Михайло Васильович Ломоносов

VI

Нині це вже випробуваний журналістський прийом: беручи інтерв’ю у знатної людини, на закінчення спитати про її «хоббі»— захоплення. Здебільшого в кожного таке «хоббі» є. Один віддає свій вільний час реставрації старовинних картин, другий збирає люльки і вдоволено показує всі свої 1990 експонатів, третій — з насолодою випилює лобзиком, четвертий… А втім, всіх «хоббі» не перелічити. Можна знайти й таких, які в вільний час пишуть вірші, інколи й непогані.

Ломоносовську поезію ніяк не можна назвати захопленням ученого. І тому, що Ломоносов не ставився до своїх віршів як до інтелектуального дозвілля. I тому, що вірші Ломоносова позначені справжнім професіоналізмом, і тому, що, коли б Ломоносова спитали, хто він: хімік чи поет, він, поза всяким сумнівом, глибоко б замислився. Тому, що він був хіміком. I тому, що він був поетом.

Ні, це не хімік серед поетів, І не поет серед хіміків. Учений і поет злилися в ньому воєдино. Не можна назвати в історії культури другого Діяча, якому звання «вчений-поет» пасувало б більше, ніж Ломоносову. Лукрецій Кар! Можливо, та все ж учений. Гете! Звичайно поет, геніальний поет, який цікавився питаннями природознавства. Ломоносов! Поет-вчений чи вчений-поет — кому як подобається.

Неважко зрозуміти, чому Ломоносов, беручись викладати ті чи інші наукові проблеми, раптом (можливо, несподівано для самого себе) починає писати віршами. Це ті проблеми, які особливо сильно вражали його уяву, особливо сильно зворушували його вразливу Душу.

Ось, приміром, північне сяйво. Хіба можна говорити про це чудо не віршами! І тоді народжуються рядки «Роздуми над північним сяйвом».

Починаються вони описом ночі, кращого за який, мабуть, немає в російській літературі XVIII століття:

Однак «Роздуми над північним сяйвом» — наукова праця. І відповідно до правил побудови «дисертації», хай і віршованої, ставляться запитання:

Суворі закони побудови наукової праці зберігаються І далі. Ломоносов наводить короткий виклад існуючих теорій виникнення північного сяйва:

Симпатії автора явно на стороні «ефіру». Це й зрозуміло: в ті роки, коли писались «Роздуми над північним сяйвом» (1743), Ломоносов був гарячим прихильником теорії, яка пояснювала багато фізичних і_г зокрема, оптичні явища існуванням особливої невагомої матерії — ефіру.

Сам Ломоносов розглядав багато своїх поетичних творів як наукові праці. Відомо, що в наукових статтях і книжках учені часто посилаються на попередні праці з певного питання — своїх чи інших авторів. У «дисертації» «Слово про повітряні явища», написаній кілька років пізніше, Ломоносов, повертаючись до обговорення причин північного сяйва, пише: «…ода моя про північне сяйво, створена 1743 року…, містить мою давню думку, що північне сяйво рухом ефіру утворюватись може».

Останні півтора десятиліття життя Ломоносов був у добрих відносинах з графом Іваном Івановичем Шуваловим. Сьогодні не легко збагнути джерела цієї дружби. Можливо, Ломоносову імпонувало, що граф Шувалов цікавиться науками. Правда, захоплення це було більш ніж поверхове і проявлялось головним чином у виписуванні багатьох навряд чи пізніше прочитаних книжок. Але все-таки краще захоплюватись, хоч і поверхово, наукою, ніж подібно до решти вельмож проводити час на полюванні з псами чи в картярській грі. Що ж до душевної прихильності графа до Ломоносова, то кому з вельмож не принадно було приймати у своєму домі вченого, який навіть до самої цариці ходив лише з обов’язку?

…Трапилась ця історія на одному з розкішних балів, улаштовувати які граф Іван Іванович був великий любитель. Ломоносов з’явився на бал (не ображати ж ясновельможного товариша!), нудьгуючи тинявся по кімнатах, віддалік од великого залу і голосної музики В карти він не грав, танцям навчений не був, та й не розумів, яке задоволення можна знаходити, присідаючи під музику перед криноліновими дамами. Тому він навіть зрадів, коли до нього підійшов молодий чоловік в панталонах неймовірно голубого кольору і в парику з такими великими буклями, наче їх накручували на артилерійські ядра середнього калібру.

Франт низько поклонився і, не відрекомендувавшись, спитав, чи не вважає пан професор, що скляні гудзики на його камзолі давно вийшли з моди і що зараз не те, що пану професору, а навіть йому, невченому, інакше як при срібних, а то і позолочених гудзиках з’являтися на бал незручно. Іншого разу молодому франту за таке нахабство довелось би проїхатись на своїх небесних панталонах по паркету всіх сімнадцяти шувалівських залів. Але сьогодні Ломоносов був настроєний миролюбно і тому, взявши молодого чоловіка попідруч, почав спочатку тихо, а потім, захопившись, все голосніше пояснювати, що таке скло і чому він, Ломоносов, надає йому перевагу навіть перед золотом.

Поступово Ломоносова оточило коло слухачів. Дами в залі не розуміли, куди поділись кавалери. А граф Шувалов, протиснувшись крізь натовп, слухав Ломоносова і час від часу кидав переможні погляди на гостей: мовляв, бачите, який у мене друг. А коли Ломоносов закінчив свій монолог, попросив його якомога ласкавіше: «Послухай, Михайло Васильович, опиши ти все це, та у віршах».

«Лист про користь скла» Ломоносов «адресував» Шувалову. Незважаючи на те, що Шувалов належав до його безоглядних шанувальників, а може, саме тому, Ломоносов починає «Лист» випадами проти тих, хто іронізував над його захопленням, а то й відкрито перешкоджав поширенню скляних мануфактур у Росії:

Читаючи «Лист про користь скла», спочатку просто втішаєшся чудовими віршами. Але потім розумієш, що це все-таки наукове дослідження, присвячене огляду різних галузей застосування скла.

Скло в аптечній справі, скло в медицині, художні вироби із скла («речей чудових вид на ньому зображає…»), звісно, мозаїка, віконні шибки, прикраси із скла («чудова стать, як вам пасує це вбрання»), дзеркала, бісер:

…окуляри, телескопи, призми («…Гугенії{Гюйгенси} Кеплери і Невтони{Ньютони} відбитих променів у Склі знайшли закони…»), мікроскопи, барометри, наукові прилади:

всі ці предмети, явища проходять через «Лист про користь скла», і про все Ломоносов говорить з повним знанням справи.

Однак у цьому творі Ломоносова є дещо таке, що відрізняє його від звичайних наукових творів. Це відступи, які виражають особисті погляди Ломоносова на суспільні явища. Пізніше такі відступи будуть названі ліричними.

Так, після щойно наведених рядків про американських туземців, які міняють срібло на бісер, Ломоносов продовжує:

Можна тільки гадати, яку конкретну подію мав на увазі Ломоносов, коли складав ці рядки, спрямовані проти поневолення народів — завоювання Мексіки Кортесом чи безчинства англійських колонізаторів у Північній Америці. На жаль_г історія колонізації Нового Світу, яка налічувала до того часу вже кілька віків, рясніла прикладами звірств, затьмарити які зуміли лише організатори Освєнціма і Майданека. Важливо й те, що ці рядки були написані в царській Росії XVIII століття, яка тільки-но добрала смаку в своїй колонізаторській політиці і тому без ліку «сікла голови» непокірливих. Написати такі вірші могла тільки дуже смілива людина. А цієї якості, як ми вже знаємо, Ломоносову не треба було позичати.

Другий відступ присвячений Прометею. Спочатку незрозуміло, до чого тут, у поемі, присвяченій склу, викрадач вогню? Але Ломоносов дуже спритно, навіть елегантно переходить від міфічного героя до речей, для Ломоносова цілком сучасних і злободенних:

Ось, виявляється, в чому справа. Ломоносов звертається до теми, яка хвилювала його все життя: підступи реакції, гоніння на істину. Чи ця тема для Ломоносова не животрепетна!

Кілька років тому дуже модною стала полеміка між «фізиками» і «ліриками». Не було, мабуть, жодної газети, громадсько-політичного і художнього журналу, який не звергався б до неї. Різні погляди були висловлені під час цієї полеміки. І те, що фізика (читай — точні науки) — вище всього. І те, що точні науки — це лише засіб для сприймання життя в усій його повноті. І те, що «фізики» без «ліриків» можуть обійтися. І те, що «лірики» без «фізиків» також не пропадуть. І те, що не гаразд справжньому вченому захоплюватись різними там «Я помню чудное мгновенье». І те, що «фізики» — сухі раціоналісти, яким недоступне почуття прекрасного. І те, що поети, діячі мистецтва — тюхтії, здатні розчулитись від споглядання краплини роси на билинці, в той час, коли відомо, що роса це зовсім не роса, а продукт конденсації водяної пари, пружність якої знизилась внаслідок охолодження повітря відповідно до значення термодинамічного потенціалу…

…І чомусь ніхто не згадав, що двісті років тому Михайло Ломоносов, не вдаючись до таких питань, перевіряв фізику поезією і поезію — фізикою…

Новий, 1756 рік почався туманами. Рвані клапті білястого важкого диму обгортали димарі, химерні каріатіди на невисоких особняках, поодиноких перехожих. Коні, нахиливши морди і хрипко дихаючи, ледве тягнули сани, пробиваючись крізь густу пелену туману.

Ломоносов хворів. Він сидів дома, поклавши ниючу ліву ногу на невисоку табуретку, і диктував Андрюші Красильникову, який сидів поряд, біля столу, — одному з небагатьох, хто не залишив його в опалі і нужді.

Робота йшла туго. Ломоносов часто зупинявся і замислювався. А думати було про що. Про те, як тяжко покидати життя, не завершивши всього, що задумано. Про те, що кепсько буде його учням і вихованцям, коли його не стане. І ще про те, що він так і не зміг за всі ці двадцять п’ять років побути в себе на батьківщині. Там, де в найлютіший мороз дихається легко і привільно, де немає ненависних чиновників і остогидлого дворового політесу, де плескіт важких хвиль моря ласкавіший за хлюпотіння палацових фонтанів.

Все віддати, здається, мало, щоб побувати там хоч кілька днів. Проте, що може він віддати! Гроші! За гроші здоров’я не купиш. Та й немає в нього грошей. Півжиття! Скільки це буде «півжиття» від того, що йому залишилось! Рік! І то, видно, багато...

...Через три місяці Якоб Штелін вийшов із спальні Ломоносова, невидящим поглядом обвів учнів, які зібралися в горниці, і, не соромлячись присутніх, беззвучно заплакав. Ніхто не відважувався першим зайти в кімнату, де холонуло тіло великого хіміка, чудового поета, видатного художника і опального статського радника Михайла Ломоносова. Нарешті, Федот Шубін заглянув у спальню. Ломоносов лежав, закинувши голову, і вперше за всі роки обличчя його було спокійне І привітне — таке яким зобразив його через кілька років Шубін. Із розціпленої руки випав якийсь папірець. Шубін взяв його і при тьмяному світлі побачив незрозумілі лінії, виведені тремтячою рукою…

Лише через століття було встановлено, що вмираючий Ломоносов зобразив на клаптику паперу обриси Білого моря. Було позначено границі Куроостровської і Ровдогородської волостей, відмічено Холмогори, Равчугську корабельню, Спаський монастир. І Великий острів на Північній Двіні. Те місце, де в 1711 році він народився, щоб звершити все, що може зробити людина, і багато зверх того…