МИ

6. Залізний дракон і Михасева фотографія.

Наступного вечора ми поїхали на Андріївський узвіз.

Аскольд категорично й рішуче попхався з нами, хоча й мав травмовану ногу. Журналістська цікавість перемогла, нарешті, скептицизм (тим паче, що я погодилася після прогулянки розвезти всіх по домівках), проте бурчати і звинувачувати нас у неадекватності це йому не завадило.

Втім, були в цій ситуації й певні плюси: по-перше, без Аскольда ми не відчували б себе повноцінною командою, по-друге, його бурчання спонукало нас (принаймні, мене) довести свою правоту.

Ми почали рейд згори. Йшли повільно, роздивляючись кожний стенд, кожен малюнок, кожну вишиванку.

Шукали хоч десь хоч щось схоже на залізного дракона.

Лише Аскольд нічого не шукав, Аскольд грав у радіо, яке шкандибало позаду й періодично повідомляло нам деякі відомості про нас і просто страхітливий стан нашої психіки.

Найбільше перепадало, звісно, Михасю, який, на думку Аскольда, спеціально побачив щось таке, що могло бути на Андріївському узвозі, аби водити його, Аскольда, цією клятою бруківкою.

Коли бурчання досягло апогею, я трохи відстала від хлопців, обережно взяла Аскольда під лікоть. Спитала:

- Ну, чого ти? Ну, хочеш, допоможу йти?

Він висмикнув руку, ображено пхекнув. Сказав:

- Ти допоможеш тоді, якщо бодай приблизно опишеш того, кого шукаємо. Як він виглядає?

- Ну… симпатичний, світлий… русявий, великі сірі очі… чимось схожий на Михася…

- На Миха-ася, - із розумінням повторив Аскольд і підморгнув мені.

- Що? - обернувся до нас Михась, почувши своє ім’я.

- Нічого, - весело відповів Аскольд і підморгнув тепер йому.

Ну от, подумки зітхнула я, сказала на свою голову. Тепер у Аскольда з’явилася нова тема для жартів. У, журналюга клятий! Пішла швидше, аби відірватися від його в’їдливого погляду, та не відірвалася. Мене спинив Михась. Підхопив під руку. Спитав:

- Що? Що таке?

Я мовчки відмахнулася і взялася озиратися з подвійною старанністю.

Ми пройшли узвіз. Так нічого й не надибали. Зупинилися внизу.

- Тепер що? - спитав Аскольд. Він уже не буркотів, навпаки, мав дуже задоволений вигляд і позирав на Михася з хитрою посмішкою. Зараза.

- Ну, можна ще узвозом повештатися, - запропонував Ринат, - раптом пропустили щось…

- Ага, кльово! - радо згодився Аскольд. - Повештаємося! А може, краще побігаємо? Пробіг заради миру, і все таке…

- А якщо цей дракон означає не дракона? - спитала я.

- Ну звісно ж, не дракона! - ще більше зрадів Аскольд. - Я взагалі думаю, що він означає метелика! Хлопці, ходімо метеликів полювати!

- Ринате, я його зараз придушу, - попередив Михась.

- Тихо! - гримнув Ринат. - Ніхто нікого не душить.

Слухаємо Ілону.

Ого, мене назвали на повне ім’я. Дивно, мої хлопці майже ніколи так мене не називали. Я взагалі не була впевнена в тому, чи знають вони, як мене звати насправді. Може, це так подіяв той факт, що й до моєї голови іноді приходять якісь думки?

- Я маю на увазі, що, може, не дракона треба шукати?

Може, це просто непряма вказівка на сам узвіз? - пояснила я. - Дивіться, Ілля - різьбяр, а тут продається купа всіляких дерев’яних фіговин… Може, нам просто треба попитати у продавців про майстрів?

- А як же дракони? - засмутився Аскольд. - Я вже почав писати статтю про драконів!

Його проігнорували.

- Тут зазвичай продавці і є майстрами, - помітив Ринат, - але це ідея. Можна піти попитати…

- Взагалі-то можна і в якомусь генделі посидіти, - запропонував Аскольд.

- Можна і додому поїхати, - усміхнувся Михась і додав, - декому… хто більше за всіх шкандибає…

- Пішли, - скомандував Ринат і першим подався нагору.

- То як? - Михась штурхнув Аскольда у бік. - Інваліди їдуть додому?

- Вдома не вип’єш, - посміхнувся йому Аскольд, - от, якби у гендель піти…

- Так ти випити хочеш? - зрадів Михась і дістав із внутрішньої кишені плаща напівпорожню пляшку горілки.

- Ти що, постійно п’єш? - спитав Аскольд.

- Ні. Просто часто, - відповів Михась, простягнув пляшку. Аскольд відмовився, а Михась знизав плечима й ковтнув.

Треба буде поговорити про це з Ринатом, вирішила я, нехай вже й від алкоголізму лікує, раз лікувати взявся…

Думаю, зараз саме час сказати декілька слів про місце наших пошуків, про Андріївський узвіз, який безперечно є зачарованим. Настільки зачарованим, що за деякий час перебування тут навіть такі, як Аскольд, припиняють своє буркотіння й починають крутити головою на всі боки.

Хоч скрізь давно вже панує осінь, повітря тут солодке і весняне. Воно тут завжди таке. О будь-якій порі року.

Тут тихо і гамірно водночас. Тут майже не їздять машини, зате гучно цвірінькають птахи, тупочуть і бубонять люди, дзеленчать дзвоники на мотузках, що їх продає хлопець із довгою кудлатою бородою. Тут строкато: тут продають живопис, глечики, віники, строкаті шапки і футболки з написом «McLenin’s». Тут на кожному кроці трапляються речі, які випромінюють власну енергетику, яка, зливаючись із іншими, утворює таке собі енергетичне зачароване поле.

Ауру узвозу.

А коли хлопець із дзвониками на мотузках збирається і йде, їхній дзвін залишається тут. І коли по домівках розходиться увесь той строкатий натовп, розносячи з собою по шматочку тих чар, коли сюди приходить темрява, дзвоники починають щось тихенько наспівувати, в одному з вікон замку Ричарда вмикається світло (ніхто не знає, хто і навіщо його вмикає, але воно горить там щоночі), на прогулянку виходять прозорі невагомі істоти, які ледь чутно, аби, мабуть, не перебивати мелодію дзвоників, перемовляються незрозумілою мовою, а біля будинку №13 з’являється здоровезний чорний кіт із сигарою у лапі. Кажуть, коли в нього гарний настрій, він співає пісні…

Звідкіля я все це знаю? Не впевнена. Чи бачила я це?

Чи наснилося? Чи якось давно, років п’ятнадцять тому, розповів один хлопчик, який на подібних історіях спеціалізувався… Єдине, що можу точно сказати - це таки зачароване місце. Бо Аскольд таки припинив буркотіння і таки почав озиратися довкола. Він зачарувався настільки, що взяв безпосередню участь у нашому опитуванні продавців на тему:

«Чи не знаєте ви різьбяра Іллю?» Одначе, навіть попри активну допомогу з боку Аскольда, опитування бажаних результатів не дало. Іллю тут знали, проте Ілля ніяким не різьбярем був, а був Ілля художником. Та що про нього розповідати, коли он він стоїть, власні шедеври продає за безцінь, ідіть і самі у нього спитайте… Ілля був молодим хлопцем із яскравими картинами і слідами нещодавньої бійки на обличчі. Навіщо бити хлопця, який малює такі картини?..

- Може, тобі цей підійде? - пошепки поцікавився Аскольд. - На Михася, звісно, не тягне, але так, нічогенький…

Я легенько вдарила його, й він замовк. Але знову підморгнув.

Ми про всяк випадок познайомилися з цим Іллею, трохи побалакали. Він і справді був нічогеньким милим хлопцем.

Але не тим. Не моїм.

Більше ніякого Іллі тут ніхто не знав. Отже, ми знову пройшли весь узвіз, тепер уже нагору, і знову без жодних результатів.

Ми стояли біля Проні, потроху темнішало, продавці збиралися, люди розходилися.

Ми перебували в тому моменті, коли день уже збіг, а ніч іще не прийшла, коли навколо ненадовго утворюється порожнеча, аби потім її заповнили інші істоти й звуки, та поки що цього не було - поки що ми стояли в новонародженій порожнечі.

У Михася був зморений вигляд. Ще раз глянув довкола, нічого, видно, не побачив і вмостився на найближчому парапеті. Я сіла поруч. Він якось важко, ніби через силу усміхнувся мені. Його видіння не принесло результату. Світ укотре надурив його, надурив крізь свій, власний канал. Я поклала руку йому на плече і раптом теж відчула жахливу втому. Мені вкотре стало шкода всіх і вся, вкотре виникла логічна думка кинути всю цю маячню і повернутися до роботи. Я ж офісний планктон, а офісний планктон повинен бути в офісі, там йому і місце…

Ринат підійшов, сів поруч із нами, вкотре уважно роззирнувся. Він іще сподівався щось знайти, за що-небудь зачепитися. Йому сподобалася гра, він не хотів виходити з неї. Що ж, якщо припустити, що він таки не людина, що він хоча б напівбог, хоча б янгол, то можна було сподіватися на продовження пошуків. Втім, я знала, що він - саме людина, надто справедлива, хороша, позитивна, але - лише людина… І тут сталося диво. Аскольд, який деякий час уважно вивчав усіх нас, повільно підійшов, сів поруч з Михасем і сказав:

- Слон з’явився за три дні після того, як ти його побачив.

Може, прийдемо сюди пізніше?

Ми витріщилися на нього, як на восьме диво світу. Це міг сказати Ринат, це могла сказати я, це міг сказати й сам Михась, але Аскольд… Аскольд зараз повинен був ходити перед нами туди-сюди, заклавши руки за спину, і з розумним виглядом читати лекцію на тему: «Шкідливий вплив екстрасенсорних здібностей на розум oві».

Михась приклав долоню до його лоба, перевіряючи, чи не захворів бува, а Ринат поцікавився:

- Ти чого це з ролі вийшов? - Іноді краще вийти з ролі, ніж спостерігати ваші похнюплені мармизи, - ображено відповів Аскольд.

А моя уява викинула чергове марево: мені здалося, що все так і є. Що ми всі - актори, що грають у якійсь шаленій п’єсі, що нам роздали ролі, а ми не вивчили їх, бо, мабуть, не розуміємо їх, тому що ми зовсім не ті, ким прикидаємося, що Аскольд, наприклад, вірить у все надприродне і передовсім - у Михася, що Ринат у глибині душі ненавидить дітей і нас разом із ними, тому й намагається постійно домінувати, а Михась узагалі вже давно десь загубив свої слова, тому постійно змінюється, змінюється, змінюється, і дурить нас, дурить, дурить, і ніхто в усьому світі вже не зрозуміє, ким він є насправді, та й чи є він насправді… Господи, яка ж складна п’єса… Господи, хто ж режисер?

Це була мить паніки. І, як властиво будь-якій миті, вона минула.

Я мотнула головою, приходячи до тями (ги, знав би ти, Аскольде, про що я щойно думала, ох і познущався б ти наді мною… втім, тобі й мого опису Іллі повинно на найближчий час вистачити), зібралася згортати операцію й їхати додому. Нам усім треба було відпочити, аби робити щось далі. Нам треба було подумати, чи варто щось ще робити. І якщо варто, то що?.. І саме тієї миті, коли я відкрила рота, аби командувати відбій, Ринат чомусь прошепотів:

- Погляньте.

Ми подивились у вказаному ним напрямку - і заклякли. Просто до нас узвозом рухався маленький залізний дракон.

Не самостійно, ясна річ, рухався - його обережно несла в руці якась жіночка, що спускалася вниз. Вона йшла швидко, поспішаючи. Лише коли вона пройшла повз нас, я оговталася. Спитала у Михася:

- Він? Той дракон?

Михась, який, здається, здивувався ще більше за нас, кивнув:

- Він.

- Тоді бігом за нею, - наказав Ринат і першим виконав наказ.

- Обожнюю екстрасенсів, - зітхнув позаду Аскольд, - і бігати обожнюю…

Ми наздогнали її швидко. Деякий час просто йшли в декількох метрах за нею. Зупинилися, коли вона пригальмувала біля театру «Колесо» - розглядала афішу.

Цікаві ми, люди, істоти: поспішаємо додому, майже біжимо Андріївським узвозом на підборах, між іншим, із ризиком зламати ногу, а потім бачимо афішу - і зупиняємося. І, виявляється, вже нікуди не запізнюємося…

Ми про всяк випадок відійшли на інший бік вулиці, зібрали термінову нараду.

- Що тепер? - поцікавився Аскольд. - Не будемо ж за нею до самого її дому бігти? Тільки не кажіть, що будемо!

Будь ласка!

- Мабуть, що не будемо, - відповів Ринат, розглядаючи її, - треба щось вигадати…

- Треба з нею познайомитися, - запропонував Михась.

- Молодець! - зрадів Ринат і ляснув його по спині. - Іди знайомся.

- Чому я? - одразу ж позадкував Михась.

- Пояснюю, - відповів Ринат, - Ілька - дівчина, я - жахливо вдягнутий, Аскольд будь-кого злякає своєю зачіскою, особливо вночі, тим паче, що він шкандибає. Методом виключення, ти залишаєшся крайнім.

- Щось я останнім часом усіма методами крайнім залишаюсь, - посміхнувся Михась, але запхав руки у кишені й цілеспрямовано пішов уперед.

Підійшов до неї, щось спитав, вона відповіла, він знову щось спитав. А вона раптом радо щось вигукнула і кинулася Михасю на шию. Аскольд тихенько свиснув:

- Хлопці, я передумав. Я хочу бути екстрасенсом…

- Пішли потроху, - кинув Ринат, - не будемо заважати їм. Почекаємо внизу.

Михася не було довго: ми встигли знайти вільну лавку, посадити на неї нашого інваліда, зганяти за пивом і випити його.

Коли Михась повернувся, то посміхався. Але не тріумфально - меланхолійно і трохи сумно.

- Що? - кинулася я до нього. - Хто вона?

- Марічка, - повідомив Михась, всівся поруч з нами, дістав свою пляшку, - Марічка Панова. Не одразу впізнала мене… Сказала, що я змінився… І ніякого Іллі не знає…

- Може, якось детальніше розповіси? - поцікавився Аскольд. Михась ковтнув горілки і розповів.

Марічка Панова вчилася разом із ним в одному класі.

Марічка була найгарнішою дівчиною на всій паралелі, тому Михась, як і всі, був у неї закоханий. Зараз вона одружена, у неї підростає син. Вона трохи здивувалася, коли Михась поцікавився драконом, але розповіла. Дракона вона купила синові - такі дракони продаються тут, на Андріївському, недалеко, а ти що, цікавишся ними?

Ось і все. Вони обмінялися телефонами, домовилися якось зібратися всім класом, чого, звісно, ніколи не зроблять, і попрощалися. Загалом, звичайна зустріч…

- Як же ці дракони, цікаво, тут продаються, що ми їх не помітили? - здивувався Аскольд.

- Не знаю, - знизав плечима Михась, - та це вже не має значення…

- Чого? - спитала я і подумала: «Ні, ні, не починай знову цю кляту депресію! Не починай, Михасю, ти потрібен мені!»

- Ви не розумієте, чого? Я побачив не те, що потрібно Ільці. Я побачив те, що потрібно було мені. Побачив дівчину, в яку був закоханий у школі, замість хлопця, якого шукає Ілька, - глянув на мене, - пробач.

- Тобі нема за що вибачатися, - сказала я. Треба було ще щось додати, заспокоїти, аби зібрався з силами і спробував ще раз знайти Іллю… Додав Ринат:

- Ти щойно відновив свій контакт зі світом, - помітив Ринат, - тобі треба до нього звикнути, навчитися керувати процесом…

Михась піднявся, сховав пляшку. Запропонував:

- Ходімо?

Він не чув. Ані мене, ані Рината. Він знову був десь глибоко в собі. Я зітхнула. Сказала:

- Так, хлопці, ходімо.

Ми піднялися, пішли до узвозу, почали чергове здіймання. Я вже втомилася рахувати, скільки разів за сьогодні ми пройшлися ним. В одному я була впевнена: найближчим часом навряд чи захочу прогулятися тут. Дякую дуже, нагулялася…

Михась знову пішов трохи швидше за нас. З ним треба було щось робити. Я наздогнала. Спитала:

- Михасю, як ти вважаєш, чому Аскольд упав? Там, у «Дні»?

- Не знаю, - відповів Михась і поглянув на мене своїми чорнющими очима - ніби питаючи, ніби намагаючись знайти відповідь у моєму погляді, ніби я знала…

- Бо підлога була слизькою, - раптом повідомив з-за спини голос Аскольда. Ми обернулися до нього.

- Ти підслуховував? - образилася я.

- Діти мої, вас підслуховувати не треба, - посміхнувся Аскольд, - ви репетуєте на весь узвіз, аж віконце у Ричарді вмикати бояться.

- Хто боїться? - спитала я.

- Як хто? - здивувався Аскольд. - Привиди, звісно ж! І я подумала, що історію про привидів Андріївського і нічні дзвоники таки розповів нам Михась, ще тоді, п’ятнадцять років тому, біля вогнища на нашій галявині. А, минаючи будинок №13, помітила біля нього чорну тінь, що дуже скидалася на величезного кота на задніх лапах.

У машині Михась запросив усіх до себе. Йому дуже хотілося, аби всі поїхали до нього. Навіть погляд змінився, ніби посвітлішав. Чомусь не хотів він залишатися сам, судячи з погляду, дуже не хотів…

- Хлопці, поїхали, га? - просив він.

- Давай завтра, Михасю? - спитав після недовгих роздумів Ринат. - У мене Юлька захворіла…

- Щось серйозне? - стурбувалася я.

- Якби було щось серйозне, я зараз був би не тут, - посміхнувся Ринат (а, точно, я й забула, з ким розмовляю; уявила, що трапляється, якщо Юля чхне: Ринат хапається за аптечку, тягне купу ліків, обмотує її шарфом, починає годувати всіма можливими пігулками і поїти чаєм-медом), - але я потрібен їй, розумієте?

- Ага, - невесело відповів Михась. Рината він розумів, та чекав на те, що хтось зрозуміє і його.

- У мене стаття, - повідомив Аскольд, - чесно. Якщо до ранку не закінчу, мене звільнять. А я ще навіть не вигадав, як виглядають прибульці.

Я саме намагалася вигадати привід, аби й собі якось відмазатися, але мимоволі вхопила благаючий погляд Михася.

«А, до біса! - подумала я. - Чого я боюся? Зрештою, це шанс утримати його від депресії, шанс на нові видіння…»

- А, поїхали! - погодилася я.

Михась вдячно посміхнувся - Схожий на Миха-ася, - їдко простягнув Аскольд і підморгнув мені.

- Хто? - разом спитали Михась із Ринатом.

- Та є там один… - загадково повідомив Аскольд.

- Придушу, - попередила його я.

- А я допоможу, - радо запропонував Михась.

- А ще кажуть, що у нас свобода слова, - образився Аскольд. … У Михася було холодно. Лише зайшовши до квартири, я подумала, що, мабуть, треба було мені таки їхати додому. Що я роблю серед ночі у цій прокуреній холодній хаті поруч із Михасем, якого я взагалі-то вже зовсім не знаю, та й не зовсім розумію.

- Проходь, - посміхнувся мені Михась. Я увійшла. Кінецькінцем, що він мені зробить? Впустить, як Аскольда?

Він провів мене до кухні, притяг якусь стару, але теплу кофтину й накинув на плечі. Поставив на стіл чарки.

- Я горілки не п’ю, - попередила я.

- Не страшно, - посміхнувся він, - у мене коньяк є.

Коньяк я теж, чесно кажучи, не дуже пила. Та він так радів із того, що я до нього приїхала, так сяяли його чорні очі, що не хотілося засмучувати, навіть заявою про те, що я не п’ю коньяку, бо дуже було страшно, що це сяйво може згаснути будь-якої миті.

Він налив, ми випили. І я зрозуміла, що Михась зовсім не страшний. Що він - свій, сидить ось тут, просто навпроти мене, і зараз у нього можна спитати все, аби розставити крапки над «і». А він пояснить усе, відповість на всі мої питання, і я вже ніколи не буду боятися його, бо зрозумію.

- А мені здається, - сказала я, - що це ти впустив Аскольда.

- Чому?

- У тебе погляд такий був, - пояснила я, - сердитий.

- Він мене розсердив, - знизав плечима Михась, - тому й погляд такий був…

- А чому ти перший до нього підбіг?

- Бо мені теж здалося, що це зробив я, - відповів він і винувато посміхнувся.

- Ага! - зраділа я.

- Але я не знаю, - вів далі Михась, - чесно - просто не знаю. А навіть якщо це зробив я, твоєму Іллі воно навряд чи допомогло…

- Зате зустрів свою Марічку.

- Вона не моя. Та й не така вже… Я тобі зараз покажу, якою вона була!

Він підхопився, збігав до кімнати, повернувся зі здоровезним старим фотоальбомом. Поклав навпроти мене, підсунувся ближче, взявся гортати. Ось весь його клас - велика чорно-біла світлина на всю сторінку, ось вона, Марічка, в самому центрі, справді гарна, квіточка серед бур’янів… ось його, Михасеві, мама й тато… ось Михась, зовсім малий, на колінах у Діда Мороза, тягне того за бороду (вже тоді мав жахливий характер)… ось знову Марічка - гарна портретна світлина, десь її Михась, вочевидь, поцупив…

- Слухай, - раптом зрозуміла я, - а в нас же немає жодного нашого фото з села… Жодного!

Михась посміхнувся мені, відмахнувся:

- Зробимо. Не переймайся.

Я подивилася на нього, ми зіткнулися поглядами. І мені стало прохолодно, попри теплу кофтину на плечах.

Звісно, він мав на увазі, що найближчим часом ми зберемося всі разом, поїдемо до села і сфотографуємося там.

Але, дивлячись у його чорнющі очі, усміхнені й холодні водночас, очі, що були знайомі лише наполовину, а може й менше, очі, що всміхалися ніби й мені, а взагалі-то - кудись до себе, що палали десь у глибині неясним темним полум’ям, я чітко уявила, як зараз він змахне рукою, і в цьому пошарпаному альбомі з’явиться старенька чорнобіла світлина чотирьох дітей на галявині біля вогнища, світлина, якої просто не могло існувати в природі, бо не було в нас тоді ані фотоапарата, ані когось п’ятого, хто міг би зняти всіх чотирьох разом.

Марево здалося таким справжнім, що я ледь не впала зі стільця, коли Михась перегорнув сторінку, і я побачила фото чотирьох дітей, одним із яких був Михась. У голові спалахнуло панічне: «а хто ж фотографував?!», і одразу ж відпустило - то була фотографія чотирьох хлопців, там справді був малий Михась, але ані мене, ані Аскольда, ані Рината там не було.

- Це ми у восьмому класі, - розповідав Михась, він так захопився спогадами, що навіть не помітив, як я сіпнулася, глянувши на світлину, - половина нашої футбольної команди…

Я вдивилася у фото - і знову ледь не впала.

«Скільки можна?! - застогнала подумки. - Скільки можна ще сюрпризів?! Скільки їх я ще витримаю?!»

Один із тієї четвірки, білявий невисокий хлопчина, широко посміхався в об’єктив. Світилися, сяяли, випромінювали тепло його великі світлі очі. Ні, він зовсім не був схожий на Михася, який стояв поруч із ним та обіймав за плечі. Але усмішка схожою була. Схожою і дуже мені знайомою…

- Хто це? - тихо, якомога спокійніше, стримуючи тремтіння у голосі, спитала я.

- Це? Це Ілля. Він… - Михась замовк. До Михася дійшло. - Він?!

Я могла лише кивнути. Це був він. У старому пошарпаному альбомі Михася, серед старих чорно-білих фотографій був він. Мій Ілля. - Ілька! - радо заволав Михась і смачно чмокнув мене у щоку. - Ілька! Воно працює! Працює!

Здається, Михась зрадів цьому фактові навіть більше за мене…

- Це була вказівка! - кричав він, тицяючи пальцем у фотографію. - Марічка була вказівкою на наш клас! Твій Ілля вчився у нашому класі! Ілля вчився з ними у восьмому-дев’ятому класах. У десятий вже не прийшов - подався до якогось іншого закладу. До якого - Михась не пам’ятав. Він взагалі не дуже пам’ятав Іллю. Той був милим хатнім хлопчиком, якого любили вчителі й дівчата, був мовчазним, усміхненим, а ще непогано стояв на рамі… Це все, що Михась зміг згадати про нього. Вони не товаришували. Звісно, хатньому хлопчику не знайшлося місця в компанії Михася, та й не хотів, мабуть, хатній хлопчик потрапити у ту компанію. Взагалі, як і всі, хто був не у компанії Михасевих розбишак, він Михася не цікавив. Їм не було про що спілкуватися. Лише про футбол, та й то - тільки до і під час гри. Після гри Ілля жодного разу не ходив з хлопцями на пиво, жодного разу не лишався побалакати, швидко збирався і йшов кудись у своїх справах.

- Мене завжди дивувало, чому такі-от подобаються дів чатам. - додав Михась. - Може, хоч ти поясни…

Це була каменюка у мій город. І я відповіла своєю каменюкою.

- А що, Марічці він теж подобався?

- Марічці ніхто з нас не подобався, - посміхнувся Михась, знову занурюючись у спогади, не помітивши навіть мою каменюку, - у неї були якісь дорослі хлопці, тому до неї й підступитися було лячно.

- А як вона тобі зараз? - і чого це я до нього причепилася? Це вже не відповідь на каменюку. Це просто питання, яке мене цікавить. Чому воно мене цікавить? Невже я і Михась… невже Михась мене… приваблює? Тьху ти! Що це зі мною? Це ж мій старий друзяка Михась! Це ж наш Михась! А, ні. У тому-то й річ, що ні. Він уже не той. Він уже зовсім інший. Зрозуміти ще б, який…

- А зараз… зараз вона ніяка, - він знизав плечима, - зараз вона дружина, мати і хатня господарка. Еталон жінки. - І що? Хіба це погано? - не відставала я. - Ілько, - Михась подивився на мене, як на малу дитину, - це буде непогано, коли мені років, певно, у п’ятдесят забажається затишку і спокою. Ілько, мені лише двадцять дев’ять.

- А я десь читала, що затишок стає потрібен чоловікам після тридцяти, - помітила я.

- У жіночому журналі ти це читала, - Михась рішуче забрав зі столу альбом і підвівся, - у брехливому жіночому журналі.

- Ти куди? - спитала я.

- Дзвонити Марічці, - посміхнувся Михась, - вона, хоч і еталон жінки, раніше знала багато чого про всіх із класу.

Перевіримо, що вона знає зараз.

Марічка попросила Михася більше не турбувати її о такій порі, а надто з такими дурними запитаннями. Про Іллю вона не знала майже нічого, лише пам’ятала його прізвище, що вже було чимало: Хоменко. Отже, тепер ми шукали не просто Іллю-різьбяра, а Іллю Хоменка.

- Що тепер? - спитала я.

- Аскольд, - не замислюючись, відповів Михась, - він же журналюга, нехай проб’є своїми каналами твого Іллю.

Честь дзвонити Аскольду випала мені - Михась небезпідставно вирішив, що на мене за пізній дзвінок Аскольд сваритиметься не так сильно, як на нього.

- Принаймні, зачувши твій голос, не кине одразу слухавки, - додав він і набрав Аскольда. Той відповів майже одразу.

- Не спиш? - спитала я (вже навчилася не вітатися).

- Звісно ні! - весело відповів Аскольд. - Яка ж нормальна людина спить о другій ночі?

Я так і не зрозуміла, чи то він знущався, чи висловив свою життєву позицію.

- У нас є прізвище Іллі, - повідомила я.

- У видінні побачили? - тепер точно знущався.

- У фотоальбомі, - відповіла я, - зможеш пошукати своїми каналами?

- Так, звісно, я ж тільки тим і займаюся, що зниклих людей за прізвищами шукаю. Хлібом мене не годуй, дай твого хлопця пошукати…

- Аскольде!

- А що мені за це буде?

- Бити не буду.

- А придушувати?

- Теж не буду.

- Добре, - посміхнувся він, - давай. - Ілля Хоменко. Хо-мен-ко. Записав?

- Ага. А ти де? У Миха-ася? - Іди ти, - відповіла я, поклала слухавку та обернулася до Михася. Він сидів у кріслі, дивився вичікувально. Які ж у нього чорні очі… Які ж у нього величезні чорні очі…

- Він спробує, - повідомила я.

- Що означає «іди ти»? - поцікавився він.

- Це так… це ми про своє…

Михась із розумінням кивнув.

Щось зависло між нами у повітрі. Щось незрозуміле й трохи незручне. І незручна мовчанка із цим чимось. Я відчула, що не повинна зараз перебувати тут, у цій квартирі, удвох з ним. Що мені зараз же треба йти звідси, швиденько збиратися і вшиватися.

- Я, мабуть, піду? - спитала я.

- Так, звісно, - підхопився він, - теж, видно, відчув це щось, теж воно йому не сподобалося.

Він провів мене до авта. Не дивлячись ув очі, поцікавився:

- Ти впевнена, що тобі можна сідати за кермо?

Я кивнула. Навіть якщо я і була п’яною, то фото Іллі протверезило мене абсолютно. Ну, може, й не зовсім абсолютно, та чекати на таксі удвох із Михасем не хотілося.

- Ну, добре, - він усміхнувся мені.

- Добре, - відповіла я.

Сіла за кермо й натиснула на газ. Вилетіла з його двору й помчала додому.

Щось не те відбувалося між нами. Щось схоже на обопільну цікавість і водночас небажання втілювати цю цікавість у будь-які дії. Він подобався мені, дуже подобався, але ж наскільки це було неправильно, нелогічно, неможливо…

Ми були друзями, не можна було руйнувати нашу дружбу, це змінило, зламало б мою систему цінностей не менше, ніж жовтий слон зламав Аскольдову. Тим паче що я була глибоко переконана: дружба, справжня дружба - почуття набагато відвертіше, щиріше, ніж будь-яке кохання. Друзі ніколи не зраджують, не дурять, не ревнують, не намагаються перетягти ковдру на себе. Кохання - це біль, егоїзм, страх утрати (Ринат і його янголя - то, певне, один із тих винятків, які підтверджують правила), дружба - це тепло, самопожертва, допомога…

Та й до чого тут узагалі кохання? Я не кохання відчувала до Михася. Він був симпатичним непоганим хлопцем («нічогеньким», сказав би Аскольд), та тягнуло і вабило до нього зовсім не це. Вабила загадкова темрява у безодні чорних очей, вабила його холодна усмішка, після якої люди падають зі стільців разом із цими стільцями, вабило викривлення простору навколо нього, яке вряди-годи відчувалося…

Що в нього до мене? Щось було… Я відчула це навіть у тому викривленому просторі. І дуже не хотілося, аби він це щось випустив на волю. Хотілося, щоб ми були друзями, як раніше. Залишалось одне питання: чи зможе, чи забажає цей новий, незнайомий іноді, Михась бути моїм другом?

Чи забажає він, темне створіння, яке, можливо, лише прикидається нашим Михасем, бути нашим другом? Може, це таки справді не він? Може, в нього таки вселився якийсь демон? А я ж була з ним удвох…

Я зробила зусилля, аби відігнати від себе ці думки. Трохи знизила швидкість, бо занадто розігналася з переляку. Так на мене, видно, впливає ніч. У голову лізуть такі дурниці, які при сонячному світлі видаються смішними, а в темряві - вельми правдоподібними, критично можливими… А може, не темрява впливає? Може, Михась? Може, таки правий Аскольд щодо несвідомого гіпнозу? А якщо це не несвідомий гіпноз? Може, це частина якоїсь гри, в яку грає з нами демон? Гри, правила якої відомі лише йому?

Чергове зусилля, зникнення чергової мари, мій двір, під’їзд. Сходи, ліфт, квартира. Ліжко і увімкнене світло (так, про всяк випадок)… І знову сон. І знову Ілля.

Школа. Я стою на третьому поверсі, дивлюсь у вікно.

Шкільний двір. Сірий. Втім, ні. Просто чорно-білий. Навколо дуже тихо. Мертва тиша. Чому так тихо? У дворі - діти. Чорно-білі діти зі старих фотографій. Розмовляють і бавляться одне з одним, та я не чую ані звуку. Це скло, розумію я. Крізь це скло нічого не чутно. Я видивляюсь малого Іллю. Знаходжу. Він стоїть один, біля здоровезної труби, яка чомусь валяється на тому дворі. Підіймає голову, помічає мене. Посміхається. Весело й тепло. Я посміхаюсь у відповідь, підіймаю руку, аби помахати… і раптом помічаю Михася. Малого Михася, у чорному шкіряному плащі.

Він іде з іншого боку двору просто до Іллі. І я розумію, що разом із Михасем, поруч із ним, тримаючи його за руку, іде небезпека. Смертельна загроза.

- Тікай! - кричу до малого Іллі, та він не чує. Адже між нами - це кляте скло.

Він здивовано дивиться на мене, намагаючись зрозуміти, почути. Та не розуміє. Не чує. Михась уже підходить. Діти розступаються, даючи йому дорогу, він рухається швидко, надто вже швидко. Я розумію, що не зможу, не встигну вибігти надвір, аби зупинити його. Він зупиняється за декілька кроків до Іллі, викидає вперед руку…

Я не бачу, що далі. Я вже біжу вниз сходами. Намагаюся встигнути, знаючи, що не встигну.

Я надворі. А двір уже зовсім порожній. Чорно-білий. І та сама мертва тиша. То було не скло, розумію я, тут і справді так тихо. А де всі? Де вони всі? Озираюся. Раптом розумію, що я мала. Мала чорно-біла Ілька стоїть посеред шкільного двору. Озирається, але не бачить нікого і чує лише мертву тишу.

А з тієї труби раптом вилазить Михась. Він малий, усміхнений, замурзаний якоюсь багнюкою. Наш Михась.

Мій старий знайомий Михась. Він простягає мені руку, я хапаюся за нього. Він вказує на вікно - те саме вікно, з якого щойно визирала я. Хтось там стоїть і дивиться на нас. Чорна фігура, я намагаюся роздивитися, але не можу, не бачу. Відчуваю, що ось-ось, ще трішечки - і зрозумію, хто там… Господи, думаю я, це ж… І прокидаюся. Щось викидає мене зі сну. Якийсь звук.

Що за звук? Що це був за звук?!

Я сідаю на ліжку, прислуховуюся до тиші, а вона мовчить.

Неспокійно й загадково мовчить.

Я лягаю знову, заплющую очі. Я хочу знову зануритися у той сон і зрозуміти, хто був у вікні, я намагаюся зробити це, але у мене не виходить.

Цікаво, думаю я, що сказав би про все це дідусь Фройд?..