Медлевінґери

30

Спочатку Йоганнес подумав, що то Нісс повернувся, й зітхнув із полегшенням.

— Ніссе! — вигукнув він. — Ми тебе скрізь шукали!

У дверях стояв хлопчик, зростом і вбранням дуже схожий на Нісса. У світлі кухонної лампи зблиснула його фібула.

— Привіт! — нерішуче сказав малий, обережно заходячи до кухні. Його волосся сяяло, мов відшліфована мідь. — Я побачив Моа у вікні.

Моа підскочила до нього.

— Торіле! — вигукнула вона. — Що ти тут робиш?

— А я думав, що то Нісс, — спантеличено сказав Йоганнес. — О Боже, ще один! Поволі тут робиться тіснувато.

Але, побачивши перелякане обличчя хлопця, він похитав головою.

— Дурниці, — заспокоїв прибульця. — Ти також прийшов тим ходом?

— Я — Торіл, син Антака, — промовив малий і вклонився. — Я прийшов, щоби визволити свого батька, а разом з ним і Ведура. А якщо треба, то й Нісса з Моа.

— Може, хочеш їсти? — запитав Йоганнес. Він навіть не думав про те, яким невиспаним буде завтра в школі. — Чи пити?

Малий ствердно кивнув, і Йоганнес поставив перед ним на підлозі склянку.

— Я прийшов, щоби визволити їх, — сказав Торіл тремтливим голосом. — Тепер, коли я тут, можеш їх відпустити.

Він виглядав так, ніби зараз розплачеться.

Йоганнес зітхнув.

— Знову те саме, — сказав він. — Я нікого не викрадав! Моа, поясни ти йому!

Моа кивнула.

— Це не він! — запевнила вона. — Він не тримає мене в полоні. Він тільки допомагає нам шукати, Ніссові і мені! І ми нарешті знаємо, хто переховує Антака і Ведура.

Хлопець розгубився.

— Це не він? — перепитав Торіл.

Моа похитала головою.

— Тоді скажіть мені, хто це, — попросив Торіл. — І я їх визволю.

— О, який ти скромний, — сказала Моа, і Йоганнес ледь встиг схопити її за руку, перш ніж вона знову торкнулася своєї фібули. Він не мав жодного бажання обрізати цілу ніч зелену цибулю. — А як ти гадаєш, чому ми з Ніссом тут? Гадаєш, визволяти — це так просто?

Торіл взяв склянку, але не зробив жодного ковтка.

— Щойно я потраплю до його рук, він відпустить усіх інших, — гірко сказав він. — Я той, кого він шукає. Просто я був боягузом.

Він кинув на Йоганнеса розпачливий погляд.

— Як то, він шукає саме тебе? — не втямив Йоганнес. — І хто — він?

— Каїн, — пробуркотів Торіл. — Каїнові потрібний тільки я.

В очах Моа засяяв якийсь спогад.

— То ти думаєш, що та історія — правда? — прошепотіла вона.

Торіл подивився на неї втомленим поглядом.

— Це все правда! — кивнув він.

— Тоді ти…? Ні! — вигукнула Моа. — То ж байки!

Торіл похитав головою.

— Каїнові потрібний тільки я, — повторив він. — І я прийшов, щоби визволити інших. Коли я опинюся у нього в руках, він їх відпустить.

«Брітта ходить щоранку до школи, а о такій порі ще не спить, — подумав Йоганнес і позіхнув. — Насправді сон не такий уже й важливий».

— А ви не могли би й мені пояснити, про що ви весь цей час говорите? — запитав він.

Торіл кивнув і промовив:

— Це довга історія.

— У Сиву Давнину, — почав Торіл, зручно вмостившись на підлозі перед Йоганнесовим ліжком, — люди і медлевінґери сотні років жили тут, нагорі, на землі, яка тоді була нашою спільною батьківщиною. А може, і тисячі років, — продовжував Торіл. — Не знаю точно скільки.

— Не має значення, — нетерпляче буркнув Йоганнес.

Торіл кивнув.

— Антак, мій батько, як перед тим і його батько, і батько його батька, — хранитель історії. Після його смерті я успадкую його посаду. Тому невдовзі після мого Великого Дня він посвятив мене. Мусив це зробити.

— Мусив? — перепитала Моа.

Торіл махнув рукою.

— У той час люди і медлевінґери жили разом, і всім було добре. Люди були великі й сильні, допитливі й сміливі, вони винаходили багато нових речей. А медлевінґери володіли таємними силами, що іноді були корисні й людям. Так вони обмінювалися своїми вміннями, знаннями, силою та здібностями. І було добре всім, панувала повна гармонія: у великих будинках — люди зі зброєю, якою у будь-який момент могли нас легко знищити, і медлевінґери — у своїх маленьких селах поміж полями та лісами. Медлевінґери захоплювались людьми, та, звісно, не їхніми розмірами чи силою, а їхнім духом винахідництва, бо якщо нам, медлевінґерам, чогось і бракує, то це допитливості, яка підганяла б нас уперед. Назагал ми цілком задоволені тим, що маємо…

— Це точно! — закивала Моа, та це не збило Торіла з думки.

— …і найважливішим для нас є те, що ми можемо жити разом у мирі й злагоді. Іноді, коли нам потрібна була допомога, дехто з нас ішов у міста людей, і люди приходили і допомагали нам, використовуючи свої розміри, силу й дух винахідництва. Одні робили це щиро й нічого не вимагали від нас, інші жадали винагороди — щоби ми допомогли їм своїми таємними силами. Тож нам не завжди було легко.

— Ні? — здивувався Йоганнес. — А мені здається, що все чесно.

Торіл кивнув.

— Без сумніву, — сказав він. — Та іноді траплялося, що людський правитель вимагав, аби хтось із нас, хто вміє ставати невидимим, шпигував за його ворогом, бо йому кортіло швидше напасти й знищити чужу країну. Або щоби дощівник залив землі його недругів. Подібні речі траплялися часто, а це суперечить звичаям медлевінґерів. Уже тоді доходило часом до непорозумінь із людьми, але все залагоджувалося, бо значно важливішою для кожної зі сторін була допомога іншої.

— А чому ж я ніколи про це не чув? — з недовірою запитав Йоганнес. — Якщо це нібито тривало тисячі років?

— Ми ж також це все забули, — сказала Моа. — То чому ви мали пам’ятати?

— Ти чув про це, — сказала Моа. — Але так само, як і ми, ваш народ все більше й більше випроваджував цю історію у сферу казок та легенд. У вас же є оповіді про фей, тролів, домовиків і лісовиків, ельфів і…

— Лі-фей? — вигукнула Моа.

Торіл похитав головою.

— Це слово вони забули за стільки століть, — сказав він. — Вони ж думали, що лі-фей нема. Хто б їм пояснив, що «лі» означає «лісова»? У деяких місцевостях ці знання ще живі, але тут, де панує наука, про нас згадують лише в дитячих казках. Бо що глибше в минуле відходив час нашого співіснування, то менш імовірними видавалися людям перекази про медлевінґерів. Вони вже не вивчали їх у школах, забула про них і університетська наука. Це стало просто казкою.

— Не може бути! — прошепотів Йоганнес.

— Раніше між нашими двома народами траплялися навіть шлюби, як між будь-якими іншими дружніми народами, — провадив далі Торіл. — І діти були схожі на родичів зі сторони батька або матері, а коли виростали, то належали до одного або до іншого народу. Навіть серед рідних братів і сестер нерідко виявлялося, що хтось один народився медлевінґером, а інший — людиною. Отож зв’язок між нами був тісний, але саме це й спричинило нашу загибель.

— Каїн і Авель! — прошепотіла Моа, втупивши погляд у Торіла.

Торіл кивнув.

— Та спочатку слід розповісти про одну таємну силу, яка далебі нечасто траплялася серед медлевінґерів, — сказав він, і Йоганнес зрозумів, що зараз буде сказано те, про що Торіл волів би мовчати. Він ледь помітно тремтів. — То була сила перетворювати будь-яку річ на золото.

— Золотярі! — пробурмотіла Моа.

— Дуже-дуже рідко народжувався медлевінґер із даром створювати золото. Але для нього, як і для всього нашого народу, це не мало жодного значення. Бо ми, медлевінґери, завжди були байдужими до багатства. Ми задоволені, коли ситі, коли нам тепло, затишно й багато друзів навколо, — сказав Торіл. — Свята, розваги й серйозні розмови, добра їжа і добрий танок, потішення в лиху годину й друзі, здатні розділити з нами радість, купіль у сяйві місяця й солодке байдикування на сонячній галявині — це все, що ми собі бажаємо. Попри це, золотярі були важливими для нас. — Торіл зітхнув. — Бо люди, звичайно, не такі, як ми. Люди завжди любили золото, й щораз частіше воно ставало причиною непорозумінь. Краще було би, якби люди взагалі не знали про існування медлевінґерів-золотярів, проте, коли ми потребували їхньої допомоги, їхніх розмірів, їхньої сили, їхнього духу винахідництва, — тоді завжди в пригоді ставало золото, що його ми пропонували їм в обмін на все це.

— А ми, люди, ніколи не були жадібними? — прошепотів Йоганнес. — Ми ж були значно сильнішими?

Торіл похитав головою.

— Протягом перших тисяч років не були, — сказав він. — Людям теж залежало на мирному співіснуванні з медлевінґерами, адже, окрім золота, вони мали від нас доволі багато користі й у інших справах. Часом їм, напевно, було нелегко стримуватися. Але вони залишили нас у спокої. Та якось один хлопець із людей закохався в дівчину з медлевінґерів, таке ставалося вже тисячі разів до того. Вони мали двох синів. Старший син, як то іноді траплялося, народився людиною, як батько, а молодший — медлевінґером, як мати. І коли на святкуванні свого Великого Дня молодший отримав фібулу і своє слово — цього разу від діда, — всі одразу побачили, у чому полягала його сила. Він перетворив на лискуче золото весь святковий посуд на радість дітям, які так люблять сяйво та блискітки.

— Тільки не це! — прошепотів Йоганнес.

— Брати виросли і жили зі своїми народами, старший — з людьми, молодший — з нами. Вони поодружувалися і мали дітей, час до часу приходили один до одного на гостину зі своїми родинами. Все виглядало так, як завжди. — Торіл зробив паузу. — Ти щойно запитав, чи люди ніколи не бували жадібними. Ну, звичайно, іноді бували. Але, як я й казав, вони знали ціну медлевінґерам. Та прийшов час, коли в людей все почало змінюватися. До цього спричинився чоловік на ім’я Колумб, який проплив на кораблі, завбільшки з церкву, довкола світу й відкрив там нові землі, де було шалено багато золота і срібла.

— 1492 рік, — гордо сказав Йоганнес. — І, до речі, кораблів було три: «Пінта», «Нінья» і «Санта Марія». Ось так.

Моа штурхнула його в бік і сказала:

— Тихо! Ніби це так важливо!

— У своєму старому світі люди видобували золото з велетенськими зусиллями, — вів далі Торіл, — у копальнях глибоко під землею чи на річках. Але на цих щойно відкритих землях виявилося, як казали, несподівано багато золота та ще й срібла. Дуже багато. І ця звістка поширювалась швидше за вогонь.

— Інки, — обізнано промовив Йоганнес. — Так, то було щось шалене. Іноді з телепередач теж можна довідатися дещо корисне.

— І тоді сталося те, про що ти питав, — сказав Торіл. — На човнах, повних солдатів і зброї, люди пливли морем зі Старого до Нового Світу, щоби грабувати й плюндрувати. Вони вбивали власників золота, срібла, вони знищували цілі народи, спустошували їхні поселення і привозили додому скарби: прикраси і монети, глеки і кубки, культові предмети. І цього всього було так багато, що деякі кораблі тонули від такого тягаря. А люди звикли бездумно вбивати заради золота.

У кімнаті запанувала тиша. Йоганнес кашлянув.

— І що потім? — захриплим голосом запитав він.

— Потім у лабети жадоби потрапив і старший брат. Він був селянином, як і його батько. Землевласник його, мабуть, експлуатував і мучив, залишав без їжі. Він почув про неймовірне багатство, яке щодня прибувало із Нового Світу. Тут він і згадав!

Йоганнес вхопився пальцями за ковдру. Сонливість мов рукою зняло.

— Він запросив до себе свого брата, — сказав Торіл, — і зажадав, щоб той робив йому золото. Молодший брат погодився, хоча за правилами медлевінґерів він не мав права цього робити. Він перетворив на чисте золото посуд і меблі, навіть худобу і дім старшого брата. Та коли він хотів піти, старший брат заступив йому дорогу.

— Він хотів ще більше золота? — запитав Йоганнес.

— Він хотів, щоби молодший брат залишився назавжди, — відповів Торіл. — Назавжди. Щоби він робив йому золото довіку.

— От жаднючий! — вражено вигукнув Йоганнес. — Ну й свиня!

— Але молодший брат не погодився. Він хотів піти, — продовжував Торіл. — Повернутися до своєї дружини й діточок, до свого народу. Він сказав про це братові.

— Він сказав йому, — докинула Моа, — що більше ніколи нічого не перетворить на золото, якщо той триматиме його в себе проти його волі. Але старший брат…

— Ти знаєш цю історію? — здивовано запитав Йоганнес.

Моа кивнула. Її щоки зашарілися.

— У нас всі знають її, всі! — відповіла вона. — Але ніхто не вірить, що це відбулося насправді! Це казка, Йоганнесе! Я завжди так думала!

— Старший брат розгнівався, — спокійно провадив далі Торіл, — дійшло до сварки, під час якої старший брат вбив молодшого. Чи зробив він це зумисне, чи сам згодом про це шкодував — цього ми не знаємо. Знаємо тільки, що він вбив свого брата і забрав його фібулу, мабуть, з надією, що вона і в його руці перетворюватиме все на золото.

Йоганнес кивнув. Він замислився, чи видався йому кінець історії несподіваним, і зрозумів, що очікував чогось такого. Коли йдеться про золото, все може трапитися.

— І тоді медлевінґери зрозуміли, що час єдності минув, — сказав Торіл. — Від того часу жадоба золота виправдовувала людей у всьому. Король порадився із мудрими чоловіками та жінками, а також з лі-феями, і вони дійшли висновку, що більше не почуваються в безпеці поряд із людьми.

— І це все лише через одного скнару, — сумно промовив Йоганнес, але Торіл захитав головою.

— Якби він був один, то можна було би обмежитися його покаранням, — пояснив він. — Але шал охопив усіх людей. Тому ми переселилися під землю, подалі від них. Нас не зупинило навіть те, що там, унизу, ми втрачаємо всі наші таємні сили, що їх використовували для обміну з людьми. Ці сили просто більше не з’являлися. Тільки у лі-фей залишилися сили, тому в нас ніколи не було голоду, навіть без допомоги людей. Ми переселилися під землю і живемо там донині.

— Під землею? — перепитав Йоганнес. — Важко повірити.

— Ти ж сам бачив, звідки ми вийшли, — відповів Торіл. — Щоправда, це не зовсім під землею. Ми теж маємо небо над головою.

Йоганнес задумався на хвилину.

— Так, як Австралія? — сказав він. — Вона теж під нами.

Торіл похитав головою.

— Ніколи не чув ні про яку Австралію, — сказав він.

— Певна річ, її тоді ще не відкрили, — здогадався Йоганнес. — Розповідай далі.

— Король, а з ним і хранитель історії, мудрі чоловіки і жінки краю та лі-феї того часу порадилися й вирішили, що найкраще стерти з пам’яті всі згадки про людей. Щоби більше жоден медлевінґер не постраждав. У школах більше не розповідали про це, а якщо десь хтось згадував історії про людей, то відразу поспішав запевнити, що то все казки, легенди, що насправді нічого такого не було. Із легенд залишилася одна, бо вона дуже жорстока і дуже страшна: історія про Каїна і Авеля і про братовбивство між людьми та медлевінґерами.

— У нас теж є історія про Каїна і Авеля, — сказав Йоганнес. — Тільки вона трохи інша.

— Знаю, — кивнув Торіл. — У вашій Великій Книзі теж є історія про героїв з такими самими іменами. Антак розповів мені.

Торіл поглянув на Йоганнеса.

— Оце й уся історія, — закінчив він. — І ніхто в краї не знав її, окрім Антака та короля.

— І Ведура, — додала Моа, але Торіл похитав головою.

— Ведур вступив у гру пізніше, — сказав він, і його голос раптом зазвучав глухо, так ніби він говорив через силу. — А зараз я розповім вам, що трапилося протягом останнього року.

Йоганнес уважно слухав. Спати йому вже перехотілося.

— Розповідай! — попросив він.

31

— Упродовж багатьох століть наші народи жили окремо один від одного, і знання про минуле стало для обох казкою, — продовжив Торіл. — У краї тільки король і хранитель історії знали правду. В людей — взагалі ніхто. Але була одна родина, що — як згодом здогадався Антак — із покоління в покоління передавала знання разом із фібулою, — родина Каїна.

Йоганнес глянув на Моа, яка розглядала фібулу на своєму ремені і тремтіла.

— Століттями та родина зберігала знання, сподіваючись використати його колись знову: для цього треба дізнатися, де перебувають медлевінґери, і змусити їх робити золото.

Торіл перейшов на шепіт і не дивився при цьому ані на Моа, ані на Йоганнеса.

— Але медлевінґери сотні літ дотримувалися рішення, всі ці роки ані король, ані хранитель історії не піддалися спокусі піти до людського світу дорогою, яку знали тільки вони… — Торіл помовчав. Коли він знову заговорив, його голос уже звучав трохи дзвінкіше. — Саме тому родині Каїна нічого не вдавалося, так розповідав мені Антак. Жоден медлевінґер ніколи не з’явився у людському світі.

— Аж поки одного дня, — сказала Моа і подивилася на Торіла так, ніби підказувала, та йому цього й не треба було.

— Аж поки одного дня Антак не перебрав від свого батька обов’язки хранителя історії, — рішуче продовжив він. — Мій батько Антак. І від першого ж дня йому не давало спокою бажання відвідати людський світ і побачити на власні очі, чи все те, про що йому розповіли, відповідає дійсності.

— Це зрозуміло, — погодився Йоганнес. — Мені теж було би цікаво.

— Багато років він тамував це бажання, — сказав Торіл. — Але одного вечора не витримав. Вирішив бути обережним. Переконав себе, що саме в цьому й полягає завдання хранителя історії — примножувати знання про світ людей.

— Звісно, завжди можна знайти виправдання, — зневажливо буркнула Моа. А Торіл продовжував:

— Можете собі уявити, що він відчув, коли вперше побачив людський світ. Він навіть не міг собі уявити, що за кілька століть після відокремлення люди зробили стільки винаходів, накопичили стільки добробуту та знань.

— Не всюди! — швидко докинув Йоганнес. — Є країни, де все виглядає зовсім по-іншому.

Торіл ніби не чув його:

— Вночі на вулицях світло, взимку в будинках тепло. Автівки, якими люди пересуваються швидше за оленів. Металеві птахи, на яких вони ширяють у небі. Спочатку Антак не міг у все це повірити.

Торіл знову зробив паузу, але цього разу Йоганнес і Моа не перебивали його.

— Він приходив знову й знову, вдень і вночі, при цьому був такий спритний, що ніхто його не помічав. І нарешті він поговорив із королем.

— А до чого тут король? — здивувався Йоганнес.

— Не здогадуєшся? Антак порадив королю налагодити стосунки з людьми, знову запропонувати їм наші таємні сили, щоб і ми, медлевінґери, могли користуватися новими винаходами.

— Але король не згодився, — сказала Моа.

— Король не згодився, — підтвердив Торіл. — І пояснив це тим, що розповіді Антака насторожили його. Мовляв, не скидається на те, що люди змінилися. До того ж рішення, ухвалене у Сиву Давнину, не втратило чинності. Король був готовий заплющити очі на злочин Антака, але вимагав, щоб його відвідини людського світу негайно припинились.

— Але Антак і не думав скоритися! — вигукнула Моа.

Торіл кивнув:

— Він і далі зникав нагорі, може, трохи обережніше, ніж раніше. Як і за попередніх вилазок, люди його не помічали. Аж поки одного дня він не зустрів нащадка Каїна.

Моа прикрила рота рукою.

— Звісно, це сталося випадково, — сказав Торіл. — Вони могли ніколи й не зустрітися. Та коли це трапилося, — до речі, недалеко звідси, — спадкоємець Каїна відразу зрозумів, хто перед ним. Для нього не було нічого легшого, як схопити його і затягти до свого мешкання.

— І відтоді він тримає його в полоні! — прошепотів Йоганнес.

Моа постукала себе пальцем по чолі:

— Дурниці! Звідки би Торіл тоді про це довідався?

— Він показав Антакові фібулу, — розповів Торіл. — А те, що він з роду Каїна, підтвердив, показавши напис на блискучій картці. Антак дуже сміявся, коли розповідав мені про неї.

— Сміявся? — спантеличено перепитав Йоганнес. — Що тут такого смішного? Документ? Закладаюся, це був паспорт.

— Гадаю, смішним було його ім’я, — припустив Торіл. — Антак сміявся з того, що він називається Каїн. Не знаю.

Моа підскочила.

— Тоді він бачив і його прізвище! — викрикнула вона. — Як він по-іншому називається, цей Каїн? — І від хвилювання Моа пурхнула через кімнату.

Торіл знизав плечима.

— Цього Антак мені не розповів. Він сказав, що та людина називається Каїн, і хихотів. Каїн запитав, чи вміє Антак робити золото, і коли той відповів, що навіть не знає, яка його таємна сила, наказав йому випробувати. Коли Антак поклав руку на фібулу і сказав своє слово, небо захмарилося і пішов дощ. Антак — дощівник.

— Але це теж неймовірно класно! — схвильовано вигукнув Йоганнес. — Уяви собі пустелі! І всіх людей, які вмирають з голоду тільки тому, що в їхній місцевості замало опадів.

— Каїн був розчарований, — сказав Торіл. — Те, що ти кажеш, правильно. Спочатку він подумав, що в такий спосіб теж можна здобути золото, та швидко відкинув цю думку. Адже тоді йому довелося би показати Антака іншим людям, а це суперечило його планам.

— Тобто? — поцікавився Йоганнес.

— Він хотів золота, — відповів Торіл. — Як і його прародич, лише золота. Саме з цією метою в його родині передавали знання наступним поколінням. І він запропонував Антакові угоду. — Торіл затнувся. — Мій батько мав роздобути золотяра, і за це мав отримати все, таке звичне для людей: будинок у людському світі, швидку автівку, сконструйовану за його розмірами, срібного птаха, тепло і світло. Антак погодився.

— Ти ж казав, що ви, медлевінґери, не цікавитеся такими речами, хіба ні? — здивувався Йоганнес. — Хоча щось мені не дуже віриться. От, приміром, хоча би Моа: її неможливо відірвати від фільмів жахів!

— Тихо будь! — сказала Моа і знову штурхнула його в бік. — Але я через це ніколи не зрадила би свого народу!

— Антак теж не зрадив, — пояснив Торіл. — Він переконав себе, що це піде на користь медлевінґерам, якщо він диктуватиме Каїну свої умови. Досить очевидним видавалося і те, що Каїн не вб'є золотяра, адже тоді не матиме з нього жодної користі. Антак взяв із собою краплі, що їх дав Каїн: той, кому їх підлити у напій, западає в глибокий сон і не пам’ятає, що з ним сталося.

— Саме це трапилося з Ретяком, Айліссом та Артабаком, — розгнівано скрикнула Моа.

Торіл кивнув:

— Антак підлив їм у вино краплі, а потім привів у світ людей, де кожен за його наказом вимовив своє слово: так він упізнав їхні таємні сили.

— А потім просто поклав їх у траву біля священного гаю, — обурилася Моа. — Як це підло!

— Жоден із них не був золотярем. А тоді прийшов мій Великий День. — Торіл ковтнув. — Мій батько відкрив мені свою таємницю, — прошепотів він. — Розповів мені всю історію і взяв мене з собою нагору. І жартома звелів мені сказати своє слово. — Він знову помовчав. — І я виявився золотярем.

— Ти — золотяр? — скрикнула Моа і ляснула його по спині. — Збожеволіти! Ти справді золотяр?

Торіл кивнув.

— Звісно, Антак одразу ж зрозумів, що це означає, — сказав він. — Золотярі — це рідкість, тому марно було сподіватися, що, крім мене, є ще хтось. Тобто він мав би передати нащадкові Каїна свого рідного сина.

— І тоді він здрейфив, — висновив Йоганнес.

— Колись один Каїн вже вбив одного золотяра, — сказав Торіл. — Тому він не схотів віддавати мене, свого рідного сина.

— Тепер ти розумієш, наскільки це підло? — вигукнула Моа. — Когось іншого, так будь ласка, з радістю! А свого рідного сина…

— Антак довго сушив голову. Він сподівався, коли мине достатньо часу, йому вдасться переконати Каїна, що всі медлевінґери отримали краплі й усіх їх перевірено на магічні здібності. І жоден з них не виявився золотярем. Останнім часом він щораз частіше ходив у світ людей і повідомляв Каїнові про свої невдачі. А два тижні тому Антак зник: він саме хотів сказати Каїнові, що припиняє пошуки. Хотів переконати його назавжди облишити надію. З цих відвідин він не повернувся.

— І це все, — прошепотів Йоганнес.

— Все, — підтвердив Торіл.

— Як це все? — спитала насуплена Моа. — А що з Ведуром?

— Так, звичайно, Ведур, — згадав Торіл. — Не здогадуєтеся? Король не довіряв моєму батькові. Він наказав за ним стежити, й незабаром з’ясувалося, що Антак продовжував ходити нагору, до людського світу. Що міг зробити король? Покарати його він не міг, бо тоді всі медлевінґери дізналися би про те, що має залишатися в таємниці, — про існування людського світу. Так йому спало на гадку розповісти все єдиному, кого він мав за гідного довіри, — Ведурові, вчителю. Відтоді завданням Ведура було спостерігати за Антаком і пильнувати, щоби не сталося нічого ще гіршого.

— А як Ведур став винахідником? — допитувалась Моа.

Торіл відповів:

— Своєю майстернею він маскував потаємний хід до людського світу. Відтак завжди мав виправдання своєї відсутності. Йому довелося змиритися з тим, що незабаром у краї поширилися чутки про його божевілля. І якщо спочатку це було йому на руку, то згодом він почав цим перейматися. Тому придбав собі вгорі всі ті предмети, які потім збирався презентувати як свої винаходи, що йому, правда, так і не вдалося.

— Бідолашний Ведур, — сказала Моа.

— Звісно, Антак від першого дня знав, чому Ведур майже не виходить зі своєї майстерні, — додав Торіл. — Його це не тішило. Але й не перешкоджало робити те, що він хотів.

— І коли одного разу Антак не повернувся… — почала Моа.

— Ведур зрозумів, що з ним щось сталося, — вів далі Торіл. — Або що він щось задумав там, нагорі. Тому Ведур поквапився за ним.

— І тепер вони обидва в полоні, — зітхнула Моа. — Отакої! Красно дякуємо.

Йоганнес позіхнув і пробуркотів:

— Це все було дуже цікаво. Це все було дуже… Але, можливо, ми могли би завтра…

І заснув.

32

Йоганнеса розбудила Моа. Зіп’явшись навшпиньки перед його ліжком, вона трясла його за плече.

— Послухай! — прошепотіла вона.

У цей момент щось дзеленькнуло у шибку.

— Нісс! — скрикнув Йоганнес і розчахнув вікно. Перші промені ранкового сонця мандрували по дахах, але на вулиці ще нікого не було.

— Стань видимим, аби я переконався, що ти тут! — прошепотів Йоганнес. — Ніссе! А, ось ти де!

Нісс стояв під вікном, тремтячи від ранкової прохолоди.

— Впусти мене! — прошепотів він. — Я щось знайшов! Швидко!

Йоганнес зачинив вікно і тихенько прокрався до вхідних дверей. Він не знав, коли Брітта повернулася цієї ночі, але сподівався, що вона міцно спить.

Від кам’яної підлоги під’їзду по босих ногах потягло крижаним холодом.

— Заходь швиденько! — поквапив гостя Йоганнес, притримуючи двері. — Тут теж дещо сталося!

У його кімнаті на ліжку сиділи Моа і Торіл. Нісс став як укопаний.

— Торіл? — прошепотів він, і Йоганнес побачив, як він стиснув кулаки. — Нащо ти його впустив? Якщо він житиме тут, я йду геть!

— Дурниці! Ніссе, не нервуй так! — сказав Йоганнес. — Торіл прийшов, щоби допомогти нам знайти ваших батьків. Всю історію я тобі пізніше розповім. Де ти був? Ми так хвилювалися за тебе!

Нісс усівся на килим.

— Я знаю, де вони! — промовив він, скоса глянувши на Торіла. — Треба поспішати! Вони їх катують!

Торіл підскочив.

— Хто? — вигукнув він.

Йоганнес притьмом скочив до дверей і замкнув їх.

— Ви що, подуріли? — насварився він на друзів пошепки. — Що ви собі думаєте, як можна спати в такому шумі? Ви хочете нацькувати на мене Брітту?

— Вони у в’язниці! — схвильовано прошепотів Нісс. — Я знаю дорогу. Чув їхній стогін і сміх катів, але потім був такий виснажений, що заснув… — Він набрав повітря. — Я знаю дорогу! — благально сказав він. — Ти маєш піти зі мною, Йоганнесе, негайно! їх катують!

— Де? — здивувався Йоганнес. — Звідки ти знаєш, що це в’язниця?

— Я їхав автом, — пояснював Нісс. — Тільки не розпитуйте нічого. Потім авто зупинилося на острові між двома чи, може, більше річками. Там стоять високі червоні будинки, майже всі однакові. І перед одним із них висить… — він здригнувся, — клітка!

— Клітка? — насторожено перепитав Торіл.

Нісс перелякано кивнув.

— Клітка зі скелетом, — пошепки сказав він. — Зі скелетом медлевінґера!

— Зі скелетом? — здивувався Йоганнес, наморщивши лоба. — І де це?

— Там, де іноді буває паводок, — втомлено промовив Нісс. — Там, перед дверима в’язниці, є велике зображення паводка. Зсередини чути брязкіт ланцюгів, а ззовні на вітрі гойдається клітка зі скелетом.

— І все це на острові? — допитувався Йоганнес. — Там, де самі мости? І будівлі досить високі і мають люки, через які можна піднімати вантажі?

— Ти знаєш цю в’язницю? То чому нічого не сказав? — обурився Нісс. — Вони там, це точно! Нам треба поспішати!

Але Йоганнес вже впав спиною на ліжко і розреготався. Він навіть був змушений запхати собі до рота кутик ковдри, щоби не розбудити Брітту. Троє гостей дивилися на нього доволі неприязно.

За хвилю Йоганнес знову сів. Він глибоко вдихнув.

— Вибачте, я знаю, що це не смішно! — сказав він. — Але це не в'язниця, Ніссе. І там стовідсотково нікого не катують. Це просто така штука для розваги, розумієш? Вони відтворюють там моторошні епізоди з гамбурзької історії. У Шпайхерштадті. Це називається данджин — англійською воно означає «в’язниця», — здивовано додав він. — Отже, ти був не так далеко від істини.

— То вони там не катують медлевінґерів? — недовірливо перепитав Нісс. — А скелет?

Йоганнес похитав головою.

— Все з пластику, — відповів він і побачив три нетямущі обличчя. — Я вам пізніше поясню. Крім того, тепер ми й справді знаємо, хто тримає Антака і Ведура, майже точно.

Хлопець глянув на свого наручного годинника.

— Я ще можу годинку поспати, — зрадів він. — Так і зроблю.

І заплющив очі.

— Навіщо ти сюди прийшов? — запитав Нісс, все ще з недовірою дивлячись на Торіла.

Поки Йоганнес досипав останню годинку цього раннього ранку, Торіл переповідав свою історію ще раз.

І ніхто з них не помітив, що надворі, під вікном хтось, притулившись до стіни, намагається їх підслухати.

33

Коли Йоганнес прокинувся цього ранку вдруге, Моа була першою, на кому зупинився його погляд. Вона сиділа на ліжку і з відразою розглядала свою фібулу, яку поклала перед собою на килим.

— Як уявлю собі, що саме моя фібула належала колись цьому Каїнові! — сказала вона, помітивши, що Йоганнес прокинувся. — Саме моя! Це так несправедливо!

— Авжеж, не дуже приємна думка, — задумливо сказав Йоганнес. — Почисти її, тоді вона відразу виглядатиме зовсім по-іншому. Брітта купила якось таку штукенцію для срібного столового набору. Але так і не почистила його. Тюбик ще повний.

— Та навіть якщо вона буде срібною! — прошепотіла Моа. — Гидко таке уявити!

З-під ліжка повільно виліз розпатланий Нісс.

— Здоров, — привітався він пошепки. — Доброго ранку, Йоганнесе! Торіл мені все пояснив.

— Бідолашний Торіл, двічі за одну ніч, — сказав Йоганнес. — Але ти досі не розповів, чому тебе так довго не було, Ніссе.

Нісс почав викручуватися:

— Я був такий виснажений після того, як знайшов учора в’язницю. Тож заснув, і мене помилково взяли в полон.

— Помилково? — здивувався Йоганнес. — Це щось новеньке.

— Він же був невидимий! — сказала Моа. — Але у своїй темниці, Йоганнесе, він підслухав дивну розмову. А що йшлося про золото, то я подумала…

Моа підбадьорила Нісса поглядом, і той почав свою розповідь. Тим часом Йоганнес поволі вдягався. Колись не завадило б і душ прийняти.

— Ти почув це на власні вуха? — запитав він, коли Нісс закінчив. — У Шпайхерштадті?

— Це ти сказав, що воно так називається… — мовив Нісс.

Йоганнес кивнув. Йому кортіло танцювати від радості. Та він боявся розбудити Брітту.

— І о котрій це було, Ніссе? — Йоганнес був схвильований. — Ти дивився на годинник?

Нісс замислився.

— Після апогею ночі минув деякий час, — сказав він трохи згодом. — Але не дуже багато.

— Ну, класно, — буркнув Йоганнес, але раптом збагнув. — Ти маєш на увазі, що це було після півночі, не зовсім відразу, але і не дуже пізніше? — запитав він і пробігся кімнатою. — Люди добрі, Моа, ти розумієш, що це означає?

Моа, кинувши запитальний погляд, похитала головою.

— Все сходиться, — схвильовано вигукнув Йоганнес. — Все сходиться до найменшого! Подумай, Моа, незадовго після півночі ми вирушили на обшук баркаса. Ми ледь встигли знайти фібулу, як повернувся Томас: після півночі, не зовсім відразу, але й не дуже пізніше. А баркас стоїть менше ніж за десять кроків від Шпайхерштадту, де Нісс підслухав розмову, а в розмові йшлося про золото! Томас не лише зберігав у своїй шафі фібулу, він сподівався незабаром заволодіти купою золота! Моа, Ніссе, люди! Ми знайшли Каїна! Ми справді знайшли його!

— Не кажи нам люди, це образливо для медлевінґерів, — зробила зауваження Моа. — Однак Антака з Ведуром ми так і не знайшли. На судні їх не було. А шукаємо ми насамперед саме їх.

У двері кімнати постукала Брітта.

— Ти розмовляєш сам з собою? — гукнула вона. — Боже мій, ти знову замкнувся! І що ти там постійно робиш, Йоганнесе?

— Як? Що? — Йоганнес тягнув час, щоби сховати своїх гостей під ліжком. — То ти, мамо? Мені, певно, наснилося щось страшне!

— Відколи ти балакаєш уві сні? — запитала Брітта, і Йоганнес почув, що вона прямує до лазнички. — А про це твоє замикання ми ще поговоримо! Поквапся!

Йоганнес став навколішки перед ліжком і притис пальця до уст.

— Ніссе, тобі треба йти назад до гавані, — прошепотів він. — Тобі треба стежити за Томасом, непомітно! Моа пояснить тобі, де це. Це наш єдиний шанс знайти Антака і Ведура! І пильнуй… — Він щось намацав у кишені. — Ось, візьми мою мобілку! І зателефонуй…

Нісс дивився на продовгасту чорну штуку з кнопками і прямокутним віконцем, схожим, як у зоровій скриньці.

— Що це?

— Цим ти можеш до мене зателефонувати! — пошепки пояснив Йоганнес. — Тобі не треба буде спеціально бігати сюди, коли захочеш повідомити, де він їх переховує!

— Йоганнесе! — гукнула з коридору Брітта. — Ти знову говориш сам з собою?

— Я співаю! — голосно відповів Йоганнес, незадоволено закочуючи очі. — Ла-ла-ла, ла-ла-ла-ла-ла-ла!

— Що таке зателефонувати? — Нісс був у розпачі. — Що я маю робити?

Йоганнес продовжував співати й одночасно писав цифри на обгортці від шоколаду, що лежала на підлозі.

— Це наш номер телефону! — пояснював він пошепки. — Ла-ла-ла! А це пін-код! Ла-ла! Ла-ла-ла!

— Що? — перепитав Нісс невтішним голосом. — Я взагалі не знаю…

— Це для розмовної машини! — прошепотіла Моа. — Правда, Йоганнесе?

— Ла-ла-ла-ла, на-на-на! — співав Йоганнес. — Точно! Ти просто телефонуєш! Ла-ла, ла-ла! Мені треба до школи. Якщо я не прийду, Томас може щось запідозрити, коли Ліна йому розповість. Тра-ла-ла! А коли я пополудні повернуся…

І, показуючи великого пальця, він сказав Ніссу:

— Щасти тобі! Тепер усе залежить від тебе.

Не припиняючи співати, він вирушив до Брітти на кухню, снідати.

— Та я ж узагалі не знаю, як воно працює! — не вгамовувався Нісс.

Торіл підняв апарат.

— Антак багато розповідав мені, — мовив він. — Тож, може, я здогадаюся…

34

Коли після Йоганнеса з дому вийшла й Брітта, Моа, Торіл і Нісс вилізли з-під ліжка.

— Я вже йду! — сказав Нісс. — Але спершу треба щось поїсти.

Торіл із великою цікавістю побіг за ним до кухні.

— Антак багато розповідав мені про людський світ! — тішився він. — Тепер я розумію, чому він так часто бував нагорі.

— Якби не твій Антак, ми не мали би зараз стільки клопотів! — буркнув Нісс і виліз на стільчик. Перш ніж перестрибнути з нього на плиту й дістатися холодильника, він увімкнув самговір. Співав гурт чоловіків під акомпанемент гучних музичних інструментів.

— Прошу дуже! Чи обманював Ведур, коли казав, що його винаходи працюють за допомогою сили струмів? А ти з нього сміявся!

Коли заграла музика, Торіл з переляку притис до вух долоні, та, побачивши, як Нісс і Моа незворушно виймають із шафи тарілки, заспокоївся.

— Він обманював, коли стверджував, що сам це винайшов, — сказав він.

— Бо Антак примусив його бавитися в хованки! — обурено відказав Нісс. Ну, не міг він так швидко пробачити Торіла. — Якби не він, Ведур і досі спокійнісінько вчителював би собі.

— Негайно припини, Ніссе! — наказала Моа, витягаючи з холодильника довгу ковбасу. Потім вхопила й скинула донизу шматок сиру.

— Хочете молока? Але тоді хтось має мені допомогти.

Нісс і Торіл заперечно похитали головами.

— Знову це коричневе? — запитала Моа, вхопивши напівповну пляшку кока-коли. — Швидко! Допоможіть!

Торіл притримав пляшку.

— Торіл прийшов сюди добровільно, щоби залишитися в обмін на Ведура й Антака, — захищала приятеля Моа. — Мені здається, це дуже сміливий вчинок.

— Наразі це все слова! — не погоджувався Нісс, відрізаючи величезним ножем кружальце ковбаси. — Допоки ми достеменно не знаємо, хто Каїн, Торіл не має нагоди довести, що справді це зробить.

— Ну, хто Каїн, ми вже знаємо! — заявила Моа. — І якщо ти за ним ще й поспостерігаєш, то ввечері ми, можливо, нарешті знатимемо, де він переховує Антака і Ведура. І якщо хлопчик нам допоможе, ми їх визволимо. І не доведеться залишати йому Торіла.

Нісс буркнув:

— Я міг би взяти з собою трохи ковбаси.

Але, коли він потягнувся за ножем, Моа ляснула його по руках.

— Щоб він почув, як ти жуєш у нього за спиною? — обурилась вона. — Невидимка спалився через відрижку! Ніколи не чула, щоби хтось їв ковбасу під час стеження.

— Облиш його! — сказав Торіл, не дивлячись на Нісса. — Він буде уважним. Але йому треба взяти з собою ту штуку для розмов. — Він натиснув на декілька кнопок чорного апарата, що його залишив їм Йоганнес.

— Твоєї підтримки не потребую! — буркнув Нісс і поклав ніж на стіл. Однак його зацікавило те, як Торіл поволі натискав на кнопки. Раптом засвітилося віконце.

— Вмикач! — схвильовано пояснив Торіл. — А тепер дай мені записку. — Він прочитав цифри, що їх записав Йоганнес, і знову натиснув на якісь кнопки. Було чути дивний приглушений звук.

— Тепер працює, — сказав Торіл, і його голос тремтів від хвилювання. — Все, що розповідав мені Антак, правда! Людський світ такий… — Він зробив паузу. — Я залюбки залишився би тут надовше!

— Може, ти й залишишся, — несхвально промовив Нісс, — залишишся навіки, до самої смерті. У свого Каїна.

Моа стусонула Нісса в бік.

— Якби ти не міг ставати невидимкою, я б тобі зараз заїхала! — розлютилася Моа. — Але ти нам ще потрібний.

Торіл простягнув Ніссові апарат.

— Спочатку натиснути цю, — пояснив він. — Це вмикач. А коли з’явиться світло, набираєш другу цифру із записки. А якщо після звуку набереш першу, то зможеш говорити з Йоганнесом. Навіть коли він тут, у кімнаті.

— Без дроту? — войовниче запитав Нісс. — А звідки надходить сила струмів?

— Байдуже звідки! — вигукнула Моа. — Головне, що воно працює!

— Працює, — повторив Торіл, його голос тремтів від хвилювання. — Я зараз вам покажу. — Він поглянув на цифри з обгортки від шоколаду і набрав їх. З коридору долинув пронизливий дзвінок. — Підніміть слухавку! — крикнув Торіл. Дзвінок повторився. — Ми зможемо поговорити!

Моа навіть не дочекалася кінця його фрази. Коли задзвонило втретє, вона вже була в коридорі й вилізла на невеличку шафку, на якій стояла розмовна машина. Нісс неквапом пішов за нею.

— Бігом сюди, нагору! — вигукнула Моа. Машина задзвонила вчетверте, і Нісс виліз на шафку до Моа. — Візьми оту штуку біля шнура!

Нісс трохи подумав, а потім підніс штукенцію дивної форми і обіруч притис до правого вуха.

— Ніссе! — промовив якийсь голос — він одночасно долинав із кухні. — То ти?

— Працює! — схвильовано заверещав Нісс. — У Ведура воно ніколи не працювало, а тут все чути!

— Скажи щось! — вигукнула Моа. — Скажи щось Торілу!

— Привіт, Торіле, ти бовдур, — сказав Нісс. — То Нісс говорить.

— Треба говорити в нижню половину! — крикнув з кухні Торіл. — Ще раз!

— І не подумаю, ти, рудий хвалько! — прокричав Нісс і з грюкотом кинув штуку біля шнура назад на розмовну машину.

Та водночас він відчув неймовірне хвилювання. Він візьме чорний апарат з собою, коли вистежуватиме Томаса. Тоді він зможе поговорити з Йоганнесом, і не треба буде до нього бігти. Потроху він починає робити все, як людина.

Останні метри перед школою Йоганнес мчав. Він запізно прокинувся й задовго балакав із Ніссом, Моа та Торілом. Якщо йому не пощастить, він удруге запізниться до пана Країдлінґа.

У школі було тихо. З-за дверей час до часу долинали голоси вчителів і човгання стільців. «От лайно! — подумав Йоганнес. — І як навмисно — саме сьогодні, коли я знову не зробив домашнього завдання. Бідолашна Брітта, тепер він точно їй поскаржиться».

Але чим ближче він підходив до свого класу, тим гомінкіше ставало. Діти верещали, парти рипіли. Ці звуки аж ніяк не були схожі на урок пана Країдлінґа.

Коли Йоганнес повісив куртку на гачок, у нього ледь не поцілив качан від яблука, що просвистав крізь напіввідчинені двері і, очевидно, був призначений не йому. Хлопець полегшено зітхнув, а побачивши безлад у класі, відчув себе майже щасливим.

— А чого Країдлінґа досі нема? — запитав він і всівся на своє місце біля Ліни.

— Його сьогодні не буде, — відповіла дівчина, малюючи нігті на лівій руці зеленим лаком. — Зараз прийде заміна. Не тряси, бо замалюю.

— А чому ніхто не передзвонив? — здивувався Йоганнес. Він міг би спати ще цілу годину! Раптом йому знову нестерпно захотілося спати.

— Поняття не маю, — сказала Ліна. — Якщо ти мене штовхнеш, доведеться все стирати! Мабуть, він тільки сьогодні повідомив, що захворів. Або взагалі не повідомив. Не знаю.

Йоганнес глянув на її руку.

— Зелений! — сказав він. — Тобі подобається?

Ліна знизала плечима.

— То був рекламний подарунок, додаток до журналу. Я не вибирала.

— Країдлінґ завжди на місці, — розмірковував уголос Йоганнес. — Дивно. Але нехай. Я не зробив уроків.

— Може, він працював цілу ніч і тому вранці не встав з ліжка, — припустила Ліна і захотілась. — Бурхливе нічне життя Країдлінґа! Уявляю!

— Ти ж сама в це не віриш, — сказав Йоганнес. Він не міг уявити собі пана Країдлінґа в нічному клубі чи навіть на дискотеці. — Та його більше нічого не цікавить, крім темної кімнати.

Тут його мовби електричним струмом вдарило. Як він міг забути! Сидить собі тут, теревенить із Ліною, як і щоранку, знаючи, що її батько — Каїн, який тримає у полоні Антака і Ведура. Йоганнес відсунув свій стілець трохи вбік.

«Та якось не віриться, що Ліна щось знає, — подумав він. — Вона не змогла би так добре прикидатися — вже давно пробовкнулася би. Бідолашна Ліна! Я навіть не знаю, що б я робив, коли раптом дізнався би, що Брітта замішана у батькові злочини».

— Ліно, — промовив він, — ми з Бріттою вчора посперечалися. Брітта стверджує, що в Томаса є друге ім’я, а я кажу, що нема. Ми навіть заклалися на морозиво.

— Ви про таке сперечаєтесь? — здивувалася Ліна й рвучко розвернулася до приятеля. — От лайно, лайно, лайно! Замалювала!

Йоганнес уважно стежив за тим, як Ліна плює на паперову хусточку й ретельно витирає середній палець.

— Отже, хто з нас має рацію? — поцікавився він, коли Ліна переконалася, що дефект усунуто, і продовжила манікюр.

— Брітта, — сказала вона, — він має друге ім’я.

Йоганнес аж похолов. Отже, має. Це була його остання надія.

— Він називається Маркус, — додала Ліна. — Томас Маркус Маґґеві. Нічого особливого.

Йоганнес опустив плечі.

— І все? — перепитав він.

— Чого це ти питаєш? Ви що, посперечалися, що в нього три імені? — здивувалася Ліна. — Два не досить?

Йоганнес кивнув.

— Треба купити їй морозиво, — відповів він. — А інших в нього справді нема? Я маю на увазі, що може бути ще одне ім’я, про яке ти не знаєш. І воно йому, наприклад, не подобається, бо негарне. Але в паспорті записане.

— Ти несповна розуму! — відказала Ліна. Вона розчепірила пальці й почала на них дмухати. — Так нічого, правда? Зелений? А золотим я ще намалюю візерунок.

— Але ж може таке бути! — напосідав Йоганнес. — Ліно, ти б не зазирнула в його паспорт? Потайки? Бо якщо він досі приховує від тебе одне зі своїх імен, то, певно, не назве його, коли його запитати.

— Ти справді найдивніший тип, якого я знаю! — сказала Ліна і покрутила пальцем біля скроні. — Реально! Тепер він має якесь негарне ім’я! Сам ти негарний!

— Ліно, я серйозно! — сказав Йоганнес. — Глянь, будь ласка, бо якщо є три імені, то виграв я! Тоді Брітта купує мені морозиво, розумієш? Тому, якщо, можливо…

— Сам його питай, — не згодилася Ліна. — Не буду я шпигувати за Томасом тільки тому, що у вас з Бріттою якісь дурнуваті заклади!

До них підійшла Сенем із сусідньої парти.

— Кльово! — сказала вона. — Зелений!

Йоганнес був розчарований. Отже, йому самому доведеться усе з’ясовувати.

35

Як же чудово бути невидимим! По-справжньому Нісс відчув це тільки наступного дня. Він сидів навпочіпки на кінці понтона, на сонечку, й спостерігав за тим, що відбувалося угорі, на пішохідному містку, що вів до Шпайхерштадту, і на човнах. Якихось двоє чоловіків бесідували неподалік від «Корделії-2» — на відстані лише трьох човнів. Нісс підкрався і став біля них, щоб підслухати, а вони, звісно, його не помітили й продовжували розмову, ніби його там немає. Щоправда, говорили вони тільки про дефекти моторного човна і про те, що дружина одного з них віднедавна хворіє на радикуліт. На якусь мить Нісс засумнівався, чи все це бува не маскування, але потім знову повернувся на свій спостережний пункт біля «Корделії» і став обличчям до сонця.

Час до часу він витягав з-під ременя чорний апарат і намагався згадати, що треба робити, аби поговорити з Йоганнесом. Апарат був важкий і незручний, Нісс боявся, що він сповзе і випаде з-під пояса. Вдома він міг би запхати його до свого заплічника або в якусь торбу, але в Йоганнесовій квартирі всі торби, які вони знайшли, були для нього завеликі й заважкі. Ремінь — ось найнадійніше місце для апарата, якщо хочеш мати вільні руки.

Нісс позіхнув. Він не виспався, а нагріте сонцем дерево за спиною наганяло на нього сон. Він саме думав, як би то йому не заснути, коли з «Корделії-2» почулося якесь страшенне деренчання, яке швидко затихло, наче втяте. А тоді на борту щось зашуміло.

За давньою звичкою Нісс причаївся. Зараз Каїн зійде з судна! Нісс відчув, що серце його закалатало швидше. Він мусив знову і знову нагадувати собі, що він у безпеці. Він невидимий, невидимий, невидимий, і Каїн не може його помітити.

Двері каюти відчинилися, і на палубу вийшов якийсь чоловік. З плеча у нього звисав рушник. Чоловік примружився й голосно позіхнув.

Нісс притиснувся до стіни яхт-клубу. «Він мене не бачить, — думав він. — Він мене не бачить! Але чи бачив я саме його? Чи це той самий чоловік, який був уночі на складі килимів? Мені треба почути його голос, щоб зрозуміти, але з ким він може заговорити тут на пристані, де більше нікого нема».

Чоловік знову зник у каюті, а тоді Нісс почув гучний тріск. Він вдихнув повітря. Він вже досить довго перебував у людському світі, щоби здогадатися, що означає тріск у возі без коня і в кораблі без вітрила.

Каїн ще раз вийшов із каюти і стрибнув на пристань. Кількома вправними рухами він розв’язав канат, заскочив назад і пішов під палубу. Тріск став іще гучнішим.

Нісс злякано озирнувся навколо. Каїн збирався залишити гавань. А що, коли він тримає Ведура й Антака в такому місці, до якого можна дістатися лише водою?

«Я невидимий, — подумав Нісс. — Отже, я єдиний, хто може це зробити».

Тріск посилився, і корма баркаса почала повільно гойдатися.

Коли Нісс пішов, Моа закликала Торіла до Бріттиної кімнати.

— А зараз я покажу тобі найкраще! — пообіцяла Моа, схопивши прямокутний прилад, що його Йоганнес називав пультом управління. — Лягай на підлогу. Час для зорової скриньки.

Спалахнула картинка, але Моа вона не сподобалася. Дівчинка натискала на кнопки, аж поки не знайшла групу чоловіків, які гаркали один на одного.

— Цікаво, правда? — запитала вона і вляглася на килим біля Торіла. — Це можна дивитися хоч цілий день! Я навіть не знаю, може, варто знову спробувати поладнати з людьми. Одне зле: вони постійно бігають і кудись поспішають. Але ми не мусимо їх наслідувати.

Торіл, як зачарований, дивився на скельце, за яким у цей момент один чоловік приставив до голови іншого якийсь предмет дивної форми і натиснув на штир. Той, у кого поцілили, обернувся навколо своєї осі й упав на землю.

— Це точнісінько, як у легендах, — прокоментував Торіл. — Вони змагаються і вбивають одне одного.

Моа похитала головою й з мудрим виглядом зауважила:

— Але тільки в скриньці! Йоганнес розповідав, що вони не справжні. Вони тільки з сили струмів, розумієш? Справжні люди, мабуть, не воюють, як і ми.

Торіл скептично примружився і поцікавився:

— А що ще є там усередині?

Цієї миті вони почули з дворика якийсь шум.

— Тихо! — прошепотіла Моа і скрутила звук. — Я йду подивлюсь. Може, щось сталося з кумедною гладкою тваринкою.

Торіл побіг за нею. Вони разом визирнули надвір крізь шибку дверей.

У дворику стояв чоловік, якого Моа вже бачила раніше і якого Йоганнес називав Покашиїнським. Він тримав у руці лопату — точнісінько таку, як і ті, що їх використовують для роботи в саду медлевінґери, й великими кроками виміряв дворик.

— Він збирається вимостити все подвір’я камінням, — пошепки пояснила Моа. — Викоренити всю траву. Люди не люблять рослин.

— Крім хлопця, — сказав Торіл. — І його мами.

Моа кивнула і притислася носом до шиби.

Чоловік почав копати землю біля троянд.

— Наш хід! — розхвилювалася Моа. — Так він знайде наш хід!

— Та він не втямить, що це таке, — заспокоїв Моа Торіл. — Він тільки хоче покласти свої каменюки.

Чоловік натягнув рукавиці й висмикнув троянду з землі. Жбурнув її у задній кут подвір’я і вхопив наступну.

— Він не має права! — засмучено прошепотіла Моа. — Вони належать мамі! Він не має права!

— Тс-с-с, Моа, будь тихо! — пошепки звелів Торіл. — Що ти вдієш? Не можна ж, щоби він нас помітив!

Моа запхала собі до рота кулак, щоб не закричати, й заплющила очі. Та коли вона їх знову розплющила, чоловік пішов до хатки тварини й відчинив заґратовані дверцята.

— Торіле! — вигукнула Моа. Вона спробувала присунути стілець до дверей. — Допоможи! Він щось заподіє тваринці! Кумедній гладкій тваринці!

Моа всім тілом натиснула на двері й здійнялась у повітря з такою швидкістю, що й сама здивувалася.

— Не чіпай її, чоловіче! — закричала вона. А позаяк ще не вміла до пуття керувати в польоті своїм тілом, то міцно гримнулася об його спину. — Негайно відійди від тваринки!

Із клітки почувся дикий писк наполоханого звірятка. Моа вхопила чоловіка за волосся й шарпнула.

— Що ти собі думаєш?! — верещала вона, входячи біля дверцят клітки в стрімке піке. — Ще раз — і я видеру тобі очі, будь певний!

Чоловік похитнувся, і Моа відчула неприємний запах хмільних напоїв, який знала від двірника. Людина спробувала обернутися, але ледве втрималась на ногах.

— Геть звідси! — не вгавала Моа, одночасно шукаючи гладку тваринку в соломі. — Забирайся, п’янице! Ще раз побачу тебе в дворі, тоді… — І потрясла маленькими кулачками перед його очима, що вирячились від страху.

Чоловік побіг. Кинув на землю лопату й зник у дверях підвалу.

— От так от! — переможно зітхнула Моа й погладила тваринку по спині. — Він тобі більше нічого не зробить.

У цей момент тваринка здригнулась.

— Той чоловік, — пропищала вона, і було чути, що вона аж тремтить від хвилювання. — Той чоловік…

Моа відчула себе неймовірно щасливою.

— Торіле, я можу розмовляти з тваринами! — горлала вона через увесь двір. — Я розумію гладку тваринку!

Торіл стояв у дверях, розпачливо прикладаючи до уст пальця. А тоді широкими нервовими рухами показав їй, щоб вона поверталася.

Моа зітхнула.

— Мені треба йти, кумедна тваринко! — сказала вона. — Торіл має рацію, не треба, щоби нас хтось побачив. А ти можеш бути спокійна. П’яниця не наважиться більше щось тобі заподіяти.

— Дякую! — сказала тваринка, смішно вовтузячись, і Моа здивовано подумала, що то був тільки писк, але водночас усе було чітко зрозуміло. — Той чоловік…

Але Моа вже полетіла назад.

— Ти здуріла! — прошепотів Торіл, коли вона приземлилася біля нього. — А якби тебе хтось побачив?

— То я мала дивитися, як він знущається з тваринки? — спалахнула Моа. — Чи, може, ти міг би на це дивитись?

Торіл похитав головою і сказав:

— Ні, напевно, ні.

— Чи, може, ти бачиш, що хтось визирнув у вікно? — продовжувала обурюватися Моа. — Побачив мене тільки захмелений.

— Сподіваюся, що це так, — сказав Торіл.

— Ще чого бракувало! — войовниче продовжила Моа. — Щоби хтось рився біля нашого проходу. Я цього не допущу.

Нісс приземлився на руки і коліна якраз тоді, коли корма баркаса настільки віддалилась від понтона, що ще мить — і стрибнути було б уже неможливо. Нісс завмер. Чи не викрив він себе, бува, гуркотом? Але тріск машини був такий гучний, що людина в каюті нічого не почула.

Палуба вібрувала у нього під ногами, і Нісс намагався втамувати свій страх. Він стиснув кулаки й міцно притулив їх до скронь. «Що може статися? — безгучно повторював він. — Що може статися? Я ж невидимий, невидимий, невидимий. Як не шумітиму, він мене ніколи не помітить. Та навіть якщо я штовхну щось, якщо щось впаде? Він подумає, що йому причулося. Мені не треба боятися, немає жодних причин для страху».

Каїн повільно оминув «Корделією-2» яхт-клуб, проплив під мостом. Тим часом Нісс обережно підкрався вздовж бортових поручнів до носової частини баркаса. Тепер він бачив, що канал впадав у широку ріку, береги якої були зміцнені мурами й увінчані високими вежами та помостами зі сталі. Хлопець почув якісь дивні, незнайомі йому звуки і на мить затулив собі вуха руками. «Корделія-2» сповільнила хід і майже зупинилася перед устям великого потоку, гойдаючись на неспокійній воді.

Ріка була жива. Кораблі найрізноманітніших розмірів пливли вгору і вниз і зникали в незчисленних бічних рукавах; гуділи корабельні гудки. Коли знову голосно затріщало і «Корделія» рвонула вперед, Нісс вчепився за металеві поручні й заплющив очі. Ріка була широка, і він намагався не думати про те, що сталося б, якби вони зіштовхнулися з іншим судном.

«Ой леле! — подумав Нісс. — Ці люди божевільні!»

Гуркіт був ритмічний, палуба рівномірно вібрувала, тож Нісс насмілився розплющити очі. І не зміг стримати зойку! На них із глибоким ревом насувався такий гігантський корабель, що в ньому помістилися б усі людські будинки, які він до цього часу бачив. На борту були нагромаджені велетенські ящики.

«Ой леле! — запанікував він. — Ой леле!»

Проте Каїн у рубці не хвилювався, ніби й не бачив корабля. Нісс зрозумів, що чоловікові байдуже: він не боїться. Вони прошмигнули просто під носом у велетня, а на середині ріки сповільнили хід, щоб пропустити наступний корабель-велетень. Кормова хвиля трохи погойдала баркасом, вони попливли іншою стороною потоку і зайшли у спокійніший бічний рукав, і Нісс зітхнув. Не можна так швидко лякатися! Людський світ — це людський світ, і тут все по-іншому.

«Треба думати про завдання, — повторював він. — Тільки це зараз має значення. Я єдиний, хто може його виконати, і я знайду Антака і Ведура».

36

Частину дороги зі школи вони пройшли разом.

— Тепер Томас постійно працює вночі! — сказала Ліна, добряче копнувши порожню пачку від чіпсів, яка летіла на неї понад тротуаром. — Скоріше би вже почалися ті його курси підвищення кваліфікації, щоби мені не треба було ночувати у бабусі Ільзи. Хоча з іншого боку добре: заробить трохи грошей.

— Ясно, — кивнув Йоганнес. Якийсь час він розмірковував, чи не розповісти Ліні те, що він знав. А тоді відкинув цю думку. Вона би передчасно засмутилася.

— Бувай! — гукнув Йоганнес і подивився Ліні вслід. Вона побігла вулицею вгору, і вітер куйовдив її волосся.

Йоганнес глянув униз, на Митний канал. Зараз на ньому не було жодного човна. Сонце зблискувало на темній воді, а в повітрі пахло весною. «Можна взяти й поїхати на море, просто сьогодні, — подумав Йоганнес і наморщив носа, вдихаючи запах гавані й корабельного палива. — Мабуть, там все вже не так, як у часи „Мобі Діка“ чи „Острова скарбів“. Але я знайду собі якусь роботу».

Удома він насамперед зазирнув у поштову скриньку. Крізь вузьку щілинку видніло щось біле. Але коли він відкрив кришку, звідти випав не конверт і не рекламка, а просто складений аркуш паперу.

Йоганнесові пальці трохи тремтіли, коли він ще на сходовій клітці розгорнув папір і прочитав:

«Сьогодні після обіду о третій. Дайхштрасе. Не забудь двадцятку». Це було написано почерком, ще трохи потворнішим за його власний. Підпису не було.

«Не забудь двадцятку!» — пошепки повторив Йоганнес, піднімаючись сходами повільно, наче старий. За всіма тими хвилюваннями через фібулу й Антака з Ведуром він зовсім забув про Кевіна. Вчора пополудні він ще радився з Ліною, де би йому заробити двадцять євро. Але потім раптово зник Нісс, Торіл розповів історію про медлевінґерів, і ще йому треба було якось перетравити інформацію про те, що його давній друг Томас, імовірно, і є тим страшним Каїном, котрий тримає в полоні батьків Нісса і Торіла. Тож Кевін раптом якось відійшов на другий план.

Але тепер ситуація змінилася. Йоганнес відчинив вхідні двері. «Не забудь двадцятку». Він думав про хлопчачий туалет у школі, про тунель і про Бріттину довгу дорогу додому щоночі в темряві, і йому стало моторошно. Як він міг забути про Кевіна! Треба було потурбуватися про те, щоби роздобути тих двадцять євро. Єдина надія, що, може, Брітта зберігає в креденсі недоторканний запас у порожній банці з-під кави. Йоганнес ще ніколи нічого не крав у Брітти, однак тепер ішлося про її захист.

— Лайно, лайно, лайно! — бурмотів Йоганнес і хвицнув чобіт, який стояв посеред коридору. — Торіле! Моа!

За причиненими дверима Бріттиної кімнати було чути стрілянину.

— Ви подуріли! — вигукнув Йоганнес, розчахнувши двері ногою. На килимі лежали Моа і Торіл, а довкола — руді качани від яблук, сирні шкірки й хлібні крихти. Юні медлевінґери дивилися телевізор.

— Тс-с-с! — прошепотіла Моа. — Зараз закінчиться!

— Вже закінчилось! — розлютився Йоганнес і вимкнув телевізор. — Хто вам дозволив увесь час сидіти в Бріттиній кімнаті?! Подивіться, який безлад ви тут влаштували!

Моа з Торілом невдоволено глянули вгору.

— Зараз поприбираємо! — буркнула Моа. — Зорова скринька — це найліпше, що ви, люди, винайшли!

Йоганнес пішов на кухню, наказавши медлевінґерам позбирати за собою залишки їжі у пластиковий пакет.

— І що, щось відбувається? — запитав він, коли Моа викинула пакет у смітник. — Нісс вже дався чути?

Торіл похитав головою, а потім сказав:

— Але якийсь чоловік копав у дворі землю. Якби Моа не відігнала його, він, напевно, помітив би наш хід, а це нам ні до чого.

— їй вдалося відігнати Покашиїнського? — здивувався Йоганнес.

Моа пурхала вгору й униз перед холодильником, боксуючи в повітрі.

— Напад! Атака! — кричала вона. — Твій час прийшов! Я випущу тобі мізки з дині!

— Ти йому такого наговорила? — вражено запитав Йоганнес, сідаючи на стільчик.

Моа жваво закивала.

— З родиною не варто жартувати, Луїджі! — вигукнула вона і злетіла догори, щоби зробити коло над столом. — Жени бабло, бо склеїш ласти!

— Та ні! — заспокоїв Йоганнеса Торіл. — Вона налетіла на нього, коли він хотів витягти з клітки гладку тваринку. Моа боялася, щоби він не завдав їй шкоди.

— Я — лі-фея! — вигукнула вона й глухим ударом приземлилася в Йоганнеса під ногами. — А ми, лі-феї, — захисники тварин!

— Так, Богу дякувати, — кивнув Йоганнес. — Покашиїнський бачив тебе?

— Чи бачив він мене? — скрикнула вона і знову почала боксувати кулаками в повітрі. — Та він тремтів від мене! Я вдарила його у спину, а потім я йому…

— Але тепер він все знає! — розпачав Йоганнес. — Ти що, не розумієш?! Я докладаю таких зусиль, аби вас сховати, а ти…

Щоби заспокоїти хлопця, Торіл поклав свою руку на його.

— Я швидко покликав її назад, — почав він. — Йоганнесе, я не думаю, що, крім Покашиїнського, ще хтось її побачив. А він був захмелений, каже Моа. Вона почула запах, та й виглядав він як захмелений.

— Захмелений? — перепитав Йоганнес.

— Коли він отямиться, то подумає, що нафантазував собі це на п’яну голову, — намагався переконати друга Торіл. — Таке трапляється з нашим двірником у нашому краї. Йому буде соромно, і він ні з ким не заговорить про це.

Йоганнес кивнув.

— Це за умови, що вас більше ніхто не бачив, — не вгавав він. — Бо інакше — якщо хтось піде в поліцію чи на телебачення… — Він засмучено глянув на Моа. — Яка ж ти дурна!

— А ще я можу говорити з тваринами! — заявила Моа, захекано гепнувшись на підлогу біля його ніг. — Йоганнесе, я розумію твою маленьку тваринку, а вона розуміє мене.

— Ти серйозно? — запитав Йоганнес й одразу ж забув усі свої страхи. — Але ж вона не говорить, як людина? Моя Поллілі.

— Вона говорить, як медлевінґер, — пояснила Моа. — Точнісінько так само.

Йоганнес зітхнув. Вміти літати, говорити з тваринами, бути невидимим. Чому він не народився медлевінґером? Чому мусить бути людиною? Яке несправедливе це життя!

— І що тепер? — перервав його думки Торіл. — Що робимо сьогодні після обіду?

Нараз Йоганнес згадав: «Не забудь двадцятку».

На нього чекав Кевін.

Вони пропливли ще трохи, потім зайшли в акваторію гавані. Гуркіт ріки сюди майже не долинав. Каїн пришвартувався, зістрибнув із судна й прив’язав його канатом.

Нісс приготувався стрибати. Скидалося, що будівлі в цьому районі гавані ніхто не використовує. Одна занедбана споруда височіла за кілька кроків від води. Було тихо, хіба що десь удалині приглушено шуміла ріка.

«Отже, це тут! — подумав Нісс, і його серце закалатало. — Саме таке місце і можна було собі уявити — безлюдне, відірване від усього світу. Отже, десь тут він їх і тримає».

Каїн стрибнув на землю і пішов до занедбаної будівлі.

У Нісса тремтіли руки, коли він витягав з-за пояса чорний апарат і натискав на вмикач. Зачекав, поки засвітиться віконце. Тим часом Каїн підійшов до будівлі і витяг з кишені в’язку ключів. Відчинив іржаві металеві двері і зник всередині.

«Треба повідомити Йоганнесу!» — схвильовано подумав Нісс. Лівою рукою він тримав апарат, а правою намагався намацати під одягом папірець, на якому Йоганнес записав йому цифри, котрі треба набрати. Нарешті знайшов, обережно витяг і розпрямив правим ліктем на коліні.

У цей момент двері будівлі відчинилися, і Каїн вийшов. Тепер він ніс ящик, очевидно, такий важкий, що сам він ледве спромігся його підняти. На півдорозі поставив ящик на землю, витер піт з чола і продовжив свій шлях.

Цього разу він зайшов на борт повільно й обережно. Нісс злякано зробив крок назад. І відчув, що наступив на канат і перечепився. Правою рукою йому вдалося втриматись, спершись на палубу, та все одно падіння супроводжувалося приглушеним гуркотом.

Каїн рвучко повернув голову, майже втратив рівновагу. Він дивився Ніссові просто в обличчя, але очі його ні на чому не зупинялися, з чого Нісс зрозумів, що він його не бачить. Натомість погляд Каїна спантеличено помандрував далі до води, де на хвилях погойдувалася обгортка з-під шоколаду.

З тріском Каїн поставив ящик на землю.

«Що, в біса…» — сказав він і підбіг до того місця, звідки мав би впасти папір. Ніссові ледве вдалося втиснутися в стіну каюти.

— Звідки воно взялося? — промурмотів Каїн, оглядаючи весь баркас. — Я щось чув!

Але з його голосу Нісс зрозумів, що Каїн не був надто схвильований. «Чи його голос — це той голос, який я чув сьогодні вночі? — думав Нісс. — Це він! Але голос уночі на складі важко порівнювати з голосом удень на човні».

Обійшовши баркас, Каїн, здавалося, заспокоївся. «Певно, у гавані хтось жбурнув папір від шоколаду з вулиці, — пробурмотів він. — Я би цих туристів позабивав».

Він завів машину.

Нісс розслабився. Поки баркас плив, він стояв перед ящиком навколішках. «Ведуре! — пошепки гукав він крізь вузенькі щілини між дерев’яними рейками. — Антаку! Ви мене чуєте?»

У ящику було тихо. «Напевно, він їх оглушив, — подумав Нісс. — О Боже, зроби так, щоби вони не відповідали тільки тому, що оглушені. Ведуре! — прошепотів він знову. — Антаку!»

Нісс відчував, як знову росте його страх.

Коли вони цього разу перетинали потік, Нісс навіть не дивився вгору. «Що ж Каїн зробив з Антаком і Ведуром, що вони так тихо сидять?»

У гавані на них чекав якийсь чоловік. Каїн кинув йому канат, і чоловік вправно обв’язав ним стовп.

— Все добре? — запитав він, щойно мотор стих.

Каїн вийшов з рубки, не дивлячись у бік ящика.

— Без проблем, — відповів він і покликав чоловіка на борт.

«І папір з номером я загубив, — подумав Нісс. — Ой-ой-ой, і треба ж було мені загубити номер! Заки знайду Йоганнеса, мине купа часу!»

Він трохи розігнався й стрибнув на понтон. Коли його ноги торкнулися дощок, пролунав гучний удар.

— Що, в біса?.. — сказав, як попереднього разу, Каїн, який вже стояв на палубі.

Він нахилився, а коли випростався, Нісс побачив його здивоване обличчя.

— Мені пора до психіатра, — пробурмотів він, крутячи щось у руках. — Певно, я збожеволів.

З каюти почувся голос:

— Що сталося, Томасе? Що таке?

Каїн підвів очі до неба, аж раптом розреготався.

— Хтось із вулиці жбурнув нам мобілку! — сказав він. — Ну, в порівнянні зі сміттям це й справді прогрес. Дурнуваті туристи! Та ні, вже все о’кей.

І знову зник під палубою.

Нісс побіг.

37

— Хто такий Кевін? — запитав Торіл.

— Один хлопець з моєї школи, — сумно пояснив Йоганнес. — Він мене шантажує.

Здивоване обличчя Торіла свідчило, що той нічого не розуміє.

— Він хоче зарізати його маму! — зі знанням справи пояснила Моа. — Якщо Йоганнес не дасть тому хлопцеві те, що тому взагалі не належить! Це називається гроші.

— Антак розповідав про це, — пригадав Торіл. — Маленькі монети, які були ще у Сиву Давнину. Але бувають і паперові гроші.

Йоганнес кивнув.

— Сьогодні після обіду я маю принести йому гроші! — зітхнув він, глянувши на наручний годинник. — Вже за годину! А я поняття не маю, де мені їх дістати!

— За годину? — перепитала Моа. — А що, сьогодні обіду не буде?

Торіл схопився за голову:

— Ти ж цілий ранок тільки те й робила, що їла! А звідки беруться гроші?

— За гроші працюють, — пояснив Йоганнес. — Але діти не мають права працювати, розумієш. Тому вони отримують тільки кишенькові гроші. Але всі мої кишенькові гроші вже в нього!

Торіл кивнув, так ніби зрозумів, хоча й досі виглядав доволі спантеличено.

— У вас, людей, все завжди так складно, — сказав він. — А іншої можливості, аніж витягти гроші з кишені, в тебе нема?

Але Йоганнес вже відчинив дверцята однієї з шафок, що були вгорі.

— Є! — відповів він, витягаючи стару бляшанку з-під кави із золотою печаткою, яка була Бріттиною таємною схованкою. — Я міг би щось позичити.

Але у бляшанці він знайшов лише ключ від велосипеда, гумову стрічку, забутий чек із мережі цукерень і стару німецьку марку, яка видалась йому вже зовсім чужою.

— От дідько! — вилаявся Йоганнес і впав на стілець. Разом із цим згасла і його остання надія.

Йому все одно треба йти на зустріч з Кевіном, вибору нема. Якщо не з’явитися там сьогодні пополудні, Кевін з друзяками підстереже Брітту. Можливо, вони не відразу її заріжуть. Спочатку, мабуть, тільки поб’ють, аби показати Йоганнесу, що не жартують. Але Йоганнес ні на секунду не сумнівався: йому це так просто не минеться, якщо він удаватиме, ніби не отримав Кевінової записки.

Йоганнес намалював у Бріттиному блокноті для господарських справ, що лежав на кухонному столі, зубчасту лінію, написав «Кевін» і закреслив. «Кевін, Кевін».

Він спересердя видер аркуш з блокнота, зім’яв і жбурнув у смітник. Головне зараз — не втратити зі страху голову.

— Таке от велике смердюче лайно! — сказав Йоганнес.

— То працювати ти ще не можеш? — перепитав Торіл, пильно дивлячись на Йоганнеса.

Йоганнес похитав головою.

— Та не думай про це, — похмуро відказав він. — Дуже мило з твого боку, Торіле, що ти хочеш мені допомогти. Але нічого не вийде, розумієш. Такі от справи. За годину я грошей не дістану.

Торіл зосереджено кивнув.

— Грошей не дістанеш, — промовив він.

— Грошей не дістану! — повторив Йоганнес. — А ґудзиків він не бере.

Торіл помовчав, а тоді смикнув Йоганнеса за холошу.

— А золото? — пошепки спитав він. — Він би взяв золото?

Йоганнес витріщився на приятеля.

— Я ж золотяр, — нагадав Торіл, глянувши вгору. — І це не суперечить правилам.

— Ні, не суперечить! — задоволено викрикнула Моа і знову злетіла. — Зроби йому золото, Торіле, зроби йому золото!

Йоганнес голосно зітхнув.

— Справжнє золото? — прошепотів.

— А як ти думаєш, чому Каїн хоче забрати його до себе? — тріумфально вигукнула Моа і ледь не залетіла в стілець. — Він може зробити тобі абсолютно справжнє людське золото! Як у Сиву Давнину! І тоді цей Кевін ніколи більше вас не заріже.

Йоганнес замислено похитав головою.

— Я навіть не знаю, чи впізнає Кевін справжнє золото, — вголос розмірковував він. — Я би не впізнав.

— Треба спробувати на зуб, — порадив Торіл. — Так люди перевіряли його раніше. Моє золото справжнє, воно м'яке.

— Правда? — перепитав Йоганнес. Він згадав, що бачив уже таке по телевізору — у фільмі «Пеппі Довгапанчоха». Але чи міг він подумати, що колись це стане йому у пригоді?

— Скільки тобі треба? — зніяковіло прокашлявшись, поцікавився Торіл. — Я міг би перетворити на золото, — він озирнувся довкола, — скажімо, стілець….

— Ти здурів! — вигукнув Йоганнес. — Для гидкого Кевіна? Стілець — це занадто! Може, ложку. Або, почекай, ні, для нього й цього забагато. Перетвори цю німецьку марку.

Торіла злегка розчарували розміри маленької монетки на Йоганнесовій долоні.

— Так мало? — здивувався він.

Йоганнес кивнув.

— Адже існують золоті монети, — сказав Йоганнес. — Сподіваюся, він мені повірить.

Торіл зітхнув. Він поклав одну руку на фібулу, в другій стиснув монету.

— Лірот! — промовив він і розціпив пальці. — Ось, прошу.

Йоганнес перелякано вирячився на Торілову долоню. Стара потерта монета виблискувала й сяяла.

— Так швидко? — здивувався він і взяв її в руку, обережно, так, ніби від самого лише дотику вона може перетворитися назад на стару.

Торіл знизав плечима.

— Жодних проблем, — ніяково мовив він.

— Ти знаєш, що ти мене врятував? — сказав Йоганнес, не тямлячи себе від радості. — То я пішов! А ви не виходьте з моєї кімнати, бо зараз прийде Брітта.

У дверях він ще раз обернувся й суворо наказав:

— Моа, не смій дивитися телевізор!

Моа ображено стулила губи.

— Пф-ф! — форкнула вона.

— Ти прийняв рішення? — запитав чоловік.

Антак не дивився вгору.

— Думаєш, що таким чином захистиш свого сина? Тоді весь твій народ заплатить за те, що ти не хочеш задовольнити моїх вимог! Увесь твій народ і твій син разом із ним!

Антак затремтів.

— Я знищу твій народ, хранителю історії, — сказав чоловік, і його голос звучав майже щасливо. — Ніхто не посміє чинити опору Каїнові безкарно! Я висаджу в повітря весь твій народ і сина твого разом із ним. Яка Каїнові користь від медлевінґерів, якщо ти не приведеш йому золотяра?

Ведур обійняв Антака за плечі.

— Я придбаю вибухівку, — сказав чоловік. — Ви знаєте, що таке вибухівка? Ти маєш ще кілька днів, аби змінити свою думку, Антаку.

Він нахилився до бранців так низько, що аж торкнувся головою голови Антака.

— Не будь дурнем! — прошепотів він. — Не будь дурнем!

І знову стало темно.

38

Йоганнес пробіг повз пожежну частину, перейшов вулицю. У нього над головою залізним віадуком прогримів потяг метро в напрямку центру. Перед тим як повернути на Дайхштрасе, хлопець глянув на береговий мур біля Митної вежі й здригнувся. «Корделії-2» не було. Її місце на пристані було порожнє.

«Ми спізнилися! — в паніці подумав Йоганнес. — Як я міг так просто піти сьогодні зранку до школи! Я ж знав, хто тримає Антака з Ведуром! Як я міг доручити це малому Ніссові, який тут взагалі не орієнтується, тільки через те, що він може ставати невидимим! Він же навіть не знає, як працює мобілка!»

— Ну, знову вчасно? — промовив голос за спиною; рука, яку поклали йому на плече, смерділа димом. — Я так і знав! Малий надійний.

З вузького проходу, що веде до каналу, вийшли Патрик і Саша.

— Але чи приніс він бабло, Кев? — недовірливо сказав Саша. — Пунктуальність ще нічого не означає.

— Не, пунктуальність ще нічого не означає, — повторив Кевін, забравши свою руку з Йоганнесового плеча. Зараз, пополудні сонце осяяло фахверкові фасади будинків; туристи із мапою міста в руках зупинилися на шляху до містків і читали пояснення на синіх емальованих табличках, що були встановлені на багатьох пам’ятках старого міста.

«Нічого вони мені не зроблять, — подумав Йоганнес. — Поки тут товчуться туристи. Про мене, хай би їх було ще більше».

— Грубий, я думаю, він приніс, — висловив припущення Кевін, так, ніби Йоганнес і не стояв поруч. — Гадаю, він зрозумів те, що ми пояснили. Не такий вже він і дурень.

— Не, не такий вже він і дурень! — викрикнув Патрик.

— Ну, де гроші для доброго дядечка Кевіна? — запитав той. — Де це — як воно називається, Сашо?

— Відшкодування службових витрат, — підказав Саша, загасивши ногою цигарку. — Відшкодування службових витрат, шефе.

— Точно, — сказав Кевін, запихаючи руки до кишень куртки. — Дай гроші Саші, він мій адвокат.

Йоганнес відчув, як нагрілася монета в його долоні.

— Я більше не мав грошей, — прошепотів він. Хмарка закрила сонце, відразу стало холодно. — Тому я просто… Словом, моя мама має колекцію монет.

— Не жени фуфло, малий! — пригрозив Кевін, підступивши на крок ближче. Його обличчя змінилося за секунду. — Навіть не думай мене намахати!

— Я й не думаю! — перелякано мовив Йоганнес, простягаючи долоню. Хоч сонце вже не світило, золота монета зблиснула. — Це справжнє золото. Воно коштує більше, ніж двадцять! Чесно!

Кевін з недовірою нахилився над монетою і підкликав Сашу.

— Що скажеш, Грубий? — запитав він.

Кінчиками пальців Саша взяв монету і подивився на неї, тримаючи проти світла.

— Одна марка, — прокоментував він. — 3 минулих часів, шефе. Але золота.

— Ну, вона справжня, Грубий? — запитав Кевін так, ніби Саша розумівся на таких речах.

— Треба спробувати на зуб, — сказав Саша і взяв монету до рота. Очевидно, він теж знав цей трюк із фільмів про Пеппі Довгупанчоху. — Ого, нічого собі! Старий, вона справжня, чувак!

— Не вірю! — буркнув Кевін.

— Вона м’яка, — пояснив Саша. — Спитати в банку?

Кевін вхопив Йоганнеса за рукав.

— Якщо ти мене намахав!.. — прошепотів він погрозливо, очі його майже вилазили з орбіт від люті. — Тоді х-х-х-хр! — І він рвучко пройшовся по горлу ребром правої руки. — Мене ніхто не намахує, малий!

— Точно, шефе, вбий його! — закричав Патрик. — Завали його, старий, замочи його!

— Але вона справжня — чесно! — скрикнув Йоганнес. Він не розумів, чому туристи їздять ліфтом вгору-вниз у соборі святого Михайла і годинами гуляють уздовж річки, от тільки Дайхштрасе нікого не цікавить. Бруківка між фахверковими будиночками цілковито безлюдна.

— Я ж сказав двадцять євро! — верещав Кевін. — Га? Га? Я так сказав, малий, чи нє? Так чи нє? — І він так тряс Йоганнесом, що в хлопця аж зуби заклацали.

Раптом біля Йоганнесового обличчя зблиснув ніж.

— Ти так сказав, шефе! — кричав Патрик. — Ти стопудово так сказав!

Патрик підійшов ближче й запитав:

— Показати йому, що ми робимо з тими, хто фігню поре, шефе? Полоскотати його?..

У цей момент його ніж просвистів у повітрі. Та замість того, щоби з брязкотом впасти на бруківку, він затримався на висоті двадцяти сантиметрів над землею і завис.

— Напад! Атака! — вигукнув голос, якому бракувало тіла. — Твій час прийшов! Я випущу тобі мізки з дині!

Патрик закрив обличчя руками й затремтів.

Нісс знав дорогу від баркаса додому. Спочатку треба біля щогли перейти вулицю над водою, потім був найгірший відрізок. Поміж кривих будинків дорога вимощена великими круглими каменями. Минулої ночі він тут посковзнувся і впав.

Назустріч йому сунули люди, які, йдучи, розглядали свої мапи; раптом Нісс зупинився. За кілька кроків угору перед собою він побачив Йоганнеса з трьома людськими хлопчиками. Один із них тримав Йоганнеса за рукав і кричав на нього, Нісс відразу збагнув: бути лютішим за того хлопця просто неможливо!

«Це помічники Каїна, — зі страхом подумав Нісс. — Ой леле, вони відкрили наші задуми!» І, все ще невидимий, підбіг ближче.

— Точно, шефе, вбий його! — кричав один із хлопців, і Нісс відступив. Люди були точнісінько такі, як у легендах. Не лише постаті у зоровій скриньці билися між собою.

— Я ж сказав двадцять євро! — верещав найвищий хлопець, який тримав Йоганнеса, мов у лещатах. — Га? Га? Я так сказав, малий, чи нє? Так чи нє?

Нісс усе зрозумів і полегшено зітхнув. Троє хлопців, хоч якими страшними вони були, не мали нічого спільного ані з Каїном, ані з Антаком і Ведуром. Він пригадав, як Йоганнес розповів про хлопця зі своєї школи і як злякалася Моа, коли довідалася, що люди й справді таке витворяють.

«Але вони так і чинять, — здригнувшись, подумав Нісс. — Вони показують це у зорових скриньках, бо чинять так насправді. Або вони чинять так насправді, бо показують це у зорових скриньках. І не має значення, що маленькі фігурки за склом зроблені із сили струмів. Справжні люди такі самісінькі».

У цей момент один із хлопців витяг ножа. «Полоскотати його?..» — запитав він, прикладаючи ножа під Йоганнесове підборіддя.

Нісс розгубився. Він злякався, але ще більше розлютився. Він рвучко підстрибнув і вихопив ножа. Торкнувшись ножа, він подумав, що не зможе його забрати, адже хлопець був значно сильніший за нього.

Але несподіванки було достатньо. Ніссові навіть не довелося докладати зусиль. Ніж опинився у його руках.

«Напад! Атака! — люто закричав Нісс. Він пригадав, що казали в таких випадках люди. — Твій час прийшов! Я випущу тобі мізки з дині!»

Хлопець, у якого він забрав ножа, затулив обличчя руками і затремтів.

Полегшення було настільки великим, що Йоганнес відчув, як підкошуються у нього ноги. Нісс його врятував. Якщо зараз не припустилися помилки, то, можливо, вдасться назавжди позбавитися шантажистів.

— Дякую тобі, дякую тобі! — сказав він якнайурочистіше — наскільки це дозволяло тремтіння голосу, і нахилився в тому напрямку, де мав стояти Нісс, який все ще тримав у руці ножа. Йоганнес взяв ніж і на мить відчув пальці Нісса. Це відчуття було втішне.

— Дякую тобі, о Великий Духу води і землі! — сказав він і зрадів, що хоч таке спало йому на гадку. Тепер залишалося сподіватися, що й Нісс упорається зі своєю роллю.

Але йому, очевидно, це давалося важко. Може, він просто ще замало пожив у людському світі.

— Прошу, — нерішуче промимрив він. А тоді, певно, зрозумів, що того замало. — Ти ж знаєш, з родиною жартувати не варто! — крикнув він. — Хай чуваки женуть бабло, інакше склеять ласти!

Йоганнес отетерів, а Саша в паніці кинув золоту монету. З брязкотом вона покотилася бруківкою.

— Та ми ж так, по приколу, старий! — благально промовив він, відступаючи на три кроки назад. — Ти ж не думав, що ми серйозно, правда? Ми завжди були твоїми друзями!

Йоганнес підняв монету. Він розумів, що тепер не може так просто відпустити цих трьох. Як сказала Брітта, такі, як Кевін, стають або королями, або карликами, третього їм не дано. Тому вони й мучать інших, аби самим не почуватися карликами.

— Ані руш! — крикнув Йоганнес, і його голос зірвався. — На коліна, всі троє!

І раптом він відчув неймовірне полегшення. Він врятований! Кевін більше ніколи йому не погрожуватиме. Але коли Кевін, Саша й Патрик стали перед ним на бруківці на коліна і не наважувалися підвести на нього погляд, він відчув ще щось інше.

«Я ж не такий, як Кевін, — сполошився він. — Король або карлик. Але щойно я відчув, як це — мати владу над іншими, коли вони тремтять перед тобою. Чутися при цьому великим, непереможним». Він глибоко вдихнув.

— О Великий Духу! — сказав Йоганнес, шукаючи поглядом унизу Нісса. — Скажи їм, що ти завжди триматимеш свою руку-оберіг наді мною і над всіма іншими дітьми моєї школи, десь приблизно до восьмого класу! І що ти миттю з’являтимешся, як вихор, тільки-но ці троє знову спробують когось шантажувати чи кривдити або завдавати ще якоїсь шкоди.

Він боявся, що Нісс вже десь зник, але тоді почув голос з-понад бруківки.

— Я завжди триматиму свою руку-оберіг над тобою і над усіма дітьми твоєї школи приблизно до… до якого класу, повтори? — спантеличено перепитав Нісс.

— До восьмого, о Великий Духу! — відповів Йоганнес. — Але і над старшими, якщо вони слабші за Кевіна.

— Приблизно до восьмого класу! — сказав Нісс, і тепер його голос нарешті зазвучав твердо. — І я миттю з’являтимусь, як вихор, тільки-но ви троє знову спробуєте робити щось таке, як оце щойно, і тоді ви склеїте ласти, Луїджі.

— Затямили? — грізно спитав Йоганнес. — Затямили, що вам сказав Великий Дух?

Хлопці кивнули, але так і не наважилися поглянути на нього.

— Вам ніхто не повірить, якщо ви розкажете цю історію, тож нема сенсу таляпати язиками. А Великий Дух буде завжди поруч, вдень і вночі.

— Влітку і взимку! — крикнув невидимий Нісс, і троє розбишак здригнулися.

— Коли б він не наблизився до вас, — промовив Йоганнес, — відтепер ви будете виявляти йому свою повагу, падаючи перед ним на свої брудні коліна. Зрозуміло?

— Зрозуміло, — промимрив Саша, і не встиг Йоганнес змусити і двох інших приєднатися до нього, як Нісс перебив його.

— І Йоганнесові виявлятимете повагу, інакше я випущу вам мізки з дині! — радісно промовив він. — Із родиною не варто жартувати, Луїджі!

Йоганнес перелякано захитав головою. Він уявив собі, як Кевін і двоє його друзяк падатимуть перед ним у школі на коліна, на кожній перерві. Цього не можна допустити. Просто не можна.

— Але досить поклону, правда, о Великий Духу? — швидко сказав він. — Мені досить буде, коли вони ледь схилятимуть голову.

— Хай буде так! — прорік невидимий Нісс. — А тепер пензлюйте звідси.

— Геть! — наказав Йоганнес і махнув рукою так, як відганяють голубів.

Він ніколи б не подумав, що ці троє вміють так швидко бігати.

39

Йоганнес подякував Ніссові, але той тільки кивнув. Він наполягав на тому, щоби негайно повернутися до «Корделії-2», але коли вони прийшли, палуба була порожня — ні ящика, ні Томаса. На кілька човнів далі троє чоловіків з інструментами ремонтували корабельний мотор, і Йоганнес збагнув, що було би дуже підозріло, якби він зараз почав детально оглядати баркас. Тому він тільки раз смикнув за клямку й знову застрибнув на понтон. Він знав, що невидимий Нісс зазирне в усі вікна.

— А Томаса нема? — запитав Йоганнес одного з чоловіків.

— Він на роботі, — відповів чоловік, не підводячи очей. — Поршень стерся, я ж казав.

— Дякую! — ввічливо сказав Йоганнес. Брітта в такій ситуації точно додала б іще: «за приязну і вичерпну інформацію». Але він стримався.

Хтось смикнув його за холошу.

— Ну? — тихо запитав Йоганнес, коли вони минули чоловіків і вийшли на сходи. — Він затягнув ящик у каюту?

— Всередині нічого нема, — сказав Нісс, а Йоганнес усвідомив, наскільки швидко звик говорити з невидимим. А ще кілька днів тому він вмер би зо сміху, якби хтось йому таке напророчив.

— Але ж він не привіз його сюди, аби переправити ще кудись! — задумався Йоганнес. — Він же його ледве волочив. Ящик має бути десь тут поблизу. Ніссе! Ніссе, ти ще тут?

Позаду нього хтось захекався.

— Не так швидко! — прокректав невидимий голос. — Ти ж знаєш, в мене коротші ноги, ніж у тебе!

— Даруй, — вибачився Йоганнес. — Але я маю рацію, правда? Тому вночі треба знову зробити вилазку. Ліна в бабусі Ільзи, Томас на роботі. На баркасі ми, либонь, зорієнтуємося, куди він подів той ящик. Може, в Шпайхерштадті? Поміж килимів?

— Не так швидко! — погукав іззаду Нісс.

Тому додому вони дісталися допіру, коли Брітта вже давно повернулася з навчання.

Відчинивши вхідні двері, Йоганнес почув схвильовані голоси з кухні.

«Вона знайшла Моа і Торіла, — подумав Йоганнес. — Тепер мені цікаво, чи вона подумає, що здуріла, чи що обидві істоти заслуговують на співчуття. Якщо Моа не надумала пурхати, то врятувати ситуацію ще, мабуть, можна».

Але на кухні біля вікна стояли тільки Брітта, Їделунґ і Ліна і визирали на подвір’я.

— Йоганнесе! — гукнула Брітта. — Ти маєш це побачити!

— Покашиїнський рився, я знаю, — з полегшенням сказав Йоганнес.

Отже, цього разу їх знову не викрили.

— І повиривав твої троянди. Мені шкода, мамо. Може, їх можна знову запхати в землю.

— Та ні! — схвильовано скрикнула Брітта. — Я зовсім не про те! — Вона відступила на крок убік, даючи Йоганнесові місце біля вікна.

Коли Йоганнес зайшов до кухні, йому здалося, що там темніше, ніж завжди. Тепер він зрозумів чому. Заплющив очі, а потім знову розплющив — йому ніяк не вірилося, що це правда.

— Неймовірно! — кричала Брітта. — У це важко повірити! Як таке могло трапитися?

— Без поняття! — перелякано відказав Йоганнес. Недаремно ж він просив Моа не виходити з його кімнати!

Все подвір’я було заповнене велетенськими бамбуковими кущами, які, внизу ще тоненькі й ніжні, росли з Бріттиних горщиків, а вгорі сягали даху. Приблизно на висоті другого поверху вони розгалужувалися, закриваючи собою небо. Йоганнес ніколи не уявляв, що бамбук може бути таким гігантським.

— Я закликала до нас Курта, — сказала Брітта. — Воно вже сягнуло його балкона.

— Ти його десь недавно вдобрювала? — поцікавився Їделунґ. — Якесь нове супердобриво?

Брітта похитала головою.

— Я думаю, це все екологія, — висловила припущення Ліна. — У повітря потрапляють різні такі штуки — водорості ж теж від того ростуть як ненормальні.

Їделунґ кивнув, погоджуючись:

— Це все пояснює. Навіть якщо це страшно.

— Тоді нам треба поінформувати газети! — запропонувала Брітта. — Це ж чистісіньке божевілля!

— Ні, тільки не газети, мамо! — вигукнув Йоганнес.

— Так, Брітто, гадаю, Йоганнес має рацію, — сказав Їделунґ і кивнув Йоганнесові. — Хтозна, що з того вийде! Ми ж їх ніколи не позбудемося, а потім вони ще невідомо що повідомлять. Ніколи не довіряй газетам і телебаченню! А якщо Ліна має рацію і це явище пов’язано з екологією, то воно повториться ще десь в іншому місці. Тож нехай газетярі товчуться деінде.

— Точно! — вдячно кивнув Йоганнес.

— А сусіди? — запитала Брітта. — Вони ж це теж бачать!

— Багато хто в цей час ще на роботі, — сказав Їделунґ. — А коли прийдуть додому, цього вже не буде. — Він роззирнувся. — Ви ж маєте пилку? Внизу стовбури тоненькі. А коли вони лежатимуть на землі, ми їх розпиляємо.

— О’кей, — сказав Йоганнес.

Вони впоралися швидше, ніж Йоганнес міг припустити. Розпиляний бамбук великою купою лежав посеред подвір’я. Горщики вони завбачливо занесли всередину — щоб замести сліди.

— Ну, прошу дуже! — задоволено сказав Їделунґ, витираючи руки до джинсів. — Тепер коли хтось визирне, то подумає, що ця купа — справа рук цього Покашиїнського. Якщо за нами ніхто не спостерігав, то він єдиний, з ким у нас можуть бути клопоти.

— І б’юся об заклад, вони в нас будуть! — сумно промовила Брітта.

Йоганнес згадав розповідь Торіла й Моа про їхню ранкову зустріч з Покашиїнським.

— Не впевнений, що так буде, — задумливо проказав він. — Побачимо.

Тільки тепер Йоганнес зрозумів, що Ліна весь цей час їм допомагала.

— А що ти тут робиш? — запитав він. — Чому ти не на «Корделії»?

Брітта запросила Їделунґа до своєї кімнати.

— За це ми зараз швиденько вип’ємо рамазотті перед тим, як я піду на роботу, — сказала вона. — Яке щастя, Курте, що ти прийшов!

— Яке щастя, Курте, що ти прийшов! — повторила Ліна високим зміненим голосом. — Як чудово, Курте! Як вона на нього дивиться!

— Дурниці! — пробурмотів Йоганнес.

— Дякую, що ти мені допоміг, Курте! — улесливо примовляла Ліна. — Такий чарівний сильний мужчина! Можна помацати твої м’язи, Курте?

— Замовкни! — сердито викрикнув Йоганнес. Він дивився на неї з недовірою. Звісно, вона ревнувала.

— Крім того, тобі має бути байдуже! — сказав він. — Вона ніколи не кохала Томаса, якщо ти не знала. Ти що, хотіла їх двох посватати?

Тепер розлютилася Ліна.

— У тебе не всі вдома! — закричала вона. — Мені просто здається, що вона поводиться огидно!

Йоганнес зітхнув.

— Та нехай собі трохи розважиться, — промовив він уже спокійніше. — Ну, то чого ти прийшла?

— Подумай! — сказала Ліна.

Йоганнес знизав плечима.

— Без поняття, — сказав він. — Справді не знаю.

— Тоді я залишу це в себе, — зухвало тупнула ногою Ліна. — Якщо ти навіть не помітив його відсутності.

У цей момент Йоганнес зрозумів, про що йдеться. Як він міг забути! Нісс розповів йому, та досі він просто не мав часу цим перейматися.

— Моя мобілка! — зрадів Йоганнес. — Дуже дякую! Де ти її знайшла?

— Де знайшла? — задерикувато перекривила приятеля Ліна. — Вгадай!

Йоганнесові не треба було вгадувати, але він постарався, щоби Ліна цього не помітила.

— У школі? — запитав він, зволікаючи. — Я залишив її під партою?

Ліна кинула мобілку на кухонний стіл.

— Томас знайшов її на палубі, — сказала вона. — Вона раптом упала згори! Він думав, що вона належить якомусь туристові. — Дівчина уважно подивилась йому в очі. — Але це твоя. Я ж знаю твою панельку. І чого це ти сьогодні пополудні кидався мобілками поблизу «Корделії»? І взагалі, де ти був? Ти що, стежиш за нами, чи що?

Йоганнес похитав головою.

— Я, певно, залишив її, коли був у вас останнього разу! — припустив він. — Та я вже цілу вічність її шукаю! То Томасу тільки здалося, що вона впала на палубу.

Ліна подивилася на нього з недовірою.

— Ну, добре, може й так, — сказала вона. — В будь-якому випадку, це логічно.

— Дякую, що ти мені її принесла, Ліно! — сказав Йоганнес.

Брітта вистромила голову з дверей кухні.

— Курт уже пішов, — повідомила вона. — Я теж мушу бігти. Якщо хочете, можете завтра знову прийти на сніданок, Томас і ти, Ліно! Я була би рада. Але не так рано, як минулого тижня.

— Я скажу Томасові, — відповіла Ліна і попрямувала до дверей. — Дякую за запрошення.

Ну от, ще й Томас прийде на сніданок. Він нізащо не повірить, що мобілка давним-давно лежала на палубі, він же бачив, як вона летіла! Ліна йому сказала, чия вона. А завтра Брітта розповість йому про бамбук…

Досі Томас тримав тільки Антака і Ведура і нічого не знав про Нісса, Торіла і Моа. Але тепер він здогадається. Певна річ, він же не дурний.

Отже, настав час діяти.

40

Мунна чекала три дні, відколи Нісс зник, і з кожним днем щораз більше потерпала. До того ж від учора ніхто не бачив Торіла. У селі, мов підступна хвороба, поширювався страх.

«Спочатку Антак! — розповідали одне одному медлевінґери. — Потім Ведур! Його син і маленька дика лі-фея, яка чекає на свою фібулу! А тепер ще й Торіл, син Антака!»

«А ви не пригадуєте? — говорили вони. — Не пригадуєте, що минулої осені спіткало Артабака, Ретяка й Айлісса? Що тут з нами коїться? Що відбувається в краї?»

Вони ховалися у своїх будиночках і, тільки-но починало смеркати, зачиняли всі двері й вікна; вони більше не ходили поодинці навіть найкоротшою дорогою; а дітям не дозволяли бавитися перед будинками.

Тільки Мунна годинами стояла надворі й дивилася на безлюдну вулицю. А коли настав п’ятий вечір відтоді, як Ведур попрощався і не повернувся — ані він, ані хтось із чотирьох, — вона без жодного страху вирушила у темряву.

Йоганнесові важко було не заснути, але вийти перед північчю він не міг. Троє юних медлевінґерів клацали дистанційним пультом, перескакуючи з каналу на канал, а Йоганнес тим часом дрімав. У півсні мріяв про те, щоби колись знову проспати цілу ніч, без перерв. Ніколи не подумав би, що ліжко може стати таким принадним!

Незабаром по півночі він вирушив до гавані.

Холодне нічне повітря його збадьорило. У центрі міста п’ятничного вечора збиралися тлуми охочих до розваг, але внизу, на набережній, було тихо. Час до часу Йоганнес озирався. За ним ніхто не стежив.

Безгучно — наскільки це було можливо — він біг уздовж понтона. Тихо погойдувалися покинуті кораблі, лише іноді вітер з міста доносив музику і сміх. Потойбіч каналу темнів Шпайхерштадт.

Йоганнес намацав у кишені ключ. Майже діставшись «Корделії», підвів погляд. Ключ зайвий.

«Кляте лайно!» — в паніці прошепотів Йоганнес. Двері баркаса були відчинені, а зсередини долинав звук, від якого йому перехопило подих. Досі він чув таке тільки по телевізору, але й там не часто. Адже Брітта не дозволяла йому дивитися фільми зі сценами насильства.

На баркасі хтось стогнав.

На якусь мить Йоганнесові захотілося втекти. Це бажання виходило не з голови — втікати хотіли його ноги, які вже обернулися, його тулуб, що вже нахилився для старту. І тільки потім прийшла перша думка.

На баркасі хтось стогнав. Але більше нічого не було чути. Ані боротьби, ані криків. Стогнала тільки одна людина.

Це могло бути все що завгодно. За останні дні хлопець у цьому переконався. Могло статися і так, що хтось на «Корделії» вже його помітив і тримав на прицілі. Але швидше за все це було таки неймовірно.

Стогін не припинявся, і Йоганнес підкрався на крок ближче.

«Ніколи собі не пробачу, якщо зараз не наважуся, — подумав він. — Цей жахливий звук може означати все, що завгодно, і якщо я зараз втечу, то ніколи не довідаюсь, що це було. Може, то Антак і Ведур, і як я потім виправдаюся перед Ніссом, Моа й Торілом? Якщо я зараз втечу, то не зможу про це розповісти, доведеться мовчати й відбріхуватися. Крім того, я й сам хочу це знати».

Він зістрибнув на палубу так тихо, що сам не почув. Потім обережно нахилився над східцями, що вели до каюти.

У каюті було темно, хоч в око стрель, але стогін посилився, щойно Йоганнес просунув голову в двері. Хтось ніби намагався покликати його, але звук був слабкий і приглушений.

Йоганнес обережно намацав на стіні вимикач і ввімкнув світло.

У каюті панував жахливий безлад. Дверцята шафок були відчинені, а підлога вкрита всім, що перед тим містилося в тих шафках. Друзки тарілок, склянок і горнят упереміш із пакетиками чаю, кружальцями ковбаси і шкарпетками; зошити Ліни видніли з-під зірваної скатертини, на якій лежали три монети, розкритий гаманець і Томасів заплічник.

— О Боже! — промурмотів Йоганнес.

Посеред цього безладу на підлозі лежав Томас, скручений дугою, зі зв’язаними за спиною руками і ногами. Жахливий стогін поривався з його рота, заклеєного широкою стрічкою скотчу.

— О Боже, Томасе!

Отже, Матевка з килимового складу виконав свою погрозу. Хоча не минуло ще й тижня.

Стогін посилився, тепер він звучав вимогливо. Напевно, Йоганнесові слід було бути обережнішим, він сам це розумів; зрештою, він був майже переконаний, що Томас викрав Антака і Ведура. Але Томас був ще й батьком Ліни і людиною, яку Йоганнес вже багато років хотів бачити своїм батьком.

— Чекай, я зніму!

Томас закричав, а Йоганнес намагався не думати, як то — коли тобі з рота зривають великий пластир.

— А-а-а, прокляття! — вилаявся Томас. — Ти що, здурів? Ай!

Йоганнес озирнувся.

— Тут десь є ножиці? — спитав. У нього тремтіли коліна.

Томас застогнав.

— У столі в шухляді, — відповів він. — Якщо знайдеш.

Йоганнес знайшов. Шухляда була вирвана з закріпленого на підлозі столу, і весь її вміст валявся на підлозі. Великі кухонні ножиці лежали поряд.

— Та-а-ак! — прошепотів Йоганнес, нахиляючись над Томасом. Щойно тепер він побачив, що з рани на чолі на підлогу крапала кров. А такої велетенської ґулі Йоганнес ще ніколи не бачив.

— Швидше! — сказав Томас. — Ти не уявляєш, як воно тисне!

Йоганнес розрізав синтетичну білизняну мотузку, якою були зв'язані руки і ноги бранця. Томас знову скрикнув. Потім Йоганнес обережно зняв мотузки з зап’ясть і щиколоток.

— Ось! — прошепотів він. — Все вже о’кей.

Якийсь час Томас не ворушився.

— Ну, я, мабуть, не назвав би це все о’кей, — сказав він стогнучи. — О’кей я уявляю собі трохи інакше.

Електричний чайник вони витягли з-під Томасових сорочок, поміж друзками знайшлися пакетики чаю. Тепер Томас з Йоганнесом всілися один навпроти одного й дмухали на гарячий чай.

— Насамперед розкажеш мені, що ти тут робив уночі! — озвався Томас, надливаючи чай. — Бо це ненормально.

Йоганнесові хотілося сказати, що зараз є ще багато іншого, більш ненормального, але стримався. Думки переверталися у нього в голові. Те, що сталося, могло означати що завгодно. Тому слід бути обережним. І спробувати якомога більше довідатися.

— Я хотів зробити Ліні сюрприз, — пояснив він. — Брітти все одно ніколи нема вдома, і мені стало нудно.

— І ти собі просто взяв і пішов уночі? — спантеличено промовив Томас. — Як ти думаєш, що на це сказала би твоя мати?

— Але ж ти мене не видаси? — благально сказав Йоганнес. — Зрештою, я ж тебе врятував!

Томас похитав головою.

— Ліни тут нема! — продовжував він. — Хіба ти не знав? Коли я вечорами працюю, вона завжди в бабусі Ільзи.

Йоганнес вирішив не відповідати на це запитання.

— І на тебе напали? — поцікавився він. — Може, варто викликати поліцію?

— Що ти?! — злякався Томас. — Щоби вони дізналися, що я тут живу? Ні, про це не може бути мови.

— А! Правда… — промурмотів Йоганнес. Звісно, це й справді могло бути причиною. А може, й ні… — Але хто ж то був?

Томас обережно зробив перший ковток.

— А звідки я знаю? — сказав він. — Але йому достоту бракує клепки! То ж видно з першого погляду, що тут нема чого красти!

— На напад з метою пограбування це не схоже, — сказав Йоганнес. Йому це було відомо з детективів. — Якщо він не взяв грошей. Він тут щось шукав.

Йоганнес уважно подивився на Томаса.

— Логічно! — погодився Томас. — Я це теж зрозумів! Приходжу з роботи додому, відчиняю двері, раптом — ніж до горла! «Давай сюди!» — кричить тип з капроновою панчохою на голові. «Ну, давай сюди!» Мені здалося, що я в кіно.

— Серйозно? — перепитав Йоганнес. Він хотів збагнути, де можна вірити Томасові, де — ні. — І що він шукав?

Томас знизав плечима.

— Без поняття! — відповів Томас і обережно помацав ґулю на чолі. — Ай, дідько! Хай там як, лагідним він не був.

— Ні, не був, це помітно, — сказав Йоганнес. — Може, рану треба зашити? Чи принаймні накласти скоби?

Томас похитав головою:

— Нічого страшного.

Йоганнес подумав, що це могло би видатися підозрілим.

— Але ж він сказав тобі, що шукає! — вигукнув він. — Бо інакше це просто якийсь ідіотизм.

— «Давай її сюди!» — от що він верещав. І безперервно мене гамселив. Думаєш, у такій ситуації можна щось почути? Хай я його піймаю!

— Може, він хотів твої документи? — запитав Йоганнес, гордий з того, що це спало йому на гадку: так він міг непомітно у них зазирнути.

— Мої документи? — здивувався Томас. — Навіщо?

Йоганнес знизав плечима.

— А ти вже перевіряв, вони на місці?

Томас витріщився на нього, потім сягнув у кишеню своєї куртки.

— Прошу! — сказав він і кинув Йоганнесові на стіл пластиковий футляр.

— Паспорт всередині? — запитав Йоганнес і відчув, що знову затремтів. Зараз він побачить. Томас Маркус Каїн Маґґеві. Мабуть, Антак сміявся з цього.

— Ясно, що є, — відповів Томас. Тепер він пив уже більшими ковтками. — Кому потрібний мій паспорт.

— Можна глянути? — спитав Йоганнес і відкрив футляр.

Всередині він побачив темно-червоний закордонний паспорт, потріпане водійське посвідчення, дисконтну картку, кредитну картку і захований за безсистемно складеним списком телефонів паспорт.

— Все на місці, — розчаровано сказав Йоганнес. Томас Маркус Маґґеві. Він зазирнув у закордонний паспорт. Потім у водійське посвідчення. Томас Маркус Маґґеві, нічого смішного.

— Що ти там дивишся? — запитав Томас і забрав хлопцеві з рук футляр. — Думаєш, він злизав з документів букви?

Йоганнес похитав головою.

Ніде ніякого Каїна, але ж Антак його бачив. Хотілося би знати, що то мало означати.

— Ти ліпше йди додому, — сказав Йоганнес зі стогоном, тримаючись за голову. — Дуже дякую за порятунок, але якщо я тебе ще раз тут вночі побачу — розкажу Брітті.

Йоганнес наморщив лоба.

— Про те, що тут сталося, — сказав Томас, — мовчимо, як риби, гаразд? Я все поприбираю. Нікому ні слова.

— Як нікому ні слова? — запитав Йоганнес. — Ліна ж помітить…

— Не хочу її хвилювати, — пояснив Томас ніяковіючи. — Я вже придумав, що їй сказати.

— Он як, — промурмотів Йоганнес.

— Брітті теж не треба знати, — сказав Томас. — Присягаєшся?

Йоганнес кивнув.

— До речі, — сказав Томас і подивився йому прямо в очі. — Що то було сьогодні з твоєю мобілкою?

— Я, мабуть, її забув, — відповів Йоганнес.

Томас пильно дивився на нього.

— Вона прилетіла, — суворо сказав він. — Не розказуй мені байок. Мені вже теж підозріло, чого це ти тут постійно тиняєшся, друже Йоганнесе.

Але Йоганнес вже піднявся по східцях і виліз на палубу.

— Бувай, Томасе! — крикнув він. — До завтрашнього сніданку!

І помчав.

— Величносте! — гукнула Мунна.

Вона ввійшла в рипучі ворота, пробігла занедбаним парком і постукала у вікно, єдине вікно палацу, яке світилось о цій порі.

— Величносте, я мушу з тобою поговорити! Негайно!

Король вистромив з вікна голову.

— Відчиняю, — сказав він.

У печі на кухні палацу привітно горів вогонь, а королева сиділа на припічку і плела складний різнобарвний візерунок.

— Мунно, — мовила вона й на мить підвела погляд. — Ти, мабуть, розум втратила зі страху. Все село божеволіє, але ти, звісно, маєш на це найвагомішу причину. Хочеш чаю?

Мунна кивнула і всілася на стілець.

— Тому я й прийшла, — сказала вона.

Король зітхнув. Перед ним на столі лежала важка металева лопата, і Мунна зрозуміла, що перервала його заняття: він саме обтісував ножем дерев’яний держак, підпасовуючи його до лопати.

— Вибач, що заважаю, Величносте, — сказала Мунна. — Але гадаю, настав час щось вирішувати.

Король поставив перед нею горнятко.

— Меліса і ромашка! — сказав він. — Це заспокоїть.

— Дякую, — промовила Мунна, гріючи до теплого горнятка руки. — Величносте, ти просто не можеш і далі залишатися спостерігачем!

Король поклав ножа на стіл і нервово потер руками обличчя.

— З іншого боку, — сказав він і збентежено глянув на неї, — з іншого боку: що я можу зробити?

Мунна обережно зробила ковток.

— Те, що пішов Антак, — сказала вона, — не мало нас хвилювати. Що з того, що він не повернувся? Він так вирішив, він знав, що робить. Ним керувала жадоба. Можна сказати, що він сам є винуватцем своєї долі, якою би вона не була.

Король буркнув щось собі під ніс, Мунна зрозуміла це як згоду.

— І незважаючи на це, Ведур пішов за ним, — провадила далі вона. — Чи для того, аби врятувати його, чи аби не дати заподіяти шкоду всім медлевінґерам. Ведур теж не повернувся.

Королева підвела очі від свого в’язання.

— Уявляю, як тебе це непокоїть, моя люба, — сказала вона і поміняла клубок. — Такий складний візерунок! Зрозуміло, ти не можеш сидіти і чекати. Прислухайся до неї, королю.

— Але й Ведур дорослий, — продовжувала Мунна, наче й не помітивши, що її перебили. — Ведур теж знав, що робить, він знав це роками. Відколи став винахідником, Величносте.

Король кивнув.

— Я йому, звісно, вельми вдячний! — пробурмотів він. — Правда, правила гри були такі…

— Потім зник Нісс, мій син, — вела своє Мунна. — У ніч свого Великого Дня. Цього я і боялася, Величносте. Нісс — не дурень. Коли його батько не прийшов, аби дати йому його слово, він збагнув: щось стало йому на заваді. Те, що Нісс знайшов хід…

— Знаю, це моя провина, — безпорадно промовив король, крутячи в руках лопату. Мунна побачила, що її нижній край почав іржавіти. — Я мав би захищати хід, коли пішов Ведур. Але ми ж думали, що поки він зачинений…

— Ніссові щойно виповнилося тринадцять! — не вгавала Мунна. — Ми можемо посперечатися, чи, отримавши свою фібулу, він усе ще залишається дитиною. Але, Величносте, йому лише тринадцятий минає.

— Тринадцять, як на мене, то ще не дорослий, — енергійно закивала королева. — Скажи, королю: чи тринадцятирічний хлопчик вже дорослий? Скажи!

— А Моа, яка, очевидно, пішла з ним, — додала Мунна, — їй лише одинадцять! Навіть за правилами медлевінґерів вона ще дитина.

— Та що я можу?.. — не витримав король. — А що би ти?..

— Потім зник Торіл, — продовжила Мунна. — І також не повернеться, Величносте, так само, як і всі інші. А ти хочеш бути спостерігачем? Хочеш спостерігати, як твоїх підданих нагорі захоплюють у полон люди?

— Тс-с-с! — сполохано скрикнула королева. — Мунно, так не можна. Я розумію твоє хвилювання, але ти не можеш…

Король подивився на Мунну.

— Ми не маємо воїнів, — стомлено промовив. — Ми, медлевінґери, не маємо воїнів.

— А хто говорить, що нам потрібні воїни? — крикнула Мунна. — Людей з їхнім духом винахідництва, їхньою силою і зброєю ми все одно не перемогли б! Але ж це не означає, що ми нічого не маємо робити! Величносте, відряди кількох із нас нагору! Можливо, одна з наших таємних сил, що про них ми тут внизу навіть не знаємо, стане у пригоді, аби визволити наших рідних!

Тепер король із нещасним виглядом колупав держак лопати.

— Існує прадавнє рішення, — сказав він, не дивлячись на Мунну. — І ти, Ведурова дружина, знаєш про це! І я був би першим королем за багато століть, який наважився би його порушити.

— Ти вже давно його порушив, Величносте, — відрубала Мунна.

— Ти навіть не шукав? — кричала Моа. — Навіть не шукав за ними?

— Це не мало би жодного сенсу! — розлючено відказав Йоганнес. — Там щось не те, але я чогось не розумію.

Торіл кивнув.

— Може, той, хто напав на нього, теж шукав ящик, — припустив він. — Томас сказав, що нападник кричав: «Давай сюди!»

— Томас міг збрехати, — сказав Нісс. — Там могло ще щось статись, ми ж не перевіримо. А що як там узагалі йшлося про інше?

— Про золото? — озвалася Моа. — Може, вони шукали на баркасі золото? Ці чоловіки з килимового складу?

Йоганнес знизав плечима.

— А що як то взагалі не він? — обережно промовив він. — Як ми весь час помилялися? Він був такий… Просто не віриться, що то Каїн!

Моа форкнула.

— Все сходиться! — крикнула вона. — Все! Ти сам казав! Він мав ящик! Він мав фібулу!

— Може, і напад на себе він сам влаштував, спеціально для тебе? — запитав Торіл. — Здогадувався, що ти прийдеш? Знайшов твою мобілку. Він-бо не дурний: знав, що ти за ним стежиш. Може, розраховував, що ти прийдеш? Хотів у такий спосіб відвести від себе підозру?

— Але цим радше накликав на себе ще більше підозри! — не згодився Йоганнес. — До того ж не вийде самого себе так зв’язати!

Нісс кивнув.

— Ні… — задумливо мовив він.

— І він не називається Каїн! — наполягав на своєму Йоганнес. — Я перевірив його паспорт. І закордонний теж. І водійське посвідчення. Там не було нічого, що могло би видатися Антакові смішним.

Медлевінґери принишкли.

— А то документи з фотографіями? — запитав згодом Торіл. — Ті, про які говорив Антак?

Йоганнес кивнув:

— Зрештою, твій батько сказав, що то було написано в паспорті.

Торіл кивнув.

— Може, він виробив собі новий? — запитав він. — Це можливо?

Йоганнес подумав, що в їхньому районі й не таке можливо.

— Певна річ, — сказав він. — Фальшиві документи коштують купу грошей. І навіщо йому це?

— Аби ти подумав так, як ти зараз думаєш! — вигукнула Моа. — Ти дурний, чи що?

— Але ж він не міг знати… — безпорадно пробурмотів Йоганнес.

— У нього фібула! — крикнула Моа.

Вони затихли. Раптом озвався Нісс.

— Може, хтось шукав фібулу, — припустив він. — На баркасі. Сьогодні вночі. Так, як ви двоє минулої ночі.

— Може… — задумався Торіл. — Але що б це означало?

Йоганнес похитав головою.

— Я надто стомлений, щоби думати, — сказав він. — Завтра знову…

Він позіхнув.

— Але якщо це не він, — тихо продовжував Торіл, коли Йоганнес вже лежав у ліжку, а троє медлевінґерів — на своїй ковдрі. — Якщо він не Каїн, то доведеться все починати спочатку.

Йоганнес заплющив очі. «Завтра знову», — подумав він.

41

Наскільки міцним був його сон, Йоганнес зрозумів, аж коли зірвався на ноги від дикого гуркоту. Хтось доривався до його кімнати, отже, як дзвонили в двері, він теж, мабуть, не чув.

— Йоганнесе! — кричала Ліна. — Прокидайся, Йоганнесе! Ти там помер, чи що?

— М-м-м-м! — промимрив Йоганнес, перевертаючись набік.

Тоді почувся голос Брітти.

— Він що, знову зачинився? — кричала вона, смикаючи за клямку. — Йоганнесе, досить вже! Негайно відчиняй!

— Вже йду, — промурмотів Йоганнес. — Що за поспіх?

Він глибоко вдихнув і видихнув.

— Ліно, йди вже на кухню! — сказав Йоганнес. — Мені треба… Словом, мені буде неприємно, якщо ти мене такого в піжамі…

— Відколи це? — ображеним голосом промовила за дверима Ліна. — Це щось новеньке!

Йоганнес укляк перед ліжком.

— Т-с-с-с! — прошепотів він, приклавши вказівного пальця до уст. — Я нікого сюди не впущу!

Він витяг із шафи старий банний халат, який не носив уже років п’ять, відколи перестав ходити на плавання. Халат був ледь довший за куртку піжами й на спині затісний. Про те, щоб застебнути його спереду, годі було і мріяти. Незважаючи на це, Йоганнес зав’язав на животі пояс.

— Готові? — прошепотів він. А тоді відчинив двері, швидко прослизнув у них і, захряснувши їх за собою, квапливо повернув ключ.

На кухні за столом сиділи Брітта, Томас і Ліна. Пахло свіжими булочками і кавою.

— Доброго ранку! — сказав Йоганнес, гепнувшись на останній вільний стілець. — Давно не бачилися, Томасе.

Брітта уважно глянула на сина.

— Ну й вигляд у тебе! — вигукнула вона. — Як мати я вже починаю хвилюватися!

— Я просто ще не прокинувся, — буркнув Йоганнес.

— Помітно, — сухо відказала Брітта. І тепер ще раз у присутності всіх повторила: — Я не хочу, щоби ти постійно замикався у своїй кімнаті! Я не маю другого ключа, і якщо щось станеться…

Томас глянув на Йоганнеса.

— Що має статися, Брітто? — сказав він, хитаючи головою. — Йоганнесові дванадцять. Він вже має право на приватне життя.

— Точно, — підтвердив Йоганнес і вхопив булочку. Його здивувало, що Томас так ревно кинувся йому на допомогу. Хіба що він підозрює, що Йоганнес когось у себе ховає… Тоді це не дивно.

— А що з твоєю головою? — запитала Брітта, вдивляючись у Томасове обличчя. Величезну ґулю прикривав чималий пластир. — Якщо можна поцікавитись. Мені прикро, що змушена питати, але сам ти нічого не розкажеш.

Томас торкнувся чола й здригнувся.

— Ну, мені трохи незручно про це говорити! — відповів він і зиркнув на Йоганнеса. — Я послизнувся, коли йшов уночі додому, — на сходах від понтона вниз. І впав. Так недолуго.

— Ой! — скрикнула Брітта.

— А потім у мене паморочилося в голові й мною так хитало, — продовжував розповідь Томас, знову шукаючи очима Йоганнеса, — що я поперевертав на човні все, що можна. Повне лайно.

— Він навіть чайник розтрощив! — сказала Ліна. — І зошити мої тепер такі розтріпані! Реально, Томасе, я й досі не розумію, як це могло статися.

— Нічого не пригадую! — пригнічено сказав Томас. — Я, певно, був у шоковому стані.

— Так-так, шоковий стан! — сказала Ліна. — Ти вже якось нещодавно був напився!

— Тільки не Томас! — з іронією сказала Брітта. — Не повірю!

Йоганнес сьорбав своє какао. Йому байдуже, у що ви повірите, думав він. Шок чи пиятика. Навіть якщо він зараз і протестує. Найголовніше, щоби ви не дізналися правди. Але в його паспорті не написано «Каїн».

— Як там твої курси підвищення кваліфікації? — запитала Брітта. — Коли починаються?

Йоганнес саме хотів узяти другу булочку, але завмер: його насторожило те, про що заговорив Томас.

— Ще трохи, — відповів Томас. — А до того я просто буду підробляти, ця нічна робота — не найгірше з усього, що може бути. Я ще й вдень можу чимось зайнятися.

Він намастив собі на булочку двосантиметровий шар «Нутелли», але Брітта вдала, ніби нічого не бачить.

— Вчора я, приміром, привіз на «Корделії» запасний мотор для сусіда! — сказав він. — Там у гавані. Головне — бути з ними в добрих стосунках. Щоб вони нічого не донесли річковій поліції.

— Мотор? — здивовано запитав Йоганнес. — Ти привіз мотор для човна?

— Що тут дивного? — не зрозумів Томас.

В ящику був мотор. Звичайний мотор. Не Антак з Ведуром. Звичайнісінький мотор для човна.

Стверджує Томас.

Йоганнес вкусив булочку.

Але Томас стверджує також, що вчора впав зі сходів. Томас міг багато чого стверджувати, поки неможливо перевірити його твердження.

«Але вони справді вовтузилися з мотором, — подумав Йоганнес. — Ці непривітні чоловіки на пристані. Коли ми з Ніссом там були, вчора пополудні. Можливо».

— Не бери стільки «Нутелли»! — не витримала-таки Брітта.

«З іншого боку, Томас, ясна річ, знав, — продовжував міркувати Йоганнес, — що вони працювали з мотором, приблизно у той самий час, коли моя мобілка потрапила на „Корделію“. Якщо він хитрий, то саме тому зараз про це й розповідає. Я здурію. Це просто неможливо з’ясувати».

— А що то було вчора з бамбуком? — запитав Томас, сумно поглядаючи на свою булочку, на якій крізь тонкий коричневий прошарок шоколаду проглядало біле масло. — Ліна все вигадала, чи що?

— Визирни з вікна! — сказала Брітта. — Та купа ще там!

Але Томас стомлено похитав головою.

— Ніяк не дадуть собі ради з екологією! — сказав він. — Якось моторошно.

Ліна штурхнула Йоганнеса в бік.

— А що тепер з Кевіном? — прошепотіла вона. — Як ти з тим упорався?

«Таке паскудство, що я не можу їй цього розповісти! — подумав Йоганнес. — Я б залюбки їй розказав, то було так смішно. Вона ж мені найкращий друг уже стільки років. Натомість мушу відбріхуватись».

— Мені треба в душ! — підскакуючи з місця, повідомив він.

— Йоганнесе, що за спіх? — крикнула Брітта.

Але Йоганнес вже зник у лазничці і зачинив за собою двері.

«У детективах все просто, — думав Йоганнес, пробуючи рукою воду. — Там завжди все зрозуміло, принаймні читачеві. То чому я не знаю цього зараз? Якось же ж треба вивідати, чи Каїн Томас, чи ні!»

Гаряча вода стікала по його обличчю. Йоганнес заплющив очі. Хай там як, але Ліна не втаємничена у злочини свого батька, якщо він справді злочинець, і це трохи заспокоювало Йоганнеса. Ніби не досить, що він розчарувався в Томасові! Але Ліна, цілком очевидно, ні про що не здогадується. Як шкода, що він не може їй розповісти, що сталося з Кевіном. Йоганнес повернув обличчя до струменя води. За його заплющеними повіками знову з’явився напис. Кевін. Кевін. Кевін.

Тоді він збагнув.

Томас і Ліна пішли, щойно Йоганнес вийшов з душу. Ліна кидала на нього здивовані погляди.

— Здається, я захворів! — промурмотів Йоганнес. — Почуваюся якось так… як хворий.

Брітта поклала йому руку спочатку на чоло, потім на потилицю і похитала головою.

— Гарячки нема! — сказала вона. — І дві булочки змолотив. Ні, ти не хворий.

— Може, я не виспався, — припустив Йоганнес. — Я погано спав.

І з цими словами поплентався до кімнати.

— Але не замикатися! — крикнула Брітта йому навздогін.

— Мені дванадцять! — гукнув у відповідь Йоганнес. — Я маю право на приватне життя!

І відімкнув двері.

Брітта на кухні й далі сварилася, та Йоганнес вже стояв на колінах перед ліжком.

— Ніссе! Моа! Торіле! — прошепотів він. — Мені здається, я вже знаю, хто…

— Це ж він, правда? — сказала Моа, виповзаючи на животі з-під ліжка, вся в пилюці. — Томас? Він Каїн?

— Він каже, що вчора в ящику був мотор для човна, — сказав Йоганнес. — І ми з Ніссом бачили, як чоловіки поралися біля мотора.

Нісс кивнув.

— То ти гадаєш, що це насправді не він? — запитав Торіл.

Йоганнес знизав плечима. Він витяг із письмового столу зошит з математики і відкрив його на останній сторінці. Там він колись записав перелік комп’ютерних забавок, які хотів позичити; під тим було дещо невдале зображення Люка Скайвокера.

— А зараз будьте уважні! — промовив Йоганнес.

Кевін, написав він прямо під невдалим Люком. Кевін. Кевін.

— Ну? — схвильовано спитав він.

— Що — ну? — неприязно відповіла Моа.

— Йоганнесе! — крикнула Брітта з кухні. — Ти знову говориш сам із собою?

— Я вчу уроки! — буркнув Йоганнес. — Послухай, можеш хоч на секунду лишити мене в спокої?

Він пальцем торкнувся слова.

— Ви що, не бачите?! — прошепотів він. — Тому Антак і сміявся!

Він закреслив «в».

— Кеін! — пошепки сказав Нісс. — Якщо закреслити, то виходить Кеін!

— Це приховано! — сказав Йоганнес. — Ім’я приховано, розумієте? І Кевін такий… Від нього я очікував би такого в тисячу разів швидше, ніж від Томаса!

Торіл глянув скептично.

— Неправильно написано, — сказав він.

Йоганнес похитав головою.

— Може, його батьки не знали, як це пишеться? — сказав він. — Або навпаки, перший Каїн не знав? Може, вони вже тисячі років неправильно писали?

Торіл присунув до себе зошит.

— Не знаю… — із сумнівом промовив він.

— І це пояснює сміх Антака! — схвильовано сказав Йоганнес. — Коли він побачив паспорт! Бо це настільки геніально! Приховати ім’я Каїн в імені Кевін!

— Можливо, — промурмотів Нісс.

Але Торіл знову похитав головою.

— Не думаю, — сказав він. — Антак же сказав…

— Може, він саме тому і сміявся! — сказав Йоганнес. — Бо воно було неправильно написане! Може бути!

Брітта постукала у двері.

— Йоганнесе! — сказала вона, і з її голосу Йоганнес почув, що цього разу вона й справді хвилюється. — Йоганнесе, вийди-но! Це ненормально!

— Я просто вчу напам’ять, мамо! — гукнув Йоганнес. — Ну, лиши мене в спокої! Для пана Країдлінґа! Він завжди такий суворий! — Він згадав, що справді мав зробити домашні завдання для Країдлінґа, і застогнав. — Будь ласка, мамо!

— Ти точно здоровий? — перепитала Брітта.

Злякавшись, що мати може підглянути у замкову шпарину, Йоганнес миттю опинився біля дверей і став перед ними.

— Та все о’кей! — відповів він. — Я зараз прийду на кухню!

Брітта зітхнула.

— Мені це видається дивним, — пробурмотіла мати, і Йоганнес почув, як вона повільно попрямувала на кухню. — Хай йому грець, тому приватному життю! Вічно замикається! Вічно балакає сам із собою!

Йоганнес побіг назад до ліжка і впав на підлогу.

— Я справді думаю, що це він! — прошепотів він. — Йому це ідеально підходить! Він такий огидний! І завжди вимагає гроші!

— Але чому він шантажував тебе через якихось кілька монет, якщо вже давно чекає на велике золото? — запитав Торіл. — Це ж нелогічно.

— Бо він просто підлий! — сказав Йоганнес. — Або тому, що підозрював, що я щось знаю, і хотів тримати мене на гачку.

Нісс глянув у зошит.

— Знаєш що, Йоганнесе? — сказав він. — Якщо він Каїн і знає про медлевінґерів — чому він так перелякався, коли я вчора з’явився?

— Без поняття! — розлютився Йоганнес. — Бо ти був невидимий, а він ще ніколи не зустрічав невидимого медлевінґера. Бо поняття не мав, що крім Антака і Ведура тут є ще хтось із вас. Бо боявся, що ти в курсі його темних справ. Бо він не хоче, щоби його друзяки про щось здогадалися. Може бути тисяча причин!

Нісс кивнув.

— Може, — сказав він.

— Так, але знаєш що, Йоганнесе? — сказала Моа, і Йоганнес вже з її голосу зрозумів, що вона теж не на його боці. — Коли Нісс був на килимовому складі, вночі, тоді він чув Каїна. І це був чоловік.

Йоганнес подивився на неї і зрозумів, що тепер все пропало, байдуже, які аргументи не прийшли би йому на гадку.

— Звичайно, — розчаровано сказав він. — Це так, правда, Ніссе? То був чоловік.

Він зітхнув.

— Піду заспокою Брітту, — сказав він. — Ви маєте рацію. Каїн був чоловіком. А Кевін лише хлопчик.

Він встав і пішов до дверей.

— А так гарно все складалося! — сумно промовив він. — Але що поробиш.

Торіл замислено дивився йому вслід.

— І все-таки, — промурмотів він, — ця думка не є аж такою дурною.

Йоганнес ще ніколи не був таким невиспаний. Він проспав цілу суботу. Брітту, яка стурбовано схилилася над ним, перш ніж піти на роботу, він не помітив. А коли вона пішла, Моа була змушена злетіти на його ковдру і розбуркати його, щоби він нарешті дав їм поїсти.

— Ви могли б і самі собі щось взяти в холодильнику! — невдоволено сказав він.

— Ми втратили цілий день! — буркнула Моа. — Ми сьогодні нічого не дізналися! Певно, якщо ти тільки й робиш, що спиш!

— А що ми мали би дізнатися? — запитав Йоганнес, виглядаючи крізь вікно кухні на подвір’я. Пошматований бамбук усе ще лежав величезною купою в кутку. — Де нам тепер шукати? Ми взагалі більше нічого не знаємо!

— Але принаймні на килимах? — озвався Нісс. — Байдуже, чи Томас Каїн, чи ні, ти міг би завтра на килимах…

— Завтра неділя! — сказав Йоганнес. Витягаючи з холодильника хліб і ковбасне асорті, він із здивуванням зауважив, що зголоднів. — Склад зачинений. До того ж там поряд Музей прянощів і Афганський музей. У неділю там купа туристів! Гадаєш, можна так просто вдертися туди, а всі подивляться і поплескають в долоні?

Він взяв собі кружальце копченої ковбаси і обгорнув ним квашений огірок.

— Ми більше взагалі нічого не знаємо! — вигукнув Йоганнес. Він любив квашені огірки і копчену ковбасу. — Ми весь час думали, що натрапили на слід, а тепер все розвалилося.

— Можливо, — сказав Нісс. — Твоя правда. А можливо, і ні.

Йоганнес витер рота рукою. Потім обгорнув ковбасою другий огірок.

— Тож дайте мені виспатися! — розгнівано промовив він. Звичайно, це класно, що у нього під ліжком живуть Нісс, Моа і Торіл. Але поступово він усвідомив, наскільки стомився від цього. — Я вам допомагав цілий тиждень, а тепер усьому гаплик! — І він вкусив свого саморобного рулетика з такою злістю, що ропа з огірка порснула йому на підборіддя.

— То поспи собі ще, — сказав Торіл. — Маєш рацію, ми взагалі більше нічого не знаємо. Іноді краще зробити перерву і подивитися на справу збоку.

— Саме так, — буркнув Йоганнес.

Якби він при цьому дивився на Торіла, то, мабуть, здивувався би, що в того такий замислений вигляд.