Ми, горобчики

ДИТЯЧА МАЙКА

Ми жили на дереві, спали на гілках, вони ж, гілки, захищали нас від дощу. Якось ми пішли подивитись на гніздо з бовтуном. У гнізді було повно листя, а бовтун випили мурашки крізь малесеньку дірочку — неначе хтось голкою проколов його і висмоктав яйце. Мурашки — великі майстри у таких справах. Більше ми ніколи й не дивились на те гніздо.

Одного разу, коли ми сиділи на дереві й чистили пір’я, побачили незнайомого горобця. Він ледве тримався в повітрі й здавалося, ось-ось упаде. У повітрі завісою стояла дрібнесенька мжичка, вона скоріше скидалася на туман, аніж на дощ.

— Хто б це міг бути? — питали ми один одного, поки горобець підлітав. Ось він уже зовсім близько і нарешті безсило впав на гілку дерева.

Ми накинулись на нього з розпитами, але він мовчав, тільки розгублено дивився на нас і ледве дихав. На бідоласі не було ніякого одягу, лише дитяча майка, але й вона така поношена, що вже й не схожа на майку. Ми нагодували його, він трохи відпочив, а потім розповів нам про свої злигодні.

Родом він із Китаю, звався У Фу. Жив У Фу разом з іншими горобцями біля рисового поля. Селяни обробляли поле, а горобці знищували комах-шкідників. І так з давніх-давен мирно жили поряд птахи і люди. Та одного дня до горобців дійшла чутка, що насувається велике лихо. На поле вийшли всі селяни, вони несли різні бляшанки, натягнуті шкури й тріскачки, били по тих бляшанках та шкурах, дули в дудки й розмахували довгими прутами. Горобчики подумали, що, мабуть, почалася війна, але ніде не чутно ніякої стрілянини, тільки гриміли барабани й гули дудки. Селяни підходять дедалі ближче до горобців, а ті, бідолахи, тремтять, аж сердечка їхні завмирають від жаху — така страшна юрба суне на них.

Селяни погнали птахів, щосили галасуючи їм услід. Горобці стрімголов майнули на сусіднє рисове поле, вирішивши, що ніколи більше не повернуться сюди, нехай там навіть розплодяться хмари шкідливих комах і з’їдять увесь рис. Але щойно вони підлетіли до сусіднього поля, як побачили, що й сюди біжить, галасуючи й лементуючи, велика юрба, озброєна такими самими бляшанками, прутами й тріскачками.

Горобці злетіли, шукаючи порятунку на третьому рисовому полі, але й тут їх чекало те саме лихо. Не було вже де й сісти на землі, єдиним порятунком лишалося небо. Отож вони літали досить довго, тримаючись разом, і стежили, щоб ніхто не відстав, а переслідувачі бігли по рисових полях зі своїми бляшанками та тріскачками і не вмовкали.

Ви, мабуть, знаєте, що горобець довго літати не може. Горобець політає трохи, потім змушений спуститись на землю, походити. Набравшись сили, він знов злітає. Отож потомлені горобці сіли на землю перевести дух, але переслідувачі наздогнали їх і стали бити прутами. Почалося масове знищення. У Фу проскочив під ногами одного китайця саме тоді, коли той замахнувся прутом ударити його, заховався під солом’яний бриль, який загубився у штовханині, і там причаївся. Решта живих горобців злетіли й кинулися навтіки.

У Фу перечекав під солом’яним брилем, поки все стихло, потім вийшов, і серце його ледь не розірвалося від жахливого видовища — скрізь лежали побиті друзі. Він поволі отямився й пострибав геть, непомітно пробираючись крізь рисові поля, аж поки стемніло. У Фу не зважився підніматись у повітря, боячись, що люди помітять його й почнуть переслідувати. По дорозі він побачив, що шкідливі комахи, користуючись відсутністю горобців, вилізли зі своїх сховищ, нагострили зуби й почали знищувати рис. Оце вам розплата, люди, за вашу жорстокість, подумав У Фу, пробираючись на північ.

— Охо-хо! — розводили ми крилами, дивуючись почутому, а Цвір майнув з дерева і закружляв навколо нього задом наперед.

— Ви в Китаї вмієте літати задом наперед? — спитав він у прибульця, а У Фу відповів, що вони вміють літати тільки вперед головою. Цвір же і каже йому:

— Аби ви навчилися літати задом наперед, то ви б усі врятувалися, бо саме тоді, коли переслідувачі наздоганяють вас, негайно даєте задній хід і зникаєте.

— Так, — киває Дитяча Майка, — тільки звідки ж нам було знати, що для того, аби врятуватися, треба літати задом наперед?

— Тепер знатимеш, — відказав Цвір.