МИ

4. Михась та історія про княжу могилу.

Двері його квартири були обшарпані, а дзвінок не працював.

Ми втрьох стояли перед тими дверима, і тиша по той бік лякала. Не знаю, як хлопцям, а мені стало трохи моторошно.

Мені здалося, що Михась помер. Що ми не встигли. Що та тиша зловісна й не провіщає нічого доброго. Що дзвінок вимкнувся, помер разом з усім, що було за тими обшарпаними дверима. Що він там казав Аскольдові? А-ні-чо-гі-сінь-ко-го, казав він. Порожньо, казав він. Порожньо і тихо…

Ринат постукав. Голосно і, як мені здалося, знервовано.

Видно, не тільки мене злякала та тиша. Декілька секунд - і нарешті замок обертається. Я зібралася зітхнути із полегшенням, але не встигла. Бо побачила на порозі не Михася.

Примару.

Якби якось перетнулася з ним на вулиці, точно не впізнала б. Подумала б: «О, хлопець, схожий на Михася!» Але не Михась. Ну зовсім не Михась. І заява Аскольда щодо його скляних очей - то були лише квіточки. Які там, в дідька, скляні очі! Він увесь був скляний. Прозорий. Від хлопця, який раніше так сяяв, так грав на публіку, так загадково усміхався, лишилася холодна скляна витончена оболонка.

Темні запалені очі й темні кола під ними. І - порожнеча за оболонкою. «А-ні-чо-гі-сінь-ко-го». І ніби постарішав. Не подорослішав, саме постарішав.

У нього не було ні сивого волосся, ні зайвих зморщок на обличчі, це просто відчувалося у ньому. Він постарішав, і він умирав.

Він подивився на нас - холодно, незнайомо. І зачинив двері.

- Кльово, - прокоментував Аскольд. Я нічого сказати не могла - мені просто відібрало мову.

А Ринат знову постукав. Михась довго не відчиняв, та Ринат продемонстрував неймовірну впертість. Двері знову відчинилися.

- Що вам треба? - спитав привид Михася.

- Поговорити, - відповів Ринат.

- Забирайтеся, - сказав привид Михася, - я сплю.

Мені завтра на роботу. - І хто таких алкашів на роботі тримає? - в’їдливо поцікавився Аскольд. Михась замахнувся, аби вдарити чи просто відштовхнути його, але не встиг - Аскольд перехопив його руку, крутнув, Михась гепнувся на підлогу.

Я нарешті відчула, що можу говорити й прошепотіла:

- Господи…

- Можна просто Михась, - відповіли мені з підлоги, й у мене відлягло. Жартує, значить, ще живий.

Хоч він і пручався, та Ринат з Аскольдом підняли його й затягли у квартиру. Я увійшла за ними, зачинила двері. - Ілько, кави, - наказав Ринат, - багато міцної кави.

Аскольде, у ванну його. Поїхали.

У квартирі було повно мотлоху, брудного посуду й порожніх пляшок. Звідусіль тхнуло тютюновим чадом - здавалося, цей мерзенний дух в’ївся просто у стіни. Кава, хоч як це дивно, таки знайшлася. Чомусь у холодильнику.

Я зварила її стільки, що будь-якому бабакові вистачило б на тиждень неспання.

На мій превеликий жаль, півгодини перебування у ванній мало змінили Михася. Лише на ногах стояв краще. Все інше залишилося: той самий прозорий байдужий погляд, ті самі кола під очима, та сама втома у ньому.

Проте він уже не пручався. Слухняно всівся за стіл, слухняно почав пити каву. Ми також розсілися за столом.

Мовчали. Роздивлялися істоту, яка п’ятнадцять років тому була Михасем. Істота зробила декілька ковтків, байдуже оглянула нас, сказала:

- Гаразд. Пробачте мою нечемність. Я поводився як свинюка. Але думаю, наша зустріч була б набагато веселішою, якби пройшла не тут і не зараз. А ще мені потрібно спати, бо завтра мені справді на роботу. Якщо ви прийшли лікувати мене, то йдіть геть зараз же. Якщо ні, викладайте, що у вас, і йдіть.

- Вибачення прийнято, - погодився Ринат, - у мене до тебе одне запитання, і ми підемо.

- Давай.

Михась поглянув на нього. І нічого у цьому погляді не було, окрім байдужої порожнечі.

- Що з тобою? - спитав Ринат.

- Таки лікувати вирішили, - зрозумів Михась. Не сердито, не ображено - просто констатував.

- Ні. Нам потрібна твоя допомога, але ми не скажемо, яка саме, доки не зрозуміємо, що з тобою.

Михась зробив ще декілька ковтків кави, Ринат жестом наказав мені налити йому ще.

- Допомога, - промовив Михась, ніби смакуючи слово, - допомога… ні, Ринате, я не допоможу вам. Бо я вже не можу. Нічого.

- Вже? - перепитав Ринат.

- Вже, - погодився Михась, - я вилікувався. Я тепер нічого не можу.

Я про всяк випадок тицьнула Аскольда у бік - аби не ляпнув зайвого. Та Аскольд мовчав. Навіть із якимось подивом глянув на мене, ніби питав: «Та за кого ти мене маєш?»

- Поясни, - запропонував Ринат і одразу додав, попереджаючи будь-яку заяву Михася, - ми не збираємося нікого лікувати. Ти поясниш - і ми підемо.

- Ну, якщо вам так цікаво, - знизав плечима Михась. І розповів.

Останні роки у нього все було добре. У нього була дівчина, робота, квартира. І у нього були його видіння, які змінилися відтоді, як ми спілкувалися, стали вже справжніми об’ємними зображеннями, а не картинками. Його дівчина у ті видіння, щоправда, вірила не дуже, але вдавала, що вірить.

- Вона кохала мене, - повідомив Михась. Знову ж таки - без жодних емоцій. Знову - просто констатував.

Він полюбляв посидіти з нею десь на природі й розповісти декілька своїх історій, які й далі вигадував. Ці історії, на відміну від видінь, вона полюбляла.

- Може, не так, як ви, але слухала з цікавістю, - додав Михась. І все було у нього добре, і все було нормально. Аж якось, сидячи поруч із нею на галявині десь серед подільських пагорбів й розповідаючи про жахливого маніяка, який убивав таких от як вона, молодих дівчат, Михась підняв голову й побачив цього самого маніяка за декілька кроків від них. Саме такого - високого, у чорному пальті й капелюсі (влітку!), із закривавленим ножем у руці. Михась скрикнув, зірвався на ноги.

- Що сталося? - спитала його дівчина. Він показав у той бік, де щойно бачив маніяка, але той зник.

Саме тоді Михась злякався вперше. Бо це вперше його вигадки, його видіння і реальність сплелися так щільно. І він зрозумів, що бачив того, кого існувати не могло, бачив просто перед собою.

Після другого подібного випадку (на нього, як йому здалося, просто з під’їзду вибіг лицар, від якого він кинувся навтьоки й лише за квартал зрозумів, що ніякого лицаря позаду немає і бути не може, але саме про цього лицаря він розповідав сьогодні чергову казку) Михась звернувся до лікарів.

- Декілька місяців стаціонару, - вів далі Михась, так само спокійно, скляно, - з усілякими психологами, гіпнологами, ін’єкціями… І ось я, нормальна людина, без будь-яких психічних вад. Але я не зміг жити так. Мені було важко так.

Мені було порожньо. Декілька разів я намагався розповісти якісь історії. Та я вже не вірю в них. Не знаю навіть, навіщо я їх розповідав. Це ж безглуздо - розповідати історії…

Може, тому вона мене кинула?.. Тепер я п’ю. Аби згаяти зайвий час і наповнити пустку. - І жодних видінь? - спитав Ринат.

- Поки що ні…

- Поки що? - спитала я.

- Чекаю на білу гарячку, - пояснив Михась.

- То це була хвороба? - спитав Аскольд.

- Так. Радій.

- Як же? - розгубилася я. - А цап? Ми ж бачили того цапа!

- Збіг, - знизав плечима Михась, - більшість моїх видінь так і не справдилися. Просто тоді я хотів бачити у них якісь знаки, і знаходив їх…

Він замовк. Ми теж мовчали. Було тихо й важко. Аж раптом Михась додав: - І, взагалі, я й досі не впевнений, чи то була не коза.

Якусь мить ми витріщалися на Михася, намагаючись зрозуміти, що це він щойно сказав. Першим зареготався Аскольд, за ним - ми з Ринатом. А Михась посміхнувся.

Блідо й невиразно, так само байдуже, але чи то мені здалося, бо я того дуже бажала, чи справді я побачила, як десь у самісінькій глибині тих скляних очей проскочило маленьке бісенятко. І здалося, що це він прикидається, що знову бреше і грає чергову роль, аби вкотре збити нас із пантелику, а зараз засяє так, як завжди, спалахне, посміється разом із нами, а потім заплющить очі й одразу ж побачить того, кого я шукаю. І стало так тепло від цього сподівання, так спокійно й легко…

Та він не прикидався. Спокійно дочекався, коли замовкнемо, ковтнув іще кави й промовив:

- Ось і все, Ринате. Ти обіцяв вислухати й піти. Ти вислухав. Бачиш, тут нікого не треба лікувати. Все ж нормально. Всі живі-здорові. Нічого не сталося. Просто та штука, яку я вважав даром з небес, виявилася звичайнісіньким психічним розладом. До речі, є багато людей, які вважають свої розлади даром…

Він промовляв це тим самим тоном, без якихось інтонацій, не жалівся й не чекав, що його жалітимуть, але Ринат раптом піднявся, підійшов до нього й до болю звичним жестом обійняв за плечі. А Михась не скинув його руки. Він опустив очі. І мені здалося, що зараз він заплаче. Може, це мені так здалося, а може, він і справді хотів би заплакати, бо його зараз обіймав наш Ринат, який завжди викликав бажання поплакатися.

Не знаю, як було Михасеві, а на мене Ринат подіяв.

Бо я сама ледь не розридалася: шкода було Михася, який володів каналом зв’язку зі світом, аж раптом виявив, що то - звичайна хвороба, шкода було веселого малого Михася, який, вочевидь, давно й остаточно помер, шкода було всіх нас, бо ми всі потроху повмирали у тому часі, шкода було Іллі, якому ми вже навряд чи зможемо допомогти… Поруч тяжко зітхнув Аскольд. Видно, й на нього подіяв Ринат, видно, і йому чогось було шкода…

- Гаразд, - раптом сказав, вихоплюючи нас із хвилі шкодування про все і вся, Ринат, - гаразд, Михасю. Ми зараз підемо. Але нагадаю, ти казав, що наша зустріч була б веселішою, якби пройшла не тут і не зараз. Так от у мене пропозиція. Точніше, заява. У неділю ми всі їдемо до села.

Чекаю на вас у хаті мого діда. Всі пам’ятають, де хата мого діда?

- Навіщо? - спитав Михась.

- Треба ж добряче напитися з приводу нашої зустрічі, - знизав плечима Ринат.

- Навіщо? - втомлено зітхнув Михась.

- Не зітхай, - легенько штурхнув його Аскольд, - ти ж і так п’єш, тобі яка різниця? А ми складемо тобі компанію. - І не будемо тебе лікувати, - додала я. … Виявилося, що змінилося не лише наше село, а й наш ліс. І наша галявина. Осінь попрацювала й тут. Було незвично, холодно і тихо. Вечоріло. Ми сиділи навколо вогнища. Дорослі й загалом уже чужі одне одному люди серед темного, холодного й загалом чужого вже нам лісу.

Було незвично й ніяково.

Аскольд іноді намагався розпочати розмову, я намагалася її підтримати. Виходило не дуже. Все зводилося до його «а пам’ятаєте…» й мого «так, пам’ятаємо…» Ринат розмову підтримати навіть не намагався. Він то збирав гілочки й кидав у полум’я, то просто тинявся галявиною.

Ніби думав про щось своє. Я знала, що це було не так. Що не міг Ринат притягнути нас сюди, аби ходити й думати про щось своє. Та пояснення його мовчазному тинянню вигадати не могла.

Про Михася й казати нема чого. Михась був десь дуже далеко. Тобто сидів тут, поруч із нами, але скляний погляд був спрямований кудись крізь вогнище, а наші намагання про щось поговорити зачіпали його ще менше, ніж Рината.

Він був таким від того самого моменту, як приїхав сюди.

Жодного зайвого слова, жодного зайвого руху і далекий відсутній погляд. Дивлячись на нього зараз, можна було впевнено заявити, що у себе вдома він був іще дуже веселим і балакучим.

Минуло вже години зо дві відтоді, як ми прийшли сюди.

Пиво, якого набрали із собою чимало, вже майже закінчилося. У Михася десь була ще пляшка горілки, та жодного бажання її почати він не виявляв. Він узагалі нічого не виявляв. Сидів і витріщався у вогнище. Зомбі якесь, а не Михась…

Нарешті Аскольд не витримав:

- Слухай, Ринате, - покликав він, - я все розумію, романтика, там, ностальгія, але, може, почнемо потроху збиратися? Я змерз, як собака…

- Ще трошки, - попрохав Ринат, - давайте посидимо ще трошки. Будь ласка.

- Чого ми чекаємо? - спитав Аскольд. - Другого пришестя?

- Ага, - коротко відказав Ринат.

- Ні, ну це вже взагалі… Хлопці, я знаю, я пам’ятаю, що всі ми були трохи скажені, але зараз… Ну, дорослі ж люди!

- А й справді, - влізла я, - Ринате, чого ми чекаємо? І раптом заговорив Михась. Ми всі аж підскочили, бо вже звикли до того, що весь вечір наш Михась перебуває у критично зомбічному стані.

- Він чекає, поки я щось розповім, - сказав Михась.

Тихо, дивлячись у вогонь. І тут мені вже точно не здавалося - його голос ледь тремтів, його голос набув інтонації, якоїсь не зовсім мені зрозумілої, але хоч якоїсь. Так от що ти робиш, Ринате, зрозуміла я. Ну що ж - уже прогрес.

- То розповідай щось, будь ласкавий, - пробурчав Аскольд, - бо я собі зараз усе відморозю…

Михась усміхнувся, звів погляд на Аскольда.

- Добре, - сказав він і раптом вишкірився, - тільки для тебе, Аскольде.

Не знаю, як було Аскольдові, але, якби на мене щось отак вишкірилося, я втекла б. Одна річ - залякувати одне одного в дитинстві, воно й цікаво, й весело, й лякатися хочеться, аби нерви полоскотати. Зовсім інше - коли ти доросла людина, яка лякатися вже не дуже й хоче, якій і в буденному житті адреналіну достатньо, яка, може, і сумує трохи за дитинством, але зовсім не готова до подібних викрутасів, та ще й з боку іншої дорослої людини, яка, між іншим, перебуває у стані перманентної депресії.

Одне слово, я злякалася. Серйозно злякалася. Бо здалося, що, поки ми сиділи біля цього вогнища, у Михасевому тілі оселився якийсь злий дух, який блукав був собі лісом, аж раптом уздрів порожню оболонку й запхався туди.

А от Аскольда злякати було не так просто, як мене. Недарма ж він був скептиком. Аскольд повільно зняв окуляри, склав руки на грудях і з насмішкою кинув:

- Ну-ну. Спробуй.

От тепер він став саме тим Аскольдом, якого я пам’ятала з дитинства. Точна копія, лише збільшена у розмірах. А Михась… А Михась, дідько б його вхопив, нарешті широко всміхнувся. Примружився, дивився на Аскольда, а в очах горіло щось неймовірне. Ні, не було ані знайомих бісенят, ані сяйва - лише щось гаряче заворушилося у їх глибині. І Ринат ледь чутно полегшено зітхнув. І я вкотре вирішила при нагоді поцікавитись у нього, хто ж він насправді. Ну не могла людина передбачити цієї усмішки… - І чим ти мене лякатимеш? - поцікавився скептик і цинік Аскольд. - Історією про княжу могилу, - ще ширше посміхнувся казкар Михась. Історія про княжу могилу, яку розповів нам Михась Колись у цих краях, у палаці, що стояв на пагорбі за селом, жив один князь. Його ім’я не збереглося в історії, але кажуть, що звали його Аскольдом… (- Хто б сумнівався, - буркнув Аскольд, підсовуючись ближче до багаття, - це часом не той, що з Діром тусувався?

- Ні, - коротко кинув Михась) Князь був жорстоким і мав лиху славу в народі. Про нього балакали різне. Казали, що ночами він перекидається на вовка, бігає селами і краде малих дітей, подейкували, що ходить під повним місяцем у людській подобі й п’є кров, мовили, що харчується людьми… (- А може його Влад Цепеш звали? - поцікавився Аскольд. - Ти, Михась, здається мені, грішиш плагіатом…) Насправді то були лише чутки. Князь був людиною жорстокою, але вбивав не задля втіхи, а для того, щоб утримати владу у своїх руках. (- Ось тобі і вся містика, - знову вліз Аскольд.

- Щось ти надто балакучий сьогодні, - недобре усміхнувся йому Михась, знову трохи лякаючи мене цією усмішкою, - навіть як на тебе…) Окрім цього, князь був дуже самотнім. У нього не було ані друзів, ані приятелів, ані коханої, бо він нікому й ніколи не довіряв. І, як це часто трапляється з такими от самітниками, якось закохався надто сильно, шалено. Їхав оцим лісом на кобилі, думав про якісь свої важливі княжі справи, аж раптом побачив дівчину, що збирала квіти на галявині неподалік. Попервах йому здалося, що та дівчина - який лісовий дух, такою гарною вона була, а коли зіскочив з коня й наблизився, зрозумів, що вона - проста дівчина.

- Ти хто така? - спитав він.

- Я тут, у селі живу, - усміхнулася вона і вказала на наше село.

- Ти знаєш, хто я? - спитав князь.

- Знаю, - відповіла вона.

- А чому не тікаєш? - здивувався він, бо вже звик, що його бояться не як просто жорстоку людину, а як демона, що від нього тікають чимдуж, що на нього хрестяться…

- А я вас не боюся, - відповіла вона. І він зрозумів, що зараз же повинен забрати цю дівчину до свого палацу, бо, якщо вона зникне, то він цього не витримає, так сильно закохався.

- Поїдеш зі мною? - спитав він.

- Поїду, - відповіла вона.

Він знову здивувався, а вона знову всміхнулася йому.

Вона теж закохалася. Одразу ж. З першого погляду.

Казали, вона була заручена з якимось хлопцем з села, та навіть якщо так і було, то вона забула про того хлопця, щойно побачила Аскольда.

Наступного ж дня вони одружилися. Про їхнє весілля, так само як і про їхнє кохання, балакали по всіх сусідніх селах.

Казали, що князь причарував дівчину, бо як інакше пояснити таке раптове кохання? Казали, що він укотре проявив свою відьмацьку сутність, та молоді на всі ці балачки не звертали уваги.

Вони були щасливі разом. Дівчина була гарна: струнка, з довгими розкішними косами й такими ж здоровезними очима, як у нашої Ільки, та, на відміну від Ільки, дівчина була ще й найдобрішим у світі створінням. (Я промовчала лише тому, що не хотілося потрапляти під ту моторошну усмішку, під яку щойно потрапив Аскольд) Вона любила людей, тварин, зілля, увесь цей ліс. Вона і справді видавалася добрим лісовим духом, милою мавкою, дитям лісу, дитям природи… Вони з князем гуляли цими галявинами, і він поруч з нею змінювався сам. Раніше у цих місцях він полював, а тепер просто допомагав коханій збирати квіти.

Так, вона змінювала його. Може, тому й сталося лихо.

Князь давно вже не звертав уваги на інтриги навколо себе, давно вже не намагався придушити невеличкі повстання, що спалахували то тут, то там, залишивши все це комусь іншому. І цей інший, чи то кузен князя, чи то його рідний брат, вирішив, що вже час змінювати ситуацію на свою користь. І він змінив.

Замість того, аби придушувати повстання, він зосередив керівництво ним у своїх руках, селяни повірили йому й повстали проти нашого князя. Це сталося вночі. Озброєні люди вдерлися до палацу і вбили князя, його молоду дружину та всіх, хто там був тієї ночі. Палац було рознесено вщент, а тіла вбитих привселюдно спалено.

Але тіла князя вони не спалили. Бо просто перед спаленням його викрали. Якимось дивом в оточенні князя ще залишися вірні йому люди і якимось дивом ці люди вціліли після погрому. Вони так вірили у надприродні сили Аскольда, що ризикнули своїм життям, аби лише його не спалили. Їм поталанило викрасти тіло й сховати його в одній із підземних печер, про які знало хіба декілька людей. А от тіла молодої княгині винести не встигли. Його спалили. І що ж князь? А князь кохав свою дружину так сильно, що його душа не схотіла ані летіти не небо, ані падати у пекло, поки не відшукає її. Та як він міг відшукати її, коли його люди щільно заклали вхід у печеру, завалили його каменюччям, і тепер князь ніяк не міг вийти звідтіля? Він навіть не знав, що його кохана вже далеко, він сподівався, що її душа також чекає на нього десь неподалік, що вона теж шукає його.

Так він і лишився - поміж небом і пеклом, поміж кам’яними стінами печери, поміж нестримним бажанням шукати свою кохану й неспромогою це зробити… Можливо, він був би там і досі. Вже зовсім скажений (декілька століть у такому стані - не позаздриш) самотній дух. Так і було б, якби не подія, що сталася рік тому.

Рік тому ту печеру відшукала група дослідників. Може, все й обійшлося б, може, князь і не був би проти їх перебування у своїй печері, може, й подякував би якось - адже вони відкрили йому вихід назовні, але, от біда, серед тих дослідників була одна дівчина, яка мала такі самі очі, як молода княгиня й наша Ілька. Вона зовсім не була схожою ані на княгиню, ані на Ільку, та духові князя, який вже давно з’їхав з глузду, здалося, що це вона, що нарешті він знайшов свою кохану.

Він зрадів, але тут же побачив чоловіків навколо неї. Чи то були ревнощі, чи йому здалося, ніби чоловіки хочуть образити його дружину, але скінчилася для них ця історія зовсім невесело. Бо всю свою лють, усю ненависть, що накопичував у собі століттями, він спрямував на них.

Вони нічого не встигли зрозуміти, лише побачили скелет, що раптом сів і викинув вперед руку, і відчули, як їм у груди б’є могутній вітер. Вони повідлітали від тієї печери на десятки метрів і, ясна річ, уже не піднялися. А члени пошукової групи, які знайшли їхні тіла, казали, що вони виглядали так, ніби стрибнули з літака без парашутів.

Дівчини він, звісно, не зачепив. Він потягнувся до неї. І вона, звісно, кинулася геть із тієї печери. А скелет злетів у повітря й помчав за нею. Він не йшов, не біг. Він летів на крилах… (-… кохання, - підказав Аскольд) вітру. Вона бігла швидко, не розбираючи дороги, та хіба можна утекти від вітру? Її тіло знайшли десь біля цієї галявини. Лікарі констатували зупинку серця. Так досі й невідомо, що саме сталося. Чи князь наздогнав її та вбив, зрозумівши, що вона не та, кого він шукає, чи її серце таки спинилося, коли вона бігла, - бо не всяке серце витримає такий жах…

Але достеменно відомо, що князь не зник, що душа бідолашної дівчини була зовсім не те, що потрібно було йому, аби піти з цього світу. Бо й зараз ночами він блукає цим лісом і намагається відшукати її. Зазирає за дерева й кущі, годинами літає над ставком, кличе її, але не може знайти. І якщо раптом він помітить дівчину з такими… (Михась багатозначно подивився на мене) …очима, то схопить її за руку й затягне у свою печеру.

А тих, хто буде поруч із нею, просто повбиває. І люди, які знайдуть їхні тіла, казатимуть, що виглядають вони так, ніби стрибнули з літака без парашутів.

А зараз уся лють і все кохання князя - у вітрі, на крилах якого він літає, який підкоряється лише йому. Холодному лютому буревієві, який і свідчить про його наближення.

Тому, відчувши, що зривається вітрюган, з цього лісу треба тікати. Може, встигнете…

Михась замовк. Обвів нас поглядом.

Він змінився. Так радикально змінився, що думка про демона, який вселився у нього, здалася мені не такою вже й маревною. Зараз він не був ані тим хлопчиком з бісенятами в очах, якого я пам’ятала, ані скляною напівпрозорою подобою самого себе. Зараз перед нами сидів інший Михась, дивна незнайома усмішка грала на його губах, а в темних, як ніч, очах уже не бісенята стрибали - звідтіля визирали здоровезні темні біси. Він здавався уособленням чогось темного, холодного, невідомого. Задоволеним, треба зазначити, уособленням.

Мені стало вже відверто страшно. Уособлення впритул дивилося на Аскольда, який трохи зблід (чи мені здалося?), але все одно нахабно всміхався. Ринат, здавалося, знову чогось чекає… Господи, що ще?!

Аскольд нап’яв на носа окуляри й поцікавився:

- Ну і?

- Що «ну і»? - спитав Михась, з тією ж темною посмішкою, навіть не своїм якимось голосом.

- Мораль, - нагадав Аскольд.

- Мораль: не можна пускати гарних дівчат до усіляких там печер, бо хтозна, чи не уподобають їх місцеві привиди, - Михась перевів темний погляд на мене, підморгнув… і шубовснув вітер. Саме шубовснув: раптовою, холодною, колючою хвилею.

- Т-такий вітрюган? - спитала я.

Михась озирнувся, ніби шукав когось серед дерев.

Повільно звівся на ноги, обтрусився, знову оглянув нас і весело запропонував:

- Вшиваймося? - І швидко, - погодився Ринат. Дочекався, видно, чого хотів…

Двічі нікого з нас просити не довелося. З лісу ми йшли швидко. Не те, щоб бігли, але рухались у непоганому спортивному темпі. Я озирнулася назад лише раз. І мені здалося, що десь далеко між дерев майнула біла напівпрозора постать. Більше я не озиралася. … Ринатів дідусь дуже засмутився, що ми запізнюємося на останню електричку, і він не встигне нагодувати нас вечерею. Ми швиденько вибачилися, похапали свої речі й побігли на станцію - бо й справді могли запізнитися, а ловити машину до Києва у цих краях серед ночі ризикувати не хотілося.

Дорогою до станції всі мовчали. Перетравлювали.

Михась мовчав також. Усміхався кудись всередину себе, дивився вперед, ішов трохи попереду, запхав руки в кишені, але не вистрибував і не свистів, просто швидко йшов уперед, і його довгий шкіряний плащ летів за ним так, ніби його обережно ніс за ним вітер.

Я зловила себе на тому, що мимоволі намагаюся триматися подалі від цієї загадкової істоти. Іду так, аби між нами були Аскольд і Ринат. Зловила й, доводячи собі невідь-що, швидко наздогнала Михася. Пішла поруч. І раптом відчула (чи знову, вкотре вже, здалося), що поруч із ним іде не лише цей вітер, що поруч з ним, оточуючи його, летять якісь невідомі сили, що навколо нього вирують неймовірно сильні теплі й холодні енергетичні потоки, утворюючи щось на кшталт циклону, в епіцентрі якого перебуває він сам.

Він кинув на мене швидкий погляд. Ніби й знайомий і теплий, але таки зовсім незрозумілий. Темний погляд.

- Як тобі? - спитав у мене. Це він про історію.

- Романтично, - ляпнула я. З переляку.

- Романтично? - перепитав Михась. Здається, здивувався.

- Романтично, - повторила я. Не казати ж, що злякалася його, тому й відповіла перше, що спало на думку.

Та й не страшний він уже був. Тільки-но почав говорити - і я побачила його. Нашого Михася. Трохи іншого, дорослішого, темнішого, але - нашого. - І страшно, - додала я.

Він усміхнувся. До мене й до себе водночас. І я збагнула, що говорити він зараз не хоче. А те, що я йду поруч, сприймає як спонукання до розмови. Я сповільнила крок, і він знову опинився трохи попереду. Руки в кишенях, швидка хода і вітер, що притримує шкіряний плащ…

Більше ніхто не сказав ні слова. Мовчки дійшли до станції, мовчки чекали на нашу електричку, мовчки запхалися до неї, напівпорожньої, мовчки окупували дві лавки, одна навпроти одної - я поруч із Ринатом, Аскольд - із Михасем.

Ми ніби чекали, поки виникне слушна мить для розмови. І, нарешті, коли електричка повільно поїхала в бік Києва, коли Михась таки дістав ту свою пляшку горілки й ковтнув, мить виникла.