Ми, горобчики

ЯСТРУБ

Надходила зима, листя з дерев опало, часто спускалися тумани, а ранками ми бачили, як усе навколо вкривалося памороззю. В такі дні ми більше блукали по місту, рідко хто ходив у поле шукати поживу. Якось Цвір повернувся з поля і сказав, що знайшов покинутий тік, а на току багато поживи для нас. Поле вже посірішало, дув холодний вітер, дерева оголилися, майже ніде не було жодної живої істоти, якщо не рахувати чорних воронів, що прилетіли з півночі, аби перезимувати на наших землях. Ми уникали в цей час виходити на відкрите ще й тому, що яструб ставав розлючений, зненацька нападав на нас, а нам важко було ховатися, бо навіть і листя терну облетіло. Терен — наше головне сховище, адже коли є листя, в ньому нічого не видно, і коли ми ховаємося, яструб не може ні побачити нас, ні проникнути в терен. Отже, не лише через холод, а й через голодного яструба ми уникаємо восени з’являтися в полі. Краще бути голодними, але живими.

Цвір заспокоював нас — він, мовляв, ніде не бачив яструба, і ми даремно не хочемо йти на тік. Нарешті ми погодилися піти. Усю дорогу Дитяча Майка обсмикував свою майку, щоб натягнути її до п’ят, але вона ледве сягала поперека. Мугик і Піук мугикали пісеньку: «Піук, піук, старий турок смокче чубук!» А Шановний Добродій бурмотів собі під ніс, що летимо не всі і що треба було залишитися у місті в теплі, як це зробив другий племінник Фр. Т. Мітітакі, якого всі називали Гаврошем. Гаврош здебільшого сидів у місті, бо звик до міського життя і казав, що нема чого блукати полем і лісом та дичавіти, коли можна ходити містом і таким чином ставати культурним. Поле й ліс Гаврош називав пережитком минулого, а місто — цивілізацією. Він розповів нам, що читав у одного дуже розумного француза, якогось пана Гюґо, що в лісі є пташка, а в місті — хлопчик. Пташка зветься горобчиком, а хлопчик — Гаврошем. Сиворакша спитала його, де він таке читав. Гаврош відповів, що в романі «Знедолені». Вона подумала й вигукнула:

— Бідолашні французи!

Гаврош ствердив:

— Так!

Гаврош дуже своєрідно набирався культури. Він уже двічі був у кіно, пролетівши потай крізь двері, але обидва рази дивився той самий фільм, тому втретє не пішов. Надвечір відлучався від нас, ходив по балконному карнизу і звідти дивився телепередачі в чужій квартирі. Люди в квартирі здавалися йому добрими, бо не проганяли його. Ми теж могли б дивитися телепередачі, але вони нам зовсім не подобаються, бо весь час говорить той самий чоловік, раз у раз поглядаючи на нас. Навряд чи є щось нудніше за телебачення, і мене дивує, як люди можуть годинами сидіти перед приймачами й слухати, як той чоловік говорить. Люди взагалі багато говорять, а оскільки ми всюди шмигаємо, то мимоволі підслуховуємо, і я переконався, що чим більше люди говорять між собою, тим менше розуміють, про що йдеться. Мабуть, від того, що багато балакають. Інколи ми були свідками, як люди не могли дійти згоди, накидалися одне на одного й починали битися. Думаю, це теж від надміру балачок. Нам таке не загрожує, бо ми розуміємо один одного з двох слів: «Цінь, цвірінь!» Це все, що ти сказав, а твій сусіда одразу ж усе розуміє. Особисто я помітив, що з дня на день люди стають балакучішими, і до чого воно дійде, хтозна! Якщо не можуть говорити одне одному у вічі, беруть телефон і розмовляють по телефону. Коли ж їдуть в автомобілях, сигналять щосили.

У нашій зграї найбільший балакун, можна сказати, Шановний Добродій, та й то він не говорить, а бурмоче собі під ніс, тобто говорить сам до себе. Щодо телефону, то про нього не може бути й мови, жоден горобчик не розмовлятиме по телефону з іншим горобчиком. Досить гукнути:

— Цвірінь! — І зразу ж почуєш, як тобі відповідає хтось із горобчиків:

— Живий! Живий!

А якщо ми живі, отже все гаразд, коли ж знайдемо трохи поживи на покинутому току — зовсім чудово!

Отож ми летіли над полем, прямуючи до току, а Шановний Добродій весь час бурмотів собі під ніс:

— Куди так стрімголов несешся, шановний добродію! Тік — не комаха, не втече! Лети спокійніше, обережніше!

Шановний Добродій — старий і досвідчений горобець, і коли примушував нас летіти обережніше, то цим хотів сказати, щоб ми летіли нижче, аби нас не помітив хижак. Хижак — це яструб, він часто падав згори на нас або раптово налітав на зграю. Колись він викрав з нашої зграї Ю. Тц. Але не будемо обтяжувати своє серце сумними спогадами!

На току виявилося багато поживи. Цвір летів задом наперед поруч з нами і весь час повторював:

— Бачите, є пожива, а ви сумнівалися.

На току ми застали сиворакшу з її бантами. Вона стояла осторонь і зосереджено гортала журнал. Мушу відзначити, що цей французький журнал 1903 року став схожий на пиріг: не можна було зрозуміти, де в нього початок, а де кінець, де лице, а де зворот. Однак це аж ніяк не заважало сиворакші поринати в журнал, і ми дійшли висновку, що колись вона цілком порине в нього й зникне. Шановний Добродій підлетів до сиворакші й завів з нею бесіду. Вона дуже любила бесідувати.

Поки вони розмовляли, до нас підлетів Гаврош. Він приніс у дзьобі соломинку й похвалився, що знайшов її біля молочного бару. Різних соломинок — ячмінних, житніх та інших — було вдосталь у полі, і ми сказали йому про це, але Гаврош відповів, що то звичайні польові соломинки, а його соломинка окультурена, справжня міська соломинка, гідна зайняти чільне місце в будь-якому молочному барі або кондитерській. Він ніяк не хотів зрозуміти, що ця міська соломинка прийшла з поля, в місті її причепурили, загорнули в папір і так дають людині, щоб вона через неї смоктала із склянки. Сиворакша втрутилася, пояснюючи, що в людини немає дзьоба, тому їй важко пити і вона користується соломинкою. Сиворакша кривлялася і цим дратувала Шановного Добродія. Вона казала «дзоб», а не «дзьоб». Шановний Добродій раз у раз виправляв її, пояснюючи, що слід вимовляти «дзьоб», але вона стояла на своєму, наперекір казала «дзоб», а потім поринала в свій журнал. Глибоко зітхаючи, Шановний Добродій припиняв суперечку словами:

— Будь-яка суперечка з жінкою — марна втрата часу!

Поки вони сперечалися, а Гаврош, другий племінник Фр. Т. Мітітакі, бундючився біля них зі своєю міською соломинкою, звідкись з’явився яструб.

— Дві!.. Дві!.. — несподівано вигукнув У Фу і почав натягувати свою коротеньку дитячу майку. Горобець з Китаю ще не зовсім опанував нашу мову і не всі наші слова вмів правильно вимовляти. Замість: «Дивіться! Дивіться!» — він казав: «Дві! Дві»

Ми озирнулись і побачили, що на нас стрімголов несеться хижак. Коли він пролітав над річкою, його помітив чоловік з рушницею, який ішов берегом. Чоловік прицілився в хижака і вистрелив. Занімівши від жаху, ми побачили, як яструб здригнувся, перехилився, одне крило в нього повисло. Зробивши дугу, щоб утекти далі від мисливця, яструб полетів униз і впав у річку. Мисливець пішов собі далі своєю дорогою, а ми всі кинулися до річки.

Повернувшись головою до нас, попереду летів Цвір, останніми — сиворакша й Шановний Добродій. Сиворакша летіла тільки на одному крилі, бо другим притискала журнал. Оскільки Цвір скористався заднім ходом, він хутко пролетів над річкою і, опинившись на другому березі, гукнув:

— Ось і я!

Він повернувся, щоб зустріти нас. Ми прилетіли майже всі разом, сіли на березі й що побачили! Яструб упав просто у воду недалеко від берега. Він лежав на одному боці й дивився на нас жовтим, повним ненависті оком, наче в нього стріляли ми, а не мисливець. Яструб нагороїжився, око його випромінювало злість і загрозу. Хижак думав, що ми прибули мститися йому за наші кривди. Таку велику ненависть я бачив уперше. Піук, який весь час мугикав: «Піук, піук, старий турок смокче чубук», перестав мугикати. Замовк і Пішохід. Тільки сиворакша гукнула яструбові:

— Приборкали й тебе нарешті, проклятий!

Яструб нічого не відповів, лише щосили плеснув здоровим крилом по воді й забризкав сиворакші банти.

— Дідько б тебе вхопив, так мене забризкав! — зарепетувала сиворакша, а Шановний Добродій намагався її заспокоїти, бо від хижака нічого іншого не можна чекати.

Мугик спитав мене:

— Джіффе, як, на твою думку, ти маєш право на помсту?

Цвір сказав:

— Чому тільки Джіфф? Ми всі мусимо відомстити! Хіба тільки Джіфф любив Ю. Тц?

Шановний Добродій поважно походив туди-сюди перед нами, прокашлявся й промовив:

— Чи зрозуміли ви тепер, хлопці, що краще жити, ніж вмирати?

Яструб, який весь час дивився на нас з ненавистю і слухав нашу розмову, заплескав крилом і почав метатись у воді. Він здійняв справжній фонтан і забризкав усіх нас водою.

— Бризкай, клятий, — сказала йому сиворакша, — все одно зараз помреш!

Яструб нічого не відповів, тільки розкрив дзьоб і прошипів на нас. Але він нікого не злякав, бо всі ми зрозуміли, що він помре тут, у воді, на наших очах. Ми з’юрмилися на березі, принишкли, і тільки Пішохід сопів носом. Ніхто з нас не подумав відомстити яструбові за все заподіяне зло. Ми стояли мовчки один біля одного, і хоч яструб дивився на нас з ненавистю своїм жовтим оком, не можу сказати, що й ми на нього дивились з ненавистю. Ми стояли смирно й по-пташиному сприймали останні хвилини життя нашого ворога…

Над полем і покинутим током повз туман, але ніхто не здогадувався піти. Раптом Шановний Добродій заворушився, сидячи на гілочці, і тихо обізвався, скоріше сам до себе, ніж до нас, але так, що ми почули всі:

— Е-ех, шановний добродію! Краще жити з порожнім шлунком, ніж бути мертвим із ситим горлом!..

— А я загубив соломинку! — з жалем промовив Гаврош, але ми присоромили його, з’юрмилися ближче один до одного й замовкли. Довгоніжка так старанно притулявся до нас, що стирчала тільки одна його нога, а не дві, як завжди. Ніхто не хотів летіти з дерева, тому ми сиділи тут, аж поки нас огорнув холодний осінній туман, потім сірі сутінки поповзли звідусіль, і вперше в таку холодну пору ми ночували в полі. Не буде перебільшенням сказати, що вперше ми почували себе безкрилими.