Останній тиждень старого року кожному підготував сюрпризи.
На далекому хутірці Нінуха пропила останні копійки, а потім у пошуках грошей перевернула хату догори дриґом і раптом надибала аж сорок гривень у Раїному шкільному рюкзаку. Розлютилася — звірі милосердніші.
— Так ти, сучко, у матері крадеш?! — викручувала доньці руки, аж суглоби хрумтіли. Нінка ж не дурна по лицю бити, щоби синці повискакували! Вона ту малу сволоту й без синців провчить.
— Не чіпай Раю, мамо… — ревіли малі.
— Це не я! Не я! — кричала Рая.
— А хто?
— Може, та пані мені в рюкзак вкинула! — відчайдушно вигукнула Рая. Стрільнула оком на підвіконня — там, у щілині під вікном, ще дві двадцятки сховані. Як мамка і їх знайде, не відбрешеться.
Нінуха згадала про Іветту, відпустила доньчину руку.
— Каші малим навари… — Побігла з двадцяткою до генделика Сугоянів.
Малі обліпили скривджену сестру.
— Райко, скажи… Не буде нам тепер дарунків на Новий рік? Не буде?
— От ви дурні, — скривилася від болю. — Як же без дарунків? — Скоса на підвіконня. — До мене Дід Мороз учора вночі приходив. Мішок свій показував: тут, каже, подарунки для Миколки, Андрійка, Едьки та Ясі. Он як!
— А чому я не бачив Діда Мороза? — насупився Едька.
— Бо ти спав!
Стас Скакун весь останній тиждень року не вилізав з Інтернету. Його пробила ідея відсвяткувати цей Новий рік особливо й незабутньо, і, щоб не напружувати власних мізків, Дезінфікатор вирішив ознайомитися з тим, як незвично влаштовують собі свята інші люди. І натрапив на цікаву пропозицію свінґерів. Такий собі Олесь П. та його дружина Ганна запрошували свінґерів-однодумців провести три дні у приватному заміському готелі біля озера.
«Це фантастика! — писала Ганна П. на власному сайті. — Коли ми з Олесем поїхали до цього готелю, щоби домовитися про оренду й самим пересвідчитися, що він підходить для нашої компанії, ми мало не померли від захвату. Готель новий, двоповерховий, побудований із сосни. Запахи зводять із розуму й збуджують. Десять шикарних двомісних номерів із неймовірними ліжками. У кожному номері — душ і туалет. Це ж саме те, що нам треба, люди! Та якщо ви думаєте, що це всі принади, ви помиляєтеся. На першому поверсі — простора вітальня з каміном. По підлозі розкидані ведмежі шкури, тож „відкриті“ свінґери натішаться на них, будьте певні. Поряд із вітальнею невеличкий кінозал. Ви ніколи не займалися сексом у кінозалі? Я сказала Олесю, що кінозал мій! Він оцінив, але засмутився, бо мріяв почати саме з кінозалу. Та я заспокоїла його — у нас цілих три дні. Усі встигнуть! Усюди! І в кінозалі, і у вітальні, і у спальнях. А ще є лазня, басейн… Люди! Це круто! Навкруги засніжений ліс, озеро в кризі. Особисто мені сподобалася ще й кухня, і те, що обслуга живе в окремому будиночку і в готель — ні ногою. Уявляєте? Я вже хочу…»
Далі естафету перехоплював Олесь П., сухо повідомляв, що на сьогоднішній день вони вже орендували диво-готель і святкуватимуть із ранку тридцять першого грудня до вечора другого січня, тож можуть запросити ще три подружні пари, бо, враховуючи їх самих, сім пар із десяти можливих уже забронювали місця у свінґерському раю і виклали за це по вісімсот баксів з особи.
Дідько! Стас загорівся — із котушок! Миттєво зв'язався з Олесем П., за годину зустрівся з тим — тридцяти нема, а башка лиса, свінґер, блін! — у ресторані на набережній, віддав тисячу шістсот баксів і забронював для них із Лідою номер із вікнами на озеро.
— Свінґерський досвід маєте? — поцікавився Олесь П.
— Достатній! — збрехав збуджений Стас.
— Ідея така. Три контакти з новими партнершами щодня. Чи ви віддаєте перевагу партнерам?
— У вас погано з арифметикою, — зісковзнув Стас зі слизької теми.
— Не розумію?
— Жінок десять, а мені — тільки дев'ять за три дні?
— Ну, не будете ж ви займатися сексом із власною дружиною? — знизав плечима свінґер.
Стас знітився, потиснув Олесю долоню, натомість отримав запрошення, мапу проїзду до заповідного готелю і ключ від номера.
Залишалося небагато — вгамувати збудження і не проговоритися завчасно Ліді про сюрприз. За спиною свербіли-прорізалися крила, справи вирішувалися швидко і без проблем, і Стас навіть подумав, що потенційний сексуальний карнавал значно підвищує його ділові якості, і це таки круто. Єдине непокоїло — Іветта. Наприкінці року вона, як завжди без пояснень, припинила передавати зятю конверти з баксами, і хоч Стас уважав, що брав гроші з принципу, щоб насолити ненависній тещі, чогось розхвилювався. Мабуть, відьма задумала щось нове.
Іветта весь останній тиждень року суворо дотримувалася власного плану. Попросила доньку заїхати до неї в клініку, коротко пояснила:
— Ми поки, Лідочко, про одруження не говоримо. Ще налякаємо дівчину, а та ще, не дай Бог, розбурхає Платона. Ми просто нормальні милосердні християни. Ми знаємо про біди простих людей, тому хочемо зробити щасливою хоча б одну нещасну дівчинку. Ми даємо їй дім, сім'ю, турботу і затишок. Хай звикне, а тоді уже…
— Добре, мамо, — Ліда відвела погляд і раптом побачила злощасну стару газету з фотографією вбитої повії, — й досі лежала на столі Іветти. Зблідла.
— Тобі зле, Лідочко? — Іветта не пропускала й дрібниці.
— Ні, мамо. Ні, — заспішила з відповіддю. — Я хвилююся за Платона…
— Платон знає, що до нього їде… лялька. Він уже бачив твою переобладнану кімнату…
— І що? — вихопилося в Ліди. — Він… не обурився? Адже ця кімната… моя.
— Платон — не слабкий на голову. Він цілком адекватна і розумна людина, — нагадала Іветта. — Він знає, що в тебе тепер є свій дім і тому зрадів, що твоя кімната не стоятиме порожньою.
— Зрадів?
— Це не дуже добрий знак. Я трохи посилила заспокійливу терапію…
— Добре, мамо…
А що ще сказати? Ліді захотілося вискочити з Іветтиного кабінету на свіже морозне повітря, упасти лицем у сніг, відчути кожною клітинкою, як холод спочатку витвережує збудженням, потім лякає швидкістю, із якою проникає під одяг, під шкіру — до кісток, і врешті присипає до остаточного вічного спокою.
— Ти надто легко вдягнута, Лідочко, — почула голос матері.
Здригнулася. Підхопила норкову шубку.
— Піду…
Іветта кивнула, сіла за стіл, спокійно відсунула вбік страшну газету і зосередилася на вивченні рентгенівських знімків пацієнта. Операційні дні виснажували фізично, та додавали стільки позитивних емоцій і впевненості, що Іветта і на святкові новорічні дні відмовилася навіть від короткої відпустки.
— Хіба у хворих є канікули? — тільки й запитала колег. — Прошу лише один вільний день — тридцятого грудня.
Колеги схилили голови з повагою: Іветта Андріївна Вербицька — взірець. І в професії, і в звичайному житті. Подейкують, оце намагається прилаштувати сиріт у приватний дитячий будинок десь на Закарпатті. Свята людина.
Іветті, справді, ніяк не йшли з пам'яті замурзані Раїні брати й маленька Яся. «Дім спалити привселюдно! Щоб: так буде з кожним, хто калічить дітей. Матері перев'язати труби. Чи вирізати яєчники. Дітей — у нормальні умови», — розмірковувала, ніби їй вирішувати.
За три дні до запланованої поїздки зателефонувала таксисту Юркові, попросила під'їхати.
— Лідусю! Лідусю! Усе відміняється, хвала Господу! — шепотіла Ангеліна в слухавку. — Тільки-но був у нас хлопець той… Що возив матінку твою по селах. Новорічний подарунок йому вручила. Подякувала і сказала, що більше поїздок не буде. Ти почула? Не буде! Отямилася, бережи її Боже! Схаменулася!
Няньчин телефонний дзвінок застав Ліду у великому торговельному центрі. У цей, останній, тиждень року Ліда врешті згадала про подарунки і пішла шукати для Стаса щось виняткове і надзвичайне під ялинку.
— Як «відміняється»? — не повірила. — Ангеліно! Може, ти недочула?
— А я і не підслухала! — доповіла нянька. — Стояла поряд з Іветтою Андріївною, все чисто на власні вуха чула. Кожне слово. Усе, Лідусю! Перемога! Почув Бог мої молитви. А ти, часом, не в церкві? Свічку би запалити, подякувати Господу нашому…
— Ні, Ангеліно, я не в церкві, — відповіла Ліда. — Подарунок Стасику шукаю.
— Купи йому, Лідусю, замість виделки палички, якими азіати бавляться. А то твій Стасик скоро в двері не пролізе, — порадила простодушна нянька.
Е ні! Єдиному і коханому хотілося зробити неймовірний подарунок. Цей рік подарував і забрав надію стати батьками, вони пережили спустошення і відчуження, несподіваний сплеск почуттів, переконалися: кохання не в'яне, вони, як і чотири роки тому, не можуть жити одне без одного. І, хоч не говорять про це щодня, Ліда відчуває: Стас думає так само. Те смішне волохате ведмежа — не єдиний спонтанний прояв любові чоловіка. А Ліда за весь рік жодного разу не подарувала коханому нічого, крім себе. Жахнулася — так і є!
Зупинилася посеред метушливого натовпу, озирнулася й упевнено пішла до ювелірного бутика. Платону вже купила книжки, мамі — стильні сонцезахисні окуляри, няньці — справжні французькі парфуми, про які Ангеліна мріяла, а коханому вона подарує камінь. Найкоштовніший. Неймовірний і чистий, як їхнє кохання.
Усміхнулася. Аби не псувати свята, не сказала Стасу про приїзд імовірної ляльки для Платона. Ось воно як обернулося — передумала мама. Не буде ніякої ляльки!
Іветта Андріївна Вербицька знала: на хутірці її приїзду чекають в останній день старого року. Значить, треба приїхати напередодні! Несподівано і якомога раніше — на той випадок, якщо раптовий приїзд виявить деталі, на які вона не звернула уваги під час першого візиту. Супроводжуватиме її давній друг покійного академіка, адвокат Федір Олександрович Поспєлов. Для вирішення завдань, що їх Іветта поклала на Поспєлова, теж потрібен час. Тож виїхати — якомога раніше, краще вдосвіта. З Юрком не можна. Версія про ґрант і перелякана дівчина на шляху до столиці викличуть неабиякі підозри. І автівка у Юрка ненадійна. Тож — без Юрка. Треба знайти приватного перевізника для фінальної поїздки, бажано з позашляховиком чи бусиком, що не боїться ям, заметів і ґрунтовки, достатньо просторим і комфортним для неблизької подорожі.
Увечері двадцять дев'ятого грудня Іветта лягла в ліжко близько дев'ятої, наказала Ангеліні розбудити її о третій ранку, простягнула няньці перелік ліків для Платона на день і графік їх приймання.
— То вас увесь день не буде? — поцікавилася нянька.
— Знову хочеш спати на дивані у вітальні? — нагадала Іветта.
Ангеліна образилася:
— Та що ви мені все тим диваном дорікаєте? Хіба не може жива людина перевтомитися? Тільки присіла, а очі самі і заплющилися. З вами такого хіба не бувало?
— Ніколи! — відрізала Іветта. Нагадала: — Розбудиш мене о третій.
— Позапланова операція? — обережно запитала нянька.
— Так. Операція… Планова…
О пів на четверту ранку потужний мікроавтобус «мерседес» на вісім пасажирських місць рубив чорним корпусом заметену дорогу на околиці столиці. На спідометрі — за сто.
— Не женіть так, молодий чоловіче, — холодно мовила Іветта.
Сиділа поруч із водієм, похмурим чоловіком років сорока зі слідом різаної рани на правій щоці. Водій мовчки кивнув, трохи скинув швидкість. Іветта озирнулася: на задньому сидінні, поряд із двома великими, круглими, ніби всередині подушки, пакетами дрімав адвокат Поспєлов.
«Ну от і все, — подумала так безбарвно, що і сама здивувалася. — Сьогодні все скінчиться».
До хутора неподалік Петрівки дісталися на десяту ранку. Іветта вийшла з автівки, прискіпливо глянула на засипане снігом і від того чисте подвір'я Нінушиної хати. Напівголі діти не бігають, тільки кудлатий пес у благій будці скавучить… «Невже п'яничка прислухалася?» — подумала недовірливо.
А Нінуха й не думала — у хаті все колотилося.
— Дивись мені, Райко! — зуділа з досвіта. — Завтра пані припхаються. Щоби всміхалася, бо зуби повибиваю.
— Я не хочу їхати, — тихо промовила Рая.
— Мамо, мамо! Хай Рая не іде! — малі обліпили матір. Зиркали, згиналися — боязко, та не відступали. — Мамо, ми не хочемо, щоби Рая їхала…
— Ану геть мені всі! — по спинах. Раю за косу вхопила. До себе смикнула.
— Приб'ю, сволото! Перший раз у житті підфартило, а ти носом крутити надумала?! З дому вижену! Голою по селу підеш, бодай ти була здохла, коли родилася… Хочеш спробувати? А скидай усе! Зараз я тебе голою на морозяку, стерво мале!
У вікно глянула й заклякла — за огорожею чорний мікроавтобус, а біля нього роззирається та сама дивна пані, що тиждень тому завдаток залишила.
Нінуха відпустила доньчину косу, штовхонула до відра.
— Морду вмий! Приїхала твоя наймачка! — До малих крутнулася: — Хто пащу роззявить — приб'ю!
Надвір вискочила, до Іветти пнеться:
— Ой! Ризотто Іветтівно, дорогенька! А ми вас завтра чекали. Рая онде й не підготувалася. Рюкзака свого не склала. А ви раптом… — захвилювалася, оченятка забігали. — А ви, бува, того… не передумали? Бо ми ж поторгуватися можемо. Так? Я не жадна. Можу трохи уступити… Ви ж не передумали? А?
Іветта не відповіла. Обернулася до автівки, жестом запросила Поспєлова вийти. Немолодий сивий адвокат із сумними очима спочатку викинув на сніг два великі пакунки і тільки потім обережно зістрибнув із високого порогу автівки.
— Іветто! Ці пакунки з собою брати? — гукнув.
— Так, Федоре Олександровичу. — Іветта вже йшла до хвіртки. Поряд дзиґою крутилася Нінуха.
— Як ваше здоров'я? — запитала Іветта.
Яке ще здоров'я? Нінуха збентежилася вкрай. Що відбувається? Пані заявилася не сама. Мало того, що діда якогось за собою притягла, та ще й у машині, на яких тільки бандюки місцеві катаються, сидить таке рило, що й здалеку видно — уб'є одним ударом.
— Що відбувається? А? — Хвіртку відчинила, Іветті в очі заглядає.
— Де діти? — запитала Іветта і першою пішла до хати.
Нінуха підозріло насупилася, зірвалася з місця, попереду гостей добігла до хати, заступила двері.
— А що вам до моїх дітей? А? Ви хто тут така? Гроші привезли? Якщо ні, розмови не буде! Іч, що робиться? Ходять по мому двору, як хазяї! Ще й питаннями кидаються! Це я тут питання задаю! Гроші, питаю, привезли?
Іветта кивнула.
— А! — зраділа Нінуха. — Інша річ. — Від дверей трохи відійшла. — А нащо колгосп із собою привезли? Ми б удвох краще розібралися. По-нашому, по-жіночому.
— Як до хати запросите, то все пояснимо, — сказав Поспєлов.
Нінуха напружилася.
— Зараз… Тільки на дітей гляну. Чи готові гостей зустрічати.
— Ні, — Іветта жорстко. — Хочу першою їх побачити.
— А я, може, гроші спершу хочу побачити, а то, крім балачок — ніяких справ!
Поспєлов витяг із внутрішньої кишені куртки конверт, розкрив…
— Проходьте, гості дорогі! — так голосно заверещала Нінуха, що Поспєлов вухо долонею затулив.
«Дітей попереджає», — сумно констатувала Іветта. Повернулася до хазяйки, наказала жорстко:
— Тільки не заважайте мені, бо й копійки не побачите!
Подумки Іветта не раз уявляла собі головну сцену прощання Раї з рідною хатою. Спершу вона віч-на-віч поговорить із дівчиною, додасть аргументів, як побачить сумнів у її очах, Поспєлов тимчасом доб'є Нінуху несподіваними для тої перспективами, потім вони зберуть усю сім'ю разом, щоб діти попрощалися з матір'ю-п'яничкою і врешті покинули жалюгідний прихисток пороку і розпусти. І печалі. Та хіба буде твій порядок там, де тебе нема?
Іветта першою зайшла до холодної — шубку знімати зайве — кімнати, побачила переляканих зарюмсаних малих, що обліпили Раю, як мурашки цукрову грудку, розлютилася. «Чому ця істота живе? Чому живе?» — пульсувало.
— А вітатися хто буде? Я? — почула за спиною голос Нінухи.
— Добридень… — прошепотіла Рая, мала Яся всміхнулася й обхопила рученятами Раїну шию. Хлопці набундючилися, застигли і раптом усі троє зашморгали носами — ще мить, і розревуться.
Іветта всміхнулася якомога привітніше, забула про вивірені плани, підійшла до дітей, кожного по голівці:
— Привіт, привіт, добродії. А ми, як до вас їхали, Діда Мороза зустріли.
— Де?! — витріщив оченята хоробрий Едька.
— Та при дорозі сидів із подарунками. Санчата свої загубив. І шубу. І шапку. Ми його питаємо: «а вам до кого?» Він каже: «та до Раєчки з її малими братиками і сестричкою». А ми кажемо: «сідайте, нам теж туди». От і привезли його до вас.
Маленька Яся всміхнулася ще ширше.
— А де Дід Мороз? — запитала.
До кімнати ввійшов адвокат Поспєлов із двома великими пакунками — важкий, сива борода, окуляри круглі, як у Леннона. Ну точнісінько чарівний дідуган, тільки без червоної шуби.
— Ой! — захоплено вигукнув Едька. — Тьотька не збрехала!
Іветта всміхнулася сумно, жестом наказала Поспєлову поставити пакунки на стіл.
— Думаю, Діду Морозу відпочити треба… — дітям. До Поспєлова обернулася. — Ви, шановний, присядьте на диван, дух переведіть, а ми тимчасом подарунки роздивимося. Можна?
— Ну… Іветто… Як скажеш, — знизав плечима адвокат, не зміг підіграти.
Менші про все забули, навіть маленька Яся з Раїних рук вислизнула, до столу побігла, обліпили його, усміхаються недовірливо, заплакані очі горять. Тільки Рая так і лишилася посеред кімнати. Завмерла, голову опустила. Іветта не пропустила, малих притишує:
— Зараз, зараз… Маю спочатку виконати одне прохання.
Нінуху помітила — стоїть істота біля дверей, ніяк утямити не може, що в її власній хаті робиться і коли ті гроші врешті до її лап потраплять.
— Присядьте, Ніно, біля Діда Мороза… Він до вас розмову має, — наказала безапеляційно. Проконтролювала безжальним поглядом, щоб Нінуха все чітко виконала, і, коли вагітна врешті вмостилася поруч із Поспєловим, зиркнула на нього зухвало, хмикнула: «І що?!», Іветта врешті підійшла до Раєчки.
Дівчина зіщулилася, завмерла.
— Добрий день… — прошепотіла безпорадно.
Увесь тиждень після несподіваного наскоку чужої пані з фотографією красивого хлопця мільйони сумнівів і думок не рвали Раю на шмаття. Думок було всього дві, але і цим двом удалося виснажити дівчину своєю нескінченною пересваркою.
Одна шепотіла резонно, що все це Раї наснилося і більше ніколи не побачить вона красиву пані, від якої пахне мріями. Пані, певно, просто вихована людина — побачила Раю і не змогла їй у вічі сказати: «Вибач, мале нещастя! Хіба таку можна взяти в ту кімнату, де ліжко білим покрито, а на вікнах рожеві портьєри тріпотять? Це ж просто неможливо!»
«Приїду за тиждень…» Мамчині кавалери перед тим, як зникнути навіки, теж їй кажуть: «Нінко, ну все! У мене справи! За тиждень повернуся…» І що? Хоч один повернувся? А Рая, дурненька, уже й повірила. От маячня. Та кому вона здалася?!
Друга думка на першу тьхукала. Фотку хлопця красивого показувала. А це бачила! Навіщо світлину залишила? Просто так? Е ні! Не просто, але їхати з нею Раї ніяк не можна, бо в сусідній Петрівці й досі пам'ятають, як одна жінка приїжджала і дівчатам петрівським роботу офіціантками обіцяла в ресторані біля моря. Двійко погодилися, матерям по триста доларів завдатку віддали, а потім від них — ні слуху ні духу. І таке страшне баби розказують, як біля магазину перестрінуться. Що одну закопали, бо втекти хотіла, а друга й досі в Туреччині місцевих мужиків обслуговує. Уява малювала страшні картинки знущань, голих дівчат і старих жирних чоловіків, що викручували їм руки на ліжках, покритих білим, у неймовірно красивих кімнатах із легкими рожевими портьєрами на вікнах.
Рая скоса глянула на красиву пані: невже і ця дівчат занапащає?
Іветта якомога привітніше всміхнулася дівчині, простягнула їй кольоровий паперовий пакет, завбільшки з книгу, із красивими золотими ручками.
— З Новим роком, Раєчко. Цей подарунок і побажання щастя просив передати тобі мій син Платон.
— Дякую… — прошепотіла. Мало не розплакалася.
Що ж це? Просто попросив передати?.. Значить, Рая нікуди не їде? Тиждень тряслася, боялася, мамку вмовляла, щоб не погоджувалася Раю віддавати, а пані й не думала її брати? Приїхала вітання передати?..
Незграбно взяла пакет, зрадіти забула. Що ж це? Значить, нікуди не іде?
— Дуже прошу… — м'яко попросила Іветта. — Подивись, що тобі Платон передав.
— Та хай… — прошепотіла. — Потім…
— Ні, Раєчко. Дуже прошу, — повторила Іветта. — Платон дуже просив, щоб ти відразу…
— Раю, я не зрозуміла… — подала голос Нінуха.
Рая здригнулася, похапливо дістала з пакета щось, схоже на книжку, загорнуту в барвистий папір.
— Сміливіше, Раєчко. Розгорни, — не відступала Іветта.
Малі забули про Діда Мороза й подарунки, обліпили Раю.
— Дай я розгорну! Дай! Дай!
Рая почервоніла, розірвала барвистий папір і відкрила красивий шкіряний футляр — уже сам по собі скидався на розкішний дорогий подарунок. З такого футляра гарна скринечка вийшла б для дівочих дрібничок.
— Ой! — закричав невгамовний Едька. — Це що так блищить?
На синьому оксамиті футляра лежала вибаглива золота браслетка — таку на зап'ясток надівають. А біля застібки на ланцюжку — золотий брелок у вигляді слова англійською. «LOVE», — прочитала Рая. Знітилася.
Біля браслетки лежала маленька листівка, схожа на календарик. Такі календарики безкоштовно роздають перед новорічними святами на автозаправці біля Петрівки. Рая для малих повні кишені тих календариків набирала — з одного боку картинка святкова, з іншого можна подивитися, на який день тижня день народження випаде.
Обережно взяла листівку без ознак новорічного свята. Замість сніжинок-ялинок на білосніжному тлі рожеве сердечко. Перевернула… «Приїжджай скоріше! Чекаю. Платон»…
— Ну все! Час подарунки розбирати, а то нашому Діду Морозу ще до інших діточок устигнути треба. Ану, подивімося, що він вам приготував! — Іветта вже вела малих до стола. Усміхалася. Як просто! Здається, незграбна пафосна браслетка і влучний напис на листівці справили на дівчину саме те враження, яке радикально спрощує всі подальші розмови й умовляння. Хай оговтається. Іветта поки малечу потішить.
З великого пакета на стіл лягали веселі коробки, яскраві пакунки, сипалися цукерки впереміш із шоколадом, мандаринами, сріблястим дощиком і веселими ялинковими прикрасами. Темна захаращена кімната раптом засвітилася і зігрілася не від теплого святкового вогню чарівного багаття, яке милосердна Божа рука розклала посеред убивчих злиднів. Щасливі дитячі оченята оповили її світлою наївною швидкоплинною радістю. Дивилися на купу щастя, що височіла посеред стола, — підійти не сміли.
— Який добрий день, — прошепотіла Іветта. — Справді, добрий…
Вона казала ці головні слова свого життя тільки в одному місці. У своєму кабінеті після успішно проведеної операції. Та сьогодні, оперуючи лише іграшковими звірятками, новим теплим одягом і запашними цитрусами, вона впевнено-жорстко відрізала п'ятьох дітей від їхньої невблаганної порочної матері. Без вагань! Спустошене, нещасне, замкнуте на всі можливі замки Іветтине серце сповнили натхнення і гордість — нітрохи не менші, ніж після складної хірургічної операції. А й у чому сумніватися? Чим взагалі хірург відрізняється від Бога? Бог знає, що він не хірург. А в цю неймовірно натхненну мить Іветта Андріївна Вербицька почувалася Богом.
Узяла в руки першу коробку.
— Робот-трансформер. Це тобі, Едька…
За десять хвилин на столі не лишилося й обгортки від цукерки.
Малеча повсідалася на підлозі, пообкладалася коробками й пакунками, ковтала цукерки разом із мандаринами, зачудовано роздивлялася іграшки, приміряла нову одежинку, гортала книжки з яскравими картинками і здивовано, досі недовірливо поглядала на красиву пані, ніби боялася, що пані раптом підведеться з проваленого дивана, змахне невидимою чарівною паличкою і все це несподіване щастя щезне так само миттєво, як три картоплини їхнього обіду, коли вони запихаються тією картоплею один поперед одним, щоб устигнути з'їсти більше…
Та Іветта вже зосередилася на іншому. Вона сиділа поруч із Поспєловим і Нінухою, щось тихо їй пояснювала. Нінуха заглядала гостям в очі, кивала…
— Та добре, добре… Хіба я їм ворог?
Поспєлов вийняв із внутрішньої кишені пальта документ у звичайному прозорому файлі, підклав під нього порожню коробку з-під робота-трансформера, подав істоті кулькову ручку:
— Вам треба підписати тут!
Нінуха вже схилилася була над документом. Раптом насупилася, з підозрою глянула на Іветту.
— А гроші коли?
Адвокат і для неї став чарівним Дідом Морозом. Поклав у долоню конверт із грошима. Нінуха вишкірилася:
— Перераховувати не треба? Та спокійно. Пожартувала. Я вам довіряю. — І підписала документ.
Іветта видихнула з полегшенням, озирнулася: а Раєчка де?
Рая сиділа в кутку на поламаному, вкритому пилюкою телевізорі, що давно перетворився на стілець і для цього навіть був укритий старою рядниною: другий рік чекав ремонту. Притискала до живота шкіряний футляр і безпорадно, наче з іншого виміру, дивилася на малих, на мамку, на старого чоловіка, схожого на Діда Мороза, і на красиву милосердну пані, яка надарувала стільки радості, скільки Миколка, Андрій, Едька і Яся за все життя не бачили. І як же Рая їх покине?
Іветта підійшла до дівчини, обережно зробила наступний хід.
— Раєчко. Ти не проти, якщо про твоє рішення я дізнаюся трохи пізніше?
— Не проти, — прошепотіла-збентежилася. Заплуталася: «Та що ж це? Син пані пише, що чекає. Пані каже — пізніше».
А Іветта не поспішала. З хірургічною точністю відрізала Раї шляхи для відступу.
— Добре, — усміхнулася. — Хочу спочатку твоїх меншеньких обрадувати.
Біля малечі присіла.
— Діточки… Ви на святковій ялинці з Дідом Морозом і Снігуронькою були?
— Ні! — прокричав хоробрий Едька. — Ми в генделику Сугоянів були. Там темно і тхне!
— А я на горище лазила, — сказала мала Яся. — По драбині. Сама.
— То ти дуже хоробра дівчинка! — сумно усміхнулася Іветта. — Усіх хоробрих дівчаток Дід Мороз і Снігуронька запрошують на святкову ялинку з піснями, розвагами й подарунками.
— Ура! — закричав Едька. Миколку та Андрійка як штовхоне. — А я теж хоробрий! Миколка мене лупцює, а я його потім теж… Щипаю, коли засне.
— Ви всі дуже хоробрі й сміливі діти, — сказала Іветта. — Тому ви всі четверо їдете на ялинку до Діда Мороза.
— Зараз?! — витріщили очі близнюки. Підхопилися. Скачуть. — Ура! Ура!
— Звичайно, що зараз. Завтра ж — Новий рік! Треба встигнути доїхати вчасно. Мама допоможе вам зібратися.
Нінуха слухняно підхопилася, сховала гроші в пазуху, заметушилася.
— Оце вам пощастило! Подарунків купа, а тут ще й на ялинку. Дякуйте, дякуйте! Цілий місяць розкошуватимете в гостях у Діда Мороза й Снігуроньки. А може, й усю зиму гостюватимете, як добре себе вестимете! Так я кажу, Ризотто Іветтівно?
— Так… — відповів замість Іветти адвокат Поспєлов.
Раї здалося — не розчула.
— Місяць? — перепитала обережно.
— Ми даруємо Миколці, Андрійку, Едику та Ясі подорож до дитячого санаторію в Карпатах, де аж до Масляної відбуваються святкові розваги для діточок, — обережно пояснила їй Іветта. — Ох і непросто було це влаштувати, та мені вже дуже хотілося вас усіх порадувати.
— А ми додому повернемося? — запитав кмітливий Едька.
— Обов'язково! — запевнила Іветта. — А тут мама на вас чекатиме. Так?
— А куди я дінуся? — хмикнула Нінуха.
— А вам, Ніно, я би радила хоч на тиждень лягти до відділення патології вагітності й обстежитися ретельно, щоб під час пологів не сталося чогось несподіваного, — сказала Іветта. — Коли ще у вас така нагода буде? Малеча відпочиватиме… Сам Бог велів…
— Може, після свят… — пробурмотіла Нінуха. — Хто ж це з нормальних людей на свята буде в лікарнях киснути? На свята того… святкувати треба…
Рая сиділа на телевізорі й безпорадно дивилася, як малеча кидає труси-майки до новеньких, теж від красивої пані, рюкзаків. За мить побіжать до чорного мікроавтобуса, що стоїть біля хати, і Рая залишиться з мамкою в холодній, злиденній хаті. Мамка гроші у фартух сховала… Оце гулятиме! П'яничок повну хату назбирає, дядьки до Раї чіплятимуться, а малих же не буде. То малі завжди Раю від дядьків боронять, навколо неї стовпляться, ревуть та тих дядьків малими кулачками лупцюють, щоби Раю не займали. А тепер Рая сама тут лишиться. І пані мовчить. Не каже — чи візьме її з собою!
Іветта підійшла до дівчини, присіла поруч на старий телевізор, обійняла.
— Платон мене цілий тиждень випитував: Рая говірка чи мовчазна? А я кажу: мовчазна. Дуже скромна і мовчазна. — Усміхнулася. — Та вже скажи хоч слово…
«Ви мене з собою візьмете?» — рвалося з Раїного серця. Голову опустила.
— А малі… як — самі до тих Карпат?..
— Миколку, Андрійка, Едика і Ясю супроводжуватиме аж до самого санаторію людина, якій я повністю довіряю. Федір Олександрович Поспєлов, — Іветта показала сивого пана. — Мама підписала документ, що довіряє йому довезти дітлашню до санаторію, а Федір Олександрович несе за дітей повну відповідальність. Не хвилюйся, Раєчко. Їм там буде дуже добре.
Іветта не мала сумнівів. За її дорученням Поспєлов вивчив стан справ у доброму десятку дитячих будинків сімейного типу. Особливо багато добрих відгуків надходило із Закарпаття, де у невеличкому прикордонному селі, у горах, молода сім'я міліціонера і медсестри збудували новий двоповерховий дерев'яний будинок з усіма вигодами і не просто годували й не ображали прийомних дітей, а наполегливо займалися з ними, розвиваючи таланти та здібності вихованців. В обійсті, крім власне будинку, були стайня з двома жвавими конячками, город, невеличкий садок і ціла гусяча ферма, де поралися не прийомні діти, а двоє найманих працівників. Та найбільше Іветті сподобалося те, що, крім своїх двох, у сім'ї виховувалося лише четверо прийомних дітей, і подружжя не поспішало прийняти принаймні ще одну сирітку, аби формально відповідати положенню про дитячий будинок сімейного типу. Ні. Міліціонер і медсестра прагнули спочатку навчитися вправлятися з такою кількістю дітей, щоби не проґавити жодного з них. Тільки вчора Поспєлов повернувся з Закарпаття. Міліціонер і медсестра погодилися взяти Раїних братів і сестру. Іветта підкріпила угоду грошима.
— Справжній санаторій. Сам би там залишився, — розповідав адвокат. — Природа надзвичайна! Люди надзвичайні! Умови надзвичайні! Діти…
— Теж надзвичайні? — скептично запитала тоді Іветта.
— А там неможливо бути інакшим, — розвів руками сентиментальний адвокат. — Там панує любов… Надзвичайне явище!
— Пропоную повернутися до справ, — нагадала Іветта.
А справ було повно. Поки за домовленістю з прийомною сім'єю Миколка, Андрійко, Едик і Яся до весни гостюватимуть на Закарпатті, адвокат візьметься за позбавлення Нінухи батьківських прав, оформлення опікунства для подружжя з прикордонного села і всі дрібні проблеми, що виникнуть у справі. «А я потурбуюся, щоб істота вже ніколи не завагітніла», — окреслила коло власних справ Іветта.
Згадала про них тепер, у холодному, розваленому, як життя його житців, домі. «Тоді, після перших відвідин цього пекла, я мріяла забрати від істоти дітей, знищити її і спалити це кубло! — усміхнулася. — А може, справді спалити?..»
Ковзнула поглядом по облуплених стінах, наштовхнулася на пожовтілий портрет: старі чоловік і жінка напружено дивилися просто в душу.
— А це хто? Родичі? — спитала.
— А… Чужі люди! — буркнула Нінуха. — Ми сюди перебралися, так портрет на стіні висів. Може, старі хазяї. Викинути хотіла, а Райка істерику влаштувала. Не можна, каже, людей викидати.
— Не заважають же, — прошепотіла Рая.
Іветта уважно глянула на дівчину. «Що ж, не палитиму кубло, — подумала. — Хай висить портрет. Він же повинен десь висіти». Устала зі старого телевізора, оцінила готовність малих до подорожі, обійняла Раю і м'яко сказала:
— Ну от і все. Усі готові. Поїдемо, Раєчко? Платон чекає…
Дівчина задихнулася, наче слово, сказане в останню мить, не врятувало, а тільки додало жаху. Стиснула в руках шкіряний футляр і прошепотіла:
— Добре…
Ліда купила камінь. Зі значенням.
Спочатку спонтанне рішення неодмінно подарувати Стасові найкоштовніший камінь натрапило на проблему вибору — аж ніяк не грошей. Грубі чоловічі персні з пафосними діамантовими вставками здавалися ярмарком несмаку. Ліда передивилася їх добрий десяток, та сама думка про те, що незграбне одоробало сяятиме на Стасовій руці поряд з обручкою, викликало відразу. Ліда вже зібралася попрощатися з наглою ідеєю, що виникла тут, у гамірному торговельному центрі, коли дівчина-консультант ввічливо запитала:
— Чи можу я допомогти?
— І чим? Тобто… Я сама не можу зорієнтуватися. Чим же мені допоможете ви? — не зрозуміла. — Питатимете, для кого камінь? Зріст, вік, стать, вага? Захоплення, бізнес, уподобання? Перепрошую, та я не вірю в ці надкреативні прийоми продажу.
— Я можу лише розповісти про магічні властивості каменів… А обирати однаково вам, — відказала дівчина.
Червоні-сині-жовті-зелені, безбарвні — вода, багатобарвні блискучі, шоколадні, напівпрозорі й геть непрозорі, як душа… Дівчина-консультант викладала прикраси на прилавок. Про кожний камінь — із захватом, до дисканту. Настрій передавався Ліді миттєво, як сказ, і тільки в тому вже була своя магія. Примножують силу добра, оберігають печінку чи нирки, дають наснагу серцю, гарантують вірність, бережуть від зради, роблять успішним бізнес, привертають увагу протилежної статі, підхльостують ревнощі…
На прилавку залишилися дві каблучки — з обсидіаном і раухтопазом.
Дівчина-консультант узяла в руку каблучку з раухтопазом.
— Раухтопаз — не менш цінний різновид кварцу, ніж гірський кришталь і аметист. Цей золотаво-коричневий колір цінується особливо. Буддисти називають його каменем Будди, здатним підносити думки з темряви підсвідомості у сферу надсвідомості й осяяння. Раухтопаз виводить з організму шлаки і оберігає від негативу. Це ж так важливо, погодьтеся?
— Так…
«Піднімає думки з темряви підсвідомості?» Ліда згадала бридкий стогін порнозірок з останнього, придбаного Стасом диску, його тваринне збудження і жадання завдати Ліді такого болю, щоб у ньому потонув стогін тваринок на екрані, їй потрібен такий камінь. Стасова підсвідомість лякає її. Занадто.
— Обсидіан — також магічний камінь, — дівчина-консультант торкнулася каблучки з чорним, як смола, каменем. — Індуси вважають, що обсидіан проводить у людське тіло енергію Землі, поглинає лихі наміри, допомагає людині усвідомити власні вади і слабину. Якщо носити обсидіан повсякчас, він рятуватиме від поганих вчинків і гріхів.
— Здається, мені потрібен обсидіан! — зашепотіла поспішно. «Обсидіан! Стас усвідомить: порноігрища вбивають моє серце. Невже я більше не збуджую чоловіка? Невже більше не бажана? Невже йому потрібен акомпанент немолодих, некрасивих, вульгарних, до кінчиків сосків розбещених тіток, згідних злягатися з усім, що більше за середній палець руки?» — Обсидіан! — повторила упевнено. — А краще і раухтопаз, і обсидіан.
Дівчина-консультант заперечливо захитала головою.
— Ні, ні… Не варто поєднувати! Магія каменів від того не посилиться, а от послабшати може. Краще купіть камінь для себе.
Ліда розгубилася, знітилася.
— Для себе? Я… вас не розумію.
Дівчина-консультант дістала з вітрини сережки — непрозорі камені глибокого синього кольору в оправі з білого золота.
— Лазурит, — сказала упевнено. — Амулет відвертості та справжніх почуттів. Допомагає втілювати в життя плани й проекти, якщо ті ґрунтуються на щирості. Йоги використовують лазурит для очищення аури від негативного впливу. Лазурит допомагає боротися з тривожними думками. І вам допоможе… подарувати обсидіан зі щирим сподіванням. Цей лазурит — особливо магічний. Він із лазуритових копалень у Бадахшані. Найдревніших копалень…
Ліда розгубилася ще більше: ніби дівчина прочитала кожну з її тривожних, розпачливих думок.
— Добре… — пробурмотіла безпорадно. — І… лазурит. — Згадала про маму.
— А жіночі сережки з обсидіаном є?
— Так, — відповіла дівчина.
Ліда повкидала до оксамитової торбинки прикраси, раптом заметушилася, дістала сережки з лазуритом.
— Допоможете мені вдіти їх просто зараз? — попросила дівчину.
І чому після цього діаманти — кращі друзі дівчат? Синій лазурит із чорним обсидіаном зі щирістю найближчих друзів диктували Ліді свою біблію. Упевненість розправила плечі — вище тільки небо. Захищена! Поправила лазуритові сережки у вухах, вийшла з торговельного центру, озирнулася — наче вперше побачила і відразу полюбила передсвяткову вуличну метушню, стурбованих людей із ялинками й апельсинами, нескінченний потік автівок, обліплені яскравими вогнями дерева, вітрини, навіть звичайні кіоски, музику з підземних переходів і відчайдушне цвірінчання горобців біля забутого кимось бутерброда на лавці. Сніг на щоках, десь уже смажать гусей і ріжуть овочі, заправляють салати і ставлять на холод шампанське вино. Новий рік! Завтра! Вона прикриє мочки глибоко-синім лазуритом, підкріпить його силу своїм щирим бажанням і обережно надіне на Стасову руку каблучку з магічним обсидіаном. Поряд з обручкою.
Думки кружляли, ноги несли. Ні, ні! Вона не зіпсує особливий подарунок банальним врученням із побажаннями успіхів і любові. Рівно о дванадцятій, тієї єдиної миті, коли час поблажливо зупиняється, дозволяючи загадати безліч бажань на цілий рік наперед, Ліда впаде на коліна і поцілує Стасову руку. Бо він має знати, має врешті усвідомити і повірити: вона його рабиня. І зайве перевіряти це болем під хтивий вереск брутальних тіток. Він обов'язково все зрозуміє. В очах її прочитає, а вона обома руками притисне до серця Стасову руку і надіне на його палець біле золото з обсидіаном.
Усміхнулася збуджено — і як же витримати до завтра?! От ніколи вона в таких справах терпіння не мала: тільки-но подарунок потрапляв до рук, тієї ж миті хотілося побачити радість в очах людини, якій він призначався.
Навіть на татків ювілей осоромилася. Купила чудову імпортну машинку для стрижки пишних таткових вусів, сховала її у кухонній шафці, ніби академік тільки те і робив, що тинявся по дому і шукав сховані подарунки, напередодні поклялася собі, що нізащо не признається таткові, хоч академік і не питав, про вусоголільне диво, та варто було Петру Григоровичу повернутися додому і попросити доньку зробити йому чаю, як Ліда вхопила татка за руку, потягла на кухню, відчинила шафку і радісно повідомила:
— Татусю… Я тебе люблю… І твої очі! І бороду. І вуса…
— Доню, ти часом не перебирала дитячих книжок? — розсміявся академік. — Бо я відчуваю себе хворою бабусею з «Червоної Шапочки»…
— А твої вуса я люблю особливо! — радісно вигукнула, вихопила з шафки коробку з машинкою. — І тому поздоровляю тебе з завтрашнім ювілеєм і дарую твоїм вусам…
Наступного дня всі домашні вітали академіка, а Ліда стояла в кутку і журилася. От знову вона все зробила недоладно. Петро Григорович обцілував Іветту, Платона, Ангеліну, підійшов до Ліди, запитав лукаво:
— Як тобі мої вуса, доню?
— Прекрасні вуса. — Тільки тепер Ліда роздивилася, що таткові вуса акуратно підстрижені.
— Добре, що ти подарувала машинку заздалегідь, доню. З такими вусами ювіляру не соромно вітання приймати та гостей зустрічати…
Гості! Згадала, аж зупинилася посеред вулиць. Вони ж зі Стасом запросили на новорічну ніч Стасового друга Олега і Лідину колегу Зоряну. І як же Ліда при чужих людях падатиме на коліна і цілуватиме Стасову руку, щоб угамувати підсвідомі грішні наміри чоловіка ліками під назвою «обсидіан»?
Ухопила мобільний.
— Стас? Стасику, де ти?
Стас саме їхав за Лідою до клініки.
— Ні, коханий, ні. Я сьогодні звільнилася раніше. Купувала всім подарунки. Я вже на Європейській площі.
«Тойота» зупинилася біля Українського дому за десять хвилин. Ліда збуджено глянула на веселого чоловіка, не втрималася:
— Я підготувала тобі надзвичайний сюрприз, та я зможу… Зможу не промовити й слова! Ну, Стасе! Затули мені рота!
Стас усміхнувся, затулив Лідині вуста поцілунком. Відірвався, глянув їй у вічі:
— Я теж підготував тобі надзвичайний сюрприз. І не проси! Дізнаєшся тільки завтра.
— Добре. — Збудження розтануло. — Тільки… Річ у тому, що мій сюрприз… Є проблема.
— Мій сюрприз теж вимагає деяких змін у наших попередніх планах. Гості…
— Так! Гості! Мій сюрприз теж не передбачає запрошення Олега, — заспішила. Дивувалася. «Що це? Що за диво? Ніби мріють про одне й те саме».
— Не тільки Олега. Твоя Зоряна теж, виходить, зайва.
— Так! Господи, так! — потяглася до нього. — Я люблю тебе.
— Що робитимемо?
— Ти вже запросив Олега?
Стас скривився з прикрістю:
— Здається, заради нашої компанії він відмовився від гоцалки в нічному клубі.
— Зоряна теж зраділа запрошенню… — засмутилася Ліда. — Ну що за біда?! Як несправедливо.
— Спокійно. Ми викрутимося. А якщо… Ні!
— Я знаю! Ми накриємо стіл, проведемо з ними вечір, а перед дванадцятою… Може, зняти номер у готелі?
— Я вже…
Ліда вразилася.
— Ти диво, Стасе! Я обожнюю тебе. Так і зробимо?
— Ні, кохана. Готель за містом, і ми повинні бути там завтра зранку.
Ліда розсміялася, обхопила чоловіка за шию.
— Ось ти і розкрив свій сюрприз, Стасе!
— І не сподівайся! Про сюрприз я не сказав ні слова. — Задумався… Брови насупив. — А може… скажемо, що ти серйозно захворіла…
— Давай, — так безтурботно вигукнула Ліда, що Стасу стало ніяково. «Ну фігня ж! Навіщо я так? Кажуть, намовиш на себе — справді захворієш…»
Винувато провів рукою по густому Лідиному волоссю, відкинув прядку.
— О! — здивувався. — У тебе нові сережки. Камінь красивий… Синій, як твої очі. А я купив тобі сексуальну білизну. Теж синю.
— Ось ти і відкрив свій сюрприз! — розсміялася Ліда.
— Лідо, навіть не пробуй угадати. Це неможливо, — азартно всміхнувся Стас.
— Сподіваюся, не нове порно?
Стас збуджено засміявся, притягнув до себе дружину, легко вкусив за вушко:
— Ні, кохана. Жодних дисків.
«Лазурит, — аж перелякалася Ліда. — Діє…»
Тридцятого надвечір мікроавтобус «мерседес» повернувся до столиці з повним черевом пасажирів. Дід Мороз-Поспєлов утомлено дрімав, Миколка з Андрійком та Едькою прилипли до вікон, відірватися не могли — ого, як тут цікаво! Маленька Яся скрутилася біля Раї, поклала голівку на її коліна, обійняла нову ляльку, гладила блакитні кучері й шепотіла, щоб та вже заплющувала очі й спала, бо оце як не слухатиметься, не спатиме, так вовчок прибіжить, а він ох і злий!
Рая однією рукою притримувала Ясю, другою притискала до грудей шкіряний футляр із золотою любов'ю. Мучилася: навіщо послухалася красивої пані й не взяла з собою старі «мартінси»?! Хоч і з секонду, та все ж фірма. Може, тоді красивий син пані не звернув би уваги на її спортивки, розтягнуту футболку, джинсову курточку зі шкіряним комірцем і джинсові черевики на гумовій підошві. «Хоч би ім'я її вивчити, бо мамка її і Ризоттою, і Ризеттою обзивала, а вона Іветта…. Іветта Андріївна».
Іветта сиділа на передньому сидінні, поряд із водієм, усе поглядала на годинник і час від часу напружено говорила:
— Чи не можна швидше, молодий чоловіче?
«Чемна така, — подумала Рая. — Мамка би вже сто разів виматюкалася. Куди це вона так поспішає?»
— До залізничного вокзалу, — наказала Іветта, коли мікроавтобус проїхав повз монумент Батьківщини-матері.
— Ого, яка тітка! — закричав Андрійко. — І сто вогнів на неї світять!
— У неї шабля замала, — розсудливо сказав Едька.
— А де санаторій? — спитав Миколка. — Я сцяти хочу.
Водій похмуро всміхнувся, скоса глянув на Іветту:
— Зупинити? На заправці є туалет.
— Ні, — відповіла Іветта. — Ми й так запізнюємося…
Рая завмерла. Обережно торкнулася адвокатового плеча:
— Перепрошую… А малі хіба зараз від'їжджають? Не завтра?
— Поїзд на Ужгород за сорок хвилин, — позіхнув Поспєлов, здригнувся, проганяючи сон. — Усе нормально. Встигаємо.
Ох і закрутилося! Рая бігла пероном, несла на руках малу Ясю, хлопців підганяв адвокат, бо все зупинялися, тицяли пальцями на всі боки, водій тяг сумки й рюкзаки. Іветта йшла останньою, уважно спостерігала за галасливою кампанією.
— Восьмий вагон, Федоре Олександровичу! Ну куди ви?! — тільки й мовила суворо, коли адвокат оминув потрібний вагон і побіг далі.
— Ваші квитки?! Скільки дітей? Хто дорослий із дітьми їде? Ви? Швидше! Відправляємося! — провідниця їм.
Один за одним — скік, скік, скік. Рюкзаки, сумки. Поспєлов важко… Іветта стояла обіч, нервово спостерігала за метушнею. «Тільки б ніхто не згадав про прощання», — думала напружена. Ще мить і…
— Прощаємося! Проводжаючі, ви мене чуєте? — загорлала провідниця у вагон. — Прощаємося і виходимо!
Рая зблідла, ковтнула сльозу, озирнулася на красиву пані.
— А можна я?..
Поїзд здригнувся, з-під коліс — як із чайника. Вагони ляснули. По-о-оїхали!
Пасажири відсовували занавіски, махали у легковажно відчинені вікна. Біля одного вікна раптом засовалися — голови назад, до купе. Крізь темні постаті дорослих людей Рая побачила перелякане обличчя Едьки. Дерся до вікна, штовхав пасажирів ліктями. Дошкрібся.
— Раю! — закричав відчайдушно. — Колька всцявся! Яська реве. Забери нас. Ми зараз зіскочимо. Раю!
Рая стисла кулачки, побігла за вагоном.
— Гей… Та ти що?! Не стрибай! Я зараз… Едьку!
Грюк! Провідниця уже на ходу зачинила двері вагона. Вікно з Едькою, здавалося, окремо від потяга застрибало, заспішило в ніч і за мить зникло. Рая зупинилася посеред перону й заплакала.
— …У дев'ять років мені теж уперше в житті довелося самостійно, без дорослих, їхати поїздом через половину Радянського Союзу. З Казахстану до України, — почула тихий голос красивої пані. — Я кричала дужче за Едика, бо на пероні стояла сестра, яка замінила мені матір, а в Києві чекала материна сестра, яку я ніколи не бачила… Минуло зовсім небагато часу, і я зрозуміла: вони бажали мені щастя… Ціною власного. І зробили все, щоби я стала щасливою. Може, на спомин про них я так хочу, щоб і ви стали щасливими. Завтра, Раєчко, ми з тобою зателефонуємо Федору Олександровичу. Він розкаже нам, як діточки доїхали, як розмістилися, які забавки їм підготували. І не сумнівайся: завтра їм буде весело. Ти мені віриш?
— Так… — ледь чутно.
Іветта обережно обійняла дівчинку за плечі, додала оптимізму.
— Час швидко мчить, скоро повернуться…
— Я зможу їх провідати?.. Коли повернуться.
— Безумовно, — упевнено збрехала Іветта. «Треба-таки спалити те кубло», — подумала. Запитала турботливо: — Втомилася?
— Та так… — прошепотіло дівча.
— Втомилася, бачу. Їдьмо, Раєчко. У нас ще багато справ…
— А ми… Ви… хіба не додому? — запитала спантеличено. — Ніч надворі.
Іветта перестала б себе поважати, якби дозволила дівчині отак, просто з Нінушиного кубла, переступити поріг її дому. Ні! Спочатку делікатна прихована санітарна обробка. А що, коли в Раї, як мінімум, воші? Не плескатися ж їй у тій самій ванні, де згодом купатиметься Платон?
— Нас чекають у салоні краси, — повідомила з демонстративним захопленням. — І це тільки мій перший подарунок тобі, Раєчко. Зустрінемо свято красивими?
— Добре… — розгубилася.
У вже зачиненому для звичайних клієнток пафосному салоні краси біля Печерського ринку на них чекали. Доглянута білявка років сорока в білосніжному халатику — сама привітність.
— Розслабтеся, юна леді, довіртеся моїм рукам.
Душова кабінка. Білявка поставила голу Раю під потік теплої води, вділа прозорі гумові рукавички і стала схожою на працівника санепідемстанції.
— Прошу! Я сама, — бентежилася дівчина, коли білявка налила на мочалку запашного рідкого мила, власноруч заходилася мити їй шию, спину, ноги.
— Ні, ні, юна леді. Дозвольте! Це моя робота, — безапеляційно. — Я ж не просто мию вас. Я готую ваше тіло до масажу на розслабляння.
Волосся, певно, теж потребувало спеціальної підготовки до того загадкового масажу, бо пані попросила Раю нахилити голову, намастила волосся і шкіру голови чимось їдучим і наказала хвилин п'ять не чіпати.
— Змийте поки теплою водою піну з тіла, а я повернуся за хвилину, — усміхнулася й вийшла.
— Шкірні покриви на диво чисті. Шкіра голови, здається, теж, але про всяк випадок я обробила «нітіфором», — схилилася до Іветти.
Іветта спокійно чекала в холі. Уже встигла зателефонувати додому, поговорила з Ангеліною і Платоном, тепер гортала рекламні проспекти і думала про те, що слушно наказала Ангеліні дати Платонові пігулку снодійного. Хай поспить синочок. Емоційні зустрічі перед сном — погана ідея. Вона покаже ляльку вранці. «Справді, під ялинку вийшло», — усміхнулася.
— Дякую. — Іветта підвелася. Задумалася. — Але однаково… краще підстригти.
Білявка в білосніжному халатику слухняно кивнула і повернулася до дивної клієнтки. Раю закутали в пухнасте, як святковий сон, торочкувате простирадло, уклали на кушетку, намастили тіло духмяною олійкою… Очі злипалися, заспокійливе тепло — всюди: у повітрі, у м'якому простирадлі, на кінчиках пальців масажистки. «Хіба так буває? — плуталися Раїні думки. — Чому мені випало таке… Хіба нормальні люди так живуть, щоби їм волосся мили?.. Ото тепер зрозуміло, чому багаті ледарюють: хіба після такого тепла до роботи візьмешся? Спати хочеться… Дуже хочеться спати…»
Лясь-лясь-лясь! Управні ручки дзвінко плескали по спині.
— Сподобалося? Чекатиму вас щотижня, юна леді. Як вас звати?
— Раєю…
— Дозвольте, допоможу вам, Раєчко. Потихеньку… Отак. Не розгубіть насолоду.
Білявка допомогла розслабленій дівчині підвестися, указала на гумові капці, укутала в торочкувате простирадло, повела до затишної кімнатки з великим, як вітрина, дзеркалом. Тут уже чекала Іветта.
— Та ти красуня, — здивувалася щиро.
Показала на акуратно розкладені на кріслі речі.
— Це тобі, Раєчко. Тут усе, що необхідно на перші дні. Білизна, колготки, джинси, кілька светриків, пуловерів.
Потяглася до двох коробок поряд із купкою пакунків.
— А тут взуття. Не знала точно твого розміру, тому про всяк випадок узяла дві пари. Ту, що не підійде, повернемо, — усміхнулася. — Однаково нам доведеться найближчими днями заскочити туди знов. Не будеш же ти ходити в одних чобітках. Правда?
— Це… «мартінси»? — геть знітилася дівчина.
— А ти хотіла «мартінси»? Добре. Будуть і «мартінси». А це, здається, «ґабор».
Іветта з білявкою заспішили геть, залишили Раю наодинці з купою новеньких красивих, як мрія, речей. Задихнулася… Та їх тільки розглядати хотілося кілька годин, а пані чемно попросила Раю не баритися. Одягатися в те, що сподобається найбільше, обов'язково залишити голими ноги і руки і швиденько виходити, бо майстри чекають. Які майстри?
Рая розгорнула перший пакунок із комплектом нижньої білизни і ледве сльозу втримала. Ніжне мереживо, м'який трикотаж, рожеві сердечка на білому тлі. Як же гарно. І розмір пані вгадала. Та вона чарівниця. Ох, бачила би Раю Вітка!
Джинси теж наче влиті. Дівчина розклала на кріслі два светрики й розгубилася. Оцей! Яскраво-зелений із Міккі Маусом. Ні! Оцей, смугастий, із чорною шкіряною вставкою-кишенькою. Розгорнула наступний пакунок. Ой! Тільки цей!
Білий і пухнастий, плетений кісками. Таки надягла синій бавовняний пуловер із металевими застібками. Розкрила взуттєву коробку й остовпіла. Значить, є красивіші за «мартінси»? Хотіла була миттєво вскочити в м'які замшеві полуботки, та згадала: руки й ноги залишити голими…
Розгубилася. Похапцем поскладала речі в пакети, завмерла у кріслі. Тільки скоса на себе у дзеркало. Це вона? Вона?..
Іветта мужньо витримала п'ятнадцять хвилин, знизала плечима: і чого дівчина не виходить? Почекала ще хвилину, зазирнула до кімнати. Рая каменем сиділа у кріслі, безпорадно дивилася на голі пальці ніг.
— То ти готова, Раєчко? Чому ж не йдеш?
— Не знаю… — ледь чутно. — Чекаю…
— Ну добре, ходімо, ходімо. Зараз три майстрині одночасно за тебе візьмуться. Надолужать… — Іветта видушила з себе посмішку, указала на гумові капці. — Взуй поки що це.
Біля перукарського крісла вже підстрибували від нетерплячки три впевнені панянки. Ой, яка гарненька дівчинка! Оце диво! Зараз ми зробимо її богинею. Одна присіла біля Раїних ніг, друга обережно опустила Раїну руку до пластикової ванночки з теплою водою, третя стала за спиною, провела по волоссю гребінцем і запитала Іветту:
— У вас є побажання?
— Ви бачили останню стрижку Вікторії Бекхем?
— Так! Дуже стильно!
— Зробіть Раєчку кращою за пихату англійку.
— Не проблема, — усміхнулася перукарка. — По-перше, вона вдвічі молодша. По-друге, з такого шикарного волосся легко зробити коротку стрижку.
Рая смикнулася у кріслі. Манікюрша ледь утримала ванночку, педикюрша встигла відвести убік гострі ножиці, перукарка застигла з прядкою Раїного волосся в руках.
— Раєчко! Що з тобою? — насторожилася Іветта.
Рая скосила на Іветту вологі від раптової сльози очі.
— Косу залиште… Не стрижіть… Прошу…
— Що робити? — запитала в Іветти перукарка.
— Підрівняйте і причешіть гарно, — буркнула Іветта, ховаючи роздратування від несподіваного бунту на її власному кораблі.
Весела, як весняний вітер, Ліда примчала до батьківського дому тридцятого ввечері, коли Іветта тільки поверталася до столиці. Викладала подарунки на стіл, усміхалася так радісно, що Ангеліна з Платоном теж звеселилися, хоч причин не було. Нянька біля плити захекалася, Платон від снодійного позіхав.
— Завтра би треба! — торохтіла Ліда. — Знаю, знаю. Завтра! Та завтра не можу. Ну що ти всміхаєшся, Ангеліно? Ні! Я би втерпіла! Їй-богу! Я завтра насправді ніяк не зможу заскочити. Ми зі Стасом святкуватимемо за містом. Тому подарунки вручатиму вам сьогодні. І свято починається сьогодні! Чудова ідея. Ангеліно! Це тобі!
Нянька взяла з Лідиних рук французькі парфуми. Примружила око.
— «Ша… лі…»
— «Шалімар», Ангеліно! Нереальні французькі парфуми. Ну! Давай! Відкривай! Я хочу це бачити…
— Ой, святий Боже! Запах благостині чудотворний!
— Ну ти й богохульниця, нянько! Це тобі не ладан, — розсміялася Ліда. Платона обійняла. — Тохо, сонце! Я люблю тебе.
— Добре, — спокійно сказав Платон. — Я теж люблю тебе, Лідо.
— Тобі — особливий подарунок, мій геніальний брате! Енциклопедичний словник, — показала на великий пакунок. — Важкий, як будь-які знання.
Платон узяв книжку, зважив на одній руці.
— Це нові знання? Якщо це знання взагалі, то мої важать більше. Якщо нові…
— …То голова лусне! — Ангеліна відібрала в Платона важку книжку, понесла до його кімнати. — Де це бачено — стільки читати? Очі повилазять!
— Добраніч, Лідо, — Платон пішов за Ангеліною вслід.
— Та зачекай, Тохо! Я тістечок привезла. Давай влаштуємо свято.
Платон зупинився на порозі своєї кімнати:
— Що таке «свято», Лідо?
— Це просто, Тохо! Треба радіти, бажати всіляких гараздів, веселитися…
— А збрехати можна?
Ліда почервоніла.
— Не знаю…
А знала. За годину до того сама зателефонувала Зоряні, слабким голосом пожалілася: так невчасно захворіла, так шкода, що не може влаштувати вдома свято, запросити гостей…
— Добре, — Платон про своє, плечима знизав. — У мене свято. Я читатиму твій подарунок і радітиму, якщо знання виявляться новими. А побажання я сказав тобі тільки-но… Добраніч, Лідо. Цього замало?
— Не знаю…
— А що ти подаруєш мамі?
Мама! Ліда витягла футляр із сонцезахисними окулярами, показала братові.
— Суперові окуляри. Якщо мама дивитиметься на сонце, очі не втомлюватимуться…
Платон знизав плечима.
— Мама не дивиться на сонце. Мама дивиться на мене.
— Твоя правда… Як і завжди. — Серце покотилося вниз. — Та в мене є ще один подарунок для мами. Дивись! — Показала вибагливі сережки з чорним обсидіаном. — Ну скажи, хіба не прекрасний подарунок?
— Так, добрий… — спокійно відказав Платон. — Хочеш, я передам мамі?
— Ні-ні… — захвилювалася раптом. — Окуляри… можеш передати, а сережки хочу сама вдіти мамі у вуха.
— Добре, — погодився. Глянув на Ліду. — Раз у нас свято, бажаю тобі, Лідо, більше, ніж добраніч. Бажаю тобі цієї ночі доброї. Доброго дня наступного. І дуже доброї наступної ночі, щоби пам'яталась цілий рік. Так нормально?.. Для свята?
— Нормально, — сумно всміхнулася Ліда. — Добраніч, Тохо.
Брат зачинився в кімнаті, Ангеліна все про холодець та фаршировану щуку… Ліда глянула на годинник — десята вечора. Стас уже мав би під'їхати після візиту до Олега. Виглянула у вікно, усміхнулася: стоїть «тойота». Неподалік чорний мікроавтобус «мерседес» причаївся, страхітливий і брудний, ніби зіскочив з екрана американського бойовика.
Ліда швиденько розпрощалася з нянькою, полетіла до «тойоти».
— Ну що, Стасе? Як Олег?
— Образився страшенно, — весело розсміявся чоловік.
Завів двигун. «Тойота» кинула снігу з-під коліс у бік чорному «мерседесу» і виїхала на проїжджу частину подільського провулку…
У «мерседесі» похмурий водій глянув на годинник, напружено запитав Іветту:
— А чого ми чекаємо? Якщо треба ще кудись їхати, то краще їхати…
Іветта проводила поглядом доньчину «тойоту», простягнула водієві конверт із грошима. Усміхнулася чемно:
— Дякую, молодий чоловіче. Ми приїхали…
Рая стояла посеред осяяного святом подільського провулку, дивилася на великий старовинний будинок. Він здавався їй схожим на робота-трансформера, що його повіз із собою в далеке Закарпаття невгамовний Едька: кольчуга з сірої штукатурки, напружився, ноги докупи, руки до тулуба притис, приготувався до атаки, а маленької, дурної голови без мізків звідси, знизу, просто не побачити. Десь у хмарах. Страшно…
Рая глянула в спину красивої пані. Мала б уже з ніг падати, а вона собі чимчикує до під'їзду. У руках пакети з Раїними обновками. Озирнулася.
— Швидше, Раєчко…
Рая ступила крок, безпорадно озирнулася — нікого. Була б мамка поряд… Дала б ногою під зад, Рая тоді б — вітром…
— Раєчко, будь ласка, двері притримай, бо в мене руки зайняті, — Іветта прорахувала все.
Дівчина заквапилася, ухопилася за важкі двері, розчинила навстіж — проходьте, проходьте. Посунула слідом. Одна сходинка, друга, третя… Серце, мізки — усе всередині, наче від щедрої зливи та в раптові приморозки, зійшло нервовим потом, вимокло і замерзло від жаху.
Так страшно Раї було тільки раз у житті. Сім років тому, в той день, коли їй виповнилося дев'ять, бабця померла і не стало до кого притулитися…
За рік до того, після хронічних мандрів у пошуках неймовірного кохання, Нінуха вирішила перепочити й потягла малу Раю у кримський степ, де у невеличкому селі жила її мама. Рая бабусю до того жодного разу не бачила, хоч і знала від мамки, що «баба страшна скнара, затюкана колгоспниця і ваашчє — дурепа повна». Точно, дурепа, бо так зраділа приїзду доньки-паливоди, такою любов'ю зігріла онуку, так вірила, що Ніна врешті заспокоїться, зосередиться на вихованні Раї, ніби геть не знала Нінуху чи думала, ніби доньку перевиховали у християнській місії. Та Нінуха й у кримському степу нарила собі велике татарське кохання на ім'я Ядгар. Тижнями не з'являлася в материній хаті. Рая раділа: ніхто не кричить, не б'ється, баба Галя смачним борщем годує, яєчню зі шкварками смажить і пиріжки з вишнями без кісточок пече. Баба пиріжки ліпить, а як на Раю гляне, так до серця все руку прикладає. І хто ж знав, що то «грудна жаба»? Рая і досі не знає, що таке грудна жаба. А за три місяці, коли Нінуха прибила бабу Галю з Раєю новиною, що тепер стане мусульманкою, вискочить за Ядгара, бо він порядний мужчина і батько її майбутньої дитини, до бабиної хати завітав той самий загадковий Ядгар і коротко пояснив, що ім'я в нього не просте. У перекладі з перської — «пам'ять».
— І тому оскільки я ще при пам'яті — і моє ім'я тому підтвердження, то одружитися з Ніною я не можу, — розмотував клубок власної логіки. — По-перше, перед кримськотатарським народом стоїть завдання поновити чисельність до рівня довоєнної, тому маю одружитися тільки з татаркою і мусульманкою, щоб народити багато хлопчиків і трохи дівчаток. По-друге, для виконання цієї історичної місії мене чекає Шайда, дівчина моя. А її ім'я в перекладі з перської означає «кохана», і то також правда. Тому, як порядний мужчина, можу залишити сто гривень на аборт і підвезти мотоциклом до районної лікарні.
Нінуха мало не прибила татарина. Матюками гнала до мотоцикла.
— Це я твоя шайда, брудна ти козлина!
— Ти не шайда, ти шльондра! — гукнув Ядгар із мотоцикла, коли від'їхав на безпечну відстань.
А за півроку від Ядгарових сперматозоїдів, які, певно, теж усвідомлювали важливість поновлення чисельності кримськотатарського народу до рівня довоєнного, народилося не одне дитя, а двійко. Малі Миколка з Андрійком плакали-захлиналися в хаті, Нінуха гасала степом, баба падала від утоми — й одного разу не встала. Саме на дев'ятий день народження онуки. Рая так ревла — усі сусіди позбігалися. Малих розібрали, бабу Галю в останню путь почали збирати, а Раї веліли Нінуху пошукати, бо, стерво, і не попрощається з матір'ю. А де її шукати? Аж до автостанції в райцентр дісталася, бо, чула, мамка казала, що роботу там знайшла. Отам її цигани і перестріли. І гикнути не встигла — уже в будці собачій. А будка на циганському подвір'ї, а де подвір'я те — чортзна. Три дні били та голодом мучили, а потім повели на автостанцію милостиню просити та все лякали: як утече, знайдуть і очі виколють.
Наприкінці дня, коли спритна циганка-наглядачка відволіклася на п'яного пасажира, що задрімав на власній валізі, Рая побачила автобус, що прямував до бабиного села. У рваному циганському капелюсі — денна вартість людського милосердя. На квиток вистачить. Ще й залишиться. Рая озирнулася на циганку і повільно пішла до автобуса.
Ту мить вона згадувала все життя, бо жодного разу — ні коли мамка била, ні коли баба Галя впала і за півгодини від неї вже тхнуло, ні коли мамчині приятелі її за ноги хапали — Рая не відчувала такого моторошного, всеохопного страху, як за ті дві хвилини, що вона йшла до автобуса.
Рая згадала, як ускочила в автобус, як зачинилися двері, як циганка раптом озирнулася і заклякла… «Я втечу… — Роздивилася спасіння. — Якщо тут… у цієї красивої пані, буде страшно, я втечу…»
За спиною двері під'їзду — грюк!
Ангеліна відчинила і всі слова розгубила.
— А це… Я кажу… Та хіба… — белькотіла безпорадно.
Пакети з Іветтиних рук приймає, та все на дівчину зиркає.
Ой біда! Знайшла-таки хазяйка жертву. А худа ж, прости Господи! Наче без шлунка народилася. Божою росою губи змочує. І зросту того — шпиндя мала. А косу має… Отут би й згрішила, та куди очі подіти?! Коса гарна. І очі дивні — літній полудень ясний. Та вже дуже мала… і на зріст, і на вигляд. Хіба нині паспорт у тринадцять дають?! Як же хазяйка таке мале-незріле вмовила від мамки відірватися? Ох і гріх смертний!
Іветта принюхалася. Брова — дугою.
— Що це за запах, Ангеліночко?
— «Шалімара»! — як згадала, так і сказала. — Лідуся подарувала. Я тільки крапельку за вухо, а воно… Разів п'ять вмивалася — пахне! — Наважилася: — А це що за гостя з вами?
Бо ж Бог є! Може, помилилася, коли подумала, що хазяйка ляльку для сина привела. Іветта поглядом, наче факір вогнем, накреслила у повітрі: «Обережно!», поклала руку Раї на плече.
— Знайомся, Ангеліночко. Це і є наша Раєчка.
— Добрий вечір, — прошепотіло дівча.
— Раєчка? — Ангеліна прочитала хазяйчин погляд більш конкретно: «Уб'ю!», знітилася, метушливо всміхнулася. — Проходь, проходь, Раєчко.
— А де Платон? — спитала Іветта.
— Спить.
Іветта демонстративно розгублено сплеснула руками.
— Що робитимемо, Раєчко? Розбудимо?
— Та хай… — перелякалося дівча.
— Добре! Зробимо, як ти сказала. Хай спить. І тобі треба відпочити, — Іветта вже йшла до вітальні, команди роздавала. — Ангеліночко! Приготуй мені ванну. Ні! Спочатку покажи Раєчці її кімнату, допоможи розібрати речі, а потім приготуй мені ванну.
Зупинилася посеред вітальні, театрально обернулася до дівчини, розкинула руки:
— Вітаю тебе у твоєму новому домі, Раєчко.
— І я вітаю, — буркнула Ангеліна.
— Дякую… — прошепотіла, мимоволі оченятами стрельнула: так пані голосно її привітала, що, певно, сина розбудила. Зараз вийде…
Кругла, як гарбуз, рум'яна тітка з добрими очима обійняла її, повела до пишної вітальні з картинами на стінах, із неї — у широкий коридор із книжковими полицями вздовж стіни. Одні двері минули, другі, треті… Урешті, нянька зупинилася перед четвертими дверима, штовхонула їх і вже не так радісно сказала:
— Ну що… Проходь… Ось він, твій закапелок… Сама впораєшся чи допомогти?
— Дякую…
— Що «дякую»?
Рая знизала плечима:
— А що треба робити?
— Тобі? Нічого! Працюю тут я! Відпочивай уже! — Нянька намагалася говорити привітно, та всередині, певно, сидів чорт-гризло, сміявся-розсмикував незрозумілу образу, штовхав назовні.
— Добре, — так беззахисно і покірно погодилося дівча, що Ангеліні стало соромно. Чого визвірилася? Малій і так, певно, непереливки, ще й вона штрикає?!
Зітхнула — ой-йой… Залишила пакети з обновками біля дверей, повела дівчину по кімнаті.
— Оце Іветта Андріївна для тебе кімнату підготувала — усе нове, щоби ти не думала… Ліжко з ортопедичним матрацом, щоби спина не боліла ніколи. Бач, яке широке? Розкинешся… Покривальцем м'якесеньким укриєшся і дивитимешся телевізор. От уже гарно хтось придумав, щоби великі пласкі телевізори на стіни чіпляти. І дивитися зручно, і місця не займає. А як не захочеш телевізора, так музичний центр собі слухатимеш. У Платона тих дисків… А ця шафа — для твоїх речей. От і є куди обновки складати. І не думай, що шафа завелика. Іветта Андріївна й не такі шафи вміє нарядами забивати до краю. А цю штуковину з великим дзеркалом звуть туалетним столиком, хоч мені це слово геть не подобається. От унітаз точно — «туалетний стільчик». А це… Коли я була малою, так у нашому селі жінки на такі комодики з дзеркалами «трюмо» казали. І на диван оцей оксамитовий непрактичний полуторний, що він тут — «канапе», казали просто «диван». Бо канапе — це бутерброд. У кутку стіл із комп'ютером. Як не розберешся, Платосик усе чисто розкаже. Ох же він у нас розумний у цьому ділі.
— А тут двері… — наважилося дівча, показало на невеликі двері біля широкого, вкритого невагомим покривалом ліжка.
— А тут твоя ванна кімната, — Ангеліна відчинила двері й увімкнула світло. — Душова кабінка, ванна і туалет із біде. Що таке біде знаєш?
— Так, — розгубилося.
— Ну і що це? — глузливо посміхнулася нянька.
— Знаю… — голову опустило.
Нянька зітхнула:
— Ну, добре, дитино. Допомогти тобі речі у шафу поскладати?
— Дякую… Сама…
— От і добре. Обживайся. У ванній — рушники і халат. Піду Іветті Андріївні ванну приготую, а потім зайду.
— Коли? Скоро?
— А чому питаєш?
— Щоб устигнути… речі поскладати.
Нянька всміхнулася сумно.
— Ох, дитино-дитино… Хіба ж я перевірятиму? Як не поскладаєш, сама складу. Ти тепер — пані. Звикай. Зараз ванну хазяйці приготую і їсти тобі принесу. Ти ж бо не їла з ранку.
Рая знітилася, щоку до плечика гострого притулила.
— Та хай… Зранку вже.
— Яке там «зранку»… Принесу. Дивись мені, не засни голодною…
Нянька покотилася до дверей. Рая сіла на ліжко й завмерла. Ще хвилину тому обережно ступала за Ангеліною слід у слід, ніби за крок вбік — кара, із настороженою цікавістю роздивлялася те ліжко, шафу, щось середнє між кріслом і диваном, що звалося канапе, дзеркало… Дзеркало! І ванна своя? Біде якесь… Телевізор величезний. Хоча б не зламати, а то натисне не на ту кнопку… Музика. «Хоч би тітка скоріш пішла», — стрибали думки. Ох, вона тоді… У кожну шухлядку позаглядає! Перед дзеркалом покрутиться! Рожевих портьєр торкнеться. На світлині, що її пані показувала, вони здавалися такими прозорими, а тепер здаються такими цупкими — певно, бо ніч? А килим же який! Білий! І меблі всі білі лаковані… Провела долонькою по пухнастому покривалу. Озирнулася до портьєр. Ні! Рукою не дотягнеться, а підвестися і підійти — страшно. Заклякла на ліжку, тільки очі — то на шафу, то на туалетний столик, то на телевізор…
«Речі ж поскладати!» — згадала. Підвелася, насторожилася, ніби з кожного кута за нею камери стеження. Обережно відчинила шафу і розгубилася: це ж скільки нарядів треба накупити, щоб повна шафа…
Коли за десять хвилин Ангеліна вкотила до Раїної кімнати смішний столик на коліщатках, дівчина сумирно сиділа на ліжку. Тільки рука на подушці, ніби під нею скарб небачений.
Ангеліна підкотила столик до Раїних ніг, зняла серветку — чай, сир, джем, свіжа булка, бутерброди з салямі та шинкою.
— А чого сидиш як засватана? За подушку вхопилася? — здивувалася. — Спати хочеш?
— Ні…
Обережно прибрала руку з подушки. Посунулася, пересіла, ніби для більшої зручності, — а подушка тепер за спиною. Не дотягнеться до неї нянька.
— Як поїси, столик до стіни відсунь, а я ранком приберу. — Нянька скептично глянула на закляклу дівчину, пішла до дверей. — От горе… Добраніч, дитино.
…Ангеліна давно вимелася, за дверима Раїної кімнати стихли звуки. Крізь прозорі — таки рожеві портьєри — місяць. Дівчина глянула на сервірований столик і раптом відчула, що страшенно зголодніла. Ковтнула слину, обережно обернулася до подушки. Простягнула руку і дістала з-під неї фото Платона. Закусила губку, поклала світлину на коліна, затамувала подих. Куди ж фото сховати? Чуже все. Тітка бігає… Красива пані, певно, у всі дірки заглядатиме. Перевірятиме, чи Рая охайна, чи гідна в цій красі залишитися. Куди б сховати, щоб не здогадалися… Озирнулася. Та куди ж?! Може, поїсти, а вже потім схованку шукати? Ні! Підвелася обережно. Пішла по кімнаті тихо. Спробувала поміж нових светриків покласти — не те. У шухляду туалетного столика… Підвіконня обмацала — нема й шпарини.
Задумалася. Опустилася на ліжко й обережно, щоб не зіжмакати, засунула фото під простирадло поряд із подушкою. Прилягла, поклала долоньку на цупкий папір, усміхнулася збентежено.
— Добраніч… — прошепотіла світлині. — Я тільки хвильку полежу з тобою поряд, а потім поїм… Зранку голодна… Поки їхали, малі всі бутерброди розхапали.
Крихітка Яся перед очі. Миколка з Андрійком, Едька-шалапут. Схлипнула. Кулачком сльозу втерла. Ох, забути би про нюні. Ох і справ же! Поїсти, виспатися, вдосвіта прокинутися, умитися, косу заплести красиво, надягти ту зелену кофтинку з Міккі Маусом… Щоб, коли її поведуть знайомитися з Платоном… Щоби він не перелякався. Не висміяв її. Бо Рая просто наяву бачить, як хлопець кидає на неї ошелешений погляд, обертається до красивої пані: «Мамо! Ти з глузду з'їхала?! Кого ти до нас привезла? Що це за нікчема дурнувата?!» А пані губиться, ручками розводить: «Платоне, синочку! Ти ж сам їй золоту любов передав! Сам казав, що сподобалася, коли я розповідала…» — «Ти інакше розповідала! Жени її! Жени!» — кричить хлопець. Пані прикладає пальчики до скронь, падає в крісло: ой, не можу! А хлопець тоді хапає Раю за зелений светрик, штовхає до дверей: пішла звідси, пішла, дурепо!
Дівчина схлипнула, підхопилася, побігла до дверей. Геть! Тікати, тікати! Вона зможе — вона ж від циганів утекла. За дверну ручку вхопилася, застигла. Тихо! Треба дуже тихо, щоб не побудити нікого. І вдягнутися… Курточка нова… У передпокої нові полуботки замшеві… Тільки тихо.
Ангеліна не спала — молилася.
— Господи єдиний-кріпкий! Ти всі гріхи наші бачиш. Заступися за дитину наївну, настав її на шлях істинний, відкрий очі її невидющі, щоби прозріла й отямилася… Не допусти гріха смертного. Покарай краще мене, Господи, бо така слабка й грішна. Й Іветту жалію: нема їй життя через те дитя хворе, і Платосика-янгола жалію, і Лідусю-бідасю, а дівчину ніхто не пожалів. Хоч ти. Господи, вбережи її, не занепасти її душу безсмертну, поможи. Господи. Поможи…
Так гаряче шепотіла, аж у роті пересохло. Перехрестилася, почовгала до кухні — води попити. На кухні й до Пресвятої Богородиці перехрестилася, склянку мінералки без газу видудлила, світло вимкнула, аж чує — шурхіт у вітальні.
Око примружила — цікава, — із кухні визирнула, й аж мінералка в животі забулькала. Темна постать майже без звуку вітальнею тиняється. Не інакше привид академіка до рідного дому повернувся. А й то! Такі справи… Тут тобі й мертвий у труні перевернеться. Прийшов, певно, дружині докоряти, що дівчину безневинну на поталу…
До стіни притулилася, причаїлася. Не треба Петру Григоровичу заважати. Святе діло, Божа справа! Хай до Іветтиної спальні йде! Хай їй привидиться, хай нагримає на неї вві сні… Може, хоч його послухає, відпустить пташку.
Очі заплющила, молитву зашепотіла. Розплющила й остовпіла — посеред вітальні стояли вже дві темні постаті.
Рая взяла з собою тільки золоту любов і курточку, щоби не задубіти. Притисла до грудей — тільки би ніхто не почув! Навшпиньки коридором до вітальні. Серце гупає, очі витріщила — хоч би не зачепити чогось, не побудити хазяїв.
У вітальні зупинилася: а двері де? Здається, треба стіл оминути, не наштовхнутися на розкішне крісло біля нього, а там уже… Перехопила в одну руку курточку і золоту любов, другу випростала вперед і раптом завмерла від жаху: рука торкнулася голої людської плоті, теплої, пульсуючої. Від несподіванки і страху відсмикнула руку, відсахнулася назад і була би впала, та хтось невидимий і сильний ухопив її за руку, притримав…
— Не впади… — Почула чоловічий голос.
Зіщулилася, несміливо вдивилася: її руку тримав у своїх долонях красивий хлопець із фотографії. Було геть темно, було страшно і соромно, та навіть у нічній пітьмі Рая бачила: у житті хлопець був у сто разів красивше, ніж на світлині. За коротку мить вона побачила все — і виразні очі, і правильний овал лиця, і довге волосся… Хотілося бігти, відштовхнути його й бігти, плакати, хоч очі — без того враз змокріли, по щоці потекла сльоза… Хотілося бігти, та хлопець тримав у своїх долонях Раїну руку, і вона боялася дихнути — не те що поворухнутися.
Хлопець усміхнувся якось дивно, наче вибачався, погладив долонею Раїну руку, відпустив.
— Я відчув тебе… — сказав тихо. — Зазвичай я відчуваю маму… А сьогодні… тебе…
Вона мовчала. Притискала до грудей курточку з золотою любов'ю — геть не знала, що тепер робити.
— Як тебе звати? — спитав він.
— Рая… — прошепотіла.
— Куди ти йдеш. Раю?
Почервоніла, ще дужче курточку до грудей притисла.
— Не хочеш казати?
— Курточку… — рятівна брехня. — Курточку хотіла в прихожій повісити…
— Добре, — він спокійно кивнув, узяв дівчину за руку, повів до передпокою.
Вона йшла за ним покірно, як теля за мамкою. Кожний наступний крок мав стати останнім. Ось зараз він обернеться, зухвало розсміється і закричить: «Оце прихожа! Двері бачиш? Так тобі туди! Іди звідси! Чого стоїш?»
Платон увімкнув світло. Рая мимоволі затулила долонькою очі й побачила: на хлопцеві самі трикотажні домашні брюки. Гола спина, голі плечі й руки в яскравому світлі здавалися надто блідими, ніби ніколи не бачили сонця. Хлопець обернувся до дівчини, легким жестом відкинув із лоба чорну прядку. Тепер вона могла би роздивитися його краще, та не сміла. Тремтіла посеред передпокою — ось зараз із нею трапиться щось геть непристойне. Уписяється чи знепритомніє. До того йшло.
Хлопець раптом звів брови, уважно глянув на дівчину. Простягнув руку, торкнувся її коси. Подався до неї, нахилився до коси, вдихнув запах волосся… Вона перелякалася, відсахнулася.
— Може, я це… Вибачайте…
Він підняв на неї очі:
— То був запах твого волосся. Я відчув запах твого волосся. Ти будеш зі мною завжди?
Вона перелякалася ще більше, ще на крок відступила назад, до стіни, притислася спиною, знизала плечима: не знаю, я тепер геть нічого не знаю…
Хлопець замислився.
— Де ти живеш. Раю?
А вона і того не знала. Ще десять хвилин тому крадькома пробиралася коридором, мріяла тільки про те, щоби її ніхто не почув, але тепер шкребла лопатками стіну, дивилася на неймовірного, наче з чужої планети, хлопця і так жаліла, що не надягла зеленого светрика з Міккі Маусом.
— Кімната там… по коридору, — видушила врешті.
— Добре, — він спокійно кивнув, узяв із Раїних рук курточку, повісив на вішак.
Клац! У передпокої стало темно. Рая відчула, як його рука торкнулася її руки і раптом спіймала себе на думці, що хоче припасти вустами до його руки, цілувати її, притискатися до неї щокою і не відпускати, не відпускати.
— Ходімо, Раю. Я проведу тебе, — сказав Платон і повів дівчину назад.
Вона тремтіла від несподіваної радості триматися за його руку, а другою рукою щосили пхала в джинси, під светр, шкіряний футляр із золотою любов'ю.
Темряви — наче й не було. У високі вікна вітальні світив місяць, прокладав блакитні шляхи по столу, розкішному кріслу, яке так боялася зачепити Рая, до картин і портрета академіка на стіні.
Платон зупинився навпроти вікна, на місячній доріжці. Бліда шкіра під місячним світлом набралася теплоти, очі дивилися крізь дівчину, за вікно… Він дивно всміхнувся, приклав до грудей біля серця Раїну руку.
— Сюди… На цьому місці ти торкнулася мене сюди. Тут — серце. Серце складається з чотирьох камер: правого й лівого передсердь та правого й лівого шлуночків. Між ними — перегородки. Ти розумієш?
— Так… — почервоніла до скронь.
— Добре, — сказав спокійно. Глянув на дівчину. — Добраніч, Раю. Бажаю тобі доброї ночі цієї. І завтрашнього дня доброго. І наступної ночі…
— Добраніч, — прошепотіла.
Обережно вивільнила долоню з Платонових рук, зіщулилася, тихо пішла до кімнати з рожевими портьєрами. Платон підійшов до вікна, очі в небо й застиг…
Біля кухонних дверей хрестилася збентежена нянька.
— Блаженні.. — шепотіла. — Ой блаженні…
План був такий. Тридцять першого вранці Іветта мчить до клініки, перевіряє стан двох прооперованих хворих, потім у торговельний рай «Глобус». За все сплачено! Треба тільки забрати подарунки, хоч адміністратор і пропонував доставити покупки Вербицьким додому. Ні, молодий чоловіче, то зайве! Вона повернеться додому, як казкова фея, у гарному настрої, з оберемком свята. На той час працівники фірми «Розваги» вже встановлять і прикрасять ялинку у вітальні Вербицьких. Близько одинадцятої має прокинутися Платон. Вона влаштує передсвятковий сніданок для всієї сім'ї, враховуючи юну леді з хутірця. Знайомство має відбутися під її пильним оком. І щоби нічого не зірвалося, о сьомій ранку Іветта Андріївна Вербицька розштовхала няньку й звеліла бути на кухні за п'ять хвилин. Коротко обмалювала перспективи дня.
— Поки я не повернуся, дівчина має бути у своїй кімнаті, — наказала.
— А якщо Платосик раніше прокинеться? — нянька дивно супилася, відводила очі.
— Даси цю рожеву пігулку, — Іветта по-своєму розцінила дивну поведінку Ангеліни. «Бачу, не подобається тобі, нянько, поповнення в нашій сім'ї», — подумала роздратовано. Поклала на тарілочку пігулку. Подумала. Заховала.
— Ні! Не треба Платону пігулки. Для Платона — все як завжди. Ти, Ангеліночко, потурбуйся про дівчину.
— А як він сам до її кімнати піде?
Іветта завмерла, примружилася.
«Говори!» — прочитала у її очах нянька.
А що казати? Що півночі в кухні протовклася, поки Платосик, як той вовкулака, на місяць витріщався. Усе чекала, поки він уже вспокоїться і засне, а він, певно, після знайомства з лялькою своєю перезбудився, розхвилювався, бо в Ангеліни й ноги потерпли, а воно все стояло собі. О-ой! Та якби хазяйка знала, що Платосик із Райкою уже й перетнулися, вона б… І мала та з довгою косою… Чого хатою тинялася? Куди намилилася? Курточку повісити? Ох, видно, дівка брехлива вкрай. Може, хтіла понишпорити по шухлядках? Треба обережніше із нею, бо на вигляд — дитина наївна, а душа, мабуть, підточена. Чи дурна геть. Розумна ж хіба погодилася б?
— А що казати? — пробурмотіла. — Нема чого казати! Та Платосик, мабуть, дочекатися своєї ляльки не може. Кожен день до Лідусиної кімнати заглядає — чи не з'явився там хто. А що, як і сьогодні… Що мені — під ноги йому кидатися чи брехати?
Іветта задумалася, повернула пігулку на тарілочку.
— Буду вдома на одинадцяту ранку… — запевнила.
А Бог не чув! Тільки з'явилася в клініці, посипалося: хворого з четвертої лихоманить, прооперованому з третьої кров для переливання не підходить, фізрозчин скінчився, чергова медсестра захворіла, аптека не поповнена…
— А де лікарі? Хто чергує? — Іветта швидко йшла коридором, на ходу знімала шубку.
Лікарі? Але ж Новий рік! Сьогодні й першого — тільки молодий Сашко Андрухів чергує. Зрозуміло! Зникла в кабінеті. На «раз-два-три» — знову в коридорі: руки вимиті, білий халат, білі туфлі на гумовій підошві, стетофонендоскоп, історії хвороб, картки призначень. Спочатку в четверту. Яка температура? Що робили і де, врешті, черговий лікар?!
На другу дня в клініці вже метушилися і черговий лікар, і медсестра, що її викликала Іветта замість хворої колеги, і фізрозчин привезли, і аптеку поповнили, і з лихоманкою хворого з четвертої впоралися, і кров знайшлася… Шкода, що замало. Іветта глянула на пластикові контейнери.
— Четверта негативна? Збережіть. Зробимо пряме переливання…
За двадцять хвилин Іветта Андріївна Вербицька лежала на кушетці поруч із блідим небритим чоловіком.
— Тепер ви мені сестра… за кров'ю… — прошепотів хворий.
— А ви мій далеко не перший брат, — спокійно відказала Іветта.
О пів на четверту дня скінчилися проблеми клініки й сили Іветти Андріївни Вербицької. Замість крові у венах лилася Божа благодать до памороків, змушувала всміхатися, тому Іветта подумала, що варто віддати трохи власної крові для того, щоб відчути щось більше, ніж професійна гордість за ще одне врятоване життя. Вона напівлежала на дивані у власному кабінеті, медсестра Рита дбайливо вкрила її справжнім гуцульським ліжником, — хтось із хворих привіз його з собою, а коли виписали, то забув, і ліжник перекочував до ординаторської. На столику парував міцний чай, у склянці чорнів «кагор». Шоколад, апельсини, червона ікра… Іветта знала: треба поїсти, та благосна радість не полишала. «Який неймовірний, обнадійливий спокій, — тихо перешіптувалися думки. — Хіба не свято? Хіба є в житті щось важливе, крім… Платона?!»
Іветта повернула голову до настінного годинника. «Четверта», — констатувала безсторонньо. Насилу підвелася на дивані.
— Добрий день, — прошепотіла. — Справді, добрий.
Провела долонею по ще теплій шкірі дивана — здавалося, бездушна річ без залишку всмоктала її благосну радість. По венах — кров. Усього лише кров. Мізки вже перекроюють плани без роздратування від безпорадності. Ніякого роздратування. Час витрачено не дарма. Іветта Андріївна Вербицька взагалі дивилася на годинник у своєму кабінеті лише раз на день — коли покидала клініку. Ця звичка молодого хірурга Петра Вербицького свого часу полонила і підкорила її, тоді ще практикантку. Лікар Вербицький заходив до ординаторської, знімав із зап'ястка годинник і повертав його на місце лише тоді, коли вимушено повертався до буденного життя. «Якщо я вестиму лік часу, витраченому на хворих, я стану бухгалтером!» — цілком серйозно пояснював колегам. Юна практикантка з фанатичним завзяттям брала від перспективного хірурга все корисне для професії, а потім полонила і його самого.
— Чаю… Попийте хоч чаю, Іветто Андріївно, — до кабінету зазирнула Рита, побачила вже вдягнену лікарку.
Іветта погодилася непевним кивком. Узяла в одну руку чашку з чаєм, другою набрала номер мобільного.
— Ангеліна? Що там у нас?
— Усе по-вашому, — почула бурчання няньки. — Вони, мабуть, ваші думки читають. Сидять по кутках, як ті таргани перед газовою атакою.
Іветта здивовано вигнула брову.
— Що, і не їли?..
— І чи спали… — бовкнула нянька.
Ну ясна річ: Рая не заснула. Дивне нічне знайомство змінило плани, заштовхало до рожевої клітки, всадило на ліжко поряд із кумедним столиком на коліщатках. Вона так і не поїла перед раптовою втечею. Ну не напихатися ж ковбасою, коли душа ридає і рветься? Але тепер, коли та душа невідомо з якого дива сміялася і співала, дівчина сиділа біля бутербродів і булок із холодним чаєм і геть не чула смачного запаху їжі. Дивилася в одну точку — нічого не бачила. Стіни розступилися. Темна вітальня. Вона простягає руку і…
Рая поклала на коліна розгорнуту долоню. Опустила очі. Ось. Цю руку вона простягнула й відчула його тепло.
Здригнулася. Приклала долоню до грудей, ніби намагалася зрозуміти, що відчув хлопець. Задихнулася. Який же гарний… Підскочила так рвучко — столик ледь встояв. Полізла під простирадло. Ось! Тут фотографія Платона. Глянула тільки — очі в сльози. У цій кімнаті нестрашно. Нестрашно! Тут можна просидіти ціле життя, бо він… Він поряд, за стіною! Він так близько, що можна полоскотати його своєю думкою, а якщо дуже захотіти, то посеред ночі пробратися до його кімнати, щоб подивитися, як спить чи… поцілувати його руку.
До самого ранку знову і знову перебирала нічні події. «Що ж тепер буде? — тривожилася. — Хоч би пані не розсердилася та не передумала. Ще зашле мене назад до мамки… Хоч би не розсердилася! Усе робитиму! Усе! Тільки би не розсердилася!»
О сьомій ранку, коли Іветта ще тільки віддавала няньці накази, Рая сховала Платонове фото, пішла до ванної кімнати. Пізніше ніколи не вставала, а ночі без сну при п'яній мамці — ще та новина.
— Десь тут є якесь біде… — бровки серйозно насупила.
Унітаз упізнала. Душова кабінка на їхній літній душ за хатою схожа. Те саме: місця сісти нема, вода зі шланга. Ванна така смішна, із підлокітниками, як у крісла. І ще унітаз із фонтанчиком. Хіба тут до туалету по двоє ходять? А де біде?
Та Бог із ним. До дзеркала перед умивальником стала. Ох, яка ж пані добра! Дозволила косу не різати. От і Платон уночі сказав, що коса… — нікуди від того Платона. Светрики в шафі перебрала, згадала, що хотіла Платонові в зеленому показатися. Рожеві портьєри відсунула, ранок запустила… А він стояв перед очима — уночі при місячному сяйві й шкіра його здавалася такою теплою, що хотілося торкнутися, щоб зігрітися. Поїсти наважилася, бо скрутило всередині — знову Платон. А що, як із рота тхнутиме — як тоді до Платона заговорити?
Зовсім заплуталася. Холодного чаю напилася, сіла перед столиком на ліжку й застигла. Такою її й застала Ангеліна, коли о десятій обережно зазирнула до кімнати, щоб перевірити Платонову ляльку. Після нічної пригоди милосердя до малої в няньчиному серці не залишилося. «Ох, ще ту болячку хазяйка привезла! — думала. — Якесь воно непевне…»
— Отакої! Та ти й не лягала? — здивувалася.
— Лягала, — прошепотіло дівча.
— Ой, дівко, не бреши, — роздратувалася нянька. — І ліжко не розібране, і сама онде не роздягалася. Як приїхала в цих джинсах і кофтині, так і досі в них.
— Лягала…
— Лягала вона… А чого тоді підхопилася?
— Звикла…
— Он воно як. А Іветта Андріївна наказала, щоби відпочила гарно, виспалася, бо ж сьогодні Новий рік, до ранку за вікнами феєрверки. Як на війні.
— Добре… — покірно.
Нянька до столика.
— І не їла?
Рая голову опустила: геть вона цій няньці не подобається. Ангеліна тарілками дзенькнула, на дівча зиркнула прискіпливо. Чого це мала надулася? Не до смаку чи просто соромиться? «Та що це я, їй-богу! — отямилася. — Чого ніс не у свої справи пхаю? Суд вершу, ніби я і є Господь. Не моє це діло — дівці докоряти! Мені — аби наїлася, напилася й у кімнаті сиділа, як та колода, поки Іветта не повернеться».
— Зараз сніданок принесу, — якомога спокійніше.
— Можна, допоможу? — тихо спитала Рая. — Я вмію вареники ліпити. І борщ без м'яса варити, щоби був, як із м'ясом.
І на сповідь не ходи — одним словом з Ангеліни злобу вигнала. Борщ? Нянька затримала подих, щоб не розридатися перед дівчиною, брови звела — ох, мабуть, наїлося мале горя, аж поперек горлянки стоїть. Усміхнулася щиро. До Раї підсіла, обійняла.
— Бути того не може. Ану відкрий секрет, Раюшко. Це ж як такий борщ варити?
— Та просто. Треба буряк на олії підсмажити, потім цибульку і моркву. І один кубик курячого бульйону вкинути. А вже томат і капусту пізніше, коли картопля звариться, бо, коли вкинути томат разом із картоплею, вона твердою буде.
— І це хто ж тебе навчив такі борщі гарні варити?
— Бабця…
— Так у тебе бабця є? — цікавість під'юджувала Ангеліну, хоч Іветта категорично заборонила розпитувати дівчину про минуле.
— Померла…
— А мама?
— Мама є…
— Добра?
— Так… — губку закусила.
Ангеліна відчувала — досить. Та не утрималася:
— І скільки ж рочків маєш?
— Шістнадцять…
— Шістнадцять? — не повірила. — Ох, Раюшко, дивись мені. Годуватиму — і не відмовляйся. Зараз сніданок принесу і не відчеплюся, поки чистих тарілок не побачу. — Підхопилася, попхала столик на коліщатках до дверей. Зупинилася. — А в Бога віриш?
— Не знаю… — прошепотіло дівча.
За десять хвилин перед Раєю стояв той самий столик, тільки тепер на ньому, крім гарячого чаю, рум'янилися млинці, стікав соком яловичий стейк і ніби й досі шкварчала яєчня. Нянька з показною суворістю наказала з'їсти все, пообіцяла обов'язково повернутися і перевірити, та, коли за хвилину зазирнула до рожевої кімнати, побачила порожні тарілки і дівча, що спало на самому краєчку широкого ліжка. Скрутилося незграбно, одну руку приклало до грудей, другою прикрило щось на простирадлі. Цікава нянька витягла шию й побачила Платонове фото під маленькою долонькою.
— Он воно що… — прошепотіла збентежено. — Спи… Джульєтта хутірська… Піду твого Ромео пігулкою травити…
…Платон сидів у кріслі біля вікна. Нянька підійшла, торкнулася його плеча.
— Не спиш, янголе? Зараз сніданок принесу. І пігулку матінка веліла дати…
— Добре…
— Усе тобі «добре». А таємницю від Ангеліни, знаю, маєш. Та і хай! Мені однаково. Аби мати не дізналася. Добре сховав?
— Добре.
— І де? — Підступна.
— У серці. — До няньки обернувся. — У серці чотири камери. Багато закутків. Ти знала?
— Та звідки мені знати? Це ти в нас усе знаєш…
Іветта повернулася додому близько шостої вечора. Ангеліна аж за серце схопилася, такий кепський вигляд у хазяйки. Пакети відібрала, Іветту під руку…
— Що? Знову «добрий день» усі сили висмоктав? Ох Іветто Андріївно. Зупиніться вже, а то геть усіх урятуєте, а Платосик сиротою лишиться…
— Ялинка…
— Стоїть! Ялинка стоїть, Платон сидить, святкова вечеря готова, а мала так міцно заснула, ніби ніколи не висипалася.
— Її звати Раєчкою. Щоб я не чула цього принизливого «мала».
Господи! Ледь ноги переставляє, а команди роздає. Усе їй боротьба, сердешній.
Нянька допомогла Іветті дійти до спальні, заколотила солодкого чаю з ризьким бальзамом і, поки хазяйка з кожним новим ковтком повертала собі сили, розтирала їй ступні спиртовою настойкою з бджолиного підмору. А потім ще й витягла пляшечки кілька дохлих бджіл і приклала до ніг.
— І приляжте, їй-богу.
— Ні, Ангеліночко. Вечеря… Збери на стіл. За десять хвилин вечеряємо.
Нянька помчала на кухню, Іветта допила чай, відчинила шафу. Добрий день! Добрий рік. Жодних боргів, жодних невиконаних справ! Можна сміливо дивитися на годинник. У рожевій кімнаті сидить чудова лялька для сина: зараз Іветта познайомить їх і дуже обережно поведе діло до бажаної розв'язки. Добрий день. Варто надягти білий із молочним відливом костюм, що так подобається Платону. І діаманти.
Іветта вдяглася так швидко, ніби на неї чекали тяжкохворі. Увійшла до вітальні й тільки тепер помітила високу, розлогу, трохи розгублену ялинку, що заплуталася в павутинні гірлянд, серпантину, дощику, та не змирилася, репетувала — скляні іграшки одна об одну: дзелень… Під ялинкою — великий червоний мішок для подарунків. Іветта підійшла ближче, усміхнулася: зараз Ангеліна перекладе до мішка пакунки з «Глобусу». І буде диво!
Круглий стіл із карельської берези замело — біла скатертина — снігом. Срібло — кригою, порцелянові тарілки, тарелі. А запахи, запахи… З черговим тарелем до вітальні забігла Ангеліна.
— Усе! Можна вечеряти.
— Добре, Ангеліночко. Перевдягнися. Вечерятимеш із нами, — наказала. — Я зараз покличу Платона.
— А я дівча приведу, — визвалася нянька.
Іветта сиділа за столом, ледь стримувала роздратування. Довго ще на ляльку чекати? Усі зібралися. Ангеліна сукню з вишитим комірцем надягла, Платон — красень. Як йому личить чорний метелик із цією блакитною сорочкою і чорним піджаком. Шкода, що босий… Добре, що ноги під столом. Зайві питання і сумніви залишимо на потім. Сьогодні — знайомство. Та де вона?
— Можна їсти? — запитав Платон.
— Я по неї збігаю, — підхопилася Ангеліна.
Іветта владним жестом повернула няньку на місце. Підвелася — сама!
— Добрий вечір. — Почула шелест від дверей. Озирнулася.
У дверях вітальні стояло дівча. Нові джинсики ніби порожні всередині — ох і худа, зелений светрик Міккі Маусом усміхається, коса розпущена, на зап'ястку золота любов, а ноги… Ноги босі.
— Нарешті, Раєчко! Так і Новий рік пропустити можна. Не почути курантів. Не загадати бажань. — Іветта пішла до дівчини, обійняла за плечі, повела до столу. — Нарешті вся сім'я зібралася. Ангеліночку ти вже знаєш, а це Платон…
Іветта поставила збентежену дівчину поряд зі стільцем сина, прискіпливо подивилася йому в очі. Разів двадцять із Платоном бесіду вела, обережно пояснювала, як треба вести себе, щоби лялька залишилася з сином назавжди — не зіпсувалася, не порвалася.
— Добрий вечір, — ледь чутно прошепотіла Рая й опустила очі.
Нянька витягла шию й завмерла. Ну що, партизани, час язики розв'язувати? Дівча, певно, промовчить, бо щось дуже налякана, а Платосик ляпне. У тій голові таємниці не приживаються.
Платон подивився на дівчину, усміхнувся, простягнув руку… Іветта напружилася: невже нянька пігулку не дала? Платон провів долонею по довгому русявому волоссю.
— Ти залишишся зі мною назавжди?
Дівча розгубилося, безпорадно обернулося до Іветти.
— Безумовно, Платоне! — Іветта вже вела Раю до її стільця. — Хіба може бути інакше? Ми — одна сім'я, а в сім'ї всі люблять одне одного. І ніколи не покидають.
Слизька тема! Розмірковувати про сімейні цінності наступного дня після того, як Іветта брутально висмикнула з хутірця затюкане дівча, перед тим забравши в неї братів і маленьку сестру, — плазувати пузом по лезу, але виходу не було, Платон сказав геть не те, чого його вчила матінка, проте й не кинувся на ляльку, і вже це залишало хоч і невеликий, але таки простір для крену під час розмови.
— Запропонуймо зараз, під час вечері, розваги на новорічну ніч. Мій план такий… — Усадила Раю, всілася сама, кивнула: можна їсти, першою взяла виделку і все говорила, говорила — якнайдалі від небезпечних тем. — Зараз повечеряємо на славу, бо їсти посеред ночі — такий моветон! Потім Ангеліночка приготує нам легкі закуски, десерти, крюшон. Ти ж купила кавун, Ангеліночко?
— За мільйон. Такі ціни!
— От і прекрасно! До опівночі — таємничий час… Час подарунків. Ми спустошимо цей величезний червоний мішок, а рівно о дванадцятій загадаємо бажання…
— Я бажаю… — почав був Платон. Раптом потягнувся через стіл. — До Раї.
Іветта нервово випростала руку.
— Зачекай, синку!
— Добре.
Іветта миттєво опанувала себе, усміхнулася дівчині, ніби нічого не сталося.
— Як тобі такий план, Раєчко?
Рая стисла в руці виделку, прошепотіла ледь чутно:
— Можна, я малим зателефоную?..
Безумовно! Після вечері, бо спочатку — їсти, їсти. Раєчка така худенька, що Іветта починає хвилюватися. Шматочок фаршированої рибки? А ось холодець. Канапки з червоною і чорною ікрою — треба скуштувати обидві, щоби відчути різницю. Говорила, накладала, накладала, говорила. Безперервний потік Іветтиних слів для Раї — ніби Едька горохом стріляється. А ухилятися соромно, втекти — ні, бо за столом навпроти сидів Платон, спокійно колупався в тарілці, зрідка кидав на Раю дивний погляд.
Дівчина обережно зиркнула на хлопця, перевела погляд на тарілку й злякалася — повна! Останній раз, як не рахувати вранішньої атаки на млинці та яєшню, так багато Рая їла лише у бабусі. Та коли це було! «Як не з'їм, пані розсердиться», — перелякалася і мало не розплакалася. Приречено взяла бутерброд, відкусила — не відчула смаку і знову зиркнула на Платона.
Сьогодні — ще красивішій. Як артист. І ще більш недосяжний через той багатий одяг. Учора вночі — тільки тепле тіло, глибокі очі, долонька в його руці… Близько… Вона вловлювала коливання повітря від його подиху, а сьогодні хіба почути? Й очі інакші. І рухи. І голос.
— Платоне… Ти радий знайомству з Раєчкою? — почула голос красивої пані.
— Знайомство — це перша зустріч. А я бачив Раю раніше.
Чорна ікра в горлі клубком. Дівча завмерло, розгублено опустило очі.
— Раніше? — насторожилася Іветта. — І коли?
— Учора вночі, — спокійно відповів Платон.
У няньки очі заблищали: ось воно!
— Уночі? — У голосі Іветти крижані ноти.
— Так. Я бачив Раю вві сні. Вона хотіла втекти, а я сказав: «Залишися», і вона погодилася. Тільки попросила, щоб я повісив у передпокої її курточку.
Платон говорив звично-спокійно, та нянька бачила: ще слово, і дівчина розридається просто за столом. Засовалася…
— Щось ви їсте геть погано. Чи я марно на кухні півдня вошкалася? Усе похололо! Ви ж гляньте — все холодне. І це ж із якими силами подарунки роздивлятися?
Платон відклав виделку, подався вперед, простягнув до Раї руку.
— Хочеш подивитися подарунки?
— Чудова ідея, синку! — Іветта підхопилася першою, пішла до червоного мішка під ялинкою. Події чудесним чином повернулися до запланованого русла. А дивні сновидіння… Іветта ще матиме вдосталь часу, щоби розібратися зі сновидіннями!
Нянька перехрестилася: пронесло блаженних. Заходилася прибирати зі столу тарілки. Нема їй часу за дурниками спостерігати, їй ще б устигнути до дванадцятої кавун розтовкти та шампанським залити. Зиркнула скоса: хоч би подовше з подарунками цяцькалися… Іветта вже спорожнювала мішок.
Платонові перепали колекція дисків із дослідницькими програмами «Дискавері», крутий джемпер і коштовний «брегет» — механіка, автоматичний підзавод, рожеве золото сімсот п'ятдесятої проби, сапфірове скло. А сенс? Іветта і сама розуміла — геть зайва річ, та не втрималася — придбала коштовну цяцьку для єдиного й неймовірного.
Як не дивно, годинник зацікавив Платона настільки, що він урешті відпустив Раїну руку, сів по-турецьки на килим біля ялинки — босі ноги під себе — зосереджено роздивлявся механізм і за мить, здавалося, забув про всіх, хто був поруч.
— Раєчко… — Іветта інтригуюче всміхнулася дівчині. Легким рухом феї простягнула дівчині велику золотаву коробку з рожевою стрічечкою і такою ж рожевою квіткою. — З Новим роком. З новою радістю. З любов'ю…
— Дякую, — зашарілася. Тримала в руках велику, майже невагому коробку, дурні думки звідкілясь позбігалися: «Синові — купа коробок, а мені лише одна… Бо нерідна, приблуда чужа… І що в ній? Мабуть, нічого нема, бо не важить геть нічого… Сама коробка важка… Он яка здоровенна!»
— Ангеліночко! Проведи Раєчку до її кімнати — допоможи, — вже командувала Іветта.
…Рая сиділа на ліжку в рожевій кімнаті, не насмілювалася коробку розгорнути. Ангеліна зірвала рожеву квітку зі стрічкою, зойкнула.
— Ну все! Пропали всі хлопці!
Дівчина глянула в коробку, й аж сльози набігли. Такого не буває! Такого ніколи й ніде бути не могло. Біла з блакитним сукня чудесна. Ліф приталений. Прозорий пасочок із блакитної орґанзи — і так і сяк зав'язати можна, щоби талія ще стрункішою здавалася, — а поділ пишний. Пишний, аж зібраний по краю. Блакитні смужки по подолу і на плечиках. Камінчики по комірцю виблискують. А поряд із сукнею прозорі колготки сріблясті. І білі черевички лакові. В окремому пакуночку — білі трусики й ліфчик із мереживцем. А Рая про пані так погано подумала…
— Що, Раюшко, допомогти чи сама? — почула няньчин голос.
— Сама… — зашарілася.
Ангеліна вже й зі стола поприбирала, уже й розклала на невеличкому столику всілякої смакоти солодкої, уже й Іветта насупилася та з тривогою поглядала на Платона, що вже надто заглибився у вивчення годинника, а дівчина все не йшла.
— Весь час бігатимемо по неї?! — пробурмотіла роздратовано. Зиркнула — чи ніхто не почув?
— Я приведу Раю. — Платон таки почув. Акуратно поклав годинник у футляр, залишив біля ялинки.
Іветта перехопила дивний погляд сина, підвелася першою, заспішила до рожевої кімнати.
— Раєчко! — гукала голосно, випереджаючи можливий небажаний розвиток подій. — Раєчко…
У рожевій кімнаті дівчина відвела погляд від дзеркала, похапцем побігла до вітальні. У темному коридорі наштовхнулася на Іветту з Платоном.
— Вибачте…
Іветта ввімкнула в коридорі світло, критично глянула на розгублене дівча в розкішній білій сукні, демонстративно-захоплено сплеснула руками.
— Як же тобі пасує ця сукня, Раєчко! Чи не так, Платоне?
Платон серйозно кивнув:
— Я теж не ношу взуття.
Іветта глянула на Раїні ноги й аж почервоніла від гніву: дівчина так і не наділа прозорих сріблястих колготок і не взула білих лакових черевичків.