Михайло Васильович Ломоносов

II

Нам дуже не пощастило з портретами Ломоносова. Всі прижиттєві зображення вченого — копії роботи бездарного художника Преннера, яка не дійшла до нас. Сумніву в тому, що портрет написаний не з натури, майже немає. Справді, на портреті і на гравюрах з нього зображений добре вгодований пан середнього віку, одягнений в гаптований золотом камзол кольору вдало звареного малинового варення. Випещені пухленькі руки пана складено дуже граціозно, лівий мізинець випнуто з тією неодмінною грацією, з якою відставляли його, «вкушаючи» гарячий шоколад, манірні дами петербурзьких салонів того часу. Пан тримас гусяче перо, погляд його спрямований у далечінь: пан явно «мріє».

Цікаво було б знати, як це трапилось, що всі інші зображення Ломоносова — тільки запопадливе наслідування преннерівського мазюкання. Змінювались хіба що колір камзола та пейзаж за вікном. Але й досі в усіх книжках, навіть тих, де ім’я Ломоносова згадується мимохідь, ми неодмінно бачимо ситого вельможу, який сидить в дуже незручній позі за столиком для гри в карти.

Досить прочитати спогади сучасників про Ломоносова, щоб зрозуміти: відомий портрет ученого з усіма його численними і все ж одноманітними варіаціями фальшиво відображує зовнішність знаменитого сина архангельського помора.

Ломоносов був високий на зріст, «відзначався здоров’ям і майже атлетичною силою». За ці якості в Німеччині Ломоносова обманом завербували в королівську гвардію, куди набирали тільки ставних красенів саженного зросту.

Розповідають, що на Ломоносова, який гуляв на самоті в лісі на Васильєвському острові (в той час там був густий ліс), напали три громили. Ломоносов з богатирським молодецтвом розправився з ними: він так штурхнув одного, що той довго не міг отямитися; другого так ударив в обличчя, що той, весь у крові, щодуху кинувся в кущі, а третього йому вже не важко було здолати; він повалив його і, ставши на нього ногами, погрожував, що зараз уб’є, якщо той не розкаже, як зовуть двох інших розбійників. Після того, як було встановлено імена громил, які втекли, і мету їх нападу (вони хотіли роздягти свою жертву), Ломоносов сказав: «А, каналія! Так я ж тебе і пограбую». І, як продовжує далі сучасник, Ломоносов примусив його скинути з себе куртку, полотняний камзол і штани — тільки тоді відпустив його.

Чи міг проявити таке молодецтво, гідне билинного богатиря, той пан з пухленькими ручками, якого ми бачимо на портреті!

Що ще можна до цього додати! Хіба тільки те, що Ломоносов рідко одягав розкішний камзол. У житті вченого було мало таких днів, коли б він не працював у лабораторії. Він ставив досліди по вивченню атмосферної електрики, проводив експерименти по згорянню речовин у запаяних ретортах, варив мозаїчну смальту. А такої роботи в малиновому камзолі і в напудреному парику не виконуватимеш.

Можна було б тільки гадати про зовнішність Ломоносова, якби видатний російський художник XVIII століття Федот Шубін не залишив нам чудовий скульптурний портрет ученого.

На нас дивиться, злегка примружившись, лиса людина з не дуже крупними рисами обличчя. Голова трохи повернута набік. М’яке підборіддя. Добра усмішка. І незвичайні очі. Немає, мабуть, у музеях світу другого такого скульптурного портрета, з якого на нас дивилися б такі розумні, проникливі, такі добрі і разом з тим вольові очі. Ось хіба Гудонів Вольтер… Ну що ж, в обох випадках скульптори мали достойну натуру!..

Розповідь про діяльність великого вченого, як не дивно, доведеться почати не з фізики, не з металургії, не з «гірничого мистецтва» і навіть не з хімії. Почати доведеться з поезії, бо саме тут найяскравіше проявився дух Ломоносова, його творча душа. Воно й зрозуміло: в творах, присвячених питанням фізики чи хімії, не прийнято віддавати данину емоціям.

…Йшов третій рік перебування Ломоносова на чужині. Він побував у Марбурзі, вчився в Фрейберзі гірничій справі, їздив по багатьох маленьких містечках — і всюди жадібно ловив відомості з Росії. В той час найважливіша новина з Петербурга йшла до Німеччини тижнями, а до такої глухомані, як Фрейберг, доходила зовсім застарілою. Тим жадібніше прочитував Ломоносов кожну російську газету.

У 1739 році російські війська заволоділи турецькою фортецею Хотин. Звістка про цю перемогу викликала переполох в європейських столицях, де встигла встановитися думка, що російська армія після смерті Петра захиріла і ледве справляється з придушенням внутрішніх бунтів, а щодо регулярних іноземних військ, то змагатися з ними їй не під силу. (По правді кажучи, від часів славних перемог військ Петрових пройшло немало літ, і ще далеко було до того часу, коли прогримить на весь світ ім’я Суворова. Але російський солдат залишався російським солдатом, а це багато що значило).

І тут перемога під Хотином! Взято фортецю, яку обороняли мало не сто тисяч солдат. Захоплено силу-силенну полонених і багаті трофеї: сотні гармат, «безліч бомб, гранат, картечі, пороху і свинцю».

Коли у Фрейберзі стало відомо про «славну російську вікторію», до Ломоносова почалося паломництво. Цілий день російського студента поздоровляли городяни, а ввечері Ломоносова викликав до себе сам професор Генкель і своїм добре поставленим голосом сказав йому кілька ласкавих слів. Однак гер професор не забув у мед поздоровлень влити звичну порцію дьогтю. На цей раз це був докір Ломоносову за те, що він не носив парика. («Пфуй, Міхель, навіть в такий день…»).

Товариші по навчанню даремно чекали Ломоносова ввечері, приготувавшись за славнозвісним студентським звичаєм відзначити таку радісну подію. Ломоносов сидів дома і при слабкому світлі поганенької свічки писав.

На цей раз це був не трактат про солеваріння, не хімічний твір і не фізичний мемуар. Студент Ломоносов, посланий у Німеччину для вдосконалення в гірничій справі і хімії, писав вірші:

Ода, яка прославляла перемогу російської зброї, була написана за одну ніч. Наступного дня всі 280 рядків були переписані начисто і надіслані до Петербурга…

Через століття Бєлінський почне історію нової російської літератури з ломоносовської «Оди на здобуття Хотина».

Ломоносов — перший поет молодої російської літератури. Не Тредіаковський, не Сумароков, які жили і творили в один час з Ломоносовим, не урочистий і велерічивий Антіох Кантемір — «зачинатель російського класицизму», а саме Ломоносов. Чому він! Хіба не писали вірші до нього!

Писали. Ось, наприклад, рядки, створені в стінах одного з найвидатніших навчальних закладів того часу — Слов’яно-греко-латинської Академії — приблизно в ті роки_г коли була написана «Ода на здобуття Хотина».

Це строфа з дуже пишномовної і дуже сумної драми «Стефантокос», написаної викладачами Академії. Ні, не старі звороти, на зразок «врази» і «познавше», вражають слух. «Слово о полку Ігоревім» написане такою мовою, що ми насолоджуємося віршами цієї геніальної поеми, хоч і не повністю розуміємо старослов’янські вирази. Неприємна (щоб не сказати антихудожня) тут сама манера віршування. Ці вірші грубі, некрасиві, незграбні. Тим часом така слонова незграбність, така громіздкість вважалась тоді єдино прийнятним стилем для такої «благородної» справи, як поезія.

Треба було бути Ломоносовим, щоб так одразу, рішуче покінчити з цими антихудожніми традиціями. Ось чому списки ломоносовської «Оди» десятками гуляли по Петербургу, і грамотний люд читав їх запоєм, чи не вперше пізнаючи блаженне і солодке почуття ширяння в пружному ефірному вірші:

Новатором бути важко завжди. Але Ломоносову-поету було важко вдвічі. Можна думати про вдосконалення віршової форми, маючи перед собою зразки попередньої поезії (поезії!), можна прагнути до пошуків нових засобів вираження в поезії (поезії!), можна мати намір удосконалити поетичні (поетичні!) канони своїх попередників. Але, прагнучи до пошуків нових зображувальних засобів, треба мати перед собою зразки старих; беручись за удосконалення канонів, треба знати, принаймні, що ці канони є.

А які зразки поезії бачив Ломоносов! Ще дев’ятнадцятирічним юнаком він був знайомий хіба що з віршами «Римованого псалтиря» Сімеона Полоцького.

Дев’ять років, всього дев’ять років потрібно було Ломоносову, щоб подолати безодню, яка відділяла «яко же миро благовонно бяше» від дзвінких і чітких віршів хотинської оди.

Пізніше, років через п’ятдесят-сімдесят, багато хто намагався пояснити віршовану реформу Ломоносова як щасливу, сліпу удачу неука. Мовляв, не знав нічого мужик про «високий стиль», тому й заговорив простою мовою. Так би мовити, зіграв на дешевій популярності серед народу. Та й звідкіля йому, смерду, було знати, що з музами Евтерпою, Талією, Мельпоменою, Ерато і Каліопою слід говорити зовсім не тією мовою, якою купець на базарі вихваляє свій товар! (Тут треба сказати, що заздрісників і ворогів Ломоносову і після смерті не бракувало. Навіть через десять, двадцять, тридцять років високородні лоботряси і дохожалі недоростки не могли простити Ломоносову його «підле» походження. Та й у XIX столітті твори ломоносовських огудників ще знаходили непоганий збут).

Звідки було знати їм, недоброзичникам, що в 1739 році Ломоносов надіслав у Петербург разом з рукописом «Оди» ще один документ. Називався він, не за звичаями того часу, коротко і діловито: «Лист про правила російського віршування». І не провина Ломоносова, що висловлене ним у перших рядках «Правил» просте і розумне положення: «російські вірші потрібно складати за природною для нашої мови властивістю» змушене було довго і тяжко прокладати собі шлях до визнання і утвердження. А насправді все було навпаки. Вірші, як ми бачили, складали аж ніяк не за «природною властивістю», а з бажанням якомога більше намудрувати, якомога далі відійти від повсякденної російської мови. Така була традиція. А з традиціями, навіть застарілими, боротися іноді складніше, ніж з дюжиною найтупіших академічних бюрократів.

Друге положення про складання віршів, сформульоване Ломоносовим у «Правилах», твердить, що російська мова «багата» і що в ній для віршування все «угодно и способно», тобто немає такої теми, яка не могла б стати предметом поетичного викладу. Саме ця теза викликала найбільше заперечень у літературних супротивників Ломоносова. Саме проти цього положення повстав Василь Кирилович Тредіаковський у своєму творі, спеціально присвяченому спростуванню «Листа про правила російського віршування». Основа для полеміки була вельми істотна: «Не можна писати віршами про онучі і клуні».

Цікаво, що майже через сто років досить відомий тоді Фаддей Булгарін на прем’єрі глінківського «Івана Сусаніна», коли після увертюри піднялася завіса і на сцені з’явились російські ратники, зарепетував, перекриваючи оркестр і хор: «Панове, онучами пахне!». Адже Фаддей Венедиктович не міг знати аргументів однодумців Тредіаковського, хоч би через своє цілковите неуцтво. Ну як тут не відзначити зворушливу спадкоємність ретроградів!

Ломоносов на ці заперечення просто не звертав уваги. І справді, різноманітність тематики його віршів дивовижна.

Багато про що писав Ломоносов у своїх віршах, але одного не торкався — себе, своїх переживань. Споконвічного і неодмінного героя ліричної поезії всіх часів — самого автора — у віршах Ломоносова немає. Лише одного разу (тільки один раз!) він написав вірші, які дають нам право якоюсь мірою судити про його душевний стан. Цей вірш було написано по дорозі в Царське Село в тісному і скрипучому ридвані, запряженому четвернею не дуже ситих коней. Ось він:

Однак ми не знали б, що цей вірш-ідилія має відношення до настрою поета, коли б він не назвав його довгою, але виразною назвою: «Вірші, написані по дорозі в Петергоф, куди автор в 1761 році їхав просити про підписання привілею для Академії, бувши багато разів раніше за тим же». А тепер, знаючи заголовок вірша, хай читач ще раз перечитає його. Ось як багато можна сказати в десяти рядках про коника-стрибунця!

Третє положення Ломоносова про правила віршування на перший погляд було схоже на переказ старої життєвої істини: «…потрібно дивитись, кого в чому краще наслідувати». Ця теза тоді вважалась не такою вже незаперечною. Молода російська поезія тільки-но зароджувалась. І Ломоносов хотів, щоб вона стала на свої ноги. Бо кого тільки не наслідували поети-невдахи, яких і в ті часи (маловрожайні за нинішньою міркою) аж ніяк не бракувало!

Вірші Ломоносова говорять нам про характер їх автора, певно, більше, ніж документи і свідчення сучасників. Якщо епітети — то нескінченний потік, якщо похвала — то запальна, осуд — беззастережний і безкомпромісний, поривання — нестримне, скорбота — безутішна. Вони красномовно змальовують нам їх автора з його безпосередньою, глибоко емоційною натурою. Однак це була безпосередність великого вченого і великого художника, та безпосередність, що без неї з будь-якою обдарованістю не можна зробити нічого видатного ні в науці, ні в мистецтві.