Медлевінґери

15

З одвірка полетіли скіпки.

— Вибач, Ведуре! — прошепотів Нісс.

— Натисни на двері! — сказала Моа.

За дверима, поміж зовнішньою та внутрішньою стінами, відкрився хід. В один крок завширшки.

— Он як! — мовила Моа. І показала туди, де хід вужчав. Там видніли прочинені двері — такі низькі, що дорослий медлевінґер насилу міг би туди протиснутись. — Чи ж я не казала!

— І куди ж ведуть ці двері? — злякано запитав Нісс. — Знадвору там немає виходу!

— А це ми зараз побачимо! — запевнила Моа. — Тільки спочатку поставмо шафу на місце. Якщо ці маленькі двері ведуть туди, куди я думаю, то, звісно, Ведур аж ніяк не хотів би, щоби на них міг натрапити перший-ліпший медлевінґер.

І сам Ведур також мусив діяти подібним чином, коли робив свої вилазки через ці загадкові двері. З тильного боку шафи до неї був приточений короткий мотузок, тож діти легко притягли її, поставлену на коліщата, і затулили нею потрощений сокирою одвірок. Потім замкнули двері майстерні зсередини.

Тепер тунель був такий темний, що вони не бачили навіть своїх стіп.

— Іди ти перша! — пошепки попрохав Нісс. — Лі-феї можуть бачити в пітьмі — чи як?

От би тут їм пригодився Ведурів денносвіт! Якби ті його денносвіти діяли без довжелезного дроту, по якому надходить сила струмів…

— Дурниці! — сердито огризнулася Моа. — Мені ж до лі-феї ще так далеко, як до неба пішки. Але я не боюся, можеш мені повірити…

Нісс почув, як дівчинка штовхнула маленькі двері. Мацаючи руками стіни, рушив уперед, але ось пальці вхопили саму порожнечу…

— Моа? — прошепотів хлопець. Це, певне, мав бути вхід до тунелю…

— Ось! — шепнула дівчинка. — Помацай-но! Все земля!

Нісс простяг руки. Так, за маленькими дверима вони потрапили до тунелю — не ширшого за той прихований прохід у стіні. Праворуч і ліворуч його руки вперлися у вогку землю.

— І як же воно діє? — вголос чудувався Нісс, більше вже не намагаючись шепотіти. Та й навіщо? Тут їх усе одно ніхто не почує. — Майстерня ж стоїть у лісі! То чому ми раптом опинилися під землею?

— Не знаю! — відказала Моа. — Ой! Не поспішай так! А то б’єш носаками мені в литки.

— Це неможливо! Як ми могли опинитися під землею, якщо зайшли у двері над землею?

— Але ж ти бачиш: ми таки під землею! — нетерпляче сказала Моа. — Чи ти ще почнеш доводити мені, начебто ми не тут, а деінде?

Нісс похитав головою, а тоді схаменувся: Моа ж не може його бачити!

— Ні, — відповів.

— Ото ж бо! — задоволено сказала дівчинка. — Ти ще скажи, що лі-феї не вміють вирощувати рослин! Чи ширяти у повітрі… Часом буває нелегко порозумітися з тобою, Ніссе.

Хлопець промовчав. Він уже давно зауважив, що долівка тунелю дуже рівна: не спіткнешся, хоч і темно. Тільки ледь торкався пучками стін обабіч, аби завчасу помітити, коли тунель раптом круто зверне вбік. Але підземний хід тягнувся прямо, мов проведено його під шнурок.

— Ніссе, здається, він пішов угору! — схвильовано вигукнула Моа.

Нісс і не здогадувався, що потрібні очі, аби визначити, як ідеш: угору, вниз чи по рівному.

— І мені так здається, — підтвердив хлопець. — Але я ще не певен.

— А таки нагору! — багатозначно мовила дівчинка. — Як вони й казали. Ведур і Антак нагорі, Ніссе. Незабаром і ми там опинимося!

Нісс відчув, як забилося в грудях серце. Можливо, треба було спочатку порозумітися з Моа стосовно того, що вона має на увазі, коли каже «нагорі». Звісно, він щось припускав, про щось здогадувався. Але зараз добре було би знати більше й точніше. Він навіть трохи завагався: а може, краще б їм повернутися?

— Уже! — скрикнула Моа. Тісний вогкий тунель поглинув її голос. — Прохід закидано, але землю зовсім легко відкидати! — Вона чхнула. — Стає світліше, Ніссе! Бачиш? Світлішає!

Коли б Моа не привернула його уваги, Нісс міг би подумати, що це його очі так поступово пристосувалися до цілковитої темряви. Здавалося, ніби пітьма помалу з густої чорноти перейшла у свинцевий відтінок, і якусь мить Нісс був не певен: чи він уже розпізнає обриси постаті Моа, чи йому це тільки ввижається?

Але раптом усі сумніви враз розвіялись. Куди швидше, ніж Нісс міг сподіватися, він виразно вздрів попереду чорну тінь, що квапливо дерлася все вище й вище! А потім та тінь перетворилася на Моа.

— Світло! Я бачу світло! — закричав Нісс. — Ми прийшли!

Останній відтинок шляху здіймався круто вгору — так круто, що Нісс іноді мусив лізти навкарачки. Ну, в такому місці навіть за цілковитої темряви хто б засумнівався, що тунель веде нагору!

— Тихо! — пошепки застерегла Моа. — Бо що, коли тут на нас хтось чигає?

Нісс злякався. Про таке він і не подумав!

— Ти бачиш хоч щось? — пошепки спитав він.

— Ой, хай йому абищо! — просичала дівчинка. З того, як звучав її голос, хлопець зрозумів: вона вже на поверхні! — Будь обережний: тут троянди! З величезними колючками! — простогнала скривджено. — Не могли зробити вихід у якесь безпечніше місце!

Але Нісс і не думав про таке. Спершись на лікті, він підтягся й перевалився через край. Відсапуючись, упав горілиць на вологу, прохолодну землю й задивився у небо.

Понад дахами, такими високими, що, коли б хто Ніссові це розповів, він би нізащо не повірив, падали навкоси останні теплі промені вечірнього сонця, забарвлюючи червоним кольором протилежні стіни подвір’я, яке оточували велетенські будинки. По траві, що, як і в краю медлевінґерів, покривала більшу частину ґрунту, перелякано метався якийсь неоковирний звір на коротких ніжках — такий великий, що Ніссові був би по коліна. Дивно, але Нісс тієї звірюки зовсім не злякався. Небагато він бачив тварин із таким приязно-дурненьким писком, і до того ж складалося враження, що та тварина сама злякалася прибульців.

— Моа? — прошепотів Нісс. Ніколи б не повірив, що можна бути щасливим тільки тому, що скінчилася темрява! — І що далі, Моа?

— Тепер ми нагорі, — задумливо сказала дівчинка. — Загалом виглядає все не так, як розповідається у переказах, правда?

Моа показала вбік, де, на чотирьох стовпчиках, акуратно складених із цегли, стояла чудернацька дерев’яна хатка з сіткою перед дверима. Двері були прочинені, а за ними Нісс побачив віхті сіна.

— Тихо! — пошепки застерегла Моа. — Що, коли сюди дивляться з вікон?

І потягла Нісса в нішу між стіною та хаткою.

— Дивляться? — ошелешено перепитав Нісс. — Хто дивиться, Моа? Якщо знаєш… — А тоді затулив собі долонею рота. — Ти хочеш сказати, ми опинилися в Сивій Давнині? — запитав. — У часі переказів? І ти маєш на увазі, що ми потрапили… — тут він на мить задумався, — до людей?

Моа покрутила пальцем біля скроні.

— Ти гадаєш, ніби можна мандрувати в часі? — перепитала вона. — Оце вже дурниці так дурниці! А от що ми потрапили до людей, то це більше схоже на правду.

— Так їх же не існує! — заперечив хлопець. — Який розумний медлевінґер повірить…

— Ось ти не вірив, що існує той підземний хід, — ущипливо зауважила Моа. — Я вже й не знаю, що ще має статись, аби ти нарешті збагнув, що діється те, що діється.

— Так то ж перекази! — пошепки заперечив Нісс. — Баєчки для малих діточок! То ж усе вигадане!

Цієї миті сонце сховалося за дахами. Відразу ж стало прохолодніше.

— Можливо, хтось якраз і хоче, щоб ми саме так думали? — схвильовано прошепотіла Моа. — Можливо, існує якась підстава, аби ми не…

Над металевими сходами (з неймовірно високими сходинками!) відчинилися двері.

— Поллілі! — вигукнув хлоп’ячий голос. — Ти знову десь забігла? Зараз же підеш назад у клітку, ти, стара рудеро!

В дверях виникла постать — така височезна, що Ніссові з переляку забило дух і здалося на мить: як серце зараз зупиниться, то навіки!

— Лізьмо досередини! — шепнула Моа і шаснула в дерев’яну хатку. Раз — і зарилася в сіно. — Він не повинен нас знайти! Лізь і ти!

Нісс зібрав усі свої сили й поліз у клітку. Сіно тхнуло цвіллю. Ні-ні, це все не насправді! Нізащо в світі цього не може бути!

16

Коли Брітта поїхала на роботу, Йоганнес випустив Поллілі на подвір’я погуляти. Тут іще світило сонце, і хлопчик подумав, що й морські свинки мають право порозкошувати навесні. До того ж його мучила совість: вже давно він мав би почистити клітку.

Але ось сонце вже й зникло між будинками, зараз споночіє, і тоді нелегко буде спіймати Поллілі. А ще страшно буде самому вештатися там, на подвір’ї. Йоганнес згадав про Кевіна.

— Поллілі! — гукнув він, відчинивши двері, що вели на подвір’я. Його свинки ніде не було видно. — Ти знову десь забігла? Зараз же підеш назад у клітку, ти, стара рудеро!

І помчав униз, аж металеві сходинки загримотіли під ногами.

— Поллілі! — покликав Йоганнес. — Ось глянь, що я маю! — Присівши навпочіпки, він простяг долоню зі шматочком яблука. — Бачиш? Смачненьке яблучко!

На подвір’ї нічого не ворухнулося.

— Лайно! — буркнув Йоганнес. Тоді підвівся, обережно пішов до східців, що вели у підвал. Щоразу, випускаючи Поллілі погуляти, він боявся, що морська свинка впаде й покотиться тими східцями. Але ні на східцях, ні на вкритій тріщинами бетонній підлозі не було її й сліду.

— Хоч озвися! — попросив Йоганнес. — Іди сюди, Поллілі! А то я з’їм яблуко сам!

Хоч і добре знав: цим її не злякає. Зрештою, Поллілі не розуміла жодного людського слова.

Йоганнес зітхнув. Зігнувшись почав обходити подвір’я, обмацуючи поглядом кожен сантиметр землі. Ще трохи — і доведеться шукати з ліхтариком. Уже засвітилися перші вікна, і їхнє приємне, затишне світло полилося надвір, у сутінь.

— Поллілі! — приглушеним голосом іще раз гукнув Йоганнес. І зупинився як укопаний перед Бріттиними трояндами.

— Ні! — тільки й промимрив він.

Нора в землі цього разу була більша, ніж будь-коли раніше, і видно було: вглиб веде хід… Під трояндовими стеблами нерівними купками лежала земля.

— Ах ти, дурна тварючко!

Треба буде завтра піти в зоомагазин і порадитись, але йому все ще не вірилось. Бо морські свинки не риють нір. Та ще й таких великих, широких, глибоких. Так-так, морські свинки не риють нір, жодна морська свинка. Крім Поллілі?

— От лайно! — спересердя кинув хлопчик і почав згортати пухку землю в нору. А що, коли там, під землею, лишилася Поллілі?

І цієї миті почув її писк.

— Поллілі! — полегшено прошепотів Йоганнес. — Ось де ти!

Поллілі сиділа на моріжку, лише за кілька кроків від господаря, і мала такий вигляд, ніби просилася, щоб він її взяв на руки й посадив у клітку. Так вона не поводилася ще ніколи!

— Ага, тепер на тебе страх найшов! — сердито мовив Йоганнес і схопив тваринку. — І навіщо ти викидаєш такі штучки, ти, дурна тварючко? Ти ж не кролик!

Коли вони опинилися перед кліткою, морська свинка захвилювалася ще дужче, запищала голосніше і мало не вирвалася з Йоганнесових рук.

— Так-так, тепер тобі хочеться швидше додому! — сказав хлопчик. — Але спочатку треба було все перевернути догори дриґом. Знаєш, що з тобою зробить Брітта, як переконається, що то ти риєш ті нори?

І посадив Поллілі в сіно. Морська свинка зараз же й зарилася туди, викопавши собі писочком та передніми лапками теплу, затишну печерку.

— Коли ти нарешті вгамуєшся? — запитав Йоганнес, уклякаючи навколішки перед кліткою.

І тут щось заверещало — тоненьким, пронизливим голоском.

Йоганнес умить зачинив дверцята клітки ще й взяв на засув. У нього тремтіли пальці. Він ще ніколи не чув, щоби Поллілі так кричала!

Що ж воно діється там, у клітці, під сіном? Але роздивитися було годі, бо подвір’я давно вже поринуло в сутінь. Ось сіно заворушилося…

— Поллілі? — прошепотів Йоганнес.

Він усвідомив: таки треба відчинити дверцята і з’ясувати, що воно там коїться. Бо то ж не Поллілі так кричала! А якщо все-таки вона? Тоді хіба що від смертельного страху… А він же її ще й замкнув, разом з її лютим ворогом!

«Отже, це не вона вирила ту нору? — подумав Йоганнес. — А хто ж тоді? Кріт? Про кротів не може бути й мови. Кролик? Кролів морські свинки не бояться. Хто ще вигрібає собі нори? Лисиці, ну ще борсуки. Але звідки їм тут узятися, лисиці чи там борсуку, отут, біля гавані?»

І все ж таки могло бути тільки щось таке. На їхньому подвір'ї оселилася лисиця! Можливо, хтось із мешканців, котрий має ключа від підвалу, підкинув ту звірину. От хоч би й пан Покашиїнський, той на все здатен. Підкинув лисицю саме з таким задумом, щоб вона зжерла Поллілі! Аби Йоганнес і Брітта не мали більше ні краплини втіхи на своєму подвір’ячку. Йоганнес глибоко вдихнув. Якщо там, у клітці, засіла лисиця, то це означало, що Поллілі там більше не сидить — принаймні вона вже нежива! У такому разі він їй, бідолашці, вже нічим не допоможе. Однак треба хоч глянути. Бо потім він собі не пробачить. Уява вже малювала йому картину: маленька закривавлена шкурка серед сіна й соломи.

— Поллілі? — прошепотів Йоганнес і обережно, на палець, прочинив дверцята клітки. Лисиці й людей кусають, від паніки, коли бачать, що загнані у безвихідь. А ще лисиці бувають хворі на сказ. — Поллілі, ти ще жива?

Сіно заколивалося, потім долинуло знайоме попискування.

— Поллілі, вилазь! — гукнув Йоганнес. Від полегшення, на радощах, він був ладен її навіть обійняти, якби це було можливо — обійняти морську свинку. — Ага, ось де ти!

І шаснув рукою в купу сіна. Цього разу він уже не так злякався того вереску. І те, що він ухопив пальцями, було зовсім не хутро. То була тканина, якийсь одяг! Зовсім не думаючи, що робить, хлопчик потягнув за той одяг — тоді як Поллілі сиділа біля його руки й тільки попискувала. Однак те, що Йоганнес тягнув, чинило йому опір!

— Моа! — вигукнув переляканий хлоп'ячий голос, і не було жодного сумніву: кричало всередині клітки. — Моа, допоможи ж мені!

І тоді хтось щосили увігнав дрібненькі зубки у вказівний палець Йоганнеса.

Тримаючи Поллілі на колінах, Йоганнес сидів на холодній землі під кліткою і важко дихав. На вказівному пальці чітко видніли сліди дрібненьких зубів, а в одному місці навіть проступила кров. Але болю хлопчик не відчував. Тільки серце калатало, мов шалене.

«Зараз я збожеволію! — думав він. — Ну, Країдлінґ зрадіє! А з ним і Покашиїнський. Я не витримаю. Вчора за один день — Країдлінґ і Кевін, а за сьогодні — Покашиїнський та зникнення Поллілі. Ніколи не думав, що маю такі слабкі нерви.»

Висадивши Поллілі на землю, швидко взяв на засув дверцята клітки. «Отже, мені чулися голоси. Отак воно й починається… Бідолашна Брітта!»

Поллілі все попискувала, намагаючись заховатися господареві під лікоть.

«Але ж і вона почула, хоч би що то було! Чи побачила. А то б не верещала так відчайдушно…»

Механічно погладив спинку Поллілі. «Якщо це не вона верещала, тоді хтось інший? Мабуть, у клітці є хтось? Можливо, я таки не збожеволів».

Йоганнес майже впритул наблизився обличчям до сітки.

— Агов! — прошепотів він.

У клітці панувала тиша.

— Агов, є хтось там?

Під сіном щось заворушилося, потім виткнулася невеличка рука.

— Хвилинку! — промовив дівчачий голос. На поверхню виринула маленька голова, зі стеблинами сіна в скуйовдженому волоссі. Далі випросталась і вся крихітна постать. То була дівчинка: зависока, щоб прямо стояти у клітці, але навряд чи більша за кішку.

— Гей ти, начувайся! Бо вкушу ще раз!

Йоганнес відсахнувся.

— Ось що я тобі скажу! — енергійно заговорила дівчинка, сіпаючи сітку. — Ми знаємо, що ти тримаєш Антака й Ведура, тож не прикидайся таким невиннятком! Але ми тобі цього не попустимо, правда, Ніссе? Ми знаємо прийомчики!

У сіні біля неї щось зашелестіло, й ось з’явився хлопець: на голову вищий за свою подружку, але явно не такий бойовий, як вона.

— Саме так! — промовив той тремтливим голосом. — Тож начувайся, ти!

«Видно, що й вони бояться, — збентежено подумав Йоганнес. — Якщо вони не примари…»

— Я їх навіть не знаю! — собі на подив, відповів їм хлопчик. — Тих двох із кумедними іменами. Я до того непричетний.

— Тоді випусти нас! — суворо звеліла дівчинка. — Негайно! — І штурхонула в бік хлопця, що стояв поруч неї.

— Саме так! — повторив той і прокашлявся. У Йоганнеса на колінах пискнула Поллілі.

— Зараз! — мовив Йоганнес. — Секунду!

І помчав східцями до кухні.

Було лише дві можливості.

Йоганнес сидів за кухонним столом, витріщившись на двері. Поллілі заповзла під мийку, сховавшись за завіскою.

«Або, — пробурмотів сам до себе Йоганнес, — я залишу їх на цілу ніч у клітці. Просто лишу і край, так ніби нічого й не трапилось. Поза тим, що я заніс Поллілі до помешкання. Вранці якось поясню це Брітті».

Але тоді він так нічого й не довідається. І не знатиме, чи й справді він збожеволів і все те йому лише приверзлося. А також не знатиме (якщо ті двоє існують, реально сидячи у Полліліній клітці), чого вони від нього хотіли. Не кажучи вже про те, що їм уночі, очевидно, буде досить холодно там, надворі у клітці, тож, якщо вони застудяться, винен буде хто? Йоганнес.

«Або ж я їх випущу, — промимрив Йоганнес. — Як ти скажеш, Поллілі?»

Морська свинка навіть не поворухнулася, але він, звісно, й не сподівався від неї жодної відповіді. Поки Поллілі поводилася, як нормальна морська свинка, то і її господар міг сподіватися, що, можливо, і з ним усе в порядку.

— Так, я їх випущу! — вирішив Йоганнес. — А там побачимо.

Хвильку подумав іще про прийомчики та витівки, про які говорила та крихітна дівчинка.

Якщо ті двоє і справді існують, то це шаленіше за все, що пережив досі Йоганнес. Він би вже не здивувався, коли б вони оце зараз прилетіли до нього, вимахуючи чарівною паличкою. Хоча, в такому випадку, чого би їм було благати його, щоби випустив їх із клітки?

Йоганнес схопив ліхтарика й повернувся на подвір’я.

— Ви ще тут? — тихо запитав він.

Малята сиділи на підлозі клітки в сіні й дивилися на нього.

— Захищайся! — закричала дівчинка. Хлопчик затулив рукою обличчя.

— Я міг би вас випустити, — мовив він.

— То відчини! — крикнула дівчинка. — Швидко!

— За однієї умови, — додав Йоганнес.

Хлопець обережно відвів руку від обличчя й витріщився на кишенькового ліхтарика, промінь якого Йоганнес спрямував тепер на землю, аби не сліпити тих двох.

— І йому не потрібен дріт? — запитав хлопець.

— Кому? — не зрозумів Йоганнес. Він усе ще тримався віддалік. Таки, здавалося, ті двоє і справді існують. Але, в такому разі, вони могли нести й загрозу.

— Та отому твоєму денносвіту! — пояснив хлопчина, і тепер голос його звучав уже не перелякано, а швидше схвильовано. — Ніякої сили струмів?

— За якої умови? — перебила його дівчинка.

— Що ви мене більше не кусатимете, — сказав Йоганнес. — І що не накиваєте п'ятами. Ви даєте мені слово честі, що не втечете і не кусатиметесь. І жодних витівок. Тоді я вас випущу.

Дівчинка просунула три пальці крізь сітку.

— Але ж це три умови! — наголосила вона.

— Моа! — дорікнув хлопець і штовхнув її. — Отак завжди: тільки вона повинна мати слушність, — виправдовувався він перед Йоганнесом. — Домовитися з нею нелегко, а це від того, що вона, розумієш, майже готова лі-фея. — Тут Йоганнес згадав про Ліну. — Ми обіцяємо тобі.

— А ти? — звернувся Йоганнес до дівчинки.

Та сердито кивнула.

— Але це три умови, — уперто повторила вона.

Йоганнес відсунув засув, тоді відступив на крок назад.

— Відчинено!

Хлопець зважився перший. Якусь мить він посидів на краю, силкуючись крізь пітьму оглянути подвір’я, а тоді відштовхнувся й зістрибнув на моріжок.

Йоганнес спрямував промінь ліхтарика на землю перед самою кліткою. Дівчинка стрибнула в середину світляного кола.

— Ну! — Вона склала руки на грудях. — Вимкни.

Лише тепер, коли гості стали біля нього, Йоганнес допевнився, які маленькі вони були насправді. Схоже було, що жодне з них не могло б зіп’ятися вище сидіння стільця, але й не виглядало, ніби вони перестали рости: у всьому правильні пропорції, і ні голова, ні руки-ноги не були завеликі порівняно з рештою тіла. Просто вони мали такий вигляд, ніби хтось їх зменшив за допомогою якогось пристрою.

— Завітайте до мене! — запросив Йоганнес. Йому все ще було трішечки страшно, чи не кинеться зненацька котресь із них кусатись. Особливо дівчинка. Бо хлопчина мав ніби цілком приязну вдачу. — Тут, на подвір’ї, нас може хто завгодно побачити.

Перед східцями Йоганнес зупинився.

— Може, я вас піднесу нагору? — ніяково запропонував. Бо як же їм, із їхніми коротенькими ніжками, зійти з ним, коли висота східців така велика?

— Не чіпай мене! — закричала дівчинка й відстрибнула набік. — Іди попереду!

— О’кей! — знизав плечима Йоганнес.

Він чув, як вони позаду сопуть, долаючи східці руками й коліньми, як це роблять малята. Подумав, який твердий метал східців та які гострі краї. Але не обернувся: мабуть, не треба аж так дуже набиватися зі своїми послугами.

— Заходьте! — мовив він, відчиняючи кухонні двері. Зі стелі звисала Бріттина велика кругла паперова лампа, заливаючи кухню м’яким, лагідним світлом. Після темряви дворика вона підкуповувала домашнім затишком, немовби запрошувала гостей завітати.

Одначе малючки злякано відсахнулись.

— Це пастка! — просичала дівчинка.

Хлопчина не був такий упевнений.

— Але ж як нам інакше… — промимрив він.

Йоганнес упав перед крихітними гостями на коліна. Навіть у такій позі він виглядав удвічі вищим за них.

— Присягаюсь! — урочисто проказав він, піднісши догори три пальці. — Клянусь, що жодної пастки тут немає. І що я вам — слово честі! — дозволяю втікати, коли тільки вам заманеться. Бо й так непросто буде порозумітися з моєю матір’ю.

Але хлопчина все ще невпевнено роззирався. До кухні він так і не увійшов, але видно було, що він охочіше, ніж дівчинка, почне принаймні розмову з господарем.

— Ти сказав, що не тримаєш їх у полоні! — дорікнув він. — Тепер ми знаємо, що ти брешеш. Бо інакше де б ти взяв Ведурові денносвіти?

— Ти брешеш, ось докази твоєї брехні! — сказала дівчинка, тулячись до хлопчини.

Раптом прибульці мало не попадали в кухню.

— Кого це я тримаю в полоні? — спантеличено спитав Йоганнес.

— І ображати нас тобі ніхто не дозволить! — заявила дівчинка.

Йоганнес про всяк випадок відступив від них іще на крок. Коли крихітна гостя отак лютує, не виключено, що й знову кинеться кусатись.

— Та кажу ж я вам! — вигукнув господар. — Я навіть не знаю, про кого ви говорите!

Але тепер розсердився і хлопчина.

— Ти викрав Ведура! — вигукнув той. — Чи взяв ти ще й Антака в полон, цього я не можу сказати напевне. Але Ведура ти достеменно викрав! Бо звідки ще взяв би ці денносвіти?

— Точно! — крикнула й дівчинка. — Ти захопив його і змусив зробити для тебе денносвіти! Тож нічого не змінилося: ви й досі такі самі, якими були! Ви захоплюєте нас і використовуєте наші здібності!

— Що? — розгублено перепитав Йоганнес. Оце тільки повірив, що його гості існують насправді, як вони почали плести такі дурниці, котрі лише в снах і бувають!

Він підвівся і ввімкнув кухонного телевізора, що стояв на підвіконні. Восьма вечора. Якщо зараз почнеться огляд денних новин, із називанням точної дати й повідомленнями, як і щовечора, тоді можна бути досить певним, що це тобі не сниться і ти не спиш. А якщо на екрані виникнуть постаті, яких не буває у повсякденному житті, тоді це точно сон…

— Говорить перший канал Німецького телебачення, — промовив знайомий голос диктора. — Доброго вечора, пані та панове…

Так, Йоганнес увімкнув дуже вчасно.

Одначе позаду тільки затупотіли крихітні ніжки: малючки кинулися навтіки униз по східцях, так ніби за ними сто вовків гналося.

— Гей, ви куди? — гукнув навздогін Йоганнес. — Чого це ви чкурнули геть? Це ж всього-на-всього новини!

Але з подвір’я ніхто не обізвався. Йоганнес причинив двері й сів перед телевізором, хоч і не розумів, що там показують. Поки дійшли до прогнозу погоди, його пульс знову нормалізувався. Хоча він так і не знав, що йому тепер робити.

На подвір’ї перелякані Нісс і Моа забилися в тісний проміжок під кліткою.

— Повзімо назад, Моа! — зашепотів Нісс. — Тунелем! Ми вже знаємо, хто тримає їх у полоні; маємо доказ! Підемо до короля і все йому розкажемо. Тоді він пошле сюди наших…

— Та невже? — ущипливо відказала дівчинка. — Він так і зробить? І що ж ти йому розповіси?

— Що ми знайшли доступ до світу людей! — схвильовано відповів Нісс. — Що вони й справді існують, люди, а не тільки в казках та переказах! Він нізащо нам не повірить!

— Невже? — насмішкувато витягла губи трубочкою Моа.

— Не повірить! — викрикнув Нісс. — Бо в це ніхто в краї не вірить! Але коли ми розповімо…

— І ти гадаєш, що тим самим повідомиш королю якусь новину? — запитанням урвала його Моа. — Сьогодні ти отримав свою фібулу, Ніссе, а міркуєш як мала дитина!

Нісс тільки безтямно витріщився на неї.

— Як ти гадаєш, куди він послав Ведура? — запитувала дівчинка. — Куди послав його наш король? І де, на його думку, Антак?

— Нагорі, — промимрив Нісс.

— Антак, хранитель історії! — провадила Моа. — Антак, звісно, знав про це. І король знав, Ніссе, не будь таким сліпим! І Ведур. Але, хтозна з якої причини, вони не хотіли, щоби про це довідалися і всі краяни. Хтозна чому, але їх влаштовує, щоби всі вірили, нібито люди — це просто казкові істоти на взір велетнів і чарівників, нібито це вигадки із Сивої Давнини. Тож я не вірю, що він, коли ми розповімо йому про все нами пережите, так зараз же й пошле когось визволяти Антака з Ведуром.

— Бо тоді таємниця перестане бути таємницею? — прошепотів Нісс.

— Він міг би послати загін уже тоді, коли вперше зник Антак, — провадила Моа. — Натомість на його розшуки вирушив лише Ведур. А куди він вирушив — про це король збрехав краянам. — Дівчинка зітхнула. — Тож він змириться і зі втратою Ведура, Ніссе, — мовила тихо. — І нас він здасть. Либонь, боїться, що інакше медлевінґерам буде від людей ще більша небезпека.

Нісс непевно кивнув.

— Мабуть, твоя правда, Моа-Вель! — нарешті озвався він. Десь у глибині його свідомості заворушився невиразний спогад, просячись на поверхню. — Цього разу ти справді маєш слушність.

— Не тільки цього, а завжди! — палко заперечила Моа.

— Але тоді… — почав Нісс.

— Саме так! — підхопила Моа. — Або ми — або ніхто!

— Або ми — або ніхто! — знічено повторив Нісс.

— Принаймні ми вже їх знайшли! — підбадьорливо сказала Моа. — Ти міг би у таке повірити? Щойно опинилися у світі людей, так відразу й наштовхнулися на викрадача!

— Авжеж, нам поталанило, — задумано підтакнув Нісс.

— І нас йому не обдурити! — провадила далі дівчинка. — Я ж на власні очі бачила денносвіт на стелі! І навіть зорову скриньку ми бачили! То ж справді була зорова скринька, так, Ніссе? Про яку ти розповідав?

Хлопець знову кивнув.

— Але в цій говорили куди чіткіше, ніж у скриньці, що в нашому краї. І картинки тут виразніші. Мабуть, Ведур встиг якось їх удосконалити. Вдома, у нашій скриньці, ми чули тільки якесь шарудіння.

— Знаєш що, Ніссе? — труснула його за плече Моа. — Тепер ми хоч знаємо, що ти можеш по-справжньому пишатися своїм батьком. Який геніальний винахідник! Не дивно, що ці казкові істоти не хочуть відпускати його на волю.

— То що ж нам зараз робити? — запитав Нісс.

— Те єдине, що ми можемо зробити! — відповіла Моа. — Правда? Ходімо, Ніссе! З вигляду він не такий вже й небезпечний. Швидше нормальний хлопчик, тільки огидно великий.

— І своєї фібули він ще не одержав, — додав Нісс, аби підбадьорити себе.

— Малюк, — погодилася Моа. — Але тримаймося на безпечній відстані!

17

Хтось постукав у двері, що ведуть на подвір’я. Отже, вони повернулися. Йоганнес неквапливо підвівся. І та тінь, учора ввечері, то також були вони…

Коли Йоганнес відчинив двері, то побачив перед собою ту крихітну дівчинку.

— Ми не боїмося! — заявила вона, зухвало задираючи голову. — І не думай собі такого!

— Ні-і, — похитав головою Йоганнес.

— А зараз ми зайдемо до тебе! — завзято наступала дівчинка. — Стережись! Ми знаємо прийомчики, витівки, правда, Ніссе? Геть з дороги!

— Це мені? — перепитав Йоганнес, але досі він несвідомо задкував, тож тепер йому лишилося тільки впасти на кухонний стілець.

— Отак! — погрозливо мовила дівчинка. — Заходь, Ніссе. Нісс отримав свою фібулу! Затям собі!

— Так? — пошепки протягнув малий господар. Він не зрозумів, про що мова, але перепитати не зважився.

— Он подивись! — провадила далі маленька гостя. — І не забувай про це! Ти ж, певно, ще й не дожив до свого Великого Дня…

Хлопчина тим часом обережно, невеличкими кроками, увійшов до кухні й став, мов укопаний, перед телевізором.

— Ану зізнавайся! Ти заховав у себе Ведура!

— Я взагалі не розумію, — похитав головою Йоганнес, — про кого це ви говорите!

— А денносвіти? — крикнула дівчинка. — А зорова скринька?

— Ну, ніяк не втямлю, — доводив Йоганнес, — про що це ви! — Подивився на дівчинку. — Ви про телевізор? — запитав. — То яке він має відношення до вашого…?

— Ведура! — суворо нагадала гостя.

— …Ведура? — закінчив своє запитання малий господар.

Хлопчина й дівчинка перезирнулись.

— Він прикидається дурником! — висновила дівчинка і підійшла до господаря. — Я тебе вкушу!

— Ні! — зойкнув Йоганнес, задираючи ноги на сидіння. Укуси деяких змій отруйні. І скорпіонів… Спробував непомітно переконатися, чи не спух, чи не посинів бува вкушений палець. — Присягаюся, не знаю, про що ви говорите!

Хлопчина задумався.

— А що, коли він каже правду, Моа? — запитав він. — Може ж таке бути, що він…

— Присягаюся, що кажу правду і тільки правду! — вигукнув Йоганнес. — Я й справді не знаю, про кого ви говорите… Моа? І Нісс?

Моа примружила очі, але Нісс мав такий вигляд, ніби починає вірити малому господареві.

— Мене звати Йоганнес! — відрекомендувався хлопчик, простягаючи руку для привітання. — Привіт! Я не тямлю, на якому це я світі, чесно! Через вас. Тому що, як з’ясувалося, на світі існують отакі кумедні малючки, як оце ви.

І збентежено знизав плечима.

— Ну, оце так чудеса! — здивувалася Моа. — Тому що існуємо ми? Це швидше тому, що існуєте ви!

— Як це так? — перепитав Йоганнес.

Нісс підійшов упритул до його стільця й задер підборіддя.

— Людей не існує! — повідомив крихітний прибулець. — Це знає кожна дитина в нашому краї. Люди — це істоти з байок і казок, і про це всі дізнаються ще задовго до школи.

Йоганнес обережно спустив ноги на підлогу.

— Тримайте мене, бо я зараз упаду! — тільки й вимовив він.

— Що, у вас цього не знають? — перепитала Моа. — І що ви знаєте взагалі? Коли вам доводиться навіть викрадати наших умільців, аби вони наробили денносвітів?

— Що? — знову не втямив Йоганнес. — Може, хтось з вас бажає кока-коли?

І помахав пляшкою.

Він надумав ставитися до них, як до цілком нормальних гостей. Але їх мов вітром здуло. Моа й Нісс шаснули під кухонний стіл.

— Не бийся! — крикнув Нісс.

— Та це ж просто кола! — розпачливо вмовляв крихітних гостей господар. — Я тільки хотів запитати, чи не бажаєте ви попити водички.

Моа визирнула з-під столу.

— То в тебе не бойовий дрюк? — обережно поцікавилася вона.

Йоганнес похитав головою і налив напою у три склянки.

— Ось, прошу! — сказав він, ставлячи повні склянки на стіл. — Можете самі переконатися.

Вагаючись, Моа наблизилася до склянки, але не дотяглася: руки були надто вже короткі.

— Ой, перепрошую! — вибачився Йоганнес і поставив дві склянки на підлогу. — Чи не могли б ви мені хоч зараз усе розповісти? Хто ви такі? Чому опинилися тут? І звідкіля прийшли?

Нісс умостився на килимку й схопив склянку обіруч.

— Не пий! — крикнула Моа. І показала на Йоганнеса. — Хай він перший!

Зітхнувши, Йоганнес відпив чималий ковток.

— Це чиста кола! — мовив він.

Моа сіла біля Нісса й пригубила трохи. Здивовано зиркнула вгору.

— І це, мабуть, винайшов хтось із наших! — сказала вона. І вихилила склянку одним духом.

Але Нісс пив обережно.

— Воно хмільне? — запитав.

Йоганнес витріщився на нього.

— То ви колись тут жили? — перепитав Йоганнес. — Поруч із нами, людьми? І коли ж це було?

— За Сивої Давнини, — відповів Нісс. — Ще поки ми, медлевінґери, не пішли звідси у наш край. Але це ми вже розповіли тобі. Хоча, сам розумієш, то тільки казочки. Тому що людей насправді не існує. — І похопився. — Принаймні так ми думали досі.

Йоганнес задоволено кивнув.

— Але ж тепер, якщо ми існуємо, то й вся справа виглядає інакше, чи не так? Якщо от я — ніяка не казочка, тоді й ті бувальщини про Сиву Давнину і все таке теж ніякі не казочки.

— Виходить, що так, — погодився Нісс.

— Оце так справи… — сказав Йоганнес. — Дуже цікаво.

Нісс непевно кивнув.

— Моа? — звернувся він. — Тепер віриш?

— Вірити — це не знати, — непривітно буркнула Моа. — Тому я наразі ні у що не вірю.

— Взагалі-то вас теж не існує, — почав правити своєї Йоганнес. — Хіба якщо ви гномики. Є в мене про вас таких книжка з картинками.

— Ні, ніякі ми тобі не гномики! — обурився Нісс. — За давніх часів ми володіли й таємними силами. Можна ще склянку коли? У переказах та казках. У наш Великий День старші передавали нам наше слово й нашу фібулу, а тоді — раз! І ми отримували таємну силу…

— Тільки завдяки тому, що навчилися читати? — спантеличено перепитав Йоганнес. Він не міг надивуватись, якої ваги надавали ці малючки чомусь настільки буденному.

— Що-о? — запитанням на запитання відреагував Нісс. Його склянка була знову порожня.

— Та дарма! — відмахнувся Йоганнес. — А тепер ви їх не набуваєте? Тих ваших таємних сил?

— Тільки лі-феї, — відповів Нісс. — Лі-феї — це, знаєш, такі у нас помічниці. Вони…

— Ельфи! — підхопив Йоганнес. — Авжеж, цілком логічно.

— Не ельфи, а лі-феї! — суворо виправила Моа. — Лі-феї! Вони швидко вирощують урожаї. Уміють розмовляти з тваринами.

— Круто! — похвалив Йоганнес. — А я завжди думав, що то все дурні вигадки. — І втупився у дівчинку. — То й ти лі-фея?

— Ще ні! — похитала головою Моа. — Я ще не доросла до моєї фібули.

— Ах, так, — мовив Йоганнес. А тоді показав на Нісса. — Але ж ти доріс до своєї! Отже, ти вже повинен володіти якимись чарівними силами. Перебуваючи тут! Адже колись давно ви володіли чарівними силами — саме тоді, коли жили у світі людей.

Нісс поморщив лоба.

— Хтозна! — невпевнено промимрив він. — У його словах є слушність, Моа! А ти про таке подумала?

— Тобі не передали слова, — знизала плечима. — То й не має значення, слушні його слова чи ні. Сама собою фібула ще нічого тобі не дає.

— Але раніше? — допитувався Йоганнес. — Що то були за таємні-чарівні сили, якими володів кожен з вас?

Нісс подивився на Моа, але та лише похитала головою.

— Без поняття! — зізналася майбутня лі-фея. — Розумієш, ми ж завжди вважали, що то тільки баєчки-казочки. Мудрість. Швидкість. Розум…

— Сила, — задумано мовив Нісс. — Правда, Моа? Отакі речі. Але й особливі, гадаю, також. Щось схоже на здібності лі-фей.

— Уміння розмовляти з тваринами? — заінтриговано перепитав Йоганнес.

Нісс похитав головою.

— Немає вже тих таких цікавих переказів! — нетерпляче урвав він. — Про Сиву Давнину! Ніхто ж не хотів їх слухати. То вже ніхто й не знає до пуття, що то були за таємні сили.

— Коли б ти мав уже своє слово, то це можна було би випробувати, чом би й ні? — припустила Моа. — А так — ні.

— Що ні, то ні, — луною відгукнувся Нісс, хапаючись за пояс. — І все тільки тому, що Ведур…

— Ага, ось воно! — схвильовано підхопив Йоганнес. — Усе через його зникнення? Ведура і того…

— Й Антака, — підказав Нісс. — Хранителя історії. Він зник. І тоді мій батько вирушив його шукати.

— І ви його схопили! — вигукнула Моа. Вона ніби на деякий час забула про це, а тепер згадала. — І тримаєте в ув’язненні!

— Я нікого не ув’язнював! — заперечив Йоганнес і підніс угору правицю. — Присягаюся серцем моєї матері!

— Моа? — запитав Нісс.

— Коли ж він зник? — поцікавився Йоганнес. — Той ваш винахідник?

— Учора, — відповів Нісс. — У понеділок. Порозмовляв із королем і тоді…

— Та це ж зовсім недавно! — розхвилювався Йоганнес. — Тільки вчора вирушив, людоньки! Та він же де завгодно може перебувати!

— Але він не повернувся на мій Великий День! — вигукнув Нісс. — Такого не траплялося ще ніколи. Кожен батько неодмінно приходить на Великий День свого сина. Бо він має передати синові його слово! Це найбільший день у житті.

Йоганнес задумався.

— Із ним міг трапитися нещасний випадок, — припустив хлопець. — І через те, можливо, він і не повернувся. Та й звідки ви взяли, ніби хтось його схопив?

Моа показала на телевізор, де без звукового супроводу африканські антилопи утікали від левів. А тоді — на стелю.

— Звідки ви маєте все це? — запитала дівчинка. — Ось тобі й доказ! Отже, тут неодмінно побував Ведур! Він поробив для вас навіть дуже великі денносвіти.

— Все це ми маємо з магазину електротоварів, — заперечив Йоганнес. — Ти чуєш, Моа? І все це було у нас завжди! Принаймні відколи я з’явився на світ, а я ж не вчора народився! Ось вам і доказ.

Нісс подивився на Моа.

— А як нам переконатися, чи він не бреше? — запитала майбутня лі-фея.

Йоганнес кинувся до дверей, що вели на подвір’я.

— Ось, роззирніться! — вигукнув він. — Скрізь світло! Я вірю, що ваш Ведур — неймовірний винахідник, але невже ви повірите, ніби він спромігся стільки всього намайструвати за один день? І телевізори стоять у кожнісінькій оселі!

Нісс і Моа й собі вибігли за господарем.

— Моа? — знову озвався Нісс.

Дівчинка довго роззиралася довкола. Будинки з численними квадратами освітлених вікон обступили подвір’я, немов якийсь надзвичайно високий мур оточував місто.

— Скрізь денносвіти! — промовила вона.

— Отже, ніхто його не тримає! — радо сказав Йоганнес. — Коли хочете, я обдзвоню лікарні, розпитаю, чи не потрапив він де до них. — Раптом він засміявся. — То це ви весь час приходили! Через оту нору! А Брітта хотіла вбити за це Поллілі!

Тим часом згадана морська свинка сиділа біля Моа: воркотіла й так терлася об дівчинку, ніби хотіла навіки лишитися з нею.

— Ану в клітку, Поллілі! — скомандував Йоганнес і, посадивши тваринку на руку, гайнув східцями вниз. Поллілі невдоволено запищала.

Моа задумано подивилася на Нісса.

— Весь час? — повторила господареві слова. — Нора була тут весь час? А ми ж прибули тільки сьогодні…

— Так, це доказ! — вигукнув Нісс. — Доказ, що й вони тут побували! Антак і Ведур також потрапили до людей через тунель під трояндами!

Тут повернувся Йоганнес.

— Що? — перепитав він у крихітних гостей.

Тепер їх могли бачити з усіх вікон: велику тінь і дві маленькі, чітко окреслені світлом, що падало з кухні.

— І Ретяк, — сказав Ведур у пітьму. — І Артабак.

— І Айлісс, — пробурмотів Антак. — Так, і вони.

— Святі духи! — прошепотів Ведур.

— Нічого поганого з ними не сталося, — запевнив Антак. — Повір мені, Ведуре! Та й сам ти це знаєш!

— Аж поки ти не переконався, що твій рідний син… — жорстким тоном мовив Ведур.

їхня темна в’язниця почула тільки відчайний стогін Антака.

А чоловік, що підслуховував, приклавши вухо до дверей, переможно посміхнувся.

18

Рано-вранці Мунна побачила: Нісс зник! Його спальна шкура лежала відкинута набік, і не видно було черевиків.

— Ніссе! — гукнула мати й розчахнула двері. — Ніссе!

Над хатами сходило сонце. Мунна чула, як бряжчать ланцюгами тварини в стійлах, як співає пекар у своїй пекарні. Попід узлісся ходив якийсь хлопець. «Торіл!» — подумала жінка — і не здивувалася.

А Нісса не було ніде.

Як і щоранку, Мунна підійшла до груби, розворушила жар, що дожив до ранку. Роздмухала вогонь, розпалила вогнище й довго дивилася в полум’я. Вона добре знала свого сина. І здогадувалася, що він піде шукати батька.

Йоганнес прокинувся від того, що Брітта постукала в двері його кімнати.

— Йоганнесе! — майже істеричним голосом гукала мати. — Йоганнесе, чому ти замкнувся?

Хлопчик насилу виринув зі сну. Пан Країдлінґ тримав крихітного чоловічка, що махав ручками-ніжками, на відстані витягнутої руки від себе й ревів: «Ти поробиш мені денносвіти в тунелі Ельби!»

«Не бий! — верещав крихітний чоловічок, і Йоганнес здивувався, побачивши, що той має обличчя Кевіна. — Я навчу тебе ще й читати!»

— Я вже прокинувся! — обізвався Йоганнес. — Усе о’кей!

Але тут-таки згадав про Країдлінґа з Кевіном і засумнівався, чи й справді так усе о’кей.

— Нічого не о’кей! — не вгамовувалася Брітта. — Ти чого замикаєшся? А якщо впадеш з ліжка й зомлієш? А коли почнеться пожежа? Як тоді тебе витягнути?

— Та нічого ж не горить! — пробурчав Йоганнес і спустив ноги на підлогу. — Зараз відімкнусь.

— Та вже сподіваюсь! — обізвалася Брітта з коридорчика, але чекати їй було ніколи. Йоганнес розчув, як у кухні відчинився й з глухим ударом знову зачинився холодильник.

— Ай! — зойкнуло щось на підлозі. — Дивись, куди ступаєш!

Йоганнес блискавично знову заховав ноги під ковдру. «Спочатку як слід прокинутись! — подумав. — Можна й схибнутись, якщо тебе рідна мати отак брутально вириває зі сну!»

— Доброго ранку, Моа! — проказав чийсь заспаний голос. — Як тобі спалося?

— Це ти серйозно питаєш? — огризнувся перший, сердитий голос, і Йоганнес відчув, як йому потилицею мов мурашки полізли. — На такій твердющій підлозі! Без м’якенького хутра, без нічого! Навіть якщо люди й існують насправді, то вони як були, так і лишилися варварами!

Йоганнес заплющив очі. «Я просто не дивлюсь і край! — вирішив він. — А тоді те, що примарилось, може, й минеться?»

Але він уже здогадувався, що такі думки — безглуздя.

— Гей, ти! — знову заговорив перший голос, і тепер уже Йоганнес пригадав, кому він належить. Однак озиватися не хотілось… — Ти ще тут, ти, що над нами? Так кепсько я ще зроду не спала! Хоч поїсти щось знайдеться?

— Тс-с-с! — перелякано просичав Йоганнес. — А то вона вас почує!

Під ліжком стихло.

— Ви ще тут? — упівголоса запитав малий господар.

— То як нам бути: мовчати? Чи говорити? — сердито огризнулася Моа. — От іще!

— Зараз я вам щось принесу! — пообіцяв Йоганнес.

Цього разу, спускаючи ноги на підлогу, він остерігався, аби не наступити на котресь зі своїх крихітних гостей. Лягаючи спати учора ввечері, хлопчик завбачливо замкнув двері своєї кімнати, аби Брітта, зайшовши за своєю звичкою до сина перед сном, часом не виявила дивних малесеньких гостей. Нісс і Моа лежали на вовняній ковдрі біля його ліжка й вигляд мали досить-таки нещасний.

— Одна нога там — друга тут! — кинув Йоганнес і замкнув за собою двері.

На кухні Брітта розмішувала мюслі в йогурті.

— Ти мене зрозумів? — суворо запитала вона сина. — Щоб це був мені перший і останній раз, коли ти замикався на ніч! Наступного разу попрощаєшся з ключем.

Йоганнес зазирнув до хлібниці. Три сухарики. Поклав їх на тарілку, дістав із шухляди ножа й поставив поруч склянку з суничним варенням.

— Я поснідаю у своїй кімнаті! — повідомив він.

Брітту пересмикнуло.

— Що-о? — обурилася мати. — Ще і ображаєшся? Сядь тут крячкою, Йоганнесе Ріттере! Якщо ти вже не терпиш щонайменшої критики…

Але Йоганнес уже й зник у своїй кімнаті. Повернув ключа в замку й поставив тарілку на підлогу біля ліжка. Тепер слід чекати Брітту, з лекцією…

Але ніщо не порушило тиші в передпокої. Ось брязнула Бріттина тарілка: значить, поставила у мийку. Отже, лекція буде аж після обіду.

— І це все? — запитала Моа, ходячи довкола тарілки, мов киця коло гарячої каші. — Це весь наш сніданок? — І торкнула носаком свого крихітного черевичка один сухарик.

— Моя мати ще тут! — понуро виправдовувався Йоганнес. — Вона неодмінно щось запідозрить, якщо я почну намащувати гору бутербродів!

— Та все гаразд! — вибачливо усміхнувся, задерши голову до господаря, Нісс. — Зрештою, в нас є важливіші речі, Моа.

Йоганнес вмить натягнув джинси, сорочку. Наразі піти до лазнички було неможливо.

— Ви тут якось дасте собі раду самі? — запитав прибульців. — Бо я маю йти до школи. — Тут він подумав про Кевіна й весь затрусився. А ще про пана Країдлінґа… — Будьте хоч трохи обережні, щоб вас ніхто не побачив!

— Можеш покластися на нас, як на кам’яну гору! — промимрила Моа з повним ротом.

У квартирі запанувала тиша.

— І це називається булочки! — мовив Нісс, соваючи вказівним пальцем останню крихту по тарілці. — Коли б не сухі, то мали б ще й смак!

— Наразі ці люди показують себе достеменно такими, якими я їх собі й уявляла, — скривилася Моа.

— За винятком того лише, що вони таки існують, — уточнив Нісс. — А знаєш що, Моа? Добре ще, що вони хоч розмовляють нашою мовою.

— Добре? — перепитала Моа. — У цьому немає нічого дивного. Адже ми колись жили поряд із ними. — Обличчя її набуло задумливого виразу. — Король завжди це знав. Звісно, й Антак знав, наш хранитель історії. І Ведур. Чому ж вони не хотіли, щоб про це довідався ще хтось у нашому краї? Навіть казки про Сиву Давнину вони пустили в непам’ять! Про чарівників я знаю куди більше, ніж про людей. І про нас самих я знаю так само небагато. Що ми вміли за Сивої Давнини і все таке. Про чарівні сили…

— Правда, — погодився Нісс.

— Ми довідаємося про це! — вигукнула Моа. — І тоді ми їм покажемо!

— Але спочатку мусимо розшукати Антака з Ведуром, — нагадав Нісс. — Вони мають бути десь тут! Згадай про цю нору під трояндами!

— Тут усе таке дивне! — промовила Моа й почала обходити кімнату. На підлозі чого тільки не валялося: дерев’яні палички з різнобарвними гостряками, зіжмакані, обстріпані хустинки, два кольорові халати, зім’яті папірці й срібний плаский кругляк. — І порядку в них теж нема, у цих людисьок. Утім, про це в переказах нічого не говориться.

Але тут Нісс натрапив на той кругляк.

— Ось! — крикнув він. — Величезна платівка! Для штуки-на-платівки! Він змайстрував для них іще й велику штуку-на-платівки!

— Цього я не знаю! — сказала Моа. — Ти ж ніколи про таке не розказував.

Але Нісс уже стріляв очима по кімнаті.

— Он, нагорі! — показав на полицю. — Допоможи-но мені видертися на стілець.

Моа допомогла товаришеві вилізти на сидіння.

— Зараз заграє! — пообіцяв Нісс. Обгортка платівки відкрилася легко. Добре, що вдома він роздивився, як Ведур випробовував цю штуку. Дарма що вдома була лиш одна платівка, з піснею про дев’яносто дев’ять повітряних кульок, про які Нісс так хотів довідатися, що ж воно таке.

«We are the world! — закричало з невеличкої скриньки. Нісс зіскочив зі стільця й кинувся під ліжко. — We are the children!»

— Вимкни! — крикнула Моа. — Вимкни, кажу тобі!

Нісс перелякано закивав головою. Тремтячи, знову видряпався на стілець і, ставши навшпиньки, дотягнувся до пристрою. Все стихло.

— Розумієш, воно зовсім не небезпечне, — пояснив хлопець, важко дихаючи. — Так сказав Ведур.

— Ну, не видно було, щоб ти так уже цілковито йому довіряв! — насмішкувато сказала Моа. — Там, під ліжком.

— Воно ж так закричало, ніби там усередині раптом опинилася тисяча людей! — виправдався приголомшений Нісс. — Аж я втратив на мить самовладання. — І знову показав на пристрій. — І воно також має мотузок, Моа! Воно потребує сили струмів! Усе точнісінько так, як і в Ведура!

Моа кивнула головою.

— Ось це ми й зробимо насамперед, Ніссе! — сказала вона. — Все обдивимося: чи не знайдуться ще якісь його винаходи? Все воно якось пов’язане з Ведуром, хоч би що там говорив наш хлопчик. Люди не можуть обійтися без Ведурових знань!

Тож Нісс уже й не дивувався, коли у великій кімнаті вони виявили ще самговір, а в коридорчику — гучномовну машину. В кухні знайшли вимішувач і підігрівач води — хоча там знайшлося ще багато інших пристроїв, з яких позаду звисали мотузки, зникаючи у маленьких білих рамочках, прикріплених унизу на стінах. Усі ці речі були куди більші за пристрої з Ведурової майстерні — відповідні до людських розмірів, і всі вони були виготовлені з того дивовижного матеріалу, який Нісс бачив тільки в речах із Ведурової майстерні, а більш ніде в краї.

— А цього я не знаю! — показав Нісс на чотирикутний білий ящик, довкола якого лежали розкидані крихти. — І цього не знаю. — На коричневій підставці стояв під коричневим дашком скляний дзбанок із брунатною рідиною всередині. — Він показав мені далеко не все…

Моа раптом завмерла.

— Він і справді був великий винахідник, Ніссе, — сказала вона. — Найбільший з усіх! Або…

— Або? — перепитав Нісс.

— Або ніякий не винахідник… — вагаючись, припустила майбутня лі-фея. — А просто ошуканець. Можливо, хлопчик таки має слушність? І ти віриш, Ніссе, що все-все отут повинаходив Ведур? Усі ці пристрої? Чому ж він дав їх людям, а не нам?

— Він хотів! — вигукнув Нісс. — Але ж ви його засміяли, коли він їх показував!

Моа задумано кивнула головою.

— І ми знаємо, що він весь час перебував тут, нагорі! — провадив Нісс. — Та нора під трояндами існує давно! То чому би йому…

— Тому що та його майстерня була зовсім не майстерня, — тихо пояснила Моа. — Ти ж сам бачив, Ніссе. Жодного знаряддя. І тільки креслення вітрового колеса, але писано не його рукою. І як би він проніс оці величезні пристрої нашим тунелем?

— Не уявляю, — промимрив Нісс.

— Сказати тобі? — запитала Моа, кладучи руку йому на плече. — Майстерня була прикриттям, Ніссе. Вона просто ховала вихід до світу людей. Даючи Ведурові змогу проникати сюди, до людей щоразу, коли тільки йому хотілось, і то так, що ніхто в краї цього не завважував. І ті пристрої він приносив звідсіля. Аби ми вірили у схибнутого винахідника.

— А чому тоді всі пристрої у нас виходять такі набагато дрібніші? — запитав Нісс.

Моа пильно подивилася товаришеві у вічі.

— Таємні сили! — прошепотіла майбутня лі-фея. — Із тих часів, коли бувальщини про чари були ще правдою…

— То що, Ведурова таємна сила полягає в тому, що він може зменшувати речі? — здогадався Нісс. — Але ж…

— Це єдине пояснення, Ніссе! — вигукнула Моа. — Подумай сам гарненько!

Нісс втупив погляд у підлогу.

— Може, й так, — промурмотів він. — Але навіщо? З року в рік усі сміялися з нього! Чому він підігрував, Моа?

Дівчинка знизала плечима.

— Король теж це знає, — мовила вона. — Ти ж сам казав, Ніссе, що Ведур з королем мають спільну таємницю. І це мусить бути небезпечна таємниця, якщо король так нікого й не послав, аби його врятувати. — Дівчинка подивилася Ніссові у вічі. — Можливо, Ведур — ошуканець. Але, на мою думку, він ще й герой.

Нісс сів на підлогу.

— Але ж, — із відчаєм у голосі знову заговорив він, — якщо люди не захопили Ведура в полон, аби він винаходив для них денносвіти й інші штуки, що діють від сили струмів, — де ж він є? Де нам його шукати?

— Треба подумати! — сказала Моа.

Біля дверей класу, поміж куртками й пальтами, стояла Ліна й розмовляла з двома іншими дівчатками про якусь передачу поп-музики, котрою Йоганнес не дуже цікавився.

— Ліно? — обізвався до неї Йоганнес.

Ліна кивнула йому.

— Нізащо в світі! — категорично заявила комусь вона. — 3 такими зовнішніми даними…

— Але співає вона класно! — сказала Ольга. — Як на мене, то це важливіше. Я вважаю…

— Ліно, ходи сюди! — нетерпляче гукнув Йоганнес.

Ліна відвернулася, от ніби й не чула його.

— А я думаю: переможе малий! — сказала вона. — Він всім подобається.

Йоганнес зайшов до класу. Для нього це не новина: Ліна час від часу демонструє, яка вона від нього незалежна. Мовляв, не розраховуй на мене! Ти ще не став моїм другом! Особливо ж любила втерти носа, коли поруч стояли інші дівчата. Дуже прикро, саме в таку мить… Йому неодмінно треба було порадитися з нею щодо Нісса і Моа.

Йоганнес виклав зошита з англійської на парту й став чекати. Треба тільки додавати закінчення — ed у кінці, якщо дієслово правильне. І жодних проблем. Нехай пан Країдлінґ сьогодні його викличе! Йоганнес спокійнісінько все відповість.

— Ну! — мовила Ліна, сідаючи на своє місце. — Чого тобі?

— І чого ж ти не підійшла? — сердито дорікнув Йоганнес. — Мені треба було поговорити про дещо з тобою!

— А що я, рабиня тобі? — огризнулася дівчинка. — Чи не взяв ти собі в голову, ніби можеш розпоряджатися мною?

Йоганнес люто глипнув на неї. Краще б він узагалі нічого їй не розповідав!

— Я маю поговорити про дещо! — сказав нарешті. — Це важливо!

— Зрозуміло, — процідила Ліна, викладаючи своє англійське причандалля на парту. — Я й так знаю. І навіть уже й порадилася про це з Томасом.

— Як? — ошелешено спитав хлопчик. Якусь мить він подумав, що Ліна володіє даром ясновидіння. — Про що?

— Про Кевіна! Ти ж про це — чи про що? І ось що каже Томас. По-перше, він не вірить, що ті хлопці й справді ладні вбити людину; це просто парочка тупаків, що задираються, мов півні. І по-друге: ти повинен розповісти про це керівництву школи. Це не донос. Та й я тобі те саме казала.

— І ти розповіла Томасові? — вигукнув Йоганнес. Оркан та Андреа, що сиділи перед ними, обернулися. — Ти з глузду з'їхала? А що, як він щось зробить? Тоді Кевін помститься Брітті, коли вона вночі сама повертатиметься додому, ти, дурна довбешко!

— Не обзивай мене дурною довбешкою! — обурилася Ліна. — Це ти з глузду з’їхав! Такі речі обов’язково треба розказувати дорослим!

— Що треба розказувати, Ліно Маґґеві? — поцікавився пан Країдлінґ, розкриваючи на столі класний журнал. — То й розкажи!

— Ні, все вже о’кей! — злякано трусонула головою Ліна.

Йоганнес сердито подивився на неї збоку. Ні, це нікуди не годиться. Вона й про Нісса та Моа негайно розповість Томасові, бо просто не здатна зберігати таємницю. Можливо, воно й на краще, що він їй так нічого й не розповів.

— Йоганнесе! — звернувся пан Країдлінґ. — Якщо пам’ять мене не зраджує, ти хотів прочитати нам сьогодні своє домашнє завдання?

Йоганнес кивнув. Узяв зошита й прочитав.

Він не міг зрозуміти, чи пан Країдлінґ тішився, чи злився, що майже все було правильно.

У помешканні двоє крихітних гостей не знайшли більше жодних свідчень про Антака з Ведуром. Люди жили інакше, ніж Нісс і Моа могли уявити за скупими відомостями, що лишилися в їхніх головах від читання-слухання казок та переказів. Повсюди звисали мотузки, що забезпечували силою струмів чудернацькі пристрої; вікна були великі, кімнати світлі, а безліч меблів тішила око пістрявими барвами. Світ людей був барвистіший, ніж світ медлевінґерів. І багатший.

— Зате ж які вони жахливо жорстокі! — сердито доводила Моа. — Ти й сам це знаєш із переказів. Вони вбивають одне одного на смерть. Коли влаштовують оці їхні… війни.

Нісс кивнув.

— І хто б у таке повірив, правда, Моа? Побачивши, як радісно усе в них виглядає!

— Авжеж, дивно, — погодилася Моа. — Моя така думка, що від тих часів, коли ми жили поруч з людьми, все у них дуже змінилося, Ніссе. А в нас не змінилося, вважай, нічого. Тільки у них.

— Ну й чим це нам допомагає? — запитав Нісс, натискаючи на кнопку величезного денносвіта, що стояв на підлозі. Дуже повільно по кімнаті почало розливатися м'яке світло. Нісс вимкнув світло. — Чи ми завдяки цьому дізналися, де може бути Ведур? І Антак?

— Якщо люди не тримають їх у рабстві заради Ведурових винаходів, то ми так нічого й не знаємо, — визнала Моа. — Можливо, ніхто їх і не ловив, Ніссе. Може, вони доброхіть сюди подалися. Бо тут усе таке кольорове.

— Безглуздя! — сердито заперечив Нісс. — Тільки не Ведур!

— Твоя правда, — промурмотіла Моа. — Ведур, либонь, так не вчинив би. Але в чому ж тоді річ?

— Ну, спочатку зник Антак, — міркував Нісс. — Може, все через нього?

— Та що ж він уміє? — заперечила Моа.

— Він — хранитель історії! — доводив Нісс. — Можливо, він знає щось таке…

Моа згідливо кивнула.

— Принаймні тут, у цьому помешканні, ми далі нікуди не просунемося, — сказала вона. — Ми мусимо пошукати надворі, Ніссе! Не можеш же ти цілий день бавитися силою струмів!

— Тут усе таке величезне! — вигукнув Нісс. — Я, певне, боятимуся надворі, Моа.

— Так, і я боятимусь, — призналася дівчинка. В кутку кімнати стояла шафа з відчиненими дверцятами. — Нам би вдягнути на себе щось із того! Аби виглядати, як люди.

— Так нас і приймуть за людей! — пирхнув Нісс, покрутивши пальцем біля скроні. — Отаких дрібнесеньких!

Але Моа вже присунула стільця до шафи і почала викидати з шухляд різну одежу, барвисту, як і меблі.

— Свої штани лиши на собі! — розпорядилася дівчинка. — Тільки надягни якийсь халат, щоб їх прикрити.

— Оцей? — запитав Нісс. Халат був з червоної тканини й мав велику білу шістку на грудях. Якщо високо підкотити рукава та не зважати на те, що одяг спадав йому мало не до п’ят, можна було сказати: годиться!

— Як людина! — захоплено вигукнула Моа. — Але підпережися зверху поясом, щоб не наступати на поділ!

І заходилася підшукувати халат на себе.

19

Світ людей не був схожий ні на що з того, що будь-коли бачив Нісс, ба навіть ні на що таке, що він міг би собі уявити. Будинки тут височіли, мов гори, і, неначе гори, були складені з каменю. І широчезні вулиці поміж ними також були вимощені каменем — вулиці, що незмінно складалися з двох вужчих хідників обабіч і широкої, але трохи нижчої за хідники, проїзної частини. Однак найдужче вражав шум. Повітря повнилося дирчанням і гарчанням двигунів, і той гамір линув одночасно зусібіч, то накочуючись, то відкочуючись, але ніколи не змовкаючи.

— Моторошно! — пробурмотів Нісс. Говорити вголос йому було страшно.

Моа кивнула.

— Наче в ув’язненні! — сказала вона, показуючи вгору на невеличку латку неба. — І ніякої тобі зелені! Ні рослин, ні трави.

— Ані звірів! — додав Нісс, але цієї миті з-за рогу вискочив пес. Зупинився перед ними і обнюхав їх. Потім захоплено облизав своїм червоним язиком обличчя Моа, шалено вимахуючи при цьому хвостом.

— Тварини відчувають! — сказав Нісс. — Дарма що ти ще не можеш розмовляти з ними, вони нутром чують у тобі лі-фею!

Моа поплескала пса знизу по животу.

— Жаль, що ще не можу поспілкуватися з тобою! — сказала вона. — Може, згодом!

Пес облизав дівчинці ще й руки і подався геть.

На щастя, людей на вулицях було небагато, а коли Нісс і Моа помічали ще здаля кого-небудь, то хутенько ховалися до найближчого під’їзду.

— Та вони й не повинні б особливо дивуватися з нас, — уголос розмірковував Нісс. — Так усі поспішають, такі захекані.

Здавалося, все у цьому місті людей кудись поспішає, а надто оті чудернацькі самохідні візки, які, обходячись без допомоги тяглових тварин, мчали проїзною частиною вулиці з такою швидкістю, аж Ніссові голова паморочилася, коли він на той шалений рух дивився.

— Так ми ніколи не перейдемо на той бік! — у відчаї вигукнув Нісс. В одному під’їзді їм довелося довгенько чекати, видивляючись, як по широкій вулиці в обох напрямах мчать самохідні візки, і немає тому шаленству ніякого впину.

— І навіщо їм отаке? — чудувалася Моа. — Це ж нездоланна перешкода, якщо комусь треба перейти на другий бік!

— Авжеж, тут нікому не перейти на той бік, — погодився Нісс і дуже обережно ступив крок уперед.

Цієї миті до них повільно підійшла стара жінка з торбинкою в руці й стала під високим металевим стовпом, на якому вгорі була прикріплена скринька з різнобарвними ліхтарями.

— О, а ти що тут робиш? — запитала стара, нахиляючись до Нісса. — Отак саменьке й гуляєш? А мама твоя хоч знає, де ти є?

Нісс енергійно закивав.

— Так! — прошепотів він.

— Ох, теперечки люди не дбають про своїх діток! — зітхнула старенька. — Це ж небезпечно для тебе, такого малючка! Чи ти вже хоч до дитячого садка ходиш, ти, дрібненький карличку?

Нісс швидко міркував. Ця жінка має його за малесеньку людинку. Вигідно! Хоча він і не знав, що воно таке дитячий садок. Очевидно, люди роблять додаткові сади для дітей, аби ті не хиріли серед довколишнього каміняччя? Хоч це добре!

— Так! — знову прошепотів Нісс.

— Ну, то давай мені руку! — сказала старенька й натиснула на кнопку посеред стовпа. Нісс відскочив від неї назад.

— Хочеш саменьке дибати через вулицю? — здивувалася добра бабуся. — Тоді не відставай від мене, чуєш?

Нісс помітив, що вона дивиться на протилежний бік, де стояв такий самий стовп, як і на цьому боці, й кивнув.

— Уперед! — скомандувала старенька й просто ступила на проїзну частину.

Нісс завагався. Із під’їзду вискочила Моа й схопила Нісса за руку.

— Вони зупиняються! — закричала дівчинка.

Тепер і Нісс це побачив. Усі візки на вулиці, хоч би в якому напрямі їхали, вмить зупинилися, і поміж ними впевнено, так ніби вона зупинила довкола себе хвилі, пішла на той бік старенька.

Але, ступивши два кроки, вона обернулася.

— Де ти там заґавилося, моє дитятко? — гукнула бабуся. — Леле, і як це я другого не розгледіла? Вас же двоє малесеньких карличків!

Моа схопила Нісса за руку й кивнула головою.

— Ну, тепер нам треба бігти! — сказала бабуся. — А то не встигнемо перебігти, як буде знов червоне!

І вона мала слушність. Ледве вони втрьох добулися на той бік, як візки рушили знову. Нісс злякався.

— Ну, а зараз хутенько до дитячого садка! — повчала старенька. — І скажіть вашій мамі, щоб завтра вас сама туди відвела! Бо так надто небезпечно!

Нісс і Моа згідливо закивали.

— Ти бачиш той сад? — запитав Нісс.

Моа похитала головою.

— І як та стара це зробила? — запитала дівчинка, коли бабуся, ступивши кілька кроків, зникла за рогом.

Нісс знизав плечима.

— їх можна зупиняти кнопкою, що на тому стовпі, — пояснив він. — Хоч візки й не з’єднані з тичкою мотузками. Отже, тут не може бути просто сила струмів.

— Ні, це не сила струмів, — погодилася Моа, оглядаючи стовп. — Хай там як, а ми перейшли через вулицю.

Тиснучись до будинків, аби не опинитися під колесами котрого-небудь шаленого самохідного візка, вони побігли кам’яними вулицями далі. Звернули за ріг. Перед ними лежала вулиця, де посередині плив потік візків, а по бічних хідниках повільно, попід величезними вікнами, рухалося дуже багато людей.

Нісс смикнув Моа вбік, за візок, що стояв.

— Тут так багато людей! — прошепотів він. — Хто-небудь іще роздивиться, що ми — ніякі не малючки людського роду!

Моа кивнула.

— А знаєш, Ніссе, що я надумала? — запитала дівчинка. — Я більше не вірю, нібито Ведура тримають у рабстві заради його винаходів. Винахідниками є люди, Ніссе. Саме люди — великі винахідники!

Нісс спантеличено кивнув.

— Тут усе таке інакше, — пригнічено мовив він. — Таке величезне. Таке розмаїте. Таке гамірне й шалено швидке!

З одного візка по той бік вулиці вискочила молода вродлива жінка. Швидко зиркнувши ліворуч, потім праворуч, вона кинулася бігти через вулицю.

— Уперед! Біжімо за нею! — Моа схопила Нісса за руку й потягла, не відстаючи від людської красуні ні на крок.

— Навіщо? — прошепотів Нісс, але на тій вузькій вулиці стояв такий неймовірний гамір, що Моа його й не почула.

— Та стара сказала, щоби ми ходили з нашою матір’ю! — на бігу пояснила дівчинка. — Та бабуся! Чи ти вже й забув? — Завдяки вуличному гамору жінка, не розчувши цих писклявих слів, бігла собі далі, не здогадуючись, кого веде за собою. — Оце тобі й наша мати!

— Що-о? — протягнув Нісс. І тоді збагнув. — Ну й розумниця ж ти, Моа! — сказав, дивуючись. — Видно, що ти будеш лі-феєю!

Коли Ліна запропонувала й сьогодні зайти до нього, щоб допомогти з англійською, Йоганнес спочатку зрадів. Але наступної миті зрозумів: ні, в жодному разі не можна запрошувати її додому! Адже вдома на нього чекали Нісс і Моа, а якщо Ліна не втримала історії з Кевіном у таємниці, то й про двох крихітних прибульців неодмінно розпатякає. Насамперед — Томасові. А як потім учинить Томас, того взагалі неможливо передбачити. Ні, Йоганнес мав захистити Нісса й Моа від будь-якого лиха, нехай навіть завтра його домашні завдання виявляться не так блискуче виконаними.

— Знаєш, я вирішив: спробую сьогодні зробити англійську самостійно! — хоробро заявив він. — Сама знаєш, що в голові лишається тільки те, чого досяг власними зусиллями. Так і Брітта завжди каже.

Ліна недовірливо подивилася на нього.

— Тобі й справді не потрібна моя допомога? — запитала вона.

Йоганнес труснув головою.

— Сам упораюся! — сказав він.

Ось чому він поволеньки, нога за ногою, чимчикував додому сам-один. Перед їхнім під’їздом стояла вантажівка з бортовою платформою.

— Та невже! — злякано вигукнув Йоганнес.

Бічний борт машини був опущений, і молодий робітник у комбінезоні й з товстими шкіряними рукавицями на руках подавав панові Покашиїнському плити для доріжок.

— Досить! — крикнув пан Покашиїнський. — Тепер занести у підвал!

Робітник зіскочив із кузова на землю і підняв кілька плит. Потім слідом за паном Покашиїнським поніс їх у будинок. Йоганнес ледве встиг заскочити в під’їзд, як двері за ним загрюкнулися.

— Ви знаєте куди! — кинув пан Покашиїнський через плече. Робітник не відповів, але мовчки потюпав за ним по східцях, що вели до підвалу. Йоганнес вискочив на кілька сходинок вище — на другий поверх. Там чекав, що буде далі.

З підвалу долинали звуки, що свідчили: там обережно складають плити на підлогу. Потім хлопчик почув, як обидва знову підіймаються нагору. Ступив крок назад, ховаючись за поруччя, а тоді зиркнув униз.

— Ви ж самі бачите! — пирхнув пан Покашиїнський. — Цих буде замало! Нізащо не вистачить!

— їх саме стільки, скільки ви замовили! — сердито заперечив молодик. — Скільки клієнт замовить, стільки я й…

Двері під’їзду зачинилися за ними, і Йоганнес шаснув до підвалу. Ввімкнув світло. Де ж Покашиїнський поскладав ті свої плити? Свою частину підвалу він оббив чорним пластиком, аби ніхто туди не зазирнув. Однак Йоганнес чомусь був певен, що сусід не там складає свої плити.

І тоді побачив на підвальній підлозі чорні сліди. Та чорнота була невиразна, ледь помітна, але могла означати тільки одне.

— Склад вугілля! — прошепотів Йоганнес.

У кінці проходу були брудно-сірі металеві двері, що вели до приміщення, де колись, ще як у квартирах не було центрального опалення, мешканці зберігали вугілля. Якось, коли ті двері стояли відчинені, Брітта показала синові цю частину підвалу: маленькі, відгороджені дротяними сітками відділення — на кожного наймача, аби не крали вугілля одне в одного, а на підлозі одвічний шар вугляного пилу. В інших підвалах були заґратовані вікна, а це натомість було оснащене жолобом, по якому у підвал вуглярі засипали вугілля. Опісля цей отвір заклали металевою плитою, тож, коли зачинити коридорні двері, тут було темно, мов у шахті. Йоганнес тоді відчув, як йому наче мороз пішов по шкірі.

— Добре, що нам більше не потрібне вугілля! — сказав він тоді Брітті. — Закладаюся, що ти би мене ганяла сюди по вугілля, і мені було би страшно!

— Як добре ти знаєш свою маму! — задоволено відповіла Брітта, і вони пішли звідсіля нагору.

Відтоді це приміщення пустувало. Разів два Брітта зверталася до власника будинку з пропозицією зробити велосипедну стоянку, але відповіді жодного разу не отримала. Аж знову знайшлося застосування для цієї частини підвалу.

— Плити для тераси! — прошепотів Йоганнес. — Яке паскудство!

Він подумав про Поллілі та про літні сніданки в садочку…

І саме тієї миті, коли він хотів піти нагору, підвальні двері розчахнулися. Зляканий Йоганнес аж тепер згадав: Покашиїнський сказав, що плит замало! А він, Йоганнес, так тут забарився, ніби вже все занесено! Глянув у глибину коридору, але там, праворуч і ліворуч, були тільки ряди оббитих дошками дверей — і жодного сховку.

З-за рогу вийшли пан Покашиїнський та його помічник. Світло погасло.

— Гей там, позаду! — крикнув пан Покашиїнський. — Молодий чоловіче! Вмикайте світло, коли проходите повз вимикач! Чи ви ніколи не заносили нічого до підвалів?

Йоганнес навіть не розчув, що відповів молодик. Він притисся до сталевих дверей і тільки молився, щоб світло більш ніколи не ввімкнулось.

Але наступної миті пан Покашиїнський вирячився просто йому в очі.

— А це що тут таке! — гаркнув Покашиїнський, і його обличчя побуряковіло. — Шпигуєш? І що тобі тут винюхувати?!

Він спробував однією рукою схопити Йоганнеса за барки, але плити, які він при цьому поставив одним краєм на стегно, посунулись, і довелося йому знову підхопити свою ношу обіруч.

— Я тільки хотів… — прошепотів хлопчик.

— Пошпигувати! — визвірився пан Покашиїнський. — Щезни! Геть звідси!

І Йоганнес кинувся навтіки. Лише на сходах йому спало на думку, що в тому самому ряду знаходиться й Бріттин підвал. Він міг би просто сказати, що хотів узяти пляшку кока-коли.

Молода красуня йшла швидко, тож двом медлевінґерам доводилося напружувати всі сили, аби не загубити її серед вуличної метушні.

— Чи ти колись думала, що на світі існує стільки людей? — розгублено запитав Нісс, міцніше стискаючи руку Моа.

— Я вважала, що людей не існує, — відповіла Моа. — Тому й не морочила голови думками, скільки ж їх є на світі. — Раптом вона зупинилася. — Меблі! — вигукнула, показуючи на одне з величезних вікон, які у всіх будівлях на цій вулиці сягали самої землі. — Щоб люди хотіли отак жити! Коли всяк може заглянути тобі в тарілку!

— Ходімо! — сіпнув її Нісс. — А то загубимо нашу маму!

Отак біжучи, вони лише мимохідь помічали, що майже у всіх тих величезних вікнах стоять дивні подоби людей, без голів, а то й без ніг, і всі в таких кумедних кривих позах, усі одягнуті й прикрашені маленькими табличками, на яких видніли понаписувані цифри.

— Як ти гадаєш, що воно таке? — запитала Моа. — Статуї?

— Очевидно — а що ж іще це могло би бути? — пирхнув Нісс. — Можливо, це в них такий тут священний гай, чи що.

— І які ж вони побожні! — чудувалася Моа. — Юрбами там кружляють! Куди побожніші за нас! Отут, либонь, непогано було би стати лі-феєю…

Жінка-мама несподівано зупинилася перед стовпом з барвистими ліхтариками, і Нісс із Моа мало не наскочили на неї. Наче чарівна рука враз зупинила всі самохідні візки, тож двоє медлевінґерів перейшли слідом за мамою, серед великого гурту людей, на другий бік вулиці.

— І всі ті статуї за склом! — не могла надивуватися Моа, коли вони, опинившись на другому боці вулиці, легким підтюпцем подалися далі за мамою. — Слухай, чом би й нам такого не поробити? Але чому вони без голів?

— Декотрі з головами! — заперечив Нісс і показав на вікно, попід яким вони саме пробігали. Вікно виявилося таке довге, що йому кінця не було видно. — Є навіть статуї дітей!

Моа вдарила себе по лобі.

— Це не священний гай, Ніссе! Це можуть бути пам’ятні місця їхніх небіжчиків! — Тут вони перегнали якогось чоловіка, що насилу ступав, спираючись на паличку. — Це, либонь, якось пов’язане з їхньою вірою! Можливо, ті, що померли в гріхах, отримують статую без голови?

— А чому декотрі без ніг? — додав Нісс. — Краще розпитаймо про це нашого хлопчика.

— І про стовпи з ліхтариками розпитаймо, — сказала Моа.

— І чому скрізь такий поспіх, — додав ще Нісс, а тоді сіпнув Моа вбік. — Вона зникає! — закричав він. — Будинок пам’яті ковтає її!

І це відбулося насправді, хоча Нісс ніколи й подумати про таке не міг би! Вхід до цього пам’ятного місця був ширший за всі попередні входи, і в ньому повільно й моторошно оберталося невеличке приміщення зі скляними стінками, куди люди заходили, але назад не поверталися. От ніби це приміщення, що ковтало людей, випльовувало їх десь по той бік… хоча одночасно (як із почуттям полегшення з’ясував Нісс) випльовувало на вулицю інших.

— Ні, туди я не піду! — заявив Нісс.

— Мусиш! — наполягала Моа. — Мама ж увійшла туди.

— Нізащо в житті! — вигукнув Нісс, хапаючись за свій пояс, мов за останній порятунок. — Ти ж не знаєш, які моторошні сили можуть діяти в цьому…

— Ніссе! — скрикнула Моа. — Ніссе! — Голос їй урвався. — Де ти? Я тебе не бачу!

20

Мунна підмела долівку, витрусила за порогом спальні шкури. Наближався полудень, і тому жінка задумалася, чи готувати обід. Іще кілька днів тому в казані було їжі на трьох. І вирішила: для самої себе не варто варити.

У час, коли закінчувалися заняття в школі, вона сиділа перед хатою, тримаючи обома руками кухля. Мимо пробігли діти, ногами збиваючи куряву. «Як і щороку, — подумала Мунна, — за цим можна визначати наближення літа!»

Коли перед нею став Торіл, вона довго дивилася на хлопця, перш ніж той зважився заговорити.

— Нісс не був у школі, — сказав Торіл.

— Сьогодні не був, — приязно мовила Мунна.

— А завтра він прийде? — запитав хлопець, не дивлячись на Ніссову матір.

Мунна ковтнула з кухля напою.

— Можливо, — тільки й відповіла.

— Отже, ти не знаєш, — мовив Торіл.

Мунна зробила ще ковток, але не сказала нічого.

— А Ведура вже кілька днів немає в селі, — сказав Торіл.

— І Антака немає, — усміхнулася Мунна. — Антак перший зник.

Торіл пильно подивився на жінку.

— То він там? — тихо запитав він. — І Нісс там?

Мунна все ще усміхалася.

— Де там, Торіле? — тихо перепитала вона. — Я не можу сказати тобі більше, ніж знаю.

Торіл постояв іще мить, а тоді, не зронивши й слова, обернувся і пішов геть.

— До побачення, Торіле! — крикнула йому навздогін Мунна. Аж коли хлопця не стало видно, щезла й усмішка з її обличчя. Мунна мала стомлений вигляд.

Йоганнес повернув ключа в замку. По середах Брітта приходила додому пізніше, ніж він. Та, власне, в усі інші дні бувало так само. Але, звісно, могло таке статися, що котрийсь урок в її школі відмінили. Тож вона могла бути вже вдома. І якщо все пішло за найгіршим сценарієм, могло й таке статись, що вона знайшла Нісса й Моа.

Із материної кімнати долинали якісь тихі звуки.

— Агов? — боязко гукнув Йоганнес.

Однак у передпокої не було Бріттиних черевиків, а на гачку бракувало її куртки.

— Це ж я прийшов! — полегшено вигукнув Йоганнес. — Можете виходити!

Але з жодної кімнати ніхто не відгукнувся.

— Агов! — крикнув хлопчик. — Ніссе? Моа?

На якусь мить злякався: невже усе це йому тільки приверзлося? Чи могло таке бути? Тоді виходило би, що хтось досить підло його розіграв! А з другого боку, добре, що не розповів Ліні! Однак водночас він був цілком певен, що химерні малюки таки існували, — дарма що все це здавалося неймовірним безглуздям.

— Ніссе? — ще раз покликав хлопчик і зазирнув до материної кімнати. Тихо бурмотів увімкнений телевізор, а під полицею, на якій стояла магнітола, лежав перекинутий стілець. Авжеж, вони існували — ще й як! — Моа?

Вимкнув телевізор.

— Не бійтеся — це ж я! Можете вже виходити!

На порозі своєї кімнати перелякано завмер.

У нього рідко прибиралося по-справжньому — частіше Брітта читала синові лекції про переваги бодай сякого-такого порядку. Але такого порядку він у житті ще не бачив.

Перед відчиненою шафою стояв стілець, а на підлозі громадилися гори одежі. Виглядало десь так, ніби хтось одним великим рухом спорожнив цілу шафу. Шкарпетки валялися поміж футболками й джинсами, а поруч були розкидані труси всіх кольорів та відтінків.

— Сили небесні! — прошепотів Йоганнес.

На якийсь момент йому здалося, що Нісс і Моа задихнулися під тією горою одежі, яка їх привалила. Але потім в одну мить збагнув, що тут відбулося насправді.

Кинувся на кухню. Тихо грало радіо, холодильник стояв відчинений.

— Вони ушились! — вигукнув Йоганнес. А тоді зачинив холодильник.

— Чого розкричалась? — люто просичав Нісс. — Хочеш, щоб усі на нас дивилися?

Його потоком обтікали люди, що квапилися до будинку пам'яті, але навіть у тій густій юрбі він виразно бачив Моа, як вона, з широко розплющеними від переляку очима, притискалася обличчям до величезного вікна. Їй треба було тільки трішечки озирнутись, аби знову його побачити.

Якийсь чоловік із портфелем, поспішаючи, сильно штовхнув Нісса, відкинувши того вбік, і злякано роззирнувся, не розуміючи, на кого наскочив. Але чомусь не вибачився.

— Падлюка! — гукнув Нісс. Потираючи забиту руку, він тугіше стягнув пояса й вище підсмикнув сорочку. — Достоту, як люди з переказів!

— Ага, ось ти де! — зраділа Моа. Вираз її обличчя був куди більше збентежений, ніж учора, коли вони тільки потрапили до світу людей. — Де ж ти був, Ніссе? Мені здалося…

— Якийсь чоловік наскочив на мене! — пояснив Нісс. — І далеко мене відкинув! — Він люто вдивлявся у потік чоловіків і жінок, які, не помічаючи двох малюків, оббігали їх і заходили до будинку пам’яті. — Негайно забираймося звідси. Нас тут розтопчуть — і стане з нас два млинці.

— Он воно що, — пробурмотіла Моа. Але вигляд у неї був усе ще збентежений.

21

На пристані було велелюдно. Дарма що весна щойно починалася і була середина тижня, юрби радісних туристів поспішали від станції метро через міст до причалів, аби сісти на котрийсь із катерів та об’їхати гавань або на пароплавчику здійснити невеличку прогулянку Ельбою вниз. Із корабельні навпроти долинало важке гупання молотів по металу.

Йоганнес відчував велике полегшення. Пробіг повз пароплав, що чекав на гостей, а ті з них, котрі вже опинилися на його палубі, чудувалися з трьох його височезних щогл або зазирали під палубу, цікаві, як то капітан із командою за давніх часів спали в трюмі.

Там, де товклося так багато людей, Йоганнес почувався впевнено. У кишені штанів він міцно стискав рукою три купюри, які хотів від нього Кевін: кишенькові гроші за три тижні. Наразі, перебуваючи серед юрби, він міг не боятися. Бо тут Кевін нізащо не насмілився би заподіяти йому щось лихе.

Перед старим тунелем стояло авто, дожидаючи підйомника, котрий, як і сто років тому, поволі здіймався вгору на сталевих тросах. Йоганнес став поруч і якийсь час спостерігав, як машини заїжджають до кліток підйомника. Так, він учинив розумно, що не послухав Ліни й не довірився директорові. Відтоді він увесь час мусив би боятися Кевінової помсти. П’ятнадцять євро — великі гроші. Так жаль віддавати їх Кевінові! Але справа того варта.

Хлопчик зайшов за ріг будівлі, де за входом, прикрашеним бірюзово-золотистою мозаїкою, дочекався ліфта для пішоходів. Крім нього, до кабіни не зайшов ніхто. Він натиснув на кнопку, ліфт поповз униз.

Двері відчинилися. Тут-таки, поруч, із клітки підйомника виїхало авто й зникло в тунельній трубі праворуч, глибоко під річкою. Йоганнес поволі рушив до лівої труби.

Гуркіт двигуна, страхітливо побільшений викладеною кахлями тунельною трубою, віддалявся. Позаду, ривками, рушили два підйомники, повізши нагору дві автівки, прибулі з того боку Ельби. Йоганнес зробив глибокий вдих. Посеред тунелю з'явилися три знайомі постаті. Міцніше стис у руці гроші й рушив до Кевіна.

Кахляні стіни робили гучнішою луну його кроків. Наступний ліфт привезе ще туристів. Чи принаймні одне авто. Та хай навіть і нікого не буде. Він же має гроші! Тож нічого боятися. Через кожні три кроки на нього витріщалися напіврельєфні дельфіни, грайливі тюлені й щуки.

— Привіт! — тихо озвався Йоганнес. Тут, посеред тунелю, вже не чути було шуму підйомників, і хлопчик тепер карався питанням, що можуть почути люди в автівках, які так рідко проїжджають тунельними трубами.

— Ось і малий з’явився! — приязно мовив Кевін. — Я люблю пунктуальність, малий! Поки що ти у мене не проколовся.

— Ні? — непевно перепитав Йоганнес. Купюри в його руці здавалися розм’яклими, зіжмаканими.

— Ми хотіли б мати таких ділових партнерів, на яких можна покластися, правда, Сашо? — провадив Кевін. — Скільки бабла має бути цього разу?

— П’ятнадцять, — підказав Саша. — Ти ж сам сказав. П’ятнадцять, шефе.

— П’ятнадцять! — поблажливо усміхнувся Кевін. — Так, все правильно. Для початку любий дядечко Кевін задовольниться скромним внеском.

— Що? — ледь чутно прошепотів Йоганнес.

Повз них, у напрямку причалів, проїхало авто, і Саша з Патриком привітно помахали водієві. Водій їм теж помахав.

— Жени бабло! — звелів Кевін. — Ах, як це мило! Три дрібосінькі ганчірочки!

— Три дрібосінькі ганчірочки! — в захваті повторив Патрик. — Ах, як мило!

— Стули пельку! — наказав дружкові Кевін. — Еге ж, ти добре вчинив, малий. Але ж ти розумієш, що наступного разу цього вже не вистачить. П’ятнадцять євро — це ж просто лайно.

— Навіть на два квитки в кіно не тягне, — додав Саша.

Кевін задумано покивав головою.

— Нєє, — протягнув ватажок. — Ну, не так, щоб ми дуже в те кіно вчащали, правда, Саша? Ми на дурниці не тратимось. Ми знаходимо баблу краще застосування.

Саша кивнув.

— Але ж це чогось коштує, еге ж? — вставив і він своїх п’ять копійок. — Це коштує дечого, старий.

— Показати йому ножа? — схвильовано запитав Патрик.

— Заткнись! — гаркнув Кевін. — Навіщо нам говорити про ножі, правда, малий? Ні, тільки не між друзів! Бо ти ж такий пунктуальний. Ні, дядечко Кевін добре до тебе ставиться. Ти й сам доганяєш: п’ятнадцять — замало.

— Ні, наступного разу вже не вистачить, — мовив Саша й ступив крок до Йоганнеса. — Скажімо, двадцять, так, шефе? Наступного разу?

Кевін задумано покивав.

— Зі знижкою, — сказав він. — Двадцять… Власне, мало би бути куди більше, якщо зважити, скільки стресу!

— Скажи тридцять, шефе! — схвильовано викрикнув Патрик. — Тридцять, шефе, щонайменше!

Кевін сильно вдарив того по руці.

— Тебе хтось питав, припадочний? Двадцять, малий, це ж чесна пропозиція, хіба ні? Зрештою, дядечко Кевін тебе захищає. День і ніч.

І додав із посмішечкою:

— Тебе і всю твою родину.

— Але я не знаю, — прошепотів Йоганнес. Відкашлявся. — Я ж стільки не маю! Мені дають кишенькових грошей лише по п’ять на тиждень.

— Ну, я впевнений, ти щось придумаєш, — приязно мовив Кевін. — Чи ти хотів би втратити мій дах, мою охорону? Адже що завгодно може трапитись!

Тут ватажок кивнув Патрикові, але той не встиг іще й розкрити ножа, як шеф похитав головою.

— Після обіду у п’ятницю, а де — я тобі ще скажу, — кинув Кевін. — Потурбуйся про бабло, малий. Аби нічого не зірвалося, вшарив?

Тут він крутнувся на закаблуках і махнув обом друзякам, щоби йшли за ним.

— Зачекай тут, поки ми піднімемось нагору! — кинув через ліве плече.

Але Йоганнес зробив би так і без цієї вказівки. Коліна йому тремтіли, тож мусив притулитися до стіни. Вгорі, на стелі, бракувало трьох кахлів. Старий тунель, майже сто років йому.

«Двадцять євро! — подумав хлопчик. — І на п'ятницю!» Йому стало зле.

— Але ти все-таки був зник! — сказала Моа, швидко зиркнувши на Нісса. — Ти був невидимий!

Разом із людською юрбою вони перейшли на другий бік вулиці. Звідти, поміж двох вулиць і високих будинків, завидніло озеро, на протилежному березі якого проїжджав по мосту довгий, змієподібний, гостроносий самохідний віз.

— Мамо! — гукнуло якесь дитя, що зі своєю матір’ю чекало катера на березі. — Глянь, дітки-циркачі!

І захоплено витріщилося на Нісса й Моа.

Нісс потягнув Моа за лаву.

— Треба нам забиратися звідсіля! — сказав він. — Поки ще хтось не звернув на нас уваги!

Моа подивилася на нього.

— Можливо, це мені тільки привиділось, — невпевнено вела своєї дівчинка. — Звісно, цього не може бути. Але зненацька зробилося так, ніби ти зник, Ніссе. Це справді так було!

— Та нікуди я не зникав! — заперечив хлопець. — Це той чоловік наскочив на мене.

— Ти зник не так! — сердито труснула головою дівчинка. — Сам знаєш як.

Від причалу відплив білий катер і повільно поплив у бік моста. На палубі стояли люди й махали їм руками.

— Ну, принаймні цієї миті я більше нікуди не зникаю, — сказав Нісс. — Як сама бачиш. Але ж який я голодний! Ти певна, що знайдеш дорогу назад, до нашого хлопчика?

Моа кивнула головою:

— Я ж без п’яти хвилин лі-фея.

На сходах Йоганнес зустрів пана Їделунґа, що саме зачиняв за собою двері їхньої квартири. Курт. Якщо Брітта називає його Куртом, то він, можливо, й має право до них заходити.

— Привіт, Йоганнесе! — приязно озвався пан Їделунґ. — Так довго тримали в школі?

Йоганнес похитав головою. Він геть забув про малих — бо всю дорогу додому сушив собі голову, як роздобути гроші для Кевіна. А тепер вони враз йому пригадалися. Може, Брітта покликала нового сусіда, бо виявила Нісса й Моа? Чи вона, як і він, Йоганнес, злякалася в перший момент, що з’їхала з глузду? І їй потрібна була чиясь стороння порада, аби розв’язати проблему: існують ті двоє насправді чи їй ліпше лягти в ліжко, поклавши під ноги грілку?

— Ну, то я за тебе спокійний! — запевнив пан Їделунґ. — А ти вже помітив, що наш кримінальний сусід — ти ж сам сказав, пам’ятаєш? Ти сказав, що він бандит! То ти помітив, що він складає у підвалі плити? Він не відкладає на потім свої плани щодо подвір’я — цей не буде чикатись!

— Знаю, — промурмотів Йоганнес. — А ще він накричав на мене, щоб я не смів за ним шпигувати.

— На мене він теж роззявляв пащеку, — повідомив пан Їделунґ. — Бо я висловив думку, що мені любіше дивитися на приємний моріжок, аніж на вимощену плитами пустку. Але він запевняє, ніби все домовлено з власником будинку.

— А Поллілі? — запитав Йоганнес.

Пан Їделунґ відмахнувся.

— Ну, де вона подінеться, твоя морська свинка? — мовив він. — Кому яке діло до неї? Але Бріттиним трояндам гаплик, це вже точно. Вона це тяжко переживає…

«Гаплик буде й норі, що виходить під троянди», — подумав хлопчик. Але про це Їделунґ, либонь, нічого не знав. І, очевидячки, й про Нісса з Моа. А то б він давно вже сказав щось про чудернацьких малюнків.

— Я запросив Брітту на невеличку прогулянку на човні! — повідомив пан Їделунґ. Курт, Курт, Курт… — Аби втішити її, чи що.

— Справді? — перепитав Йоганнес. Якщо Нісс і Моа досі ще не повернулися, то це тривожно. Хтозна, як їм повелося в мандрівці містом. Адже все тут їм чуже, незнане й моторошне…

— Я маю моторного човна, — провадив пан Їделунґ. — Не дуже класний, щоб ви не мали ілюзій. Я й тебе від щирого серця запрошую! Наступного понеділка, коли в неї вихідний. Подумай!

— Дякую, — кивнув Йоганнес. А тоді відчинив двері помешкання.

«Звичайно, дуже мила пропозиція, — подумав хлопчик. — Але чи потрібні Брітті ці постійні зустрічі? Треба це проконтролювати!»

— Слухай! — прошепотів чоловік. — Я знаю, що твій син — золотяр! Ти хотів мене ошукати, хранителю історії!

Антак забився в куток, затуливши обличчя руками.

— Я тебе не битиму! — шепотів далі чоловік. — Я б’ю тільки тоді, коли немає іншого виходу. А твого сина, Торіла, я ніколи не вдарю. Подумай, як би ми зажили, ти і я! Приведи мені його! Приведи його!

Антак не відкривав обличчя.

— Не журися! — вмовляв чоловік. — Даремно ти потерпаєш через свого сина — це безглуздо. Ми заживемо в розкошах! Подумай добре.

Антак так і не подивився на нього, і чоловік замкнув двері.

22

Йоганнес прокинувся від якогось дивного звуку. Вже розплющивши очі, переконався: до ранку далеко. У кімнаті панувала темрява, і тільки смуга світла від вуличного ліхтаря лягала, пробиваючись у щілину між гардинами, на килим.

Тільки подумав: приверзлося уві сні! — як почув це знову. Хтось шпурляв маленькі камінчики у його вікно.

Йоганнес вискочив із ліжка. Майнула думка: «Брітта забула свого ключа!» — і тут-таки відкинув це припущення, бо вона, звісно, подзвонила б у двері. Тож, не вмикаючи світла, аби краще роздивитися, хто там намагається його розбудити, відсунув гардину.

Вони стояли під вікном: Моа шукала й підносила Ніссові камінчики, а той кидав їх у шибу.

Йоганнес розчахнув вікно.

— Тс-с-с! — прошепотів він. — Я відчиню двері!

Біжачи босоніж по східцях до дверей під’їзду, хлопчик відчував на душі велике полегшення. Звісно, він був радий, що Нісс і Моа повернулися не тоді, коли Брітта була ще вдома. Але коли ліг, від жалю довго не міг заснути. Вони ж такі крихітні, а перед тим іще двоє з їхнього народу загубилися десь у світі людей.

— Швидко заходьте! — прошепотів Йоганнес. Холод дерся йому по ногах усе вище й вище.

Із того, як Нісс і Моа ніби з останніх сил перелазять, ставши на руки й коліна, зі сходинки на сходинку, видно було, що вони геть виснажені.

— Де вас так довго носило? — запитав Йоганнес. — Я вже думав: хтось вас злапав!

Моа, ледь переступивши поріг його кімнати, впала на підлогу й розкидала руки-ноги.

— Я мертва! — промимрила дівчинка. — Мене більше немає. Розмовляти зі мною можна буде аж уранці!

— Ми мусили постійно ховатися! — поскаржився Нісс і скрутився калачиком біля дівчинки. — І ваші вулиці такі довжелезні!

— Бо ноги наші довші за ваші! — відказав Йоганнес. — Хочете трохи перекусити?

— Я мертва, — правила своєї Моа. — Не турбуйте мене…

— То дарма: як принесеш їй щось — вона все зараз же й строщить! — сказав Нісс. — Принаймні я залюбки щось з’їв би. Після тих… булочок на сніданок ми ж і крихти не мали в роті!

— Я вже сплю, — промурмотіла Моа й заплющила очі.

Йоганнес прожогом кинувся до кухні. В холодильнику лишалися від обіду одна фрикаделька й дві картоплини. І сир. І хліб.

Хлопчик поставив на кухонний стіл дві тарілки й справедливо поділив їжу. Потім дістав із буфета дві склянки й пляшку газованої мінералки.

Тільки взявся за тацю — занести в кімнату, як знову помітив отой рух на подвір'ї. Йоганнес здригнувся. Звісно, могло примаритись. Але вже від учора він затямив: є всі підстави вірити в рухи на подвір’ї. Подумав про той тунель, що виходив під троянди, й швидко відчинив двері на подвір’я. Що, коли оце він натрапив на тих двох, кого з таким відчайдушним завзяттям шукали Нісс і Моа й чиї імена він ніяк не міг запам’ятати?

Але постать на подвір’ї виявилась надто великою. Моріжком, від Бріттиних троянд і до того кутка, де стояла Полліліна клітка, біг пригинці якийсь чоловік.

Йоганнес злякався. Саме хотів шаснути у двері, як чоловік зненацька випростався.

— Йоганнес? — обізвався голос, якого хлопчик так боявся останнім часом. — Як можна не спати о такій порі?

Йоганнес похитав головою, а тоді енергійно закивав.

— Ось! — мовив пан Країдлінґ і легенько посіпав дверцята Полліліної клітки. — Ти мав би краще стерегти свою тваринку! Чи не цілу ніч бігає собі надворі!

— Але ж я ввечері посадив її в клітку! — злякано виправдовувався Йоганнес. — Після годування! Справді, пане Країдлінґ!

— І забув узяти дверцята на засувку! Скажи спасибі, що я побачив це з мого вікна! — сердито проказав пан Країдлінґ і рушив униз східцями, до підвалу. — До зустрічі вранці.

— Так! — прошепотів Йоганнес. «А я не поробив домашніх завдань… — подумав він. — Сили небесні!»

Із Полліліної клітки долинуло тихе шарудіння. Ось замкнувся підвал. Йоганнес зачинив двері, що вели на подвір’я.

Цілий день Торіл стежив звіддалік за Ведуровою хатою і надвечір переконався: Нісс сьогодні не повернеться додому.

— І зниклих дітей теж немає жодного сліду, — сказала Торілові Мунна, мовби прочитавши його думки… Вона стала поруч нього й задивилася на небо, ніби хотіла полічити зорі. — Мати Моа бігає селом і всіх розпитує, чи не бачив хто її доню. Вона каже, що останнім часом Моа раз у раз потайки ходила до священного гаю і що саме там знайшли минулої осені непритомних Ретяка, Айлісса й Артабака.

— Священний гай! — зневажливо зронив Торіл.

— Це все, що я знаю, — закінчила Мунна.

Торіл обернувся і пішов геть.

— Гаразд, але як він потрапляє на ваше подвір’я? — запитала Моа з повним ротом їжі. Дівчинка вирішила воскреснути на хвильку, аби попоїсти. Її півфрикадельки й картоплина давно зникли, і тепер вона розправлялася з сиром.

— Він мешкає на тому боці, — пояснив Йоганнес. — Вічно забуваю, бо вважається, що то вже інша вулиця. Хай там як, а зі свого вікна він і справді може зазирати на наше подвір’я.

— Жахливо! — мовив Нісс. Його тарілка також майже спорожніла.

— Саме так, адже він — мій учитель! — сказав Йоганнес. — І терпіти мене не може. А я — його.

— Тоді його вчинок — порятунок твоєї тваринки — подвійно шляхетний, — зазначив Нісс. — Треба так на це подивитися!

Йоганнес задумано покивав.

— Поллілі ж така маленька! — промимрив він. — Невже він її так-таки й розгледів? Аж звідтіля?

— Але ж він її посадив у клітку! — наголосив Нісс. — Ти бачив це на власні очі.

І ляснув Моа по руці! Дівчинка, спорожнивши свою тарілку, тепер хотіла загарбати його останній шматочок сиру.

— Він був біля клітки… — вголос міркував Йоганнес. — Я бачив на власні очі. А перед тим — біля троянд.

— Але що йому там… — почала Моа, поїдаючи жаданий сир очима. — О ні! Біля троянд! І ти гадаєш, він міг…?

— Зі своїх вікон він бачить наше подвір’я, — тихо сказав Йоганнес.

Нісс підсунув сир дівчинці.

— Бери вже, я наївся. Отже, він міг бачити, як вони приходили: Антак, потім Ведур.

— Усі могли це бачити, — кивнув Йоганнес. — Всі, у кого вікна виходять на наше подвір’я.

Нісс скочив на рівні ноги, перекинувши свою склянку. Кілька недопитих крапель мінеральної води вилилося на килим.

— Та це ж чудово! — вигукнув він. — І як ми досі до цього не додумались? Тепер ми знаємо принаймні, з чого нам починати наші пошуки!

— Ти хотів би обшукати всі квартири? — запитав Йоганнес. — Як ти це собі уявляєш?

Нісс знизав плечима.

— Я мертва, — знову заявила вже сита Моа й простяглася на підлозі. — І тому я сплю. А ви потім розкажете мені, як вирішили цю проблему.

Але Нісс із Йоганнесом так нічого й не вирішили. Враз обидва відчули, яка велика втома навалилася на них.

— Вранці, — запропонував Йоганнес.

— Вранці, — луною повторив Нісс.

Обидва попадали, хто де, і враз позасинали.

23

Прокинувшись наступного ранку, Нісс і Моа зрозуміли, що їм треба сидіти тихенько. Йоганнес снідав із матір’ю на кухні, а коли вона пішла до лазнички почистити зуби, хлопчик забіг до своєї кімнати й передав двом медлевінґерам пакет покраяного хліба.

— Якщо вона повернеться раніше, ніж я зі школи, залізьте під ліжко й не вилазьте! — сказав пошепки.

Нісс знаком показав, що зрозумів його, і заспокоєний Йоганнес подався, як і напередодні, до школи.

Але день, як з’ясувалося, випав йому неспокійний, у чому він незабаром переконався. Уже на першому уроці пан Країдлінґ викликав Йоганнеса з невиконаним домашнім завданням і кинув йому такий погляд, від якого мороз продер би і в найспекотніший літній день. «Кого запідозрити, як не його? — подумав Йоганнес. — Найпершого з усіх можливих злочинців!»

На першій великій перерві його перестріли Кевін із друзяками; ватажок приязним тоном нагадав хлопчикові про його борги. І саме тоді, коли Йоганнес стояв, оточений тими трьома хуліганами, огорнений сіро-синьою хмарою тютюнового диму, на них натрапив пан Країдлінґ.

— Отже, він іще й палить! — виснував пан Країдлінґ. — У доброму товаристві!

Оскільки поруч стояв Кевін, Йоганнес не насмілився виправдатися, що він не курить. І не зважився пояснити, чому тримають його ті троє. Він тільки дивився собі під ноги й бажав стати невидимим.

— І чого ти водишся з ними! — вичитала йому Ліна, що стежила за ним з іншого кутка подвір’я. — Ти ж їм, здається, заплатив?

Йоганнес знизав плечима.

— Він хоче більше, — буркнув він.

Ліна міцно взяла його під руку, і так разом вони обійшли подвір’я.

— Аякже! — сказала вона. — Вимагачі завжди так хочуть! Наче ти й сам не знаєш! Вони ніколи самі не перестають вимагати — поки їх не зупинять!

Йоганнес збагнув раптом, якої дурості припустився. Адже він і справді вірив, що після п'ятнадцяти євро усе припиниться — чи принаймні після двадцяти… І аж оце до нього дійшло, що цьому вимагацтву, мабуть, кінця-краю не буде.

— І скільки ж?

— Двадцять! — прошепотів Йоганнес. — Він знову нагадав, що всій моїй родині може загрожувати небезпека.

— Ні! — сказала Ліна. — Ти не можеш цього зробити!

Дзвоник сповістив, що перерва закінчилась, і школярі посунули в класи.

Йоганнес схопив Ліну за плече.

— І тоді ти будеш охороняти Брітту щоночі? — запитав він. — У них ніж, вони мені показали!

Чи, може, Томас її охоронятиме? Забиратиме з роботи? Щоночі?

Ліна скинула з плеча його руку.

— А де ти візьмеш гроші? — вже не так войовничо запитала дівчинка. — Ти маєш таку суму?

Йоганнес похитав головою.

— Я думав, може, ти позичиш? — запитав він.

Ліна покрутила пальцем біля скроні.

— І звідки в мене візьмуться гроші? — запитанням на запитання відповіла вона.

Цього дня Нісс і Моа не наробили у помешканні безладу. Прийшовши зі школи, Йоганнес застав їх перед телевізором у Бріттиній кімнаті: сиділи з виїденим пакетом хліба й витріщалися на екран.

— А якби це Брітта прийшла, а не я? — сердито запитав малий господар, хапаючи пульт. — Тут вона б вас і застукала!

— Це так захоплює! — схвильовано пояснила Моа, покусуючи собі пальці. — Як ви їх запихаєте туди всередину?

— Кого? — не зрозумів Йоганнес.

Моа показала на двох чоловіків, що билися на екрані.

— Усередині їх немає! — сказав хлопець і натиснув кнопку пульта. Бійці зникли, екран почорнів. — І до того ж це третьосортна програма.

— Вона мені не хотіла вірити! — задоволено сказав Нісс. — Я пробував пояснити їй, що там, усередині, є тільки сила струмів. Це я знаю від Ведура.

— Але чому мені не можна далі дивитись? — наполягала Моа. — Мені байдуже, чи є всередині ті бійці, а чи сама лише сила струмів.

— Це погана програма, — нетерпляче пояснив Йоганнес. — Саме насильство, одне слово — сміття.

Моа наморщила чоло.

— Але воно захоплює! — переконано сказала вона.

Йоганнес подався до кухні.

— Ви часом не маєте грошей? — запитав, ставлячи на вогонь каструлю з водою. — Хочете макаронів?

— Ми голодні, — безпорадно промовив Нісс. — То й з'їмо, хоч би що воно було. А що таке гроші?

— Це те, за що ми все купуємо, — пояснив Йоганнес. Він і так здогадувався, що в цій справі крихітні гості йому не допоможуть. — А за що ви купуєте їжу? Чи лахи?

З Ніссового виразу обличчя видно було, що він не дуже добре уявляє, що воно таке «лахи».

— Все, що нам треба, ми беремо, — пояснив малий медлевінґер. — У пекаря. Чи в різника. Чи в городника.

— У мірошничихи, — додала Моа. — У садівника.

— Без грошей берете? — не повірив Йоганнес.

— А що таке гроші? — вдруге запитав Нісс.

Йоганнес висипав цілий пакет спаґеті в киплячу воду.

— Забудьте! — відмахнувся. — Ото тільки, вони мені потрібні, бо інакше підріжуть Брітту.

— Хто? — злякано запитала Моа.

І Йоганнес розповів про Кевіна, розколочуючи у воді томатну пасту. Брітта казала, що користуватися щодня готовим соусом — це задорого. Можна було й на цьому прикладі пояснити, що таке гроші, але малі гості зрозуміли це і з історії з Кевіном.

— Люди й справді таке витворяють? — розгублено перепитав Нісс. — Це не казка?

— Коли б то казка! — відказав Йоганнес, солячи й вимішуючи свою підливу.

— Підрізують, убивають? — спитала Моа. — Тільки за те, що ти не хочеш їм дати чогось, що їм не належить?

— Саме так, — кивнув головою Йоганнес.

— Може, це все-таки казка, Ніссе? — невпевнено запитала Моа. — Це просто казка!

— Ось чому нам ніколи не хотілося слухати перекази про людей, — задумливо сказав Нісс. — Там завжди йшлося про жахливі речі. Тому ми їх і позабували.

— Але нам ніхто не розповідав, що вони мають зорові скриньки! — вигукнула Моа. — І денносвіти, й печі без вогню! Ті казки розповідають лише половину.

Малий господар поставив на стіл три тарілки.

— Коли я їм, то ні про що таке не хотів би чути! — заявив він. — Це псує мені апетит.

Тоді підсадив Нісса й Моа на кухонний стіл.

Покуштувавши, Нісс признався, що, відколи впорав того величезного шматка торта на свій Великий День, він іще не їв так смачно, а Моа заявила: макарони — її улюблена страва!

«Добре, що я зварив цілий пакет!» — задоволено подумав Йоганнес.

— І що ж ви робили вчора цілий день? — поцікавився він, крутячи виделкою.

— Ми дивилися на світ людей! — захоплено відповів Нісс. — І постійно мусили ховатись! Бо дехто з людей таки витріщався на нас.

— І тут зненацька Нісс зробився невидимий! — захотілась Моа.

— Дурниці! — сердито заперечив Нісс. — Просто один чоловік так штовхнув мене, що я відлетів набік. І він навіть не вибачився!

— То це у вас буває? — зацікавився Йоганнес. — Ви це можете? Ставати невидимими?

Нісс заперечно потряс головою, та так сильно, що одна макаронина злетіла йому з виделки й влучила у підборіддя Моа.

— Так тобі й треба — за такі вигадки! — прокоментував він.

— У переказах Сивої Давнини, — сказала Моа, пальцями запихаючи ту макаронину в рот, — там такі речі можливі, там про це розповідається. Ти ж уже знаєш, що всі ми на свій Великий День отримуємо свої фібули…

— …яким ви надаєте стільки ваги! — підхопив Йоганнес, хоч і з напханим ротом.

Нісс узявся обіруч за срібну фібулу на своєму поясі.

— Оце моя! — гордо заявив він. — Я тільки ще не дістав мого слова.

Йоганнес придивився до тієї пряжки й засміявся.

— Це фібула? — запитав, перехилившись через стіл. — Оця штучка? А я думав весь час… — Тут він наморщив лоба. — Я вже раз бачив щось подібне, — повільно промовив. — Цілком певен, що бачив. Трохи наче й не така вона була, але дуже схожа. Я цілком певен.

Нісс і Моа навіть перестали їсти.

— Де? — схвильовано вигукнула дівчинка.

Йоганнес знизав плечима.

— Тільки виглядала та якось інакше… — промимрив він.

— Ти що, не розумієш? — нетерпляче завовтузився Нісс. — Якщо ти тут, нагорі, бачив нашу фібулу…

— …то вона може належати тільки Антакові або Ведурові! — доказала Моа. — Невже ти й досі не втямив?

Йоганнес повільно кивнув.

— Сили небесні! — вигукнув він. — То ми їх швиденько й знайдемо! Тільки треба мені пригадати…

— Будь ласка! — заблагав Нісс. — Напруж свою пам’ять!

Господар відкинувся на спинку стільця й заплющив очі. Йому згадався Країдлінґ біля дошки… Кевін у тунелі і в шкільному туалеті… Покашиїнський у підвалі…

— Нічого! — оголосив нарешті. — Геть нічого.

Тоді розплющив очі й покопирсався у підливі під своєю локшиною.

— Пригадувати найкраще, коли зовсім не думаєш про потрібну річ, — сказав хлопчик. — Так стверджує Брітта. Тоді мозок сам шукає потрібне, і якоїсь миті — гоп! Спогад випливає на поверхню…

Нісс недовірливо подивився на нього.

— Ви повинні мене відволікати! — узявся повчати Йоганнес. — Аби мій мозок міг тишком-нишком попрацювати над цією загадкою. Розповідайте мені далі про фібулу та про слово!

Моа набрала повні груди повітря.

— Отже, — почала вона, — у нас кожен одержує на свій Великий День свою фібулу від короля, а від батьків — своє слово. Хлопець — від батька, дівчина — від матері, зрозумів? І разом вони, фібула й слово, надають новому дорослому його — чи її — чарівної сили.

— Надавали колись, — виправив Нісс і любовно погладив свою фібулу. — Як ми ще жили нагорі, у світі людей.

— Надавали колись, — повторила Моа. — Принаймні таке розповідається у казках та переказах. Кому яка дістанеться сила, ніхто не міг того знати заздалегідь, а нині вже ніхто, вважай, і не пригадує, які мали ми колись таємні сили.

— Хіба що хранитель історії щось іще знає, — припустив Нісс.

Моа відмахнулася.

— І тому це, цілком природно, могло би статися, — договорила вона. — Якби Нісс отримав заодно й своє слово. Але ж він його ще не має!

— Тобто Нісс міг би ставати невидимим? — з шанобливим трепетом прошепотів Йоганнес.

Моа невпевнено подивилася на Нісса.

— Чом би й ні? — припустила дівчинка. — Він-бо нині знову перебуває у світі людей, як і давні медлевінґери, коли всі вони були наділені своїми таємними-чарівними силами. Зрештою, ми, лі-феї, вміємо ж і досі літати, а це теж не зовсім нормально.

— Але ж він не отримав іще свого слова, — нагадав Йоганнес. — Тому нічого у нього не вийде.

— І не могло нічого вийти! — розлючено викрикнув Нісс. — Бо взагалі нічого такого не буває! Не був я невидимий! І до того ж ніколи й ніде не говорилося про саме таку таємну силу, в жодній казці!

— Якщо ти не помиляєшся! — прошепотіла Моа й перелякано витріщилася на спорожнілий простір біля Ніссової тарілки.

— Тільки не Торіл! — прошепотів Антак. — Не мій син!

Ведур щосили загупав у двері. Хоча вже давно не сподівався, що хтось їх може почути.

— Ми повинні переконати його, що нам треба повернути наші фібули, — прошепотів він. — Чуєш, Антаку? Коли б нам повернути наші таємні сили…

— І що тоді? — з гіркотою відказав Антак. — Навіщо вони нам тут? Поміркуй сам!

— Якби моя сила діяла і на людей! — вигукнув Ведур. — Якби я міг робити людей крихітними…

— Ти цього не можеш, — сказав Антак. — І сам це знаєш! А якщо я викличу дощ, то наш повелитель тільки розгнівається. Тепер наші таємні сили ніскілечки нам не допоможуть.

Ведур приклав вухо до дверей. Зовні панувала все та сама тиша.

24

Йоганнес і собі вирячився на порожнє місце на столі, де ще мить тому сидів Нісс. Маленька виделка поволеньки літала туди й сюди, порожня до тарілки, а з макаронами — до однієї точки у повітрі, й там ті макарони мов яка чарівна рука знімала з виделки.

— І чого ви на мене так видивляєтеся? — обізвався Ніссів голос, явно пробившись крізь напханий їжею рот. — Я порозвішував макарони на сорочці? Заївся підливою? — Знову виделка з локшиною помандрувала вгору, і якусь мить чути було, як та порція пережовується. — То вже поясніть мені, замість пожирати мене очима! — сердито вимагав безтілесний голос. — А то мені від вас моторошно стає!

— Тобі від нас? — промимрив Йоганнес. — Ну ти й жартун!

Моа прокашлялася.

— Я знаю, ти завжди мав мене за доволі свавільну особу, — заговорила вона, не зумівши приборкати тремтіння в голосі. — Але як тут не сказати, що сталося те, що сталося? Бо ти став невидимий, Ніссе. Цілковито невидимий.

— Абсолютно, цілком і повністю! — підтвердив Йоганнес. — О Боже!

Він міцно заплющив очі, та коли розплющив їх знову, Ніссова виделочка все так само мандрувала туди-сюди сама собою.

— Ха-ха-ха! — сердито засміявся Ніссів голос. — Гадаєте, либонь, що зможете мене затуркати, чи що? Я ж бачу сам себе! Тож нарешті припиніть оці ваші витівки!

І виделочка опустилася на вже спорожнілу тарілку, аби зішкребти рештки підливи й понести в порожнє повітря.

— Ти не почуваєшся якось не так? — поцікавився Йоганнес. Поміркувавши трохи, він мусив визнати, що тут, власне, нічого й дивуватись: те, що ці химерні крихітні створіння можуть ставати невидимими, аж ніяк не дивніше за сам факт їхнього існування взагалі.

— А як я мав би почуватися? — лютував безтілесний голос.

— А так, ніби тебе немає! — вигукнув Йоганнес. — Постривай отак! Не ворушись!

Малий господар підскочив так рвучко, аж стілець захитався, і прожогом кинувся до лазнички. Над умивальником висіло дзеркало з надколотим нижнім правим краєм. Тріщину Брітта заліпила кольоровою наклейкою.

Йоганнес обережно зняв дзеркало з гачка.

«І що Брітта скаже, коли я розповім їй про Нісса й Моа? — задоволено подумав хлопчик. — Зомліє і впаде. Та й всі, кого я знаю, попадають, навіть дорослі».

— Ось! — мовив він, принісши дзеркало на кухню. — Сам дивись!

Підняв дзеркало й став тримати просто перед летючою виделкою. Над столом пролунав здушений крик, і виделка брязнула на тарілку.

— Рятуйте! — панічно заверещав Нісс. — Мене не стало! Йоганнесе! Моа! Рятуйте!

— Ні, ти як був, так і є, ніде не подівся, — приязно сказала Моа. — Ми ж тебе чуємо? Значить, ти тут. Але ти просто зробився невидимий, Ніссе! Невидимий — і край. — Дівчинка зітхнула. — Добре тобі… От коли б мені таку чарівну силу! Збожеволіти можна!

— Я невидимий! — засмучено прошепотів Нісс. — Ні, тільки не це!

— Але ж це просто чудово! — заперечила Моа. — Зрозумій, Ніссе! Тепер, коли ми розшукуємо Антака й Ведура! Ти ж міг би кого завгодно переслідувати, бо тебе він нізащо не виявить! Можеш підслуховувати, де завгодно ховатись…

— Але я хотів би, щоб ви могли мене бачити! — вигукнув нажаханий Нісс. — Бо сам себе я ж можу бачити!

— То стань знову видимим! — нетерпляче відказала Моа. — В чому проблема?

— Але ж як? — вигукнув Нісс, і голос йому урвався. Тут Йоганнес подумав, як почувався би він сам, коли б отак зненацька зробився для всіх інших невидимим, мов повітря. — У мене це не виходить!

— От ми, лі-феї, — поважно заговорила Моа, — коли хочемо, щоб наша чарівна сила перестала діяти…

— Це ти про польоти у повітрі? — зацікавлено перепитав Йоганнес.

Моа кивнула.

— Ми просто кладемо обидві руки на наші фібули, та й по всьому.

Дівчинка ще й не договорила, як Нісс знову з’явився. Він сидів на столі з широко розплющеними очима.

— Ну? — тривожно запитав він. — Тепер ви мене бачите?

Йоганнес кивнув.

— Сила! — захоплено видихнув він. — От же ж тобі пощастило!

— Питання ось у чому, — говорила Моа. — Як воно так сталося, що Нісс став невидимий, сам цього не підозрюючи і навіть не бажаючи?

— І навіть не діставши свого слова, — нагадав Йоганнес. — А воно ж йому потрібне!

— Без слова нічого такого не буває, — задумано покивала головою дівчинка. — У цьому я переконана. Він його, те своє слово, якось випадково зронив. Сам того не усвідомлюючи, розумієте? І вчора у місті, і щойно. Що ти сказав перед тим, як зникнути, Ніссе?

Нісс засмучено бавився своїм поясом.

— Я й знати цього не хочу! — вередливо буркнув він. — Я просто радий, що мене знову видно.

— Так, але зваж, наскільки важливо самому вибирати: коли бути невидимим, а коли — видимим! — доводила Моа. — Я ж уже пояснила тобі, наскільки це було би корисним для нас!

— Ви якраз розповідали мені про вашу давнину, — нагадав Йоганнес. — Чи вже забули? Моа розказувала, що відбувається на Великий День.

— Точно! — сказала Моа. — І ти сказав, що тепер, коли Нісс опинився у світі людей, він міг би тут ставати невидимим.

— А я сказав, що про подібну силу ніколи не було й мови! — докинув Нісс.

— Ти знову зник! — вигукнула Моа.

Саме так воно й було насправді. Там, де допіру сидів Нісс, тепер на стільниці видніли тільки сліди від двох крапель підливи.

«Я ніколи б не повірив, що воно діє, якщо воно діє взагалі! — із трепетним почуттям подумав Йоганнес. — Ось він сидить тут, а наступної миті вже й зник, а поміж цими двома моментами немає абсолютно нічого. Немов у фільмі, коли склеюють дві сцени докупи!»

— Ти знову це втнув! — крикнула дівчинка. — Ми його маємо, Ніссе! Маємо твоє слово!

— Що? — злякано перепитав Нісс і знову з’явився. Пальцями обох рук він судомно стискав фібулу на своєму поясі. — Я знову зникав?

Йоганнес кивнув.

— Просто неймовірно! — мовив він. — Ану зроби це ще разок!

Нісс забрав руку з фібули.

— Про подібну силу ніколи не було й мови, — проказав він, вагаючись, і знову щез.

— Божевілля! — скрикнув Йоганнес. — Повернись!

Але цю дію Нісс виконав ще швидше, ніж прозвучало Йоганнесове прохання.

— Ну, гаразд! — невпевнено промовив він. — Отже, я можу знову, за своїм бажанням, ставати видимим. То, може, це не так уже й кепсько — бути невидимим.

— Саме так! — підтвердила Моа. — А тому зараз ми відшукаємо твоє слово.

Нісс кивнув.

— О’кей, — мовив вагаючись. Тоді знову поклав одну руку на фібулу й проказав це саме речення ще раз, але тепер роблячи тривалі паузи поміж окремих слів. Аж коли пролунало слово «силу», він ураз десь подівся.

— Про це можна було і так здогадатися, — задоволено виснувала Моа. — Що це має бути слово «силу», «сила», але не інше слово, жодних там «про», чи «ніколи», чи «було».

Нісс знову показався.

— Отже, це слово — сила! — святобливо прошепотів він, пильнуючи, аби не торкнутися руками фібули. — «Сила» — ось моє слово!

— Ой, Ніссе! — вигукнула Моа. — Чи це не дивовижно? Чому протягом сторіч медлевінґери більше не користуються цим своїм даром? Навіщо ми заповзли під землю, де наші чарівні, таємні сили мусять спати непробудним сном? Розкажи-но мені!

— Король мусить це знати, — стенув плечима Нісс. — А ще — Антак. І Ведур.

Цієї миті з вулиці долинула гучна лайка.

— Це Покашиїнський вивантажує решту плит для подвір’я! — сказав Йоганнес і кинувся до своєї кімнати. — От падлюка! — Нісс і Моа прибігли слідом за ним. — Невже зараз почне? Уявляєте, тоді й ваш тунель під трояндами буде забетоновано! Звісно, згори плити можна й підняти, але коли хтось захоче вилізти знизу нагору…

І він підсадив медлевінґерів на підвіконня, аби ті могли бачити, що коїться надворі.

Моа притислася носиком до шиби.

— Біжи надвір, Ніссе! — сказала вона. — Вийди невидимий та й підслухай, що вони там говорять. Повправляєшся для початку.

Йоганнес зняв Нісса з підвіконня. Він мав таке відчуття, що тепер, коли Нісс міг ставати то видимий, то знову невидимий, коли і як йому заманеться, не варто було би так відразу й починати експлуатувати цю його здатність.

Йоганнес прочинив двері помешкання.

— До скорого побачення, Ніссе! — сказав він. — Будь обережний!

Нісс тільки махнув рукою. І враз те місце в коридорчику, де він стояв лише мить тому, спорожніло.

25

Цілий день Торіл блукав селом. Пополудні, коли він уже вкотре минав браму палацу, хтось гукнув його на ім’я. Хлопець зупинився.

— Торіле! — звернувся до нього король, витираючи зашкарублі від землі руки до свого садового фартуха. — Цілісінький день стежу за тобою. Ти вкотре пробігаєш повз цю браму? Удвадцяте? Втридцяте?

— Не знаю, Ваша Величносте, — відповів Торіл, намагаючись триматися якомога шанобливіше.

— А я знаю! — вигукнув король. — Бо я полічив, адже числа я люблю так само, як і рослини, мій хлопче! Двадцять сім разів! Двадцять сім разів ти пройшов повз палацову браму! А це означає, — помахав король указівним пальцем, — що ти від сьогоднішнього ранку двадцять сім разів пробіг через усе село. Від сьогоднішнього ранку! — вигукнув король. — Ти непокоїшся, Торіле, і я знаю чому.

— Вибачте, Ваша Величносте! — сказав Торіл, твердим поглядом дивлячись королю у вічі. — Але я не непокоюсь. Зовсім ні. Просто мені краще міркується, коли я ходжу. Про всяку всячину, нічого особливого.

— І тому прогулюєш школу? — вигукнув король і ляснув хлопця долонею по плечу. — А я знаю, про що ти міркуєш, хлопче! І кажу тобі: не роби дурниць!

— Не розумію, про що ви говорите, Ваша Величносте, — стримано відповів Торіл. — Я можу йти?

Король махнув рукою, ніби проганяв зграю ворон.

— Тільки не роби дурниць, хлопче! — сказав він ще раз. — Не роби дурниць!

Торіл вклонився йому і пішов.

Йоганнес повернувся до своєї кімнати й став біля підвіконня, на якому сиділа Моа.

— Нісс зійшов униз? — запитав він.

Моа знизала плечима.

— І як би я про це довідалась? — відповіла запитанням. — Принаймні його не видно. — Тут дівчинка зітхнула. — Йоганнесе, скажи-но мені! Хоча ти, звісно, людина. Чи можеш ти зрозуміти, що ми, медлевінґери, маємо отакі здібності й зовсім ними не користуємось? І так уже багато століть… Тепер ми щось можемо тільки тут, нагорі. Те, про що в нас там ніхто вже й не згадує… А ті здібності були ж такі корисні! Чом про це більше ніхто не говорить? Чому втовкмачують нам у голови, буцім то все казочки?

Йоганнес слухав Моа, обмірковував її слова й спостерігав, як на вулиці Покашиїнський і той самий молодик переносять плити з вантажівки у підвал. Нісса не видно.

— Не маю уявлення, чому воно у вас так ведеться, — відповів хлопчик. — Але якби щось таке було у нас, людей, то я міг би подумати, що хтось дуже боїться, аби не скоїлося щось лихе. Якщо всі про це довідаються. І тому такі речі тримають у таємниці.

Моа кивнула.

— Бо хто-небудь, наділений такою силою, міг би використати її хибно? — мовила вона. — Використати її на зло?

— Може бути, — сказав Йоганнес. — І ви й справді нічого про це не знали?

— Я ж кажу! — вигукнула Моа. — Виходило так, нібито все це — самі побрехеньки, яких ніхто й слухати не хотів. І кажу тобі: це зроблено навмисне!

— Виглядає на те! — погодився хлопчик. На вантажівці залишалося всього кілька плит. — А там он іде Ліна, от лишенько! Доведеться тобі заховатися. — І захихотів. — Якщо не вмієш робитися невидимою.

— Ти також не вмієш, — форкнула Моа і шаснула під ліжко. Задзеленчав дзвінок. — А хто така Ліна?

— Одна дівчинка з мого класу, — пояснив Йоганнес, роззираючись довкола, чи не залишилося нічого такого, що свідчило би про присутність двох незвичайних гостей. — І вона не повинна тебе бачити! Чому — поясню тобі згодом!

І побіг до вхідних дверей.

Відчиняв він їх обережніше, ніж завжди, ще й потримав відчиненими хвильку, коли Ліна вже давно стояла у передпокої.

— Чому ж ти не зачиняєш дверей? — запитала Ліна. — Я вже зайшла, Йоганнесе, прокинься! Гей, Йоганнесе, ти спиш, чи що?

— Що? — ніби повторив Йоганнес. Зрештою, як йому було знати, чи разом із Ліною не ввійшов до будинку й Нісс та чи не хотів би він разом із гостею потрапити до квартири? Тож він і сказав голосно: — Зараз я зачиняю двері!

Якщо десь поблизу стояв невидимий Нісс, то йому не зайвим буде це знати. Аби Йоганнес, не бачачи крихітного гостя, не причавив його дверима.

— Чудеса та й годі! — прокоментувала Ліна. — Відтепер ти сповіщаєш про все, що робиш? «Зараз я заходжу до кімнати, зараз сідаю на ліжко…»

— Стій! — стривожився хлопчик. — Не сідай на ліжко! Краще я там сяду.

Крізь відчинені двері він подивився на телевізор у Бріттиній кімнаті. Пристрій працював — але без звуку, й хлопчик добре розумів, хто його увімкнув. Моа, лежачи під Йоганнесовим ліжком на підлозі, чудово могла дивитися телевізор. І, звісно ж, знову щось таке, де трупів не злічити, — такі передачі Брітта називала найгіршим сміттям.

Ліна примружила очі.

— Щось сталося? — спитала вона. — Що з тобою? Чому ти такий дивний?

— Це все через… Кевіна, — спробував виправдатися Йоганнес. — Сушу мізки, де б його розжитися на гроші.

— Та чи ти їх уже всі висушив? — припустила Ліна — й почекала трохи: чи не буде вибуху обурення? — Але саме для того я й прийшла, Йоганнесе. Щоб ми з тобою дещо обміркували.

— Так? — вичікувально мовив Йоганнес. Хлопчик був радий, що під ліжком панує ідеальна тиша. Він би залюбки посвятив її в усе. Коли б Ліна не була такою пліткаркою.

— Водити туристів? — промовила Ліна з переможним виглядом Колумба, який щойно відкрив Америку. — Знаєш такий заробіток? Чи розносити газети?

— Ага, звісно, я думаю над цим, — відказав Йоганнес і визирнув у вікно. Надворі молодик накрив кузов тентом і піднявся у свою кабіну. — Справді, я думаю над цим!

Якось треба натякнути Ліні, щоб забиралася геть, дарма що вона щойно прийшла.

— І ти мусиш мені пообіцяти, — сказала Ліна, — що на цьому ти зав'язуєш із Кевіном! А як іще чогось від тебе захочуть — іди до поліції. Ти просто мусиш щось робити! Хоча б тому, що боїшся за Брітту…

— О’кей, зрозуміло, можливо, — скоромовкою проказав Йоганнес. А ще йому в голові зринала якась картина, весь той час, відколи Ліна прийшла. Важлива картина, він це відчував. Але зникала щоразу, тільки-но Йоганнес намагався її затримати. Збожеволіти можна! — Чуєш, Ліно? Зараз я, на жаль, мушу тебе вигнати! Бо я… розкажу тобі сьогодні ввечері, о’кей? Зараз мені не пасує, тому що… розповім тобі ввечері, о’кей? Я заскочу до тебе.

— Сьогодні я ночую в бабусі Ільзи! — сердито відрізала Ліна. — Томас на роботі, а я не повинна сама залишатися на кораблі. Тож заскочити не вийде. Але якщо ти мене виганяєш, то будь ласка!

І з високо задертою головою розчахнула вхідні двері.

— А мені не пасує сьогодні ввечері! І не знаю навіть, коли пасуватиме!

І лунко загрюкнула за собою двері.

— А вона й справді мила! — сказала Моа, виповзаючи з-під ліжка та обтрушуючи порох із рук. — Міг би ти увімкнути звук, будь ласка? І чому мені не можна було познайомитися з нею? Хочеш тримати її тільки для себе?

Йоганнес натиснув кнопку на пульті, й екран почорнів.

— Ні! — скрикнула Моа.

— Це шкодить дітям, — пояснив Йоганнес. — А Ліна…

— Мені не шкодить! — сердито труснула головою Моа. — Чому ти не відрекомендував мене їй?

— Бо вона пліткарка, — сказав Йоганнес. Тепер Ліна лютувала на нього, і це йому було неприємно. — Та я вже казав! Вона все вибовкує своєму батькові. — Спробував виманити на поверхню пам’яті, з її глибин, ту картину, що невиразно мерехтіла там… але на внутрішньому екрані так нічого й не зворухнулось. Подивився у вікно. — Нісс усе ще невидимий.

— Ясна річ, йому сподобалося, — виснувала Моа. — Робитися невидимим… Я б теж так хотіла!

— Зате згодом ти вмітимеш літати, — сказав Йоганнес. — Чи ні? Це теж непогано. І швидко вирощувати рослини.

— А ще розмовляти з тваринами, — додала Моа. — Це, як на мене, чи не найліпше з усього того. І це вміють усі лі-феї. Але для цього мені треба дорости до тринадцяти років.

— А раніше нічого не вийде? — запитав Йоганнес.

— Раніше фібула нікому не дається, — пояснила, ледь обернувшись, Моа. — А без фібули нічого не виходить. Ото тільки наше слово, звісно, ми отримуємо раніше. Усі лі-феї. Ми з ним народжуємось.

— І яке ж твоє? — поцікавився Йоганнес.

— Ксавайя! — тихо вимовила Моа, і прозвучало воно так по-чарівничому, що Йоганнес аж злякався, аби дівчинка не стала, мов Нісс, невидимою. — От тільки…

— Так? — сказав Йоганнес.

— Я цього ніколи не хотіла, розумієш? Як на мене, то всі лі-феї такі мавпи! — Моа зітхнула. — Я потайки ходила до священного гаю, де стоїть скриня з фібулами, і шукала мою. Знову й знову. Я гадала…

— Ти гадала — що? — перепитав хлопчик. Картина в голові ніяк не хотіла набувати виразніших обрисів.

— …що я її зумію десь заховати, — провадила Моа. — Чи викину кудись. Щось таке. Але її там не було.

— Не було? — спантеличено перепитав Йоганнес.

Моа похитала головою.

— Її там просто нема. У тій скрині лежать всякі-всякі фібули. Знаєш, їх зберігають у шкатулах з іменами на табличках. Але та шкатула, в якій, власне, мала би зберігатися моя фібула, порожня.

— Ну, та воно так і краще для тебе вийшло! — сказав Йоганнес. — Якщо ти хотіла закинути її, щоби ніхто й не знайшов!

— Ти не розумієш! — вигукнула Моа. — Коли хтось із нас помре, тоді його фібулу покладуть назад, до скрині. Для мене…

Дівчинка замовкла.

Йоганнес насупив брови. І тоді збагнув.

— Отже, спершу хтось має померти? — пошепки запитав він.

Моа безпорадно знизала плечима.

— Інакше я цього не можу собі пояснити! — сказала вона. — І найгірше те, що, відколи зникли Антак і Ведур…

— Так?

Моа похитала головою.

— А, нічого, — промимрила вона.

— …ти боїшся, що має померти котрийсь із них двох? — закінчив за неї думку хлопчик, хоч і не відразу збагнув. — Чи як, Моа? Те, що твоєї фібули досі немає, для тебе є ніби знаком, що помре Ведур або Антак. І тому ти хочеш неодмінно розшукати їх, поки цього не сталося.

Моа подивилася на хлопчика.

— Так? — з острахом запитала вона. — Так, Йоганнесе?

Йоганнес задумливо похитав головою.

— Можливо, помре хтось зовсім інший, — сказав він і додав, намагаючись говорити впевнено. — Є ж у вас, либонь, і старі люди.

Моа кивнула головою.

— Краще б я ніколи не ходила до того гаю! — забідкалася вона. — Тоді б я цього не довідалася і не хвилювалась би так…

— І завжди все через ті дурні фібули! — кинув Йоганнес.

І цієї миті картина виринула на поверхню пам’яті.

Тепер він пригадав.

26

— Моа! — тихо покликав Йоганнес.

Дівчинка саме стояла на стільці перед вікном і дивилася на вулицю.

— Нехай забарився, але мав би вже й повернутись! — занепокоєно сказала вона. — Не може ж він вічно лишатися невидимим!

— Моа! — знову погукав хлопчик. — Я пригадав.

Повільно сів на ліжко. Ні, цього не може бути! Деяких речей просто не може бути. Однак образ фібули вималювався цілком виразно. Йоганнес здригнувся. Краще б він ніколи цього не пригадував, ніколи…

— Що ж ти пригадав? — запитала Моа.

Тепер Йоганнес виразно побачив перед очима фібулу, срібну й важку, на Ніссовому поясі. Ні з чим не переплутаєш її дивовижної форми. Ось чому так нелегко було вичаклувати на поверхню той спогад: через колір! Адже та фібула, яку він уже колись бачив і навіть тримав у руці, не відаючи, що воно таке, була чорна.

— Але цього не може бути! — шепотів Йоганнес. — Цього ж не може…

— Тобі стало зле, Йоганнесе? — захвилювалася Моа й сповзла на животі зі стільця.

— Тепер я знаю, в кого я бачив ту фібулу, — прошепотів Йоганнес, очима втупившись у підлогу. — Але ж цього не може… Цього не може бути!

— У кого ж? — схвильовано запитала Моа, насилу видершись до нього на ліжко. — Йоганнесе! Це означає, що ми знайшли Антака з Ведуром!

А Йоганнес у цей час пригадував ті численні надвечір'я, коли він був іще маленький і вони разом гралися у різні ігри. Як той чоловік його втішав хтозна скільки разів, утирав сльози, чистив носика. Як вони разом сміялися, всі четверо. Згадав, як недавно разом відзначали переселення тієї родини на баркас…

— Я бачив фібулу в Томаса! — нарешті повідомив Йоганнес, дивуючись, як це ім’я мовби не хотіло злітати йому з язика. — У Ліниного батька.

Перед його внутрішнім поглядом знову прокрутилася сцена: Брітта лютує на Покашиїнського з його намірами забетонувати подвір’я… Ось Томас, радісний, як завжди, заходить до кухні й розповідає про своє підвищення кваліфікації… Потім показує посвідчення з біржі праці, діставши його з кишені куртки… І тут із кишені на підлогу випадає чорний предмет чудернацької форми. Коли б не те чорне забарвлення, Йоганнес пригадав би відразу. Коли б то було чисте, блискуче, не почорніле срібло!

— У батька тієї самої Ліни, що оце заходила? — недовірливо перепитала Моа. — І ти гадаєш, що її тато…

Йоганнес енергійно захитав головою.

— Нічого такого я не сказав! — вигукнув він. — Я тільки сказав, що у нього була отака фібула. Вона випала з його кишені, коли він заходив до нас, а він на це й уваги не звернув. Я тоді подумав, що то запчастина від його мопеда.

— Уваги не звернув! Еге ж! — вигукнула Моа. — Він саме цього й хотів: щоби ви не звернули уваги!

Хлопчик зігнувся, сидячи на ліжку.

— Але я в це не вірю! Він наш чи не найдавніший друг. Коли я був маленький, мені завжди хотілося називати його татом. Він трохи розсіяний, але порядний чоловік!

— Ото тільки, що тримає двох наших у рабстві! — понуро кинула Моа. Хоч яка вона була крихітна, але така рішуча, що хто б і звернув увагу на той маленький росточок!

— Але це не обов’язково він, — прошепотів Йоганнес.

— Він ваш сусід? — розпитувала Моа. — Міг він потрапити на ваше подвір’я і зловити Антака з Ведуром?

— Ні! — Хлопчик із відчуттям полегшення потряс головою. Хоча про таку можливість він і не подумав. — Ні, він мешкає біля річки, в гавані.

— Ні? — настирливо допитувалася Моа.

Йоганнес подивився на свої руки.

— Втім, він має ключа від нашої квартири, — пробурмотів він. І замовк. Не сказав, що Томас давно вже без роботи і тому будь-коли може заходити до їхнього помешкання — навіть тоді, коли ні матері, ні сина не буває вдома.

«А те зашторення баркаса!» — подумав Йоганнес. Враз усе й зійшлося. Аби ніхто не зазирнув до каюти. І ніхто його не знайде, бо він ніде не прописаний. «Я, мабуть, був сліпий… І Брітта сліпа!»

— Йоганнесе! — гукнула Моа.

«Але навіщо йому це? — намагався збагнути Йоганнес. — Навіщо захоплювати тих двох і тримати їх? Пощо йому Антак з Ведуром?»

— Йоганнесе! — нетерпляче добивалася Моа. — Я з тобою розмовляю!

«Але ж фібула таки в Томаса!»

— Відчини вікно, Йоганнесе! — крикнула дівчинка йому у вухо. — Ти не чуєш? Я хочу на підвіконня!

Йоганнес кивнув. Хоч як міркуй, а залишався упертий факт: Томас якось та заволодів фібулою!

Йоганнес відчинив вікно, і дівчинка вихилилася назовні.

— Ніссе! — захоплено крикнула вона. — Ніссе! Заходь! Ми вже знаємо, де вони!

Ніхто не обізвався.

— Ми знаємо, де та фібула! — наполегливо кричала Моа. — Ніссе, повертайся!

Поруч неї вихилився у вікно і Йоганнес.

— Ніссе, обізвись! — крикнув і він. — Аби ми хоч знали, що ти ще живий!

Але ніхто так і не обізвався знадвору.

— Його тут немає! — прошепотіла Моа.

— Можливо, він просто пішов трохи прогулятися, — припустив Йоганнес.

Виходячи невидимим на вулицю, Нісс хвилювався. Він тулився до стіни, пильнуючи, як ті два чоловіки завдають собі плити на плечі й переносять у підвал. Іноді вони ковзали поглядом по ньому, але малий медлевінґер добре бачив, що вони його не помічають. У нього в душі наростало неймовірне почуття щастя.

«Я невидимий! — думав Нісс. — Я можу йти куди завгодно й що завгодно робити, і ніхто й ніяк мене не помітить, якщо тільки я сам того не захочу! Тобто, як сказала Моа, я можу їх підслуховувати й переслідувати, а вони того нізащо не помітять. Коли б ми знали, хто захопив Ведура з Антаком, я міг би стежити за ним. Моя фібула і моє слово — це найдорожча моя зброя!»

Ось чоловіки зникли в будинку, й відразу по тому підійшла якась дівчинка; вона натисла кнопку біля дверей. «Чи не в гості до Йоганнеса? — подумав Нісс. — Віком десь така, як і він. Як Йоганнес і ми з Моа. І тепер сидять вони всі троє в Йоганнесовій кімнаті й розмовляють».

Нісс тихенько засміявся. От би поспостерігати за ними трьома так, щоби вони цього не завважили! А потім розповісти би їм усе, що вони робили. Моа, певне, почорніла би від злості! Так їй і треба — вічно наполягає тільки на своєму!

Нісс підійшов до вантажівки впритул і видерся на одне із задніх коліс. Неймовірно, які колеса роблять люди для своїх самохідних візків! Нісс звернув на це увагу ще в місті. Товсті, з твердої чорної гуми і з рівчачками, куди легко заходила медлевінґерська рука чи й нога. А не тонкі дерев’яні коліщатка зі шпицями, оббиті зверху металевими обручами, якими користуються всі в краї медлевінґерів. Не дивно, що на таких колесах людські візки котяться легко та м’яко, мов по небесній перині. Хай там чи вибоїна трапиться на дорозі, чи камінець, то самохідний візок навряд чи дуже підскочить і саме колесо не зламається.

Над шиною був бляшаний виступ, мов дашок, а вже звідти Нісс зумів, хоч і крекчучи з натуги, видертися й на платформу. Задній борт був опущений і трохи погойдувався.

Та не встиг Нісс як слід роззирнутися на машині, як ті двоє повернулися.

— Давай іще разок! — сказав молодшому старший, що нагадав Ніссові одного земляка — доглядача доріг, від якого так само тхнуло хмільним. — І тоді все!

Молодший вискочив на платформу й подав униз останні плити, а Нісс тим часом забився у найдальший куток. Хоч і знав: вони його не бачать.

Коли чоловіки знову зникли в будинку, Нісс видерся на ближчий до будинку борт і зазирнув у вікно. «Ось так, люба Моа!» — задоволено подумав він.

Крізь шиби зачиненого вікна він побачив Йоганнеса, що сидів на ліжку й розмовляв із дівчинкою, яка допіру зайшла в будинок. Отже, Нісс правильно здогадався: вона йшла в гості до Йоганнеса. Моа тим часом лежала під ліжком і кудись дивилася. Що ж там такого відбувається? Нісс поміркував трохи й зрозумів. Раптом дівчинка-гостя замахала руками, а Йоганнес зірвався на рівні ноги. Нісс збагнув: дівчинка розлютилася.

«Трохи схожа на Моа, — подумав Нісс. — Люди назагал не схожі на нас, але якщо краще придивитися, то ми з ними досить подібні».

Йоганнес щось казав дівчинці, але та вже вибігла з кімнати. «Зараз вийде з будинку! — подумав Нісс. — Налякати її?»

Одначе до цього так і не дійшло. Із землі кинули на платформу величезний брудно-жовтий тент, що своїм краєм боляче шарнув Нісса по обличчю. З переляку малий медлевінґер кинувся на підлогу. Потім стало темно, почулося гурчання, яке видають усі ці людські самохідні візки. Сіпнуло так, що Нісс ударився об борт. Він їхав!

Вони чекали до самого вечора, але Нісс так і не повернувся. Тим часом зателефонувала Брітта й повідомила, що зайшла до подруги разом поробити домашні завдання, і Йоганнес сказав матері, що з ним усе гаразд.

Кілька разів іще погукали Нісса з вікна, й тоді Йоганнес вийшов надвір пошукати. Моа лишилася у помешканні, щоби впустити Нісса, якщо той раптом повернеться. Аби крихітна дівчинка могла дістати до клямки, Йоганнес передбачливо поставив біля дверей стільця.

— Ніссе! — тихо гукав Йоганнес. — Ніссе!..

Минула вже година, а він усе бігав вулицями біля гавані, роззираючись скрізь, заглядаючи до під’їздів. Хоча йому й не вірилося, що Нісс знову став видимий. Бо й навіщо, поки він десь поміж людей?

— Ніссе! — крикнув хлопчик. Якийсь водій різко загальмував і покрутив пальцем біля скроні. Поки той опускав віконце, Йоганнес уже й перебіг на другий бік. — Ніссе! Гей, Ніссе!

Якийсь маляр у комбінезоні похитав головою. Мимо проїжджав хлопець на велосипеді й сказав:

— У тебе не всі вдома, чи що?

— Кого ти шукаєш, дитино? — запитала якась жінка. — Загубився твій собачка?

Йоганнес злякано підвів на неї погляд. А тоді полегшено кивнув: «Авжеж! Треба, щоби так і думали!» І почав гукати вже голосніше. Просто кожному, хто поцікавиться, кого він кличе, казатиме, що шукає свого собачку.

Але Нісс так ніде й не показався. Безглуздо було гадати, ніби його можна знайти, просто бігаючи навмання по всіх вулицях. Місто таке велике, й Нісс міг опинитися де завгодно.

— Що, твоя… морська свинка пропала? — прогарчав раптом знайомий неприємний голос. Слова звучали невиразно. Пивні випари огорнули Йоганнеса, на плече йому лягла важка набрякла рука з чорними півколами під нігтями.

— Ніссе! — перекривив хлопчика пан Покашиїнський і трохи заточився. — Ти її так звеш, га? Свинку? Маленькій Ніссе доведеться згодом… переселитись!

І пан Покашиїнський підленько засміявся.

— Ніхто не переселиться! — вириваючись, крикнув Йоганнес. — Ніхто й нікуди!

— Ти… ти можеш переказати своїй матері! — крикнув йому навздогін пан Покашиїнський і втратив рівновагу. Похитався трохи, але таки втримався на ногах, тільки потужно відригнув. — Завтра перекопаю все! Так і скажи тій своїй лялечці!

Йоганнес помчав геть щодуху. «Цей мені ще паскудник! — думав він. — Цей гидкий, вічно п’яний паскудник! Хай тільки зачепить Поллілі — не знаю, що я зроблю! Але… можливо, хоч Нісс повернувся додому? І давно там сидить? Не міг же він справді забігти світ за очі й загубитися!»

Йоганнес розумів, що в такому випадку малюкові буде непереливки. Не може ж Нісс просто показатися перед якоюсь людиною, щоби розпитати дорогу додому. У такому становищі навіть його невидимість не допоможе.

— Він повернувся? — вже з порога, тільки відімкнувши двері, крикнув Йоганнес. Стілець під дверима перекинувся. — Моа! Нісс повернувся?

— А ти його не знайшов? — запитанням на запитання відповіла дівчинка. Звісно ж, вона знову лежала на животі перед телевізором. Троє чоловіків з автоматами в руках погрозливо йшли на четвертого, і музика звучала гучно й небезпечно.

Йоганнес вимкнув телевізор.

— Мабуть, загубився, — зажурено мовив він.

Моа сіла.

— Знаєш, я за Нісса не хвилююсь так уже страшенно, — сказала вона. — Ми, медлевінґери, завжди добре даємо собі раду. Тому ми й не могли повірити, що Антак із Ведуром просто загубилися тут у вас нагорі.

— А що, коли він десь сидить і чекає — не дочекається нас? — запитав Йоганнес.

— Спочатку ми звільнимо Антака і Ведура! — категорично заявила Моа. Здавалося, вона взагалі не переймалась через Нісса. І це, як не дивно, заспокоїло і Йоганнеса. — Сьогодні ввечері випадає чудова нагода, і ми не повинні її пропустити.

— Поки Томас на роботі, — кивнув Йоганнес. — А Ліна — у бабусі Ільзи. І нікого немає на судні. — Зітхнув. — Як добре, що Брітта й Томас ще колись давно обмінялися ключами!

Причому він достеменно знав, що Брітта не схвалила би такого вчинку. Ніколи мати не ходила до Томасового помешкання, коли того не було вдома, аби там похазяйнувати.

«Але ж саме на це він і розраховує! — подумав Йоганнес. — Ну, цього разу Томас помилився».

— Коли споночіє, підемо до баркаса! — сказав Йоганнес. — До речі, ти знаєш англійську?

І дістав підручника з ранця. Не повинен пан Країдлінґ іще раз спіймати його з невиконаним домашнім завданням!

— Увімкни зорову скриньку! — сказала Моа. — Я мушу додивитись.

27

Нісс лежав під тентом і відчував, що самохідний візок їде по рівній дорозі. Згадав, як удома, бувало, сидів на возі, коли возили пшеницю до млина чи сіно з лук у повітку, й трохи затужив за тими часами.

«Але ж я можу, як тільки схочу, повернутися додому! — подумав він. — Як тільки захочу! Тунель відкритий».

Візок зупинився і знову рушив; ще раз зупинився — і ще раз рушив.

«Це ті стовпи з ліхтариками! — гордовито подумав Нісс. — Я вже тут усе знаю. Щоразу ми зупиняємося біля тих стовпів.»

Візок зробив поворот, а тоді затрясло — майже як у рідному краї на возі. Отже, почалася нерівна дорога. Візок смикався короткими, різкими ривками, а тоді гурчання двигуна урвалося.

«Приїхали!» — подумав Нісс.

Почекав трохи, чи прийдуть зняти тент з платформи, щоби легше було зістрибнути, але ніде нічого не ворушилося. Обережно підняв трохи тент над головою.

Самохідний візок стояв ніби на майдані, де, крім нього, було ще багато інших візків. З криївки Нісс побачив воду, що спокійним плесом лежала в затінку нижче майдану. Відкритий човен, з уже знайомим торохтінням, гасав по воді, а інші човни (куди більші за ті, що в рідному краї!) було прив’язано до містка. Людей ніде не було видно.

Нісс підняв тент трохи вище й видерся на борт. Відстань до землі була величезна, і на додачу майдан був забрукований важкими каменями-кругляками. Нісс заплющився й відпустив руки.

Трохи полежав, чекаючи: можливо, сильний біль зараз скаже про серйозне ушкодження? Але тільки й відчув, що посмикування в долонях, бо сперся на них, коли приземлявся. Так, шкіра була подряпана, і з-під піску та бруду прозирав кривавий рубець. Ну, на це можна й не зважати. Найважливіше зараз з’ясувати, куди це завіз його самохідний візок та як звідси знайти дорогу назад, до Йоганнеса.

З відчаю Нісс аж застогнав. Бо з першого погляду переконався, що не має жодного уявлення, де опинився. Далеко внизу хлюпотіла вода. Це була якась дуже пряма й не надто широка річка. На протилежному боці гуркотіли самохідні вози, рухаючись щільною колоною, а попід стіною поспішали кудись люди.

Позад нього стояв нескінченний ряд блискучих, високих коричнево-червоних будівель. Дивно: стільки вікон, а хоч би тобі одна людина звідти визирала!

Нісс обережно підбіг до найближчого входу, біля якого запрошували завітати кілька щитів з однаковою великою картиною. Хлопчик злякано зупинився. Якісь люди сиділи у човні й кричали, а лютий вир ніс їх у безодню.

«Невже ж ця невеличка річечка може бути такою буйною? — спантеличено подумав Нісс. — Можливо, від весняної повені? Можливо, тоді вона виходить зі своїх кам’яних берегів?» Але хоча роти в людей на щиті були роздерті німим криком, очі їхні сміялися!

Нісс підступив іще на крок ближче й відсахнувся. З будівлі вдарила приглушена музика, похмура й погрозлива. Завищали, відчинившись, двері й загрюкнулись. Забряжчали ланцюги, й закричав чоловік, неначе від лютого болю.

«Саме так!» — подумав Нісс, нажахано ховаючись за східцями, що вели нагору до вхідних дверей. Саме про таке розповідалося і в переказах, і називалося це місце в’язниця. Темна, холодна будівля, куди одні люди кидали інших людей, щоби ті гнили там у бруді й пітьмі. Ось із будівлі долинуло страхітливе ридання, потім удари барабана.

Нісс швидко обернувся. Потойбіч води все так само тяглися один за одним самохідні вози. Якась жінка, тримаючи дитину за руку, стрибала з нею, сміючись, попід стіною, над річкою.

«І це так близько біля всього прекрасного!» — подумав Нісс. Але, можливо, саме тому в’язницю й відокремлено від усього іншого водою? Як інакше люди могли би радіти життю, з усіма їхніми зоровими скриньками, самговорами та крилатими возами, коли б завжди чули поруч стогони й крики ув’язнених?

Тільки тепер Нісс придивився до вхідних дверей і ледве встиг закрити рота рукою, щоб не зойкнути. Там, високо над головою, висіла, легко погойдуючись на вітрі, що налітав з води, клітка. А в ній сидів скорчений скелетик, що стискав кісточками пальців ґрати своєї тюрми, ніби до останньої хвилини сподіваючись на порятунок. І надто дрібненький то був скелетик, щоби належати людині.

Із підвалу долинув лютий регіт — такий страшний! Нісс ніколи ще не чув, щоб хтось отак реготав. Сумнівів більше не було. Скелетик був надто малий, щоби належати людині.

Так, будівля, що височіла перед ним, була в’язницею. Але в’язницею не для людей.

«Антак і Ведур! — шепотів Нісс, біжучи по невеликому містку так шпарко, мов за ним сто вовків гнались. — Люди тримають там медлевінґерів! І катують їх!»

Малого медлевінґера так трусило від страху, аж мусив зупинитися посеред містка. Як можуть люди коїти щось подібне? Як могли ще й хвалькувато вивісити над дверима кістяк котрогось замученого медлевінґера?

Люди — жахливі істоти, й саме про це розповідали стародавні перекази. Нісс почав розуміти, чому король не хотів, щоб хто-небудь у їхньому краї довідався про світ людей.

«Святі духи!» — прошепотів він.

Треба негайно повертатись! Негайно розповісти Йоганнесові й Моа про це відкриття! Невже Йоганнес досі не знає про існування цієї тюрми? Чи можливо, щоб цей хлопчик нічого не здогадувався про існування медлевінґерів, коли так близько від нього висить оця клітка з кістяком?

Ліворуч і праворуч від того маленького містка, ховаючись, мов у глибокій ущелині, відходила інша річечка, набагато вужча за першу, і понад нею нездоланним муром височіли коричнево-червоні будинки. І до цієї ущелини не потрапляв жоден сонячний промінчик.

Але Нісс, перебігши на другий берег річки, знову потрапив на вільний простір. Цієї ж миті з-за хмар вигулькнуло сонце, і тільки тепер він відчув, як йому досі було холодно. І знову перед ним простягалася річка, тільки цього разу ширша, а високі червоні будинки виглядали трохи приязнішими. Ряди за рядами підносилися вгору вікна незліченних поверхів, але цю монотонність порушували невеликі фронтончики, під якими з люків звисали канати. До них були причеплені внизу важкі металеві гаки — достоту такі, якими в рідному краї користується мірошничиха, щоб підіймати мішки з зерном до жорен.

Під тими люками були ще й інші, ширші за вікна, і Нісс зрозумів, що вантажі, котрі підіймають на канатах угору, саме тут затягують до будівлі.

Це були, певне, такі складські приміщення. Багато найнижчих люків стояли відкриті, й крізь них Нісс бачив стоси килимів найрозмаїтіших барв. Поруч сиділи чорночубі чоловіки й щось виклацували пальцями на маленьких машинках, ніби безгучно граючи на музичних інструментах.

Нісс був щасливий, що його не видно. Він побіг попід рядом будівель, аж до кінця. Перед одним із відчинених люків на дерев'яних ґратках лежав стос килимів. Фарби вигравали на сонці, й Нісс відчув, як обважніли йому ноги від бігу.

«Тільки на хвилинку! — подумав він, тужно задивившись на такі м’якенькі килими. — А тоді побіжу далі шукати дорогу додому. Я повинен розповісти Йоганнесові про ту в’язницю. Антак і Ведур! Я мушу поспішати!»

Але він знав, що більше не витримає. Людські вулиці такі кам’янисті й нескінченно довгі. Якщо зараз він не перепочине хоч трішки, то нізащо не дійде до Йоганнеса й Моа…

Вилізти на гору килимів — це так просто! Вовна м’яка на дотик і тепла, і сонечко ласкаво припрошує. «Тільки хвилинку!» — подумав Нісс і згорнувся калачиком.

Відчув тепло сонця й тепло вовняного ворсу під собою — неначе вдома на спальній шкурі. Й не помітив, як заснув.

28

Коли споночіло, Торіл рушив стежкою до майстерні. Все село хвилювалося. Те, що Антак десь подався і не повернувся, люди намагалися якось собі пояснити, бо для його відсутності могло бути чимало підстав; ніхто особливо не дивувався і зникненню Ведура: всі знали, яким диваком той зробився. Та коли пропало двоє дітей, полякалися не тільки матері. Тут і там називали імена Ретяка, Айлісса й Артабака.

Торіл ступав повільно, ніби долав якийсь опір. Час від часу зупинявся й озирався назад.

Перед майстернею швидко перевірив, чи ніхто за ним не слідкує. Тоді відчинив двері й пройшов через напівтемну кімнату просто до шафи. Упевненим рухом, наче вже проробляв це тисячу разів, відсунув шафу від стіни й провів пальцями по розтрощеному одвірку. Все тут було так, як він і передбачав.

Торіл повагався одну лише мить, а тоді ступив у темний підземний хід. Він знав те, що знав, а отже, не мав жодного іншого вибору.

Діти почекали, доки годинник на вежі виб’є північ. Брітти ще довго не буде. Моа заснула на ліжку. Йоганнес позіхнув.

— Моа! — прошепотів він. — Прокинься! Бо потім прийде Брітта, і на той час я маю бути в ліжку.

Коли вони вийшли з будинку, довкола панувала тиша. Лише за кілька сотень метрів весело виблискували барвисті вогні вулиць, і звідкись невиразно долинали музика й сміх. Але оглядове колесо вже перестало крутитись, і на вулиці, котрою бігли діти, все неначе вимерло. Лише в поодиноких вікнах, то тут, то там, іще горіло світло. Жодне авто не порушувало нічної тиші.

— Тепер нам туди, вниз, до води! — сказав Йоганнес. У мертвій тиші бриніла луна від їхніх кроків. — Ти можеш трішки швидше?

— Якби я вже мала свою фібулу! — захекано говорила Моа. — Тоді я летіла б у повітрі! Й не відставала би від тебе!

Під Мишачою вежею чорними тінями стояли кораблі, пришвартовані до понтона.

— Тихо! — прошепотів Йоганнес. У кишені штанів він стискав ключа — старого, великого, важкого. Понтон ледь погойдувався на воді, й Моа зіщулилась.

— Не бійся! — пошепки заспокоїв Йоганнес. — Усе в порядку!

На «Корделії-2» було тихо. Одначе Йоганнес і Моа якусь хвильку вичекали, присівши на палубі. В каюті нічого не ворушилося.

— Якщо хтось ітиме сюди — тікай! — розпорядився Йоганнес і крутнув ключа в замку. Двері легко відчинилися. Хлопчик задки спустився трапом до каюти. Моа, обережними кроками, — за ним.

— Зараз я увімкну ліхтарика, то ти не лякайся! — прошепотів Йоганнес.

У кімнаті було прибрано. Тільки на столі стояло два горнятка, а поруч лежала розкрита Томасова книжка.

— Антак! — тихо покликав Йоганнес. — Ведур!

Ніхто не озвався.

— Ти й справді гадаєш, що він тримає їх десь тут під замком? — скептично запитала Моа, роззираючись по каюті. — Але ж тут така тіснота! Та ще як і дівчинка живе тут…

— Антак! — гукнув Йоганнес, тремтливими руками відчиняючи двостулкову шафку, де Томас із Ліною тримали одяг і посуд. — Ведур!

— Вона б неодмінно помітила! — запевнила Моа, залізаючи під лавку. — Чи ти гадаєш, він відкрив таємницю викрадення твоїй подружці?

Йоганнес сперся на стіл.

— Ні, не тут він їх заховав! — пробурмотів він. — Але де ж тоді?

— А що, коли ти помилився? — припустила Моа. — Що, коли ти бачив у нього зовсім не фібулу? Ти ж тоді подумав, ніби то частина… чогось такого, що я забула, як воно й називається!

На проході до штурвала стояла стара, невисока шафа, на якій Томас поставив електрочайник. Йоганнес відчинив одну стулку шафи, як звідти на підлогу посипалися книжки й папери. Лінині підручник із математики, зошит з англійської…

— І тут немає… — розчаровано сказав і відчинив другу стулку. Звідти й випала чорна фібула, глухо гупнувши на підлогу.

Нісс рвучко прокинувся. Спальна шкура під ним гойднулася! Перелякано розплющив очі.

Вгорі над собою уздрів небо й важкого металевого гака, і той гак підіймав його постіль у повітря. Він ледь похитувався, увігнавши свої кігті у вовну.

— Затягуй! — пролунав густий бас, і килими загойдалися дужче. — А розвантажимо завтра!

Якийсь чоловік нахилився над Ніссом, зовсім його не помічаючи, й розчепив гака. Він крикнув щось іншому чужою мовою, і той інший засміявся. Тоді зачинилися двері.

Якомога тихіше Нісс зіскочив зі свого стосу килимів. Дарма що той чоловік його не бачив, але ж міг якось випадково зачепити.

Довкола панувала сутінь. Нісс опинився у просторому приміщенні з дерев’яною підлогою та сірими стінами. Усе тхнуло тут ветхістю й пилюкою, і стоси килимів стояли рядами, один біля одного.

— Закрий люк! — знову прогув бас. — Я вже зачиняюсь!

І тоді стало зовсім темно.

Нісс перелякався. Зовсім недалечко, за містком, сиділи в тюрмі Антак і Ведур, а він, Нісс, єдиний, хто про це знає. І замість того, щоби негайно бігти кликати Йоганнеса на допомогу, він розлігся та й заснув!

Нажахано кинувся до люка, крізь який щойно потрапив сюди, у складське приміщення, на піддоні з килимами. Але, хоч як він сіпав люк, відчинити не міг. Не відчинялись і двері в стіні.

«Я в пастці! — подумав Нісс, і страх накрив його темною хвилею. — Замість визволити Антака й Ведура, я допустився, що мене самого зловили!»

Малий медлевінґер упав і затулив очі руками. Він і сам не міг би сказати, скільки пролежав отак, не ворушачись.

Потім серце забилося спокійніше. «Треба взяти себе в руки! — подумав Нісс. — Після ночі буде ранок, тоді повернуться сюди ті чоловіки й відчинять люк. От я й вискочу в отвір, побіжу до Йоганнеса та все йому розкажу».

Про те, що коїлося тим часом у жахливій тюрмі з в’язнями, він не смів і думати.

Тут гучно забурчав живіт, нагадуючи, як давно уже Нісс не їв. «То краще мені знову заснути! — вирішив малий медлевінґер. — Щоб хоч добре виспатися на ранок».

І побрів до того килимового стосу, який уже послужив йому спальною шкурою, видерся нагору й скрутився там, серед пітьми, калачиком. Але цього разу сон його чогось не брав…

— Фібула! — прошепотіла Моа. Сидячи на підлозі каюти, крихітна дівчинка обіруч тримала той шмат почорнілого металу. — Таки твоя правда! Це справжня фібула!

І ласкаво провела пальцями по почорнілій від часу поверхні.

— Добре, що вже хоч це знаємо, — понуро мовив Йоганнес. — Тут уже він не викрутиться! Десь в іншому місці тримає, либонь, і Антака з Ведуром.

Майже ніжно Моа провела вказівним пальцем по рельєфному орнаменту фібули.

— Чуєш, Йоганнесе? — звернулася вона. — Але я не вірю…

— Якби тут був Нісс! — нетерпляче урвав її Йоганнес. — Треба, щоби Нісс пошпигував за ним! Адже Томас його не побачить! І колись виведе його до тюрми. Ніссові тільки треба постійно триматися біля нього й жодної секунди не спускати з нього ока!

Моа дивилася на хлопчика, а пальцями все погладжувала той метал.

— Не думаю, щоб фібула належала Антакові чи Ведурові, — задумано мовила вона. — Глянь-но!

— Ні? — перепитав Йоганнес, беручи фібулу в руку. — І що? Що тут не так?

— Вона стара! — пояснила Моа. — Стара-престара! Не бачиш? Видно, що хтозна скільки часу її не чистили, а то б срібло так не почорніло!

Йоганнес згідливо кивнув.

— От ніби її не чистили вже кілька сторіч! — прошепотіла Моа.

— Кілька сторіч? Дурниці! — нетерпляче кинув хлопчик. — Але кому б вона тоді належала? Якщо не Антакові чи Ведурові? У вас іще хтось пропав безвісти?

— Ніхто, — похитала головою Моа. — Справді ніхто! Я цього не розумію. Цього просто не може бути, чуєш, Йоганнесе!

Цієї миті вони почули: на нічній вулиці заторохтів мотоцикл. І знову все стихло.

— Його мопед! — видихнув Йоганнес і позапихав усі папери назад, до шафи. — Зараз тут буде Томас!

Зачинив дверцята шафи й кинувся по східцях нагору, на палубу.

— Тікай! Швидше!

Його кроки загриміли по металевій палубі понтона. На східцях трохи повагався. Повернути ліворуч, на вулицю, якою ближче додому? Тоді він потрапить Томасові просто в руки. Тож звернув праворуч і помчав через дерев’яний місток до Шпайхерштадту, де довгі ряди складських будівель бовваніли в темряві, мов грізні мури. Біля найпершого входу присів на ґанок, щоби відсапатись.

І тільки тут згадав про Моа. Чи чув він її кроки позаду, коли біг по містку? Моа не може ставати невидимою! Якщо Томас ще й її упіймає…

— Моа! — тихо гукнув Йоганнес. — Моа, ти десь тут?

За спиною у себе він розчув якесь тихе, чудне шарудіння. Обернувся…

Лиш за кілька кроків позаду, попід чорною тінню складів і понад бруківкою, летіла у повітрі Моа.

— Це моя фібула, Йоганнесе, це моя! — прошепотіла Моа. Коли її ноги торкнулися землі, вона лише трохи похитнулася. — Це моя фібула, Йоганнесе! Вона слухається мого слова!

На тому боці Митного каналу швидкою ходою зійшов на понтон Томас. Йоганнес завважив, як він вражено сахнувся, а вже тоді зник у каюті свого баркаса. «Цікаво: чи здалося йому, що він сам забув замкнути двері?» — подумав Йоганнес.

— Тебе я випущу! — сказав чоловік, показуючи на Антака. — Тебе, хранителю історії! Аби ти привів мені свого сина. Ти вже бував із ним нагорі, то він і не здивується, якщо ти знову приведеш його сюди.

— А моя фібула? — запитав Антак. — Я ж не можу повернутися без неї! Всяк спитає мене про це.

— То придумай щось! — порадив чоловік. — А пояс зав’яжи на вузол. — І засміявся зловтішно. — А якщо не повернешся, — сказав, притягуючи до себе Ведура, — то вже й не знаю, що зроблю з твоїм другом. Він не входив до нашої умови. Він мені ні до чого. А тобі й твоєму синові буде в мене добре. Але цей до нашої умови не входив. Тож якщо ти не повернешся — не приведеш мені свого сина, з твоїм другом може статися щось недобре. — Чоловік посміхнувся. — Я — Каїн! І всякий медлевінґер для мене — просто медлевінґер, та й годі.

— Тоді я нікуди не піду, — відказав Антак.

Каїн люто замахнувся, ніби хотів ударити, але передумав і опустив руку. Силувано усміхнувся.

— Нагадую тобі, що ти нічого не повинен боятись, — прошепотів він, важко дихаючи. — Ти і твій син. Я не покараю тебе. Але я повернуся. А доти — добре подумай, що ти мені відповіси. Двері зачинилися.

29

Нісс довго перевертався з боку на бік. Як і всі медлевінґери, він без годинника завжди відчував, скільки збігло часу, тож знав: ніч скінчиться ще не скоро. Темряви він не боявся, але мусив докладати зусиль, щоби не розплакатись. Такого з ним не повинно — просто не повинно було статися! Силкувався не думати про Антака з Ведуром і про те, що ось цієї хвилини діється з ними по той бік містка.

— Святі духи! — шепотів Нісс. — Допоможіть мені, щоб я не спізнився і врятував їх!

Раптом він аж підскочив із переляку. Знадвору перед дверима почулася чиясь легка хода, перемовилися про щось тихі голоси, і в замку прокрутився ключ.

— Як мені це розуміти? — запитав чоловічий голос, і хтось увімкнув лампу.

Нісс міцно заплющив очі, так осліпило його це раптове світло. Він упізнав голос. Цей голос належав тому чоловікові, котрий сказав увечері, що інші чоловіки наступного ранку мають розвантажити килими з піддонів.

— Я дав тобі грошей, і ти погодився…

Нісс похилився вперед, але обидва співрозмовники були сховані від його очей колоною, за якою стояли, тож видно було тільки спину одного та ще руку, якою той, розмовляючи, жестикулював.

— Ти отримаєш їх назад, Матевко! — відказав інший голос, у якому чулося благання. — Невже ж ти не розумієш, що сталася лише невеличка затримка?

— Ти вже не один тиждень так відповідаєш! — вигукнув Матевка. — А сам тим часом купаєшся в розкошах…

— Ну, розкошами цього ніяк не назвеш, — догідливо заперечив інший, і Нісс задумався, чи чув він вже колись цей голос. — Матевко, незабаром я все матиму! Дай мені лише кілька днів!

— Ти казав, чистим золотом! — сказав Матевка, і в його голосі бриніла прихована лють. — Ми з тобою і раніше мали спільні справи, і ти завжди показував себе надійним, як годинник! Тому я тобі й довіряв. Але цим разом…

— Матевко! — заблагав другий.

— Чистим золотом! — повторив Матевка. — І як тільки я міг повірити в таку нісенітницю!

— Але ти можеш повірити мені, Матевко! — запевняв другий голос. — Ти довіку шкодуватимеш, якщо тепер мене прибереш! Що в тебе лишиться? Нічого, крім зайвого трупа на шиї! Дай мені ще тиждень — і я поверну тобі вдвічі, утричі більше!

— Гаразд, іще один тиждень! — продзвенів погрозою голос Матевки. — Але потім… — Тут Нісс побачив, як той зробив різкий рух упоперек горла. — Ми не дозволяємо гратися з нами!

— Клянусь! — прошепотів другий голос. — Присягаюсь, Матевко!

Матевка відчинив двері.

— Через тиждень! — сказав грізно. — Інакше, в кращому разі, полетиш до Австралії!

Нісс побачив у дверях їхні спини.

«Чи я вже його десь бачив? — подумав він. — Бачив я його чи ні?»

Дорогу назад подолали швидко. Моа весь час пурхала поруч Йоганнеса, посилаючи в ніч вигуки чистої радості.

— Тихо! — застеріг Йоганнес, відмикаючи браму. — А то розбудиш цілий будинок!

— Вранці я її відполірую! — пообіцяла Моа й позіхнула. — Мою фібулу! І чого це вона така старезна? І чому не лежала в молитовному гаю, де їй місце? Чому я знайшла її у світі людей? Ти це розумієш?

Йоганнес упав на кухонний стілець.

— Ні, — відказав хлопчик. — Та ти ж і не сподівалася від мене відповіді. Але принаймні відтепер ти можеш не хвилюватися, що Антак і Ведур мають померти.

Моа стала біля підвіконня.

— Ксавайя! — мовила вона.

Йоганнес скрикнув. Цибуля в Бріттиному ящику для зелені вмить черкнула вершками стелю.

— Ти з глузду з’їхала? Що подумає Брітта, як повернеться з роботи?

— Ксавайя! — захоплено вигукнула Моа — й останні три стебла петрушки стрельнули у висоту.

— Припини, ти, дурненька! — крикнув Йоганнес, дістаючи з шухляди кухонні ножиці. — Зараз я все це позрізаю!

— Воно діє! — сказала Моа — і карликові деревця на підвіконні потяглися вгору. — Я можу вирощувати рослини! Я можу літати, і вирощувати рослини, і…

— Ти зовсім схибнулася! — люто мовив Йоганнес, зрізуючи петрушку й цибулю знову, до нормальної висоти. Хоча петрушка при цьому, на жаль, позбувалася свого величезного ажурного листя. — А мені здавалося, що ти зовсім не хочеш ставати лі-феєю?

— Ах, то було сто років тому! — вигукнула крихітна дівчинка. — Ото й тільки, що я не шепочу при цьому! Чи, може, шепочу? Але ж цим нікому не завдаю прикрощів!

— Ну, наразі ніхто не скаже, ніби ти шепочеш, — запевнив Йоганнес. — Ти так верещиш, що побудиш мені всіх сусідів, і я матиму неприємності.

І саме цієї миті хтось постукав знадвору в двері, що вели на подвір’я.

— От бачиш! — злякано сказав Йоганнес.

І тільки тоді йому спало на думку, що серед ночі жоден сусід не прийде з подвір’я, аби поскаржитися Брітті на сина.

— Чом би тобі не піти? — прошепотів Ведур. — Принаймні хоч звільнишся! Повертайся в наш край, а сюди не приходь більше! Навіщо нам гинути обом?

— Я винен! — відповів пошепки Антак. — Як я можу звільнитися, знаючи, що він тебе… — На мить запала тиша. — Король здогадується про те, що сталося. І навіть Торіл це знає. І ти гадаєш, він мене не питатиме до кінця мого життя, яка випала тобі доля? Як я там житиму далі?

— Ти зможеш попросити короля, щоб він надіслав допомогу, — прошепотів Ведур.

Антак гірко засміявся.

— Сам знаєш, що він відповість, — мовив він. — Я залишаюся. Це все, що я можу зробити для мого сина й мого народу.