Михайло Васильович Ломоносов

I

Вважають, що найважче було Ломоносову, коли пробирався він у люті грудневі морози 1730 року Біломорським трактом — де на підводах, а де й пішки — до Москви вчитися. Та ще коли опановував він науку в Слов’яно-греко-латинській академії, маючи на прожиття в день «на гріш хліба та на гріш квасу». І ще пишуть, що дуже важко було Ломоносову, коли тікав він непогожої ночі з фортеці Везель, після того як був обманом завербований у пруські королівські гренадери.

Та, певно, не про ці дні далекої юності думав Ломоносов, коли 4 квітня 1765 року, звертаючись до своїх нечисленних учнів і соратників, востаннє сказав: «Я не боюся смерті: пожив, натерпівся і знаю, що за мною діти батьківщини пожалкують».

«Пожив… натерпівся…» Це стосувалося, звичайно, не Ломоносова-юнака, не Ломоносова-студента і навіть не Ломоносова-королівського гренадера. Це стосувалось, хоч як це не дивно, Ломоносова-академіка.

Але чому ж дивно! В минулі віки життя людини, яка випереджала свій час, майже завжди було трагічним.

Сократу «вдячні» співвітчизники піднесли чашу з цикутою.

Добропорядні німецькі бюргери, зустрічаючись з глухим Бетховеном, шанобливо посміхалися, а потім… кидали вслід композиторові недогризки яблук.

Царедворці Миколи І холоднокровно і умисне підвели Пушкіна під кулю заїжджого пройдисвіта.

Але нікому з великих людей не доводилось жити і працювати в оточенні стількох нікчем, як Ломоносову.

Лише дехто з сучасників Ломоносова розумів, ким є для Росії ця людина. І завдяки підтримці небагатьох друзів великий вчений зміг довести до кінця більшість своїх починань.

Ну, а решта! Решта або залишалась байдужою, або перешкоджала Ломоносову, перешкоджала вперто і злісно, з такою старанністю, з такою витонченістю, з такою вигадкою, начебто від того залежало їх життя. А втім, Ломоносов справді заважав їм жити. Дуже невигідно було їм, пігмеям розуму і честі, стояти поруч з велетнем — Ломоносовим.

Академія наук XVIII століття… Не до неї було наймилостивішим матінкам-імператрицям. Асамблеї, бали, машкеради, придворні інтриги…— де вже тут стежити за науками! А хоч би й був час — яка рація! Всякі бували цариці на Русі: і дурніші, і розумніші, але в науках однаково нетямущі І до наук однаково байдужі. Ось чому їх величності запрошували в Академію вчених з-за кордону: їм здавалось, що тільки там і водяться мужі науки.

Отже, не дивно, що засідання Російської академії наук середини XVIII століття більше скидалися на німецьку аустерію середнього гатунку: така ж шумлива німецька мова, багато пива і мало, дуже мало науки. Настільки мало, що, можна сказати, її зовсім не було. Принаймні до того часу, поки в Академії не появився ад’юнкт Михайло Ломоносов. Перебільшення? Анітрохи.

Попередником Ломоносова на кафедрі хімії був курляндський німець М. Бюргер. Єдиним свідченням діяльності пана Бюргера залишились два прохання про видачу йому платні наперед, бо, як повідомляє архівний документ, «пан Академік-Професор», що прибув у березні 1726 року, вже в травні цього ж року «…загинув злою смертю, випавши на повному ходу з карети». В документі можна знайти і пояснення: виявляється, «пан Академік-Професор» повертався від президента Академії Л. Блюментроста, а вивалився тому, що «зело пьян был, а во хмелю буен…»

Премудра імператриця Елизавета Петрівна, взявши русофільський курс, зробила президентом Академії співвітчизника — «її імператорської величності дійсного камергера і ордена св. Анни кавалера його світлість графа Кирила Григоровича Розумовського». Дарма, що дійсному камергеру і кавалеру було тоді сімнадцять років, з яких читати і писати, та й то з великими труднощами, він умів лише три роки. Зате його світлість був ставний і вельми вродливий…

Але хто б не стояв на чолі Академії — бундючний неук гер Блюментрост чи простий і безпосередній, але такий самий неук граф Розумовський, — погоду робили в ній іноземці, які міцно засіли в цьому доходному і спокійному місці ще за часів імператриці Анни Іоанівни.

…Повернувшись у Петербург 8 червня 1741 року після п’ятирічного перебування за кордоном, Ломоносов того самого дня — прямо з корабельної пристані — прибув у Академію наук. Він хотів негайно почати роботу. Ледве влаштувавшись у двох «комірчинах» непоказного будинку на Васильєвському острові, Ломоносов приступає до складання «Каталогів каменів і окам’янілостей Мінерального кабінету Кунсткамери Академії наук». Початок цієї колекції поклав ще Петро І, але жоден з «панів Академіків-Професорів», наділених пишними титулами, не зміг виконати таку, власне кажучи, елементарну роботу.

Що зробив Ломоносов за шість місяців того самого року! Вивчав природничу історію. Написав оду на день народження імператора Івана Антоновича. Сконструював сонячну піч. Написав дисертацію про «запалювальні інструменти». Закінчив дисертацію «Фізико-хімічні роздуми про відповідність срібла і ртуті». Написав оду «Перші трофеї» на честь перемоги російських військ у битві під Вільманстранде. Переклав деякі наукові праці з німецької мови на російську. Написав одну з найдосконаліших своїх праць — «Елементи математичної хімії».

Ломоносов хотів одного — працювати. Дарма, що немає лабораторії. Дарма, що немає помічників. Дарма, що академічні чиновники нахабні і недбайливі. Дарма, що в Академії сидять хабарники. Але все-таки працювати можна!

Виявилось, що не можна. Старезні чинуші, які і в молоді роки не відзначались розумом, не могли витримати конкуренції з талановитим і працелюбним Ломоносовим. Назрівав конфлікт.

Все почалось з одних академічних зборів — «конференції», як вони тоді називались. Ломоносов, знехтувавши правилами тодішнього манірного «політесу», висловив «панам Академікам» все, що про них думав. А думав він про них погано. На наступній конференції Ломоносов говорив ще рішучіше, ще пряміше. I, ніде правди діти, не завжди старався пом’якшити свої вислови.

Зчинився скандал. «Учені мужі» звернулися з чолобитною, яка аж напухла від їх академічних сліз, не куди-небудь, а в Правительствуючий Сенат.

Сенат розсудив швидко і — несправедливо. У спеціальному рішенні було зазначено: «…ему же, Ломоносову, обьявить с подпискою, что ежели он впредь в таковых предерзостях явится, то поступлено будет с ним по указам неотменно».

Однак не такий був Ломоносов, щоб послухатися хоч би й Правительствуючого Сенату. «В таковых предерзостях являться» він продовжував і далі.

В Академії настали неспокійні дні. Нудні, тягучі академічні конференції змінились засіданнями, сповненими крику і злісних вихваток. Проте на ці засідання, де «пани Академіки-Професори» ганили його у пишномовних висловах, Ломоносов не ходив. Він працював. Працював стільки, скільки міг.

Нічим не гребували академічні чиновники, намагаючись закрити Ломоносову шлях у велику науку. Ось тут їхня кмітливість і винахідливість розквітала пишним цвітом.

По-перше, чіпляючись до різних дрібниць, можна затримувати платню, а потім, не кваплячись, зі смаком, розглядати прохання Ломоносова про виплату грошей «для сплати боргів і на прожиття». Зрідка можна навіть задовольняти ці прохання, видаючи по п’ять, а в дні великих свят — і по десять карбованців. Але можна і ухвалити постанову, згідно з якою у Ломоносова одним махом відібрати 715 крб. за академіка Гмеліна, що виїхав у Німеччину за поручництвом Ломоносова та й не повернувся.

По-друге, можна не видавати грошей на організацію лабораторії. Хочеш мати мікроскоп — спиши спочатку не один аркуш паперу, поштовхайся в академічних канцеляріях. А там, дивись, втратиш терпіння і погримаєш, а цього нам тільки й треба. Тут ми на тебе скаргу у Слідчу комісію…

По-третє, можна «забувати» запрошувати Ломоносова на академічні конференції і збори, а то й зовсім його туди не пускати.

По-четверте… А втім, всього не перелічиш. Тому що було і по-п’яте, і по-п’ятнадцяте, і по-тридцять п’яте.

На один тільки 1743 рік, навмання вибраний майже з двадцяти п’яти, які Ломоносов провів у Академії, припадає 26 документів з приводу різних інцидентів: запитання Слідчої комісії, протокол Академічних зборів — розгляд плаксивої скарги конференц-секретаря Вінгейма на «негідні вчинки» Ломоносова, розпорядження про арешт Ломоносова та ін. («Летопись жизни и творчества Ломоносова», АН СССР, 1961)

19 документів — листи Ломоносова про грошову скруту у зв’язку з затриманням платні, відповіді на ці листи, іноді позитивні, іноді негативні, але завжди знущальні. Є й документи про кількамісячне перебування Ломоносова під арештом, з-під якого його звільняли лише на кілька тижнів у зв’язку з хворобою.

Здавалось, цей рік був до кінця сповнений виснажливої боротьби з озвірілими чиновниками. Але саме в 1743 році Ломоносов написав дві славнозвісні праці «Дослід теорії про нечутливі частинки тіл і взагалі про причини окремих якостей» і «Про складові природних тіл — нечутливі фізичні частинки, в яких € достатня основа окремих якостей». В цих наукових розвідках у закінченому вигляді формулюються основи атомно-молекулярної гіпотези. В цьому році Ломоносов написав дві оди і «Короткий посібник з риторики», вивчав північні сяйва, займався організацією хімічної лабораторії. Ломоносов залишався Ломоносовим.

Він міг би вважати себе щасливою людиною, якби перелік його ворогів обмежувався академічними чиновниками і «панами Академіками-Професорами». Але не менше їх було і поза стінами Академії, і передусім при дворі. Можна уявити собі, як шокувала пустих і пихатих вельмож особа Ломоносова — вихідця з «підлого» стану, яку гримасу викликала на обличчях придворних блюдолизів його поява в царському палаці.

Але як обійдешся без цього «мужлана»! Адже ніхто краще за нього не напише оду до наступного двірцевого свята, ніхто оригінальніше не розробить проект святкової ілюмінації. А вже мозаїку до чого вміло робить цей плебей! Але манери які, манери! Розмовляє голосно, ходить, розмахуючи руками, поклонитись до ладу не вміє. А парик — ненапудрений, скуйовджений…

Але нічого не зробиш. Найвидатніший з російських академіків, а їх і так не густо. І потім, кажуть, його хвалила матінка Єлизавета Петрівна…

До речі, ця легенда про нібито прихильне, мало не ласкаве, ставлення цариць до Ломоносова живе в літературі й досі. Але якщо добре розібратися в документах, то ця версія розлітається, як трухлявий гриб. Коли великому князю Павлу доповіли про смерть Ломоносова, той випалив, як робив це звичайно, — уривчасто і не задумуючись: «Чого за дурнем шкодувати, казну тільки спустошував і нічого не зробив». Можуть заперечити, що ці слова сказав хлопчисько Павло, той самий Павло, який навіть і дорослим не відзначався великим розумом, а якщо говорити точніше, то був клінічним кретином. Але хто ж хлопчаку — великому князеві — міг навіяти цю думку? Чи не матінка Катерина «Велика»? Та сама найосвіченіша монархиня, яка в листах до Вольтера похвалялася Ломоносовим як найяскравішим з російських талантів, але ніскільки не піклувалася про те, щоб підтримати його як ученого.

Умови, в яких жив і працював Ломоносов, не можна схарактеризувати повністю, якщо не сказати про ставлення до нього «третьої сили» монархії — духовенства.

Було б прикрою помилкою гадати, що духовенство — це тільки ті вбогі попики, які, старанно розмахуючи своїми кадилами, славлять господа бога чи відспівують чергового покійника. О ні! Справжній священнослужитель, ким би він не був — католицьким епіскопом, протестантським пастором, православним попом, мусульманським муллою, іудейським рабином чи навіть буддійським ламою — це передусім людина, яка насторожено ставиться до всього нового, яка прагне задушити в зародку будь-яку свіжу думку.

Ставлення церкви до того чи іншого діяча науки минулих віків — це лакмусовий папір, яким безпомилково можна визначити, наскільки новими для свого часу були ідеї вченого. Ну, а якщо церква вважала якісь думки новими, то їх автору рідко доводилося вмирати своєю смертю. Одні розлучалися з життям на вогнищі, другі гинули у в’язницях, треті відходили в небуття, покуштувавши в придорожньому трактирі вина, яке дивно гірчило…

Ось чому можна було б не спинятися спеціально на тому, як ставилася церква до Ломоносова. Це ясно і так, але є деталі, не згадати про які аж ніяк не можна.

Неповага до церкви тоді, в середині XVIII століття, вважалася непрощенним гріхом, критика церкви — тяжким злочином. Ну, а глузування над церквою — для цього вже й назви не вигадаєш. Та й хто міг дозволити собі насміхатися з духовенства — найтемнішої і найзлобливішої з тих сил, які стояли тоді над Росією? Ніхто. Крім_г хіба, Ломоносова. Тому що всі існуючі мірки для цієї людини були замалі.

У 1757 році спочатку в Петербурзі, а потім по всій Росії почали поширюватись вірші «Гімн бороді». На перший погляд, у «Гімні» не було ніякої крамоли. Але_г уважний читачу, вчитайся хоч би в такі рядки:

Не треба бути досвідченим спеціалістом по старовинних рукописах, щоб зрозуміти зміст цих рядків. Так, можуть бути інші планети— «нашому подібні світи». І, звичайно, там духовенство клянеться «бородою», що наша планета. Земля, не може бути заселена людьми. Ну, а хто наважиться думати інакше — з тим чинять зовсім по-земному: спалюють у «струбі».

Сучасникам ці рядки були більш ніж зрозумілими. Хоча Джордано Бруно за думки про «множинність населених світів» спалили майже півтора століття тому, але в Росії не так давно деяким сміливцям, які наслідували італійського мислителя, довелося жорстоко поплатитись. І саме головою…

Запідозрити Ломоносова в авторстві віршів «Гімн бороді» було неважко. Напрямок мислення непокірного академіка був добре відомий церкві, крім того, в кожній строфі цкі сатири виразно відчувався чіткий ломоносівський стиль.

Ломоносова викликали в Синод. Святі отці готувалися до допиту серйозно і старанно. Було складено довгий ряд запитань, які повинні були заплутати пана професора і змусити його признатися в авторстві. Легко уявити собі остовпіння їх святостей, коли Ломоносов після першого запитання весело і легко зізнався в авторстві сатири «Гімн бороді». Князі церкви розгублено відпустили Ломоносова і кинулись писати скаргу.

Поспішно було скомпоновано: «Найяснішій, державній, великій государині імператриці і самодержиці всеросійській вірнопіддана доповідь Синоду», підписана «Її імператорської величності найнижчими рабами і богомольцями: покірним Сільвестром, архієпіскопом санкт-петербурзьким; покірним Дмитрієм, епіскопом рязанським; покірним Амвросієм, епіскопом переяславським і покірним Варлаамом, архімандритом донським». У доповіді чотирьох «покірних» старців дев’ять раз згадувалося слово «пасквіль», багато разів — слово «наклеп», а один раз святі отці загнули такий хитромудрий вислів, як «вельми паскудна і совісті і честі християнській противна лайка генерально на всіх персон». На закінчення преосвященства просять списки «Гімна» «через ката під шибеницею спалити», а «вищезгаданого Ломоносова для належного умовляння і виправлення в Синод відіслати».

Ломоносову вдруге довелося стати перед святим Синодом. Про що там йшлося — невідомо. Але догадатись неважко. Можна уявити собі, як жалкували святі отці, що минули дні правління «мудрого» Бірона і що «предмети», які з таким успіхом застосовували всього десять років тому для «умовляння і виправлення», тепер у хід не пустиш.

Повернувшись з Синоду, Ломоносов довго сміявся і зразу ж написав вірш, який починався рядками:

Мабуть, не було в Росії XVIII століття людини більш самостійної духовно, більш незалежної від двору, від церкви, від передсудів, як Ломоносов. Хіба що Радіщев… Що ж, ці два імені гідні стояти поряд в історії російської культури.

Своєю незалежністю Ломоносов нажив собі багато ворогів. Звичайно, не можна не пожалкувати, згадавши ту воістину нестерпну обстановку, в якій жив і працював один з найвидатніших учених в історії світової науки. Але, з другого боку, якби пішов Ломоносов на поводу у двора, у вельмож, подружився б з ними — був би віршувальник Ломоносов, чиновник Ломоносов, мозаїчник Ломоносов, був би ще один «пан Академік-Професор», але того Ломоносова, якого шанує все передове людство, не було б.

«Він всюди був однаковий: вдома, де всі перед ним тремтіли; в палаці, де він м’яв вуха пажам; в Академії, де не сміли при ньому пискнути… Народжений у «низькому сословії», він не думав піднести себе нахабністю і панібратством з людьми вищого стану. Але зате він умів за себе постояти і не дорожив заступництвом своїх меценатів, коли справа йшла про його честь чи про торжество його улюблених ідей». Так сказав про Ломоносова через шістдесят років Пушкін. Сказав так, як тільки він один міг сказати.