Ми, горобчики

ЗОЗУЛЯ В ГНІЗДІ

Ранньою весною пташиний світ заметушився. Хто латав старе гніздо, хто робив нове, тільки Шановний Добродій довго вагався, робити нове гніздо чи відремонтувати старе і прожити в ньому ще один рік. Після багатьох роздумів він вирішив залишитися в старому гнізді, хоч воно й перехняблене на один бік, мов хата-руїна. Він нічого не полагодив, гніздо могло простояти, за його підрахунками, ще сто років.

Гаврош познайомився біля молочного бару з молодою горобчихою, привів її до нас і сказав:

— Познайомтесь, це Горобчиха!

Ми познайомились. Горобчиха трималася сором’язливо, вона всім нам сподобалася, тільки Шановний Добродій бурмотів невдоволено під ніс, бо вважав, що в неї надто коротка сукенка, майже така завдовжки, як майка У Фу. Китайський горобець почав заспокоювати Горобчиху, щоб не засмучувалась через коротку сукенку, ось і в нього майка коротенька, але з часом виросте до п’ят.

— Ой! — засмучено відказала Горобчиха. — Я б не витримала цього!

Ми дуже здивувалися, та Гаврош пояснив нам, що нині в моді короткі сукні, а не довгі, аж до п’ят, як носили наші діди й баби. Вони з Горобчихою цілими днями тиняються біля молочного бару й бачать, куди рухається світ.

— Світ, — казав Гаврош, — рухається вперед, а не назад, як дехто гадає.

Гаврош з Горобчихою спробували будувати собі гніздо. Гаврош приніс дві палиці й поклав їх навхрест. Але Горобчиха невдовзі занудьгувала, почала меланхолійно дивитись на палиці, занепала духом, і сукенка в неї стала ще коротша. Щоб розвіяти її сум, Гаврош повів Горобчиху до молочного бару.

Вони повернулися через тиждень. Обоє несли по окультуреній соломинці під крилом і заявили зграї, що не будуватимуть ніякого гнізда, бо якщо в нинішній цивілізований час почнуть робити гніздо, це означатиме, що вони хочуть повернутися назад, у старі часи.

— О! — сказала засмучено Горобчиха.

Вони пішли з соломинками до молочного бару, а ми працювали далі.

— Ку-ку! Ку-ку! — почули ми з лісу, і Пішохід повідомив, що рано-вранці бачив зозулю. Вона була не сама а вела з Індії багато зозуль. На підтвердження його слів із лісу озвалися й інші зозулі. Ми зразу ж припинили роботу й пішли до лісу, щоб з’ясувати, звідки взялося так багато зозуль. Там побачили нашу давню знайому — зозулю, яка торік так хитро обманула сороку й поклала своє яйце в її гніздо. Разом з нею були зозулі з Індії. Сороки розтривожилися, будували або латали свої палаци на деревах, сипали прокляття на адресу зозуль, називаючи їх підлими негідницями.

Шпигувати за зозулями нам було дуже легко, бо ми горобчики, а горобчик може приховатися під будь-яким листком. Ми цілими днями шпигували за ними, як робили це й раніше. З їхніх розмов дізналися, що вони справді прибули з Індії й до тонкощів обізнані з ремеслом факірів. Нам було дуже цікаво побачити, що це за факірське ремесло.

Коли сороки почали нести яйця, біля них крутилися й безперервно покрикували крилаті індійські факіри. Ми досить швидко зрозуміли, що зозулі хочуть знести яйця в чужих гніздах, тому літають усюди в лісі й намагаються обманути якусь сороку. Не минало й дня, щоб хтось із нашої зграї, повернувшись увечері, не сказав, що котрась зозуля встигла знести яйце в сорочому гнізді. Ми цілими днями слухали кування зозуль і постійні нарікання та прокляття сорок на їхню адресу. Шановний Добродій байдуже спостерігав за тривогою й так само байдуже робив висновок:

— Хоч би як ти галасувала та обзивала зозулю підлою негідницею, вона, шановний добродію, все одно знесе яйце в твоєму гнізді!

Зозулі покували й розлетілися по лісі, а сороки, заспокоївшись, сиділи в своїх гніздах і висиджували пташенят. Так минуло три тижні, поки сороки почали хвалитися одна одній, що чують, як пташенята пищать у яйцях, а деякі навіть пробили своїми дзьобиками шкаралупу. Тільки-но сороченята вилупилися — всі голі й негарні — з кожного гнізда полетіли самець і самка шукати їжу для них. Вони збирали комах і годували своїх сороченят. За тиждень сороченята вбралися в пір’я, почали багато їсти, цілими днями пищали і просили ласощів. Ми помітили, що з кожного сорочого гнізда показувало й розкривало дзьобик пташеня, схоже на сороченя, але більше за інших.

Ми зрозуміли, що ці жадібні пташенята вилупилися із зозулиних яєць.

Минуло небагато часу, і зозуленята почали першими зустрічати сорок, першими розкривати свої жадібні роти й з’їдати все, що приносили сороки. Голодні пташенята пищали цілими днями, і сороки ледве встигали: одна летіла принести води з річки чи джерела, друга кидалася до сусідніх сіл, щоб там знайти якусь поживу. Сороки облітали поле, перетинали вздовж і впоперек левади забирали все, що можна було їсти, і несли в свої гнізда, аби набити роти жадібних зозуленят.

Я спостерігав за гніздом своєї торішньої знайомої. Крім зозуленяти, в ньому було ще п’ять сороченят. Жадібне зозуленя стало таким нахабним, що з’їдало всю поживу, не залишаючи ані крихти сороченятам. Сорока чухала потилицю, дивуючись: вона так багато приносить, а сороченята чомусь пищать. Не гаючись ані миті, вона зразу ж відлітала, щоб дати місце самцеві, який ніс воду з джерела чи річки.

Одного дня сорока побачила, що на дні гнізда лежить ніжками вгору сороченя. Воно було мертве. Не довго думаючи, сорока нахилилася, взяла його дзьобом і викинула з гнізда. Через два дні самець, принісши воду, побачив ще одне сороченя на спині, взяв його дзьобом і викинув. Жадібне зозуленя розташувалося зручніше, відтісняючи до краю гнізда миршавих голодних родичів.

Так день за днем, одне по одному вмирали сороченята і сороки викидали їх із гнізда. У просторому палаці — бо таке кожне сороче гніздо — залишилося тільки зозуленя. Вночі сорока лягала поруч, розпластуючи крила, щоб зігріти його, бо воно ще не зовсім оперилось, а самець сидів на верхівці дерева й пильнував.

Я інколи надвечір гляну на сороче гніздо й бачу, як сорока зігріває зозуленя, а самець сидить на верхівці дерева і стереже, щоб не з’явилися звідкись крилаті індійські факіри і не втнули якогось найвитонченішого факірського номера. А зозулі заповнили тінисті улоговини і все рідше з’являлися в сорочій колонії.

Проте всім здавалося, що раз на день через колонію пролітала зозуля й заклично гукала:

— Ку-ку! Ку-ку!

Вона відлітала, а наступного дня з’являлася знов, щоб пролетіти із закликом через колонію. Інші зозулі мовчали в улоговинах. Сороки кидали зозулі навздогін прокльони, потім злітали й носили їжу та воду, щоб нагодувати зозуленя в своєму гнізді. Вперше горобчики бачили, як сорока старанно годує вбивцю своїх дітей. Нам з першого дня було ясно, що жадібне зозуленя об’їдає її дітей, але сорока своїм сорочим розумом не могла цього збагнути. Рот у неї великий, тільки й знає галасувати, а розум малий. Якщо у нас горобчик випаде з гнізда від сильного вітру, то інший горобчик, який пролітатиме над ним, навіть зрозумівши, що це чужий горобчик, підскочить до нього й допоможе піднятися, щоб той підлетів і вхопився за найнижчу гілочку, а потім сховався на дереві. Сорока ж не може відрізнити свого від чужого, тому до повного виснаження літає всюди, навіть пробирається на сільські обійстя, ризикуючи життям.

Коли зозуленята виросли такі великі, що стали майже як їхні годувальники, і почули з улоговини закличне кування індійської зозулі, всі до одного піднялися із сорочих гнізд, прокували нахабно в очі своїм так званим батькам і кинулися слідом за зозулею, щоб зникнути в затінках лісу. Сороки так здивувалися, аж оніміли. Цвір, який теж усе це бачив, сказав, що ніколи не знаєш, хто підростає в твоєму гнізді.

— От подивіться на мене, — сказав він. — Ми всі з одного гнізда, одна мати нас висиджувала, а лише я один літаю задом наперед!

Цей наочний урок, який нам дали індійські факіри, примусив нас усіх до одного поставитися з певним співчуттям і жалем до сорок, хоч які вони були надокучливі, дурні й балакучі. Бідолашні сороки, казали ми одне одному. Бо хоч вони й хижі та злодійкуваті (коли люди хочуть сказати, що хтось злодійкуватий, то кажуть: злодійкуватий, як сорока), але в кожному пташиному серці вони викликають жаль і співчуття, коли бачиш, з якими труднощами, з якою любов’ю й готовністю до самопожертви піклуються вони, щоб вигодувати пташенят, навіть не підозрюючи, що то не їхні діти!