Морбакка

Сімнадцять котів

В останні роки життя полкового писаря у Морбацці жила скотарка на ім’я Брітта Ламберт. Маленька на зріст, негарна, обличчя темне, наче дублене, та ще й одноока. З людьми порозуміння не знаходила, вічно бурчала, але любила худобу й була доброю робітницею. Якщо вночі очікували отелення, вона стелила собі в стайні й там спала. Щодня гріла в пивоварні воду, щоб корови мали тепле пійло, а коли під кінець квітня закінчувалося сіно, і худоба мусила вдовольнятися житньою соломою, не раз крала з конюшні сіно, призначене для коней.

Стайня, де жінка поралася, була стара й темна. Якщо зайти знадвору, то й власної руки не побачиш. Проходи вузькі, підлога в ямах, стійла тісні, а вичистити їх Брітта Ламберт не дуже вміла. Та все ж худоба була доглянута. Не траплялося такого, щоб якась корова переїла, чи поранилася до чогось гострого, чи невдало отелилася. І молока завжди вистачало, і телята підростали. Одним словом, господині Морбакки не доводилося турбуватись про худобу.

Та ще більше, ніж корів, Брітта Ламберт любила кішок. Вона начеб вірила, що коти здатні захищати і її, і худібку. Не було нічого гіршого, як попросити Брітту хоча б іноді топити кошенят, щоб кішок не стало більше за корів. У темній стайні з усіх боків блимали зелені котячі очі. Кішки шугали під ногами, часом і на плечі стрибали, бо їх так привчила Брітта Ламберт.

Коли після смерті батька лейтенант Лаґерльоф став спадкоємцем Морбакки, на хуторі жили не менше сімнадцяти котів. Усі до одного смугасто-руді, жодного білого, жодного чорного чи сірого, бо Брітта Ламберт вважала, ніби лише руді коти приносять щастя.

Лейтенант, звісно, любив тварин і не мав нічого проти котів, але тримати в стайні аж сімнадцятьох, поїти їх і годувати — ​то вже занадто. Молока випивали стільки, що вистачило б на трьох телят. Щоправда, винищили всіх щурів і полівок, але й на пташок полювали, майже жодного горобця не залишилося.

Недобре, звісно, позбуватися тваринок, тому, щоб не тривожити Брітту й інших жінок на хуторі, лейтенант нікому не зізнавався у своїх намірах. Лише довірився Бенґтові-Коротунові, колишньому конюху, який далі жив на хуторі й виконував таку-сяку дрібну роботу.

З того дня кішки почали дивним чином зникати. Не швидко й не раптово, а поступово. Брітта Ламберт наче й помічала, що її улюблениці кудись запропадаються і більше не повертаються, але певності не мала, бо ж усі вони були однієї масті — ​смугасто-руді. Вона пробувала полічити їх, коли ті приходили попити молока, але завдання виявилося непростим. По-перше, кішки юрмилися навколо миски, а, по-друге, у стайні було темно, хоч в око стрель.

Брітта пожалілася на свою біду молодій господині й старій економці.

— Боюся, що коли пропадуть усі руді кішки, щастя піде з двору, — ​сказала вона. — ​Невдячність до тих, хто нам допомагає, завжди матиме наслідки.

Проте пані Лаґерльоф і економка одностайно запевняли, що до зникнення кішок не мають жодного стосунку. Невдовзі, мабуть, усі щасливо повернуться.

Однак Брітта Ламберт і далі завважувала, що кішки зникають. Вона підозрювала то одних, то інших, але ніхто не визнавав за собою провини. Підозрювати лейтенанта їй навіть на думку не спадало. Твердо вірила, що мати, стара господиня, такого підступу його не навчила б.

— Ой, біда, пане, біда, — ​бідкалася вона щоразу, коли лейтенант Лаґерльоф заходив у її володіння. — ​Пропадають мої кішечки. Лейтенант навіть уявити собі не може мого смутку.

— А мені здається, що нікуди вони й не поділися, як завжди, шмигають тобі під ногами, — ​відповів пан Лаґерльоф.

— Лише тринадцять зосталося, — ​зітхала скотарка. — ​Не хотілось би мені опинитися на місці того, хто таке чинить. А найгірше, що це обернеться супроти хутора. Згадаєте моє слово!

Лейтенант на той час був молодим, сильним чоловіком, енергійним господарником. Він мав великі плани на Морбакку. Хутір хоч і не великий, але він знав, що земля там родюча, ниви широкі, рівні й без каменюччя. Він прагнув докласти максимум зусиль, щоб його хутір став одним з найкращих в озерній долині.

Грошей не бракувало, бо його тесть, фабрикант Вальрот з Філіпстада, був заможним чоловіком. Тестеві подобалося, що зять такий беручкий до роботи, і не скупився на підтримку його намірів.

Лейтенант вирішив перевести землеробство на сівозміну. Прокладав глибокі канави, сіяв на пасовиськах конюшину й соковиті трави, щоб там росли не лише польові квіти. Придбав молотарку, щоб не молотити всю зиму збіжжя ціпами. А ще закупив корів крупної породи, заборонив випускати їх у ліс, щоб вони літо й осінь паслися там упроголодь, велів випасати худобину на луках.

Усе, що могло підняти господарство на хуторі, лейтенант впроваджував у діло. Вів довгі перемовини з селянами на західному боці долини, щоб докупити й розширити орні землі. Облаштовував побут своїх робітників, дбав, щоб вони мали затишні домівки з господарськими прибудовами й клаптиком землі, щоб могли тримати корів і свиней.

Зусилля не пішли намарне. За кілька років садиба віддячила за все, що він у неї вклав. Невдовзі лейтенант уже не знав, куди на зиму подіти сіно. Посадивши діжку гороху, збирав урожай на двадцять діжок. А коли надходив час збирати урожай ріпи, кликав сусідів з возами й кіньми, бо бракувало робочих рук, мовляв, приїжджайте в Морбакку й забирайте собі, скільки зможете вивезти.

Одне йому заважало в усіх покращеннях — ​маленька річечка Емтан, яка звивалася долиною, утворюючи гарні заплави на його лугах. Зазвичай вона була не більшою за лісовий потічок, але після рясних злив виходила з берегів і затоплювала конюшинні пасовиська, обертаючи їх на блискучі озерця.

Лейтенант не міг заспокоїтися, мусив загнуздати ту річечку. Він викопав для неї глибоке русло на своїх землях, щоправда, тішився недовго. Селяни, які володіли землями нижче Морбакки, залишили русло без змін, звинним і мілким, де майже не було течії. Після першої ж великої зливи, річечка знову вийшла з берегів — ​і в них, і в лейтенанта.

Лейтенант не міг з таким змиритися. Який сенс гарувати на землі, якщо Емтан будь-якої миті загрожує затопити копиці сіна й житні снопи. Він не зможе вести господарство, як хоче, доки не приборкає річку.

Пан Лаґерльоф поговорив з сусідами, які начеб не заперечувати проти поглиблення русла. Покликали землеміра. Той намалював карту, склав кошторис витрат, а тоді всіх причетних запросили в парафіяльний дім для ухвали остаточного рішення.

Доки настала ця мить, довелося подолати чимало перешкод та сумнівів. Тож уранці перед зібранням лейтенант був у доброму гуморі, бо, як вважав, найважче зосталося позаду.

Уже хотів сісти в повіз, як раптом побачив на сидінні одну з рудих кицьок, яка пильно дивилася на нього.

Начеб нічого дивного в цьому не було, бо всі кішки скотарки дуже любили кататися. Брітта Ламберт змалечку возила їх на тачці, тож руді шибеники, як малі діти, любили кататися, і самі застрибували чи то на віз, а чи в тачку. Однак не мали звички залазити в повіз господаря.

— Ти що, хочеш зі мною на зібрання? — ​запитав лейтенант, зганяючи кішку з повоза.

Кішка зістрибнула на землю, проте кинула на лейтенанта такий злісний і лукавий погляд, що йому стало недобре.

Щоб виїхати на путівець, треба було проминути троє воріт, а того ранку на кожному стовпі воріт сиділи Бріттині руді коти. У цьому теж не було нічого надзвичайного, бо вони люблять сидіти на стовпцях, ніжитися на сонці й спостерігати за всім, що відбувалося навколо. Однак лейтенантові супроти його волі здалося, що тепер вони мали якийсь дивний вигляд. Дивилися на нього якогось хижо й злісно, ніби наперед знали, чим закінчиться його виправа. Уже ледь не повірив, що Брітта Ламберт мала рацію, і кішки справді були тролями або злими гномами в котячій шкірі.

Стільки кішок водночас перед поїздкою аж ніяк не добрий знак, але лейтенант вчинив, як навчила його мати: тричі сплюнув перед кожною і відразу про них забув, маючи поважніші справи: обдумував, як виразно й переконливо викласти перед селянами свої плани.

Та мимоволі знову згадав про кішок, коли ввійшов у парафіяльний дім. В обличчя дмухнуло тривогою. Селяни сиділи, мовби замкнувшись у собі, з застиглими мінами на обличчях.

Лейтенант запідозрив, що вони пожалкували про свою згоду. Так і було. Від усіх його пропозицій громада відмовилася.

— Зрозуміло, що поглиблення русла буде на користь лише Морбацці, — ​сказали селяни. — ​А нам однаково, поглибимо річку чи ні.

І нічого лейтенант від них не добився.

Приїхав додому в пригніченому настрої. Нескоро ще вдасться переломити рішення громади. Річка й далі буде приносити шкоду. Коли на його поля забреде чужа худоба, її можна прогнати, але річку не проженеш, вона свавільно все руйнуватиме.

Лейтенант посидів, поміркував про свої незбутні сподівання, а тоді встав і пішов у челядню до Бенґта-Коротуна.

— Нічого не вдалося владнати з річкою, Бенґте, — ​промовив він.

— Дуже прикро, лейтенанте! — ​відповів старий. — ​Полковий писар завжди казав, що хутір удвічі підніметься у ціні, якщо пощастить приборкати Емтан.

— Послухай, Бенґте, — ​стишив голос лейтенант. — ​Кішок у стайні поменшало, то хай ті, що зосталися, далі живуть собі в Брітти.

— Як скажете, пане!

Лейтенант заговорив ще тихіше, наче боявся, що старі стіни челядні підслухають його слова.

— Де ти їх топив, Бенґте?

— У річці, звісно! Боявся, якщо втопити в качиному ставку, вони спливуть, і люди їх побачать.

— Ага, у річці… Так я і думав, — ​промовив лейтенант і надовго замовк. — ​Гм… Таки багато у світі дивовиж.

— Що правда, то правда, — ​закивав головою старий.

До кінця своїх днів лейтенант Лаґерльоф змушений був миритися, що річка поводилася, як їй заманеться, і заливала його розкішні поля. Рік за роком спостерігав, як вона виходила зі своїх берегів, залишаючи по собі в долині, нижче Морбакки, розсипи маленьких озерець.

Щоразу, стаючи свідком повені, він думав про рудих кішок, які обсіли всі ворота, коли він їхав на селянське зібрання. Невже й справді, коти знали, що того ранку його підчікувала невдача? Невже правда, що на того, хто губить кішок, чекає кара? Ці думки не давали йому спокою до глибокої старості.

Нова стайня

Лейтенант хотів зробити Морбакку не лише багатим і задбаним хутором. Він хотів, щоб садиба стала гарною, величною, з великим садом навколо житлового будинку.

Але ж по другий бік подвір’я, просто навпроти будинку, стояла стара, потворна стайня з запалим солом’яним дахом, з крихітними віконцями й сірими дощаними стінами. Поруч росли столітні клени з жовтими від лишайника стовбурами й пишними кронами, які заслоняли простецьку будівлю і не надто псували загальний вигляд, однак лейтенант Лаґерльоф вважав, що стару стайню треба знести, інакше Морбакка аж ніяк не буде схожа на панський маєток.

У перші роки свого господарювання у Морбацці він найбільше клопотався землеробством і лише після поїздки в Стрьомстад та смерті старої пані Лаґерльоф узявся за зведення нової стайні, бо ж не побудувавши нову, не можна позбутися старої.

Щоб стайню якнайменше було видно з великого будинку, він вирішив поставити її на пласкій ділянці в підніжжі піщаного пагорба, на вершині якого стояли решта господарських прибудов. Почувши про таке, хутірне жіноцтво запротестувало. Це ж як далеко доведеться ходити, щоб порати корів, а як важко буде скотарці й наймичкам носити молоко тричі на день стрімким схилом до молочарні! Проте лейтенант і чути нічого не бажав. Він мав намір перенести усі господарські будівлі разом з молочарнею до підніжжя пагорба, а коли все опиниться в одному місці, відчується полегкість і для людей, і для худоби.

Стайня хоч і стоятиме віддалік, стане найгарнішою на всю околицю. Стіни під дах вимурують з цегли, а в самій хрестоподібній будівлі розмістять понад п’ятдесят корів. Якби ще дах куполом, то й взагалі була б схожа на церкву.

Лейтенант поговорив про свої плани з тестем. Фабрикант Вальрот бачив ту стайню, розумів, що її давно треба замінити, і дав зятеві значну суму. Лейтенант Лаґерльоф почав підготовку. Дві зими ламав камінь на фундамент в каменоломні Осберґа. Зо два літа біля качиного ставка цеглярі місили глину й формували цеглу, яка потім сохла на сонці до твердості й міцності. Восени лейтенант посилав наймитів рубати дерева для балок і стропил.

Зрештою, настав час розмічати ділянку й копати траншеї під фундамент. Коли робітники взялися за лопати й почали знімати дерн, для лейтенанта настала урочиста мить.

Почали земляні роботи на східному боці, ближче до господарських прибудов. Поки що все йшло добре. Ґрунт твердий, камені фундаменту трималися міцно.

Заклавши основу на східному боці й на західному торці, перейшли на західний бік, який виходив на поля. А тут виявилися серйозні прорахунки. Знявши верхній шар ґрунту, побачили під ним м’яку й грузьку синю глину. Каміння там не трималося купи, тонуло в глині й зникало в глибині.

То був великий недогляд, що перед початком земляних робіт лейтенант не велів дослідити ґрунт і з того боку. Однак будівництво продовжилося на вже визначеному місці. Один старий будівельник порадив перенести стайню вище на схил, бо впоратися з синьою глиною майже неможливо. Однак лейтенант настояв на своєму. Мовляв, і на глині покладемо фундамент, її ж поклади не бездонні, а каміння удосталь — ​хоч весь Осберґ розберемо.

Робітники віз за возом скидали каміння в синю глину, невдовзі постав високий насип, який тримався купи, не розповзався і, на позір, міг витримати опорну стіну. Але раптом полили дощі, і в насипі з’явилися тріщини. На ранок він почав провалюватися, а за кілька годин повністю зник.

Будівельники та й багато хто ще почали радити лейтенантові перенести стайню в інше місце, але той не бажав здаватися. Скільки праці вже вкладено, а якщо переносити будівництво, то все доведеться починати наново. До того ж лейтенант Лаґерльоф дуже хотів, щоб стайня стояла саме там, не уявляв собі іншого місця, де стайня була б і поруч, і в очі не впадала.

Усе літо возили камінь, зсипали в синю глину, але восени ніхто не мав певності, що фундамент витримає, тому вирішили зачекати до весни, спершу подивитися, як глина поведе себе, коли відтане земля.

Навесні, щойно зійшов сніг, лейтенант Лаґерльоф пішов поглянути на фундамент. Кладка трималася міцно, тріщин не видно, але й весна ще не почалася по-справжньому, земля ще не розмерзлася.

Лейтенант спускався на будівельний майданчик по кілька разів на день. Фундамент стояв, ґрунт начеб не розлазився. Лейтенант вирішив ризикнути, послав за каменярем і його підмайстрами, мовляв, можна братися до стін.

Ті прийшли, почали мурувати стіни зі східного й північного боку, щоб дати фундаменту на західному боці добре влягтися.

Ближче до літнього сонцестояння узялися за небезпечний бік. Усе наче йшло добре. Дійшли майже до останньої кладки, бо ж будівельники вправні хлопці, а в середині липня поповзли тріщини. Усе раптом почало зсуватися. Довелося в неймовірному поспіху розбирати цеглу, доки зсув не припинився.

Лейтенант по-справжньому засмутився. Він не знав, як йому вчинити.

У той час, коли довелося зупинити будову, закінчилися гроші, надані тестем. Звісно, фабрикант Вальрот був людиною щедрою, готовою до розуміння ситуації. Якби лейтенант звернувся до нього на кілька днів раніше, написав і пояснив, чому будівництво виявилося дорожчим, ніж передбачалося, і попросив грошей на його завершення, тесть не відмовив би. Але тепер, після нового зсуву, лейтенант не хотів звертатися до нього по допомогу. Мусив би визнати, що іще немає ні підлоги, ні даху, ані стін навіть і що гірше — ​треба знову починати з укладання фундаменту.

Тесть міг би подумати, що він невдаха, і втратив би до нього довіру.

Лейтенант вже був готовий відмовитися від затії, хоча й дуже цього не хотів. Усі його плани йшли шкереберть. Ще й стара стайня уже ледь не валилася.

Звісно, давно треба було перенести будівництво на нове місце, але як вчинити тепер, коли стіни наполовину готові? Та й не відомо, що коштуватиме дорожче: починати від початку чи продовжувати будувати на старому місці.

Є в Естра-Емтервіку невеличка фабрика Ґордшьо, лише за півмилі від Морбакки. У ті часи там мешкав брат пані Лаґерльоф, фабрикант Карл Вальрот, чоловік розумний і розсудливий, якому лейтенант довіряв, як нікому іншому на світі. Ось до нього він і подався, щоб пожалітися на свою біду й попросити поради.

Фабрикант Вальрот рішуче порадив відмовитися від будівництва.

— Немає сенсу просити у батька ще грошей, — ​сказав він. — ​Він охоче допомагає, але хотів би, щоб гроші використовувалися з користю. Брати позику теж не радив би. Невідомо, скільки ще доведеться перекладати стіни. Так і збанкрутитися недовго!

Лейтенант залишися ночувати в Ґордшьо, увесь вечір проговорив зі шваґром та його дружиною. Бо як же відпустити гостя без вечері? Лейтенант намагався триматися, як звичайно, розважав господарів жартами, але в душі заліг крижаний холод. Він розумів, що шваґер має рацію, не ображався на нього, але усвідомлення власних марних зусиль боляче вразило його самолюбство.

Дорогою додому з голови не йшли похмурі й дивні думки: невже він з тих людей, що на кожному кроці зазнають поразки?

А були ж часи, коли він вважав себе пестунчиком долі. Щасливо одружився, отримав у спадок Морбакку. Та ось згодом його почали переслідувати невдачі.

Він подав у відставку з військової служби лише тому, що отримав прочухана від начальника за знехтуване шикування. Рішення поспішне, але він не надто за ним жалкував. Засмучувало лише те, що не став полковим писарем, як батько. Ці обов’язки встигли розділити між двома діловодами. Одна з посад дісталась би йому, але й сама посада незначна, і платня мізерна.

Спроба поглибити русло Емтан теж закінчилася провалом.

На півдорозі між Морбаккою і Ґордшьо лежав Ос-Брюнн, старий курорт лікувальних вод, який лейтенант Лаґерльоф вирішив модернізувати. Збудував нову купальню, найняв чоловічий і жіночий персонал, сподіваючись, що недужі хлинуть потоком, але теж прорахувався. Хтось таки приїжджав, та курорт все ж не окуповувався.

І ось тепер невдача з великим будівництвом. Щось йому наче пороблено. А може, не такий діловитий, як інші. Мабуть, найліпше дати собі спокій, відмовитися від планів, сидіти в кріслі-гойданці, читати газети й пустити все на самоплив.

Коли лейтенант нарешті дістався додому, дружина чекала на нього, сидячи на східцях ґанку.

Як же вона схожа на свого брата з Ґордшьо! Така ж розумна, розсудлива, серйозна й працьовита, байдужа до розваг і так само, як брат, не терпіла в людях ненадійності й авантюризму.

Лейтенант любив її і високо цінував, не менше, ніж шваґра. Але нині ввечері волів би, щоб вона чекала на нього в будинку, а не на порозі. Бо ж цього разу була його супротивником, як і її брат.

— То що сказав Калле? — ​запитала пані Лаґерльоф, коли вони ввійшли в спальню.

— Погоджується з тобою і всіма рештою. Вважає, що треба відмовитися від будівництва, — ​відповів лейтенант.

Пані Лаґерльоф промовчала. Сіла на звичне місце за швейним столиком і задивилася у світлу літню ніч, навіть не думаючи роздягатися до сну.

Лейтенант уже скинув сюртук.

— Не лягатимеш? — ​запитав він.

З дратівливого тону чутно було, що він сумний і сердитий.

— Мені здається, — ​стиха, спокійно сказала дружина, дивлячись у вікно, — ​що тобі треба закінчити будівництво.

— Що ти сказала?

— Думаю, що треба завершити почате.

— Ти про стайню?

Лейтенант підійшов ближче. У ньому прокинулися проблиски надії, але він не був певний, чи правильно витлумачив її слова.

Пані Лаґерльоф увесь вечір обдумувала цю проблему. Негоже її чоловікові знову зазнати невдачі. Це не піде йому на користь. Можливо, й ліпше відмовитися від будівництва, але він надто близько візьме поразку до серця. Ні її брат, ні батько не могли цього зрозуміти, а вона, дружина, чудово розуміла.

У серцях коханих їй людей пані Лаґерльоф читала так само легко, як у книжці, але в моменти великого хвилювання не вміла висловити свої думки. То було для неї так само складно, як тлумачити щось зі староєврейської мови.

— Я не поділяю думки Калле, — ​промовила вона й замовкла.

— До чого ти ведеш? — ​запитав лейтенант, аж тремтячи від нетерплячки.

Він не смів повірити, що дружина змінила свою думку й перейшла на його бік.

Відчуваючи його хвилювання, пані Лаґерльоф щосили намагалася пояснити, що має на увазі.

— Я думаю інакше, ніж Калле. Я думаю, що ти повинен добудувати стайню, до того ж на тому місці, яке обрав. А ще я вважаю, що нам треба взяти позику під заклад хутора, тоді не доведеться просити грошей у батька.

Нарешті він усе збагнув і втішився. Якщо дружина на його боці, ніякі труднощі не страшні. Під ногами надійна твердь, можна зводити стіни.

— Хай благословить тебе Господь, Луїзо! — ​скрикнув лейтенант Лаґерльоф.

Після ухвали рішення між ними постали наче ще ніжніші стосунки. Відтепер в усьому, що стосувалося будівництва стайні, лейтенант радився з дружиною.

Коли нарешті відчинилися двері нової стайні, коли урочисто, одну по одній, завели й прив’язали в стійлах корів, коли посадили в кліті курок, гусок, індиків та качок, а телят — ​у загороди; коли світло потоками влилося у високі вікна, а самі вони попростували чистими широкими проходами, обоє відчули, що добре попрацювали й потішилися цьому.

Сад

Мамзель Лувіса Лаґерльоф любила й захоплювалася своїм братом — ​як же інакше! — ​однак не могла збагнути, навіщо йому стільки змін і нововведень. Вона вважала, що Морбакка цілком могла б залишатися такою, як була за життя батьків.

Найбільше була проти того, щоб він насаджував навколо головного будинку сад.

Її засмутило, коли він надумав поглибити русло Емтан, і зраділа, коли з того нічого не вийшло. То ж так гарно, коли річка виходить з берегів, а залиті луги виблискують озерцями.

Ледь не плакала, коли її брат позбувся квітучих пасовиськ. На одному лузі біло від стокроток, на другому — ​фіолетово від лугових фіалок, на третьому — ​жовто від жовтецю.

Ціле нещастя, що коровам заборонили пастися в лісі. Усім же відомо, які густі вершки і жовте масло отримують з молока корів, які на вільній паші в лісі, не те що в лузі.

При її батькові й, напевно, за сотні років до нього молодий підлісок вирубували й залишали, а потім, коли все просихало, спалювали. Перший рік на згарищі сіяли жито, згодом земля там заростала суничниками й малиною.

Звісно, мамзель Лувіса не схвалювала, що брат перестав випалювати молоду лісову поросль.

— Ось згадаєш мої слова! — ​сказала вона йому. — ​Скоро ягід в лісі не буде. Де їм рости, якщо ліс не випалюють? А якщо всі братимуть з нас приклад? Ми не зможемо сидіти літніми вечорами й милуватися гарними загравами в навколишніх лісах.

Ідея з новою стайнею їй теж не сподобалася. Вона не надто на цьому розуміється, сказала мамзель Лувіса, але вона десь чула, що в цегляній стайні худобі ніколи не буде добре. А ще вона дуже боялася, що брат прогорить на тій будові.

Та коли лейтенант закінчив будівництво стайні, зніс стару й заговорив про сад, Лувіса й зовсім розізлилася.

— Сподіваюся, ти знаєш, що робиш! Великий сад вимагає великого догляду, тож доведеться тобі наймати садівника. Особисто я вважаю: якщо сад не обрізаний і не доглянутий, то ліпше його й не садити.

Лейтенант пропускав зауваги сестри повз вуха. Коли прийшла осінь, він насамперед зняв усі білі парканці, що стояли ще з часів пароха Веннервіка — ​і ті, що обгороджували розарій, і ті, що стояли навколо подвір’я і задвір’я садиби.

— От тепер не буде більше тут затишку, — ​сказала мамзель Лувіса. — ​А як безпечно всі почувалися за тими білими штахетинами! А як веселилися й стрибали від радості діти, біжучи відчиняти хвіртки гостям!

— Зате мало радості було тим, хто вічно мусив ті хвіртки лагодити, — ​заперечив лейтенант Лаґерльоф.

Забравши парканці, він розорав і старий город, і маленький розарій, і старий витоптаний двір, і місце під колишньою стайнею, і загін для телят — ​щоб земля відпочила до весни, коли почнуть висаджувати саджанці.

— Ти справді хочеш перенести город? — ​запитала мамзель Лувіса. — ​Я, щоправда, не надто в цьому розуміюся, але люди кажуть, що яблуні родять, доки ростуть в городі, а на моріжку не буде врожаїв.

— Люба маленька Лувісо, я думав, що ти зрадієш садові.

— Зрадію? Зрадію, що ти зруйнуєш усе старе? Скоро Морбакку буде не впізнати!

Лейтенант подумав, що цього разу сестра аж занадто дражлива, й дуже здивувався, бо Лувіса завжди любила квіти й доглядала за кімнатними рослинами. Але йому не хотілося кривдити її недобрим словом, бо ж вона недавно скасувала заручини й ще не отямилася від горя. Лувіса цілими днями тинялася туди й сюди своєю кімнаткою біля кухні, її нервові кроки долинали до вітальні, де він читав. Звісно, така дражливість від великого внутрішнього хвилювання. Може, воно й краще, що вона зацікавилась чимось іще, менше сушитиме голову прикрими думками. Ліпше хай сердиться через його наміри посадити сад, ніж гризеться, чи не поквапилася розірвати заручини й чи байдужість нареченого не зумовлена тим, що вона вплела брусничник у вінок Кайси Нільсдоттер.

У долині озера Фрюкен жив тоді старий садівник, який свого часу насадив сади в багатьох великих маєтках. На схилі віку він уже не працював на інших, але мав славу справжнього оракула в питаннях садівництва. З питаннями про закладку садів усі неодмінно зверталися до нього по допомогу.

Лейтенант запросив старого в Морбакку. Навесні, коли зійшов сніг, садівник приїхав на хутір зі своїми планами й кресленнями. Йому в поміч надали багато робітників. Уже привезли з товариства садівників у Ґьотеборзі купу кущів і дерев. Можна було братися до справи.

Ділянку заздалегідь розрівняли. Садівник з лейтенантом увесь день забивали в землю кілочки для розмітки піщаних доріжок і зелених моріжків.

Старий пояснив лейтенантові, що тепер не заведено дотримуватися французького стилю, стежки повинні в’юнитися садом, а рабатки й моріжки повинні мати довільні заокруглені, приємні для ока форми. Новий метод закладки саду в Морбацці він називав англійським стилем, хоча лейтенант підозрював, що той стиль навряд чи був запозичений з-за кордону, а радше вигаданий самим стариганом.

Посеред двору заклали великий круглий моріжок, з одного боку посадили пишний, овальний, мов яйце, кущ, з другого — ​кущ у формі рогу достатку. У центрі — ​плакучий ясен, ближче до ґанку — ​квітник у вигляді зірки, а навколо, немов сторожа — ​чотири кущі французьких троянд, кожний на окремій круглій латочці.

На піщаній ділянці під вікнами кухні розмітили великий трикутник, який засадили трояндами з колишнього розарію. Бо ж троянд ніколи не буває забагато. Уздовж фасаду головного будинку облаштували живопліт з низькорослих троянд, а почесні місця — ​під вікном спальні й під вікном вітальні — ​зайняли два кущі білої шипшини.

Закладка саду так тішила лейтенанта, що він увесь день ні на крок не відходив від садівника. Пані Лаґерльоф теж надовго полишала свій швейний столик, щоб подивитися на їхню роботу. Зате мамзель Лувіса весь час сиділа у своїй кімнаті. Радісна весняна метушня лише погіршувала її настрій. Їй був любішим старий витоптаний двір з єдиним кущем білої американської жимолості біля льоху, де тримали картоплю. Кому потрібні ті нововведення?

Звісно, вона розуміла, що її думка нічого не змінить, але ж колись у Морбацці жили, як жилося. Нові порядки лише тягнули за собою великі клопоти й видатки.

Однак роботи продовжувалися попри її спротив. Біля конюшні садівник висадив живопліт з бузку, уздовж флігеля — ​зі спіреї, а з західного й східного боку житлового будинку — ​знову з бузку. Потім лейтенант і садівник узялися за старий сад Веннервіка. Здорові яблуні не чіпали, тільки проклали, за англійським стилем, звивисті піщані доріжки й моріжки різної форми. Майстерно й вишукано прикрасили кожний моріжок круглими, довгастими і трикутними клумбами, де посадили декоративні багаторічники. Фіолетові іриси стояли в оточенні жовтих примул, оранжеві рябчики — ​обрамлені темно-синіми китичками гісопу, а навколо — ​парасольки червоної рути, помережані яскравими маргаритками.

Квіти зосередили біля головного будинку. Далі в саду — ​і з північного, і з південного боку — ​посадили кущі аґрусу й чорної смородини, там же знайшлося місце для полуниці, слив, груш і вишень. А город заховали у самій глибині з південного боку.

У північній частині маєтку ріс густий гайок тонких берізок, а по краю того гайка — ​черемха й горобина. Садівник залишив їх, щоб створити хоча б натяк на парк. Серед дерев проклали багато вузьких, вишуканих звивистих стежок, усипаних гравієм. У трьох місцях дерева зрубали й поставили там столи з лавочками. Перший вируб, продовгастий за формою, з обох сторін обступали лавочки. Тут господиня прийматиме своїх гостей, тому це місце назвали чайним кабінетом. Другий вируб мав квадратну форму з чотирма лавками навколо круглого стола. Він був призначений для господаря і його гостей. Садівник жартома назвав його пуншевим кабінетом. Третій, облаштований доволі недбало, лише з однією лавочкою, відвели дітям і назвали дитячим кабінетом.

Але перетворення у саду не справили ніякого враження на мамзель Лувісу. Вона зневажала, ба ненавиділа братову затію. Навіть ногою ще не ступала в саду.

Невдовзі ніжно зазеленіла трава на моріжках, нові кущі несміливо бризнули першими листочками, на клумбах зійшли перші багаторічники; дуби, каштани й пірамідальні тополі, посаджені на місці старої стайні, набубнявіли бруньками, показуючи, що вони живі.

Проте в сам розпал садівничих робіт з’явилася несподівана завада. Старому садівникові конче треба було поїхати на кілька днів додому, щоб подбати про власний сад. Ніби й нічого особливого, але він спорудив у Морбацці тепличку, щоб вирощувати розсаду айстр та левкоїв для клумб.

— Хто пригляне за теплицею, доки мене не буде? — ​запитав старий. — ​Ви ж знаєте, лейтенанте, що тут потрібний постійний догляд.

— Сам пригляну, — ​зголосився лейтенант, бо вже почувався майже професійним садівником.

Старий показав йому, як треба провітрювати теплицю й поливати рослини.

У той день, коли садівник поїхав з хутора, небо прояснилося, яскраво засяяло сонце, і ще до полудня не на жарт стривожений лейтенант прийшов у дім і запитав, де пані Лаґерльоф. Та, на прикрість, кудись пішла, і лейтенант кинувся у кімнатку мамзель Лувіси.

— Мусиш допомогти мені в теплиці, Лувісо!

Щойно сказав, як згадав, що мамзель Лувісу нітрохи не цікавили ні сад, ні роботи в ньому. Та що ж, слово не горобець. Як не захоче допомогти, то просто відмовиться, от і все.

Однак Лувіса енергійно підхопилася з місця і рушила за братом. Досить було їй зазирнути в теплицю й побачити кволі, прив’ялі паростки, як вона скрикнула:

— Сонце надто яскраве! Треба їх затінити!

Вона притьмом накрила рослинки й цього разу їх врятувала.

Наступного дня лейтенантові треба було їхати на якийсь шкільний іспит, і лише на півдорозі він згадав про теплицю. Сонце припікало, як і напередодні. Погорить розсада!

Повернувшись додому, лейтенант відразу кинувся до теплиці. А там усе гаразд: рослинки стояли свіжі й міцні.

Лейтенант здивувався і замислився. Отже, сестра подбала про розсаду. І миттю вирішив, що «забуде» її полити й замкнути на ніч теплицю.

Уже минуло чимало часу після вечері, як лейтенант раптом похопився.

— От лихо! Я знову забув про теплицю! Її давно треба зачинити!

Мамзель Лувіса промовчала. Хай іде подивиться…

Виявилося, що там і вікна опущені, і парость рядниною прикрита.

Наступного дня лейтенант знову забув навідатися у теплицю — ​ані разу не заглянув. Але рослинки від його недогляду зовсім не постраждали. Мамзель Лувіса все допильнувала й полила. Усі, окрім Лувіси, дивним чином, забули про теплицю. Ніхто й не згадував про неї і не приглядав. Якби не Лувіса, розсада просто загинула б.

Звісно, вона з нетерпінням чекала на повернення садівника, щоб позбутися тієї роботи, але, доки його не було, мусила дбати про теплицю.

Садівник, тим часом, затримувався, рослини почали переростати. Не було ради, довелося мамзель Лувісі самотужки висаджувати їх на клумби. А вже згодом так і повелося. Лувіса все літо прополювала й поливала, доки пишно розквітли левкої, петунії, айстри й левова паща.

Коли ж зірчаста клумба перед ґанком Морбакки забуяла цвітом, тішачи око строкатими барвами, гострий біль у зраненому серці мамзель Лувіси в дивний спосіб зник. Так маленькі паростки винагородили її за турботу, подарували нове зацікавлення, нове поле діяльності.

Лейтенантові Лаґерльофу вже не було потреби наймати садівника в Морбакку. Мамзель Лувіса успадкувала від предків Веннервіків любов до садівництва й взяла на себе догляд за садом. Квіти стали її щирими друзями. Вони любили її, як і вона любила їх. Люди дивувалися, як їй вдається виростити їх такими яскравими й пишними — ​ніде такого більше не побачиш. Ніхто не здогадувався, що своїми барвами й буянням квіти завдячували її колишнім мріям про щастя.

Крокви

Коли лейтенант Лаґерльоф і його маленькі донечки гуляли садом чи в полях, вони часто фантазували про те, що було б, якби в Морбакку приїхав король.

У ті часи король кілька разів на рік проїжджав через Вермланд, прямуючи в Норвегію чи з Норвегії, йому треба було десь зупинитися, щоб поїсти й відпочити. Найчастіше його шлях пролягав через Карлстад. Зазвичай він зупинявся на нічліг у маєтку губернатора, але, бувало, удостоював честі й великих землевладців, які могли гідно його прийняти.

Звичайно, вони не мали жодних надій, що король завітає на такий маленький, нікому не відомий хутір, та ще й далеко від головного тракту. Та це анітрохи не турбувало лейтенанта й дівчаток. Якби існував хоч найменший шанс на сповнення їхніх мрій, було б не так цікаво їх обговорювати.

Вони просто тішилися, уявляючи, як звели б почесну арку й розкидали б квіти перед королівською каретою.

Дівчаткам було цікаво, чи дозволять їм зустрічати короля в білих сукеночках, і лейтенант урочисто пообіцяв, що Майя Род, найкраща кравчиня в Естра-Емтервіку, пошиє їм задля такої нагоди нові, білі сукні.

Діти уявляли собі, як король, під’їжджаючи до Морбакки, прикладе долоню дашком до очей, ніби щоб ліпше бачити.

— Що це я бачу?! — ​мав би вигукнути король. — ​Що це за такий великий, білий дім на зеленому моріжку? Невже у цій парафії аж дві церкви?

— Ні, Ваша Величносте, — ​відповість лейтенант Лаґерльоф, бо ж він сидітиме в королівській кареті навпроти короля. — ​Біла будівля — ​не церква, це моя стайня.

Король спантеличено гляне на лейтенанта й скаже:

— Який же ти молодець, Еріку Ґуставе, що змурував таку розкішну стайню!

Розташувати короля з усією свитою в маленькому одноповерховому будинку — ​завдання непосильне, ясна річ. Однак лейтенант уже не раз заводив розмову про добудову другого поверху. Тому вони умовилися: тільки-но дім добудують, прийняти короля буде їм завиграшки.

Хоча однаково буде тісно. Лейтенантові й пані Лаґерльоф доведеться ночувати на сіні в стодолі, а дітям — ​у кролячих клітках.

Оте про кролячі клітки було найкумеднішою вигадкою. Дівчатка невимовно тішилися.

Цікаво, що скаже король про сад.

Напевно, здивується, що в такій глушині існує сад у справжньому англійському стилі.

Тоді лейтенант негайно пошле за старим садівником з радісною звісткою, що король похвалив його доріжки й клумби.

Перед від’їздом з Морбакки король подарує пані Лаґерльоф золоту брошку, мамзель Лувісі — ​золотий браслет, а старій економці — ​велику срібну шпильку для шалі.

Та перш ніж сісти в карету й рушити далі, король потисне руку лейтенантові й скаже:

— Велика тобі вдячність і пошана, Еріку Ґуставе Лаґерльоф! Ти володієш лише маленькою часточкою моєї держави, однак, бачу, чудово про неї дбаєш!

Цими словами лейтенант пишатиметься до кінця своїх днів.

І лейтенант, і діти отримували купу задоволення від таких фантазій.

Шкода, мабуть, що королівський візит не міг відбутися, бо ж, хай там як, а спершу треба добудувати другий поверх.

Уявляєте, уже наприкінці 1860-х років, лейтенант справді вирішив, що все інше зроблено, тож треба оновити житловий будинок. Приїде король чи ні, але в старому домі часів пароха Веннервіка жити стало тісно — ​потрібний другий поверх.

Не можна стверджувати, ніби старий дім не зазнав відтоді ніяких змін. Ще років вісім-десять тому лейтенант розширив вікна, замість колишніх, низьких і ґратчастих. Переклав кахляні грубки, обклеїв шпалерами вітальню і їдальню, замінив старий ґанок великою просторою верандою.

Але тепер очікувалися значно більші переміни. Увесь дах розберуть, поставлять міцніші крокви, наростять догори дощані стіни.

За рік до зняття даху лейтенант найняв двох досвідчених майстрів, які підготували нові крокви, щоб якнайшвидше можна було встановити дах.

Не встигли закінчити роботу, як прийшла звістка про смерть тестя.

Велике горе й важкий удар. Лейтенант відразу відчув, що втратив свою найкращу опору. Тепер доведеться розраховувати лише на власні сили. І всі борги виплачувати з власного спадку. Сини підростали, скоро настане час посилати їх на науку в Упсалу. Тому він вирішив відкласти перебудову в Морбацці на кілька років.

Зазвичай до відкладеного руки ніколи не доходять. Будівництву постійно щось заважало. То лейтенант рік прохворів, то довелося допомагати одному зі шваґрів, який досі був багатий, а тепер потребував фінансової підтримки. Доки лейтенант Лаґерльоф важко гарував і облаштовував свій хутір, минули роки, а він і не зогледівся. Йому виповнилося п’ятдесят, колишній запал згас.

Але від ідеї перебудови дому він відмовився не з легким серцем. Це ж мало стати вінцем його творіння. Усе життя він мріяв звести справжній розкішний маєток на улюбленому хуторі.

Готовий каркас з крокв пролежав на задвір’ї багато років. Лейтенант навіть дивитися у той бік не бажав, відвертав голову, проходячи повз нього.

Малі дівчатка дуже раділи, коли майстри почали тесати крокви, і не лише через ймовірний візит короля. Важливіше було, що мала б з’явитися зала для танців і що дім стане двоповерховим, таким же гарним і статечним, як Ґордшьо фабриканта Вальрота й Геррестад інженера Нурена.

Вони засмучувалися, що роботи з року в рік відкладалися. Якось одна доня, набравшись відваги, запитала в батька, коли ж почнуть ставити нові крокви.

— Тепер уже, мабуть, ніколи, донечко, — ​відповів лейтенант, й обличчям пробігла судома, а голос затремтів, ніби до плачу, однак він швидко опанував себе й жартівливо додав: — ​Та це вже не має жодного значення. Тепер будують залізницю до Норвегії. Як закінчать, королю не доведеться проситися на нічліг ні в Морбацці, ні в будь-якому іншому маєтку Вермланда.