Частина 3. Сімнадцяте літо

23

У ВУДС-ХОЛІ, портовому містечку, ми з мамою випускаємо ретриверів з машини і витягаємо валізи на причал, де на нас уже чекає тітка Керрі.

Керрі довго й міцно обіймає маму, а потім допомагає перенести валізи і собак на великий моторний човен.

— Ти красивіша, ніж будь-коли, — каже вона. — Яке щастя, що ти тут.

— О, припини.

— Я знаю, що ти хворіла, — звертається до мене тітка Керрі. Вона — найвища і найстарша з трьох сестер. На ній довгий кашеміровий светр. Біля кутиків рота — глибокі зморшки. Вона вдягла старовинні нефритові прикраси бабусі.

— О, нічого такого, з чим не впораються перкосет[12] і чарка горілки, — кажу я.

Керрі сміється, та мама нахиляється до неї й каже:

— Вона не п’є перкосет. Вона п’є ліки, які не викликають звикання, їй лікар призначив.

Це неправда. Ті ліки, що не викликають звикання, не допомагають.

— Вона дуже схудла, — зауважує Керрі.

— Це все горілка. Я вживаю її замість їжі.

— Вона не може їсти, коли болить, — каже мама. — Від болю її нудить.

— Бесс спекла твій улюблений чорничний пиріг, — каже мені тітка Керрі.

Вона знов обіймає маму.

— Чогось ви раптом полюбили обійматися, — кажу я. — Раніше такого не було.

Тітка Керрі обіймає і мене. Вона пахне дорогими парфумами з відтінком лимону. Давно ми не бачилися.

Дорога від гавані до острова холодна і мерехтлива. Я сиджу на кормі човна, а мама з тіткою стоять за кермом. Я занурюю руку у воду. Вода бризкає на плащ, просочує брезент.

Незабаром я побачу Ґета.

Ґет, мій-не мій Ґет.

Будинки. Малечу, тіток, Брехунів.

Я почую ячання чайок, їстиму слампи, і пироги, і домашнє морозиво. Слухатиму глухий стукіт тенісних м’ячиків, гарчання ретриверів, луну власного дихання під час плавання з маскою і трубкою.

Ми розпалюватимемо вогнища, які пахнуть попелом.

Чи почуватимуся я як удома?

Невдовзі перед нами з’являються знайомі обриси Бічвуду. Першим я бачу Уїндермір з його численними загостреними схилами дахів. Та дальня кімната праворуч — мамина, он її світло-блакитні фіранки. Моє ж вікно виходить на суходіл.

Коли Керрі завертає за мис, я бачу присадкуватий, схожий на коробку Каддлдаун — найнижчу точку острова. Маленька, ніби зіткана з клаптиків, піщана бухточка притулилася внизу дерев’яних сходів.

Коли ми підпливаємо до західної частини острова, краєвид змінюється. Ред-Ґейт не дуже добре видно між дерев, але його червоний краєчок таки проглядає. Я бачу великий пляж, на який теж виходять дерев’яні сходи.

Клермонт розташований на найвищій точці острова, з нього на три боки видно море. Я витягаю шию, намагаючись роздивитися його милу башточку, але її немає. Дерев, які колись затіняли велике подвір’я на схилі, немає також.

Замість шестикімнатного вікторіанського будинку з круговою терасою та кухнею в стилі кантрі, замість будинку, де дідусь споконвіку жив щоліта, я бачу сучасну глянцеву будівлю, яка, мов пташка на жердинці, влаштувалася на скелястому пагорбі. З одного боку від неї — японський сад, з іншого — гола скеля. Ця будівля — скло і залізо. Холодна.

Керрі глушить мотор, і говорити одразу стає легше.

— Це Новий Клермонт, — каже вона.

— Минулого року то була просто коробка. Я не уявляла, як це у нього не буде газона, — зауважує мама.

— Це ти ще всередині не була. Стіни зовсім голі, а в холодильнику в батька лише яблука та шматок гаварті[13].

— Відколи це він полюбив гаварті? Це не дуже добрий сир.

— Він не вміє купувати продукти. Джинні та Люсіль, нові кухарі, роблять лише те, що він накаже. Він їв самі тости з сиром. Але я склала великий список, і вони скупилися в Едгартауні. Тепер нам вистачить на кілька днів.

Мама тремтить.

— Добре, що ми тут.

Поки сестри говорять, я витріщаюся на новий будинок. Я знала, що дідусь робить ремонт, звісно. Вони з мамою обговорювали нову кухню, коли він приїздив до нас кілька днів тому. Холодильник, і морозильну камеру, і шухляду для підігріву, і полички для спецій.

Та я не розуміла, що він зніс старий дім. Що галявинки більше немає. Як і дерев, і зокрема великого клена, на якому висіла гойдалка з покришки. Тому клену було, напевне, із сотню років.

У морі здіймається хвиля, вона вистрибує з глибини, як кит, нависає наді мною. Моє горло стискає спазм, дихання перехоплює. Кров б’є мені в голову. Я тону.

На мить мені стає так сумно, так невимовно сумно від думки про старий клен з гойдалкою. Ми ніколи не казали дереву про те, як любимо його. Не дали йому імені, нічого не зробили для нього. Воно могло б іще пожити.

Мені холодно, так холодно.

— Кейденс? — Мама нахиляється наді мною.

Я хапаюся за її руку.

— Опануй себе, — шепоче вона. — Зараз же.

— Що?

— Ти можеш. Ти мусиш.

Ну добре, добре, це було всього лише дерево.

Просто дерево з гойдалкою, яке я дуже любила.

— Не влаштовуй сцен, — шепоче мама. — Вдихни і сядь.

І я роблю, як вона каже, щойно мені стає сил, як я, власне, і завжди робила.

Тітка Керрі, намагаючись переключити мою увагу, жваво розповідає:

— Новий садок гарний, просто до нього потрібно звикнути, — говорить вона. — Тут є де посидіти із коктейлем. Тафт та Вілл відшукують незвичайні камені.

Вона повертає човна до берега, і раптом я помічаю, що мої Брехуни чекають на мене не на причалі, а біля побитого морем і вітром паркану вздовж кільцевої стежини.

Міррен стоїть на підніжці паркану, радісно махаючи, волосся розвіває вітер.

Міррен. Вона цукор. Вона цікавість і дощ.

Джонні стрибає вгору і вниз, час від часу роблячи колесо. Джонні. Він — енергія. Успіх і невловимість.

Ґет, мій Ґет, колись-мій-Ґет, — він теж прийшов мене зустрічати. Він стоїть трохи віддалік паркану, на скелястому пагорбі, який веде у Клермонт. Він щось семафорить мені руками, малюючи в повітрі складні візерунки, ніби я маю зрозуміти його секретний код. Він — сподівання й ентузіазм. Амбіції й міцна кава.

Ласкаво просимо додому, кажуть вони. Ласкаво просимо.

24

БРЕХУНИ НЕ ВИХОДЯТЬ на причал, коли ми підпливаємо. Не виходить ні тітка Бесс, ні дідусь. Сама лише малеча: Тафт, Ліберті та Бонні.

Хлопці, їм обом по десять, штурхають одне одного й постійно б’ються. Тафт підбігає і хапає мене за руку. Я беру його на руки і кружляю. Він навдивовижу легкий, наче його вкрите веснянками тіло не людське, а пташине.

— Тобі вже краще? — питаю я.

— У нас купа морозива в морозилці! — горлає він. — Трьох видів!

— Агов, Тафте. Коли ти дзвонив мені вчора, був дуже засмучений.

— Ні.

— Так.

— Міррен почитала мені книжку, і я пішов спати. Чи й не чи.

Я куйовджу його медове волоссячко.

— Це просто будинок. Будинки часто здаються страшними вночі, але вранці вони знов привітні.

— Але ми однаково не ночуємо в Каддлдауні. Ми переїхали до дідуся в Новий Клермонт.

— Справді?

— Так, але ми мусимо бути охайними і не поводитися як ідіоти. Ми вже перенесли речі. А Вілл знайшов трьох медуз та мертвого краба на великому пляжі. Хочеш подивитися?

— Авжеж.

— Краб у нього в кишені, а от медузи у відрі з водою, — каже Тафт і тікає.

Ми з мамою прямуємо островом до Уїндерміру — короткий шлях брукованою деревом стежиною. Близнючки допомагають із валізами.

Дідусь і тітка Бесс на кухні. У вазах на кухонній стійці — польові квіти, а тітка Бесс тре чисту мийку йоржиком «Брілло»[14], поки дідусь читає «Мартас-Він’ярд Таймс».

Бесс — м’якіша і світліша за своїх сестер, та все ж вони з одного тіста. На ній білі джинси й синій бавовняний топ та діамантові прикраси. Вона знімає гумові рукавички, цілує маму й обнімає мене так довго і так міцно, ніби через обійми намагається передати мені якусь таємну інформацію. Вона пахне біли`зною и вином.

Дідусь встає, але не підходить, поки Бесс обіймає мене.

— Привіт, Міррен, — каже він радісно. — Радий бачити тебе.

— З ним часто таке, — пояснює тітка Керрі мені та мамі. — Називає інших людей «Міррен».

— Я знаю, що вона не Міррен, — каже дідусь.

Дорослі гомонять між собою, а я лишаюсь із близнючками. Вони мають дещо дивний вигляд у літніх сукнях та кроксах. Їм майже по чотирнадцять. Їхні ноги — міцні, як у Міррен, і такі ж блакитні очі, але обличчя — менші.

— У тебе чорне волосся, — помічає Бонні. — Ти як мертвий вампір.

— Бонні! — ляскає її Ліберті.

— Тобто не мертвий, бо всі вампіри вже і так мертві, — додає Бонні. — У них кола під очима і бліда шкіра, як от у тебе.

— Будь чемна з Кейді, — шепоче Ліберті. — Мама ж просила.

— А я і так чемна. Більшість вампірів просто сексі-пексі. Це ж усі знають.

— Я вже казала тобі, що не хочу слухати жахливчики цього літа, — каже Ліберті. — Досить і того, що було минулої ночі.

Вона повертається до мене.

— Бонні схибилася на мертв’яках. Вона читає про них книжки, а потім не може заснути. Це дратує, коли живеш з нею в одній кімнаті.

Ліберті каже все це, уникаючи мого погляду.

— Я говорила лише про волосся, — пояснює Бонні.

— Але ж не обов’язково казати, що вона схожа на труп!

— Усе гаразд, — запевняю я Бонні. — Мене, власне кажучи, абсолютно не хвилює твоя думка. Тож усе добре.

25

УСІ РУШАЮТЬ У НОВИЙ КЛЕРМОНТ, лишивши нас із мамою вдвох розбирати валізи. Я швидко дістаю речі зі своєї сумки і шукаю Брехунів.

Раптом усі вони, як цуцики, збираються навколо мене. Міррен хапає мене і крутить. Джонні хапає Міррен, Ґет хапає Джонні, і всі ми хапаємо одне одного і стрибаємо. Роз’єднавши нарешті руки, ми йдемо у Каддлдаун.

Міррен базікає про те, як чудово, що Бесс і малеча живуть цього року з дідусем. Йому потрібно, щоб хтось був поряд. До того ж Бесс настільки одержима чистотою, що з нею просто неможливо бути поряд. До того ж — і це, певно, найважливіше — Каддлдаун тепер у повному розпорядженні Брехунів. Ґет каже, що зараз приготує гарячого чаю і що гарячий чай — його нова пристрасть. Джонні каже, що Ґет — пафосний бовдур. Ми йдемо за Ґетом на кухню. Він вмикає чайник.

Навколо мене — коловорот їхніх розмов і дружніх суперечок, усе так само, як у старі добрі часи. Проте Ґет майже не дивиться на мене.

А я ж не можу відвести від нього очей.

Він такий гарний. Такий рідний. Я знаю його достоту — дужку його нижньої губи, силу його плечей. Те, як він заправляє футболку в джинси лише наполовину, і що його взуття стоптане на п’ятках, і як він торкається свого шраму над бровою, навіть не розуміючи, що робить це.

Я така сердита на нього. Я така рада його бачити.

Він напевне змінився, виріс, як змінюється будь-яка нормальна людина. На відміну від мене, він не сидів два роки у шкаралупі мігреней і жалю до себе. Він гуляв Нью-Йорком із дівчатами в балетних пачках, водив їх у китайські ресторанчики та на концерти. Навіть якщо він не з Ракель, то у нього є інша дівчина. Чи навіть три.

— У тебе новий колір волосся, — каже Джонні.

— Ага.

— Але тобі личить, — додає Міррен солодким голосом.

— Вона така висока, — каже Ґет, копирсаючись у коробках з чаєм: «Зелений із жасмином», «Англійський сніданок» і таке інше. — Кейді, хіба ти була така висока?

— Це називається «вирости». Я не винна.

Два літа тому Ґет був на кілька дюймів вищий за мене. Тепер ми майже однакового зросту.

— Та рости, я ж тільки за, — каже Ґет, не дивлячись мені у вічі. — Просто не виростай вищою за мене.

Що це — він фліртує?

Так.

— От Джонні дозволяє мені лишатися найвищим, — продовжує Ґет. — Не робить з цього діла.

— Ага, ніби в мене є вибір, — реве Джонні.

— Вона та сама наша Кейді, — говорить Міррен, проявляючи відданість. — Напевне, ми теж видаємося їй інакшими.

Але ні. Вони такі самі. На Ґеті та сама стара зелена футболка, що й позаминулого літа. Та сама вдавана посмішка, та сама манера нахилятися вперед, той самий трагічний ніс.

Джонні широкоплечий, у джинсах і картатій сорочці, заношеній до того, що її краї розтріпалися на китиці; обкусані нігті, коротко підстрижене волосся.

Міррен — як з полотен прерафаелітів, з цим її квадратним синклерівським підборіддям. Довге густе волосся зібране на маківці, на ній верх від купальника і шорти.

Це заспокоює. Як же я їх люблю.

Чи буде для них важити те, що я не можу навіть приблизно згадати, що зі мною сталося? Я забула так багато з того, що було п’ятнадцятого літа. Цікаво, чи говорили про мене тітки.

Я не хочу, щоб вони вважали мене хворою. Чи що мій мозок не працює.

— Розкажи про коледж, — каже Джонні. Він сидить на кухонній стійці. — Куди будеш вступати?

— Цього року нікуди.

Цієї правди я не можу уникнути. Я здивована, що вони досі не знають.

— Що?

— Чому?

— Я не закінчила школу. Забагато пропустила через лікування.

— Кепсько! — волає Джонні. — Це жах! А не можна наздогнати все в літній школі?

— Так, але тоді я не приїхала б сюди. До того ж краще подавати документи на вступ, ретельно пройшовши всю програму.

— Що ти вивчатимеш? — питає Ґет.

— Давайте змінимо тему.

— Але нам цікаво, — каже Міррен. — Усім нам.

— Ні, серйозно. Поговорімо про щось інше. Джонні, як у тебе на особистому фронті?

— Теж кепсько.

Я піднімаю брови.

— Коли ти такий гарний, як я, все йде не надто гладко, — саркастично відповідає Джонні.

— А в мене є хлопець. Його звуть Дрейк Лоґґергед, — каже Міррен. — Він, як і я, вступатиме до Помони. У нас були статеві стосунки, але завжди захищені. Щотижня він приносить мені жовті троянди, і в нього гарні м’язи.

Джонні захлинається чаєм. Ми з Ґетом сміємось.

— Дрейк Лоґґергед? — перепитує Джонні.

— Так, — підтверджує Міррен. — А що смішного?

— Та ні, нічого.

Джонні хитає головою.

— Ми зустрічаємося вже п’ять місяців, — продовжує Міррен. — Цього літа він їде в «Аутворд Баунд»[15], а отже, матиме ще кращі м’язи, коли ми побачимося знов.

— Ти що, жартуєш? — питає Ґет.

— Хіба що трішки, — відповідає Міррен. — Але я його люблю.

Я стискаю її руку. Я щаслива, що вона у когось закохана.

— Пізніше я обов’язково розпитаю тебе про сексуальні стосунки, — попереджаю її.

— Ага, коли хлопців тут не буде, — каже вона. — Я розповім тобі все-все.

Ми ставимо чашки і спускаємось на маленький пляж. Знімаємо взуття і перебираємо пісок пальцями ніг. У ньому трапляються маленькі гострі мушлі.

— Я не йду на вечерю в Новий Клермонт, — рішуче заявляє Міррен. — І на сніданок теж. Не цього року.

— А чому? — питаю я.

— Не витримую всього цього, — пояснює вона. — Тіток. Малих. Дідуся. Знаєш, він, здається, з’їхав з ґлузду.

Я киваю.

— Забагато цієї «родинності». Я хочу просто радіти з вами ось тут, — каже Міррен. — У тому новому холодному будинку не хочеться зависати. Їм і без мене там добре.

— Згоден, — каже Джонні.

— І я, — каже Ґет.

І тут я розумію, що вони й до мого приїзду це обговорювали.

26

МІРРЕН ТА ДЖОННІ заходять у воду, прихопивши маски, трубки й ласти. Вони плавають туди-сюди, шукаючи лобстерів. Можливо, на маленькому пляжі є тільки медузи та краби, але ми однаково завжди плаваємо тут з масками і трубками.

Ґет сидить поряд на розписній клаптиковій ковдрі. Ми мовчки спостерігаємо за Джонні та Міррен. Я не знаю, як з ним говорити.

Я кохаю його.

Але він такий телепень.

Не треба було його кохати. Я почуваюся тупо через те, що досі його кохаю. Треба його забути.

Можливо, він і досі вважає мене гарною. Навіть із цим новим волоссям та колами під очима. Можливо.

М’язи на його спині проступають крізь футболку. Ніжна мушля його вуха, вигин шиї з родимкою на ній. Білі півмісяці на нігтях. Після довгої розлуки я напуваюся його присутністю.

— Не дивись на мої трольські ноги, — раптом каже Ґет.

— Що???

— Вони жахливі. Якось уночі в мою кімнату забрався троль, забрав мої нормальні ноги, а мені лишив оці ратиці.

Ґет ховає ноги під ковдрою, щоб я їх не бачила.

— Тепер ти знаєш правду.

Я відчуваю полегшення від того, що ми говоримо про якісь дурниці.

— То взувай туфлі.

— Я не ношу туфлі на пляж.

Він витягає ноги з-під ковдри. Вони виглядають нормально.

— Поки я не знайшов того троля, мушу поводитися, ніби все гаразд. А потім я вб’ю його і заберу назад свої ноги. У тебе є зброя?

— Ні.

— Ну ж бо.

— Е-е-е… В Уїндермірі є кочерга.

— Добре. Щойно побачимо троля, приб’ємо його твоєю кочергою.

— Ну, якщо ти наполягаєш.

Я відкидаюся на ковдру, закриваю очі зігнутою в лікті рукою. На хвильку западає тиша.

— До речі, тролі — нічні створіння, — додаю я.

— Кейді, — шепоче Ґет.

Я повертаю голову, щоб глянути йому у вічі.

— А?

— Я думав, а що, як я ніколи тебе не побачу?

— Що?

Він так близько, що ми могли б поцілуватись.

— Я думав, що як ми ніколи не побачимось? Після всього, що сталося, після того, як ти пропустила минуле літо.

«Чому ж ти не написав? — хочеться спитати мені. — Чому не телефонував мені весь цей час?»

Він торкається мого обличчя.

— Я дуже радий, що ти тут.

— А я рада, що мені вдалося приїхати.

Я не знаю, що відбувається між нами. Справді не знаю. Він такий телепень.

— Дай мені руку, — просить Ґет.

Я не впевнена, чи хочу.

Хоча ні, я впевнена, що хочу.

Його шкіра тепла, вкрита піщинками. Наші пальці переплітаються, ми заплющуємо очі проти сонця. Ми просто собі лежимо. Тримаючись за руки. Він гладить мою долоню великим пальцем, так само як і два літа тому, під зорями.

І я тану.

27

СТІНИ МОЄЇ КІМНАТИ в Уїндермірі пофарбовані в кремовий, з дерев’яними панелями. На ліжку — зелена клаптикова ковдра. На підлозі — плетений килимок, з тих, що зазвичай можна побачити в якомусь приміському готелі.

«Ти була тут два роки тому, — кажу я собі. — Саме в цій кімнаті, щоночі. Саме в цій кімнаті, щоранку».

Скоріше за все, ти читала, грала на айпаді, добирала одяг. Що з цього ти пам’ятаєш?

Нічого.

Вишукані рослинні візерунки прикрашають стіни, а ще є мої малюнки: акварель із кленом, який схилявся над клермонтською галявиною, і два ескізи олівцями: на одному — бабуся з собаками Принцом Філіпом і Фатімою, а на другому — мій тато. Я витягаю із шафи плетений кошик для білизни, знімаю всі картинки і ховаю в кошик.

Полиця заставлена книжками — здебільшого фентезі й підлітковою літературою, якими я захоплювалася кілька років тому. Історії для дітей, які я читала вже сто разів. Я витягаю їх і складаю в коридорі.

— Ти вже книжки роздаєш? Ти ж наче любиш книжки, — зауважує мама. Вона виходить із кімнати, вдягнена до вечері. Губи нафарбовані.

— Їх можна віддати до якоїсь бібліотеки на Він’ярді, — кажу я. — Або у «Гудвілл».

Мама нахиляється і продивляється корінці.

— «Зачароване життя» ми читали разом, пам’ятаєш?

Я киваю.

— І ось цю теж. «Дев’ять життів Крістофера Чанта». Коли тобі було вісім. Тобі хотілося читати все підряд, але ти ще не навчилася як слід, тож я годинами читала вам: тобі й Ґету.

— А Джонні та Міррен?

— Вони були непосидющі. Не хочеш залишити ці?

Вона простягає руку, щоб погладити мене по щоці. Я відхиляюся.

— Я хочу, щоб мої речі знайшли собі кращий дім, — пояснюю їй.

— Я сподівалася, що на острові ти поводитимешся інакше.

— Але ж ти позбавилася всіх татових речей. Ти купила нову канапу, нові тарілки, нові прикраси.

— Кейді.

— Нічого в нашому домі більше не нагадує про нього, крім мене. Чому ти маєш право викреслити з життя мого батька, а я не маю права…

— Викреслити себе? — закінчує мама.

— Хтось міг би їх почитати, — обриваю я, вказуючи на книжки. — Може, комусь вони справді потрібні. Тобі не хочеться зробити людям добро?

Цієї миті в коридор, штовхаючись, забігають собаки і скупчуються навколо нас, облизуючи руки, метляючи волохатими хвостами по колінах.

Ми з мамою мовчимо.

Нарешті вона каже:

— Можеш вештатися маленьким пляжем, чи що ти там робила вдень. Можеш роздавати книжки, якщо точно цього хочеш. Але за годину я чекаю тебе на вечерю в Клермонті, і не забудь усмішку для дідуся. Це не обговорюється. Виправдання не приймаються. Ти мене зрозуміла?

Я киваю.

28

У МЕНЕ ЛИШИВСЯ БЛОКНОТ з тих років, коли ми з Ґетом закохалися в папір у клітинку. Ми малювали і малювали на ньому, заповнюючи маленькі квадратики кольором, — так виходили пікселізовані портрети.

Я знаходжу ручку і записую все, що пам’ятаю з літа номер п’ятнадцять. Смори, океан. Горище, втручання.

Рука Міррен з облупленим золотавим лаком, вона тримає каністру пального для моторних човнів.

Мама, її напружене обличчя, її запитання: «Ви пірати Карибського моря?»

Ноги Джонні, він збігає сходами до сараю для човнів.

Дідусь, він сперся на дерево, його обличчя освітлене відблисками вогнища.

І всі ми, четверо Брехунів, регочемо так, що паморочиться в голові.

Я залишаю окремий аркуш для нещасного випадку. Там буде те, що розповіла мені мама і про що я здогадуюсь сама. Напевне, я пішла поплавати на маленький пляж. Забилася головою об скелю. Напевне, мені вдалося якось дістатися берега. Тітка Бесс і мама дали мені чаю. В діагнозі було записано: «Переохолодження, проблеми з дихальними шляхами та черепно-мозкова травма», яку, до речі, так і не виявило жодне обстеження.

Я прикріплюю аркуші над ліжком. Наклеюю стікери з запитаннями. Чому я пішла купатися сама вночі?

Де був мій одяг?

Чи справді я пошкодила голову у воді, чи зі мною трапилося щось інше? Що, як мене хтось ударив до того? Чи була я жертвою злочину?

Що сталося між мною та Ґетом? Ми посварилися? Я образила його? Він розлюбив мене і повернувся до Ракель?

Я вирішую, що все, що дізнаюся впродовж наступних чотирьох тижнів, запишу тут, над ліжком в Уїндермірі.

Я спатиму під записами і вивчатиму їх щоранку.

І тоді, можливо, з пікселів постане загальна картина.

ЗА СПИНОЮ В МЕНЕ вже певний час стоїть відьма, чатуючи на моменти слабкості. В руках у неї — статуетка гусака зі слонової кістки. На ній викарбувані вишукані візерунки. Я кручу її і милуюся, аж раптом вона розмахує нею із приголомшливою силою. Вона влучає мені в чоло, пробиваючи в ньому дірку. Я чую, як хрустить кістка. Відьма знову замахується статуеткою і влучає мені по черепу над правим вухом. Завдає удар за ударом, поки крихти мого черепа не починають сипатися на ліжко, перемішуючись зі скалками її гарного колись гусака.

Я знаходжу пігулки і вимикаю світло.

— Кейденс! — кличе мама з коридору. — Час іти на вечерю в Клермонт.

Я не можу піти.

Я не можу. Я не піду.

Мама обіцяє мені каву, яка допоможе не заснути через ліки. Нагадує, як довго я не бачилася з тітками, і про те, що малі — мої двоюрідні брати і сестри, врешті-решт. У мене є родинні обов’язки.

А я відчуваю лише, як розколюється череп і біль сновигає в моєму мозку. А решта — лише фон. Нарешті вона йде. Без мене.

29

ГЛИБОКОЇ НОЧІ будинок дзеленчить — саме це і налякало Тафта в Каддлдауні. Тут у всіх будинках таке відбувається. Вони старі, а острів атакують морські вітри.

Я намагаюся заснути. Безрезультатно.

Я спускаюся на ґанок. Голова вже не болить.

Стежкою йде тітка Керрі, вона віддаляється від мене, на ній нічна сорочка та черевики на овечій вовні. Вона видається худорлявою — адже її ключиці й вилиці стирчать.

Вона повертає на дерев’яну стежку, яка веде у Ред-Ґейт.

Я сиджу і спостерігаю за нею. Вдихаю нічне повітря, слухаю шурхіт хвиль. За декілька хвилин тітка знову опиняється на стежці біля Каддлдауну.

— Кейді, — каже вона, зупинившись і схрестивши руки на грудях, — тобі вже краще?

— Пробачте, я пропустила вечерю, — кажу я. — Голова дуже боліла.

— Вечері тут будуть щовечора, ціле літо.

— Не можете заснути?

— О, знаєш… — Керрі чухає шию. — Я не можу заснути без Еда. Смішно, так?

— Та ні.

— Вирішила оце походити. Корисна вправа. Ти бачила Джонні?

— Не серед ночі.

— Він часом встає, коли мені не спиться. Ти бачиш його?

— Я можу глянути, чи горить у нього світло.

— Віллу сняться такі моторошні жахіття. Він кричить і прокидається, і тоді я вже не можу заснути.

Я тремчу у своєму светрику.

— Хочете ліхтарик? — питаю я. — Усередині є.

— О ні, я люблю темряву.

І вона знову плентається на пагорб.

30

MАМА В НОВОМУ КЛЕРМОНТІ з дідусем. Я бачу їх крізь розсувні двері.

— Уже прокинулась? — каже мама, коли я заходжу. — Тобі краще?

На дідусеві картатий халат. На мамі — сарафан, прикрашений маленькими рожевими лобстерами. Вона готує еспресо.

— Хочеш скони[16]? Кухар підсмажив бекон. Можеш взяти в теплій шухляді.

Мама перетинає кухню і впускає в дім собак. Бош, Ґрендел і Поппі метляють хвостами й пускають слину. Мама нахиляється і витирає їм лапи вологою ганчіркою, а потім замислено проводить нею по підлозі там, де лишилися сліди від їхніх лап. Собаки сидять недоладно і мило.

— А де Фатіма? — питаю я. — Де Принц Філіп?

— Їх немає, — каже мама.

— Що?

— Будь чемна з нею, — каже дідусь. Він повертається до мене. — Вони нещодавно померли.

— Удвох?

Дідусь кивнув.

— Як шкода.

Я сідаю за стіл поряд з ним.

— Вони страждали?

— Недовго.

Мама ставить на стіл тарілку малинових сконів і тарілку бекону. Я беру скон і намащую на нього масло й мед.

— Колись вона була маленькою білявою дівчинкою. Уся наскрізь справжня Синклер, — жаліється дідусь мамі.

— Ми говорили про моє волосся, коли ти приїздив до нас, — нагадую йому. — Я й не сподівалася, що тобі сподобається. Дідусі такого не люблять.

— Але ж ти мати. Ти маєш змусити Міррен повернути все, як було, — каже дідусь мамі. — Що сталося з маленькими білявими дівчатами, які бігали тут туди-сюди?

Мама зітхає.

— Ми виросли, тату, — говорить вона. — Ми виросли.

31

ВІДДАЮ ЗАДАРМА: ДИТЯЧА ТВОРЧІСТЬ, рослинні візерунки.

Я приношу кошик для білизни з Уїндерміру в Каддлдаун. Міррен зустрічає мене на ґанку, стрибаючи довкола.

— Як круто бути на острові! — каже вона. — Не вірю, що я знову тут.

— Але ж ти була тут минулого літа.

— То було не те. Не вистачало нашої літньої ідилії. Тривало будівництво Нового Клермонту. Усі поводилися якось жалюгідно, а я чекала на тебе, але ти так і не приїхала.

— Я ж казала тобі, що поїду в Європу.

— О так, я знаю.

— Я багато писала тобі. — Мої слова звучать докірливо.

— Ненавиджу мейли! — вигукує Міррен. — Я читаю їх усі, але не злися, що не відповідаю. Для мене це як домашка — набирати текст, втикаючи у комп’ютер чи телефон.

— Ти отримала мою ляльку?

Міррен обіймає мене.

— Я так сумувала за тобою. Так сильно, що ти не повіриш.

— Я надіслала тобі Барбі. Ту, з довгим волоссям, за яку ми билися колись.

— Принцесу Баттерскотч?

— Ага.

— Я божеволіла від неї.

— Одного разу ти мене навіть нею побила.

— Ти на це заслуговувала! — Міррен щасливо підстрибує. — Вона в Уїндермірі?

— Що? Ні. Я надіслала її поштою, — кажу я. — Минулого року.

Міррен дивиться на мене, насупивши брови.

— Я її не отримувала, Кейденс.

— Хтось розписався за пакунок. Може, твоя мама запхала її до шафи, не розпаковуючи?

Я жартую взагалі-то, але Міррен киває.

— У неї якась параноя. Типу вона постійно миє й миє руки. Змушує Тафта і близнючок теж це робити. Вона миє все так, ніби в раю є спеціальне місце для тих, у кого на кухні бездоганно чиста підлога. А ще вона багато п’є.

— Моя мама — теж.

Міррен киває.

— Нестерпно це бачити.

— Я пропустила щось цікаве на вечері?

— Я не пішла. — Міррен ступає на дерев’яну стежку, що веде від Каддлдауну до маленького пляжу. Я йду за нею. — Я ж казала тобі, що цього літа там не з’явлюся. А чому ти не прийшла?

— Мені було погано.

— Так, ми знаємо про твої мігрені, — каже Міррен. — Тітки це обговорювали.

Я здригаюся.

— Тільки не треба мене жаліти, добре? Ніколи. Мені від цього гидко.

— А ліки ти не пила?

— Вони мене вирубили.

Ми дійшли до маленького пляжу. Обидві босі ступили на вологий пісок. Міррен торкнулася панцира краба, який давно помер.

Я хочу розповісти їй про те, що мою пам’ять пошматовано, що в мене черепно-мозкова травма. Я хочу розпитати її про все, що відбувалося п’ятнадцятого літа, попросити її переказати мені всі історії, про які мама не хоче говорити або яких просто не знає. Але от вона, Міррен. Така промениста. Я не хочу, щоб їй було ще дужче мене шкода.

До того ж я досі розлючена через ті мейли, на які вона не відповідала, і через цю загублену Барбі, хоча я певна, що загубила її не вона.

— А Джонні та Ґет у Ред-Ґейті чи вони сплять у Каддлдауні? — питаю я.

— У Каддлдауні. Боже, вони такі нечупари. Це як жити з гоблінами.

— То нехай тоді повертаються в Ред-Ґейт.

— Нізащо, — сміється Міррен. — А ти — більше ніякого Уїндерміру, гаразд? Житимеш з нами?

Я хитаю головою. Мама сказала «ні». Я питала у неї вранці.

— Ну ж бо, вона має дозволити тобі.

— Вона нависає наді мною, відтоді як я захворіла.

— Але ж це вже майже два роки.

— Так. Вона спостерігає навіть, як я сплю. До того ж вона прочитала мені лекцію про те, що ми з дідусем та малечею родичі. Що я маю спілкуватися з ріднею. Посміхатися їм.

— Яка маячня! — Міррен показує мені жменю маленьких фіолетових камінців, які вона назбирала. — Тримай.

— Ні, дякую.

Я не хочу нічого, в чому не маю потреби.

— Будь ласка, візьми, — просить Міррен. — Я пам’ятаю, як ти завжди вишукувала фіолетові камінці, коли ми були малі.

Вона простягає мені руку, долонею догори.

— Я хочу якось загладити свою провину. За Принцесу Баттерскотч. Та за електронні листи, — додає вона. — Я хочу дати тобі щось, Кейді.

— Ну добре, — кажу я. Складаю долоні і дозволяю Міррен пересипати мені камінці. Я зберігаю їх у передній кишені свого светра з відлогою.

— Я люблю тебе! — кричить вона. Потім повертається і горлає в бік моря: — Я люблю свою двоюрідну сестру Кейденс Синклер-Істмен!

— Чи не занадто? — Це Джонні тупотить по сходах босими ногами, вдягнений у стару фланелеву піжаму в тоненьку смужку. У нього напівкруглі чорні окуляри та сонцезахисний крем на носі, як у охоронця.

У Міррен псується настрій, але лише на хвильку.

— Я висловлюю свої почуття, Джонні. Оце й означає бути живою і теплою людською істотою. Второпав?

— Ну гаразд, жива і тепла людська істото, — каже він, легенько поплескуючи її по плечу. — Але не обов’язково робити це так голосно і так рано. У нас усе літо попереду.

Вона закопилює нижню губу.

— Кейді приїхала лише на чотири тижні.

— Я не можу напитися з вами з самого ранку, — говорить Джонні. — Я ще не пив свого модного чаю. — Він нахиляється і заглядає в кошик для білизни, що стоїть біля мене. — Що там?

— Рослинні візерунки. І мої старі малюнки.

— Але чому? — Джонні сідає на камінь, і я вмощуюся поряд з ним.

— Я роздаю речі, — відповідаю я. — З вересня. Пам’ятаєш, я надіслала тобі смугастий шалик?

— А, ага.

Я розповідаю, як роздаю речі, знаходячи їм кращий дім, людям, яким вони можуть стати в пригоді. Я говорю про благодійність і засуджую мамину любов до накопичення.

Мені хочеться, щоб Джонні та Міррен зрозуміли мене. Я не якась божевільна з дивними нападами болю. Я контролюю своє життя. Я живу за власними принципами. Я дію і жертвую.

— Не розумію, тобі не хочеться мати якісь речі? — питає мене Джонні.

— Які, наприклад?

— Ну, мені постійно чогось хочеться, — каже Джонні, широко розкинувши руки. — Машина. Відеоігри. Дорогі вовняні пальто. Я люблю годинники, вони такі олдскульні. Мені хочеться прикрасити стіни справжнім мистецтвом, картинами відомих художників, які я і за мільйон років не зможу купити. Гарні тістечка у вітринах кондитерських. М’які смугасті речі, загалом.

— Чи ти могла б хотіти залишити ці гарні картинки, які намалювала в дитинстві? — питає Міррен, стаючи на коліна біля кошика. — Сентиментальні штуки. — Вона дістає зображення бабусі з ретриверами, зроблене олівцями. — Дивись, ось Фатіма, а ось Принц Філіп.

— Ти їх упізнала?

— Звісно. У Фатіми кругліший носик і повніша мордочка.

— Боже, Міррен, яка ти чутлива, — каже Джонні.

32

Я ЧУЮ, як Ґет вигукує моє ім’я, коли йду стежкою в Новий Клермонт. Я обертаюся, і він підбігає до мене в блакитних піжамних штанах і без сорочки.

Ґет. Мій Ґет.

Чи буде він моїм Ґетом?

Він зупиняється переді мною, важко дихаючи. Його волосся стирчить після сну. М’язи на животі пульсують, і він здається навіть більш оголеним, ніж був би в плавках.

— Джонні сказав, ти була на маленькому пляжі, — задихається він. — Тож я спершу пошукав тебе там.

— Ти щойно прокинувся?

Він потирає шию ззаду. Дивиться вниз на свій одяг.

— Ну так. Я хотів тебе піймати.

— Справді?

— Пішли на кільцеву стежку.

Ми прямуємо туди, йдучи так само, як ходили дітьми: Ґет попереду, а я за ним. Ми перетинаємо низький пагорб і обходимо будиночок персоналу по дорозі до місця, де біля сараю для човнів відкривається вид на гавань Він’ярд.

Раптом Ґет обертається так несподівано, що я врізаюся в нього, і, перш ніж я встигаю вимовити бодай слово, він уже обіймає мене. Притискає до своїх грудей і ховається обличчям мені в шию. Я обіймаю його за талію оголеними руками, внутрішня поверхня моїх зап’ястків торкається його хребта. Він такий теплий.

— Учора мені так і не вдалося обійняти тебе, — шепоче Ґет. — Усі обіймали тебе, окрім мене.

Так звично і так незвично торкатися його.

Ми бували тут і раніше.

Ми ніколи раніше тут не були.

На мить,

чи на хвилини,

чи, можливо, на години,

я просто щаслива тут, відчуваючи тіло Ґета під своїми долонями. Чуючи шурхіт хвиль і його дихання біля свого вуха. Рада, що він хоче бути поряд.

— Ти пам’ятаєш, як ми приходили сюди разом? — говорить він мені в шию. — Той раз, коли ми вийшли на ту пласку скелю?

Я роблю крок назад. Бо я не пам’ятаю.

Ненавиджу свій грьобаний дефективний мозок, те, яка я вічно хвора, яка я стала скалічена. Ненавиджу те, що мій вигляд інакший, те, що я пропустила стільки занять, і покинула спорт, і жорстока до своєї матері. Ненавиджу те, як мене тягне до Ґета попри те, що минуло вже два роки.

Може, Ґет і хоче бути зі мною. Можливо. Але схоже на те, що він шукав мене, лише аби я сказала, що він не зробив нічого поганого, покинувши мене два літа тому. Він хотів би почути, що я не божевільна. Що він класний хлопець.

Але як я можу пробачити його, якщо навіть не знаю, що конкретно він мені зробив?

— Ні, — відповідаю я. — Напевне, вилетіло з голови.

— Ми були — Ти і Я, ми — це був суттєвий момент.

— Хоч би там як, я не пам’ятаю. І, очевидно, між нами не сталося нічого такого, що лишалося б важливим у далекій перспективі. Правда ж?

Він дивиться на свої руки.

— Добре. Пробач. Це було не оптимально. Ти сердишся на мене?

— Звісно, серджуся. Два роки відсутності. Ти ніколи не телефонував мені, і не відповідав на листи, і погіршував ситуацію, поводячись так, ніби тебе це не обходить. А тепер ти весь такий «о, я боявся, що вже ніколи тебе не побачу», і тримаєш мене за руку, й «усі обіймали тебе, окрім мене», і напівгола прогулянка вздовж моря. Так, це не оптимально. Якщо вже ти так хочеш вжити це слово.

Він змінився на обличчі.

— Звучить жахливо, коли ти повертаєш усе отак.

— Ага, але саме так це сприймаю я.

Він куйовдить собі волосся.

— Я погано впорався з усім, — каже він. — А що, якби я попросив тебе почати все спочатку?

— Боже, Ґет.

— Що?

— Просто попроси. Не питай, що було б, якби ти попросив.

— Добре. Я прошу. Почнімо все спочатку. Будь ласка, Кейді. Давай почнемо після обіду. Це буде чудово. Я жартуватиму, а ти сміятимешся. Ми полюватимемо на троля. Будемо щасливі бачити одне одного. І ти знов вважатимеш мене класним, обіцяю.

— Таку обіцянку важко виконати.

— Добре, нехай не класним, та принаймні не неоптимальним.

— Нащо казати «неоптимальним»? Чому б не розповісти про те, який ти насправді? Бездумний маніпулятор, який тільки й уміє, що спантеличувати.

— Боже. — Ґет аж підстрибує від нетерпіння. — Кейденс! Мені справді потрібно це — почати все спочатку. А то з «неоптимально» це перетворюється на «повний провал».

Він стрибає, викидаючи вперед ноги, як маленький розлючений хлопчик.

Ці стрибки змушують мене посміхатися.

— Добре, — кажу я. — Почнімо спочатку. Після обіду.

— Гаразд. — Він припиняє стрибати. — Після обіду.

Якусь мить ми витріщаємося одне на одного.

— Я зараз втечу, — каже Ґет. — Не сприймай це на свій рахунок.

— Добре.

— Для нового початку буде краще, якщо я втечу. Якщо я просто піду, це буде безглуздо.

— Я вже погодилася.

— Тоді добре.

І він втік.

33

ГОДИНОЮ ПІЗНІШЕ я йду на обід у Новий Клермонт. Я знаю, що мама не пробачить моєї відсутності після того, як я пропустила вчорашню вечерю. Дідусь влаштовує мені екскурсію маєтком, поки кухар виносить їжу, а тітка збирає малих.

Це дуже елегантне місце. Блискучі дерев’яні підлоги, величезні вікна, низькі меблі. Зали старого Клермонту від підлоги до стелі прикрашені чорно-білими родинними світлинами, малюнками з зображеннями собак, книжковими полицями та дідусевою колекцією карикатур з журналу «Нью-Йоркер».

Зали нового Клермонту скляні з одного боку і порожні з іншого.

Дідусь прочиняє двері чотирьох гостьових кімнат нагорі. У них тільки ліжка та широкі низькі комоди. На вікнах легкі фіранки, які пропускають світло в кімнату. На ліжках прості покривала вишуканих відтінків блакитного та коричневого, без візерунків.

Дитячі кімнати трохи веселіші. У кімнаті Тафта на підлозі поле для бакуганів[17], футбольний м’яч, книжки про чарівників та сиріт.

Ліберті та Бонні принесли журнали та MP3-плеєр. У них стоси книжок про мисливців за привидами, психологію й небезпечних янголів. Їхній комод заставлений косметикою та пляшечками парфумів. У кутку тенісні ракетки.

Спальня дідуся найбільша, і з неї найкращий вид. Він запрошує мене увійти і показує мені ванну кімнату з ручками в душовій. Ручками, які прикріплюють для старих, щоб вони не впали.

— Де твої карикатури? — запитую я.

— Усе вирішував дизайнер.

— Як щодо подушок?

— Щодо чого?

— У тебе були такі подушки. З вишитими собаками.

Він хитає головою.

— А рибу ти залишив?

— Яку, рибу-меч, чи що?

Ми йдемо сходами на перший поверх. Дідусь рухається повільно, я за ним.

— Я зробив тут усе по-новому, — просто відповідає він. — Старе життя минуло.

Він прочиняє двері до свого кабінету. Він такий само строгий, як і весь будинок. Посеред великого столу стоїть лептоп. Велике вікно виходить на японський сад. Стілець. Етажерка на всю стіну, цілком порожня.

Тут чисто і просторо, але не по-спартанськи, оскільки всі речі дорогі.

У цьому плані дідусь більше схожий на маму, ніж на мене. Він стер своє старе життя, витрачаючи гроші на нове.

— А де молодий чоловік? — раптом питає дідусь. Обличчя його стає відстороненим.

— Джонні?

Він хитає головою.

— Ні, ні.

— Ґет?

— Так, молодий чоловік. — На мить він хапається за стіл, ніби от-от знепритомніє.

— Дідусю, з тобою все гаразд?

— Так, добре.

— Ґет у Каддлдауні з Міррен та Джонні.

— Я обіцяв йому одну книжку.

— Але тут майже немає твоїх книжок.

— Досить казати мені, чого тут немає! — кричить дідусь, раптом набувши сили.

— З тобою все гаразд? — Це тітка Керрі стоїть у дверях.

— Усе гаразд, — запевняє він.

Тітка Керрі кидає погляд на мене і бере дідуся під руку.

— Ходімо. Обід готовий.

— Ви змогли заснути вчора? — питаю я тітку, коли ми прямуємо на кухню. — Джонні прокидався минулої ночі?

— Не розумію, про що це ти, — відказує вона.

34

КУХАРІ КУПУЮТЬ ПРОДУКТИ й готують їжу, але меню планують тітки. Сьогодні у нас у їдальні холодна смажена курка, томатно-базиліковий салат, камамбер, багет і суничний лимонад. Ліберті показує мені картинки симпатичних хлопчиків у журналах. Бонні читає книгу «Колективні появи привидів: міфи та реальність». Тафт і Вілл намагаються вмовити мене покатати їх на банані, прив’язавши його до моторного човна.

Мама каже, що, поки я п’ю ліки, мені не можна керувати човном.

Тітка Керрі каже, що це не важить, тому що вона однаково не відпустить Вілла. Тітка Бесс із нею згодна, тому Тафтові краще навіть і не питати.

Ліберті та Бонні питають, чи можна їм покататися на банані.

— Міррен ти завжди дозволяла, — каже Ліберті. — Ти і сама знаєш, що це правда.

Вілл наливає лимонад і намочує багет.

Лимонад розливається дідусеві на коліна.

Тафт тримає мокрий багет і лупить ним Вілла.

Мама витирає бруд, поки Бесс біжить нагору за чистими штанами для дідуся. Керрі відчитує хлопців.

Коли обід закінчується, Тафт і Вілл просочуються у вітальню, щоб не допомагати із прибиранням. Вони, як ненормальні, стрибають по дідусевому новому шкіряному дивану. Я йду за ними.

Вілл невисокий і рум’яний, як Джонні. Волосся майже біле. Тафт вищий і дуже худий, золотавий і веснянкуватий, з довгими темними віями і брекетами на зубах.

— Отже, ви двоє, — кажу я. — Як ваше минуле літо?

— Ти знаєш, як отримати попелястого дракона в «Долині драконів»?

— Я знаю, як отримати вогняного, — говорить Тафт.

— Можеш використати вогняного, щоб отримати попелястого, — каже Вілл.

Уф. Ці десятилітні.

— Ну ж бо. Минуле літо, — повторюю я. — Розкажіть. Ви грали в теніс?

— Звичайно, — підтверджує Вілл.

— А плавати ходили?

— Ага. — Це Тафт.

— А на човнах з Ґетом та Джонні каталися?

Вони обидва припинили стрибати.

— Ні.

— А Ґет щось казав про мене?

— Мені не можна говорити з тобою про те, як ти опинилася у воді і таке інше, — каже Вілл. — Я пообіцяв тітці Керрі, що не буду.

— А чому не можна? — питаю я.

— Це погіршить твої болі, і цю тему краще облишити.

Тафт киває.

— Вона сказала, що, як ми погано впливатимемо на твоє здоров’я, вона прикінчить нас і повідбирає айпади. Ми мусимо поводитися бадьоро і не бути ідіотами.

— Це не стосується нещасного випадку. Я говорю про літо, коли була в Європі.

— Кейді… — Тафт торкається мого плеча. — Бонні бачила у твоїй спальні пігулки.

Вілл задкує від мене і сідає на дальньому поруччі канапи.

— Бонні копирсалася в моїх речах?

— І Ліберті теж.

— Боже!

— Ти казала, що не наркоманка, але у тебе в комоді пігулки.

Тафт поводиться нахабно.

— Перекажи їм, щоб трималися подалі від моєї кімнати, — кажу я.

— Якщо ти наркоманка, — зазначає Тафт, — тобі потрібно дещо знати.

— І що ж?

— Наркотики тобі не друзі. — Тафт робить серйозне обличчя. — Наркотики тобі не друзі, а ще ти маєш подружитися з людьми.

— О Боже мій! Може, просто розкажете мені, як провели минуле літо, малі?

— Ми з Тафтом хочемо пограти в «Енгрі бьордз», — каже Вілл. — Ми не хочемо більше з тобою говорити.

— Як хочете, — відказую я. — Йдіть собі.

Я виходжу на ґанок і бачу, як хлопці біжать стежкою в Ред-Ґейт.

35

КОЛИ Я ПОВЕРТАЮСЯ з обіду, усі вікна в Каддлдауні прочинені. Ґет запускає музику через старий CD-програвач. Мої старі малюнки кольоровими олівцями прикріплені магнітами до холодильника: нагорі тато, бабуся з ретриверами внизу. Мого малюнка фарбами прикріплено скотчем до буфета. Драбина та велика упаковка подарункового паперу стоять посеред великої кімнати. Міррен тягне крісло по підлозі.

— Мені ніколи не подобалося, як мама облаштувала це місце, — пояснює вона.

Я допомагаю Ґету та Джонні рухати меблі, аж поки Міррен не задоволена їх розташуванням. Ми знімаємо акварельні пейзажі Бесс та згортаємо її килимки. Ми цупимо різні прикольні речі з кімнат молодших.

Коли ми закінчуємо, велику кімнату прикрашено свинками-скарбничками, клаптиковими ковдрами, стосами дитячих книжок та лампою у вигляді сови. Широкі блискучі стрічки з коробки з подарунковим папером покреслили стелю.

— Бесс не збожеволіє від вашої перестановки? — питаю я.

— Запевняю тебе, що її нога і не ступить у Каддлдаун до кінця літа. Вона роками намагалася вирватися з цього місця.

— Ти про що?

— О-о, — зневажливо тягне Міррен, — знаєш оце: тра-та-та, батьки мене не люблять, бу-бу-бу, кухня таке лайно. Чому дідусь не хоче її переробляти? І так далі.

— А вона просила його?

Джонні якось дивно витріщається на мене: «Ти не пам’ятаєш?»

— Та в неї казна-що з пам’яттю, Джонні! — вигукує Міррен. — Вона ж половини п’ятнадцятого літа не пам’ятає.

— Що, правда? — каже Джонні. — Я думав…

— Ні, ні, зараз же замовкни! — гаркає на нього Міррен. — Ти що, не слухав, що я тобі розповідала?

— Коли?

Він здається спантеличеним.

— Якось уночі, — нагадує Міррен. — Я розповідала тобі про те, що сказала тітка Пенні.

— Охолонь, — каже Джонні, кидаючи в неї подушку.

— Але ж це важливо! Як можна так неуважно ставитися до цього?!

Здається, Міррен от-от заплаче.

— Але ж я вибачився, — говорить Джонні. — Ґете, ти знав про те, що Кейденс майже не пам’ятає п’ятнадцятого літа?

— Знав.

— Ось бачиш, — каже Міррен. — Ґет слухав.

Моє обличчя горить. Я дивлюся в підлогу. На мить усі замовкають.

— Це нормально — забувати після того, як сильно пошкодив голову, — озиваюся я нарешті. — Моя мама пояснювала вам?

Джонні нервово сміється.

— Я здивована, що мама вам сказала, — продовжую я. — Вона ненавидить говорити про це.

— Вона сказала, що тобі краще не надто звертати на це увагу і запам’ятовувати все у власному ритмі. Усі тітки знають. Дідусь знає. Малеча. Персонал. Кожна душа на острові знає про це, окрім, як виявилося, Джонні.

— Я знав, — обурюється Джонні. — Просто не все.

— Не викручуйся. Принаймні не зараз.

— Усе гаразд, — заспокоюю я Джонні. — Ти не викручуєшся. Ти просто вибрав неоптимальний момент. Упевнена, відтепер ти будеш оптимальним.

— Я завжди оптимальний, — каже Джонні. — Але не такий оптимальний, як хотілося б Міррен.

Ґет сміється, коли я вживаю слово «неоптимальний», і плескає мене по плечу.

Ми розпочали все спочатку.

36

МИ ГРАЄМО В ТЕНІС. Ми з Джонні виграємо, але не тому, що я досі добре граю. Джонні дуже спортивний, а Міррен зазвичай більше зосереджена на тому, щоб ударити по м’ячу і весело потанцювати після цього, не хвилюючись про те, що м’яч взагалі-то повертається. Ґет сміється з неї без упину і тому пропускає.

— Як тобі Європа? — питає Ґет, коли ми йдемо назад у Каддлдаун.

— Мій тато скуштував чорнило каракатиці.

— А що ще?

Ми заходимо у двір і кидаємо ракетки на ґанок. Розтягуємося на траві.

— Щиро кажучи, мені і нічого тобі розповісти. Знаєш, що я робила, коли тато пішов дивитися Колізей?

— Що ж?

— Лежала, притулившись обличчям до кахлів, у ванній готелю. Витріщалася на ніжку блакитного італійського унітаза.

— Унітаз був блакитний? — питає Джонні, підводячись.

— Ніхто, крім тебе, не проміняв би краєвиди Рима на блакитний унітаз, — зітхає Ґет.

— Кейденс… — каже Міррен.

— Що?

— Та нічого.

— Що?

— Ти просиш не жаліти тебе і раптом розповідаєш історію про туалет, — випалює вона. — Як це може не викликати жалості? Що нам на це казати?

— А ще ми заздримо, що ти була в Римі, — каже Ґет. — Ніхто з нас там не бував.

— Я хочу поїхати до Рима! — вигукує Джонні, знов лягаючи. — Я так хочу побачити блакитний туалет!

— А я хочу побачити терми Каракалли, — каже Ґет. — І спробувати всі смаки морозива, які там є.

— То їдь, — пропоную я.

— Навряд чи все так просто.

— Ну добре, але ти обов’язково поїдеш, — запевняю я. — Під час навчання чи після коледжу.

Ґет зітхає.

— Я кажу лише про те, що ти вже там побувала.

— Було б круто, якби ти теж був там, — кажу я йому.

37

— ТИ БУЛА НА КОРТІ? — питає мама. — Я чула стукіт м’ячика.

— Просто вбивала час.

— Ти так довго не грала. Це чудово.

— Моя подача зіпсувалася.

— Я дуже рада, що ти знову тренуєшся. Скажи, якщо захочеш пограти завтра зі мною.

Вона сама себе обманює. Якщо я й пограла одного разу в теніс, це ще не означає, що я тренуюся, але в будь-якому разі я не хочу грати з мамою. Вона вдягне тенісну спідничку, хвалитиме мене, застерігатиме мене і нависатиме наді мною, аж поки я не розізлюся.

— Подивимося. Схоже, я розтягнула плече.

Ми вечеряємо на вулиці в японському саду. Спостерігаємо за заходом сонця о восьмій вечора, сидячи групками навколо невеликих столиків.

Тафт і Вілл хапають з великої тарелі шматки свинини і їдять їх руками.

— Ви двоє — тварини, — зауважує Ліберті.

— А що ти пропонуєш? — питає Тафт.

— Є така річ, як виделка, — нагадує Ліберті.

— Є така річ, як іди в дупу, — каже Тафт.

Джонні, Ґет і Міррен їдять у Каддлдауні, тому що вони не інваліди. А їхні матері не контролюють їх. Мама навіть не дозволяє мені сидіти з дорослими. Вона ставить мені тарілку на окремому столику поруч із моїми двоюрідними братами й сестрами.

Вони сміються, і обзивають, і говорять з повними ротами. Я не слухаю, про що вони говорять. Замість цього я дивлюся через стіл на маму, Керрі, Бесс та дідуся.

Є ОДИН ВЕЧІР, який я згадую тепер. Було це, напевне, за два тижні до нещасного випадку. Ми всі сиділи за довгим столом на галявині Клермонту. На ґанку горіли свічки з цитронелловою олією. Малі покінчили зі своїми бургерами і робили колеса на траві.

Решта їли смажену на грилі рибу-меч з базиліковим соусом. Ще були салат із жовтих томатів і каструлька цукіні під скоринкою сиру пармезан. Ґет під столом притулився своєю ногою до моєї. У голові паморочилося від щастя.

Тітки акуратно їли, тихі й ввічливі одна з одною на фоні дитячого галасу. Дідусь відхилився на спинку стільця і склав руки на животі.

— Як думаєте, чи варто мені зробити ремонт у Бостоні? — спитав він.

— Ні, тату, — першою озвалася Бесс. — Ми любимо цей будинок.

— Ви вічно скаржитеся на протяги у вітальні, — мовив дідусь.

Бесс поглянула на сестер.

— Я — ні.

— Вам не подобається інтер’єр, — наполягав дідусь.

— Так і є, — мамин голос критичний.

— Мені здається, це невчасно, — зауважила Керрі.

— Я б скористався твоїми порадами, — звернувся дідусь до Бесс. — Може, приїдеш і поглянеш на все уважно? Скажеш мені, що думаєш?

— Я…

Він нахилився до столу.

— А ще я можу його продати.

Нам усім відомо, що тітка Бесс поклала око на будинок у Бостоні. Усі тітки хотіли б ним володіти. Цей будинок коштує чотири мільйони долларів, і вони виросли в ньому. Але Бесс живе ближче за всіх до нього, і лише у неї достатньо дітей, щоб заповнити всі спальні.

— Тату, — різко озвалася Керрі. — Ти не можеш його продати.

— Я можу робити все, що завгодно, — сказав дідусь, наколюючи останній помідор на тарілці і кладучи його до рота. — Тобі він подобається і так, Бесс? Чи тобі б хотілося його переробити? Вирішуй, не будь ганчіркою.

— Я б з радістю допомогла тобі, якби ти вирішив щось змінити, тату.

— Та невже? — вигукнула мама. — Лише вчора ти розповідала, яка зайнята, а сьогодні погоджуєшся допомагати з ремонтом бостонського будинку?

— Він попросив нашої допомоги.

— Він попросив твоєї допомоги. А нас ти викреслюєш, тату?

Мама напилася.

Дідусь розсміявся.

— Розслабся, Пенні.

— Я розслаблюся, коли питання нерухомості владнається.

— Ти доведеш нас до божевілля, — пробурмотіла Керрі.

— Що ти там кажеш?

— Тату, ми всі тебе любимо, — голосно сказала Керрі. — Це був важкий рік, я знаю.

— Якщо ти божеволієш, то це твій власний триклятий вибір, — заперечив дідусь. — Опануй себе. Не можу ж я відписати нерухомість божевільним.

ПОГЛЯНЬМО Ж на моїх тіточок тепер, сімнадцятого літа. Ось тут, у японському саду Нового Клермонту, мама обіймає Бесс, яка тягнеться, щоб відрізати Керрі шматок малинового торта.

Навколо прекрасна ніч, а ми — прекрасна родина. Я не знаю, що змінилося.

38

— У ТАФТА Є ДЕВІЗ, — кажу я Міррен. Опівніч. Усі Брехуни грають у скрабл у кімнаті-студії в Каддлдауні.

Моє коліно торкається стегна Ґета, хоча я не впевнена, чи відчуває він. Поле майже заповнене літерами. Мій мозок втомився. У мене погані букви.

Міррен відсторонено переставляє свої фішки.

— У Тафта є що?

— Девіз, — повторюю я. — Знаєш, типу як у дідуся.

— «Не будь ганчіркою», «не сиди на задніх рядах». — Міррен імітує інтонацію дідуся.

— «Ніколи не жалійся, нічого не пояснюй», — додає Ґет. — Здається, це з Дізраелі.

— О так, це його улюблений, — каже Міррен.

— О Боже, Кейді! — горлає Джонні. — Ти можеш просто скласти слово і дати іншим змогу зробити хід?

— Не кричи на неї, Джонні, — просить Міррен.

— Пробач. Чи не була б ти така ласкава скласти вже це довбане слово?

Моє коліно торкається Ґетового стегна. Я справді не в змозі думати.

Складаю коротке невдале слово. Джонні виставляє свої фішки.

— «Наркотики тобі не друзі!» — повідомляю я. — Це девіз Тафта.

— Та ну! — сміється Міррен. — Звідки він цього набрався?

— Може, у них в школі проводять бесіди про наркотики. До того ж близнючки провели обшук у моїй кімнаті і доповіли йому, що в мене повний комод пігулок, тому він хотів переконатися, що я не наркоманка.

— Боже мій! — зітхає Міррен. — Бонні та Ліберті — це катастрофа. Мені здається, вони клептоманки.

— Серйозно?

— Вони вкрали снодійне моєї мами та її діамантові сережки. Гадки не маю, куди вони збираються носити ті сережки так, щоб мама їх не застукала. До того ж їх двоє, а сережки тільки одні.

— Ти з ними про це говорила?

— Намагалася з Бонні. Але це безнадійно. — Міррен знов переставляє свої фішки. — Мені подобається ідея девізу, — продовжує вона. — Я думаю, фраза, що надихає, може провести тебе крізь важкі часи.

— Яка, наприклад? — питає Ґет.

Міррен замислюється:

— «Будь трохи добрішим, ніж мусиш».

Від цього ми всі замовкаємо. З цим неможливо сперечатися.

Потім Джонні каже:

— «Не їж нічого, більшого за власну дупу».

— Ти їв щось більше від власної дупи?

Він киває, весь такий урочистий.

— Добре, а що у тебе, Ґете? — питає Міррен. — Який девіз?

— У мене немає.

— Не може бути.

— Ну добре. — Ґет дивиться на нігті на руках. — «Не мирися зі злом, яке можеш змінити».

— Я з цим згодна, — кажу я. Тому що справді згодна.

— А я ні, — озивається Міррен.

— Чому?

— Дуже мало чого ми можемо змінити. Потрібно приймати світ таким, який він є.

— Ні, це не так, — відповідає Ґет.

— Чи не краще бути спокійною миролюбивою людиною? — питає Міррен.

— Ні. — Ґет налаштований рішуче. — Зі злом слід боротися.

— «Не їж жовтого снігу», — каже Джонні. — Ще один гарний девіз.

— «Завжди роби те, що боїшся зробити», — додаю я. — Такий у мене девіз.

— О, не починай. Хто це, в дідька, сказав? — гаркає Міррен.

— Емерсон, — кажу я. — Здається.

Я дістаю ручку і пишу на долонях. На лівій: «Завжди роби те». На правій: «що боїшся зробити». Напис на правій руці сповзає.

— Емерсон такий нудний, — зауважує Джонні.

Він вихоплює в мене ручку і пише собі на лівій руці: «НЕ ЇЖ ЖОВТОГО СНІГУ».

— Ось, — каже він, демонструючи результат. — Це має допомогти.

— Кейді, я серйозно. Ми не завжди мусимо робити те, чого боїмося, — мовить Міррен схвильовано. — Ніколи не мусимо.

— Чому ні?

— Можна померти. Можна скалічитися. Якщо ти наляканий, то для цього, напевне, є вагома причина. Треба довіряти інстинктам.

— То яка тоді твоя філософія? — питає в неї Джонні. — «Будь боягузливою куркою»?

— Так, — каже Міррен. — І ще те, що я казала про доброту.

39

КОЛИ ҐЕТ ІДЕ НАГОРУ, я піднімаюся за ним. Наздоганяю його в довгому коридорі, хапаю за руку і притуляюся своїми губами до його губ.

Це — саме те, що я боюся робити і тому роблю.

Він цілує мене у відповідь. Наші пальці переплітаються, і мені паморочиться в голові, і він піднімає мене, і все велике і чисте, знов. Наш поцілунок перетворює світ на пил. Є тільки ми, а все інше не має значення.

Потім Ґет відступає.

— Я не повинен цього робити.

— Чому? — Моя рука досі в його руці.

— Не тому, що я не хочу, а тому, що…

— Я думала, ми почали спочатку. Хіба не так це робиться?

— Я заплутався. — Ґет робить крок назад і спирається на стіну. — Це такі банальні слова. Я не знаю, що ще сказати.

— Поясни.

Пауза.

— Ти мене не знаєш.

— Поясни, — знову прошу я.

Ґет обхоплює голову руками. Ми стоїмо, прихилившись до стіни, у темряві.

— Добре. Ось один приклад, — нарешті шепоче він. — Ти ніколи не бачила моєї мами. Ніколи не була у мене вдома.

Це правда. Я завжди бачила Ґета лише на Бічвуді.

— Тобі здається, що ти знаєш мене, Кейді, але ти знаєш лише того мене, який приїжджає сюди, — каже він. — Але це… це ще не вся картина. Ти не бачила моєї спальні з вікнами на вентиляційну шахту, не куштувала карі моєї мами, не бачила моїх шкільних друзів, не знаєш, як ми відзначаємо свята. Ти знаєш мене таким, який я на острові, де всі багаті, окрім мене та персоналу. І де всі білі, окрім мене, Джинні та Пауло.

— Хто такі Джинні та Пауло?

Ґет б’є кулаком по долоні.

— Джинні — покоївка, а Пауло — садівник. Ти не знаєш їхніх імен, хоча вони працюють тут з року в рік. І це теж підтверджує мою точку зору.

Обличчя моє заливається соромом.

— Мені шкода.

— Але питання в тому, чи хочеш ти взагалі бачити всю картину? — питає Ґет. — Чи здатна ти її сприйняти?

— Ти не дізнаєшся, доки не спробуєш мені показати, — відповідаю я. — Від тебе цілу вічність не було новин.

— Ти знаєш, хто я для твого дідуся? Ким я завжди був?

— Ким?

— Гіткліфом. З «Буремного перевалу». Читала?

Я хитаю головою.

— Гіткліф — циганський хлопчик, якого прийняла і виховала благородна родина Ерншоу. Гіткліф закохується в доньку Ерншоу Катрін. Вона теж його кохає, але вважає «брудним» через його походження. І вся родина погоджується з нею.

— Я не вважаю так.

— Немає у світі нічого такого, що Гіткліф міг би зробити, аби в родині Ерншоу його вважали гідним. Він іде, вчиться, стає джентльменом. Та попри це його вважають твариною.

— І?

— Тоді, оскільки це трагічна книга, Гіткліф стає тим, ким його вважають. Він перетворюється на звіра. Його злість виривається назовні.

— Я чула, це романтична історія.

Ґет хитає головою.

— Ці люди жахливо ставляться одне до одного.

— Ти хочеш сказати, що дідусь вважає тебе Гіткліфом?

— Кажу тобі, так і є, — відповідає Ґет. — Звір із приємним обличчям, який не оцінив того, як великодушно його приймали на острові щороку, і зрадив дідуся, спокусивши його Катрін, його Кейденс. І моє покарання — перетворення на монстра, якого він у мені завжди бачив.

Я мовчу. Ґет мовчить.

Я простягаю руку і торкаюся його. І те, яке на дотик його передпліччя під тонкою бавовною сорочки, викликає в мені болісне бажання поцілувати його знов.

— І знаєш, що найгірше? — питає Ґет, не дивлячись на мене. — Найгірше те, що він не помилився.

— Ні, помилився.

— О ні, ні.

— Ґете, чекай.

Але він зник у своїй кімнаті і зачинив двері. Я лишилась сама в темному коридорі.

40

КОЛИСЬ ДУЖЕ ДАВНО жив собі король, у якого було три прекрасні доньки. Вони були гарні, як ягідки. Доньки вдало повиходили заміж, але народження першої онучки принесло розчарування. Наймолодша принцеса народила дівчинку, таку малесеньку, що мати носила її в кишеньці, де дівчинка лишалася непомітною. Нарешті народилися онуки нормальних розмірів, тож король з королевою майже забули про існування крихітної принцеси.

Коли крихітка підросла, вона майже весь час проводила у своєму мініатюрному ліжку. Вона була така самотня, що не мала причин вставати.

Одного разу вона вирушила в ризиковану подорож до палацової бібліотеки і була захоплена тим, як добре може бути в компанії книжок. І вона почала часто ходити туди. Одного ранку, коли вона читала, на столі з’явилася мишка. То був хлопчик. Він стояв на задніх лапках та був одягнений у маленьку оксамитову курточку. Його вусики були чисті, а хутро коричневе.

— Ти читаєш так само, як я, — сказав він, — ходиш сторінкою туди-сюди.

Він підійшов і низько вклонився.

Хлопчик-мишка зачарував принцесу історіями про свої пригоди. Він розповідав їй про тролів, які крадуть ноги людей, і про богів, які полишають бідних. Він ставив запитання про Всесвіт і постійно шукав відповідей. Він вважав, що ранам потрібен догляд. Своєю чергою, принцеса розповідала мишці казки, малювала пікселізовані портрети й дарувала малюнки олівцями. Вона сміялася і сперечалася з ним. Уперше в житті вона відчувала себе живою.

Невдовзі вони полюбили одне одного.

Коли принцеса представила свого кавалера родині, вона стикнулася з труднощами.

— Але ж він лише миша! — з огидою кричав король, а королева взагалі заверещала від страху і втекла з тронної кімнати.

І справді, усе королівство, від знаті до слуг, поставилося до миші-кавалера з підозрою та тривогою.

— Це неприродно, — казали про нього люди. — Тварина вдягнена, як людина.

Крихітна принцеса не сумнівалася. Вони з кавалером-мишею покинули палац і помандрували далеко-далеко. В іншій країні вони одружилися, звели будинок, наповнили його книжками й шоколадом і відтоді зажили щасливо.

Якщо хочете жити там, де люди не бояться мишей, тікайте з палаців.

41

ВЕЛЕТЕНЬ ОРУДУЄ іржавою пилою. Працюючи, він зловтішається і мугикає, поки лезо проходить крізь мій лоб у мозок і крізь нього.

У мене лишилося менше чотирьох тижнів, щоб з’ясувати правду. Дідусь кличе мене Міррен.

Близнючки крадуть снодійне та діамантові сережки. Мама посперечалася з тітками через бостонський будинок. Бесс ненавидить Каддлдаун.

Керрі ночами вештається островом. Віллу сняться жахіття.

Ґет — Гіткліф.

Ґет вважає, що я не знаю його. І, можливо, він має рацію.

Я беру ліки. Запиваю водою. В кімнаті темно.

Мама стоїть у дверному отворі, спостерігаючи за мною. Я не говорю до неї.

Два дні я валяюся в ліжку. Час від часу гострий біль перетворюється на тупий. І тоді, якщо я сама, я встаю і роблю кілька нотаток, які чіпляю над ліжком. Запитань більше, ніж відповідей.

Рано-вранці, коли я вже почуваюся краще, дідусь приходить в Уїндермір. На ньому білі лляні штани і блакитна спортивна куртка. Я в шортах та футболці жбурляю собакам м’ячики у дворі. Мама вже прокинулася, вона в Новому Клермонті.

— Я збираюся в Едгартаун, — каже дідусь, чухаючи вуха Бошеві. — Хочеш теж поїхати? Якщо ти не проти побути в компанії старого.

— Ну я навіть не знаю, — жартую я. — У мене стільки роботи з цими заслиненими м’ячиками. Можу цілий день на них витратити.

— Сходимо в книжкову крамницю, Кейді. Куплю тобі подарунків, як колись.

— Як щодо вершкової помадки?

Дідусь сміється.

— Звісно, і помадку.

— Це тебе мама напоумила?

— Ні, — каже дідусь, куйовдячи своє скошлачене волосся. — Але Бесс не хоче, щоб я сам керував моторним човном. Вона каже, я можу втратити орієнтацію.

— Мені теж не можна керувати човном.

— Я знаю, — відповідає він, подзенькуючи ключами. — Але Пенні та Бесс тут не боси. А я — так.

Ми вирішили поснідати в місті. Ми хочемо вивести човна з бічвудського доку, поки тітки нас не впіймали.

ЕДГАРТАУН — ІГРАШКОВЕ МОРСЬКЕ МІСТЕЧКО на острові Мартас- Він’ярд. Туди можна дістатися за двадцять хвилин. Усе воно в білому частоколі та в білих дерев’яних будиночках із заквітчаними дворами. У крамницях продається всіляке різне для туристів: морозиво, дорогий одяг, старовинні прикраси. З порту відчалюють човни — у риболовні рейси та на оглядові прогулянки.

Дідусь — такий, як був колись. Він тринькає гроші направо і наліво. Частує мене еспресо та круасанами в маленькій пекарні зі стільчиками біля вікна, потім намагається купити мені книжок у крамниці Едгартауна. Коли я відмовляюся, він лише хитає головою, почувши про мій проект «ВІДДАМ ЗАДАРМА», але не лається. Натомість він просить, щоб я допомогла йому вибрати подарунки для малих і книжку з квіткового дизайну для Джинні, покоївки. Ми робимо велике замовлення в «Мердікс Фадж»[18]: шоколад, волоські горіхи у шоколаді, арахісове масло та ванільну помадку. Прогулюючись галереєю, ми зустрічаємо дідусевого юриста, худорлявого сивого чолов’ягу на ім’я Річард Тетчер.

— Отже, це Кейденс Перша, — каже Тетчер, потискаючи мені руку. — Я багато чув про вас.

— Він займається нашою нерухомістю, — говорить дідусь замість пояснення.

— Перша онучка, — продовжує Тетчер. — Ніщо не зрівняється з цим відчуттям.

— До того ж має гарну голову на плечах, — каже дідусь. — Кров Синклерів дає про себе знати і через покоління.

Він завжди це робить — говорить заздалегідь заготованими фразами. «Ніколи не жалійся, нічого не пояснюй». «Ніколи не приймай відповіді “ні”». Але коли це стосується мене, я дратуюсь. Гарна голова на плечах? Узагалі-то моя голова збіса покалічена, про що свідчать численні діагнози, а половина крові у венах належить ненадійній гілці нашої родини — Істменам. Я не навчатимусь у коледжі наступного року, я покинула всі види спорту, якими колись займалася, і віднедавна не належу до жодного з клубів, частиною яких колись була. Більшість часу я під кайфом від знеболювального, і я навіть не бавлю своїх малих кузин. Та попри це обличчя дідуся сяє, коли він розповідає про мене, і, принаймні, сьогодні він знає, що я не Міррен.

— Вона схожа на вас, — зауважує Тетчер.

— Хіба ні? Але на відміну від мене вона гарна.

— Дякую, — кажу я. — Але щоб досягти більшої схожості, треба скошлатити мені волосся.

Від цих слів дідусь посміхається.

— Це від катання на човні, — пояснює він Тетчеру. — Забув капелюха.

— Він завжди скошлачений, — кажу я Тетчеру.

— Знаю.

Чоловіки прощаються, і, коли ми йдемо з галереї, дідусь бере мене під руку.

— Він добре подбав про тебе, — повідомляє він мені.

— Містер Тетчер?

Він киває.

— Але не кажи матері. Вона знову здійме паніку.

42

ДОРОГОЮ ДОДОМУ приходить згадка.

П’ятнадцяте літо, ранок. Початок липня. Дідусь саме готував еспресо на кухні Клермонту. Я — за столом, їла джем з підсушеним у тостері багетом. Ми були вдвох.

— Мені подобається той гусак, — сказала я, вказуючи на кремову статуетку, що стояла на буфеті.

— Він тут відтоді, як тобі, Міррен та Джонні виповнилося три, — пояснив дідусь. — Того року ми з Тіппер подорожували до Китаю. — Він прицмокнув. — Вона купила там багато витворів мистецтва. З нами був гід, мистецтвознавець.

Він підійшов до тостера і витягнув звідти хліб, який я вставила для себе.

— Ну! — запротестувала я.

— Ш-ш-ш, я дідусь, я можу брати тости, коли мені заманеться.

Він сів за стіл зі своїм еспресо і намастив на багет масло.

— Ця дівчина, яка зналася на мистецтві, провела нас по антикварних магазинах і допомогла зорієнтуватися на аукціонах, — сказав він. — Вона говорила чотирма мовами. Ти б на неї й уваги не звернула. Худенька китайська дівчина.

— Не кажи «китайська дівчина». Чуєш?

Він проігнорував мене.

— Тіппер купувала прикраси і вирішила придбати фігурки тварин для тутешніх будинків.

— Жаба в Каддлдауні з тієї ж серії?

— Звісно, жаба зі слонової кістки, — підтвердив дідусь. — І ще я точно знаю, що ми купили двох слонів.

— Вони в Уїндермірі.

— А мавпи в Ред-Ґейті, — згадав дідусь. — Було чотири мавпи.

— Хіба слонова кістка — не контрабанда?

— Деінде так. Але її можна дістати. Бабуся любила слонову кістку. В дитинстві вона бувала в Китаї.

— Це бивні слона?

— Його чи носорога.

Ото був він, дідусь. Його сиве, досі густе волосся, глибокі зморшки, залишені днями вітрильництва. Важка нижня щелепа, як у легендарної зірки кінематографу.

— Можеш взяти собі, — каже він про статуетку.

Одне з його життєвих кредо: «Ніколи не приймай відповіді “ні”».

Життя за цим кредо завжди видавалося героїчним. Він повторював його, коли радив іти за своїми амбіціями. Коли заохочував Джонні спробувати підготуватися до марафону і коли я не отримала приз з читання в сьомому класі. Він повторював його, розповідаючи про свої бізнес-стратегії і про те, як добився бабусиної руки. «Я питав чотири рази, поки вона не сказала “так”, — нагадує він завжди, переказуючи одну з улюблених легенд родини Синклерів. — Я її дістав. Вона сказала “так”, аби я лише замовк».

Тепер, за сніданком, коли я спостерігаю за тим, як дідусь їсть мій тост, «не приймай відповіді “ні”» видається мені ставленням привілейованої персони, якій байдуже, чи не зачіпає вона чиїхось почуттів, допоки у дружини є милі статуетки, якими їй хочеться прикрасити літні резиденції.

Я підійшла і взяла гусака.

— Люди не повинні купувати слонову кістку. Адже не просто так це заборонено. Якось Ґет читав про…

— Не переповідай мені того, що читає цей хлопець, — обірвав мене дідусь. — Я в курсі. У мене є всі документи.

— Вибач. Та я просто подумала…

— Кейденс.

— Ти міг би виставити їх на аукціоні, а потім пожертвувати кошти на збереження природи.

— Тоді в мене не буде статуеток, Тіппер дуже цінувала їх.

— Але…

— Не вчи мене, що робити з власними грошима, Кейді! — гаркнув дідусь. — Вони мої, а не твої.

— Гаразд.

— Не тобі розповідати мені, як розпоряджатися своїми речами, зрозуміло?

— Так.

— Ніколи цього не роби.

— Зрозуміло, дідусю.

Мені хочеться схопити гусака і пожбурити через усю кімнату. Цікаво, чи розіб’ється він об камін? Чи розсиплеться на скалки?

Я стискаю руки в кулаки.

Ми вперше говорили про бабусю Тіппер, відколи вона померла.

ДІДУСЬ ЗАВОДИТЬ ЧОВЕН у гавань і прив’язує його.

— Ти досі сумуєш за бабусею? — питаю я його, коли ми йдемо в Новий Клермонт. — Бо я от сумую. Ми ніколи не говоримо про неї.

— Частина мене померла разом з нею, — каже він. — І це була краща моя частина.

— Ти так вважаєш? — питаю я.

— Я не знаю, що ще сказати, — відповідає дідусь.

43

Я ЗНАХОДЖУ БРЕХУНІВ у дворі Каддлдауну. На газоні розкидано тенісні ракетки, пляшки від напоїв, обгортки від їжі та пляжні рушники. Ці троє в чорних окулярах лежать на бавовняних ковдрах і їдять картопляні чіпси.

— Тобі вже краще? — цікавиться Міррен.

Я киваю.

— Нам тебе не вистачало.

Вони намастилися дитячою олійкою. Дві пляшечки з-під неї лежать на траві.

— А ви не боїтеся згоріти? — питаю я.

— Я більше не вірю в сонцезахисні креми, — каже Джонні.

— Він вирішив, що науковці заангажовані і що вся індустрія сонцезахисних кремів — лише трюк для заробляння грошей, — пояснює Міррен.

— А ти колись бачила сонячний опік? — питаю я. — Шкіра буквально вкривається пухирями.

— Це безглузда ідея, — погоджується Міррен. — Ми просто вже знудилися, та й усе.

При цьому вона намащує на руки дитячу олійку.

Я лягаю поряд із Джонні.

Відкриваю пакет картопляних чіпсів зі смаком барбекю. Витріщаюся на торс Ґета.

Міррен трохи читає вголос з книжки про Джейн Гудолл. Ми слухаємо якусь музику з мого айфону, динамік додає металевого звучання.

— Чому ж ти більше не віриш у сонцезахисні креми? — звертаюсь я до Джонні.

— Це все змова, щоб продати більше нікому не потрібного лосьйону.

— Угу.

— Я не згорю, — каже він. — От побачиш.

— То чому ж ти тоді намащуєшся дитячою олійкою?

— А, це не стосується експерименту. Мені просто подобається постійно бути якомога маснішим.

ҐЕТ ЗАСКОЧУЄ МЕНЕ в кухні за пошуками їжі. Її малувато.

— Наша остання зустріч теж була неоптимальною, — говорить він. — Там, у коридорі, кілька ночей тому.

— Ага.

Мої руки тремтять.

— Пробач.

— Гаразд.

— Можемо ми почати спочатку?

— Ми не можемо починати спочатку щодня, Ґете.

— Чому ні? — Він застрибує на барну стійку. — Можливо, це літо других шансів.

— Других — можливо. А після другого стає вже дивно.

— Просто тримай себе в руках, — каже він. — Принаймні сьогодні. Давай вдамо, що я не заплутався, що ти не злишся на мене. Давай поводитися, як друзі, і забудемо, що сталося.

Я не хочу вдавати.

Не хочу бути друзями.

Я не хочу забувати. Я намагаюся пам’ятати.

— На пару днів, поки нам знову не здаватиметься, що все гаразд, — каже Ґет, помічаючи мої сумніви. — Давай просто відморозимося, поки це не припинить бути таким важливим.

Я хочу знати все, зрозуміти все; я хочу міцно обійняти Ґета, гладити його руками і ніколи не відпускати. Але що, як ми можемо розпочати все спочатку тільки так, а не інакше?

«Опануй себе. Просто зараз».

«Тому що мусиш. Тому що можеш».

— Цього я навчилася, — кажу я.

Я передаю йому пакунок із вершковою помадкою, яку ми з дідусем купили в Едгартауні, і те, як його обличчя сяє від шоколаду, розриває мені серце.

44

НАСТУПНОГО ДНЯ ми з Міррен без дозволу беремо моторного човна. Хлопці не хочуть іти з нами. Вони збиралися плавати на байдарках.

Я веду, а Міррен ковзає рукою по воді.

На Міррен небагато одягу: верх від купальника з ромашковим принтом та джинсова міні-спідниця. Гуляючи доріжками Едгартауна, засипаними галькою, вона розповідає про Дрейка Лоґґергеда і свої відчуття від «статевих стосунків» із ним. Саме так вона завжди їх називає. Описуючи відчуття, вона каже, що це щось схоже на запах шипшини, американські гірки та феєрверки.

Ще вона говорить про те, який одяг хоче придбати для першого курсу в Помоні, і про кіно, яке хоче подивитися, і про проекти, які хоче здійснити цього літа, як, наприклад, відновити приготування морозива чи знайти на Він’ярді місце, де можна було б покататися верхи. Щиро кажучи, вона говорить півгодини без зупинки.

Я б хотіла жити так, як вона. Зустрічатися з хлопцем, будувати плани, навчатися в коледжі в Каліфорнії. Міррен вступає у своє сонячне майбутнє, а я повертаюся назад у школу Дікінсон, де на мене чекає ще один рік снігу та задухи.

Я купую невеличкий пакунок у «Мердікс», хоча з учора ще лишилися солодощі. Ми сидимо на паркані в тіні, Міррен досі говорить.

Знову виринає згадка.

П’ЯТНАДЦЯТЕ ЛІТО, Міррен сидить поруч із Тафтом та Віллом на сходинках нашої улюбленої перекусної в Едгартауні. У хлопців у руках райдужні пластикові вітрячки. Ми чекаємо на Бесс, тому що в неї туфлі Міррен. Без них ми не можемо зайти всередину.

Ноги Міррен брудні, нігті пофарбовані синім лаком.

Ми вже чекали певний час, коли Ґет вийшов із магазину неподалік. Він тримав під пахвою кілька книжок. Він дуже швидко підбіг, ніби з якогось дива намагався нас наздогнати, хоча ми лишалися сидіти на місці.

Потім він різко спинився. Нагорі стосу була книжка «Буття й ніщо» Сартра. Її назву було досі записано у нього на долонях. Рекомендація дідуся.

Ґет кивнув смішно, по-клоунськи і подарував мені книжку з-під стосу: роман Жаклін Моріарті. Я читала її все літо.

Я розгорнула титульну сторінку. Там був напис. «Кейді з усім-усім. Ґет».

— Я ПАМ’ЯТАЮ, як ми чекали на твої туфлі, щоб зайти до перекусної, — кажу я Міррен.

Тут вона замовкла і напружено глянула на мене.

— Вітрячки, — нагадую я. — Ґет подарував мені книжку.

— Отже, твоя пам’ять повертається, — каже вона. — Це чудово!

— Тітки полаялися через нерухомість.

Вона знизує плечима.

— Трохи.

— А ми з дідусем полаялися через ці статуетки зі слонової кістки.

— Так, ми тоді про це говорили.

— Скажи мені одну річ.

— Що?

— Чому Ґет зник після мого нещасного випадку?

Міррен грається пасмом свого волосся.

— Не знаю.

— Він повернувся до Ракель?

— Не знаю.

— Ми полаялися? Я зробила щось не так?

— Не знаю, Кейді.

— Я його засмутила кілька днів тому. Тим, що не знала імен персоналу. Тим, що не бачила його квартири в Нью-Йорку.

Западає тиша.

— У нього є суттєві причини божеволіти, — нарешті озивається Міррен.

— Що я наробила?

— Цього не можна виправити.

— Чому?

Раптом Міррен починає задихатися. Давитися, ніби її зараз виверне. Вона зігнулася навпіл, її шкіра волога і бліда.

— Ти в порядку?

— Ні.

— Я можу допомогти?

Вона не відповідає.

Я пропоную їй пляшку води. Вона бере її. Повільно п’є.

— З мене годі. Мені потрібно назад у Каддлдаун. Зараз.

Погляд у неї скляний. Я простягаю до неї руку. Шкіра у неї волога, і вона ледве стоїть на ногах. Ми мовчки йдемо до гавані, де пришвартували маленького човна.

МАМА НЕ ПОМІТИЛА, що ми брали катер, але помітила пакунки з солодощами, які я дала Тафту й Віллу.

Знов і знов вона пиляє мене й пиляє. Читає мені моралі, але вони не цікаві.

Я не можу полишати острів без її дозволу. Я не можу полишати острів без нагляду дорослих.

На період вживання ліків я не маю права керувати моторним транспортом. Я ж не така тупа, як вдаю, правда?

Я кажу «пробач», яке мама так хоче почути. Потім біжу в Уїндермір і записую все, що пам’ятаю: перекусна, вітрячки, брудні ноги Міррен на дерев’яних сходах, подарована Ґетом книжка, — на папері в клітинку над ліжком.

45

НА ДРУГИЙ ТИЖДЕНЬ мого перебування на Бічвуді ми відкрили для себе дах Каддлдауну. Туди легко було забратися, і раніше ми не робили цього тільки тому, що для цього потрібно було лізти крізь вікно спальні тітки Бесс.

Уночі дах страшенно холодний, але вдень звідти чудовий вид на острів та море. З-понад дерев я бачу територію від Каддлдауну до Нового Клермонту з його садом. Крізь вікна на всю стіну я навіть бачу, що відбувається всередині багатьох кімнат на першому поверсі. Ред-Ґейт також частково видно, і в інший бік, повз Уїндермір і до бухти.

У перший день ми розкладаємо їжу на старій ковдрі для пікніків. Їмо португальський солодкий хліб і м’які сири з дерев’яних коробочок. Ягоди із зеленого картонного пакунка. П’ємо з пляшок холодний газований лимонад.

Ми вирішуємо приходити сюди щодня. Ціле літо. Цей дах — найкраще місце в світі.

— Якщо я помру, — кажу я, поки ми насолоджуємося пейзажем, — тобто, я хочу сказати, коли я помру, киньте мій попіл у воду на маленькому пляжі. Тоді ви, коли сумуватимете за мною, зможете залізти сюди, поглянути вниз і згадати, якою прекрасною я була.

— Або ж спуститися і поплавати в тобі, — докидає Джонні. — Якщо вже дуже засумуємо.

— Ой.

— Це ж ти хотіла розчинитися у воді на маленькому пляжі.

— Я лише мала на увазі, що мені тут подобається. Було б чудово, якби мій попіл було розвіяно тут.

— Так, — каже Джонні. — Було б чудово.

— Це погана розмова, — зауважує Міррен.

— Нормальна, — заперечує Джонні.

— А я не хочу, щоб мій попіл був тут, — вступає до розмови Ґет.

— А чому? — питаю я. — Ми б могли бути всі разом на маленькому пляжі.

— А малеча плавала б у нас! — волає Джонні.

— Як це все огидно! — гаркає Міррен.

— Я пісяв туди стільки разів, що гірше вже не буде, — каже Джонні.

— Фе!

— Ой, припини, усі туди пісяють!

— Я — ні, — ображається Міррен.

— І ти теж, — доводить Джонні. — Якщо вже після стількох років пісяння вода біля маленького пляжу не перетворилася на сечу, то трохи попелу її не зіпсує.

— Народ, а ви колись планували свій похорон? — питаю я.

— Тобто? — Джонні морщить носа.

— Ну пам’ятаєте, у «Томі Сойєрі», коли всі вважають Тома, і Гека, і цього, як його?..

— Джо Гарпера, — підказує Ґет.

— Так, люди вважають Тома, Гека та Джо Гарпера мертвими. Хлопці приходять на власний похорон і чують, як добре їх згадують мешканці їхнього міста. Відколи я це прочитала, я завжди думала про свій похорон. Про те, які там будуть квіти і де я хочу, щоб розвіяли мій попіл. І хвалебні промови, у яких йтиметься про те, якою трансцендентно-дивовижною я була і як здобула Нобелівську премію й олімпійську медаль.

— А в якому спорті ти взяла медаль? — питає Ґет.

— Може, у гандболі.

— А це олімпійський вид?

— Так.

— А ти хоча б у нього граєш?

— Ще ні.

— Тоді краще почати.

— Більшість людей планують свої весілля, — каже Міррен. — Я колись планувала весілля.

— Хлопці не мріють про весілля, — заперечує Джонні.

— Якби я виходила заміж за Дрейка, у нас була б купа жовтих квітів. Жовті квіти скрізь. І насичено-жовта сукня. Як звичайна весільна сукня, тільки жовта. А на ньому був би жовтий смокінг.

— Потрібно кохати когось дуже-дуже сильно, щоб вдягнути жовтий смокінг, — відповідаю я.

— Еге ж, — каже Міррен. — Але Дрейк зробив би це для мене.

— Я розкажу вам, чого я не хочу на своєму похороні, — пропонує Джонні. — Я не хочу, щоб купка нью-йоркських типів зі світу мистецтва, які мене навіть не знали, стояли наді мною в тупій приймальні.

— А я не хочу, щоб релігійні люди говорили про Бога, в якого я не вірю, — каже Ґет.

— Або щоб якісь фальшиві дівчата вдавали, що їм сумно, а потім фарбували губки в туалеті й поправляли волосся, — додає Міррен.

— Боже, — саркастично зауважую я, — ви говорите так, ніби похорон — це не весело.

— Чесно, Кейді, — серйознішає Міррен. — Тобі слід планувати весілля, а не похорон. Не будь огидною.

— А що, як я не вийду заміж? Що, як я не хочу?

— Тоді плануй презентацію книжки. Чи відкриття виставки.

— Вона ж збирається здобути Нобелівську премію та олімпійську медаль.

— От, можна спланувати вечірки для святкування цього.

— Гаразд, добре, — погоджуюсь я. — Сплануймо вечірку з нагоди олімпійської медалі з гандболу. Якщо вас це потішить.

І ми плануємо. Шоколадні м’ячі для гандболу в блакитній помадці. Золотава сукня для мене. Келихи для шампанського з маленькими золотими м’ячиками всередині. Ми обговорюємо, чи носять у гандболі такі ж дивні окуляри, як у ракетболі, й вирішуємо, що для вечірки нам потрібно, щоб носили. Поки вечірка не скінчиться, усі будуть у золотих окулярах для гандболу.

— Ти граєш у гандбольній команді? — питає Ґет. — Тобто чи зберуться на вечірці всі богині гандболу? Чи ти виграла сама-самісінька?

— Гадки не маю.

— Тобі точно час дізнатися про це більше, — каже Ґет. — Інакше ніколи не виграєш золото. Якщо ти візьмеш лише срібло, вечірку доведеться перепланувати.

ТОГО ДНЯ життя видається прекрасним.

Четверо нас, Брехунів, ми були завжди.

Ми будемо завжди.

Не важливо, що буде, коли ми вступимо до коледжу, виростемо, вибудуємо власні життя; не важливо, чи будемо ми з Ґетом разом. Куди б нас не занесло, ми завжди зможемо розтягнутися на даху Каддлдауну і вдивлятися в море.

Острів наш. Тут ми, у якомусь розумінні, завжди молоді.

46

НАСТУПНІ ДНІ ПОХМУРІШІ. Брехуни дуже рідко погоджуються кудись піти. У Міррен болить горло та ломить тіло. Вона майже постійно сидить у Каддлдауні. Вона пише картини, щоб розвісити в коридорах, і обклеює барні стійки мушлями по краях. У мийці та на журнальному столику — брудні тарілки. Недоладні стоси DVD-дисків та книжок тут і там розкидані по студії. Ліжка не застелені, у ванних вогкий затхлий запах.

Джонні руками їсть сир і дивиться британські комедії. Одного дня він збирає декілька старих чайних пакетиків, ще вологих, і жбурляє у склянку помаранчевого соку.

— Що ти робиш? — питаю я.

— Що більше «плюх», то більше очок.

— Але навіщо?

— Мій мозок — загадкова штука, — відказує Джонні. — Загалом, мені здається, найкращий спосіб кидати — знизу.

— Я допомагаю Джонні сформувати систему очок. П’ять — за бризки, десять — за калюжу, двадцять — за декоративний візерунок на стіні за склянкою.

Ми використовуємо цілу пляшку фрешу. Закінчивши, Джонні лишає як є склянку і зім’яті пакетики, з яких тече.

Я теж не прибираю.

У Ґета є список зі ста найкращих романів людства, і він продирається крізь ті з них, які можна роздобути на острові. Він позначає уривки стікерами і читає їх уголос. «Невидимка», «Подорож до Індії», «Неперевершені Емберсони». Коли він читає, я слухаю впіввуха, тому що Ґет не цілував мене і не торкався з того моменту, як ми домовилися «опанувати себе і поводитися нормально».

Я думаю, він уникає лишатися зі мною наодинці.

Я теж уникаю цього, тому що все моє тіло аж співає, так хоче бути поряд, і тому що в кожному його русі — електричний заряд. Я часто думаю про те, щоб обійняти його, провести пальцями по губах. Коли мої думки залітають у цю царину — якщо я раптом не бачу Міррен та Джонні, якщо на мить ми лишаємося вдвох, — гострий біль нерозділеного кохання викликає у мене мігрень.

Цими днями вона горбата стара, яка торкається мого м’якого мозку гострими кігтями. Вона смикає за мої незахищені нерви, розвідуючи, чи зможе поселитися в моєму черепі. Якщо вона проникає всередину, то на день чи два ув’язнює мене в кімнаті.

Ми здебільшого обідаємо на даху. Думаю, коли я хворію, вони теж там їдять.

Час від часу з даху скочується пляшка і скло розбивається. Щиро кажучи, ґанок завалено липкими від лимонаду скалками.

Над ними, принаджені цукром, літають мухи.

47

НАПРИКІНЦІ ДРУГОГО ТИЖНЯ я застаю Джонні у дворі за будуванням із конструктору «Лего», який він, напевне, знайшов у Ред-Ґейті.

Я принесла пікулі, сирні палички і залишки тунця, приготованого на грилі, з Нового Клермонту. Ми вирішили не забиратися на дах, адже нас лише двоє. Ми відкриваємо контейнери і розставляємо на краєчку брудного ґанку. Джонні розповідає, як він хоче побудувати Гоґвортс[19] із «Лего». Чи Зірку Смерті[20]. Або, чекай! Краще зробити з «Лего» тунця, щоб повісити в Новому Клермонті, коли вже там більше немає жодного опудала риби. Це воно. Шкода лише, що на цьому тупому острові замало «Лего» для такого утопічного проекту.

— Чому ти не писав мені після нещасного випадку? — питаю я.

Я не збиралася цього казати. Слова вирвалися самі.

— О, Кейді.

Тупо таке запитувати, але я хочу знати.

— А ти не хочеш натомість поговорити про «лего»-рибу? — підлещується Джонні.

— Я думала, можливо, тебе дратували ці листи. Ну, в яких я питала про Ґета.

— Ні, ні. — Джонні витирає руки об футболку. — Я зник, бо я телепень. Тому що не обмірковую своїх рішень, і бачив забагато фільмів у стилі екшн, і я, типу, їх шанувальник.

— Справді? Не думала про тебе так.

— Це незаперечний факт.

— Ти не був злий на мене?

— Я був просто тупий хрін. Але не злий. Злий — ніколи. Пробач, Кейденс.

— Дякую.

Він набирає жменю деталей і починає з’єднувати.

— А чому Ґет зник? Ти щось про це знаєш?

Джонні зітхає:

— Це вже інша історія.

— Він сказав, що я не знаю, який він насправді.

— Схоже на правду.

— Він не хоче говорити про нещасний випадок. І про те, що з нами сталося того літа. Він хоче вдавати, що все добре і нічого не було.

Джонні виклав детальки рядочками: блакитні, білі, зелені.

— Ґет паскудно повівся з Ракель, коли закрутив із тобою. Він знав, що це неправильно, і зненавидів себе за це.

— Зрозуміло.

— Він не хотів бути таким. Він хоче бути хорошим. Того літа він справді сердився на різні речі. Коли він не підтримав тебе, зненавидів себе ще сильніше.

— Думаєш?

— Здогадуюсь, — каже Джонні.

— А він із кимось зустрічається?

— Ой, Кейді… Він пихатий бовдур. Я люблю його, як брата, але він тебе не вартий. Знайди собі в Клермонті нормального хлопця з м’язами, як у Дрейка Лоґґергеда.

І він вибухає сміхом.

— Ніякої з тебе користі.

— Не можу заперечити, — відповідає він. — Але тобі краще прикрутити чутливість.

48

ВІДДАЮ ЗАДАРМА: «ЗАЧАРОВАНЕ ЖИТТЯ» Діани Вінн-Джонс.

Це одна з книжок циклу «Крестомансі», яку мама читала нам з Ґетом, коли нам було по вісім. Відтоді я перечитувала її кілька разів, але сумніваюся, що так само робив і Ґет.

Я розгортаю книжку й пишу на титульній сторінці: «Ґету з усім-усім. Кейді».

Я прямую до Каддлдауну наступного ранку, переступаю диски та брудні чашки. Стукаю в кімнату Ґета.

Тиша.

Я стукаю знову, прочиняю двері.

Колись тут була кімната Тафта. У ній повно ведмедиків і модельок човнів, а доповнюють картину стоси книжок у стилі Ґета, пакунки від чіпсів та розчавлені ногами кеш’ю. Напівпорожні пляшки соку та содової, CD-диски, коробка від скрабла, більшість фішок із якої розкидано по підлозі. Тут так само брудно, як і в усьому будинку, якщо не брудніше.

Хоч там як, його тут немає. Напевне, він на пляжі. Я лишаю книжку на подушці.

49

ТОГО ВЕЧОРА ми з Ґетом залишаємося на даху Каддлдауну вдвох. Міррен почувалася недобре, і Джонні повів її вниз, щоб вона випила чаю.

З Нового Клермонту долинають голоси та музика, там тітки з дідусем їдять чорничний пиріг і п’ють портвейн. Малеча дивиться кіно у вітальні.

Ґет ходить по схилу даху, згори вниз до ринви і назад нагору. Це здається небезпечним, упасти так просто, але він — безстрашний.

Нарешті я можу з ним поговорити.

Нарешті ми можемо не вдавати, що все гаразд.

Я добираю доречні слова, найкращий спосіб розпочати розмову.

Раптом він дістається місця, де я сиджу, за три великі кроки.

— Ти дуже-дуже вродлива, Кейді.

— Це через місячне сяйво. Додає краси всім дівчатам.

— Я завжди вважав і вважатиму тебе вродливою.

На тлі місяця видно лише його силует.

— У тебе є хлопець у Вермонті?

Звичайно ж, ні. Окрім нього, у мене ніколи не було хлопців.

— Мого хлопця звати Перкосет, — відповідаю я. — Ми дуже близькі. Минулого літа він навіть їздив зі мною до Європи.

— Боже.

Ґет дратується. Встає і знову йде до краю даху.

— Жартую.

Ґет повертається.

— Ти сказала, що нам не слід тебе жаліти.

— Так.

— А тепер видаєш отакі фразочки. «Мого хлопця звати Перкосет». Чи «Я роздивлялася блакитний італійський унітаз». І стає очевидно, що ти хочеш, аби всі тебе жаліли. І ми жаліли б, я жалів би, та ти навіть не уявляєш, як тобі пощастило.

Я червонію. Він має рацію.

Я хочу, щоб люди мене жаліли.

І не хочу.

І хочу.

І не хочу.

— Пробач.

— Гарріс відправив тебе до Європи на два місяці. Думаєш, він коли-небудь відправить Джонні чи Міррен? Ні. І вже точно не мене. Просто подумай, перш ніж скаржитися на речі, про які інші мріють.

Мене пересмикує.

— Дідусь відправив мене до Європи?

— О, не починай, — каже Ґет із гіркотою в голосі. — Ти що, справді думала, що подорож оплатив твій батько?

Тієї ж миті я усвідомлюю, що він каже правду.

Звичайно ж, батько не платив за подорож. Він би ніяк не зміг. Викладачі коледжів не літають першим класом і не живуть у п’ятизіркових готелях.

Я так звикла до завжди повних комор на Бічвуді, до численних моторних човнів і персоналу, який безмовно смажить стейки і пере білизну, що навіть не думала про те, звідки взялися гроші на подорож.

Дідусь відправив мене до Європи. Навіщо?

Чому мама не поїхала зі мною, якщо то був подарунок дідуся? І чому тато взагалі прийняв його гроші?

— Перед тобою відкривається життя з купою можливостей, — каже Ґет. — Мене просто бісить, коли ти намагаєшся викликати співчуття.

Ґет, мій Ґет.

Він має рацію. Справді.

Але він також не розуміє дечого.

— Я знаю, мене ніхто не б’є, — кажу я, раптом відчуваючи, ніби виправдовуюся. — Знаю, що в мене купа грошей і гарна освіта. Їжа на столі. Я не вмираю від раку. Багато хто має гірше життя, ніж у мене. І я знаю, що мені пощастило побувати в Європі. Я не маю скаржитися і бути невдячною.

— Гаразд.

— Але послухай. Ти не знаєш, що це за біль. Не уявляєш. Це справді боляче. — Я кажу це і відчуваю, як сльоза біжить моїм обличчям, хоча я не схлипую. — Часом це дуже важко пережити. Багато разів я бажала радше померти, справді бажала, просто щоб біль припинився.

— Не бажала, — різко обриває Ґет. — Не бажала ти померти. Не кажи цього.

— Я лише хотіла, щоб біль минув, — продовжую я. — У ті дні, коли пігулки не допомагають. Я хочу, щоб він минув, і я зробила б що завгодно — справді що завгодно, — якби напевне знала, що це позбавить мене болю.

Запала тиша. Він іде до краю даху, відвернувшись від мене.

— І що ти тоді робиш? Коли так болить.

— Нічого. Я лежу, і чекаю, і нагадую собі знов і знов, що біль не триватиме вічно. Буде новий день, а після нього ще один. І одного дня я встану, і поснідаю, і знову почуватимуся добре.

— Іншого дня?

— Так.

Тепер він обертається і долає дах за два кроки. Раптом його руки обіймають мене, і ми міцно тримаємо одне одного.

Він трохи тремтить і цілує мою шию холодними губами. Отак ми й застигаємо, на хвилину чи дві, в руках одне одного,

і здається, що цілий Всесвіт змінюється,

і я знаю, що вся злість, яку ми відчували, розвіялася.

Ґет цілує мене в губи і торкається моєї щоки. Я кохаю його.

Я завжди його кохала.

Ми лишаємося на даху надовго. Назавжди.

50

MІРРЕН ПОЧУВАЄТЬСЯ ПОГАНО дедалі частіше. Вона пізно прокидається, фарбує нігті, засмагає, роздивляється зображення африканських пейзажів на великому журнальному столику. Але вона навідріз відмовляється пірнати з маскою і трубкою. Плавати на вітрильнику. Грати в теніс чи їхати до Едгартауна.

Я приношу їй з Нового Клермонту цукерки «морські камінці». Міррен вони подобаються.

Сьогодні ми з нею лежимо на маленькому пляжі. Читаємо журнали, які я поцупила в близнючок, і їмо бебі-моркву. Міррен у навушниках. Вона знов і знов слухає ту саму пісню на моєму айфоні.

Нашу молодість змарновано.

Але ми не витратимо її даремне.

Запам’ятай моє ім’я.

Тому що ми творимо історію.

На-на-на-на-на-на-на.

Я ШТУРХАЮ МІРРЕН МОРКВОЮ.

— Що?

— Припини співати, інакше я за себе не відповідаю.

Міррен повертається до мене із серйозним виразом обличчя. Витягає навушники.

— Можна я скажу тобі дещо, Кейді?

— Звісно.

— Про вас із Ґетом. Я чула, як ви вдвох спускалися сходами учора.

— І що?

— Я думаю, тобі краще дати йому спокій.

— Що?

— Це погано скінчиться і все зіпсує.

— Я кохаю його, — кажу я. — Ти знаєш, що я завжди його кохала.

— Ти ускладнюєш йому життя. А воно і так непросте. Ти зробиш йому боляче.

— Це неправда. Скоріше він зробить боляче мені.

— Це також можливо. Це не дуже добра ідея — вам бути разом.

— Хіба ти не бачиш, що я радше відчуватиму біль, ніж віддалятимуся від нього? — кажу я, підводячись. — Краще я мільйон разів ризикну жити, хай це навіть погано закінчиться, ніж лишатимусь у коконі, у якому існувала протягом останніх двох років. Він дуже малий, Міррен. Я та мама. Я та мої ліки. Я та мій біль. Я більше не хочу бути в ньому.

Западає тиша.

— Я ніколи не зустрічалася з хлопцем, — виривається у Міррен.

Я дивлюся їй у вічі. Вони сповнені сліз.

— А як же Дрейк Лоґґергед? Як же жовті троянди та статеві стосунки? — питаю я.

Вона опускає очі.

— Я збрехала.

— Навіщо?

— Знаєш, коли приїздиш на Бічвуд, тут інший світ. Ти не зобов’язаний бути тим, хто ти вдома. Ти можеш бути кимось іншим, кращим, напевне.

Я киваю.

— Я помітила, як поводився Ґет у перший день твого повернення. Він дивився на тебе так, ніби ти була найяскравішою планетою галактики.

— Справді?

— Я теж хотіла, щоб на мене так хтось дивився, Кейді. І я ніби й не збиралася, але збрехала. Пробач.

Я не знаю, що сказати. Глибоко вдихаю.

Міррен перериває мене:

— От тільки не треба так зітхати, добре? Нічого трагічного. Нічого трагічного в тому, що в мене ніколи не було хлопця. Нічого трагічного в тому, що мене ніхто не кохав. З цим цілком можна жити.

Мамин голос долинає з боку Нового Клермонту.

— Кейденс! Ти мене чуєш?

Я горлаю у відповідь:

— Що ти хочеш?

— Кухар сьогодні вихідний. Я готую обід. Прийди поріж помідори.

— Хвилинку!

Я зітхаю і дивлюся на Міррен.

— Я мушу йти.

Вона не відповідає. Я натягаю светра з відлогою і шкандибаю стежкою нагору до Нового Клермонту. На кухні мама вручає мені ножа для томатів і заводить розмову.

Пиляє мене й пиляє, вічно я на маленькому пляжі. Пиляє й пиляє, я мушу гратися з малими. Дідусь не житиме вічно.

Чи знаю я, що згоріла на сонці?

Я ріжу, і ріжу, і нарізаю цілу миску фамільних томатів дивної форми. Вони жовті, зелені і димчасто-червоні.

51

МИНАЄ МІЙ ТРЕТІЙ ТИЖДЕНЬ на острові, а мігрень забирає в мене два дні. Чи три. Я навіть не знаю напевне. Пігулки в пляшечці закінчуються, хоча я наповнила її перед тим, як їхати сюди.

Цікаво, чи мама їх не бере? Можливо, вона завжди так робила.

Чи, може, близнючки знову приходили в мою кімнату, щоб узяти якісь не потрібні їм речі. Можливо, вони підсіли на пігулки.

Чи, може, я вживаю їх більше, ніж думаю. Додатково закидуюсь під час нападу болю. Забуваю останню дозу.

Я боюся сказати мамі, що мені потрібно ще.

Коли мій стан покращується, я йду в Каддлдаун. Сонце висить низько в небі. Ґанок всіяно розбитими пляшками. Усередині зі стелі повідпадали стрічки і лежать, зім’яті, на підлозі. Тарілки в мийці засохли, вкрилися кіркою. Скатертини на обідніх столах брудні. На журнальному столику кола від чайних кружок.

Брехуни зібралися в кімнаті Міррен і сиділи втрьох, схилившись над Біблією.

— Сперечаємося через слово у скраблі, — каже Міррен, коли я заходжу. Вона закриває книжку. — Ґет, як завжди, має рацію. Ти завжди такий огидно правий, Ґете. Знаєш, дівчатам це не подобається.

Літери зі скраблу розкидані по підлозі в кухні-студії. Я бачила їх, коли заходила. Вони не грали в скрабл.

— Чим займалися ці дні, народ? — запитую я.

— О Боже, — каже Джонні, розтягуючись на ліжку Міррен. — Я вже й забув.

— Було четверте липня, — розказує Міррен. — Ми ходили на вечерю в Новий Клермонт, а потім усі разом плавали на моторному човні, щоб побачити феєрверки на Він’ярді.

— А сьогодні ми плавали на Нантакет у ту пончикову.

Вони ніколи нікуди не ходили. Ніколи. Ні з ким не спілкувалися.

А тепер виявляється, що, поки я хворіла, вони ходили всюди і говорили з усіма?

— «Дауніфлейк», — нагадую я. — Так вона називається.

— Ага. То були смачнющі пончики, — каже Джонні.

— Ти ж ненавидиш пончики.

— Звісно, — підтверджує Міррен. — Але ми брали не пончики, а плетеники в глазурі.

— І шоколадні з бостонським кремом, — додає Ґет.

— І з джемом, — каже Джонні.

Але я знаю напевне, що у «Дауніфлейк» готують лише звичайні пончики без начинки. Там немає ні плетеників у глазурі, ні пончиків з кремом чи желе. Нащо вони брешуть?

52

Я ВЕЧЕРЯЮ з мамою та малечею в Новому Клермонті, але того вечора мене знову атакує мігрень. Я лежу у своїй напівтемній кімнаті. Стерв’ятники дзьобають липку речовину, яка витікає з мого розбитого черепа.

Я розплющую очі — наді мною стоїть Ґет. Я бачу його крізь туман. Крізь фіранки пробивається світло, тож за вікном, напевне, день.

Ґет ніколи не заходив в Уїндермір. Але ось він тут. Дивиться на нотатки на папері в клітинку над моїм ліжком. На стікери. На записи нових спогадів та інформацію, яку я додавала, відколи приїхала: про те, що загинули бабусині собаки, і про статуетку-гусака, про те, як Ґет подарував мені книжку Моріарті, і про суперечку тіток щодо будинку в Бостоні.

— Не читай моїх записів, — стогну я. — Не треба.

Я повертаюся на бік, щоб притулитися щокою до гарячої подушки.

— Я не знав, що ти збираєш історії.

Ґет сідає на ліжко. Бере мою руку в свою.

— Я намагаюся згадати те, про що ніхто не хоче говорити, — кажу я. — В тому числі і ти.

— Я готовий поговорити.

— Справді?

Він втуплюється в підлогу.

— Два роки тому в мене була дівчина.

— Я знаю. Весь цей час знала.

— Але я не казав тобі.

— Ти не казав.

— Я так сильно запав на тебе, Кейді. Неможливо було опиратися. Я знаю, що мусив розповісти тобі все й одразу ж порвати з Ракель. Але просто… вона повернулася додому, а тебе я не бачив цілий рік, і мій телефон не працював тут, і я отримував і отримував від неї пакунки. І листи. Ціле літо.

Я дивлюся на нього.

— Я був боягузом, — каже Ґет.

— Ага.

— Це було жорстоко. Щодо тебе — і щодо неї теж.

Моє обличчя спалахує колишніми ревнощами.

— Пробач мені, Кейді, — продовжує Ґет. — Ось що потрібно було сказати тобі цього року при зустрічі: «Я винен, пробач».

Я киваю. Приємно почути це від нього. Краще б я не була такою зверхньою.

— Більшість часу я ненавиджу себе за все, що зробив, — говорить Ґет. — Але найбільше мене спантеличує суперечність: коли я не ненавиджу себе, почуваюся благочестивим і ошуканим. Ніби світ страшенно несправедливий.

— За що ти ненавидиш себе?

І перш ніж я дізнаюся відповідь, Ґет уже лежить поряд. Його холодні пальці обхоплюють гарячі мої, а його обличчя близько до мого. Він цілує мене.

— Бо я хочу те, чого не можу мати, — шепоче він.

Але ж у нього є я. Хіба він не знає, що я вже належу йому?

Чи він має на увазі щось інше? Щось інше, чого він не може отримати? Щось матеріальне, щось, про що він мріє?

Я спітніла, і голова болить, і я не можу нормально мислити.

— Міррен каже, що все це погано скінчиться і я мушу дати тобі спокій. — Він знову мене цілує. — Хтось зробив мені щось надто жахливе, аби це пам’ятати, — шепочу я.

— Я кохаю тебе, — каже він.

Ми обіймаємося і довго цілуємося.

Біль розсіюється, але не повністю.

Я РОЗПЛЮЩУЮ ОЧІ, коли годинник показує північ. Ґет пішов.

Я відсуваю штори і дивлюся у вікно, підіймаючи раму, щоб вдихнути трохи повітря.

Тітка Керрі знову розгулює в нічній сорочці. Проходить у місячному сяйві повз Уїндермір, потираючи свої страшенно худі руки. Цього разу на ній навіть немає її вовняних черевиків.

З Ред-Ґейту чути, як Вілл плаче, побачивши нічне жахіття. «Мамо! Мамо, я хочу до тебе!» Але Керрі або не чує його, або не хоче йти. Вона змінює напрямок і звертає на стежку до Нового Клермонту.

53

ВІДДАЮ ЗАДАРМА: «ЛЕГО» у пластиковій коробці.

Я вже роздала усі свої книжки. Деякі віддала малечі, одну — Ґету, а решту ми з тіткою Бесс віднесли до благодійного магазину на Він’ярді.

Цього ранку я копирсаюся на горищі. Знаходжу там коробку «Лего» і несу її Джонні. Коли я знаходжу його, він сам у студії Каддлдауну, жбурляє в стіну шматочки тіста для ліплення і дивиться, як на білій фарбі лишаються кольорові сліди.

Він бачить «Лего» і хитає головою.

— Для твого тунця, — пояснюю я. — Тепер у тебе достатньо деталей.

— Я не буду його збирати, — каже він.

— Чому?

— Забагато роботи. Віддай Віллу.

— Хіба у тебе тут не конструктори Вілла?

— Я йому повернув. Малий за ними сумував, — додає Джонні. — Він дуже зрадіє ще одному набору.

Я віддаю його Віллу за обідом. У наборі є чоловічки та багато деталей для збирання машин. Вілл дивовижно щасливий. Вони з Тафтом збирають машинки протягом усього обіду. І навіть не їдять.

54

TОГО Ж ДНЯ після обіду Брехуни витягають байдарки.

— Ви куди? — питаю я.

— Попливемо на мис, на наше місце, — каже Джонні. — Ми вже це робили.

— Кейді не можна з нами, — застерігає Міррен.

— Чому? — питає Джонні.

— Через її голову! — кричить на нього Міррен. — Що, як вона знову заб’ється і болі посиляться? Боже, у тебе взагалі є мозок, Джонні?

— Чого ти верещиш? — горлає у відповідь Джонні. — Ти тут не начальник!

Чому вони не хочуть брати мене із собою?

— Ходімо з нами, — каже Ґет. — Нічого страшного, якщо вона піде.

Я не хочу чіплятися до них, якщо не потрібна, але Ґет плескає по сидінню перед собою, і я залажу до човна.

Я не хочу відділятися від них. Ніколи.

Ми ведемо двомісну байдарку навколо бухти попід Уїндерміром до затоки. Мамин будинок стоїть на схилі. Під ним — скупчення скелястого каміння, що дуже нагадує печеру. Ми витягаємо байдарки на каміння і забираємося туди, де сухо й прохолодно.

У Міррен морська хвороба, хоча ми пливли лише кілька хвилин. Останнім часом вона така хвороблива, що це й не дивно. Вона лежить, затуливши обличчя руками. У глибині душі я очікую, що хлопці влаштують пікнік — вони прихопили із собою полотняну сумку, — але натомість Ґет і Джонні дряпаються по скелях. Очевидно, що вони це вже робили. Босоніж вони видираються метрів на вісім над водою і зупиняються на виступі, що звисає над морем.

Я спостерігаю за ними, поки вони не зупиняються.

— Що ви робите?

— Поводимося дуже-дуже по-чоловічому! — кричить у відповідь Джонні.

Його голос відлунюється. Ґет сміється.

— Ні, правда, — кажу я.

— Ти можеш подумати, що ми нікчемні міські хлопчики, та в нас повно мужності й тестостерону.

— Не повно.

— Навіть забагато.

— Ой, припиніть. Я лізу до вас.

— Ні, не треба! — заперечує Міррен.

— Джонні заманив мене, — кажу я. — Тепер я мушу.

Я дряпаюся за хлопцями. Каміння під руками холодне, більш слизьке, ніж я передбачала.

— Припини, — повторює Міррен. — Ось чому я не хотіла, щоб ти йшла.

— Чому ж тоді ти пішла? — запитую я. — Ти полізеш?

— Я стрибала минулого разу, — зізнається Міррен. — Одного разу достатньо.

— Вони стрибатимуть?

Це видається неможливим.

— Зупинись, Кейді. Це небезпечно, — попереджає Ґет.

І, перш ніж я лізу далі, Джонні затискає носа і стрибає. Кидається у воду ногами вниз із височенної скелі.

Я кричу.

Він з силою б’ється об воду, а на дні там повно гострих каменів. Ніхто не знає глибини. Виробляючи таке, запросто можна померти. Можна, але він виринає з радісними криками, обтрушуючи воду з короткого світлого волосся.

— Ненормальний! — волаю я.

Потім стрибає Ґет. Якщо Джонні стрибав якось нервово і недоладно, то Ґет мовчазний, ноги разом. Він пірнає в крижану воду майже безшумно. Повертається — щасливий, витискаючи воду з футболки і здираючись назад на сухі скелі.

— Вони ідіоти, — каже Міррен.

Я дивлюся нагору, на скелі, з яких вони стрибнули. Здається, після такого нереально вижити. Раптом мене охоплює бажання це зробити. Я знову починаю лізти.

— Не треба, Кейді, — говорить Ґет. — Будь ласка, ні.

— Але ж ти щойно це зробив. І це ти сказав, що буде добре, якщо я піду з вами.

Міррен підводиться й сідає, обличчя її бліде.

— Я хочу додому, — мовить вона стривожено. — Мені погано.

— Будь ласка, не треба, Кейді, дно скелясте! — кричить Джонні. — Не треба було тебе брати.

— Я не інвалід, — заперечую я. — Я вмію плавати.

— Справа не в тому, це… погана ідея.

— А чому для вас це хороша ідея, а для мене — погана? — огризаюся я.

Я майже нагорі. Від хапання за скелі на кінчиках пальців уже з’являються пухирці. Адреналін вирує у крові.

— Ми зробили дурість, — каже Ґет.

— Повипендрювалися, — додає Джонні.

— Спустися, будь ласка, — благає Міррен крізь плач.

Я не хочу спускатися. Я сиджу, обхопивши коліна руками, на виступі, з якого стрибали хлопці. Дивлюся на море, що бурунить унизу. Темні обриси проступають крізь воду, але я бачу і просвіти. Якщо правильно розрахувати стрибок, можна влучити в глибоке місце.

— Завжди роби те, чого боїшся! — вигукую я.

— О, це тупий девіз, — каже Міррен. — Я вже казала тобі.

Вони вважають мене хворою, але я доведу, що сильна.

Вони вважають мене слабкою, але я доведу, що смілива.

Вітряно на цій високій скелі. Міррен схлипує. Ґет та Джонні кричать на мене.

Я заплющую очі і стрибаю.

Удар об воду — як електричний розряд. Перехоплює подих. Нога шарпається об скелю, ліва нога. Я поринаю в глибину,

вниз на кам’янисте дно, і

я бачу підвалини острова Бічвуд, і

мої руки та ноги заціпило від холоду, а пальці просто холодні. Поки я падаю, повз мене пропливають пасма водоростей.

А потім я виринаю, я знову дихаю.

Я в нормі,

з головою все добре,

нікому не доведеться плакати і хвилюватися за мене.

Усе гаразд,

я жива.

Я пливу до берега.

ЧАСОМ Я ДУМАЮ, чи не розгалужується реальність. У книзі «Зачароване життя», яку я подарувала Ґету, змальовуються паралельні всесвіти, в яких з тими самими людьми ставалися різні події. Ухвалювалися інші рішення, або випадок повертав усе інакше. У кожного є двійники в інших світах. Інші «я» з іншими життями і різною вдачею. Варіації.

Цікаво, наприклад, чи є такий варіант, де я помираю, зістрибуючи зі скелі. І ось мій похорон, і мій попіл розвіюють на маленькому пляжі. Мільйони розквітлих півоній прикрашають моє потонуле тіло, а люди навколо схлипують, відчуваючи каяття та нікчемність. Я вродливий мрець.

Або чи є, наприклад, такий варіант, де Джонні отримує травму, його спина і ноги розтрощуються об каміння. Ми не можемо викликати «швидку» і вимушені везти Джонні з його розірваними нервами на байдарках до острова. Коли гелікоптер забирає його у лікарню на суходолі, надію на те, що він колись знову буде ходити, втрачено.

Чи ще один варіант, у якому я взагалі не пливу з Брехунами на байдарках. Я дозволяю їм відштовхнути мене. Вони кудись ходять і підбріхують мені. Потроху ми віддаляємося одне від одного все сильніше, і врешті-решт нашу літню ідилію зруйновано назавжди.

І мені здається дуже ймовірним те, що ці варіанти існують.

55

ТІЄЇ НОЧІ я прокидаюся від холоду. Я скинула ковдри, та й вікно прочинене. Я сідаю занадто швидко, і в мене паморочиться в голові.

Спогад.

Тітка Керрі плаче. Зіщулена, шмарклі течуть обличчям, а вона навіть не думає їх витерти. Вона зігнулася навпіл, тремтить, її може знудити. На вулиці темно, а на ній біла бавовняна блуза під вітрівкою — це картата блакитна куртка Джонні.

Чому на ній вітрівка Джонні? Чому вона така засмучена?

Я встаю і знаходжу светр та туфлі. Хапаю ліхтарик і прямую до Каддлдауну. Кімната-студія порожня, залита місячним сяйвом. Кухонну стійку завалено пляшками. Хтось лишив нарізане яблуко на столі, і воно гниє. Я відчуваю запах.

Міррен тут. Я не одразу її помітила. Вона загорнулася в смугасту плетену ковдру, сперлася на канапу.

— Ти не спиш, — шепоче вона.

— Я шукала тебе.

— Нащо?

— Я згадала оце: тітка Керрі плаче, на ній куртка Джонні. Ти колись бачила, щоб Керрі плакала?

— Інколи бачила.

— Але того літа, коли в неї було таке коротке волосся?

— Ні, — каже Міррен.

— А ти чому не спиш? — питаю я.

Міррен хитає головою.

— Не знаю.

Я сідаю.

— Можна у тебе щось спитати?

— Звісно.

— Мені потрібно, щоб ти розповіла, що сталося перед моїм нещасним випадком. І після нього. Ти завжди кажеш, що нічого особливого, але щось таки мусило статися, окрім того, що я пошкодила голову під час нічного купання.

— Угу.

— І ти знаєш що?

— Пенні каже, на думку лікарів, треба дати цьому спокій. Ти все згадаєш, коли настане час, і підштовхувати тебе не слід.

— Але я прошу тебе, Міррен. Я хочу знати.

Вона кладе голову на коліна. Думає.

— А які твої здогадки? — нарешті цікавиться вона.

— Я… думаю, я стала жертвою злочину. — Ці слова так важко вимовляти. — Думаю, може, мене зґвалтували, чи напали на мене, чи ще якась довбана фігня. Адже саме від такого в людей буває амнезія, хіба ні?

Міррен потирає губи.

— Не знаю, що тобі сказати.

— Скажи мені, що сталося.

— То було зіпсоване літо.

— Чому так?

— Це все, що я можу сказати, моя мила Кейді.

— Чому ти ніколи не виходиш з Каддлдауну? — раптом питаю я. — Ти майже ніде не буваєш, окрім маленького пляжу.

— Сьогодні я каталася на байдарках.

— Але тобі стало погано. У тебе та фобія? — припускаю я. — Страх виходити на вулицю? Агорафобія?

— Мені недобре, Кейді, — виправдовується Міррен. — Мені постійно холодно, я весь час тремчу і не можу спинитись. Горло дере. Якби ти так почувалася, то теж не виходила б.

Я почуваюся навіть гірше, постійно, але цього разу вирішую не згадувати про мігрені.

— Тоді нам слід сказати Бесс. Повести тебе до лікаря.

Міррен хитає головою.

— Це просто дурна застуда, яку я ніяк не здолаю. Як мала дитина. Принесеш мені імбирного елю?

Я не можу більше сперечатися. Приношу їй елю, і ми вмикаємо телевізор.

56

УРАНЦІ Я ЗНАХОДЖУ на газоні перед Уїндерміром покришку-гойдалку. Таку саму, як та, що висіла колись на здоровенному старому клені перед Клермонтом.

Вона ідеальна.

Саме така, на якій мене гойдала бабуся Тіппер. І тато. І дідусь.

І мама.

Як та, на якій ми з Ґетом цілувалися вночі.

Згадую тепер, як п’ятнадцятого літа Джонні, Міррен, Ґет і я запхалися в ту клермонтську гойдалку всі разом. Нас було забагато, щоб влізти. Ми штурхалися ліктями і пересідали. Ми хихотіли і скаржилися. Звинувачували одне одного за великі дупи. Звинувачували одне одного в тому, що він смердить, і пересідали знов.

Нарешті ми влаштувалися. Але не могли розгойдатися. Ми були так сильно затиснуті шиною, що не могли її зрушити. Ми кричали і кричали, щоб хтось нас гойднув. Близнючки пройшли повз нас і відмовилися допомогти. Нарешті Тафт і Вілл вийшли з Клермонту та виконали наше прохання. Охаючи, вони запустили нас по великому колу. Вага наша була такою, що ми крутилися швидше і швидше, сміючись так, що нас аж нудило, а в голові паморочилося.

У всіх нас, чотирьох Брехунів. Тепер я це згадала.

НОВА ГОЙДАЛКА здається надійною. Вузли зав’язані як слід.

Усередині гойдалки лежить конверт.

Почерк Ґета: «Для Кейді».

Я відкриваю конверт.

З нього випадають більше десятка засушених квітів шипшини.

57

КОЛИСЬ ДУЖЕ ДАВНО жив собі король, у якого було три вродливі дочки. Він давав їм усе, чого вони тільки бажали, а коли вони подорослішали, зіграв їм пишні весілля. Коли найменша донька народила дівчинку, король з королевою були на сьомому небі від щастя. Невдовзі середня теж народила доньку, і знов король з королевою влаштували гуляння.

Нарешті, найстарша донька теж народила, двох хлопчиків, двійнят, але, на жаль, усе сталося не так, як гадалося. Один з двійнят був людиною, стрибучим малюком, а інший — мишеням.

Святкувань не було. І публічних оголошень теж.

Настаршу доньку охопив сором. Один з її дітей був лише твариною. Він ніколи не сяятиме, не обгорить на сонці й не отримає благословення, як інші члени королівської родини.

Діти росли, мишеня також. Воно було розумне, а вусики його завжди були чисті. Воно було кмітливіше й допитливіше за свого брата і двоюрідних сестер.

Та все ж воно було огидне королю і королеві. Мати якнайскоріше поставила мишеня на ноги, дала йому маленьку торбинку з чорницями та горішками й відправила його у світ.

І мишеня пішло, тому що, надивившись на придворне життя, зрозуміло, що воно завжди буде неприємною таємницею, джерелом приниження для його матері і всіх, хто його знав.

Воно навіть не обернулося на палац, що був його домом. Там у нього ніколи навіть імені не було б.

Тепер воно було вільне йти куди завгодно і зробити собі ім’я у великому-великому світі.

І, можливо,

ну раптом,

одного дня воно повернеться

і спалить це

грьобане

місце

вщент.

Загрузка...