Ми, горобчики

ЧИ

Один наш горобчик, Чи, полетів жити в село. Взимку він грівся в солом’яній стрісі на повітці, зробивши в ній дірку, і хоч як було холодно, горобчикові нізвідки не піддувало, бо своїм тілом він щільно прикривав вузький вхід. Їв горобчик разом з курми. Кури переодягалися, міняли пір’я, ходили бундючні по подвір’ю, і рідко яка піднімалася, в гніздо знести яйце. Але як тільки зносила яйце, здіймала страшенний галас: спочатку ставала на гніздо й починала гукати, щоб її почули всі кури на сусідніх подвір’ях, потім злітала на тин і там галасувала. Тоді півень починав шукати високе місце. Найвищим місцем йому здавалося гноїще, він вискакував на нього, а гноїще парує, ніби ось-ось запалає, але півень на це не зважав, він чекав, коли курка замовкне, а коли вона змовкала, щоб набрати повітря та знову зняти лемент, озивався горловим голосом, аби його почули в усіх дворах:

— Дивіться, дивіться, щойно ми знесли яйце, я позначив його, поставивши на ньому свій підпис.

Цим користався горобчик і підбирав крихти, залишені курми. Півні з сусідніх дворів вітали півня, який стояв на гноїщі:

— Браво!

Дехто вигукував:

— Молодець!

Півень же стояв гордовито серед теплої пари й погоджувався:

— Так, так!

Здіймати галас заради однісінького яйця — теж мені робота! От якби горобчик побажав оголосити результати своєї роботи, його голосу не вистачило б, довелося б стріляти з гармати. Адже він своїм гострим, як вістря голки, дзьобом чистить півгектара шкури.

Поки горобець крутився на подвір’ї, шукаючи якусь крихту, він побачив, що з хати вийшов Ілія й виніс свинячу шкуру, щоб натягнути її знадвору на стіні. Він поставив драбину, піднявся по ній, прибив цвяхом край шкури, переставив драбину, знов забив цвяхи й натягнув шкуру, потім натер її сіллю та висівками. На подвір’я саме зайшов його небіж.

— Ох і велика шкура, дядьку! — сказав він, — Мабуть, з півгектара!

— Як же їй не бути такою великою, — відповів Ілія, — коли свиня з’їла цього року три підводи гарбузів, силу-силенну кукурудзи та багато ще чого іншого!

Ілія з родичем пішли до хати, а горобчик підскочив — і просто під стріху, щоб роздивитися свинячу шкуру. Він щороку чистить для Ілії свинячі шкури, а за це Ілія дозволяє йому жити безкоштовно в солом’яній стрісі повітки. Горобчик ніколи не скаржився, якщо шкура була надто велика й доводилося довго працювати. Ось і тепер він навіть не висловив невдоволення, що шкура дуже велика, а тільки обійшов її, щоб розгледіти, чи добре вона натягнута й чи рівномірно натерта висівками та сіллю. Задоволений, Чи взявся до роботи.

З першого погляду може здатися, ніби це неможливо — почистити тонесеньким, мов вістря голки, дзьобом свинячу шкуру від солі, жиру й висівок. Два чи три дні працював горобчик з ранку до вечора, аж поки на одному кінці шкури з’явилася чиста пляма завбільшки з людську долоню. Через три тижні найтонші складки на шкурі були вичищені, наче хтось вишкріб її щіткою.

Одного дня по обіді на стріху сів одуд. Горобчик, захопившись роботою і тримаючись за шкуру, щоб не впасти, не помітив одуда. Той покрутився на стрісі, пролетів над горобчиком і гукнув йому. Горобчик залишив роботу й піднявся на дах.

— Навіщо ти закабаляєш себе цією шкурою, Чи? — сказав одуд. — Хоч усе життя дзьобатимеш її, все одно не почистиш. Облиш її й ходімо зі мною, якось прогодуємося. Варто мені пустити в діло свій гребінець, я прогодую й одягну сто таких горобців, як ти!..

І він розкрив свій гребінь (а гребінь його був складаний), щоб подивитися, яке враження він справить на горобчика.

Одуд — птах-мандрівник. Живе вій головним чином завдяки жебруванню, ледве зводить кінці з кінцями, схуд, проте дуже пишається своїм складеним гребенем і всім його показує. Горобчикові нічим похвалитися, в нього все сіре, непримітне, надзвичайно просте і скромне.

— Не можу я піти з тобою, — сказав горобчик. — Якщо піду, то хто почистить шкуру? — І, різко відвернувшись, знов узявся до роботи.

— Гм! — тільки й промовив одуд, розправив крила і полетів зі своїм складаним гребенем.

А горобчик заходився дрібно барабанити по шкурі.

Щозими він поспішав приготувати свинячу шкуру ще до того, як зацвіте чемериця. Коли шкура була вже чиста, Ілія ставив драбину і витягав цвяхи.

— Тепер взую дітей і дружину! — радів Ілія, відносив шкуру, розміряв її, різав на смужки й робив царвулі[6]. Коли родина йшла в гості, горобчик бачив, що всі взуті в нові царвулі. Попереду ступав Ілія, за ним Іліїця, за нею маленькі ілійчата, мабуть, ціла гарба ілійчат. Усі взуті в нові свинячі царвулі. Горобчик підстрибував босий слідом за ними, де пішки, де підлітав, і йому було дуже приємно. Бо ж і його заслуга в тому, що всі взуті в нові царвулі.

Ось чому горобчик з ранку до вечора працював, поспішаючи з новою шкурою, бо зима цього року видалася м’якою і він боявся, щоб час не випередив його. Дні ставали довшими, можна було працювати більше, а коли сходив місяць, працювати й при місяці. День за днем, тиждень за тижнем минали, і ось шкуру почищено. Ілія поставив драбину, уважно оглянув шкуру й похвалив Чи.

Проте цього разу він не порізав шкуру на смужки й не зробив з неї царвулі, а віддав її кожум’якам. Вони вичинили шкуру, пофарбували у червонуватий колір, і, слід сказати, пофарбували добре. Потім Ілія віддав шкуру майстрові в місто. Той зробив з неї велику сумку з двома відділеннями і блискучими пряжками. Мешканці села, побачивши Ілію з сумкою, позаздрили йому, а один навіть сказав:

— Дуже червона в тебе сумка, Іліє! Вона — наче лисиця руда!

Та Ілія не звернув ніякої уваги на це, а взяв Іліїцю разом з ілійчатами, повів їх у магазин, усім ілійчатам купив дитяче взуття. Іліїці теж купив дитяче взуття, бо в неї була маленька нога. А собі купив черевики. Горобчик стояв біля магазину, намагаючись заглянути всередину, але нічого не побачив, крім сумки, яка стояла в нього перед очима.

Коли Ілія вийшов з магазину, взутий у нові черевики і з новою сумкою, а за ним попрямували Іліїця з ілійчатами, всі в дитячих черевиках, горобчик весело підстрибнув і бадьоро рушив за ними, і йому було дуже приємно. Бо в тому, що Ілія йшов з новою сумкою, була заслуга й Чи.