Морбакка

Пообідній сон

Лейтенант Лаґерльоф був твердо переконаний, що діти, аби на все життя зберегти здоров’я і сили, стати корисними, потрібними суспільству людьми, повинні спати вдень. Тому кожного дня, після обіду, він брав з собою двох молодших донечок в садибну контору, яка розташовувалася в маленькому правому фліґелі у дворі.

Доволі велика кімната досі мала вигляд старого приміщення з часів пароха Веннервіка, коли ще була його конторою. На короткій стіні, навпроти дверей, стояло вікно, під ним — ​довга, чорна шкіряна софа з подовгастим столом перед нею. Під північною довгою стіною стояв чорний шкіряний фотель, далі — ​великий, чорний письмовий стіл і високий шифоньєр. Під південною стіною — ​ліжко й стілець, оббитий чорною шкірою. У кутку — ​кахляна грубка, поруч висіли три мисливські рушниці, мисливські сумки з тюленячої шкіри, великий сідельний пістоль і дві порохівниці у вигляді рогу. Ще там висіли навхрест шпага й зламана шабля, а посередині між ними — ​лосині роги.

На східній короткій стіні — ​вхідні двері з вбудованими шафами по обидва боки, одежною і книжковою. На підлозі одежної шафи стояла гарна лейтенантова скринька-скарбничка, оббита металом, з хитромудрим замком, та сама, що колись належала полковому писареві. З обгорілим кутком, бо одного разу злодюжки намагалися її спалити. У книжковій шафі лейтенант зберігав свої товсті конторські книги й шкільні підручники двох поколінь. Багато річних комплектів «Європейського літературного журналу» тіснилися з Гомером, Цицероном і Титом Лівієм. Сюди ж заслали історії Петра Великого й Фридриха ІІ, бо були в простих, сірих палітурках, а також праці Вільгельма фон Брауна, але не через палітурки, а з інших причин. На дні шафи лежав землемірний інструмент з тих часів, коли лейтенант Лаґерльоф служив землеміром, а ще скриньки з риболовними гачками, волосінню і багатьма іншими речами.

У конторі насамперед треба було прогнати мух. Вони відчиняли вікна й двері, лейтенант розмахував навсібіч рушником, а дівчатка знімали фартушки й ними виганяли мушву. Махали й проганяли, залазили на стіл і стільці. Мухи здіймалися роєм, дзижчали, не хотіли вилітати з контори, та, зрештою, не мали, куди подітися.

Прогнавши всіх мух, лейтенант Лаґерльоф вішав рушник на гачок на стіні, дівчатка знову пов’язували фартушки, вікна й двері зачиняли. Однак, там жила муха, яку називали «конторницею». Вона звикла до щоденного полювання і вміла заховатися. А коли все закінчувалося, вилітала зі сховку й сідала на стелю.

Щоправда, нове полювання на неї не починали, бо і лейтенант, і діти знали, яка вона хитрунка. Такої мухи позбутися неможливо.

А тоді починався новий етап підготовки до післяобіднього сну.

Клали на шкіряну софу дві шкіряні подушки й одну пухову, лейтенант Лаґерльоф лягав, заплющував очі й вдавав, ніби спить.

Дівчатка підбігали й нападали на нього з голосним галайканням. Він віджбурював їх в іншій кінець кімнати, наче якісь клубочки, а вони, мов уперті цуценята, знову нападали. Смикали його за бороду, шарпали за волосся, залазили на софу й зчиняли неймовірний гармидер. Коли всі начеб надурілись досхочу, лейтенант плескав у долоні й казав: «Ну, все, досить!»

Але це не допомагало, діти далі казилися. Видряпувалися на софу, батько скидав їх на підлогу, мов м’ячики, а вони знову з галасом бралися за своє.

Коли дурійка затягувалася, лейтенант Лаґерльоф двічі ляскав у долоні й казав, що на цей раз таки досить.

Це анітрохи не допомагало. Діти знову нападали на нього з криками й реготом. Цього разу все тривало вже не так довго. Лейтенант тричі плескав у долоні, кажучи, що досить забав, тепер уже по-справжньому досить.

Діти вгомонювалися і залазили у свої ліжка. Підкладали під голови білі подушечки й вмощувалися до сну.

За якийсь час лейтенант Лаґерльоф починав хропіти. Не дуже голосно, однак дівчатка, яким конче треба було поспати вдень, заснути не могли.

Їм не дозволяли ні вставати, ні ворушитися, ані розмовляти, треба лежати тихо й сумирно.

Вони розглядали килимки на підлозі, упізнаючи старі сукні мамзель Лувіси й пані Лаґерльоф, зі смужок яких сплели ті килимки. Дивилися на портрет генерала Мальмборґа, який висів на стіні між двома батальними картинами, на чорнильницю й ручку, лосині роги й мисливські сумки, на шпагу й знамениту рушницю на прізвисько «Зайцевбивця». Розглядали візерунок тріщинок на стелі, рахували зірочки на шпалерах, голівки цвяшків на дощаній підлозі й клітинки на фіранках. А час тягнувся страх як поволі.

Вони чули радісні голоси старших дітей, які були вже такі великі, що їм не було потреби вчитися спати вдень. Старші гуляли, їли вишні, аґрус і яблука-зелепухи, були щасливі й вільні.

Усі сподівання покладали на «конторницю». Муха без угаву дзижчала над обличчям лейтенанта. Якщо не замовкне, то невдовзі його розбудить.

Мамзель Брустрьом

Трапилося це не в наші дні, а дуже давно, у 1830-ті роки.

Гімназисти Карлстада якось тихо поводилися на початку осіннього семестру. Не вв’язувалися у бійки з вуличними шибайголовами, не влаштовували ніяких каверз. Усе місто дивувалося і водночас раділо, хоча вулиці й надто спорожніли.

Та ближче до осіннього ярмарку, коли в Карлстаді очікували приїжджих з усього Вермланда, гімназисти відчули, що заради своєї репутації повинні влаштувати щось особливе. Ішлося не лише про Карлстад, а про всю провінцію. Після довгих роздумів, обговоривши і відкинувши безліч пропозицій, гімназисти прикликали до себе школяра на ім’я Фредрік Сандберґ. Той, звісно, не суперечив, бо таке не заведено. Гімназисти верховодили серед школярів, ніхто не смів їх ослухатися.

Коли Фредрік Сандберґ постав перед гімназистами, його вдягнули в сорочку з накрохмаленим комірцем і жабо, квітасту шовкову камізельку й сірі штани з манжетами, синій фрак з блискучими ґудзиками й лаковані черевики. На голові зробили завивку з чубчиком над чолом, одягнули йому рукавички, дали в руки ціпок. Довершенням образу був циліндр з загнутими полями. Якби Фредрік Сандберґ не був коротуном, якби через його маленький зріст штани не морщилися складками на черевиках, фалди фрака не волочилися по землі, а циліндр не з’їжджав на вуха, постав би перед публікою найелегантнішим кавалером, якого лиш можна побачити на вулицях Карлстада.

І ось у такому строї Фредріка Сандберґа відрядили до мамзель Брустрьом.

Прийшовши в кімнату на піддашші, де мешкала мамзель Брустрьом, він застав її перед піччю. Мамзель пекла вафлі. Була вбрана не надто охайно: у корсет і нижню спідницю. Маленький школярик подумав, що ще ніколи не бачив таких рук і литок, таких долонь і стоп, такого потужного тіла.

— Мене звати Фредрік Сандберґ, — ​промовив він. — ​Чи міг би я уклінно запросити мамзель Брустрьом в масонську ложу на бал з нагоди ярмарку?

Мамзель Брустрьом не належала до вищих прошарків суспільства, тож на бал не збиралася. Але якщо запрошує такий елегантний кавалер, то вона й не подумала відмовлятися, навпаки присіла в поклоні й висловила вдячність за честь бути запрошеною, мовляв, з задоволенням прийде.

Фредрік зрадів, що мамзель так приязно його прийняла, бо ж могло скластися по всякому, і притьмом побіг до гімназистів, розповісти, як усе відбувалося.

Через вісім днів гімназисти знову прикликали до себе Фредріка Сандберґа. Його вдягнули в сорочку з накрохмаленим комірцем і жабо, нашийну хустку, квітасту шовкову камізельку й сірі штани з манжетами, синій фрак з блискучими ґудзиками й лаковані черевики. На голові зробили завивку з чубчиком над чолом, одягнули йому рукавички, дали в руки ціпок увінчали голову циліндром. І знову послали до мамзель Брустрьом.

Коли він цього разу прийшов у кімнатку на піддашші, мамзель Брустрьом приміряла перед дзеркалом червону тюлеву сукню з оголеними плечами й глибоким декольте. Мамзель у жахливому гуморі роздратовано роздивлялася себе на всі боки.

Фредрік Сандберґ заворожено дивився на товсті руки, які стирчали з червоного тюлю, і на міцні литки, які визирали з-під короткуватих нижніх спідниць. Дивився на цю могутню жінку, удвічі вищу за нього, удвічі ширшу й удвічі сильнішу. Дивився на тугі щоки, мідно-червоні від постійного стояння біля печі, де вона пекла вафлі. Дивився на густе, розбурхане чорне волосся, яке обрамляло обличчя, бачив гострий погляд почервонілих очей, слухав її громовитий голос і… злякався. Тієї миті йому найбільше хотілося чкурнути геть, але ж його послали гімназисти, а він знав, що йому загрожує за непослух.

Тому низько вклонився перед мамзель Брустрьом.

— Уклінно прошу вас танцювати зі мною на балі перший вальс.

Того ранку мамзель охопили сумніви, вона жалкувала, що погодилася прийняти запрошення, і тепер міркувала — ​йти на бал чи ні. Можливо, викинула б той бал з голови, якби Фредрік Сандберґ не запросив її на перший вальс.

Настрій відразу поліпшився, бо вона мала вже певність у кавалері. Відповіла, що вдячна за честь і радо віддасть йому право на перший танець.

Ярмарковий бал відбувався того ж дня. Мамзель Брустрьом ввійшла в масонську ложу, де вже юрмилися карлстадські містяни і ярмаркувальники. Пройшла через дамський салон просто в бальну залу й сіла на стільчик, яких було багато наставлено попід стінами.

Мамзель Брустрьом у червоному тюлі, найгарнішому, на її думку, дуже собою пишалася. Бачила, як дивляться на неї присутні, але на них не зважала. Якщо вже запрошена, то, як і решта, має повне право танцювати на балі. Бачила, що інші дами мають знайомих серед присутніх і жваво з ними розмовляють, але й на це теж не зважала, бо, щойно зазвучить музика, усі побачать, що вона має кавалера не гіршого за решту.

Коли полковий оркестр заграв перший танець, вона помітила, як фабричні рахівники запрошують доньок фабрикантів, лейтенанти — ​офіцерських панянок, а помічники крамарів — ​доньок своїх господарів. Кожний запросив свою або й чужу даму, усі вийшли на середину зали й закружляли у вальсі. Усі, крім мамзель Брустрьом, яка сиділа, чекаючи на Фредріка Сандберґа.

Гімназисти стояли на хорах біля музикантів і дивилися, як мамзель Брустрьом у червоному тюлі сидить посередині довжелезної стіни, щоб той, на кого вона чекає, відразу її помітив.

Дружина губернатора піднесла до очей лорнет, міркуючи, хто ж та огрядна розцяцькована дівиця під стіною. Доньки фабрикантів, глянувши на неї, морщили носики, панянки-шляхтянки дивувалися, як така особа могла прийти на бал, а мамзель Брустрьом сиділа собі та й сиділа. Фредрік Сандберґ не з’являвся, решта ж кавалерів навіть не думали запрошувати її до танцю.

Уже й вечеря закінчилася, і танці після вечері, деякі родини й поважні панове почали роз’їжджатися додому, лише мамзель Брустрьом далі самотньо підпирала стіну.

Під сам кінець балу до неї підійшов дубильник Ґрюндер і запросив на польку.

— Давно вже час! — ​сказала мамзель Брустрьом.

Вона вигукнула так голосно, що її почули в усіх кутках зали, і відтоді ці слова стали ледь не примовкою вермландців.

Дубильник увесь вечір грав у карти в сусідніх кімнатах і не знав, що відбувається у залі. Потім йому закортіло розім’ятися, а вільних дам, окрім мамзель Брустрьом, не було. Він не звернув уваги, у якому настрої його дама.

Коли вона встала, готова кинутися у юрму танцюристів, дубильник Ґрюндер вирішив проявити поштивість.

— Як мамзель Брустрьом воліла б танцювати, назад чи вперед?

— Байдуже, лиш би вдалося, — ​відповіла мамзель.

І знову всі в залі почули її гучний голос. Ті слова теж стали примовкою у Вермланді.

Наступного після балу дня Фредріка Сандберґа втретє прикликали до себе гімназисти. Його вдягнули в сорочку з накрохмаленим комірцем і жабо, нашийну хустку, квітасту шовкову камізельку й сірі штани з манжетами, синій фрак з блискучими ґудзиками й лаковані черевики. На голові зробили завивку з чубчиком над чолом, одягнули йому рукавички, дали в руки ціпок, увінчали голову циліндром. І послали до мамзель Брустрьом.

Коли Фредрік Сандберґ піднявся на піддашшя, жінка звично стояла біля печі й пекла вафлі. Цього разу на ній була не червона тюлева сукня, а корсет і нижня спідниця. Школяр знову подумав, що в житті ще не бачив таких рук і ніг, такого похмурого обличчя, такого розчухраного волосся, такого могутнього тіла й такої страхітливої сили.

Слова застрягли в горлі, проте троє найкапосніших гімназистів підслуховували під дверима, і Фредрік Сандберґ добре знав, чим йому загрожує непослух.

— Я уклінно просив би розповісти, чи мамзель Брустрьом весело провела вчора час на ярмарковому балі, — ​промовив з поклоном Фредрік Сандберґ.

Більше й нема чого розказувати. Як школяр вилетів з кімнати, перетнув усе піддашшя і спустився сходами на вулицю, він і сам не знав. Те саме стосувалося і трьох гімназистів під дверима. Вони теж уявлення не мали, як опинилися надворі. Добре, що дісталося не лише Фредрікові Сандберґу. Гостинності мамзель Брустрьом вистачило на всіх.

Лейтенантові Лаґерльофу, який тоді вчився в карлстадській школі, цей випадок надзвичайно міцно закарбувався у пам’яті. Вечорами, сидячи у своєму кріслі-гойданці, він часто розповідав про нього дітям. Сам він, звісно, був людиною добродушною, але вдалій бешкетній витівці радів завжди.

Шабаш

У часи бабусі жила в Морбацці одна старенька. Узимку зазвичай спала в кухні, але, мабуть, думала, що там товчеться забагато людей — ​економка й п’ятеро служниць, — ​тому з початком літа перебиралася до стайні, на горище з сіном.

Влаштувала собі чудове ложе в старих санях, які давно вже відслужили свій вік, а раніше на них багато зим поспіль возили чавун з Берґслаґена на фабрику в Чюмсберґ.

Там вона спала затишно й спокійно впродовж багатьох тижнів, аж однієї ночі раптом прокинулася від того, що сани рухаються. Вона сіла й роззирнулася навсібіч. Треба сказати, що ночувала вона не в новій стайні, а в старій, збудованій ще за часів пароха. Горище освітлювали хіба кілька крихітних віконець. Надворі світла літня ніч, а бідолашна старенька лежала майже в повній темряві й нічого не бачила.

Бабуня подумала, що все їй наснилося і знову вмостилася спати. Навколо панувала тиша, вона знову задрімала.

Ну, хіба не дивовижа? Щойно заснула, як знову прокинулася від того, що рухаються сани. Цього разу не просто смикнулися, а поповзли долівкою. Сани ковзали дуже поволеньки, але стара не мала сумніву — ​вони ожили.

Бабуня сіла й міцно вхопилася за краї обома руками. Волосся стало сторч на голові, підборіддя тряслося.

— Господи милосердний! — ​заскімлила вона. — ​Господи милосердний! Вони повзуть, вони повзуть!

Як таке можливо? Може, старі сани, які щозими возили чавун між Берґслаґеном і Чюмсберґом, застоялися без руху, може, їм ночами треба розім’яти закляклі полози?

Раптом сани посунули швидше. Підстрибували на нерівних дошках настилу, перекочувалися через купи сіна й соломи, ніби їхали горбками й видолинками.

— Господи милосердний! Господи милосердний! — ​ледь не плакала старенька.

Але марно вона прикликала Господа. Сани далі собі їхали без перешкод, бо ж надворі було літо, і сіна на піддашші майже не зосталося. Зрештою, вони уперлися в стіну й завмерли. Здавалося, ну, нарешті, заспокоїлися. Та де там! Мовби передихнувши хвилинку, почали задкувати в той куток, де стояли раніше.

Згодом бабуня розповідала, що якби тієї миті не здогадалася, що відбувається, напевно, з’їхала б з розуму.

Звісно, ніякі не духи й спомини про давні поїздки рухали саньми. Швидше за все, полози хтось добре змастив.

Якійсь відьмі чи то на хуторі, чи в околицях — ​імен вона не називала, навіть подумки не сміла назвати, — ​забаглося вирушити на санях на шабаш, бо на них зручніше добиратися, ніж на кочерзі чи на дверному полотні.

Клята відьма, певно, не знала, що в санях полюбляла спати бабуня. Хай там як, вона не встигла допетрати, що саме відбувається, але миттю збагнула, що сани рвуться у дорогу. І замість відьми заберуть її, бідолашну стареньку бабцю, з собою на шабаш.

Господи милосердний! Якби не стіна стайні, летіла б вона вже понад лугами в бік церкви.

Сани все ще задкували, але старенька розуміла, що вони всього лиш беруть розгін, щоб проламати стіну й вихопитися на волю. Щойно вирвуться якимось дивом з сіновалу, понесуть її понад горами й лісами. Вона летітиме високо над дзеркальними плесами озер, нітрохи не боячись упасти в воду; птахою облітатиме церковну дзвіницю. Далеко понесуть її сани, поза парафії Стура-Чіль і Ґрав. Хтозна, куди занесуть, про це вона навіть думати не насмілювалася.

Господи милосердний! Сани знову помчали вперед! І вони ж неодмінно полетять, якщо проб’ють стіну. А стіна наближалася з такою швидкістю, що стара бабуня й не сумнівалася: ще трохи, і дошки не витримають натиску. Вона, про всяке, лягла на сани, щоб не знесло голову.

Жахливий удар, однак стіна встояла і цього разу. Якби ж сани здогадалися, що їхні спроби марні, і втихомирилися!

Та де там! Знову позадкували! Добре ж їх змазали чудодійною маззю! Якщо розженуться утретє, неодмінно проб’ються назовні й полетять.

Що ж вона чинитиме, опинившись серед відьом і всякої нечисті? Звісно, бабуня чула різні байки, але по-справжньому ніколи в них не вірила. Люди в багато чого не вірять, доки не впевняться на власні очі.

Господи милосердний, не введи в спокусу! Вона все життя прожила в злиднях, але ніколи не нарікала. Якби хтось запропонував їй зараз владу й гроші, чи змогла б опиратися? Або навчив замовлянь, які зцілюють недуги в людей і худібки, чи плекають плоди землі, чи пробуджують кохання у молодих? Чи встояла б вона? Хоч би вистачило сил подолати спокусу й зберегти в душі благодать!

Сани втретє почали розганятися. Рвонули вперед, аж вітер у вухах засвистів. Стара заплющила очі, щоб не вмліти зі страху. Бо ж знала: й кліпнути не встигне, як опиниться у повітрі й полетить над землею, високо-високо, мов жайворонок або ластівка.

Гуркіт, грюкіт. Мабуть, стіна не встояла.

Ох, слава Богові й хвала! Добротна дощана стіна таки встояла. А ось сани розсипалися на друзки й, напевно, відразу втратили дриґ до мандрівок, бо валялися тихенько, вгомонилися. Бідолашна старенька вилізла з саней і лягла на сіні відпочити після пережитих страхів.

Уранці стара всім розповіла про свою пригоду. Історія дісталася і до вух бабусі. Вона вирішила, що то якась чудасія. Бабуся, звісно, вірила у всяке надприродне, але конче мусила з’ясувати, що й до чого. Ніколи раніше не чула, щоб відьми вирушали на шабаш у світлу літню ніч та ще й на санях! Бабуся подалася на піддашшя стайні, оглянула сани й побачила, що до них прив’язані довгі віжки.

Не довго думаючи, прикликала до себе наймита-підлітка й кількох його друзяк, допитала їх і дала добрячого прочухана.

Це теж була одна з розповідей лейтенанта Лаґерльофа про хлопчачі витівки. Він багато їх знав, але, коли розповідав історію про сани чи про мамзель Брустрьом, пані Лаґерльоф зазвичай веліла дітям сказати всім «на добраніч» і йти спати.

Пісні Бельмана

О пів на сьому ранку нянька розпалювала в дитячій кімнаті кахельну грубку, а о сьомій вставали діти й починали вдягатися.

Коли вони закінчували ранкове вбирання, десь приблизно о пів на восьму, і поспіхом, як-будь застеляли ліжка, з кухні приносили тацю з пудингом на тарілках, прикрашеним трояндочками з вершків, і великі канапки з домашніх хрустких хлібців. Це була перша денна трапеза.

До восьмої діти сиділи за великим чорним столом біля вікна й вчили домашні завдання. Вони не виходили з дитячої, яка служила їм і класом, бо ж інших вільних кімнат не було.

Щойно годинник бамкав восьму, діти згортали підручники, одягали верхній одяг і вибігали в тьмяний зимовий ранок. Погодою ніколи не цікавилися, просто спішили перевірити, чи можна покататися на ставку на ковзанах, а чи ліпше спускатися на санчатах з горбика на алеї. Бувало, якщо не було чим більше розважитися, ходили до стайні подивитися на кроленят або побавитися з собакою-пастухом.

Перед дев’ятою було заведено снідати. Сніданок складався з яєць або млинців, або смаженого оселедця з м’ятою картоплею, або млинців-кров’янок зі смаженим м’ясом і підливою. Снідали не за спільним столом. Кожен підходив, за чергою накладав собі їжу на тарілку й сідав їсти за один з маленьких столиків.

О дев’ятій слід було закінчити сніданок, бо починалися уроки. Діти поверталися в дитячу кімнату, сідали за великий чорний стіл і читали, писали та рахували аж до дванадцятої. Менші дівчатка вже не навчалися у пана Тюберґа, їм найняли гувернантку, старшу доньку дзвонаря Меланоза, Іду. Вона успадкувала від батька світлу голову й учительський талант.

О дванадцятій сідали за круглий стіл у їдальні обідати. Одна з дівчаток читала молитву перед обідом, друга — ​після. Попоївши, вони цілували руку батькові й матері, дякували за трапезу. За столом вони мовчали, бо тут розмову підтримував лейтенант Лаґерльоф. Як не дивно, він завжди знаходив теми для розмови. Навіть якщо всього лиш зустрів на вулиці якусь бабуню, то й ту зустріч міг оповісти як казку.

Між першою та другою діти гуляли. Щоправда, іноді поверталися додому й раніше, щоб повторити домашні завдання до пообідніх занять.

З другої до четвертої сиділи за шкільним столом, а після четвертої виконували домашні завдання на завтра.

Однак довше п’ятої не засиджувалися. Знову вибігали надвір і вже цього разу вирушали на справжній, високий пагорб, далі від дому. Був час, коли вони каталися на великих дерев’яних санчатах, і це було неймовірно весело.

Увечері родина дуже гарно й затишно проводила час. У вітальні тріскотів у грубці вогонь, на гральному столику стояло вершкове масло, хліб і глечик з морсом. Дітям дуже подобалося, сидячи або лежачи біля вогню, наминати хліб з маслом. Вони базікали, вигадували всілякі витівки, і саме тоді за весь день могли, власне, робити, що лиш заманеться.

Коли згасала остання іскорка в грубці, на круглому столику біля софи ставили лампу. Тепер навчати маленьких доньок бралася пані Лаґерльоф, показувала їм, як шити, плести гачком і на дротиках. Вона мала томик «Казок» Г. Х. Андерсена й, коли вважала, що робота в маленьких ручках спорилася доладно, читала або переказувала дітям у винагороду «Дорожнього товариша», «Кресало» або «Диких лебедів». А які гарні, веселі ілюстрації мала та книжка! Розглядати їх було так само приємно, як і слухати оповіді.

О восьмій родина сідала вечеряти, і щойно тоді з’являвся лейтенант Лаґерльоф. До самого вечора він чипів над товстими бухгалтерськими книгами у своїй конторі.

Після важкого, розписаного за суворим розкладом дня, можна було нарешті відпочити. Діти відкладали рукоділля, лейтенант сідав у крісло-гойданку й розповідав історії про школярські витівки, як ото про мамзель Брустрьом, чи розказував про неперевершену Єнні Лінд у ролі Норми в опері «Норма» Вінченцо Белліні або доньки полку в «Доньці полку» Гаетано Доніцетті; про Емілію Гьоґквіст у ролі Орлеанської діви в трагедії Шиллера.

Іноді, коли йому не хотілося говорити, лейтенант просив пані Лаґерльоф або мамзель Лувісу почитати вголос щось з Теґнера. Він вважав, що у світі немає нічого прекраснішого за «Сагу про Фрітьофа». Волів би бути лундським професором, який оспівав кохання Фрітьофа й Інґеборґ, ніж французьким імператором чи російським царем. Лейтенант високо цінував фінського поета Рунеберґа, любив слухати його «Оповіді прапорщика Столя» й епічні поеми. Але не любив, коли хтось стверджував, ніби фінський скальд талановитіший за Теґнера.

Траплялося — ​і це бувало найвеселіше, — ​лейтенант Лаґерльоф сідав за старий клавесин і брав кілька акордів.

— Ходіть-но сюди, діти! — ​кликав він. — ​Заспіваймо Бельмана!

Дівчаток не треба було просити двічі. Вони миттю підбігали до батька й бадьоро заспівували. Завжди починали зі «Старця Ноя» і «Йоакіма у Вавилоні», потім переходили до «Таточка Мовіца» й «Півнячої матінки», танцмейстера Мольберґа і його сумної пригоди в корчмі.

Лейтенант Лаґерльоф барабанив по клавішах і тихенько підспівував, щоб діти не збивалися з мелодії і такту. Діти ж горланили на весь дім.

Галас і регіт. Веселощі після важкого робочого дня. Діти не дуже розуміли, про що співають, але мелодії зігрівали й будили снагу до життя. Ах, як гарно співалося про Уллу, яка танцювала, а навколо неї розвівалися мереживні спіднички, чи про Фредмана, який співав, що до понеділка так далеко, як з півночі до півдня! Хіба ж могли вони не веселитися, коли вічний невдаха Мольберґ звалився у чан, де корчмар вимочував лютфіск, в’ялену тріску? Чи коли під час великої подорожі на кораблі подавали посипаний цукром торт, приправлений корицею та анчоусами?

Найліпше в співах було те, що можна було горлати, скільки заманеться. Лейтенант не стримував дітей. І ніколи їх не виправляв, не уривав повчаннями, мовляв, існують такі особливості, як модуляція голосу й спів в унісон. Діти були свято переконані, що співають Бельмана правильно, саме так, як треба.

На стіні над клавесином висів портрет Карла Мікаеля Бельмана з лютнею на колінах. Лейтенант зазвичай поглядав на поета, ніби сподіваючись, що той підбадьорливо йому всміхнеться.

Якось у Морбацці гостював унтерофіцер фон Вакенфельдт. Він, за звичкою, сидів у кутку біля грубки, бесідував з мамзель Лувісою. Лейтенант, тим часом, сів за клавесин, а діти, з’юрмившись навколо нього, затягнули співи, щиро переконані, що співають правильно.

— Хіба не дивно, що ні в кого з дітей немає голосу, — ​прошепотіла мамзель Лувіса на вухо унтерофіцерові.

— Як нема голосу, то нічого не вдієш, — ​так само пошепки відповів той. — ​Хоча могли б хоч трохи скористатися слухом!

— Дивина та й годі, бо ж батьки такі музикальні. Ви зі мною згодні, Вакенфельдте? — ​зітхнула мамзель Лувіса. — ​Не розумію, як Ґустав це витримує!

— Йому їхній спів чується не так, як нам, — ​промовив унтерофіцер. — ​Він любить своїх діток понад усе на світі.

— Так, зазвичай кажуть, що людина дивиться на світ очима любові, — ​відповіла мамзель Лувіса. — ​То чому б не чути вухами любові.

— Свята правда! — ​вигукнув фон Вакенфельдт — ​він знав, що каже.

Одна з дівчаток мимоволі підслухала цю розмову, а потім переказала й решті. Наслідки не забарилися: помалу пісні Бельмана перестали лунати в Морбацці.

Та ще довго, упродовж усього життя, пісні Бельмана звучали в серцях усіх морбаккських дітей. Вони любили Бельмана не лише за його веселощі й смуток і пестливу красу, а за те, що найделікатніший звук Бельманової лютні пробуджував у пам’яті щиру ласку й ніжність, які подарували стільки щастя їхньому дитинству.

Хлопчики й дівчатка

Улітку 1866 року в Морбацці зібралося незвично велике дитяче товариство.

По-перше, Даніель і Юган Лаґерльофи, сини господаря хутора, а також Теодор, Отто й Гюґо Гаммерґрени, двоюрідні брати з батькового боку, які літували того року в Морбацці разом зі своїми батьками. Були ще Ернст і Клас Шенсони, двоюрідні брати з материного боку; вони теж літували на хуторі. Та й це ще не всі. До компанії можна зарахувати Германа, Бернара й Едвіна Міленів, котрі жили по сусідству; Адольфа Нурена з садиби Геррестад, той хоч і мешкав далеченько, поблизу церкви, зазвичай навідувався у Морбакку двічі на тиждень, щоб погратися і погасати з іншими хлопчиками.

Були там також Анна, Сельма й Ґерда Лаґерльоф, хоча Ґерді виповнилося лише три рочки, то її можна й не брати до уваги. Зрештою, Анну й Сельму теж можна не рахувати — ​їх і не помітиш серед такої юрми хлопчисьок.

Того літа хлопчики знайшли собі цікавіші розваги, ніж у минулі роки. Перші тижні все йшло, як звичайно. Вони збирали ягоди, гойдалися на гойданках, спали в зеленій траві, стріляли з лука, котили обруч, гралися в хованки й «наздожени», але одного дня їм стало нудно. Певно, вирішили, що мають надто багато вільного часу, витраченого на пустопорожні забави, і почали замислюватися про якусь серйозну й корисну роботу.

Хлопчики придивилися до невеличкого лісочка відразу за під’їзною алеєю. З одного боку його відгороджувала від путівця придорожня канава, а з другого боку стримів прямовисний схил Осберґа. З півночі тягнулася огорожа з жердок, з півдня — ​гравійний кар’єр. Уся ділянка приблизно на одну шістнадцяту туннланда[8] лежала самотньо й відособлено.

Придивившись до того клаптика землі, хлопчики виявили там багато кам’яних валунів, порослих ялівцем, молодим смерічником і папороттю. На півночі ділянку перетинав струмок, який в розпал літа, звісно ж, пересихав; на його берегах пишно буяв вільшаник. У розколинах Осберґа росла папороть-солодиця, яку хлопчики дуже полюбляли; на південному краї височіли чотири високі смереки, а посередині — ​велика гілляста сосна. Здавалося, там не ступала людська нога, водилися самі лиш дятли, білки й лісові мурашки.

Хлопчаки вирішили вшляхетнити цю пустку благами цивілізації і закласти там нову колонію. Насамперед обрали собі місця для осель. Теодор Гаммарґрен, який у свої шістнадцять верховодив ватагою молодших хлопців, застовпив за собою високу скелю, яка стриміла такою собі баштою і з якої відкривалася чудова панорама околиць. Даніель Лаґерльоф, другий за старшинством і авторитетом, присвоїв собі чотири смереки й гарний стрімчак позаду них. Юган Лаґерльоф і Отто Гаммарґрен, нерозлучні друзі й однокласники, удвох уподобали найпівнічніший клаптик з пересохлим струмком і вільшаником. Дванадцятирічний Ернст Шенсон вдовольнився безформним валуном, і всі дивувалися, що такого надзвичайного він у ньому побачив. Його молодший брат, Клас, також вибрав собі валун, але решта компанії вважали, що його вибір ліпший, бо поруч ріс тінистий кущ ялівцю. Гюґо Гаммарґрен забажав собі самотню велику сосну, на яку ніхто більше й не претендував. Десятилітній Герман Мілен обрав велику повалену ялицю, з якої стирчало догори коріння, а зі стовбура — ​всохле гілля. Двоє близнюків, Бернар і Едвін — ​їм лишень виповнилося по вісім років — ​ледь не залишилися ні з чим, та, зрештою, отримали по пеньку. Адольфа Нурена не було в Морбацці того дня, коли ділили маєтності, і він згодом зчинив цілу катавасію, вимагаючи своєї частки, бо всі гарні місця уже розібрали. На щастя, Теодор Гаммарґрен виділив йому місцинку на скелястому виступі, і на тому розбрат вичерпався.

Якщо ж Анна з Сельмою сподівалися і собі на «житло» в колонії, то на них чекало прикре розчарування. Бо ж вони всього лиш дівчиська! Хлопці анітрохи не зважали на їхні бажання.

Хлопчики страшенно тішилися життям у колонії. Теодор Гаммарґрен насмикав моху для м’якого сідала на своїй башті й спорудив східці з каміння, щоб легко піднятися й спуститися. Даніель Лаґерльоф розчистив землю між смереками й скелястим виступом, облаштував там маленьку кімнатку з кам’яними лавочками по три боки, вистеленими мохом. То була найгарніша з усіх оселя. Юган і Отто вимостили у вільшанику напівкруглий диван з дерну. Усі їх хвалили за затишну оселю. Ернст Шенсон виклав собі з моху широку лаву; за спинку їй служила каменюка. А ось його братчик Клас байдикував, вилежувався на землі під своїм ялівцем, бо йому було ліньки збирати каміння й майструвати лаву. Гюґо Гаммарґрен випросив у хутірного столяра кілька відрізків дощок і прибив їх до соснового стовбура — ​вийшло чудове сідало. Адольф Нурен вимостив мохом ложе на скельному уступі й зручно там розташувався. Герман Мілен викопав грот під корінням поваленої смереки. Навіть малі близнюки трохи наклали моху на свої пеньки.

А ось Анні й Сельмі нічого було будувати й облаштовувати. Самотні й покинуті, вони тинялися хутором, не знаючи, чим себе розважити.

Що більше розбудовувалася колонія, то цікавіше ставало хлопчикам. Невдовзі постала потреба в справжньому адмініструванні й правосудді. Теодора Гаммарґрена обрали верховним правителем і суддею. Даніель Лаґерльоф став головним скарбником і почав випускати паперові гроші. Юган став ленсманом, а Отто Гаммарґрен отримав охоронні функції. Щойно завелися гроші, усі заходилися купувати й продавати: каменеломні, гравійні кар’єри, мох, валуни, землю. Комусь пощастило розбагатіти, лише Гюґо Гаммарґрен і Герман Мілен виявилися марнотратниками, та ще й провинилися, зазіхнувши на папороть-солодицю з чужої ділянки. Тож ленсман посадив їх під арешт в старій кузні, яка стояла неподалік, біля дороги.

Анна з Сельмою самотньо гуляли на подвір’ї. Анна Лаґерльоф казала, що нізащо більше не сплете для хлопців м’яч, хоч би як її просили, і льодяники хай теж самі собі варять. Сельма Лаґерльоф, який виповнилося всього лиш сім рочків, ніяк не могла придумати, чим би накапостити хлопчиськам, і надумала не позичати їм свого возика, щоб возити гравій.

Життя в колонії було неймовірно захопливе, хлопчаки навперебій хвалилися, що їм ще ніколи не було так весело й цікаво. Вони, наприклад, збиралися на віча, щоб обговорити свої державні справи. Ухвалювали рішення щодо прокладання доріг, будівництва великих кам’яних мостів через придорожню канаву, яка відділяла колонію від зовнішнього світу. Роботу організували так, що всі хлопці старші дванадцяти років ламали камінь і розчищали місце, а малюки тягали щебінь. Але невдовзі виявилося, що Герман Мілен і Гюґо Гаммарґрен не хотіли допомагати, тож виникла купа непорозумінь. Малюків вважали ухилянтами, які порушували закони й приписи. Їх навіть покарання кузнею не лякало, і ніхто не знав, як змусити їх до послуху.

Анна й Сельма далі гуляли собі на подвір’ї, намагалися розважатися, стріляючи з покинутих хлопцями луків. Обидві запевняли, мовби забавляються нітрохи не гірше, ніж узимку, коли всі хлопці в школі. Анна обіцяла, що ніхто з хлопців більше не побачить її ляльки, яку їй подарувала одна з тітоньок, мамина сестра. Лялька була величенька, завбільшки з лікоть, у панчішках і черевичках, у корсеті й криноліні, мала власне ліжечко з подушками й постільною білизною, а ще скриню з одягом і всіляким іншим причандаллям.

Життя в колонії ставало, тим часом, щораз розмаїтішим. На одному зібранні хтось запропонував відкрити корчму. Пропозицію схвалили, корчмарем призначили головного скарбника, Даніеля Лаґерльофа, бо він володів найпросторішим житлом.

Однак новий корчмар, певно, вирішив, що надто втомливо забезпечувати населення колонії домашніми компотами, лісовою малиною, яблуками-зелепухами й папороттю-солодицею. І згадав про своїх сестер.

Він подався додому й знайшов обох дівчаток біля ставочка, де вони пускали на воду змайстровані хлопчаками кораблики й запевняли одна одну, що ніколи більше не гратимуться з хлопцями, ба навіть у їхній бік не глянуть.

— Ходіть зі мною у нашу колонію, — ​сказав брат. — ​Будете обслуговувати гостей у моїй корчмі.

Анна й Сельма вмить покинули кораблики напризволяще. Ні словом не дорікнули Даніелеві, що досі ними нехтували. Мовчки потупцяли за братом, радісні й щасливі.

Старий солдат

Одного разу, чудового осіннього вечора, Товста Кайса, яка вже не служила нянькою в Морбацці, а заробляла на життя ткацтвом, ішла собі лісом.

За дорученням лейтенанта Лаґерльофа, вона прямувала до маленької хижки, де народилася, а що далі приятелювала з Сельмою, то і її взяла з собою.

Вони нікуди не квапилися. Зривали попри стежку ягоди брусниці, милувалися мальовничими мухоморами, збирали у фартушки ніжний мох, щоб удома ущільнити вікна в дитячій кімнаті. Товста Кайса раділа, що знову опинилася у лісі, де їй знайомі кожна купина й кожний камінь.

Коли вони нарешті підійшли до вориння, яке обгороджувало хутірець, і вже хотіли перелізти через перелаз, Товста Кайса сказала:

— Пам’ятай, Сельмо, що в присутності мого батька говорити про війну не можна.

Маленька дівчинка дуже здивувалася. Вона знала, що батько Товстої Кайси служив солдатом, побував під Ляйпциґом, бився з Наполеоном, але навіть подумати не могла, що про це з ним не можна розмовляти.

— А чому не можна згадувати про війну? — ​запитала Сельма.

— Нікого, хто по-справжньому воював, не годиться розпитувати про війну, — ​відповіла Товста Кайса.

Дівчинка здивувалася ще більше. Подумала про Фрітьофа і Ялмара, про Гектора й інших стародавніх богів та героїв, про яких читала в книжках, і їй аж в голові замакітрилося.

Тим часом вони ввійшли до хижки. Батько Товстої Кайси сидів біля грубки, грів спину до вогню. Він належав до старої епохи, це відразу було видно з його заношених панталонів до колін і черевиків, а не чобіт. Дідуган був високий і худий, з грубим, зморшкуватим обличчям, мав на плечах страх який брудний овечий кожух, але загалом не відрізнявся від будь-якого старця-селянина.

Увесь час, доки вони сиділи в хижці, дівчинка не зводила очей зі старого, у присутності якого заборонено згадувати про війну. Для неї ж не було нічого цікавішого й захопливішого, як читати чи слухати оповідки про війну. Шкода, що не можна розпитати його про все те, чого він зазнав.

Сельма сиділа тихенько, не наважувалася ні заговорити, ні відповідати на запитання. Знала: щойно розтулить рот, відразу бовкне щось на заборонену тему, а тоді старий солдат, ще чого доброго, її уб’є.

Що довше дивилася на старця, то страшнішим він видавався. Їй у голові не вкладалося, як це не можна розмовляти про війну. Мабуть, за тим криється щось жахливе, чого їй не дано було зрозуміти. Вона відчувала, що той старець небезпечний. Хотілося втекти від нього. Вона вже готова була кинутися до дверей.

З кожною хвилиною Сельмі ставало дедалі страшніше, і коли Товста Кайса нарешті завершила свої справи й настав час попрощатися, маленька дівчинка майже не тямилася від страху перед старим.

Якби він, як інші солдати, сказав, що війна найбільш захоплива пригода на світі, якби похвалився, що вбив сотні ворогів, спалив купу сіл і міст, дівчинка анітрохи його не боялась би.

Земля Надії

У Морбацці жили Ларс з Лондона, Свен з Парижа, Маґнус з Відня, Юган з Праги, Пер з Берліна, Олле з Маґґебюсетера, конюх і наймит-підліток.

І Ларс з Лондона, і Свен з Парижа, і Маґнус з Відня, і Юган з Праги, і Пер з Берліна — ​ніякі не чужинці, а поденники в Морбацці. Річ у тім, що лейтенант Лаґерльоф задля потіхи назвав хутори своїх орендаторів на честь найвизначніших міст Європи.

Ларс з Лондона й Маґнус з Відня увесь день розорювали ниву нижче від стайні. Свен з Парижа доглядав і годував корів, а ще допомагав на зборі картоплі. Юган з Праги копав картоплю, а ось Пер з Берліна нічогісінько не робив. Не міг працювати через біль у спині, тож подався на панський хутір, щоб трохи розвіятися. Конюх піклувався про коней у конюшні, час від часу колов дрова. Хлопчина-наймит працював на картопляному полі. Олле з Маґґебюсетера на господарстві не працював, прийшов у Морбакку купити пуд жита.

Надворі вже настала осінь, сіялася мжичка. З пів п’ятої до п’ятої годилося вечеряти, усі робітники потягнулися в челядню. Ноги в глині, одяг промок, самі чоловіки похмурі й роздратовані.

Вони розпалили піч і посідали навколо. Ларс з Лондона, орендатор найбільшого хутора й найстаранніший з усіх поденників, сів на дерев’яний пеньок навпроти вогню; Маґнус з Відня, майже такий самий старанний робітник, як Ларс, сів поруч на шевський ослін-триногу. Свен з Парижа, який вважав себе не гіршим за решту, хоч гарував у стайні й ходив за худобою, сів на причілок перед самою піччю, загородивши спиною вогонь від товаришів. Юган з Праги сидів на другому шевському ослоні, а старий з Берліна — ​на козлі для розпилювання деревини, трохи віддалік від решти. Конюх вмостився на ліжку й баламкав ногою. Хлопчина-наймит виліз на верстат, а Олле з Маґґебюсетера сів біля дверей на діжку з фарбою, поклавши ноги на куплений мішок із житом.

Ларс з Лондона, Свен з Парижа, Маґнус з Відня і Юган з Праги розв’язали свої вузлики з харчами й вийняли по пайді м’якого житнього хліба з грудкою масла посередині. Потім витягли з-за пасків під фартухами ножі, обтерли їх до штанин і намазали масло на хліб. Відрізали по шматочку й насолоджувалися трапезою. Хлопчика-наймита послали на кухню за вечерею для себе й конюха. Він повернувся з двома половинками житнього млинця, двома грудочками масла й скибками свіжого сиру. А Пер з Берліна, який того дня не працював, не мав з собою перекуски. І Олле з Маґґебюсетера, який прийшов у Морбакку купити жита, теж нічого не прихопив з дому; сидів і дивився, як їдять інші.

Вогонь тріщав і палахкотів, тепло ширилося челяднею, мокрий одяг підсихав, шматки глини відвалювалися від підошов.

Коли канапки з’їли, Ларс з Лондона, Маґнус з Відня, Свен з Парижа, Юган з Праги, конюх і наймит — ​усі, як один, вийняли з кишень штанів маленькі папуші тютюну. Старий з Берліна тут уже не відставав, теж мав що закурити. Лише дядько з Маґґебюсетера не знайшов ні крихти тютюну в кишенях.

Чоловіки знову витягли ножі, відрізали потрохи від папуші, поклали на фартухи й подрібнили листя. Потім дістали маленькі люльки, теж сховані під фартухами, й набили їх тютюном.

Ларс з Лондона підняв з підлоги тонку скіпку, підпалив її в печі, припалив люльку і передав скіпку Маґнусові з Відня. Маґнус з Відня передав скіпку Свенові з Парижа, той — ​Юганові з Праги; Юган з Праги простягнув скіпку Перові з Берліна, який сидів на козлах позаду нього. Пер потягнувся, щоб передати вогонь конюхові. Конюх припалив люльку й тримав скіпку в руці, доки підійшов хлопчина-наймит і забрав її. Олле з Маґґебюсетера вогню, звісно, не потребував, бо не мав ні люльки, ні тютюну.

Чоловіків розморило від ситості й тепла, світ почав набувати приємніших обрисів.

Олле з Маґґебюсетера виповнилося шістдесят, він страждав від подагри, пальці йому поскручувало, голова хилилася до плеча. Спина згорблена, зір ослаб, одна нога коротша за другу, сили катма, та й з головою не все гаразд. Дідуган був беззубий і бридкий на вигляд; не чесався і не мився, певно, з пів року; у густій бороді позастрягала солома й тирса. Він мав невеличкий хутірець у лісі, але ніколи не був вправним господарем, тож не зумів вибратися зі злиднів. Вічно похмурий і невдоволений, друзів у нього ніколи не було.

Коли дим курива наповнив челядню, він буркнув наче сам до себе:

— Я все життя бідував, а оце недавно почув, що є одна країна, Америка називається, хочу туди податися.

Усі, посоловілі від ситої млості, мовчали. Ніхто йому не відповів.

Олле з Маґґебюсетера незворушно вів далі:

— Кажуть, в Америці, досить взяти палицю і вдарити в скелю, як миттю полиється горілка. Хочу перед смертю ще побачити ту країну.

Чоловіки вперто мовчали, дивилися кудись поперед себе й підсміхувалися.

Але Олле з Маґґебюсетера не здавався.

— Ніхто не змусить мене до скону віку стирчати тут у нужді, коли я знаю, що десь є країна, де зі скель джерелом б’є горілка.

Чоловіки мовчали, проте ловили кожне слово Олле з Маґґебюсетера.

— А листя на деревах у тих краях з чистого золота, — ​не вгавав старий неборака. — ​Там не треба гнути спину поденником на панському хуторі. Досить піти в ліс, нарвати оберемок листя і купити все, що душі заманеться. Ех, мушу туди поїхати, хай навіть на схилі літ.

У челядні панував затишок і спокій. Усі просто бачили перед очима дивовижну країну, де можна націдити зі скелі горілки й нарвати золотих грошенят з дерева.

Але тут теленькнув дзвін, повідомляючи про кінець відпочинку.

Знову треба виходити в мокру мряку. Ларс з Лондона вернувся до плуга, Маґнус з Відня поплівся йому допомагати. Свен з Парижа, Юган з Праги і хлопчина-наймит вибирали картоплю. Пер з Берліна подався додому, до своєї хижки, конюх рубав дрова на вечір, Олле з Маґґебюсетера почимчикував через ліс з мішком жита на плечі.

Куди й поділася похмурість, як ще пів години тому, в очах палахкотів живий вогник.

Бо всі вважали: як добре знати, — ​хай навіть ніколи й ніхто туди не дістанеться, — ​як добре знати, що десь існує країна, де зі скель б’є водоспадом горілка й ростуть золоті ліси.

Сезон корюшки

Східніше Морбакки здіймається порослий лісом пагорб, а ще далі на схід лежить маленьке озерце Ґордшьо. А в озерці водиться рибка — ​корюшка. Дрібна, приблизно два дюйми завдовжки, голубувато-біла й тонка, майже прозора. Хоч і маленька, але смачна.

У часи, коли в Морбацці ще жив лейтенант Лаґерльоф і велося там значно ліпше, ніж тепер, її виловлювали неймовірними кількостями. Корюшка нерестилася рано навесні, відразу, як скресала крига. Можна було стояти на крижині й вичерпувати її ківшами й відрами. Ніхто й не завдавав собі клопоту ловити корюшку сачком.

Корюшку ловили й продавали лише в період нересту, тому, коли рибалка з Ґордшьо приносив у Морбакку на кухню перший улов, це ставало справжньою ознакою весни. І сам рибалка знав, що прийшов з бажаним товаром. Він впевнено відчиняв двері кухні — ​раніше хати ніхто й ніколи не замикав — ​і заходив рішуче, ледь не виклично. Не спинявся, як звично, на порозі, не вітався, не чекав, доки запитають, що в нього за справа. Розмашистим кроком підходив до великого кухонного столу й ставив невеликий клунок, обгорнений синьою картатою скатертиною.

Потім відступав до дверей, стояв там, гордовито закинувши голову — ​чекав, що ж буде відбуватися далі.

Якщо на кухні нікого не було, окрім економки й служниць, стояти йому доводилося довго, бо ж усі вважали, що ніяк не годиться виказувати нетерпіння і цікавість. Та якщо на ту мить у кухні товклися донечки лейтенанта Лаґерльофа, вони відразу кидалися до клунка й розв’язували скатертину, щоби негайно побачити, що там. У вузлику, на дні, лежала маленька порцелянова тарілочка з намальованим блакитним пейзажем по краю, таким знайомим за багато років. Посередині — ​невеличка купка корюшки, сорок-п’ятдесят рибок, не більше.

Корюшка — ​смачна рибка, якщо її правильно зготувати, але ніяк не вишукана страва. В інших сусідніх хуторах її вважали їжею бідняків, але не в Морбацці. Лейтенант Лаґерльоф так любив цю рибку, що міг би харчуватися нею увесь рік. Після нересту миня в лютому йому доводилося вдовольнятись в’ялено-моченою тріскою — ​лютфіском, сушеною щукою, засоленим лососем, солоним сігом і солоною ряпушкою, не кажучи вже про солоний оселедець. Щодня допитувався, чи скоро піде на нерест корюшка.

Дівчатка навчилися ставитися з повагою до корюшки, тому невимовно раділи, побачивши, що лежить на блакитній тарілочці, і голосно повідомляли про це економці та служницям. Ті теж підходили ближче. Ой, та це ж корюшка! Лассе приніс корюшку. Хіба ж не чудово? Диво та й годі!

Уся кухня веселилася. Економка негайно йшла в комору, приносила рибалці канапку, щоб показати, як йому раді. Подаючи скибку, приязно цікавилася, яким буде цьогорічний вилов. А рибалка, пихатий і самовпевнений, бо ж це був день його величі й слави, наважувався навіть на нахабство жартувати з економкою. Уявіть-но лишень! Жартувати з самою старою економкою Морбакки! Казав, що корюшки буде так багато, що лейтенант Лаґерльоф навіть при своєму багатстві не зможе її скупити.

Мамзель Лувіса у своїй кімнаті зацікавлювалася гучними розмовами за дверима й виходила на кухню.

Побачивши рибалку й тарілку з корюшкою, вигукувала:

— О, Боже мій, невже знову починається ця напасть!

Дівчатка почувалися страшенно розчарованими, що тітонька Лувіса не поділяла загальної радості. Однак вона також розуміла важливість моменту, бо стиха щось шепотіла економці, а та всміхалася і схвально кивала.

Потім дівчаткам і служницям веліли нічого не казати лейтенантові Лаґерльофу про корюшку, щоб влаштувати несподіванку до вечері.

Здогадавшись у чому річ, дівчатка тішилися ще більше. Батько був їхнім найближчим другом і товаришем у дитячих забавах, і вони бажали йому лише найкращого. Малі панянки напускали на себе неймовірну поважність та діловитість, і рішуче відмовлялися виходити з кухні. Просили дозволу почистити рибу. Бо за стільки років добре знали, як це робиться: одним рухом відрізати голову, а другим — ​витягнути нутрощі. Ось і все! Рибка така дрібна, що не має ні луски, ні колючих кісток, як у інших риб. І хвіст відрізати не треба. Якщо хтось відрізає хвоста, то це перша ознака, що людина уявлення не має, як треба чистити корюшку.

Почищену рибку забирала економка, але дівчатка ні на мить не випускали корюшку з поля зору, пильно придивлялися, як її готують. Рибинки споліскували в воді, обкачували в борошні й викладали на сковорідку. Та ось просто кидати на сковорідку й смажити не можна. Рибку тісно складали одна до одної. Економка з великими терпінням викладала тушки одним шаром, щоб вони не перехльостувалися. Потім їх так засмажували, що вони спікалися докупи, наче млинець, а тоді економка одним рухом перевертала той млинець лопаткою на другий бік. Обсмаживши й з іншого боку, так що рибки ставали золотисто-брунатними й твердими, мов скіпки, економка брала байду вівсяного хліба, накривала сковорідку й перевертала догори дном, щоб рибка опинилася зверху. Економка так смажила тільки корюшку й жодну іншу рибу, казала дітям, що цього її навчила стара пані. У давні часи кожному чоловікові подавали на стіл скибку хліба й млинець корюшки, бо тарілок тоді бракувало, не те, що тепер.

Доки смажилася корюшка, три сестрички потерпали від страху, щоб лейтенант Лаґерльоф випадково не зайшов на кухню. По черзі вибігали в передпокій, прочиняли двері вітальні, лиш би впевнитися, що він спокійно сидить в кріслі-гойданці й читає газету «Вермландстіднінґен». А коли лейтенант вставав, щоб піти на звичну вечірню прогулянку, серце в дітей аж завмирало від ляку. Ану ж йому спаде на думку пройти через кухню! Ану ж йому закортить сказати приємне слово старій економці!

Коли нарешті наставав час для вечері й усі сідали за круглий стіл, дівчатка ледь втримували серйозну міну. Щоразу, глянувши на батька, починали хихотіти. Найгірше доводилося наймолодшій, яка завжди читала молитву за столом. Вона тихенько цвірінькала, мов горобчик, який побачив вівсяне зернятко. Лейтенант розтуляв рот, щоб запитати, у чому справа, але тієї миті помічав, на щастя, тарілку з корюшкою і аж сяяв від захоплення.

— Слава Богу, у хаті знову є що поїсти!

І це було щиро сказано, бо лейтенант не вважав за їжу м’ясо, яловиче чи свиняче, лишень рибу.

Після тривалого силуваного спокою, дівчатка вибухали сміхом. Лейтенант помахував їм пальцем і хитав головою.

— Ото вже бешкетниці! Це тому ви бігали туди й сюди весь вечір, не давали мені спокійно почитати газету?

Вечеря минала дуже жваво. Лейтенант, як завжди, перебував у доброму гуморі, йому рот не замикався, а коли чимось дуже тішився, то ставав просто неперевершеним. Тоді він розповідав купу потішних давніх історій, і всі за столом за животи хапалися від сміху.

Лейтенант Лаґерльоф міг сам з’їсти неймовірну кількість корюшки, проте великодушно ділився з такою рідкістю з близькими. І пані Лаґерльоф, і мамзель Лувіса, і гувернантка, і троє донечок отримували по кілька рибинок. І всі захоплювалася, яка ж та рибка маленька і яка добра!

— Ну, хіба не смачна рибка, Лувісо? — ​запитував лейтенант свою сестру, знаючи, що вона любить м’ясо не менше, ніж він — ​рибу.

І мамзель Лувіса, як виняток, погоджувалася, що корюшка смакує, доки не настає пересит.

Склавши серветку і вже встаючи з-за столу, лейтенант урочисто промовляв:

— Запам’ятайте, що я вам скажу, діти! Навіть наш король у своєму палаці в Стокгольмі не вечеряв сьогодні розкішніше, аніж ми. Тож щиро подякуймо Господові, не нехтуймо молитвою.

Ось таким був перший день лову корюшки.

Наступного дня рибалка з Ґордшьо знову прийшов і приніс аж фунт корюшки. Звісно, його радо зустріли. За фунт риби платили дванадцять шилінгів, а це була висока ціна. Лейтенант приходив з грошима на кухню, щоб поговорити з рибалкою, подякувати, що той приніс корюшку саме в Морбакку й просити приходити ще.

— Не носи її нікому, принаймні не парохові й не фабрикантові! — ​казав він.

Дівчатка того дня чистили рибку з власної волі, але тепер їхню працю винагородили. Корюшки на вечерю вистачало для всіх, навіть лишалося лейтенантові на сніданок. Хоча челядь нею не частували. То була велика рідкість для слуг.

На третій день рибалка приносив стільки риби, що вона ледве вміщалася у великій глиняній мисці. Тепер корюшки вистачало і на панський стіл двічі на день, і пригостити управителя, але не конюха з наймитом.

У наступні дні приходили мешканці з малих хуторів навколо Ґордшьо, пропонуючи корюшку. Лейтенант Лаґерльоф купував у кожного. Усі великі миски, які лиш тільки були в коморі, наповнювали по вінця. Потім довелося брати мідний казан, а коли й там риба не вміщалася, складали її в велетенський чан.

Почистити всю рибу було дуже непросто. Служниці вже не сиділи за тканням чи прядінням, а мусили чистити корюшку. І трьох дівчаток годі було застати в класній кімнаті. Вони теж чистили корюшку не для забави, а щоб допомогти дорослим. І пані Лаґерльоф з мамзель Лувісою відкладали свої справи, щоб чистити корюшку. Але заняття це було веселе й приємне. Невелика віддушина від буденної рутини.

Економка корюшку не чистила, від ранку до вечора стояла біля плити, смажила рибу й невдовзі почала нарікати, що на смаження витрачається надто багато масла. Діжка ще два дні тому була повна, а тепер уже дно видно. То було перше невдоволення у загалом приємному процесі.

Корюшку подавали на панський стіл і до сніданку, і до вечері, а ось на обід готували традиційні вермландські страви: солонину або оселедцеві фрикадельки, або смажене м’ясо, або ковбаски чи щось іще.

Таке не подобалося лейтенантові Лаґерльофу. Одного дня, коли йому подали на обід м’ясо, яке пролежало в розсолі з листопада, він не витримав.

— Не розумію, чому ми їмо солонину, якщо вся комора забита свіжою рибою. Але вже так повелося у порядних економок. Родина давиться солониною, а свіже хай собі стоїть, доки не зіпсується.

То був камінь у город сестри, проте вона не сердилася. Лувіса дуже любила брата й ніколи на нього не гнівалася. Спокійно відповіла, що жодного разу не чула, аби гостей пригощали корюшкою.

— Хто б не знав, що тобі, такій шляхетній панні, не до шмиги корюшка, — ​казав лейтенант. — ​Ти бувала у великому світі, знаєш, як треба. А я не розумію, чому ми тут, у Морбацці, повинні їсти те, що їдять у Карлстаді й Омолі.

Нарешті мамзель Лувіса здогадувалася, чому брат в поганому гуморі.

— Ти ж не їстимеш корюшку ще й на обід! — ​вигукувала вона, ніби чогось подібного ніколи не ставалося раніше.

— Звісно, я хочу наїстися корюшки, — ​не поступався лейтенант. — ​Чого ж я, скажи на ласку, щодня купую цю рибку, якщо сам не можу її їсти.

Після того корюшку подавали на стіл вранці, в обід і ввечері. З боку лейтенанта це було доволі егоїстично, бо корюшка хоч і смачна рибка, але запах у неї поганенький. Ні, не зіпсована. Вона неприємно пахне відразу, тільки-но її витягнуть з води. Після смаження запах зникає, але той, хто її чистить, добряче його нанюхається. Ба більше, той запах майже невитравний. До чого б не торкнувся, усе пахне корюшкою. Вочевидь, через запах їсти її з апетитом можна раз чи два.

Коли ж усі домашні з дня на день чистили корюшку, харчуватися нею вранці, в обід і на вечерю ставало просто неможливо. Рибка приїдалася. Її накладали собі чим раз менше на тарілки. Сідаючи їсти, усі важко зітхали, бо на столі не було нічого іншого, окрім вічної корюшки.

Однак лейтенантові Лаґерльофу рибка не надокучала, він і далі скуповував її у великих кількостях. Рибалка з Ґордшьо, який першим приніс корюшку, дотримав слова й приходив щодня, а бувало, і по кілька разів на день. Щоправда, тепер він поводився інакше. Клямку натискав м’яко, на кухню заходив з покірною і ніяковою усмішкою. Рибу не виставляв на стіл владним жестом, а залишав під дверима. Вітався, знімав шапку й пів години чекав, доки хтось помітить його присутність.

Якщо раніше служниці й діти раділи, що замість звичних справ можна чистити рибу, то тепер їм це страх як надокучило, і вони щасливі були б повернутися до буденної рутини. Ніхто з них і дивитися не бажав у бік рибалки.

— Біда та й годі! Ларс знову з рибою! — ​урешті казала економка таким тоном, ніби він крадене добро приніс на продаж.

Чоловік лише кліпав очима. Від сорому й слова не міг промовити.

— У нас більше риби, ніж ми подужаємо з’їсти, — ​говорила економка. — ​Нізащо не повірю, що лейтенант захотів купити ще більше цієї клятої корюшки.

Проте вона знала, що з лейтенантом не варто жартувати, якщо справа стосується корюшки. Тож вона йшла до господаря, повідомити про прихід рибалки.

Одного разу рибалка прийшов, коли лейтенанта не було вдома. Економка скористалася випадком і випровадила чоловіка. Усі на кухні тішилися, що хоч того дня не доведеться чистити рибу. Та де там! Рибалка перестрів на алеї лейтенанта Лаґерльофа, і той купив у нього цілу скриню корюшки й відіслав на кухню.

Так тривало зо два тижні. Риба остогидла всім, окрім лейтенанта. За кожної нагоди він хвалив корюшку, яка ж це здорова й корисна їжа. От хоч би глянути на рибалок у Бугюслені. Вони їдять рибу щодня, в усій країні немає людей сильніших і здоровіших.

Одного вечора мамзель Лувіса ризикнула випробувати лейтенантову несхитність. Веліла економці насмажити м’ясних млинців. Лейтенант дуже любив цю страву. Воно й не дивно, бо таких смачних млинців, як пекла економка, ніде більше не скуштуєш. Але нічого з того не вийшло!

— Певно, рибку для управителя й наймитів приберегла, якщо годуєш мене млинцями, — ​промовив лейтенант і відсунув набік рум’яні, хрумкі млинці.

— Та ні, — ​заперечила мамзель Лувіса. — ​І управитель, і наймити уже й дивитися не годні на рибу.

Лейтенант зазвичай сміявся, але млинців не торкався. Доводилося нести йому корюшку.

Наприкінці другого тижня почав закипати бунт. Економка нарікала на витрати масла, а слуги жалілися, що неможливо служити в домі, де їдять стільки корюшки. Зрештою, лейтенант уже й носа не смів потикати на кухню, де нуртувало невдоволення. Стало воно помітне й за столом. Куди й подівся гарний настрій. Гувернантка не торкалася їжі, і навіть дівчатка, які в усьому підтримували батька, починали тихенько буркотіти.

Тоді втручалася пані Лаґерльоф, радилася з мамзель Лувісою і старою економкою. Утрьох вони приходили до згоди, що час застосувати старий, випробуваний спосіб, який, — ​як вони знали, — ​припинить це неподобство.

Наступного дня подали на стіл не смажену, а варену корюшку. Варена корюшка дуже неприваблива зовні, бліда, наче облізла, й геть без смаку. Від самого лиш вигляду пропадав будь-який апетит.

Варена корюшка викликала відразу навіть у лейтенанта Лаґерльофа.

— У нас закінчилося масло, — ​вибачливим тоном казала мамзель Лувіса. — ​А що тобі хочеться кожної трапези ласувати корюшкою, то не було іншої ради, як її зварити. Як на мене, — ​додавала вона, — ​варена риба смакує не гірше, просто інакше.

Лейтенант не озивався й словом, і тоді всі розуміли, що мамзель Лувіса перемогла.

Лейтенант Лаґерльоф міг би сам перевірити, чи масло дійсно скінчилося, або купити новий запас, але цього не робив.

Відтоді лейтенант більше не купував корюшки. Нема сенсу купувати, казав він, бо жінки надто ліниві, щоб готувати рибу, як належить. Ніхто йому не перечив, хоча всі знали, що й він, не менше за інших, радий уже був відмовитися від корюшки.

Сімнадцяте серпня

Післямова

Сімнадцяте серпня 1919 року.

Я замовила найгарніший вінок, який тільки могли сплести в Морбацці, сіла в екіпаж, тримаючи його на колінах, і поїхала в церкву. Одягнулася святково, екіпаж виблискував свіжою фарбою, коні в ошатній збруї.

Був чудовий день. Сонце осявало землю, повітря дихало теплом, небом пропливали гарненькі білі хмаринки. Ані вітерця. Неділя. Я бачила, як у дворах граються по-недільному вбрані діти, а причепурені дорослі збираються до церкви. Ні корови, ні вівці, ані кури не перебігали дорогу, доки я їхала через село Ос, не те що в будні.

Рік був урожайний, наче ми повернулися в старі добрі часи. Усі стодоли, повз які я проїжджала, попід дах заповнені сіном, годі навіть зачинити двері й віконниці. Усі житні ниви утикані рівними рядами снопів, усі яблуні в садках Оса увішані стиглими червонобокими яблуками, на полях зеленіла озимина.

Я сиділа й думала, що лейтенант Лаґерльоф, якому нині виповнилось би сто років, утішився б цією картиною. Який добробут! Не те що в роках 1918 і 1917, і 1915, і 1914, і 1911, страшних роках, коли панувала жахлива посуха. А нині він би втішився, кивнув би сам до себе й сказав, що принаймні у Вермланді не знайти іншої такої, як ця парафія, де все буяє.

Дорогою у церкву я весь час думала про нього. Цією дорогою через Ос він їздив не знати й скільки разів. Я уявляла, з яким зацікавленням він звертав би увагу на зміни. Помітив би і сказав добре слово про кожний наново пофарбований дім, кожне нове вікно, кожний дах, вкритий черепицею. Радів би, що садиба Верхній Ос анітрохи не змінилася, але, напевно, щиро засмутився б, побачивши, що старий дім Яна Ларссона, колись найгарніший у селі, тепер знесли, вважав би це справжньою втратою.

Він же ніколи не був проти змін і поліпшень, однак не все старе руйнував би. Очевидно, сказав би, що ми й далі злидарі, якщо в нас досі збереглися такі ж занедбані, перекошені паркани, як при ньому. Засмутився б, що придорожні канави заросли, а мости з небезпечними дірами ледь тримаються купи.

На перехресті, де закінчувалася сільська вулиця і починався широкий путівець, добре було б звернути його увагу на курортний готель серед пагорбів і розповісти, що в Ос-Брюнн тепер щоліта з’їжджаються сотні відпочивальників. Він зрадів би, що його ідея створити курорт не пропала марно.

Як би мені хотілося, щоб він сидів зі мною поруч, переїжджаючи мостом через Емтан. Я з радістю показала б йому, що за останні роки русло річки нарешті поглибили й вирівняли. Тепер вона вже не зможе виходити з берегів й обертати на озеро всю долину від Морбакки до моста.

Проїжджаючи повз школу в Естабю, уявляла собі його на шкільному подвір’ї, щасливого й задоволеного, як завжди, коли навколо нього юрмилися діти, а він жменями розкидав перед ними дрібні монети.

Скільки разів я чула від нього, що народна освіта — ​справжня біда й приведе нас до зубожіння, і все ж він їздив у школу в Естабю на всі іспити, годинами сидів і слухав, як його добрий друг, дзвонар Меланоз, екзаменував дітей з катехизису й історії, демонстрував їхні успіхи в арифметиці й письмі. Навряд чи в шкільній залі ще хтось так радів з усіх правильних відповідей, високих оцінок і відзнак. Пригадую, як часто дивувалася з цього раніше. А тепер розумію: щойно мова заходила про дітей, усі принципи залишалися осторонь.

Чудово пам’ятаю, як ми колись виїжджали на майдан перед церквою, а люди, радісно вітаючись, розступалися перед екіпажем, і лейтенант Лаґерльоф усміхався, підносячи руку до капелюха. Тепер, коли я їхала через цей майдан, мені здавалося, що навколо безлюдно й пустельно. Я почувалася самотньою і в екіпажі, і серед тих, хто прийшов у церкву. Лише я пам’ятала, що сьогодні столітній ювілей мого батька.

Я вийшла з екіпажу й пішла на кладовище, покласти вінок на його могилу. І моє згорьоване серце плакало, що ось всі вони сплять тут вічним сном. Усі ті, кого я любила. Батько й мати, бабуся, тітонька й стара економка — ​усі вони були зі мною, а тепер лежать у землі.

Я тужила за ними, мені так хотілося, щоб вони повернулися і знову жили в Морбацці, створеній їхньою працею.

Але вони покоїлися у землі, тихі, мовчазні й недоступні. Мабуть, не чули мене.

А може, й чули. Можливо, спогади, які зринали останніми роками, були послані ними. Не знаю, але мені подобається так думати.