Мистецтво любові

III. Розпад любові в сучасному західному суспільстві

Якщо любов є особливістю зрілого й плідного характеру, можна зробити висновок, що здатність любити, властива індивіду певної культури, залежить від впливу цієї культури на характер пересічної людини. Коли ми говоримо про любов у сучасній західній культурі, то запитуємо себе: чи сприяє розвитку любові соціальна структура західної цивілізації та її дух? Поставити таке запитання означає дістати негативну відповідь. Жоден із неупереджених спостерігачів західного життя не матиме сумнівів щодо того, що любов — братня, материнська, еротична — досить-таки рідкісне явище, і що її місце посіли численні форми псевдолюбові, які насправді є проявами її розпаду.

З одного боку, капіталістичне суспільство ґрунтується на принципі політичної свободи, а з другого — на принципі ринку як регулятора всіх економічних, а отже, й соціальних відносин. Ринок товарів визначає умови, за яких ці товари обмінюють, ринок праці регулює купівлю і продаж робочої сили. Речі, що дають пожиток, і корисні людські сили та вміння перетворюються на товари, котрими обмінюються без примусу і шахрайства — за ринкових умов. Черевики, хай якими корисними й необхідними вони є, не мають економічної (обмінної) цінності, якщо їх не потребують на ринку; людські сили й уміння не мають такої цінності за умов відсутності ринкового попиту. Власник капіталу може придбати робочу силу й змусити її працювати — це вигідна інвестиція. Власник робочої сили змушений продавати її капіталістам за умовами, що існують на ринку, інакше йому доведеться голодувати. Така економічна структура відображається в ієрархії цінностей. Капітал керує робочою силою; речі, що їх нагромаджують, — мертві речі — мають вищу цінність, аніж праця, людські сили, все «живе».

Такою була основна структура капіталізму від самого початку. І, хоча вона залишається характерною для капіталізму наших часів, багато чинників зазнали змін, унаслідок чого капіталізм набув особливих якостей, що значною мірою впливають на структуру характеру сучасної людини. Ми спостерігаємо, як завдяки розвитку капіталізму централізація й концентрація капіталу повсякчас зростають. Великі компанії невпинно ростуть, пригнічуючи менші. Володіння капіталом, що його інвестують у такі компанії, дедалі більше віддаляється від власне керування ними. «Власниками» компанії є сотні або тисячі акціонерів, одначе керують нею представники бюрократії, яким гарно платять, але які нею не володіють. Ця бюрократія зацікавлена скоріше в розширенні компанії та власних повноважень, а не в отриманні максимального прибутку. Паралельно зі зростанням концентрації капіталу й розвитком впливової бюрократії триває розвиток робітничого руху. Завдяки організації профспілок звичайному працівнику не треба домовлятися про умови праці на ринку самостійно. Він долучається до великої спілки працівників, що нею теж керує могутня бюрократія. Саме вона презентує його інтереси перед індустріальними колосами. Добре це чи погано, але ініціатива переходить від індивіда до бюрократії і коли йдеться про капітал, і коли йдеться про працю. Дедалі більше людей втрачає свою незалежність, узалежнюючись від керівників гігантських економічних імперій.

Ще одна переконлива риса сучасного капіталізму, яка є результатом такого нагромадження капіталу, полягає у специфічній організації праці.

Надмірна централізація і радикальне розділення праці в компаніях призводять до такої організації роботи, за якої індивід втрачає свою індивідуальність, перетворюється на один із зубців механізму, що його можна замінити. Проблему людини за умов сучасного капіталізму можна сформулювати так: сучасний капіталізм потребує працівників, які можуть злагоджено працювати — і до того ж у великій кількості; які хочуть споживати дедалі більше; чиї смаки є досить стандартними, а тому на них можна легко впливати і змінювати їх. Він потребує людей, котрі почуваються вільними й незалежними, не підкоряються будь-якій владі, принципам чи свідомості — однак водночас хочуть, щоб ними керували, прагнуть робити те, чого від них чекають, бути ідеально припасованою частиною соціальної машини. Він потребує людей, яким можна вказувати напрямок без примусу, вести їх за собою без лідера, спонукати до дій без особливої мети, крім однієї: виготовляти щось, рухатися, функціонувати, йти вперед.

То яким є результат? Сучасна людина відчужена від самої себе, своїх побратимів і природи[49]. Вона перетворюється на товар, сприймає свої життєві сили як інвестицію, що може забезпечити їй максимум прибутку за умов сучасного ринку. Взаємини між людьми, по суті, є стосунками між відчуженими автоматами, що почуваються в безпеці, бо не вирізняються з натовпу, не відрізняються від інших думками, почуттями, діями. Тимчасом як усі намагаються щосили не відставати від решти, кожен із них залишається абсолютно самотнім, його переслідує глибоке відчуття невпевненості, тривоги й провини — так завжди буває, коли людині не вдається подолати свою самоту. Наша цивілізація пропонує чимало паліативів, що допомагають людині не усвідомлювати власної самотності. Передусім це чітка рутина бюрократизованої механічної роботи, завдяки якій люди не усвідомлюють своїх основних людських бажань, прагнення вийти за власні межі та об’єднатися. Оскільки виключно цієї рутини замало, людина бореться зі своїм підсвідомим відчаєм за допомогою рутинних забав, пасивного споживання звуків і образів, що їх пропонує індустрія розваг. Окрім цього, вона може отримувати задоволення від купівлі нових речей, які згодом замінить на інші. Образ сучасної людини близький до того, що його описав Гакслі у своєму «Прекрасному новому світі»: сита, гарно вдягнена, сексуально задоволена — але їй водночас бракує свого «я», бракує контактів із ближніми — окрім хіба що поверхових. Її життєві кредо Гакслі сформулював дуже стисло й чітко: «Коли людина відчуває, суспільство від цього хилитає» або «Не відкладай на завтра розваги, у які можна поринути вже сьогодні». Або ж коронний вислів: «Сьогодні всі щасливі». Щастя сучасної людини — у «розвагах». Розваги — це змога мати втіху зі споживання і «глитання» товарів, видовищ, їжі, напоїв, цигарок, людей, лекцій, книжок, фільмів — усе це споживається, поглинається. Світ — це один великий об’єкт для нашого апетиту — велике яблуко, велика пляшка, великі груди. Ми ж усі — немовлята, що до нього присмоктуються, постійно чогось чекаючи чи на щось сподіваючись, — і водночас ми завжди розчаровані. Наш характер пристосований до обміну й отримання, бартеру та споживання; усе, включно з матеріальними й духовними об’єктами, перетворюється на об’єкт обміну і споживання.

Такий соціальний характер сучасної людини не може не вплинути на проблему любові. Автомати не здатні любити — вони можуть обмінюватися своїми «наборами особистих якостей» і сподіватися на чесну угоду. Одним із найважливіших проявів любові — й особливо шлюбу — за такої відчуженої структури є ідея «команди». У численних статтях на тему щасливого шлюбу ідеал презентовано як «злагоджену командну роботу». Такий опис практично не відрізняється від образу працівника, який «добре» працює: він має бути «досить незалежним», здатним співпрацювати, терплячим — і водночас амбітним та агресивним. Отже, фахівець зі шлюбу твердить, що чоловік мусить «розуміти» свою дружину й допомагати їй. Він повинен схвально коментувати її нову сукню і смачну страву. Вона ж, своєю чергою, має з розумінням ставитися до того, що він приходить із роботи втомлений і роздратований, уважно слухати його розповіді про проблеми на роботі, не гніватися, коли він забуває про її день народження, а знову ж таки розуміти його. Такі типи взаємин призводять до злагоджених стосунків між двома людьми, які залишаються чужими протягом усього життя, ніколи не досягають «глибокого зв’язку», але ввічливо ставляться одне до одного й намагаються давати одне одному задоволення.

За такої концепції любові та шлюбу акцент роблять на порятунку від почуття самотності, яке за інших умов було б неможливо витримати. У «любові» людина нарешті знаходить «сховок» від самоти. Вона створює союз із двох людей проти всього світу, і цей егоїзм à deux[50] помилково вважають за любов і близькість.

Наголос на командному дусі, терпимості одне до одного тощо з’явився не так давно. Доти — у роки після Першої світової війни — переважала концепція любові, згідно з якою основою вдалих любовних стосунків, а надто ж щасливого шлюбу, було взаємне сексуальне задоволення. Вважали, що найчастіше причиною нещасливого шлюбу було те, що партнери не змогли правильно «пристосуватись» одне до одного в сексі. Причиною такої помилки називали «неосвіченість», коли йшлося про «правильну» сексуальну поведінку, тобто неналежну сексуальну техніку одного чи обох партнерів. Щоб «виправити» цю помилку і допомогти нещасливим парам, які не здатні любити одне одного, безліч книжок пропонували інструкції і поради щодо правильної сексуальної поведінки й відкрито або приховано обіцяли, що завдяки дотриманню таких порад любов не забариться. Це ґрунтувалося на ідеї, що любов є дитям сексуальної насолоди, і, якщо двоє людей навчаться задовольняти одне одного сексуально, любов їх не омине. Такі роздуми підтримували загальну ілюзію епохи щодо того, що правильні технічні засоби допомагають розв’язувати не тільки проблеми індустріального виробництва, а й проблеми людей загалом. Насправді ж істина — у протилежному.

Любов не є результатом адекватного сексуального задоволення, а от щастя сексуальних стосунків — і навіть знання так званих сексуальних технік — є наслідками любові. Якщо ця теза потребує доказів, окрім щоденних спостережень, їх можна знайти також у численних даних психоаналізу. Дослідження найпоширеніших сексуальних проблем — фригідності у жінок або ж легких і складніших проявів психологічної імпотенції у чоловіків — свідчать про те, що йдеться не про брак знання правильної техніки, а про пригнічення, через яке любити неможливо. Труднощі, які не дозволяють людині віддавати себе повністю, діяти спонтанно, довіряти партнерові за умов безпосередньої і прямої фізичної близькості, постають зі страху й ненависті до протилежної статі. Якщо сексуально пригнічена особистість зможе перебороти свій страх чи ненависть, а відтак розвинути в собі здатність любити, його або її проблеми будуть розв’язані. В іншому ж разі її не врятують жодні знання про сексуальні техніки.

Тоді як дані психоаналізу підкреслюють хибність ідеї про те, що володіння правильною сексуальною технікою може забезпечити щастя в сексі та любові, припущення щодо того, що любов є супутником взаємного сексуального задоволення, сформувалося під впливом теорій Фройда. Для Фройда любов була по суті сексуальним явищем. «Людина на власному досвіді переконалася, що сексуальна (генітальна) любов є джерелом величезного задоволення, а отже, вона стала для неї прототипом щастя. Таким чином, вона має змусити її й надалі шукати щастя на шляху сексуальних зносин, перетворити генітальний еротизм на квінтесенцію свого життя»[51]. На думку Фройда, відчуття братньої любові є наслідком сексуального бажання, одначе при цьому статевий потяг перетворюється на імпульс із «пригніченою метою». «Любов із пригніченою метою справді була сповнена чуттєвості й залишається такою у підсвідомості людини»[52]. Відчуття злиття, єдності («океанічне відчуття»), що по суті є містичним переживанням і водночас основою найсильнішого відчуття єднання з іншою людиною або людьми, Фройд інтерпретував як патологічне явище, регресію до раннього стану «безмежного нарцисизму»[53].

Проте, Фройд іде далі, вважаючи, що любов фактично є ірраціональним феноменом. Для нього немає розбіжності між ірраціональною любов’ю і любов’ю як проявом зрілості особистості. У своїй статті про любов-перенесення Фройд зазначав, що така любов не надто відрізняється від «нормальної» любові[54]. Закоханість завжди балансує на межі з ненормальністю, її повсякчас супроводжує сліпота, коли йдеться про сприйняття дійсності, компульсивність і перенесення об’єктів любові з дитинства. Любов як раціональне явище, найвище досягнення зрілості, на думку Фройда, не була цінною з погляду дослідження, оскільки для нього вона не існувала в реальності.

Утім, було б помилкою переоцінювати вплив ідей Фройда на концепцію, що любов є результатом сексуального потягу — чи радше що вона є ідентичною сексуальному задоволенню, яке знаходить прояв у свідомому відчутті. Тут спостерігається зовсім інший причинний зв’язок. На ідеї Фройда частково вплинув дух XIX століття; почасти ж вони набули популярності завдяки настроям, що переважали в роки після Першої світової війни. Декотрі з чинників, які вплинули і на загальну, і на фройдівську концепції, передусім були реакцією на суворі норми моралі вікторіанської доби. Ще один чинник, який вплинув на теорії Фройда, є характерним для поширеної концепції людини, котра ґрунтується на структурі капіталізму. Щоб довести той факт, що капіталізм відповідав природним потребам людини, треба було показати, що за своєю природою люди схильні до конкуренції і взаємної ворожнечі. Тимчасом як економісти «довели» це, говорячи про невситиме бажання економічного прибутку, а дарвіністи — про принцип виживання найсильніших, Фройд досягнув аналогічного результату, припустивши, що чоловіка штовхає вперед безмежне бажання оволодіти всіма жінками, і тільки під тиском суспільства він не здатен утілити це в життя. Як наслідок, усі люди неодмінно ревнують одне одного, і ці взаємні ревнощі разом із суперництвом триватимуть завжди, навіть якщо всі соціальні й економічні передумови зникнуть[55].

Урешті-решт на формування мислення Фройда значною мірою вплинув матеріалізм того типу, що переважав у XIX столітті. Існувало переконання, за яким підґрунтям усіх психічних явищ були явища фізіологічні; отже, Фройд пояснював любов, ненависть, честолюбство і ревнощі як різноманітні прояви численних форм сексуального потягу. Він не розумів, що справжню основу треба шукати в людському існуванні загалом — і передусім у тому, що є характерним для всіх людей, а вже потім у реальному житті, яке визначається специфічною структурою суспільства. (Рішучий крок у напрямку виходу за межі такого матеріалізму зробив Маркс у своєму «історичному матеріалізмі», відповідно до якого ключем до розуміння людини не є ні її тіло, ані інстинкт (на кшталт потреби в їжі чи володінні чимось), а життя людини загалом, її «практика життя».) Згідно з Фройдом, повне й розкуте задоволення всіх інстинктивних бажань забезпечує психічне здоров’я і щастя. Та очевидні клінічні факти свідчать про те, що чоловіки й жінки, які присвячують своє життя нестримним сексуальним втіхам, не знаходять щастя і дуже часто страждають від серйозних невротичних конфліктів чи симптомів. Повне задоволення всіх інстинктивних потреб не тільки не є основою щастя — воно навіть не гарантує здорового глузду. Проте ця Фройдова ідея могла набути такої популярності тільки в період після Першої світової війни — через зміни, що їх зазнав дух капіталізму: наголос на заощадженні перемістився на витрати, акцент на самообмеженні як засобі економічного успіху — на споживання як основу розширення ринку і головне джерело задоволення для знервованого автоматизованого індивіда. Не відкладати задоволення будь-якого бажання на потім — саме це перетворилося не тільки на головну тенденцію у сексуальній сфері, а й на матеріальне споживання загалом.

Цікаво порівняти концепцію Фройда, яка відповідала духові капіталізму — такому, що ще не зазнав змін на початку XX століття, — із теоретичними заувагами одного з найбільш талановитих сучасних психоаналітиків — нині покійного Г. С. Саллівана. У його психоаналітичній системі, на противагу фройдівській, є чітке розмежування сексуальності й любові.

То яке значення мають любов і близькість за концепцією Саллівана? «Близькість — це ситуація за участю двох людей, що дає змогу перевірити всі складники особистої цінності. Така перевірка потребує стосунків, які я називаю “співпрацею”, що означає “свідоме пристосування своєї поведінки до виражених потреб іншої людини для досягнення все більш тотожного — а отже, більш взаємного — задоволення, а також для забезпечення подібності дій, що спрямовані на досягнення безпеки”»[56]. Якщо ми знехтуємо всіма тонкощами складної мови Саллівана, любов, по суті, є співпрацею, за умови якої двоє людей матимуть такі відчуття: «Ми граємо за правилами задля збереження нашого престижу, відчуття зверхності та власної гідності»[57].

Подібно до того як концепція Фройда є описом переживань «патріархальної особистості» за умов капіталізму XIX століття, роздуми Саллівана стосуються переживань відчуженої, «ринкової» особистості XX століття. Це опис «еготизму a deux» — коли двоє людей мають спільні інтереси й об’єднуються задля протистояння ворожому й чужому світові. Насправді його визначення близькості можна в принципі застосувати, коли йдеться про почуття членів команди, де кожен «пристосовує свій характер до виражених потреб іншої людини задля спільної мети» (тут варто звернути увагу на те, що Салліван говорить про виражені потреби, тоді як любов завжди вимагає реакції на приховані потреби у стосунках між двома людьми).

Любов як взаємне сексуальне задоволення і любов як «командна робота» та сховок від самоти є двома «нормальними» формами розпаду любові в сучасному західному суспільстві, соціально забарвленою патологією. Ця патологія дуже часто має індивідуальні прояви, що ведуть до усвідомленого страждання та вважаються невротичними — на думку психіатрів та любителів, кількість яких невпинно зростає. Деякі з найчастіших проявів можна стисло проілюструвати кількома прикладами.

Головною передумовою невротичної любові є те, що один із «люблячих» (або ж обоє) у дорослому віці все ще має зв’язок із образом когось із батьків, а тому переносить усі відчуття, очікування і страхи, що їх колись мав стосовно матері чи батька, на об’єкт своєї любові. Такі особистості ніколи не можуть відійти від настанови «дитячої залежності», у дорослому житті вони прагнуть її у своїх емоційних вимогах. У таких випадках на емоційному рівні людина залишається дитиною у віці двох, п’яти чи дванадцяти років, тоді як її інтелектуальний і соціальний рівні є відповідними до її хронологічного віку.

У серйозніших випадках така емоційна незрілість зумовлює проблему із соціальною ефективністю; у менш серйозних — конфлікт обмежується сферою особистих близьких взаємин.

Зважаючи на нашу попередню дискусію про особистість, орієнтовану на матір або батька, приклад такого типу невротичних любовних стосунків сьогодні можна досить часто побачити в чоловіків, які на рівні свого емоційного розвитку зберегли дитячу прив’язаність до матері. Можна сказати, що таких чоловіків не відлучили від їхніх матерів. Вони все ще почуваються маленькими дітьми — потребують материнського захисту, любові, тепла, турботи й обожнювання; їм потрібна безумовна любов матері — любов, яку вони мають тільки тому, що потребують її, бо вони — безпорадні діти своєї матері. Такі чоловіки часто бувають доволі люблячими й милими, коли намагаються закохати в себе жінку, і нерідко залишаються такими навіть після того, як їм це вдається. Однак їхнє ставлення до жінки (як і до людей загалом) залишається зверхнім і несерйозним. Вони не прагнуть любити, а хочуть, щоб любили їх. Чоловіки такого типу досить пихаті, сповнені більш або менш прихованих «грандіозних ідей». Знайшовши потрібну їм жінку, вони почуваються в безпеці, на вершині світу, а тому можуть проявляти свої емоції і шарм, через що нерідко вводять в оману. Та, якщо з часом жінка не виправдовує їхніх фантастичних сподівань, починаються конфлікти і з’являється почуття образи. Якщо жінка повсякчас не захоплюється таким чоловіком, заявляє про права на власне життя, якщо їй хочеться, щоб її саму любили і захищали, і в найскладніших випадках — якщо вона не бажає миритися з його амурними походеньками (чи навіть захоплюватися ними), чоловік відчуває глибоку образу й розчарування. А відтак зазвичай раціоналізує ці відчуття, гадаючи, що жінка «його не любить», вона «егоїстка» або «надто владна».

Будь-який брак такої любові — любові матері до її милої дитини — сприймається як доказ нелюбові. Такі чоловіки зазвичай плутають свою афектовану поведінку, бажання подобатися зі справдешньою любов’ю, а тому роблять висновок, що до них ставляться вельми несправедливо; вони переконані, що кохають партнерку дуже сильно, й гірко скаржаться на те, що вона така невдячна.

В окремих випадках — але досить рідко — особистість, яка зосереджена на образі матері, може функціонувати без серйозних розладів. Якщо мати дійсно «любила» цього чоловіка, захищаючи над усяку міру (можливо, була занадто владною, але не деструктивною), і якщо він знайде дружину такого самого типу, як і його матір, та його особливі таланти дозволять йому використовувати свій шарм і змушувати інших ним захоплюватися (як це іноді трапляється з успішними політиками), тоді він буде «гарно пристосованим» у соціальному сенсі, хай навіть і не досягне вищого рівня зрілості. Та за менш сприятливих умов — і здебільшого вони є саме такими — його любовне життя (а може, й життя загалом) перетвориться на серйозне розчарування; коли така особистість самотня, виникають конфлікти, і часто — відчуття сильної тривоги та депресія.

За умов серйознішої форми патології прив’язаність до матері є глибшою і більш ірраціональною. Якщо говорити символічно, на цьому рівні в людини з’являється бажання повернутися не в материні обійми, у яких почуваєшся в безпеці, не до грудей, що тебе вигодовують, а до її всеохопного — і всепоглинального — лона. Якщо природа здорового глузду полягає в тому, щоб вирости з цього лона й піти у світ, то для серйозних психологічних розладів людини характерним є її прагнення повернутися в це лоно, щоб воно увібрало її в себе і захистило від життя.

Така причеплива ідея зазвичай виникає щодо матерів, які «поглинають» і руйнують дітей своєю поведінкою. Іноді вони роблять це в ім’я любові, подекуди — заради обов’язку. Такі матері прагнуть утримати дитину, підлітка, дорослого чоловіка всередині себе: він повинен дихати через неї, він не має права на любов — хіба що на поверхо-вому сексуальному рівні, пригноблюючи всіх інших жінок; не має права на свободу й незалежність, а отже, є вічним калікою або злочинцем.

Ця материнська риса — безжальне поглинання — є негативним аспектом образу матері. Мати дає життя і може його забрати. Вона здатна відродити і зруйнувати, може творити дива любові — і водночас ніхто не здатен завдати такого болю, як мати. Ці два протилежні аспекти можна часто простежити в релігійних образах (наприклад, індійська богиня Калі) та у символіці сновидінь.

Іншу форму невротичної патології можемо спостерігати у випадках сильної прив’язаності до батька.

Насамперед ідеться про чоловіка, матері якого були притаманні холодність і байдужість, тоді як його батько (частково через холодне ставлення дружини) зосереджував усю свою увагу на синові. Він «хороший батько», але водночас владний. Коли поведінка сина його задовольняє, він хвалить його, тішить подарунками, радіє; якщо ж син не виправдовує сподівань, батько віддаляється від нього або ж сварить. У сина, для якого любов батька є однією-єдиною, розвивається рабська прив’язаність до нього. Головна мета його життя — радувати батька, і, коли йому це вдається, він почувається щасливим, задоволеним, перебуває у безпеці. Та щойно він припускається помилки, зазнає поразки чи не задовольняє батька, як одразу почувається виснаженим, знехтуваним, таким, що не заслуговує на любов. Пізніше у своєму житті цей чоловік знову ж таки намагатиметься знайти образ батька, з яким зможе встановити аналогічний зв’язок. Усе його життя перетвориться на низку злетів і падінь залежно від того, чи пощастить йому заслужити батькове схвалення. Такі чоловіки часто успішно будують свою кар’єру. Вони сумлінні, надійні, з ними легко працювати, якщо «батько», котрого вони обрали, розуміє, як ними керувати. Проте у стосунках із жінками такі чоловіки зазвичай залишаються холодними й чужими. Жінка не має для них особливої ваги, зазвичай вони ставляться до неї доволі зневажливо, ховаючи це за маскою «батьківської турботи про маленьку дівчинку». Спочатку такий чоловік може вразити жінку своїми чоловічими якостями, однак із часом він перетворюється на джерело розчарувань. Одружившись із таким чоловіком, жінка починає розуміти, що її доля — відігравати другорядну роль, оскільки першість належить образу «батька», який завжди присутній у житті її обранця. Так і буде, якщо не виявиться, що жінка також сильно прив’язана до свого батька, а отже, її цілком задовольняє те, що чоловік ставиться до неї як до примхливої дитини.

Ще складніший тип невротичного розладу в любові має за основу іншу ситуацію в родині — коли батьки не кохають одне одного, але намагаються стримуватися й не сваритися, а також придушують будь-які прояви незадоволення. Водночас через таке відчуження втрачається безпосередність у їхніх стосунках із дітьми. Маленька дівчинка відчуває цю атмосферу «коректності», яка ніколи не сприяє близькості в її взаєминах із матір’ю чи батьком, а тому вона почувається спантеличеною і наляканою. Вона ніколи не знає, що відчувають або ж думають її батьки; в такій атмосфері завжди є елемент невідомого, загадкового. Як наслідок, дівчина поринає у світ, що його створює сама: фантазує, віддаляється від інших — і зберігає таку настанову в майбутніх любовних стосунках.

Понад те, таке відчуження спричиняє розвиток глибокої тривоги, брак відчуття опори у світі — і нерідко призводить до мазохістських уподобань як єдиного джерела сильних переживань. Таким жінкам часто хочеться, аби чоловік улаштував сцену чи скандал замість того, щоб поводитися нормально й розсудливо, оскільки це принаймні зможе полегшити їхнє напруження та відчуття страху. Нерідко такі жінки підсвідомо спонукають чоловіка до такої поведінки, щоб покласти край болючому очікуванню афективного нейтралітету.

Наступні сторінки книги присвячено опису інших форм ірраціональної любові, які трапляються найчастіше. Разом із тим ми не аналізувати-мемо особливих чинників дитячого розвитку, на яких вони ґрунтуються. Досить поширена форма псевдолюбові, яку часто переживають (а ще частіше її описують у книжках і змальовують у фільмах) як «велике кохання», — це ідолопоклонницька любов. Якщо особистість досягла того рівня, на якому вона здатна усвідомити себе, своє «я», що ґрунтується на плідному розвитку її власних сил, вона схильна до «поклоніння» своєму обранцеві. Така особистість відчужена від власних сил — і спрямовує їх на кохану людину, перед котрою схиляється, як перед summum bonum[58], носієм усієї любові, світла, благословення. У процесі особистість позбавляє себе відчуття сили, розчиняється в коханій людині замість того, аби віднайти себе. Оскільки зазвичай жодна людина не здатна виправдовувати сподівання свого шанувальника впродовж тривалого часу, розчарування не забариться, і щоб із ним упоратися, людина починає шукати іншого ідола — це може тривати довіку.

Характерним для такого типу ідолопоклонницької любові є те, що спочатку вона напрочуд інтенсивна, розвивається дуже стрімко. Таку любов часто зображають як істинну, велике кохання; та хоч вона і є ілюстрацією сили й глибини любові, насправді ж уособлює тільки «голод» і розпач ідолопоклонника. Годі вже й казати про те, що нерідко двоє людей знаходять одне одного у взаємному поклонінні, іноді — в окремих випадках — їхня любов репрезентує folie deux[59].

Інша форма псевдолюбові — це та, яку можна назвати сентиментальною. Її суть полягає в тому, що любов можна переживати тільки у своїх фантазіях, а не в стосунках із реальною людиною тут і тепер. Найбільш поширеною її формою є сурогатне задоволення від любові, яке відчуває «споживач» фільмів про кохання, журнальних історій і любовних пісень. За їхньою допомогою людина може задовольнити всі несправджені бажання любові, єдності та близькості. Чоловік або жінка, які неспроможні зруйнувати стіну відчуження у своїх взаєминах із партнером, розчулюються до сліз, коли бачать на екрані щасливу або нещасливу історію кохання якоїсь пари. Для багатьох подружжів такі історії — єдина можливість відчути любовне переживання — не одне до одного, а спільне — і тут вони лише спостерігають за «коханням» інших. Поки любов залишається фантазією, вони її відчувають, але щойно повертаються до реальних стосунків двох живих людей — одразу ціпеніють.

Іншим проявом сентиментальної любові є її перенесення в часі. Подружжя можуть розчулювати спогади про їхнє кохання в минулому — попри те, що коли минуле було сьогоденням, вони не відчували любові одне до одного, — або ж фантазії про майбутнє кохання. Скільки заручених або щойно одружених пар мріють про блаженство любові в майбутньому, тоді як саме зараз — живучи разом — вони вже почали набридати одне одному? Така тенденція співвідноситься із загальними переконаннями, що притаманні сучасній людині. Вона живе минувшиною або майбуттям, але не сьогоденням. Її переслідують щемливі спогади про дитинство і матір — або ж вона сповнена щасливих планів на майбутнє. Байдуже, відчуває вона любов, беручи участь у «нереальному» досвіді інших, а чи це відчуття переноситься в минуле або майбутнє, така ідеалізована й відчужена форма любові слугує наркотиком, що вгамовує страждання від реальності, самоту і відрубність індивіда.

Ще одна форма невротичної любові проявляється у використанні проективних механізмів з метою уникнути власних проблем — натомість людина починає звертати увагу на вади й дошкульні місця «коханого» чи «коханої». За таких умов особи поводяться подібно до груп, націй чи релігій. Вони помічають найменші недоліки іншої людини і водночас блаженно не відають, що мають власні, бо надто заклопотані, намагаючись звинуватити чи вдосконалити іншого. Якщо так поводяться двоє — а так зазвичай і трапляється, — любовні стосунки перетворю-ються на взаємну проекцію. Якщо я надто владний, нерішучий або жадібний, то звинувачуватиму в цьому свого партнера і, залежно від мого характеру, прагнутиму його «вилікувати» або покарати. Водночас інша людина робитиме те саме, а тому обом вдається ігнорувати власні проблеми. Отже, в них немає потреби робити кроки, що допомогли б їм розвиватися далі.

Іншою формою такої проекції є перенесення власних проблем на своїх дітей. Передусім таке перенесення найчастіше передбачає, що людина бажає чогось і своїй дитині. У таких випадках бажання для дітей переважно є перенесенням власних життєвих проблем на життя дитини. Відчуваючи, що її життя позбавлене сенсу, людина намагається наповнити сенсом життя своїх дітей. Але вона приречена на поразку — і щодо себе, і щодо дітей. Щодо себе — бо проблему існування можна розв’язати виключно самостійно, не уповноважуючи інших; щодо дітей — бо такій людині бракує якостей, конче потрібних, щоб зорієнтувати дитину в самостійному пошуку відповідей. Діти стають об’єктами проекцій і тоді, коли потрібно розірвати нещасливий шлюб. У такій ситуації запасний аргумент батьків: вони не можуть розлучитися, бо тоді позбавлять дітей щастя жити у єдиній родині. Утім, будь-яке детальніше дослідження засвідчить, що напружена й нещаслива атмосфера «єдиної родини» заподіє дитині набагато більше шкоди, ніж відкритий розрив — завдяки останньому вони принаймні зрозуміють, що одним сміливим рішенням людина здатна покласти край нестерпній ситуації.

Тут варто звернути увагу на ще одну поширену помилку. Те, що любов обов’язково означає відсутність конфліктів, — це ілюзія. Подібно до того як люди звикли вірити в те, що болю й смутку слід уникати за будь-яких обставин, вони також переконані, що любов не передбачає жодних суперечок. І вони знаходять докази на користь цієї ідеї в тому, що суперечки навколо них призводять виключно до деструктивних змін, що аж ніяк не дають користі жодному з учасників конфлікту. Та насправді причина криється в тому, що для більшості людей суперечки є фактично спробами уникнути справжніх конфліктів. Це розбіжності думок щодо незначних або поверхневих питань, які за своєю природою не здатні прояснитися чи вирішитися. Справжні конфлікти між двома людьми, які не допомагають ховатися чи створювати проекцію, ті, що їх людина переживає на глибокому рівні внутрішньої дійсності, до якої вони належать, не є деструктивними. Вони ведуть до ясності, створюють катарсис, із якого двоє людей виходять із новими знаннями і силами. Це ще раз підкреслює все, про що ми вже говорили раніше.

Любов можлива тільки тоді, коли двоє людей спілкуються одне з одним на найглибшому рівні свого існування, відтак кожен із них пізнає себе на цьому ж таки рівні. Тільки в цьому «глибинному досвіді» існує людська реальність, життєві сили, основа для любові. Любов, яку відчувають у такий спосіб, — це постійний виклик. Це не місце для відпочинку, це рух уперед, зростання, спільна праця; байдуже, що переважає в таких стосунках — гармонія чи конфлікт, радість чи смуток, — вони є другорядними в порівнянні з важливим фактом, що двоє людей пізнають себе з глибини свого існування, що вони є одним цілим, бо й самі цілісні, а не тікають від себе. Є тільки один доказ наявності любові: глибина стосунків, життєлюбство і сили кожного. Це і є той плід, за яким можна впізнати любов.

Подібно до того як автомати не здатні любити одне одного, вони неспроможні любити й Бога. Руйнування любові до Бога сягнуло того ж таки рівня, що й руйнування любові до людини. Цей факт, поза сумнівом, суперечить ідеї, що в цю епоху ми є свідками відродження релігії. Жодне інше твердження ще не було настільки далеким від істини. Те, що ми спостерігаємо (хоч є й певні винятки), — це регресія до ідоловірського розуміння Бога, трансформація любові до Нього у стосунки, що є характерними для структури відчуженої особистості. Повернення до язичницького розуміння Бога легко простежити. Люди відчувають тривогу, їм бракує принципів та віри; вони усвідомлюють, що не мають мети в житті, окрім того, щоб просто рухатися вперед, а тому й далі залишаються дітьми й сподіваються на те, що батько чи мати прийдуть на допомогу, якщо вони її потребуватимуть.

Дійсно, в релігійних культурах — подібних до тих, що існували в Середньовіччі, — звичайна людина також сприймала Бога як батька чи матір, які їй допоможуть. Та водночас вона сприймала Його серйозно — зокрема в тому значенні, що найвищою метою її життя було жити згідно з Божими заповідями, вважати «спасіння» своєю головною турботою, — у порівнянні з ним усі інші види діяльності були другорядними. Сьогодні ж таких прагнень годі й шукати. Повсякденне життя не має нічого спільного з будь-якими релігійними цінностями. Воно присвячене боротьбі за матеріальні блага, успіхові на ринку особистостей. Принципи, що на них ґрунтуються наші світські клопоти, сповнені байдужості й самозакоханості (останнє часто називають «індивідуалізмом» чи «особистою ініціативою»). Людину справді релігійної культури можна порівняти з восьмирічною дитиною, яка потребує допомоги батька і водночас починає втілювати знання й принципи, здобуті від нього, у своє життя. Сучасна людина швидше схожа на трирічного малюка, який плаче за батьком, коли його потребує, а в інших випадках — коли грається — є досить-таки самостійним.

Із цього погляду, у своїй інфантильній залежності від антропоморфного образу Бога, не намагаючись змінити своє життя згідно з Божими заповідями, ми близькі радше до первісного язичницького племені, аніж до релігійної культури Середньовіччя. З іншого боку, наша релігійна ситуація демонструє нові риси, що є характерними виключно для сучасного західного капіталістичного суспільства. Тут можна знову пригадати попередні твердження цієї книги. Сучасна людина перетворила себе на товар: вона сприймає свою життєву енергію як інвестицію, завдяки якій можна мати найбільший зиск, зважаючи на її позицію та ситуацію на ринку особистостей. Вона відчужена від самої себе, своїх побратимів та природи. Головна її мета — вигідно обмінюватися своїми вміннями, знаннями й собою, власним «особистим набором» з іншими, які так само зацікавлені в чесному й вигідному обміні. Життя не має іншої мети, крім тієї, щоб просто рухатися вперед; жодних принципів, опріч тих, що притаманні вигідному обміну; жодного задоволення, крім того, що його забезпечує споживання.

То яке значення матиме поняття Бога за таких обставин? Його первісне релігійне значення перетворюється на таке, що пасує відчуженій культурі успіху. У релігійному відродженні, яке спостерігаємо останнім часом, віра в Бога обернулася на психологічне знаряддя, що допомагає краще пристосуватися до конкурентної боротьби.

Релігія разом із самонавіюванням та психотерапією допомагає людині і в бізнесі. У 1920-х роках люди ще не зверталися до Бога з метою «вдосконалити особистість». Бестселер Дейла Карнеґі — книга «Як здобувати друзів і впливати на людей» (How to Win Friends and Influence People) — розкривала питання на суворо світському рівні. Роль, що її відігравала книжка Карнеґі в ті часи, зараз відіграє найпопулярніший бестселер сучасності — «Сила позитивного мислення» (The Power of Positive Thinking) преподобного Нормана Вінсента Піла. У цій релігійній книзі автор навіть не ставить питання про те, чи співвідноситься наше прагнення до успіху з духом монотеїстичної релігії. На противагу, цю найвищу мету не ставлять під сумнів, а віра в Бога й молитва рекомендовані як засоби, що покращують здатність людини досягати успіху. Подібно до того як сучасні психіатри радять працівнику бути щасливим, аби приваблювати більше клієнтів, деякі священики рекомендують любити Бога, щоб досягти успіху. «Зробіть Бога своїм партнером» — це означає перетворити його на бізнес-партнера, а не об’єднатися з Ним у любові, істині й справедливості. Подібно до того як братню любов замінила байдужа чесність, Бог обернувся на далекого генерального директора компанії «Всесвіт Inc.»: ти знаєш, що він десь там, він собі керує справами (хоча, можливо, вдалося б упоратись і без нього), ти ніколи його не бачиш, однак визнаєш його верховенство, коли «граєш свою роль».