Медлевінґери

1

У сірій імлі гамбурзького весняного надвечір’я їхала вантажівка з меблями: обережно, насилу втиснулася у вузьку вуличку з одностороннім рухом, мало не зачепивши «гольф», якого власник необачно припаркував на самому розі.

— Ах ти ж, лайно! — промурмотів водій. — А ще ж ця бруківка! Кляте середмістя! І чому саме нам вічно дістаються такі рейси?

— А могло ж бути чудове передмістя, — мовив водій-напарник, запалюючи цигарку. — Котеджі… Купа місця для паркування. Жодних тобі східців…

— І котрий поверх цього разу? — поцікавився водій. — Не п’ятий?

Напарник затягнувся цигаркою.

— Лише другий, хвалити Бога, — відповів. — Та все одно високо, бо, сам бачиш, тут усе стара забудова. Мабуть, знову будуть дерев’яні східці. Вузькі. Вичовгані.

— Лайно собаче! — вдруге вилаявся водій. — Добре, хоч манатків цей клієнт настарав небагато. Зразу видно: одинак!

— Але ж шафа яка! — заперечив напарник.

— Твоя правда! — зітхнув водій. Поглядаючи праворуч, де щільно стояли припарковані автомобілі, він вів важку вантажівку дуже-дуже повільно.

Позаду залунали нетерплячі гудки.

— Ну, що за бевзь! Не лишив нам ані шпаринки! І як ми маємо тут протиснутися?

— Доведеться тобі зупинитися в другому ряді! — пробурчав напарник. — Ну, й веселенький сьогодні випав деньок!

— Твоя правда, — погодився водій.

Тут відчинилася брама одного з будинків, і до вантажівки підійшов якийсь чоловік у джинсах.

— Нарешті приповзли, — неприязно кинув він.

Нісс, сидячи навпочіпки на галявині в траві, вмочив пензлика у фарбу.

— Будь ласка, Ведуре! — сказав він. — Чому ти неодмінно хочеш це зробити? Адже досі ти якось без цього обходився!

Батько засміявся.

— А тепер хочу! — сказав він. — Тепер я маю потрібну силу струмів, і в мене вийде, синку! Я збільшив діаметр вентилятора, і ми зможемо здобути бажану силу струмів… Ну, десь таку… Тож тепер я зможу нарешті…

— І так усі вже з тебе сміються! — похмуро дорікнув Нісс. — І якщо й цього разу не вийде…

— Усе в нас вийде! — запевнив батько. — Ти ж щоразу присутній при тому, як я вмикаю зорову скриньку. І знаєш, що вона працює.

— Іноді, — промимрив Нісс і старанно вивів червоне «3» на грубому рудуватому папері.

— Деколи воно не спрацьовувало, бо я досі не знав, як накопичувати силу струмів, — нетерпляче пояснив батько. — Адже трапляються дні, коли нема вітру. Це вже з’ясовано. Більше жодних проблем. Шалена річ ця сила струмів! Я зробив несамовитий винахід!

— Однак досі ти показував його лише двом людям, — благально мовив Нісс. — А так, щоби публічно, то ні. Покажи це королю з королевою, а потім випий з ними чаю. Це просто я тобі підказую одну з можливостей.

Ведур махнув рукою, ніби відкидаючи щось від себе, й зачепив пензлика.

— Скільки я вже займаюся винахідництвом? — запитав він, начебто й не завваживши появи червоної цятки на рукаві своєї сорочки.

— Яка різниця! — нетерпляче відказав Нісс. Перед ним лежало готове оголошення, де яскраво-червоним було виведено «Запрошення».

— Уже майже три роки, — сам собі відповів Ведур. — За цей час я винайшов підігрівач води, вимішувач і, звісно, зорову скриньку. А ще — штуку-на-платівки.

— Але ж вона не працює без платівок! — вигукнув Нісс. — А платівок тобі ніколи й нізащо не винайти!

— Ну, одну я вже маю, — задоволено похвалився Ведур. — «Дев’яносто дев’ять повітряних кульок». Чудова нова пісня. І чом би нам не привітати нею наших глядачів, як гадаєш? А потім трішки зорової скриньки. І тоді — повір мені, сину! — вони перестануть сміятися!

— Гм-м-м, — промимрив Нісс. — А який зазначити час?

— Час смеркання, — відповів, потираючи руки, Ведур. — Потім можна було би показати їм іще денносвіти. Скільки в нас їх сьогодні?

— Два, — сказав Нісс.

Можливо, не варто хвилюватися — все пройде гладко? Денносвіти — то справжнє диво! Як повернути ручку вимикача горизонтально, засвічується маленька скляна кулька і світиться так ясно, ніби туди хто увібгав полум’я щонайменше десяти свічок. Але для цього, звісно, Ведурові треба зібрати достатню силу струмів.

— Зроби ще кілька, — порадив Нісс. — Тоді ми зможемо освітлювати всю нашу оселю. І це всіх переконає. Отой твій вимішувач — дотепна штука, але навіщо й кому він знадобиться? А от денносвіти — це річ!

— Ні, я так не думаю, — замріяно мовив Beдур. — Наразі денносвітів більше не треба. Цього разу має вистачити двох, синку. Краще хай вони довідаються про все, що я винайшов. Про все це розмаїття! І розмовні машини…

— Але ж вони жодного разу не показали себе в дії! — сердито заперечив Нісс. На папері між двох «н» у слові «смеркання» втелющилася ляпка, а коли Нісс спробував витерти її жмутком трави, стало ще гірше. — І взагалі кожен із твоїх винаходів, Ведуре, працював недовго! І чого тобі так хочеться, щоби всі з тебе сміялись?

— Ну й, звісно, сам говір, — додав Ведур. — Цей пристрій працює навіть без платівок. Авжеж, я певен, усі будуть у захваті від того, що побачать і почують!

Нісс зціпив зуби. Він знав: у ці моменти Ведура ні в чому не переконати! Син давно потерпав за батька, не міг збагнути, що ж це воно скоїлося: ні сіло ні впало закинув учителювання й почав винаходити небачені речі, а виглядали вони так дивно, що Нісс чудувався, як Ведур міг щось таке виготовити у невеличкій, жалюгідній майстереньці далеко за селом. На жаль, ніщо з того майже ніколи не працювало.

— Напиши таких десять! — сказав батько, показуючи на готове оголошення. — Тільки прошу тебе, синку, без ляпок. І порозвішуй скрізь, де вештаються люди. Біля народного дому, біля священного гаю, перед пральнею, на дверях школи…

— Тільки не на школі! — вигукнув Нісс.

— Якраз на школі й треба! — наполягав Ведур.

Несподівано він нахилився над сином і міцно пригорнув його до себе.

— Не хвилюйся, Hicce! — сказав Ведур голосом, який хлопець пам’ятав ще від тих часів, коли Ведур був учителем, батьком, як і всі батьки, а не вигадником, мрійником, з котрого всі насміхаються, хай навіть і не в обличчя — адже товариськість, зрештою, найвища заповідь серед медлевінґерів. — І просто повір у мене. Все буде гаразд, синку! Сам побачиш.

Він випростався — і вже знову був схибнутим винахідником, якого змушений соромитися рідний син.

— Десять оголошень! — повторив Ведур. — Красно дякую, синку! На жаль, не можу допомогти тобі в цій справі, бо майстерня кличе. Але дякую тобі! Ось побачиш: завтрашній вечір принесе нам славу!

І тільки майнув його плащ за мить поміж буків, що зусібіч обступили галявину.

Нісс шпурнув пензлика в горнятко з фарбою.

— Ненавиджу! — пробурмотів він.

Мав би сказати «ненавиджу його», але такі слова не зважувався вимовити навіть подумки.

— У голову не вкладається! — вигукнула Брітта, захряснувши вхідні двері. — Бачиш тих пришелепків, що отам, на вулиці?

— Що? — голосно перепитав Йоганнес. Він саме помив Полліліну мисочку й пішов до комори по харч для морської свинки. Незабаром треба купити свіжого…

— Кляте лайно! — промимрив він. — Стільки мороки з тією свинкою!

— Йоганнесе! — гукнула Брітта. — Ходи подивись! Яка величезна вантажівка! І що вони собі взяли в голову, ким себе уявляють? Це ж я тепер вже ніяк не виїду!

Вона перейшла до кухні, витираючи рушником щойно вимиту голову.

— Тільки-но мені треба вийти, так щось завжди заступає дорогу! Б’юсь об заклад, це ті люди, що вселяються до Дреґерів.

— Не до Дреґерів, — виправив матір Йоганнес, розрізаючи морквину навпіл, — а в їхнє колишнє помешкання.

Брітта зітхнула, витираючи волосся.

— Бідолахи, — мовила вона. — Хоча, знаєш, наприкінці вони були якісь схибнуті. Щоб ото від дурного страху притьмом переїхати до притулку для старих! А мені завжди здавалося, що вони незле дають собі раду самі.

— Певно, — кинув Йоганнес. Він ніколи багато не розбалакував із Дреґерами, а от Брітта останнім часом дуже переймалася долею стареньких сусідів. Відколи вона знову пішла до школи, такі речі неабияк її хвилювали. — Будь ласкава, мамо, відчини мені двері!

Брітта відвела одну руку від голови й прочинила двері на подвір’я.

— Прошу вас, шефе! — мовила вона. — Очам не вірю! Ти дбаєш про ту свою морську свиню?

— Та як завжди, — відказав Йоганнес, ступивши на металеві сходинки, що вели вниз, на подвір’я. — У мене дуже мало часу.

Подвір’я було вузьким чотирикутним кам’яним колодязем, оточеним зусібіч п’ятиповерховими будинками. Багато років тому саме воно наштовхнуло Брітту на думку винайняти цю квартиру.

— Тут буде наш садочок, тільки для нас із тобою! — сказала вона Йоганнесові, куйовдячи йому чуба. — Ти зможеш цілий день гратися й не боятись автомобілів. І друзів своїх приводитимеш. Адже це наш, наш, наш садочок, мій малесенький Йоганнесе, і нікому нема діла до того, чим ми тут займаємося.

Але вони швидко переконалися, що справи з власним садочком були далеко не такі, як їм здавалося. Всі кухонні балкони сусідів виходять на подвір’я, і з настанням літа раз у раз виникають складнощі, коли Йоганнес із друзями бува розіграються й забагато погаласують. «Тут такий обмежений простір, що той галас дуже діє на нерви!» — заявили люди з третього поверху, а якось Брітта з Йоганнесом навіть знайшли у своїй поштовій скриньці листа з підписами: сусіди протестували проти розваг і галасу дітей на подвір’ї. Одного разу до їхніх дверей застукав пан Покашиїнський із другого поверху (цей пан виглядав так, ніби мешкає в будинку, відколи його збудовано, й відтоді ж напомповує пивом своє черево) й заявив, що внутрішній двір належить, мовляв, усім мешканцям будинку.

— Усім! — наголосив він, змішуючи при цьому дух алкоголю (який оповивав його завжди) із тютюновим запахом, що ним була просякнута його одежа. — Те, що ти, дівчино, маєш власний вихід на подвір'я, аж ніяк не означає…

— Оце так, дядьку? — розлютилася тоді Брітта. — Як ти мені тикаєш, то й я тикатиму тобі!

Однак опісля вона пояснила Йоганнесові, що пан Покашиїнський, либонь, таки має рацію. Зрештою, через підвал усі мешканці будинку можуть вийти на подвір'я й користуватися ним. Просто віддавна так повелося, що мешканці перших поверхів «колодязя» доглядали дворик, вважаючи його своїм палісадником.

І тільки старенькі Дреґери ніколи не нарікали. Чи не за всякої погоди вони сиділи на своєму крихітному балкончику й щоразу, коли внизу з’являвся Йоганнес, кидали йому то цукерочку, то шоколадного батончика, то загорненого у газетний папір двадцятицентовика. І навіть коли Брітта запрошувала своїх друзів посидіти й весело погомоніти довгими теплими літніми вечорами, вони ніколи не скаржилися.

— Нехай молодь натішиться життям! — казали вони згори й проголошували тости за Бріттиних друзів, а Брітта пошепки пояснювала товариству, що в келихах у стареньких ніяке не вино, а чистісінький чай з ромашкою.

І от Дреґери виїхали, й ось-ось мало з’ясуватися, що за нові люди відтепер сидітимуть на тому балкончику.

— Іди сюди, Поллілі! — погукав Йоганнес, переступаючи низенький дротяний парканчик. — Несу тобі обід!

Брітта й собі вийшла слідом за сином, поскубла листя гігантського бамбука. Вже давно вона винесла на подвір’я три великі горщики цієї рослини. Яке ж то чудо, примовляла вона, що ці південні сонцелюбні рослини так прижилися на їхньому затіненому внутрішньому дворику, ніби їх створено саме для такого життя!

Крихітний шматочок моріжка, який вона засіяла для Йоганнеса, щойно вселившись, усе ще журився ледь живою зимовою зеленню, а от обидва розскубані трояндові кущі вже пишалися першими пуп'янками на голих стеблах.

— О ні! — скрикнула Брітта. — Невже ти випустив ту звірюку бігати на волі?!

Йоганнес поставив мисочку з харчем на землю.

— Іди, Поллілі, паць-паць! — знову покликав він і простяг морській свинці морквину. Поллілі принюхалась.

— Сьогодні ще ні, — відповів хлопчик матері. — Тоді довелося би весь час за нею наглядати, а я не маю стільки часу! Востаннє вона гуляла в неділю.

— Тоді вона це накоїла в неділю! — люто сказала Брітта, стаючи на вологу траву перед трояндами навколішки. — Ти тільки глянь!

Йоганнес поклав морквину на землю перед Поллілі й підійшов до матері. Чорна земля між голими кущами була розворушена. Висока, мало не до колін, купка ґрунту прикривала чималу нору.

— Мої троянди! — вигукнула Брітта. — Ти що, не розумієш, вони цього не витримають? Я ж тобі сто разів повторювала: випускай свою скотинку, тваринам теж треба жити й таке інше, але гляди, щоби вона не пошкодила моїх троянд! Б’юсь об заклад, вона просто поперегризала корінці, коли ті трапилися їй на дорозі, поки рила собі ту нору!

Йоганнес похитав головою.

— Це не вона, мамо! — заперечив син. — Точно не вона. Морські свинки не риють нір!

— Ага, не риють? — сердито перепитала Брітта, пригорщами беручи землю й засипаючи нею нору. — Хочеш сказати, що я вигадую?

— Та ні, я зовсім не кажу нічого такого! — відбивався Йоганнес. — Є, є нора, я сам її бачу. Але Поллілі ніяк не могла цього зробити.

Брітта пирхнула й випросталася.

— Ніяк не могла, кажеш? — перепитала мати. — А хто ж тоді, смію тебе спитати? Люди з п’ятого поверху — своєю пластмасовою суперлопаткою? Чи Дреґери, якраз перед своїм виселенням? А чи поштар уночі потайки проник на подвір’я через підвал, аби попересипатися пісочком? Ну?

— Польові миші? — обережно припустив Йоганнес. Хоч і знав: тепер тримайся!

— Польові миші! — повторила Брітта, ляснувши себе по чолі. — Не скажу, що в школі я завжди дуже уважно слухала нашого вчителя з біології, але, наскільки мені відомо, миші-полівки — це зовсім малесенькі звірятка, а ця нора — надто вже велика! Чи я помиляюсь?

— Ні, — похитав головою Йоганнес.

— То не смій мені випускати на волю ту звірюку! — звеліла мати. — Поки я житиму — не смій! Я так гарую коло цих моїх трояндочок, так виполюю бур’яни, привожу з села кінські кізяки на добриво…

— Може, кроти? — зробив іще одне припущення Йоганнес. — Дивись, мамо: якраз таку нору й міг вирити кріт! Отже, у нашому дворику завівся кріт!

Брітта обтрусила землю на колінах.

— Посеред міста — кроти! — вигукнула вона. — Авжеж, цілком логічно. Скрізь довкола сам тобі асфальт, бруківка, плити пішохідних доріжок, нижче — річка, але один кріт у нас таки завівся. Може, поясниш, де він тут узявся: попід землею аж сюди прорився? І звідки? З Люнебурзького заповідника?

Йоганнес задивився на купу свіжовиритої землі. Даремні ці суперечки, Брітту все одно не переконаєш. Але хто ж іще міг це зробити, як не кріт? Поллілі ніколи не рилася в землі — жодного разу за все своє морськосвинчине життя.

— Ще раз побачу, що ця твоя свиня скрізь бігає, — і більше їй тут не жити! — заявила Брітта. — Зрозумів, синку? Хоч як мені не шкода, але вона опиниться в зоомагазині. Тож її доля — у твоїх руках. — Двома пальцями мати провела по волоссю попід рушником, що все ще був на голові. — От уже й сухе. То зараз же і їду. Будь розумним хлопчиком, гарно повечеряй. І пороби уроки. Ти ж бачиш на прикладі рідної матері, як це важко: на старість надолужувати не засвоєну вчасно шкільну премудрість.

Йоганнес кивнув головою.

— Половину я вже зробив, — запевнив він матір.

Брітта скуйовдила йому чуба.

— Знаєш що, синку? Досі не збагну, як це я доп’яла собі таку мудру дитину!

— Бувай, мамо! — попрощався Йоганнес.

Тепле весняне сонце швидко висушило фарбу на папері. Нісс поскладав аркуші один на одного й скрутив руркою. Тоді випростався й зробив глибокий вдих.

Звісно, він міг би й просто відмовитися. І хай би Ведур сам писав усі ці оголошення і бігав людними місцями, розвішуючи їх, витратив цілий день, щоб із кожним щиро поговорити, розповісти про всі свої винаходи, нечувані й небачені, відколи медлевінґери живуть у цьому краї, не помічаючи, як його слухачі підсміюються з нього (дехто — сумовито), але приязно вислуховують, адже раніше всі вони шанували Ведура, до його голосу дослухалися в краї, і нині всяк бажав, щоб Ведур знову став таким, яким був колись. Чи майже всяк, подумав Нісс. Ні, краще вже хай Ведур якомога довше побуде в лісі, у своїй майстерні. А Нісс тим часом порозвішує оголошення, трохи посміється разом із людьми (якщо ті сміятимуться), але тільки трішечки, саме стільки, щоби вони збагнули: йому теж ця вистава здається чудною, однак він любить Ведура. Одне чи й два оголошення він порве і викине за селом у море. Ведур не стане перевіряти, чи всі вони вивішені.

Перше почеплю біля священного гаю, вирішив Нісс. Там усе має обійтися без пригод, бо хто б туди ходив у будні?

Та коли він підійшов до тих двох вузьких, високих скель-колон, що утворювали ворота, з-за священних кипарисів йому назустріч вибігла маленька постать. Якусь мить хлопцеві здавалося, начебто малеча має намір пробігти повз нього, ніби й не помічаючи, і Нісс хотів уже полегшено зітхнути, коли це вона таки підвела на нього очі.

— Ну? — мовила Моа сердито, мовби хотіла напасти. — І що ти тут поробляєш?

Нісс поглянув на дівчинку згори вниз. Лише на два роки молодша за нього, але коли не глянеш на неї, їй начебто завжди сім. Ну, щонайбільше вісім. Важко було собі уявити, що ця Моа колись перетвориться на розважливу лі-фею. Коли Нісс згадував, як лі-феї плавно й урочисто ширяють понад селом, як по-королівському вони тримаються, яким повноголосим теплом лунають їхні співи у священному гаю, то його брали сумніви, чи стане Моа коли-небудь такою, як вони.

— Це тебе не обходить, Моа-Вель, крихітний скелетику, — відказав хлопчик.

— Ану спробуй ще раз мені таке сказати! — люто викрикнула Моа, закинувши назад голівку. — Тут священний гай! Нагадую тобі, якщо ти, може, забув.

«А її волосся! — подумав Нісс. — Надто вже розкошлане. І коліна такі, що хоч не дивись. Якась вона не така вдалася. Лі-фея? О ні…»

— Та ні, жодних лихих намірів, — почав виправдовуватися він. — Я тільки приніс оголошення. Це ж дозволено.

Моа підозріливо подивилася на хлопчика.

— І що ж там написано? — запитала вона.

Нісс розгорнув рурку й причепив до скелі аркуш, котрий виявився верхнім.

— Мій батько показуватиме свої винаходи, — сказав так спокійно, ніби йшлося про найнормальнішу на світі річ. — Завтра. Смерком. Приходити можна всім.

Моа ступила крок ближче й прочитала.

— Знову всі вмиратимуть зо сміху, — сказала дівчинка. — Перекажи йому мої слова. Геть усі сміятимуться.

Нісс зіщулився.

— Не сміятимуться, якщо ті штуки запрацюють, — мовив невпевнено.

Моа постукала себе по чолі.

— Еге ж, якщо! Якщо би свині вміли літати, то були б вони метеликами.

Ніссові зовсім не хотілося базікати про свиней та метеликів. І про батька також.

— Я теж міг би тебе запитати: що ти тут робиш? — змінив він тему розмови. — Тут, посеред гаю. Ба біля кипарисів. Цікаво було би довідатися.

Тут Моа знітилася, це він достеменно бачив, але наступної миті випросталася, ніби хотіла враз підрости.

— Рано чи пізно мені таки доведеться стати лі-феею. І тут колись буде моє робоче місце! От я й ознайомлююсь, так би мовити. Знайомлюся з майбутнім місцем праці. — І метнула в хлопчика швидкий погляд. — Але щоб ти цього ніде нікому не розповідав! — наказала. — Передусім моїй матері.

Дев’ять оголошень, що лишилися, Нісс знову скрутив у рурку й поволі рушив до села.

— А чому ні? — здивувався він.

— А тому! — відказала Моа. — Тому що, знаєш… мати боїться, щоб я не заходила далеко. Сама. Адже тут таке пустельне, моторошне місце. Досить моторошне.

— Дурниці! — спантеличено бовкнув Нісс.

Ніхто в краї нічого не боявся, принаймні не таких речей. Ну, звісно, колись давно були такі часи, коли дорослі мусили потерпати за дітей, якщо ті десь затримувалися; часи, коли люди людям чинили таке, чого нині ніхто вже навіть не годен собі уявити. Але все це давно минуло, перетворилося на бувальщини, що їх старші брати-сестри моторошними голосами переповідають меншим дітям, коли ті смерком повмощуються на пісочку перед хатою, сподіваючись, що мати про них забула і ще довго-довго не кликатиме до світлиці вечеряти й спати.

Ніхто й не знав, звідкіля приходять ці чутки, і Нісс не був певен, чи не походять вони з тих геть прадавніх часів, коли медлевінґерів ще не було в цьому краї. Якщо тільки це взагалі правда, а не якісь там баєчки, як, скажімо, оповідки про драконів та відьом, про чарівників і велетнів, адже зрештою ніхто не сумнівається, що то просто вигадані істоти.

— Дурниці! — ще раз повторив Нісс.

— А Ретяк? А Айлісс? — сердито нагадала Моа. — А Артабак?

Нісс тільки плечима здвигнув. Справді, торік восени цих трьох знайшли за селом, недалеко від священного гаю. Вони собі там лежали й начебто міцно спали, а коли прокинулись, ніяк не могли пригадати, що з ними сталося перед тим, як вони позасинали. Вони йшли чи то на поле, чи то до палацу, чи то у священний гай — оце й усе, що могли пригадати після пробудження.

Жоден із тих чоловіків не був поранений, і медлевінґерські мудреці разом із лі-феями взялися дослідити цю пригоду й дійшли висновку: сталося, либонь, якесь прикре, але, на щастя, нетривале отруєння. Чим? Це ще треба було з’ясувати…

Але опісля нічого подібного більше не траплялося.

— Вони могли отруїтися якимись осінніми плодами, — припустив Нісс. — Можливо, сливами. Але ж зараз весна.

— А що, коли не отруїлися? — запитала Моа. — Принаймні моя мати вважає…

— До того ж ці троє — дорослі чоловіки, — урвав її Нісс. — А ти — малесенький курдуплик, Моа-Вель!

Моа стрельнула в Нісса швидким поглядом. Здавалося, дівчинка бореться сама з собою.

— А ти нікому не розкажеш? — запитала вона.

Нісс рішуче похитав головою.

— Присягнись! — звеліла Моа і кивком голови показала, щоби він зійшов зі стежки в гай. — Власним життям!

Нісс переклав рурку оголошень під пахву лівої руки і підніс правицю.

— Присягаюся своїм життям!

Моа заспокоєно кивнула — і впала на м’якенький килим торішнього листя.

— Я так боюся! — прошепотіла вона. — Я не хочу! Не вірю, що в мене вийде! Чому, чому саме я маю стати лі-феєю?!

Нісс спантеличено подивився на дівчинку.

— Тому, що ти для цього народилася, — відповів. — Тому, що у твоїй родині всі перворідні дочки стають лі-феями, і тут уже нічого не вдієш. Зрештою, це такий дар. Ніхто інший цього не втне, доведеться тобі.

— Ну, а коли я не зможу? — витріщилася на нього Моа. — Коли я просто не зможу?

— Звісно, зможеш! — запевнив Нісс, надаючи голосові якнайбільшої переконливості. — Ти — перворідна. І ти дівчинка. І звешся ти Моа-Вель. І в твоїй родині…

— А якщо я ще й не хочу? — вигукнула Моа. — Чому таку важливу річ визначено ще до мого народження? Чому мені не можна самій вибрати, ким стати? Всім нормальним медлевінґерам це дано, то чому ж саме я повинна перетворитися на таку дурнувату лі-фею, щоби повагом ширяти, неодмінно мати золоті кучері, всякчас щось шепотіти й блаженно усміхатися? Ти б хотів стати таким? Це ж просто прикрість!

Нісс вражено витріщився на дівчинку. Спробував пригадати, чи бачив хоч раз лі-фею, яка би показувала, що їй це прикро. Та ні, лі-феї є якраз такі, якими й мають бути. І ніколи він не чув, щоби хтось вважав їх за дивачок.

— Прикрість — це щось інше, — сказав він. — От як, скажімо, з моїм батьком, аж я думаю часом… Але він нічого не може з цим удіяти.

— Але ж і я нічого не можу вдіяти! — вигукнула Моа. — І я ж не сама собі вибрала це дурнувате заняття! Ти можеш собі уявити, як я шепочу, ширяючи у повітрі? Ти матимеш почуття шанобливого трепету переді мною, як того вимагає закон про ставлення до лі-фей? Ото ж бо воно!

Вона підхопила з землі два коричневі листки й люто підкинула їх у повітря.

— Це ще прийде, — невпевнено мовив Нісс. — Ти маєш час. Коли на додачу до слова отримаєш іще й фібулу… тоді й усе інше прийде.

— Прикро… — промурмотіла Моа, розкришуючи листок за листком. — Ой, як прикро!

Нісс завмер. Дивно, як він досі про таке не подумав! Звісно, Моа права, Чому їй від першого дня визначено, ким вона має стати? Навіть коли врахувати, що лі-феї мають вищий пошанівок у краї, ніж будь-хто інший, за винятком хіба що короля. Але що, коли вона хоче займатися чимось іншим? Пекти хліб чи молоти зерно, виготовляти речі з дерева чи обробляти землю? Такий дар — звісно, чудово, але що, коли вона його не хоче? Либонь, мав би бути передбачений і такий випадок, коли дівчинка не хоче ставати лі-феєю…

«Принаймні я б собі такого теж не бажав, — збентежено подумав Нісс. — Ні, дякую. Хоча це, звісно, просто чудово, коли можеш одним-єдиним словом проростити зерно чи виплекати полуниці, а для дорослих — пиво й вино. Або прозаїчну картоплю. А ще — розмовляти з тваринами! І хіба ж це не чудово, коли усвідомлюєш, що досить сказати слово — і все почне рости, як шалене, і всі матимуть що їсти й пити, і ніхто не залишиться голодним!»

Нісс навіть не міг собі уявити, що воно таке — голод. Про голод він знав лише з дуже-дуже стародавніх легенд, у яких згадувалися істоти, котрі називали себе людьми (саме слово чого варте!) й котрі, якщо Нісс правильно зрозумів, були, мабуть, чимось на кшталт здрібнілих велетнів, позбавлених змоги чарувати. Але то були, звісно, казки, і всі знали, що голоду просто бути не може, і не лише тому, що подібні істоти — це щось абсолютно немислиме. І яке з них було би пуття? Історії про людей залишалися найпохмурішими з усіх стародавніх переказів, бо там завжди йшлося про сумні речі: про голод і війни, про пошесті й ошуканство, про злидні й відчай, зраду й боротьбу — і ніколи про чари або чудеса. Ось чому медлевінґери розповідали їх так рідко — незабаром, либонь, і зовсім забудуть… Казки про велетнів і чарівників куди цікавіші!

— Ніссе! — обізвалася Моа. — Ти не слухаєш!

Нісс злякано здригнувся.

— Справді! — визнав він. — Я задумався. І гадаю, тобі не можна бути такою невдячною. Бо це просто неймовірний дар, коли можеш умить виростити рослину. І як корисно!

— Як на мене, то хай би це робив хтось інший! — затялася Моа. — Подумай тільки про білі шати!

Нісс кивнув головою.

— Але ж цього не змінити, — сказав він. — Бо ти з цим народилася — і крапка. Можливо, ти просто не ширятимеш, якщо тобі це так неприємно. І не носитимеш білих шат. Десь так.

— Це ти так думаєш! — сердито форкнула Моа.

Нісс витер руки до куртки.

— Мені треба порозвішувати оголошення, — сказав він. — Не бери те собі до голови, Моа. Це все, що я тобі можу порадити.

— Ясно, — промимрила Моа, втупившись у землю.

Нісс уже рушив до села, коли йому щось спало на думку.

— Моа! — гукнув він. — Але тоді я не розумію, пощо тобі сюди ходити! Якщо тобі так огидно бути феєю! Просто забудь цей гай, та й годі. Принаймні на час, поки ти ще не мусиш там працювати.

Моа так і не підвела голови.

— Ясно, — ще раз промимрила вона.

— Ну, це вже занадто! — вигукнула Брітта. Перед брамою все ще стояла вантажівка — та так близько до дверей, що в Брітти не було жодного шансу виїхати з закапелка, де вона припаркувала свого невеличкого потовченого автомобільчика. — Ти таке бачив? Яка безпардонність!

— їм же треба було якось стати, щоби вивантажити меблі! — благально мовив Йоганнес. Він уявив собі, як мама зараз вискочить на вулицю й почне сваритися. Після такого нові сусіди, що вселяються в помешкання Дреґерів, нізащо не стануть виголошувати з балкона тостів за Бріттине товариство.

— Я ж мушу їхати! — скипіла Брітта, хапаючи свою куртку з одежного гачка. — Якщо я спізнюся, мене виженуть з роботи! Ти й не уявляєш, скільки людей хоче працювати офіціантами! Чи гадаєш, що мені краще знову шукати іншої роботи? А розкішні чайові…

— Тільки не сварися, мамо! — благав Йоганнес. — Прошу тебе!

Брітта зітхнула.

— Як не сваритися з придурками? — запитала вона, але ці слова вже означали, що вона принаймні спробує розмовляти спокійно. — 3 моєю роботою… Я мушу стримуватися цілими вечорами…

Вона відчинила вхідні двері. Під’їздом гуляв холодний протяг, бо брама стояла розчахнута навстіж. Знадвору почулися кроки, й водночас пролунав схвильований чоловічий голос:

— Тільки обережно, благаю! Це антикварна річ! Я отримав її у спадок!

У брамі з’явилася спина першого з двох вантажників.

— Ми її не пропхаємо! — захекано вимовив вантажник. — Самі погляньте! Вона ж зараз розсиплеться!

Чоловічий голос із вулиці зірвався на крик:

— Ой, ні, стривайте! Це старовинна річ! Ви, мабуть, і не уявляєте, чого варта бельгійська шафа! Це неоціненний спадок!

— Бельгійська шафа! — повторила Брітта й постукала себе пальцем по чолі.

— Ви її, будь ласка, ще трішечки нахиліть! — вигукнув голос. — Отак, красно дякую! Бачите, спрацювало! І ще якби ви…

— Там усередині щось відірвалось! — зітхнув вантажник і спробував протягнути нахилений верх шафи крізь вузьку браму. — Хоча бачить Бог, та шкода не на нашій совісті! От іще б трохи…

— Красно дякую! — вигукнув голос знадвору. — Я знав, що ви знайдете вихід!

— Знайдете вихід! — пошепки повторила Брітта, закочуючи очі. — Чудово! Бельгійська шафа!

— Не сварися! — ще раз пошепки попросив Йоганнес.

Важка шафа, хитаючись, пропливла повз матір із сином, прямуючи нагору.

— Прошу вас, обережно на повороті! — вигукнув новий сусід, з’являючись в отворі дверей.

«Чудові справи! — подумав Йоганнес. — Милі старенькі Дреґери виїхали, а натомість вселяється цей тупак. Із першого погляду видно ж, що воно за один. Шикарне авто… І якщо його джинси не найдорожчого ґатунку, то я щодня добровільно зубритиму по годині англійську! І як отакий птах взагалі сюди залетів? Такий негайно поскаржиться, якщо ми хоч раз поснідаємо на подвір'ї. І Поллілі йому, мабуть, заважатиме…»

Із материного обличчя син прочитав, що й вона теж думає приблизно так само.

— Не хочу вам заважати, коли ви такі зайняті, — заговорила вона, і Йоганнесові лишилося тільки сподіватися, що той чоловік не відразу збагне, який сенс вона вкладає в ці слова; зрештою, він ще не знає Брітту. — Але чи не можна було би посунути вашу вантажівку трохи вбік? Знаю, це дурне прохання з мого боку, але ж он там, за вантажівкою, припарковане моє авто, і я ніяк інакше не виїду!

— Мамо! — прошепотів Йоганнес, сіпаючи Брітту за рукав.

— Самі знаєте, як важко жіночкам дається паркування! — додала Брітта й на мить чарівно усміхнулася. — Я сама винна. Треба ж було мені його туди поставити! — І зазирнула просто у вічі чоловікові, який збентежено закляк на п’ятачку перед їхніми дверми.

— Ні, ні, ви зовсім не винні… — промурмотів він. — Це, звісно, наша вина! Вам не треба вибачатися! Мені й самому прикро, що вони поставили вантажівку впритул до будинку!

— Ах! — тільки й мовила Брітта.

— Але я подбаю, щоби вони негайно звільнили проїзд! — пообіцяв чоловік, дослухаючись водночас до човгання ніг і сопіння, що долинали згори. — Вибачте, тільки спершу я мушу… бо то така дорогоцінна річ, розумієте…

— Бельгійська! — сказала Брітта, поважно киваючи головою. — Я відразу зрозуміла.

Чоловік затнувся.

— Я зараз! — кинув він і помчав нагору.

Брітта закотила очі.

— Щиро дякую! — видихнула вона. — Тут і так жили самі свинтуси, а тепер ще й цей! Це годилося б відсвяткувати.

— Бельгійська! — повторив і Йоганнес. — Ти знала, що таке існує на світі?

Але на сходах уже знову з’явився новий сусід, за яким поспішали до виходу захекані вантажники.

— Зараз ці панове заберуть звідси вантажівку, — усміхаючись, пообіцяв він Брітті. — То й ви цікавитесь антикварними речами?

— Скільки живу на світі! — відповіла Брітта, дістаючи з сумочки в’язку ключів. — Вони звільнять дорогу, так? То я їду. Йоганнесе! Не забудь повечеряти й зробити уроки!

Йоганнес енергійно закивав головою й зачинив двері. З вікна вітальні він побачив, як меблева вантажівка здала трохи назад. Брітта виїхала на дорогу, не помахавши синові на прощання.

«Вона таки розсердила його! — подумав Йоганнес. — Не вміє вона чемно розмовляти з людьми. А тут літо на носі, тож важливо, щоб ми змогли бувати на подвір’ї!»

2

Нісс постарався так розклеїти свої оголошення, щоби вони не надто привертали увагу сусідів. Та, незважаючи на це, наступного вечора, смерком, медлевінґери зібралися юрбою на великому майдані, посеред якого, прикрита скатертиною, височіла купа невідомих предметів: не важко було здогадатися, що то могли бути хіба що Ведурові винаходи! Зібралося ціле село. Усім кортіло побачити, що ж такого їм покаже Ведур-Винахідник. («Той схибнутий винахідник!» — пошепки говорили вони, кожен сам собі, бо жодне не хотіло, щоби хтось підслухав ці слова, адже ніхто не бажав скривдити Ведура.) Хлопчина у білій шапці, помічник пекаря, бігав поміж медлевінґерами, пригощаючи свіженькими-тепленькими кренделиками, що так приємно пахли, а сам пекар із дружиною тягли за собою дерев’яні візки, повні кухлів із напоями.

— Тобі хмільного чи просто солодкого? — запитав пекар, коли Нісс і собі простяг руку. — Бачу, що краще солоденького?

— Атож, не хмільного, — кивнув головою підліток.

Ведур попрохав сина допомогти йому демонструвати винаходи, але Нісс тільки шалено затряс головою. А вже потім пояснив, що він же, мовляв, не знає, як діють ті батькові винаходи, то чим би він тут допоміг? Тепер хлопець стояв скраєчку, аби чимдалі від друзів, і тільки відчував, як калатає у нього серце.

Запалювач світла обійшов майдан зі своєю лучиною і засвітив смолоскипи, вставлені в тримачі обабіч вхідних дверей кожного будинку. Тепер Нісс міг краще роздивитися всіх, упізнав двох шкільних товаришів і пекаря. Усміхаючись і щось загадково наспівуючи, повз нього пропливла котрась лі-фея.

«Може, все й добре складеться?» — подумав Нісс, бгаючи полу куртки в правиці.

Коли б тільки запрацювали денносвіти! Тоді вже ніхто більше не сміятиметься з Ведура. Хоча б денносвіти! А як це підведе, то хоча б спрацювала зорова скринька — адже то було справжнє чудо поміж усіх цих винаходів: час до часу за чотирикутним склом з’являлися супроводжувані шарудінням і тріскотом картинки й постаті — нізвідки, ніби з повітря; вони рухалися й навіть видавали, крізь шумові перешкоди, якісь звуки й слова — але зрозуміти їх було годі. Отож коли б тільки Ведур запустив зорову скриньку — бодай на одну лишень коротку мить! — то опісля вже ніхто не глузував би.

А он Торіл: проштовхується крізь юрбу глядачів у передній ряд. Його руда чуприна блищить у сяйві смолоскипів, мов мідь, а важка срібна застібка-фібула на поясі свідчить: цієї осені її власника прийнято до кола дорослих.

«Тільки Торіла тут бракувало! — роздратовано подумав Нісс. — Цей бевзь шкіриться щоразу, щойно заговорять про Ведура. Таки треба було заїхати йому в пику, коли він співчутливо запитав мене в школі, як там ведеться моєму бідолашному батькові! Та ще й при всіх, щоби чули… Наступного разу таки заюшу йому носяру! Бо краще пізно, ніж ніколи…»

Юрба глядачів розділилася надвоє. «Та хоч би отой безглуздий вимішувач запрацював! Допоможіть, усі святі духи! — заблагав подумки Нісс і схрестив два пальці. — Або підігрівач води чи що там іще! Зараз почнеться дійство… І невже ж ніщо так-таки й не зміниться?!»

Проходом, який утворили шанобливі й приязні медлевінґери, наперед виступив невисокий чоловік, що поверх куртки накинув на плечі вовчу шкуру. Та шкура зісковзувала з його спини, бо вниз її тягла напхана стружками вовча голова з осклілими очима й люто вишкіреними зубами.

— Отже, любі мої медлевінґери! — мовив чоловічок, і враз на майдані запала тиша. Чоловічок, обіруч підтягнувши шкуру, притримував її лівою рукою. — Я повинен… Тож я оце тільки перепрошую вас, бо я тут так… Бо трохи поспішав, це таки правда… Отже, там, де була моя корона, я більше ніяк не міг… Адже я й справді, зважаючи на урочистість, що пасує цій нагоді…

— Слава! — вигукнув чийсь радісний голос із юрби. — Хай живе його королівська величність!

— Слава!.. Слава!.. — загукали й інші голоси. — Хай живе його королівська величність!..

Чоловічок ніяково відмахнувся і на мить забув, що шкуру треба тримати, тож вона зсунулася йому зі спини й упала на землю. Король, злякано охнувши, знову підняв її.

— Так, дякую, дякую вам, мої любі медлевінґери! Дякую — хай навіть я… Ви ж бачите, як я поспішаю… Я ж щойно порався в моєму городі, обробляв весняну грядку, такі чудові гіацинти, тюльпани, нарциси… коло кожного кущика як поколупаєшся, понахиляєшся, то… а воно ж… Але я подумав…

У першому ряді багатозначно кашлянула маленька товстенька жіночка, й промовець здригнувся.

— Ой, перепрошую! — вигукнув він. — Моя дружина дає мені навздогад, що… Адже сьогодні годилося би повести мову не про мій королівський сад, чи не так? Хоча я обіцяю вам, що ми й там зберемося ще якось-то разом, аби після довгої зими потішитися моєю весняною грядкою, хай-но перші конвалії…

Цього разу дружина кашлянула голосніше.

— Так! — сказав чоловічок і випростав плечі, силкуючись прибрати поставу, яку мають пам’ятники великих полководців. Тепер вовча голова билася йому об жижки. — Тож чи не пора нам перейти вже й до справи, любі мої медлевінґери? А справа наша сьогодні… Хоча, як по правді, то йдеться не про справу, а про Ведура, і це така справа…

Знову дружина кахикнула, і король зробив глибокий вдих.

— Усі ж ми знаємо, що наш любий Ведур не так давно вирішив полишити справу навчання дітей, — швидко проказав чоловічок. — Хоча він таки дуже добрий вчитель, чи не так… Я певен, всім нам було дуже шкода, що він…

— Королю! — суворо прошепотіла жіночка з першого ряду.

— Ну, хто з нас не має своєї… Хто не мріяв про… І от Ведур, не так, як усі ми, чи не правда, здійснив свою мрію і стоїть нині перед нами вже не як учитель, а як винахідник!

І король замовк на хвилину, аж, поки знову не пролунали вигуки: «Слава! Слава!», хоча цього разу мляві, без запалу. Король зітхнув.

— Як винахідник, — повторив він. — І сьогодні Ведур нарешті покаже нам плоди своєї… Він натякнув мені, що ми побачимо багато цікавих… Тож вітайте, разом зі мною (чом би й ні?), вітайте Ведура, нашого винахідника!

І, не чекаючи, поки хтось із глядачів відгукнеться на його заклик, король сам почав, стоячи посеред майдану, гучно плескати в долоні. Цим скористалася вовча шкура й знову почала сповзати йому з пліч, але король на це не звертав уваги. Він плескав своїми дрібними долоньками доти, поки зааплодували й перші глядачі, і тоді, вже під гучні загальні оплески, на середину майдану вийшов Ведур. Аж тоді король підібрав вовчу шкуру й подався до першого ряду, де вже чекала на нього королева. Вона нагородила його лагідним штурханчиком у бік і, забравши шкуру, дбайливо склала у себе на колінах.

— Медлевінґери! — звернувся Ведур.

Тим часом вечорові сутінки стали темрявою, і світло смолоскипів ледь сягало середини майдану. Одначе глядачі невиразно вгадували: Ведур підняв щось угору й показував усім, крутячись довкола власної осі.

«Виглядає, наче яка тонка мотузка, — подумав Нісс. — І від цього залежить усе! О святі духи! Зробіть так, щоби цього разу все запрацювало! Хоча би цей єдиний раз!»

— Друзі! Краяни! Мені приємно, що сьогодні вас прийшло сюди так багато. Я радий нагоді нарешті показати вам, що напрацював за всі ці дні усамітнення у тій моїй майстерні на узліссі. Знаю, дехто з вас уже встиг повірити, що я, либонь, з глузду з’їхав… — Тут громада тихо загомоніла. — Але цього вечора, — сказав Ведур, простягаючи юрбі той мотузок, — я нарешті покажу вам, на що витратив усі ті години на відлюдді.

— Браво! — вигукнув король — і зніяковіло замовк, бо ніхто його не підтримав.

Ведур нетерпляче відмахнувся.

— Не марнуймо часу на балачки! — мовив він. — Ось це — невидиме тут у цім мотузку й тим дивовижніше — найбільший з моїх винаходів, адже саме від нього залежить усе інше. Це — сила струмів.

Довкола зашепотіли.

— Сила струмів! — повторив Ведур. — Я її, сказати б, винайшов — чи, точніше, дізнався, як її добувати і, найголовніше, як її накопичувати. Адже ця сила струмів, любі мої медлевінґери, здатна, як ви зараз у цьому переконаєтеся, приводити в дію всі мої пристрої.

— Та що ти кажеш! — добродушно кинув пекар, що сидів у другому ряду.

— Саме так, пекарю! — кивнув Ведур. — Тут, серед моїх винаходів, є дещо й для тебе! Я ж для тебе, — вів далі винахідник, знімаючи скатертину зі стосу речей, які на цю хвилину огортала вже майже цілковита темрява, — винайшов вимішувач!

І видобув із купи причандалля предмет, яким Нісс дотепер найменше цікавився.

— Вимішувач тіста! — вигукнув Ведур.

Хтось із селян вийняв із тримача смолоскипа і — хоча його ніхто й не просив — виніс на середину майдану. Палахкотливе світло вихопило з пітьми невеличкий пристрій, що складався в основному з прозорого горщика з химерно крученою деталлю посередині.

— Дякую тобі, Евриде! — сказав Ведур. — Уяви собі, пекарю, що віднині тобі вже не доведеться власноруч вимішувати, місити свої хліби, короваї! Уяви собі: цей пристрій виконуватиме твою роботу! Тобі лишається тільки…

— Ну, і як же воно працюватиме? — урвав винахідника голос із юрби. — Га?

Доглядач доріг? Але Нісс не сказав би напевне, що це озвався саме той чоловік.

— Та зараз я вам усе продемонструю! — вигукнув Ведур. — Як ви самі бачите, наразі вимішувач ніби мертвий, бо нічого не робить. Але хай-но я підведу всередину силу струмів, — тут він сточив кінець мотузка, що стирчав із вимішувача, з мотузком сили струмів, — і тепер мені досить натиснути на ось цей вмикач, як він зарухається!

Нісс весь зіщулився. З центру майдану долинуло якесь гучне неприємне для слуху шкабарчання.

— Чуєте? — схвильовано вигукнув Ведур. — Ви це чуєте?

Гомін громади в центрі майдану наростав.

— А зараз тільки всипати сюди борошна! — перекрикуючи гамір, виголошував Ведур. — Додати яєць, масла, молока! Чуєш, пекарю? Цей вимішувач я дарую тобі! Ти тільки уяви собі, наскільки він полегшить твою працю! Цей винахід я зробив для тебе!

Винахідник висмикнув мотузка з пристрою і простяг його пекареві.

— Треба тільки, щоб тут було досить сили струмів, — пояснив він. — І відтепер тобі не доведеться місити тісто власними руками. От!

— Доведи! — знову закричав той самий голос із кола. Тепер Нісс допевнився: то таки був доглядач доріг. Усі знали, що він залюбки пригощався хмільними напоями й частенько упивався. — Досі ж ми чули тільки якесь торохтіння, винахіднику Ведуре! Що мені, принести брязкальце мого синка? Торохтіння ще нічого не доводить! Ми хочемо побачити готовий хліб!

— Атож, давай нам готовий хліб! — пролунав ще й юнацький голос.

— Торіл, хто ж іще! — прошепотіла Моа. Нісс навіть не помітив, як дівчинка проштовхалася до нього крізь юрбу. — Точнісінько, як і його батечко! Той клює Ведура на кожному кроці, бо вони з Ведуром — одвічні вороги.

— Ти ж знаєш: ворогувати не можна! — швидко заперечив Нісс. — Ведур ні з ким не ворогує.

— Розказуй! — форкнула Моа. — Не забувай, що я вже майже готова лі-фея. Вони тільки глянуть один на одного — і вже між ними іскрить!

— Тс-с-с! — сердито засичав Нісс. Пекар узяв вимішувач і почав розглядати, тримаючи на максимальній відстані від очей.

— Не бійся, — заспокійливо мовив Ведур. — Без сили струмів він не запрацює. Він працює тільки тоді, коли ти цього хочеш.

— Якщо працює, пекарю! — крикнув доглядач доріг, що таки перебрав міру хмільного. — Поки він нам не продемонструє, як та його тріскачка вимішує тісто…

— Я тебе розумію, доглядачу доріг, — заспокійливо сказав Ведур. Він саме повернувся на середину майдану й дістав обережно зі стосу якийсь предмет, начебто скляну кулю. — Можливо, ти повіриш мені, коли я введу силу струмів у цей денносвіт. Цей винахід, друзі мої, приніс мені найбільше радості. Хай-но лише мені пощастить добути достатню кількість сили струмів — і наші вулиці більше не тонутимуть ночами в пітьмі. І в наших оселях матимемо ясне денне світло…

— Уночі? Невже ми це побачимо? — вигукнув хтось глузливо. Решта засміялась.

— Тихо! — крикнув король із першого ряду. — Мої любі медлевінґери, ви мене розчаровуєте… Однак я дуже сподіваюся, що ви…

— Дякую, Ваша Величносте! — мовив Ведур, підбираючи з землі мотузок. — Але це зайве. Ось, зараз побачите.

Нісс відчув, як у грудях закалатало серце.

— Пильнуй, Моа! — прошепотів він.

Лівою рукою тримаючи скляну кулю, Ведур правою взяв мотузок, що звисав із пристрою. Але, перш ніж з’єднати цей мотузок із мотузком сили струмів, винахідник іще раз обвів усіх поглядом.

— Уважно дивіться сюди, краяни мої, медлевінґери! — звернувся Ведур. — Подивіться, як робиться світло!

І з’єднав два мотузки.

Але пристрій не засвітився.

— Ой, мене засліпило! — закричав доглядач доріг, затуляючи долонями обличчя. — Бідні мої очі! Це сліпуче сяйво!

Юрба зареготала, але за мить угамувалася. Нісс побачив, як Ведур обережно потрусив обидва мотузки і знову натис на маленький вмикач. Нічого не сталося. Знову натис — і знов нічого…

— Одну мить! — вигукнув Ведур. — Потерпіть ще тільки одну мить! Щось, мабуть, не пустило сили струмів… на шляху з накопичувана…

Нісс відчував: тепер усі дивляться на Ведура зі співчуттям. Колись його так усі шанували! Він був хорошим учителем. Можливо, всі медлевінґери поприходили, сподіваючись: Ведур доведе їм, що таки не схибнувся. Та не вийшло… Так, вони сміялися разом із доглядачем доріг, але в глибині душі бажали, щоб урешті-решт Ведурові пощастило вдихнути життя у свої пристрої. І тепер, коли врешті-решт винахідник тільки й довів, що всі ті винаходи — примари його божевільних фантазій, їм було не до сміху. Кілька душ підвелися й пішли геть.

— Може, підвела скляна куля! — виправдовувався Ведур. — Почекайте ще хвилинку, мої любі друзі! Може, запрацює інший прилад…

Громада почала розходитися, і тут на землю покотився, аж заторохкотіло, самговір, який ще ні разу не запрацював. Тремтливими руками Ведур нетерпляче попорпався у купі своїх винаходів.

— Ось зорова скринька! — вигукнув винахідник. — Зачекайте-но, друзі, зачекайте! Зорова скринька — чи не найкращий з усіх винаходів, які тільки я для вас…

І сполучив із мотузком чорну скриньку.

Кілька глядачів затрималися, озирнулись — але за склом навіть не блимнуло світло.

— От паскудство! — пошепки вилаялася Моа. — А воно хоч іноді діє?

Нісс кивнув головою.

— Ага, це свідчить, що всьому виною — сила струмів! — закричав Ведур. — А не денносвіт сам собою! Бо й зорова скринька не вмикається… Зараз перевірю: може, ще цього вечора й виправлю ґандж!

Але юрба вже розійшлася. Пекар підійшов і поклав вимішувач тіста на купу іншого винахідницького причандалля.

— Дякую тобі, Ведуре! Хоча б за те, що потурбувався про мене, — сказав пекар. Ніссові ці слова були мов ножем у серце. Пекар розмовляв із Ніссовим батьком, наче з дитиною. — Коли б ця штука запрацювала, було би й справді чудово. Тож дякую тобі за добрі наміри!

Ведур не підвів на нього очей.

— Та дарма, — промимрив лишень.

«А тепер я мушу підійти й допомогти йому! — подумав Нісс. — Але це просто нестерпно…»

З

Йоганнеса розбудило якесь дзеленчання.

«Я ще сплю, — подумав хлопчик і натягнув на голову ковдру. — Я нічого не чую!»

Невідомий гість, певно, здогадався, що чемність не приведе його до жаданої мети. Просте дзеленчання переросло в цілу лавину звуків.

Хтось, певне, натиснув пальцем на дзвінкову кнопку й дзвонив, не відпускаючи.

«А крім того, в нас Брітта за старшу!» — подумав Йоганнес і заткнув вуха пальцями. Нехай вона піде й відчинить двері!

Може, непроханий гість утратив надію додзвонитися? На якусь мить стало так тихо, що, здавалося, ту тишу можна торкнути рукою. Хлопчик вийняв пальці з вух і спробував знову зануритися в перерваний сон. Там йому щось верзлося про корабель, котрий причалив на їхній вулиці, якраз за Бріттиним автомобілем. Ось вода сягає Йоганнесові по кісточки, а Брітта перехилилася через поручні і щось показує на миґах.

— Поквапся! — гаркнула мати. — Бо я спізнюся на роботу!

І тисне, тисне на корабельний гудок, який не гуде, а просто верещить, та так пронизливо!

Йоганнес зітхнув. Навіть уві сні йому стало зрозуміло: немає сенсу вдавати, ніби він не чує дзвінка. Ні, цього ранкового гостя ніяк не позбутися, а Брітта не прокинеться, навіть коли б їй вилити на голову відро води. Йоганнес не знав, о котрій мати сьогодні повернулася з роботи, але зазвичай по суботах вона приходила додому не раніше п’ятої ранку. То й хотіла тепер, звісно, виспатись. Адже це вона могла собі дозволити лише двічі на тиждень: у суботу й неділю. Бо в будні їй треба було рано-вранці чимчикувати до школи, байдуже, до котрої довелося затриматися на роботі напередодні.

Йоганнес рішуче відкинув ковдру.

— Заходьте вже! — промимрив він.

— Ну, знаєш! — сказала Ліна, коли він прочинив вхідні двері. Крізь щілину, на яку дозволяв відкрити двері ланцюжок безпеки, Йоганнес роздивився позад Ліни Томаса, її батька, який тримав сірий ящик завбільшки з телевізор. — Ми вже думали, з вами щось скоїлось!

— Брітта ще спить, — пошепки пояснив Йоганнес, виймаючи ланцюжок із пазу. Й відступив на крок, пропускаючи Ліну з Томасом у коридорчик.

— Якби ж то!.. — протягла, позіхаючи, Брітта. Вона стояла, спираючись на одвірок, і пальцями правої ноги у вовняній шкарпетці чухала литку лівої. — Це ми з вами домовлялися про таку зустріч? Серед глупої ночі?

— Та вже дев’ята, Брітто! — повідомив Томас. — Я просто подумав: треба віднести тобі твою швацьку машинку. Бо не збираюся її присвоювати.

— А хай йому грець! — знову позіхнула Брітта. — Ну, то хоч поснідайте з нами. Томасе, зробиш нам чаю, гаразд?

— Даруй, — вибачливо мовив Томас. — Але перш ніж вийти…

— Авжеж-авжеж! — відмахнулася Брітта. — Скочиш, Ліно, по булочки? Мені дві з висівками.

— А мені з маком, — замовив Томас. — Теж дві. — І сягнув до кишені по гроші.

— Та ні, облиш! — замахала руками Брітта, показуючи на свою торбинку, що висіла на гачку поряд із одягом. — Пригощають господарі.

— І я піду! — зголосився Йоганнес. — Зачекай, Ліно!

І швидко метнувся до своєї кімнати, обачливо зачинивши за собою двері. Надягаючи светра, він раптом зрозумів, до чого йому наснився корабель.

Йоганнес і Ліна вихопилися нагору по східцях, через вузький пасаж, що сполучав їхню вулицю з площею перед собором Св. Міхаеля. Біля сувенірного кіоску уже стояли перші туристи, але на проспекті суботнього ранку транспорту ще майже не було.

— Боїшся? — запитав Йоганнес. — Чи радієш?

Ліна здвигнула плечима.

— Наші меблі й всякі такі манатки зберігаються у бабусі Ільзи в підвалі, — пояснила дівчинка. — І, звісно, татові друзі порозбирали дещо.

— То коли ви знайдете житло, швидко заберете всі ті речі назад, — сказав Йоганнес. Він не був певен, чи треба Ліну втішати.

Дівчина кивнула.

— Купатися ми ходимо до бабусі Ільзи, — сказала вона.

— Але ж ви не хочете переселитися туди назовсім? — запитав Йоганнес. — Чи бабуся вас не прийме?

Ліна сперлася ліктем на скляний прилавок, розглядаючи різні булочки й тістечка.

— Ні-і, — відказала дівчинка. — Але іноді я в неї ночую.

Йоганнес кивнув головою.

— Дві з маком, дві з висівками, дві французькі, — сказав він продавчині, яка приязно йому всміхнулася. — А ти, Ліно? Що ти хочеш?

— Французькі булочки закінчились, — повідомила продавчиня.

— Один круасан з нагоди вихідного, — сказала Ліна. — Ні, два круасани.

— Порахуйте все разом, — мовив Йоганнес.

Коли діти повернулися, Брітта вже прийняла душ і навіть висушила волосся феном. Тепер вона виглядала майже не заспаною.

У кухні було накрито стіл, на чотири персони, і Йоганнес задоволено гепнувся на стілець. Чудово, коли є справжній сніданок. Та ще й стільки гостей.

— То це сьогодні вселяються новенькі? — запитала Брітта, наливаючи собі чаю в чашку. — У вашу квартиру? А знаєте, це просто вихідні великих переселень! До нас теж учора в’їхав новенький — у квартиру Дреґерів.

Томас кивнув і змастив собі булочку двосантиметровим шаром «Нутелли».

— Класно було б, якби квартира нагорі дісталася вам! Правда, Ліно? — запитав Йоганнес.

— У нас нема грошей ні на цю, ні на будь-яку іншу квартиру, — відповів Томас. Було просто дивовижно, як швидко він уміє поглинати їжу!

— Еге ж, — кинула Брітта. — Але якщо вам там стане нестерпно, на вашому човні, то ти знаєш. Ясна річ, можете переселятися сюди. Ключа ви маєте. — Вона пильно подивилася на Томаса. — Ти, дурню заплішений! — скрикнула вона. — Чого сьогодні вранці просто не відімкнув двері, замість того, щоби будити людей, які тяжко працюють? Чому не дав виспатися?

Томас зіщулився і розрізав другу булочку.

— Ну, ключ нам не для того даний! — вибачливо мовив чоловік. — Я ж не полізу до вас, мов який грабіжник, коли знаю, що ви вдома!

— Угу, — буркнула Брітта, обіймаючи обома долонями свою чашку, ніби намагаючись зігрітись. — Наче й твоя правда.

Ще коли Йоганнес і Ліна були зовсім маленькі, Томас і Брітта обмінялися ключами від своїх помешкань. Тоді Томас іноді забирав Йоганнеса з дитячого садка до себе додому, аби Брітта після роботи мала трохи часу для себе, а інколи й Ліна приходила з Томасом до Йоганнеса. «Тоді це й справді було зручно для них обох, — подумав Йоганнес. — Коли доросла людина працює й сама виховує маленьку дитину, як не бути вдячним за кожну вільну годинку?»

— То ви ще раз зайдете до вашої квартири? — поцікавилася Брітта. — Чи так зразу на човен?

Томас задивився на кошичок із булочками. Свої булочки з маком він вже проковтнув.

— Треба ще позабирати манатки, — відповів він. — А з прибиранням ми вже впорались.

— Можеш з’їсти мою булочку! — дозволила Брітта, підсуваючи кошичок до гостя. — Не соромся.

— Справді? — зрадів Томас. — Чогось я вранці завжди такий голодний!

Ліна захихотіла.

— Мені запропонували піти на курси підвищення кваліфікації, — повідомив Томас, скептично розглядаючи маленький темно-коричневий чотирикутник, якого він щойно розрізав ножем на половинки. — І я погодився.

— Це краще, ніж вічно нидіти без роботи, — схвалила Брітта. — Мені цікаво вчитися, чесно. Я радію з того, що здобуваю освіту. Дарма що весь час втомлена.

Томас кивнув головою.

— І дякую тобі за швацьку машинку, — сказав він. — Мені здається, я пошив гарні фіранки. Обклеїв кругом липкою стрічкою. Як хочеш, то прийди сьогодні ввечері й поглянь знадвору, чи не світять дірки. І тоді й відсвяткуємо входини.

— Круто! — кинув Йоганнес.

— Ніколи не думав, не гадав, що мені доведеться жити в човні, — зітхнув Томас. — Та біда без дощу росте.

— Гей, не всю ж «Нутеллу», ти, нечемо! — крикнула Брітта, вихоплюючи йому з рук слоїк. — Не забувай все-таки, що ти в гостях!

Ліна знову захотілась.

Йоганнес щасливо усміхнувся. «Саме таким і має бути суботній сніданок! — подумав він. — Може, відтепер Томас і Ліна приходитимуть до нас щосуботи? Адже там, на тому баркасі, дуже тісно… Тільки хай би давали нам поспати на дві годинки довше».

Йоганнеса здивувало, що Брітта, відпровадивши гостей, намагалася приховати сльози на очах.

Після обіду вони удвох прибирали помешкання, бо Брітта казала: де живуть двоє, там і прибирати мають двоє. Потім вона, стогнучи й нарікаючи, поробила свої домашні завдання. І от вони вже могли нарешті йти.

— Навіщо ти прихопила шампан? — поцікавився Йоганнес, коли вони йшли знайомими вулицями до гавані, тішачись теплим надвечір’ям. Незвичайно гарна погода як для квітневого вечора.

— Щоби підняти келихи за переїзд, — пояснила Брітта. — І щоби гроші водилися. Гадаю, це приносить щастя. А воно їм обом і справді не завадило б.

Йоганнес пострибав піщаною доріжкою, що вела крізь скверик за собором Св. Міхаеля.

— Гадаєш, насправді їм не дуже хочеться там жити? — запитав у матері.

— Звісно, ні, ти, телепню! — відказала Брітта. — Ну кому хочеться жити на баркасі? Крихітна каюта. І нічний горщик замість туалету. Ні, красно дякую!

— То чого ж вони туди переселяються? — не міг надивуватися Йоганнес, ухиляючись від зіткнення зі псом, що на шаленій швидкості мчав через моріжок.

— Бо грошей не мають, ось чого! — відрізала Брітта. — Господи, і скільки ж тобі років, Йоганнесе! Хіба ти не знаєш, що Томас вже дуже давно не має роботи? В боргах, мов пес у реп’яхах, ще від тих часів, коли був юним пришелепком і гадав, ніби весь світ належить йому. А воно ж зовсім не так.

— Еге ж, — підтакнув Йоганнес.

Мати з сином перебігли через вулицю. Перед ними, понад широким хідником, засвічувалися вуличні ліхтарі; ще далі, у нижній гавані, тихо спочивав туристський пароплав, а біля нього виднів старий навчальний кораблик «Мір», колись найшвидший вітрильник у своєму класі, три щогли якого чорніли супроти вечірнього неба.

— А кораблик цей належить його двоюрідному братові, — повідомила Брітта, повертаючи ліворуч, де сяяв яскраво освітлений фасад адміністративної будівлі порту. — Він його чи то успадкував, чи якось інакше здобув, не знаю до пуття. І раденький, що Томас, за право проживання там, платитиме йому щомісячно кілька євро. Уявляєш, у скільки обійдеться ремонт такого старезного корита? Так от, ці затрати тепер можна покривати з квартплати.

— Тобі про все це Томас розказав? — запитав Йоганнес. Відвідним каналом на чималій швидкості промчав моторний човен у напрямі устя Ельби. Ходові вогні блимали зелено й червоно, і Йоганнес укотре відчув, як у грудях наростає ота туга, котра, можливо, означає, що він хоче згодом стати моряком. Смерком у гавані було ще дивовижніше, ніж за дня. Хлопчикові було невтямки, як можуть існувати люди, що спокійнісінько обходяться без оцього духу води.

— А то хто ж іще? — запитанням на запитання відказала Брітта. — Коли Лінина мати здибала того свого американця й подалася з ним до Штатів, і Томас зненацька лишився сам-один із маленькою дитиною на руках, із великими боргами та без нормальної постійної роботи, ото було йому непереливки! Уявляю… Бідолаха.

— Ну, тепер він піде на курси підвищення кваліфікації, — мовив Йоганнес.

Брітта кивнула. Вони пройшли попід Мишачою вежею і звернули праворуч, на східці, що вели до дерев’яного містка; потім зійшли вниз, на плавучий понтон. На тому березі Митного каналу виднів Шпайхерштадт, відбиваючись у темних водах.

— Ми просто міцно триматимемо за нього кулаки. Аби він якомога швидше дістав нормальну роботу, — сказала Брітта. — А потім і на квартиру щоб розжився. І як вони захочуть до нас прийти, то нехай собі приходять, гаразд, Йоганнесе? Покупатись чи ще там що.

Йоганнес згідливо кивнув головою. Обабіч понтона на чорній воді погойдувалися щільно, бік у бік, прив’язані човни: старі баркаси, прогулянкові шлюпки, навіть дві чи й три шаланди. Але жодних сучасних моторних човнів, жодної яхти. А ще тут панувала тиша. Крім Брітти і Йоганнеса, на понтоні не було нікого.

— Бачиш світло? — запитав Йоганнес. «Корделія-2» була останнім суденцем, добре пришвартованим при самому кінці понтона за плавучим яхт-клубом.

Брітта похитала головою.

— Томас добре постарався, — похвалила вона. — Добре, що їм стала у пригоді швацька машинка, яку я придбала торік!

— Так, — погодився Йоганнес. Тоді він був розбурчався, коли Брітта притягла додому з блошиного ринку швацьку машинку.

— Ти ж не вмієш шити! — сварився він. — За ці гроші краще б купила мені мобілку!

— Треба було бути божевільним, щоби її не взяти! — доводила тоді синові Брітта. — Так дешево! Повір мені, за таку ціну ніхто й ніколи не купить мобілки. А як, може, знову настануть важкі часи, я сама нас двох обшиватиму.

Від цієї думки Йоганнесові стало погано, але, на щастя, важкі часи їх наразі оминали. А тут Томасові раптом треба було чимскоріше затемнити на баркасі всі віконця. Адже, звісно, те, що вони з донькою оселилися на тій «Корделії-2», не було цілковито легальним, і Томас пояснив це Йоганнесові. Що з того, що Томасів двоюрідний брат згодився? Зрештою, існують закони, які визначають, де людям можна жити, а де ні.

— На баркасах не можна? — запитав тоді Йоганнес.

— Ні, не дуже, — сказав Томас. Тому він і пошив оті світлонепроникні фіранки, які не пропускали назовні жодного промінчика світла, адже коли б річкова поліція, час від часу проїжджаючи повз «Корделію-2», помітила, що на цьому суденці кожного вечора горить світло, то запідозрила би щось протизаконне.

— Ні, таки й справді нічого не видно, — проказав Йоганнес. — Добре пошив.

Втім, і з мобілкою хлопчикові пощастило — отримав у подарунок на Різдво.

Кормовим канатом «Корделія-2» була надійно пришвартована до причальної тумби.

— Ваше здоров’я! — виголосила тост Ліна, обережно цокаючись своїм келихом фруктового чаю до Йоганнесового. Коли скло зустрілося зі склом, пробриніло тоненьке «дзень!»

— За ваше здоров’я! — мовив і Йоганнес.

Учотирьох вони сиділи в каюті й пили за нову оселю: Брітта з Томасом — шампанське, а Ліна з Йоганнесом — фруктовий чай. Томас пояснив, що пакетики чаю займають менше місця, ніж пляшки з лимонадом. Адже простір на такому тісному суденці — це, зрештою, найцінніше благо, бо його тут так мало. Ось чому віднині тут не буде ніякої кока-коли, а тільки фруктовий чай.

— А як же ви розташували ваші речі? — поцікавився Йоганнес і вже потягнувся відчинити якісь дверцята. — Тут має бути якийсь особливий порядок!

— Ні! — скрикнув Томас і, міцно схопивши хлопчика за руку, силоміць посадив назад на лавку. — Я все просто порозпихав, куди-небудь і як-небудь. Ви не повинні бачити все те безладдя!

Йоганнесові одразу стало нудно. Брітта з Томасом знай розводилися про гроші, про роботу та школу, словом, на теми, що аж ніяк не могли зацікавити хлопчика в суботній вечір. Особливо школа!

— Ходімо на свіже повітря! — запропонував він Ліні.

Ось чому за якусь хвилину діти вже сиділи на двох причальних тумбах, тримали келихи з чаєм у руках і дивилися понад водою в напрямі річки. Час від часу вони бачили, як попід чорною тінню набережної протилежного берега пропливали вогні якого-небудь невеличкого суденця.

— Гарно! — видихнув Йоганнес.

Ліна кивнула головою.

— От тільки думаю, що взимку на цьому човні нам буде досить-таки холодно! — поскаржилася вона. — А ти вже вивчив напам’ять ту свою історію?

— Не нагадуй мені про це! — простогнав Йоганнес.

— Країдлінґ сказиться, якщо ти знову її не знатимеш, — нагадала Ліна.

Йоганнес човгнув правою кросівкою по долівці. Вже кілька днів, як підошва почала відклеюватися від носака, і тепер, коли хлопчик посунув кросівку вперед, підошва відверто захотіла їсти.

— Це вже занадто! — розлючено вигукнув він. — І до того ж — несправедливо!

Тут Ліна наступила ногою на його кросівку.

— Припини! — мовила дівчинка. — Бо ти геть її доконаєш. По-перше, не так-то вже це й несправедливо, бо він же тебе тисячу разів застерігав, що покарає, якщо ти знову не виконаєш домашнього завдання. А по-друге, коли б ти вчив хоч по кілька рядочків щодня, то досі знав би напам’ять вже цілу купу.

— Стули писок! — сердито промимрив Йоганнес, але Ліна не образилася, бо надто давно його знала.

— Гляди, бо він ще замкне тебе за кару у своїй темній кімнаті, якщо ти тепер не матимеш ще й додаткового завдання! — сказала вона.

Йоганнес постукав себе пальцем по чолі.

— Найдужче я боюся, що він накапає на мене Брітті. Він же ще й мешкає близько від нас — просто за рогом!

— Що ж, не пощастило тобі, — протягла Ліна, відпускаючи Йоганнесову ногу. — На твоєму місці я вже постаралася би вчитись.

— Ага, на моєму місці, — пробурчав Йоганнес. Але пора вже було змінити тему. — Яку ж тепер писатимуть адресу на твоїх табелях? І де ви забиратимете свою пошту?

— Ми дали адресу бабусі Ільзи, — пояснила Ліна. — Бо як виселився звідкись, то маєш засвідчити якесь інше місце свого перебування.

— Он як, — сказав Йоганнес. — Але ж це брехня, бо насправді ви ж там зовсім не мешкаєте. Як по правді, то таке й не дозволяється, чи не так?

Ліна тільки здвигнула плечима.

— Бо там же ж вас ніхто не знайде! — провадив хлопчик. — Якщо хтось шукатиме.

Ліна покрутила пальцем біля скроні:

— І хто би то й навіщо став нас розшукувати?

«Еге ж, Ліні ще пощастило, що її бабуся живе зовсім близенько, — подумав Йоганнес. — А от мої дідусь і бабуся живуть далеко, дуже далеко…» Коли Брітта чекала на нього, Йоганнеса, вона спакувала речі й подалася геть із рідної домівки.

— Аби чимдалі від дому, — розповідала вона Йоганнесові. — Дурна була та й годі.

Тому й не закінчила середньої школи — що вже й казати про якусь серйознішу освіту!

Поза муром набережної, ген там угорі, ходили перехожі, можливо, туристи, приїхали з якогось іншого міста подивитися на гавань; вони розмовляли: голосно, задоволено.

— Ні, ти тільки подивися: діти чаюють он там, унизу! — сказав жіночий голос, на якомусь чудернацькому діалекті. — А як подумаєш, що вони тут, чого доброго, ще й живуть…

— Туристи! — пробурмотіла Ліна.

— Можливо, у них мандрівне життя, — відгукнувся сумовитий чоловічий голос. — Сьогодні тут, завтра там. Куди треба доправити вантаж.

— Так наче «Корделія-2» хоч коли-небудь перевозила вантажі! — тихо пирхнула Ліна. — Суходільні пацюки! Та коли потепліє, ми з тобою, Йоганнесе, й справді могли би податися кудись на «Корделії»! На вихідні. Я б залюбки.

— А що, це можливо? — спантеличено перепитав хлопчик. — Вона ще й плаває?

Ліна сердито штурхнула приятеля в руку.

— А ти що думав? — вигукнула дівчинка. — Томас, ще як був малим хлопчиком, постійно роз’їжджав на ній зі своїм дядечком! По всій Ельбі, до самого моря! І я на ній прокаталася кілька разів. Хоча для плавання у відкритому морі «Корделія-2», звісно, не годиться.

— Ого! — тихо вигукнув Йоганнес і підвівся, аби ще раз краще роздивитися суденце. Вікна були добре затемнені. Адже ніхто не мав запідозрити, що там, усередині, сидять Брітта з Томасом і пригощаються шампаном. — От було би круто!

Цієї миті на «Корделії» прочинилися вхідні двері.

— Хтось хотів би зіграти з нами у кості? — запросила Брітта.

Ліна підвелася.

— Хтозна, може, тут і непогано! — прошепотіла дівчинка.

— Певна річ! — підтвердив Йоганнес.

Повертаючись із Бріттою додому, він був у цьому переконаний. Таки добре, що Ліна переїхала на баркас!

Чоловік безгучно відчинив дверцята криївки й поставив перед Антаком на підлогу тарілку. Світла досередини проникло мало, але Антак міг роздивитися обриси їжі, бо його очі вже давно звикли до темряви.

Чоловік вийняв йому з рота кляпа.

— Змилуйся! — заблагав Антак, падаючи на коліна. — Змилуйся, Каїне! Змилуйся!

Чоловік йому не відповів — як завжди. Він замкнув дверцята, й Антак заридав.

4

Повернувшись додому, Нісс так і впав у ліжко.

— Не хвилюйся, Ніссе! — мовила Мунна й спробувала пригорнути сина. — Все це нічого не означає. Ми ж з тобою знаємо: Ведур зовсім не збожеволів, він просто… великий винахідник. Ти повинен повірити в це, Ніссе, мій сину! Й одного чудового дня він зуміє це довести.

— Він зробив із себе посміховисько для всього краю! — вигукнув Нісс. — Поприходять усі додому й боки рватимуть від сміху!

— Хіба ти не знаєш, що для людини не має значення, що про неї думають інші, поки сама людина певна, що чинить правильно? — запитала Мунна.

— Ох! — тяжко зітхнув Нісс. — Ти тільки так кажеш. Але закладаюсь на що завгодно, що й тобі миліше було би, коли б ніхто не сміявся з Ведура!

— Бо я його люблю, — відказала Мунна. — Тяжко, коли кривдять тих, кого любиш.

— І саме тому це нікуди не годиться! — сердито наполягав Нісс. — Він мусить нарешті все припинити! Кому потрібен той його вимішувач, навіть якби він працював? Прикро і край!

Мунна суворо подивилася на сина.

— Одного чудового дня ти ще пишатимешся своїм батьком! — запевнила мати й погасила свічку. — Добре виспись, Ніссе. І ніколи більше не кажи нічого подібного про свого батька!

— Авжеж! — прошепотів Нісс, повертаючись на бік. Шкура під ним тепло й м’яко оповила його тіло. Але сон ніяк не приходив.

Думалося про післязавтрашній день у школі, про Торіла, який висловлюватиме йому своє лицемірне співчуття, та про інших, які справді щиро йому співчувають. І хтозна, що гірше, перше чи друге.

Він саме розпочав рахувати до нескінченності (бо Мунна завжди казала, що не існує кращого способу себе заколисати), коли почув, як рипнули двері.

— Ведур! — тихо мовила Мунна. — Нарешті!

Завіса між світлицею і спальнею була опущена, як і щовечора, коли Нісс уже спав, а Ведур із Мунною ще хотіли погомоніти. Спокійні голоси батьків, час від часу тихий смішок завжди гарно присипляли хлопця. Той тихий гомін дарував йому відчуття, що на світі панує надійний лад. І не було жодних таємниць, а якщо десь якісь існували, то Ведур із Мунною не зачіпали їх у тих своїх вечірніх розмовах, коли син міг розчути кожне їхнє слово.

Однак цього вечора щось було не так.

— Ти все-таки не впадай у відчай, Ведуре! — прошепотіла Мунна.

Дивним було вже те, що мати перейшла на шепіт! Нісс так і сів у ліжку.

— Ну, яка різниця? І досі всі вважали, що ти схибнувся, і нині так само вважають! Що, ну що змінилося?

— А те, що тепер вони отримали доказ мого божевілля! — з гірким відчаєм прошепотів Ведур. — Досі вони тільки припускали, підозрювали, одначе все-таки існувала можливість того, що вони помиляються. І от я нарешті сам це довів.

— Та хіба не все одно? — пошепки наполягала Мунна. — Чи йдеться про щось зовсім інше?

Нісс аж нахилився вперед, ближче до завіси. «Про що? — подумав спантеличено. — Про що інше?»

— Я вже давно підозрював, що десь дорогою кабель зазнав ушкоджень, — так само пошепки пояснив Ведур. — А коли кабель порветься, то ця так звана електрика вже й не може текти далі. Це ти, сподіваюся, зрозуміла. Просто шлях від вітрового колеса до майдану виявився занадто довгим. Я оце щойно знайшов те ушкодження. Якесь звірятко надгризло кабель!

— Тож ти принаймні знаєш, що ніхто не нашкодив тобі свідомо, — прошепотіла Мунна. — А я вже подумала… Хай там як, а його на майдані не було; я гарно обдивилася там довкола.

Нісс обережно спустив ноги з ліжка. Серце калатало в грудях. «Кого ж там не було?» — думав він. До завіси лише два кроки…

— Знаю, — відказав Ведур. — Але кабель не перерізано, а надгризено. Не думаю, щоб він вдався аж до таких хитрощів, аби я подумав, ніби то не він, а якийсь борсук. Чи пацюк. Як на мене, то більше скидається на пацюкову роботу.

— Ах, Ведуре! — прошепотіла Мунна, і тепер у щілину між двома частинами завіси Нісс угледів, як мати поклала голову батькові на плече. — Не впадай у відчай!

— Але ж у мене не було вибору! — зашепотів Ведур. — Надто багато медлевінґерів почали допитуватися, що ж я там роблю, у тій своїй майстерні! Тож треба було бодай показати всім мої винаходи, інакше не можна було.

— Воно то так, але ліпше було б, якби вони повірили в успішного винахідника Ведура! — тихо мовила Мунна. — Гадаю, що так було би для тебе набагато краще.

— Аби ж ти тільки знала, як мені важко терпіти все оте їхнє щире співчуття! — Від хвилювання Ведур навіть забув, що треба розмовляти пошепки. — Розуміти, що тебе вже не мають за нормального члена громади. Не знаю, скільки ще я зможу це витримувати!

— Коли-небудь ти зумієш довести їм, що твої пристрої діють, — пошепки запевнила чоловіка Мунна. — Не триватиме ж це вічно!

— Хтозна, — тихо протяг Ведур. — Ми з королем у тому певні… Поки доручення не скасовано, я й далі…

І тут Нісс відчув, як нестерпно залоскотало в носі. Тільки й устиг, що одночасно з тим чханням упасти в ліжко.

— Хлопець іще не спить? — запитав Ведур і підняв завісу.

Нісс лежав, скрутившись калачиком, на лівому боці й намагався дихати рівно.

— Бач, як він міцно спить! — промовив Ведур голосом, у якому бриніла велика ніжність. — Навіть власне чхання його не розбудило.

— То й добре, — сказала Мунна, й Нісс почув, як знов упала завіса. — Він був у справжньому відчаї через цей провальний вечір.

— Як би мені хотілося, щоби він не зазнав такої ганьби! — протяг Ведур. — Коли б я хоч міг йому все пояснити…

— Не вічно ж так буде, — втішала чоловіка Мунна. — Любий, я зготувала тобі ягня. Сідай до столу!

5

У неділю ввечері Йоганнес подумав, що, мабуть, було би розумніше таки вивчити той текст для пана Країдлінґа. Звісно, цілого тексту йому до понеділка ніяк не визубрити… Але, можливо, пан Країдлінґ задовольниться бодай тим, що пересвідчиться: Йоганнес хоче вчитися?!

«Bank Raid in Epping, — замурмотів хлопець. — Bank Raid in Epping. Police cars chased… Police cars chased…»

Ox, як він це ненавидів — робити уроки в неділю! Вихідні мають бути вихідними, днями відпочинку, вільного часу. Та це стосувалося, звісно, лише дорослих, не дітей.

Коли задзвонили у двері, хлопчик так і підскочив.

— Піди відчини! — крикнула синові Брітта. — Бо я готую домашні завдання!

Йоганнес не відповів матері, що й він займається тим самим, бо знав: для Брітти наука — ще гірша мука, ніж для нього самого, і коли вже вона якраз вгризлася в ту свою науку всіма зубами, краще її від такої справи не відривати.

Хоча цього разу таки краще б вона сама підійшла до дверей.

Бо за порогом стояв їхній новий сусід, із букетом квітів.

— Привіт! — радісно привітався той. — Тут дехто хоче за дещо перепросити!

— Що-що? — перепитав хлопець. Сьогодні сусід був у костюмі, й навіть Йоганнес бачив, що костюм той не з дешевих.

— То, може, ти покликав би свою пані матір? — засміявся гість. — Чи вона ще на роботі? Я побачив надворі ваше авто, то й подумав…

— Цілком правильно ви подумали! — підтвердила Брітта. — Оце перед вами й пані матір.

Вовняні шкарпетки Брітта натягла аж на холоші джинсів, бо підлога була холодна, а капці вона ненавиділа, ну, а її пуловер був чи не старіший за Йоганнесів. («Хто протирає свої пристойні лахи вдома? — часто примовляла Брітта. — Тут тебе все одно ніхто не побачить!»)

Йоганнесові завжди було невтямки: які це такі пристойні лахи має Брітта? А тепер хлопець здивувався сам із себе: йому раптом захотілося, аби його мати, заради такого сусіда, вбралася бодай трохи чепурніше.

— Даруйте, сподіваюся, я вам не заважаю! — вибачився той — і вже й прослизнув до передпокою. Але принаймні вигляд у нього тепер був не дуже нахабний.

Брітта на його перепросини нічого не відповіла, однак він того ніби й не завважив.

— Я тільки хочу попросити пробачення за ті незручності, до яких спричинився позавчора перевезенням моїх меблів! — виголосив новий сусід і з награним поклоном простягнув Брітті букета.

А господиня спочатку скептично скривилася, але потім дозволила собі трішечки усміхнутися.

— Дякую! — мовила вона. — Не вартувало такого клопоту.

Такого великого букета квітів Йоганнес іще в житті не бачив. Хіба в кіно. Чи в телевізорі. Або ще у квіткових крамницях. І назви квітів, з яких складено цей букет, були Йоганнесові невідомі. Цікаво, скільки ж грошей пішло на всю цю квітучу розкіш? Чи не краще було б, якби за ці гроші Брітта купила собі нову сковорідку?

— Ще й як вартувало! — заперечив сусід. — Це ж бо я на самому початку завдав вам стільки прикрощів! Але цим я хоч трохи спокутую свою вину. Сьогодні вранці оббігав цілу околицю, вишукуючи квіткового кіоску, котрий був би відчинений у неділю.

Тоді роззирнувся в коридорчику.

— Гарно у вас тут! — похвалив — і без будь-яких запросин чи перепросин попхався до кухні. — А планування вашої квартирки точнісінько таке саме, як і моєї. Але ж яку перевагу ви маєте: отой чудовий вихід просто в двір! Тоді як у мене лишень балкон… — І показав на двері, ніби хотів негайно вийти на подвір’я.

Але Брітта й не збиралася ті двері відчиняти.

— Так, ці помешкання всі однакові, — промовила вона.

— І район приємний! — розсипався в похвалах сусід. Навіть Йоганнес збагнув: силкується налагодити добросусідську балачку. — Просто сам центр.

— Авжеж, — підтакнула Брітта. — І Дреґери нізащо не з’їхали би зі свого помешкання, якби на них зненацька не найшла та манія.

— Манія? — спантеличено перепитав сусід. — На мене старенькі, попри їхній вік, справили враження бадьорих і досить розважливих людей.

— Вони чули якісь шарудіння, — здвигнула плечима жінка. — Втім, усі ми щось таке чуємо. Це ж бо старий будинок, тут риплять дошки, стогнуть труби. Але їм якось відразу стало від цього моторошно — і край.

Сусід кивнув.

— Старі люди, — погодився він. — Починають усього боятися. Шкода їх, правда? Хоча мені від того, звісно, вийшла користь. Завдяки їхнім страхам я тепер маю квартиру. — Тут він засміявся. — Зате відтепер я знатиму, що не треба мліти, як почуєш якесь шарудіння. Жодних привидів — тільки трухляві перекриття.

— Саме так, — сухо кинула Брітта, а Йоганнес подумав, чому би його матері не бути бодай трохи приязнішою.

— Але все ж таки я вам трохи заздрю через те ваше подвір’ячко, — повторив новий сусід. — Звісно, я не для того прийшов до вас, щоб саме це вам сказати. Я, власне, хотів тільки…

— Розумію, — урвала Брітта. — Перепросити. Чудові квіти.

— Ні-ні! — вигукнув сусід. — Я хотів… Але ж я досі ще не відрекомендувався! Моє прізвище Їделунґ.

І простяг Брітті руку.

— Так! — мовила господиня. — А ми — Ріттери. Втім, це й на вхідних дверях написано. Насправді внутрішній дворик не зовсім мій. От спитайте у пана Покашиїнського!

Їделунґ запитливо звів догори брови.

— Та він же злочинець! — випалив Йоганнес.

— Дурниці! — заперечила Брітта. — Ніколи не стверджуй того, чого не можеш довести.

«Але про кого ж ти сама це мені торочила, як не про нього?» — подумки запитав Йоганнес. Щоразу, коли Покашиїнський укотре зникав десь на півроку, Брітта говорила: «Ну, і де ж він оце пропадає? Точно не на Майорці. Певно, бачить небо в клітинку».

— Небо в клітинку? — захоплено перепитав тоді Йоганнес. — То він у тюрмі?

— А тебе не дивує, чому він так часто місяцями не буває вдома? — стишеним голосом сказала мати. — І навіщо так забарикадував свій підвал, що туди й не зазирнеш? Як гадаєш, що він там зберігає?

— Покашиїнський? — перепитав Їделунґ. — Це той, що мешкає піді мною?

— Так, і недавно поліція побувала у його підвалі! — наполягав Йоганнес. — Цього ти не заперечиш.

— Бо його пограбували, — сказала мати. — Як він сам запевняє. А ми маємо вірити йому на слово. — Тоді підвела погляд на Їделунґа. — Так, це пан Покашиїнський.

— Та нехай собі! — посміхнувся Їделунґ. — Але дозвольте мені сказати… Я маю таке відчуття, що ви так і не пробачили мені повністю! І тому я дуже хотів би — сподіваюся, ви не сприймете це як настирливість! — дуже хотів би запросити вас на тому тижні до себе нагору — підняти келих за наше добросусідство. Тим паче, що у нас із вами спільна пристрасть…

Йоганнес бачив, як його мати напружує мозок: яка це така спільна пристрасть? Вона тицьнулася носом у квіти.

— Гарно пахнуть! — мовила вона.

— Ви ж, коли я в’їжджав сюди, милувалися моєю бельгійською шафою! — спантеличено сказав пан Їделунґ. — І тому я думав…

— Так, звичайно, — сказала Брітта. Йоганнес бачив, що вона засумнівалася. Звісно, вона досить часто буває неввічливою, але ж не навмисне. «Такий уже в мене дурний характер, — щоразу виправдовувалася вона перед Йоганнесом. — Зірвуся на когось, а потім пізно вибачатись». У найліпшому випадку їй вдавалося хіба що не бути надто нечемною. А відхилити подібне запрошення без поважних підстав — чи не було б це нечемністю з її боку?

— Ну, то я залюбки прийду, — погодилася Брітта й спробувала навіть усміхнутися. — У понеділок увечері я не працюю. Дуже дякую за запрошення — і ще раз за квіти. Охоче подивлюсь на ту вашу шафу.

— Чудово! — вигукнув Їделунґ. — Це така для мене радість! — Тут він іще на крок підступив до дверей, що вели на подвір’я. — А зараз мені б іще… Я ж бо так часто милувався зі свого балкона цим вашим маленьким садочком! Якщо це вам не надто незручно, чи не могли би ми з вами туди на хвильку…

Брітта поклала квіти на кухонний стіл.

— Ясна річ, — сказала вона.

Знадвору в обличчя їм ударило прохолодне повітря.

— Звісно, влітку тут куди гарніше! — мовила Брітта, йдучи в шкарпетках східцями вниз. — Коли цвітуть троянди.

Йоганнес швидко зиркнув на грядку. Ні, відтоді тут ніхто більше не рився; жодних слідів. Але ж і він від позавчора більше не випускав Поллілі надвір. «Я не мушу мати докорів сумління», — подумав хлопець.

— А це твій кролик? — поцікавився Їделунґ, ступивши на крок ближче до клітки. — І я мав кілька кролів, коли був маленьким хлопчиком!

— Це морська свинка! — уточнив Йоганнес. Йому не хотілося знайомити Поллілі з цим чоловіком. Він із досвіду знав, що дорослі назагал не цікавляться тваринами по-справжньому. Вони тільки удають, ніби цікавляться, аби сподобатися дітям.

— Чудове подвір’я для різних святкувань улітку! — вигукнув Їделунґ, походжаючи поміж горщиками з бамбуком. Йоганнес помітив трохи розпачливу посмішку на материному обличчі.

— І місце для шезлонга!

То, може, Брітті зовсім не варто було вдавати таку чемність? Цьому Їделунґові не завадило б взяти кілька уроків із правил доброго тону!

— Отже, домовились? — запитав він, коли всі знову повернулися на кухню. — Увечері в понеділок?

— О’кей, — сказала Брітта, знизавши плечима.

— Підлабуза! — кинув Йоганнес, коли двері за Їделунґом зачинилися.

Брітта дістала з комірчини велике рожеве відро, набрала води й поставила туди квіти.

— Але пахнуть вони гарно! — сказала вона.

А Йоганнес із полегшенням подумав, що нині вже запізно ще раз сідати за англійську.

6

Нісс барився зі сніданком. А й справді, яка потреба йому сьогодні йти до школи саме в той час, коли туди йтимуть усі діти? Йому зовсім не хотілося вислуховувати їхні коментарі про позавчорашній вечір. Він прийде на кілька хвилин пізніше і тихенько прослизне на своє місце. А до перерви однокласники вже й позабувають про це, почнуть думати про щось інше. Якщо й сьогодні перший урок вестиме юна Алла, що сама ще вчиться і пурхає по класу, ніби залюбки стала б краще лі-феєю, ніж учителькою, то всі розвеселяться, сміятимуться. І найгірше обмине Нісса стороною…

— Ніссе! — обізвалася Мунна. — Ти мене чуєш? Якщо зараз же не вирушиш, запізнишся на урок!

— Я ще каші не доїв! — пробурчав Нісс.

— Я думала, ти ненавидиш кашу! — здивувалася мати. — Ведуре, я почистила тобі плаща. На стільці висить.

— Бувай, синку! — мовив Ведур, накидаючи собі на плечі плаща. — Ти й справді запізнишся. То я вже йду, Мунно!

— До побачення, Ведуре! — сказав Нісс. — Хай тобі гарно працюється!

— Бувай, любий! — Мунна поцілувала Ведура на прощання і кинула швидкий погляд на Нісса. — Бережи себе!

— Ти ж мене знаєш! — кинув Ведур і відчинив двері.

— Авжеж, — зітхнула Мунна.

Нісс поволеньки дожував останню ложку каші й узяв свого шкіряного ранця.

— Я теж іду! — сказав син.

Мунна саме зачинила двері за Ведуром.

— Якщо побіжиш, — сказала вона, — то, може, ще й устигнеш.

— Так, — мовив Нісс. — А що буде на обід?

— Щось придумаю, коли гляну, що в нас лишилося з припасів, — відповіла Мунна. — Біжи!

Нісс відчинив двері, вдихнув прохолодне ранкове повітря. Весняне сонце стояло ще низько, але вже видно було, що воно день до дня нарощує силу. Вулиця блищала в промінні теплого ранкового світла, а дахи мерехтіли, мов золото, аж Ніссові раптом забажалося побігти, викрикуючи щось шалено-весняне. У ще майже безлистому гіллі берези щебетала синичка, і на якусь частку секунди хлопець відчув, яке все це гарне. Але такі думки не могли затримати увагу хлопця. Нісс припасував заплічника зручніше й кинувся бігти. Десь прокукурікав запізнілий півень, і Нісс повернув у тому напрямку голову.

(Коли добре подумати, то досить часто саме отакі дрібнички й визначають хід подій. Але Нісс, звісно, не міг цього знати. Він зачув кукурікання, повернув голову, щоби побачити, чий же це півень забув, коли починається ранок. Ось так просто це було.)

Півня він не побачив. Але в кінці вулиці помітив розмаяного Ведурового плаща.

За якусь мить він збагнув, що ж у цьому незвичайного. А ось що: майстерня розташована на протилежному краю села!

Зрозуміло, ніхто не вимагав від Ведура, щоб він кожного ранку ходив до своєї майстерні тільки прямим шляхом. Ото тільки, що в кінці вулиці не було нічого іншого, крім палацу, а отже, Ведур міг прямувати лише туди!

Котрогось іншого дня, можливо, навіть ця обставина не викликала б у хлопця жодних підозр. Він-бо знав, що король усе ще вірив у його батька — навіть тепер, коли решта медлевінґерів потайки глузували з Ведура. Але хлопцеві знову пригадався Ведурів невеселий голос за завісою: «Ми з королем у тому певні… Поки доручення не скасовано, я й далі…»

То чого ж Ведур поспішає нині до палацу? Що йому треба обговорити з королем? І про яке таке доручення взагалі йдеться?

У кінці вулиці плащ зник за кованою брамою палацу. «Я так чи інакше запізнився до школи, — понуро подумав Нісс. — Може, на краще? Зате зараз я довідаюсь про щось важливе!»

Скільки сягала пам’ять медлевінґерів у давнину, брама, що вела до королівського палацу, ніколи не замикалася. Та й навіщо б то? Якщо комусь із підданців забажається зробити візит своєму королю, яке було би пуття з того, що гість довго стовбичив би під брамою, калатаючи у дзвінок? А королю чи його маленькій-пухкенькій дружині бігати раз у раз до брами та відчиняти? Яка дурниця!

Отож якщо не замикати, то навіщо й завіси змащувати? Нісс аж злякався — так лунко заскреготали ті завіси, а тоді брама, відчиняючись, зашаркотіла нижнім краєм по гравію.

Ведура вже ніде не було видно. Старі тиси дивоглядних форм височіли понад доріжкою, що, звиваючись, вела до палацу, а поміж ними цвіли форзиції та несправжня смородина. З короля був добрий, заповзятий садівник — хоча хіба він мав інший вибір? Адже королівський сад був такий великий — чи не такий самий завбільшки, як уся решта території села, і потребував догляду.

Нісс обережно причинив за собою браму і, пригинаючись, скрадався вздовж доріжки. Час від часу хлопець зупинявся за кущем і прислухався.

— Мій дорогий Ведуре! — почувся знайомий голос.

Нісс зіщулився. На моріжку, що поза тисовим живоплотом тягнувся до самого палацу, стояв навколішки король і маленькою мотикою розпушував на грядці землю.

— Величносте! — шанобливо звернувся Ведур. — Я хотів дістати дозвіл на…

— Ти ж знаєш, що тобі не треба просити жодного дозволу, — відказав король, підводячись та обтрушуючи землю з колін. — Що ти скажеш про мої конвалії? Чи ти бачив де-небудь щось подібне? Роки моїх трудів пішли…

— Дивовижні конвалії, Величносте, — похвалив Ведур. — Але, може, нам би спочатку обговорити позавчорашнє?

— Знаю, знаю, — зітхнув король. — Звісно, все могло б пройти і краще. Та все одно той твій показ виправдав своє завдання. І ми знову колись — скажімо, за рік — усе повторимо. І з кращим результатом! — запевнив король, знову присідаючи навколішки й підіймаючи похилену гілку трояндового куща. — Тля! — вигукнув вінценосний садівник. — О небо! І де б їй узятися тут так рано, коли ще й листочки не розпустилися…

— Величносте! — благально звернувся Ведур. — Тепер послухай мене!

Король неспокійно озирнувся на гостя.

— Ти хочеш мені сказати, що там не було Антака? — промимрив він.

— І що мене це непокоїть! — підхопив Ведур. — Зрештою, ніхто ж його не бачив уже багато днів. Він неодмінно прийшов би, якби був тут. Він і досі перебуває нагорі, Величносте, і я казав це тобі ще минулого тижня.

— А може, він послав замість себе Торіла, аби ми подумали, ніби його й справді немає? — припустив король, оглядаючи гілку за гілкою. — О святі духи! Та це ж справжнісінька пошесть! Мушу негайно глянути, чи збереглася ще від того року кропив’яна настоянка!

— Антак ніколи не покладається на те, що доповість йому син, — заперечив Ведур і висякав носа. — Він нагорі, Величносте, можеш мені повірити.

Король підвівся. Навіть зі своєї схованки Нісс розгледів, що Ведурове занепокоєння передалося і королю.

— Це було б велике нещастя, — мовив той. — Дуже велике нещастя, Ведуре. Ти й сам усе розумієш. Але як по правді, то я й не знаю, що ми тут могли б іще вдіяти.

Ведур зітхнув.

— І хто б міг таке уявити? — запитав він. — Не одну сотню років саме з Антакового роду виходять хранителі історії. Від Антака цю посаду успадкує Торіл, як і Антак успадкував її від свого батька, Величносте! Але жоден із них ще ніколи досі…

— Либонь, мені не слід було відсилати його так різко, — мовив король. — Погодитися з ним я не міг — це ти, Ведуре, розумієш. Але, можливо, я мав би детальніше поговорити з ним про це. Можливо, тоді я б його бодай трохи переконав.

— Не карайся докорами, Величносте, — сказав Ведур і співчутливо поклав маленькому королеві руку на плече. — Не думаю, що ти зміг би зупинити його, якщо в його душі вже прокинулося бажання. Але, мабуть, я мав би пильніше дивитися за ним, поки не скоїлося якесь лихо.

— Ти справді так вважаєш? — перепитав король. І знову сумовито поглянув на трояндовий кущ, на гілках якого чорними купами роїлася тля. — Якщо ти так хочеш — гаразд. Ти добре знаєш, як воно там, нагорі. Але все-таки будь обачний. Із того, що ми начулися, можна зробити висновок: у них там дуже небезпечно.

— Можеш покластися на мене, Величносте! — засміявся Ведур. — Я там знаю всі ходи-виходи. До того ж завтра у мого Нісса Великий День. Як повернусь — одразу доповім тобі.

— Так, прошу тебе, — сказав король. — Ти маєш негайно доповісти мені. Це наказ! — І зітхнув. — Якщо все складеться добре, то й я дам раду цим жахливим паразитам. Як ти гадаєш, кропив’яна настоянка їх візьме?

— Ти знаєшся на цих справах найкраще, Величносте, — відказав Ведур. — Я доповім тобі.

Нісс ледве встиг шаснути за кущ форзиції — так швидко промчав повз нього, прямуючи до брами, Ведур. Плащ роздувався у нього за спиною, мов вітрило.

Нісс вичекав хвильку, а тоді й собі помчав слідом за батьком. Куди хотів податися Ведур? І що таке знав Антак? Чого він домагався?

«Якщо я піду за ним, то побачу, куди він іде! — рішуче подумав Нісс. — Щось тут діється дивне. Коли б це був не Ведур, мій схибнутий батько, то можна було би подумати, ніби він має якусь справжню, важливу таємницю. І до того ж ділить її з королем».

Коли б Ведур час від часу обертався, Ніссові було б нелегко ховатися від нього посеред села. Тим часом медлевінґери виходили на вулиці, поспішаючи до своїх справ. Що б вони подумали, якби побачили майже тринадцятирічного хлопчика, який, пригинаючись, йде назирці за батьком.

«Яблуко від яблуні недалеко котиться. Ось що вони подумали би про нас із батьком! — з гіркотою сказав сам собі подумки хлопець. — Який батько, такий син. Один шалений, другий навіжений…»

Але Ведур так ні разу й не обернувся. Швидкою ходою він ішов уперед, час від часу вклоняючись знайомим. Але жодного разу не зупинився, ні з ким не перемовився словом, тож Нісс просто тримався на безпечній відстані.

Спочатку він гадав, що Ведур поспішає додому, аби спакувати речі, прихопити щось таке, що може знадобитися там, де, на його думку, перебував тепер Антак. Головна вулиця села вела повз їхню хату, але Ведур не зупинився, навіть щоби сказати Мунні «Привіт!» На другому краю села батько звернув до лісу. Тепер стало зрозуміло, куди він прямує.

Нісс пройшов рівно стільки, щоби побачити, як Ведур зникне у майстерні, а тоді прихилився до порослої мохом скелі і став чекати.

Можливо, Ведур хотів прихопити з собою котрийсь зі своїх пристроїв?

«Скажімо, вимішувач! — з гіркою іронією подумав Нісс. — Сміхота! І чим би вимішувач йому десь допоміг? Або ще зорова скринька? Але її він навряд чи піднесе самотужки…»

Хлопець подивився на небо: чи високо вже сонце? Із майстерні долинув якийсь гуркіт.

«Отже, не сьогодні, — вирішив Нісс. — Я помилився. Це він запускає свої машини. Тож сьогодні нікуди не вирушить. Але надалі я не спускатиму з нього ока. Батько з королем мають якусь спільну таємницю…»

7

— Banc Raid in Epping… — невпевнено промимрив Йоганнес. — Police cars chased…

— Yes, Йоганнес? — підохочував пан Країдлінґ. Він стояв, підпираючи спиною свій вчительський стіл. Крізь шкіру біліли кісточки його лівої руки, якою він стискав дерево стільниці.

— Police cars chased… — іще раз промимрив Йоганнес. І чому при цьому неодмінно ще треба й червоніти, дужче й дужче? — Banc Raid in Epping. Police cars chased…

— Це ти вже казав, — гостро мовив пан Країдлінґ. — Це місце ти повторив двічі, Йоганнесе Ріттере. Отже, я марно чекаю наступних речень.

Вчитель відштовхнувся від стола й пішов прямо на Йоганнеса. Пан Країдлінґ був високий чолов’яга і, як на вчителя, ще й не старий. Десь тридцять п’ять років, років на п’ять, ну на шість, старший за Брітту.

— І для такого учня, котрий уже втретє полінувався виконати домашнє завдання, це невтішна картина. — Тут він видобув із кишені свого піджака маленьку зелену книжечку й щось туди записав. — Гіршої не може бути, — додав пан Країдлінґ, але так і лишився стояти біля Йоганнесової парти.

І все ж таки хлопець відчув полегшення. Звісно, коли пан Країдлінґ записував що-небудь до своєї маленької книжечки, це не могло не викликати занепокоєння — надто коли там уже відзначено три невиконані домашні завдання. Але це все-таки краще, ніж коли б він пригрозив зателефонувати Брітті. Із плином років Йоганнес збагнув: у школі не повинно бути жодних проблем. У школі в нього все мало бути гладенько й чудово, бо інакше Брітта хвилюватиметься.

— Йоганнесе! — благально мовила мати, коли він отримав усього-на-всього таку дрібничку, як «незадовільно» за диктант. — Не завдавай мені більше такого горя! Прошу тебе!

І Йоганнес уже розумів, що Бріттине хвилювання пов’язане з нею самою не менше ніж безпосередньо з ним: з тим, що вона кинула школу й не здобула освіти; з тим, що зараз вона ціною неймовірних зусиль намагалася надолужити згаяне; з тим, що її минула легковажність спричинилася до її нинішнього тяжкого становища…

— Мені дуже шкода, пане Країдлінґ! — пробурмотів Йоганнес, не підводячи погляду.

— Він майже не мав часу на уроки у вихідні! — мовила Ліна, що сиділа поруч нього, і Йоганнесу відразу стало легше на душі. Хай буде, що буде, — головне, що Ліна завжди підтримає, завжди буде поруч! — Бо ми переїжджали, ми з батьком. До нашої бабусі. А Йоганнес нам допомагав.

Пан Країдлінґ витріщився на Ліну.

— Тебе ніхто не питав, Ліно Маґґеві! — неприязно сказав учитель. — А от із твоїм друзякою я залюбки поговорив би ще раз наодинці.

Пан Країдлінґ двома пальцями підняв Йоганнесів англійський зошит і кинув на парту, мов щось огидне.

— На першій великій перерві підеш до мене, Йоганнесе Ріттере! — звелів він. — Гадаю, ми з тобою повинні поговорити про все докладніше.

— Паскудство! — просичала Ліна, коли пан Країдлінґ знову повернувся до свого стола. — І пощастило ж вам на отакого сусіду! Не дай йому взяти верх над собою.

Йоганнес кивнув. От тільки знати б, як це зробити.

— Стій! — весело крикнула молода вчителька німецької, коли Йоганнес на початку перерви хотів проскочити повз неї до підвалу. — На цій перерві слід дихати свіжим повітрям. Бігом на подвір'я!

— Я мушу поговорити з паном Країдлінґом! — промимрив хлопчик.

Ліна, перш ніж вибігти надвір, побажала йому удачі. «Коли б хоч не одному туди йти! — подумав Йоганнес. — І чого я так боюсь якогось учителя?»

— Ну, то біжи! — приязно мовила вчителька німецької. — Нічого кепського? Тримаю за тебе кулаки!

І пропустила його до підвалу.

«Вона теж його терпіти не може! — подумав Йоганнес. — Хіба не видно? Але їй він принаймні не може нічого зробити».

Сходинки до підвалу, були вичовгані й сірі. Щоразу, коли протягом останніх десятиліть цю будівлю ремонтували, до підвалу не доходили руки. Адже тут були розташовані такі приміщення, яких око громадськості не помічало: кімната для велосипедів, куди можна було потрапити і з вулиці; велика котельня, а ще — незліченні двері, за котрими завгосп зберігав усе, що не кожного дня було потрібне школі: зайві столи й стільці, підставки для карт, старі карти, на яких більша частина земної кулі ще належала європейцям; прожектори для шкільних вистав, а також старий, запилюжений скелет.

Іноді, коли школярам вдавалося прослизнути сюди повз чергових учителів, вони грали тут на перервах у хованки. Поплутані ходи-переходи, виступи й заглибини, де, якщо повимикати кілька тьмяних лампочок (а вимикати доводилось, аби не спіймав завгосп), панувала цілковита темрява. Для забав на перервах не могло бути нічого кращого.

Отож Йоганнес знав підвал як свої п’ять пальців — знав і де розташована фотолабораторія, в якій переважно проводив перерви пан Країдлінґ.

За приміщенням для велосипедів хлопець звернув за ріг. У самому кінці коридору побачив, у тьмяному мерехтінні слабенької лампочки, червонясте моргання застережного світла над сірими металевими дверима: в лабораторії хтось є.

Йоганнес зробив глибокий вдих. Треба пообіцяти вчителеві, що він вивчить цей текст на завтра. Головне, щоби пан Країдлінґ не повідомив Брітту.

— Можна? — запитав Йоганнес, стукаючи у двері.

По той бік дверей нічого не ворухнулося.

— Можна? — вдруге крикнув хлопчик. — Пане Країдлінґ?

За дверима все так само панувала тиша.

«Він же мене сюди викликав! — подумав Йоганнес. — Спеціально на першій великій перерві! І що буде, коли він подумає, ніби я не приходив? Розлютиться ще дужче!»

— Пане Країдлінґ! — закричав Йоганнес і загупав кулаками у двері. Але червоне світло так само блимало над ним, а двері були зачинені.

Йоганнес досить довго ходив до школи, тож добре знав, що не можна без дозволу заходити до приміщення, де перебувають учителі. Наприклад, учням було категорично заборонено заходити до вчительської на перервах. Але цієї хвилини страх узяв гору над його знанням. Дуже обережно, тихесенько Йоганнес натис на клямку. Двері відчинилися безгучно, ніби їх тільки допіру змастили.

— Пане Країдлінґ! — прошепотів учень. У приміщенні було майже зовсім темно. Тільки на протилежному кінці кімнати ледь мерехтіла червона лампа, і в її світлі, схилившись над столом, стояв учитель. Він щось бурмотів собі під ніс, а перед ним лежали якісь дивні предмети. Червонясто світився і профіль учителевого обличчя. «Кого ж він мені нагадує?» — подумав Йоганнес і перелякано відсахнувся. — Пане Країдлінґ?

Учитель випростався, і його тінь, нескінченно довга і викривлена на шафах та полицях, метнулася по стіні.

— Йолоп! — закричав пан Країдлінґ і погрозливо простяг уперед руку. — Геть звідси! Негайно!

Спотикаючись, Йоганнес кинувся назад і захряснув за собою двері. Він судомно хапав ротом повітря, а серце так калатало, що здавалося, ось-ось вистрибне з грудей.

Спробував дихати рівніше і обміркувати ситуацію. Що ж робити? Чекати? Чи піти геть?

Але цієї миті червоне світло перестало блимати й двері розчахнулися.

— Що ти собі думаєш? — заверещав пан Країдлінґ, і переляканий Йоганнес помітив, що той аж тремтить від люті. — Відчиняти двері темної кімнати! Чи ти не знаєш, чому вона так називається: темна кімната? Га?

— Вибачте! — прошепотів Йоганнес. — Але ви сказали…

— Але ж не в темній кімнаті! — крикнув пан Країдлінґ. — Коли я перебуваю в моїй фотолабораторії, я бажаю, щоби мене не турбували! Ніколи!

— Вибачте! — знову прошепотів Йоганнес. — Але я так довго стукав і тоді подумав…

— Ти подумав? — підхопив пан Країдлінґ. — Ти подумав?

І схилився над Йоганнесом так низько, що той аж відчув на своєму обличчі його подих.

— Ніколи! Чуєш? — говорив пан Країдлінґ, важко дихаючи. — Більше ніколи не турбуй мене у моїй фотолабораторії! А ще, боюсь, тепер уже нам не уникнути останнього засобу. Мені доведеться поговорити з твоєю матір’ю.

— Ні, тільки не це, благаю вас! — жалібно заскиглив Йоганнес. — Прошу вас, пане Країдлінґ! Вона й без того так хвилюється! І стільки працює! Прошу вас, пане Країдлінґ!

— Треба було раніше про це думати, — закінчив розмову учитель. — Я маю роботу.

І він знову зник у темній кімнаті. Над дверима заблимало червоне світло.

Йоганнес повільно рушив темним коридором назад, до східців.

— Ой лишенько, це він так тебе розмазав по стінці? — вигукнула приязна вчителька німецької. — Ти маєш такий вигляд, ніби щойно дідька побачив!

— Я ще вийду трохи на подвір’я, — сказав Йоганнес, не дивлячись на неї.

Йому щось причулося? Каїн пішов, Каїн повернувся, його приглушена хода у дверях. Невже він завжди сам-один?

Іноді Антак чув голоси, що долинали начебто здаля. Якось-то, коли Каїн вийняв йому кляпа з рота, Антак закричав, загрюкав кулаками у дверцята в’язниці, але голоси і далі розмовляли собі, навіть сміялися.

Більше він таких спроб не робив.

8

Нісс сердився сам на себе, що не почекав біля майстерні трохи довше. Все одно до школи приплентав запізно. Алла тільки перелякано подивилася на нього, не знаючи, покарати його чи тільки зробити йому зауваження, а потім спробувала розповісти дітям усе про лісові гриби. Нісс довідався про це все від Мунни, щойно навчився ходити. Гомін, який панував у класі, засвідчив, що й решта поставилася до цієї науки так само.

Отож йому зовсім не треба було ще йти до школи. Краще поошивався би довше біля майстерні, поспостерігав би. Десь перед обідом двері, мабуть, відчинилися, і Ведур зник. На обід він не прийшов.

— Де Ведур? — запитав Нісс, сьорбаючи свій суп. Буряк із цибулькою та чорним хлібом.

— Десь, певно, помандрував, — байдужим голосом відповіла мати. — Очевидно, ще є якийсь інший винахідник — але не питай мене, Ніссе, де це, бо сам знаєш: я не тямлю в цих речах! Він теж займається силою струмів. Хочеш іще тарілку супу?

Нісс кивнув, а сам спостерігав збоку за Мунною, як та накладає йому в тарілку небачено велику порцію. Чи сама вона вірить у те, що йому розказує? А чи тільки прикидається, ніби вірить?

«Але що ж вона могла би знати? — подумав Нісс, втупившись у свою тарілку. — А може, ця історія про якогось іншого винахідника є правдою?»

— Чи пов'язано це якось з Антаком? — обережно запитав він.

Мунна глянула на нього.

— З Антаком? — перепитала вона, і її збентеження було цілком щире. — Ні, Ніссе, наскільки я знаю — ні. Але я, звісно, не переймаюся аж так Ведуровими справами. Знаю лише, що все крутиться довкола сили струмів.

— Он як! — протяг Нісс.

Неможливо собі уявити, щоби рідна мати брехала своєму синові. То що, Мунна сказала йому щиру правду? Але чом би й ні? Чом би не мало йтися про силу струмів? Ото тільки вона, можливо, не знає про те, що Ведур хвилюється за Антака. Ведур міг і не розповісти цього Мунні…

— Але ж він повернеться до мого дня народження, правда? — запитав Нісс.

Мунна подивилася на сина.

— До завтрашнього полудня? — перепитала. — Звісно, повернеться! Адже ж саме він має дати тобі твоє слово.

— Знаю, — кинув Нісс.

Такого ще ніколи не бувало, щоби батько не з’явився на тринадцятий день народження свого сина!

9

У коридорі нікого не було, двері класів були замкнені, й де-не-де на підлозі валялися куртка чи шарф, а десь ще обгризений олівець — свідчення того, що тут товчуться юрби дітей. Але зараз тут панувала тиша.

Йоганнес уповільнив ходу. Як пощастить, то, поки він доповзе до подвір’я, якраз і пролунає дзвоник на урок. Йому зовсім не хотілося розповідати Ліні лиху пригоду, що спіткала його у підвалі. Йому взагалі не хотілося ні з ким розмовляти. Зараз хотілося побути на самоті.

— Гей! — долинув до його слуху чийсь хрипкий шепіт. Йоганнес не був певен, чи знає, кому б міг належати цей голос. — Зайди сюди! Тільки тихо!

Хтось кликав його до хлопчачого туалету, двері якого були ледь прочинені.

Йоганнес завагався. Всі знали, що на перерві не можна без потреби затримуватися в туалеті. Іноді вчителі провадили облави, й горе тому, кого заставали над умивальником із цигаркою в зубах. Йоганнес удав, ніби нічого не почув.

— Гей, ти! — знову обізвався той самий голос, і чиясь рука, блискавично схопивши хлопця за лікоть, затягла до туалету. — Ти глухий, чи що?

— Пусти! — перелякано промовив Йоганнес.

— Тс-с-с! — сердито засичав голос, і двері за хлопчиком зачинились. — Ти ж не хочеш неприємностей?!

У тьмяному світлі туалету стояли Патрик і Саша, спираючись на двері, обидва з цигарками в руках. Кевін, який затягнув Йоганнеса до туалету, відпустив його. Вікно, розташоване високо вгорі між умивальником і туалетною кабінкою, було зачинене, і цигарковий дим забивав звичний запах сечі, поту і мийних засобів.

— Ну, бачиш, ніхто тебе не з’їв, — сказав Кевін і ступив крок назад, опинившись таким чином між Йоганнесом і дверима. — І чого було так боятися?

Патрик і Саша засміялись.

— Привіт! — злякано видушив із себе Йоганнес.

Кевін ходив до дев’ятого класу, і всі у школі добре знали його та його друзяк із восьмого. Всі у школі його добре знали й намагались зустрічатися з ним якомога рідше.

— А що, маленький хлопчик повівся нечемно під час перерви і не вийшов надвір? — запитав Кевін, беручи свою цигарку з краю умивальника. — Маленький хлопчик хитрував, чи що? Був нечемний?

— Був нечемний! — підхопив Патрик. Він мало не захлинувся від захвату і вдарив рукою по туалетних дверях. Двері з грюкотом зачинилися.

— Стули пельку! — гаркнув Кевін, блискавично обертаючись до Патрика. — Я що, дозволив тобі відкрити своє дебільне жувало?

Патрик перелякано затряс головою. Попіл із його цигарки впав на підлогу.

— Ну, то в чім річ? — знову почав допитуватися Кевін, легенько штурхаючи Йоганнеса під ребра. — Ти не розчув мого запитання? Чи ти не тільки бридкий, а ще й глухий, чи що?

Йоганнес енергійно похитав головою.

— Ні! — прошепотів він. — Просто я мусив… пан Країдлінґ хотів поговорити зі мною, ось чому.

— Старий мовчун Країдлінґ хотів із ним поговорити! — перекривив Кевін Йоганнеса й підступив на крок ближче. — Як мило! А малий шлангує!

— Малий шлангує! — знову заверещав Патрик, ніби зібрався померти зо сміху, але побачив вираз Кевінового обличчя і замовк.

— Я… — прошепотів Йоганнес. Коли б він знав, що краще зараз сказати, то сказав би. І хай би ці здоровила сміялися з нього скільки влізе, йому байдуже. Він просто хотів негайно вирватися звідси, негайно вийти з туалету й опинитись якнайдалі від Кевіна з його друзяками.

— Ну, то що? — підохочував Кевін, тримаючи запалену цигарку перед самим обличчям хлопчика. — Розучився говорити?

Задзеленчав дзвоник, і Йоганнес здригнувся.

— Мушу йти! — Він спробував протиснутися повз Кевіна. — А то у мене будуть неприємності!

— У нього будуть неприємності! — перекривив малого Кевін і вперся рукою в одвірок, аби не пропустити Йоганнеса. — Він боїться, що матиме неприємності! Ти вже їх маєш, маленький, ти просто цього ще не помітив!

І знову цигарка небезпечно наблизилася до Йоганнесового обличчя. Саша з Патриком так реготали, аж плескали себе руками по стегнах. Йоганнес побачив за цигарковим попелом жар.

— Ні-і? — прошепотів хлопчик тремтливим голосом.

— Ні, — сказав і Кевін діловим тоном і розтоптав цигарку на кахляній підлозі. — Але добрий Кевін із друзями, — тут він показав на Патрика й Сашу, які вклонилися, — вирішили допомогти тобі, малий. Тому що я не можу бачити, як страждають маленькі дітки, розумієш?

Йоганнес кивнув. З коридору долинули вигуки, сміх школярів, що після перерви поверталися до класів.

— Скажи, що зрозумів! — звелів Кевін, наблизивши своє обличчя майже впритул до Йоганнесового. — Я ж хочу допомогти тобі, малий!

Йоганнес знову кивнув.

— Так! — прошепотів він. — А яким чином?

— Яким чином! — перекривив його Кевін. — Підкажіть, колеги, яким чином?

Саша з Патриком запитливо подивилися на старшого. Зрозуміло було, що й вони не краще за Йоганнеса знали ту відповідь.

— Скажи ти, грубий! — мовив Саша. — Скажи йому.

— Точно! Скажи ти, старий! — крикнув Патрик.

Кевін дістав з пачки, що була в кишені його куртки, нову цигарку. Тоді простяг її Саші, не дивлячись на того.

— Ми допоможемо тобі вирішити твої проблеми, малий, — сказав Кевін. Саша добув із кишені чудернацьку запальничку й запалив цигарку. — Але сам розумієш, це буде не на шару. Логічно, що наші зусилля щось та коштують. Стрес і все таке, розумієш?

— Так, — прошепотів Йоганнес. — А які проблеми?

— А та дупа, у якій ти застряг! — погрозливо мовив Кевін і зробив першу затяжку з нової цигарки. — Не в’їжджаєш?

— Я, власне, не маю жодних проблем! — прошепотів Йоганнес, втупившись у двері. Єдине, що йому спадало на думку, була письмова робота для пана Країдлінґа. Але в цій справі навряд чи Кевін йому допоміг би.

У коридорі тим часом знову запала тиша. Учні порозбігалися по своїх класах.

— Не маєш? — перепитав Кевін. — Ви таке чули? Він не має жодних проблем!

— Він не має жодних проблем! — заверещав Патрик, і знову це прозвучало так, ніби він ладен померти від сміху.

— Заткнись! — вигукнув Кевін. — Можливо, досі ти їх і не мав, ти, баняк малий! Але тепер кілька проблемок у тебе таки з’явилось!

І його цигарка наблизилася до кінчика Йоганнесового носа, аж хлопчик відчув її жар.

— А то! Тепер ти маєш кілька проблемок! — підтакнув Саша. — Якщо так каже шеф. І ти їх помітиш!

— Так, — прошепотів Йоганнес.

— Покажи йому! — звелів Кевін, ледь помітно кивнувши і не обертаючись до своїх друзяк. — Може, тоді вшарить.

Патрик сягнув рукою до задньої кишені своїх штанів. Щось тихо клацнуло. Йоганнес завжди гадав, що складані ножі заборонені.

— Ось, малий! — сказав Патрик — і цигарку перед Йоганнесовим обличчям замінив ніж. — Маєш ти тепер проблеми чи ні?

Йоганнес перелякано кивнув.

— Так! — прошепотів він. Тепер його голос скидався на якийсь хрипкий писк.

— Ото ж бо, малий, ото ж бо! — задоволено мовив Кевін. — Довбані проблеми! Довбані проблеми! Але дядечко Кевін допоможе тобі. Дядечко Кевін — друг дітей. Хоча ця допомога — стрес для дядечка Кевіна, розумієш!

— Точно! — підтвердив Саша. — Але, можливо, хай він виплатить тобі якесь невеличке відшкодування за твої видатки, га, Кеве? Ну, за твої труди чи що.

Кевін замислено подивився на друзяку.

— Думаєш? — запитав він. — Так буде правильно?

— Логічно! — вереснув Патрик. — Давай бабки! Логічно, так буде правильно, шефе!

— А тебе хто питав? — люто гаркнув Кевін. — Але скільки, Сашо? Скільки, на твою думку, вартує мій дах? Ну, приблизно? На скільки ти його оціниш?

Саша зобразив на обличчі велику задуму.

— П’ятнадцять? — вимовив нарешті. — Бо ти дуже милий, Кеве. Але вчасно. Бо доведеться цьому пацикові сплатити ще й відсотки.

Кевін задумано покивав головою.

— П’ятнадцять… — мрійливо проказав він. — В середу о третій — чи як, Сашо? Треба подумати…

— Як-як? — нажахано прошепотів Йоганнес.

— Патрику! — сказав Кевін, кивнувши друзяці. Патрик спиною відштовхнувся від дверей і знову посунув із ножем на Йоганнеса. — Ану? — запитав. — Тепер втикнувся?

— П’ятнадцять євро? — так само пошепки вимовив Йоганнес. Йому тремтіли коліна. Досі йому здавалося: поглузують та й відпустять. Аж тепер хлопчик відчув, як від страху стукотять одне об одне коліна. — В середу о третій? А де?

— Глянь, він швидко вчиться! — задоволено сказав Кевін. — Я так і знав: ти кмітливий перець! Старий тунель — чи як? Отже, старий тунель. Там бувають тільки турікі.

Патрик склав свого ножа.

— Точно! — мовив він.

— А зараз скажи гарненько «будь ласка»! — звернувся до хлопчика Саша. — Скажи дядечкові Кевіну «будь ласка»! Щоб він тебе охороняв! Давай-но! Думаєш, йому це в кайф?

Йоганнес тремтів. Він злякався, що не зможе сказати ні слова.

— Будь ласка! — прошепотів він. — Прошу, Кевіне!

— Я так і знав, що ти цього хочеш! — сказав Кевін, даючи пройти. — Вали звідси, малий, поки я не передумав. До середи!

І блискавично виставив ногу, перегородивши Йоганнесові шлях.

— Я чув, твоя мамуся працює ночами, — додав він. — Небезпечно, правда? Поночі отак сама по вулицях… Отож, ми тільки сподіваємося, їй нічого не станеться, бо це було б надто печально!

І забрав ногу.

Двері за Йоганнесом зачинилися.

У коридорі хлопчик прихилився до курток, що висіли на гачках, глибоко дихнув і випростався. Зараз ті троє вийдуть із туалету. Вони не повинні його тут застати!

Коли Йоганнес прочинив двері класу, пан Країдлінґ рвучко обернувся до нього.

— Вибачте! — промимрив Йоганнес. — Я ще мусив… я був…

Пан Країдлінґ зміряв хлопчика таким поглядом, від якого той затремтів.

— Сідай! — кинув учитель і відвернувся до дошки. — Не переводяться такі учні, що тільки й знають завдавати клопоту.

Йоганнес не виправдовувався. Тільки впав на свій стілець і спробував дихати спокійно.

— Де ти був? — спитала Ліна й підсунула йому свого зошита, аби він зорієнтувався, що саме вони проходять. — Урок уже давно почався!

— Потім! — прошепотів Йоганнес.

— Тихо там! — крикнув пан Країдлінґ, не обертаючись до них. — Це й тебе стосується, Ліно!

«Ти маєш такий вигляд, ніби щойно дідька побачив!» — як сказала йому допіру молода вчителька німецької.

10

Моа сиділа над струмком і кидала у воду камінчики.

— Давно не бачились! — сказала дівчинка.

Нісс присів поруч навпочіпки.

— Ага, — відповів він.

— Це все ще через те позавчорашнє? — запитала Моа. — Чого такий набурмосений? Через твого батька? Але про це давно вже перестали говорити.

— Ні, — знову протягнув хлопчик.

— Що ні? — перепитала Моа. — Ні — що більше ніхто не говорить? Чи ні — що це не через твого батька?

— Сам не знаю, — насуплено буркнув Нісс.

— Чого ж тоді? — допитувалася дівчинка. — Принаймні я тут ні в чому не завинила, то й не дмися на мене!

Нісс і собі взяв камінчика, але кинув його з такою силою, що той опинився на протилежному березі.

— Завтра у мене день народження, — сказав хлопчик.

— Отакої! — сплеснула руками, обертаючись до нього, Моа. — То ти мав би бути у щонайкращому настрої! Усе село готує якийсь сюрприз. У пекаря вже кипить така робота — ти навіть уявити собі не можеш! Десять дек солодких тістечок. Навіть торти! Це буде справжнє свято!

— Ні-і, — знову протягнув Нісс і щосили шпурнув другого камінчика. — Власне що ні.

— Скажи це пекареві! — збентежено мовила Моа. — Бо інакше він завтра сидітиме на всіх своїх тортах.

— Ведур кудись помандрував, — повідомив Нісс.

— То й що? — відмахнулася дівчинка. — Встигне повернутися. Не буває так, щоби батько не прийшов на день народження свого сина.

Нісс подивився на неї.

— А якщо він не повернеться? — запитав.

— Він же має передати тобі слово! — відповіла Моа. — Адже ти не народився з ним, як я.

— А що, від того слова ми стаємо якісь особливі, не такі, як до того? — доскіпувався Нісс. — От у вас, лі-фей, зовсім інакше. Власне, мені байдуже до того свята. Це просто одна така прадавня заведенція, і нічого ж від цього не змінюється — не те, що у вас. — Тут він знову знайшов замашного камінчика. — Але, хай там що, а це — найважливіше в житті свято, — провадив хлопчик. — Ну, майже найважливіше. Ведур нізащо в світі не пропустив би його. Нізащо! Виходить, щось воістину жахливе не дозволяє йому повернутись!

— Не розумію: і чого ти так розхвилювався? — зітхнула Моа. — Він щойно вирушив. І неодмінно повернеться. Повір моєму слову — слову майже лі-феї!

Нісс похитав головою.

— Я не просто так патякаю, Моа, — сказав він. — Я хвилююся. Мені страшно.

— Це в тебе такий неспокій через завтрашню подію, — втішала Моа. — Переймаєшся, чи зробиш усе як слід.

Ну як їй його зрозуміти? Адже ж вона не чула того, що почув він.

11

— Я піду з тобою, — сказав Йоганнес Ліні після школи, занепокоєно роззираючись довкола. Але Кевіна з його друзяками ніде не було видно.

— Та що сталося? — сердито запитала Ліна, коли Йоганнес раптом зупинився біля каналу як укопаний і перехилився через поруччя, щоб подивитися донизу. За спиною у них плив потоком вуличний рух, а з Музею митниці якраз виходив шкільний клас.

— Зачекай трішки! — попрохав Йоганнес, не дивлячись на Ліну. Він так задивився, ніби внизу, на воді, творилися небачені чудеса. — Мушу вичекати, чи не йдуть вони за мною назирці.

— Хто вони? — запитала Ліна. — Це ми у якомусь детективі, чи що?

— Зараз! — нетерпляче урвав її Йоганнес, а тоді різко обернувся. Тепер він, спершись ніби знічев’я на поручні, окинув поглядом вулицю. На другому боці, за потоком транспорту, йшло декілька перехожих: якісь підприємці, жінка з сумкою для закупів. Неподалік є арка — що, коли вони чатують там?

— Ні! — сказав Йоганнес. І тільки тепер подивився на Ліну. — Ні, я так не думаю. Гадаю, тепер я в безпеці.

— Ну, класно! — кинула Ліна й поспішила слідом за Йоганнесом. — Ти що, фільмів передивився?

Діти перебігли через Високий міст. Таки холодніше тут, біля води, аніж на вулицях довкола школи. Вітер залітав з Ельби й аж свистів понад каналом, так, ніби й не настала давно вже весна.

— Та розказуй вже нарешті! — наполягла Ліна, відімкнувши вхідні двері до каюти і жбурнувши свого ранця в тісний проміжок між столом і стіною. — Хочеш чаю?

Йоганнес кивнув.

— Кевін вимагає від мене грошей, — сказав, посуваючи вбік стосик книжок, щоб сісти на лавку. Горішня книжка впала на підлогу, й хлопчик нахилився, щоб її підняти. «Найбільші злочини сторіччя». Чудово, Якнайкраще відповідає моментові.

— Вимагає від тебе грошей? — спантеличено запитала Ліна й аж забула за чайник.

Йоганнес кивнув.

— Хоче отримати від мене в середу п’ятнадцять євро. А як ні, то заріже мене. Або щось станеться з Бріттою.

Ліна не допитувалася, на якій такій підставі Кевін вибудував свою вимогу. Вона досить довго вже ходила з ним разом до однієї школи.

— Треба сказати директорові, — порадила дівчинка. — А він вже чимось зарадить.

— Ти збожеволіла? — вигукнув Йоганнес. — А потім знайдуть мій труп у якомусь каналі!

— Ти й справді забагато детективів надивився! — сказала Ліна. — Краще почитай щось хороше!

Йоганнес простягнув їй «Найбільші злочини сторіччя».

— Маєш на увазі щось таке, га? — запитав. — Закладаюся, тут знайдеться тисяча подібних історій! Вони ж мене вб’ють, Ліно! Або Брітту!

— То піди до поліції, — порадила дівчинка. Чайник засвистів, і вона залила водою чайні пакетики в горнятках. — Було би дуже великою дурницею так не вчинити.

— П’ятнадцять євро я ще маю, — сказав Йоганнес. — Назбирав.

— Ти здурів, Йоганнесе! — вигукнула Ліна. — Здурів, здурів, здурів!

Йоганнес обережно відсьорбнув перший ковток чаю. Гаряча рідина, що ще й не встигла набратися чайного смаку, обпекла язика.

— Можливо, я й пішов би до поліції, — мовив хлопчик. — Але Брітта й справді повертається з роботи вночі. Невже ти думаєш, що до неї приставлять персональну охорону тільки тому, що дванадцятирічний хлопчик розповість їм, нібито якийсь дев'ятикласник погрожує її вбити? Кевін, звісно, все заперечить. І якщо потім з Бріттою щось станеться…

— Я вважаю, що це неправильно, — сказала Ліна, але видно було, що вона вже трохи засумнівалася. — До того ж я не вірю, ніби він і справді щось таке вкоїть. То він тільки патякає. Такий він уже є.

Тут Йоганнес згадав того ножа і жар цигарки перед своїм обличчям.

— Коли щось станеться з Бріттою… — пробурмотів він. — Той Патрик такий вар’ят. Він на все здатен. — І до того ж п’ятнадцять євро — не так вже й багато.

— Тоді не треба було мені нічого розказувати! — спересердя вигукнула Ліна. — Бо ти ж усе одно нічого не слухаєш, хоч би що я тобі казала! Ти добре знаєш, що на цьому шантаж не закінчиться, і ти й далі виконуватимеш усе, чого вони від тебе забажають. І навіщо ти взагалі втягнув мене в цю справу?

— Щоби хтось був у курсі на випадок, якщо зі мною щось станеться, — тихо мовив Йоганнес. — Щоби ти потім розповіла поліції.

— Потім тобі це вже не допоможе! — сказала Ліна, стукаючи пальцем по чолі. — Ненормальний!

Коли надвечір Йоганнес відімкнув двері квартири, то почув, як Брітта співає!

— Це я! — гукнув він і почекав. Якщо пан Країдлінґ уже зателефонував, то Брітта негайно захоче поговорити з сином.

— For ever and ever! — виспівувала Брітта. Вона стояла у лазничці перед дзеркалом і пінцетом вискубувала собі брови.

— Ти десь ідеш? — обережно поцікавився Йоганнес. Здається, йому пощастило. Якби мати почула від пана Країдлінґа, що її син не виконує домашніх завдань з англійської, то вже ж напевне не була б така задоволена. — Ти йдеш кудись — увечері, в понеділок?

Байдуже, дзвонив пан Країдлінґ чи ні, але така переміна вражала. Зазвичай по понеділках Брітта сиділа вдома і рано лягала спати. Адже лише в понеділок і суботу вона мала вільні вечори.

— Маєш таку пам’ять, як у вісімдесятилітнього, — дорікнула Брітта, не відриваючи погляду від свого віддзеркалення. — Та де там — гіршу! Пані Дреґер завжди точно пам’ятала все, що їй треба було, дарма що мала вісімдесят три роки.

— У чому ж річ? — запитав Йоганнес. Пан Країдлінґ таки не телефонував, у цьому можна не сумніватися. Ураз Йоганнесові стало так легко на душі!

— Бельгійська шафа, ти, телепню! — пояснила Брітта. — Ти забув, що на сьогодні ми з ним умовилися про зустріч?

— І тому ти так вичепурюєшся? — спантеличено запитав Йоганнес.

— Серденько, всяка жінка в такій ситуації хоче почуватися якомога вродливішою, — пояснила Брітта. — Затям — задля твоїх майбутніх жінок.

— Але ж це зовсім не така ситуація! — заперечив Йоганнес. — Він тільки хотів підняти келих за добросусідські стосунки! А крім того, на твою думку, він — лайно.

«Але, якщо вона піде з дому, я зможу ще разок випустити Поллілі погуляти, — подумав хлопчик. — Поки ще не стемніло. А потім вивчу той англійський текст напам’ять. А завтра добровільно зголошуся його розказати. Перед усім класом. І тоді, можливо, пан Країдлінґ заспокоїться. Спочатку треба владнати все з англійською. А потім краще обмізкую і справу з Кевіном. Принаймні моїх грошей наразі вистачить…»

— Насамперед, на мою думку, ти вже достатньо дорослий, щоби не вживати подібних виразів без крайньої потреби, — сказала Брітта. — Досить уже того, що я їх вживаю. — Вона обернулася до сина. — Ну? — запитала. — Як я виглядаю?

Йоганнесові видалося, що виглядала мати, як завжди. Зрештою, ні вискубані брови, ні туш для вій, ні макіяж із помадою нічого особливо не міняли. Та про це не варто було говорити вголос.

— Класно! — мовив він.

— І я так думаю, — задоволено сказала Брітта. — Тепер йому буде не так легко залякати мене своїми бельгійськими шафами та всяким мотлохом. — Легенький поцілунок Йоганнесові десь між вухом і плечем. — Я розповім тобі, як усе пройшло! Тримай за мене кулачки!

Йоганнес кивнув на знак згоди, хоч і не тямив до пуття, за що тут треба так переживати.

— Неодмінно! — запевнив він матір.

— Чао! — попрощалася Брітта.

Цілий вечір Йоганнес чекав на дзвінок пана Країдлінґа. Як не по телефону, то в двері. Адже той мешкав дуже близько. Жахливо, коли твій вчитель живе через дорогу від тебе. Можливо, з його вікон видно їхнє подвір’я, як припустила недавно Брітта. Тоді Йоганнесові буде незатишно надворі. Доведеться постійно йому боятись, що ось завтра у школі пан Країдлінґ постукає пальцями по своєму зеленому записнику і скаже: «Чи не краще було би тобі вчора не бавитися так довго з тим твоїм дивним звірятком, а використати час на вдосконалення твоєї англійської, Йоганнесе Ріттере?»

Хлопчик здригнувся. Він скрутив звук телевізора, аби не пропустити дзвінка, але телефон мовчав.

Вулиця за вікнами давно вже поринула в пітьму. На екрані безгучно стріляли.

«Police cars chased banc robbers. After a banc raid in the High Street last Friday… — забурмотів він, відірвавши погляд від підручника англійської й задивившись на стелю. — High Street last Friday…» Звісно, пан Країдлінґ угамується, якщо він вивчить текст на завтра. Пан Країдлінґ переконається, що розмовляти з Бріттою немає потреби.

Йоганнес вивчив уже більше половини. Він застогнав, «…last Friday afternoon two police cars chased… — знову забурмотів він. — …chased a green car at high speed…» Він замислився, чи не ненавидить він бува англійської? Хтозна, може, пана Країдлінґа, але англійську? Навряд чи. Витримати отак іще півгодинки, то й весь текст буде вже вивчений. А лягаючи спати, завести будильника на п’ятнадцять хвилин раніше, аби все ще раз повторити, — і тоді Брітта ніколи ні про що не довідається. Сама вона так мучиться зі своєю наукою і тому так переймається синовими шкільними проблемами…

«Але ж і пити хочеться від цього зубріння!» — подумав Йоганнес. Підвівся і вийшов до кухні, щоб налити собі склянку яблучного соку.

«But the gang escaped! — вигукнув він, театрально розвівши руками, перш ніж упасти перед холодильником на коліна. — The gang escaped with more than £ 8000!»

І блискавично обернувся до дверей, що вели на подвір’я. Лише краєчком ока хлопчик уловив: надворі щось ворухнулося! На одну лише мить…

Йоганнес вимкнув світло і покрадьки рушив до дверей. «Дурниці! — промимрив він. — Приверзлося!» Іноді допомагає розмовляти самому з собою вголос.

У дворику панувала тиша. Нікогісінько. Із довколишніх будинків сюди, на цей невеличкий чотирикутник, падало світло багатьох вікон, і тут мріла м’яка сутінь, тоді як по закутках залягали глибокі тіні. Ніщо там не ворушилося. Крізь зачинені двері неможливо було навіть розчути, чи Поллілі у своїй клітці порохкує уві сні.

«Панікуєш, мов мала дитина, старий Ріттере! — вголос дорікнув собі Йоганнес і підвівся. — Одне щастя, що цього ніхто не помітив».

Надворі під поривом вітру, який залетів у подвір’я згори, мов у комин, захитався Бріттин бамбук.

«Ось тобі й маєш, — мовив Йоганнес, наливаючи собі яблучного соку. — Весняні бурі».

Тепер він знав принаймні, що той помічений ним порух йому зовсім не привидівся. Так далеко його паніка не зайшла.

«The gang escaped with more than £ 8000, and you, Kraidling, поцілуйте мене в…!» — задоволено промовив Йоганнес. Тепер він майже з радістю думав про завтрашній урок англійської.

Двері безгучно відчинились. Антак злякався. Як і всі медлевінґери, він не потребував годинника, аби знати, скільки збігло годин. Наступна трапеза мала бути ще не скоро.

— Каїне? — прошепотів він у пітьму. — Це ти, Каїне?

Щось перечепилось у тому тісному приміщенні і впало. Потім двері зачинились.

— Каїне? — прошепотів Антак, обережно підповзаючи до постаті, що лежала на підлозі. — Ти приніс їсти?

Постать випросталась.

— Мені шкода, Антаку, — промовив знайомий голос. — Але я й сам перекусив би чогось.

Антак скрикнув.

12

Як на квітневий день, було напрочуд тепло й сонячно.

До самого полудня Нісс іще сподівався, але ополудні збагнув, що це безглуздо.

— Де Ведур? — запитав він, коли мати поставила перед ним тарілку.

Було небагато супу, рештки від учорашнього обіду. В такий день ніхто в краї не наїдався на обід, бо всі чекали свята. Від самого ранку господар та його друзі зносили на Великий майдан столи та лави. Подейкували, що пекар на сьогодні напік стільки тістечок, і то таких смачних, що перевершив самого себе. Ось чому було так важливо не зіпсувати собі заздалегідь апетиту.

— Може, ще прийде, — ніби знічев’я кинула Мунна. Вона стояла біля плити й помішувала суп, хоча там не було чого й помішувати.

— Що ж буде, якщо він не прийде? — вигукнув Нісс. — Він же має передати мені слово!

Мунна й далі помішувала, ніби там могло щось пригоріти.

— Ну, та це ми коли-небудь надолужимо! — втішила вона сина. — Головне ж тут — фібула. І король, зрештою, ніде не подівся. Передане від батька слово — це тільки старий забобон, Ніссе. Нині більше вже ніхто в це не вірить.

— Однак лі-феї… — почав Нісс.

— Ах, так! — мовила Мунна, обертаючись до сина. — Лі-феї — вони й народжуються зі словом. Лі-феї — то зовсім інше! Вони володіють силами. А от ми… Чи ти знаєш когось такого, хто б після свого Великого Дня несподівано виявив у собі дар пускати рослини в ріст? Як лі-феї? Чи розмовляти з тваринами? Чи ще щось таке? — запитала Мунна й зітхнула. — Це просто такий давній звичай, Ніссе. Він не означає нічого — окрім того, що віднині ти — дорослий. Ну, майже дорослий, якщо висловлюватися точніше.

І скуйовдила синові його їжакуватого чуба.

— Причешись! — суворо звеліла Мунна. — Викупайся. І вдягни чистого плаща. Думай про те, що на тебе дивитиметься все село.

— Селу байдуже, викупаний я чи ні, — буркнув Нісс. — їм аби тістечок вистачило.

Мунна засміялась і ляснула сина рушником.

— Геть звідси! — наказала. — Чи я маю ще показати тобі, де помпа?

Нісс підвівся. Так, мати слушно каже: Великий День нічого особливого не означає. Це тільки такий звичай, і немає жодної різниці, передадуть йому, Ніссові, його слово чи ні.

Але ж Ведур нізащо не пропустив би цього дня. Найбільшого дня в житті його рідного сина. З ним, певне, щось скоїлося…

Музика сопілок і барабанів лунала на Великому майдані, й навіть перші солодкі тістечка були з’їдені, перші кухлі хмільних напоїв випиті, коли Мунна з Ніссом нарешті вийшли на Великий майдан, як того вимагав звичай. Звісно, разом із ними мав би прийти і Ведур. Але принаймні король уже сидів на своєму звичному місці й розмовляв із селянином, котрий постачав перегній для королівського саду.

— Мій любий Ніссе! — вигукнув, скочивши на рівні ноги, король. — Яка це радість — бачити тебе, мій хлопче!

Залунали оплески, але Нісс знав, що всі перешіптуються, прикриваючи рота руками. Де, де Ведур? Невже схибнутий винахідник уже взагалі з глузду з’їхав, що забув навіть про Великий День свого рідного сина?

Король нахилився до Ніссового вуха.

— Урочистий вигляд! — прошепотів він. — Ти можеш! Крокуй повільно! З гідністю, Ніссе! Це ж твій Великий День!

Нісс кивнув.

— Ну, то починаємо! — промовив король. Нісс розчув, як той тихо зітхнув, коли спробував підхопити свою вовчу шкуру. — Чи міг би ти?.. Так, красно дякую, Ніссе. Ця паскудна штука так і норовить зісковзнути мені з пліч! — Очима пошукав дружину. — Королево? Чи не в тебе часом…

— Ось вона! — обізвалася королева і всміхнулася Ніссові осяйною усмішкою. — Всього тобі найкращого, Ніссе! Ось твоя корона, королю. Ти знову забув її в теплиці. Я вже й не знаю, як мені привчити тебе до порядку.

Король вдячно усміхнувся дружині.

— Як я виглядаю? — запитав він, абияк надягаючи корону на голову.

Королева поправила, щоб корона сиділа рівненько посередині. Тоді обдивилася свого мужа вимогливим оком.

— Статечно! — підбадьорливо мовила вона. — Ти маєш королівський вигляд. Твій народ уже чекає на тебе!

Король кивнув Ніссові і поволі, з високо піднесеною головою, пішов поміж столів на середину майдану. Музика вщухла на мить, а тоді заграла з новою силою. Музиканти виконували святковий гімн медлевінґерів, урочистий і поважний. Десь аж посередині мелодії залунали й радісні тони.

Нісс намагався ступати якомога поважніше. Але насамперед він старався ні на кого не дивитися. Як він тут, перед усім селом, отримає свою фібулу, якщо безперестанку думатиме про те, що крутиться в їхніх головах? Ну, про те, що той схибнутий винахідник тепер уже зовсім з глузду з’їхав.

— Мої любі медлевінґери! — вигукнув король, обіруч тримаючи вовчу шкуру. — Дорогі мої громадяни! Ви ж усі знаєте, чи не так, з якої нагоди ми сьогодні тут… Отже, ми зібралися тут сьогодні заради… Ведурового сина, заради нашого Нісса, який сьогодні відзначає — вийди наперед, Ніссе! — свій тринадцятий — чи не так? — день народження.

На майдані знову залунали оплески, та такі гучні, що заглушили навіть святковий гімн. Але Нісс не підводив голови. Не дивитися вгору. Не дивитися на них усіх!

— Це ж сьогодні, Ніссе… — заговорив знову король, намагаючись правою рукою непомітно витягнути щось зі своєї правої кишені. — Отже, сьогодні, чи не так…

Тут він спантеличено витяг правицю. Тепер усі побачили: король щось шукає. «Ні! — подумав Нісс. — Тільки не це! Всі святі духи, не допустіть, щоб ще й король забув мою фібулу!»

— Отже, сьогодні… — повторив король, і Нісс побачив, що того охоплює дедалі більше занепокоєння. — …сьогодні твій великий день. На жаль, наш любий Ведур не може — чи не так? — бути присутнім тут, аби передати тобі твоє слово, мій любий Ніссе, бо він у важливій справі… Але принаймні я…

Поміж столами виникло якесь сум’яття. Маленька товстенька королева, хитаючи головою, вибігла на середину майдану й тицьнула королю щось у руку.

— Ти ж поклав її на свій таріль! — повідомила вона, і то досить голосно, так, що розчули гості за передніми столами. — Була вся в крихтах, то я обтрусила.

— Дякую! — шепнув король і знову звернувся до свого народу. — Але принаймні я, — вигукнув він, тримаючи фібулу в руці, — я, твій король, прийшов сюди, аби передати тобі, як велить звичай, твою фібулу, з якою ти віднині, й це свята правда, стаєш дорослим чоловіком!

Дехто в юрбі засміявся, але то був дружній сміх. У цьому місці церемонії гості завжди сміялися.

Нісс ступив крок до короля й подивився йому в очі. Давно колись посвячувані мусили вклякати перед королем, що вручав їм фібули, й перед батьком, який передавав їм слово. Але тоді Великий День був, звісно, чимось важливішим, якщо можна вірити переказам. Адже з фібулою і словом, яке в родинах передавалося від батька синові, від матері — доньці, посвячувані отримували особливі сили, про які до того дня ніхто не міг сказати, в чому саме вони полягають. Отоді, можливо, і було задля чого ставати навколішки. А тепер, коли Великий День давно став лише приводом для спільного святкування, Ніссові це здавалося дивацтвом — падати на коліна перед королем.

Він простяг руку.

— Тож прийми від мене, твого короля, — мовив король, — прийми, отже, — чи не так? — оцю фібулу, яку призначено саме тобі! Від цього дня ти більше вже не зав'язуватимеш свого пояса на вузол, як те роблять діти, а скріплюватимеш його фібулою — на знак того, що тебе прийнято до товариства дорослих.

І з урочистим поклоном король передав Ніссові його фібулу. Вона виявилася важчою, ніж гадав хлопець, була вся срібна і така блискуча! А яка чудова! Либонь, як і всі фібули, що зберігаються у скрині в священному гаю, де медлевінґери зі сторіччя в сторіччя бережуть фібули, аби вручати їх дітям на їхнє тринадцятиліття, і куди вони повертаються того дня, коли померлого медлевінґера віддають землі.

Нісс і собі вклонився.

— Тут, власне, годилося би також… — трохи збентежено провадив далі король. — Авжеж, мій любий Ніссе, мої любі друзі, як я вже сказав… Слово, яке, згідно з давнім нашим звичаєм, пробуджує в тобі таємну силу, що дозріває якраз на тринадцятий рік дитинства, — слово — чи не так? — не може бути передане тобі сьогодні. Ми для цього виберемо інший день… коли до нас повернеться наш винахідник…

Було видно, що король не знає, чим закінчити промову, і Нісс опустив очі долу.

Музика якраз дійшла до того місця, де урівноважений тон святкового гімну переходить у радісно-тріумфальні звуки.

— Слава! — вигукнув із юрби чийсь голос, і Нісс розчув, що то пекар. — Хай живе Нісс, син Ведура! Слава!

— Слава! Хай живе! — загукали й інші голоси, і Нісс полегшено збагнув, що церемонію закінчено.

— Урочисто! — шепнув йому на вухо король. — Не бігти прожогом до стола, а поважно ступати, Ніссе!

Хлопець кивнув. Музиканти дограли кінцевий акорд — саме тієї миті, коли він сів на лаву біля матері.

— Це було просто чудово! — сказала мірошничиха, що сиділа навпроти Мунни, утираючи сльози в очах. — Ах, як люблю я ці святкування Великого Дня!

— Вітаємо тебе, Ніссе! — озвався писар і простяг хлопцеві руку. — Відтепер ти належиш до кола дорослих.

Нісс ніяково кивнув.

— Пригостися тортиком! — вигукнула мірошничиха. — Вже й не пригадаю, коли я востаннє…

— Щиро зичу тобі щастя, Ніссе! — сказала Моа. Дівчинка залишила свій стіл, де сиділа поміж лопотливих-тріскотливих лі-фей, і підбігла до Ніссового стола; Мунна трохи посунулася, даючи їй місце. — Яка прегарна фібула!

— Він так і не повернувся! — прошепотів їй Нісс. — Чи не здається й тобі…

На протилежному кінці майдану стояв, спершись на одвірок, Торіл і дивився на них. Його Великий День відбувся кілька місяців тому, пізньої осені, й Антак, як і годиться, передав синові слово. Одначе сьогодні й Антак був відсутній.

— Ось! — мовила мірошничиха, підсовуючи Ніссові тарілку з небачено великим шматком святкового торта. — Ану покажи нам, що з тебе виріс справжній чоловік! Ану з’їж!

Поблизу засміялися кілька медлевінґерів, і Мунна засміялася з ними.

Нісс устромив виделку в ніжний крем. Тут так просто не відкрутишся і не зникнеш непомітно.

13

— І справді, — мовив пан Країдлінґ, дістаючи з кишені свою зелену книжечку. — Майже без помилок!

— Супер! — прошепотіла Ліна й штурхнула Йоганнеса в плече.

— Дивує, що ти добровільно зголосився розповісти текст, — прокоментував пан Країдлінґ, ховаючи свою книжечку до кишені куртки. — Я просто вражений, Йоганнесе Ріттере!

— Ох! — промимрив Йоганнес, скромно задивившись на свою парту. Хтось колись давно написав на ній фломастером Fuck!!! І прибиральницям так досі й не вдалося, хоч скільки вони не старалися, змити те ґрафіті. Цієї миті Йоганнес відчув таке полегшення, що оце зараз схопив би ручку й замалював те слово.

— Але не думай, що вже спіймав журавля у небі! — говорив пан Країдлінґ, стоячи перед Йоганнесом. — Один раз, як то кажуть, це ще не гаразд. Тому віднині я щодня триматиму під контролем твої домашні завдання. — Тут учитель відвернувся від Йоганнеса й пішов назад до дошки. — Щодня!

— Довбак! — прошепотіла Ліна.

А Йоганнес радів, що не замалював те слово на столі.

— Та це ж зовсім не важко! — переконувала Йоганнеса Ліна. — Ти просто додавай до дієслів — ed — і нема проблем! Ну, крім неправильних дієслів. То go — це неправильне дієслово.

— Лайно, — промурмотів Йоганнес.

Він не сумнівався: завтра пан Країдлінґ неодмінно перевірить його домашнє завдання. І тому Ліна вирішила піти до нього додому, аби допомогти йому.

— Якби ти не лінувався стільки часу, то вже би знав все це! — в’їдливо дорікнула дівчинка. — Правильні дієслова. Неправильні дієслова.

— Ти що, моя мати? — обурився Йоганнес. — Та я вже зрозумів: завжди додавай закінчення — ed, за винятком неправильних дієслів. Жодних проблем.

Але він помітив, що йому почало подобатись.

— A to see? І воно ж неправильне!

— Неправильні ти просто мусиш завчити напам’ять! — сказала Ліна.

Цієї миті Брітта розчахнула двері.

— Швидко ходи і подивись! — люто гукнула вона. — Очам своїм не вірю!

І знову зникла в кухні.

Йоганнес перезирнувся з Ліною.

— Що таке? — мовив він.

А тоді отетерів. Чи й справді вчора ввечері він посадив Поллілі назад у клітку? Отой підозрілий рух у пітьмі — чи не Поллілі то була? Невже Брітта щойно помітила, як Поллілі риє свої нори попід тими нещасними трояндовими кущами?

— Тільки не це! — прошепотів він і кинувся до кухні. Брітта стояла у відчинених дверях і дивилася надвір.

«Ні! — подумки заблагав Йоганнес. — Тільки не це! Молю, благаю: тільки не це!»

— Та що ж це таке? — вигукнула Брітта і, в самих шкарпетках, кинулася на подвір’я. Протягом якоїсь миті Йоганнес запитував сам себе, чому це мати так розмовляє з морською свинкою, та враз відчув велике полегшення. На тому невеличкому моріжку стояв навколішки пан Покашиїнський з рулеткою в руці.

— Що це ви тут робите?

Пан Покашиїнський повільно зіп’явся на ноги. До колін йому поприлипали часточки вогкого ґрунту й невеличкі травинки, та він не квапився усе це обтрушувати.

— Тебе це не обходить, — заявив він.

— Як це так? — вигукнула Брітта. — Тут наш садок! Ви не можете так просто…

— Садок належить усім мешканцям будинку, — заперечив пан Покашиїнський. — Я вже стомився повторювати, дівчино. Чи у твоїй угоді про оренду написано щось інше?

— Перестаньте мені тикати! — викрикнула Брітта.

— У твоїй угоді написано щось інше? — повторив пан Покашиїнський і ступив на першу сходинку східців, що вели до підвалу, через який усі мешканці будинку могли ходити на подвір’я. — Ми усунемо цей моріжок і замостимо все плитами. Збудуємо тут терасу, дівчино. Просто неприпустимо, що ти загребла собі все подвір’я!

— Я зателефоную власнику! — вигукнула Брітта. — Ви… старий… старий…

— Мамо! — благально мовив Йоганнес.

— Я вже давно це зробив, — запевнив пан Покашиїнський, складаючи лінійку. — Тут буде тераса — і край!

Брітта сиділа на кухонному стільці й калатала ложечкою в горнятку, хоча кава там давно вже вихолола.

— Тоді з’їдемо з квартири! — сердито заговорила вона. — Якщо відтепер тут буде променад для всіх мешканців. Рівненько забетонований, плитами замощений, тоді я забираюся звідсіля геть!

Тут вона спробувала пригубити з горнятка, але гидливо поставила каву назад на стіл.

— Але ж це неможливо! — обережно заговорив Йоганнес.

— Певне, що можливо! — здвигнула плечима Брітта. — Просто про це ніхто ніколи нічого не говорив! І коли ми сюди вселилися, ніхто й ніскілечки не цікавився двором. Пригадуєш, як воно тут усе виглядало? То й добре, що не пам’ятаєш!

— Але ж воно таки не наша власність? — спробував уточнити спантеличений Йоганнес.

Мати продовжувала калатати в чашці.

— Вісім років я викохувала цей садочок! Вісім років жодна свиня ним не цікавилась. І тут приходить цей Покашиїнський і…

Цієї миті в двері подзвонили.

— Відчини! — звеліла Брітта.

Але Ліна вже й сама вибігла в коридорчик. А з-за її спини долинув голос Їделунґа:

— Можна зайти?

— Привіт, Курте! — непривітно кинула Брітта, не зболивши навіть обернутися до гостя. Йоганнеса пересмикнуло. — От лайно!

Їделунґ підійшов до господині й поклав біля її чашки помаду.

— Випало, мабуть, із твоєї сумочки вчора ввечері, — пояснив сусід. — Це ти про того, що там надворі?

— Про Покашиїнського, — кивнула вона.

— Про злочинця! — підморгнув Їделунґ Йоганнесові. — Чи не так?

Йоганнесові чогось зовсім не було смішно.

— Хоче зробити з мого садка громадський променад! — пояснила Брітта. — Все вже гарненько так розпланував: ані кущика, ані жодної тобі рослини. Всі двори, мовляв, мають бути сірі!

— Так, і мені буде з того вигода! — посміхнувся Їделунґ. — Коли подвір’я стане громадським.

— Дуже дотепно! — пирхнула Брітта.

— Я трішки пожартував, — вибачився Їделунґ. — Вимостити плитами, як на мене, — гидота. І до того ж мені куди миліше було би приходити на запрошення чарівної власниці садка на невеличку приватну бесіду, аніж крокувати з ключем через підвал до громадського пляцу.

— А саме так воно і буде, — понуро запевнила Брітта. — Він швидко все зробить, ось побачиш. Голі плити, голий двір.

Знову подзвонили в двері.

— Якщо там Покашиїнський, то міцно тримайте мене, аби я його не покалічила! — попросила Брітта.

— Тату! — скрикнула у передпокої Ліна. — Звідки ти дізнався, що я тут?

— Та нізвідки не дізнався! — сказав Томас, заходячи до кухні. — Привіт, Брітто. Привіт, Йоганнесе. Привіт… — і зробив вичікувальну паузу.

— Їделунґ, — відрекомендувався Їделунґ, ледь помітно вклонившись. — Я недавно оселився в цьому будинку.

— Привіт, — мовив Томас, оглядаючи нового сусіда Брітти з голови до п’ят. — Брітто, я тільки хотів тобі розповісти…

— Вона щось крутить із цим типом? — пошепки запитала Ліна.

— Дурниці! — сердито заперечив Йоганнес.

Томас витяг щось із кишені своєї куртки.

— Я оце був на біржі праці, й мені дали місце. Ось посвідчення, — і показав маленьку, складену вчетверо цидулку. Із тихим «дзень!» на підлогу випала безформна штука з чорного металу.

— Чого ж це ти так жмакаєш документ? — дорікнула Брітта. — Як ти подаси це де-небудь?

Йоганнес нахилився й підняв ту річ.

— Прошу! — подав Томасові. — Лагодив свого мопеда?

— Дякую! — нетерпляче кивнув Томас і, не дивлячись, запхав ту деталь назад до кишені. — Ну, не так уже й жмакаю. Можу й розпрасувати.

— Праскою! — повторила Брітта, стукаючи себе пальцем по чолі.

— Щось сталося? — поцікавився Томас.

— Та хочуть забрати у неї садочок! — повідомила замість Брітти Ліна. — Один сусід вже все й виміряв. Подвір'я заасфальтують, і тоді воно належатиме всім мешканцям будинку.

Томас ступив крок до другого стільця, що стояв біля стола, але зупинився.

— А що, коли й справді воно належить усім? — обережно поцікавився він.

— Ти справжній друг! — вигукнула Брітта. — Красно дякую!

— Мабуть, я вже піду, — подав голос пан Їделунґ. Вигляд він мав трохи невеселий, так ніби ця суперечка була йому прикрою. — Бувай, Брітто. І не піддавайся. Ми ще поговоримо про це — певен, що все можна якось залагодити.

І, зачинивши за собою двері, вийшов.

— То й ми підемо, — сказав Томас. — Ходімо, Ліно. Бувай, Брітто. Все буде гаразд.

Брітта навіть рота не розтулила, щоби попрощатись.

— Чому ти до нього на ти? — спитав Йоганнес.

Решту завдань з англійської він зробив самостійно. Не такі вони вже й складні, як з’ясувалося, — варто лише ввійти в роботу.

— Тому що він так називається, — неприязно відказала Брітта.

— Відколи? — допитувався Йоганнес.

— Відколи народився, здається мені, — відповіла Брітта. — Він не просто Курт, а Курт Аполлон. Декотрі батьки дають своїм дітям доволі немилозвучні імена. Я мушу їхати. Робота не чекає.

— Я питаю, відколи ти до нього так звертаєшся! — наполягав Йоганнес. — Ще й не знаючи, що він за один!

— Від учорашнього вечора, мій пане! — мовила Брітта й зникла у лазничці. Крізь прочинені двері хлопець бачив, як мати умивається, підмальовує тушшю вії. — Він зовсім не такий страшний, як тобі здається.

— А бельгійська шафа? — не вгавав син.

Брітта витерла паперовою серветкою попід очима, де розмастилася туш.

— Якщо людині хочеться збирати антикваріат, то що в цьому такого? — відповіла запитанням на запитання. — Що в цьому поганого?

Йоганнес знизав плечима. Іноді його вражало, як швидко Брітта може міняти власну думку.

— То він видається тобі приємним? — обережно запитав він.

Брітта скочила до кухні й схопила зі столу помаду.

— Принаймні миліший за пана Покашиїнського, — відказала вона. — Можеш бути певен. — Міцно стулила губи. — Окрім музичного смаку. Я мало не збожеволіла. Класика, гримить у вухах, страшенно гучно. Але це пасує до антикваріату, звісна річ.

Вона поцілувала Йоганнеса.

— Не забудь повечеряти й зробити уроки! — нагадала йому.

14

Нісс нетерпляче дожидав ночі. Допивши останні келихи вина й доївши останні тістечка, гості порозходилися по домівках. До самого ранку всі вони спатимуть міцним сном.

Хлопець дослухався, затамувавши віддих. Та ось почулося рівномірне дихання матері: Мунна заснула на ліжку поруч.

«Нізащо, — думав Нісс, — нізащо батько просто так не пропустив би мого Великого Дня! Хоч де він не був, а мав би повернутися, щоби передати мені моє слово. Отже, те, що він не повернувся, є досить переконливим доказом. Щось із ним сталося! І якщо ніхто не вирушив його шукати, то я сам подамся на розшуки!»

Високо в небі, де не було ані хмаринки, стояла ясна повня. Мерехтіли зорі, купаючи хати й вулицю в голубуватому світлі.

«Коли б хоч знати, куди подався Ведур! — думав Нісс, стоячи самотою серед темної сільської вулиці. — Знати б хоч напрям: північ чи південь? Схід чи захід? Ну чому я не дочекався його вчора, коли він повернувся від короля? Чому не дочекався, поки він вийде з майстерні?»

Нісс помітив, що мимохіть уже йде в тому напрямку. Саме в майстерні він бачив Ведура востаннє, то в майстерні й пошукає якихось вказівок, куди міг подітися його батько. Хлопець пішов швидше, майже біг.

На розпутті, там, де одна стежка повертала до лісу, а друга — до священного гаю, він начебто помітив, як щось ворухнулося. Зупинився.

— Хто там? — тихо запитав, звертаючись до кущів край дороги.

«Коли б оце бути лі-феєю! — подумалось. — Коли б розуміти мову тварин! Тоді б нічна прогулянка не становила жодних труднощів…»

«Привіт, Ніссе, це просто я, кролик!» Або: «Не хвилюйся: це моя дружина, дика льоха, веде наших діток-поросяток на прогулянку!»

— Привіт, Ніссе! — й справді прошепотіло щось у кущах. Нісс аж здригнувся.

— Хто там? — запитав пошепки. Голос не схожий був ні на писк кролика, ні на рохкання вепра.

— Та це ж я! — промовив той самий голос, і тоді Нісс упізнав, кому він належить.

— Моа! — вигукнув він. — Що ти тут робиш серед ночі?

— А ти? — запитанням на запитання відповіла дівчинка, продираючись крізь живопліт. — Блукаєш сновидою під повним місяцем?

Нісс повагався лиш одну мить, поки дійшов висновку: так, їй можна довірити таємницю!

— Я йду шукати Ведура! — тихо повідомив він. — Мунна нізащо не відпустила би мене. Тому я просто втік із дому. Але завтра… чи не могла б ти прийти до неї та розповісти, куди я подався, Моа? А то вона тяжко зажуриться.

— А як я їй розповім, що ти накоїв, то вона так зразу й розвеселиться? — огризнулася Моа. — Твоя мати й так зробилася сама не своя, коли Ведур зник і не повернувся навіть на свято! А після нього ще й ти!

— Я ж не зникаю, — заперечив хлопець. — Але мушу розшукати його, Моа! Всі в краї удають, ніби так і треба: ну пішов десь Ведур… ну не вернувся… То й що? Але вони так думають, бо мають його за божевільного! Невже й ти вважаєш, ніби він міг просто так, із доброї волі, не прийти на мій Великий День? Скажи щиро!

У світлі повного місяця й зірок Моа здавалася ще крихітнішою та скуйовдженішою, ніж завжди. Дівчинка похитала головою:

— Ні, не міг!

— Ото ж бо! — сказав Нісс. — Тому я й повинен його розшукати! І ти б учинила так само, якби десь пропав твій рідний батько!

Моа ступнею провела борозенку в піску.

— Тоді в Мунни не лишиться нікого, — тихо мовила дівчинка.

— Але ж я повернуся! — вигукнув Нісс. — Я буду обачний, Моа! Я тільки шукатиму Ведура! Можливо, він десь там поранений. Лежить безпорадний і потребує допомоги… Можливо…

— Можливо, з ним сталося щось зовсім інше, — урвала Моа. — Щось таке, чого ти навіть уявити собі не можеш. Таке, чому ти ніяк не можеш зарадити, Ніссе! І тільки наразиш самого себе на небезпеку.

Ніс задивився на стежку.

— І що б це могло бути? — запитав він. — Ти щось відчуваєш, як відчувають лі-феї? Чи як?

— Є стільки всякого на світі, — жалібно прошепотіла Моа. — Стільки всякої страшної всячини, Ніссе!

Той витріщився на неї.

— І що ти зробила би на моєму місці? — запитав за мить. — Як би ти вчинила, коли б десь пропав твій батько?

Моа втупилася в землю. Тоді подивилася йому просто у вічі.

— Я вчинила б так само, як і ти! — твердо вимовила дівчинка. — Подалася б його шукати.

Нісс кивнув.

— Я піду з тобою, Ніссе, — сказала Моа, поклавши руку йому на плече — на одну лише мить. — Принаймні це я можу зробити: піти з тобою. Мені саме пора розпочати лі-фейську підготовку.

— Тоді нікому буде й сказати Мунні, що я надумав зробити, — заперечив Нісс.

Моа засміялася.

— Гадаєш, вона й так не здогадається? — запитала вона.

Дуже рідко Ведур-винахідник дозволяв синові навідувати його у майстерні. Мовляв, його праця потребує тиші й спокою — більше тиші й спокою, ніж Нісс міг би собі уявити. Коли ж Ведур усе-таки запрошував Нісса до себе, майстерня вражала чистотою і порядком. Тут було більше ладу, ніж у Мунни на кухні. Це було таке приміщення, де ніщо не наводило на думку, ніби тут працює винахідник, який і пиляє, і рубає, і плавить, і свердлить, і молотком стукає, аж поки врешті-решт постануть довершені пристрої, призначення яких могло бути безглузде, але зовнішній вигляд тішив око бездоганною досконалістю форми.

Саме такою постала й нині перед дітьми майстерня. У холодному сяйві повні вони побачили стіл, велику шафу, полиці. На полицях стояли Ведурові винаходи: зорова скринька, вимішувач, самговір, нагрівач води, штука-наплатівки, денносвіти й розмовна машина.

— Усе на місці! — здивувався Нісс, мимоволі стишуючи голос. — А я думав: він щось таки візьме з собою!

Моа кивнула.

— Який лад! — захоплено мовила дівчинка. — Так чистенько!

— А ти гадала, що як божевільний, то й не здатен навести лад? — пирхнув Нісс. — Ви всі вважаєте, ніби він із глузду з'їхав! Але щось тут є таке, про що й король знає! Таємниця! Щось таке…

Моа пройшлася по напівтемному приміщенню. Відчинила дверцята шафи. Ковзнула пальцем по всіх пристроях, виставлених на полиці. А тоді кивнула.

— Він їх тут не створював! — виснувала дівчинка. — Ніколи в житті!

— Що? — спантеличено перепитав Нісс. — Як це? Ти ж їх усі бачиш, ці винаходи? Чи ні? Ось вони ж стоять, перед тобою!

Моа знизала плечима.

— А де його пилка? — запитала вона. — Де рубанок, котрим він мав би надати гладенького вигляду тій дивовижній масі, з якої виготовлено більшість цих пристроїв? Де молоток? Де він плавив метал?

— Не знаю! — щиро признався Нісс.

— А оті аркуші ти бачив? — далі допитувалась Моа.

На столі лежав стосик паперу — такого лискучого паперу Нісс у житті ще не бачив! Охайно списаний і рівненько складений, краєчок до краєчка.

Нісс нахилився, щоб краще роздивитись.

— Вітрове колесо! — мовив хлопець. — Це Ведурові креслення!

— І він отак пише? Це його почерк? — запитала Моа.

Нісс знову задивився на верхній аркуш. Рівними рядочками стояли там крихітні літери, всі однакового розміру, охайно вишикувані, ніби вивела їх не рука живої істоти, а якась машина. Якщо взагалі можна щось таке уявити…

— Не знаю! — прошепотів хлопець.

— Ніссе! — занепокоєно сказала дівчинка. — Я не знаю, що це таке. Але тільки не майстерня. Що завгодно, тільки не майстерня, Ніссе!

Хлопець зіщулився.

— Але ж він усі свої пристрої…

— Знаю, — запевнила Моа. Вона присіла біля нього навпочіпки. — Розкажи мені все, що ти знаєш, — попросила вона.

Нісс похитав головою.

— Але ж я нічого не знаю! — прошепотів він.

— То розкажи все, про що здогадуєшся!

— Отже, він подався на пошуки Антака… — протягла Моа, коли Нісс замовк.

Нісс кивнув.

— Існує щось таке, про що знають Антак, Ведур і король, — задумливо провадила Моа. — І воно пов’язане з тим, що Антак є хранителем історії.

Нісс знову кивнув. Про такий зв’язок речей він досі й не думав.

— Тобто існує знання про минуле, — бурмотіла далі Моа. — І він висував такі вимоги, які король не хотів виконувати. Через це саме, здається, він розсварився і з Ведуром. А тепер зник.

— Це нам якось допоможе? — запитав Нісс.

Моа знизала плечима.

— Вони ж говорили про гору, про щось нагорі, — провадила вона. — Хіба не ти розповів це? Що Антак має перебувати десь нагорі. Туди ж таки збирався і Ведур.

— Саме так, — погодився Нісс. Він весь аж бринів від напруження. — Але де ж воно, це нагорі, Моа? У горах?

Моа провела пальцями по шафі, полицях, по стінах.

— Не знаю, — невпевнено відказала дівчинка. — Та навряд чи в горах, бо про гори взагалі не було мови. Говорили ж вони про щось нагорі, вгорі, Ніссе. Якби вони мали на увазі гори, то про гори й вели б мову. — Вона задумалася на мить. — Хіба ти знаєш такі перекази, де б гори відігравали якусь роль? Важливу роль?

— Ні, — похитав головою хлопець і спантеличено запитав: — А до чого тут перекази? І роль гір у переказах?

Тепер Моа просунула свою тоненьку руку в щілину між шафою та стіною і стала нею рухати вгору-вниз.

— Хранитель історії… — мурмотіла вона. — Це ж має бути якось..

Раптом дівчинка завмерла.

— Ану допоможи мені, Ніссе! — попросила вона й посунула шафу від стіни. Нісс здивовано витріщився: Моа зовсім не потребувала його допомоги! Шафа рухалася так легко, неначе зовсім не мала ваги.

— На коліщатах! — прошепотів Нісс.

— Ось чому він завжди був тут, — виснувала Моа, відсунувши шафу зовсім убік. — І ось чому його майстерня мала стояти так далеко від села.

— Чому ж? — допитувався Нісс, підходячи ближче.

Моа показала на стіну, що відкрилася за відсунутою шафою.

— Тому, — відказала дівчинка.

У стіні видніли двері. І були вони замкнені.

Діти кинулися шукати по майстерні ключа. Але не знайшли.

— І куди ж вони ведуть? — настрашено запитав Нісс.

Подивившись ще раз на замкнені двері, діти вибігли, аби поглянути на них знадвору.

— Навіщо йому другі двері надвір? — не вгавав Нісс. — І чому він їх замаскував?

Двері були вбудовані в задвіркову, позбавлену вікон стіну майстерні — стіну, котра була повернута до лісу, а не до стежки. Одначе побачити ці двері можна було тільки зсередини. Знадвору стіну вкривав суцільний тиньк.

— Йому не потрібні другі двері, котрі вели б надвір, — сказала Моа. Великими кроками вона зміряла довжину причілкової стіни. — Вісім кроків! А скільки буде зсередини?

Власне, вимірювати зсередини й не було потреби — діти й так здогадувались.

— Шість! — вигукнула Моа і впала на дощану підлогу. — Другі двері надвір йому зовсім не потрібні.

— Але ж куди вони…? — знову почав Нісс.

— Ми повинні знайти ключа! — сказала Моа. — Може, нам пощастить — якщо є другий ключ?

Але вони, хоч і шукали, знали: пошуки безглузді. Якщо вже Ведур так спритно замаскував ці таємничі двері, то навіщо б йому було лишати у майстерні другого ключа? Аби всякий, хто тільки сюди забреде, міг їх відімкнути?

— Принеси сокиру! — звеліла Моа, проводячи пальцями по одвірку. — Надворі, біля дров.

— Ми ж не можемо… — заперечив Нісс.

Моа обернулася до нього.

— Ведур зник, — тихо мовила дівчинка. — А ще раніше — Антак. І шлях до них веде крізь ці двері.

Нісс кивнув.

— Якщо ти просунеш лезо поміж язичком замка й одвірком, — доводила Моа, — то пошкодиться сам лише одвірок. Ведур не сердитиметься на тебе за це.

Нісс увігнав сокиру. Відчував опір дерева, але піддавалося воно легко.

Ще не підколупнувши замкового язичка, зупинився.

— Куди, Моа? — пошепки запитав він. — Куди?

— Сам давно знаєш, — відказала дівчинка. — Нагору.