Михайло Васильович Ломоносов

III

Поет, художник, астроном, філософ, історик, геолог, географ. Та коли мова заходить про Ломоносова, першою завжди називають його головну професію, його найбільшу любов, основну справу його життя — хімію.

Астроном! Так, астроном. Але видатні астрономи були і до Ломоносова. Галілей, Коперник, Кеплер… І Ломоносов, який відкрив існування атмосфери на Венері, був видатним ученим серед ряду інших представників цієї науки.

Художник! Так, і дуже хороший. Але мозаїку, хай не таку майстерну, не таку гарну створювали і до Ломоносова. І не мозаїка зробила Ломоносова великим.

Ломоносова зробила Ломоносовим хімія. Тому що історія цієї науки починається золотою сторінкою, ім’я якій Ломоносов.

Тепер внесок Ломоносова в хімію може здатися дуже простим і очевидним. Закон збереження матерії? А чи багато геніальності треба було, щоб «видумати» цей закон) Подумаєш, дивина — скільки де речовини зменшиться, стільки в іншому місці збільшиться. Хіба це й так не ясно? Або атомно-молекулярне вчення. Кожний знає, що коли речовину подрібнювати безупинно довгий час, то кінець кінцем досягнемо тієї ультрамікроскопічної межі, за якою вже починаються молекули.

Тут доведеться пригадати того горезвісного гімназиста, який, не без інтересу подивившись постановку «Гамлета», вигукнув: «І тільки!! А ще говорять — «Гамлет», «Гамлет». Я б і сам написав не гірше, якби це мені тільки спало на думку!».

Щоб не уподібнюватись цьому не дуже мудрому гімназисту, спробуємо спуститися з тієї двохсотрічної висоти, яка відділяє нас від часів Ломоносова, і подивитися на хімію першої половини XVIII століття. І тут ми побачимо…

А втім, навряд чи що-небудь побачимо. Адже нічого чи майже нічого з того, що відповідає нашому сьогоднішньому уявленню про хімію, там не було.

Це був дуже складний період в історії науки про пізнання речовини. Мабуть, найскладніший за все її двохтисячне існування. Алхімія «упокоїлась» за кілька десятиліть до того, як Ломоносов почав свої дослідження. А наука хімія ще не народилась.

Алхімія вмирала довго, болісно і неправедно. Історія загибелі цієї науки — яскравий і, на жаль, не єдиний приклад того, як користолюбство нищило знання.

О, хто захоче кинути камінь в алхімію, знайде не один привід для цього!

Так. Були шахраї, які обдурювали легковірних і жадібних правителів. Скільки історій можна розповісти про пройдисвітів, які так чи інакше втиралися в довір’я до королів і герцогів! Різного гатунку були ці володарі — I сильніші, і слабші, і розумніші, і дурніші, але всі однаково жадібні до «п’ятаків, куплених за гріш». Ох, І витрушували алхіміки у них капшуки! І інколи так грунтовно, що на другий день після того, як «видатний Учений, Маг і Великий Алхіміст Аль Роз» (а насправді, збіглий рейтер Ганс Кріт із сусіднього герцогства) втікав з багатою здобиччю на доброму скакуні, обдурений володар повинен був позичати на вечерю у першого міністра. Але зате і королі проявляли неабияку винахідливість, коли їм удавалось піймати втікача чи заздалегідь викрити його нечисті наміри. Якщо алхіміка тільки спалювали на великій купі сухого хмизу, він міг вважати себе щасливим. Тому що досвідчені в цих справах правителі дрова підбирали сирі, а «об’єкт» перед спаленням «обробляли» з таким вмінням і ретельністю, що на долю вогню залишалось, власне кажучи, не дуже багато.

Були і бродячі лікарі, які бралися варити зілля, що нібито виліковує всі хвороби — від мозолів до чорної віспи. Але часто це зілля викликало у «пацієнта» таке гидливе відчуття, що він ще довго при згадці про нього відпльовувався і кривився від огиди. А втім, плювали і кривилися й ті, кому вдавалось (завдяки, звичайно, своєму міцному здоров’ю) вижити після алхімічного «лікування».

По правді кажучи, винахідники алхімічної панацеї вмирали, як правило, також не від старості. Бо, отямившись після лікування, знатна особа на ще не зміцнілих ногах шкандибала до підвалу свого замку, щоб особисто взяти участь у підтяганні алхіміка на дибу.

Так алхімія завершувалась. Але починалась вона зовсім інакше. А роки її розквіту відзначились такими видатними досягненнями, без яких хімія виникнути не могла.

«Діяльність» останніх алхіміків міцно підірвала репутацію цієї науки в очах майбутніх поколінь. Сьогодні мало хто вимовляє слово «алхімік» без посмішки. А тим часом саме алхіміки — справжні алхіміки — винайшли всі ті основні хімічні операції, якими ми користуємось сьогодні. Перегонка, перекристалізація, упарювання, розтирання, сплавлювання — все це було знайдено і перевірено на сотнях об’єктів саме в алхімічних лабораторіях, до речі, зовсім не схожих на похмурі підвали, які так люблять описувати деякі автори сучасних романів із середньовічного життя.

Саме алхіміки відкрили основні класи хімічних сполук, які пізніше назвуть окислами, кислотами, основами і солями. Вони розробили методи добування багатьох неорганічних І органічних речовин.

І, звісно, важко було б Ломоносову формулювати хімічні закони, не маючи тієї сили-силенної фактичного матеріалу, який по крихітці збирали алхіміки. Щоправда, жоден смертний не міг розібратись у плутанині зібраних алхіміками фактів. І для того, щоб все розмістити по поличках, треба було народитися Ломоносову, Лавуазьє, Авогадро, Берцеліусу, Менделєєву.

Що ж до пресловутого «філософського каменя», то більшість справжніх алхіміків шукали його зовсім не для того, щоб з усякого брухту робити золото. Справжні алхіміки бачили в міфічному «філософському камені» засіб оволодіння таємницею світу, засіб осягнення розумом «вищого духу». А прагнення до «вищого духу» і намір будь-якою ціною нажитися — це зовсім не одне і те саме. Різні вони були, алхіміки…

Німеччина вважалась центром європейської алхімії. А Марбург, Фрейберг, Гарц — міста, де доводилося вчитися і жити Ломоносову, були центрами німецької алхімії. Алхімічний дух настільки міцно засів у стінах старовинних німецьких університетів, що навіть відверто зневажливе ставлення до алхімії Христіана Вольфа — першого німецького наставника Ломоносова, вченого, який користувався тоді великим авторитетом, не могли його вивітрити. А потім книжки…

Як тільки Ломоносов оволодів німецькою мовою (а на це йому треба було зовсім небагато часу), він накинувся на книги — грубезні німецькі фоліанти в добротних палітурках із свинячої шкіри. А книжок з хімії в німецьких університетах не було і бути не могло. Зате алхімічних творів не бракувало.

Вже тоді, в перші роки навчання, Ломоносов з властивою його розуму аналітичною вибірністю запам’ятав багато алхімічних рецептів. Згодом сучасники дивувались, з якою легкістю він здійснював у лабораторії різноманітні хімічні перетворення. Цією вправністю він багато де в чому зобов’язаний алхімічній премудрості, яку він почерпнув у прохолодних і темних підвалах університетських бібліотек.

Але взяти від алхімії все цінне для хімії зумів тільки Ломоносов. Адже більшість творів останнього періоду алхімії були написані так хитромудро, що в них не міг би розібратися навіть кмітливий розгадник ребусів і криптограм.

Офіційно Ломоносова було послано в Німеччину для удосконалення в гірничій справі. Шлях до «гірничого мистецтва» лежав через країну, яка називалася хімією. Ломоносов з властивою йому грунтовністю ознайомився з небагатим доробком хімічної науки і зазирнув у «район» гірничої справи. Вивчивши цю науку «с должной отменностью», він повернувся в країну-хімію, щоб прожити там усе життя.

Поза всяким сумнівом, Ломоносов міг вибрати для «прожиття» багато краще освоєну «місцевість», бо за недослідженістю країну-хімію тих часів можна було порівняти хіба що з далекими папуаськими островами.

Справді. Ось найближча по природознавству сусідка хімії — фізика. Вже в XVII столітті Ньютон так досконало сформулював основні закони механіки і оптики, що наступні два віки до них додали дуже небагато. Сучасник Ньютона Гюйгенс розробив основи хвильової оптики. В цьому ж столітті на ниві фізики працювали Лейбніц і Гук, Торічеллі і Бойль — що не ім’я, то епоха в історії цієї науки. Отже, вже в першій половині XVIII століття фізика була цілком сформованою, стрункою і логічною наукою.

Астрономія. Історія цієї науки до початку XVIII століття закріпила за собою такі імена, як Коперник і Галілей, Кеплер і Тіхо Браге. В XVI і XVII століттях були сформульовані закони руху планет, закон всесвітнього тяжіння, який давав змогу не тільки пояснити закономірності руху небесних світил, але й передбачати (причому з високою точністю) ці закономірності.

Успіхам математики, особливістю якої завжди було випередження запитів практики і суміжних наук, до початку XVII століття не можна було не дивуватись. До цього часу геометрія була розроблена настільки докладно, що багато в чому могла б задовольнити вимоги фізики і хімії навіть XX століття. Були з великою точністю сформульовані основи інтегрального і диференціального числення, основні закони аналітичної геометрії, вищої алгебри та ряду Інших розділів математики.

А чим могла похвалитись на той час хімія? Та, мабуть, нічим. Були відомі способи добування багатьох речовин, винайдено численні хімічні операції, але це, як уже згадувалось, досягнення алхімії, а не хімії. Щоправда, приблизно за століття до Ломоносова засяяло ім’я «славного Роберта Бойля», який чітко сформулював недоліки алхімії, дав наукове визначення поняття «хімічний елемент», але далі піти не зміг. Розкритикувавши алхімію, Бойль не запропонував нової системи поглядів на науку про речовини.

Після Бойля в історії хімії XVII і XVIII століть не можна назвати жодного вченого, який би істотно збагатив цю науку. Ось чому хімію першої половини XVIII століття з повною рацією можна назвати цілиною, зорати яку було дуже важко. Для цього треба було викорчувати камені старих закепалих уявлень, зрити численні горби забобонів і засипати вибоїни неправильних відкриттів. Ця важка і виснажлива праця випала на долю Ломоносова.

Отже, початок 40-х років XVIII століття. Ломоносов віч-на-віч з хімічною цілиною, яку йому належить підняти. Один в тій великій країні, яка завдяки його титанічній праці згодом перетвориться в одну з найбільш «упорядкованих» частин природознавства.

У червні 1741 року Ломоносов повернувся в Петербург після майже п’ятирічного перебування в Німеччині. Через три місяці він почав писати свою першу програмну працю з хімії. «Дисертація» називалась досить красномовно: «Елементи математичної хімії».

Це, звичайно, не просто дисертація. Це розгорнута програма дій на багато років, кредо вченого, який приступив до свідомого перетворення науки. Одразу І категорично Ломоносов робить висновок, що хімія не може розвиватись сама по собі, у відриві від інших наук. Про це свідчить сама назва «дисертації», та й в тексті написано з усією визначеністю: «Через те, хто хоче глибше пізнати хімічні Істини, то йому необхідно вивчити механіку. А оскільки знання механіки передбачає знання чистої математики, то той, хто прагне до найближчого вивчення хімії, повинен бути досвідченим і в математиці».

Сучасні дослідники творчості Ломоносова часто висловлюють подив з приводу того, скільком наукам поклав початок Ломоносов. Особливо дивує істориків науки той факт, що Ломоносов сформулював основи фізичної хімії приблизно за сто років до того, як ця наука утвердилась як окрема галузь хімії на Заході. Автору ж здається, що створення основ фізичної хімії є природним висновком з діяльності Ломоносова, широта поглядів якого і сьогодні видається воїстину безмежною.

Кому, як не Ломоносову, який займався зранку хімічними дослідами, після обіду читав лекції з фізики, а ввечері студіював п’ятитомний курс математики, кому, як не йому, було прийти до фізичної хімії!

Ні, не це дивує в історії створення фізичної хімії… Однак передусім треба викласти кілька фактів.

Проходить всього кілька років після написання «Елементів математичної хімії», і Ломоносов у дисертації «Про народження і природу селітри» пише: «Ми не маємо сумніву, що можна легше розпізнати приховану природу тіл, якщо ми поєднаємо фізичні істини з хімічними. А коли всі хімічні істини будуть об’єднані більш строгим методом і буде ясно, наскільки одна істина може бути з’ясована чи виведена з іншої, то хімія сама по собі стане наукою».

Власне, вся хімічна діяльність Ломоносова — це обгрунтування предмета фізичної хімії. Численні досліди, дисертації, присвячені найрізноманітнішим, здавалося б, зовсім не пов’язаним одне з одним питанням, виписки з праць інших авторів — все це було спрямовано на відшукування точок зіткнення хімії з фізикою.

В 1752 році Ломоносов, нарешті, береться за грунтовну працю: «Вступ в справжню фізичну хімію». Вже в першій фразі стверджується: «Фізична хімія є наука, яка пояснює на основі положень і дослідів фізики те_г що відбувається в змішаних тілах при хімічних операціях».

Точність і вичерпність формулювань Ломоносова не може не вражати: адже його визначення предмета фізичної хімії зберігається без найменших змін чи уточнень до нашого часу!

Один «недолік» був і в працях Ломоносова з фізичної хімії, і у визначенні цієї науки: вони набагато випередили свій час. Не було в ті роки вченого, який належно міг би оцінити зусилля Ломоносова, спрямовані на поєднання хімії з фізикою. І це стало причиною найбільшої історичної несправедливості.

Трагедія Ломоносова полягала не тільки в тому, що його малошановні і маловчені колеги в міру своїх сил і можливостей перешкоджали йому. Гірше було те, що вони просто не могли його зрозуміти. Академічні начальники ревно і причепливо роздивлялися прохання Ломоносова «про видачу йому для скляної печі десяти сажнів коротких дров», виносячи після тривалих дебатів резолюцію про те, що й п’яти сажнів буде досить. Але коли починалась розмова про наукові праці Ломоносова, «пани Академіки-Професори» враз цепеніли. «Знову цей мужлан читає нову дисертацію. Яка нудьга!»

Друкувати ці праці Ломоносова Канцелярія рішуче відмовилась. Ще праці з риторики і вірші — нехай так! Але «Математична хімія», «Роздуми про причину пружності повітря» — тьху! В архів їх, в архів!

Так і лежало багато праць Ломоносова — не те, що ненадрукованих, — нечитаних! А після смерті вченого про них забули, і так грунтовно, що через півтора століття їх відкрив (буквально відкрив, розшукавши в надрах академічних архівів) Борис Миколайович Меншуткін. Він же переклав багато фізико-математичних праць Ломоносова з латинської (яка була в той час міжнародною мовою) на російську мову.

За кордоном і досі багато хто вважає засновником фізичної хімії німецького вченого Вільгельма Оствальда. Але зіставимо історичні дані: у 80-х роках минулого століття Оствальд почав читати курс фізичної хімії — у звітах за 1751 рік Ломоносов писав: «Диктував студентам перші основи фізичної хімії і читав по них лекції по 4 години на тиждень». Оствальд написав у 1887 році підручник з фізичної хімії — у 1752 році Ломоносов пише «Курс справжньої фізичної хімії». Оствальд організував першу практику з фізичної хімії і підготував студентів, перших спеціалістів у галузі фізичної хімії, — у квітні 1754 року учень Ломоносова студент В. Клементьєв захищає дисертаційну працю «Про збільшення ваги, яку набувають метали після осадження» — першу дипломну роботу з фізичної хімії.

Отже, Ломоносов, ступаючи на хімічну стежку, ясно уявляв, який тягар бере на свої плечі. Але не менш чітко усвідомив він, що майбутнє хімії — в поєднанні з фізикою, у збагаченні всіма досягненнями сучасного їй природознавства.

Програму наукових дослідів в галузі хімії, намічену ще на початку його творчого шляху, Ломоносов виконував з неухильною наполегливістю і гідною подиву послідовністю.

Насамперед у хімію слід було ввести «міру», ту міру, без якої наука не може бути наукою. В математиці такою мірою є число, в хімії — вага.

І першим приладом, який появився в лабораторії Ломоносова, були терези. Звичайні терези, дуже схожі на ті, які тримає в руках Феміда — богиня справедливості. Навряд чи можна назвати в хімії прилад, який відіграв би в історії цієї науки таку роль, як терези Ломоносова.

Однак перейдемо до діла. Почати доведеться з однієї цитати, взятої з хімічної праці, яка з’явилася років сорок до того, як у хімію прийшов Ломоносов. Цитата наводиться тут не тому, що вона якась особлива, а тому, що вона дуже характерна для хімічних чи, вірніше, дохімічних творів того часу.

«Було взято стільки соди (ми перекладаємо вислови автора на сучасну хімічну мову), скільки вміщувалось на долоні, до неї доливали сірчаної кислоти на власний розсуд. Потім упарювали деякий час і дістали осад набагато важчий, ніж взята сода».

Чи варто пояснювати, яким «науковим» є цей уривок? Спробуйте дізнатись, якою була долоня автора і яка кількість кислоти відповідає його власному «розсуду». Може, йому здавалося достатнім три краплини, а, може, вчений вирішив облити соду двома мейзинськими келихами сірчаної кислоти!

Читач, очевидно, чекає, що зараз підуть рядки із знаменитого листа Ломоносова до Ейлера, що був написаний в 1748 році: «всі зміни, які зустрічаються в природі, відбуваються так, що скільки до чогось добавилось, стільки…» Ні, до цього листа, до цього концентрованого і гранично чіткого вираження закону збереження ваги речовини в хімічних реакціях ще далеко. Перед ним лежать роки виснажливої праці по розробці наукового світогляду, того світогляду, природним висновком з якого і був закон збереження матерії, закон Ломоносова. А почалося це так…

Майже весь 1743 рік Ломоносов перебував під арештом. Сутички з «панами Професорами-Академіками» в цьому році були особливо запеклими, і пани розлютилися, як ніколи. Деякий час Ломоносов сидів під арештом вдома, а кілька місяців — в академічній «холодній», де двічі тяжко хворів. Звільнили його лише в січні 1744 року. Звісно, і в ув’язненні Ломоносов не марнував часу даремно. Можна з цілковитою певністю сказати, над чим роздумував він, кутаючись у подертий кожух в академічній «холодній».

Усі п’ять «дисертацій», написаних у 1744 році, присвячені одній темі: природі теплоти. Не було в ті роки теми більш заплутаної і водночас більш важливої, ніж ця. А втім, заплутаність теми очевидна тільки сьогодні. Тоді ж багатьом ученим природа теплоти здавалась більш ніж зрозумілою.

Ось прилягають одне до одного два тіла — одне гаряче, друге — холодне. Через деякий час перше тіло трохи охолоджується, а друге, природно, нагрівається. Чому! Та дуже просто. В першому тілі перебувала в надмірі невагома рідина, «флюїд», яка називається «теплецем». При контакті з іншим тілом «теплець» частково перелився в це тіло, тому воно й нагрілось.

Христіан Вольф, учитель Ломоносова (до речі, дуже високо шанований своїм учнем) був одним з найвидатніших прихильників теорії теплецю. Свої уявлення про цю «рідину» Вольф розробив до найменших, як йому здавалось, дрібниць. Він «відкрив» навіть, що п кожному тілі є спеціальні пори, куди вливається «теплець». Чим більше цих пор і чим вони більші, тим скоріше нагрівається тіло (зрозуміло тепер, чому в різних речовинах різна теплоємність!).

Але не таким був Ломоносов, щоб прийняти погляди, які не узгоджувались з його світоглядом, хоч би вони належали його улюбленому вчителеві. І ось всього через три роки після повернення з Німеччини появляється кілька творів, які від вольфовського «теплецю» не залишають і сліду.

Починаючи свої знамениті «Роздуми про причину теплоти і холоду», Ломоносов з перших же рядків заявляє: «…є достатня основа теплоти в русі» і продовжує далі: «А оскільки рух не може відбуватися без матерії, то необхідно, щоб достатня основа теплоти виражалася в русі якоїсь матерії».

Перед нами висновок виняткової вибухової сили. Тут все: і визнання руху як невід’ємної властивості матерії, і вибрана напрочуд точно основна ознака атомно-молекулярної теорії.

Слід усвідомити, що вчений, який наважився на таке формулювання, на таке категоричне твердження, повинен не тільки володіти даром наукового передбачення, не лише бути вільним від усяких упереджень, але й мати незвичайну наукову і громадянську сміливість. Причому в останній потреба була, мабуть, не меншою, ніж у першому. Тому що, рішуче відкидаючи традиційні уявлення, Ломоносов протиставив себе не тільки своїм колегам (у цьому не було нічого нового, вони й раніш ставились до нього недружелюбно), але й всесвітньо визнаним авторитетам.

Адже Бойль (сам Бойль!) твердив, що вага тіл при нагріванні збільшується за рахунок «теплецю», що перейшов у них. Ломоносов у «Роздумах про причину теплоти і холоду», тактовно і справедливо називаючи Бойля «знаменитим», пише, що все-таки він помиляється.

«Пани Академіки-Професори» з великою радістю ухопилися за «паплюження Бойля». Бачите, який він, цей податний мужик! Ну, гаразд, нехай вже він ганьбить нас, мовляв, неуки ми. Але Бойля, славнозвісного Бойля…

Від короткого диспуту, який розгорівся на черговій академічній конференції, залишився лише зовні безпристрасний запис у протоколі: «Панові ад’юнкту було вказано, щоб він не намагався ганьбити Бойля, дуже знаменитого у вченому світі…»

Кожна сторона зосталась при своїй думці. «Академіки-Професори» розійшлися по кулуарах зітхати за тим блаженним часом, коли в Академії не було цього баламута. Ломоносов пішов, як звичайно, працювати. А втім, ласкаві колеги Ломоносова не обмежилися сентиментальними зітханнями. Шумахер — фактичний володар Академії — робить, як здавалося йому, багатообіцяючий хід: він посилає праці Ломоносова в Берлін, Леонарду Ейлеру, авторитет якого на той час був непохитно високим.

Згодом Ломоносов, згадуючи про цей, досить звичайний епізод з свого багатого на боротьбу життя, писав: «…задумав радник Шумахер, асесора Теплова запросив, щоб мої апробовані вже дисертації в загальному Академічному зібранні послати в Берлін до професора Ейлера, звичайно, з тим, щоб він їх зганив…»

Лист з Берліна прийшов досить швидко. Відповідь Ейлера варта того, щоб її навести повністю. «Всі ці праці не тільки добрі, але й чудові, бо він роз’яснює фізичні і хімічні матерії, найпотрібніші і найважчі, котрі зовсім невідомі і недоступні були до тлумачення найпрозорливішим ученим, з такою грунтовністю, що в мене не залишається сумнівів в точності його доказів. Я користуюсь випадком віддати належне пану Ломоносову і відзначити, що він обдарований хистом для пояснення явищ фізичних і хімічних. Слід бажати, щоб всі інші академії були спроможні показати такі винаходи, які показав пан Ломоносов».

Після такого відгуку керівництву Академії нічого не залишалося, як дати згоду на публікацію «Роздумів». Проте ця дисертація, написана в 1744 році, вийшла в світ тільки через п’ять років. А через кілька місяців вона перейшла рубежі Росії, і тут Ломоносов мав слушну нагоду переконатися, що не кожний іноземець-учений — Ейлер. Виявляється — і за кордоном було досить різних шумахерів.

Один запопадливий опонент, якийсь І. Арнольд, навіть написав спеціальну дисертацію, повністю присвячену нападкам на Ломоносова і запереченню його поглядів. Пан Арнольд захищав цю дисертацію в Ерлангенському університеті і зустрів там співчутливе ставлення панів учених. Ще б пак! Не вистачало, щоб нас учив якийсь далекий слов’янин! Де він міг почерпнути основи для своїх прожектерських теорій! Не інакше, як у ведмедів, які довгими зимовими вечорами бігають по запорошених вулицях Петербурга!

Однак теорія теплецю похитнулася. Поняття про міфічну рідину було замінено цілком конкретними уявленнями про цілком конкретний рух цілком конкретних частинок. Ломоносов пішов далі. З’явилась проблема збільшення ваги металів при прожарюванні.

Теорія теплецю справлялася з цим явищем дуже просто і навіть якось затишно: вливається «теплець» у тіло, яке нагрівають, ось вага його і збільшується. При такій теорії терези, звичайно, не потрібні. Та й для чого зважувати речовини, у яких «теплецю» може бути і менше, і більше. За ним, «теплецем», все одно не встежиш!

Те, що для світової науки вважається завоюванням лише XIX століття (закон збереження енергії), для Ломоносова було очевидним вже з перших кроків його наукової діяльності. В тій чи іншій формі Ломоносов висловлює його і в студентській дисертації «Про перетворення твердого тіла в рідке» (1738 рік), і в «Елементах математичної хімії», і в дуже своєрідній праці — щоденнику «276 заміток з фізики». І, нарешті, в дисертації «Досвід теорії нечутливих частинок тіл» ми зустрічаємо такі слова: «Тіло, що рухається, діє на те, що перебуває в спокої, пропорціонально швидкості і силі інерції; а оскільки сила інерції пропорціональна кількості матерії тіла, то, отже, тіло, яке рухається, діє на те, що перебуває в спокої, пропорціонально швидкості і кількості матерії». Більш точне визначення принципу збереження енергії важко уявити!

Сформулювавши закон збереження енергії, Ломоносов одразу послідовно переносить його на хімічні явища. Ось як він пояснює причину охолодження води при розчиненні в ній солі: «…частинки води, розчиняючи частинки солі, втрачають частину свого «обертального руху». А оскільки останній — причина теплоти, то анітрохи не дивно, що вода охолоджується при розчиненні солі». Якщо через двісті років до визначення нічого додати, то воно справді геніальне.

Відкинувши «теплець», Ломоносов змушений був по-своєму пояснити явище збільшення ваги металів при прожарюванні (тобто окислення). Він спробував взяти під сумнів правильність висновків Роберта Бойля. Піднялася буря протестів суворих охоронців наукових традицій. Вихід був один — протиставити ретроградам такий експеримент, який неможливо було б заперечити.

І ось тут на весь зріст постала проблема хімічної лабораторії.