Ми були брехунами

Частина 4. Дивіться, пожежа!

ДИВІТЬСЯ.

Пожежа!

Он там, на північній вершині острова Бічвуд. Там, де клен схиляється над широкою галявиною.

Будинок у вогні. Полум’я здіймається високо, підсвічуючи небо. І ніхто тут цьому не зарадить.

Удалині я бачу, як бригада пожежників із Він’ярду перетинає бухту в освітленому човні.

А ще далі човен бригади з Вудс-Холу, пихкаючи, прямує на пожежу, яку влаштували ми. Ґет, Джонні, Міррен та я.

Щоб спалити палац, палац короля, у якого було троє прекрасних доньок. Ми підпалили його.

Я, Джонні, Ґет і Міррен.

Тепер я це згадала,

і потік спогадів такий сильний, що збиває мене з ніг,

і я поринаю в глибину,

вниз на кам’янисте дно,

і бачу підвалини острова Бічвуд, і мої руки та ноги заціпило від холоду, а пальці просто холодні. Поки я падаю, повз мене пропливають пасма водоростей.

А потім я виринаю і знову дихаю.

І Клермонт горить.

Я В ЛІЖКУ, в Уїндермірі, за вікном бліде світанкове світло.

Сьогодні перший день мого останнього тижня на острові. Загорнувшись у ковдру, я, спотикаючись, підходжу до вікна.

Он він, Новий Клермонт. З усією його грубою сучасністю та японським садом.

Тепер я розумію, що він таке. Дім, збудований на згарищі. Згарищі життя, яке дідусь розділив з бабусею, згарищі клена, на якому гойдалася покришка, згарищі старого будинку у вікторіанському стилі з терасою та гамаком. Новий дім побудовано на кладовищі трофеїв і символів родини: карикатур із «Нью-Йоркера», опудал, вишитих подушок, сімейних портретів.

Ми спалили все це.

Того вечора, коли дідусь та решта родини попливли на човнах на інший бік бухти,

а у персоналу був вихідний,

ми, Брехуни, лишилися на острові самі

і вчотирьох зробили те, чого боялися.

Ми спалили не дім, а символ.

Спалили його вщент.

ДВЕРІ КАДДЛДАУНУ ЗАМКНУТО. Я грюкаю, поки не з’являється Джонні, на ньому той самий одяг, що й учора.

— Я готую пафосний чай, — каже він.

— Ти що, в одязі спав?

— Так.

— Ми влаштували пожежу, — повідомляю я йому, стоячи у дверях.

Більше вони мені не брехатимуть. Не ходитимуть без мене в різні місця, не ухвалюватимуть рішень. Тепер я розумію, що сталося. Ми злочинці. Ми четверо — банда.

Джонні довго дивиться мені у вічі, але нічого не каже. Нарешті навертається і йде на кухню. Я йду за ним. Джонні наливає гарячу воду з чайника по чашках.

— А що ти ще пам’ятаєш? — питає він.

Я замислююся.

Бачу вогонь. Дим. Яким був величезний Клермонт під час пожежі.

Я знаю, напевне і беззаперечно, що це ми її влаштували.

Я бачу, як рука Міррен з облупленим золотавим манікюром тримає каністру пального для моторних човнів.

Ноги Джонні, який збігає сходами з Клермонту до сараю для човнів. Дідуся, який спирається на дерево, на обличчя падає відблиск вогнища.

Ні. Поправка.

Відблиск пожежі, що спалить будинок ущент.

Але ці спогади завжди були зі мною. Просто тепер я знаю, як скласти з них пазл.

— Не все, — відповідаю я Джонні. — Я знаю лише, що ми влаштували пожежу. Я бачу полум’я.

Він лежить на підлозі, витягнувши руки над головою.

— З тобою все гаразд? — питаю я.

— Я смертельно стомлений. Якщо хочеш знати.

Джонні перекочується долілиць, притискається носом до кахлів.

— Вони сказали, що не розмовлятимуть, — бурмоче він у підлогу. — Сказали, що кінець і вони розривають стосунки.

— Хто?

— Тітки.

Я лягаю поряд з ним, щоб чути все, що він говорить.

— Тітки напивалися, щовечора, — мляво розповідає Джонні, ніби йому важко вичавлювати із себе слова. — Ставали щоразу злішими. Кричали одна на одну. Ходили, хитаючись, навколо галявини. Дідусь лише доливав оливи до вогню. Ми чули, як вони лаялися через бабусині речі і витвори мистецтва, що були в Клермонті, — але найбільше через гроші й нерухомість. Дідусь теж був напідпитку, а мама хотіла, щоб заради грошей я влаштував виставу. Адже я був найстаршим хлопцем. Вона тиснула і тиснула на мене, щоб я… навіть не знаю. Був чудовим молодим спадкоємцем. Говорив погано про тебе як про найстаршу. Був освіченою світлою надією майбутнього демократії, така якась маячня. Вона втратила дідусеву прихильність і хотіла, щоб я її повернув, аби вона не лишилася без спадку.

Поки він говорить, у моєму мозку пробігають спогади, такі яскраві й важкі, що від них робиться боляче. Я здригаюся і затуляю очі руками.

— Згадуєш іще щось про пожежу? — делікатно питає він. — Спогади повертаються?

Я на хвильку заплющую очі й перевіряю.

— Ні, не про пожежу. Інші речі.

Джонні бере мене за руку.

НАВЕСНІ ПЕРЕД П’ЯТНАДЦЯТИМ ЛІТОМ мама змушувала мене писати дідусеві. Нічого жахливого. «Думаю сьогодні про тебе і твою втрату. Сподіваюся, з тобою все добре».

Я надсилаю поточні листівки — цупкі кремові картонки, вгорі на яких надруковано «Кейденс Синклер-Істмен». «Дорогий дідусю, щойно я повернулася з 5-кілометрового пробігу на велосипедах на користь досліджень раку. Наступного тижня починаються заняття тенісної команди. У книжковому клубі ми читаємо “Повернення в Брайдсхед”. Люблю тебе».

— Просто нагадай йому, що тобі не байдуже, — казала мама. — І що ти хороша людина. Вихована і віддана родині.

Я опиралася. Ці листи здавалися чимось фальшивим. Звісно, мені було не байдуже. Я любила дідуся і справді думала про нього. Але я не хотіла надсилати йому ці нагадування про власне існування кожні два тижні.

— Він зараз дуже вразливий, — говорила мама. — Він страждає. Думає про майбутнє. Ти його перша онука.

— Але Джонні лише на три тижні молодший.

— Ось і я про це. Джонні — хлопець і лише на три тижні молодший. Тож напиши листа.

Я робила, як вона казала.

П’ЯТНАДЦЯТОГО ЛІТА на Бічвуді тітки намагалися замінити дідусеві бабусю, готували слампи і крутилися навколо нього, ніби дідусь не жив сам у Бостоні з жовтня, відколи вона померла. Але вони постійно сперечалися. Присутність бабусі більше не об’єднувала їх, і вони лаялися через спогади, через її прикраси, одяг у її гардеробній і навіть її взуття. Питання з її майном не було вирішено в жовтні. Тоді всі були надто чутливі. Лишили все це на літо. На той час, коли ми наприкінці червня приїхали на Бічвуд, Бесс уже провела інвентаризацію бабусиних речей у Бостоні й розбиралася з Клермонтом. У тіток були копії переліку на планшетах, і вони постійно його проглядали.

— Мені завжди подобалося це нефритове дерево.

— Я здивована, що ти взагалі про нього пам’ятаєш. Ти ніколи не допомагала прикрашати будинок.

— А хто, на твою думку, його привіз? Я, до речі, щороку загортала весь декор у папір.

— Мучениця.

— А ось сережки з перлинами, які мама мені обіцяла.

— З чорними перлинами? Вона казала, що я можу їх узяти.

Упродовж літа особистості тіток розпливалися, зливаючись в одне. Суперечка за суперечкою, старі обрáзи воскресали і впліталися в нові.

Варіації.

— Скажи дідусеві, як тобі подобаються вишиті скатертини, — напоумляла мене мама.

— Вони мені не подобаються.

— Він тобі не відмовить.

Ми вдвох сиділи на кухні в Уїндермірі. Вона була п’яна.

— Ти ж мене любиш, Кейденс? Ти все, що в мене є. Ти ж не як тато?

— Просто вишиті скатертини мені байдужі.

— То збреши. Похвали його бостонські скатертини. Кремові з вишивкою.

Найпростіше було пообіцяти їй, що я це зроблю.

Згодом я сказала їй, що так і зробила.

Але Бесс попросила Міррен вчинити так само.

І ніхто з нас не став благати дідуся про ті довбані скатертини.

МИ З ҐЕТОМ плавали вночі. Лежали на брукованій деревом стежці і дивилися на зорі. Цілувалися на горищі. Закохалися.

Він подарував мені книжку. З усім-усім.

Ми не говорили про Ракель. Я не могла спитати. Він не міг сказати.

Чотирнадцятого липня у близнючок був день народження, а з цього приводу завжди влаштовували бенкет. Усі дванадцятеро членів родини посідали за довгим столом на галявині Клермонту. На столі лобстери та картопля з ікрою. Маленькі горщики розтопленого масла. Бебі-овочі та базилік. На кухонній стійці всередині чекали два торти — ванільний та шоколадний.

Малеча голосно бавилася лобстерами — нападали одне на одного клішнями і плямкали м’ясом. Джонні розповідав історії. Ми з Міррен сміялися. Ми здивувалися, коли дідусь підійшов і уклинився поміж нами з Ґетом.

— Я хочу спитати вашої поради, — сказав він. — Поради молоді.

— Ми прекрасні мудрі молоді люди, — мовив Джонні, — тож ти прийшов за адресою.

— Знаєте, — продовжив дідусь, — я не молодішаю, хоча й добре виглядаю.

— Ага, ага, — сказала я.

— Ми з Тетчером наводимо лад у моїх фінансах. І я думаю про те, щоб лишити значну частину майна своїй альма-матер.

— Гарварду? Нащо, тату? — запитала мама, підійшовши і ставши за спиною в Міррен.

Дідусь усміхнувся.

— Можливо, щоб заснувати студентський центр. Тоді б на його фасаді написали моє ім’я. — Він підштовхнув Ґета ліктем. — Як його краще назвати, молодий чоловіче, а?

— «Гарріс Синклер Хол»? — ризикнув запропонувати Ґет.

— Фе. — Дідусь похитав головою. — Ми вигадаємо щось краще. Джонні?

— «Центр соціалізації імені Синклера», — видав Джонні, запихаючи до рота цукіні.

— Соціалізації та закусок, — втрутилась Міррен. — «Центр соціалізації та закусок імені Синклера».

Дідусь бахнув рукою по столу.

— Звучить добре. Не науково, але поважно. Ви мене переконали. Завтра ж зателефоную Тетчеру. Моє ім’я буде на улюбленій будівлі кожного студента.

— Перш ніж її побудують, тобі доведеться померти, — зауважила я.

— Справді. Але хіба, ставши студентами, ви не пишатиметеся тим, що там написане моє прізвище?

— Ти не помреш раніше, ніж ми вступимо до коледжу, — запевнила Міррен. — Ми цього не допустимо.

— О, ну якщо ви наполягаєте. — Дідусь поцупив з тарілки Міррен шматочок хвоста лобстера і з’їв його.

Ми так легко піймалися — Міррен, Джонні та я, — відчувши престиж того, що він уявляв нас у Гарварді, відчувши незвичайність того, що він зважає на нашу думку і сміється з наших жартів. Саме так дідусь завжди ставився до нас.

— Тату, це не смішно, — обірвала його мама. — Ще й дітей у це втягнув.

— Ми не діти, — сказала я їй. — Ми розуміємо, про що йдеться.

— Ні, не розумієте, — відповіла вона, — інакше б не жартували з ним так.

Святковий дух за столом якось раптом розвіявся. Навіть малеча принишкла.

Керрі жила з Едом. Вони скуповували витвори мистецтва, які з часом могли виявитися цінними. Або не виявитися. На кошти зі свого трасту Керрі відкрила магазин прикрас і тримала його кілька років, поки він не прогорів. Ед заробляв гроші і підтримував її, але власного доходу Керрі не мала. І вони були не одружені. Їхня квартира належала йому, а їй — ні.

Бесс сама виховувала чотирьох дітей. У неї були певні кошти з її трасту, як у мами і Керрі, але, коли вона розлучилася, будинок залишився Броді. Вона не працювала, відколи одружилася, а до цього була лише помічницею в журнальному видавництві. Бесс жила з трастових коштів, і вони добігали кінця.

Нарешті, мама. Бізнес із розведення собак приносив не так уже й багато, а тато хотів, щоб ми продали будинок у Бурлінґтоні, аби він міг забрати половину. Я знала, що мама, власне, теж живе з трастових коштів.

Ми.

Ми жили з трастових коштів.

І це не могло тривати вічно.

Отже, коли дідусь сказав, що, можливо, залишить свої гроші Гарварду на студентський центр, і попросив нашої поради, він не обговорював з родиною свої фінансові плани.

Він погрожував.

КІЛЬКА ВЕЧОРІВ ПО ТОМУ. Коктейльна година в Клермонті. Вона починалася о шостій чи о пів на сьому — залежно від того, коли люди добрідали до великого будинку на пагорбі. Куховарка приготувала вечерю і виставила на стіл лососевий мус із маленькими борошняними крекерами. Я пройшла повз неї і витягла з холодильника пляшку білого вина для тіток.

Ґет, Джонні та Міррен змусили малечу, яка цілий день пробула на великому пляжі, прийняти душ та перевдягтися у Ред-Ґейті, де були вуличні душові кабінки.

Мама, Бесс і Керрі сиділи навколо журнального столика в Клермонті.

Я принесла келихи для тіток, коли саме зайшов дідусь.

— Отже, Пенні, — сказав він, наливаючи собі бурбону з карафи на буфеті, — як вам з Кейді живеться цього року в Уїндермірі, зважаючи на зміну обставин? Бесс хвилюється, що вам самотньо.

— Я такого не казала, — заперечила Бесс.

Керрі звузила очі.

— Казала-казала, — відповів дідусь.

Жестом він звелів мені сісти.

— Ти говорила про п’ять спальних кімнат. Про відремонтовану кухню і про те, що Пенні тепер сама і їй усе це не потрібно.

— Ти таке казала, Бесс? — Мама затамувала подих.

Бесс не відповіла. Вона кусала губу і дивилася у вікно.

— Нам не самотньо, — повторила мама дідусеві. — Ми обожнюємо Уїндермір, правда ж, Кейді?

Дідусь із усмішкою перевів на мене погляд.

— Тобі там добре, Кейденс?

Я знала, що слід відповісти: «Мені там дуже добре, фантастично добре. Я люблю Уїндермір, тому що ти збудував його спеціально для мами. Я хочу виховувати там своїх дітей та дітей своїх дітей. Ти такий неперевершений, дідусю. Ти наш патріах, і я вклоняюся тобі. Наша родина найкраща в Америці».

Не такими словами. Але мама очікувала, що я допоможу їй зберегти будинок, сказавши дідусеві, що він — велика людина, що він — запорука нашого щастя, а також нагадавши йому, що я — майбутнє родини. Синклери всієї Америки увічнять нас, високих, білих, вродливих і заможних, якщо тільки він дозволить нам з мамою лишитися в Уїндермірі.

Передбачалося, що я маю дати дідусеві відчуття контролю, коли його світ похитнувся через смерть бабусі. Я мала благати його, підлещуючись, і не зважати на агресію в його запитанні.

Мама з сестрами залежали від дідуся і його грошей. У них була найкраща освіта, тисячі можливостей, тисячі зв’язків, а вони врешті-решт виявилися неспроможними забезпечити себе.

Ніхто з них не зробив у житті нічого корисного. Нічого необхідного. Нічого відважного. Вони досі були маленькими дівчатками, які намагалися завоювати прихильність татка. Він був їхнім усім — хлібом і маслом, молоком і медом.

— Він завеликий для нас, — сказала я дідусеві.

Коли я йшла з кімнати, усі мовчали.

МИ З МАМОЮ мовчали, ідучи з вечері назад в Уїндермір. Щойно двері зачинилися за нами, вона повернулася до мене.

— Чому ти не заступилася за мене перед дідусем? Хочеш, щоб ми втратили будинок?

— Він нам не потрібен.

— Я вибрала фарбу, кахлі. Прикріпила той прапор з тераси.

— Тут п’ять спальних кімнат.

— Ми думали, що в нас буде більша родина. — Мамине обличчя напружилося. — Але склалося інакше. Це не означає, що я не заслуговую на цей будинок.

— Міррен та її брати і сестри могли б скористатися нашими кімнатами.

— Це мій будинок. Ти ж не будеш очікувати, що я віддам його Бесс лише тому, що в неї забагато дітей, і тому, що вона пішла від чоловіка. Ти ж не вважаєш, що це нормально, якщо вона просто вирве його в мене. Це наш дім, Кейденс. Ми маємо дбати про себе.

— Ти взагалі себе чуєш? — крикнула я у відповідь. — У тебе є трастовий фонд!

— А це тут до чого?

— У деяких людей взагалі нічого немає. А у нас є все. Єдиною з нас, хто витрачав гроші на благодійність, була бабуся. Тепер її нема, і все, що вас хвилює, — це її перли, і прикраси, і нерухомість. Ніхто не намагається вкласти її гроші в добро. Ніхто не намагається зробити світ кращим.

Мама встала.

— Ти сповнена зневаги, так? Думаєш, що розумієш життя набагато краще за мене. Я чула, що каже Ґет. Чула, як ти ковтаєш кожне його слово, ніби ложку морозива. Але ти не сплачувала рахунків, не будувала власної родини, не мала майна, не бачила світу. Ти навіть не знаєш, про що говориш, але тільки те й робиш, що судиш усіх.

— Ти руйнуєш цю родину лише тому, що вважаєш, наче заслуговуєш на найкращий будинок.

Мама підійшла до сходів.

— Завтра ти повернешся в Клермонт. Розкажеш дідусеві, як любиш Уїндермір. Запевниш, що хочеш, аби твої діти проводили там літні канікули. Ти скажеш йому це.

— Ні. Ти мусиш усе пояснити йому. Заявити йому, щоб припинив маніпулювати вами. Він поводиться так лише тому, що сумує за бабусею. Хіба ти не можеш йому допомогти? Або знайти роботу, щоб не залежати від його грошей? Або віддати будинок Бесс?

— Слухай мене уважно, дівчинко… — Мамин голос відлунював сталлю. — Ти підеш і поговориш з дідусем про Уїндермір, інакше я відправлю тебе до тата в Колорадо до кінця літа. Клянуся, я зроблю це завтра. Щонайперше — відвезу тебе в аеропорт. І більше ти не побачиш свого хлопця. Ясно тобі?

Ось я й піймалася.

Вона знала про нас із Ґетом. І вона могла відібрати його в мене. І відібрала б.

Я була закохана.

Я пообіцяла виконати все, що вона попросить.

Коли я сказала дідусеві, як обожнюю Уїндермір, він усміхнувся і запевнив, що одного дня в мене народяться прекрасні діти. Ще він додав, що у Бесс загребущі руки, а він навіть не збирався віддавати їй наш будинок. Але згодом Міррен повідомила, що він обіцяв Уїндермір Бесс. «Я подбаю про тебе, — сказав він. — Дай мені лише трохи часу влаштувати так, щоб Пенні не втручалася».

МИ З ҐЕТОМ ходили на тенісний корт увечері, за пару днів до того, як я полаялася з мамою. Ми мовчки кидали м’ячик Принцу Філіпу та Фатімі.

Нарешті Ґет заговорив:

— Ти помічала, що Гарріс ніколи не називає мене на ім’я?

— Ні.

— Він звертається до мене «молодий чоловіче». Типу: «Як минув шкільний рік, молодий чоловіче?»

— Чому так?

— Тому що, коли він назве мене «Ґет», для нього це означатиме: «Як минув твій шкільний рік, індійський хлопче, чий індійський дядько живе в гріху з моєю чистою білою донькою? Індійський хлопче, якого я застукав, коли він цілувався з моєю безцінною Кейденс?»

— Думаєш, він має це на увазі?

— Він терпіти мене не може, — запевнив Ґет. — У глибині душі. Можливо, я подобаюся йому як людина, можливо, йому навіть подобається Ед, але він не може вимовити мого імені й не може поглянути мені у вічі.

Так воно й було. Тепер, коли він це сказав, мені це стало очевидно.

— Я не кажу, що він хоче бути з тих, хто визнає лише білих, — продовжував Ґет. — Він знає, що не повинен бути такою людиною. Він — демократ, він голосував за Обаму, — але це не означає, що йому комфортно, коли люди з іншим кольором шкіри стають членами його бездоганної родини. — Ґет похитав головою. — Він нещирий з нами. Йому не подобається те, що Керрі з нами. Він не називає Еда «Ед». Він кличе його «сер». І він не марнує жодного шансу, аби продемонструвати мені, що я аутсайдер. — Ґет погладив м’які собачі вуха Фатіми. — Ти бачила, як він поводився на горищі. Він хоче, щоб я тримався якнайдалі від тебе.

Я сприйняла поведінку дідуся інакше. Я вважала, що він був спантеличений тим, що побачив нас. Але зараз несподівано я зрозуміла, що сталося. «Обережно, молодий чоловіче! — сказав тоді дідусь. — Голова. Ви можете забитися». Це була погроза.

— А ти знаєш, що мій дядько восени освідчився Керрі? — спитав Ґет.

Я похитала головою.

— Вони разом уже майже дев’ять років. Для Вілла і Джонні він як тато. Він став на коліна й освідчився Кейді. Покликав нас трьох і мою маму. Прикрасив квартиру свічками й трояндами. Ми всі вдяглися в біле і принесли їжу з того великого італійського ресторану, який так подобається Керрі. Він увімкнув Моцарта на стереосистемі. Ми з Джонні постійно запитували: «Через що весь цей клопіт? Адже вона живе з тобою, чувак». Проте він хвилювався. Він купив обручку з діамантом. Ну, менш із тим, вона прийшла додому, і ми вчотирьох заховалися в кімнаті Вілла, лишивши їх наодинці. Ми планували вибігти звідти із привітаннями, але Керрі сказала «ні».

— Я думала, що вони просто не бачать сенсу одружуватися.

— Ед бачить. Керрі ж не хоче жертвувати своїм тупим спадком.

— Вона навіть не говорила з дідусем.

— Ось у чому річ. Усі завжди радяться з Гаррісом про все. Нащо дорослій жінці просити в батька дозволу на весілля?

— Дідусь би її не зупинив.

— Ні, — погодився Ґет. — Але ще тоді, коли Керрі вперше приїхала з Едом, Гарріс чітко дав зрозуміти, що всі гроші, які їй призначалися, зникнуть, якщо вона вийде за нього. Суть у тому, що Гаррісу не подобається Едів колір шкіри. Він расистський покидьок, та й Тіппер була такою самою. Так, я люблю їх обох з багатьох причин, і було більш ніж щедро з їхнього боку дозволяти мені приїздити сюди щоліта. Мені хочеться думати, що Гарріс справді не усвідомлює, чому саме йому не подобається мій дядько, але він не любить його достатньо, аби не позбавити спадку найстаршу доньку.

Ґет зітхнув. Я любила форму його підборіддя, дірку на футболці, записки, які він мені писав, те, як працював його розум, рухи, які він робив руками, коли говорив. Тоді мені здавалося, що я повністю вивчила його.

Я нахилилася і поцілувала його. У цьому досі була якась магія — я цілую його, а він цілує мене у відповідь. У тому, що ми показували одне одному свою слабкість і вразливість.

— Чому ми раніше ніколи не говорили про це? — прошепотіла я.

Ґет знову мене поцілував.

— Я люблю це місце, — сказав він. — Острів. Джонні та Міррен. Будинки і звук океану. Тебе.

— Я тебе теж.

— Якась частина мене боїться все зруйнувати. Не хоче навіть уявляти, що тут може бути якась недосконалість.

Я розуміла, що він відчуває. Або мені так здавалося.

Потім ми з Ґетом вийшли на кільцеву стежку і йшли, поки не дісталися широкого плаского каменя, що нависав над гаванню. Вода билася об підніжжя острова. Ми обіймалися, і були напівоголені, і забули, і намагалися якнайдовше не згадувати кожну жахливу подробицю із життя прекрасної родини Синклерів.

ЖИВ СОБІ КОЛИСЬ заможний купець, у якого було три вродливі доньки. Він розпестив їх так, що дві молодші доньки майже нічого цілими днями не робили, а тільки сиділи біля люстерок, милувалися своєю красою і пощипували щічки, аби ті були рум’яні.

Одного дня купець мусив вирушити в подорож.

— Що вам привезти, коли я повернуся? — запитав він.

Найменша донька попросила вбрання з шовку та мережива. Середня — рубіни і смарагди. А найстарша донька попросила лише троянду.

Купець подорожував кілька місяців. Для найменшої доньки він зібрав скриню суконь різних кольорів. Для середньої — відшукав на ярмарках прикраси. Але коли купець уже був біля дому, згадав, що обіцяв найстаршій доньці троянду.

Він підійшов до високого залізного паркану, який тягнувся вздовж дороги. Удалині височів похмурий маєток, і купець був щасливий, побачивши біля паркану заквітчаний трояндами кущ. Декілька троянд легко було дістати.

То була хвилинна справа — зрізати квітку. Купець уже прилаштовував її в підсідельну сумку, коли його зупинив сердитий рик.

Там, де — купець був певен — щойно не було нікого, зачаїлася фігура. Фігура когось величезного, хто глибоким голосом проревів:

— Ти береш у мене річ і навіть не думаєш заплатити?

— Хто ти?

— Досить буде сказати, що я той, у кого ти вкрав.

Купець пояснив, що він пообіцяв привезти доньці з подорожі троянду.

— Можеш взяти вкрадену троянду, але натомість обіцяй віддати мені перший зі своїх скарбів, який побачиш після повернення додому.

З цими словами він скинув відлогу, щоб показати своє обличчя, обличчя страшного звіра, зубасте рило. Суміш вепра й шакала.

— Ти розсердив мене. Зробиш це знов — і помреш.

Купець мчав додому так швидко, як тільки міг мчати його кінь. До будинку лишалася ще ціла миля, коли він побачив найстаршу доньку, яка чекала на нього при дорозі.

— Ми отримали звістку, що ти повернешся сьогодні ввечері! — вигукнула вона, кинувшись у його розкриті обійми.

Вона була першим з його скарбів, що він побачив, повертаючись додому. Тепер він знав, яку ціну насправді призначило чудовисько.

Що було потім?

Усі ми знаємо, що Красуня покохала звіра. Вона покохала його, не зважаючи на те, що могла подумати її родина, — за його шарм та освіту, його знання з мистецтва і чутливе серце.

Справді, він людина і завжди нею був. Він ніколи й не перетворювався на вепра-шакала. То була лише жахлива ілюзія.

Проблема в тому, що її батька було дуже важко в цьому переконати.

Її батько бачить щелепи і рило й чує страшний рик щоразу, як Красуня приводить до нього свого нового чоловіка. Байдуже, який він ерудований і освічений. Який добрий. Батько бачить лише звіра із джунглів, і відраза ніколи його не покине.

ЯКОСЬ УНОЧІ п’ятнадцятого літа Ґет кидав камінці в моє вікно. Я визирнула й побачила, що він стоїть серед дерев, місячне світло відбивається від його шкіри, а очі сяють.

Він чекав на мене біля сходинок на терасу.

— У мене пекуча жага шоколаду, — прошепотів він, — тож я збираюся пограбувати комору Клермонту. Ти зі мною?

Я кивнула, і ми разом пішли вузькою стежкою, переплівши пальці. Ми підійшли до бічного входу в Клермонт, того, який вів у передпокій, де була купа ракеток і пляжних рушників. Тримаючись однією рукою за сітчасті двері, Ґет повернув мене і притягнув близько до себе. Він торкався своїми теплими губами моїх, і там, біля дверей у будинок, ми досі трималися за руки.

На якусь мить здалося, що на цій планеті лишилися тільки ми удвох, і вся велич небес, майбутнього й минулого простягнулася над нами, навколо нас.

Навшпиньки ми пройшли крізь передпокій до великої комори, що відчинялася з кухні. Кімната була старовинна, з дерев’яними важкими шухлядами та полицями, де колись, коли будинок тільки збудували, зберігалися варення та соління. Тепер на полицях були печиво, коробки з вином, картопляні чіпси, коренеплоди та мінеральна вода. Ми не вмикали світла, на випадок якщо хтось зайде до кухні, але були певні, що в Клермонті спить тільки дідусь. Уночі він нічого не почує. Удень він носить слуховий апарат.

Ми копирсалися в продуктах, як раптом почули голоси. На кухню заходили тітки, їхні інтонації були звинувачувальні, істеричні.

— Ось чому люди вбивають одне одного, — з гіркотою мовила Бесс. — Краще мені звідси піти, перш ніж я зроблю те, про що шкодуватиму.

— Але ж ти це не всерйоз, — сказала Керрі.

— Мені краще знати! — вигукнула Бесс. — У тебе є Ед. Тобі не так потрібні гроші, як мені.

— Ти вже вчепилася кігтями в бостонський будинок, — нагадала мама. — Дай хоча б острову спокій.

— Хто домовлявся про все на маминому похороні? — огризнулася Бесс. — Хто тижнями лишався біля батька, хто займався паперами, хто спілкувався з гостями на поминах, розсилав листи з подяками?

— Ти ж живеш біля нього, — відповіла мама. — Ти і так була там.

— Так, а ще на мені було господарство, четверо дітей і робота, — додала Бесс. — А на вас — ні.

— Робота на неповний день, — уточнила мама. — І якщо ти ще раз скажеш «четверо дітей», я закричу.

— Я, до речі, теж займаюся господарством, — озвалася Керрі.

— Кожна з вас могла б приїхати на тиждень-два. А ви звалили це все на мене, — стояла на своєму Бесс. — Саме я займалася батьком увесь цей рік. Це я прибігаю, коли йому потрібна допомога. Це мені доводиться стикатися з його божевіллям і його горем.

— Не кажи так, — обірвала її Керрі. — Ти не знаєш, як часто він телефонує мені. Ти не знаєш, що мені доводиться терпіти, аби тільки лишатися для нього гарною донькою.

— Тож, ясна річ, я хочу цей будинок, — продовжувала Бесс, ніби й не чула нічого. — Я його заслужила. Хто возив маму на прийом до лікарів? Хто постійно був біля її ліжка?

— Це несправедливо. Ти ж знаєш, що я приїздила. І Керрі приїздила також.

— У гості, — прошипіла Бесс.

— Ти не мусила робити все це, — сказала мама. — Ніхто тебе не просив.

— Більше ніхто не хотів цього робити. Ви залишили це мені і ніколи не дякували. Я тіснюся в Каддлдауні, а ще там найгірша кухня. Ви туди ніколи не заходите, а то були б здивовані, у якому він поганому стані. Він майже нічого не коштує. Перед смертю мама відремонтувала кухню в Уїндермірі й ванні кімнати в Ред-Ґейті, але Каддлдаун лишився таким, як і був, — і от ви двоє позбавляєте мене компенсації за все, що я робила і роблю.

— Ти сама погодилася на проект Каддлдауну, — відрізала Керрі. — Ти хотіла гарний краєвид. Тільки твій будинок має вихід до моря, Бесс, а ще ти отримуєш усю татову відданість і підтримку. Я думала, тобі цього досить. Бачить Бог, що ми не в змозі цього заслужити.

— Це лише ваш вибір, — сказала Бесс. — Це твій вибір — бути з Едом, жити з ним. Твій вибір — щороку приїздити сюди з Ґетом, навіть знаючи, що він тут зайвий. Ти знаєш, як до цього ставиться тато, та попри це не тільки продовжуєш стосунки з Едом, а ще й демонстративно привозиш із собою його племінника, ніби зухвала дівчинка — заборонену іграшку. Весь час ти прекрасно розуміла, що робиш.

— Не смій говорити про Еда! — закричала Керрі. — Замовкни, просто замовкни!

Звук удару — Керрі дала Бесс ляпаса по губах.

Бесс пішла. Грюкнувши дверима. Мама теж пішла.

Ми з Ґетом сиділи на підлозі комори, тримаючись за руки. Намагаючись не дихати, намагаючись не рухатись, поки Керрі завантажувала тарілки до посудомийки.

ЗА КІЛЬКА ДНІВ дідусь покликав Джонні у свій кабінет у Клермонті. Попросив Джонні про послугу.

Джонні відмовився.

Дідусь сказав, що як Джонні цього не зробить, то залишиться без коштів на навчання.

Джонні сказав, що не втручається в особисте життя матері і що в такому разі він працюватиме як навіжений у місцевому громадському коледжі.

Дідусь викликав Тетчера. Джонні сказав Керрі.

Керрі попросила Ґета не приходити на вечерю в Клермонт. «Гарріса це дратує, — пояснила вона. — Для нас усіх буде краще, якщо ти поїси якісь макарони в Ред-Ґейті, або ж я можу попросити Джонні принести тобі тарілку з їжею. Ти ж усе розумієш, правда? Просто поки все владнається».

Ґет не розумів. Джонні теж.

Усі Брехуни припинили приходити їсти в Клермонт.

Незабаром Бесс попросила Міррен натиснути на дідуся щодо Уїндерміру. Вона мусила взяти Бонні, Ліберті й Тафта з собою і поговорити з ним у його кабінеті. «Вони — майбутнє родини», — так мала сказати Міррен. Оцінки Джонні та Кейді з математики не тягнуть на Гарвард, а Міррен — тягнуть. У Міррен підприємницький розум, у ній є все, що цінує дідусь. Джонні та Кейді надто легковажні. І поглянь на цих чудових дітей: милих білявих близнючок, веснянкуватого Тафта. Вони ж Синклери до самих кісток.

«Скажи так», — наполягала Бесс. Але Міррен відмовилася.

Бесс забрала її телефон, ноутбук, кишенькові гроші. Міррен не погоджувалася.

Якось ввечері мама спитала мене про Ґета.

— Дідусь знає, що між вами щось відбувається. Він незадоволений.

Я розповіла їй, що закохана.

Вона сказала не бути дурною.

— Ти ризикуєш своїм майбутнім, — пояснила вона. — Нашим будинком. Своєю освітою. Заради чого?

— Кохання.

— Курортна інтрижка. Дай хлопцеві спокій.

— Ні.

— Кохання не триватиме вічно, Кейді. І ти це знаєш.

— Ні, не знаю.

— Повір мені, це так.

— Ми — це не ти і тато, — нагадала я. — Ми — не ви.

Мама схрестила руки.

— Час подорослішати, Кейденс. Побачити нарешті світ таким, яким він є, а не таким, яким ти хочеш його бачити.

Я поглянула на неї.

Моя гарненька висока мама з гарним кучерявим волоссям і суворим жорстким ротом. Її вени ніколи не кровоточили. Її серце ніколи не вистрибувало, безпорадне, на газон.

Вона ніколи не танула, перетворюючись на калюжу. Вона тримала себе в руках. Завжди була нормальною. За будь-яку ціну.

— Заради атмосфери в нашій родині, — мовила вона нарешті, — ти повинна порвати з ним.

— Я цього не зроблю.

— Ти мусиш. І коли це станеться, переконайся, що дідусь знає. Скажи йому, що це нічого для тебе не означає і ніколи не означало. Скажи, що йому нема чого турбуватися через цього хлопця, а потім поговори з ним про Гарвард, і тенісну команду, і про майбутнє, яке відкривається перед тобою. Ти мене зрозуміла?

Я не розуміла і не хотіла розуміти.

Я вибігла з будинку і прибігла в Ґетові обійми. Кров із моїх ран текла просто на нього, але він не зважав.

ПІЗНІШЕ ТОГО Ж ВЕЧОРА Міррен, Ґет, Джонні та я пішли в сарай з інструментами. Ми знайшли молотки. Їх було лише два, тому Ґет вибрав гайковий ключ, а я — важкі садові ножиці.

Ми взяли статуетки зі слонової кістки: гусака з Клермонту, слонів з Уїндерміру, мавп із Ред-Ґейту і жабу з Каддлдауну. У темряві ми принесли їх на причал і били їх молотками, і гайковим ключем, і ножицями, поки вони не перетворилися на пил.

Ґет набрав відро холодної морської води і змив той пил з причалу.

МИ ДУМАЛИ.

Ми говорили. Що якби, казали ми,

що якби

в іншому Всесвіті,

у паралельній реальності

Бог простягнув палець

і у Клермонт ударила б блискавка?

Що, як

Бог наслав би на нього вогонь?

Так він покарав би всіх жадібних, дріб’язкових, упереджених, нормальних, недобрих.

Вони б розкаялися у своїх гріхах.

А після цього навчилися б любити одне одного знову.

Відкрили б свої душі. Свої вени. Стерли б нещирі усмішки з облич.

Були б родиною. Лишалися б родиною.

Ми думали про це не з релігійної точки зору.

А може, й навпаки.

Покарання.

Очищення вогнем.

Або і те, і те.

НАСТУПНОГО ДНЯ, наприкінці липня п’ятнадцятого літа, у Клермонті влаштовували обід. Звичайний обід, як і решта обідів, який накрили на великому столі. Знову сльози.

Говорили так голосно, що ми, Брехуни, пройшли доріжкою з Ред-Ґейту і зупинилися біля входу в сад, слухаючи.

— Мені щодня доводиться заслуговувати твоє кохання, тату, — звинуватила дідуся мама. — І здебільшого — не вдається. Це збіса несправедливо. Керрі дістаються перлини, Бесс отримала бостонський будинок, Бесс одержить Уїндермір. У Керрі є Джонні, і ти віддаси йому Клермонт, я знаю, так і буде. Я залишуся сама, ні з чим, ні з чим, навіть попри те, що це Кейді мала бути тією єдиною. Першою онучкою, як ти завжди казав.

Дідусь встав зі свого місця кінець столу.

— Пенелопо.

— Я заберу її, чуєш? Я заберу Кейді, і більше ти її не побачиш.

Голос дідуся прокотився через двір.

— Це Сполучені Штати Америки, — сказав він. — Ти, здається, не розумієш, Пенні, то, дозволь, я тобі поясню. В Америці все влаштовано так: ми працюємо заради того, чого хочемо, і досягаємо успіху. Не приймаємо відповіді «ні» і заслуговуємо на винагороду за свою наполегливість. Вілле, Тафте, ви слухаєте?

Маленькі хлопчики закивали, підборіддя затремтіли.

Дідусь вів далі:

— Ми, Синклери, — видатний старовинний рід. Нам є чим пишатися. Наші традицїї і цінності становлять основу, на яку спираються наступні покоління. Цей острів — наш дім, як це був дім мого батька, а до нього — дім мого дідуся. Та все ж ви — троє жінок, з вашими розлученнями, розбитими родинами, неповагою до традицій, нестачею професійної етики, — ви не зробили нічого, окрім того, що розчарували мене, стару людину, яка вважала, що виховала вас правильно.

— Тату, будь ласка, — попросила Бесс.

— Тихо! — гримнув дідусь. — Ви ж не можете сподіватися, що я спокійно сприйму те, що ви знехтували цінностями нашої родини, і винагороджу вас і ваших дітей фінансовою незалежністю. Ви не можете, жодна з вас, на це розраховувати. Та все ж, день за днем, я бачу, що ви очікуєте на це. Я більше не терпітиму цього.

Бесс скорчилася в сльозах.

Керрі схопила Вілла за лікоть і повела на причал. Мама жбурнула свій келих у стіну Клермонту.

— І ЩО БУЛО ПОТІМ? — питаю я Джонні.

Ми досі лежимо на підлозі Каддлдауну, рано-вранці. Сімнадцяте літо.

— Ти не пам’ятаєш?

— Ні.

— Люди почали їхати з острова. Керрі взяла Вілла, і подалася в готель в Едгартауні, і попросила нас із Ґетом слідувати за нею, щойно ми зберемо речі. Персонал поїхав о восьмій. Твоя мама була на Він’ярді, зустрічалася зі своєю подругою…

— Еліс?

— Так, Еліс приїхала по неї, але ти відмовлялася йти з ними, тож їй довелося піти самій. Дідусь вирушив на материк. Тоді ми ухвалили рішення щодо пожежі.

— Ми спланували її, — уточнюю я.

— Так. Ми переконали Бесс узяти велику лодку і всіх малих у кіно на Він’ярді.

Джонні говорить, і я згадую. Мій мозок домальовує деталі, яких кузен не озвучив.

— Коли вони пішли, ми випили вино, яке вони відкоркованим залишили в холодильнику, — каже Джонні. — Чотири відкорковані пляшки. І Ґет був такий розлючений…

— Він мав рацію.

Джонні знову повертається долілиць і говорить у підлогу:

— Через те, що він більше сюди не повернеться. Якби моя мама одружилася з Едом, вони стали б ізгоями. А якби мама покинула Еда, Ґет більше не був би частиною нашої родини.

— Клермонт ніби був символом усього поганого, — то був голос Міррен.

Вона зайшла так тихо, що я не почула. Тепер вона лежала на підлозі біля Джонні, тримаючи його за руку.

— Фортецею патріархату, — додає Ґет.

Як він зайшов, я теж не чула. Він лягає поряд зі мною.

— Який же ти бовдур, — лагідно каже Джонні. — Ти завжди кажеш «патріархат».

— Бо я маю це на увазі.

— Ти вставляєш це слово скрізь. Патріархат на тості. Патріархат у моїх штанях. Патріархат з краплею лимонного соку.

— Клермонт видавався фортецею патріархату, — повторює Ґет. — І так, ми були страшенно п’яні, і так, ми думали, що вони розділять родину і я ніколи сюди не повернуся. Ми вважали, що коли будинку більше не буде, і паперів, і даних теж не буде, і речей, через які вони сперечаються, теж не буде, то сила зникне.

— Ми могли би бути родиною, — каже Міррен.

— Це було ніби очищення, — пояснює Ґет.

— Вона пам’ятає лише, що ми влаштували пожежу, — каже Джонні, його голос раптом стає гучнішим.

— І деякі інші речі, — додаю я, сідаючи і дивлячись на Брехунів у сонячному світлі. — Спогади повертаються, коли ви заповнюєте прогалини.

— Ми розповідаємо тобі, що сталося до того, як ми підпалили будинок, — говорить Джонні, знову голосно.

— Так, — підтверджує Міррен.

— Ми влаштували пожежу, — кажу я, розмірковуючи. — Ми не схлипували, не кровоточили, натомість ми щось зробили. Щось змінили.

— Типу того, — каже Міррен.

— Ти жартуєш? Ми спалили цей грьобаний палац ущент.

КОЛИ ДІДУСЬ І ТІТКИ ПОЛАЯЛИСЯ, я плакала. Ґет теж плакав.

Він поїде з острова, і я більше ніколи його не побачу. Він більше ніколи не побачить мене.

Ґет, мій Ґет.

Я ніколи ні з ким не плакала. Разом.

Він плакав не як хлопчик, а як чоловік. Не так, як ніби він сердився чи щось ішло не так, як він хотів, а так, ніби життя було жорстоке. Ніби його рани ніколи не загояться.

Я хотіла вилікувати їх.

Ми вдвох побігли на маленький пляж. Я притулилася до нього, і ми сіли на пісок, і вперше йому не було що сказати. Не було ні аналізу, ні запитань.

Нарешті я сказала щось типу:

що, як,

що, як

ми візьмемо все у свої руки?

— Як? — запитав Ґет.

І я сказала щось на кшталт,

що, якби,

що, якби

вони могли припинити лаятися?

Нам є за що боротися.

— Так. Тобі, і мені, і Міррен, і Джонні. Так, є.

Але, звичайно, ми завжди можемо зустрітися. Ми, вчотирьох. Наступного року ми зможемо керувати машиною. І, врешті- решт, лишається телефон.

— Але тут, — сказала я. — Усе це.

— Так, тут, — сказав він. — Усе це. Ми з тобою.

Я додала щось про те,

що добре було б,

якби ми

могли більше не бути

Прекрасною Родиною Синклерів, а стали просто родиною.

Що, якби ми припинили бути людьми з різним кольором шкіри і з різним походженням, а були б просто закоханими?

Що, якби ми могли змусити всіх змінитися?

Змусити їх.

— Ти хочеш бути Богом, — зауважив Ґет.

— Я хочу діяти.

— Завжди лишається телефон.

— Але ж як щодо тут? — запитала я. — Щодо цього всього?

— Так, — погодився він. — Тут. Усе оце.

Ґет був моїм коханням. Першим і єдиним. Як я могла його відпустити?

Він був людиною, яка не могла усміхатися вдавано, але усміхалася часто. Він замотував мої зап’ястки бинтами і був переконаний, що ранам потрібен догляд. Він писав на руках і питав, про що я думаю. Його розум був невтомний, невпинний. Він більше не вірив у Бога, але досі хотів, аби Бог йому допоміг.

І тепер він був моїм, і я сказала, що наше кохання не може бути під загрозою. Ми не можемо допустити, щоб родина розпалася.

Ми не повинні миритися зі злом, яке можемо змінити. Ми боротимемося з ним, правда ж?

Так. Ми маємо.

Ми навіть станемо героями.

МИ З ҐЕТОМ поговорили з Міррен та Джонні. Переконали їх діяти.

Ми повторювали одне одному знов і знов: роби те, чого боїшся. Ми говорили це одне одному. Говорили це знов і знов. Переконували одне одного, що чинимо правильно.

ПЛАН БУВ ПРОСТИЙ. Ми збиралися відшукати порожні каністри для пального в сараї для моторних човнів. У передпокої були газети та коробки: ми вирішили, що складемо купи макулатури і просочимо їх пальним. Дерев’яну підлогу ми теж просочимо. Відійдемо. Підпалимо рулон паперових рушників і кинемо. Легко.

Підпалимо кожен поверх, кожну кімнату, якщо вдасться, щоб переконатися, що Клермонт повністю згорить. Ґет — підвал, я — перший поверх, Джонні — другий, Міррен — нагорі.

— Бригада пожежників приїхала запізно, — каже Міррен.

— Дві бригади, — виправляє Джонні. — З Вудс-Холу і Мартас-Він’ярду.

— Ми на це й розраховували, — говорю я, раптом зрозумівши.

— Ми збиралися покликати на допомогу, — продовжує Джонні. — Звичайно, хтось мав викликати пожежників, інакше це виглядало б як підпал. За нашою версією, ми всі були в Каддлдауні, дивилися кіно, а всім же відомо, що навколо нього ростуть дерева. Інші будинки не видно, поки не заберешся на дах. Це пояснило б, чому допомогу не викликали раніше.

— Ті бригади складалися переважно з добровольців, — каже Ґет. — Доказів не було ні в кого. Старий дерев’яний будинок. Cпалахнув, як коробка сірників.

— Навіть якби тітки та дідусь нас запідозрили, вони б ніколи не звернулися в поліцію, — додає Джонні. — Ми могли впевнено розраховувати на це.

Звичайно, не звернулися б. Адже серед нас немає жодного злочинця. Жодного наркомана. Жодного невдахи.

Від того, що ми зробили, кров холоне в жилах.

Моє повне ім’я Кейденс Синклер-Істмен, і, всупереч очікуванням моєї прекрасної родини, я — підпалювач.

Мрійниця, героїня, бунтівниця.

Людина, яка змінює хід історії. Злочинниця.

Але якщо я злочинниця, то чи я наркоманка? А якщо так, то чи я невдаха?

Мій розум грається відтінками значень, як завжди.

— Ми зробили це, — кажу я.

— Залежить від того, що ти маєш на увазі під «це».

— Ми зберегли родину. Вони почали спочатку.

— Тітка Керрі вештається островом щоночі, — говорить Міррен. — Моя мама відшкрібає мийки до блиску, обдираючи шкіру на руках. Пенні спостерігає, як ти спиш, і записує, що ти їси. Вони збіса багато п’ють. Напиваються, поки сльози не потечуть по щоках.

— А коли ти була в Новому Клермонті, що все це бачила? — запитую я.

— Час від часу я там з’являюся, — зізнається Міррен. — Ти думаєш, що проблему усунено, Кейді, а я от думаю, це було…

— Але ми тут, — наполягаю я. — А без пожежі нас би тут не було. Ось я про що.

— Ясно.

— У дідуся в руках було зосереджено стільки сили. А тепер — ні. Ми змінили зло, з яким зіткнулися.

Прояснилося так багато з того, що було незрозуміло. Мій чай — теплий, Брехуни — вродливі, Каддлдаун — гарний. Байдуже, що на стінах тут плями. Байдуже, що в мене мігрені, а Міррен часто почувається погано. Байдуже, що Віллу сняться жахіття, а Ґет ненавидить себе. Ми скоїли ідеальний злочин.

— Дідусів вплив зменшився лише через його божевілля, — зауважує Міррен. — Якби він міг, то і далі б усіх тероризував.

— Я не згоден з тобою, — каже Ґет. — Новий Клермонт видається мені покаранням.

— Що? — питає вона.

— Покаранням самому собі. Він збудував собі будинок, який не є для нього домом. Він зумисне некомфортний.

— Нащо б йому таке робити? — цікавлюсь я.

— А нащо ти роздаєш усі свої речі?

Ґет витріщається на мене. Вони всі витріщаються на мене.

— Хочу бути щедрою, — відповідаю я. — Зробити щось хороше в цьому світі. — Западає дивна тиша. — Ненавиджу безлад.

Ніхто не сміється. Я не знаю, як опинилася в центрі цієї розмови.

Усі Брехуни довго мовчать.

Потім Джонні просить:

— Не тисни, Ґете.

І Ґет каже:

— Я радий, що ти згадала пожежу.

— Ну, частково.

І Міррен каже, що їй погано, тож вона йде назад у ліжко.

Ми з хлопцями лежимо в кухні на підлозі й дивимося в стелю ще деякий час, поки я з подивом не усвідомлюю, що вони обоє сплять.

Я БАЧУ МАМУ на терасі Уїндерміру, з ретриверами. Вона плете шалик із ніжно-блакитної вовни.

— Вічно ти в Каддлдауні, — дорікає мама. — Не дуже добре бути постійно лише там. Керрі щось учора шукала і сказала, що в будинку брудно. Що ти там робиш?

— Нічого. Пробач за безлад.

— Якщо там справді дуже брудно, ми не можемо попросити Джинні прибрати. Ти ж це знаєш, правда? Нечесно щодо неї. А в Бесс буде напад, якщо вона побачить це.

Я не хочу, аби хтось приходив до Каддлдауну. Я хочу, щоб він був тільки наш.

— Не хвилюйся. — Я сідаю і плескаю Боша по його милій золотавій голові. — Слухай, мамо…

— Що?

— Чому ти наказала родині не говорити про пожежу?

Вона відкладає нитки і довго дивиться на мене.

— Ти пам’ятаєш вогонь?

— Минулої ночі накотилися спогади. Я не пам’ятаю всього, але так. Я пам’ятаю, що це було. Пам’ятаю, як ви всі лаялися. І всі поїхали з острова. Я пам’ятаю, що ми лишилися тут з Ґетом, Міррен і Джонні.

— А що ти ще пам’ятаєш?

— Яке було небо. У світлі пожежі. Запах диму.

Якщо мама думає, що я причетна до цього, вона більше ніколи, ніколи мене не спитає. Я знаю, що вона не зробить цього. Вона не хоче знати.

Я змінила хід її життя. Змінила долю родини. Брехуни і я.

То був жахливий вчинок. Можливо. Але принаймні щось. Окрім сидіння й ниття. Я могутніша, ніж мама може собі уявити. Я заподіяла їй шкоду, але і допомогла також.

Вона гладить моє волосся. Як нудотно. Я відхиляюся.

— Це все, що ти хотіла спитати? — каже вона.

— Чому зі мною ніхто про це не говорить? — повторюю я.

— Через твій… через твій… — Мама замовкає, добираючи слова. — Через твій біль.

— Лише тому, що в мене болить голова і я не пригадую нещасного випадку, я не зможу впоратися з думкою про те, що Клермонт згорів?

— Лікарі сказали, що тобі слід уникати стресу. Вони гадають, що пожежа могла спровокувати головні болі, що їх могло спричинити вдихання диму або… або страх, — закінчує вона, затинаючись.

— Я не дитина, — кажу я. — Я маю право знати хоча б основне про наше родину. Все літо я працювала над тим, щоб згадати, що зі мною сталося і що було до того. Чому б просто не сказати мені, мамо?

— Я казала тобі. Два роки тому. Я повторювала і повторювала, але наступного дня ти все забувала. І коли я поговорила з лікарями, вони порадили не тиснути на тебе і не засмучувати.

— Ти живеш зі мною! — кричу я. — Ти довіряєш думці лікарів, які ледве знають мене, більше, ніж своїй?

— Вони фахівці.

— Бога ради, і це переконало тебе в тому, що мені буде краще, якщо вся наша величезна родина, в тому числі Вілл і Тафт, приховуватиме від мене, що сталося, ніж якщо я дізнаюся правду?! І це змусило тебе думати, ніби я така слабка, що не зможу впоратися з простими фактами?

— Ти справді здаєшся мені настільки слабкою, — визнає мама. — І, щиро кажучи, я була не певна, чи зможу витримати твою реакцію.

— Ти навіть не усвідомлюєш, як мені прикро це чути.

— Я люблю тебе.

Я більше не можу дивитися на її обличчя, сповнене жалості і самовиправдовування.

КОЛИ Я ПРОЧИНЯЮ ДВЕРІ, бачу у своїй кімнаті Міррен. Вона сидить за столом, поклавши руку на мій ноутбук.

— Слухай, а можна прочитати ті листи, що ти мені писала? — питає вона. — Вони є у тебе в комп’ютері.

— Ага.

— Я їх не читала, — зізнається вона. — На початку літа я лише вдавала, що читала, але ніколи навіть не відкривала їх.

— Чому?

— Просто не відкривала, — каже вона. — Я думала, це не має жодного значення, але тепер думаю, що має. І дивись! — Її голос звучить піднесено. — Я навіть вийшла заради цього з дому.

Від злості мені аж подих перехоплює.

— Я ще розумію, коли людина не відповідає, але чому ж ти навіть не читала їх?

— Знаю, знаю, це жахливо і я огидне дівчисько. Але, будь ласка, дозволь прочитати їх тепер.

Я відкриваю ноутбук. Вбиваю запит у пошук і знаходжу всі адресовані їй електронні листи.

Їх двадцять вісім. Я читаю в неї з-за плеча. Більшість із них — доброзичливі й милі послання від людини, яка, імовірно, не страждає на головний біль.

Міррен!

Завтра я вирушаю в Європу з моїм батьком-дурисвітом, котрий, як ти знаєш, до того ж страшенно нудний. Побажай мені успіхів і май на увазі, що я б дуже хотіла натомість провести літо на Бічвуді з тобою. І з Джонні. І з Ґетом.

Знаю, знаю. Я мушу це пережити. Я переживу.

Я вже.

Вирушаю до Марбельї назустріч привабливим іспанським парубкам, отак.

Цікаво, чи зможу я вмовити тата в кожній країні, яку ми відвідаємо, скуштувати найогиднішу їжу як спокуту за те, що він утік до Колорадо?

Закладаюся, що зможу. Якщо він справді мене любить, то їстиме жаб, і нирки, і мурах у шоколаді.

Кейденс

ОТАКИМИ Й БУЛИ більшість тих листів. Але деякі не були ні доброзичливими, ні милими. Натомість жалібними і щирими.

Міррен.

Зима у Вермонті. Темно, темно.

Мама продовжує спостерігати за тим, як я сплю.

Постійно болить голова. Не знаю, що зробити, аби це припинилося. Пігулки не допомагають. Хтось розколює мою голову сокирою, брудною сокирою, яка не може зробити чистого розлому в моїй голові. Той, хто візьме її до рук, мусить бити мене по голові, опускати її на мій череп знов і знов, проте не завжди в те саме місце.

У мене численні рани.

Часом мені сниться, що її тримає в руках дідусь.

Часом я. Часом Ґет.

Напевне, я говорю як божевільна, пробач. Коли я це пишу, руки мої тремтять, а екран занадто яскравий.

Подеколи голова болить так, що хочеться померти. Я пишу тобі найсвітліші свої думки, але ніколи не згадую про похмурі, хоча вони постійно в моїй голові. І сьогодні я озвучую їх. Навіть якщо ти не відповіси, я знатиму, що хтось їх почув, а це вже принаймні щось.

Кейденс

МИ ПРОЧИТАЛИ всі двадцять вісім листів. Закінчивши, Міррен поцілувала мене в щоку.

— Я навіть не можу вимовити «пробач», — каже вона мені. — Навіть у скраблі немає слова, яке описало б, як мені погано.

І вона пішла.

Я ВЗЯЛА НОУТБУК у ліжко і створила документ. Зняла свої нотатки і почала набирати їх і всі свої нові спогади — швидко, з мільйоном помилок. Я заповнюю прогалини здогадками там, де не маю власне згадки.

Центр соціалізації та закусок імені Синклера. Ти більше не побачиш свого хлопця.

Він хоче, щоб я тримався від тебе якнайдалі.

Ми обожнюємо Уїндермір, правда ж, Кейді?

Тітка Керрі плаче в куртці Джонні.

Ґет кидає м’ячики собакам на тенісному корті.

О Боже, о Боже, о Боже.

Собаки.

Ті бісові собаки. Фатіма і Принц Філіп.

Ретривери загинули під час пожежі.

Тепер я знаю це, і це моя провина. Вони були такі невиховані, не такі як Бош, Ґрендел і Поппі, яких тренувала мама. Фатіма і Принц Філіп могли з’їсти на пляжі морську зірку, а потім зблювати нею у вітальні. Вони обтрушували воду зі своєї кудлатої шерсті, цупили їжу на пікніках, перетворювали фрісбі на пережовані й ні до чого не придатні шматки пластика. Вони обожнювали тенісні м’ячики і на корті заслинювали кожен, що траплявся їм на очі. Вони не сиділи по команді. За столом вони випрошували їжу.

Коли собак заскочила пожежа, вони були замкнені в одній з кімнат для гостей. Дідусь часто зачиняв їх, коли в Клермонті нікого не було або вночі. Тільки так вони не гризли черевики і не скавчали під дверима.

Дідусь зачинив їх, їдучи з острова. А ми про них не подумали.

Це я вбила тих собак. Я жила з собаками, знала, де вони сплять. Решта Брехунів мало думали про собак, менше за мене принаймні. Не так, як я.

Вони загинули у вогні. Як я могла отак їх забути? Як я могла так зациклитися на своїй тупій злочинній розвазі, на збудженні від неї, на власній люті до дідуся й тіток…

Фатіма і Принц Філіп горять. Тикаються носами, соплять біля гарячих дверей, вдихають дим, метляють хвостами, чекають, коли хтось прийде і врятує їх, гарчать.

Яка жахлива смерть для бідних, милих, неслухняних собак.

Я ВИБІГАЮ З УЇНДЕРМІРУ. На вулиці темно, майже час вечері. Біль витікає з моїх очей, корчить моє обличчя, проникає в мій скелет, коли я уявляю собак, які сподівалися на порятунок, споглядали біля дверей, як у кімнату проникає дим.

Куди мені йти? Я не наважусь поглянути в очі Брехунам у Каддлдауні. У Ред-Ґейті можут бути Вілл і тітка Керрі. Острів такий до чорта малий, що мені, власне, нікуди йти. Я в пастці на цьому острові, де я вбила тих бідних, бідних собак.

Уся моя ранкова бравада

про силу,

ідеальний злочин,

повалення патріархату,

про те, як Брехуни врятували літню ідилію і навіть покращили її,

про те, як ми зберегли родину, зруйнувавши деякі її частини,

усе це тепер видається такою маячнею.

Собаки загинули,

дурні, милі собаки,

собаки, яких я могла врятувати,

ні в чому не винні собаки, які раділи, коли їм тихцем кидали шматочок гамбургера

або навіть коли просто називали їхні імена;

собаки, які любили кататися на човнах,

які просто собі бігали цілими днями з брудними лапами.

Як можна було діяти, не подумавши про тих, хто замкнений нагорі і повністю довіряє людям, які завжди любили їх і дбали про їхню безпеку?

Я схлипую, схлипую дивно, беззвучно, стоячи на доріжці між Уїндерміром і Ред-Ґейтом. Обличчя моє мокре, груди стискаються. Я спотикаючись іду додому.

На сходах сидить Гейт.

ВІН ПІДСТРИБУЄ МЕНІ НАЗУСТРІЧ і міцно обіймає. Я схлипую йому в плече і заповзаю руками під куртку, обійнявши його за талію.

Він не питає, що сталося, поки я сама не починаю говорити.

— Собаки, — нарешті кажу я. — Ми вбили собак.

Хвильку він мовчить, а потім відповідає:

— Так.

Я не говорю, поки моє тіло не припиняє тремтіти.

— Присядьмо, — пропонує Ґет.

Ми влаштовуємося на ґанку. Ґет притуляється своєю головою до моєї.

— Я любила тих собак.

— Ми всі любили.

— Я… — Я давлюся власними словами. — Напевне, мені краще не говорити про це, бо я знову заплачу.

— Добре.

Ми посиділи ще трохи.

— Це все? — питає Ґет.

— Що?

— Ти тільки через це плачеш?

— Боже, невже є ще щось?

Він мовчить. І мовчить, і мовчить, і мовчить.

— Чорт забирай, є ще щось, — кажу я, і в грудях стає порохньо і зимно.

— Ага, — каже Ґет. — Є ще дещо.

— Ще щось, чого люди мені не говорять. Ще щось, що моя мама воліла б забути.

На мить він замислюється.

— Мені здається, ми кажемо тобі, але ти не чуєш. Ти хворіла, Кейденс.

— Ви не кажете прямо, — заперечую я.

— Ні.

— Дідько, чому ні?

— Пенні сказала, що так буде краще. І я вірив, що ти все згадаєш… ну, поки ми всі тут.

Він забирає руку з мого плеча й обхоплює руками коліна.

Ґет, мій Ґет. Сподівання й ентузіазм. Амбіції й міцна кава. Я люблю розріз його карих очей, його темну шовкову шкіру, його вивернуту нижню губу. Його розум. Його розум.

Я цілую його в щоку.

— Про нас я пам’ятаю більше, ніж раніше, — кажу йому. — Пам’ятаю, як ми цілувалися біля дверей передпокою перед тим, як усе пішло шкереберть. Як говорили на тенісному корті про те, що Ед освідчився Керрі. Як гуляли пляжем і знайшли пласку скелю, звідки нас не було видно. І як розмірковували на маленькому пляжі про майбутню пожежу.

Він киває.

— Але я і досі не пам’ятаю, що пішло не так, — зауважую я. — Чому ми були не разом, коли мені стало зле? Ми посварилися? Я зробила щось не те? Ти повернувся до Ракель?

Я не можу поглянути йому в очі.

— Гадаю, що я заслуговую на чесну відповідь, хай навіть те, що між нами відбувається, триватиме недовго.

Ґетове обличчя перекошує, і він ховає його в долонях.

— Я не знаю, що робити. Не знаю, як вчинити правильно.

— Просто скажи мені, — відповідаю я.

— Я більше не можу тут лишатися. Мені потрібно назад, до Каддлдауну.

— Чому?

— Я мушу. — Він встає і йде. Потім зупиняється й обертається. — Я все зіпсував. Вибач, Кейді. Мені так шкода, так шкода. — Він знову плаче. — Не треба було мені тебе цілувати, робити тобі гойдалку, дарувати троянди. Не треба було казати тобі, яка ти вродлива.

— Але я хотіла цього.

— Я знаю, та краще було мені триматися осторонь. Даремне я все це зробив. Вибач.

— Йди сюди, — прошу я, але, коли він не рухається, підходжу до нього. Кладу йому руки на шию і притискаюся щокою до його щоки. Я міцно його цілую, аби показати, що відчуваю насправді. Його губи такі м’які, і він просто найкраща людина, яку я знаю, накращий з усіх, кого я будь-коли знала, хай що там відбулося між нами і ще відбудеться.

— Я кохаю тебе, — шепочу я.

Він робить крок назад.

— Ось це я і мав на увазі. Пробач. Я лише хотів побачитися з тобою.

Він розвертається і зникає в темряві.

ЛІКАРНЯ НА МАРТАС-ВІН’ЯРДІ. П’ятнадцяте літо, після мого нещасного випадку.

Я лежу в ліжку під блакитними простирадлами. Зазвичай усі вважають, що в лікарнях білі простирадла, але там були блакитні. У кімнаті спекотно. В моїй руці голка від крапельниці.

На мене дивляться мама й дідусь. У дідуся в руках — пакунок із помадкою з Едгартауна, який він приніс мені в подарунок.

Так зворушливо, що він пам’ятає, що я люблю помадку з Едгартауна.

Я слухаю музику в навушниках, тому не чую, що кажуть дорослі. Мама плаче.

Дідусь відкриває пакунок, відламує шматочок і пропонує мені.

У пісні співають:

Нашу молодість змарновано.

Але ми не витратимо її даремне.

Запам’ятай моє ім’я,

Тому що ми творимо історію.

На-на-на-на-на-на-на.

Я ПІДНІМАЮ РУКУ, щоб витягти навушники. Руку, яку я бачу, забинтовано. Обидві руки забинтовано.

І стопи теж. Під простирадлом я відчуваю на них бинти. Мої руки і ноги перев’язали тому, що вони обгоріли.

КОЛИСЬ ДУЖЕ ДАВНО жив собі король, у якого було три вродливі доньки. Ні-ні, зачекайте.

Колись дуже давно було собі троє ведмедів, які жили в маленькому будиночку в лісі. Колись дуже давно було собі троє цапів, які жили біля мосту. Колись дуже давно було собі троє солдат, що після війни перетворилися на волоцюг. Колись дуже давно було собі троє поросят.

Колись дуже давно було собі троє братів. Усе, досить. Я знайшла потрібний варіант.

Колись дуже давно було собі троє прекрасних дітей — двоє хлопчиків і дівчинка. Народження кожного з них було щастям для батьків, для небес і навіть для фей. Феї приходили на хрестини і приносили немовлятам чарівні дарунки.

Енергійність, успіх, невловимість.

Сподівання й ентузіазм.

Цукор, цікавість і дощ.

А ще там була відьма.

У казках завжди є відьми.

Відьма була одного віку з прекрасними дітьми й весь час заздрила і хлопчикам, і дівчинці. Їх благословили чудовими дарунками, у яких відьмі відмовили під час її хрестин.

Найстарший хлопець був сильним, швидким, спритним і гарним. Хоча правда й те, що він був дуже маленьким на зріст.

Другий хлопець був дуже розумний і мав відкрите серце. Хоча правда й те, що він був аутсайдером.

А дівчинка була кмітлива, щедра, людяна. Хоча правда й те, що вона почувалася безсилою.

Відьма не мала жодної з цих чеснот, тому що її батьки розізлили фей. Їй не дісталося жодного подарунка. Вона була самотня. Єдиною її силою була її мерзенна чорна магія.

Вона сплутала аскетичність з благочинністю і роздавала своє майно, насправді без жодної користі для інших.

Вона сплутала сміливість і хворобу і страждала від болю, вважаючи, що цим заслуговує на похвалу.

Вона сплутала почуття гумору з розумом і смішила людей замість того, щоб наштовхувати їх на роздуми чи розвіювати темряву в їхніх серцях.

Магія — ось і все, що вона мала, і вона використовувала її, щоб руйнувати те, чим найбільше захоплювалася. Вона відвідала кожного з дітей, коли їм було по десять, але не завдала їм шкоди відкрито. Якісь чари, можливо бузкові, завадили їй.

Але натомість вона їх прокляла.

— Коли вам виповниться по шістнадцять, — сповістила відьма голосом, сповненим люті і заздрості, — коли нам усім виповниться по шістнадцять, — сказала вона прекрасним дітям, — ви проколете палець веретеном… ні, ви чиркнете сірником, так, сірником, і помрете в його полум’ї.

Батьки прекрасних дітей злякалися прокляття і намагалися, як люди зазвичай це роблять, уникнути його.

Разом з дітьми вони переїхали далеко, на відкритий усім вітрам острів. У палац, де не було жодного сірника.

Там вони, звісно, будуть у безпеці.

Там відьма, звісно, ніколи їх не знайде.

Але вона знайшла їх і там. І коли прекрасним дітям було по п’ятнадцять, просто перед їхнім шістнадцятим днем народження, тоді, коли їхні знервовані батьки аж ніяк цього не очікували, заздрісна відьма втрутилася в їхні життя з усією своєю ненавистю та отрутою під маскою світловолосої дівчини.

Дівчина потоваришувала з прекрасними дітьми. Вона цілувала їх, і кликала кататися на човнах, і приносила солодощі, і розповідала історії.

А потім подарувала коробку сірників.

Діти були зачудовані, адже до шістнадцяти років ніколи не бачили вогню.

— Ну ж бо, запаліть його, — сказала відьма, посміхаючись. — Вогонь гарний. Нічого поганого не станеться. Ну ж бо, вогонь очистить ваші душі. Запаліть його, — наполягала вона, — ви ж незалежні мислителі. Давайте, — казала вона, — яким стане ваше життя, якщо ви нічого не зробите?

Вони взяли в неї сірники і запалили їх. Відьма спостерігала, як горять

їхні енергійність,

розум,

кмітливість,

відкриті серця,

шарм,

мрії про майбутнє.

Вона бачила, як усе це розтануло в димові.