Ми були брехунами

Частина 5. Правда

ОТ ВАМ ПРАВДА про Прекрасну Родину Синклерів. Принаймні така правда, якою її бачить дідусь. Правда, яку він ретельно приховував подалі від газет.

Якось уночі, два літа тому, одного теплого липневого вечора Ґетвік Метью Петіл, Міррен Синклер-Шеффілд і Джонатан Синклер-Денніс загинули в пожежі, яка, ймовірно, сталася через те, що в передпокої будинку розлилася каністра з пальним для моторних човнів. Будинок, про який ідеться, згорів ущент до того, як найближчі пожежні бригади встигли прибути на місце.

Кейденс Синклер-Істмен була на острові під час пожежі, але не помічала її, доки вогонь не охопив будинок повністю. Коли вона зрозуміла, що в будинку лишилися люди і тварини, полум’я не дозволило їй зайти всередину. Вона зазнала опіків рук та ніг, намагаючись їх урятувати.

Коли допомога нарешті прибула, міс Істмен знайшли на маленькому пляжі, частково зануреною у воду, скрученою калачиком. Вона була не здатна відповідати на запитання про те, що сталося, а також, схоже, отримала черепно-мозкову травму. Довгий час після нещасного випадку дівчина приймала сильнодійні седативні препарати.

Гарріс Синклер, власник острова, відмовився від будь-яких офіційних розслідувань причин пожежі. Також постраждало багато дерев навколо будинку.

Було влаштовано похорон для Ґетвіка Метью Петіла, Міррен Синклер-Шеффілд і Джонатана Синклера-Денніса у їхніх рідних містах — Кембриджі та Нью-Йорку. Кейденс Синклер-Істмен почувалася недостатньо добре, щоб прийти.

Наступного літа родина Синклерів повернулася на Бічвуд. Вони роз’єдналися. Вони тужили. Вони багато пили.

Вони збудували новий будинок на згарищі старого.

Кейденс Синклер-Істмен не пам’ятала нічого ні про події, пов’язані з пожежею, ні про саму пожежу. Її опіки швидко загоїлися, але стосовно подій минулого літа спостерігалася вибіркова амнезія. Вона наполегливо наголошувала на тому, що пошкодила голову під час плавання. Лікарі припустили, що її важкі мігрені були спричинені неусвідомленими почуттями провини й горя. Кейденс пила сильні ліки і була дуже вразлива як фізично, так і психічно.

Ті самі лікарі порадили матері Кейденс припинити нагадувати їй, що сталося, якщо та не пам’ятає сама. Для роз’ятреної рани щоденних повторів буде забагато. Нехай вона згадує у власному темпі. Їй не можна повертатися на Бічвуд, поки не мине достатній для одужання час. Власне, слід зробити все можливе, аби найближчим літом Кейденс не потрапила на острів.

Кейденс виявляла таке нестримне бажання позбавитися непотрібних їй речей, навіть якщо вони були дорогі їй як пам’ять, ніби карала себе за минулі злочини. Вона пофарбувала волосся в темний колір і почала вдягатися дуже просто. Мати Кейденс радилася з професіоналами щодо її поведінки, але вони сказали, що це, схоже, невід’ємна складова проживання горя.

За два роки після нещасного випадку родина почала отямлюватися. Після довгої відсутності Кейденс повернулася до школи. Нарешті дівчина висловила бажання з’їздити на острів Бічвуд. Лікарі та члени родини погодилися: це може піти їй на користь.

На острові цикл її одужання, напевне, завершиться.

ГОЛОВНЕ — НЕ ОБЛИЙТЕ НОГИ. І одяг. Просочіть шафи для білизни, рушники, підлогу, книжки, ліжка. Не забудьте поставити каністру з пальним подалі від місця підпалу, щоб ви змогли потім її взяти.

Простежте, як папір займеться, полум’я розгориться. А потім тікайте. Скористайтеся сходами на кухні і виходьте через передпокій.

Не забудьте захопити вашу каністру і повернути її в сарай для човнів.

Побачимося в Каддлдауні. Там ми покладемо одяг у пральну машинку, перевдягнемося, потім підемо подивитися на вогонь, а вже тоді викличемо пожежників.

То були останні слова, які я їм промовила. Джонні та Міррен пішли на два верхні поверхи Клермонту з каністрами і газетами для розпалювання.

Я поцілувала Ґета, перш ніж він спустився в підвал. «Побачимося в кращому світі», — сказав він мені, і я засміялася.

Ми були трохи п’яні. Ми напилися вином, яке тітки не допили, поїхавши з острова. Спочатку від алкоголю я почувалася піднесеною й всесильною — поки не опинилася сама на кухні. Потім мене нудило і паморочилося в голові.

Будинок був холодний. Він видавався чимось, що заслуговувало бути зруйнованим. У ньому було повно речей, через які тітки сварилися. Дорогі витвори мистецтва, порцеляна, фотографії. Усі ці речі розпалювали в родині ненависть. Я ударила кулаком по дитячому портрету мами, Керрі й Бесс, на якому вони широко посміхаються на камеру. Скло розлетілося на друзки, і я відскочила.

Через вино в голові все сплуталося. Я не звикла пити.

Тримаючи в одній руці каністру, а в другій — старі газети, я вирішила якомога швидше покласти цьому край. Спершу я залила кухню, потім комору. Я вже залила їдальню і просочувала канапи у вітальні, коли до мене дійшло, що почати треба було з тієї частини будинку, яка розташована далі від дверей передпокою. То був наш вихід. Кухня мала би бути останньою, адже лише так я могла б вибігти, не промочивши ніг пальним.

Тупо.

Парадні двері, які відчинялися на терасу з вітальні, вже були в пальному, але залишалися ще маленькі запасні двері. Вони були біля кабінету дідуся і виходили на стежку до будинку персоналу. Я скористаюся ними.

Я залила пальним частину холу, а потім майстерню, де мені раптом стало прикро нищити бабусині прекрасні тканини і барвисті нитки. Вона б не пробачила такого вчинку. Бабуся любила ці відрізи тканини, свою швацьку машинку, свої гарні-гарні речі.

Знову тупа помилка. Я розлила пальне на мокасини.

Добре. Слід зберігати спокій. Я побуду в них, поки не закінчу, а коли вибіжу на вулицю, кину їх у вогонь за спиною.

У кабінеті дідуся я стояла на столі, плескаючи на книжкові полиці, що простяглися до стелі, тримаючи каністру подалі від себе. У мене лишилося багато пального, а це була моя остання кімната, тож книжкам дісталося багато.

Потім я залила підлогу, склала на ній газети і відступила в маленький коридорчик, який вів до запасного виходу. Я зняла мокасини й кинула на стос журналів. Я відступила у проріз сухих дверей і відставила каністру. Дістала з кишені джинсів коробку сірників і запалила рулон паперових рушників.

Я кинула палаючий рулон на старі газети і простежила, як вони зайнялися. Вогонь загорівся, здійнявся, розповсюдився. Через подвійні двері кабінету я бачила, як вогонь перекинувся на коридор з одного боку і на вітальню з другого. Канапа запалала.

Потім переді мною вибухнули вогнем книжкові полиці, папір, просочений пальним, горів найшвидше. Раптом стелю охопило полум’я. Я не могла відвести очей. Воно було жахливе. Якесь неземне.

Потім хтось закричав. І ще раз закричав.

Звук долинав з кімнати просто наді мною, зі спальні. На другому поверсі працював Джонні. Я підпалила кабінет, і полум’я розгорілося тут швидше, ніж деінде. Вогонь підіймався, а Джонні ще не вийшов.

О ні, о ні, о ні. Я кинулася до запасних дверей, але вони були замкнуті на засуви. Руки мої були слизькі від пального. Метал уже нагрівся. Я відсувала засуви — один, два, три, але щось пішло не так і двері заклинило.

Знов крик.

Я знову спробувала відімкнути засуви. Не змогла. Здалася.

Затуливши рот та ніс руками, я пробігла крізь палаючий кабінет і коридор на кухню. Дякувати Богові, вона ще не горіла. Я кинулася по вологій підлозі до передпокою.

Спіткнулася, ковзнула і впала, вимастившись у калюжі пального.

Краї моїх джинсів загорілися, поки я бігла через кабінет. Полум’я перекинулося на пальне на підлозі кухні й підповзло до буфета в сільському стилі і до бабусиних веселих рушників для посуду. Вогонь ковзнув до виходу з передпокою просто переді мною, і я бачила, що тепер джинси горять уже від гомілок до колін. Я кинулась до дверей, пробігаючи крізь полум’я.

— Виходьте! — кричала я, хоча сумнівалася, що мене хтось чує. — Швидко виходьте!

На вулиці я кинулася на траву. Покачалася, поки джинси не припинили горіти.

Я бачила, що два верхні поверхи Клермонту вже палали, та і мій перший поверх був охоплений вогнем. Щодо підвалу я не могла стверджувати напевне.

— Ґет! Джонні! Міррен! Де ви?

Тиша.

Стримуючи паніку, я сказала собі, що вони, мабуть, уже вийшли. Треба заспокоїтися. Усе буде гаразд. Мусить бути.

— Де ви? — загорлала я знов.

Укотре без відповіді.

Вони, мабуть, у сараї для човнів, пішли залишити свої каністри. Це було недалеко, і я побігла, вигукуючи їхні імена так голосно, як тільки могла. Мої босі ноги стукотіли дерев’яною стежкою, і від цього стукоту розливалась якась дивна луна.

Двері були зачинені. Я різко їх шарпнула.

— Ґет! Джонні! Міррен!

Нікого. Але вони можуть уже чекати в Каддлдауні, правда ж? Дивуються, напевне, чому мене так довго нема.

Доріжка від сараю для човнів проходить повз тенісні корти і до Каддлдауну. Я знов біжу, острів якийсь незвичайно тихий у темряві. Я повторюю собі знов і знов: «Вони там. Чекають на мене. Хвилюються за мене. Ми радітимемо тому, що ми всі в безпеці. Ми промиємо мої опіки крижаною водою і відчуватимемо, як нам неймовірно пощастило. Так і буде».

Але коли я підходжу до будинку, то бачу, що там темно. Ніхто не чекає на мене.

Я кидаюся до Клермонту, і, коли бачу його, він горить увесь — знизу догори. Кімната з баштою палає, спальні горять, вікна підвалу мерехтять помаранчевим світлом. Навколо гаряче.

Я підбігаю до передпокою і відчиняю двері. Дим виривається назовні. Я стягую просочені пальним джинси і светр, задихаючись і кашляючи. Я заходжу всередину, просуваюся до сходів на кухні, прямуючи до підвалу.

На півдорозі до підвалу стіна вогню. Стіна. Ґет не вийшов. І поблизу його нема.

Я розвернулася і побігла нагору до Джонні та Міррен, але дерево палало в мене під ногами. Поруччя палало. Сходи переді мною з іскрами обвалилися. Я позадкувала.

Я не могла піднятися.

Я не могла їх урятувати.

Я могла йти лише вниз, і більше нікуди,

нікуди,

нікуди,

нікуди.

Я пам’ятаю ЦЕ як зараз, сидячи на сходах Уїндерміру, досі вдивляючись у те місце, де Ґет розчинився в темряві. Усвідомлення того, що я скоїла, опускається туманом мені на груди — холодним, темним, всеохопним. Обличчя судомить, я зіщулююся. Крижаний туман розтікається з грудей по спині й шиї. Проникає мені в голову і спускається вниз по хребту.

Холодні, холодні докори сумління.

Не треба було поливати кухню першою. Не треба було підпалювати кабінет. Як тупо було просочувати книжки аж так ретельно. Будь-хто сказав би, як саме вони згорять. Будь-хто.

Треба було домовитися, коли саме підпалювати газети. Мені треба було наполягти на тому, щоб ми трималися разом. Не треба було мені бігти в сарай. Не треба було бігти до Каддлдауну.

Якби ж я швидше повернулася до Клермонту, я б могла витягти Джонні. Або попередити Ґета, перш ніж запалав підвал. Можливо, я могла б знайти вогнегасники і якось зупинити полум’я.

Можливо, можливо. Якби, якби.

Я так багато хотіла: життя без обмежень і упереджень. Життя, у якому можна вільно кохати і бути коханою.

І от — я убила їх. Моїх Брехунів, моїх любих Брехунів.

Убила їх. Мою Міррен, мого Джонні, мого Ґета.

Це усвідомлення проникає по хребту в плечі і в кінчики пальців. Воно перетворює їх на кригу. Вони кришаться і розпадаються, маленькі скалки осипаються на сходи Уїндерміру. Тріщини розходяться по руках, і по плечах, і по шиї. Обличчя моє заморожене і перекошене відьминим криком горя. Горло моє стиснуло. Я не можу вимовити ані звуку.

Ось я, вкрита кригою, хоча заслуговую на те, щоб згоріти.

Краще б я мовчала про те, що слід взяти все у власні руки. Я могла б не говорити цього. Піти на компроміс. Говорити по телефону було б не так уже й погано. Ми б невдовзі отримали права. Вступили б до коледжів, і будинки прекрасної родини Синклерів втратили б будь-яке значення.

Ми могли би бути терплячими.

Я могла б стати голосом розсудливості.

Ми могли б, випивши тітчиного вина, забути наші амбіції. Вино могло б присипити нас. Ми могли б відключитися перед телевізором, хай сердиті і безсилі, але нічого не підпаливши.

Я нічого не можу повернути.

Я повзу всередину і нагору в спальню, на руках з потрісканої криги, лишаючи за собою шматочки змерзлої плоті. П’ятки, коліна.

Під ковдрами я здригаюся в конвульсіях, частини мене відпадають, лишаючись на подушці. Пальці. Зуби. Щелепа. Ключиці. Нарешті, нарешті тремтіння припиняється. Я починаю зігріватися й танути.

Я оплакую своїх тіток, які втратили своїх перших дітей. Вілла, який втратив брата.

Ліберті, Бонні і Тафта, які втратили сестру.

Дідуся, який бачив не тільки, як згорів ущент його палац, а й те, як загинули його онуки.

Собак, бідних неслухняних собак.

Я оплакую безглузді, бездумні скарги, які озвучувала все літо. Ганебну жалість до себе. Плани на майбутнє.

Я оплакую всі речі, які пороздавала. Я сумую за своєю подушкою, книжками, фотографіями. Я здригаюся від своєї подоби благодійності, від своїх нібито чеснот, від брехні, яку я собі казала, від покарань, які сама собі призначила, і покарань, які накликала на свою матір.

Я плачу, жахаючись того, що я тягар для всієї родини, але ще жахливіше те, що я — причина такого болю.

Врешті-решт, ми не врятували ідилію. Вона зникла назавжди, якщо взагалі колись існувала. Її незаплямованість, чистота минулих днів розвіялися, коли ми осягнули розмах гніву тіток після того, як померла бабуся, а дідусь почав божеволіти.

Коли ми стали злочинцями. Коли ми стали привидами.

Тітки обіймалися не тому, що звільнилися від ваги Клермонту і всього, що він символізував, а через горе і співчуття. Не тому, що ми звільнили їх, а тому, що скалічили і перед лицем трагедії вони трималися одна одної.

Джонні. Джонні хотів пробігти марафон. Хотів бігти милю за милею, доводячи, що його легені не підведуть. Доводячи, що він саме такий чоловік, яким хотів бачити його дідусь, доводячи, що він сильний, незважаючи на свій зріст.

Його легені наповнилися димом. Тепер йому нема чого доводити. Нема причин бігти.

Він хотів купити машину і їсти красиві тістечка, які бачив у вітринах кондитерських. Він хотів багато сміятися, купувати витвори мистецтва і носити добре пошитий одяг. Светри, шалики, вовняні смугасті речі. Він хотів змайструвати тунця з «Лего» на заміну опудала. Він відмовлявся бути серйозним, він був збіса несерйозний, але речам, які мали для нього значення, він віддавався повністю. Бігу. Віллу і Керрі. Брехунам. Своєму почуттю справедливості. Він відмовився від грошей на навчання, не розмірковуючи, аби захистити свої принципи.

Я думаю про сильні руки Джонні, смужку білого крему проти засмаги на його носі, про час, коли ми разом почувалися недобре через отруйний плющ і лежали поряд у гамаку, почісуючись. Про те, як він збудував нам з Міррен ляльковий будиночок з картону і каміння, яке знайшов на березі.

Джонатан Синклер-Денніс, ти був би світлом у темряві для багатьох людей. Ти був світлом. Ти був.

І я підвела тебе найгіршим із можливих способів.

Я оплакую Міррен, яка хотіла побачити Конґо. Вона ще не знала, як хоче жити і у що вона вірить, але знала, що то її місце. Тепер воно ніколи не буде для неї реальним, завжди лишиться тільки на фотографіях, у кіно і в історіях, опублікованих заради людської розваги.

Міррен багато говорила про сексуальні стосунки, але ніколи їх не мала. Коли ми були менші, то часто засиджувалися вночі, спали разом на терасі Уїндерміру в спальних мішках, сміялися, їли вершкову помадку. Ми лаялися через Барбі, і робили одна одній макіяж, і мріяли про кохання. У Міррен ніколи не буде весілля з жовтими трояндами і нареченого, який кохатиме її досить сильно, аби вдягти чудернацький жовтий смокінг.

Вона була дратівлива. І зверхня. Але завжди вміла з цього посміятися. Її легко було довести до істерики, і вона майже завжди була зла на Бесс і знервована через близнючок, але потім їй ставало шкода і вона страждала і мучилася через свій гострий язик. Вона справді любила свою родину, любила їх усіх, і часто читала малим книжки, і допомагала робити морозиво, і віддавала їм гарні мушлі, які знаходила на березі.

Вона не може більше вдосконалюватися.

Вона не хотіла стати, як мати. Не хотіла бути принцесою, ні. Можливо, дослідницею, бізнес-леді, доброю самарянкою, тою, хто готує морозиво, — щось таке.

Кимось, ким вона ніколи не стане через мене.

Міррен, я не можу навіть вимовити «пробач». Навіть у скраблі не знайдеться слова, щоб описати, як мені погано.

І Ґет, мій Ґет.

Він ніколи не вступить до коледжу. Його розум завжди був спраглий, він постійно перевертав усе догори дригом, шукав відповідей, а не розуміння. Він ніколи не задовольнить свою допитливість, ніколи не прочитає сто найкращих романів усіх часів і народів, ніколи не стане тією великою людиною, якою мріяв стати.

Він хотів зупиняти зло. Хотів проявляти свій гнів. Він жив на повну, мій сміливий Ґет. Він не мовчав, коли люди хотіли, аби він замовк, він змушував їх слухати і слухав у відповідь. Він відмовлявся вважати речі простими, хоча його завжди було легко насмішити.

О, і він мене смішив. І змушував думати, навіть коли мені не хотілося, коли було лінь звертати на щось увагу.

Ґет дозволяв крові з моїх ран текти і текти на нього. Він не зважав. Він хотів знати, чому я поранена. Він питав, як йому загоїти мої рани.

Він більше ніколи не скуштує шоколаду.

Я кохала його. Кохала. Усім серцем. Але він мав рацію. Я не знала його насправді. Я ніколи не побачу його квартири, не їстиму того, що приготувала його мама, не познайомлюся з його шкільними друзями. Я ніколи не побачу простирадла на його ліжку і постерів на стіні його кімнати. Я ніколи не побачу їдальні, де він їв сендвічі з омлетом на сніданок, і закутка, де він залишав свій велосипед, прикріпивши його подвійним замком.

Я навіть не знаю, чи купував він сендвічі з омлетом і чи чіпляв постери на стіни. Я навіть не знаю, чи було в нього простирадло та велосипед. Я лише уявляю — і закуток, і подвійний замок, — тому що я ніколи не була у нього вдома, не бачила його життя, не знала, якою людиною був Ґет поза островом Бічвуд.

Тепер його кімната вже, напевне, порожня. Минуло два роки, як він помер.

Ми могли б.

Ми могли б.

Я втратила тебе, Ґете, через те, що була відчайдушно, відчайдушно закохана.

Я думаю про те, як згоріли мої Брехуни, про останні хвилини їхнього життя, як вони задихалися димом, як зайнялася їхня шкіра. Як боляче їм було.

Волосся Міррен у вогні. Тіло Джонні на підлозі. Кисті Ґета, обпалені кінчики пальців, руки поглинає полум’я.

На долонях написані слова.

На лівій: «Ґет». На правій: «Кейденс». Моїм почерком.

Я плачу, бо я єдина, хто вижив. Бо мені доведеться прожити життя без Брехунів. Тому що їм доведеться пройти те, що на них чекає, без мене.

Я, Ґет, Джонні та Міррен.

Міррен, Ґет, Джонні та я.

Ми були тут цього літа. І водночас нас не було. Так і ні.

Це моя провина, моя провина, моя — але попри це вони люблять мене. Незважаючи на собак, на мою дурість і пафосність, на наш злочин. Незважаючи на мій егоїзм, незважаючи на моє ниття, незважаючи на мою бісову удачу бути єдиною, хто вижив, і незважаючи на мою нездатність це оцінити, тоді як у них — у них немає нічого. Нічого, окрім цього останнього літа разом.

Вони сказали, що люблять мене. Я відчувала це в Ґетових цілунках.

У тому, як сміявся Джонні.

Міррен навіть прокричала це в морську далечінь.

Я ДУМАЮ, САМЕ ТОМУ вони й були тут. Тому, що були мені потрібні.

МАМА СТУКАЄ У ДВЕРІ моєї кімнати і кличе мене. Я не відповідаю.

За годину вона стукає знов.

— Пустиш мене чи як?

— Йди геть.

— Це мігрень? Просто скажи.

— Це не мігрень, — відказую я. — Це інше.

— Я люблю тебе, Кейді.

Відколи я захворіла, вона весь час це повторює, але тільки тепер я розумію, що вона має на увазі: «Я люблю тебе, незважаючи на своє горе. Незважаючи на те, що ти несповна розуму. Я люблю тебе попри свої підозри щодо тебе».

— Ти ж знаєш, що ми всі тебе любимо? — кричить вона з-за дверей. — Тітка Бесс, і тітка Керрі, і дідусь, і всі ми? Бесс готує чорничний пиріг, який ти любиш. Витягне його за півгодини. Можеш ним поснідати. Я в неї спитала.

Я встаю. Підходжу до дверей і відчиняю, виглядаючи у щілину.

— Передай Бесс від мене «дякую», — кажу я. — Але я не можу прийти просто зараз.

— Ти плакала.

— Трішки.

— Ясно.

— Пробач, я знаю, що ти хочеш, аби за сніданком я була з вами в будинку.

— Не треба вибачатися, — каже мама. — Правда, Кейді, це не обов’язково.

ЯК ЗАВЖДИ, у Каддлдауні не видно нікого, поки мої ноги не стукотять по сходах. Тоді біля дверей з’являється Джонні, обережно ступаючи по битому склу. Побачивши моє обличчя, він завмирає.

— Ти згадала, — каже він.

Я киваю.

— Ти все згадала?

— Я не знала, чи ви досі тут.

Він простягає до мене руку. На дотик він теплий і реальний, але під очима — мішки, він змучений і блідий. І здається молодшим. Йому лише п’ятнадцять.

— Ми не можемо лишитися надовго, — говорить Джонні. — Це стає дедалі складніше.

Я киваю.

— Міррен найгірше, але ми теж уже відчуваємо.

— І де ви опинитесь потім?

— Коли підемо?

— Угу.

— Там, де ми перебуваємо, коли тебе тут немає. Там, де ми й були. Це як… — Джонні замовкає і чухає голову. — Як відпочинок. Як ніщо, коли так можна сказати. І, щиро кажучи, Кейді, я люблю тебе, я стомився до чортиків. Я просто хочу лягти і все. Для мене все це трапилося дуже, дуже давно.

Я дивлюся на нього.

— Мені так шкода, так шкода, милий мій старий Джонні, — кажу я, відчуваючи, що сльози вже стоять в очах.

— Не твоя провина, — відповідає Джонні. — Тобто ми зробили це разом, ми всі збожеволіли, ми всі мусимо відповідати. Не треба нести цей тягар, — говорить він. — Сумуй, шкодуй, але не вали все на себе.

Ми заходимо всередину, і Міррен виходить зі своєї кімнати. Я розумію, що, можливо, її не було тут до того, як я з’явилася на порозі. Вона мене обіймає. Її медове волосся тьмяне, кутики губ сухі й потріскані.

— Шкода, що я не змогла змінити нічого на краще, Кейді, — каже вона. — Мені дали один-єдиний шанс побути тут, і я не знаю, я змарнувала його, стільки брехала.

— Усе гаразд.

— Я хотіла бути людиною, яка вміє приймати, але в мені повно невитраченого гніву. Я думала, що буду правильною і мудрою, але натомість заздрила тобі і злилася на всю родину. Все переплуталося, а тепер усьому кінець, — говорить вона, ховаючи обличчя мені в плече.

Я обіймаю її:

— Ти була собою, Міррен. Більше мені нічого не треба.

— Мені треба йти, — каже вона. — Я не можу більше тут лишатися. Я йду до моря.

Ні. Будь ласка. Не йди. Не залишай мене, Міррен, Міррен. Ти потрібна мені.

Ось що я хочу сказати. Прокричати. Але не роблю цього.

Частина мене хоче стекти кров’ю у великій кімнаті або розтанути, перетворившись на калюжу болю. Але цього я теж не роблю. Я не скаржуся, не жаліюся.

Я просто плачу. Я плачу, і притискаю Міррен міцніше, і цілую її в теплу щоку, і намагаюся запам’ятати її обличчя.

Ми тримаємося за руки, втрьох ідучи на маленький пляж.

Ґет уже там, чекає на нас. Його профіль на тлі неба. Він назавжди залишиться для мене таким. Він повертається й усміхається мені. Біжить, і підхоплює мене, і крутить, ніби нам є що святкувати. Ніби ми щаслива закохана пара на березі океану.

Я вже не схлипую, але сльози без упину струменять із моїх очей. Джонні знімає свою кофту і віддає мені.

— Витри шмарклі, — турботливо пропонує він.

Міррен скидає сарафан і лишається в купальнику.

— Не можу повірити, що для цього випадку ти вдяглася в купальник, — каже Ґет, досі обіймаючи мене.

— Здуріти можна, — додає Джонні.

— Я люблю цей купальник, — говорить Міррен. — Я купила його в Едгартауні п’ятнадцятого літа. Пам’ятаєш, Кейді?

І я раптом розумію, що пам’ятаю.

Ми страшенно знудилися; малеча взяла напрокат велосипеди, щоб поїхати на ту екскурсію до Оук-Блафф, і ми гадки не мали, коли вони повернуться. Ми мусили дочекатися їх і привезти назад на човні. Хай там як, але ми купували солодощі, дивилися на вітровкази і нарешті зайшли у магазин для туристів і приміряли найвульгарніші купальні костюми, які знайшли.

— Тут на попі написано «Він’ярд для коханців», — кажу я Джонні.

Міррен обертається, і справді — там напис.

— Вогонь слави і все таке[21], — говорить вона не без гіркоти. Вона підходить і цілує мене в щоку. — Будь трохи добріше, ніж мусиш, Кейді, і все буде добре.

— І ніколи не їж нічого, більшого за власну дупу! — горлає Джонні.

Він швиденько обіймає мене і скидає туфлі. Вони вдвох заходять у воду.

Я повертаюся до Ґета.

— Ти теж підеш?

Він киває.

— Мені так шкода, Ґете. Мені так шкода, так шкода, і я ніколи не зможу загладити свою провину перед тобою.

Він цілує мене, і я відчуваю, як він тремтить, і обіймаю його так, ніби можу зупинити, ніби можу змусити цей момент тривати, але його шкіра холодна і волога від сліз, і я знаю, що він іде.

Добре бути коханим, хай навіть ненадовго.

Приємно знати, що колись давно були собі на світі я і Ґет.

Потім він вирушає, і я не можу витримати розлуки, і я думаю, що це не може бути кінець. Неможливо повірити, що ми більше не будемо разом, особливо тепер, коли наше кохання таке справжнє. У цієї історії мало бути щасливе закінчення.

Але ні.

Він залишає мене.

Звичайно, він уже мертвий.

Історія скінчилася давно.

Ґет забігає в море, не обертаючись, занурюється в одязі, пірнає під маленькі хвилі.

Брехуни випливають повз край бухточки у відкритий океан. Сонце високо в небі й мерехтить у воді, як яскраво, як яскраво. І потім вони пірнають — чи щось таке — чи щось таке, — і потім їх уже нема.

Лишилась я, на найпівденнішій точці острова Бічвуд. Я на маленькому пляжі, сама.

Я СПЛЮ, НАПЕВНЕ, цілими днями. Розплющую очі, за вікнами світло. Розплющую знову — темно.

Нарешті я встаю. У дзеркалі в туалеті я бачу, що моє волосся більше не чорне. Воно вимилося і стало каштановим, а корені світлими. Шкіра моя у веснянках, губи пересохли від сонця.

Я не впевнена, чи знаю цю дівчину в дзеркалі.

Бош, Ґрендел та Поппі виходять разом зі мною з будинку, соплять і метляють хвостами. На кухні Нового Клермонту тітки готують сендвічі для ланчу на природі. Джинні миє холодильник. Ед ставить охолоджуватися пляшки лимонаду та імбирного елю.

Ед.

— Привіт, Еде!

Він махає мені. Відкриває пляшку елю і передає її Керрі. Копирсається в морозилці, шукаючи ще один пакет з льодом.

Бонні читає, а Ліберті нарізає помідори.

Два торти (на одному написано «Шоколад», а на другому — «Ваніль») стоять на стійці в коробках з пекарні. Я бажаю близнючкам щасливого дня народження.

Бонні відриває очі від книжки «Колективні появи привидів».

— Тобі вже краще? — питає вона.

— Так.

— А на вигляд не скажеш.

— Замовкни.

— Бонні зараза, і з цим нічого не зробиш, — говорить Ліберті. — Але завтра ми йдемо кататися на банані, якщо хочеш, ходімо з нами.

— Добре, — кажу я.

— Тобі не можна керувати човном. Керуватимемо ми.

— Ага.

Мама обіймає мене, довго, вдумливо, але я нічого їй не кажу.

Не зараз. Можливо, пізніше. Вона і так знає, що я згадала.

Вона знала це, коли стукала до мене в кімнату, я впевнена.

Я погоджуюсь, аби вона дала мені скон, який лишився зі сніданку, і трохи апельсинового соку з холодильника.

Я знаходжу перманентний маркер і пишу на руках.

На лівій: «Будь трохи».

На правій: «Добріше».

Надворі Тафт і Вілл гацають навколо японського саду. Шукають незвичайні камінці. Я шукаю разом з ними. Вони наказали мені шукати блискучі й ті, що можуть бути наконечниками стріл.

Коли Тафт знаходить і віддає мені фіолетовий камінець, бо пам’ятає, що я люблю фіолетове, я ховаю його в кишеню.

УДЕНЬ МИ З ДІДУСЕМ їдемо до Едгартауна. Бесс наполягає на тому, щоб нас відвезти, але йде собі, коли ми вирушаємо по крамницях. Я знаходжу для близнючок сумки на плече з красивої тканини, а дідусь вмовляє мене купити збірку казок у книжковій крамниці.

— Бачу, Ед повернувся, — кажу, поки ми чекаємо біля каси.

— Угу.

— Він тобі не подобається.

— Не дуже.

— Але він тут.

— Так.

— З Керрі.

— Так. — Дідусь насуплює брови. — Так, годі мене діймати. Ходімо за помадкою.

Так ми і робимо. Це гарна прогулянка. Він лише раз називає мене Міррен.

ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ МИ ВІДЗНАЧАЄМО ввечері, з тортами і подарунками. Тафт посковзнувся на цукрі й подряпав коліно об великий камінь у саду. Я веду його у ванну кімнату, щоб знайти пластир.

— Міррен завжди наклеювала мені пластир, — каже він. — Ну коли я був іще малий.

Я стискаю його руку.

— Хочеш, щоб я наклеїла його тобі?

— Замовкни, — говорить він. — Мені вже десять.

НАСТУПНОГО ДНЯ я йду в Каддлдаун і заглядаю під мийку.

Там є ганчірки та спрей для прибирання із запахом лимону. Паперові рушники. Пляшка білизни.

Я підмітаю розбите скло і зім’яті стрічки. Складаю порожні пляшки в пакети. Збираю пилосмоком картопляні чіпси. Відшкрябую липку підлогу на кухні. Перу ковдри.

Я витираю бруд з вікон, складаю в шафу настільні ігри, виношу сміття зі спальних кімнат.

Залишаю меблі стояти так, як подобалося Міррен.

Піддаючись миттєвому пориву, я беру блокнот і кулькову ручку з кімнати Тафта і починаю малювати. Це лише фігурки з паличок і кіл, але в них легко впізнати моїх Брехунів.

Ґет з його трагічним профілем сидить, читаючи книжку. Міррен танцює в купальнику. Джонні знімає маску для дайвінгу та тримає краба.

Закінчивши, я прикріпляю малюнок до холодильника поряд із зображеннями тата, бабусі та ретриверів.

ЖИВ СОБІ КОЛИСЬ король, у якого було три вродливі доньки. Доньки подорослішали, стали жінками, жінки народили дітей, прекрасних дітей, багато, багато дітей, але сталося дещо погане,

дещо безґлузде,

злочинне,

жахливе,

щось, чого можна було уникнути,

щось, чого не мало статися ніколи,

і водночас щось, що, врешті-решт, змогли пробачити.

Діти загинули в пожежі — всі, крім однієї дівчинки.

Вона лишилася сама, і…

Ні, не зовсім так.

У вогні загинули всі, окрім двох хлопчиків і трьох дівчаток.

Троє дівчат і двоє хлопців лишилися.

Кейденс, Ліберті, Бонні, Тафт і Вілл.

І троє принцес, їхні матері, страждали від горя та розпачу. Вони пили і купували різні речі, нічого не їли, і фанатично все мили, і постійно думали про те саме. У горі вони плакали і плакали, зблизилися і пробачили одна одну. Чоловіки принцес теж були розлючені, хоча вони були далеко, а король поринув у легке божевілля, з якого лише іноді проглядав колишній правитель.

Щодо дітей, вони були шалені і злі. Їх роздирали докори сумління за те, що вони лишилися живі, роздирали головний біль і страх перед привидами, роздирали нічні жахи і дивні пориви, які були покаранням за те, що вони були живі, коли решта померли.

Принцеси, і чоловіки, і король, і діти розкришилися, як яєчна шкаралупа, розсипчаста і гарна, адже вони завжди лишалися гарними. Здавалося,

ніби,

ніби

трагедія позначила кінець родини.

Можливо, так воно й було.

А можливо, і ні.

Вони лишалися прекрасною родиною. Досі.

І вони це знали. Насправді тавро трагедії з часом стало ознакою привабливості. Ознакою таємничості і джерелом захоплення для тих, хто спостерігав за родиною здаля.

«Старші діти загинули в пожежі, — казали вони: мешканці Бурлінґтона, сусіди з Кембриджа, батьки учнів приватної школи в Нижньому Мангеттені і поважні містяни в Бостоні. — Острів охопив вогонь, — казали вони. — Пам’ятаєте, кілька років тому?»

В очах людей три прекрасні доньки стали ще прекраснішими. І вони усвідомлювали цей факт. Як і їх батько, навіть коли його розум тьмарився.

Діти, які лишилися, — Кейденс, Ліберті, Бонні, Тафт і Вілл — знають, що трагедія зовсім не приваблива. Вони знають, що насправді вона не така, якою видається на сцені або на сторінках книжок. Вона — ані винесене покарання, ані засвоєний урок. Жахи її стосуються не однієї людини.

Трагедія потворна і заплутана, тупа і складна для розуміння.

Ось що знають ці діти.

І вони знають, що історії про їхню родину —

і правда, і брехня водночас.

І в цих історій безліч варіацій.

І люди продовжують їх розповідати.

МОЄ ПОВНЕ ІМ’Я — Кейденс Синклер-Істмен.

Я живу в Бурлінґтоні, штат Вермонт, з мамою і трьома собаками.

Мені майже вісімнадцять.

У мене є потертий читацький квиток, конверт засушених квіток шипшини, книга казок і жменя фіолетових камінців. Ось майже і все.

Я

винна

в безглуздому брехливому злочині,

який став

трагедією.

Так, це правда, що я закохалася в декого і він помер разом із двома іншими людьми, яких я любила найбільше у світі. Це головна річ, яку про мене слід знати,

єдине, що важило протягом довгого часу,

хоча я сама цього не розуміла.

Але має бути ще щось.

Буде ще.

МОЄ ПОВНЕ ІМ’Я — Кейденс Синклер-Істмен.

Я потерпаю від мігреней. Я терпіти не можу дурнів.

Я люблю гру слів.

Я триваю.