Мистецтво любові

IV. Втілення любові на практиці

Ми розглянули теоретичний аспект мистецтва любові, і тепер перед нами постає ще складніша проблема — втілення цього мистецтва на практиці. Чи можна навчитися застосовувати мистецтво на практиці в інший спосіб, аніж практикувати його?

Цю проблему ускладнює й те, що сьогодні більшість людей (а отже, більшість читачів цієї книги) сподіваються, що їм дадуть точні інструкції на кшталт «як зробити це власноруч», тобто в нашому випадку це означає, що їх навчать любити. Боюся, що кожного, хто почне читати цей останній розділ із такими сподіваннями, спіткає велике розчарування. Любов — це особистий досвід, якого кожен може набути самостійно і для самого себе. Насправді навряд чи є хтось, хто не мав би такого досвіду принаймні в зародковому стані — як дитина, підліток, дорослий. Усе, що може нам дати обговорення щодо втілення любові на практиці, — це розгляд передумов мистецтва любові, підходів до нього — і власне практичного застосування тих передумов і підходів. Шлях до цієї мети можна пройти виключно самостійно, й обговорення завершиться, перш аніж буде зроблено вирішальний крок. Однак я переконаний, що обговорення підходів буде корисним для тих, хто прагне опанувати це мистецтво, — принаймні для тих, хто звільнив себе від очікування «інструкцій».

Утілення будь-якого мистецтва на практиці передбачає низку певних загальних вимог, і загалом байдуже, з чим ми маємо справу: з теслярством, медициною чи мистецтвом любові. По-перше, практика будь-якого мистецтва потребує дисципліни. Я ніколи не зможу досягти успіху в будь-якій справі, якщо мені бракуватиме дисципліни в моїх заняттях: те, що я роблю, коли «маю настрій», може бути гарним і приємним хобі, але я ніколи не стану професіоналом у цьому виді мистецтва. Утім, проблема полягає не тільки в дисциплінованості в певному мистецтві (скажімо, в щоденній практиці протягом певної кількості годин), а в дисципліні всього життя людини. Хтось може подумати, що для сучасної людини немає нічого легшого, ніж навчитися дисципліни. Хіба ж вона не працює щоденно по вісім годин поспіль на рутинній роботі, підкоряючись суворій дисципліні? Та насправді сучасній людині дуже бракує самодисципліни, коли йдеться не про роботу. Коли вона не працює, їй хочеться лінуватися, їй імпонує недбальство або ж — якщо дібрати приємніше слово — така людина прагне «розслабитися». Таке прагнення до лінощів значною мірою є реакцією на монотонність життя. Тільки тому, що людину змушують щодня працювати по 8 годин, витрачати свою енергію на досягнення чужих цілей у спосіб, що їй не притаманний, але визначений ритмом праці, вона зчиняє бунт — і він набуває форми дитячого потурання власним бажанням. На додачу, у своїй боротьбі проти авторитарності людина втрачає довіру до будь-якої дисципліни — як до ірраціональної, що її накидає керівник, так і до раціональної, яку запроваджує сама. Проте без такої дисципліни життя стає розхристаним, хаотичним, у ньому бракує зосередженості.

Навряд чи треба доводити, що зосередженість є неодмінною умовою, коли йдеться про опанування якогось мистецтва. Це чудово розуміє кожен, хто будь-коли намагався оволодіти мистецтвом. Та в нашому суспільстві зосередженість трапляється навіть рідше, ніж самодисципліна. На противагу, наша культура спонукає до розсіяного способу життя, якому бракує зосередженості, — такої моделі раніше не існувало. Ви робите безліч справ одночасно: читаєте, слухаєте радіо, теревените, курите, їсте, п’єте. Ви перетворюєтеся на споживача з відкритим ротом, готового ковтати все підряд — картини, алкогольні напої, знання. Брак зосередженості особливо помітний, коли нам важко залишатися наодинці із собою. Більшість людей просто не можуть сидіти спокійно і при цьому не розмовляти, не курити, не читати або не пити чогось. Вони починають нервувати і метушитися — їм треба щось робити ротом або руками. (Одним із симптомів браку зосередженості є куріння — воно залучає руки, рот, очі та ніс.)

Третім чинником є терплячість. Знову ж таки, кожен, хто намагався опанувати мистецтво, знає: для того щоб чогось досягти, потрібна терплячість. Той, хто хоче мати швидкі результати, мистецтва не опанує. Утім, сучасній людині бути терплячою так само непросто, як і бути дисциплінованою чи зосередженою. Уся наша індустріальна система пропагує щось зовсім протилежне — поспіх. Усі наші машини розробляють так, щоб досягти максимальної швидкості: автомобіль чи літак доставляють нас до місця призначення — що хутчіш, то краще. Обладнання, що може виготовити ту саму кількість продукції удвічі швидше — удвічі краще, ніж старе, яке працює повільніше. Звісно, на це є важливі економічні причини. Одначе за таких умов, як і в багатьох інших галузях, людські цінності визначаються економічними цінностями. Що добре для машин — добре для людини. Логіка саме така. Сучасна людина переконана, що втрачає щось — час, — якщо не працює швидко; проте, маючи вільний час, вона й гадки не має, що з ним робити — хіба що гайнувати.

І нарешті ще однією умовою опанування будь-якого мистецтва є максимальне зацікавлення цим опануванням. Учень ніколи не зможе ним оволодіти, якщо мистецтво не буде для нього найважливішою справою. У найкращому разі він залишиться вправним дилетантом, але ніколи не стане професіоналом. Така умова є необхідною для мистецтва любові так само, як і для будь-якого іншого мистецтва. Утім, скидається на те, що саме в мистецтві любові (у порівнянні з іншими видами мистецтв) у співвідношенні професіоналів і дилетантів переважають останні.

Беручи до уваги загальні умови опанування мистецтва, варто зауважити ще дещо. Мистецтво не починають вивчати безпосередньо — його радше вивчають побічно. Перше ніж узятися до мистецтва, людина мусить вивчити численну кількість інших — на позір абсолютно не пов’язаних із ним — речей. Учень теслі спершу вчиться стругати дерево; той, хто вчиться грати на фортепіано, спочатку грає гами; хто хоче опанувати японське мистецтво стрільби з лука, той починає з дихальних вправ[60]. Якщо хтось прагне стати професіоналом у певному мистецтві, він мусить присвятити останньому все своє життя або ж принаймні встановити між ними зв’язок. Особистість перетворюється на інструмент мистецтва — і вона має бути відповідною, зважаючи на специфічні функції, що їх має виконувати. Коли йдеться про мистецтво любові, це означає, що кожен, хто прагне стати «майстром», мусить почати із втілення дисципліни, зосередженості й терплячості в будь-який момент свого життя.

Як привчити себе до дисципліни? На це запитання набагато легше було б відповісти нашим дідам. Вони радили рано прокидатися, не перейматися непотрібними розкошами, сумлінно працювати. Такий тип дисципліни мав очевидні недоліки. Вона була неухильною й авторитарною, зосереджувалася довкола таких чеснот, як невибагливість та ощадливість, і здебільшого була ворожою до життя. Та в результаті такої дисципліни зростала тенденція, що передбачала підозріле ставлення до будь-якої дисципліни. Щоб компенсувати монотонний спосіб життя за умов восьмигодинного робочого дня, людина проводила решту часу абсолютно недисципліновано, дозволяючи собі лінуватися. Прокидатись о тій самій порі, регулярно присвячувати певний час таким заняттям, як медитація, читання, музика, прогулянки, не гаяти часу (або ж витрачати мінімум) на те, що допомагає втекти від дійсності, скажімо, на детективи чи перегляд фільмів, не переїдати й не пити понад міру — усі ці правила очевидні й прості. Утім, важливо, щоб дисциплінованість не перетворювалася на правило, що його накидає людині зовнішній світ, це має бути вияв її власної волі; дисципліна має давати задоволення, і поступово людина звикатиме до такої поведінки. І коли вона припинить так поводитися, їй цього бракуватиме. Одним із невдалих аспектів західної концепції дисципліни (як і будь-якої іншої чесноти) є те, що дисциплінованість сприймають як щось болісне — і тільки коли тобі неприємно, це насправді «добре» для тебе. На Сході вже давно усвідомили: те, що добре для людини — її тіла і душі, — має бути приємним, навіть якщо спочатку знадобиться подолати певні труднощі.

Ще важче в нашій культурі зосереджуватися — скидається на те, що в ній усе опирається такій здатності. Щоб навчитися зосереджуватися, слід зробити важливий крок — навчитися бути на самоті і водночас не читати, не слухати радіо, не курити й не пити. І справді, вміння зосереджуватися означає здатність бути наодинці із собою — а це вміння є обов’язковою умовою для любові. Якщо я прив’язаний до іншої людини, бо втратив ґрунт під ногами, він або вона може мене врятувати, одначе такі стосунки не матимуть із любов’ю нічого спільного. Дивовижно, але саме здатність бути на самоті є умовою для здатності любити. Хто спробує побути наодинці із собою, той зрозуміє, наскільки це непросто. Його огорне неспокій, він почне метушитися — може з’явитися відчуття глибокої тривоги. Він намагатиметься виправдати своє небажання продовжувати такі заняття, гадаючи, що вони не мають жодної цінності, що це дурниці, гайнування часу і таке інше. А ще помітить, що в нього починають з’являтися різні думки, які ним оволодівають. Він почне міркувати про подальші плани на цей день, про складність роботи, яку треба виконати, про те, куди піти увечері або ще про безліч речей, що ними заповнюватиме мозок замість дозволити йому очиститися. Було б незле виконувати кілька простих вправ — наприклад, сісти в розслабленій позі (вона не повинна бути ні недбалою, ані напруженою), заплющити очі й уявити білий екран, а потім спробувати відігнати всі нав’язливі картинки і думки та пильнувати дихання. Не думати про нього й не силувати — а просто стежити за ним, відчувати його; потім спробувати відчути своє «я». Моє «я» — це власне я, ядро моїх сил, творець мого світу. Цю вправу на зосередження варто виконувати щоранку — принаймні протягом двадцяти хвилин (а по змозі — довше) — і щовечора, перш аніж лягти спати[61].

Окрім таких вправ, треба навчитися зосереджуватися на всьому, що ви робите: чи то слухаєте музику, читаєте книгу, говорите з кимось, чи навіть милуєтеся краєвидом. Тільки те, що ви робите саме в цю мить, і є важливим, отож треба віддаватися цій справі повністю. Коли людина зосереджена, насправді байдуже, що вона робить; важливі й неважливі речі створюють новий вимір дійсності, бо на них спрямовано всю увагу. Щоб навчитися зосереджуватися, слід по змозі уникати банальних розмов — себто таких, що не є «справжніми». Якщо двоє людей говорять про те, як росте дерево, яке вони обоє знають, про смак хліба, що його щойно скуштували разом, або ж про спільний робочий досвід — така розмова є доречною за умови, що вони дійсно відчувають її предмет, а не теревенять побіжно. З іншого боку, розмова може стосуватися політичних чи релігійних аспектів і водночас бути банальною — саме так і трапляється, коли двоє людей вживають фрази-кліше, коли розмова не йде від серця. Тут я хочу додати, що важливо уникати не тільки порожніх балачок, а й поганої компанії. Для мене «погана компанія» — це не тільки розпусні й деструктивні люди, яких варто уникати через їхній отруйний і гнітючий вплив. Тут також ідеться про товариство «зомбі» — людей, чия душа мертва, хоч тіло живе; людей із тривіальними думками і балачками, які теревенять замість розмовляти, висловлюють шаблонні думки замість мислити. Утім, уникнути товариства таких людей вдається не завжди — і це не завше потрібно. Якщо ваша реакція відрізнятиметься від тієї, що на неї чекатимуть, — тобто це будуть не банальності та кліше, а відвертість і людяність — часто можна побачити, як такі люди змінюють свою поведінку, і цьому нерідко сприяє подив від того, чого вони не чекали.

Коли йдеться про стосунки з іншими людьми, вміння зосереджуватися означає вміння слухати. Більшість людей слухають інших — і навіть дають їм поради — не слухаючи. Вони не сприймають слів іншої людини серйозно — і несерйозно ставляться до власних слів у відповідь. Як наслідок, вони втомлюються від такої розмови. Їм здається, що якщо вони слухатимуть уважніше, то ще дужче втомляться. Та насправді все навпаки. Будь-яка діяльність — якщо на ній зосередитися — збуджує людину (хоча пізніше вона відчуватиме природну і корисну втому), а коли увагу розпорошено — людина почувається сонною і водночас їй буває складно заснути наприкінці дня.

Зосереджуватися означає жити тут і тепер, і коли щось робиш, не думати про те, що тобі треба зробити пізніше. Те, що люди, які люблять одне одного, мають уміти зосереджуватися навіть більше, ніж інші, — очевидний факт. Вони мусять навчитися близькості, не втікаючи одне від одного у різний спосіб, як це часто трапляється. Спочатку навчитися зосереджуватися буде непросто — здаватиметься, що цієї мети взагалі годі досягти, не кажучи вже про те, що вона потребує терплячості. Якщо людина не розуміє, що для всього є свій час, і прагне прискорити події, тоді їй справді ніколи не вдасться зосередитися — і в мистецтві любові теж. Щоб зрозуміти, що таке терплячість, варто поспостерігати за малюком, який вчиться ходити. Він падає, падає знову й знову, але все одно не відмовляється від нових спроб — і з кожним разом робить це краще, аж доки одного дня просто не піде — і не падаючи. Уявіть, чого могла б досягти доросла людина, якби вона мала дитячу терплячість і зосереджувалася на тому, що для неї справді важливо!

Не можна навчитися зосереджуватися, якщо не відчуваєш самого себе. Що це означає? Треба повсякчас про себе думати, «аналізувати» себе — чи як? Якби нам потрібно було пояснити, що означає відчувати машину, це видалося б доволі просто. Скажімо, будь-який водій відчуває свій автомобіль. Він помічає навіть найменший незвичний шум, майже невловимі зміни в роботі двигуна. Так само водій відчуває зміни на поверхні дороги, рух машин попереду й позаду. Утім, він не думає про всі ці чинники; його свідомість перебуває у стані «розслабленої пильності», він відкритий до всіх можливих змін у ситуації, на якій зосереджується, — а це безпечне керування автомобілем.

Якщо ми розглянемо ситуацію з позиції чутливості до іншої людини, то знайдемо яскравий приклад у тому, наскільки мати чутлива до своєї дитини та як вона реагує на її потреби. Вона помічає зміни на її тілі, її потреби й тривоги ще до їхніх проявів. Мати прокидається, коли її дитина плаче, тоді як будь-який інший гучний звук не здатен її розбудити. Усе це означає, що вона чутлива до проявів життя дитини; вона не тривожиться, не непокоїться, а просто перебуває у стані пильної рівноваги, сприймаючи будь-який важливий сигнал від дитини. Так само людина може бути чутливою до самої себе. Наприклад, ви відчуваєте втому чи пригнічення і замість того, щоб поринати в ці відчуття або підживлювати їх депресивними думками, які завжди напоготові, запитайте себе: «Що трапилося? Чому я такий пригнічений?» Те саме варто робити, коли ви помічаєте, що сердитесь або дратуєтеся, схильні до фантазій чи інших видів діяльності, що допомагають «утекти» від дійсності. Важливо усвідомлювати це в кожному конкретному випадку, не раціоналізовувати ці явища в тисячу й один спосіб; ба більше — треба бути відкритими до власного внутрішнього голосу, який підкаже — і часто відразу — чому ви стривожені, засмучені чи роздратовані.

Пересічна людина є чутливою до фізіологічних процесів: вона помічає зміни в організмі чи навіть найменші прояви болю. Таку чутливість до власного тіла розвинути легко, бо ж більшість людей чудово знає, що означає гарне самопочуття. Подібної чутливості до душевних переживань набути непросто, бо зазвичай люди не знають нікого, хто «функціонував» би оптимально. Вони вважають психічний стан своїх батьків і родичів, соціуму, в якому народилися, за норму — і доки не відрізняються від них, почуваються цілком нормальними, і їм нецікаво за чимось спостерігати. Наприклад, є чимало людей, які ніколи не бачили того, хто справді любить, або ж цілісну, сміливу, зосереджену особистість. Цілком очевидно: щоб навчитися відчувати самого себе, людина повинна мати перед собою образ повної, здорової життєдіяльності. Та як набути такого досвіду, якщо його бракувало в дитинстві або ж пізніше? Поза сумнівом, простої відповіді на це запитання годі й шукати, проте воно вказує на одне слабке місце в нашій системі виховання.

Навчаючи когось знань, ми не звертаємо уваги на той тип навчання, що є вкрай важливим для людського розвитку: таке навчання можливе виключно за присутності зрілої люблячої особистості. У попередні епохи нашої власної культури, а також у Китаї та Індії, найбільше цінували людину з непересічними духовними якостями. Навіть власне вчитель не був виключно (або навіть передусім) джерелом інформації — його функція полягала в тому, щоб передавати певні людські настанови. У сучасному капіталістичному суспільстві — і те саме можна сказати про російську комуністичну систему — люди, якими захоплюються та яких прагнуть наслідувати, є будь-ким, та аж ніяк не носіями видатних душевних якостей. На увагу суспільства зазвичай заслуговують особи, завдяки котрим пересічна людина відчуває сурогатне задоволення. Зірки кіно, радіоведучі, журналісти, важливі представники уряду й бізнесу — всі вони є прикладами до наслідування. Головна риса, яка допомагає їм виконувати таку функцію, — це те, що вони вміють створювати новини. Одначе ситуація не видається геть безнадійною. Якщо розглянути той факт, що така людина, як Альберт Швейцер, змогла стати відомою у Сполучених Штатах, якщо побачити безліч можливостей познайомити нашу молодь із сучасними й історичними особистостями, які доводять, чого людина може досягти власне як людина, а не як артист (у широкому сенсі цього слова), якщо пригадати видатні твори літератури й мистецтва всіх епох, є гарна нагода створити образ нормальної людської діяльності, а отже, навчитися відчувати таку діяльність, що є патологічною. Якщо нам не вдасться зберегти образ зрілого життя, то постанемо перед загрозою руйнування нашої культурної традиції загалом. Ця традиція передусім ґрунтується не на тому, щоб передавати певні знання, а на тому, щоб передавати певні людські якості. Якщо прийдешні покоління більше не бачитимуть таких якостей, культура, що існує вже понад п’ять тисяч років, загине, хай навіть знання й надалі передаватимуть і розвиватимуть.

Досі ми говорили про те, чого потребуємо для втілення будь-якого мистецтва на практиці. Тепер я пропоную обговорити якості, що є особливо важливими для здатності любити. Зважаючи на те, що я говорив про природу любові, головною умовою досягнення любові є подолання власного нарцисизму. За наявності нарцистичної орієнтації людина сприймає як реальність тільки те, що існує всередині неї, тоді як усі явища зовнішнього світу не становлять собою носіїв реальності — вона сприймає їх виключно з такого погляду: корисні вони для неї чи ж небезпечні. Протилежністю нарцисизму виступає об’єктивність — здатність бачити людей і речі такими, як вони є, і вміти відокремлювати цю об’єктивну картину від тієї, що її малюють власні страхи та бажання. Усі прояви психозу свідчать про крайню неспроможність бути об’єктивним. Для божевільної людини існує тільки одна реальність — та, що всередині неї, зіткана з її страхів і бажань. Вона бачить навколишній світ як низку символів свого внутрішнього світу, як власне твориво. Усі ми робимо те саме у сновидіннях. Уві сні ми є творцями подій, режисерами драм, що віддзеркалюють наші бажання та страхи (а іноді наші здогади й судження). І поки спимо, ми впевнені, що те, що бачимо уві сні, є так само реальним, як і наше сприйняття дійсності.

Божевільцеві або тому, хто спить, абсолютно не вдається об’єктивно сприймати зовнішній світ. Але ми всі є більш-менш божевільними чи такими, що сплять, усі ми сприймаємо світ необ’єктивно — це викривлене сприйняття спричиняє нарцистична орієнтація. Чи треба наводити приклади? Знайти їх може кожен, спостерігаючи за собою, сусідами, читаючи газети, — це дуже легко. Ці приклади відрізняються один від одного за рівнем нарцистичного викривлення реальності. Наприклад, жінка телефонує лікарю й каже, що хоче прийти до нього на консультацію того-таки дня. Лікар відповідає, що цього дня він зайнятий, але зможе прийняти її наступного. Жінка ж заперечує: «Але лікарю, я живу в п’яти хвилинах ходьби від вашого офіса». Вона не може зрозуміти його пояснення щодо того, що така коротка відстань між ними аж ніяк не заощадить його часу. Жінка сприймає цю ситуацію в нарцистичному ключі: оскільки вона заощаджує час, то й він теж. Єдина реальність, яка для неї існує, — це вона сама.

Менш крайніми — чи, можливо, менш очевидними — є розлади, що часто трапляються в міжособистісних стосунках. Скільки батьків сприймають поведінку власної дитини з позиції її слухняності, того, чи дає вона їм задоволення, чи можуть вони нею пишатися тощо — замість того, щоб сприймати чи принаймні цікавитися тим, що відчуває сама дитина? Скільки чоловіків уявляють своїх жінок надто владними через те, що їхня прив’язаність до матері змушує їх інтерпретувати кожну вимогу як обмеження свободи? Скільки жінок вважають своїх чоловіків за недоладних чи дурних, бо ті зовсім не схожі на уявний образ лицаря в сяйливих обладунках, що вони його могли вигадати ще в дитинстві?

Коли ж ідеться про представників інших націй, брак об’єктивності є горезвісним. З кожним днем іншу націю трактують як порочну і жорстоку, тимчасом як власна є еталоном усього доброго і шляхетного. Будь-яку дію ворога оцінюють за одним стандартом; свої ж власні дії — за іншим. Навіть добрі справи, що їх робить ворог, вважають за ознаку диявольських хитрощів, за допомогою яких нас — і весь світ — прагнуть ошукати, тоді як ми чинимо щось лихе виключно з доконечності, виправдовуючи це шляхетністю мети. І справді, якщо проаналізувати стосунки між націями так само, як і між індивідами, можна зробити висновок, що об’єктивність є винятком, а нарцистичні викривлення (значною чи меншою мірою) — правилом.

Здатність мислити об’єктивно — це здоровий глузд; емоційна настанова, що криється за ним, — скромність. Бути об’єктивним, мати здоровий глузд — це можливо тільки тоді, коли людина опанувала скромність, якщо їй пощастило піднятися над дитячими мріями про всеохопність і всемогутність.

Коли йдеться про втілення мистецтва любові на практиці, це означає таке: оскільки любов залежить від відносного браку нарцисизму, вона потребує розвитку скромності, об’єктивності та здорового глузду. Цій меті людина має присвятити все своє життя. Скромність та об’єктивність — неподільні, як і любов. Я не можу бути справді об’єктивним, коли йдеться про мою сім’ю, якщо мені бракує об’єктивності щодо незнайомця, і навпаки. Якщо я хочу опанувати мистецтво любові, то маю прагнути до об’єктивності в будь-якій ситуації, а також інтуїтивно відчувати всі ситуації, у яких мені бракувало об’єктивності. Я мушу намагатися розрізняти моє уявлення про людину і її поведінку (що є нарцистично викривленим) та її власну реальність, яка існує незалежно від моїх інтересів, потреб і страхів. Розвинути в собі здатність до об’єктивності й здорового глузду — означає здолати половину шляху до опанування мистецтва любові, однак у цьому процесі слід зважати на кожного, з ким контактуєш. Якби хтось захотів зберегти свою об’єктивність для коханого чи коханої, гадаючи, що у стосунках із рештою світу її буде втрачено, невдовзі він зрозумів би, що зазнав поразки в обох випадках.

Здатність любити залежить від спроможності піднятися над своїм нарцисизмом, кровозмішною прив’язаністю до матері й роду; вона залежить від нашої здатності зростати, розвивати плідний напрямок у взаєминах із собою і світом. Цей процес появи, народження, пробудження потребує однієї якості, що є обов’язковою умовою, — віри. Практичне застосування мистецтва любові потребує практики віри.

Що таке віра? Чи мусить віра конче мати стосунок до віри в Бога або в релігійні вчення? Чи вона неодмінно протиставляється здоровому глузду й раціональному мисленню або ж відокремлена від них? Щоб зрозуміти проблему віри, людина має навчитися розрізняти віру раціональну й ірраціональну. Щодо останньої — я розумію її як віру (в людину чи ідею), що ґрунтується на схилянні перед ірраціональним авторитетом. На противагу — раціональна віра є переконанням, що має за основу власний досвід мислення або відчуттів. Раціональна віра передусім є не просто вірою у щось, це наша впевненість і непохитність переконань. На відміну від конкретного переконання, віра становить собою рису характеру, що охоплює всю особистість.

Раціональна віра ґрунтується на плідній інтелектуальній та емоційній діяльності. Раціональна віра є важливим компонентом раціонального мислення, де вірі, здавалося б, місця немає. Як, наприклад, учений робить нове відкриття? Чи починає він виконувати дослід за дослідом, збираючи факт за фактом, не маючи жодного уявлення про те, що прагне знайти? Справді важливі відкриття в будь-якій галузі рідко роблять у такий спосіб. Так само люди не можуть дійти важливих висновків, якщо просто йдуть за своєю фантазією. Процес творчого мислення в будь-якій людській діяльності часто бере свій початок із того, що можна назвати «раціональним передбаченням», що є результатом значних попередніх досліджень, роздумів і спостережень. Якщо науковцю вдалося зібрати досить даних чи створити математичну формулу, завдяки чому його передбачення стає ймовірним, можна сказати, що він наблизився до попередньої гіпотези. Ретельний аналіз гіпотези, який дасть змогу розгледіти заплутані моменти, і збирання даних, що свідчать на її користь, веде до появи більш адекватної гіпотези — а згодом і до її можливого включення до загальної теорії.

В історії науки є чимало прикладів віри в здоровий глузд і передбачення істини. Коперник, Кеплер, Галілей і Ньютон мали непохитну віру в здоровий глузд. Саме за це спалили Бруно, а Спіноза зазнав відлучення. Для кожного кроку — від зародження раціонального передбачення і до формулювання теорії — необхідна віра — віра в те, що це передбачення є раціонально вартісною метою, якої треба прагнути, віра в гіпотезу як в імовірне й доречне припущення, віра в кінцеву теорію — принаймні до того моменту, як поталанить досягти загального консенсусу щодо її цінності. Джерелом віри є власний досвід людини, її впевненість у силі думки, спостережень і суджень. Якщо ірраціональна віра — це те, що вважають істинним тільки тому, що такої думки дотримується більшість або ж авторитетна особа, то раціональна віра ґрунтується на власному переконанні, що має за основу продуктивне спостереження й мислення, незважаючи на думку більшості.

Думки й судження не єдині аспекти досвіду, в яких проявляється раціональна віра. У людських стосунках віра є невід’ємним складником будь-якої серйозної дружби чи любові. «Вірити» в іншу людину означає бути впевненим у її надійності, незмінності її чільних настанов, сутності її особистості, її любові. Це не означає, що людина не може змінювати свою думку — просто її основні мотиви залишаються незмінними, зокрема її повага до життя і гідності інших є її частиною, що не зазнає змін.

У такому самому сенсі ми віримо в себе. Ми усвідомлюємо існування свого «я», суті нашої особистості, що є незмінним і не зникає протягом усього життя, попри обставини, що зазнають змін, і не залежить від певних змін у мисленні й почуттях. Саме на цій суті, що є реальністю нашого «я», і ґрунтується наша впевненість у власній індивідуальності. Якщо ми не віримо в незмінність свого «я», наше відчуття індивідуальності перебуває під загрозою, і ми узалежнюємося від інших людей, чиє схвалення формує наше відчуття індивідуальності. Лише та людина, яка вірить у себе, може бути вірною іншим, бо тільки вона може бути впевнена в тому, що в майбутньому буде достоту такою, як і тепер, а отже, відчуватиме й діятиме так само, як робить це зараз. Віра в себе — це умова нашої здатності обіцяти, а оскільки, як зауважив Ніцше, людина визначається своєю спроможністю обіцяти, віра є однією з умов людського існування. Коли йдеться про любов, найважливіше вірити у свою власну любов — у її здатність спонукати до любові інших, у її надійність.

Інший аспект віри в людину полягає у вірі в можливості інших людей. Найелементарнішою формою такої віри є віра матері в її новонароджене дитя: в те, що воно житиме, ростиме, ходитиме й говоритиме. Утім, розвиток дитини в цьому плані є настільки передбаченим, що його очікування, здається, зовсім не потребує віри. Усе зовсім інакше, коли йдеться про можливості, які не вдається розвинути: здатність дитини любити, бути щасливою, міркувати, а також особливі вміння, таланти. Це зернята, що проростуть за наявності певних умов для їхнього розвитку, і вони можуть залишитися придушеними, якщо таких умов бракує.

Однією з найважливіших умов є те, що особа, яка має для дитини важливе значення, вірить у її можливості. Наявність такої віри дозволяє розрізняти навчання і маніпулювання. Навчати означає допомагати дитині усвідомлювати її можливості[62]. Протилежним до навчання є маніпулювання, що ґрунтується на бракові віри в розвиток можливостей, а також на переконанні, що дитина розвиватиметься правильно тільки тоді, коли дорослі вкладатимуть у неї «бажане», придушуючи все «небажане». У робота не треба вірити — він усе одно неживий.

Кульмінацією віри в інших постає віра в людство. У західному світі прояви такої віри можна було спостерігати в юдейсько-християнській релігії, до того ж її яскраво ілюструють гуманістичні, політичні та соціальні ідеї останніх півтораста років. Подібно до віри в дитину, ця віра ґрунтується на тому, що за відповідних умов потенційні можливості людини допоможуть їй створити соціальний лад, що ним керують принципи рівності, справедливості й любові. Досі людині ще не вдавалося створити такий лад, упевненість у тому, що їй це вдасться, потребує віри. Подібно до всіх проявів раціональної віри, це не просто бажане мислення — така віра ґрунтується на доказах попередніх досягнень людства, а також на внутрішньому досвіді кожного індивіда, його здоровому глузді та любові.

Тимчасом як ірраціональна віра має за основу покірне схиляння перед владою, що є напрочуд сильною, всеохопною та всемогутньою, а також відмову від власних сил і могутності, віра раціональна має абсолютно протилежне підґрунтя. Ця віра живе в нашій свідомості, бо є результатом наших власних спостережень і міркувань. Ми віримо в потенційні можливості інших, самих себе та людства тільки тоді й такою мірою, як відчули на собі розвиток наших власних можливостей, реальність зростання, силу і могутність здорового глузду й любові. Основою раціональної віри постає продуктивність: жити з вірою означає жити продуктивно. Отож-бо, віра у владу (у сенсі панування) і її використання є протилежністю віри. Вірити у владу, що існує, означає не вірити в розвиток можливостей, які ще не вдалося реалізувати. Це передбачення майбутнього, що ґрунтується виключно на тому, що є тут і тепер; але зрештою з’ясовується, що це груба похибка — глибоко ірраціональна у своєму оцінюванні людських можливостей та розвитку людства загалом. У владі немає раціональної віри. Є покірність владі або ж — коли йдеться про тих, хто її має, — прагнення її зберегти. Попри те що для більшості людей влада є найреальнішим досягненням, історія людства довела, що таке досягнення є одним з найбільш уразливих досягнень людини. Оскільки віра і влада є поняттями, що виключають одне одного, всі релігійні й політичні системи, які спочатку мали за підложжя раціональну віру, розпадаються та поступово втрачають свою силу, покладаючись на владу або ж вважаючи її за союзницю.

Віра потребує мужності, здатності ризикувати та навіть готовності прийняти біль чи розчарування. Той, хто вважає за головні умови життя добробут і безпеку, не спроможний вірити; той, хто убезпечує себе за допомогою системи захисту, за якої засобами безпеки є відстань і володіння, перетворюється на в’язня. Щоб людина могла любити і щоб любили її — необхідна мужність. Мужність надати певним цінностям особливого значення — ризикувати й ставити на них геть усе, що маєш.

Така мужність неабияк відрізняється від тієї, що про неї говорив славнозвісний хвалько Муссоліні, використовуючи лозунг «Жити в небезпеці». Його мужність — це мужність нігілізму. Її коріння лежить у деструктивному ставленні до життя, бажанні його відкинути, бо ж полюбити його не вдається. Мужність відчаю протистоїть мужності любові подібно до того, як віра у владу протистоїть вірі в життя.

Чи можна втілювати віру й мужність на практиці? Насправді прояви віри можливі в будь-який момент життя. Ми потребуємо віри, щоб виховати дитину, заснути, взятися до будь-якої справи. Але ми всі звикли до того, що маємо таку віру. А хто її не має, той потерпає від надмірної тривоги за свою дитину, від безсоння, неможливості плідно працювати; він стає підозріливим, відсторонюється від інших, бо не хоче близькості, йому притаманна іпохондрія, він не здатен на довгострокові плани. Мати власну думку про людину — навіть якщо думка оточення або інші непередбачені обставини свідчать про зовсім інше, дотримуватися своїх переконань, хай навіть їх ніхто не підтримує, — усе це потребує віри й мужності. Вважати труднощі, невдачі й розчарування в житті за виклик, подолання якого робить нас сильнішим, а не за несправедливу кару, на яку ми не заслуговуємо, — це теж потребує віри й мужності.

Втілення віри й мужності в життя починається з дрібниць повсякдення. Спершу треба звернути увагу на те, де й коли ви втрачаєте віру, проаналізувати логічні обґрунтування, за допомогою яких пояснюється така втрата, зрозуміти, де чините, як боягуз, і знову-таки — чим це виправдовуєте. Зрозуміти, що кожного разу, коли ви зраджуєте віру, вона слабшає, і що слабшою стає, то швидше призводить до нової зради. Це зачароване коло. А тоді ви зрозумієте, що, хоч і боїтеся, що вас не люблять, насправді всередині вас живе реальний та зазвичай несвідомий страх любити. Любити означає зобов’язати себе без жодних гарантій, віддати себе повністю, сподіваючись, що наша любов пробудить любов у тому, кого ми любимо. Любов — це акт віри, і якщо людині бракує віри, їй бракує й любові. Чи можна сказати про практику віри більше? Хтось, може, й зміг би — якби я був поетом або проповідником, то спробував би. Та оскільки я не є ані першим, ані другим, то навіть не намагатимуся говорити про це в ширшому аспекті. Однак я переконаний, що той, кого це справді цікавить, може навчитися вірити так само, як дитина може навчитися ходити.

Варто детальніше розглянути ще одну настанову, що є невід’ємним складником у практиці мистецтва любові, оскільки досі ми торкалися її лише побіжно. Водночас вона є основною для практики любові — і це діяльність. Я вже говорив про те, що діяльність не означає «щось робити», це внутрішня активність, продуктивне використання сил людини. Любов — це діяльність, і якщо я люблю, то постійно активно цікавлюся коханою людиною, але не тільки нею. Я не зможу бути «діяльним» стосовно неї, якщо лінуватимуся, не буду чуйним, пильним і активним. Єдиним станом, для якого характерна бездіяльність, є сон; бадьорість не передбачає лінощів. Парадоксально, але сьогодні переважна більшість людей перебуває у напівсні, коли не сплять, і наполовину пильнують, коли сплять або хочуть спати. Цілковита пильність — це стан, коли вам не нудно і ви не нудні; а однією з головних умов любові є відсутність нудьги. Активність мислення, відчуттів, уміння бачити і слухати протягом усього дня, уникати внутрішніх лінощів — байдуже, чи знаходять вони свої прояви в бажанні отримувати, в накопичуванні чи звичайному гайнуванні часу — це неодмінна умова втілення мистецтва любові на практиці. Вірити в те, що можна бути продуктивним у царині любові й непродуктивним у всіх інших сферах, — то ілюзія. Продуктивність не дозволяє такого поділу праці. Здатність любити вимагає енергії, пильності, високої життєздатності, що їх можна досягти виключно завдяки плідній і активній орієнтації в більшості галузей людського життя. Якщо людині бракує плідності в інших сферах, їй бракуватиме продуктивності й у любові.

Обговорення мистецтва любові не можна обмежити особистою сферою набуття людиною рис та настанов, що описані в цьому розділі, а також їхнього розвитку. Вона нерозривно пов’язана із суспільною цариною. Якщо любити означає ставитися з любов’ю до всіх, якщо любов — це риса характеру, вона неодмінно має бути складником стосунків не тільки із членами родини та друзями, а й із людьми, з якими випадає спілкуватися по роботі, у справах, із представниками вашого фаху. Між любов’ю до своїх і любов’ю до чужих «поділу праці» немає. На противагу — наявність останньої є умовою існування першої. Узяти це до уваги з усією серйозністю означає кардинально змінити звичні взаємини в суспільстві. Про релігійний ідеал любові до ближнього говорять багато, та наші стосунки в найкращому разі визначаються принципом справедливості. Бути справедливим означає не вдаватися до облуди й хитрощів під час обміну товарами та послугами — і під час обміну почуттями теж. «Я даю тобі саме стільки, скільки даєш мені ти» — і коли йдеться про матеріальні блага, і коли йдеться про любов — це панівний етичний принцип капіталістичного суспільства. Можна навіть сказати, що розвитку етики справедливості частково сприяв етичний внесок капіталістичного суспільства.

Це можна пояснити власне природою капіталістичного суспільства. До появи капіталізму обмін товарами у суспільствах обумовлювався або безпосередньою силою, або традицією, або ж особистими зв’язками, що ґрунтувалися на любові чи дружбі. За капіталізму визначальним чинником є обмін на ринку. І байдуже, йдеться про ринок товарів, праці або ж послуг — кожна людина обмінює те, що має на продаж, на те, що хоче отримати, згідно з умовами ринку й без застосування сили чи хитрощів.

Етику справедливості можна сплутати з етикою «золотого правила». Принцип «Усе, отже, що бажали б ви, щоб люди вам чинили, те ви чиніть їм»[63] можна трактувати як «Будьте чесними, обмінюючись з іншими». Та насправді цей принцип спершу був сформульований як більш поширене біблійне твердження: «Люби ближнього твого, як себе самого»[64]. І справді, юдейсько-християнські норми братньої любові суттєво відрізняються від етики справедливості. Любити ближнього означає відчувати, що ви — одне ціле, відчувати свою відповідальність за нього, тоді як етика справедливості не передбачає відчуття відповідальності й цілісності. Це стосунки на відстані — абсолютно окремі, і вони означають, що людина поважає права свого ближнього, проте не відчуває до нього любові. «Золоте правило» не випадково перетворилося на найпоширеніший релігійний принцип сьогодення; те, що його можна інтерпретувати з погляду етики справедливості, його легко зрозуміти всім — і люди хочуть утілювати його в життя. Одначе практика любові має починатися з розуміння відмінності між справедливістю і любов’ю.

І тут постає важливе запитання. Якщо весь наш суспільно-економічний устрій ґрунтується на тому, що кожен шукає свою власну вигоду, якщо його керівним принципом є еготизм, що його здатен стримувати тільки етичний принцип справедливості, чи може людина займатися бізнесом, діяти в межах сучасного суспільства і водночас утілювати любов на практиці? Хіба останнє не передбачає, що слід відмовитися від усіх мирських турбот і розділити життя з бідними? До цього запитання зверталися — й відповідали на нього досить рішуче — і християнські ченці, і такі особистості, як Лев Толстой, Альберт Швейцер, Симона Вейль. Є й інші люди, котрі також дотримуються думки про принципову несумісність любові й світського життя в нашому суспільстві[65]. Вони роблять висновок, що сьогодні говорити про любов означає брати участь у загальному ошуканстві, і твердять, що в сучасному світі тільки мученик або божевільний здатен любити, отже, всі дискусії про любов є не чим іншим, як проповідництвом. Ця думка, що заслуговує на повагу, охоче раціоналізує цинізм. Насправді її беззастережно поділяє будь-яка пересічна людина, що гадає: «Я хотів би бути гарним християнином, але якби я взявся за це якомога серйозніше, мені довелося б голодувати». Такий «радикалізм» зумовлює моральний нігілізм. І «радикальні мислителі», і пересічні люди є автоматами, що не можуть любити, а розбіжність між ними тільки в тому, що останні цього не усвідомлюють, тоді як перші знають про це й визнають «історичну доконечність» такого факту.

Я переконаний, що визнання абсолютної несумісності любові й «нормального» життя можливе лише в абстрактному сенсі. Принцип, на якому ґрунтується капіталістичне суспільство, і принцип, що є основою любові, несумісні. Та якщо конкретно розглянути сучасне суспільство, зрозуміємо, що це складне явище. Скажімо, продавець непотрібного товару не може економічно функціонувати без брехні; вправний робітник, хімік чи лікар — може. Аналогічно фермер, робітник, учитель і будь-який представник бізнес-спільноти може спробувати любити, не обмежуючи свої економічні функції. Навіть якщо ми визнаємо, що принцип капіталізму є несумісним із принципом любові, варто зауважити, що власне «капіталізм» становить собою складну структуру, що зазнає постійних змін, та, втім, припускає нонконформізм і особисту свободу.

Водночас цим я не хочу сказати, що сучасний соціальний лад має тривати вічно, а ми маємо сподіватися на втілення в життя ідеалу любові до ближнього. Люди, які здатні любити за такого ладу, завжди є винятками; у сучасному західному суспільстві любов постає маргінальним явищем. І не тому, що більшість видів діяльності не передбачає настанови любові, а тому, що дух суспільства, яке зосереджується на виробництві, жадобі до споживання, є настільки потужним, що йому здатен успішно протистояти тільки нонконформіст. Ті, хто серйозно цікавиться любов’ю як єдиною раціональною відповіддю на проблему людського існування, мають дійти висновку, що наш суспільний устрій потребує важливих і кардинальних змін — щоб любов перетворилася на соціальне, а не глибоко індивідуальне явище. У межах цієї книги можна лише натякнути на напрямок таких змін[66]. На чолі нашого суспільства стоїть керівна бюрократія, професійні політики; людей мотивує масове навіювання, їхня мета — більше виробляти й більше споживати. Усі види діяльності підкоряються економічним цілям, засоби перетворюються на цілі; людина є автоматом: вона сита, гарно вдягнена, однак вона абсолютно не цікавиться своїми специфічними людськими якостями й функціями. Якщо людина здатна любити, вона має посісти своє верховне місце. Не вона мусить слугувати економічній машині — остання має слугувати їй. Така людина повинна мати змогу поділяти досвід, працю, а не прибутки. Організація суспільства мусить бути такою, щоб соціальна, любляча природа людини була невідокремлюваною від її існування в суспільстві — вони мають стати одним цілим. Якщо любов і справді є єдиним здоровим і адекватним розв’язком проблеми людського існування — саме це я й намагався показати, — кожне суспільство, що виключає розвиток любові, приречене: воно загине через власні суперечності з основними потребами людської природи. Говорити про любов не означає «проповідувати» з тієї лише причини, що насправді це розмова про найвищу реальну потребу, котра притаманна будь-якій людині. І те, що ця потреба прихована, зовсім не означає, що її немає. Проаналізувавши природу любові, можна з’ясувати, що сьогодні вона переважно відсутня — і звинуватити в цьому слід соціальні умови. Віра в любов, що є можливою не тільки як винятково індивідуальне, а й соціальне явище, — це раціональна віра, яка ґрунтується на проникненні в саму суть людської природи.