Морбакка

Бабуся

Через рік після подорожі в Стрьомстад у Морбацці сталося велике горе.

Померла бабуся. Досі вона щодня сиділа в спальні на канапі, розповідала дітям казки й співала пісні.

Скільки діти себе пам’ятали, бабуся зранку й до вечора розповідала казки й співала пісні, а вони сиділи біля неї та слухали. То було чудове життя. Іншим дітям таке й не снилося.

Звідки бабуся знала стільки казок і співів, діти не знали, але вона сама вірила кожному слову з тих історій, які розповідала. Розказуючи про щось геть дивовижне, бабуся зазвичай уважно заглядала дітям у вічі й дуже переконливо промовляла: «Усе це така ж правда, як те, що я бачу вас, а ви — ​мене».

Одного ранку діти зійшли на сніданок, але їм не дозволили, як було звично, зайти в кімнатку при кухні й привітатися з бабусею. Вона захворіла. На канапі в спальні ніхто не сидів, годі було уявити, коли скінчаться довжелезні години чекання.

Через кілька днів дітям сказали, що їхня бабуся померла. А коли вона лежала споряджена в труні, їх підвели поцілувати бабусину руку. Їм було лячно цілувати, але батьки сказали, що це востаннє можна подякувати бабусі за радість, якою вона їх обдаровувала.

Потім настав день, коли казки й пісні поїхали з обійстя, сховані в довгій, чорній труні, щоб ніколи більше не повернутися.

Для дітей настали тужні часи. Здавалося, наче замкнулися двері в чудовий, заворожливий світ, де вони могли вільно заходити й виходити. Не залишилося нікого, хто міг би ті двері відчинити.

Поволі вони навчилися гратися з ляльками й іншими забавками, як усі діти. Іноді навіть здавалося, ніби вони вже не сумують за бабусею, не згадують про неї. Але це, звісно, не так, бабуся й далі жила в їхніх серцях. Їм не надокучало слухати історії про бабусю, які розповідала стара економка. Запам’ятовували й берегли, мов скарби, з якими ніколи не розлучаться.

Привид біля Каменю спочинку

Стара економка часто розповідала, мовляв, не так уже й багато часу минуло відтоді, як на Морбацці розорали ниви й там поселилися перші мешканці. Стара господиня, їхня бабуся, казала, що, коли вона була молодою, люди ще пам’ятали Морбакку літньою полониною, яка належала до одного з заможних хуторів на західному краю долини, ближче до озера Фрюкен.

Однак з’ясувати, коли саме туди пригнали першу худобу й збудували першу стайню, за словами старої пані, справа невдячна. Пастухи можуть хоч тисячу років пробути на одному місці, не залишивши по собі й сліду. У Морбацці теж від них мало що збереглося.

Що ж до Морбакки, то стара пані вважала, що таку назву — ​«пагорб серед боліт» — ​горбистій піщаній місцевості під горою Осберґ дав якийсь пастух, який випасав там коней та іншу худобину. І дорогу там протоптали стада з пастухами.

Звісно, дорогу з півдня попід Осберґом проклали пастухи, саме звідти вони гнали стада. І дорогу зі сходу, почерез гори, теж вони проторували. Ходили нею, провідуючи сусідів-пастухів по інший бік Осберґа. Дорога на північний захід — ​у напрямі Сюнне — ​була такою поганою, що ніхто й не сумнівався, що то була козина стежка. А ось просто на захід, на думку старої господині, пастухи не ходили.

На заході колись було озеро, тепер на його місці зосталися самі лиш замулені луки й грузьке болото, де вилася маленька річка. З камінного порогу своєї хижки пастушка бачила рідний хутір на протилежному боці долини, але добратися туди можна було лише в обхід мочарів, з півночі або з півдня.

Найчастіше пастухи, мабуть, надходили з південного боку, бо «Камінь перепочинку», де вони зупинялися відпочити в тривалих переходах, стояв на самому узбіччі дороги, трохи південніше від хутора. Путівець був добре втоптаний. Єдиний недолік — ​пастухи не наважувалися там ходити вночі, затемна.

Коли Морбакка ще була літнім пасовиськом, у Сюнне жив парох, дуже злий і недобрий. Один хлопець, який у нього наймитував зо два місяці, не витримав поневірянь і повісився. Але священник не одумався. Довідавшись, що трапилося, він поквапився обрізати мотузку й відніс покійника на задвірки. Стара господиня розповідала, мовляв, лише за те, що він торкався самовбивці — ​лише з цієї причини, — ​парафіяни почали вважати його оскверненим і нечистим. Вони не дозволили йому заходити в церкву, замкнули храм на замок до призначення нового пароха.

Той священник одночасно правив службу ще й в Емтервіку, бо свого священника там не було; він зупинявся на нічліг у маленькому будиночку. Напевно, вирішив, що Емтервік — ​місце глухе, навряд чи туди дійшли чутки про його осквернення, тож зможе служити там, як звичайно.

Він сів на коня й поїхав у Емтервік. Але погана слава наздогнала його і там. Коли він правив службу Божу перед вівтарем, люди в церкві шепотілися про його негідний вчинок, говорили, що він не сміє входити в Божий храм.

До того ж емтервікські селяни вирішили, що священник їх осоромив, мовляв, вони не згірш за мешканців Сюнне можуть затаврувати його ганьбою.

Кілька молодших чоловіків змовилися його провчити. Знаючи, як небезпечно заносити кулак на священника, вирішили вичекати, доки той поїде у зворотну дорогу додому. Він їхав верхи сам, а на шляху між Емтервіком і Сюнне траплялося чимало глухих закапелків, де можна затаїтися і підстерегти його.

Священник, певно, відчував, що в дорозі може бути небезпечно, тож повертався не звичним західним шляхом. Він зійшов на пастуші стежки, що вели східним боком повз Морбакку. Мабуть, думав собі, що зможе дістатися дому і в такий спосіб.

Але стара пані казала, що, коли змовники побачили, що священника ніде не видно, здогадалися про його обманний маневр і зрозуміли, що їм не залишається нічого іншого, як повернутися додому. Однак брат наймита, який наклав на себе руки, не мав наміру подарувати священникові смерті хлопця. Схопив довгу жердину, що залишилася на лузі після сінокосу, і рушив униз схилом, до болота. Решта вчинили так само й перескоками та перебіжками легко сягнули протилежного боку долини. Нижче Морбакки ґрунт став твердішим. Вони поспішили на південь, напереріз вершникові й перехопили його на пагорбі, неподалік від Каменю Перепочинку.

Вочевидь, чоловіки мали намір добряче віддухопелити священника, однак, на біду, з ними був товариш, який хотів помститися за брата. Він сховав під плащем меч і, коли змовники стягнули пароха з коня, змахнув мечем і відрубав бідолашному голову.

Скоєне страшенно всіх налякало, вони лиш думали, як утаїти злочин. Коня відпустили, а тіло покинули на узбіччі, щоб люди подумали, ніби священник загинув від рук грізних розбійників. Самі ж поквапилися додому, тим самим шляхом — ​через болото. Сподівалися, що ніхто їх не бачив на іншому боці долини. Дорогою не пішли, а про те, що вони ризикнули перебрести болото, ніхто б не здогадався.

Усе вийшло за задумом, ліпше, ніж можна було сподіватися. Оскільки священник саме тоді посварився зі своїми парафіянами, шукали його не надто ретельно, а коли знайшли, в усьому звинуватили розбійників і лісових волоцюг. Навіть мертвого пароха люди вважали оскверненим, нечистим. Ніхто не хотів торкатися трупа й ховати його в освяченій землі, то й покинули на узбіччі дороги. Тільки привалили землею і камінням, щоб дикі звірі не пошматували тіло.

Стара пані розповідала, що мертвий священник не знайшов спокою у тій могилі й світлими місячними ночами з’являвся біля Каменю Перепочинку в довгополому каптані й з головою в руках. Коні бачили його ліпше за людей, полохалися і ставали дибки. Подорожнім доводилося об’їжджати те місце десятою дорогою, через дикі лісові хащі.

Доки на полонинах Морбакки жили самі лиш пастухи, привид не надто докучав людям. Та коли Морбакка, урешті-решт, стала справжнім хутором, почалися клопоти. Ніхто не знав, як примусити привида вгомонитися у своїй могилі, рік за роком доводилося об’їжджати Камінь, надто опівночі.

Зрештою, стара пані запевнила економку, що тепер не варто боятися безголового священника, бо одна з давніх господинь хутора, владна й рішуча жінка, мудріша за інших місцевих мешканців, зуміла подарувати йому спокій.

Якось пізно ввечері ця селянка проїжджала верхи неподалік Каменю Перепочинку. Яскраво світив місяць, на дорозі, біля купи каміння, стояв, як вона й сподівалася, привид — ​наче не хотів її пропустити.

Проте селянка не злякалася. Коня вона теж мала сумирного й безстрашного. Під’їхавши впритул до привида, вона почала вмовляти його заспокоїтися.

— Чому ти не можеш тихо лежати собі в могилі, як належить? — ​запитала жінка. — ​Ти ж знаєш, ліпшої могили тобі не мати. І не сподівайся, що тебе поховають в освяченій землі. Ти помер оскверненим, нечистим.

Вона говорила дуже впевнено, бо ж знала, що він був лихою людиною, а тому негідний лежати на церковному кладовищі.

— Нема чого тобі вставати з могили й прагнути помсти. Ти ж знаєш, що отримав заслужену кару.

Доки говорила, привид, як їй здалося, потемнів, виразніше вималювалися його обриси, а потім начеб хотів накинутися на неї. Але й цього разу жінка не злякалася, знову заговорила з ним, твердо вирішила покласти край людським бідам.

— Якщо ж заспокоїшся, обіцяю, що мій старший син стане священником і заступить тебе на парафії. Він добра дитина й, без сумніву, стане таким слугою Божим, який наверне людські серця до Бога, а не відверне від Нього.

Уже після перших слів обіцянки жінка помітила, як привид наче розтанув у місячному сяєві, лише зосталася імлиста тінь, але з її останніми словами теж зникла.

Відтоді привида біля Каменю Перепочинку ніхто більше не бачив. Біда минула, і в Морбацці запанувало щастя й достаток. Хутір став не гіршим за інші на парафії, з’явилися нові господарські будівлі, власники жили заможно, не тривожачись за хліб свій щоденний.

Правдивість цієї історії, на думку старої пані, підтверджувалася тим, що на початку XVIII століття одного молодого хлопця послали на науку, він, по батькові Мурель, вивчився на священника, й згодом йому надали місце в парафії Емтервіка. Поселився молодий панотець у Морбацці й став там першим парохом. Усі його попередники мешкали в Сюнне, а в Емтервік приїжджали лише в неділю на службу Божу.

Селяни дуже тішилися, що мають свого священника, а насамперед раділи, що він живе на власному хуторі, тож йому не треба будувати оселю. Хоча Морбакка була далеченько від церкви, цей недолік урівноважувався тим, що, завдяки власності, він був заможним і незалежним чоловіком.

Платня священника невелика, більше частина залишалася пробстові в Сюнне. Був би священник злидарем, якби не Морбакка.

Щоб така вигідна і парафіянам, і священникові ситуація збереглася, перший священник з Морбакки видав одну зі своїх доньок за священника на ім’я Люселіус. Згодом той успадкував і хутір, і посаду.

Люселіус вчинив так само. Видав свою доньку за пароха Еріка Веннервіка й теж заповів зятеві садибу й посаду.

Стара господиня розповідала, що всі визнавали таку традицію правильною і гідною продовження. Навіть парохові доньки, на її думку, були задоволені й щасливі.

Парох Веннервік

Стара пані також розповіла економці, що розбудували Морбакку саме три перші священник — ​Мурель, Люселіус і Веннервік.

У їхні часи це був усього лиш звичайний селянський хутір, і хоч великий та заможний, нічим не відрізнявся від інших осель: стайня на десять корів і конюшня на двох коней — ​ото й усе. У житловому будинку одна-єдина простора кімната, де днювали й ночували господарі та челядь, а ще маленька «чорна кухня» з огнищем посередині. На хуторі було ще багато будівель: комора на підпорах для провіанту, лазня, солодівня, де готували солод для пивоваріння, кузня, тік і стодола, де зберігалося сіно. Але все дуже маленьких розмірів, бо й сам хутір був тоді невеличкий, оброблялися лише ближні ділянки.

Стара пані дивувалася, мовляв, важко уявити, як ці троє священників примудрилися збудувати конюшню на десятеро коней і стайню на тридцятеро корів, а також великі стодоли на сіно, комори, дровітню — ​усе вважали потрібним у господарстві. Пивоварня і кімнатка при ній, де розташовувалася контора, збереглися донині, як і молочарня, ткацька майстерня та житло розпорядника хутора.

Наостанок — ​у самому кінці 1790-х — ​батько старої господині, парох Веннервік, збудував новий житловий будинок. Як порівняти з усім іншим, то був дуже скромний дім. Парох вдовольнився одноповерховою будівлею з кухнею, чотирма кімнатами внизу і двома на піддашші. Але й кухня, і всі приміщення були світлими, просторими й такими милими, що затишок відчувався уже з порога.

Саме парох висадив на північному боці будинку великий сад з плодовими деревами й заклав город, де росли запашні трави, а ще перед фасадом облаштував маленький розарій. Розповідали, що він виріс у родині садівника й городника, тож знав цю справу. Деякі невеличкі трояндові кущі і яблуні, які досі ростуть в сільських садибах Емтервіка, теж він посадив.

Юнаком майбутній священник учителював у великому панському маєтку й відтоді, за словами старої пані, полюбив парканці й хвіртки. У Морбацці парох Веннервік обгородив штахетним білим парканом з гарними хвірточками й розарій, і город. Звернувши з дороги на алею, треба було спершу відчинити великі, гарні ворота. Обабіч алеї тягнулися господарські будівлі, теж обгороджені парканцями з хвіртками, як і головний будинок.

Діти любили слухати оповідки про пароха Веннервіка. В конторі вони знайшли в стінній шафі книжки грецькою та латиною, підписані його іменем, а ще переписані його рукою вірші Бельмана й Леопольда[1]. Діти знали, що фортепіано й гітара з’явилися на хуторі при парохові, тож мали дуже гарне уявлення про нього. Про священника розповідала не лише економка, але й батько і тітки. Парох був приязною людиною з добрими манерами, старався ошатно вдягатися, і любив не лише квіти та яблука, але й, судячи з усього, птахів, бо саме він спорудив восьмигранний голубник на зеленому моріжку під кухонним вікном. Діти розуміли, що йому хотілося, щоби Морбакка була гарним і затишним місцем. Священники, які мешкали там до нього, жили здебільшого простим, сільським життям, він же змінив підхід, завів такі-сякі господарські порядки, збагатив і полегшив життя.

З часів пароха Веннервіка в садибі збереглася картина, написана олійними фарбами, — ​портрет дівчини, яку він кохав у юності, багатої та родовитої панянки з Вестерґьотланда. Він був домашнім учителем її братів. До його появи в домі дівчина ніколи не зустрічала вродливішого юнака й закохалася у нього, а він, звісно, у неї. Вони шепотілися про свої почуття у потаємних альтанках палацового парку й присягалися до віку кохати одне одного. Та одного разу їх спіймали на гарячому, і молодого вчителя негайно звільнили.

На пам’ять про перші юнацькі мрії у Веннервіка залишився портрет коханої, хоч і не бозна-який вдалий, бо в оточенні панянки не знайшлося доброго художника. Личко під припудреним волоссям здавалося напруженим і невиразним — ​чи то обличчя, а чи гарна маска.

І личко, і голівка мали шляхетні форми, а для того, хто на власні очі бачив сяйливі очі й усміх на устах, портрет, напевно, видавався прекрасним.

Мабуть, сільський парох черпав у тій картині силу, яка спонукала його заквітчати свій дім, поселити біля нього птахів і скрасити життя музикою та старовинними піснями.

Гусак

Лише один вчинок пароха Веннервіка діти не схвалювали. На схилі віку він одружився зі старою дівкою Ракліц, економкою, яка раз по раз змінювала місця служби, бо ніде не могла вжитися зі злючими господинями маєтків, аж доки сама стала такою ж злющою, як вони.

Якщо вже парохові так припекло одружуватися, то мав би хоч подумати, як захистити свою милу донечку від мачухи. А мачуха поштуркувалася дитиною, як хотіла, карала, била й звалювала на неї непосильну роботу. Ось цього діти ніяк не могли подарувати парохові. І невимовно раділи, коли старий цап одного разу так напився бражки, що збив з ніг саму пані Ракліц і перевернув сулію з самогоном.

Так само вони ставали на бік базарної юрби, яка цупила в пані Ракліц товар на торговиці в Омберґсгеді і викрикувала, що морбаккський парох добра людина, він нізащо не вимагав би грошей у бідняків за свої яблука.

Та найбільше діти захоплювалися спритним злодюжкою, який зумів відімкнути комору з провізією, хоч злюка-господиня й повісила там новий тяжкий замок, який більше пасував би для тюрми.

І ледь не плакали за великим гусаком.

Одного погожого квітневого дня у часи пані Ракліц випустили попастися цілу зграю гусок. Саме тоді високо в небі пролітали з голосним ґелґотанням дикі гуси. Свійські гуси відкликнулися, залопотіли крилами, але так буває щовесни, тож нікому й на думку не спало зачинити їх в стаєнці.

Зграї гусей летіли одна за одною, а домашні гуси дедалі більше хвилювалися. Аж раптом великий гусак злетів угору й приєднався до зграї диких родичів.

У Морбацці сподівалися, що він невдовзі повернеться, але той не повернувся. Полетів геть. Так і не з’явився, і всі подумали, що вже ніколи його більше не побачать. Мабуть, став здобиччю лисиці або орла, казали мешканці Морбакки, а може, не приведи лихо, впав на землю з розірваними легенями. Свійський гусак ніяк не зміг би дістатися з дикою зграєю до далекої Півночі.

Усе літо про втікача нічого не було чутно. Надійшла осінь, дикі гуси знову потягнулися ключами над головами — ​з ґелґотанням і закличними криками. Домашні птахи, які гуляли на лузі, відповідали їм, лопочучи крилами.

Пані Ракліц завважила хвилювання своїх гусок і вирішила вчинити мудріше, ніж минулого разу: веліла пасербиці, Лісі Майї, притьмом бігти на задвірок, щоб посадити птиць під замок. Ліса Майя поквапилася виконувати наказ, та щойно вийшла на моріжок, як почула над головою голосний ґелґіт. Вона й стямитися не встигла, як на лужок сіла купа диких птахів. Попереду дибав перевальцем великий білий гусак, за ним — ​сіра дика гуска й дев’ятеро строкатих гусяток. Парохова донька й ворухнутися не сміла, щоб їх не сполохати. Тільки обережно відхилила двері стаєнки й сховалася за ними.

Гусак рушив просто на задвір’я, сімейство — ​за ним. Ліса Майя сторожко визирнула з-за дверей. Білий гусак почимчикував до гусячого загону, покликав за собою решту. Потім показав своїй родині дорогу до корита з кормом — ​вівсом та водою, почав пригощатися. Ніби казав: «Дивіться, ось це мені звичне. Ось так я жив усе життя. Ніяких турбот, їж собі з повного корита».

Ліса Майя Веннервік прослизнула вслід за гусьми, і, як тільки вони опинилися у загоні, зачинила хвіртку.

— Матінко, ходіть і погляньте! Гусак, який полетів від нас навесні, повернувся з дикою гускою і дев’ятьма гусенятами!

Вочевидь, до кінця свого життя дівчинка жалкувала, що замкнула гусака в загоні й розповіла мачусі про його повернення. Бо пані Ракліц мовчки взяла ніж, яким різали гусок, і ще до вечора і розкішний білий гусак, і дика гуска, і всі дев’ятеро гусенят лежали мертві й обпатрані.

— Добре ж матінка відплатила нашому гусакові, який повернувся додому та ще й привів купу гарних гусок, — ​промовила Ліса Майя, а більше сказати не посміла.

— А це щоб іншим гускам була наука. Хай знають, що з ними буде, якщо надумають повстати проти мене й полетіти геть, — ​відповіла пані Ракліц зі злісною посмішкою на губах.

Леммінги

Пані Ракліц і за життя батька Ліси Майї погано ставилася до пасербиці, а коли в 1801 році парох Веннервік помер, і вона стала повноправною господинею Морбакки, стала ще жорстокішою і вимогливішою. Дівчина була майже її рабою, не мала ніде ні захисту, ні підтримки. Сімнадцятилітня Ліса Майя була занадто юною, щоб протистояти розумній і хитрій старій мачусі. Звісно, вона мала брата, але той увесь рік жив і навчався в Упсалі, тож яка з нього поміч.

Невдовзі між мачухою і пасербицею спалахнула справжня війна. Пані Ракліц хотіла, щоб Ліса Майя, за давнім звичаєм, вийшла заміж за священника, який би зайняв батькову посаду. Але дівчина не погоджувалася. Не слухала ні мачухи, ні парафіян, які вважали похвальним давній порядок. Донька пароха мала на це свою, особливу, точку зору. Вона не хотіла одружуватися з чоловіком лише через те, що той був священником в Емтервіку. Хотіла вийти заміж за людину, яку змогла б кохати.

Новий парох дуже прагнув цього шлюбу й зумів підкотитися до мачухи, а та ласкою і погрозами намагалася йому спряти. Однак парохова донька вперто стояла на своєму. Тоді пані Ракліц вирішила поїхати в Еєрвік, до лаґмана[2] Санделіна, який був опікуном Ліси Майї, і поговорити ще й з ним.

Так і вчинила. Звісно ж, лаґман з дружиною підтримали її. Обоє добре знали пані Ракліц. Вона багато років служила економкою в Еєрвіку, і вони вважали її розумною та розсудливою жінкою. Ясна річ — ​вона має рацію: за давнім звичаєм парохова донька з Морбакки повинна вийти заміж за емтервікського священника. Про щось інше навіть думати годі.

Як уже мовилося, пані Ракліц чудово знали в Еєрвіку. Її запросили на вечерю, потім жінки ще довго бесідували, аж десь об одинадцятій гостя вирушила додому. Ніч була ясна, яскраво світив місяць, тож можна було не боятися, що з нею щось станеться у дорозі.

Покидаючи Еєрвік, пані Ракліц почувалася вдоволеною. Її гостинно прийняли, і лаґман підтримав її намір видати Лісу Майю за священника.

Двоколісний повіз жваво котився дорогою, що вела в Сюнне понад берегом озера Фрюкен, а пані Ракліц тим часом обдумувала, як мучитиме й уламуватиме бідолашну пасербицю. Це ж задля її добра, хоч вона того й не розуміє. Пані Ракліц не відчувала жодних докорів сумління.

Раптом Вороний шарпнувся убік та так різко, що ледь не перевернув повіз. Кінь поніс. Помчав геть з дороги, через канаву, і, лишень тоді як вилетів на поле, Цибатий Бенґт зумів його стримати. Урешті-решт, конюхові пощастило приборкати Вороного, але той усе ще дрібно дрижав. Щоправда, стояв на місці, тільки ногами перебирав, а тоді раптом заіржав, мов заволав від болю, чого з кіньми не буває, і став дибки. Годі було й думати повернути його на дорогу. Коли Цибатий Бенґт спробував скерувати його вперед, кінь почав бити задніми копитами, ледь не розніс повіз у друзки.

— Що таке? Що сталося? — ​закричала пані Ракліц, боляче хапнувши конюха за руку. — ​Коняка геть здуріла!

— Цей кінь розумніший за нас з вами, пані, — ​промовив конюх. — ​Він не здурів. Просто бачить те, чого нам не дано бачити.

Вороний позадкував, нюшкуючи землю, фиркав і сахався: йому було байдуже до повоза й людей. На щастя, вони опинилися на полі, де влітку росло жито, а після жнив залишилася рівна стерня. Повіз ще тримався на колесах, але вони помітили, що наближаються до глибокої канави. Вороний зупинився майже на самому краю, коли, вочевидь, вирішив, що небезпека позаду. Стояв спокійно, нікуди не рвався, лише безугавно фиркав.

— Ви, пані, ліпше вилізли би, — ​сказав Цибатий Бенґт. — ​А я спробую силоміць провести Вороного повз те, що він бачить, хай би що то було.

Паніматка опустила підніжку, хотіла ступити на землю, але раптом з криком відсмикнула ногу, швидко знову сіла на сидіння.

— Не можу вилізти. Там щось ворушиться.

— Ви що, пані, теж здуріли? Що там може ворушитися?

— Усе поле ворушиться, уся земля ворушиться, — ​тремтячим, плаксивим голосом відповіла пані Ракліц.

— Тьфу!

Цибатий Бенґт зістрибнув з передка. Він гадав собі, що Вороний боїться привида, який заступив їм шлях, а привиди з’являються здебільшого з повітря. Ніколи не чув, щоб вони з землі виповзали. Та, про всяке, миттю сів на передок, не мав бажання ступати на землю, бо вона справді ворушилася, як і казала паніматка. Не дрижала, як під час землетрусу, не втікала з-під ніг, як при ґрунтовому зсуві — ​ні! Здавалося, що кожна скиба землі на полі дістала ноги й рухалася у бік озера.

Люді в повозі, ледь живі від страху, дивилися на землю. І врешті розгледіли, що поле всуціль укрите рухливими маленькими звірками, однак страху менше не стало. Не інакше, як щось протиприродне й містичне, бо звідки б узятися такій тьмі-тьмущій звірини? Кожний клаптик землі на полі ворушиться і рухається.

Уся навала звірят, чи не знати й кого, перебралася з канави на дорогу, а з дороги покотилася просто під кручу, в озеро. Які ж звірята будуть так поводитися?

Якби вони були створіннями Божими, то їх потік давно б скінчився. Але ж ні, біжать безконечною юрмою через поле на дорогу й далі в озеро. Полічити їх неможливо. Одним словом, тьма.

Вороний начеб заспокоївся. Лише як звірята забігали йому під ноги, фиркав і задкував. Не заспокоїлася лише пані Ракліц. Вона щось бурмотіла сама до себе й цокотіла зубами. Принаймні завмерла й притихла, доки вони стояли на полі. Але Вороний не мав бажання простояти так усю ніч і сам поволі рушив далі, нога за ногою. Переставляв копита обережно, та все ж просувався уперед.

Дивні звірята не оминали ні коня, ні повозу. Під колесами захрустіло, коли вони давили маленькі тільця.

Почувши хрускіт, пані аж підстрибнула, зірвалася на рівні ноги й почала нажахано репетувати.

Цибатий Бенґт схопив її за руку, щоб та, бува, не випала з повозу.

— Вони на мене нападуть, вони заберуть мене з собою. Вони вже на колесах і на підніжці! Вони вже тут!

Кінь пришвидшив крок. Повіз рухався поштовхами, але впевнено: довкола все хрустіло й хрумкало, коли колеса давили звірину.

— Вони вже в повозі, у повозі! — ​верещала пані Ракліц, вистрибнувши з ногами на сидіння. — ​Вони смикають мене за спідницю, вони потягнуть мене в озеро!

Цибатому Бенґтові довелося теж встати, щоб втримати господиню.

— Задля справедливості на світі не варто було б вас тримати, хай би собі падали — ​за злобу вашу, — ​буркнув він, але пані з рук не випускав.

Нарешті вони знову виїхали на дорогу, запруджену ворухкими тільцями. Довелося далі їх давити. Та ось Вороний зупинився і радісно заіржав.

— Ну, ось, усе позаду. Сідайте, пані! Не стовбичте тут!

Однак пані Ракліц було не так легко заспокоїти.

— Вони в повозі, вони лізуть під спідницю, тягнуть мене за собою в озеро! — ​кричала вона далі.

Цибатий Бенґт підняв стару жінку й посадив на сидіння. Вона випручувалася, а він не наважувався її відпустити.

— Вйо, Вороний! Сам знайдеш дорогу додому й без віжок.

Вороний рушив з місця. Пані Ракліц трусилася від схлипів і водно повторювала, що звірина дряпається по колесах і норовить залізти в повіз.

— Скачи, Вороний! — ​прикрикнув Цибатий Бенґт. — ​Бо ще з глузду з’їде, доки додому доберемося!

Вороний, певно, зрозумів. Зрештою, він і сам хотів якнайскоріше дістатися конюшні, до ясел, тож побіг рівною риссю вгору-вниз по пагорбах.

Чоло Цибатого Бенґта зросив холодний піт. Він намагався переконати господиню, що небезпека вже позаду, але вона йому не вірила.

— Ти добра людина, Бенґте, — ​сказала вона, ридма ридаючи. — ​Але не треба мене обманювати, наче ми врятовані. Я чую їх, я бачу, як вона біжать за нами вслід, хочуть затягнути мене в озеро.

Коли повіз нарешті зупинився перед ґанком в Морбацці й одна зі служниць підійшла, щоб допомогти паніматці зійти на землю, та навідріз відмовилася вилазити.

— Ні, не ти! — ​скрикнула пані Ракліц. — ​Тобі не під силу врятувати мене від них!

Служниця злякано відсахнулася. Надто вже дивно поводилася господиня.

— Приведи парохову доньку! Приведи Лісу Майю! Лише вона впорається з нечистою силою!

— Мамзель Ліса Майя уже лягла, — ​сказала служниця.

— Попроси, щоб прийшла! — ​втрутився Цибатий Бенґт. — ​Скажи, паніматку сильно налякали в дорозі.

Пані Ракліц дрібно тремтіла в повозі, доки Ліса Майя, бігцем одягнувшись, не вийшла надвір.

— Хай Господь тебе благословить! — ​пані Ракліц простягнула до неї руки. — ​Допоможи мені! Не затаюй на мене кривди! Я ніколи більше не буду до тебе жорстокою!

— Що сталося, матінко?

— Підійди й подай мені руку! — ​попросила мачуха. — ​Тримай мене, доки не зійду з повозу. Не дай їм мене забрати! Тобі вони нічого не заподіють! Ти маєш над ними владу!

Ступивши на землю, мачуха впала на груди пасербиці.

— Ні на крок не відходь від мене! Ніколи! Не сердься! Можеш вийти заміж, за кого забажаєш, я й слова лихого не скажу.

— Вона побачила видиво на дорозі, — ​пояснив Цибатий Бенґт. — ​Усі дрібні звірята вилізли з пекла. І вона боїться, що вони женуться за нею, щоб втопити в озері Фрюкен.

Парохова донька обійняла мачуху за плечі.

— Ходімо в дім, люба матінко! Матінка уже в Морбацці. Тут матінці нічого не загрожує.

Пані Ракліц була така збуджена й налякана, що Лісі Майї доводилося примовляти до неї, мов до малої дитини. Вона завела мачуху до кімнати й вклала в ліжко. Не могла відлучитися від неї ні на крок, сиділа поруч, тримаючи за руку й до світання вислуховуючи її жалі.

Після тієї ночі пані Ракліц мов підмінили, вона стала дуже привітною до пасербиці. І вже не була такою, як колись, майже не виходила зі своєї кімнати, дозволяючи Лісі Майї керувати господарством. Не відмовлялася допомогти перед святом чи приїздом гостей, але тільки в будинку.

Так пані Ракліц дожила до 1835 року. Хтозна, чи по-справжньому подружилася з пасербицею, та, коли Ліса Майя врешті вийшла заміж, і вдома з’явилися малята, пані дуже їх полюбила. Діти щодня забігали до неї в кімнату привітатися. Ще вона дуже любила каву й просила постійно підтримувати вогонь в кахельній грубці, щоб заварювати собі духмяний напій.

Пані Ракліц і дітей запрошувала на каву, але їхня мама цього не схвалювала, навряд чи дітям корисна кава, і просто заборонила її куштувати.

На другий день дві молодші донечки, Нана й Лувіса, навідалися, як завжди, в бабусину кімнатку, а коли повернулися, від обох здалеку пахло кавою.

— То чим сьогодні вас пригощала бабуся? — ​запитала мама.

— Кашею, мамусю, — ​одностайно, впевнено відповіли дівчатка.

— У чому ж ви зварили кашу?

— У кавнику, мамусю!

Маленькі хитрунки відповіли так простодушно, що мама мимоволі засміялася.

Водяник

На південь від Морбакки є місцини, де природа гарніша й розмаїтіша, ніж на півночі парафії.

Там Фрюкен вгризається у суходіл глибокими бухтами, одна попри одну, береги там родючі, до води збігають листяні ліси й де‑не-де стоять мальовничі старовинні хутори. Між бухтами — ​скелясті миси, порослі лісом, такі негостинні й дикі, що нікому й на думку не спадало розчищати їх під ниви чи будувати житло.

Якось улітку Ліса Майя Веннервік вирушила верхи в Бьоссвік, найпівденнішу з бухт, щоб замовити смачні груші, які добре там визрівали в затишку пагорбів. Мешканці Бьоссвіка гарно її прийняли, запрошували на гостину, тож додому вона вибралася доволі пізно.

Дівчина не боялася повертатися самотою у світлу літню ніч. Їхала поволі, ніяк не могла досхочу насолодитися нічною красою. То вона опинялася на високому гребені, у лісовій гущавині, де панувала така пітьма, що їй здавалося, ніби з хащі ось-ось вигулькнуть розбійники або ведмеді стягнуть її з сідла. То спускалася у світлі долини з росистими луками, стрункими берізками та білими, мерехтливими озерцями. Небо рожевіло від заходу сонця, віддзеркалюючись у водній гладіні. Їй ще не доводилося бачити такої розкішної ночі.

На березі однієї з заплав Ліса Майя побачила великого гарного коня, який пасся у траві. Він був сірий, у яблуках по всьому тілу, з такою довгою гривою, що вона торкалася землі, і пишний хвіст, товстий, мов житній сніп, теж звисав до самого долу; з широким крупом, високою холкою, ясноокий, зі стрункими ногами й невеличкою головою. Білі копита виблискували сріблом, коли кінь підіймав ноги з трави.

Ліса Майя неквапливо спустилася униз схилом, Вороний ступав кроком до вигону, де випасався кінь. Вона підійшла зовсім близько, їх відділяла лише загорода. Ліса Майя могла б простягнути руку, щоб погладити красеня по крупу.

Досі кінь не звертав на вершницю уваги. Але тепер підвів голову й глянув на юну дівчину.

Ліса Майя була така вродлива, що парубки кидали сокири, коси й усякий реманент і бігли до дороги, стовбичили там біля загород, доки красуня проїжджала повз них верхи.

І ось, коли жеребець у яблуках звів на неї свій погляд, їй здалося, що в його очах зблисло таке ж захоплення, як у сільських парубків, які звисали з жердин загороди!

Якусь мить він дивився на неї, потім рвучко розвернувся і поскакав галопом геть, лишень грива розвівалася і хвіст задерся. Промчав через усю луку й, на превеликий жах дівчини, з розгону шугонув в озеро. Дно бухти було пологе, і коли кінь помчав по воді, навколо нього снопами здійнялися бризки, наче шумовиння на водоспаді. І раптом він зник.

Ліса Майя злякалася, що сталася біда, що кінь на шаленому бігу впав на глибину й ось-ось потоне. Вона почекала секунду, але кінь не виринув. Гладінь озера була рівна, мов дзеркало.

Ліса Майя захотіла підступити ближче до води й, якщо можливо, врятувати прекрасне створіння від смерті. Як вчинити, не знала, але прекраснішого коня вона ще на світі не бачила; не могла безпорадно стояти на дорозі, навіть не спробувавши йому допомогти.

Ліса Майя натягнула повід, розвернула Вороного до загороди, й вдарила його по крупі нагайкою, змушуючи перестрибнути жердя. Однак Вороний був з тих коней, у яких розуму більше, ніж у людини. Замість стрибати через загороду, він стрілою помчав додому. Сидячи високо в сідлі, дівчина не мала великої влади над своїм жеребцем і швидко збагнула, що цього разу змусити його до послуху їй не вдасться. Вороний знав, чого хоче. І знав, що то був за кінь, якого вона хотіла врятувати з озера.

Опинившись на вершині наступного пагорба, у темряві густого смерекового лісу, Ліса Майя теж здогадалася, кого побачила на лузі. Вона ж чимало чула про непідкутого сріблясто-сірого коня з довгою гривою. То був не інакше, як сам Водяник.

Вдома, у Морбацці, Ліса Майя розповіла про свою пригоду. Ніхто й не сумнівався, що вона справді зустріла Водяника, і тепер усім мешканцям хутора треба берегтися, бо, мабуть, комусь з них судилося невдовзі потонути.

Однак в околицях Морбакки озер не було, а озерце на захід від садиби пересохло, навіть від болота сліду не зосталося. Колись повноводна, небезпечна річка обміліла і влітку більше скидалася на сумирний струмок.

А в серпні біда таки сталася. Коли ночі стали довшими, а над річкою і лугами слався туман, один старший чоловік повертався поночі в Морбакку, саме з західного боку долини. Кого він зустрів і що побачив у тумані, нікому не відомо, але тієї ночі він так і не дійшов додому. Наступного дня його знайшли мертвим у маленькій річечці, такій мілкій, що вода ледь покривала тіло. Той старий був трохи несповна розуму, за ним особливо ніхто не тужив, але всі впевнилися, що Ліса Майя направду бачила Водяника. Якби вона того вечора пішла за ним до Фрюкена, він безжально затягнув би її на дно.

Полковий писар

Навряд чи пані Ракліц зовсім змінилася, бо стара економка не втомлювалася повторювати дітям, як пощастило мамзель Лісі Майї, що вона вийшла заміж за такого чудового чоловіка, як полковий писар Даніель Лаґерльоф. Він не був заможним, зате розумним, добрим і шляхетним. І він став їй опорою у житті.

Не священник, звісно, але його батько, і дід, і прадід були священниками, і всі одружувалися з доньками священників, тож він був родичем усіх церковних сімейств у Вермланді. Таланту проповідника й оратора він не успадкував від предків, зате вміння керувати й порядкувати в парафії мав у крові. Емтервікські мешканці, які спочатку незлюбили писаря за те, що він одружився з пароховою донькою і тим самим порушив давні звичаї, швидко звикли доручати йому всі справи на парафії.

Діти дуже дивувалися, чуючи від економки такі розповіді. Вони знали історії про свого діда по татові, які ходили серед місцевого люду. Він начеб чудово грав на скрипці, а в молоді роки страждав від важкого смутку, тож не витримав і покинув рідний дім.

Однак стара економка такі чутки категорично заперечувала. Полковому писареві нічого не бракувало! І хто це дітям такого наговорив! Так, він, звісно, подовгу не бував удома, але ж завжди їздив з необхідності, бо посада змушувала до поїздок. Полковий писар мусив раз на рік об’їжджати весь Вермланд, збираючи військовий податок. По-друге, він не лише виконував обов’язки полкового писаря, а ще управляв фабрикою у Чюмсберґу аж біля норвезького кордону — ​туди теж доводилося їздити. І нарешті, по-третє, він здобув таку добру славу, що його всюди просили бути опікуном або розпорядником майна. Найбільше клопоту мав з опікою над пані Санделін, дружиною судді з Еєрвіка, яка успадкувала сім фабрик від їхнього власника Антонссона. Писар не один місяць просидів на цих фабриках на захід від Фрюкена, упорядковуючи документацію.

Та щойно давали змогу обставини, він квапився додому, в Морбакку. Іноді, повертаючись рано-вранці, брав скрипку й, стоячи під вікном, будив дружину своєю грою.

Ось це чиста правда. А те, що він нібито надовго втікав з дому, і ніхто не знав, де він волочиться, людські вигадки. Просто місцеві мешканці помічали, що Морбаккою заправляє здебільшого господиня хутора.

З часом дітям надокучило слухати, яким поважним і розважливим був їхній дід. І все ж не могли не вірити словам старої економки.

Одного вечора батьки поїхали в гості. Покоївка, якій веліли не лягати спати й дочекатися їх з гостини, умовила нову няньку Майю, яку взяли замість Товстої Кайси, посидіти з нею.

Вони розвели вогонь у кахельній грубці в дитячій кімнаті, зсунули докупи дитячі червоні стільчики й пошепки розмовляли, щоб не розбудити дівчаток, котрі спали у своїх ліжечках.

Раптом двері відчинилися, і на порозі постала стара економка. Вона стривожилася, що ніде не могла знайти покоївку, шукала її по всьому будинку.

Економка теж примостилася біля грубки. Однаково не засне, доки господарі щасливо не повернуться додому.

Коли вони втрьох затишно повсідалися біля вогню, служниці, користуючись нагодою, запитали в економки поради в одній важливій справі.

— Ми з Ліндою надумали зварити сонну кашу, — ​почала нянька Майя. — ​Ось тільки не знаємо, чи буде від неї користь.

Отак спокусили стару економку розповісти, як мамзель Ліса Майя Веннервік спекла сонний млинець.

Останнього Різдва за життя пароха Веннервіка Ліса Майя заходилася пекти сонний млинець на новорічний вечір. Їй тоді виповнилося сімнадцять, саме час думати про заміжжя. Вона замішала три ложки води, три ложки молока й три ложки солі, виклала суміш на залізну бритванку; з’їла, скільки подужала, й лягла спати. Проте ніяк не могла заснути — ​дуже мучила спрага після солоного млинця, а пити перед сном було, як відомо, заборонено.

Коли прокинулася вранці, не могла згадати, чи їй щось снилося. Але трохи пізніше, удень, вийшла на ґанок і завмерла, мов громом вражена. Згадала, що вночі вві сні стояла на цьому ж місці, і до неї підійшли двоє чужинців, молодий і старий. Старий сказав, що він пробст Лаґерльоф з Арвіки, прийшов зі своїм сином, щоб запитати, чи не мучить її спрага й чи не хотіла б вона випити ковток води.

Юнак ступив наперед і, простягнувши склянку, запропонував їй напитися. Ліса Майя дуже зраділа, побачивши прозору, свіжу воду, бо спрага палила горло навіть уві сні.

На тому сон урвався, а вона від першої миті вже знала, хто стане їй шлюбним чоловіком, бо той, хто прийшов уві сні й запропонував води після солоного сонного млинця, буде її нареченим.

Мамзель Ліса Майя багато думала, як усе відбуватиметься, бо тоді не знала нікого на прізвище Лаґерльоф. Та ось невдовзі після новоріччя на подвір’я завернули сани. Вона стояла біля вікна і, коли побачила, хто приїхав, скрикнула й схопила за руку економку.

— Приїхав той, хто мені наснився, — ​сказала Ліса Майя. — ​Ось побачиш, його звати Лаґерльоф.

Так і сталося. Гостя справді звали Даніелем Лаґерльофом. Він управляв фабрикою у Чюмсберґу й саме зараз закуповував сіно.

Побачивши його, мамзель Ліса Майя спочатку злякалася, бо був він негарний, сумовитий і похмурий — ​як такого покохати?

Він заночував у Морбацці, а вранці наймит приніс чудернацьку звістку: двоє вовків і лис упали в лисячу яму-пастку. Доки хуторяни ламали собі голову, як добути звірину, управитель з Чюмсберґа зістрибнув на дно ями з самим лише ціпком, двома ударами оглушив вовків, зачепив на шиї мотузки, і тоді їх змогли витягнути.

Хоробрість гостя справила на мамзель Лісу Майю таке неймовірне враження, що вона відразу ж стала до нього прихильнішою і сказала собі, що хоче за мужа саме його й нікого більше.

Управитель Лаґерльоф закохався у дівчину з першого погляду, тільки ж не видав своїх почуттів. Раніше він уже був заручений, але наречена померла, тож він вирішив залишатися їй вірним і ні про яку іншу дівчину навіть не думати.

Хай там як, а тієї зими він кілька разів приїжджав у Морбакку за сіном. Там і почув, як важко жилося мамзель Лісі Майї з мачухою. Він жалів дівчину, дуже хотів їй допомогти, але сам посвататися не міг через покійну наречену, тож надумав, що одружитися з нею треба його братові, Елуфові, який служив священником десь у північних лісах.

Даніель Лаґерльоф влаштував зустріч брата з мамзель Лісою Майєю. Але з того нічого доброго не вийшло. Священник так закохався у дівчину, що відтоді все життя ні про кого й думати не міг, а вона кохала Даніеля і нікого більше не хотіла.

Щоправда, парох Лаґерльоф навіть посвататися до неї не встиг. Отримав наказ від єпископа одружитися з жінкою, яка багато років жила в його домі і якій він обіцяв одружитися. Не інакше, як пані Ракліц доклала до цього руку. От і сталася біда. Втративши мамзель Лісу Майю, парох Елуф тяжко запив і геть опустився, хоча раніше був чудовою, доброю людиною.

Даніель Лаґерльоф не мав більше кого запропонувати замість себе. Щоб допомогти пароховій доньці з Морбакки, мусив хіба сам з нею одружитися. До того ж він, напевно, вирішив, що важливіше допомогти живій людині, ніж тужити за померлою, і таки посватався до Ліси Майї.

Мамзель Ліса Майя не тямилася від щастя, думала, що тепер усі її біди залишаться позаду, однак невдовзі завважила, що її наречений почав дивно поводитися, наче уникав її. У Морбакку він заїжджав нечасто й міг годинами сидіти мовчки, просто дивлячись на неї. Або ж брав скрипку й грав до самого від’їзду.

Зрештою, почав з’являтися у Морбацці так зрідка, що вона, бувало, й увесь рік його не бачила.

Іноді запитувала нареченого, коли ж вони одружаться, а він завжди мав якусь відмовку. Спершу казав, що треба зачекати, доки він заробить достатньо грошей, щоб викупити Морбакку в її співспадкоємців. Іншого разу пояснював, що повинен допомогти своїм братам, які навчалися в Лунді, або ж відкладав одруження, доки йому, можливо, пощастить отримати посаду полкового писаря. Усе відкладав і відкладав. То писанини купа, то поїздок багато.

Урешті-решт, уже ніхто, окрім самої мамзель Ліси Майї, не вірив, що вони коли-небудь візьмуть шлюб. І це було дуже недобре, бо молоді панове з Емтервіка й Сюнне зачастили в Морбакку свататися. Ліса Майя давала їм зрозуміти, що шансів вони не мають, але декотрі виявилися такими наполегливими, що однаково приїжджали, а коли вона заборонила їм з’являтися на хуторі, чатували на неї на узліссі, чекаючи, доки дівчина проїжджатиме тим шляхом.

Усе погане, що знали про Даніеля Лаґерльофа, обов’язково їй розповідали. То казали, що він злигався з покидьками й п’яницями, які нишпорили по околицях і спустошували сусідні садиби, жахаючи добропорядних господарів, то доносили, ніби він волочиться лісами, мов дикий звір.

Дехто дошкульно шпигав її, мовляв, управитель Лаґерльоф уже отримав посаду писаря, то міг би й одружитися з нею, якщо вона йому ще не надокучила. Інші лякали чутками, ніби він упадає за донькою отого Фінна-Еріка, який найбагатший на всю країну.

Жодні плітки анітрохи не зачіпали Лісу Майю, вона вірила в передбачення, яке їй одного разу наснилося.

Та якось до неї дійшли чутки, що її наречений начеб сказав: якби він звільнився від заручин, то поїхав би в чужі краї, щоб по-справжньому навчитися грати на скрипці.

Ось ця звістка вразила її найбільше, і вона пішла поговорити з Цибатим Бенґтом.

— Слухай, Бенґте! Візьми бричку й поїдь в Чюмсберґ за полковим писарем. Скажи, що я хочу з ним поговорити.

— Та я можу поїхати, — ​відповів Бенґт. — ​Але як маю вчинити, якщо він не погодиться?

— Скажи, що тобі заборонено повертатися без нього.

І Цибатий Бенґт поїхав.

До Чюмсберґа день їзди, тож Бенґт повернувся додому аж надвечір наступного дня і таки привіз полкового писаря.

Мамзель Ліса Майя, як завжди, сердечно його прийняла. Запросила у вітальню, посадила на канапу, щоб відпочив після важкої дороги, сказала, що миттю накриє стіл для вечері, бо ж він напевно голодний.

Даніель Лаґерльоф неспокійно міряв кроками кімнату, мав нетерплячий і похмурий вигляд. Здавалося, тільки й чекав слушної нагоди, щоб чкурнути геть.

Коли вони вдвох сіли вечеряти, Ліса Майя звернулася до нього — ​тієї ж миті, як економка ввійшла зі стравами, ніби її чекала — ​і запитала, чи правда, що він хотів би розірвати заручини.

— О, так! — ​так само похмуро відповів Даніель.

Йому справді цього хочеться, Ліса Майя давно мала б здогадатися.

Дівчина враз спалахнула рум’янцем і сказала, що не запитувала про це раніше, бо твердо вірила: вони створені одне для одного.

Даніель криво всміхнувся, запитав, що вона має на увазі.

Ліса Майя почервоніла ще більше й розповіла, як спекла під Новий рік сонний млинець, а потім побачила уві сні його та його батька, і переповіла, що їй сказав батько.

Даніель Лаґерльоф відклав ніж та виделку й спантеличено глянув на неї.

— Ти все вигадала, — ​буркнув він.

— Можеш запитати Майю Персдоттер, як я відразу тебе впізнала, назвала твоє ім’я, а ти ще й з саней не встиг встати. Тоді, коли вперше приїхав у Морбакку, щоб купити сіна, — ​відповіла Ліса Майя, обернувшись до економки, яка саме ставила на стіл вечерю.

— Чому ти раніше про це не розповідала?

— Та й сам розумієш… Нічим не хотіла тебе прив’язувати, хотіла, щоб ти сам мене забажав.

Даніель замовк. Вочевидь, почуте його схвилювало.

— Ти могла б описати того чоловіка зі свого сну, який назвався пробстом Лаґерльофом з Арвіки?

— Звісно!

І Ліса Майя розповіла, яким той був на вигляд. Напевно, схожість була такою разючою, що ошелешений син аж підхопився з-за столу.

— Мій батько помер того року, коли ти народилася на світ! — ​скрикнув він. — ​Хоча й могла про нього чути.

— Я ніколи не бачила нікого з Лаґерльофів, не чула ні про тебе, ні про твого батька. Запитай Майю Персдоттер, — ​он вона стоїть біля тебе, — ​чи не чула мої численні розповіді про той сон!

Даніель став перед Лісою Майєю.

— Якби ж я міг повірити!

Він пройшовся вітальнею і знову зупинився перед нею.

— Це ж означає, що мій любий батько визначив мою долю!

Що на це відповіла мамзель Ліса Майя, економка не дізналася, бо збагнула, що їй час вийти з кімнати.

Полковий писар і Ліса Майя кілька годин пробалакали між собою, а наступного дня помирилися і тієї ж осені справили весілля.

Згодом мамзель Ліса Майя розповідала економці, що на заваді писареві ставали лише меланхолія та дивні примхи. То він вважав, що несправедливо образить пам’ять своєї покійної нареченої, то згадував брата Елуфа й думав, що не годиться йому втішатися щастям, якщо брат нещасний з його провини.

Але цей сон повернув йому твердь під ногами, і він набрався сміливості вчинити те, чого бажав найбільше в житті.

З того дня він став мовби іншою людиною. Перші роки ще іноді впадав у меланхолію, але потроху заспокоївся і врівноважився. Через рік після того, як справили весілля, його брат потонув. Полковий писар довго тужив, але й туга минула.

Він і стара господиня прожили разом сорок шість років, останні тридцять років минули без непорозумінь. Не існувало на світі пари, щасливішої за них.

Діти лежали у своїх ліжечках, слухали, дивувалися і щиро раділи, бо ж досі дідусь видавався їм дерев’яним бовваном, а тепер став живою людиною.

Ополченці

Було це 1810 року. Одного вечора бабуся, батькова мати, яка вже кілька років як була одружена й мала двійко маленьких дітей, сиділа в кімнатці при кухні біля східного вікна. Уже запали сутінки, надто темно для вишивання, ще й наприкінці березня у хаті закінчувалися свічки, то вона взялася за плетіння шкарпеток — ​могла й у повній темряві плести спицями.

Раптом вона відчула нестримний потяг глянути у вікно. І не повірила своїм очам. Щойно надворі була тиха ясна ніч, а тепер завіялася завірюха. Сніг падав так густо, що ледве виднілися відсвіти полум’я у вікні наймитської хати, просто перед її вікном. Вітер сипав снігом у стіни, і за короткий час намело велетенські замети, під якими зникли кущі й парканець.

З початком завірюхи потемніло ще більше, та все ж вона змогла розгледіти, як на задвір’я садиби шугнули кілька великих звірів, і відразу збагнула, хто це. «Хай би служниці побереглися, не варто тепер виходити за дровами, — ​подумала вона. — ​Сіроманці вийшли на лови».

Раптом почувся крик, і бабуся побачила, як повз вікно проскочив величезний вовк. У його пащі тріпотіла, відчайдушно вириваючись, здобич. Бабусі здалося, що то дитина, але звідки тут узятися дитині? Її дітки спали поруч з нею, а інших дітей на хуторі не було.

Услід за першим вовком промайнув другий, теж з дитиною у зубах.

Бабуся не могла всидіти на місці. Встала так рвучко, що стілець перевернувся, кинулася на кухню, а звідти до чорного входу й надвір. І завмерла на порозі. Надворі сяяв зірками тихий і теплий весняний вечір. Ні заметілі, ні вовків. Мабуть, вона задрімала над плетивом, і все їй наснилося.

Але бабуся розуміла, що той сон віщий.

— Треба пильно наглядати за дітьми, — ​веліла вона челяді. — ​То був не просто сон, а застереження.

Однак дітям нічого не загрожувало, вони собі гарно підростали, і видиво чи сон, чи що воно було, потроху забувалося, як це часто буває.

Десь у серпні до Морбакки приплівся гурт обшарпаних вояків. У подертій формі, голодні й хворі, худющі, сама шкіра й кості, очі, наче в загнаних диких звірів. І всі з печаттю смерті.

Вони розповіли, що родом з околиць Фрюкена та інших парафій на півночі озерної долини. І ось тепер, так близько від рідної домівки, вони не раді зустрічі, навпаки, бояться, що близькі їх не впізнають. Два роки тому вони пішли з дому сильні й здорові. Що ж скажуть односельці, побачивши, що повернулися злиденними обірванцями, яким одна дорога — ​на кладовище?

На війні не воювали, лишень тинялися туди й сюди, терпіли мороз і холод, не бачили ані однієї битви, боролися хіба з хворобами й байдужим до себе ставленням.

Коли вирушали в похід, їх було багато тисяч, а потім вони гинули теж тисячами. Вояки розповідали, як багатьох з них посеред зими посадили в човни на веслах і вислали у бурхливе море. Чим закінчилася та виправа, ніхто не знав, та коли човни пристали до берега, усі веслярі були мертві, вкриті інеєм, замерзлі на смерть.

Ті, котрі вижили, пішки розбрелися додому, проте не раз, бувало, у них жбурляли камінням і гнали геть з сіл та хуторів, куди вони прибивалися.

Найдужче їх засмучувало, що не довелося повоювати й отримати смертельну кулю, натомість мусили поневірятися у житті, безмежно страждаючи.

Ополченці усвідомлювали, які нещасні на вигляд: вошиві, брудні, смердючі, відразні. Опинившись у Морбацці, вони не просили ні постелі, ні даху над головою. Їм хотілося лише відпочити в сухому місці на жмуті соломи.

У Морбацці бідолашних вояків не закидали камінням. Полкового писаря на ту мить удома не було, але дружина дозволила їм облаштуватися на задвір’ї садиби, під самим парканом. У великих казанах наварили їм каші й молочної лемішки, зібрали трохи одежини.

Хуторяни без кінця юрмилися біля їхнього табору, щоб послухати розповіді про те, чого вони зазнали. Та не всі могли розмовляти. Дехто був таким млявим, що й не відповідав на звертання. Здавалося, ніби вони не усвідомлювали, хто такі й куди прямують.

Дуже дивними були ті вояки, які так змінили свою людську подобу. Чутки про них рознеслися усією околицею, люди приходили здалеку, щоб на них подивитися.

— Отой, — ​сказав один з прибулих, який довго роздивлявся вояків, — ​каже, ніби він син Йорана Перси з Турсбю. Але я знав сина Йорана Перси. Цей анітрохи на нього не схожий.

Одного дня прийшла вдова-біднячка. Вона мешкала на маленькому орендованому хутірці далеко на півночі й ледь виборсувалася зі злиднів та голоду.

— Чи є серед вас Бьор’є Кнутссон? — ​запитала вона, довго приглядаючись до хворих ополченців.

Ніхто їй не відповів. Вояки сиділи на землі, підтягнувши ноги й опершись підборіддям на коліна. Здавалося, готові були сидіти годинами, не рухаючись.

— Якщо серед вас є Бьор’є Кнутссон, то хай би відізвався, бо він мій син, — ​знову заговорила бідна жінка.

І цього разу ніхто не озвався, навіть плечем не повів, навіть очей на неї не підвів.

— Я щодня, відколи він пішов з дому, усі сльози виплакувала, — ​вела далі бідолашна вдова. — ​Якщо він тут, то хай би признався, бо я його не впізнаю.

Але ніхто не порушив тишу, і жінка подалася геть.

Вона розповіла першому стрічному про те, що з нею сталося. Трималася спокійно, майже раділа.

— Досі я думала, що жити не зможу, якщо син не повернеться, — ​сказала вона. — ​А тепер дякую Господові, що його немає серед цих кістяків.

Ополченці відпочивали в Морбацці тиждень, а потім, трохи зміцнівши тілом і духом, рушили далі на північ.

Однак залишили по собі криваву діарею. Усі на хуторі важко занедужали, а померли лише двоє бабусиних діток, надто маленьких, щоб подолати хворобу.

Коли обох діток поклали в труни, бабуся подумала: «Якби я вчинила, як інші, не прийняла тих людей, а вигнала геть камінням, мої маленькі діточки були б живі».

А подумавши, згадала сон весняної ночі про двох вовків, які несли в зубах маленьких діток.

— Господь наш не винен, — ​сказала бабуся. — ​Він мене застерігав.

Малюки померли не тому, що вона була милосердна, а через те, що не подбала, щоб уберегти їх від зарази. Невимовна скорбота огорнула її, коли бабуся усвідомила, що діти померли з її вини. «Цього я ніколи не забуду, — ​думала вона. — ​Ніколи більше не зможу стати такою, як була».

Її горе підсилював ще й страх, як чоловік сприйме звістку про смерть дітей. Його вже багато місяців не було вдома. Мабуть, здолала меланхолія, і він не наважувався повернутись додому. Бабуся навіть не знала, де він перебував. Не могла послати йому звістку.

Тепер він, напевно, думатиме, що це кара Божа за те, що він з нею одружився. Ще й, може, зовсім до неї не повернеться.

Тепер вже й вона сумнівалася, чи варто було одружуватися. Можливо, ліпше їм більше не бачитися.

Усі на хуторі співчували горю господині, але не знали, чим зарадити. Лише Цибатий Бенґт, наймит, найстарший серед челяді, не побоявся вчинити на свій розсуд і знову подався у Чюмсберґ на пошуки господаря.

Цього разу він повернувся не за два дні, а значно швидше. Цибатий Бенґт розшукав полкового писаря і не встиг договорити, чого приїхав, як Даніель Лаґерльоф велів негайно запрягти свіжого коня. Вони їхали не спиняючись усю ніч і вже на ранок прибули в Морбакку.

По приїзді чоловік повівся не суворо. Він ніжно обійняв дружину, витирав її сльози, утішав лагідними словами. Здавалося, ніби щойно тепер, заставши її зломлену горем, зумів проявити усю свою безмежну любов.

Бабуся аж не йняла віри.

— Я ж думала, що втрачу ще й тебе! — ​промовила вона.

— Я не той, хто звинувачуватиме когось у біді. Невже ти могла подумати, ніби я покину тебе за твоє милосердя?

Бабуся збагнула, що тієї миті зрозуміла його душу ліпше, ніж будь-коли.

Вона знала, що в радості і в спокої мусить покладатися на себе, але в горі й біді чоловік завжди буде поруч, стане її опорою, її захисником.