Мiжзоряна нянька

I

Зорелiт «Серце» летiв до зiрки Епсiлон Ерiдана. Екiпаж одержав надзвичайно важливе завдання. Два роки тому мiжпланетна обсерваторiя виявила у радiоспектрi цiєї системи пульсуючi сигнали. Видатнi вченi вважали, що цi сигнали штучного походження. Вони, безумовно, йшли з якоїсь планети супутника Епсiлона. Пiсля багатомiсячних дискусiй Космiчна Рада Землi вiдрядила зорелiт вищого класу «Серце» для перевiрки цього припущення. Експедицiю очолив досвiдчений космопiлот Сергiй Полум'яний. З ним полетiло ще одинадцять вчених та iнженерiв, у тому числi й дружина командира — Марiя.

Два мiсяцi могутнi двигуни розганяли корабель до субпроменевої швидкостi[1]. Спецiальнi каюти захищали космонавтiв вiд шкiдливого впливу перевантаження. На третiй мiсяць двигуни вимкнулись i зорелiт помчав по iнерцiї. Тодi автоматично вступила до ладу система штучного тяжiння, i на кораблi почалося нормальне життя.

Одного дня (хоча днi на кораблi рахували умовно) члени екiпажу зiбралися в кают-компанiї, щоб вiдсвяткувати радiсну подiю. Дружина командира Марiя народила двох близнят, двох красенiв синiв. Розчулений, щасливий батько приймав поздоровлення. Космонавти забажали побачити нових членiв екiпажу, але Полум'яний запротестував — новонародженi ще знаходилися у спецiальному iзоляторi. Вони мусили пройти медично-бiологiчну пiдготовку перед тим, як жити у спiльних примiщеннях.

I ось трапилося лихо — Всесвiт послав пiдступний удар Вiн був нечутним, невидимим. Космонавти разом вiдчули одне: могутня, невблаганна ворожа хвиля владно пронизує їх тiло, паралiзує мозок, нищить клiтини. Бiолог Софiя, вже на гранi непритомностi, поглянула на контрольнi автомати i схопила командира за руку. Полум'яний, заплющивши очi, блiдий, мов мрець, лежав, знесилено вiдкинувшись у крiслi. Софiя з останнiх сил струснула його, закричала:

— Капiтане! Ми потрапили в потiк радiацiї… Вiн перевищує норму… в мiльйони разiв…

— Значить… кiнець, — прошепотiв Сергiй.

Згасаючим поглядом вiн подивився навколо. Товаришi лежали в крiслах, на пiдлозi кают-компанiї. Вони помирали, i не було такої сили у свiтi, яка могла б урятувати їх. Софiя знеможено заплющила очi:

— Прощайте, капiтане… Не забудьте дiтей…

Полум'яний безтямно розплющив очi. Що вона сказала? Про дiтей? Про його синiв? Вони теж загинуть? Нi, нi. Iзолятор оточений потужним магнiтним полем, радiацiя туди не проникла. Яке щастя! Марiя з ними. Вона теж умiє вести зорелiт… Вона доведе його до Землi… i збереже синiв…

Сергiй напружив останнi сили, звiвся i, переступаючи через тiла товаришiв, добрався до пульта зв'язку. Слабiючою рукою ввiмкнув сигнал тривоги. I в ту ж мить почув болiсний вигук за спиною:

— Сергiйку! Що трапилося?

Полум'яний рiзко повернувся, тримаючись руками за пульт.

У дверях кают-компанiї стояла Марiя. її обличчя було блiдим i нажаханим. Вона дивилася на тiла товаришiв i нiчого не могла зрозумiти.

— Тiкай… — прохрипiв Полум'яний. — Тiкай в iзолятор…

Марiя, не розумiючи попередження, кинулася до чоловiка, схопила його за плечi. її синi очi були сповненi вiдчаю i болю.

— Сергiйку… Що з вами? Сергiйку! Чому ти мовчиш?

Полум'яний поволi сповзав на пiдлогу. Тiло його важнiло, синява повзла по обличчю. Марiя вiдчула, як хвиля млостi i безсилля передається їй вiд чоловiка. А командир шепотiв, ледве ворушачи пересохлими вустами:

— Радiацiя… Страшний потiк… Тiкай в iзолятор… Там безпечно… Сини… Сини… Земля…

Сергiй замовк. Останнє болiсне зiтхання вирвалося з його грудей. I все. Бiльше не чути нiчого. Марiя закам'янiла над тiлом чоловiка, не в силi думати, розумiти, дiяти.

Та ось до її свiдомостi дiйшли слова Сергiя. Сини… Їх треба врятувати. Вони — єдина надiя. Марiя повiльно встала. Голова паморочилася, навколишнi предмети нiби розпливалися в iмлi. Зiрки в iлюмiнаторах кают-компанiї злилися в огнянi нитки, якi звивалися спiраллю i утворювали химерний блискучий клубок.

Марiя добралася до дверей, тримаючись за виступи стiн. Вийшла в коридор. Слабiючий мозок вперто нагадував: сини… сини… треба рятувати синiв… тiльки б устигнути…

Вона зупинилася бiля аптечки, прийняла активiзуючий препарат. Свiдомiсть трохи прояснилася. Марiя зайшла в центральну каюту, байдуже подивилася на пульт управлiння. Зорелiт iз субпроменевою швидкiстю мчить до далекої зiрочки. Хто тепер поведе його? Хто виконає завдання Землi?

Якби хоч трохи сили… Щоб повернути корабель назад… провести розрахунки, щоб зорелiт не загубився в космосi… а вернувся на Землю…

Марiя попрямувала до виходу, який вiв до iзолятора. Бiля самих дверей її зупинив дзвiнкий, спокiйний голос:

— Марiє. Вам не можна входити в iзолятор.

Жiнка повiльно обернулася. Довго не могла збагнути — хто ж це говорить? Ага. Це голос УРа — Унiверсального Робота. Ось вiн стоїть бiля пульта пiлота — голубий ящик iз двома руками-манiпуляторами. УР, або, як його нiжно звали космонавти, Урчкк, був чудовим розумним автоматом. Вiн зберiгав у своїй електроннiй пам'ятi всю iнформацiю, зв'язану з польотом корабля, а також виконував необхiднi розрахунки в будь-якiй галузi фiзико-математичних наук. I ось тепер Урчик звертався до Марiї з попередженням. Його очi-приймачi зовнiшньої радiацiї — блискали червоними вогниками, з динамiка — маленького чорного отвору на грудях — знову почулися слова:

— Ви зараженi радiацiєю, Марiє. Ваше тiло швидко руйнується.

— I я вмру? — вражено прошепотiла жiнка. — Я не зможу врятуватись, Урчик?

— Нi, — вiдповiв автомат. — Ви помрете через кiлька хвилин. Але що трапилося? Хто вас опромiнив?

— Загинули всi члени експедицiї, Урчик… Корабель потрапив у надпотужний потiк радiацiї…

— Треба повiдомити Космiчну Раду Землi, — дiловито заявив УР. — Хай зважать на цю iнформацiю при наступних експедицiях.

Марiя знесилено опустилася в крiсло, безнадiйно сказала:

— Хто повiдомить? Хто поверне зорелiт на Землю?

— Я, — лаконiчно сказав автомат.

Марiя здивовано поглянула на нього. I зненацька радiсна iскра надiї пронизала її свiдомiсть. Так! Це справдi можливо! Урчик може довести корабель до Землi. I бiльше того… Можна спробувати… хоч це й божевiлля… спробувати, щоб вiн доглядав синiв, коли вона помре… Вiн розумний, Урчик. Вiн зможе. Треба лише годувати їх УП…[2] i доглядати їх… їм буде тяжко, на самотi, без людей… але вони виживуть i повернуться на любу Землю… на рiдну планету…

— Урчик, — несмiливо сказала вона, з надiєю заглядаючи в його червонi очi. — Це чудово, що ти зумiєш повернути корабель… Але в мене є ще одне… прохання…

— Говорiть, Марiє…

— Я народила двох синiв, Урчик…

— Що таке «сини»?

— Двох маленьких людей. Таких, як i всi iншi космонавти, тiльки ще несвiдомих…

— Я зрозумiв, — заявив автомат. — Вони ще не здобули необхiдної iнформацiї для нормальної дiяльностi.

— Так, Урчик. Так, друже… I вони залишаться без догляду… Я скоро помру… Ти сам бачиш…

— Ви хочете, Марiє, щоб я доглядав їх?

— Так, Урчик… Прошу тебе…

— Мене не треба просити. Я роблю все, що можу. Але ж мене не вчили доглядати за маленькими людьми.

Марiя закрила долонями палаюче передсмертним жаром обличчя, намагаючись зiбрати розбурханi думки. Що вiн каже? Його не вчили… Ну, звичайно, не вчили… Що ж тодi робити?.. В бiблiотецi є книги… по догляду за дiтьми… Урчик вмiє читати…

— Урчик…

— Я слухаю, Марiє…

— Ти зв'язаний з бiблiотекою. Ти вмiєш читати…

— Наукову iнформацiю. Але менi це не потрiбно. Все записане в моєму мозку.

— Я не про те. В бiблiотецi є iнформацiя про виховання дiтей… їх треба годувати… i тримати в чистотi…

— Я зрозумiв. Всяка система потребує енергiї. Я спробую зробити те, що ви просите, Марiє… Тiльки є одна перепона.

— Яка?.. Урчик… Говори скорiше… бо я… не можу бiльше…

— Я стою на мiсцi. Я не можу пересуватись.

— Цьому можна… зарадити, Урчик… Вiзьми одну з прибиральних машин. Вона пересувається… Демонтуй прибиральний механiзм… все iнше використай для себе… з'єднай iз своїм монтажем… у тобi є iнформацiя…

— Я зрозумiв, Марiє. Дякую.

— Зараз… Я допоможу тобi…

Марiя впала з крiсла, пiдповзла до однiєї з нiш. Вона ослiпла, морок оточив її суцiльним океаном. Звуки згасали, поєднувалися в хаотичну симфонiю i вiдкочувалися в бездонну прiрву небуття.

Вона навпомацки знайшла дверi нiшi, натиснула кнопку. Ледь помiтно перед нею замерехтiли блискучi деталi прибиральних машин-роботiв. Вона витягла одну з них i пiдсунула до УРа.

— Тепер все гаразд, — почувся голос автомата. — Я виконаю ваше прохання, Марiє. Монтаж забере не бiльше трьох годин. Дiти витерплять стiльки?

— Постарайся… скорiше, Урчик, — майже нечутно озвалася жiнка. — Там бiля них… в пляшках… УП.

— Я знаю, — заспокоїв УР. — Я бачив. Так робив капiтан.

— Вiрно, Урчик… Дякую тобi… Все iнше… прочитай… Поспiшай, друже…

Марiя звелася на ноги, намацала керiвний пульт, ввiмкнула зв'язок. Тихо скомандувала:

— Iзолятор. Палату дев'ять…

У каюту ввiрвався пронизливий крик дiтей. На екранi з'явилося зображення широкого лiжка. На ньому звивалися два маленькi тiльця новонароджених, сповитих у бiлi пелюшки. Вони галасували, вимагаючи їжi, жалiбно кривилися, не вiдчуваючи бiля себе теплого тiла матерi. Марiя судорожно пiднялася, впираючись руками в пульт, сльози вiдчаю зросили її обличчя.

— Зараз… я зараз, маленькi мої… я прийду… Вона ступила до дверей, забувши про все на свiтi. Крик дiтей, їхнiй жалiбний поклик владно ввiрвався в материнське серце, потягнув її до синiв.

— Марiє! Не можна, — попередив УР.

Вона не чула слiв автомата. Добралася до дверей, простягла руки i впала ниць на порозi. На неї покотилася звiдусiль зоряна безодня, заколисала i поглинула у своє безмежне лоно…