Морбакка

Нянька

Колись у Морбацці служила нянька, яку всі кликали Товстою Кайсою. Вона мала три лікті зросту, з широким, мов тесаним, суворим і непривітним обличчям, загрублі руки, помережені тріщинками, за які зачіпалося волосся, коли вона розчісувала дітей; завжди похмура, без тіні усміху на обличчі.

Така людина навряд чи годилась на роль няні, і пані Лаґерльоф довго вагалася, перш ніж її усе-таки найняти. Раніше Товста Кайса ніде не служила, набратися добрих манер не мала звідки, звичаїв поведінки не знала, бо виросла на убогому орендарському хуторі Баккарна, на порослій лісом височині над Морбаккою, удалині від людського житла.

Але господині Морбакки, певно, не було з кого обирати, тож узяли Кайсу. До того, що вона не вміла стелити ліжка, розпалювати кахельну грубку й готувати ванну, пані Лаґерльоф була готова. Ці премудрості нова нянька опанувала швидко. Вона залюбки щодня підмітала в дитячій кімнаті, стирала пилюку й прала дитячий одяг. А ось навчити її поводженню з дітьми ніяк не вдавалося. Товста Кайса не хотіла з ними гратися, ніколи й люб’язного слова до них не мовила, не вміла розповідати казки чи співати колискові. Не те щоб вона не любила дітей, але такий уже мала характер: не терпіла гармидеру, галасливих забав і сміху. Воліла б, щоб діти мовчки сиділи на своїх стільцях і навіть не ворушилися.

Та пані Лаґерльоф однаково була нею задоволена. Не біда, що нянька не знала казок. У Морбацці ще цілком собі добре жила бабуся дітей. Щоранку, привівши себе до ладу, вона сідала в кутику дивана в дитячій спальні, і навколо неї миттю з’юрмлювалися дітки. Бабуся співала й розповідала їм усілякі історії до самого обіду. Та й погратися малеча мала з ким, бо лейтенант Лаґерльоф присвячував дітям кожну вільну хвилину.

На сильну, витривалу й ретельну Товсту Кайсу завжди можна було покластися. Їдучи в гості, господарі добре знали, що вона нікуди не завіється у своїх справах і не залишить дітей на самоті. Усе б чудово, та ось тільки м’якості їй бракувало. Дитячі ручки запихала в рукави надто різко, при вмиванні мильна піна завжди потрапляла малим в очі, а розчісуючи, ледь не висмикувала волосся.

Дитяча кімната в Морбацці була світла, тепла й простора, найкраща в усьому будинку, лишень мала один недолік — ​розташовувалася на піддашші. Спершу треба пройти нижнім передпокоєм, потім піднятися сходами й перейти все горище з краю в край. Східці на горище такі стрімкі, що маленьким ніжкам важко ними спинатися, і діти дуже тішилися, коли попередня нянька брала їх на руки й виносила нагору, але Товста Кайса в цьому нічого не тямила. А як страшно було переходити горище, особливо вечорами, коли спадала темрява, тож дитячі ручки конче потребували великої, надійної руки, яка їх провела б до кімнати. Однак Товста Кайса, яка звикла жити в темних лісових хащах, вважала, мабуть, горище в будинку цілком безпечним місцем. Вона йшла попереду й руки нікому не подавала. Добре, якщо хто зумів вчепитися за поділ її спідниці.

Ліжка з гарним узголів’ям з витончених дерев’яних жердок, на яких спали троє діток, змайстрував старий, вправний столяр з Акерсбю. Щоправда, ліжка були розсувні, бо хоч якою просторою була кімната, вони займали багато місця, тож на день їх складали. Усе б добре, та як не старався чудовий старий столяр з Акерсбю, ліжка посеред ночі самі по собі роз’їжджалися.

З ким таке траплялося, звісно, миттю виринав з солодких снів і, побачивши, що ліжко роз’їхалося, намагався згорнутися клубочком на другій половині, сподіваючись знову заснути. Та хіба довго так влежиш, згодом ноги випростувалися і звисали до підлоги. Знову доводилося чекати, доки прийде сон, а коли він не приходив, дитя, хоч-не-хоч, вставало, щоб зсунути ліжко докупи, а тоді обережненько вкладалося і з насолодою простягало ніжки. Ось уже й сон підкрадається, але дитина мала необережність повернутися на бік. Хрусь! Ліжко знову розсунулося, і прощавайте всі надії на сон тієї ночі.

Нічні пригоди з ліжками не заважали Товстій Кайсі міцно спати, а малеча не відважувалася її будити. Колишня нянька умить прокидалася і швиденько все лагодила, навіть просити її не доводилося.

Над дитячою кімнатою була маленька, тісна комірчина, напхана старими, поламаними ткацькими верстатами й лахміттям, а в тому мотлоху жила сова-сипуха. Просто дивина, скільки галасу могла здійняти одна птаха. Ночами дітям здавалося, наче хтось перетягує над їхніми головами великі, важкі колоди. Коли вони лякалися від гармидеру, колишня нянька лише сміялася, заспокоювала малечу, мовляв, нема чого боятися, то всього лиш сова. Зате Товста Кайса, хоч і виросла в лісі, страхалася усіх звірів на світі. Вони їй видавалися злими духами. Прокинувшись серед ночі від совиних звуків, нянька заходилася читати псалтир. Вона не те що не вміла заспокоїти дітей, а, навпаки, лякала їх ще більше. Бідолашна сова виростала до розмірів велетенського чудовиська з тигрячою головою й орлиними крилами. Годі й уявити, як дітки трусилися від самої лиш думки, яке страховисько живе над ними. Ану ж воно продере своїми величезними кігтями діру в стелі й опиниться у дитячій кімнаті!

Не можна сказати, що Товста Кайса не вділяла дітям уваги чи здіймала на когось руку. На що б це було схоже, правда? Колишня нянька не надто з ними панькалася, не дбала, щоб вони не поранилися чи не вибруднилися, зате ставилася до них дуже ласкаво.

На той час діти вважали своїм найбільшим скарбом три маленькі дерев’яні стільчики. Їх подарував той самий старий столяр з Акерсбю. Хтозна, чи були ті стільчики такою собі компенсацією за невдалі ліжка, але діти майже в це вірили. Стільчики вдалися старому бездоганно, були міцними й легкими. Їх можна було використовувати замість столиків чи санчат, гарцювати верхи по кімнаті, залазити на них і зістрибувати на підлогу, класти на бік, начеб будуючи стайню чи стодолу, — ​та все, що завгодно.

Проте найбільша цінність стільчиків ставала зрозумілою, коли їх перевертали догори ніжками. На зворотному боці кожного сидіння був намальований портрет дитини. На одному — ​Юган, хлопчик у синьому костюмчику з великим батогом у руці; на другому — ​Анна, гарненька дівчинка в червоній сукенці й жовтому солом’яному брилику з широкими крисами, яка нюхала букетик квітів; на третьому — ​Сельма, зовсім маленька дівчинка в блакитному платтячку й смугастому фартушку, без капелюшка, у руках вона нічого не тримала.

Малюнки вказували, кому належать стільці, і тому діти вважали їх своєю власністю, але власністю не у звичному розумінні слова, як одяг чи інші речі, отримані від батьків. Одяг, як вони бачили, передавався від одного іншим, іграшки замикали в шафі або викладали на кутові етажерки в передпокої, а ось стільчики, позначені їхніми портретами, ніхто й не подумав би в них забрати.

Ось чому діти сердилися на Товсту Кайсу, коли вона іноді ставила стільці на високий березовий комод, до якого вони не могли дотягнутися. Що з того, що стільчики, коли їх волочили по мостинах, залишали негарні сліди на тільки-но помитій підлозі. Колишній няньці завжди бракувало духу позбавити дітей їхніх стільчиків хоч на мить.

Пані Лаґерльоф, звісно, бачила, що нянька не вміла належно поводитися з її дітьми. Вони побоювалися Товстої Кайси, нерадо залишалися з нею. Але няньку найняли на рік, тому до кінця терміну звільнити її не могли. Пані Лаґерльоф сподівалася, що влітку стане ліпше, діти цілими днями гратимуться на свіжому повітрі й здебільшого обходитимуться без няньки.

Одного ранку, на самому початку літа, трапилося так, що наймолодшу дівчинку залишили в дитячій саму. Ще сонна, вона сиділа на своєму розсувному ліжку, дивуючись, куди всі поділися, і водночас відчуваючи дивний страх і млявість.

Трохи отямившись зі сну, дівчинка згадала, що вранці діти ходили з лейтенантом Лаґерльофом до озерця Ос-Брунна купатися. Коли повернулися, Товста Кайса вклала всіх трьох в ліжка, навіть не роздягаючи, щоб вони трохи поспали до обіду.

Однак зараз у ліжках не було ні Югана, ні Анни. Сельма здогадалася, що вони встали й пішли собі. Мабуть, уже граються в садку. Вона трохи на них нагнівалася, що залишили її саму. Але нічого не вдієш. Треба злазити з ліжка і йти до решти.

Сельмі виповнилося три з половиною рочки, вона вже могла і двері відчинити, і по сходах спуститися, а ось перейти самій через горище було найважче. Дівчинка прислухалася, чи не прийде хтось за нею.

Ні, ніяких кроків. Доведеться йти самій. Але чомусь дівчинка не змогла встати з ліжка. Пробувала раз за разом і падала на подушку. Ноги стали ніби чужими й не слухалися.

Сельму охопив жах. Від відчуття безсилля вона мов заклякла. Той страх був таким безмірним, що вона запам’ятала його надовго, на все життя.

Звісно, вона розплакалася. Від відчаю і самотності, а поруч нікого з дорослих, хто міг би її утішити.

Зрештою, сама вона побула недовго. Двері відчинилася, і ввійшла Товста Кайса.

— Хіба ти не зійдеш обідати, Сельмо? — ​запитала вона. — ​Старші дітки вже…

Товста Кайса замовкла на півслові. Дівчинці навіть на думку не спало, що на порозі стояла сувора нянька. У своєму безмежному розпачі вона бачила лишень дорослу людину, яка може їй допомогти, і простягнула до неї ручки.

— Візьми мене, Товста Кайсо! — ​скрикнула мала. — ​Забери мене звідси!

Коли Товста Кайса підійшла до ліжка, Сельма обвила ручками її за шию і так міцно притулилася, як жодна дитина досі. Жінка затремтіла, голос задрижав.

— Що сталося, Сельмо? Ти захворіла?

— Я не можу йти ніжками…

Сильні руки легко підхопили її, мов кошеня, а сувора й неприступна Товста Кайса вмить збагнула, як треба розмовляти з дитиною.

— Не плач, Сельмо, — ​промовила вона. — ​Я знесу тебе вниз.

І все дитяче горе мов вітром розвіялося. Страхи й хвилювання забулися. Не біда, що вона не може йти сама — ​її понесе на руках Товста Кайса! Сельма збагнула, якщо маєш такого сильного й чудового друга, як Товста Кайса, можна нічого не боятися.

Поважний гість

Юган і Анна були полишені самі на себе через велетенський переполох — ​хворобу Сельми.

Та це й зрозуміло. Юганові вже виповнилося сім, і пан Тюберґ учив його читати. Бо ж він хлопчик і вважався майже найстаршим з дітей. Звісно, він мав старшого брата, але той ніколи не бував удома, постійно жив з маминими батьками у Філіпстаді. А тут раптом усі перестали зважати на нього й клопоталися лише найменшою сестричкою.

П’ятирічна Анна вже й шити вміла, і гачкувати, гарненька дівчинка, найстарша донечка й мамина улюблениця. Та яка з того радість, якщо захворіла Сельма.

Дорослі дуже засмучувалися, дивлячись на дитя. «Як же бідолашка житиме? — ​казали вони. — ​І світу не побачить, сидітиме ув’язнена в чотирьох стінах, навіть з місця не зрушить. І заміж не вийде, і подбати про себе сама не зможе. Важко їй буде…» Усі ставилися до хворої дівчинки ласкаво й співчутливо. Анна з Юганом не мали нічого проти, але ж не можна забувати, що є ще й інші діти.

Гірше було з Товстою Кайсою. Вона носила Сельму на плечах, ніжно цокотіла до неї, примовляла, що мала — ​справжнє янголятко. А хіба мама й тато, і бабуся, і тітка були не ліпші? А хіба вправний столяр з Акерсбю не змайстрував для Сельми маленький візочок, у якому Товста Кайса всюди її возила? А хіба Юганові чи Анні дозволяли брати той візочок, щоб возити в ньому пісок? Ні, він належав тільки Сельмі, ніхто не смів його забруднити.

І Юган, і Анна знали, що раніше, коли Сельма ще ходила, вона нічим особливим не вирізнялася, а тепер, щойно хтось заходив у гості, малу приносили на показ. Якщо на кухню заходила якась селянка, миттю прибігала Товста Кайса й показувала їй Сельму. Найприкріше, що Товста Кайса безугавно торохтіла, яка чемна й мила Сельма. Ніколи не плаче, завжди весела, хоча й не може ходити. Чом би їй не бути веселою, дивувалися Юган та Анна. Їй же добре живеться! Увесь день на руках носять, розважають і пестять.

Що ж, Юган та Анна одностайно прийшли до висновку, що Товста Кайса просто нестерпна. Нянька обурювалася, що пані Лаґерльоф пошила Анні гарнішу сукенку, ніж Сельмі. А якщо іноді хтось відгукувався про Югана, як про слухняного й ввічливого хлопчика, не минала нагоди сказати, що було б справжньою ганьбою, якби він поводився неввічливо, маючи змогу ходити куди захоче.

До Сельми раз по раз викликали старого лікаря з Сюнне, і Юган з Анною вважали, що так правильно. Не сердилися, коли домашні просили поради в Гьоґманової Інґи, яка часто відвідувала хутір і читала заклинання над свинями й коровами. Однак вважали, що одного разу, за відсутності вдома лейтенанта Лаґерльофа, бабуся, домогосподарка й Товста Кайса зайшли надто вже далеко, запросивши в Морбакку страшну стару чаклунку з полонини Гьоґберґссетер. Ту чаклунку, яка в Страсний четвер літала на мітлі на відьомський шабаш. Юган з Анною якось чули, що вона могла підпалити дім самим лишень поглядом. Доки чаклунка перебувала в Морбацці, вони собі місця не знаходили, вважали, що Товста Кайса не сміла приводити до них таких страшних людей.

Звісно, вони бажали Сельмі добра. Бажали більше, ніж будь-хто інший, одужання сестричці. Однак їм і на думку не спадало, що хвороба, яку нікому не під силу вилікувати, якесь надзвичайне диво. А ось Товста Кайса саме так і вважала. Коли ні лікар Гедберґ, який не раз позбавляв їх кашлю і болю в грудях; ні Гьоґманова Інґа, якій завжди щастило зцілювати свиней та корів, ні страшна чаклунка з Гьоґберґссетера, яка вміла оживляти мітлу, не змогли допомогти Сельмі, Товста Кайса вже не сумнівалася, що дівчинка — надзвичайна дитина. А після того, як лейтенант Лаґерльоф, урешті-решт, відвіз донечку в Карлстад і показав її полковому лікареві Гоку, найліпшому лікарю в місті, і той також нічим не зміг зарадити, Товста Кайса зовсім запишалася, ледь не лускала з пихи. Та хіба не було б краще, якби Сельма таки одужала? Принаймні так вважали старші діти.

Юган з Анною казали, що найгірше в усьому було те, що Товста Кайса вкрай розпестила Сельму. Хай яка маленька, дівчинка швидко зрозуміла, що їй можна неслухняно поводитися, не те що іншим дітям, які твердо стоять на ногах. Насамперед не обов’язково їсти те, що не смакує. Коли пані Лаґерльоф ставила перед нею варену моркву, шпинат чи яйця на твердо, чи суп, вона не з’їдала всю порцію, як раніше. Досить було малій відсунути від себе тарілку, як Товста Кайса миттю спішила на кухню до кухарки й приносила щось смачненьке.

Та й це ще не все. Юган і Анна завважили, що, коли ні лікар Гедберґ, ні Гьоґманова Інґа, ні страшна чаклунка з Гьоґберґссетера не зуміли вилікувати Сельму, вона так запишнилася, що й зовсім перестала їсти буденну їжу, вимагала смажене курча, молоду картопельку або суниці з вершками. А після безрезультатної поїздки в Карлстад до лікаря Гока Сельма взагалі нічого не хотіла їсти, окрім варення і булочок.

Юган з Анною чули, що тітонька з Карлстада, Нана Гамерґрен, дуже тривожилася за Сельму. Пророкувала, що дитина вмре від голоду. А Юган з Анною боялися, якщо найближчим часом нічого не зміниться, то перспективи нерадісні.

Однак зміни таки сталися.

Якось вранці Товста Кайса посадила Сельму собі на плечі й принесла в кімнатку при кухні. Там стояло велике, біле розсувне ліжко, де зазвичай спала стара пані Лаґерльоф. Товста Кайса підійшла до ліжка й сказала:

— Зараз щось покажемо Сельмі.

І посадила дівчинку між подушками.

Ліжко було застелене простирадлом, хоч на ньому тієї ночі ніхто не спав і зараз теж ніхто не лежав. Стара пані Лаґерльоф, яка завжди тинялася в нічній сорочці ледь не до полудня, сиділа повністю вбрана на канапі, а мамзель Лувіса Лаґерльоф, яка мешкала в кімнатці зі старою матір’ю, теж була вбрана. Обидві мали радісний і вдоволений вигляд. Коли Сельму посадили в ліжко, жінки підвелися і підійшли до неї.

— Сьогодні вночі до нас прибув поважний гість, — ​сказала бабуся дівчинки й усміхнулася до малої.

Сельма також засміялася, бо дуже любила, коли до них приїжджали гості.

Вона роззирнулася по кімнатці, дивуючись, де ж той гість. Принаймні у кімнатці його не було. І в жовтому кутовому креденсі — ​теж, ні за великим годинником на стіні, ані в тітчиній шифоньєрці. Тут могло бути лише одне місце для схованки — ​сходи в льох, але ж поважний гість туди не полізе.

Усе видавалося дуже дивним. Чому вона сидить на бабусиній постелі й чому всі стоять навколо, витріщаючись на ліжко, ніби гість ховається в подушках? Сельма розгублено переводила погляд з однієї жінки на іншу. Тоді мамзель Лувіса нахилилася і розсунула подушки. Там лежав подовгастий згорток, але Сельма не надто звернула на нього увагу. Бабуся ж сказала, що гість поважний, тож він, напевно, прибув здалеку, привіз великі пакунки з карамельками й забавками. Ось такого гостя вона сподівалася.

— Він там? — ​запитала вона, показуючи на двері їдальні.

Сельма прислухалася, чи не долинають звідти голоси. Її розбирала шалена цікавість, бо ж усі такі радісні й схвильовані.

— Та ось вона, біля тебе, — ​промовила бабуся, обернувши згорток.

І тоді дівчинка завважила в згортка дві крихітні ручки й зморщене личко.

Сельма зневажливо глянула на немовля, бачила вже таких раніше, вони її не цікавили. Вона відвела погляд, бо ж вичікувала справжнього гостя з карамельками.

— Дивись, сьогодні вночі в тебе з’явилася маленька сестричка, — ​сказала тітонька Лувіса. — ​Будь до неї ласкава.

До такого Сельма зовсім не була готова. Звісно, вона не проти ще однієї сестрички, якби та вміла ходити й розмовляти, але немовля нітрохи її не цікавило.

Нарешті до неї дійшло, що ніякого гостя нема. Бабуся мала на увазі оце бідацтво. Звісно, які карамельки у немовляти.

Коли ж збагнула істину, то гірко заплакала від безмірного розчарування. Товста Кайса знову посадила її собі на плечі й винесла на кухню. Ще, чого доброго, поважну гостю розбудить.

Сельма мала всі причини для плачу, бо тепер її щасливому пануванню настав кінець. Товста Кайса мусила допомагати пані Лаґерльоф глядіти новонароджену крихітку. Дитятко ще безпомічніше, ніж Сельма, з ним годі домовитися. Тож терпіти й чекати доводилося їй, старшій.

Відтоді й гостям Сельму нечасто показували. Тепер усі милувалися і захоплювалися немовлям. Уся значущість її персони куди й поділася, вона вже нічим не відрізнялася від Югана й Анни. Наступний рік виявився непростим. Не досить, що для неї скінчилися булочки й варення, то ще й тарілку з тушкованою морквою чи шпинатом, а чи з горошком ніхто від неї не забирав, щоб погодувати чимось смачнішим. Мусила їсти те, що давали.

Ніхто не обурювався, що в Анни гарніша сукенка, ніж у Сельми. Навпаки, усі вважали це справедливим, бо ж вона найстарша донька.

Еге ж, іноді було дуже важко на душі. Сельма вже сумнівалася, чи любить її Товста Кайса так само, як малючку.

Поїздка в Карлстад

Товста Кайса зі своєю підопічною вирушила в дорогу. Вони сиділи на передку великої брички, поруч з конюхом Маґнусом, якому довірили правити трійкою коней на жахливій дорозі в Карлстад і який від відчуття відповідальності навіть слова видобути з себе не міг.

У бричці сиділи пані Луїза Лаґерльоф і мамзель Лувіса Лаґерльоф, навпроти них — ​Юган та Анна. Звісно, значно цікавіше їхати на передку й дивитися на коней, ніж сидіти під накриттям у тісній бричці. Юган залюбки пересів би до кучера, але пані Лаґерльоф сказала, що втиснути Товсту Кайсу на його місце просто неможливо, та й Сельму нікуди подіти, вона ж постійно при Кайсі.

Лейтенант Лаґерльоф теж подорожував з усім сімейством, але виїхав окремо у своєму маленькому двоколісному повозі.

Минув рік, відколи Сельмі відмовили ноги, і вона не могла ходити. Тож родина вирішила докласти неабияких зусиль, щоб зарадити біді, і повезла дитину на західне узбережжя. Серед подорожніх страждала хворістю лише вона, але ж літнє купання у морі нікому не може зашкодити.

Хай там як, а сидячи на передку, дівчинка зовсім забула про своє нездужання. Думала лише про те, що вона з Товстою Кайсою вирушила в мандри, залишивши маленьку сестричку вдома. Сельма дуже сподівалася на повернення щасливих днів, про які так добре пам’ятала.

Міцно притулившись до няньки й обіймаючи її за шию, вона раз по раз чіплялася з запитаннями, чи рада Товста Кайса, що тепер ніхто їм не завадить бути вдвох.

Товста Кайса не відповідала, але Сельма не ображалася. Товста Кайса ніколи не була говіркою.

Дорога на Карлстад тоді, як і тепер, йшла то вгору, то вниз. То пів милі кривулясто звивалася поміж пагорбами Бевіксбаккен і Ґюннарсбюбаккен, то стрімко спиналася на гору Сюннґордсберґен, а в найнебезпечнішому місці, яке називалося Клева, проходила понад самим краєм прірви, здавалося, ніби їдеш між небом і землею. Лейтенант Лаґерльоф велів запрягти трьох коней, щоб легше було їхати, але ні кучер, ні коні до такого не звикли.

Маленька дівчинка невимовно тішилася, що знову заволоділа Товстою Кайсою, а ще більше раділа, що може сидіти з нею на передку, дивитися на трьох гарячих коників, що завиграшки тягнули важку бричку, яка аж на два колеса ставала на закрутах. Розмаїття заворожувало: то коні, випроставши передні ноги й осівши на круп, ковзали копитами униз спуском, то, коли спуск ставав занадто стрімким, конюх вставав на ноги й лупасив коней батогом, щоб ті бігли швидше, бо інакше важка бричка могла налетіти на упряжку.

Посеред шаленої гонитви Сельма знову обернулася до няньки.

— Ти не рада, що можеш бути тільки зі мною, Товста Кайсо? Хіба не рада, що сестричка залишилася вдома?

Товста Кайса знову промовчала, а, коли Сельма спантеличено обернулася до неї, побачила, як нянька, з витріщеними очима й стиснутими губами, судомно вчепилася у передок, а обличчя у неї аж посіріло.

— Ти не рада, Товста Кайсо? — ​повторила вона.

Дівчинка вже здогадалася, що нянька анітрохи не рада, і ледь не заплакала від кривди.

Товста Кайса нарешті озвалася.

— Помовч, Сельмо! Тут і без тебе страшно. Ще ніколи так не боялася. Якби не ти, давно вже вернулась би пішки додому.

Дівчинка замовкла й задумалася. Відповідь її не вдовольнила. Поруч з Товстою Кайсою їй ніколи не було лячно, тож вважала, що й Товстій Кайсі нічого боятися поруч з Сельмою. Добре, що вона не зійшла і не потупцювала додому, та ліпше було б їй радіти, а не умлівати від страху.

У каюті «Уддегольма»

Подорож морбаккців продовжувалася. Але тепер вони вже не сиділи в великій бричці, а пливли на борту гарного пароплава «Уддегольм».

Увесь день вони провели в Карлстаді, провідували родину й ходили на закупи, а під вечір виїхали з міста й доволі довго стояли на причалі, який далеко виступав в озеро Венерн. Товсту Кайсу знову охопив страх, бо не було видно протилежного берега, і їй здалося, ніби тут край світу.

Яке ж то було гарне видовище — ​і для неї, і для решти, — ​коли розкішний білий пароплав виринув з водного безмежжя і підійшов до причалу, щоб взяти їх на борт.

Товста Кайса теж рушила з місця, побачивши, як лейтенант, пані, мамзель Лувіса та Юган з Анною відважно ступили на трап. Вона вважала лейтенанта Лаґерльофа людиною мудрою і відповідальною, який не піддаватиме своїх дітей смертельній небезпеці, але й уявити собі не могла, що буде, коли вони допливуть до того місця, де закінчується світ.

Товста Кайса залюбки залишилась би на палубі, подивилася, чи вода хлине в провалля, чи кудись іще, але, щойно стемніло, жінок і дітей з Морбакки попросили зійти вниз. Їх провели в найменшу кімнатку на світі, яку називали каютою, і вони влаштувалися там на ніч.

На вузькому тапчані під довшою стіною лягла, не роздягаючись, пані Лаґерльоф, навпроти неї на такому ж тапчані — ​мамзель Лувіса. Над панею Лаґерльоф, на чомусь схожому на полицю, примостився Юган, на другій полиці, над мамзель Лувісою, — ​Анна. На підлозі між тапчанами лягла на ковдру Товста Кайса з хворою дівчинкою. Місця зовсім не зосталося, ні сісти, ні лягти, ні пройти.

У каюті вимкнули світло, побажали одні одним на добраніч, бо ж треба поспати. Якийсь час панували тиша й спокій.

Але потім підлога, де лежала Товста Кайса з Сельмою, почала гойдатися вгору-вниз. Дівчинка перекочувалася, мов м’ячик, то до тапчана мами, то під бік Товстій Кайсі. Дуже було потішно й зовсім не страшно. Сельма тільки не могла зрозуміти, чому підлога ніяк не вгамується.

Згодом вона почула, як перешіптуються її мама й тітонька Лувіса.

— Мабуть, забагато з’їла того тлустого лосося у Шьостедтів, — ​сказала пані Лаґерльоф.

— Як на мене, вони погано продумали пригощення, бо ж знали, що нас чекає плавання озером, — ​завважила мамзель Лувіса.

— Еге ж, Венерн — ​це вам не жарти, — ​зітхнула пані Лаґерльоф.

Тут уже й Товста Кайса зашепотіла.

— Скажіть, пані, ми вже дісталися до місця, де закінчується озеро і вода спадає у прірву?

— Та ні, любонько, озеро не закінчиться до самого ранку, — ​відповіла пані Лаґерльоф, не зрозумівши, що мала на увазі Товста Кайса.

На якусь мить вони замовкли, але сну й близько не було. Підлога хиталася, дівчинка далі потішно перекочувалася від краю до краю.

Пані Лаґерльоф черкнула сірником і запалила свічку.

— Треба глянути, чи діти не поскочуються з полиць і не попадають, — ​сказала вона.

— Добре, що ти запалила свічку, — ​озвалася тітонька Лувіса. — ​Однаково неможливо заснути.

— Хіба пані й мамзель Лувіса не відчувають, як нас тягне донизу? — ​забідкалася Товста Кайса. — ​Як ми виберемося з цієї глибіні? Як повернемося додому?

— Про що вона каже? — ​запитала мамзель Лувіса свою братову.

— Вона каже, що ми дійшли до крайньої межі, — ​відповіла пані Лаґерльоф, хоча розуміла не більше за Лувісу.

Знову все стихло, кожний думав про своє. Маленька дівчинка підозрювала, що вони бояться, сама ж почувалася пречудово — ​наче у великій колисці лежала.

Раптом хтось шарпнув клямку, відслонив червону завісу. У каюту зазирнув усміхнений лейтенант Лаґерльоф.

— Як там нагорі, Ґуставе? Насувається шторм?

— О, то ви не спите? — ​здивувався лейтенант Лаґерльоф. — ​Так, трохи звіявся вітер, — ​заспокійливим тоном додав він. — ​Капітан порадив зійти до вас і сказати, що гірше вже не буде.

— А ти як? Спати не лягатимеш? — ​запитала тітонька Лувіса.

— Де ж мені лягти, люба Лувісо?

Лейтенант обвів поглядом переповнену каюту, ніби придивляючись, де йому прилаштуватися, скорчивши при цьому смішну міну, аж всі засміялися. Пані Лаґерльоф і мамзель Лувіса, які щойно потерпали від страху й морської хвороби, посідали на тапчанах, щоб легше було реготати. Юган з Анною на полицях так заходилися сміхом, аж ледь не попадали вниз. Товста Кайса забула про свій страх опинитися на краю жахітливої прірви й також сміялася, а дівчинка біля неї аж за живіт хапалася.

Лейтенант Лаґерльоф сміявся нечасто, але зараз мав дуже веселий вигляд, стоячи на порозі, бо ж не міг увійти досередини.

— Бачу, у вас все гаразд, — ​сказав він, коли всі трохи вгомонилися. — ​То я піднімуся на палубу, побалакаю з капітаном.

Лейтенант Лаґерльоф побажав на добраніч і пішов собі.

У каюті знову ожили страх і морська хвороба, пані Лаґерльоф знову марно намагалася заспокоїти Товсту Кайсу, яка й далі боялася, що вони ось-ось зваляться у провалля. Маленька Сельма, певно, таки заснула, бо ніяких інших нічних подій не пам’ятала.

У ювелірній крамниці

Тепер найважчі труднощі для мандрівників відійшли в минуле. Можна було більше не боятися перевернутись у бричці на горбистій карлстадській дорозі чи захворіти на морську хворобу, пливучи через Венерн. Подорожні щасливо дісталися до Ґьотеборґа й, забувши про всі клопоти, вирушили погожого літнього дня знайомитися з містом.

Вони вийшли на Естра-Гамнґатан, лейтенант Лаґерльоф чимчикував попереду з ціпком у руці, зсунувши капелюх на потилицю і почепивши на ніс окуляри. За ним ступала пані Лаґерльоф, тримаючи за руку Югана, далі мамзель Лувіса вела Анну, а позаду — ​Товста Кайса з Сельмою. Вона несла її на руках, бо вважала, що в місті тягати дитину на плечах не пасує.

Лейтенант Лаґерльоф був одягнений у брунатний сюртук, на голові — ​світлий солом’яний капелюх. Пані Лаґерльоф і мамзель Лувіса вдягнули білі панами з широкими гойдливими крисами й справжні кашемірові шалі, під якими майже ховалися просторі спідниці з чорного шовку й гарні оксамитові корсажі з білими вставками й пишними білими манжетами. Юган був у чорному оксамитовому піджачку й штанах, Анна — ​в накрохмаленій ситцевій сукенці в дрібний синій горошок з криноліном, у капелюшку й з парасолькою. Сельма — ​у такій же сукенці, але без криноліна й парасольки; замість капелюшка — ​білий чепчик.

Лейтенант оглянувся на процесію з жінок та дітей позаду, кивнув і усміхнувся. Видно було, що йому подобається подорожувати з сімейством.

— Ніхто з нас раніше тут не бував, — ​сказав він. — ​Треба гарненько все роздивитися.

І вони далі пішли вулицею, розглядали будинки й канали з маленькими мостиками, екіпажі й перехожих, вивіски й вуличні ліхтарі, та насамперед, звісно, вітрини крамниць.

Лейтенант Лаґерльоф нікого не квапив, навпаки, хотів, щоб усі насолодилися побаченим.

— Тут нас ніхто не знає, — ​промовив він. — ​Розглядайтеся навколо, скільки душа забажає.

Мамзель Лувіса, тримаючи за руку Анну, зупинилася біля вітрини модистки, побачила там капелюшок, прикрашений лебединим пухом і яскраво-червоними пуп’янками троянд. Лейтенант Лаґерльоф і пані Лаґерльоф, і Юган, і Товста Кайса, яка тримала на руках Сельму, теж задивилися на капелюшок. Мамзель Лувіса наче забула про інших, стояла, мов заворожена, а лейтенант Лаґерльоф любувався сестрою. Та, зрештою, втратив терпець.

— Ти ж не хочеш пошити й собі такий, Лувісо? — ​запитав він. — ​Хіба не бачиш, він пасує хіба сімнадцятирічним.

— Старій жінці теж приємно помилуватися такою красою, — ​заперечила тітонька Лувіса, хоч і не молода, та все ще вродлива й елегантна.

Відірвавшись від споглядання капелюшка з лебединим пухом, вони підійшли до вітрини ювелірної крамниці, і тут вже спинився лейтенант Лаґерльоф. Якийсь час він розглядав каблучки, браслети, срібні ложки, келихи, викладені рядочком, й аж лайнувся від захоплення.

— Зайдімо, — ​запропонував він.

— Але, Ґуставе, ми ж не купуватимемо зараз прикраси, — ​сказала пані Лаґерльоф.

Вона поклала долоню йому на руку, хотіла затримати, але він уже відчинив великі скляні двері й увійшов досередини. Хоч-не-хоч, усі рушили за ним: пані Лаґерльоф з Юганом, мамзель Лувіса з Анною і Товста Кайса з Сельмою.

Коли вони ввійшли, лейтенант Лаґерльоф уже стояв біля ляди й розмовляв з молодим крамарем.

— Я не маю наміру щось купувати, — ​промовив він. — ​Але на вітрині стільки чудових прикрас, що я захотів роздивитися їх зблизька.

Крамар розгубився, не знав, що відповісти. Пані Лаґерльоф і мамзель Лувіса взяли лейтенанта за плечі, щоб вивести на вулицю.

Тієї миті з підсобки вийшов сам ювелір. Мабуть, почув, що до крамниці завітало багато людей, може, захочуть щось купити. Він став біля молодого крамаря-помічника, упершись руками в ляду, й приязно запитав:

— Чого панство бажає?

Лейтенант знову пояснив, що хотів лишень помилуватися прикрасами. Хіба не можна просто подивитися на красу, нічого не купуючи?

Ювелір схилив набік голову й скоса глянув на лейтенанта.

— Чую, пане, що ви начеб вермландець?

— Звісно, вермландець, чорти б мене вхопили! Хто ж іще!

Усі, хто був у великій крамниці, раптом розсміялися. Крамарі й контористи, сміючись, обступили лейтенанта Лаґерльофа, з кімнати вглибині салону вийшла ошатно вбрана жінка, дружина ювеліра, якій теж закортіло довідатися, чому це всім так весело.

Проте пані Лаґерльоф і мамзель Лувіса так зніяковіли, що воліли б від страху трястися у бричці або гойдатися в розбурханих водах Венерна, ніж стовбичити посеред тієї розкоші. Вони знову спробували випровадити лейтенанта з крамниці.

— Ходімо, Ґуставе! Хутчіш ходімо звідси!

— Ні-ні, залишіться, прошу! — ​запопадливо заметушився ювелір. — ​Ми все вам покажемо.

Він дав розпорядження помічникам, і ті заходилися відчиняти шафки, видряпуватися драбинками на вищі полиці, знімати весь товар, і невдовзі довга ляда вже була всуціль заставлена золотими й срібними предметами. Ювелір з дружиною демонстрували чужинцям кожну річ, розповідаючи про їхній вжиток і як вони були виготовлені.

Лейтенант Лаґерльоф зняв окуляри, протер їх шовковим носовичком, щоб ліпше бачити. Він усе хвалив й висловлював свій захват, брав до рук важкі срібні кавники, розглядав декор.

— Глянь, Лувісо! Навіть у суннеського пароха такого не побачиш!

Потім підняв до очей Товстої Кайси срібну тацю.

— Велетень з Осберґа навряд чи трапезує з гарнішого посуду, Кайсо.

Помічники ювеліра пирхали й хихотіли, посміюючись з них. Ювелір з дружиною теж веселився з усіма, але трохи інакше. Обоє поводилися привітно, вочевидь лейтенант їм сподобався. Невдовзі вони вже знали, хто саме до них завітав і що родина прямує в Стрьомстад, сподіваючись вилікувати дитину, у якої щось сталося з ніжками, і вона не може ходити.

Побачивши, що ніяким скандалом і не пахне, пані Лаґерльоф та мамзель Лувіса також заспокоїлися і навперебій захоплювалися побаченим. Пані Лаґерльоф дуже зраділа, упізнавши старовинний візерунок — ​таким були декоровані срібні ложки в неї удома, а мамзель Лувіса закохалася в цукерничку не менше, ніж щойно в капелюшок з лебединим пухом.

Намилувавшись усім досхочу, родина почала прощатися. Здавалося, наче розлучаються давні друзі. Ювелір, його дружина й крамарі провели їх аж за поріг. Напевно, перехожі думали собі, що вони накупили срібла й золота на тисячі крон.

— Мені варто, мабуть, попросити вибачення, — ​сказав лейтенант Лаґерльоф, подаючи руку на прощання.

— Не переймайтеся, лейтенанте! — ​вигукнув ювелір.

— Ми завдали вам багато клопоту, — ​вибачливим тоном промовила пані Лаґерльоф.

— Та що ви, ми гарно провели час! — ​запевнив ювелір. — ​Не турбуйтеся! Не варто відмовляти собі іноді в задоволенні, навіть на роботі.

Крокуючи далі по Естра-Гамнґатан, лейтенант зсунув ще далі на потилицю капелюх. Він ішов, вимахуючи ціпком, і дуже пишався своєю пригодою.

А пані Лаґерльоф тихенько прошепотіла мамзель Лувісі:

— Як же я злякалася. Думала нас виженуть з крамниці втришия.

— Так би й сталося, якби не Ґустав, — ​відповіла мамзель Лувіса. — ​Але його шарму ніхто не в силі опиратися.

Сірий Острів

Роздобути харчі не важко, достатньо піти на торговицю й купити щось поїсти. Не треба сушити голову, що в корів погана паша чи овес бідненько росте. Вони завжди жили поміж голих скель і води, то й забули, що на світі існують поля й соковиті луки. Тут не було потреби думати, як прийняти й чим нагодувати гостей, настоявшись біля плити; де їх покласти на нічліг і чи вистачить постільної білизни. А якщо худоба занедужає чи економка посвариться з покоївками, то вони про це й не знатимуть. Могли безтурботно гайнувати час, дбати про своє здоров’я і розважатися.

Ще ніколи вони так гарно не відпочивали. Пані Лаґерльоф приїхала в Стрьомстад втомлена й знеможена, а тепер поповніла, щоки порожевіли. Мала вигляд молодший на років десять і так само почувалася. Повнотіла й незграбна мамзель Лувіса, така скута в товаристві, що навіть рота не розтуляла, схудла, погарнішала й стала говіркішою. У Югана й Анни з’явилися в Стрьомстаді друзі. Юган натхненно ловив крабів, Анна тішилася дружбою з двома маленькими дівчатками, доньками кондитера, які завжди пригощали карамельками. Дітям зовсім не хотілося повертатись додому.

Що ж до маленької хворої дівчинки, непомітно було, щоб вона одужувала й міцніла, але її це анітрохи не турбувало, вона почувалася щасливою, як усі решта. Завжди отримувала те, чого хотіла. Вони з Товстою Кайсою знову стали нерозлучними подружками. Сельма командувала нянькою, як у перші незабутні часи хвороби.

Та найліпше велося лейтенантові Лаґерльофу. Першого тижня його часто міряли суворим поглядом чи сварили, коли він ставав на розмову з кожним зустрічним, ніби гуляв удома, біля Морбакки. Проте він не зважав на докори родини. Вважав справою честі заприятелювати зі стрьомстадськими мешканцями. Ті теж недовго опиралися його чарівливості. Обличчя суворих побожних жінок осявала усмішка, коли вони зустрічали його на вулиці, бо він заходив до них у гості, розпитував про чоловіків, хвалив діток і не відмовлявся від кави. За ним часто бігали зграйки хлопчиськів, бо в його кишенях водилися мідні монети. Лейтенантові пощастило так тісно заприятелювати з рибалками, що вони по черзі запрошували його виплисти з ними в море й половити макрель. А підтоптані колишні морські капітани, які нудьгували вдома й тужили за морськими виправами, кликали його на келих ґроґу на своїх маленьких верандах і розповідали про минулі небезпечні пригоди на морських просторах. Лейтенант Лаґерльоф любив людей і цікавився, як їм живеться у цих краях: він не запобігав перед багатими й не оминав незаможних, завжди мав, про що поговорити і з тими, і з іншими, був добродушний і привітний, тож не дивно, що мешканці Стрьомстада його полюбили.

Та все ж ніхто не сказав би, що він не усвідомлював власної ваги. У цій подорожі морбаккцям пощастило з усім. Поміж іншого, вони зустріли там старих добрих друзів з Вермланда, з якими проводили всі дні. То були маґістр Тобіесон з Філіпстада з дружиною та двома сестрами, а ще до їхнього товариства належав неодружений маґістр Лундстрьом. З них склалася непогана човнярська команда, і вони щодня або ж через день виходили в море на довгі прогулянки під вітрилами. Діти страх як любили ці прогулянки. Тоді лейтенант Лаґерльоф переповідав приємні історії про місцевих мешканців і не дуже приємні також. І про те, як місцеві казали про нього, мовляв, шкода, що він не шкіпер. Товариство часто брало з собою великі кошики зі смаколиками та, коли їм набридало плавати, вони влаштовували пікнік на якомусь скелястому острівці. Дітлахи збирали мушлі. Такі їм раніше ніколи не траплялися. Вони дивувалися, що дорослі дозволяли їм скільки завгодно збирати ті скарби, не менш чудові, як польові квіти і ягоди.

Одного разу вони теж вирушили на таку прогулянку під вітрилами. Днина випала погожа, повівав легенький вітерець, кошики з провізією стояли на борту, лейтенант з невичерпним запасом історій розважав публіку. Усі сподівалися на чудовий вечір.

У нещасливу годину хтось бовкнув, що вони ще жодного разу не приставали до острівця просто перед Стрьомстадом, який називався Сірим Островом, і всі відразу вирішили, що влаштують банкет саме там.

Подейкували, що кілька століть тому на острові жила знаменита відьма, Сіра Тіта, могутніша за самого Люцифера, і за її життя жодній людині не дозволялося ступити на острів. Хто б не спробував, неодмінно потрапляв у халепу — ​ламав руку чи ногу або зривався у море, посковзнувшись на голих скелях.

Тепер, коли Сіра Тіта давно вже не топтала ряст, не страшно було сходити на Сірий Острів, однак шкіпер, про всяке, їх застеріг. Торік навесні він з декількома приятелями перетнув острів з кінця в кінець, і один з них таки зламав ногу, застрягнувши у скельній розколині.

Та ці розповіді ще більше розбурхували цікавість. Компанії не терпілося чимскоріше висадитися на Сірий Острів.

Човен звернув до маленького острівця, заплив під стрімчак, що нависав над водою. Шкіпер знайшов зручне місце, щоб пристати до берега.

Тієї миті маленька Анна смикнула маму за руку.

— Мамо! Сельма плаче!

І справді. Недужа дівчинка сиділа й плакала. Вона раніше не боялася плавати в човні, до нинішнього дня. Разом з усіма тішилася, що скоро зійде на берег Сірого Острова, а тепер, опинившись під стрімкою скелею, злякалася моторошної сутіні. Її налякала скеля. Ніщо інше.

Дитину розпитували, чому плаче, але вона відмовлялася відповідати. Не могла ж сказати, що боїться скелі.

Невдовзі всі відчепилися від неї з розпитуваннями, бо шкіпер знайшов місце, де можна причалити, і товариству стало не до неї.

Щойно човен ткнувся носом у берег, маґістр Лундстрьом з Філіпстада вистрибнув з тросом на суходіл. Та на березі наче стояв хтось невидимий і штовхнув його в груди. Чоловік відсахнувся, посковзнувся на камені й горілиць шубовснув у воду.

Усі перелякалися, закричали, але страх потривав недовго. Шкіпер блискавично, мов чайка за рибою, перегнувся через релінґ, схопив цибатого маґістра за комір і витягнув з води — ​мокрого, проте неушкодженого.

Звісно, усіх невимовно схвилювало падіння приятеля у грізну морську стихію. Хоч небезпека минула, ніхто так і не зміг заспокоїтися, веселий настрій безслідно зник.

Маґістр Лундстрьом запропонував товариству вийти на берег, а сам він тим часом метнеться на човні додому, у Стрьомстад, щоб перевдягнутися у сухе. Це ж недалеко, він припливе за ними, коли забажають.

Однак ніхто не погодився. Їм уже досить було Сірого Острова. Нікому не хотілося виходити на берег і спинатися угору стрімкими кручами.

Вони повернулися у Стрьомстад. Дорогою розмовляли мало, кожний замислився, чи немає зерна істини в давніх легендах. Хіба не дивно, що біда трапилася саме там? Вони ж побували майже на всіх островах стрьомстадських шхерів, і ніколи нічого не ставалося.

— Я відразу подумала, що плач дівчинки — ​то недобрий знак, — ​сказала одна з двох мамзелів Тобіесон. — ​Здогадалася: щось станеться.

— А що на це скаже лейтенант Лаґерльоф? — ​обернулася до нього її сестра.

— Що я скажу? Скажу, що інакше й бути не могло, коли ми послали на берег отого шкільного священника. Він не для Сірої Тіти.

— Гадаєте, якби послали іншого… скажімо, лейтенанта, то вас Тіта прийняла б прихильніше?

— Саме так гадаю, чорти б мене вхопили! — ​вигукнув лейтенант Лаґерльоф.

Господи, як вони реготали! Похмурий настрій у човні умить пропав. Усі уявили зустріч лейтенанта Лаґерльофа й Сірої Тіти.

Еге ж, лейтенант добре знав, який він неперевершений.

Господи, як вони сміялися!

Райська птаха

Родина замешкала в невеличкому будиночку на самому початку вулиці Карлсґатан. Їм там неймовірно сподобалося. Лейтенант Лаґерльоф і діти одностайно назвали обійстя Маленькою Морбаккою. Найвища честь для оселі в чужому місті.

Перед будиночком ріс садочок, обгороджений штахетним парканцем, вони любили снідати й вечеряти домашніми стравами у затінку дерев. За будинком на крихітних грядках росла картопля, а далі, під навислою стрімкою скелею стояла хижка, не більша за каюту на «Уддегольмі». Там мешкала господиня садиби, дружина капітана, пані Стрьомберґ.

Вони довідалися, що господиня зимувала у великому будинку, а влітку перебиралася до хижки й здавала дім у винайм курортникам. Цілими днями, від ранку до вечора, вона проводила час серед пишних, квітучих олеандрів, столиків і полиць, заставлених дивовижними сувенірами з чужих країв, які капітан Стрьомберґ привозив з далеких плавань.

Коли пані Лаґерльоф і мамзель Лувіса йшли на каву до своїх друзів, лейтенант Лаґерльоф ловив макрель, Анна бавилася з доньками кондитера, а Юган полював на крабів, Товста Кайса брала на руки маленьку Сельму й чимчикувала в маленьку хижку, в гості до пані Стрьомберґ.

Господиня була їм добрим другом. У неї було так само затишно під олеандрами, як на бабусиній канапі в Морбацці. Пані Стрьомберґ не вміла оповідати казок, зате показувала їм численні цікаві дрібнички. Великі мушлі, які шуміли морем, коли піднести їх до вуха, порцелянові фігурки з довгими косами на потилицях і довгими вусами, начебто привезені з Китаю, і дві велетенські шкарлупи, одна — з кокосового горіха, а друга — ​зі страусового яйця.

Товста Кайса й пані Стрьомберґ зазвичай розмовляли про серйозне й побожне, чого дитя не розуміло, але бували балачки й на простіші теми. Пані Стрьомберґ розповідала про свого чоловіка і його подорожі. Капітан мав великий, гарний корабель, який називався «Якоб» і саме зараз прямував у Португалію за сіллю.

Товста Кайса дивувалася, як пані Стрьомберґ могла спокійно жити, знаючи, що її чоловік плаває страшними морями й океанами. Але пані Стрьомберґ була певна, що Господь оберігає її мужа. Вона боялася за нього в морі, на кораблі, не більше ніж тоді, коли він ходив стрьомстадськими вулицями.

Після тих слів мила пані Стрьомберґ обернулася до маленької дівчинки й сказала, що сподівається на незабарне повернення капітана додому. Бо в нього на кораблі є дещо цікаве, що їй сподобається, — ​райська птаха.

Дівчинка відразу стрепенулася.

— А що це?

— Птаха з раю, — ​відповіла пані Стрьомберґ.

— Ти ж пам’ятаєш бабусині розповіді про рай, Сельмо, — ​втрутилася Товста Кайса.

Звісно, вона пам’ятала. Бабуся розповідала про рай, а вона уявляла його собі маленьким розарієм, як той, що на розі морбаккського дому. Водночас Сельма розуміла, що рай якось пов’язаний з Богом, тож напевно той, хто оберігає чоловіка пані Стрьомберґ, даруючи їй спокій, де б він не був — ​чи на борту «Якоба», а чи на вулицях Стрьомстада, — ​і є райською птахою.

Їй дуже хотілося побачити ту птаху. Може, вона допоможе їй одужати. Усі навколо співчували її татові й мамі, що дитина ніяк не стане на ноги. А батьки витратили ж немало коштів на цю подорож заради неї!

Сельмі дуже кортіло запитати Товсту Кайсу або пані Стрьомберґ, чи райська птаха змогла б їй допомогти, але соромилася. Боялася, що з неї посміються.

Тієї розмови дівчинка не забула. І щодня мріяла, щоби повернувся «Якоб», а райська птаха могла злетіти на берег.

За кілька днів вона почула, що корабель уже повернувся у Стрьомстад, і неймовірно зраділа, але нікого ні про що не розпитувала. Для неї це було чимось надзвичайним. Вона пам’ятала, як поважніла бабуся, розповідаючи про Адама і Єву. Тому не хотіла зізнаватися Анні та Юганові, що «Якоб» привіз райську птаху, у якої Сельма мала намір попросити зцілити її ніжки. Навіть Товстій Кайсі ні словом не обмовилася.

Дивно, що птаха не з’являлася. Щоразу в гостях у пані Стрьомберґ Сельма сподівалася побачити птаху, яка б співала в олеандрах, але марно.

Вона врешті запитала Товсту Кайсу про птаху. Нянька припускала, що та залишилася на кораблі.

— Скоро її побачиш, Сельмо, — ​заспокоїла малу Товста Кайса. — ​Лейтенант Лаґерльоф обіцяв, що завтра ми всі вирушимо на «Якоба».

Товста Кайса справді мала рацію. Капітан Стрьомберґ і дня не побув удома, як щиро потоваришував з лейтенантом Лаґерльофом. Лейтенант кілька разів побував на борту «Якоба», і йому там дуже сподобалося. Тепер усе сімейство побачить, як там гарно.

Виходячи з дому, ніхто й не задумався, що це таке — ​зійти на борт «Якоба». Принаймні хвора дівчинка уявляла, що корабель стоїть біля причалу, як усі великі пароплави.

Але з’ясувалося, що аж ніяк. Судно стояло далеко від берега, до нього треба було добиратися в шлюпці на веслах. Дивовижне видовище — ​що ближче вони підпливали, то вище виростав корабель. Невдовзі він став таким великим, наче гора. Людям у шлюпці здавалося, що видертися на палубу неможливо.

Тітонька Лувіса сказала, якщо вони прямують саме до цього корабля, то вона не зможе піднятися на борт.

— Не хвилюйся, люба Лувісо, — ​заспокоїв її лейтенант Лаґерльоф. — ​Ось побачиш, усе виявиться простішим, ніж ти собі гадаєш.

Однак мамзель Лаґерльоф стояла на своєму: мовляв, з таким же успіхом вона могла б спробувати вилізти на флаґшток на острові Лагольмен, тож ліпше повернутися додому.

Пані Лаґерльоф і Товста Кайса миттю її підтримали й теж забажали повернутися додому.

Однак лейтенант Лаґерльоф не поступався. Звісно, вони піднімуться на борт, це цілком безпечно. Можливо, єдиний раз у житті їм пощастить побачити зблизька торговий корабель, і втрачати такий шанс не годиться.

— Хай ми й піднімемося на борт, але вниз ніяк не спустимося, — ​сказала тітонька Лувіса.

На півдорозі їм назустріч трапилася шлюпка, навантажена мішками.

— Бачиш човен? — ​запитав лейтенант у сестри. — ​Знаєш, що в мішках?

— Ні, дорогий Ґуставе. Звідки мені знати?

— Могла б здогадатися! Сіль з «Якоба»! Мішки не мають ні рук, ні ніг, але ж їх спустили в шлюпку, то й ти спустишся.

— А ти вдягни кринолін і довгу спідницю! Подивилася б я тоді на тебе! — ​сказала мамзель Лувіса.

Так вони сперечалися всю дорогу. Маленька дівчинка, якій не терпілося побачити райську птаху, з усього серця бажала, щоб її тато вмовив тітоньку й решту пасажирів зійти на палубу, хоча вона теж думала, що це неможливо.

Вони підпливли до драбинки, яку спустили з корабля. Двоє матросів застрибнули в шлюпку, щоб допомогти з підйомом на борт. Першою мали підняти маленьку хвору дівчинку. Один з матросів передав її товаришеві, той піднявся з малечею драбинкою, — ​чи як вона називається, — ​і поставив її на палубу «Якоба». А тоді повернувся до решти гостей. Дівчинка залишилася сама. Вона злякалася, бо стояла на вузенькій смужці палуби. Перед нею зяяла величезна діра, а внизу виднілося щось білосніжне, яке насипали в мішки.

Сельма довго стояла сама. Схоже, у шлюпці пасажири протестували проти підйому. Ніхто не з’являвся, і вона, трохи заспокоївшись, почала розглядатися за райською птахою. Шукала її угорі, серед рей і такелажу. Уявляла птаху великою, завбільшки з індичку — ​таку легко помітити.

Але птахи ніде не було видно, то дівчинка звернулася до юнги капітана Стрьомберґа, який стояв поблизу, і запитала, де райська птаха.

— Ходімо, покажу, — ​сказав юнга.

Він узяв дівчинку за руку, щоб вона не впала в трюм, і, задкуючи, почав спускатися каютним трапом, дівчинка — ​за ним.

У капітанській каюті було дуже гарно. Меблі й стіни з червоного дерева аж блищали. І райська птаха там справді була.

Птаха виявилася ще дивовижнішою, ніж уявляла Сельма. Вона була нежива, стояла посеред столу в барвистому оперенні.

Сельма вилізла на стілець, звідти — ​на стіл, вмостилася біля птахи, заворожено розглядаючи небачену красу. Юнга стояв поруч, показував їй довгі, блискучі пір’їни, які звисали додолу.

— Певно вона справді з раю, — ​озвалася дівчинка. — ​У неї ніжок немає.

Сельма так собі й уявляла рай, що ходити там не треба, достатньо літати. Вона з великою побожністю милувалася птахою, склавши ручки, мов до вечірньої молитви. Їй цікаво було, чи юнга знає, що ця птаха оберігає капітана Стрьомберґа, але запитати не сміла.

У своєму зачаруванні вона просиділа б так увесь день, якби її не отямили вигуки на палубі. Здавалося, хтось її кликав: Сельмо! Сельмо!

Невдовзі уся компанія спустилася в капітанську каюту: лейтенант Лаґерльоф, Товста Кайса, пані Лаґерльоф і мамзель Лувіса, капітан Стрьомберґ і Юган з Анною. Їх було так багато, що в каюті вмить стало тісно.

— Як ти сюди потрапила? — ​здивовано й водночас налякано питали вони.

Дівчинка враз і сама усвідомила, що йшла палубою ніжками, сама спустилася трапом і зайшла в каюту — ​ніхто її не ніс.

— Ану, злазь зі столу, — ​веліли вони. — ​Побачимо, чи можеш ходити.

Сельма злізла зі столу на стілець, зі стільця — ​на підлогу, і виявилося, що й стояти вона може, і ходити.

Як же всі зраділи! Подорож виправдала себе, дорога виправа не була даремною. Маленька дівчинка не буде безпорадною калічкою, а виросте повноцінною людиною.

Дорослі не ховали сліз, навперебій говорили, що це цілюще купання в Стрьомстаді допомогло дитині одужати. Хвалили повітря, море й саме місто. Усі були дуже щасливі, що приїхали сюди.

Своїми здогадами Сельма ні з ким не поділилася. Цікаво, чи дійсно їй допомогла райська птаха? Невже це маленьке диво в пір’ї з країв, де ноги зайві, навчило її ходити по землі, де ноги вкрай потрібні?

Подарунок на згадку

І ось настав час прощатися з пані Стрьомберґ і Маленькою Морбаккою. Діти поскладали свої коштовні мушлі, дорослі спакували валізи. Ще трохи, і всі піднімуться на борт пароплава, який повезе їх зі Стрьомстада.

На причалі стояла велика людська юрба. Не лише капітан Стрьомберґ з командою та інші друзі й знайомі, але й багато-багато чужих людей.

— Здається, ніби тут зібралися усі тутешні лоцмани, капітани й рибалки, — ​сказав один з чоловіків, які ходили з сімейством Лаґерльофів під вітрилами.

— А ще всі курортниці й дружини рибалок, — ​додав другий.

— Вони прийшли попрощатися з Ґуставом, — ​промовила пані Лаґерльоф. — ​Він же з кожним тут потоваришував.

Лейтенантові Лаґерльофу довелося прощатися зі стількома людьми, що міг би й на пароплав спізнитися. Усі знали, що він приїжджав у Стрьомстад, сподіваючись на одужання донечки, яка не могла ходити, і тепер одностайно його вітали.

— Як втішно, лейтенанте, що крихітка стоїть на палубі разом з іншими дітками, — ​сказав один рибалка.

— То твій мерлан, Улаусе, зцілив дитину, — ​швидко відгукнувся лейтенант.

— Так, мерлан — чудова риба, — ​відповів рибалка.

Лейтенант обернувся до зграйки курортниць.

— Дуже вам дякую! Ви теж доклалися до доброї справи.

— Ґуставе, поквапся! Час вирушати! — ​крикнула з палуби пані Лаґерльоф. — ​Уже третій гудок дали!

Останньої миті нагору трапом збігли дві гарно вбрані дівчинки, кинулися до сестричок Лаґерльоф, присіли в поклоні, статечно потиснули руки, побажали щасливої дороги, подарували кожній по згортку й бігцем повернулися на причал.

То були доньки кондитера, з якими все літо гралася Анна. Маленька хвора дівчинка їх майже не знала. Її дуже спантеличило, що й вона отримала прощальний подарунок.

Розгорнувши папір, Сельма побачила гарну річ: червону шовкову стрічку з приклеєним клаптиком пап’є-маше і вишитими на ній чорними шовковими нитками літерами.

— Це книжкова закладка, — ​сказала Товста Кайса. — ​Будеш закладати сторінки в Псалтирі.

— Тут написано: «На добру пам’ять», — ​завважила мама. — ​Щоб ти ніколи не забула дівчинку, яка тобі її вишила.

Відтоді червона шовкова стрічка з клаптиком пап’є-маше і чорними вишитими літерами довгі роки лежала в її Псалтирі. Коли в неділю у церкві Сельма розгортала Псалтир і бачила закладку, часто згадувала давно минулі часи. Відчувала запах моря, бачила кораблі й моряків, хоча саме море пам’ятала дуже невиразно, зате яскраво уявляла мушлі, медуз, крабів, морські зірки, мерланів і макрель. Потім із забуття виринав світло-червоний будиночок на Карлсґатан, райська птаха, дружина капітана Стрьомберґа, «Якоб», Сірий Острів, Естра-Гамнсґатан, пароплав «Уддегольм» і трійка коней, запряжених у велику бричку.

Згодом Сельма бачила в уяві, як бричка виїхала на великий зелений моріжок з низькими червоними господарськими будівлями й білим парканцем. Коні стали перед подовгастим головним будинком з маленькими віконцями й невеличким ґанком, і Сельма почула, як усі радісно закричали: «Слава Богу, ми знову вдома!»

Усі відразу впізнали Морбакку, усі, окрім неї. Якби була сама, то й не знала б, де опинилася. Вона пам’ятала свій дім, але ніколи не бачила, який він на вигляд збоку.

На ґанку стояла невеличка, згорблена, гарна, сива бабуня в смугастій спідниці й чорній кофтині. Бабуся, татова мама. Її дівчинка теж пам’ятала, але зовсім не знала її вигляду.

Те саме було з братом Даніелем і крихітною сестричкою, і економкою, і Отелло. Усі видавалися їй якимись новими. Їх вона теж пам’ятала, але такими ніколи раніше не бачила.

Її підвели до бабусі, показали, як вона ходить. Згодом, за багато часу, дівчинка сиділа в церкві в Естра-Емтервіку, схилившись над закладкою, і думала, що під час подорожі в Стрьомстад вона навчилася не тільки ходити. Вона навчилася ще й бачити.

Завдяки мандрівці дізналася, які на вигляд її родичі, коли ще були сповнені життєвих сил і раділи життю. Якби не подорож, ті часи просто стерлись би з її пам’яті.

Завдяки червоній стрічці вони продовжували жити в пам’яті.

— Не дозволяй усьому цьому забутися! — ​ніби промовляла стрічка. — ​Пам’ятай своїх батьків, бо ж їм так хотілося, щоб їхня маленька донечка стала здоровою, звичайною людиною, і вони доклали всіх зусиль, доки ти не одужала! Пам’ятай Товсту Кайсу, пам’ятай її велику любов і терплячість, пам’ятай, які страхи вона подолала на суходолі й у морі заради тебе!