Мистецтво любові

1. Любов як розв’язок до проблеми людського існування

Будь-яка теорія любові мусить походити з теорії людини, людського існування. Ми можемо знайти любов — чи радше її еквівалент — у тварин, однак їхня прихильність переважно є інстинктивною, і тільки залишки цієї інстинктивності можна помітити в людини. У її існуванні важливим є те, що людина покинула царство тварин, інстинктивну адаптацію, вийшла за межі природи, хоч і ніколи її не облишить. Людина є частиною природи, проте, відірвавшись від неї, повернутися назад вона не може; якщо її вигнали з раю — стану первісного єднання з природою — і вона захоче повернутися, їй заступатимуть шлях херувими з вогняними мечами. Тепер людина може рухатися виключно вперед, розвиваючи свій розум, віднаходячи нову гармонію — людську — замість тієї, що існувала до її появи, бо її вже втрачено назавжди.

Під час народження людини — і йдеться не тільки про індивіда, а й про людство загалом — її виганяють із середовища, що було чітким і окресленим, як інстинкти. Натомість вона потрапляє в середовище, яке є невизначеним, непевним і відкритим. Тут можна бути переконаним тільки щодо минулого, а от щодо майбутнього, то очевидною є виключно смерть.

Людині даровано розум — вона є життям, яке усвідомлює себе; людині властиве самоусвідомлення, усвідомлення інших людей, свого минулого і можливостей майбутнього. Усвідомлення себе як окремої істоти, усвідомлення короткочасності свого життєвого циклу, народження не з власної волі — і смерті теж — того, що вона помре раніше, ніж її найдорожчі люди, або помруть вони, усвідомлення своєї самоти й відокремленості, своєї безпорадності перед силами природи й суспільства — усе це перетворює її окреме, самотнє існування на задушливу в’язницю. Людина збожеволіє, якщо не зможе визволити себе з цієї в’язниці, вийти на волю, об’єднатися з такими самими людьми, як і вона, злитися із зовнішнім світом.

Досвід відчуженості посилює тривогу — загалом це і є джерелом усіх хвилювань. Бути відокремленим означає бути «відрізаним» від світу й не мати жодної змоги скористатися зі своїх людських сил. Отож-бо, відчуженість означає безпорадність, нездатність активно впливати на світ — на речі й людей; це означає, що світ може атакувати, а я не зможу захиститися. Таким чином, відокремленість являє собою джерело інтенсивної тривоги. Окрім цього, вона породжує відчуття сорому та провини. Досвід провини й сорому, пережитий у відчуженості, описано в біблійній історії про Адама та Єву. Після того як вони скуштували плід із «дерева пізнання добра і зла», після того як не послухалися (немає ані добра, ані зла, доки не з’являється можливість непослуху), після того як стали людьми, звільнившись від первісного тваринного єднання з природою, — тобто щойно Адам і Єва народились як людські істоти, — «тоді відкрилися їм обом очі, й вони пізнали, що вони нагі»[3].

Чи маємо припустити, що цей старий міф утілює в собі пуританську мораль XIX століття і що найголовніший факт, який прагне донести ця історія, — це відчуття сорому Адама і Єви через те, що їхні геніталії було видно? Малоймовірно. І розуміючи історію з позиції вікторіанського духу, ми оминаємо головне. Ідеться от про що: після того як чоловік і жінка усвідомили самі себе й одне одного, у них з’явилось усвідомлення своєї відчуженості, відчуття розбіжності між ними, оскільки вони належали до різних статей. Та, визнавши свою відокремленість, вони залишилися чужими, оскільки ще не навчилися любити одне одного (це особливо яскраво помітно, коли Адам починає захищати себе, звинувачуючи Єву, замість того, щоб стати на її захист).

Усвідомлення людської роздільності, відсутність возз’єднання за допомогою любові — ось джерело сорому. І водночас це джерело провини і тривоги.

Таким чином, найглибшою потребою людини є бажання перемогти свою відокремленість, утекти із в’язниці самотності. Абсолютна неможливість досягти цієї мети означає божевілля, бо страх цілковитої ізоляції можна перебороти тільки за допомогою повного відсторонення від зовнішнього світу, коли відчуття окремішності зникає. Бо ж і світ, що залишається зовні, світ, від якого ти відгородився, теж зник.

Перед людиною будь-якої епохи чи культури зринає те саме запитання: як побороти самотність, як досягти єдності, як вийти за межі свого індивідуального життя й віднайти спільність? Це запитання було актуальним для первісних людей, котрі жили в печерах, кочівників, які дбали про свою худобу, єгипетського селянина, фінікійського купця, римського солдата, середньовічного ченця, японського самурая, сучасного службовця чи працівника фабрики. Воно те саме, бо походить з одного джерела — становища людини, умов людського існування. А от відповісти на нього можна по-різному. Відповіддю може бути культ тварин, людське жертвопринесення, військові завоювання, потурання розкоші, аскетизм, надмірне захоплення роботою, художня творчість, любов до Бога й любов до Людини. І хоча відповідей чимало — цей перелік і є людською історією, — не можна вважати їх незліченними. На противагу: коли хтось не звертає уваги на незначні відмінності, що швидше належать до периферії, а не до центру, він побачить, що насправді існує обмежена кількість відповідей, що їх давали, і дати їх могли тільки люди, які належали до різних культур. Історія релігії та філософії постає історією цих відповідей, їхнього розмаїття і водночас обмеженості їхньої кількості.

Певною мірою відповідь залежить від ступеня індивідуації, що її досягла людина. Власне «я» немовляти розвинулось, але зовсім незначно — малюк відчуває себе одним цілим із матір’ю, він не має відчуття відокремленості, доки мати поряд. Відчуття самотності зникає завдяки фізичній присутності матері, її грудям, шкірі. І, тільки коли в дитини розвивається відчуття відокремленості й індивідуальності, за якого фізичної присутності матері вже не досить, з’являється потреба переборювати самотність в інший спосіб.

Так само в ранньому дитинстві людство все ще відчуває себе одним цілим із природою. Земля, тварини й рослини — це світ людини. Вона ототожнює себе з тваринами — і прояви цього можна побачити в носінні масок тварин, поклонінні тварині-тотему або богам у вигляді тварин. Та що більше людство відходить від цих первісних зв’язків, то дужче відсторонюється від світу природи, то палкішим стає його бажання знайти нові способи втечі від самотності.

Одним зі способів, що дає змогу досягти цієї мети, є різні оргіастичні стани. Вони можуть мати форму аутогенного екстазу, що його подеколи досягають за допомогою наркотичних речовин. Більшість ритуалів первісних племен пропонують яскраву картину такого рішення. У швидкоплинному моменті екзальтації зовнішній світ зникає, а разом із ним — і відчуття відокремленості від нього. Оскільки такі ритуали практикують спільно, досвід злиття з групою додає такому розв’язку ефективності. Щільно пов’язаним і нерідко змішаним з оргіастичним рішенням є й сексуальний досвід. Оргазм під час сексу може забезпечити стан, подібний до того, який досягається в екстазі або за допомогою певних наркотиків. Ритуали сексуальних оргій у громадах були складником більшості первісних обрядів. Скидається на те, що, здобувши оргіастичний досвід, людина протягом певного часу може жити без страждань через своє відчуження. Та поступово напружена тривога наростає — і знову вщухає завдяки повторенню ритуалу.

Допоки такі оргіастичні стани є спільними для племені, вони не провокують появи відчуття тривоги чи провини. Діяти так — правильно і навіть доброчесно, бо в такий спосіб чинять усі, він схвалений і навіть рекомендований знахарями чи жерцями, тож немає жодної причини почуватися винним чи присоромленим. Однак усе інакше, коли те саме рішення обирає індивід, який живе в культурі, де цей спосіб вважають за недоречний. Алкоголізм і наркоманія — це ті форми, що їх обирає людина в неоргіастичній культурі. На відміну від тих, чиє рішення є соціально забарвленим, такі індивіди потерпають через відчуття провини та каяття. Коли вони намагаються втекти від самотності, шукаючи розради в алкоголі чи наркотиках, то почуваються ще більш відчуженими, щойно оргіастичний досвід минає, а відтак відчувають потребу його повторити — і роблять це частіше й інтенсивніше. Сексуальне оргіастичне рішення не надто від цього відрізняється. Якоюсь мірою це природна й нормальна форма боротьби із самотністю; почасти це відповідь на проблему ізоляції. Та для багатьох людей, яким не вдається побороти самоту за допомогою інших способів, сексуальний оргазм уособлює функцію, що не надто відрізняється від алкоголізму чи наркотичної залежності. Він перетворюється на відчайдушну спробу втекти від тривоги, що її породжує самотність, і, як наслідок, відчуття самотності тільки зростає, оскільки якщо немає любові, статевий акт ніколи не стане містком над прірвою між двома людьми — хіба що на якусь мить.

Усі форми оргіастичного єднання мають три спільні риси: вони інтенсивні, навіть бурхливі; охоплюють усю особистість — і душу, і тіло; характеризуються тимчасовістю й періодичністю. Геть протилежне можна сказати про форму єднання, що є рішенням, до якого людина найчастіше зверталася раніше і яке обирає тепер, — єднання, що ґрунтується на підпорядкуванні групі, її звичаям, традиціям і переконанням. І тут ми теж спостерігаємо суттєвий розвиток.

У первісному суспільстві група невелика: вона складається з тих, хто поділяє одну кров і одну територію. Із постійним розвитком культури група збільшується — вона об’єднує мешканців полісу, жителів великого штату, парафіян у церкві. Навіть найбідніший римлянин пишався тим, що міг сказати: «Civis romanus sum»[4]; Рим та Римська імперія були його родиною, домівкою, світом. Так само в західному суспільстві єднання з групою є поширеним способом боротьби із самотою. Це спільнота, де індивідуальність великою мірою зникає, де головна мета — належати до натовпу. Якщо я такий, як і будь-хто інший, якщо в мене немає відчуттів або думок, що вирізняли б мене, якщо мої звички, одяг та ідеї є відповідними до тих, що панують у групі, то я в безпеці — врятований від почуття самотності, що мене лякає. Щоб досягти такої слухняності, диктаторський режим застосовує погрози й терор, а в демократичних країнах використовують навіювання й пропаганду. Утім, між цими двома системами є одна відмінність. Щодо демократії, то тут можливий непослух — він, поза сумнівом, не зникає повністю. У тоталітарній системі непослуху можна чекати лише від одиниць — непересічних героїв або мучеників. Та, незважаючи на цю відмінність, у демократичних суспільствах спостерігається суттєвий рівень покори. Це можна пояснити тим, що потребу в єднанні конче слід задовольнити, і якщо іншого — кращого — способу бракує, єднання з натовпом і підкорення йому стає панівним. Людина може усвідомити силу страху бути іншим, іти на кілька кроків попереду юрби тільки тоді, коли усвідомить глибину потреби не бути самотньою. Іноді такий страх непокори раціоналізується як страх перед реальними загрозами, що можуть залякати непокірливого. Проте насправді люди хочуть підкорятися значно більше, ніж їх до того змушують, — принаймні за умов західних демократій.

Більшість людей навіть не усвідомлює своєї потреби підкорятися. Вони живуть ілюзією: вважають, що дотримуються власних ідей і намірів, є індивідуалістами, а їхні думки сформувалися в результаті власних міркувань. А те, що їхні ідеї співзвучні з ідеями більшості, — просто збіг. Одностайність слугує доказом правильності «їхніх» поглядів. Оскільки потреба відчувати свою індивідуальність усе-таки залишається, її задовольняють незначні відмінності — ініціали на сумочці чи светрі, табличка з іменем банківського касира, приналежність до демократів, а не до республіканців, до «Лосів»[5], а не «Шрайнерів»[6]. Саме так проявляються індивідуальні відмінності. Рекламний слоган «Це щось зовсім інше» ілюструє відчайдушну потребу в тому, щоб відрізнятися, хоча в реальності це практично неможливо.

Тенденція до зменшення відмінностей, що повсякчас зростає, нерозривно пов’язана з концепцією й досвідом рівності — так, як вона розвивається у провідних індустріальних суспільствах. У релігійному контексті рівність означала, що всі ми — діти Божі, маємо однакову божественно-людську сутність, ми — те саме. Водночас це означало, що власне відмінності між індивідами треба поважати, і хоч ми й справді є тим самим, не слід забувати і про те, що кожен із нас — унікальна сутність, усесвіт у собі. Таке переконання щодо унікальності індивіда можна знайти, наприклад, у твердженні з Талмуду: «Той, хто врятував одне життя, вважай, врятував цілий світ. Той, хто зруйнував одне життя, зруйнував цілий світ». Рівність як умова розвитку індивідуальності була однією з концепцій філософів західного Просвітництва. Це означало (і найчіткіше це сформулював Кант), що жодна людина не повинна бути засобом для досягнення цілей іншої людини. Усі люди є рівними так само, як вони й самі є цілями — і тільки цілями, а не засобами одне для одного. Підхопивши ідеї Просвітництва, соціалістичні мислителі різних шкіл визначили рівність як скасування експлуатації — використання однієї людини іншою, незалежно від того, є воно жорстоким чи «гуманним».

У сучасному капіталістичному суспільстві значення «рівності» зазнало трансформації. «Рівність» розуміють як однаковість автоматів, людей, які втратили свою індивідуальність. Сьогодні рівність швидше означає «однаковість», а не «єдність». Це однаковість абстрактних людей, які працюють на тих самих роботах, однаково розважаються, читають ті самі газети, мають однакові відчуття й думки. Зважаючи на це, ми мусимо скептично ставитися до певних досягнень, які зазвичай називають ознаками прогресу людства, як-от рівність жінок. Хочу зауважити, що я не виступаю проти рівності жінок, але позитивні аспекти такого прагнення до рівності не повинні вводити нас в оману. Це складник тенденції до зменшення відмінностей. Саме за таку ціну купується рівність: жінки рівні з чоловіками, бо вони більше від них не відрізняються. Постулат філософії Просвітництва l’ame n’a pas de sexe — «душа не має статі» — перетворився на загальну тенденцію. Протилежність статей зникає, а разом із нею — й еротична любов, що саме на ній і ґрунтується. Чоловіки й жінки стають однаковими, а не рівними як протилежні полюси. Сучасне суспільство сповідує ідеал рівності без індивідуальності, бо потребує людських атомів — однаковісіньких, — щоб змусити їх функціонувати разом, плавно й без перебоїв. Усі мають підкорятися тим самим командам — і водночас кожен переконаний, що робить це виключно з власної волі. Подібно до того, як сучасне масове виробництво потребує стандартизації товарів, суспільний розвиток вимагає стандартизації людини, і саме її називають «рівністю».

Єдність у підпорядкуванні не є чимось бурхливим чи агресивним — вона спокійна, породжується рутиною і з цієї причини часто не здатна вгамувати тривогу, спричинену самотністю. Поширення алкоголізму, наркотичної залежності, нав’язливої сексуальності та самогубств у сучасному західному суспільстві виступає ознакою того, що підкорення юрбі не є ефективним. Опріч того, такий розв’язок проблеми переважно стосується розуму, а не тіла, і з цієї причини він знову-таки програє у порівнянні з оргіастичними рішеннями. Підкорення юрмі має тільки одну перевагу: воно є тривалим і не характеризується хаотичністю. Індивіда знайомлять із моделлю підкорення у віці трьох-чотирьох років, і відтоді людина ніколи не втрачає зв’язку з натовпом. Навіть її похорон, який людина сприймає як останню соціально важливу справу, проводиться згідно із суворими вимогами такої моделі.

Окрім того, що підкорення є способом послабити тривогу, яка проростає із самотності, варто розглянути ще один чинник сучасного життя — роль робочої рутини та звичні розваги. Людина перетворюється на «працівника з дев’ятої до п’ятої», вона є частиною робочої сили — або бюрократичної сили, що складається з клерків та менеджерів. Їй бракує ініціативності, її завдання визначено організацією роботи; навіть між тими, хто перебуває на вершині кар’єрних сходів, та тими, хто внизу, відмінність незначна. Усі вони виконують завдання, що визначені загальною структурою організації, на визначеній швидкості й у визначений спосіб. Визначені навіть відчуття: піднесеність, терпимість, надійність, амбітність і здатність знаходити спільну мову з усіма — без зайвого напруження. Розваги так само рутинні, хоч і не аж так радикально. Книги для людей обирають книжкові клуби, фільми — власники кіностудій і кінотеатрів, а також рекламні оголошення, які вони оплачують; усе інше теж підпорядковується стандарту: недільна прогулянка на автівці, перегляд ТБ, гра в карти, вечірки. Від народження до смерті, від понеділка до понеділка, з ранку й до вечора всі види діяльності людини є одноманітними й визначеними наперед. То як людині, котра потрапила в павутиння щоденної рутини, не забути, що вона людина, унікальний індивід, якому даровано лиш одне — оце саме життя з надіями й розчаруваннями, горем та страхом, прагненням любити й жахом, що його спричиняють порожнеча і самотність?

Третій спосіб досягти єдності полягає у творчій діяльності, і байдуже, чи це діяльність митця, а чи ремісника. У будь-якій діяльності творець об’єднується зі своїм матеріалом, що репрезентує зовнішній світ. Хай хто б то був — тесля, що виготовляє стіл, ювелір, який створює коштовну прикрасу, селянин, котрий вирощує кукурудзу, чи художник, який малює картину, — у всіх видах творчості митець і об’єкт стають одним цілим, у процесі творення людина єднається зі світом. Утім, це актуально тільки для плідної праці, під час якої я планую, створюю — і бачу результат своїх зусиль. У сучасному робочому процесі клерка й робітника нескінченного конвеєра від цієї об’єднувальної якості майже нічого не залишається. Працівник перетворюється на додаток до машини чи бюрократичної організації. Він змушений припинити бути собою, а тому для нього неможлива єдність, окрім тієї, що її забезпечує підкорення.

Єдність, якої досягають у процесі плідної праці, не є міжособистісною; єдність, що її досягають в оргіастичному злитті, минуща; єдність, якої досягають у підкоренні, це тільки псевдоєдність. Відтак це лише часткові розв’язки до проблеми людського існування. Відповісти на неї повною мірою можна, досягнувши міжособистісної єдності, у злитті з іншою людиною, в любові.

Таке бажання злиття з іншою особистістю є найсильнішою потребою людини. Це найпотужніша пристрасть, сила, що згуртовує людство, клан, родину, суспільство. Неспроможність її досягти означає божевілля або знищення — самознищення чи знищення інших. Без любові людство не могло б прожити жодного дня. Одначе, якщо ми назвемо досягнення міжособистісної єдності «любов’ю», то перед нами постануть серйозні труднощі. Злиття можна досягати різними способами — і відмінності є не менш важливими, порівняно зі спільними рисами різних форм любові. Чи треба вважати їх усіх любов’ю? Чи слово «любов» варто зберегти виключно для особливого типу єдності — такої, що протягом останніх чотирьох тисячоліть західної і східної історії була ідеальною чеснотою в усіх великих гуманістичних релігіях та філософських системах?

Коли йдеться про семантичні труднощі, відповідь може бути винятково довільною. Важливо те, що ми знаємо, про який тип єдності говоримо, коли мовиться про любов. Ми ставимося до неї як до зрілої відповіді на проблему людського існування чи говоримо про ті незрілі форми любові, що їх можна назвати «симбіотичним зв’язком»? Далі на сторінках я називатиму «любов’ю» тільки перше. Та обговорення «любові» почну з останнього.

Біологічним взірцем симбіотичного зв’язку є стосунки вагітної матері й плода. Їх двоє, але вони є одним цілим. Вони живуть разом (грецькою це звучить як symbiosis) і потребують одне одного. Ембріон є частиною матері, він отримує все необхідне від неї; мати — це його світ, вона годує, захищає його, але завдяки йому її життя теж покращується. У психічній симбіотичній єдності два тіла існують окремо, але на психологічному рівні між ними є такий самий зв’язок.

Пасивною формою симбіотичного зв’язку виступає покірність або — якщо вжити мову медицини — мазохізм. Людина-мазохіст тікає від нестерпного відчуття ізоляції та самотності, перетворюючись на невід’ємну частину іншої людини, яка вказує їй напрямок, веде за собою, захищає, є її життям і повітрям. Сила того, кому вона підкоряється, надто возвеличується — і байдуже, людина це чи бог: для мене він є всім, я ніщо, окрім того, що я є його частиною. І як частина я долучаюся до величі, сили, визначеності. Мазохістській особистості не треба приймати рішення чи ризикувати, вона ніколи не самотня — але й не незалежна, їй бракує цілісності, вона ще не народилася вповні. У релігійному тлумаченні об’єкт обожнювання називають ідолом; у світському контексті механізм стосунків, заснованих на мазохістській любові, подібний до ідолопоклоніння. Мазохістські взаємини можуть поєднуватися з фізичним, сексуальним бажанням — у такому разі це покірність не тільки розуму, а й усього тіла. Буває мазохістська покірність долі, хворобі, ритмічній музиці, оргіастичному станові, який спричиняють наркотики, або гіпнозу — у всіх цих випадках людина зрікається своєї цілісності, перетворюється на чийсь інструмент, на щось поза власними межами; їй не треба розв’язувати проблему існування за допомогою плідної праці.

Активною формою симбіотичного зв’язку є домінування — у цьому випадку можна скористатися психологічним терміном, що співвід-носиться з мазохізмом, — це садизм. Садистична особистість прагне втекти від самотності й відчуття ув’язненості шляхом перетворення іншої людини на невід’ємну частину себе. Вона підносить і мотивує себе тим, що поглинає іншу особистість, яка її обожнює. Садист так само залежить від того, хто йому покірний, як і останній від нього: жоден із них не може жити без іншого. Розбіжність полягає лише в тому, що садистична особистість наказує, експлуатує, ображає, знущається, а мазохістська — виконує накази, її експлуатують, ображають, із неї знущаються. У реальному сенсі це суттєва відмінність, а в глибшому — емоційному — розбіжність не така вже й велика, коли йдеться про те, що в них спільне: злиття без цілісності. Якщо ми це усвідомимо, нас не здивує той факт, що здебільшого особистість поводиться і як садист, і як мазохіст — зазвичай щодо різних об’єктів. Гітлер ставився до людей переважно садистично, тоді як до долі, історії, «вищої сили» природи його ставлення було мазохістським. Його кінець — самогубство в умовах загального знищення — є характерним для нього, як і його мрія про тотальне панування[7].

На противагу симбіотичному зв’язку зріла любов — це єдність за умов збереження цілісності особистості, її індивідуальності. Любов є рушійною силою людини, силою, яка руйнує стіни, що відокремлюють її від побратимів, силою, яка об’єднує її з іншими. Любов допомагає людині перебороти почуття відчуженості й самоти та водночас дозволяє бути собою, зберігати свою цілісність. їй притаманний парадокс: дві істоти перетворюються на одне ціле та водночас залишаються окремими.

Якщо ми погодимося з тим, що любов є діяльністю, то зіштовхнемося зі складністю, що полягає у варіативності значення слова «діяльність». У сучасному сенсі діяльність зазвичай означає дію, що змінює наявну ситуацію внаслідок витрачання енергії. Отже, людину вважають діяльною, якщо вона робить бізнес, вивчає медицину, працює на конвеєрі, виготовляє стіл або вправляється у спорті. Усі ці види діяльності мають дещо спільне: вони націлені на зовнішню мету, якої конче треба досягти. Та до уваги не беруть мотиви діяльності. Візьмімо як приклад людину, котра занурюється в нескінченну роботу через глибоке відчуття непевності й самотності; чи іншу — яку штовхають уперед амбіції або жага до грошей. В обох цих випадках людина постає рабом пристрасті, а її активність за реальних умов є «пасивністю», бо її штовхають уперед; вона є «страждальцем», а не «діячем». З іншого боку, того, хто сидить тихо, споглядаючи світ без особливої мети або цілі, — і дослухається хіба що до себе і своєї єдності зі світом — вважають «пасивним», бо він нічого «не робить». Насправді ж такий стан зосередженої медитації є найвищим проявом діяльності — тут діє душа, і це можливо лише за умов внутрішньої свободи й незалежності. Одна концепція діяльності — сучасна — означає витрату енергії заради досягнення зовнішніх цілей; інша — застосування внутрішніх сил людини, незалежно від того, чи матимуть при цьому місце будь-які зовнішні зміни. Найчіткіше останню концепцію сформулював Спіноза. З-поміж активних і пасивних впливів він вирізняє «дії» та «пристрасті». Коли людина здійснює активний вплив, вона є вільною, вона — господар цього впливу; у разі пасивного впливу людину підштовхують уперед, вона перетворюється на об’єкт мотивів, які сама не усвідомлює. Відтак Спіноза робить висновок, що доброчесність і здатність — це те саме[8]. Заздрощі, ревнощі, усі види жадоби — це пристрасті; любов виступає діяльністю, проявом людської сили, що є можливим лише за умов свободи й ніколи не буває наслідком примусу.

Любов — це діяльність, а не пасивний вплив: у ній треба «перебувати», а не «впадати» в неї. Загалом активний характер любові можна описати твердженням про те, що любов переважно означає давати, а не брати.

Що означає давати? Хоч і здається, що відповідь на це запитання дуже проста, насправді вона сповнена багатозначності і складних моментів. Найбільш поширеною хибною думкою є така: давати означає «відмовлятися» від чогось, жертвувати, позбавляти себе чогось.

Людина, якій притаманна схильність до отримання, використання чи накопичення, розуміє процес давання саме так. «Ринкова» особистість дає охоче, але очікує одержати щось натомість; для неї дати й нічого не отримати — це обман[9]. Люди з непродуктивною орієнтацією відчувають, що стають біднішими, коли віддають. Отож більшість таких індивідів загалом відмовляється давати. Дехто перетворює давання на чесноту — у сенсі жертовності. Вони переконані: оскільки віддавати так «боляче», саме тому людина й повинна це робити; для них доброчесність давання полягає в самому акті прийняття жертви. Для них норма «краще давати, ніж отримувати» означає, що краще страждати від позбавлення, аніж відчувати радість.

Для продуктивної особистості «давати» означає зовсім інше. Давання — найвищий прояв могутності. Коли я даю, то відчуваю свою силу, своє багатство, свою владу. Відчуття великої життєвої сили й могутності наповнює мене радістю. Я відчуваю себе переповненим, щедрим, живим і водночас радісним[10]. Давати набагато радісніше, ніж отримувати — не тільки через те, що це позбавляє чогось, а й тому, що коли я даю, то відчуваю себе живим.

Справедливість цього принципу підтверджують чимало конкретних прикладів. Найпростіший із них ілюструє сфера статевих зносин. Кульмінацією чоловічої статевої функції є давання — чоловік віддає себе, свій статевий орган жінці. У момент оргазму він віддає їй своє сім’я. Він не може цього не зробити, якщо здатен до статевого акту. В іншому разі він імпотент. Для жінки процес не є інакшим, хоча тут маємо певні труднощі. Вона також віддає себе, відкриває ворота до свого жіночого єства; отримуючи, вона віддає. Якщо вона не здатна віддавати, а може тільки отримувати, така жінка фригідна. Згодом акт давання трапляється знову — і вона вже не коханка, а мати. Жінка віддає себе дитині, що росте в її утробі, вона віддає своє молоко немовляті, ділиться теплом свого тіла. Для неї не віддавати означає страждання.

У матеріальному світі віддавати — це бути багатим. Багатий не той, хто багато має, а той, хто багато віддає. Скнара, який панічно боїться щось утратити, з погляду психології є бідним і нужденним, хай якими статками він володіє. Багатий той, хто здатен віддавати. Він відчуває, що може дарувати себе іншим. Тільки той, хто позбавлений усього, крім мінімальних речей, що необхідні для існування, не здатен віддавати матеріальні речі й насолоджуватися цим процесом. Проте щоденний досвід ілюструє: те, що людина вважає своїми мінімальними потребами, залежить від її характеру так само, як і від її фактичних надбань. Усі чудово знають, що бідні віддають охочіше, ніж заможні. Попри це, бідність, що виходить за певні межі, не дозволяє віддавати — і від цього особистість руйнується. Не тільки через страждання, що їх спричиняє вбогість, а й тому, що вона позбавляє бідного радості віддавати.

Та найважливіше віддавати не лише матеріальні речі, а й особливі людські цінності. Що одна людина дає іншій? Вона віддає себе, найцінніше, що має, своє життя. Це зовсім не означає, що людина жертвує своїм життям заради іншого — вона віддає те, що в ній живе; віддає свою радість, інтереси, своє розуміння, знання, гумор і смуток — усі прояви свого життя. Віддаючи таким чином своє життя, вона збагачує іншу людину, насичує її життєву силу — і водночас своє відчуття життя. Людина віддає не для того, щоб щось отримати, власне давати — це виняткова радість. Та, даючи, вона привносить щось у життя іншої людини, і воно повертається до неї; уникнути того, що повертається, за умов справжньої віддачі неможливо. Коли ми віддаємо, то водночас спонукаємо давати й іншу людину, а відтак обоє розділяємо радість від того, що втілили в життя. Коли віддаєш, щось народжується — і люди, які беруть у цьому участь, вдячні за життя, що народжується для них обох. Коли йдеться про любов, це безпосередньо означає: любов — то є сила, яка породжує любов; імпотенція — то нездатність її породжувати. Цю думку напрочуд блискуче висловив Маркс: «Якщо вважати людину людиною, а її ставлення до світу — людським, то за любов можна платити тільки любов’ю, за довіру — довірою тощо. Якщо хочеш насолоджуватися мистецтвом, маєш бути вихованим з художньої позиції; якщо хочеш впливати на інших, маєш бути людиною, яка здатна штовхати людей вперед і підтримувати їх. Будь-які з ваших стосунків із людиною чи природою мають бути чітким вираженням вашого справжнього, індивідуального життя, що співвідноситься з об’єктом вашої волі. Якщо ваша любов не спричиняє любові до вас, тобто не породжує любові, якщо ваш прояв життя як людини, котра любить, не перетворює вас на того, кого люблять, тоді ваша любов ні на що не здатна, це невдача»[11]. Та віддавати означає отримувати не тільки в любові. Учителя навчають його учні, актора мотивують його глядачі, психоаналітика лікує його пацієнт — за умови, що вони не ставляться одне до одного як до об’єктів, а спілкуються щиро і плідно.

Мабуть, не варто наголошувати на тому, що здатність любити як акт давання залежить від розвитку характеру особистості. Це припускає набуття переважно плідної орієнтації, за якої особистість переборола залежність, нарцистичну всемогутність, бажання використовувати інших чи схильність до нагромадження. Вона мусить вірити у власні сили, мати мужність покладатися на себе під час досягнення своєї мети. Що більше людині бракує таких якостей, то дужче вона боїться віддавати себе, а отже, й любити.

Окрім елемента віддачі, активний характер любові стає очевидним тому, що вона завжди складається з певних основних компонентів, що є спільними для всіх її проявів. Це турбота, відповідальність, повага і знання.

Те, що любов означає турботу, найбільш яскраво проявляється в любові матері до дитини. Ніщо не здатне переконати нас у тому, що вона її любить, якщо ми побачимо, що матері бракує турботи, що вона недбало ставиться до годування дитини, її купання, забезпечення її фізичного комфорту; на противагу — нас вражає любов турботливої матері. Те саме можна сказати навіть про любов до тварин чи квітів. Якщо жінка каже, що любить квіти, а ми бачимо, що вона забуває їх поливати, то ніколи не повіримо в її «любов». Любов — це активна цікавість до життя, розвитку того, що ми любимо. Там, де цього зацікавлення бракує, немає і любові. Цей складник любові чудово описано у книзі Йони. Господь велів Йоні йти до Ніневії, щоб попередити її мешканців про те, що їх буде покарано, якщо вони не відмовляться від лихих учинків. Йона не виконує цієї місії, бо боїться, що жителі Ніневії розкаються — і Бог їм пробачить. Це чоловік із сильним відчуттям порядку і закону, але не любові. Утім, під час спроби втекти він опиняється в череві кита, що символізує стан самотності й ув’язнення, до якого призвели брак любові та згуртованості. Господь рятує його — і Йона вирушає до Ніневії. Він проповідує її мешканцям те, що звелів Бог, — і трапляється саме те, чого він так боявся. Жителі Ніневії каються у своїх гріхах, не чинять лихого — і Господь їх пробачає та не руйнує міста. Йону ж це надзвичайно лютить і розчаровує: він-бо прагнув «справедливості», а не прощення. Нарешті він отримує змогу відпочити в затінку рицинового куща, що його Господь виростив, аби захистити Йону від сонця. Та коли Бог наказує дереву всохнути, Йона засмучується й починає скаржитися. Господь відповідає: «Тобі жаль рицинового куща — дарма що ти не поравсь коло нього й не зростив його, — що за одну ніч виріс і за одну ніч пропав. А мені б то не жаль було Ніневії, великого міста, в якому живе понад сто двадцять тисяч душ, що не вміють розрізнити правиці від лівиці, й худоби безліч?» Відповідь Бога треба розуміти символічно. Він пояснює Йоні, що суть любові полягає в тому, щоб «попрацювати» і «виростити» щось, що любов невіддільна від праці. Люблять те, над чим працюють, і працюють над тим, що люблять.

Турбота й зацікавлення пов’язані ще з одним аспектом любові — відповідальністю. Сьогодні відповідальність часто означає обов’язок, те, що накидають людині ззовні. Та у справжньому сенсі відповідальність — це цілком добровільний акт, реакція людини на потреби іншої людини висловлені або ні. Бути «відповідальним» означає вміти й бути готовим «відповісти». Йона не відчував відповідальності за жителів Ніневії. Подібно до Каїна, він міг запитати: «Хіба ж я сторож для брата свого?» Людина, котра любить, відповідає. Життя її брата — не тільки справа останнього, це і її справа теж. Вона відчуває відповідальність за своїх побратимів так само, як почувається відповідальною за себе. Коли йдеться про матір і немовля, відповідальність переважно означає турботу й задоволення фізичних потреб. Любов між дорослими передусім означає задоволення душевних потреб іншої людини.

Відповідальність могла б легко опуститися до домінування і власницького інстинкту, якби не третій компонент любові — повага. Вона не є страхом чи благоговінням, згідно з коренем цього слова (respicere — «дивитися на когось»[12]) це означає здатність бачити людину такою, якою вона є, усвідомлювати її виняткову індивідуальність. Повага означає зацікавленість у тому, щоб інша людина зростала й розкривала свою особистість. Отож вона передбачає відсутність експлуатації. Я хочу, щоб той, кого я люблю, ріс і розкривався заради себе самого — по-своєму, а не для того, щоб мені служити. Якщо я когось люблю, то відчуваю себе одним цілим із ним — але з таким, як він є, а не з таким, якого я хочу бачити об’єктом свого використання. Зрозуміло, що повага є можливою тільки тоді, коли я досягнув незалежності; якщо я можу стояти і ходити без підтримки, без потреби домінувати та використовувати когось іншого. Повага може існувати, тільки ґрунтуючись на свободі, як співається у старій французькій пісні — l’amour est l’enfant de la liberté[13]. Любов — дитя свободи, а не домінування.

Неможливо поважати людину, не знаючи її; турбота і відповідальність були б сліпими, якби їх не вело за собою знання. Знання ж було б порожнім, якби його не підштовхувала вперед зацікавленість. Є багато рівнів знань; знання, що є аспектом любові, не залишається на периферії, але проникає в саму сутність. Це можливо тільки тоді, коли я здатен перетнути межі турботи про себе й побачити іншу людину з її погляду. Наприклад, я можу знати, що людина сердиться, навіть якщо вона цього не показує; але можу пізнати її значно глибше — і в такому разі я розумітиму, що вона хвилюється й переживає, почувається самотньою чи її гризе провина. Тоді я зрозумію, що її гнів — це тільки прояв чогось глибшого, і побачу, що ця людина стривожена і спантеличена, але вона радше страждає, аніж сердиться.

Знання має ще один — фундаментальніший — стосунок до проблеми любові. Базова потреба злитися з іншою людиною, щоб вирватися з в’язниці свого відчуження, щільно пов’язана з іншим типово людським бажанням — дізнатися «таємницю людини». Тоді як життя у своїх суто біологічних проявах є дивом і таємницею, людина у своїх проявах залишається неосяжною таємницею для самої себе — і своїх побратимів. Ми знаємо себе і водночас — хоч яких би зусиль докладали — ми себе не знаємо. Ми знаємо своїх близьких — і не знаємо, бо ніхто з нас не є річчю, як не є речами й вони. Що глибше ми зазираємо в своє чи чуже єство, то більше від нас віддаляється мета нашого знання. Утім, ми не можемо втриматися від того, щоб не зазирнути в таємницю людської душі — у самісіньку сутність того, що є людиною.

Є один відчайдушний спосіб пізнати цю таємницю — здобути повну владу над іншою людиною. Владу, що змусить її робити те, чого ми хочемо, почуватися так, як ми того бажаємо, думати так, як нам хочеться, — це перетворює людину на річ, нашу річ, нашу власність. Максимальним проявом такого пізнання є крайнощі садизму — бажання і здатність змусити людину страждати, піддавати її тортурам, змушувати розкрити її таємницю під час страждань. У цьому прагненні проникнути в таємницю людини — а відтак і в таємницю самого себе — криється первинна жага до глибокої й сильної жорстокості та руйнування. Цю думку дуже влучно висловив Ісаак Бабель. Він цитує слова солдата, який є учасником громадянської війни в Росії і щойно затоптав свого колишнього господаря до смерті: «Стріляючи — я так скажу — стріляючи, ти тільки позбудешся людини... Стрільба не приведе тебе до душі — де вона в людині є і як себе показує. Та я себе не жалію — і вже не раз топтав ворога понад годину. Бачте, я хочу знати, чим насправді є життя, яким воно є»[14].

Такий шлях до знань часто можна помітити в дітей. Дитина ламає, розбиває щось, аби це пізнати; завдає шкоди тварині; з жорстокістю відриває крильця метелика, щоб його пізнати — і розкрити його таємницю. Власне жорстокість породжується чимось глибшим — бажанням пізнати таємницю речей і життя.

Інший шлях до пізнання «таємниці» — це любов. Вона є активним проникненням в іншу людину, під час якого мою жагу до знань втамовує єдність. У цьому акті злиття я пізнаю тебе, пізнаю себе, пізнаю всіх — і нічого не «знаю».

Я пізнаю все живе лише в один можливий для людини спосіб — через єдність, не через знання, що їх дарує міркування. Садизм породжується бажанням розкрити таємницю, однак я нічого не знаю, як не знав і досі. Я роздираю іншу істоту на шматки, але таким чином тільки руйную її. Єдиним шляхом, що веде до знання, є любов, яка задовольняє моє прагнення до пізнання в акті єдності. Коли я люблю, віддаю себе, коли проникаю в іншу людину, я віднаходжу себе, відкриваю себе, нас обох — я відкриваю людину.

Жага до пізнання себе й своїх побратимів розкривається в дельфійському твердженні «Пізнай себе». Це рушійна сила всієї психології. Та оскільки це бажання дізнатися про людину геть усе — розкрити її найсокровенніші таємниці, — його не можна задовольнити простими знаннями, які ми здобуваємо завдяки міркуванню. Навіть якби ми знали про себе в тисячу разів більше, то ніколи б не вичерпали цього джерела. Ми залишилися б незбагненною загадкою для самих себе — і так само інші люди залишилися б загадкою для нас. Єдиний спосіб досягти повного пізнання ховається в акті любові: любов виходить за межі думок і слів. Це сміливе занурення в досвід єднання. Однак інтелектуальне — психологічне — знання є неодмінною передумовою повного пізнання через акт любові. Я маю об’єктивно знати іншу людину і самого себе, щоб побачити, якою вона є насправді, чи, швидше, позбутись ілюзій, мого викривленого сприйняття. І тільки тоді, коли володію об’єктивними знаннями про людину, я можу пізнати її в абсолютній сутності, в любові[15].

Проблема пізнання людини має багато спільного з релігійною проблемою пізнання Бога. У традиційній західній теології роблять спробу пізнати Бога через думки — шляхом тверджень про Господа. Вважається, що я можу пізнати Бога своїми думками. У містицизмі, що є логічним породженням монотеїзму (докладніше на цьому я зупинюся трохи пізніше), відмовляються від пізнання Бога шляхом міркування — його заміняє досвід єдності з Ним, де немає ні місця, ані потреби у знаннях про Бога.

Досвід єдності з людиною або, якщо говорити мовою релігії, з Богом не є ірраціональним. На противагу, як підкреслював Альберт Швейцер, він є логічним результатом раціоналізму — його найбільш сміливим і радикальним висновком. Він ґрунтується на нашому знанні фундаментальних, а не випадкових, обмежень нашого пізнання. Це усвідомлення того, що нам ніколи не вдасться пізнати таємницю людини і Всесвіту, але, попри це, ми можемо їх пізнавати через любов. Психологія як наука має свої обмеження і, подібно до того, як містицизм постає логічним наслідком теології, беззаперечним наслідком психології є любов.

Турбота, відповідальність, повага і знання є взаємозалежними. Це сукупність переконань, що їх повинна мати зріла особистість, тобто особистість, яка плідно розвиває свої власні сили, хоче отримувати тільки те, заради чого працювала, яка відмовилася від нарцистичних бажань щодо всевідання і всемогутності, набула скромності, що має за основу внутрішню силу, котру може забезпечити виключно істинна плідна діяльність.

Досі я говорив про любов як про спосіб боротьби з людською самотністю, спосіб задовольнити потребу в єдності. Та крім усеохопної, екзистенційної потреби в єднанні, постає й більш специфічна, біологічна потреба: прагнення возз’єднання чоловічого й жіночого полюсів. Ідею такої поляризації найяскравіше ілюструє міф про те, що спочатку чоловік і жінка були одним цілим, яке потім розділили навпіл. Відтоді кожен чоловік шукає свою втрачену жіночу половину, щоб возз’єднатися з нею. (Така ідея первісної єдності статей є і в біблійній історії про те, що Єву створено з Адамового ребра, хоча в цьому контексті жінка в патріархальному дусі вважається вторинною, порівняно з чоловіком.) Значення міфу цілком зрозуміле. Статева поляризація змушує людину шукати єдності в особливий спосіб — через єднання з представником протилежної статі. Протиставлення чоловічої й жіночої сутності також існує всередині кожного чоловіка та кожної жінки. Подібно до того, як фізіологічно чоловік і жінка наділені гормонами протилежної статі, вони також бісексуальні у психологічному сенсі. Вони мають у собі начала отримання і проникнення, матерії й духу. Чоловік — і жінка теж — віднаходить єдність усередині самого себе тільки в разі возз’єднання жіночого й чоловічого полюсів. Ця полярність є основою будь-якої творчої діяльності.

На цій протилежності чоловічого та жіночого також ґрунтується міжособистісне творення. З погляду біології це очевидно: злиття сперматозоїда та яйцеклітини є основою народження дитини. Але із суто психологічної позиції відбувається те саме: в любові і чоловік, і жінка відроджуються. (Гомосексуальний розлад призводить до неможливості досягти такої єдності протилежностей, відтак гомосексуал потерпає від самотності, що її не здатен побороти, і така невдача може спіткати звичайного гетеросексуала, який не годен любити.)

Таке протиставлення чоловічого й жіночого начал існує і в природі — і не тільки у тварин та рослин (це очевидно), а й у протиставленні двох основних функцій — отримання і проникнення. Це протилежність землі й дощу, річки й океану, ночі і дня, темряви і світла, матерії та духу. І таку думку експресивно висловив видатний мусульманський поет і містик Румі:

Проблема протилежності чоловіків та жінок веде до дискусії про любов та статеві стосунки. Раніше я вже зауважував, що Фройд помилявся, розглядаючи любов виключно як прояв — чи сублімацію — статевого потягу, не взявши до уваги, що сексуальне бажання є одним із проявів потреби в любові та єднанні. Проте помилка Фройда значно глибша.

Згідно зі своїми переконаннями фізіологічного матеріалізму, у статевому інстинкті він бачить результат хімічного напруження в тілі, що спричиняє страждання й вимагає полегшення. Метою статевого потягу є зняття цього болісного напруження, а сексуальне задоволення допомагає його позбутися. Ця думка була б доречною, якби сексуальний потяг діяв так само, як голод чи спрага, що з’являються, коли організму чогось бракує. За такого підходу сексуальний потяг — це свербіж, позбутися якого допомагає сексуальне задоволення. Насправді ж, якщо взяти до уваги цю концепцію, ідеальним сексуальним задоволенням була б у цьому разі мастурбація.

Це парадокс, але Фройд ігнорує психобіологічний аспект сексуальності, чоловічо-жіночу протилежність — і бажання їхнього возз’єднання. Цю хибну думку, імовірно, підсилили надзвичайні патріархальні переконання Фройда, через які він зробив висновок, що сексуальність per se[17] властива чоловіку, а тому проігнорував специфічно жіночу сексуальність. Він висловив свою думку у «Трьох статтях до питання теорії статі», зауваживши, що лібідо зазвичай має «чоловічу природу», незалежно від того, чоловіче воно чи жіноче. Аналогічна ідея в раціоналізованій формі висловлена в теорії Фройда про те, що маленький хлопчик сприймає жінку як кастрованого чоловіка, а вона сама повсякчас намагається компенсувати «втрату» чоловічих статевих органів. Одначе жінка — це не кастрований чоловік, її сексуальність є специфічно жіночою, їй не притаманна «чоловіча природа».

Сексуальний потяг між представниками протилежних статей мотивується потребою зняти напруження лише частково: це здебільшого потреба в єднанні з протилежним полюсом. Насправді еротичний потяг виявляється не тільки в сексуальному потягу. У характері є чоловічі й жіночі риси, і вони так само наявні в сексуальній функції. Чоловічий характер можна визначити як такий, що має здатність переборювати труднощі, вести за собою, дисциплінувати, йому властивий авантюризм. Жіночому характеру притаманні такі риси, як плідна сприйнятливість, прагнення захищати, реалізм, терпляче ставлення, материнський інстинкт. (Треба завжди пам’ятати, що в кожному індивіді ці якості співіснують, але переважають саме ті з них, що властиві «його» або «її» статі.) Дуже часто, якщо чоловічі якості характеру чоловіка мають слабкі прояви з тієї причини, що на рівні емоцій він залишився маленькою дитиною, він намагатиметься компенсувати їхній брак надмірним акцентом на чоловічій ролі у сексі. Як наслідок, з’являється Дон Жуан, котрому треба доводити свою чоловічу майстерність у статевих стосунках, бо йому бракує впевненості у своїй мужності в характерологічному сенсі. Якщо ж брак чоловічих рис є більш суттєвим, основним — і викривленим, — їхнім замінником стає садизм (застосування сили). Ослаблення або викривлення жіночої сексуальності перетворюється на мазохізм або бажання підкорятися.

Фройда критикували через те, що він надавав сексу занадто великого значення. Цю критику нерідко спричиняло бажання позбутися складника Фройдової системи, що призводив до критики й ворожого ставлення з боку людей із традиційним мисленням. Фройд це чудово усвідомлював — і саме з цієї причини чинив опір будь-якій спробі змінити його теорію статі. Поза сумнівом, свого часу його теорія була справжнім викликом і мала революційний характер. Однак те, що було доречним у 1900 році, через п’ятдесят років утратило свою актуальність. Сексуальні звичаї настільки змінилися, що теорії Фройда вже не шокують представників середнього класу західного суспільства. Це донкіхотівський радикалізм — коли ортодоксальні психоаналітики досі вважають себе відважними і радикальними, захищаючи фройдівську теорію статі. Насправді їхній психоаналіз є конформістським: він не намагається порушувати психологічні питання, що призведуть до критики сучасного суспільства.

Моя критика теорії Фройда полягає не в тому, що він переоцінював секс, а в тому, що він розумів його не досить глибоко.

Він зробив перший крок до відкриття важливого значення пристрастей у взаєминах між людьми: згідно зі своїми філософськими припущеннями він пояснив їх із погляду фізіології. У майбутньому розвитку психоаналізу конче треба скоригувати й поглибити концепцію Фройда, перемістивши його здогади з фізіологічного в біологічний та екзистенційний виміри[18].

2. Любов між батьками і дітьми

У момент народження немовля відчувало 6 страх смерті, якби милосердна доля не оберігала його від усвідомлення тривоги, що її породжує відокремлення від матері, від внутрішньоутробного існування. Навіть після народження малюк майже не відрізняється від того, яким він був до появи на світ: не здатний впізнавати предмети, ще не усвідомлює себе і світ як зовнішнє середовище. Він отримує виключно приємні відчуття від тепла та їжі і все ще не відокремлює їх від їхнього джерела — матері. Мати — це тепло, мати — це їжа, мати — це стан ейфорії від задоволення і відчуття безпеки. За Фройдом цей стан є станом нарцисизму. Зовнішній світ, люди й речі мають для дитини значення лише тоді, коли йдеться про задоволення або негативний вплив на її внутрішній стан. Справжнім є тільки те, що всередині; зовнішнє є реальним тільки залежно від моїх потреб, а не своїх власних потреб чи якостей.

Зростаючи й розвиваючись, дитина набуває здатності сприймати речі такими, як вони є: відрізняє задоволення через ситість від власне соска, груди — від матері. Із часом малюк починає усвідомлювати спрагу, молоко, що її втамовує, груди і матір як окремі сутності. Він вчиться сприймати предмети як щось інше — те, що існує окремо. На цьому етапі він вчиться їх називати. Водночас малюк навчається ними користуватися: дізнається, що вогонь — це гаряче і боляче, мамине тіло — тепле і приємне, дерево — тверде і важке, а папір — легкий і його можна порвати. Він вчиться взаємодіяти з людьми, розуміє, що мати усміхнеться, якщо він поїсть, візьме на руки, якщо заплаче, і похвалить, якщо він випорожниться. Усі ці враження кристалізуються та об’єднуються в переконання: мене люблять. Люблять, бо я мамина дитина. Люблять, бо я безпорадний. Люблять, тому що я гарний і мною хочеться милуватися. Мене люблять, бо я потрібен мамі. Усе це можна узагальнити так: мене люблять за те, що я є, або — точніше — мене люблять, бо я є. Цей досвід — що тебе любить мати — пасивний. Мені нічого не треба робити, щоб мене любили, — любов матері є безумовною. Усе, що я маю робити, це бути — бути її дитиною. Материнська любов — це благословення, спокій, її не треба добиватися, на неї не треба заслуговувати. Та в безумовності материнської любові є й дещо негативне. Її не тільки не можна заслужити — її також не можна отримати, створити, контролювати. Якщо вона є — це благословення. Коли ж її нема — здається, що життя втратило всі яскраві барви, і нічого не можна вдіяти задля того, щоб вона з’явилася.

Для більшості дітей віком до 8,5–10 років[19] проблема полягає виключно в тому, щоб любили їх або щоб їх любили за те, що вони є. До цього віку дитина ще не вміє любити; коли вона відчуває, що її люблять, то реагує на це з радістю і вдячністю. На цьому етапі розвитку з’являється новий чинник: відчуття породження любові своїми власними діями. Спочатку дитина думає про те, щоб дати щось матері (або батькові), створити щось — вірш, малюнок чи щось подібне. Уперше в житті ідея любові в дитини трансформується з відчуття «мене люблять» на «я люблю», на творення любові. З цього початку до зрілості любові мине багато років. Поступово дитина, яка, можливо, вже стала підлітком, переборює свій егоцентризм; інша людина для неї вже не є джерелом задоволення власних потреб. Потреби іншої людини для неї так само важливі, як і її власні, — насправді вони стають навіть важливішими. Відтепер давати — набагато приємніше й радісніше, ніж отримувати, а любити когось — важливіше, аніж відчувати чиюсь любов. У любові їй вдається вирватися з в’язниці самотності й ізоляції, що їх породжують нарцисизм та егоцентризм. У дитини з’являється відчуття нової єдності, спільності, одного цілого. Ба більше — вона відчуває потенціал створення любові за допомогою любові, а не залежність від отримання чогось, коли тебе люблять і коли тобі задля цього треба бути маленьким, безпорадним, хворим чи «хорошим». Дитяча любов дотримується принципу «Я люблю, бо люблять мене». Принцип зрілої любові — «Мене люблять, бо я люблю». Незріла любов каже: «Я люблю тебе, бо ти мені потрібен». Зріла твердить: «Ти потрібен мені, бо я тебе люблю».

Із розвитком здатності любити щільно пов’язаний розвиток об’єкта любові. Протягом перших місяців і років свого життя дитина невід’ємно поєднана зі своєю матір’ю. Цей зв’язок зароджується ще до моменту народження — коли мати з дитиною є одним цілим, хоч насправді їх двоє. Народження певною мірою змінює ситуацію, але не настільки, як може здаватися. Дитина, хоч і живе тепер за межами материнської утроби, все ще повністю залежить від матері. Та з кожним днем вона стає більш незалежною: вчиться ходити, говорити, самостійно досліджувати світ; стосунки з матір’ю втрачають певну життєву значущість, натомість важливішими стають взаємини з батьком.

Щоб зрозуміти це «перенесення уваги» з матері на батька, ми маємо розглянути суттєві відмінності між материнською і батьківською любов’ю. Про материнську любов ми вже говорили. За своєю природою вона є безумовною. Мати любить свого новонародженого малюка, бо це її дитина, а не тому, що він виконав якісь особливі умови чи виправдав її сподівання. (Звісно, коли я кажу про любов матері й батька, то йдеться про «ідеальні типи» з погляду Макса Вебера або «архетипи» за Юнґом. Це не означає, що будь-яка мати і будь-який батько люблять так само. Ідеться насамперед про батьківське й материнське начала, що їх можна віднайти в особистостях матері й батька.) Безумовна любов співвідноситься з одним із найбільших прагнень не тільки дитини, а й будь-якої людини. З іншого боку, доволі сумнівно, коли тебе люблять за твої чесноти, бо ти на це заслуговуєш: а якщо я не сподобаюся тому, з чийого боку чекаю любові, а якщо буде так, а не інак — завжди є страх, що любов може зникнути. Понад те, «заслужена» любов залишає гірке відчуття, що тебе люблять не за те, яким ти є, а тільки тому, що ти подобаєшся, і якщо вдатися до аналізу, то з’ясується, що тебе взагалі не люблять, а просто використовують. Отож не дивно, що всі ми завжди прагнемо материнської любові — як у дитинстві, так і в дорослому віці. Більшості дітей щастить отримувати материнську любов (якою мірою — обговоримо пізніше). Дорослим таке прагнення задовольнити значно важче. За умов задовільного розвитку це стає компонентом нормальної еротичної любові; досить часто набуває релігійних форм, а ще частіше — форм неврозів.

Стосунки з батьком зовсім інші. Мати — це наша рідна домівка, природа, земля, океан; батько ж не є втіленням такої природної оселі. У перші роки життя дитини зв’язок між нею і батьком зовсім незначний, а його важливість для дитини в цей період не можна порівняти з важливістю матері. Та, попри те, що батько не є уособленням світу природи, він репрезентує інший полюс людського існування — світ думок, самостійно виготовлених речей, закону й ладу, дисципліни, подорожей і пригод. Батько — це той, хто навчає дитину і показує їй стежку у світ.

Із цією функцією батька щільно пов’язана ще одна — та, що стосується соціально-економічного розвитку. Відтоді як була запроваджена приватна власність і її міг успадкувати один із синів, батько почав хотіти такого сина, котрому міг би залишити спадок. Природно, що то був син, якому, на думку батька, найдужче пасувала роль його спадкоємця, який був на нього найбільше схожий і якого він найсильніше любив. Любов батька передбачає певні умови. Її принцип — «Я люблю тебе, тому що ти виправдовуєш мої сподівання, виконуєш свої обов’язки, бо ти подібний до мене». Як і у випадку безумовної материнської любові, в любові батька, що ґрунтується на певних умовах, можна знайти і негативний, і позитивний аспекти. Негативний полягає в тому, що любов батька треба заслужити, і її можна втратити, якщо не робитимеш того, чого від тебе очікують. Власне природа батьківської любові передбачає, що головною чеснотою стає слухняність, а основним гріхом — непослух, який карається позбавленням цієї любові. Позитивний аспект так само важливий. Оскільки ця любов визначається певними умовами, я можу зробити щось, щоб її мати, можу докладати зусиль, щоб її завоювати, — на відміну від материнської, її можна контролювати.

Ставлення матері й батька до дитини співвідноситься з потребами останньої. Немовля потребує безумовної любові матері та її турботи як фізіологічно, так і психічно. Після досягнення шестирічного віку дитина починає потребувати любові батька — його авторитету і настанов. Материнська функція полягає в тому, щоб дитина почувалася в безпеці, батько ж навчає її, спрямовує у розв’язанні проблем, із якими дитина може стикатися в конкретному середовищі. В ідеалі материнська любов не намагається запобігти дорослішанню дитини, не наголошує на її безпорадності. Мати повинна виявляти впевненість у житті, а відтак не тривожитися понад міру й не передавати це хвилювання дитині. Бажання, щоб малюк став незалежним і поступово відокремився від неї, має бути частиною її життя. Любов батька має керуватися принципами та сподіваннями; вона мусить бути терплячою і толерантною, а не загрозливою й авторитарною. Дитині, яка дорослішає, вона повинна дарувати непорушне відчуття впевненості в собі й поступово перетворювати її на свій власний авторитет, щоб молода людина могла обходитися без батька.

Поступово зріла людина досягає стану, за якого вона перетворюється на власну матір і власного батька. Таким чином, у неї є і материнська, і батьківська свідомість. Материнська свідомість каже: «Немає такої провини і такого злочину, які позбавили б тебе моєї любові, бо я завжди бажатиму тобі щастя в житті». Свідомість батька зауважує: «Ти вчинив неправильно і не можеш не прийняти очевидних наслідків свого вчинку. Та головне — ти маєш змінити свою поведінку, якщо хочеш, щоб я тебе любив». Зріла особистість звільнилася від зовнішньої присутності матері й батька, одначе створила їх усередині себе. На відміну від фройдівської концепції «суперего», особистість створює їх у собі, не обертаючи образи матері й батька на свою частину, а вибудовує материнську свідомість на основі своєї здатності любити, а батьківську — на розумі й судженнях. Ба більше, зріла особистість любить і як мати, і як батько, попри те, що ці типи свідомості досить-таки суперечать одна одній. Якби людина зберегла виключно батьківську свідомість, вона була б жорстокою та безжальною. Успадкувавши тільки материнську свідомість, втратила би здатність оцінювати і стала б на заваді собі й іншим, коли йдеться про розвиток.

Розвиток, який спочатку зосереджується навколо прив’язаності до матері, а згодом — до батька, і їхнє поступове злиття є основою духовного здоров’я й досягнення зрілості. Проблеми такого розвитку стають головними причинами неврозів. І хоча в цій книжці я не маю на меті розвивати таку думку більш повно, я стисло поясню це твердження.

Однією з причин розвитку неврозу може бути те, що хлопчик має маму, яка надто йому потурає або ж занадто владна, і слабкого та байдужого батька. У такому разі він може зациклитися на дитячій прив’язаності до матері й розвинутися в особистість, яка від неї залежить, почувається безпорадною. Йому будуть властиві прагнення рецептивної особистості: отримувати, почуватися захищеним, відчувати турботу; йому бракуватиме батькових рис — дисципліни, незалежності, вміння бути господарем свого життя. Можливо, він шукатиме «матір» у кожному — іноді в жінках, а інколи в чоловіках, які є уособленням авторитету і влади. З іншого боку, якщо мати холодна, байдужа і владна, він може перенести свою потребу в материному захисті на батька або на образи, що його заміщують, — у цьому разі результат буде подібний до попереднього. Або ж він розвинеться в особистість, орієнтовану виключно на батька — таку, що керується принципами закону, ладу й авторитету і якій бракує вміння чекати безумовної любові чи отримувати її. Такий розвиток із часом посилюється, якщо батько є авторитарною особистістю і водночас дуже прив’язаний до сина. Усім цим типам невротичного розвитку притаманно те, що одне з начал — материнське або батьківське — не розвивається. Або ж — і в такому разі маємо значно серйозніший невротичний розвиток — ролі матері й батька змішуються як відносно інших людей, так і всередині особистості. Докладніші дослідження можуть показати, що певні типи неврозів, наприклад, невроз причепливих станів, можуть розвиватися на підставі однобічної прив’язаності до батька, тоді як інші — приміром, істерія, алкоголізм, нездатність до самоствердження та реалістичного сприйняття життя, а також депресії є результатом цілковитої зосередженості на матері.

3. Об’єкти любові