Того осіннього вечора у провулку поблизу Контрактової темрява світло з'їла. І око їй не виколоти — не видно. Нічого не рятувало — ні ліхтарі, ні лампи з вітрин і вікон. Небо порвалося. Чорні кишки долу. Дощ-кров фонтаном. Вітер із дощем грається: у жменю його та й кидає — на тобі косяк, на тобі горизонталі.
Потік — хазяїн собаку не вижене. А собача хазяїна — на раз! Верескливе, мале, на ніжках-сірничках, чимдуж тягнуло літніх чоловіка й жінку до чорного целофанового мішка. Валявся — повний-повнісінький — при стіні на тротуарі. Старі за ним — по калюжах, по калюжах, блага парасолька вітру кланяється. І куди?! Куди?
— Лакі, Лакі! — ту вошу просять. — Та зупинись уже!
Собача дошкреблося до мішка, обнюхало його, ніби — тільки тут! Задню ніжку вже підняло… Не встигло примоститися, раптом вуха сторчака, загарчало, кудись убік дивиться…
Старі озирнулися: повз них стрімко йшла молода вагітна жінка. Притискала до живота голу гумову жінку з розчепіреними ногами… По воді — пряма їй доріжка найкоротша. І сама — як та вода…
— Кінець світу… — прошепотіла стара, дивлячись вагітній услід.
Старий обійняв дружину:
— Ходімо додому, мати.
Вона глянула на мішок, біля якого вже відмітилося собача.
— Як для сміття… мішок завеликий, — мовила непевно. — Треба подивитися. А що, як там… людина…
Він обійняв її міцніше, майже силоміць повів геть.
— Сміття, люба. Звичайне сміття. Чого розхвилювалася? До пенсії ще тиждень, а валокордин майже закінчився…
Із чорного целофанового мішка визирнув волоцюжка. Байдуже плюнув у спину старим: це ж треба, ледь ноги переставляють, а й собі — світ рятувати.
Вагітній бракувало повітря, та вона бігла… Поспішала так, ніби несла не огидну ляльку — кисневу подушку для астматика.
— Трохи ще… Трохи…
До чотириповерхового, ще дореволюційного будинку з понівеченими ангелами на фасаді — кроків двадцять. Не подужала. Зупинилася. Лицем у небо… Ротом — як та риба, а в рот не повітря — вода. Нема спасіння! А де, де? Подалася поглядом до вікон високих. З них світло м'яке манить: ходи вже, ходи.
Із брудної й при дощі «тойоти» біля під'їзду за вагітною роздратовано спостерігав мужчина років тридцяти, настільки звичайний, що, коли б не стильна борідка а-ля демон і хитруваті очі, у натовпі й не розпізнати. Побачив вагітну з гумовою потворою — мало цигарка з рота не випала.
— Та вони всі там божевільні!
Дверцята прочинив.
— Лідо, усе! Я їду!
Розгубилася. То до нього тіпнеться, то до під'їзду:
— Стасику… Я вже… Вже! Я тільки віднесу…
— Знущаєшся?!
— Лише хвилину! — посунула до будинку, хоч і несила.
Він дверцятами — грюк! «Хвилину? Годиться! Чекаю тільки хвилину!» Музику врубив. «Владимирский централ, ветер северный. Хотя я банковал, жизнь разменяна. Но не „очко“ обычно губит, а к одиннадцати туз».
— О! — Мобілку до вуха. — Олег? Привіт, старий. Пульку розпишемо?
Ліда не бачила, як брудна «тойота» вислизнула з провулка і зникла в негоді. Задихалася. Над силу тягла гумову ляльку нагору. Ще п'ятнадцять сходинок, десять, дев'ять… Чотири, три… І сходинки ж такі високі! Чи то Ліда слабка надто?
Штовхнула причинені вхідні двері на другому поверсі.
— Мамо… Я вже…
Тихо. Ліда затамувала дух, притисла гумове страхіття до живота, витягнула шию — що там? що? — обережно пішла до вітальні.
— Мамо…
В оксамитовому, схожому на царський трон кріслі біля стола сиділа красива доглянута пані за шістдесят. Очі гоноровиті, холодні, вуста тонкі, спина пряма, як шляхи героїв.
— Мамо?..
— Ти надто забарилася, Лідочко! — мовила пані, не потурбувавши жодного мімічного м'язу.
Ліда розгублено озирнулася й опустила голову. Руки самі впали. Гумова потвора вислизнула, боком притулилася до стіни і, здалося, із подивом кліпнула оченятами: де це я? Небідна хатинка! Стеля метри чотири заввишки, муранське скло сонцем бризкає, меблі старовинні, картини на стінах… І що — оригінали? Срібло не тьмяне, порцеляна, книжки… Книжок надто багато. Самохвалов, Нуллер, Гудман, Скотт — не Вальтер, Буковський — не дисидент, Глузман, Джекобсон, Лі Колеман, Вайсман, бла-бла-бла… Навіщо?.. стільки книжок?.. з психіатрії?
Ліда шарпонула гумове нещастя.
— А цю куди?..
— Платон уже заспокоївся… З ним Ангеліночка…
Вагітна обхопила живіт, головою захитала — так, так, розумію. На матір благально:
— То я піду? — попросилася.
Пані й не ворухнулася. Тільки брова зламалася, мовляв: що я чую?!
— І з братом не попрощаєшся?!
Ліда безпорадно глянула на вікно, під яким там, у дощі, повинен би ще чекати Стас. А в голові фантазії: животом пробити скло, каменем униз. Тільки би скоріше до нього. Тільки би він ще чекав, бо кожен раз, коли він їде, Ліді здається — назавжди. І страшно. Так страшно, як у дитинстві.
— Хіба я можу не попрощатися з Платоном? — повернула до братової кімнати.
— Не поспішай, Лідочко.
Красива пані несподівано легко, як для свого віку, встала. Пішла до вікна.
— Твій невблаганний чоловік уже поїхав. — Виглянула, холодно всміхнулася. — Так, поїхав. — Обернулася до дочки. — Перевдягнись у мій теплий халат, Лідочко, і йди до брата. А я попрошу Ангеліночку подати нам гарячого чаю і висушити твій одяг.
Ліда закам'яніла на півдорозі до Платонової кімнати, з лиця-волосся-одягу — вода додолу. А сльоза не на підлогу. На серце.
— Добре, мамо…