МИ

10. МИ.

Сніг був скрізь. Лежав на дорогах, деревах, дахах, смачно хрупотів під ногами. Ми йшли вулицею. Так само, як нещодавно йшли Заріччям - Михась попереду, ми - за ним. Ринат пер на собі купу дровиняк, яку ми позичили в його діда, Аскольд тягнув пакети зі спиртними напоями, Михась, вочевидь на правах екстрасенса, не ніс нічого.

Лише відібрав мою сумку, яка за масою своєю була близькою до нуля, але таки була.

Дорогою Аскольд буркотів. Втім, як завжди. І з його буркотіння, як завжди, було зрозуміло, що він зв’язався з купою навіжених, котрим якогось дідька не сидиться вдома і котрі його колись таки доконають; що зараз дуже холодно і, взагалі, пертися до лісу ми не домовлялися, а йому завтра ще статтю писати, яку він, нарешті, присвятить нам, а назве він її, хлопці, «Психи на снігу».

Михась іноді зупинявся, ліпив зі снігу кім’яхи і жбурляв у нього, що дивним чином покращувало Аскольдові ораторські здібності.

А потім ми прийшли на нашу галявину і розклали багаття.

- А що, сьогодні дрова не літатимуть? - поцікавився Аскольд.

- Хіба що в голову, - відповів Михась, - усіляким балакучим журналюгам…

- Ач як він заговорив… Думаєш, одні ворота виламав - і тепер друзів ображати можна?

- Ці друзі забагато бухтять!

- Ці друзі виражають адекватну думку про вас!

- Хлопці! - гукнув Ринат. - Припиніть. Краще відкоркуйте пляшки.

- Нехай Михась відкорковує, - вкрай образився Аскольд, - поглядом.

Михась усміхнувся, продемонстрував Аскольдові свого язика і таки поліз по пляшки.

Хлопці взяли з собою дві пляшки горілки для себе, а мені (диво! - згадали, що я особа жіночої статі) - червоне вино. Михась відкоркував усе це, але не застосовуючи своїх здібностей - за допомоги рук та відкорковувача.

- Що таке? - спитав Аскольд. - Зламався?

- Ти мене сьогодні недостатньо надихаєш, - знов усміхнувся Михась. Ковтнув горілки, передав далі й задивився у вогонь. Але замість того, щоб почати якусь історію, раптом спитав:

- Ринате, слон був підставний?

Ринат посміхнувся, відповів:

- Ага.

Це він про жовтого слона? Про ту кляту іграшку?

- Що ще було підставне? - спитав Михась.

Я вже звикла до сюрпризів, настільки, що була майже впевненою: зараз виявиться - все було підставне. Все це спланував Ринат задля досягнення якоїсь своєї мети… Бо надто багато було всілякої містики, магії, збігів. Надто легко вони всі йшли за мною - так легко вони повинні були йти лише за ним, за Ринатом.

Але він відповів:

- Нічого.

Михась уважно глянув йому в обличчя. Здається, повірив.

Деякий час було тихо. Потім заговорив Аскольд.

- Так, шановні екстрасенси, - сказав він, - негайно припиніть своє екстрасенсорне спілкування і почніть хоч трохи по-людськи розмовляти. Прості смертні вкотре вимагають пояснення, про що ви тут балакаєте і що маєте на увазі.

- Жовтий слон, - повідомив йому Михась, - він був підставний.

- Кльово! - зрадів Аскольд. - Ти відкрив мені очі!

Тепер я все зрозумів! - поглянув на Рината. - Тепер ще ти відкрий, будь ласка. Аби я остаточно заплутався у вашій маячні.

- Жовтого слона знайшов я, - сказав Ринат, зітхнувши, - придбав у магазині для дітей. Спеціально для Михася. Бо слон ніяк не з’являвся, а мені потрібно було, аби Михась повірив у свої здібності. Як ти здогадався, Михасю?

- Бо він був не такий, - із посмішкою знизав плечима Михась, - не такий, як я його собі уявив.

- Уявив? - перепитала я, вкотре відчуваючи, що мене таки дурять.

- Ага, - він підморгнув мені (щось надто часто підморгує - може, у нього просто нервовий тик?), - уявив. Дякую тобі, Ринате, за того слона, але, знаєш… я так і не повірив. Я нічого не бачив, хлопці. Я вигадував. Все: і залізного дракона, і картину з яблуками й черв’яком, і бичачу голову.

- Брешеш, - авторитетно заявив Аскольд.

- Ні, Аскольде, - посміхнувся Михась, - не брешу.

Брехав вам увесь цей час про видіння, але, пробачте, не знав, чи повірите ви мені, чи зрозумієте. У видіння ви вже вірили, я - вже ні. Коли ми поверталися додому після того, як були в селі, я збагнув, що Ринат правий, що мій канал зв’язку зі світом - не такий, як я вважав раніше.

Світ нічого мені не демонструє, жодних картинок, жодних образів. Світ просто змінюється під мої вигадки. А слона я вигадав не такого… І лише згодом зрозумів, що він був не таким, бо інше все збігалося. А Ринатів слон був більшим і темнішим за слона, якого вигадав я.

- Брешеш, - уже не зовсім впевнено повторив Аскольд.

- Ні.

- А довести зможеш?

- Я думаю, що зможу. Спитаймо у Марічки Панової, у кого й навіщо вона придбала того залізного дракона. Спитаймо, як виглядав той, хто його їй продав. І вона не згадає.

Бо дракон просто з’явився в її руках, там, на Андріївському.

А вона вже сама для себе вигадала пояснення, чому він у неї. Така вже людська психіка, хлопці. Людина вигадує пояснення тим фактам, яких пояснити не можна, а потім переконує себе, що так воно й було. Яскравий приклад цієї властивості людської психіки - наш любий Аскольд…

- Слухай, може, краще про твої психічні властивості поговоримо, га? - образився Аскольд. - Гадаю, ця тема - набагато глибша й цікавіша.

- Зараз ударю!

- Спробуй!

- Хлопці! - майже застогнав Ринат. - Я зараз вас обох бити буду! Давайте ви свої стосунки якось потім з’ясуєте!

А зараз послухайте!

Вони замовкли, перезирнулися. Обидва поглянули на Рината.

- Гадаю, сказане Михасем пояснює, принаймні, одну річ, - повідомив Ринат, - гадаю, це пояснює, чому ми не бачили місця, де продаються ті дракони, попри те, що обшукали весь узвіз. Але, Михасю, як бути з картиною? Її намалювала Лада. Отже, ми точно знаємо, звідкіля вона взялася, хто автор і так далі… Як це пояснити?

Михась пояснив:

- А спитаймо в неї, як вона її малювала. Як вигадала, які фарби застосовувала, яку техніку… Хлопці, вона не зможе на це відповісти. Бо картину намалював я, і вона з’явилася.

А Лада вирішила, що то її робота - знову ж таки, людська психіка…

- Михасю, - Ринат уважно глянув йому у очі, - ти хочеш сказати, що вигадав щось і воно з’явилось… у минулому?

- Ага, - широко посміхнувся Михась, - саме це я хочу сказати.

Мені здалося, що це таки одна з його історій. Може, так воно й було… У його видіння я ще вірила, але в дар матеріалізовувати свої вигадки… Так, він правильно робив, що брехав нам про видіння. У вигадки я не повірила б. - І бичача голова сама на стіні опинилася? - з усмішкою підказав Аскольд.

- Саме так, хлопці, - відповів Михась і повернувся до спостерігання багаття, - саме так… Я все вигадав.

Аскольд хутко позирнув на нас з Ринатом і серйозно повідомив:

- Хлопці, я не дуже знаюся на психіці, особливо екстрасенсорній, та, здається мені, він скоро себе й богом назве…

- Нехай назве, - раптом долучилася я, - а ти що, заздритимеш?

- Гей! - образився Аскольд. - І ти, Бруте?! І ти за нього?!

- Михасю, - сказала я, - якщо ти все вигадуєш, якщо воно справді виходить, то вигадай щось про нас! Щось таке кльове, позитивне…

Михась підвів очі, загадково посміхнувся й оголосив: - Історія про крадіїв душ.

- О! Позитивно! - відразу ж прокоментував Аскольд. Історія про крадіїв душ, яку розповів нам Михась Ви, певно, знаєте, що цигани бувають різні. Є цигани, які видурюють гроші, є цигани, які ці гроші крадуть, є такі, що крадуть коней, а є… Є цигани, що крадуть людські душі.

Вони мають контракт із самим дияволом, постачають йому душі, а він за це платить їм великі гроші. (- Ага, я про це вже десь читав, - встряг Аскольд, - знову плагіат, Михасю…

- Звісно, ти міг про них читати, - відповів Михась, - бо їхнє існування - це правда.) Вони живуть серед нас. Живуть, мабуть, і зараз, але історія моя про зовсім інші часи. Було це років двісті тому. У нашому лісі тоді стояв табір саме таких викрадачів душ.

Вони мали дуже просту технологію, за допомоги якої могли забрати душу в будь-кого. Аби втратити душу, з ними треба було випити вина. Вони підливали у це вино магічне зілля, після вживання якого людина помирала, а її душа потрапляла до їхніх рук. Вони збирали душі у магічне дзеркальце, а коли те наповнювалося, відносили його дияволові.

Диявол непогано влаштувався - йому вже не потрібно було самотужки ходити землею, аби вполювати чиюсь душу, йому ті душі приносили на тарілочці, точніше - у люстерці.

Та він не врахував однієї штуки: він не забрав душі самих крадіїв, а людські душі можуть утнути будь-яку дурницю.

Про одну з таких дурниць - моя історія.

Був у таборі один молодий хлопчина. Звали його… Припустімо, звали його Ринатом. (- Дивно, що не Аскольд, - прокоментував Аскольд.

- Аскольд - якесь не циганське ім’я, - посміхнувся йому Михась) Отже, Ринат. Він був гарним парубком, його обожнювали дівчата, а він, користуючись цим, запрошував їх у свій табір, де одразу ж пропонував випити вина. Ринат завжди приносив багато душ, можна сказати, був стахановцем у таборі. І от пішов якось Ринат на чергове полювання. У наше село. Йшов собі селом, роздивлявся навколо, аж раптом побачив просто перед собою дівчину, що несла воду. Чергова жертва сама йшла до його рук. Він познайомився з нею й допоміг однести відра. У хату вона його не пустила, аби не сердити батьків, але познайомилася радо і про наступну зустріч домовилася легко.

Вони зустрілися за декілька днів біля нашого лісу й пішли на прогулянку. Він запрошував її до табору, але вона відмовлялася. Казала, їй із ним удвох цікаво, а більше їм ніхто не потрібен. Казала, вина не п’є і пити не збирається. І так було щодня.

Він, звісно, міг кинути її та познайомитися з якоюсь більш навіюваною особою, та це було для нього вже справою принципу. Затягти неслухняну дівку до табору й напоїти вином.

А ще за декілька днів зрозумів, що йому з нею справді цікаво розмовляти. А ще за декілька - що більше їм ніхто не потрібен. Він закохався. (- Слухай, Михасю, ти якийсь сентиментальний став, чи що… - сказав Аскольд. - У тебе щось усі історії про кохання…

- А про пляшку? - нагадав Михась.

- Так у тебе там усе з дівок і починалося, - посміхнувся Аскольд.

- Ну, люблю я дівок, - знизав плечима Михась, - а ти що - ні? Чи, може, ти хлопцями цікавишся?

- А по лобі?

- Можу й по лобі…

- Розповідай уже, базікало, - відмахнувся Аскольд) Отже, він закохався. І розповів про це одному зі своїх товаришів у таборі. А той виявився кепським товаришем - і розпатякав усім. Тієї ж ночі Рината зв’язали й відправили декількох чоловіків, аби викрасти дівчину. Вони вирішили, що така душа дуже сподобається їхньому господареві, а Ринат забуде її, якщо вона помре, і повернеться до свого діла.

Ринат довго намагався позбавитися мотузків, але не зміг, - його міцно зв’язали. Він зрозумів, що сам нічого не вдіє й покликав господаря. Диявола. І той з’явився, почувши його. Він любив Рината, бо той приносив йому чимало душ, більше за всіх. І яких душ! Чистих, світлих дівчачих душ…

Отже, покликав він диявола й запропонував угоду - той допомагає Ринату врятувати дівчину, за що Ринат надалі постачатиме йому душі абсолютно безкоштовно. Диявол прийняв угоду. Але сказав:

- Я не зможу відкрито допомогти тобі, бо твій табір повинен вірити в те, що я на їхньому боці. Я розв’яжу тебе, а далі ти все робитимеш сам.

Ринат погодився.

Коли він звільнився від мотузків, його дівчину саме привезли до табору. Вона відмовлялася пити вино, і цигани вже збиралися вливати його їй до рота силоміць. Та зробити цього вони не встигли. Бо Ринат непомітно вислизнув з намету, де його тримали, осідлав коня, під’їхав до них, підхопив свою дівчину - й вони помчали геть з галявини.

Що було далі з ними, я не знаю. Та знаю, що, коли він підхоплював її, пляшка з магічним питвом, яку тримала одна з циганок, впала на землю й розіллялася.

Цигани поїхали з цього лісу наступного ж дня. Зрозуміли, видно, наскільки круті наші дівчата… А питво всякло у землю і залишилося у ній. Чекало на свій час. І дочекалося.

П’ятнадцять років тому на тій галявині, де воно було розлито, з’явилися четверо дітей. (- Михасю, обережніше, - вперше в житті перервав його розповідь Ринат.

- Спокійно, - відповів Михась, - я знаю, що кажу) І ці четверо дітей розпалили багаття просто на тому місці, це воно було розлито. І ще - тоді вони пили саме вино, яке один із них поцупив у свого батька. (- Позичив, - виправив Аскольд) Тобто, позичив. Так от, вони відкоркували ту пляшку, а вогонь тим часом нагрів землю, й малесенькі частинки магічного питва з’явились у повітрі. (Аскольд розтулив рота, але отримав сніговим кум’яхом по лобі раніше, ніж устиг щось сказати.

- Хімічні й фізичні аспекти цієї справи не розглядаються, - серйозно повідомив Михась, - питво було магічне, тому матеріалістів прошу помовчати) Так от, ті частинки кружляли у повітрі, а декотрі з них потрапили у вино, яке пили діти… Нічого з їхніми душами не сталося, Ринате, припини сіпатися! Гм… пробачте за тон.

Отже, нічого з їхніми душами не сталося, та й статися не могло - замало було тих частинок у вині, та й дітей було четверо, а порція розрахована на одного… Сталася зовсім інша штука.

Малесенькі частинки їхніх душ вилетіли й зібралися в одне ціле посеред галявини. Отут, де багаття. Утворилося щось схоже на їхню маленьку спільну душу, яка тут мешкає й понині, і ніхто не може її звідси забрати, бо як забирати душу, знають лише ті цигани. Тут, посеред галявини, висить таке собі енергетичне поле, яке пов’язує нас… тобто, їх. І коли ці діти, які вже, звісно, виросли, забувають про те, що вони разом, тут, на галявині самостійно спалахує вогнище, і з нього виходить хтось, або щось, що може поєднати їх знову. Бо якщо вони геть забудуть одне одного, енергетичне поле, їхня спільна душа, зникне, а зникати воно не хоче.

Ніякого Іллі не було. Це був фантом, який прийшов до Ільки, а потім зник, аби поєднати нас. Або ж він був, але лише там, у Заріччі, а Ілька бачила, скажімо, його астральну проєкцію… Це неважливо. Важливо лише те, що живе тут, на галявині. І важливо, що воно не хоче, аби ми забували одне одного. І якщо ми знову загубимося, то чекайте - бо станеться таке, що знову поєднає нас. І сподівайтеся, аби це щось не було надто трагічним. І наостанок: у селі вже багато років ходять чутки про цю галявину. Кажуть, ніби тут іноді горить вогонь і чутно дитячі голоси та дитячий сміх. Це ми тут залишилися, хлопці. Назавжди.

Михась замовк. Декілька секунд мовчки розглядав вогнище.

- Все? - здивовано спитав Аскольд.

- Все, - тихо відповів Михась.

- А коли треба було лякатися? - поцікавився Аскольд.

Михась нарешті звів погляд на нас, усміхнувся Аскольдові:

- Самі ж просили щось позитивне.

- Ну, - розгубився той, - я ж не чекав, що настільки…

А мораль?

- Не губити одне одного, аби не трапилося лиха? - запропонувала свій варіант я.

- Ні, - похитав головою Михась, - все одно ж загубимося… - І раптом весело всміхнувся. - Мораль, хлопці, така: не пийте з циганами, бо можуть і душу поцупити.

- З демонами не пийте, з циганами не пийте… - знов увімкнув буркотіння Аскольд, - Михасю, а з ким узагалі можна пити?

- Зі мною, - радо запропонував Михась і простягнув Аскольдові пляшку. Одну з тих, що принесли ми. Свою, ту, що завжди носив у внутрішній кишені, він таки викинув. Бо, мабуть, щастя - це непоганий стимул, аби покинути пити.

Вигадав собі умови для виникнення твого щастя - дотримуйся їх. Навіть якщо однією з умов (ні, єдиною умовою!) є відсутність у кишені улюбленої пляшки…

Коли ми виходили з лісу, я подумала, що дуже вдячна Михасеві за цю історію. Він зміг зробити те, чого не міг навіть Ринат, - гарантувати, що ми не загубимося. Звісно, якщо світ і справді отак відчутно реагує на всі його вигадки.

А вже виходячи, я озирнулася. І мені здалося, ніби я бачу далекий вогник багаття поміж дерев і чую (крізь рипіння снігу під ногами й стогін сосен на вітру) веселий, щирий дитячий сміх. … Зараз ми майже не бачимося. Всі у справах, всі заклопотані - кожен чимось своїм; всі десь працюють, у кожного є особисте життя, у декого підростає дитина… Тим паче що ми - зовсім різні люди, і нічого спільного, крім одного літа в дитинстві і половинки осені рік тому, що їх ми провели разом, у нас немає. Хіба що один із нас працює на батька іншого… та про це ми під час зустрічей не розмовляємо.

Ринат став завначем у своїй школі, діти його так само обожнюють. Його малюк уже розмовляє, Ринат каже, що дуже розумне хлопча виросте. І не дивно - спробувало б воно бути нерозумним із таким вчителем…

Аскольд і далі пише статті про надприродні явища, але, за його словами, це вже йому не так цікаво. Мабуть, через те, що у щось він таки повірив, і знущатись, як раніше, у нього вже не вийде. Аскольд збирається перекваліфікуватися на політолога - політикам він досі не вірить. А ще в нього з’явилася дівчина, яка так сподобалася його батькові, що остаточно допомогла примиренню ворожих сторін.

Утім, не можна не відзначити і внеску Михася в цю нелегку справу. Михася Олексій Горін дуже вподобав, і тепер думка Михася є досить вагомою у верхніх прошарках суспільства. На питання, яку саме роботу він виконує для Горіна, Михась із загадковою усмішкою відповідає: «Так… столи кидаю…» Михась, до речі, теж знайшов дівчину. Потім - ще одну, потім - ще. Михась таки був страшенним бабієм.

Що ж до мене, то я так і залишилася офісним планктоном.

Самотнім і тому трохи нещасним планктоном. Щоправда, якось випила забагато пива й пообіцяла хлопцям, що скоро зберуся з думками, піду у відпустку і напишу про них книгу, та все якось не до того було.

А Михась, до речі, таки знайшов того жовтого слона. За місяць після наших походеньок приїжджав у село до діда (до Ринатового діда, який якось непомітно став нашим спільним дідом) і побачив слона. Той лежав посеред дороги, до нього бігло мале дівча, а просто на них мчав величезний КАМАЗ. Михась встиг підняти той КАМАЗ у повітря - він пролетів над слоном і дитиною. Після цього Михасеві було зле - він відходив два дні, лежав у ліжку й намагався вмовити власну голову не боліти й не крутитися. Чи бодай не робити все це водночас.

- Ніколи більше не підійматиму КАМАЗів, - пообіцяв він нам, розповідаючи цю історію.

- А що з КАМАЗом трапилося після польоту? - поцікавився Ринат.

- Нічого, - посміхнувся Михась, - я його на землю поставив. Поїхав собі спокійнісінько далі…

- Угу, спокійнісінько, - усміхнувся Аскольд, - уявляю шок водія…

- Якби він збив дитину, то був би у більшому шоці, - знизав плечима Михась.

Аскольд помовчав, потім підняв руку, як у школі.

- Дозвольте чергове дурне питання?

- Дозволяємо, - відповів за Михася Ринат, який був, як завжди, за головного.

- Чи не легше було прибрати з дороги дівчинку? Вона, якщо не помиляюся, легша за КАМАЗ…

Михась замислився. Потім знову знизав плечима й знову широко посміхнувся:

- Якось не подумав…

- Кльово, - прокоментував Аскольд.

Що саме було «кльово», він так і не повідомив. Утім, ми й не допитувалися. Хильнули ще по келиху і розійшлися хто куди.

Дорогою я спитала у Рината:

- А що отримав ти?

- Тобто? - не зрозумів Ринат.

- Дивися, - взялася пояснювати я, - внаслідок нашої пригоди я знайшла Іллю, якого шукала, Михась - свій дар і гарну роботу, Аскольд - батька… А що отримав ти?

Він звично обійняв мене за плечі й відказав:

- Вас. І я подумала, що насправді ми всі отримали нас. Все інше - то побічні ефекти, приємні й не дуже, а єдине, заради чого ми вели всі наші пошуки, - це ми. А може, і справді не було ніякого Іллі? Може, він і справді виліз із того багаття?..

Втім, скажу, як полюбляє казати Михась: це неважливо. Важливо лише те, що вони поруч. Найкращі друзі, з якими цікаво говорити про будь-що і цікаво мовчати про будь-що.

Хіба що… Хіба що останнім часом мовчимо ми більше, ніж розмовляємо. Хіба що тем для розмов у нас дедалі менше, та й бачимося дедалі рідше. І я, чесно кажучи (тільки мовчіть про це, бо це - секрет), я не можу дочекатися тієї миті, коли посеред нашої галявини саме по собі спалахне багаття, і з нього вилізе якась халепа, що змусить нас об’єднатися знову.

Халепа може бути серйозною, може загрожувати чимось моїм хлопцям, я знаю це, та нічого вдіяти з собою не можу.

Егоїзм самотнього офісного планктону, якому знову стало нудно жити… Я вже казала, що я - моральна потвора?..

Воно станеться, ось-ось станеться. І тоді я обов’язково напишу про них обіцяну книгу, бо вони - найкращі люди (а може, боги, а може, демони…) в цілому світі - варті того.

Варті ж?