Медлевінґери

42

Неділя почалася спокійно. Йоганнес прокинувся рано, приготував сніданок для Нісса, Торіла й Моа і сів за завдання з англійської. Щастя, що пан Країдлінґ у п’ятницю захворів і не застукав Йоганнеса неготовим до уроку.

Коли прокинулася Брітта, вони разом поснідали.

— Ну, сьогодні вже все нормально? — поцікавилася вона.

— Вчора теж все було нормально! — відповів Йоганнес. — Я просто був невиспаний! Сьогодні тільки уроки треба поробити.

Брітта займалася в кімнаті своїми справами, а перед роботою пішла до подруги.

— З таким самим успіхом ми могли би сидіти вдома у своєму краї! — буркала Моа. — Який сенс у тому, що ми лежимо тут весь час під ліжком, якщо нічого не відбувається! Так ми ніколи більше нічого не довідаємося!

— Чоловік виніс з подвір’я бамбук? — запитав Нісс.

Але на вихідних Покашиїнський навіть носа не показував.

— Певно, Моа так його налякала, що він тепер цілими днями п’є, — сказав Йоганнес. — Наше щастя.

— Він називається Покашиїнський? — запитав Торіл.

Пополудні Йоганнес пішов на склад килимів у Шпайхерштадті, просто щоби заспокоїти друзів. Сонце яскраво світило, для квітня було незвично тепло, на весняному ярмарку крутилося оглядове колесо — під музику із гучномовців на сотнях атракціонів. Можливо, було би перебільшенням твердити, що набережна була переповнена туристами; але декілька приїжджих там таки походжали, фотографувалися на мостах і перед причальними палями, піднімалися зачовганими сходами до Музею прянощів.

— Точнісінько, як я й казав! — повідомив Йоганнес, повернувшись додому. — Сьогодні — жодного шансу! Склад зачинений, всюди прогулюються люди. Всередину зайти неможливо.

Нісс стулив губи.

— А вночі? — запитав він. — Вони вже так довго ув’язнені!

Йоганнес застогнав.

— Ти ж виспався! — обурився Нісс. — І нам треба продовжувати пошуки!

Йоганнес всівся за письмовий стіл.

— Побачимо! — пробуркотів він. — Хай там як, а зараз я буду робити англійську, для Країдлінґа.

Торіл зацікавлено підвів очі.

— Він називається Країдлінґ? — запитав він.

Йоганнес не відповів. Він цього ніколи й нізащо не визнав би, але поступово домашні завдання почали йому подобатися. Англійська виявилася не такою складною, якщо вшарити фішку. В кінці завжди — ed, крім неправильних дієслів. Це міг допетрати й малюк у дитячому садку. Йоганнес вже майже закінчив останню вправу, коли зауважив, що Нісс пильно на нього дивиться.

— Що таке? — запитав хлопець.

Торіл похитав головою.

— Як називається твій вчитель? — поцікавився він.

Йоганнес здивовано підвів брови.

— Країдлінґ, — відповів. — Країдлінґ Грізний. Він має в школі темну кімнату і ненавидить мене. У кожному разі, я ненавиджу його.

Торіл кивнув.

— Країдлінґ з «ї»? — уточнив він.

— Саме так, — невпевнено відповів Йоганнес. — А що тут смішного? Навіть Маґґеві звучить дурнуватіше.

— Пусти мене нагору, — попросив Торіл.

Він видряпався на Йоганнесів стілець і присунув до себе зошит з англійської.

— У кінці зошита? — запитав медлевінґер, і не встиг Йоганнес його зупинити, як він вже розгорнув зошит і взяв куцого олівця.

— Країдлінґ, — написав Торіл і задумався.

— Країдлінґ, ясно, — сказав Йоганнес. А тоді здригнувся. — Я збожеволію! — Він закреслив одну по одній літери «р», «д», «л» і «ґ». — Як я цього не побачив!

Каїн. Каїн.

— Ти наштовхнув мене на цю ідею, коли зробив так із Кевіном, — сказав Торіл. — Ім’я було приховане в іншому імені, я подумав, що це розумно.

— Ніссе, Моа! — крикнув Йоганнес. — Це Країдлінґ! Тепер він в наших руках!

Торіл не випускав олівця з рук.

— Але більше збігів нема, — сказав він. — Фібули в нього не було, і він лише твій вчитель. Не сусід. Як би він мав довідатися про хід? Де зустрів Антака з Ведуром?

— Сусід, звісно, сусід! — схвильовано скрикнула Моа. — Він навіть никав уночі на подвір’ї, правда, Йоганнесе? Тебе ще тут не було, Торіле!

— Він сказав, що впіймав Поллілі! — промурмотів Йоганнес. — Як же я раніше не подумав на нього? Він жахливий, Торіле! І від нього можна всього чекати! Країдлінґ і є вашим Каїном!

— Так! — вигукнула Моа і від захоплення пролетіла по кімнаті коло, нічого не зачепивши. — Тепер він від нас не втече!

— Але він не має фібули! — сказав Торіл. — Фібулу все ще має Томас.

Якусь мить Йоганнес знову завагався, але потім кивнув.

— Це з’ясується, — впевнено сказав він. — Закладаюся.

Торіл похитав головою.

— Треба подумати, Йоганнесе, — сказав він. — Не так все просто.

Йоганнес закрив зошит з англійської.

— Якщо це Країдлінґ, то ми знаємо, де він тримає ваших батьків, — урочисто сказав він. — Цілком очевидно! У своїй темній кімнаті. І завтра я піду туди і перевірю.

На якусь мить вони всі замовкли, так важко їм було повірити в те, що вони тепер справді досягли мети.

— Торіле! — зніяковіло сказав Нісс. — Ти розумний. Ти будеш добрим хранителем історії.

— Та де там, — зніяковіло відмахнувся Торіл.

— Від хвилювання я зголодніла! — сказала Моа і гепнулася на підлогу. — Тепер він від нас не втече.

43

Тільки коли смеркло, Йоганнес згадав, що від п’ятниці не годував Поллілі.

— Могли би мені й нагадати! — сердито сказав він до Нісса, Торіла і Моа і взяв з батареї скибку підсушеного хліба. З холодильника він витягнув варену картоплину. — Якби я сьогодні знову забув про неї, вона б мені геть схудла!

— Я з тобою! — тішилася Моа, схвильовано літаючи сюди-туди перед зачиненими дверима. — Я трохи поспілкуюся з нею, можна?

Йоганнес неприязно відсунув її в повітрі вбік.

— Знайди собі муху для балачок! — відказав він. — Як гадаєш, що скажуть сусіди, коли визирнуть з вікна і побачать, як ти пурхаєш на подвір’ї? Нам і так досі дуже щастило.

Моа ображено скривилась.

— А мені можна з тобою, — сказав Нісс, і Йоганнес відчув, що малому кортіло трохи позлити Моа. — Я ж невидимий.

Йоганнес знизав плечима. Він відчинив двері і побіг через подвір’я до клітки, Поллілі голосно пищала. Моа зрозуміла би кожне слово.

— Мені справді дуже шкода, Поллілі! — сказав Йоганнес, відкриваючи засув на дверцятах клітки. — Але ти навіть не здогадуєшся, які ми мали важкі дні! З тим усім мало про власну свиню не забув!

Поллілі накинулася на картоплину, але Йоганнес відчув на собі її докірливий погляд.

— Таке більше не повториться, — запевнив він тваринку. — Обіцяю.

Підвівшись і глянувши в інший бік двору, Йоганнес раптом побачив Нісса. Але було вже запізно.

Нісс стрибав на величезній купі розпиляного бамбуку, мов на пружинному матраці, і був чітко помітний.

Якось на уроці Країдлінґ розповів їм про лівосторонній рух в Англії і про те, як небезпечно, коли люди не концентруються на цьому. Перший час, розповідав він, всі, звісно, зосереджуються. Аварії у перший тиждень трапляються надзвичайно рідко, бо люди постійно кажуть собі: «Я мушу їхати лівою смугою! Я мушу їхати лівою смугою!» Але приблизно за тиждень уважність послаблюється. Тоді людина раптом мимовільно знову починає їхати праворуч і часто потрапляє в аварію.

— Ніссе! — у паніці крізь зуби прошепотів Йоганнес. Він ще на самому початку хотів запитати в Моа, чи лі-феї не плутаються: покласти на фібулу одну руку, покласти на фібулу обидві руки, забрати руки — він би неодмінно щось сплутав! Щось подібне, мабуть, і зробив зараз Нісс.

— Ніссе! Невидимий! — спантеличено цідив крізь зуби Йоганнес. Можливо, захопившись стрибанням, Нісс мимохіть запхав великого пальця за ремінь. І шугав у сутінках угору-вниз на бамбуковому гіллі, видимий для всіх.

А передусім — для когось одного.

Йоганнес не почув, як відчинилися підвальні двері.

— Нарешті я тебе впіймав! — викрикнув Покашиїнський, і з його невиразної мови Йоганнес зрозумів, що той знову п’яний. Попри це рухався він блискавично. — Ти більше такого не зробиш!

І, сказавши це, він заломив Ніссові руки за спину. Потім схопив його і, не звертаючи уваги на відчайдушний опір малого, потягнув його до підвалу.

— Ні! — прошепотів Йоганнес. Він почув, як за ними зачинилися двері, і побіг на кухню по Бріттині ключі від підвалу. Поки Покашиїнський тримав Ніссові руки за спиною, той не мав жодного шансу стати невидимим. Йоганнес мусив їх догнати.

Він саме зірвав в’язку ключів з гачка, як подзвонили в двері.

— Привіт, Йоганнесе! — сказав пан Їделунґ. — Я хотів, щоби твоя мама…

— Покашиїнський! — викрикнув Йоганнес і помчав сходами вниз. — Покашиїнський… — І зрозумів, що навіть не може пояснити, що сталося.

Але пан Їделунґ і не питав. Великими стрибками він наздогнав Йоганнеса і побіг з ним у підвал.

— Що сталося, Йоганнесе? — прокричав він. — З тобою все…

Перед зачиненими дверима підвалу стояв Покашиїнський, витріщаючись на ключі у своїй руці. Його тіло злегка похитувалось.

— Мале стерво більше цього не зробить! — запевнив він на диво чітко, дивлячись на Їделунґа і Йоганнеса тьмяними очима.

— Сусіде Покашиїнський! — сказав пан Їделунґ. — Мені цікаво, хто і чого більше не зробить? Ви геть не при собі!

— Я впіймав малу сволоту! — сопів Покашиїнський. — Тепер він від мене не втече! Просто гупати мені в спину, це нормально? Це нормально?

Їделунґ підвів брови.

— Якщо ви мене так прямо питаєте, то радше ні, — сказав він. — Але, можливо, я не зовсім розумію, що ви маєте на увазі.

Йоганнес відчував, як серцебиття заспокоюється. Їделунґ йому допоможе. З дорослим Покашиїнський не поводитиметься так, як із ним.

— Позавчора, — сказав Покашиїнський, повільно сповзаючи стіною підвалу, — це мале стерво просто налетіло на мене ззаду! Просто налетіло — бац! бац! Це нормально? Так не робиться!

Тут його ноги посунулися ще трохи вперед, і він гупнувся на підлогу.

Їделунґ обернувся до Йоганнеса й покрутив пальцем біля скроні.

— Це просто приголомшлива історія, пане Покашиїнський! — приязно сказав він, нахиляючись над сусідом, голова якого поступово прихилилася до плеча. — Не засинати! Агов! Хто на вас налетів?

— Прилетіло, — промурмотів Покашиїнський із заплющеними очима. — Прилетіло! Це ж ненормально.

— Ваша правда, — сказав Їделунґ, схопивши його за плечі. — І що ви зробили з літаючою тваринкою? — Він потряс Покашиїнського, аби той знову розплющив очі.

— Замкнув! — сказав Покашиїнський, брязкаючи в’язкою ключів. — Ха-ха! У підвалі! Там він собі може літати, і літати, і літати… — Його голова знову впала на груди.

— Справді? — спитав Їделунґ. — Ну, то ми глянемо. — І взяв з рук у безтямного Покашиїнського в’язку ключів. Покашиїнський мирно сопів.

Двері підвалу безшумно відчинилися, і Йоганнес побачив стоси кам’яних плит, що їх привезла вантажівка.

— Ти бачиш, щоби тут хтось літав? — запитав Їделунґ, зайшовши у приміщення. Він нахилився, щоби зазирнути поміж стосами. — Пощо я взагалі сюди заглядаю? Тільки не розповідай Брітті! Ще подумає, ніби я повірив п’яниці!

Він зачинив двері, замкнув їх, а ключ поклав на коліна Покашиїнському, який тепер доволі гучно хропів.

— Good night, — сказав він. — І солодких снів. No drinks before sunset. Може, це правило йому допомогло б.

— Що? — не зрозумів Йоганнес. Він сподівався, що двері були відчинені достатньо довго для того, щоби Нісс встиг вислизнути.

— Так казали в моїй молодості, — відповів Їделунґ. — Жодного алкоголю до заходу сонця. Можливо, Покашиїнський міг би з цього почати. Тоді, можливо, його не турбували б летючі істоти, які нападають ззаду.

Йоганнес спробував засміятись.

— Та він геть п’яний, — сказав він. — І щось йому таке ввижається.

Коли вони підійшли до дверей квартири, хтось невидимий смикнув Йоганнеса за холошу.

— А що тебе так налякало? — запитав Їделунґ, наморщивши чоло. — Тільки п’яний Покашиїнський? На тобі лиця не було, як я до вас подзвонив!

— Так… бо я подумав, — почав Йоганнес, щиро сподіваючись, що йому зараз щось спаде на гадку, — що він скривдив мою морську свинку…

— Вона ж не вміє літати! — засміявся Їделунґ. — Він не міг собі такого уявити. Та нехай, байдуже. Власне кажучи, я просто зайшов нагадати Брітті про запрошення. На завтра. Покататися на моєму «Люцифері»! Сезон відкривається.

Він поклав руку Йоганнесові на плече.

— Тобі, мабуть, теж слід було б трохи відпочити, — сказав він. — Ти так панічно відреагував на того п’яницю.

Йоганнес кивнув.

— Моторний човен? — запитав він.

— Але не дуже класний, — відповів Їделунґ. — Плунжер. Тільки п’ять вузлів.

— Я подумаю, чи поїду з вами, — пообіцяв Йоганнес.

— Випий склянку молока: після такого переляку це корисно, — порадив на прощання Їделунґ вже з другого поверху.

Йоганнес зачинив двері.

У своїй кімнаті він влігся на ліжко.

— Ніссе! — наказав хлопець. — Зробися видимим! Чи ти вже геть здурів?!

Перед ним на килимі з’явився Нісс, тримаючи руки на застібці ременя.

— Я просто не припильнував! — промурмотів він. — Одну секунду! На одну секунду забувся і…

— Ну, як так можна?! — висварив малого Йоганнес. — Так не можна, чуєш, Ніссе! Вони ж вас викриють!

— Саме так! — захоплено закричала Моа. Вона прилетіла з Бріттиної кімнати, де знову дивилася телевізор, і всілася в Йоганнеса на подушці.

— Саме так, саме так, Ніссе! Так не можна! І все тільки тому, що ти такий необережний!

— Перш за все, не можна, щоби ви тут так верещали, — суворо промовив Торіл. — Хто бачив Нісса? Покашиїнський?

Йоганнес кивнув.

— Він замкнув його у підвалі, — пояснив він.

— У підвалі, — повторив Торіл. — І більше нічого, Ніссе? Більше ти нікого там не бачив? У підвалі?

Нісс витріщився на нього.

— А кого я мав там побачити? — здивувався він.

Торіл знову заліз на стілець біля письмового столу і покликав до себе Йоганнеса.

Покашиїнський, написав він у кінці зошита, потім почав закреслювати літери.

Йому навіть не довелося після «п» закреслювати «о», Йоганнес зрозумів.

— Покашиїнський теж! — прошепотів він.

Торіл кивнув.

— Тому я й казав, що все не так просто! — пояснив він. — Це може бути приховано у багатьох іменах.

— Але не в Томасовому! — швидко вставив Йоганнес. — Томас Маркус Маґґеві.

Торіл похитав головою.

— Навіть якщо перекрутити букви, — запевнив він. — Я вже пробував.

Він зістрибнув зі стільця.

— Це може бути вчитель, — підсумував він. — І п’яний Покашиїнський. А що з іншими сусідами? Можливо, на нас чекає ще одна несподіванка.

— Треба перевірити всі таблички над дзвінками, — сказав Йоганнес. — Я це зроблю.

Як було би гарно, якби можна було взяти з собою Ліну!

Антак лежав на підлозі темниці, головою до стіни.

— Тепер я навіть не можу порадити тобі піти і ніколи більше не повертатися, — тихо сказав Ведур. — Якщо він висадить край в повітря, всьому настане кінець.

— Я не можу віддати йому Торіла! — прошепотів Антак. — Свого єдиного сина! Але я й не можу допустити, аби він знищив наш народ! Ведуре! Що мені робити?

Ведур сидів на підлозі, обхопивши руками коліна.

— Ти тут нічого не вдієш, Антаку, — сказав він. — Навіть якщо віддаси йому Торіла. Він все одно нас знищить. Навіщо йому залишати живими медлевінґерів, після того як він знайде свого золотяра? Він усіх нас знищить. Однак твій син міг би залишитися в живих, якби ти привів його Каїну. Він потрібний Каїну живим.

Антак заридав.

— У нього ще немає вибухівки, — прошепотів Ведур. Його голос звучав так, ніби він сам собі не вірить.

44

Вони домовилися, що в понеділок Нісс піде з Йоганнесом до школи.

— Закладаюся, він тримає їх у темній кімнаті! — в неділю ввечері, вже лежачи в ліжку, сказав Йоганнес.

— Якщо це він. Із сусідів усі, крім Покашиїнського, відпадають. І крім тих, чиї прізвища не написані на табличках над дзвінками.

— Покашиїнський завжди п’яний, — сказав Нісс. — Це не може бути він. Для викрадення треба мати тверезу голову.

— То він і був тим чоловіком з килимового складу? — запитав Торіл. — Таке може бути?

Нісс безпорадно похитав головою.

— Без поняття, — сказав він.

— Присягаюсь, це Країдлінґ, — переконував друзів Йоганнес. — У нього найгеніальніша схованка! — додав він. — Він тримає їх у темній кімнаті, це ж найлогічніша річ у світі! Але як потрапити туди надовго, так, щоб встигнути її обшукати?

— От-от! — сказала Моа, багатозначно глянувши на Нісса. — Ти ж врешті-решт невидимий.

— От-от! — повторив Йоганнес. — Це зробить Нісс.

— А як Нісс туди зайде? — запитав Торіл.

— Він зробиться невидимим і, коли я підманю Країдлінґа до дверей, прошмигне крізь щілину, — сказав Йоганнес. — І роззирнеться. Антак і Ведур не такі вже крихітні, щоб їх треба було шукати годинами. А знайшовши, прошмигне разом з Країдлінґом назад.

Нісс на мить занімів.

— З Каїном? — боязко сказав він трохи згодом. — Я маю зачинитися в кімнаті з Країдлінґом?

— Ти нам ще дещо винен, — суворо сказала Моа. — Ти щойно нам усе зіпсував.

Тож Нісс врешті погодився.

Вже два дні Мунна нічого не їла і зовсім не спала. Вона знала про хід позаду майстерні, могла би й сама піти.

«Але чого я цим досягну? — думала вона. — Чого досягну тим, що ще й я піду?»

Ведур розповідав їй далеко не все, та й навіть він не знав, куди ходить Антак.

«Якщо я піду сама, — думала Мунна, — сама не знаючи куди, чим це допоможе? Ведур уже спробував, потім Нісс, Моа і Торіл. Всі вони не повернулися. Чи не зможу я бути кориснішою, якщо залишусь у краї і спробую переконати короля вислати своїх мужів?»

У двері постукали, й не встигла Мунна встати, аби відчинити, як король уже зайшов у хату. На небі, в нього за спиною, у прямокутнику дверей стояв великий блідий місяць.

— Я не спав дві ночі! — сказав король і, зітхаючи, сів на стілець, хоч Мунна його й не запрошувала. — Я дуже довго думав, Мунно, над тим, де рація.

— Чаю, Величносте? — втомлено запитала Мунна, не рухаючись з місця. — Хочеш чаю?

Король похитав головою.

— Ти маєш рацію, — сказав він. — Ми так не можемо — ми мусимо — тобто ми не можемо просто спостерігати, ти маєш рацію.

Мунна випросталася на своєму стільці.

— Але бачиш, Мунно, — сказав король, і тепер Мунна помітила темні кола під його очима, — якщо я пошлю наших мужів, то потім у краї більше ніколи не буде так, як було. Багато чого у людському світі їм сподобається. І вони захочуть це мати.

Мунна глянула на нього з недовірою.

— Ми, медлевінґери, — переконано сказала вона, — задоволені тим, що ми маємо. Це ж відомо!

Король усміхнувся.

— Цього вчать дітей у школі. Ти певна, що це правда? Тому я піду сам! Ознайомлюся з тим, що коїться там, угорі. А тоді побачимо далі.

— Не думаю, що це правильно, Величносте, — сказала Мунна, бо саме так і вважала. — Звідки ти знаєш, що зможеш нам звідти щось повідомити? Ти хоч знаєш, у чому твоя таємна сила?

Король доторкнувся до своєї фібули.

— Саме це я й хочу дізнатися, Мунно! — сказав він і раптом зробився таким щасливим, яким зазвичай бував лише у своєму садочку. — Я здогадуюсь, здогадуюсь! Уяви собі, незабаром я це знатиму!

45

Наступного ранку Йоганнес встав майже на годину раніше, ніж завжди. Ніссові потрібно було набагато більше часу на дорогу, ніж йому, а запізнюватись до школи через це він не хотів.

— Невже? — здивувалася Брітта. Коли задзвенів її будильник, Йоганнес уже збирався виходити. — Чого так рано?

Йоганнес злякався, що вона ненароком штовхне Нісса, йдучи до лазнички.

— Домовився повчитися з Ліною, — пояснив він, відчиняючи двері. — Зранку. Тоді я не встигну забути перед уроком усе, що вивчив, — це Ліна запропонувала. Гарна ідея, еге ж?

— О, як я тішуся, що так стараєшся! — сказала Брітта і позіхнула. — І вчора ти був такий старанний! Ну, успіху, мій розумнику!

— Бувай! — кинув Йоганнес.

Нелегко було плентатися у такому темпі, щоби догодити Ніссові, передусім тому, що медлевінґера не було видно. Час до часу ззаду долинав свист, тоді Йоганнес зупинявся і вдавав, що зав’язує шнурівки, поки Нісс не шепотів йому на вухо «О’кей». Спочатку вулиці були значно безлюдніші, ніж зазвичай зранку, але чим ближче до школи, тим більше траплялося дітей.

— Лайно! — буркнув хлопчик, якого Йоганнес знав тільки з вигляду, щонайменше на два класи був старший за нього. — Думаєш, можна підставляти мені підніжку, чувак, чи що?

— Я не підставляв — то ненавмисне! — швидко пробурмотів Йоганнес. — Вибач!

— Ніссе! — прошепотів він, коли хлопець відійшов. — Мусиш їх пропускати! Вони ж тебе не бачать!

У тисняві біля входу вони зіткнулися з Ліною.

— Що, дрейфиш перед Країдлінґом? — запитала вона.

Йоганнес постукав себе по чолі.

— Нічого подібного! — відповів він. — Я все вивчив! — Як йому хотілося нарешті знову розмовляти з Ліною як із найкращою подругою!

— От він здивується! — промовила Ліна, сідаючи за парту. — Може, від щирого захоплення в нього нарешті поліпшиться настрій.

Проте Йоганнесові завдання не були для пана Країдлінґа аж надто важливими. Хлопцеві навіть довелося самому зголоситися, щоб Країдлінґ хоч раз викликав його до дошки. Взагалі вчитель був навдивовижу сірим і змученим.

Хтозна, де його знову носило сьогодні вночі. Крім того, він, очевидно, страшенно панікує через тих людей із килимового складу. В нього був тиждень, йому вже час давати їм золото. «Я на його місці вже почав би думати, чи не краще, бува, звідси виїхати».

«Who visited his girl-friend at the weekend? — сказав Йоганнес. — Ron visited his girl-friend at the weekend».

Пан Країдлінґ кивнув і без жодного коментарю викликав наступного.

— Він справді був хворий у п’ятницю, — прошепотіла Ліна. — Досі видно!

Йоганнесові кортіло все їй розповісти.

— Я думаю, він просто знову ходив на нічну прогулянку! — прошепотів він.

Врешті-решт таке можна сказати, нічого не видаючи. Хлопець сподівався, що на перерві пан Країдлінґ піде до своєї темної кімнати не лише через втому. З іншого боку, він, мабуть, на вихідних не мав змоги поговорити зі своїми полоненими. Тож очевидно, що вибору в нього немає, він мусить піти в підвал.

На першій великій перерві Йоганнес спробував вишмигнути з класу так, щоби за ним пішла Ліна. Після вихідних вона зазвичай годинами спілкувалася на перервах із Сенем, Андреа та Ольгою про телепередачі, поп-зірок і дівідішки, але саме сьогодні їй, очевидно, було важливіше з’ясувати ще кілька питань із Йоганнесом.

— А чому це ти в суботу зранку так раптово зник у лазничці? — запитала Ліна, переслідуючи його довгим коридором. — Сказати тобі, що я думаю?

Йоганнес зупинився. Втекти від неї тут він ніяк не міг. І крім того, він мав пильнувати, щоб у тисняві не загубити в коридорах Нісса.

— Що? — неприязно запитав він. Відчуваючи, що хтось смикає його за холошу, він глянув униз. — Я що, не маю права прийняти душ? — Він повільно пішов сходами донизу. Сходи давалися Ніссові важко, це Йоганнес, безумовно, розумів.

— Ти просто не хотів говорити зі мною про Кевіна! — заявила Ліна. — Ти мене уникаєш!

— Дурниці! — сказав Йоганнес. Вони дійшли до першого поверху, і Нісс знову смикнув його за джинси. Праворуч були сходи до підвалу, і Йоганнес подумав, чи не взяти Ліну просто з собою донизу. Якщо вона зараз сама не піде, то іншого виходу і не залишиться.

Але тоді вона вважатиме мене цілковитим вар’ятом, подумав Йоганнес. Із власної волі йти на перерві до Країдлінґа — вона точно подумає, що мені бракує клепки.

І тут він побачив двері з буквою «Ч». Це був порятунок.

— Мені треба в туалет! — полегшено крикнув він і повернув у коридор.

У цей момент із-за рогу вийшли Кевін і його почет.

У п’ятницю Йоганнесові стало не по собі від думки, що Кевін схилятиметься перед ним, як цього вимагав Великий Дух. Він хвилювався, що скажуть інші, та раптом збагнув, що в такий спосіб може раз і назавжди позбутися Ліниних розпитувань.

— Здоров, Кевіне! — сказав Йоганнес, заступивши старшокласникам дорогу. Його серце билося абсолютно спокійно.

— Ти що, здурів, чи що? — прошепотіла Ліна. — Не провокуй його!

Але Кевін вже почув. Він здригнувся і відступив на крок назад; а Патрик ще й затулив обличчя руками.

— Вже забули, що вам наказав Великий Дух? — запитав Йоганнес. — Ну, давайте! Вклоняйтеся!

З усіх класів учні прямували на подвір’я. Побачивши Кевіна і його друзяк, вони пришвидшували ходу і притискалися до стін. Та про те, що сталося того дня, потім ще довго переповідали в усіх класах. Багато років.

— Кланяйтеся! — пригрозив Йоганнес. — Швидше, я не маю часу!

Потік учнів зупинився, й усі витріщилися на Йоганнеса, думаючи, певно, що він здурів.

— Бігом! — сказав він.

Учні злякано чекали, хто з трьох першим ударить Йоганнеса, але тут Кевін слухняно виконав наказ. З острахом поглядаючи в той бік, де зібрався чималий гурт хлопців і дівчат, він низько вклонився перед Йоганнесом; Саша і Патрик зробили те саме.

Як і у п’ятницю, Йоганнес знову відчув, що його переповнює щастя, але думати про це не хотілося. «Вони на це заслужили!» — подумав Йоганнес. До того ж усім буде добра наука.

— Не знаю, чи то було достатньо низько! — задумливо промовив він. — Ні, направду не знаю. Можливо, мені цього замало…

Не встиг він договорити до кінця, як троє вклонилися ще раз, цього разу так низько, що Йоганнес аж злякався, чи не втратять вони рівноваги.

— Ось бачите, можете, коли захочете, — сказав він. — А тепер чемненько чимчикуйте на подвір’я! Ви прекрасно впоралися!

І коли Кевін з друзяками, ні на кого не дивлячись, вибігли на подвір’я, Йоганнес озирнувся.

— Його можете більше не боятися, — зніяковіло сказав він. — Це всіх стосується. Тепер він добрий.

— Тут щось роздають задарма? — запитав цієї миті вчитель математики, який непомітно підкрався до Йоганнеса. — Зараз перерва, панове! Прошу виходити на свіже повітря!

— Як ти це зробив? — прошепотіла Ліна, спантеличено дивлячись на Йоганнеса. — Це було суперово!

Йоганнес відчув легке посмикування за холошу.

— Дрібниці! — знудьговано мовив він. — Тільки трохи магії.

І відчинив двері хлопчачого туалету.

— Тепер мені нарешті треба в туалет.

Нісс тремтів. Хоч дивитися, як Йоганнесові вклоняються троє огидних хуліганів, було досить приємно, але загалом він цілий ранок потерпав від страху.

Звичайно, коли Йоганнес сказав, що хоче взяти його з собою до школи, медлевінґер подумав, що в людському світі школа не така, як у його краї, де поміж школярами пурхає молоденька Алла. Але його страшенно злякало те, що будівля виявилася такою велетенською. До того ж він змушений був постійно пильнувати, щоб не потрапити комусь під ноги.

Коли дівчина від них відчепилась, він спустився з Йоганнесом до підвалу і зачаївся під дверима, над якими у темряві горів червоний вогник.

Йоганнес постукав.

— Знову ти! — закричав чоловік із сірим обличчям, відчинивши двері. — Ну, і чого тобі треба цього разу?

А ось і момент шмигнути в кімнату. На що він не розраховував, так це на те, що майже в той самий момент двері за ним зачиняться. Задзвенів дзвінок на перерву, і вчитель вийшов.

«Ну, от, я знову в полоні», — подумав Нісс. Це було би навіть смішно, якби йому не було так страшно. Спочатку на килимовому складі, потім у підвалі. А тепер тут. Бути невидимим не так уже й безпечно. Він роззирнувся. У кімнаті панував червонявий напівморок, який нагадав йому про історії, що їх у краї розповідали про пекло — місце, спільне для людей і медлевінґерів. Тільки маленьке червоне світелко жевріло над столом. У слабкому світлі Нісс побачив умивальник, дивні прилади на столах і численні шафи. Людей у приміщенні не було.

«Антаку!» — прошепотів Нісс, а тоді трохи голосніше: «Ведуре!»

У кімнаті було тихо. Якийсь приглушений звук бринів у повітрі, але Нісс не знав, звідки він. «Антаку! Ведуре! Ви тут?»

Анітелень. Нісс почав заглядати до нижніх шухляд. У тих, які йому вдалося відчинити, він знайшов різні ящики й коробки. Деякі шухляди були зачинені, і Нісс прикладав вухо до дверцят. Зсередини не було чути ані звуку.

Я відчув би це, подумав Нісс. Я відчув би, якби вони були тут. Їх тут нема. Звичайно, я не можу побачити, що там у тих шафах, дверцята яких зачинені, але я все одно відчув би, якби вони були тут. Отже, це не чоловік із сірим обличчям? Але й у Томаса ми їх не знайшли.

Він ще раз приклав вухо до всіх зачинених дверцят. Раптом з коридору долинули кроки.

— Тепер я маю вибухівку! — закричав Каїн. — Скільки завгодно! Сьогодні опівночі всьому кінець! Отже, ти віддаєш мені золотяра?

Антак не поворухнувся.

— Антаку! — прошепотів Ведур.

— Ти будеш винуватий у тому, що твій народ змушений загинути, — холодно сказав Каїн і штовхнув ногою Антака, що лежав наче неживий. — Але твій син все одно буде мій. Люди допоможуть мені, навіть проти своєї волі! І ті двоє з твого народу! Це станеться нині опівночі.

Носак черевика ще раз вдарив Антака в спину.

— Тож ти мені більше не потрібний, хранителю історії. Мені вас шкода. Час довго тягнеться в темряві, без їжі і пиття, коли тільки на те й чекати, щоб усе скінчилося. Я більше не прийду.

Двері зачинилися.

— Кого він має на увазі? — прошепотів Beдур. — Як люди можуть допомогти йому знайти Торіла? — Він глянув на Антака. Він не знав, чи Антак взагалі чує те, що він йому говорить. — І ті двоє з нашого народу. Хто б це міг бути, Антаку?

Він здригнувся.

— Нісс! — прошепотів Ведур.

Не тільки Антак погубив свого сина.

46

Коли Йоганнес із Ніссом поверталися додому, здійнявся вітер і на небі з’явилися перші маленькі хмаринки, ніби насаджені на вежу костелу.

— Тобі треба було спробувати відчинити дверцята! — сердито сказав Йоганнес, падаючи на ліжко у своїй кімнаті. З програвача гриміла музика, а в лазничці перед дзеркалом насвистувала Брітта. — Ти мав цілу годину часу!

Нісс підпер руки в боки.

— Там було темно! — прошепотів він. — Якесь огидне червоне світло! І дверцята були зачинені! — Він помовчав, наче не був упевнений, казати щось чи не казати. — До того ж я боявся, — тихо додав він. — Боявся, що той чоловік сьогодні більше не прийде. Минулого тижня мене так часто десь замикали! Я боявся, Йоганнесе.

— Розумію, — заспокоїв його Торіл. Моа форкнула.

— Крім того, — невпевнено промовив Нісс, — у мене просто було відчуття, що їх там нема, розумієш? Це ж відчувається, сам ти в кімнаті чи є ще хтось. Я був сам.

— Звідки ти це знаєш? — не повірив Йоганнес. — А якщо вони просто спали за дверцятами? Або якщо Каїн заткнув їм роти кляпом? Щоби вони не могли кричати? І зв’язав? Щоби вони не пручалися?

— Ми, медлевінґери, таке відчуваємо, — сказав Торіл і кивнув Ніссові. — Я впевнений. Ми ж завжди знаємо, скільки минуло часу. Ми відчуваємо багато такого, чого ви не відчуваєте.

У цей момент Брітта затарабанила у двері.

— Що за нова мода? — крикнула вона. — Тепер ти не тільки замикаєшся, але навіть і не вітаєшся, коли приходиш додому.

— А! Привіт, Брітто, ти вже є? — гукнув у відповідь Йоганнес, благально дивлячись на трійцю. — Зазвичай тебе ще не буває о такій порі!

— Ти забув, що ми хочемо влаштувати сьогодні маленьку прогулянку? — крикнула Брітта. — Відчини нарешті, Йоганнесе!

Нісс, Торіл і Моа зникли під ліжком.

— Вже йду! — сказав Йоганнес.

Він протиснувся до Брітти в коридор крізь вузьку щілину в дверях.

Брітта глянула з недовірою.

— Що ти там ховаєш? — запитала вона. — Навіть зазирнути не можна?

Йоганнес втупився у підлогу.

— Нє-а, — промурмотів він. — Врешті-решт мені вже дванадцять. Томас теж так каже.

Брітта вказівним пальцем підняла його підборіддя.

— Дивись мені в очі! — суворо сказала вона. — Що… — Та раптом опустила руку. — От я дурепа! — скрикнула вона. — Вибач, будь ласка, Йоганнесе, як матір може бути такою недоумкуватою! Вибач!

Йоганнес перелякано подивився на неї.

— Це ж пов’язано якось з моїм днем народження наступного тижня, правда? — припустила Брітта. — Але ж я дурноголова! Ти щось заховав для мене! А я до тебе постійно дориваюся! — І вона так навально обійняла його, що вони обоє аж захиталися. — Вибач, Йоганнесе, тисячу разів вибач!

Йоганнес з усієї сили намагався виглядати незворушним.

— Та, без проблем, — сказав він. — Буває.

Брітта міцно поцілувала його в щоку.

— Дякую, що ти такий терплячий зі мною! — сказала вона. — Обіцяю, що не зайду до твоєї кімнати. То ти підеш зі мною сьогодні пополудні кататися на човні? Курт зрадіє, якщо ти приєднаєшся!

Йоганнес глузливо усміхнувся.

— Не думаю! — сказав він. — Так, як він взяв бика за роги!

— Що ти маєш на увазі? — обурилася Брітта, але Йоганнес почув в її голосі зніяковіння.

— Та він до тебе заграє від першого дня, відколи вселився, — сказав він. — Не думаю, що він хоче, аби я був поряд під час вашого маленького річного побачення сьогодні пополудні.

— Ти здурів! — сказала Брітта. — Він ще спеціально мене запитав про тебе. Сказав, що втішиться, якщо ти приєднаєшся.

— Ти з ним щось закрутиш? — поцікавився Йоганнес.

Брітта витріщилася на нього.

— Я їду кататися з ним на човні! — відповіла вона. — Більше нічого! Я не закохана, якщо ти це мав на увазі.

— Ні? — запитав Йоганнес. — Сьогодні не закохана, завтра це може змінитися.

Брітта штурхнула його в бік.

— Я ж не закохаюся тільки тому, що він має моторний човен і бельгійську шафу! — викручувалася вона. — До того ж у нас різні музичні смаки.

— Тоді я спокійний, — усміхнувся Йоганнес.

Але то була не вся правда. Він чув, як у лазничці Брітта насвистувала «Не шукай мене, бо я на морі», і спробував згадати, коли вона востаннє була така весела. Йому не треба вітчима, а якщо й треба, то ліпше би ним став Томас. З умовою, що він не той, кого вони шукають.

Під вечір, коли Брітта нарешті зібралася, небо затягнуло сірими хмарами.

— Вона пішла! — з полегшенням сказав Йоганнес. — Не знаю, чи справді можна покладатися на те, що ви відчуваєте присутність інших! На «Корделії-2» нещодавно Нісс теж думав, що Антак і Ведур у ящику, а потім виявилося, що то лишень мотор для човна.

— Це Томас стверджує, — наголосив Торіл.

— Саме так! — схвильовано скрикнула Моа. — Можливо, вони були всередині! Тоді не дивно, що Нісс не знайшов їх у темній кімнаті.

— Але це не Томас! — не витримав Йоганнес. — Він не називається Каїн!

— Томас мав фібулу, а також всі можливості, — сказав Торіл. — Але він не називається Каїн. У випадку Країдлінґа і Покашиїнського збігається ім’я, схованку вони теж мали, але у схованках ми нічого не знайшли. Ніхто ще не вийшов із гри. Це може бути кожен з трьох.

— Торіл має рацію! — сказав Нісс. — Не поспішай, Йоганнесе! Я думаю, спочатку нам треба…

— Я думаю, спочатку нам треба погодувати Поллілі! — сердито сказав Йоганнес, встаючи. Ні, це не Томас. — Інакше я знову забуду, і ніхто з вас мені не нагадає!

Взявши з кухні морквину і харч, він вийшов на подвір’я.

Поллілі була схвильована. В інші дні вона теж попискувала, коли чула Йоганнесові кроки на металевих сходах, але сьогодні вона пищала навіть тоді, коли він насипав їй у мисочку харч і клав на дно клітки морквину. Зі збудженим кувіканням стрибала по клітці, а коли Йоганнес хотів зачинити дверцята, ледь не вистрибнула назовні.

— Що сталося, свинко? — нетерпляче спитав Йоганнес, запихаючи її назад. — Тобі все ще мало? Ти хочеш ліпшого харчу? Сьогодні в мене є важливіші справи!

Поллілі шалено пищала, підтягуючись передніми лапками на ґратках дверцят.

— Ти геть здуріла! — закричав Йоганнес. А тоді ляснув себе долонею по чолі. Але ж він і дурень! — Поллілі! Ти хочеш щось розповісти, правда? Який я недоумкуватий! Ти хочеш поговорити з Моа? — Із Поллілі на руках він поспішив назад у свою кімнату.

— Здається, вона щось знає! — крикнув Йоганнес і посадив Поллілі на підлогу біля ліжка. — Моа, розпитай її! Вона наче сказилася!

Моа неохоче відірвалася від телевізора.

— На найцікавішому місці! — буркнула вона.

Що вона сказала Поллілі, Йоганнес не зрозумів. Йому зовсім не здалося, що то схоже на писк морської свинки. Хай там як, скидалось на те, що Поллілі розуміє Моа. Вона знову голосно запищала.

— Вона каже, що там злий чоловік! — переказала Моа. — Авжеж, це може означати все що завгодно, вона ж не дуже мудра. Він щоночі приходить на подвір’я, і вона його боїться.

— Країдлінґ! — сказав Йоганнес. — Він був уночі біля її клітки.

— Тихо будь! — розлютилася Моа. — Аж так добре я її теж не розумію! — Вона знову нахилилася до Поллілі.

Тільки коли морська свинка замовкла, Моа знову подивилась вгору.

— Нам треба було давно її запитати! — прошепотіла вона. — Як ми могли бути такими дурними! Вона ж бачить усе подвір’я! — сказала Моа. — Вдень і вночі! Вона ж бачить все, що відбувається! Це ж ясно, що вона бачила і те, як прийшов Ведур і хто його схопив!

Йоганнес дивився на неї, не тямлячи до пуття, що відбувається.

— Звичайно! — промурмотів він.

47

— Але імен вона не знає! — переклала Моа. — Вона каже, що маленький чоловічок прийшов із дірки, один день перед тим, як ми з Ніссом залізли до неї в клітку. Він був такий самий, як ми, отже, вона точно має на увазі медлевінґера. Вона має на увазі Ведура. І не встиг він опинитися на подвір’ї й роззирнутися довкола, як раптом чоловік накинув на нього сітку.

— Покашиїнський? — запитав Йоганнес.

— Та вона ж не знає імен! — крикнула Моа. — Те, що вона щось бачила, ще не означає, що вона бозна-яка кмітливиця!

Торіл нахилився до Поллілі і обережно погладив її по спинці.

— Запитай її, чи вона говорить про чоловіка, який постійно копає на подвір’ї,— сказав він.

Поллілі воркотіла під його рукою, але коли Моа спитала її, знову схвильовано запищала.

— Це не він, — сказала Моа. — Вона завжди каже тільки: Чоловік! Чоловік!

— Тоді запитай її, чи це той, який ввечері після вашого прибуття вештався біля її клітки, — сказав Йоганнес. — Запитай її!

Поллілі снувала вперед-назад перед Моа.

— Здається, вона не знає точно, який саме час ти маєш на увазі. І кого ти маєш на увазі, — сказала Моа. — Але каже, що ні. Це інший.

— Інший? — перепитав Йоганнес і відчув, ніби його серце стиснула залізна рука. — Думаєш, вона має на увазі Томаса?

Моа знизала плечима, потім знову заговорила з Поллілі. Аж такою дурною тваринка, мабуть, все-таки не була.

— Той, який завжди ходить до твоєї мами, — пригнічено сказала Моа. — Вона каже, що він був кілька разів у твоєї мами.

— Тоді це все-таки Томас, — прошепотів Йоганнес. — Сніданок у суботу.

Він не хотів у це вірити, разом з тим все було очевидно. Фібула. Те, що Томасові потрібні гроші. Світлонепроникні фіранки для «Корделії-2», гра в хованки з поліцією. Навіть напад.

— Не думаю, — невпевнено промовила Моа. — Вона постійно повторює: «Балкон! Балкон!»

— Балкон? — запитав Торіл. — Що це має означати?

— Може, вона просто не знає слова, — припустив Нісс. — Вона має на увазі щось інше.

Але раптом Йоганнес відчув, як на руках йому мороз пішов по шкірі.

— Їделунґ? — пошепотів він. — Вона має на увазі його?

— Їделунґ? — перепитав Торіл. — Той симпатичний чоловік, який допоміг тобі вчора з Покашиїнським?

Йоганнес невпевнено кивнув.

— Він справді симпатичний! — сказав він. — Але Томас теж симпатичний. Та з його імені ще менше шансів змайструвати Каїна, аніж з Томаса Маркуса Маґґеві.

— Спитай свиню, Моа, — сказав Торіл.

Моа знову заговорила з Поллілі, раз у раз показуючи нагору.

— Вона не знає, як він називається, — сказала вона. — Але це третій балкон згори, другий справа. Попробуй вивідати це в морської свинки, яка не вміє рахувати!

— Це він! — прошепотів Йоганнес. — Це Їделунґ! Колишній балкон Дреґерів!

— Вона могла щось наплутати, — невпевнено сказав Нісс. — Або взагалі то все неправда.

— Здається, вона досить впевнена, — заперечила Моа. — Вона каже, відколи він тут мешкає, постійно ошивається на подвір’ї. Або спостерігає за всім з балкона.

Йоганнес згадав той день, коли до них вселився новий сусід.

— То була би дуже дивна випадковість! — замислено сказав він. — Що Каїн вселяється саме в наш дім, де на подвір’ї є вхід до краю! І саме за кілька днів перед тим, як приходить Ведур.

Торіл похитав головою.

— А якщо це не випадковість? — запитав він. — Якщо він навмисне винайняв цю квартиру? Саме тому? Бо знав напевне?

— Але як? — не міг второпати Йоганнес. — Не можна ж просто взяти і сказати: «Хочу, щоби тут звільнилася квартира!» І вона вже вільна. — Він подивився на Торіла. — Звичайно! — прошепотів він. — Він вижив Дреґерів, щоб заволодіти квартирою! Раптом їм почали постійно вчуватися звуки, щоночі! Вони боялися, щоб хтось не зайшов до них у двері! Брітта намагалась їх заспокоїти, мовляв то просто старі труби і дерев’яні підлоги, що то вони шумлять, виють і скриплять. Але пані Дреґер казала, що вона майже все життя мешкає в цьому будинку і знає, як риплять дерев’яні підлоги і булькають стічні труби. «Це щось інше! — повторювала вона. — Щось дивне! Можна й у привидів повірити».

— І через це вони виїхали? — запитав Торіл.

— У дім для літніх людей, — сказав Йоганнес. — Брітті не вдалося їх переконати. Вони боялися щораз більше. Від якогось часу виходили з дому тільки разом, бо ніхто не хотів залишатися у квартирі один.

— Он як він це зробив! — збагнув Торіл. — Он як.

— Але ім’я? — запитав Нісс. — Де ж тут Каїн?

Торіл втупився в підлогу.

— Їделунґ, — мурмотів він. — Нічого. Справді, зовсім нічого.

— А як він називається? — запитала Моа. — Може, там щось заховане?

Йоганнес похитав головою.

— Курт, — відповів він. — Це теж нічого не дає.

Але Торіл рвучко підвів голову.

— Маємо «к»! — схвильовано сказав він. — Маємо «ї» та «н»! Бракує лише «а». «А» нема, може, ще…

І раптом Йоганнес додумався! Він згадав Брітту на наступний день після того, як Їделунґ запросив її помилуватися бельгійською шафою. Курт Аполлон, сказала вона. Деякі батьки жорстокі у виборі імен для дитини. Але батьки Їделунґа не були жорстокими. Вони просто хотіли назвати свою дитину Каїном. «Він називається Курт Аполлон!»

— Курт Аполлон Їделунґ! — сказав Торіл. — Не дивно, що Антак реготав, коли це побачив.

— Але це все одно не доказ! — засумнівався Йоганнес. — Не більше, ніж у Країдлінґа і Покашиїнського! Навіть якщо Поллілі його і бачила. Доки ми не знаємо, хто переховує Антака і Ведура…

— Я полетіла перевірити! — рішуче сказала Моа і подивилася вгору на балкон. — Балконні двері відчинені, на лі-фей він не розраховував.

— Це вторгнення! — сказав Йоганнес, але не дуже серйозно.

— Я вам потім відчиню зсередини вхідні двері! — крикнула Моа з висоти приблизно другого поверху. — Біжіть наверх!

Йоганнес не чекав на Торіла й Нісса. Позаду нього пищала Поллілі. Він тільки сподівався, що ніхто з сусідів не виглядає з вікна.

48

Коли Йоганнес вибіг на третій поверх, вхідні двері вже були відчинені. У передпокої, де меблі виглядали, наче з реклами, пурхала сюди-туди Моа.

— Тут так тихо! — шепотіла вона. — Я їх кликала! Але ніхто не відгукується!

За мить у дверях стояли Нісс і Торіл. Йоганнес закликав їх до передпокою і зачинив за ними двері, потім увімкнув світло.

— Ну? — злякано спитав він. Нісс подивився на Торіла, і Торіл кивнув.

— Так, я теж так думаю! — сказав Нісс. — Ми обидва думаємо, що вони тут, Йоганнесе! У цій квартирі. Ми відчуваємо!

— А де? — поцікавився Йоганнес, у той час як Моа пурхала вздовж і впоперек усіма кімнатами. — Де ви їх відчуваєте? У цьому помешканні не так уже й багато схованок!

Нісс упав на підлогу і поповз поміж кріслами і канапою. Йоганнес роззирнувся довкола.

— Шафа! — раптом скрикнув він. — Бельгійська шафа! — Він притьмом підбіг до вікна і смикнув одну з нижніх дверцят шафи. — Звичайно! Він так з нею носився, коли вселявся!

Хлопець спробував відчинити дверцята, але вони не піддавалися. Нісс притиснув вухо до дерев'яної стінки й прислухався.

— Вони тут, всередині! — крикнув він. — Я знаю!

Він подивився на Торіла.

— Я нічого не чую, — невпевнено промовив Йоганнес, шукаючи ключа. У його голові прокручувався фільм: Їделунґ, що просто-таки панічно благає вантажників поводитися з шафою якнайобережніше. Відмовляється розібрати її, аби пропхати крізь двері. Не реагує, коли вантажники натякають йому на те, що з шафи долинають якісь звуки. Вмикає на повну гучність музику, про це навіть Брітта розповідала.

— Є! — тріумфально крикнула Моа. Вона злетіла до стелі і кинула їм маленький латунний ключик, який лежав на шафі. — Лі-феї просто створені для таких завдань. Та ще й дві фібули! Той, хто не вміє літати, нізащо би їх не знайшов!

— Певна річ, ти знову Найвеличніша, — сказав Нісс. Затамувавши подих, він стежив за тим, як Йоганнес тремтливими пальцями повертав ключ у замку шафи.

— Ведуре! — крикнув Нісс.

— Антаку! — прошепотів Торіл.

— Прошу дуже, я ж казала! — задоволено промовила Моа і ледь не впала, приземляючись.

Антак і Ведур лежали на боці, скоцюрбившись, у великій шухляді, яка простягалася на всю довжину шафи. На їхніх сірих обличчях був написаний розпач.

— Ах, Ведуре! — прошепотів Нісс. — Мені так шкода, що ми не знайшли вас швидше!

Але Моа вже відіпхала їх убік.

— Геть звідси! — енергійно сказала вона. — Тільки й умієте, що теревенити! — І простягнула Ведурові руки, щоби допомогти вилізти з шафи.

— О Боже! — застогнав він й одразу сів на килим. — Я сплю чи це насправді?

Нісс обійняв його так міцно, що вони обоє ледь не впали.

— Ведуре! — скрикнув він. — Ясно, що насправді! Ми визволили вас! Нам це вдалося!

Торіл стояв за кілька кроків від відчиненої шафи. Антак не ворушився.

— Ну! — прошепотіла Моа. — Допоможи йому! Він же твій батько!

Антак підняв голову.

— Я навіть не наважуюся подякувати вам, — прошепотів він. — Те, що я вчинив, не вибачають. Як я повернуся в наш край, до нашого народу? Чи мені коли-небудь пробачать? — Він затулив обличчя руками.

— Ах, про це поговоримо пізніше! — нетерпляче сказала Моа. — Я хочу негайно піти звідси геть. Ви двоє, ви вже можете йти?

На сходах Торіл дуже відстав. Як же йому тепер соромно за батька, подумав Йоганнес. І ніхто не може йому допомогти.

— Торіле! — сказав він. — Ти йдеш?

Торіл кивнув.

Удома Моа насамперед ввімкнула телевізор.

— От! — задоволено сказала вона і вляглася на підлогу. — Зараз ви відразу подивитеся щось гарне!

Але Йоганнес забрав у неї з рук пульт.

— Передусім ви, мабуть, хочете їсти, правда? — невпевнено запитав він. Антак і Ведур такі маленькі! Проте вони однозначно були дорослими. — Ви хочете… Ви голодні? Хочете пити?

Ведур кивнув.

— Попити — це саме те, що треба, мій хлопче! — сказав він. Здавалося, його зовсім не дивує, що дитина значно вища за нього. — Дуже дякую! А тепер треба негайно подумати… Опівночі Каїн хоче…

У цей момент подзвонили в двері.

— Одну хвилинку! — сказав Йоганнес. — Зараз принесу пити! Спершу відчиню!

У дверях стояла Ліна, яка відсунула його й рішуче пройшла в коридор.

— Так! — розлючено сказала вона. — А тепер розкажи мені принаймні, що це все сьогодні на перерві мало означати! Трішечки магії, думаєш, я дурна? Що ти зробив із Кевіном та його друзяками, що вони тебе тепер панічно бояться?

І раптом Йоганнес відчув неймовірне полегшення. Найбільше в світі йому зараз хотілося її обійняти. Нарешті він може бути абсолютно впевнений, що вона — просто Ліна, а не донька злочинця. Навіть якщо вона й завзята пліткарка.

— Заходь, я тобі покажу! — Він запросив її до своєї кімнати. — Але присягнись, що нікому про це не розповіси!

Ліна покрутила пальцем біля скроні, але раптом стала як вкопана.

— Ой, мамо! — промурмотіла вона, міцно тримаючись за одвірок. — Йоганнесе, мені здається, я зараз зомлію!

Моа захотілась.

— Та ну! — весело крикнула вона, пурхаючи довкола Ліниної голови. — Ми цілком сумирні! Йоганнесе, хіба ми небезпечні?

Ліна заверещала й зблідла.

Йоганнес похитав головою.

— Спочатку я принесу коли, — сказав він.

Антак сидів трохи збоку від інших, коли Йоганнес розповідав Ліні про події минулого тижня.

— Ви ж не подумали, що це Томас! — обурилась Ліна. До гостей вона, очевидно, швидко звикла. — Ти ж знаєш його вже цілу вічність!

Йоганнес зніяковіло знизав плечима.

— У нього була фібула! — промурмотів він.

— Та дивна штука? — запитала Ліна, показуючи на ремінь Моа. — Та він знайшов її у вас на сходах! Не міг мене запитати?

— То Їделунґ її загубив! — здогадався Йоганнес. — Перед нашою квартирою! Зрозуміло, він теж був у нас того дня. Перед тим, як прийшов Томас. — Хлопець подивився на Ліну. — Отже, це він напав на Томаса у п’ятницю ввечері! Він хотів забрати фібулу!

Але Ліна не слухала.

— Як можна підозрювати людину, яку знаєш ціле життя! — не вгавала вона. — От як розкажу Томасові!

— Ну, перестань, Ліно, то все було таке божевілля! — сказав Йоганнес. — Ці троє тут, всі оті історії, які вони розповідали! Мені постійно здавалося, що я сплю! Якщо такі неймовірні речі ставалися, то могло відбутися все, що завгодно, розумієш? Тоді і Томас міг виявитися злочинцем!

— Тобі явно бракує клепки! — пирхнула Ліна. — Підійди до телефону! Ти що, не чуєш власного телефону?

— Та це, мабуть, Брітта! — сказав Йоганнес. А тоді подивився на Ліну. — Вона ж зараз із ним! — прошепотів він, зрозумівши раптом, що це ще далеко не кінець. — 3 Їделунґом! Він у неї закоханий!

Моа постукала себе по чолі.

— Ти такий самий легковірний, як і ці старі Дреґери! — сказала вона. — Він просто хотів мати доступ до подвір’я, тому й крутився постійно біля неї. Підійди до телефону!

Йоганнес підняв слухавку і ввімкнув динамік гучного зв’язку.

— Ну, Йоганнесе, мій маленький друже? — сказав Їделунґ. Голосно, на всю кімнату. Чому Йоганнес ніколи раніше не помічав, який підозрілий у нього голос? — Як у тебе справи?

Йоганнес зволікав. У нього Брітта, подумав він. Тому не можна показувати йому, що я все знаю.

— Дякую, добре! — відповів він. Раптом його голос захрип, і він прокашлявся. — Сподіваюся, у вас там гарна погода.

Їделунґ на другому кінці дроту розреготався.

— Слухай мене уважно, серденько, — сказав він. — Гарна погода закінчилася! Зараз для тебе почнеться гроза!

— Що? — прошепотів Йоганнес. Він почув, як завівся мотор. Очевидно, Їделунґ був за кермом.

— Що? — передражнив Їделунґ. Мотор заревів гучніше. — Маєш мене за йолопа, хлопче? Думаєш, я не знаю, кого ти в себе переховуєш? Думаєш, я не допетрав, чого це раптом так виріс бамбук? І хто налетів на бідного Покашиїнського? Думаєш, нащадок Каїна не здогадався би відразу, що поблизу його житла переховуються медлевінґери?

— Ви свиня! — прошепотів Йоганнес.

Їделунґ розреготався.

— Нащадок Каїна! — кричав він. — Я, я, нащадок Каїна! Єдиний, хто знає історію! Хто знає про золото! Але ви не здогадалися, що це я. Які ж ви всі дурні! Тільки я…

— Ви огидний стариган… — прошепотів Йоганнес.

Цього Їделунґ не стерпів.

— Візьми себе в руки! — буркнув він. — Думаєш, я дозволю себе ображати? Я вже цілу вічність намагаюся змусити тих двох смішних гномів, яких я впіймав, привести мені нарешті цього золотяра. Торіла! Сина Антака! — Він засміявся. — Його рідний син, син зрадника! Хіба це не смішно? — Він зробив паузу. — Чому ти не смієшся?

Йоганнес не відповідав. Він дивився на друзів, що сиділи на підлозі з широко розплющеними від жаху очима й уважно слухали; Антак трохи осторонь від решти. Навіть Моа перестала пурхати по кімнаті.

— У мене твоя матір, Йоганнесе, — різко сказав Їделунґ. — Але вона мені не потрібна, тому можеш отримати її назад, коли хочеш. Щоправда, лише тоді, коли я отримаю натомість золотяра. Твої гноми мають привести його мені! До півночі. Якщо до того часу в мене не буде золотяра, то… — Він зробив паузу.

Торіл притиснув пальця до губ. Йоганнес зрозумів.

— І, до речі! — закричав Їделунґ. — Тоді не тільки твоїй матусі буде кінець, якщо хочеш знати! Тоді і від всіх тих гномів унизу під землею нічого не залишиться, це я обіцяю. Скажи це їм, тим, що там з тобою! Я висаджу всіх у повітря! Бабах!

— Де ви? — прошепотів Йоганнес. Тепер звук мотора був рівномірний і тихий.

— Я мусив відвезти твою матусю в надійне місце! — сказав Їделунґ. — Правда, моє серденько? А ти, малий лайнюче, навіть не намагайся вивідати, куди!

Йоганнес притиснув слухавку до вуха так міцно, що воно аж заболіло.

— Де вона? — закричав він. — Куди ви її завезли?

Їделунґ засміявся, і Йоганнесові по спині побігли мурашки.

— Без човна ти сюди не дістанешся! — Їделунґ перекрикував шум мотора. — А зараз я повернуся, щоб отримати цього Торіла. Щоб твоя мамуся не померла тут з голоду! І щоб я не був змушений висадити цілий край в повітря! Тож швидко організуй мені його, цього золотяра! Все ясно? Тоді до півночі!

І зв’язок перервався.

Ліна схопилася.

— Але ми маємо човен! — вигукнула вона.

49

— От гад! — прошепотів Йоганнес. Коли він клав слухавку, в нього тремтіли пальці. — Що ж нам тепер робити?

— Яка швидкість його човна? — запитала Ліна.

— П’ять вузлів! — відповів Йоганнес. — Хіба це важливо?

— Ми теж маємо човна! — знову крикнула Ліна. — Максимальна швидкість «Корделії-2» — сім вузлів! Ми попливемо за ним і заберемо Брітту!

— І де ми її заберемо, хотів би я знати? — сердито відказав Йоганнес. Він згорнувся клубочком на своєму ліжку. «Зроби це, Торіле! — хотілося сказати йому. — Врешті-решт, це твій батько винен у тому, що сталося! Іди до Їделунґа, і той відпустить Брітту і залишить край в спокої!» Але водночас йому стало соромно за такі думки. Адже Торіл не відповідає за вчинки свого батька! Має бути інший вихід.

— Саме так! — вигукнула Моа, кружляючи на небезпечній швидкості над головами. — Саме так ви і зробите! Ви попливете човном і звільните матір, а ми зачекаємо на Каїна! І схопимо його, коли він прийде по Торіла! А що полонена буде у вас, то він не зможе нас нею шантажувати і — Happy End! — Вона так сильно била себе на льоту в груди кулаками, що ледь не впала.

— Ти маєш човен? — запитав Ведур. — Який може плавати? Без вітрил?

Ліна кивнула.

— Ми не можемо бути певні, що він відпустить твою матір, коли отримає Торіла, Йоганнесе! — промовив Ведур. — І що він потім не знищить наш край. Бо яка йому з нього користь, коли він заволодіє Торілом? У нього не буде причин співчувати нам, медлевінґерам. Тому вам треба знайти полонену й привезти її назад.

— Але якщо ви її не знайдете, — тихо озвався Торіл, — я піду до нього. Я ж задля нього і вийшов нагору, пам’ятаєте? Бо хотів здатися йому взамін на Антака, Ведура, Нісса і Моа. Якщо нам не вдасться визволити твою матір інакше і врятувати край, то я піду.

Антак зітхнув, але Торіл навіть не глянув на нього.

— Але ми не знаємо, де він сховав Брітту! — закричав Йоганнес. — Ми ж не можемо так просто поїхати, не знаючи, де шукати!

— Дурню! — сказала Ліна, тягнучи його до дверей. — Поквапся!

— Куди, до дідька, ти хочеш?.. — пручався Йоганнес.

— Я тобі потім поясню! — крикнула Ліна.

Вони були вже майже на сходах, коли до них підлетіла Моа.

— Візьміть з собою розмовну машину! — сказала вона, простягаючи Йоганнесові його мобілку. — Ось, прошу! І дайте нам знати.

Так швидко від дому до «Корделії» Йоганнес ще ніколи не добігав. Вони відв’язали канат, стрибнули на баркас, і не встиг Йоганнес підійти до штурвалу, як Ліна вже повернула ключ запалювання.

— Ліно! — перелякано скрикнув Йоганнес. — Ти взагалі коли-небудь таке робила?

Мотор завівся, і Ліна повільно посунула важіль уперед.

— Все буде добре! — сказала вона крізь зціплені зуби. — Помовчи секунду!

«Корделія» сантиметр за сантиметром віддалялася від пристані, і Ліна напружено дивилася крізь носову шибу, лівою рукою обхопивши штурвал, а правою керуючи важелем. Обережним маневром вона вивела баркас із вузької прогалини між човнами. Коли вони вийшли на Митний канал, дівчина зітхнула з полегкістю.

— Уффф! — сказала Ліна. — Сама я ще ніколи не відчалювала! Суперскладний маневр! Те, що буде зараз, байка! — Вона штовхнула важіль уперед, і шум мотора посилився.

— Так, але куди? — запитав Йоганнес, підійшовши до неї. «Корделія» важко борознила воду. Біля того місця, де Митний канал впадає в Ельбу, вона сповільнила хід і повернула праворуч.

— Варіантів небагато, так? — запитала Ліна, зосереджено дивлячись на воду. Шаленого руху не було, не так, як на вулицях міста, та все одно о цій порі на воді було багато суден.

— Я не маю права помилитися. Якщо я приверну до себе увагу, нас упіймає річкова поліція!

Йоганнес захоплено дивився на неї.

— Я навіть не знав, Ліно, що ти так розумієшся на цьому! — сказав він.

— Авжеж! — промурмотіла Ліна, ведучи баркас попід мостом до пристаней. — Ніхто не має помітити, що судно веде дитина! Тоді всьому кінець. Дай мені картуза.

Йоганнес озирнувся. Біля електрочайника лежав старий моряцький картуз. Він ще ніколи не бачив у ньому Томаса.

— Кльово виглядаєш! — сказав він, захихотівши.

— У цьому мене ніхто не впізнає, — сказала Ліна і натягнула картуза на чоло. — Тепер нам не страшні річкові поліцаї.

Йоганнес подивився на неї.

— Може, було би не так вже погано, якби нас схопила річкова поліція! — схвильовано сказав він. — Я маю на увазі, може, взагалі варто було би поговорити з поліцією! — І потягнувся за мобілкою. — Вони ж можуть знайти Брітту! А потім заарештувати Їделунґа…

— Ти збожеволів! — вигукнула Ліна, скеровуючи «Корделію» на рівні пристаней трохи ліворуч. — І що ж ти їм розкажеш?

— Що Їделунґ викрав Брітту! — крикнув Йоганнес. — І вони почнуть її шукати.

— Гадаєш, вони тобі повірять? — скривилася Ліна. Вона дивилася вперед, не повертаючи до нього голови. — Твоє слово проти його слова! Навіщо він це зробив? Вони ж тебе про це запитають! Що він хотів від неї отримати? Гроші? Брітта ж небагата! Чи ти розкажеш поліції про медлевінґерів? І ти думаєш, вони в це повірять?

— Ми можемо їх показати! — промовив Йоганнес нещасним голосом.

— Так? — перепитала Ліна, пропускаючи лоцманський катер. — А як ти думаєш, що з ними буде потім? Гадаєш, вони зможуть знову спокійно жити в себе внизу? Та це ж буде сенсація! З’їдуться телеканали з цілого світу, вхід розширять і зроблять з нього парк розваг! Не будь таким недоумком!

Йоганнес принишк.

— Ти маєш рацію, ясна річ, — промурмотів він. — Але Брітта…

— Брітту ми зараз заберемо! — сказала Ліна, додавши газу. Баркас мчав мов стріла. — Тут спокійніше. Головне, щоби зараз не приплила якась величезна посудина і не розгойдала нас.

Перший раз вона обернулася до хлопця. «Корделія-2» тримала курс.

— Я скажу тобі, де вона. Небагато варіантів.

— Небагато? — вперто промовив Йоганнес. — Подивись на всі устя! А який довжелезний берег! А тисяча маленьких портових акваторій!

— Браво! — вигукнула Ліна. З правого борту вони минали старий рибний склад. — Але чи повезе він її туди? Подумай, як злочинець!

Йоганнес витріщився на неї.

— Чи повезе він її туди, де багато людей? — запитала Ліна. — Ймовірно, зв’язану, у будь-якому разі — проти її волі? Що ж він казатиме, коли тягтиме її з човна, а вона кричатиме і борсатиметься? — Дівчина похитала головою. — Отже, гавань відпадає. Вдень — нізащо. Вночі, певно, там і можна знайти тихі закутки, але вдень — занадто ризиковано.

Йоганнес здивовано кивнув.

— Так, правильно, — сказав він.

— Чи висадить він її десь тут, на березі Ельби? — запитала Ліна, показуючи праворуч від борту. — Де люди постійно бігають, їздять на велосипедах чи вигулюють собак? Треба бути геть недолугим!

— Тобі в поліцію б іти, — захоплено сказав Йоганнес. — Ти мислиш, як комісар.

Ліна махнула головою, потім знову схопила штурвал.

— Там, куди він її відвіз, має бути спокійно, — продовжувала вона. — Далі в напрямку моря, там, на березі, він міг знайти спокійну місцину, звичайно, не стовідсотково. Але так, щоб ризик виправдовувався. — Вона трохи розвернула ніс «Корделії» у попутну хвилю судна-контейнера, що йшло повз них. — А тепер у гру вступає час. До якого місця він міг заїхати? Коли він тобі телефонував, то, очевидно, повертався. Розумієш, що я маю на увазі? Зі швидкістю п’ять вузлів він міг зайти максимум до Шуляу. Максимум! А там всюди на березі купа людей.

— Думаєш, він викинув її у воду? — скрикнув Йоганнес. — Він збрехав? Насправді він…

— З тобою таки складно, Йоганнесе! — сказала Ліна. — Ні, він цього не зробив. Якщо він заїхав не далі Шуляу і знайшов спокійну місцину — дуже спокійну місцину! — до якої не дістатися без човна, то залишається тільки Швайнезанд.

— Острів? — спантеличено перепитав Йоганнес.

Ліна кивнула.

— Ти колись був там? — запитала вона. — Він величезний! Заповідник, а посередині справжній праліс, цілком безлюдний. Туди не ходить жоден пароплав, тільки на вихідних інколи припливають кілька веслувальників на байдарках. Закладаюся на мільйон, що він завіз її туди.

— У мене нема мільйона, — сказав Йоганнес.

— Ну, добре, тоді не закладаємося, — відказала Ліна. — Якщо хочеш, можеш трохи покермувати. Я припильную.

Йоганнес міцно схопив штурвал і відчув під пальцями силу баркаса, який повільно, наче проти своєї волі реагував на рухи штурвала. «Я — шкіпер! — радісно подумав він і майже забув, куди і навіщо вони пливуть. — Я буду шкіпером. На великій посудині».

І тут він знову згадав про Брітту.

Коли за Ліною і Йоганнесом зачинилися двері, Антак підвів погляд.

— Торіле! — прошепотів він. — Я не знаю, що я… я б радо…

Торіл відвернувся.

— Я ж не знав, що золотяр, якого шукають, — це ти! — благально промовив Антак. — Упродовж останніх місяців я намагався все владнати! Торіле! Подивися на мене!

— А якби то був хтось інший, чим це було би краще? — запитав Торіл, не тямлячи себе від гніву. — Ти віддав би його Каїнові без жалю, аби отримати все, чим володіють люди!

— Годі, годі, Торіле! — заспокоював його Ведур. — Ти ж сам знаєш, як то, коли вперше потрапляєш до їхнього світу. Це багатство! Цей комфорт! Усі ці речі, про які ми ніколи й не мріяли! Тільки не кажи, що ти не мрієш хоч щось узяти з собою.

— Зорову скриньку! — захоплено сказала Моа. — Ведуре, якщо, коли ми повернемося у край, тобі вдасться запустити її за допомогою твоєї машини для сили струмів, то тебе всі полюблять!

Ведур задумливо похитав головою.

— Ну, через зорову скриньку я могла б, напевно, трішечки зрозуміти Антака… — повільно промовила Моа. — Ні, все-таки ні. Чи, може, так?..

— Я сам себе не розумію! — вигукнув Антак. — Після всього, що ми пережили і що я тепер знаю, я більше не розумію сам себе! Я ж ніколи не замислювався, що буде потім! Я переконав себе, що Каїн гарно поводитиметься із золотярем! Я сказав собі, що для краю було би щастям володіти винаходами людей! — Він помовчав. — Мені страшенно соромно, — тихо сказав він. — І я не знаю, як жити далі, якщо ми не приборкаємо Каїна, якщо він погрожуватиме нашому краю, якщо забере в мене Торіла, якщо не звільнить матір хлопчика… — Антак схлипнув.

— Ну, ну, ну! — сказав Ведур і зніяковіло прокашлявся. — Надіймося тепер, що все буде добре. Поміркуймо, як упіймати Каїна, коли він прийде сюди. Хай там як, а нас п'ятеро, навіть якщо він і більший.

— Нагнися! — крикнула Ліна, різко повернувши штурвал ліворуч. І сама втягнула голову. — Мені здається, це він!

Йоганнес почув звук мотора. Якийсь човен плавно минав їх з правого борту.

— Чому ми зустрічаємося з ним тільки тепер, якщо ти мала рацію і він завіз Брітту на острів! — сказав він, обережно виглядаючи крізь носову шибу. — Він давно мав би бути мало не вдома. — Моторний човен зник за кормою зі шлейфом піни.

— І гадки не маю! — сказала Ліна. — Але чим пізніше, тим краще, правда? Ми зійдемо на берег із південного боку, там спокійніше. Однак причалити ми не зможемо, а садити «Корделію» на мілину я не хочу. Тому станемо на якір.

Ліна потягнула важіль до себе. Човен зупинився.

— Плавати вмієш? — запитала вона.

— У квітні? — скрикнув Йоганнес.

Дівчина зверхньо форкнула.

— Тут максимум п’ятдесят метрів, — сказала вона. — То умієш чи ні?

— Ми ж разом ходили на плавання, ти, забудько! — відповів Йоганнес. — І пірнаю я краще за тебе!

Ліна вдала, ніби не почула.

— Бери штурвал, — звеліла вона. — А я викину якір.

Потім вони роздяглися. Сонце стояло вже низько, десь над Північним морем. Вийшовши на палубу, Йоганнес здригнувся від холоду.

— Швидко! — сказав він.

— Добре тобі! — сказала Ліна. — Для хлопця це нічого — отак просто в трусах, а для мене… — Вона зітхнула. Футболку я залишу! — сказала вона. — І не підглядати.

Йоганнес постукав себе по чолі.

— Нема мені зараз про що думати! — сказав він, обережно злізаючи у воду мотузяною драбиною, яку Ліна залишила на поручнях, щоб потім повернутися нею назад на баркас. — Бррр! Вода крижана!

Ліна спустилася за ним без жодного слова. Далеко плисти не довелося: під ногами вже було дно.

— Сподіваємося, що ніхто не дивиться у підзорну трубу! — сказала Ліна.

— Страшно! — признався Йоганнес, чалапаючи до берега.

Дно було мулисте, і в деяких місцях Йоганнесові, щоб пройти, треба було відхиляти очерет. По шкірі стікали краплі води, зуби цокотіли. Він підбіг до лісу, який буйно ріс за кілька кроків від берега, такий дикий і самітний, ніби зовсім поряд і не було великого міста зі сотнями тисяч людей.

— Мамо! — гукнув Йоганнес. — Мамо, ти тут?

Із хащі долинув стогін.

50

Королева, з кошиком в руках, у темряві відпроваджувала свого чоловіка до Ведурової майстерні.

— Щасти тобі, мій коханий муже! — сказала вона. — І пильнуй себе!

Король кивнув, поправляючи на плечі вовчу шкуру.

— Я маю обов’язок перед своїм народом! — промовив він.

Королева подала йому кошик.

— Якщо зголоднієш! — пояснила вона. — Хтозна що там у тих людей є поїсти? Я спакувала тобі м’ясні пляцки, варені яйця і кілька канапок із холодною печенею. А ще — маленький солодкий сюрприз! Не забудь, сіль для яєць — у коробочці.

— Ти мені це вже тисячу разів повторила, — нетерпляче сказав король, і було помітно, що він хвилюється. — Мені вже час іти.

— Ти хоробрий герой, королю! — сказала королева. — Я пишаюся тобою і впевнена, весь народ пишався би тобою, якби знав, як шляхетно ти чиниш! Але ти робиш це, не сподіваючись на їхнє захоплення, тому я ще більше пишаюся тобою.

Король виглядав спантеличеним.

— Покажи мені хоч одного короля! — вигукнула королева. — Покажи мені хоча б одного короля в цілому світі, який зробив би те, що збираєшся зробити ти! Інші королі посилають війська і солдатів…

Король нетерпляче перебив її.

— Я справді мушу вже йти, моя кохана, — сказав він, відсуваючи від стіни шафу. За нею з’явилися двері.

— Сіль у маленькій коробочці! — крикнула йому вслід королева. — О Боже, він забуде і з’їсть яйця без солі. Тільки щоби з ним нічого не сталося! — Вона повільно засунула шафу назад.

— Цей лайнюк! — скрикнула Брітта, коли Йоганнес зірвав їй з обличчя липку стрічку і розв’язав пута. Вона потерла обличчя й зап’ястки. — Він ще й кілька разів повертався, щоби перевірити, чи міцно я зв’язана! Він геть збожеволів!

У підліску було темно. Птахи, очевидно, рідкісні, бо Йоганнес іще ніколи в житті таких не бачив, насторожено попискували.

— Іти можеш? — злякано запитав хлопець. — Прошу, мамо, бо Їделунґ…

— От гівнюк! — сказала вона, і Йоганнес вирішив, що сьогодні він їй це пробачає. Трапляються ситуації, подумав він, коли лайливі слова дозволяються. — Він геть здурів! Стверджує, що він Каїн! Каїн! Знаєш, хто це? Це історія з Біблії! У нього не всі вдома!

— Ходімо, мерщій! — квапив маму Йоганнес, переступаючи з ноги на ногу. — Якщо ми вчасно повернемося…

Брітта обережно встала й застогнала.

— Я ж не здогадувалася! — сказала вона. — Що йому бракує клепки! Знаєш, у чому він хотів мене переконати? Він шукає того, хто може робити золото, такого собі гнома, а гноми ці живуть під нашим двориком, глибоко під землею! Божевілля! Суцільне безумство!

Йоганнес біг слідом за Ліною до берега. Зараз не час щось пояснювати Брітті. Найголовніше, щоб вона швидко дійшла до «Корделії».

— А як ви сюди дісталися? Як взагалі здогадалися, де я? — не зупиняючись, питала Брітта. Потім побачила баркас, який погойдувався на якорі. — Ні! Тільки не кажіть, що мені ще й плавати сьогодні доведеться!

Але швидкими рухами вже знімала з себе светр.

— Ми все тобі пояснимо на зворотному шляху! — пообіцяв Йоганнес. Перед ними Ліна вилізла мотузяною драбиною на палубу «Корделії». — Давай, мамо!

Він кинувся у воду й швидко поплив до баркаса.

За вікнами поволі смеркало, нарешті задзвонив телефон.

Торіл увесь час сидів біля апарата й чекав. Він миттєво підняв слухавку, двома руками.

— Так? — крикнув він. — Алло!

— Торіле, це ти? — кричав на іншому боці Йоганнес. Торіл чув рівномірне гудіння мотора. — Ми знайшли Брітту, і тепер вона з нами на «Корделії-2»! Можеш більше не боятися, тобі не треба йти до Їделунґа!

Торіл полегшено зітхнув.

— Але це була лише частина погрози, — сказав він. — Що полонена помре з голоду. А що буде з нашим народом?

— Брітті він теж це розповідав! Що висадить у повітря край і всіх медлевінґерів, якщо не отримає тебе! Брітта, звісно, подумала, що він втратив розум! — Йоганнес зробив паузу. — А тепер вона думає, що ми з Ліною здуріли! — прошепотів він так тихо, що Торіл нічого не зрозумів. — Бо ми спробували все їй розповісти. Здається, вона дуже хвилюється, чи ми бува не з’їли чогось не того.

— Яке це зараз має значення! — нетерпляче перебив його Торіл. — Тобто Каїна ви не піймали? Він прийде сюди?

— Так, але ви можете самі схопити його і зв’язати! — сказав Йоганнес. — Розумієш? Він вже не має чим шантажувати! Вам тільки треба зупинити його, коли він прийде на подвір’я, щоб висадити у повітря ваш край!

— А як? — розпачливо запитав Торіл. — Як нам це зробити? — Але зв’язок вже перервався. — Чому ми такі маленькі? — крикнув Торіл, гримнувши слухавкою. — Чому маємо завжди підкорятися людям, завжди, вже тисячі років? Чому, коли хтось із них збирається заподіяти нам шкоду, нам не допомагають всі наші таємні сили?

Король помітив, що дорога крізь темряву підіймається догори. Кошик, незручно звисаючи з лівої руки, заважав йому обмацувати земляні стіни ліворуч і праворуч, та він не наважувався залишити його. Королева могла бути дуже завзятою, і коли він повернеться в край, вона обов’язково запитає, як йому посмакував подорожній провіант, і якщо він не зможе дати їй вичерпну інформацію, вона дуже роздратується.

«Я вже застарий для таких пригод! — промурмотів король, перевішуючи кошик з одного ліктя на другий. — У цей час я вже давно лежав би в ліжку і…»

Тут він наступив на щось тверде. «Що це?» — здивовано скрикнув він, нахиляючись. До цього часу скрізь була тільки земля: під ногами, праворуч і ліворуч, над головою. Але зараз перед ним лежало щось тверде, мов камінь, неправильної форми. «Що це таке?»

Король відставив кошик й обома руками обмацав дивний предмет. Кілька стрижнів були зв’язані дротом у пучок. «Шпараґівка?» — схвильовано промовив король, насилу підняв важкий пучок і підніс його до носа.

Розчаровано він ледь не кинув його на землю. «Не шпараґівка! — сердито сказав він. — Пахне радше, як марципан! Але що ж це може бути?» Він ще раз обмацав пучок двома руками.

У цілковитій темряві тунелю він відчув, що до нього прикріплено другий шнур, який веде вздовж ходу догори.

«Побачимо!» — коротко й рішуче сказав король, виймаючи з кошика варені яйця. На їх місце він поклав стрижні і, просуваючись уперед, намотував собі шнур на пальці.

«Ще один!» — схвильовано вигукнув король. Вже за кілька кроків він наштовхнувся на наступний пучок стрижнів і задумався, що би то цього разу викинути з кошика. «Її м'ясні пляцки завжди смакують однаково! — пробурчав він, витягаючи їх, щоби звільнити місце. — Цікаво, скільки їх ще буде!»

Намотуючи шнур на руку, він думав, що треба принаймні з’ясувати, що то за солодкий сюрприз, перш ніж покласти в кошик на його місце дивний пучок. Королева дуже розгнівається, якщо, повернувшись додому, він не зможе розповісти їй, чим вона його здивувала і як йому це смакувало.

Вони зібралися на кухні біля дверей на подвір’я і вдивлялися в темряву.

— Довго ще? — запитав Торіл.

Ведур прислухався.

— Вже недовго, — відповів він. — До апогею ночі.

— Якби принаймні Йоганнес з мамою і дівчинкою повернулися! — сказав Нісс. — Щоб нам не довелося робити це самим. Троє людей зможуть подолати одну, навіть якщо вона сильніша за кожну з них!

— Ми це вже давно обговорили! — втрутилася Моа. — Я полечу і вдарю його в спину і…

— Тихо будь, Моа! — суворо крикнув Торіл. — Це тобі не гра із зорової скриньки!

Моа принишкла.

— Коли він прийде, — сказав Торіл, — і попрямує до виходу з тунелю, щоби здійснити свою погрозу, я вийду надвір і стану перед ним. Не хочу, щоби він знищив увесь край. Хай ліпше візьме мене в полон, і я робитиму для нього золото.

— Він ніколи не буде задоволений! — не погодився Ведур. — Торіле, залишайся тут! Він завжди буде погрожувати, він ненаситний, згадай першого Каїна! Він вимагатиме від тебе щораз більше і більше, а як не даси, він знову і знову погрожуватиме знищити край! Здавшись йому, ти нам не допоможеш. Моа має рацію. Нам треба спробувати затримати його.

Торіл стулив губи.

— А якщо нам це не вдасться? То що, будемо дивитися, як Каїн знищує нашу батьківщину? — запитав він. — А що буде з нами, коли не стане краю?

— Нам вдасться, хлопче, — спокійно сказав Ведур. — Ми його подолаємо. Ми маємо наші сили, і ми не боягузи.

У цю мить вони побачили, як маленька постать висунулася із входу в тунель і підтягнулася догори. Саме там, де донедавна росли Бріттині троянди. Якийсь час постать пильно роззиралася, а потім витягла з глибини кошик і поставила його на край тунелю.

— Хто це? — спантеличено прошепотів Ведур. — Хтось із вас його впізнає?

Маленька постать обтріпала з колін землю і випросталася. У цей момент із підвальних дверей на подвір’я вийшла людина.

— Каїн іде! — сполохано прошепотів Нісс.

— Час настав, — сказав Торіл і затамував подих.

Їделунґ постояв, не рухаючись, так, ніби його очі мали спершу звикнути до темряви; а тоді рвучко підстрибнув до маленької постаті, яка дивилася на нього з надією. Вовча шкура повільно сповзала з плеча.

— Хто ти? — крикнув Їделунґ. Йому було байдуже, що його можуть почути. — Ти той, хто робитиме мені золото?

Однією рукою він схопив ошелешеного прибульця за комір і підняв над землею, другою підібрав кошик. Вовча шкура впала на землю.

— Молодий чоловіче! — вигукнув малий, безпорадно бовтаючи ногами в повітрі. Його голос звучав радше обурено, аніж перелякано. — Чи так поводяться з королем?

— Це Його Величність! — прошепотів Нісс. — Це наш король!

Їделунґ розлючено кинув малого на землю.

— Хочеш переконати, що ти золотяр? — крикнув він. — Хіба я не чув, що це син Антака? А ти можеш бути щонайбільше Антаковим батьком!

Король форкнув.

— Но-но-но! — сказав король, нахиляючись за своєю шкурою. — Чемного поводження ви, люди, за останні п’ятсот років так і не навчилися!

— Він його тільки ще більше розлютить! — прошепотів Торіл. — О Боже, сподіваюся, він припинить!

— А що там у тебе в кошику? — закричав Каїн. — Ти що… — Він скрикнув. — Моя вибухівка! — пробурмотів він. — Ти виніс із тунелю всю вибухівку!

— А! То це вибухівка, — невпевнено промовив король. — Ти глянь, а я спочатку був подумав, що то шпараґівка, а потім…

— Ви сподіваєтеся мене зупинити! — верещав Каїн. Дивно, що в будинку досі не відчинилося жодне вікно. — Ви думаєте, що ви перешкодите нащадкові Каїна зробити те, що він задумав!

Він став перед тунелем на коліна і квапливими рухами почав запихати пучки стрижнів назад. Потім вийняв з кишені маленьку коробочку.

— Скоро північ! — загорлав Каїн, обертаючись із розпростертими руками довкола себе, ніби хотів прокричати це на всі сторони світу. — Скоро північ, а золотяра нема! Я вам сказав, що станеться! Я вас застерігав!

Він витяг із коробочки дерев’яну паличку і чиркнув нею. Крихітне полум’я затанцювало в темряві.

Каїн нахилився і вхопив кінець шнура, який зник у вході до тунелю.

— Це ваш останній шанс! — горлав він. — Медлевінґери! Видайте мені золотяра, інакше я підпалю цей шнур!

— Я йду! — різко сказав Торіл, відчиняючи навстіж двері в подвір’я. — Я мушу йти до нього!

Ведур обійняв його за плечі.

— Що таке за шнур? — прошепотіла Моа.

Торіл звільнився з обіймів Ведура.

— Ну, добре, ще один сірник, аби ви побачили, що я не жартую! — крикнув Каїн. Торіл уже був на першій сходинці. — А коли полум’я дійде до вибухівки, від вашого краю більше нічого не залишиться!

— Торіле, не йди! — гукнув Антак.

Повільно, але невблаганно запалений сірник наближався до шнура.

— Торіле, ні! — закричав Антак. — Рессав!

Блискавка розітнула небо, ніби хотіла розрізати хмари, у цю саму мить загриміло, та так сильно, що Ведур з переляку відступив на крок назад. Мов із відра, уперіщила злива, краплі дощу витанцьовували свій химерний танок на землі подвір’я.

— Полум’я згасло! — вигукнув Нісс. — Антак пустив дощ! Ну, Моа, ходімо! Тепер ми це зробимо!

І не встигла Моа вилетіти, як невидимий Нісс пострибав металевими сходами крізь зливу.

— Напад! Атака! — закричала Моа, кружляючи довкола голови мокрого, як хлющ, Їделунґа. Кілька крапель ще впало й на неї, та потім дощ припинився так само раптово, як і почався.

Їделунґ випростався і спробував ударити Моа, але вона ухилялася, раз у раз налітаючи на нього. «Твій час прийшов!» — примовляла вона, намагаючись зі стрімкого піке схопити його за волосся, як раптом він, без жодної на те причини, перечепився й упав, випустивши з рук коробочку з сірниками.

— Ніссе, то ти? Тепер ми його схопимо!

— Я поставив йому підніжку! — крикнув Нісс. — На нього, Моа, ми впіймаємо його!

Та тепер Їделунґ допетрав, що відбувається.

— Ви щури малі! — заволав він.

Моа продовжувала кружляти біля його голови, а невидимий Нісс намагався стягнути його за холошу на землю.

— Ви нікчемні малі підземні щури!

Рвучким рухом він ухопив Нісса, який з переляку торкнувся своєї фібули. Торіл, Антак і Ведур, що стояли на сходах, побачили, як якусь мить він борсався в його руці, потім Каїн відкинув його далеко від себе.

— Ай! — скрикнув Нісс, приземлившись на твердій долівці подвір’я.

— А тепер ти! — буркнув Каїн і зловив Моа, яка саме починала згори нову атаку. — Ось так! — Моа він теж пожбурив на землю. — Думаєте, що можете загасити мої сірники? Добре! Тоді спробуйте згасити запальничку! — Із диким реготом витяг із кишені маленький пристрій, полум’я якого звилося високо у небо.

— Рессав! — голосно сказав Антак, і з неба знову ринула вода. Та полум’я вона не загасила.

— Він це зробить! — прошепотів Ведур у шумі дощу. — Він запалює вибухівку! Все було даремно!

— Каїне! — гукнув Торіл і вийшов уперед, у прямокутник світла, що падало надвір із кухні. — Каїне, це я, Торіл-золотяр! Залиш мій народ у спокої! Я зроблю тобі стільки золота, скільки ти забажаєш!

Він поклав руку на свою фібулу.

— Лірот! — сказав він, і раптом у темряві засяяв шнур. — Це доказ!

— Звичайно! — викрикнув Ведур. — Чому я раніше не здогадався, ось де вирішення! Тобі просто треба перетворити вибухівку на золото! Торіле, тобі треба…

У цей момент до Каїна енергійно підійшов король. Увесь цей час він із дедалі більшим здивуванням спостерігав за видовищем, яке розгорнулося перед ним одразу ж у перші хвилини перебування у людському світі. Воно перевершило всі його очікування.

— Ні, а тепер і справді досить! — мовив король, суворо дивлячись на Каїна. — Якщо інші дозволяють робити з ними все, що завгодно, добре. Але ти сам винний, щоб потім не нарікав! Медлев! — вигукнув він. — Не можемо ж ми справді терпіти всі вибрики такої невихованої людини!

Торіл, Ведур й Антак затамували подих. Коли король наблизився до Каїна, той миттєво нахилився, аби схопити його, та раптом його тіло пересмикнулося, і він наче скам’янів.

— Чудово! — втішився король, потираючи руки від задоволення. — Як я і сподівався! Це давня сила королів — зачаровувати і знімати чари! — Він повільно й урочисто обійшов довкола Каїна, що застиг у напівзігнутій позі, як невдала статуя. І лише на непорушному обличчі люто виблискували очі.

— Спрацювало! — радісно крикнув король. — Цікаво, скільки він так простоїть?

— Доки ти не знімеш з нього чарів! — відповів Антак, і в його голосі вчувалося велике полегшення. — Принаймні так було у Сиву Давнину!

— Ну, то він може трохи відпочити! — заспокоївся король і сягнув до свого кошика. — Хтось хоче скуштувати маленького солодкого сюрпризу від королеви?

— Величносте! — прошепотів Торіл, коли король підійшов з кошиком до нього. — Величносте, ти знаєш, що щойно переміг Каїна?

— Ай, для цього і є король, — скромно відказав король, обережно розгортаючи хусточку з тим, що спакувала йому в дорогу королева. — Горіховий пиріг! Вона справді найчудовіша жінка! Хто хоче? — Він пустив пиріг по колу. — Ви всі, звісно, також допомагали, мої любі! — сказав він трохи згодом. — Чого вартий король без свого народу.

51

Всі вони сиділи разом на сходах, частувалися горіховим пирогом, у той час як Каїн стовбичив унизу, на подвір’ї.

— Любо глянути на нього! — тішилася Моа, відламуючи ще один шматочок пирога. — Справді любо.

— Правда, оточення для статуї, якщо можна так сказати, не вельми гарне, — зауважив король. — Це садок? Мушу сказати, люди могли би в нас багато чого навчитися. Я свій бузок…

— Знаєте, що мене дивує? — із повним ротом запитав Нісс, так ніби то не його король саме щось розповідав. — Що ніхто не підійшов до вікна, коли тут стояв такий гамір. У нас у краї вже давно зібрався б натовп. Таке враження, що в людському світі ніхто нікого не обходить. Всі дбають тільки про себе.

— Йоганнеса обходить! — сказала Моа.

— Так, Йоганнес дбає про інших, — підтвердив Нісс. — А що тепер буде з Каїном?

На хвилю всі замовкли.

— Так, він не зможе стояти тут вічно, — роздумував уголос Торіл. — Коли зійде сонце і люди повідчиняють вікна…

— Запитаймо Йоганнеса! — сказала Моа. — Ось він іде!

— Вона знепритомніла! — примовляла Моа, схвильовано пурхаючи навколо Брітти, яка ще встигла сісти на підлогу, перш ніж втратила свідомість. — Мушу тобі сказати, Йоганнесе, ви, люди, дуже боягузливі!

— Ну, в неї сьогодні був важкий день, — сказала Ліна, стаючи навколішки біля Брітти. — Та ще й на зворотному шляху закінчився дизель, тому ми так і спізнилися! Довелося цілу вічність поратися біля тої штуки. Брітто, агов, Брітто, прокинься!

— А ми її підготували! — похмуро сказав Йоганнес. — Увесь час на «Корделії» ми намагалися пояснити їй, що Їделунґ просто підступний, але не божевільний. І що ви існуєте.

— Вона не повірила? — запитала Моа, на льоту смикаючи її за носа. — Агов! Мамо Йоганнеса! Прокинься! Ми не небезпечні!

— Лиши її в спокої! — сердито сказала Ліна. — Я сама мало не зомліла, коли побачила вас. А для дорослих це, певно, ще більший шок.

Брітта заворушилася.

— А що з Їделунґом? — раптом згадав Йоганнес. — Він вже з’явився?

Торіл показав на двері.

— Він там, — сказав він.

Йоганнес скрикнув, і Брітта кліпнула.

— Відійди звідти, Моа! — звеліла Ліна. — Вона ж знепритомніє вдруге, якщо першим, що побачить, прокинувшись, буде літаюча лі-фея!

— Як ви це зробили? — поцікавився Йоганнес, дивлячись на закам’янілого Їделунґа. — Що з ним?

— Вона прокидається! — крикнула Ліна.

Йоганнес примчав назад у кухню і сів навпочіпки біля Брітти.

— Привіт, мамо! — сказав він. — Все о’кей?

Брітта спантеличено дивилася йому в обличчя.

— Я впала! — промурмотіла вона. — Я так злякалася, Йоганнесе! Це викрадення зашкодило мені більше, ніж я думала. Я повірила, що бачу маленьких чоловічків, які літають тут навколо!

— Літати вміє тільки одна! — обережно сказав Йоганнес. — Мамо, я ж тобі пояснював…

Брітта скрикнула.

— Вони ще тут! — прошепотіла вона. — О Боже, Йоганнесе, я все ще їх бачу!

— Так, але літати вмію тільки я! — сказала Моа, приземляючись прямо біля Бріттиної голови. — Зате решта вміють інші речі.

— Ні! — промурмотіла Брітта, знову заплющуючи очі.

— Мамо, це все не проблема! — благав Йоганнес. — Я можу тобі все пояснити!

Хтось відсунув його, ніжно, але енергійно.

— Доброго вечора, моя люба! — сказав король, нахиляючись до Бріттиного обличчя. — Я — король медлевінґерів, і, гадаю, зараз вам треба трохи підкріпитися.

Він взяв із хустинки шматок горіхового пирога.

— І ти хочеш сказати, що майже тиждень ховав цих людей у нашій квартирі? — вражено запитала Брітта. Тим часом вона сіла, але шматок пирога тримала кінчиками пальців далеко від себе. — Так, що я нічого не помітила?

— Не всіх! — заспокоїв її Йоганнес. — Не всіх, мамо! Спочатку тільки двох, а коли прийшов Торіл, стало троє. Антак і Ведур з’явилися сьогодні пополудні. А король — щойно.

— Тільки двоє, а потім троє! — говорила Брітта, скептично крутячи в руці пиріг. — Виглядає точнісінько як нормальний горіховий пиріг. Тільки трохи менший.

— Але це надзвичайно добрий горіховий пиріг, моя люба! — переконував її король. — Спробуйте! Ніщо так не допомагає від великого переляку, як маленький відпочинок і шматок пирога.

Брітта витріщилася на нього, потім розглянула кожного зокрема і сказала:

— І ви всі стверджуєте, що ви є?

Ведур вклонився.

— Безперечно, ласкава пані, безперечно! — запевнив він. — А чом би й ні?

— Справді, чом би й ні? — пробурмотіла Брітта. — І я вас реально бачу.

Вона зітхнула, підводячись.

— Мабуть, треба повірити. О’кей, о’кей, о’кей, а далі?

— Ми ж тобі вже все розказали на човні, Брітто! — сказала Ліна. — Не будь такою нездогадливою!

— Але ж я думала, що ви хочете мене на…дурити! — відказала Брітта, і Йоганнес втішився, що вона стрималася і не вимовила того слова, яке насправді хотіла сказати. Він не був певний, що це сподобалось би медлевінґерам, та ще й коли поряд був їхній король. — Або що ви всі подуріли, як Їделунґ! У такі історії жодна людина не повірить! — Вона встала і глибоко вдихнула. — А що з ним, до речі? З цим огидним викрадачем?

— Я його зачарував, моя люба, — урочисто промовив король. — Силою всіх королів нашого народу: зачаровувати і знімати чари.

— Ходи глянь на нього! — сказав Йоганнес і потягнув Брітту до вікна.

Брітта здригнулася.

— Помалу я починаю вірити у все це.

— Ні, він справді там стоїть, Брітто! — пояснила Ліна. — Він більше не рухатиметься! Питання тільки, що нам з ним робити?

— Викинемо його в річку, — сердито сказала Брітта. — Давно треба було.

— Мамо! — попросив Йоганнес.

Брітта зітхнула.

— Ні, ні, я пожартувала! — виправдовувалася вона. — Викрадати його немає сенсу. Тож куди нам його подіти? Він такий громіздкий!

— Не думаю, що можна назавжди залишити його так, — сказала Ліна. — Скам’янілого навіки. Це було би нечесно.

— Ну, чари я можу зняти коли завгодно, — невпевнено промовив король. — Але тоді…

— Справді, а що тоді буде? — поцікавився Нісс. — Усе почнеться спочатку!

— Поліція? — вголос розмірковувала Брітта. — Ні, за який злочин вони мали би його заарештувати? Ви ж, очевидно, не хочете їм показуватися. — Вона схопилася за голову. — Це за умови, якщо це все мені не ввижається.

Король перелякано похитав головою.

— Ні, ні, моя люба! — вигукнув він. — Люди не мають довідатися про наше існування! Коли це все закінчиться, ми знову повернемося до нашого краю і будемо жити, як і багато тисяч літ перед тим.

— Але із зоровою скринькою? — благально глянула на короля Моа.

— Як багато тисяч років, — рішуче сказав король. — І в нас, і у вас історії про світ іншого народу кануть у казки і легенди. — Він обернувся до Моа. — І без зорової скриньки! — суворо додав він. — Без усього, моя маленька лі-феє.

Моа ображено форкнула.

— Тобто поліція відпадає, — замислено мовила Брітта. — Ні, ні, я розумію. Але що тоді?

Антак увесь час тримався на задньому плані. Тепер він вийшов уперед і вклонився Брітті.

— Я Антак, хранитель історії, — відрекомендувався він. — Через мене трапилося все це нещастя. Не знаю, чи погодитеся послухати, що я маю сказати.

— Певно! — відповіла Ліна. — Ну ж бо!

— У давніх переказах про Каїна і Авеля, — почав Антак, — розповідається, що Каїн із людського роду вбив свого брата медлевінґера Авеля і забрав у нього фібулу: тисячі років ця фібула належала людям.

— Тому вона й була така брудна, — сказала Моа, зиркнувши на свій ремінь, срібна фібула на якому виблискувала тепер, як у всіх інших. Бріттин засіб для чищення срібла виявився дієвим.

— Звичайно, вона не давала нащадкам Каїна жодних таємних сил, — продовжував Антак. — Адже вони були людьми. Проте вони передавали фібулу від батька до сина, а ще — слово; точнісінько так само, як це за звичаєм робили медлевінґери.

— Змавпували з нас! — сказала Моа. — Абсолютно зайве, правда ж?

Та Антака важко збити з пантелику.

— У давніх переказах говориться, що прокляття можна зняти тільки тоді, коли фібула Каїна знову належатиме Авелю і коли нащадок Авеля забере у Каїна своє слово. Тоді Каїн все забуде. Він більше не пам’ятатиме про медлевінґерів і про історію своєї родини — з його пам’яті зітреться все.

— Так що Каїн ніколи більше не заподіє нам зла? — розхвилювався Нісс. — Ніколи-ніколи?

Антак кивнув.

— Добре, — сказала Ліна. — Але де ми так швидко дістанемо Авеля?

Антак мовчав, виразно дивлячись на Моа.

— Маячня! — невпевнено відказала Моа, злетівши трохи вгору. — Я — лі-фея! Я точно не Авель!

Торіл глянув на Моа, на Антака, потім знову на Моа. І вдарив себе по чолі.

— Але ж вона дала тобі силу, Моа! — вигукнув Торіл. — Фібула Каїна — це твоя фібула! Ти — нащадок Авеля!

Якусь мить панувала тиша.

— Моа-Вель, — прошепотів Нісс. — Приховане ім'я! Знову приховане ім’я.

Моа принишкла.

— Моа-Вель! — промурмотіла вона. — Як же я раніше не здогадалася?

— Те саме можемо запитати й ми! — сказав Нісс.

— А що означає, що вона має забрати в нього слово? — запитала Брітта, виглядаючи на подвір’я, де все ще стовбичив гротесково зігнутий і закляклий Їделунґ, як статуя, що символізує нещастя. — Ви ж розумієте, що я дуже зацікавлена в тому, щоби він якомога швидше звідси зник. Коли завтра вранці прокинуться сусіди…

— Зрозуміло, — кивнув Торіл. — До того часу його вже тут не буде.

— Але тільки не в квартиру! — з огидою сказала Брітта. — Крім того, що він зайняв би купу місця, я просто не хочу його тут бачити.

— Це теж зрозуміло, моя люба, — промовив король. — Після всього, що ви пережили! Нам нічого іншого не залишається, як спробувати знайти його слово.

— А потім? — запитала Моа.

— Потім ти маєш сказати його, торкаючись одночасно Каїна однією рукою і своєї фібули другою, — пояснив Антак. — Після цього він нічого не пам’ятатиме. Історія про Каїна й Авеля назавжди зітреться з його пам’яті.

— Як у фільмі-фентезі! — сказала Ліна.

Моа зітхнула.

— А як я знайду його слово? — поцікавилась вона. — Га?

Брітта пішла до холодильника.

— Насамперед я приготую нам усім вечерю! — запропонувала вона. — Я вмираю з голоду, а ви?

— Чудова думка, моя люба! — втішився король. — На голодний шлунок важко думати, байдуже, людина ти чи медлевінґер.

Брітта поклала на стіл усе, що було їстівного в квартирі: холодну варену картоплю, моркву, хліб, сир і ковбасу, банку квасолі. А ще зварила яйця. За вечерею ніхто й слова не промовив. Як на таку пізню нічну пору вони всі були навдивовижу голодні.

— Як необачно було залишати подорожній провіант у тунелі! — сказав король, коли вони вдев’ятьох змели все до останньої крихти. — Треба було прихопити хоча би м’ясні пляцки. Та й холодна печеня королеви теж смачна.

Торіл зітхнув.

— Нема сенсу сумувати за їжею! — сказав він. — Скоро світатиме. Нам треба подумати, яке може бути в Каїна слово.

— Просто слово Каїн, — припустила Брітта. — Це найперше спадає на гадку.

Ведур похитав головою.

— Занадто просто, — не погодився він. — Про це дуже швидко можна здогадатися. Не думаю, що це воно. Але, звичайно, Моа може його випробувати.

— А мені справді треба триматися за нього? — захвилювалася Моа.

— Пусте! — рішуче сказав Йоганнес, відчиняючи двері на подвір’я. — Це ж тільки статуя.

— Або Авель? — крикнув Нісс услід Моа, яка вже приземлилася біля Їделунґа. — Це було би хитромудро!

Король із сумнівом похитав головою.

— Не знаю, — промурмотів він. — Напевно, занадто хитромудро.

— Увага! — крикнула Моа. — Я починаю!

Вона поклала праву руку на фібулу, а ліву, дещо вагаючись, простягнула до Їделунґового плеча.

— Каїн! — сказала вона, скрививши від огиди обличчя.

Їделунґ зиркнув на неї сповненими ненависті очима.

— А як ми дізнаємося, чи подіяло? — запитала Брітта. — Ми подумаємо, що він все забув, і король зніме чари, а потім виявиться, що то було неправильне слово, і паскудник таки пам’ятатиме про все і знову завдаватиме шкоди.

— Ми це побачимо! — відповів король. — Але слово в будь-якому випадку не Каїн.

— Авель! — сказала Моа. Їделунґ дивився на неї з таким виразом свого скам’янілого обличчя, ніби хотів убити. — Ні, я так довго не витримаю! Це так жахливо!

І полетіла назад до кухні.

Йоганнес обернувся до Ліни.

— Якщо хтось і зможе це розгадати, то Ліна! — сказав він із надією. — Вона вміє мислити, як злочинець! Вона точно визначила, куди Їделунґ завіз Брітту, причому за допомогою самого лише логічного мислення!

— Боюся, що в цьому випадку логіка нам не допоможе, — мовив Антак. — Розумієш: слово століттями передавалося від батька до сина! А як ти дізнаєшся, яке слово вибрав Каїн свого часу?

Ліна повільно кивнула.

— Ні, напевно, ні, — мурмотіла вона, і Йоганнес бачив, як у її голові зароїлися думки. — Це, мабуть, ні.

На кухні запанувала тиша, яку порушувало лише нестерпно гучне цокання годинника. Ніссові злипалися очі, боровся зі сном і Йоганнес. Моа у відчаї поклала голову на стіл, намагаючись при цьому не заснути.

— Вже сіріє! — сумно сказала Брітта. — Думаю, ми не знайдемо слова. Ми ж не можемо перепробувати кожнісіньке слово на світі! Це ж мільйони! Це тривало би тисячі років!

Ліна рвучко випросталася.

— Спробуй «люцифер»! — вигукнула вона, штурхнувши Моа в руку. — Ну, мерщій, спробуй «люцифер»!

— Чому? — промурмотіла Моа, майже вві сні. — Чому саме «люцифер»?

— Так називається його човен! — відповів Йоганнес. — Але цього разу ти помиляєшся, Ліно! Він же не міг вибрати своє слово, бо так називається його човен! Слово ж поколіннями передавалося від батька до сина!

— Спробуй «люцифер»! — наполягала Ліна, схопившись на ноги й смикаючи Моа за рукав. — Подумай! Коли шукають назву для свого човна, це так само, як із паролем для комп’ютера: більшість людей беруть ім’я або слово, яке для них особливо важливе! Ім’я коханої чи…

— І ти думаєш, що Їделунґ назвав човен своїм словом? — перепитав Торіл.

— Спробуй «люцифер»! — укотре повторила Ліна. — Будь ласка, Моа!

Моа потягнулася.

— Якщо ти так хочеш! — сказала вона. — Хоч мені і страшно! Як він витріщається!

Від втоми вона хилиталася в польоті, але на подвір’ї приземлилася точно біля закам’янілого Їделунґа. Неохоче поклала йому на плече руку.

— Люцифер, — сонно сказала вона. — Люцифер, ти огидний Каїне.

І всі побачили, що Їделунґ змінився. Риси кам’яного обличчя стали м’якшими, погляд — приязнішим. Очі здивовано оглядали подвір’я.

— Повертайся, Моа — схвильовано гукнув король. — Думаю, тобі це вдалося! Я знімаю чари, і йому не обов’язково тебе бачити, коли він прийде до тями!

Моа полетіла назад до кухні.

— Дуже дякую! — сказала вона. — Повторювати це ще раз мені й справді не хотілося б!

Король поклав обидві руки на свою фібулу.

— Медлев! — владно промовив він.

Внизу на подвір’ї Їделунґ заворушився.

— Назад до кухні! — прошепотів король. — Він не має нас побачити! Подумай, якщо він все забув! Для нього ми більше не існуємо!

Брітта, Йоганнес і Ліна стояли біля дверей, схвильовано спостерігаючи, як Їделунґ обтріпував одяг. А тоді спантеличено зробив кілька обережних кроків.

Брітта відчинила двері.

— Тепер вже досить, пане Їделунґ! — крикнула вона. — Ви думаєте, що вам можна будити цілий будинок?

Їделунґ дивився на неї широко розплющеними очима.

— Чому? — збентежено прошепотів він. — А чому я… Та зараз же глупа ніч!

— Власне! — сказала Брітта, підпираючи руки в боки. — А ви товчетеся на подвір’і і горланите так, що ніхто не може спати!

— Я геть нічого не пам’ятаю, Брітто! — розгублено промовив Їделунґ. — Що я тут взагалі роблю? Чого це я вночі на подвір’ї?

— Ви мене питаєте? — обурилася Брітта. — Це я вас питаю, пане Їделунґ! І не могли би ви припинити тикати мені? Моє прізвище Ріттер, я ж не кажу вам просто Курт!

— Ні? — зніяковіло запитав Їделунґ, шкробаючи голову. — А хіба ми не перейшли…

— Ні! — буркнула Брітта. — Не перейшли! — І з грюкотом зачинила двері.

— Він і справді все забув! — скрикнув Нісс, радісно стрибаючи по кухні. — Все, все, все!

— Його і справді шкода! — сказала Ліна.

Моа пурхала навколо лампи.

— Я зняла прокляття! — кричала вона згори. — Більше ніколи Каїн не загрожуватиме медлевінґерам! Я Авель і лі-фея, і…

— І тепер ми йдемо додому! — сказав король, прикриваючи рукою позіхи. — Якщо нам пощастить, ми ще сьогодні поспимо.

— Вже йдемо? — перепитала з недовірою Моа. — Вже зараз?

Король кивнув.

— І нічого не візьмемо з собою? — не вгавала Моа. — Жодної зорової скриньки, жодного денносвіта, взагалі нічого?

— Негоже хотіти мати все найкраще від обох світів, — пояснив король, і Йоганнес помітив, який тужливий погляд він кинув на яскраве світло лампи. — Якщо ми хочемо мати те, що мають вони, нам треба і жити, як вони.

— А чому ні? — вперто допитувалась Моа, але Торіл вже схопив її за руку.

— Ходімо, Моа, — сказав він. — Байдуже, чи король має рацію, чи ні: з ними ми не почуваємося у безпеці. Якби люди довідалися про нас, то ніколи вже не лишили би у спокої. — Він посміхнувся Йоганнесові. — Цим трьом я довіряю, — додав він. — Але ж ти сама пізнала людей.

— Ніссе, Торіле, Моа, ви ще можете попрощатися зі своїми друзями, — сказав король. — І подякувати їм за все, що вони для нас зробили.

Йоганнес зніяковіло дивився на підлогу.

— Ти справді думаєш, що ми не зможемо знову жити разом? — тихо запитав він Торіла. — Так, як раніше?

Торіл, вагаючись, похитав головою.

— Ми не настільки змінилися, як ви, Йоганнесе, — прошепотів він. За кілька кроків від них Антак, Ведур і король прощалися з Бріттою. — Вони нас вчать цього у школі, і ми їм віримо. Але глянь на Моа! Або Антака! — Він зітхнув. — Перш ніж ми змогли би мирно жити разом, мало би багато що статися, — сказав він. — Як у нас, так і у вас.

— Але, можливо, пізніше, Торіле! — благально глянув на друга Йоганнес. — Коли ми виростемо! Коли ти будеш хранителем історії, а я… Може, тоді ми знайдемо можливість знову жити разом? Ми двоє? І Нісс? І Ліна? І Моа?

— Завжди все змінюється, коли дорослішаєш, — замислено сказав Торіл. — Раптом хочеш зовсім інших речей, Йоганнесе, а те, що колись було важливим, узагалі нічого не означає. Але ми знаємо місце, де закінчується тунель.

Йоганнес кивнув.

— До побачення, Торіле! — сказав він. — До побачення, Ніссе, до побачення, Моа! — Він нишком глянув на дорослих, які досі не розходилися і бесідували. — Я розхитаю одну плиту! — прошепотів він. — Якщо Покашиїнський закладе подвір'я плитами! На місці виходу плита завжди буде розхитана. Вам треба буде тільки підняти її. Зможете?

— Готові? — перервав його король. — Не треба патетики, не треба сліз! Ви пережили велику пригоду, але тепер час повертатися додому, в буденне життя!

Один за одним медлевінґери спустилися сходами вниз, а тим часом Моа кружляла в них над головами.

— Величносте! — крикнув Йоганнес. — Твоя вовча шкура!

Вони зникли в тунелі. Торіл і Нісс ішли останніми.

— Може, ми все-таки побачимося! — пошепки гукнув Торіл, махнувши рукою Йоганнесові, який стояв угорі, на сходах.

Нісс йому підморгнув.

— Не забудь! — прошепотів він.

— Про що ти маєш не забути? — позіхаючи, поцікавилась Брітта. — Ну, відтепер ти, певно, вже не будеш зачинятися, га? Бігом у ліжко, Йоганнесе. Я накручу будильник на десяту. Завтра напишу вам обом до школи пояснювальну записку, що не продзвенів будильник.

Йоганнес заліз під ковдру не роздягаючись. «Я точно не забуду, — подумав він, поринаючи в сон. — Плита буде завжди розхитана. Обіцяю».

52

У сірій імлі гамбурзького весняного надвечір’я їхала вантажівка з меблями: обережно, насилу втиснулася у вузьку вуличку з одностороннім рухом, мало не зачепивши «гольф», якого власник необачно припаркував на самому розі.

— Ах ти ж, лайно! — промурмотів водій. — А ще ж ця бруківка! Кляте середмістя! І чому саме нам вічно дістаються такі рейси?

— А могло ж бути чудове передмістя, — мовив водій-напарник, запалюючи цигарку. — Котеджі… Купа місця для паркування. Жодних тобі східців…

— І котрий поверх цього разу? — поцікавився водій. — Не п’ятий?

Напарник затягнувся цигаркою.

— Лише другий, хвалити Бога, — відповів. — Та все одно високо, бо, сам бачиш, тут усе стара забудова. Мабуть, знову будуть дерев’яні східці. Вузькі. Вичовгані.

— Лайно собаче! — вдруге вилаявся водій. — Добре, хоч манатків цей клієнт настарав небагато. Зразу видно: одинак!

— Але ж шафа яка! — заперечив напарник.

— Твоя правда! — зітхнув водій. Поглядаючи праворуч, де щільно стояли припарковані автомобілі, він вів важку вантажівку дуже-дуже повільно.

Позаду залунали нетерплячі гудки.

— Ну, що за бевзь! Не лишив нам ані шпаринки! І як ми маємо тут протиснутися?

— Доведеться тобі зупинитися в другому ряді! — пробурчав напарник. — Ну, й веселенький сьогодні випав деньок!

— Твоя правда, — погодився водій.

Тут відчинилася брама одного з будинків, і до вантажівки підійшов якийсь чоловік у джинсах.

— Ось ви й приїхали, — привітно всміхнувся він.

— Мамо! — погукав Йоганнес. Він стояв у своїй кімнаті біля вікна й спантеличено визирав надвір. — Здається, він виселяється!

— Хто виселяється? — запитала Брітта, вийшовши з рушником на голові з душу. — Їделунґ? Не вірю!

— Сама глянь! — сказав Йоганнес, роблячи їй місце біля вікна.

— І знову заблокували моє авто! — скрикнула Брітта. — Хіба це нормально?

Вона побігла до вхідних дверей і зачекала, поки Їделунґ зійшов сходами вниз. Поперед себе він ніс велику коробку.

— Не хочу вам заважати, коли ви такі зайняті, — заговорила вона, неприязно дивлячись на нього. — Але чи не можна було би посунути вашу вантажівку трохи набік, пане Їделунґ? Знаю, з мого боку було нерозумно припаркувати моє авто саме там, але тепер я звідси не виїду!

— Мамо! — прошепотів Йоганнес, сіпаючи Брітту за рукав.

— Самі знаєте, як важко жіночкам дається те паркування! — додала Брітта й на секундочку чарівно усміхнулася. — Я сама винна. Треба ж було мені його туди поставити! — І зазирнула Їделунґові, який збентежено закляк на п’ятачку перед їхніми дверми, просто у вічі.

— Ні, ні, ви зовсім не винні… — промурмотів він. — Ні, це, звісно, наша вина! Вам не треба вибачатися! Мені й самому прикро, що вони поставили вантажівку впритул до будинку!

— Ах! — тільки й мовила Брітта.

— Але я подбаю, щоби вони негайно звільнили проїзд! — пообіцяв Їделунґ, намагаючись водночас втримати в руках коробку. — Ви знаєте, я мав би попрощатися з вами! Але розумієте, я виселяюся дещо поспішно. Якось я тут не прижився. Мені постійно здається, що я маю щось пригадати, але не можу.

— Справді? — запитала Брітта, піднявши одну брову. — Але ви пам’ятаєте про моє авто?

Вона вже зачинила двері.

— Його і справді шкода, — сказала вона. — Він геть розгублений. — Вона витирала голову. — Але знаєш що, Йоганнесе? В мене схоже відчуття, як і в нього. Ніби якийсь такий розмитий спогад, я навіть не можу пояснити! Ні, не так, ніби мені щось наснилося, розумієш? Але водночас сталося насправді!

— Що? — спантеличено перепитав Йоганнес.

— Я пам’ятаю таких маленьких чоловічків! — прошепотіла Брітта, ніби боячись, щоб її ніхто не почув. — У нашій квартирі! Такі істоти заввишки щонайбільше з табуретку! — Вона зітхнула. — І одна з них літала. Схоже на справжній спогад. Але то було вночі, отже це таки був сон. На щастя.

Йоганнес подивився на неї з недовірою.

— Так, на щастя! — промовив він. — А тепер мені треба робити англійську. Для Країдлінґа.

Він майже дійшов до дверей своєї кімнати, як раптом помітив, що Брітта кудись збирається.

— А чого раптом ти йдеш на роботу? — запитав він. — Сьогодні ж понеділок?

Брітта зніяковіла. Здається, вона навіть зашарілася, подумав Йоганнес. Але ж це Брітта! Ні, з нею такого не буває.

— Ні, ні, я йду на зустріч із Томасом, — сказала вона. — Трохи відсвяткуємо початок його курсів підвищення кваліфікації, і взагалі.

— І взагалі? — перепитав Йоганнес і обережно намацав у кишені золоту монету.

Коли Брітта піде, він знову перевірить плиту на подвір’ї. Вона має бути розхитана.