Мати все

Розділ 10

Я сирота…

Ліда зайшла до кімнати відпочинку клініки, де лікарі нашвидкуруч випивали каву, безпорадно озирнулася і повторила:

— Я сирота… Тільки-но померла моя мама…

Кімнату накрила тиша. Тільки електричний чайник знай булькотів окропом.

— Пані Лідо… — Зоряна оговталася першою, підбігла до Ліди, обійняла. — Сонечко. Тримайтеся…

— Мама… Моя мама, — усе повторювала Ліда. — Моя мама…

Колеги залопотіли. Хтось підсував Ліді крісло, хтось уже визвався довезти її додому, хтось пропонував підмінити на прийомі.

— Моя мама… — усе бубоніла Ліда. Дивилася на колег, ніби перевіряла — чи вірять? Не в те, що померла. Що — мама…

Зоряна поїхала з Лідою. Разом піднялися у професорську оселю, а там Стас з Ангеліною уже метушаться. І дзеркал нема, і телевізора, і свічки горять, і дух стоїть такий скорботний, паморочливий, що серце додолу падає, як ото жінки на землю валяться і голосять. Так і серце. Стас обійняв чорну від горя Ліду, пригорнув до себе:

— Треба Платона привезти… З матір'ю попрощатися…

— Що?

— Ми Платона нині по телевізору бачили. Й Іветта бачила… Так зраділа…

— То це він… Він маму вбив…

— Лідусю, святі-грішні! Побійся Бога, дитино… — заплакала нянька.

Ліда вивільнилася з чоловікових обіймів, повільно пішла до Іветтиної спальні. Як же так? Чого ж так скоро? Інші он роками лежать, а мама… Ліда тільки скупалася в тій радості — бути для мами єдиною надією і підтримкою, а вона… Не їй, Лідочці, віддала свій останній погляд. Платонові!

Біля Ліди став Стас.

— Я на телебачення. Розпитаю, де саме знімали сюжет, у якому ми Платона побачили… Привезу його… Їх…

— Ні, — прошепотіла затято. — Я проводжатиму маму. Завтра поховаємо.

Іветтине тіло переправили до моргу. Усі крутилися, бо справ до біса багато: довідка і свідоцтво про смерть, тільки після цього — труна, оркестр, місце на кладовищі, поминальний обід у ресторані, бо ж у медичних колах Іветту Андріївну Вербицьку знали. А ще панахида. Одяг увесь Іветтин перебрати, щоб у старому чи завеликому в останню путь не відправити. Увечері попадали. Нянька за звичкою накрила у вітальні стіл до чаю, та ніхто й не доторкнувся.

— Як ти, Лідо? — запитав Стас.

Ліда підвела на чоловіка зболілі очі, прошепотіла:

— Дякую, що ти поряд…

Поховали гідно. Тільки люд, що зібрався віддати Іветті останню шану, дещо дивувався, що професорська донька намагається бути на крок ближче до труни, ніж інші, та все нервово озирається, ніби не дозволяє тим, іншим, стояти поряд, але вирішили, що горе і не таке з людьми робить. А Ліді Вербицькій і тридцяти нема. Ой рано маму втратила…

Наступного ранку після похорону, біля свіжої Іветтиної могили Стас сказав:

— Поїду… Пошукаю Платона…

— Навіщо? — тьмяно запитала Ліда. — Він хотів піти і пішов…

— А про Іветтину смерть він повинен знати?! — гарячкував Дезінфікатор. — Чи це тільки твоя мама… твоє горе, Лідо?!

Ліда напружено зиркнула на Ангеліну: мовчи!

— А я оце думаю, може, Лідуся і діло каже… — залопотіла нянька. — Може, й не треба Платосику про материну смерть знати? Воно ж хворе, ще зляже…

— Знаєте, добра пані! Ви краще Ліду до тями тут повертайте. Чаї свої трав'яні варіть, саму не залишайте. Добре? А з Платоном я сам розберуся.

— Навіщо? — відчайдушно прошепотіла Ліда.

— Я Іветті пообіцяв, — відповів Стас.

Зірватися з місця в момент не вийшло. Кілька днів Стас простирчав на телеканалі, і, коли врешті дізнався, звідки був репортаж, на складах у Вишгороді сталася невеличка, але таки пожежа, тож певний час Стас спілкувався зі страховиками, пожежниками, міліцією, намагався оцінити збитки і відшукати винного. А потім застудився посеред літа, та й Ліда поводилася дивно — ніяк її не залишити. Щодня ходила по храмах, роздавала милостиню, наказувала:

— Помоліться за мою маму… Пом'яніть маму мою…

Наприкінці серпня Стас урешті дістався невеличкого села на Полтавщині, де в середині липня край зеленого поля зелений журналіст брав інтерв'ю в капітального дядька… Віктора Івановича Гая тут знала кожна собака, а Платона і вагітну Раю — ні.

— Та мало хто дорогами вештається, — знизували плечима селяни. — Онде депутати нещодавно на полювання припхалися. Гасали полями, самі наче ті зайці. А бородатого і вагітну не бачили. Та он і Віктор Іванович. У нього запитайте.

Віктор Іванович Гай, хоч, здається, знав відповіді на всі питання, ясності не додав.

— А… Щось таке було… — роздивлявся світлину, що її привіз із собою Стас. — Як, кажеш, їх звати?

— Платон і Рая.

— Рая, Рая… — супився роздратовано.

— А це не той Ісусик, що в баби Климчукової тирлувався? — проверещало пацаня рочків семи, що несподівано виникло біля дядька, як із неба звалилося.

— Який ще Ісусик?! — гримнув Віктор Іванович.

— А я почім знаю! — відважно огризнулося пацаня. — Баба його Ісусиком називала, і ми собі…

За десять хвилин Дезінфікатор стояв перед заваленою огорожею старої хатинки край села.

— Бабо! Бабо Климчукова! — горлало пацаня, що визвалося провести Стаса.

— А у баби що — імені нема? — спитав Стас, спостерігаючи, як від хатинки до них потиху суне сухенька бабуся.

— А я почім знаю?! — кинуло пацаня. — Дід був Климчуком, а як помер, так на селі бабу стали Климчуковою звати. — До бабусі звернуся: — Бабо! До вас люди!

Стас показав старенькій світлину, вона очки примружила, вдивилася.

— Ото! Ісусик… І Магдаленка його… Пішли… Пішли…

— Куди пішли?

— А не знати куди. Як прийшли, так і пішли. На ноги встали і пішли…

— Хоч у який бік, знаєте? — розгубився Стас.

— Я знаю! — видало пацаня, обернулося на схід. — Туди.

— І давно?

— А я почім знаю?! Тільки їх не двійко було. Троє. Ісусик, дівчина з пузом і ще якийсь дядько з ними.

Стас став лицем на схід, дух перехопило — неба до біса! На дві третини формату. Фотограф сказав би — забагато неба, а Господь, певно, недарма стільки лазурі заколотив. Дивишся в те небо і вже летиш. Оце б, справді, злетіти, зверху роздивитися, де ті босяки ховаються. П'яна ґрунтовка розрізає поле, лісосмуги в геометрію граються…

— А куди ця дорога веде? — спитав хлопчину.

— До інших доріг. Вони за селом перетинаються і знову в різні боки.

— І де ж мені їх шукати?

Пацаня серйозно зиркнуло на Дезінфікатора.

— Ісусика? Як Ісусика, то прямо їдьте. Усе прямо і прямо…

Стас почервонів від незрозумілої прикрості, ніби став малим та дурним проти звичайного сільського хлопчика. Кахикнув, простягнув хлопцю руку.

— Ну… Давай! Дякую за допомогу.

— Бувай! — хлопець ляснув долонькою по Стасовій долоні.

— Ну ти силач! — розсміявся Стас. — А звати як?

— Климчук! — пацаня розреготалося і чкурнуло геть.

Спантеличений Дезінфікатор стояв край невеличкого села.

На вітру. Під небом. І геть не хотів сідати в «тойоту». За селом крутилася дорога, та здавалося, якщо на неї ступати, то тільки босоніж, щоб усією ступнею відчувати її, землю.

Стас усміхнувся збентежено, сів за кермо і поїхав. Прямо в небо.

Перші годину-дві «тойотою» керували дитячий захват і вільний дух мандрів. Стас повідчиняв вікна, усміхався безтурботно, у голові крутилося єдине слово: життя…

— Життя… — на ті кольори чисті, на дзвінке цвірінчання пташине, повітря з гіркими травами, а не гірко… Солодко. Квіти в бур'янах, курява за автівкою, посеред поля — дерево розлоге, а за ним десь далеко на пагорбі кінь такий маленький, що і масті не розібрати. Життя.

Він не знав, із якого дива послухався поради малого хитруна Климчука їхати прямо і прямо, та й не було у степу прямих шляхів. Вони крутилися зміями, і Стас навмання вибирав той, який продовжував примарну пряму, заглиблювався все далі і далі в чисті кольори, пташине цвірінчання, трав'янисте повітря і тільки коли сонце на обрії пірнуло у віття дерев, схаменувся.

— Дідько… Вечір…

Кольори набрали густоти, ніби води напилися. Птахи поступилися комарам, а від сонця прямо по курсу лишився полум'яний промінь-привіт. «До завтра, чоловіче». Стас психонув, увімкнув дальнє світло і вирішив їхати… прямо. Десь же повинні бути… хай не Платон із Раєю, просто — люди.

Аж і ніч. Чорнота розляглася — все у себе ввібрала: і кольори, і звуки, і Стасів авантюризм, і легковажні надії вже сьогодні побачити дивного бородатого Платона і вагітну Раю. Дезінфікатор напружився: їхав помалу, бо у світлі фар шлях роздивитися можна хіба що на кілька метрів.

— Ні, ну не йолоп?! — лаяв себе роздратовано. — Не ідіот?!

Близько півночі зупинив «тойоту» посеред чорної німоти, вийшов з автівки — грюк дверима щосили. Присів на капот, закурив…

— Доскакався… Скакун!

Озирнувся і раптом вдалині, високо, ніби над землею, побачив вогник. Він блимав, як свічка під вітром, і в першу мить Стас подумав, що то, певно, літак чи якесь НЛО, але вогник не рухався, та й над землею був не так уже й високо, не в небі.

— Може, на пагорбі хтось живе… — зрадів Стас.

До «тойоти». Та — куди! Шлях в один бік в'ється, вогник в інший манить. Стас прихопив сумку і документи, замкнув автівку, попхався по свіжозасіяному озиминою полю в бік непевного і, може, геть негодящого прихистку.

Не в оранжереї ріс. Нормальний хлопчина. І по деревах лазив, і у Дніпро пірнав, і паркани обписував, і на гітарі, і з дівчатами, і пікніки за містом, і спав на голій землі, коли вже перепивав на тих пікніках, а друзі кидали його там, де впав. Усяке було, але по житу, яке тільки в землю кинули, яке ще й не проросло… Ніколи. Одне діло, заскочити у поле скраю, квітів нарвати і вискочити, інше — топтати, топтати, топтати і відчувати себе останнім падлом. «Якось неправильно все це…» — нервувався подумки. А вихід який? Спочатку обережно йшов, малим ліхтариком присвічував, щоб поміж рядків ступати, та в очах пилюка, грудки під ногами — гори, захекався, вимкнув ліхтарик, почимчикував навпростець.

Поле скінчилося несподіваним рівчаком. Дезінфікатор не втримався, завалився. Підхопився, обернувся до вогника — та ось він. Зовсім близько. Угору тре' пхатися. Хвилин за десять стояв перед старою мазанкою, всередині якої тремтіло не яскраве і не тьмяне — м'яке, як стомлена душа, світло.

Ступив крок до мазанки, та з темряви загарчало двійко собак. Він їх не бачив. Не показувалися.

— Гей! Люди… — гукнув Стас несміливо.

Гарчання раптом стихло. Стас наблизився до мазанки, штовхонув двері. Вони й відчинилися. Йому стало моторошно. Дивне місце. Мала мазанка посеред ночі світиться, сама собі — центр усесвіту. Двері відчинені.

Переступив поріг, у голові запаморочилося від духмяних трав. Вони звисали безтурботними віниками зі стіни, утворюючи різнобарвний килимок. «І хлорки не треба, — раптом подумав. — …Чисто». Зиркнув. Підлога нефарбована, на столі, вкритому шматом лляної небіленої тканини, свічка миготить, а на довгій дерев'яній лавці… Рая? Рученята тонкі, коса довга, голівка схилилася до грудей, тож лиця не видно, бо дивиться, очей не зводить із дрібненького немовлятка, пригортає до грудей обережно, бо ж те спить.

— Рая? — Сльози під кадик.

Дівчина підвела голову, обійняла очима. Стас ще більше перелякався. Не Рая…

— Молоко у печі. Попийте і лягайте. Прокидатися скоро… — мовила тихо.

Хто вона? Чому йому ввижається, що ця схожа на Раю дівчина знає про нього геть усе? І про Платона. І про Раю…

— А дитинку… чого не покладеш? Руки зомліють.

— Хай зомліють. Дитинка має відчувати тепло тіла людського. Не можу покласти. Тобі… Тобі передати можу.

Він знітився вкрай.

— Давай… — пробелькотів ошелешено.

Вона кивнула, підвелася з немовлятком на руках. До печі пішла.

— Тут молоко… Попий і лягай. А я дитинку біля тебе покладу. Добре?

— Добре, — прошепотів Дезінфікатор.

Як слухняна дитина, випив молока з глечика, приліг на довгу лавку, і дівчина поклала поряд із ним спляче немовлятко. Стас обережно обійняв його, бо лава вузька — ще впаде, не дай Боже. Заплющив очі для годиться: не міг дивитися на дивну дівчину, стидався чогось. «Не засну, — думав. — Як тут заснеш? Ще маля придушу…» І провалився.

Йому не снилися чорні відьми і жахи. Усмішки. Тисячі усмішок виникали у незбагненому просторі, пливли до Стаса, і він сам, як дурний, усміхався уві сні безтурботно і весело, ніби ці вселенські доброта і милосердя світилися тільки для нього, як дяка і радість за те, що поряд із ним сопіло дрібненьке, — мабуть, тільки народилося, — немовлятко, і Стас не жалів для нього тепла свого стомленого тіла.

Він прокинувся, тому що бік геть зомлів. Обережно озирнувся — нікого! Вийшов на ґанок — і дух перехопило. Сонце сходить, трави в росі, тиша по полях, ярах та пагорбах із туманом змішалася. Посеред двору, всіяного чорнобривцями, стояла дівчина з довгою косою, притуляла до себе немовлятко. Кивнула Стасові.

— Доброго ранку. Як спалося?

— Гарно. Як у дитинстві, — усміхнувся. — Дякую, тільки… Що ж ти така легковажна. Двері посеред ночі відчинені…

— Так чекала на вас…

— На мене?

Дівчина кивнула. Стас насторожився.

— А хто тобі про мене… Платон? Платон тут? І Рая?

Дівчина знову кивнула, підійшла до Стаса — і він сам підставив руки, приймаючи від неї дитинку.

— Тут, тут… — дівчина вже йшла двором за мазанку, а там — вишні, вишні.

Стас плентався слідом, обережно притуляв до себе дитинку і думав, що якби минулої восени вагітна Ліда не бігала, як навіжена, то оце зараз Стасова дитинка у нього на руці сиділа б.

— Зачекай! Куди мене ведеш? — гукнув дівчині. — До босяків цих?.. Ох, я ж їх обшукався! А вони, бач, куди забігли…

Дівчина стояла під вишнею. Глянула на Стаса гірко. Присіла. І Стас побачив у високій траві невеличкий дерев'яний хрест.

— Тут Рая… — сказала дівчина. — Тиждень тому померла… Пологи передчасні… Почалися несподівано… Й до лікарні не довезли… Платон у селі, а у тебе — дитинка їхня.

Стас ледве встояв. Очима у хрест.

— Та ти що! Ти що! Та як же… Молода така… Ти… Оце ти мене прибила… — уже пошепки.

Сили в землю покотилися, руки такі слабкі, що не втримати те дитя. Відхилив край пелюшки, глянув у крихітне личко — і очам не повірив. Ліда… Мала Ліда, що так на свого батька схожа. Притис немовля до себе.

— Оце так розклад, йо… — коліна підігнулися. На траву поруч із дівчиною опустився. — А Платон де? Чому дитинка у тебе? Що тут… Ти хто така?

Дівчина показала вдалечінь, Стас побачив поміж ярами дахи кількох хат.

— Платон у селі. Дім будує…

— Дім? Він що — геть збожеволів? Дитя залишив…

— У Платона своя доля, а я знала…

— Що?

— Що ви приїдете…

Стас здригнувся, із безпорадною люттю зиркнув на дивну дівчину.

— Ну! Приїхав! І що від того? Що я можу зробити? Де Платон? Де?!

Підхопився. Нахилився до дівчини, обережно переклав дитинку на її руки. Знову в личко немовляті зиркнув.

— Хлопець?

— Дівчинка…

— Авжеж… Ще одна Вербицька! Ну… Я пішов…

Вона кивнула і всміхнулася. Наче благословила.

Стас котився з пагорба до яру, сліз не стримував. От босяки блаженні. Догралися, чорти б їх! Ну нащо їм усе те треба було?! Ну нащо?! Чого хотіли? Що знайшли?

У яру сховалося від стороннього ока велике колись село. Про це мовчали дахи напівзруйнованих будинків на околицях, та обабіч єдиної вулиці вмостилися кілька відновлених, підфарбованих і причепурених осель із квітниками перед парканами. У дворах квоктали кури, рвали ланцюги собаки, із відчинених вікон пахло чимось надзвичайно смачним, а біля колодязя сидів… Платон у самих шортах. Довге чорне волосся по плечах, борідка куца. Босий…

Стас побачив його здалеку, затремтів, розмазав сльози долонею — ну досить, досить! Треба заспокоїтися, бо ще налякає хлопця. Із ним зараз особливо обережно треба. Рая… Про Іветту як сказати? І щоби хоч якось упоратися з несподіваним, бурхливим хвилюванням, Стас зірвався, побіг до колодязя. Кричав біжучи:

— Платоне! Блін, Платохо! Ти?!

Підбіг, обійняв. Платон ледь устиг на ноги зіп'ятися.

— Платоне! Привіт, друже! Це ти? — торохтів, бо щойно придумав, ніби мчав кудись у справах, зупинився води напитися, а тут — бац! — Платон!

Стискав хлопця в обіймах, гарячково добирав слова — а далі що казати? Платон обережно відсторонився, глянув на Стаса, наче й не здивувався, сказав:

— Стасе. Хочеш побачити дім, який я будую?

— Веди. Подивимося, — розгубився Стас.

Вони йшли гарячою від сонця вулицею, і Дезінфікатор зловив себе на думці, що хоче роззутися. Зупинився, скинув черевики. Утопив босі ступні в розпеченій пилюці — аж плечі розправилися. Жива земля цілувала п'яти, насичувала тіло життєдайною енергією. Стас ошелешено прислухався до власного тіла:

— Ех, не хочеться про погане…

Платон сумно всміхнувся:

— Мама померла. Ти знав? Померла і покликала до себе Раю. Але ми встигли зробити одне моє діло.

— Яке?

— Народити дитину, — сказав Платон. — Хіба ти забув? У чоловіка лише три справи: народити сина, посадити дерево і збудувати дім. Ти вже зробив?

— Ну… Я в процесі, — пробурчав. Скоса зиркнув на Платона. Кепський у нього вигляд. Здалеку здалося — ніби змужнів, засмагнув, а оце як придивитися — блідий, сумний і далеко… Десь так далеко, що і не дотягнутися до нього. Як би його додому забрати?! До лікарні чи ще там куди…

— Я подумав, що про сина наплутано, — сказав Платон. — Бо ж є такі мужчини, що від них виключно дівчатка народжуються. Тому вважаю, одну справу вже зроблено. Дерев ми з Раєю теж насаджали досхочу. Їли вишні і кидали в землю кісточки. Хай буде багато вишень. Це ж добре?

— Добре…

— Одна справа лишилася. Дім. Добудую і піду. До мами з Раєю. Вони вже й зачекалися… Я відчуваю…

— Не про те, Платоне, думаєш. Тобі дитинку треба доглядати, а ти з тим домом… Не потрібен тобі зараз дім. До того ж…

Стас хотів нагадати, що після Іветти залишилася велика квартира на Подолі, що треба забирати дитинку, стрибати в «тойоту» і швидше геть, бо тут посеред ярів ще й дитинка загнеться, та Платон сказав:

— А ніде ж не сказано: збудуй дім для себе. Чи дитинку народи… для себе. Просто сказано — народи, посади, збудуй. Я не для себе будую. Прийде хтось — і є дах. Хіба не так?

— Не знаю, — зізнався Стас. — Може, й так, та нормальні люди в першу чергу важливішу справу вибирають. Тобі зараз дитя треба зберегти…

— А тут таких охочих аж дві жінки. І гарні. Сильні… Від них теплом віє. Тітка Алла Залусківська все в мамки проситься. І тітка Рая… Я попервах вирішив, що коли Рая — то, мабуть, це чогось варто, а потім зрозумів… — Платон зупинився, став до Стаса лицем. — Ти ж за нашою дитинкою приїхав?

Стас закам'янів, дрібно-дрібно закліпав повіками. Кивнув ошелешено:

— Так…

Платон обернувся до напівзруйнованої давньою пожежею хати — тільки й лишилося, що чотири стіни без даху.

— Тут будую…

— Ого… Та тобі тут півжиття колупатися.

— Мені Марк допомагає, — сказав Платон, пішов до двору. — Марку! Марку! — гукав.

Із розваленої хати вийшов молодий мужчина одних зі Стасом років — а не дурник, одразу видно. Цигарка в зубах, у руці кельма і цеглина. Що, і справді, будує?

— Це Марк, — сказав Платон. — Він відігрів нас із Раєю, коли ми вийшли з дому і відразу дуже замерзли. Там… була така лавка… У парку… Я сидів на лавці, а Рая дістала з рюкзака такий смішний светрик… із Міккі Маусом… Обмотала ним мої ноги і плакала… А Марк повів нас… І ми пішли за ним… А потім він пішов із нами…

Марк викинув цигарку, простягнув Стасові руку:

— Привіт! Третім будеш?

Цілий божий тиждень Стас гнув спину на будівництві Платонового дому. Разом із ним та Марком просинався з півнями, разом з ними біг на пагорб, у мазанку дивної дівчини Катерини, щоб усмішкою привітати немовлятко, наносити води з криниці, збігати по молоко до великої та дужої тітки Залусківської, якщо та сама раніше до мазанки не збігала та вже не принесла. Хліб із печі, гаряча картопля з попелу, цибуля, що виросла на чужому квітнику поміж руж біля паркана, а ти йдеш собі і рвеш її. І нормально.

У перший же день у цьому первозданному, загубленому всесвіті Стас півдня витратив на те, щоб спуститися з пагорба, оминути озимину і дістатися до «тойоти», що так і скніла посеред степового шляху. Перегнав автівку до Платонового прихистку, бо спочатку думав, що в салоні ночуватиме, та на ніч, після дня виснажливої і чомусь радісної праці, ноги несли до Катериної мазанки. Стас умивався, сідав на довгу дерев'яну лавку, брав на руки немовлятко, усміхався, відчуваючи, як лоскоче у грудях:

— Блін, ти красуня… Їй-богу. На Ліду схожа… Як тебе звати?

— Як назвете, так і буде, — казала дівчина.

— Та як би хлопець, так знаю… Сашка. Або Серьожка. А дівчинку… Ми з дружиною разом подумаємо… — пообіцяв, бо з кожним днем усе більше переконувався: він не покине дитинку. Не зможе.

З цими думками повертався до Платонової руїни, влягався поряд із хлопцем і Марком на одній великій ватяній ковдрі, що її стелили просто на підлозі, дивився в небо — добре, що даху нема, — і засинав із добрими намірами.

За тиждень додому зазбирався.

— Ви сам із дитинкою впораєтеся, — запевнила Катерина.

— Я не сам, Катю. Не сам. Ми з Лідою…

Стас згадав дружину, усміхнувся, бо раптом зрозумів: ця дитинка не просто помирить їх. Вона зліпить їх в одне ціле, сповнить серця не тільки збудженням, жаданням чи хіттю, — ніжністю. Отут, на свіжому повітрі, Дезінфікатор особливо гостро відчував потребу дарувати і отримувати взамін саме ніжність. Зітхнув розчулено:

— Гарно тут у вас. І їхати не хочеться… Село ваше як зветься? А то ніде й таблички не лишилося. Як після війни.

— Шанівка…

Після Іветтиної смерті Ліда Вербицька зрозуміла, що режим потрібен не тільки хворим. Поки вона ходила по церквах, плакала на материному ліжку чи просто скорботно мішала цукор у чашці з чаєм, а поряд був Стас — Ліда ще стримувалася від незрозумілого відчайдушного крику, що рвався назовні. Чоловік не допікав питаннями, не кликав додому. Він просто був поряд. Як вірний раб. Як Лідина власність. Як віддане їй навіки, і це дуже… дуже заспокоювало.

Та коли Стас поїхав шукати Платона, Ліда запанікувала. Велика оселя на Подолі навіювала суперечливі спогади, самотність — упритул, і жорстка ж: обійняла — не ворухнутися. І тоді професорська донька зметикувала; без режиму їй не обійтися.

До справи підійшла ґрунтовно. Полізла по Іветтиних шухлядах чистий аркуш шукати, натрапила на списаний зошит у закутку. Почала читати. Відірвалася на ранок. Це був Іветтин щоденник. Звичайний щоденник, що в ньому планують буденні справи, — ніяк не сльозливі одкровення чи незбагненні таємниці. «Нагадати Петру Григоровичу, щоби надів смугасту краватку» — коротко. А нижче: «Вона не повинна дізнатися, що її тато — негідник».

Що це? Чому мама написала, що тато негідник? Знав, що вона є і… не хотів її? Чи знав і хотів покинути маму, щоб… Чи таки не знав?.. Що робити? Хіба Ангеліну знову розпитати? Ліда згадала про няньку і раптом відчула: клубок роздратування підступив до горла. Ангеліна? Ні. Вона не розпитуватиме няньку. І сама нянька їй більше… не потрібна. Вона єдина лишилася! Єдина, хто знає про сиротинець, про дивну появу дівчинки в порядній професорській родині. І стирчить перед очима! Нагадує. Ще Стасові розкаже!

Так ось у чому режим! Його стрижень — Вербицька. Систематичне підтвердження значущості власної фамілії. І до біса всіх, хто має право чи пиху в тому сумніватися. Остання справжня Вербицька не дозволить нікому ламати… режим!

Того ж вечора Ліда власноруч перетягла до стола Іветтине крісло-трон, усілася в нього і, коли нянька поставила перед нею склянку холодного компоту, розсудливо повідомила:

— Відзавтра, Ангеліночко, ти не потрібна мені. Я підготувала для тебе грошову компенсацію. Її цілком вистачить для того, щоби ти могла купити невеличкий будинок на рідному Поліссі й повернутися до звичного життя.

Нянька не повірила. Розсміялася ґречно:

— Що ти мелеш, Лідусю? «Не потрібна я їй»! Та звісно, що тобі нюні витирати не треба. А хто Платосику раду дасть? От повернеться зі своєю Райкою! Ще й маля у пелені принесуть. Хто з ними буде з ранку до ночі вошкатися?

Ліда зціпила вуста, мовчки підсунула ближче до няньки конверт із грошима. Ангеліна зойкнула, приклала руку до серця, впала у крісло навпроти Ліди.

— Не піду! — вигукнула затято. — Нікуди не піду! Тут мій дім! Була б жива Іветта Андріївна, царство їй небесне, вона б тобі за таке самій на двері вказала. Іч, розкомандувалася вона! От зараз візьму і справді піду! Слідом бігтимеш і проситимеш, щоби повернулася, а я…

Професорська донька смикнулася і, як колись у гіркому дитинстві їй самій казала Аська Авдєєва, виплюнула:

— Та кому ти всралася!

Ангеліна заклякла, збентежено подивилася на Ліду і раптом заплакала. Професорська донька хижо посміхнулася, пішла до Іветтиної спальні. Там спала. На Іветтиному ліжку. Тулилася на краєчку, ніби зараз увійде Іветта, суворо зсуне брови: «А мені де лягати?!» Та Іветта не з'являлася навіть уві сні. Забула Ліду. Геть забула. Либонь, і з небес сина виглядає. Ліда причаїлася на краю ліжка і, щоб не лізли в голову думки про Ангеліну, наказала собі думати про завтрашній робочий день — хворі, діагнози, прогнози… Допомагало. Уранці розплющила очі, звично гукнула:

— Няню! Котра година?

За мить згадала вчорашню розмову, злетіла з ліжка, заспішила до вітальні. І вже сердита заздалегідь. Невже нянька посміла її ослухатися?! Невже й досі тут? У вітальні на столі лежав конверт із грошима. І… жодної ікони на стінах. Навіть у кухні після Матінки Божої — тільки світла, невигоріла пляма. Пішла Ангеліна. Навіть не попрощалася. І Бога забрала. Отака історія.

Наступного дня до Ліди завітав адвокат Поспєлов. Шкіряний портфель від паперів — як шлунок після Великодня.

— Лідочко, маю ознайомити вас із останньою волею вашої покійної матінки, — повідомив скорботно.

Ліда перелякалася. Так он де підступ! І весь режим коту під хвіст. І не треба було Ангеліну гнати. Зараз цей сивочолий чоловік розгорне папери, і вона почує щось жахливе і викривальне…

— «Цей заповіт, складений мною особисто, перекреслює всі мої попередні дії стосовно будь-якого майна мого і мого чоловіка Вербицького Петра Григоровича, і є моєю останньою, остаточною волею…» — читав Поспєлов.

Ліда відчула, як пересохло горло. «Перекреслює, перекреслює…» — билося в голові. Зараз адвокат прочитає: «враховуючи той драматичний факт, що Вербицька Лідія Петрівна не є моєю біологічною донькою, я позбавляю її всіх прав…» Невже? Невже?! Хитра мама. Ставила підписи під документами і знала — то маячня.

— Лідочко. Ви мене чуєте? — запитав Поспєлов.

— Що?

— За заповітом Іветти Андріївни ви маєте дати згоду на відкриття рахунків для цих дітей, — спокійно повторив Поспєлов.

— Дітей? Яких дітей? — геть розгубилася Ліда.

— Ваша матінка побажала, щоб половину відсотків із її депозитних рахунків було перераховано на рахунки неповнолітніх Миколи, Андрія, Едуарда та Ярослави… Прізвища… Ну, в них у всіх різні прізвища, але по матері це рідні брати і сестра Раї, дружини вашого брата Платона. Ви даєте згоду?

— У Раї… є брати і сестра? А… де вони?

— У дуже пристойному місці. Іветта Андріївна потурбувалася. Дитячий будинок сімейного типу. Я сам їх туди відвозив… Дітям пощастило.

— У мами… були депозитні рахунки?

— Так, — кивнув Поспєлов. — Якщо ви даєте згоду, то маєте негайно поставити підпис під цим документом.

Ліді здалося, що її обліпила юрба з сиротинця, хапала за руки, намагалася вирвати цукерку, а Ліда безпорадно відбивалася і кричала: «То мені мама передала!»

— Лідо…

Сироти порозбігалися. Іветта глянула.

— Добре, — прошепотіла Ліда. — Де ставити підпис?

Це було випробування. Хитра мама ніяк не хотіла просто довіритися своїй Лідочці, бо тільки за наявності Лідиного підпису під згодою годувати братів і сестру хутірської, вона віддавала їй майже все, що Ліда віднедавна і так вважала своїм. Квартиру на Подолі, права власності на таткову наукову спадщину, гроші, акції — за умови…

— Якщо ви підтвердите, що не маєте жодних претензій до спадку, який ваша матінка заповіла вашому брату Платону, — повідомив Поспєлов.

— Претензій? — захвилювалася, аж почервоніла. — Може, ви не знаєте, Федоре Олександровичу, але мій брат… Він хворий і самостійно не може…

— Усі права опіки і право розпоряджатися Платоновою частиною спадку за заповітом передаються дружині Платона… У разі її чи його смерті — їхній дитині чи дітям… У вас є претензії, Лідочко?

— І… багато мама їм…

— Немало.

— Чи не могли б ви бути конкретнішим?

— Перепрошую, але ця частина заповіту стосується осіб, тут відсутніх. Я не маю права розголошувати волю покійної.

— Вона моя мама!

— Перепрошую, — спокійно повторив Поспєлов, підсунув Ліді документ. — Якщо ви підтверджуєте, що не маєте і не матимете претензій до вашого брата, то… Поставте підпис і користуйтеся тим, що мати залишила вам…

Ліда поставила підпис, згорда глянула на адвоката:

— Це все?

— Все, — кивнув безбарвно. Додав: — Хіба що підкажете, де можна знайти вашого брата?

— Це питання мучить мене відтоді, як у березні Платон утік із дому і тим розбив мамине серце. Мамина смерть на його совісті. А я… Я залишилася біля хворої мами сама… І доглядала її до останньої хвилини. Вона померла в мене на руках.

— Ви дуже шляхетна людина, Лідочко, — похитав головою Поспєлов.

— Я Вербицька, — сказала професорська донька.

Таке буває. Літо всіх гарячим потом обливає, спека траву з'їла, птахи калюжі шукають, а Ліда Вербицька до кісток промерзла. Повернулася ввечері з клініки, тинялася великою батьківською оселею — моя, моя! До няньчиної кімнатки зайшла…

— А тут… Тут у мене буде кабінет! А в маминій спальні… спатиму. Тоді в моїй колишній кімнаті я влаштую…

І що би його влаштувати? А ще Платонова кімната порожня стоїть. Є про що думати. Ліда раптом усвідомила, що у своїх планах геть не згадує Стаса. Засмутилася. Ну дурна. Скоро Стас повернеться. Не знайде Платона — упевнена! І повернеться до неї. Дякувати хутірській, Ліда тепер знає: хай чоловік за тобою біжить, хоча б і босий. А Ліда саме… зупинилася. Тож усе в них залагодиться. А тоді — і з кімнатами зрозуміло. У няньчиній — Лідин кабінет. У маминій спальні спатимуть вони зі Стасом. У Лідиній колишній кімнаті можна зробити Стасів кабінет, а в колишній Платоновій — невеличкий тренажерний зал чи ще одну гостьову кімнату. Вітальня і татків кабінет — недоторканні. Шикарно! А прислуга більше не житиме у квартирі Вербицьких. Хай приходить і йде, а не заглядає посеред ночі у спальні хазяїв.

Ліда зайшла до татового кабінету, відімкнула скляну шафку з інструментом, взяла гострий скальпель, розсміялася: тепер можна, а коли мама була жива, то шафку й відчиняти не дозволялося.

Повернулася до вітальні і, перш ніж сісти в широке Іветтине крісло-трон, прочинила двері братової кімнати. Сіла в крісло, поклала перед собою на стіл скальпель, подивилася у Платонову печеру. Крізь невелику шпарину видно тільки крісло, приставлене до вікна, із якого у дитинстві вони з Платоном любили дивитися на хмари.

— Здається… я не хочу жити, — процокотіла зубами чи то від холоду чи то від страху і врешті вирішила не стримувати дикого відчайдушного крику, який усі ці дні рвався з грудей. Застогнала, роззявила рота — повні груди повітря набирала, щоб уже не видихнути його, вирвати з криком.

Від дверей почулися кроки. Ліда завмерла, метушливо озирнулася.

— Стас?..

На порозі вітальні стояв Стас. Утомлений, засмаглий, наче з островів, зі звичайною тижневою щетиною став таким красивим, мужнім і романтичним, що Ліда знову захотіла жити. І враз зігрілася від самого його погляду.

«Стасе… Стасику єдиний. Господи. І кому там за ким бігти… Яка різниця? Повернувся». Повернувся до неї.

— Люблю тебе, — прошепотіла. — Я дуже люблю тебе, Стасе! Над усе!

Він усміхнувся — печалі в прах! — сказав:

— Я теж люблю тебе, Лідо Вербицька. Ти вже не покидай мене.

— Прости! Прости мене! То все мама… Мамина смерть, — Ліда підхопилася з крісла, побігла до чоловіка. — Любий мій. Єдиний. Господи, як же скучила за тобою. Як же я тут без тебе…

І не договорила, припала до нього вустами. Він сміявся, обнімав Ліду, цілував, а потім відсторонив обережно.

— Та зачекай! Зачекай, сонечку… Я не сам…

— Не сам?

Стас кивнув. Пішов у передпокій і за мить повернувся з плетеним кошиком, із яким зазвичай ходять по гриби, а на Великдень до церкви паски несуть. Пройшов із ним до вітальні, поставив просто на стіл, підняв край білого покривальця й усміхнувся:

— Дивись… Це ти… Тільки зовсім крихітна…

Ліда розгубилася. Ліда геть нічого не розуміла. Обережно наблизилася, зазирнула… У кошику солодко спало немовлятко, і — побий грім! — воно було настільки схожим на тата, на саму Ліду, що це здавалося гидким, недоречним жартом. Та що ж це?!

Стас не помітив, як потемніли Лідині очі. Обійняв.

— Ще одна Вербицька, — мовив сумно. — Як назвемо?

— Що це? — прошепотіла вражено.

— Не знаю, із чого й почати… Платона знайшов. Знаю тепер, де він. Навідаємося… Дім будує. Рая його… померла. Народжувала цю крихітку і померла…

— Померла? — відлунням гірким. Наче орієнтир утратила. — Як же так? Чому?

— Пологи передчасні…

— Це не привід. Стегна… Мабуть, стегна завузькі…

— Платон нам донечку віддав…

— Нам?

— Так. Чекав. Сказав: «Я знав, що ти приїдеш, Стасе»… Він… не повернеться, Лідо.

— Чудово!

— Що? — Стас здивовано глянув на Ліду, та вона вже вивільнилася з його обіймів, збуджено ходила навколо стола, гнівно зиркала в кошик.

«Вербицька? Ще одна Вербицька? Яка маячня! Я — Вербицька! Єдина, остання справжня Вербицька, а Платон… Платон — хворий, чужий, зайвий! Не хочу і чути про нього! Хай забирає свій спадок, свою дитину і більше ніколи… ніколи не нагадує мені про… все! Про все, що я хочу забути! Він не Вербицький! І дитина не схожа на мене. На тата не схожа, — брехала собі відчайдушно і вірила в те, вірила. — Як же Стас міг принести в дім Вербицьких ще одне байстрюченя?.. Він просто не розуміє. Бо… не знає. І ніколи не дізнається, бо таємниці більше нема. Як не було сиротинця, брехні і страхів. Нема про що говорити. Цього просто не було. Я була з батьками в Африці, потім мама… народила не від тата хворого хлопчика. Така моя правда. Хай хоч убивають — така моя правда. Я — Вербицька! Остання справжня Вербицька… Інших не буде!»

— Лідо… Що з тобою? — запитав Стас.

— Зі мною? Зі мною все чудово. Просто я… Я не хочу чужої дитини. Для таких дітей є… заклади. І там… там відмінно виховують… таких дітей…

Стас ураз спохмурнів. Приголомшено подивився на дружину.

— Лідо… Ти… вибирай слова…

— Ти вибирай, Стасе. Або я… Або…

Стас розсміявся так голосно, що немовлятко прокинулося і заплакало. Дезінфікатор підхопив кошик, пішов до передпокою.

— І як же тебе назвати, красуне моя? — бурмотів собі під ніс.

Ліда вчепилася в стіл і закричала так голосно, як мріяла крикнути всі ці останні дні:

— Ста-а-асе! Повернися!

Стас обернувся і раптом спитав:

— А де Ангеліна?

— Повернися! — кричала-плакала Ліда. — Повернися!

Стас на мить завмер, насупився, ніби сто думок у голові одночасно затанцювали, дістав із кишені ключі від двокімнатної квартири й автівки, кинув на стіл поряд із хірургічним скальпелем. Усміхнувся.

— Та кому ти всралася!

Обхопив обома руками кошик, притис до грудей ніжно і поніс туди, де сонце і зірки всім однаково світять. У вухах лунав голос дивної дівчини з малої Шанівки: «Ви сам із дитиною точно впораєтесь».

— Атож! — хотів крикнути, та глянув на дитинку, прошепотів: — Атож!