Мотель «Присмерк»

Фелл, штат Нью-Йорк. Листопад 1982 рік

Вів

У ніч, коли все закінчилося, Вівіан була сама.

Та її це не турбувало. Так було навіть краще. Працюючи в нічні зміни в цій дірі, вона зрозуміла: бути серед людей легко, а наодинці складно. Особливо, коли спадає темрява. Людина, яка не боїться самотності й може залишитися сам на сам зі своїми думками, — найсильніша. Вона готова до будь-чого.

І все ж, коли Вів заїхала на стоянку мотелю «Присмерк», то завагалася, відчуваючи знайомий страх. Вона сиділа у своєму побитому «шевроле кавальєр» із ключем у запалюванні, ввімкненими радіо й обігрівачем, і пальтом, накинутим на плечі. Дивлячись на яскраву синьо-жовту вивіску й на два довгі двоповерхові ряди кімнат, розташовані літерою Г, Вів думала: «Я не хочу туди йти. Але я це зроблю». Вона була готова, хоча й досі боялася. Годинник показував 22:59.

Їй хотілося плакати. Хотілося кричати. Її нудило.

Я не хочу туди йти.

Але я це зроблю. Як завжди.

Дві краплі крижаного дощу знадвору вдарили у вітрове скло. Дорогою позаду швидко промайнула вантажівка. Годинник показав одинадцяту: на радіо почалися новини. Ще хвилина, і вона запізниться, але це не привід хвилюватися. Ніхто її не звільнить. Ніхто не цікавився, чи приходить Вів учасно. «Присмерк» мав кількох пожильців, жоден із яких не помітив би запізнення дівчини з нічної зміни. Часто було так тихо, що ззовні могло здатися, наче це місце позбавлене будь-якого життя.

Вів Ділейні було видніше.

«Присмерк» лише мав безлюдний вигляд. Та не був таким.

Холодними пальцями дівчина опустила заслону з боку водія і поглянула в дзеркало. Доторкнулася коротко підстриженого волосся, яке закінчувалося нижче мочок вух і яке вона збризнула лаком, щоб надати об’єму. Подивилася на свої очі: цей макіяж відрізнявся від холодного макіяжу інших дівчат м’яким лавандово-фіалковим відтінком і нагадував маленькі синці. Можна було додати жовтий і помаранчевий, щоб садна здавалися давнішими, та сьогодні Вів не хотіла цим перейматися. Нанесла лише тіні на чутливі повіки й підкреслила їх темними стрілками й нафарбованими віями. Навіщо вона взагалі фарбувалася? Вів не могла пригадати.

По радіо говорили про тіло. Дівчину знайшли в канаві на Мельбурн-роуд, у 16-ти кілометрах звідси. Звідси — означало з мотелю на узбіччі шосе, яке веде з Фелла в небуття півночної частини Нью-Йорку і, зрештою, до Канади. Але, якщо цим шляхом проїхати з километр й повернути праворуч на єдиному світлофорі, що звисає з дроту над головою, і прямувати тією дорогою все далі й далі, можна потрапити до місця, де виявили жертву. Вісімнадцятирічну Трейсі Вотерс востаннє бачили, коли вона виходила з будинку подруги в сусідньому містечку. Тепер її знайшли в канаві повністю оголену. Тіло дівчини виявили через два дні після того, як батьки заявили про зникнення Трейсі.

Слухаючи в машині цю історію, двадцятирічна Вів Ділейні тремтіла. Вона думала про те, як це — лежати голою, поки крижаний дощ періщить по твоїй беззахисній шкірі. Як нестямно холодно мало би бути. Як так траплялося, що зрештою дівчата виявлялися роздягненими й покинутими, немов тварини, збиті при дорозі. І неважливо, наскільки налякана чи обережна — це завжди можеш бути ти.

Особливо тут. Це завжди можеш бути ти.

Вона поглянула на мотель, на відображення сліпучої і потворної синьо-жовтої вивіски, що нескінченно блимала в мороці: «ВІЛЬНІ НОМЕРИ. КАБЕЛЬНЕ ТБ! ВІЛЬНІ НОМЕРИ. КАБЕЛЬНЕ ТБ!»

Навіть після трьох місяців роботи в цьому місці, вона досі боїться. Вів була жахливо, страшенно налякана, її думки стрибали вгору по шиї та панічно шугали у її голові. Я сама наступних вісім годин, сама в темряві. Сама з нею й іншими.

І всупереч собі, дівчина витягнула ключ із запалювання. Вимкнулися обігрів і радіо, де досі говорили про Трейсі Вотерс. Підвівши голову й відчинивши дверцята, Вів вийшла на холод.

Щільніше загорнулася у своє нейлонове пальто й рушила через стоянку. На ній були джинси й темно-сині кросівки з білими шнурівками, підошва яких була надто тонка для цієї холодної та вогкої погоди. Дощ намочив її волосся, а вітер розвіював його в різні боки. Дівчина підійшла до дверей, де було написано: «РЕЦЕПЦІЯ».

Всередині за стійкою стояв Джонні й намагався застібнути блискавку куртки на своєму великому животі. Він, напевно, побачив Вів у вікні дверей.

— Ти запізнилася? — запитав він, хоча за його спиною висів годинник.

— П’ять хвилин, — кинула Вів, розстібаючи пальто. Тепер, коли вона опинилася всередині, шлунок стиснуло, її нудило. Я хочу додому.

Але куди? Фелл не був її домом. Як і Іллінойс, де вона народилася. Востаннє залишивши дім після шаленої перепалки з матір’ю, вона мала прямувати до Нью-Йорка, щоб стати акторкою. Але це, як і все інше, що відбувалося в її житті до цього часу, було лише роллю, яку вона грала, казочкою. Дівчина не мала жодного уявлення, як стати нью-йоркською акторкою, і мати через це лютувала — чудово. Понад усе Вів просто хотіла рухатися, йти вперед.

Тому вона пішла. Й опинилася тут. Поки Фелл мусив стати її домом.

— Місис Бейлі в номері 217, — промовив Джонні, пробігаючи очима списком нечисленних гостей мотелю. — Вона вже сходила по випивку, тож чекай дзвінка будь-якої миті.

— Прекрасно, — випалила Вів. Місис Бейлі приїжджала в «Присмерк» випити, напевно, вдома через це в неї були б неприємності. Зазвичай вона телефонувала на рецепцію з вимогами, про які пізніше забувала. — Хтось іще?

— Пара, що їхала до Флориди, виїхала, — і додав: — Двічі дзвонили, тяжко дихаючи в слухавку. Бісові підлітки. Ще я написав записку Дженіс щодо дверей у 103-й кімнаті. З ними щось не так. Вони постійно відчиняються вітром навіть коли я замикаю їх на ключ.

— Та вони постійно так, — визнала Вів. — Ти вже говорив про це Дженіс тиждень тому.

Дженіс була власницею мотелю, але Вів не бачила її вже кілька тижнів. Можливо, навіть місяців. Вона не приходила до мотелю, якщо не було потреби, і точно не приходила вночі. Увесь зв’язок із нею відбувався через записки, а чеки із зарплатнею чекали в конвертах на столі. Навіть власниця не проводила часу у своєму мотелі, якщо могла цього уникнути.

— Та їй однаково доведеться відремонтувати ті двері, — промовив Джонні. — Я маю на увазі, що це дивно, правда ж? Я замикав їх.

— Безперечно, — погодилася Вів. — Справді дивно.

Та дівчина вже звикла. Окрім неї, ніхто з працівників мотелю не бачив і не знав, що тут відбувається. Те, що коїлося посеред ночі. Ті, хто працювали в денну чи вечірню зміну, не мали жодного уявлення про це.

— Сподіваюся, більше ніхто не заїде. — Джонні натягнув капюшон куртки. — Сподіваюся, буде тихо.

«Тут ніколи не було тихо», — подумала Вів, а натомість сказала:

— Так, я теж.

Вона провела його поглядом до машини, почула, як та завелась і поїхала геть. Джонні було тридцять шість, і він жив із матір’ю. Вів уявила, як він приходить додому і, можливо, дивиться телевізор перед сном. Хлопець, який нічого не досяг, мав порівняно нормальне життя й був вільний від страху, який відчувала Вів. Життя, у якому він ніколи не думав про Трейсі Вотерс, хіба що туманно пригадував її ім’я з новин.

Можливо, це вона втрачала розум.

Нарешті запанувала тиша, яку порушував лиш поодинокий гуркіт на шосе Номер Шість й вітер між дерев за мотелем. Була 23:12. За мить годинник на стіні показав 23:13.

У кутку був гачок, на який дівчина повісила пальто. З іншого гачка Вів зняла темно-синій жилет із поліестеру, на лівому боці якого було вишито «Мотель Присмерк», і накинула його на свою білу блузу. Витягнувши жорсткий дерев’яний стілець, дівчина сіла. Швидко оглянула щербатий і брудний стіл: підставка під ручки й олівці; чорний пристрій, який клацав, коли рухаєш ручкою по кредитній картці, щоб отримати відбиток даних; стаціонарний телефон блювотного кольору. Посеред столу лежав великий плаский журнал, де гості вписували інформацію про себе під час реєстрації. На розгорнутій сторінці виднілося: Листопад 1982 року.

Вів дістала із сумочки нотатник, витягла з-поміж сторінок ручку й записала.

29 листопада.

Двері в кімнаті 103 знову самі відчиняються. Дзвонили якісь жартівники. Тут нікого немає. Трейсі Вотерс мертва.

Знадвору долинув шум, дівчина зупинилась і підвела очі. Удар, за ним іще один. Гучний і невпинний. Двері кімнати 103 відчинились і через сильний вітер билися об стіну. Знову.

На секунду Вів заплющила очі. Страх наростав, але було пізно тікати. Вона вже була тут. Вона мала бути готовою. «Присмерк» забрав її в обійми ночі.

Вів знову опустила ручку.

А що, як усе побачене, усі припущення — правда? Бо, думаю, що так і є.

Вів глянула на журнал із записами гостей і перебрала всі імена. Почекала, поки годинник на стіні позаду процокав ще хвилину, і знову написала.

Привиди вже прокинулися. Метушаться. Гадаю, невдовзі все закінчиться. Попри намагання заспокоїтися, її руки тремтіли. Мені так шкода, Трейсі. Я не впоралася.

З горла вирвався легенький схлип, та дівчина проковтнула його. Поклала ручку й потерла очі — на кінчиках пальців залишилися лавандові тіні.

Було 29 листопада 1982 року, 23:24.

О 03:00 Вів Ділейні безслідно щезла.

Так усе почалося.

Фелл, штат Нью-Йорк. Листопад 2017 року

Карлі

Незнайоме місце.

Я розплющила очі й запанікувала, витріщаючись у темряву. Інше ліжко, інше світло, що линуло крізь вікно, інша кімната. Я відчула, як падаю: тривожно й захопливо водночас.

А тоді я згадала — це Фелл, штат Нью-Йорк.

Мене звуть Карлі Кірк, мені двадцять років, і я не мала би бути тут.

Телефон на столику біля ліжка показував четверту ранку. Світло вуличних ліхтарів і неонової вивіски забігайлівки «У Денні» пробивалося крізь прозорі штори на вікні, утворюючи розмитий квадрат на стіні.

Спати перехотілося. Я спустила ноги з ліжка й надягнула окуляри, які лежали на тому самому столику. Вчорашня дорога з Іллінойсу втомила мене достатньо, щоб я як убита спала в цьому нудотному готелі.

Це не було аж таким надзвичайним містом, принаймні так сказав гугл. Центр складався з низки кав’ярень, пралень, антикварних і книжкових крамниць, будинків для оренди квартир, які шанобливо оточували продуктовий магазин та аптеку. Вулиця, де стояв готель і забігайлівка, прямувала через околиці Фелла, натякаючи, що люди нечасто повертали в іншу частину міста. Знак «Ласкаво просимо до Фелла», повз який я проїжджала минулої ночі, сплюндрував якийсь дотепник, що фарбою з балончика дописав «ПОВЕРТАЙТЕСЯ НАЗАД».

Та я не повернулася.

Знову взяла телефон і переглянула електронні листи й повідомлення, що прийшли, поки я спала.

Перший лист був від сімейного адвоката.

Залишок коштів було перераховано на ваш рахунок. Розподіл фінансів у додатку.

Прогорнула далі, не відкриваючи прикріплений документ. Мені не потрібно було читати, щоб знати: я і мій брат, Ґрем, успадкували мамині заощадження. Сума невелика, але на деякий час вистачить на їжу й житло. Мені не потрібні цифри, я не могла на них дивитися. Втрата мами від раку — а їй був усього п’ятдесят один рік — зробила такі речі, як-от гроші, незначними й безглуздими.

Насправді це змусило мене переосмислити все в житті. Що я і робила все ще після чотирнадцяти місяців скорботи. У свій божевільний спосіб. І тепер не могла зупинитися.

Були ще повідомлення від Ґрема.

Що ти робиш, Карлі? Кидаєш коледж? Надовго? Ти думаєш, що не відстанеш? Роби, що хочеш. Якщо кошти за навчання підуть коту під хвіст, ти сама по собі. Ти ж знаєш, правда? Що б ти не робила — удачі. Тільки дивися, щоб тебе не забили десь у підворітті.

Я написала у відповідь:

Агов, не психуй. Це всього на кілька днів, і я все наздожену. Це просто невеличка подорож, бо мені цікаво — що ти мені зробиш? Усе буде гаразд. Умирати не планую, але дякую за попередження.

Взагалі я сподівалася бути тут довше, ніж кілька днів. Із втратою мами коледж і моя бізнес-освіта здавалися даремними. Після вступу здавалося, що в мене буде повно часу, щоб зрозуміти своє призначення. Та мамина смерть показала, що життя не таке довге, як хотілося б. У мене були запитання, на які я не знала відповідей. Настав час їх отримати.

Гейлі, наречена Ґрема, теж писала. Агов! Усе ОК??? Хвилююся за тебе. Я поруч, якщо хочеш поговорити. Можливо, тобі потрібен інший психолог? Можу знайти! Добре? Цілую!

Боже, вона така мила. У мене вже був психолог. Терапевт. Духовні сеанси. Йога. Медитація. Самодопомога. І за цей час я зрозуміла, що зараз мені не потрібні психотерапевтичні сеанси. Що мені, зрештою, було потрібно — це відповіді.

Я поклала телефон і ввімкнула ноутбук. Прогорнула файл, що лежав на робочому столі. У ньому була сканована газета 1982 року із заголовком «ПОЛІЦІЯ ШУКАЄ ЗНИКЛУ ЖІНКУ». Під заголовком розмістили збільшене фото молодої дівчини. Вона мала вродливий і безтурботний вигляд; чубчик укладено, волосся зачесано, і воно спадає вниз у класичному образі вісімдесятих. Навіть на чорно-білій фотографії було видно, яка чиста в неї шкіра, і як сяють її очі. В описі йшлося: «Двадцятирічну Вів Ділейні не бачили з ночі 29 листопада. Якщо помітили її — прохання зателефонувати в поліцію».

Ось. Ось, на що мені потрібна була відповідь.

Усе своє життя я була ботанкою, очі втуплювала в книжку. За винятком «Чорного жеребця»¹, книги, які я читала, були похмурими — про страшні речі, як-от зникнення чи вбивства, особливо справжні. Поки інші діти захоплювалися Роулінґ і її Поттером — моїм улюбленцем був Стівен Кінг. Поки інші діти писали доповіді про Громадянську війну, я читала про Ліззі Борден². Через мою доповідь — із усіма деталями, як Ліззі сокирою порішила батька з мачухою — стурбована вчителька зателефонувала моїй мамі. «З Карлі все гаразд?» — мама відмахнулася, бо тоді вона вже знала, якою похмурою була її дочка. «Усе гаразд. Вона просто любить читати про вбивства».

Те, про що моя мама не згадувала, — про що вона ненавиділа говорити — привело до того, що моє зацікавлення з’явилося цілком природно. У нашій сім’ї сталося нерозкрите вбивство, і я була одержима ним, скільки себе пам’ятала.

На вирізці з газети фотографія Вів Ділейні — маминої сестри. Під час нічної зміни в мотелі «Присмерку» у 1982 році, вона зникла. З того часу її не бачили.

Це була величезна, бездонна діра в сім’ї, про яку всі знали, але не говорили. Зникнення Вів було відкритою раною, яка ніяк не загоювалася. «Ніколи не запитуй про це маму, — говорив тато за рік до того, як покинути нас, — це її засмучує». Навіть брат, постійна кістка в горлі, був дуже обачним. «Мамину сестру вбили», — якось сказав він. — «Хтось викрав її й убив, як той буґімен. Це не дає мені спати вночі. Не дивно, що мама не хоче говорити».

Тридцять п’ять років моя тітка вважалася зниклою. Мої дідусь із бабусею — батьки мами й Вів — померли. У нашому домі не зберегли її фотографій та будь-яких інших нагадувань. За рік до маминої смерті, повернувшись додому на канікули, я знайшла історію про свою тітку в інтернеті й вперше побачила обличчя Вів. Мені здалося, що пройшло вже достатньо часу, тому я роздрукувала вирізку і спустилася вниз показати мамі. «Глянь, що знайшла», — мовила я.

Мама сиділа на дивані у вітальні, дивилася телевізор після вечері. Вона прочитала вирізку та після цього довго й зосереджено дивилася на фото.

Поглянувши на мене, у неї був вираз обличчя, який я ніколи до цього не бачила й ніколи не побачу знову. Можливо, біль. Виснаження та якийсь старий, прогнилий, викарбуваний страх. У той момент я не знала, що в неї рак, що наступного року втрачу її. Можливо, мама знала й не сказала мені, проте я сумніваюся. Той вираз на її обличчі, той страх — усе через Вівіан.

Коли вона нарешті заговорила, її голос був спокійним, рівним: «Вівіан мертва». Поклавши вирізку, мама підвелася й вийшла з кімнати.

Я більше ніколи з нею про це не говорила.

Лише після маминої смерті я розлютилася. Не на маму — вона була підліткою, коли зникла Вів, і мало що могла зробити. А як щодо інших? Поліція? Місцеві мешканці? Батьки Вів? Чому штат не розшукував її? Чому Вів дозволили зникнути в небутті без жодних слідів?

Першим, кого я запитала, був Ґрем. Він був старшим і пам’ятав більше.

— Бабуся й дідусь тоді розійшлися, — розповів він. — Коли Вів зникла, бабуся вже була одинокою матір’ю.

— І що? Через це вона не шукала свою доньку? І дідусь теж?

Ґрем знизав плечима.

— Бабуся жила біднувато. Мама казала, що вони постійно сварилися, зовсім не ладнали одна з одною.

Я приголомшено витріщилася на нього. Ми сиділи в маминій орендованій квартирі, пакуючи її речі. Замовили їжі та зробили невеличку перерву.

— Це мама так сказала? Вона мені ніколи не розповідала.

Знову знизавши плечима, він сперся на коробку й гортав щось у телефоні.

— У них не було інтернету чи ДНК-тестів. Якщо ти хотів знайти того, хто зник, ти мав сісти в машину й шукати самотужки. Бабуся не могла дозволити собі звільнитись із роботи й поїхати у Фелл. А дідусь тоді вже одружився. Не думаю, що він сильно переймався.

Це була правда. Мама не дуже любила батька, який залишив їх іти на дно. Вона навіть не прийшла на його похорон.

— А як же поліція? — запитала я.

Ґрем відклав телефон і замислився.

— Ну, Вів була повнолітня, їй було двадцять. Напевно, вони вирішили, що вона десь собі поїхала, — він глянув на мене. — Бачу, ти не на жарт зацікавилася.

— Так, не на жарт. Вони навіть не знайшли тіло. Зараз не 1982 рік. У нас уже є інтернет і ДНК-тести. Можливо, хтось може розкрити цю справу.

— Ти?

Так, я. Здається, більше немає кому. І тепер, коли мами не стало, я могла запитувати скільки завгодно — більше їй болю не завдати. Мама забрала всі спогади про Вів із собою, і я більше ніколи про них не дізнаюся. Мій гнів через це був даремним, за словами психологів і терапевтів, потрібно просто пропрацювати його. Але мій гнів на всіх інших, моє обурення щодо викрадення і смерті моєї тітки списали на те, що просто так сталося, — я могла пропрацювати, лише приїхавши до Фелла й отримавши власні відповіді.

Я натиснула на іншу скановану статтю на комп’ютері. У заголовку було зазначено: «ЗНИКЛУ ДІВЧИНУ ДОСІ НЕ ЗНАЙШЛИ». Опис був поверхневим: двадцятирічна Вів жила у Феллі три місяці, працювала в нічну зміну в мотелі «Присмерк». Вона пішла на роботу і зникла під час зміни, залишивши машину, сумочку й інші речі. Її сусідка по кімнаті Дженні Саммерс розповіла: «Вів була хорошою, з нею було легко ладнати». Хтось також описав її «гарненькою і безтурботною». Хлопця вона не мала, принаймні ніхто про нього не знав. Алкоголю, наркотиків не вживала, проституцією не займалася, принаймні ніхто не міг цього підтвердити. Казали, що її мати — моя бабуся — «божеволіє від хвилювання».

Вів була вродливою дівчиною і зникла.

Без машини. Без грошей.

Вівіан мертва.

Справа Вів не отримала національного розголосу, навіть загальнодержавні ЗМІ не заявили про її зникнення. Місцеві газети не цифрували — їх досі зберігали в бібліотеці міста. Почавши копати, я натрапляла лише на тру-крайм³ блоги й пости в соцмережі реддіт, написані диванними детективами. Жоден із них не стосувався Вівіан, проте багато стосувалися Фелла. Як виявилося, це місто мало більше ніж одне нерозкрите вбивство. Для такого маленького містечка це був справжній рай для любителів розслідувань.

Другу статтю я знайшла в маминих речах. Після її смерті я перебирала комод і наткнулася на конверт у глибині шухляди. Він був білим, свіжим, абсолютно новим. На звороті маминим чарівним почерком було написано: Ґревілль-стріт, буд. 27, кв. С.

Можливо, це адреса Вів? Газетний папір всередині майже розсипався, тому я просканувала його й додала до своїх знахідок.

Вівіан мертва.

Мама не хотіла мати жодних спогадів про сестру, жодних обговорень і все ж, вона зберігала цю статтю й адресу 35 років. Нещодавно навіть замінила конверт, переписала адресу. Це означало, що вона витягала статтю зі старого конверту і, можливо, навіть перечитувала її.

Вів була реальною: не страшною казочкою чи історією про привидів. Вона була справжньою — і я знала, дивлячись на новенький конверт, що сестра багато означала для мами. Та я втратила можливість дізнатися як саме.

Це все, що я мала раніше: дві газетні статті й пам’ять про скорботу. Але тепер я мала більше: трохи грошей, детальну мапу з Іллінойсу до Фелла, можливо, адресу Вів і мотелю «Присмерку». Ніякого хлопця і прагнення вчитися, проте була машина й речі, які помістилися на задньому сидінні. Мені двадцять — ще навіть не почала жити. Вів також.

Тож я покинула коледж — Ґрем через це серйозно роздув із мухи слона — сіла в машину й поїхала. Й ось я тут. Роззирнуся містом і понишпорю у місцевій бібліотеці. Подивлюся на «Присмерк» — інтернет-пошук показав, що він досі працює. Можливо, хтось знав Вів, пам’ятав її та зміг би розповісти мені про неї. Може, тітка стане чимось більшим ніж клаптик газети, захований у маминій шухляді. Її зникнення було великою сімейною таємницею — тому я хотіла побачити все на власні очі, й коштувало це всього кілька прогулів у коледжі.

Тільки дивись, щоб тебе не вбили. Старший брат просто намагався налякати мене. Це не спрацювало. Мене так легко не сполохати.

Тож я вимкнула ноутбук і спробувала не думати про те, як хтось кривдить дівчину на знімку. Як хтось схопив її, вивіз, зробив із нею щось, убив її. Покинув у відлюдному місці. Можливо, вона досі там. Може, від неї залишилися тільки кістки. Можливо, вбивця, хто б це не був, мертвий. Може, він у в’язниці. А може й ні.

Вівіан мертва.

Несправедливо, що про Вівіан забули, звели її життя до кількох аркушів газети і все. Несправедливо, що мама померла й забрала спогади та страждання із собою. Несправедливо, що тітка була важливою лише для мене.

Я у Феллі. Проте мені тут не місце. Я не мала жодного уявлення, що тут роблю.

І все ж я чекала, спостерігаючи за небосхилом, щоб сонце знову встало.

Фелл, штат Нью-Йорк. Серпень 1982 року

Вів

Вона потрапила сюди випадково. Об’їзним шляхом її автобус дістався до Пенсильванії, а звідти довелось їхати автостопом, щоб зекономити. Перший водій завіз її лише до Бінгемтона. Другий сказав, що прямує до Нью-Йорку, але годиною пізніше стало зрозуміло, що він їде в інший бік.

— Ми ж не їдемо до Нью-Йорку, — констатувала Вів. — Ми їдемо на північ.

— Що ж, — відповів чоловік. Йому було за сорок. Він був одягнений у блідо-жовту сорочку й ділові штани, чисто поголений, і носив окуляри без оправи. — Треба було чіткіше висловитися. Коли ти сказала Нью-Йорк, я подумав, що тобі потрібно на північ.

Вів чітко висловилась, і він це знав. Дивлячись на вечірнє сонце й роздумуючи, куди чоловік її везе, серце забилося в паніці. Дівчина не хотіла здатися неввічливою, потрібно було бути чемною.

— Усе добре. Просто висадіть мене тут, — попрохала вона.

— Не будь дурненькою, — відказав чоловік. — Я довезу тебе до Рочестера, де хоча б зможу пригостити вечерею. А там можеш сісти на автобус.

Вів усміхнулася, ніби він робив їй послугу, відвозячи її далі й далі від Нью-Йорку.

— Прошу, не варто.

— Звісно, що варто.

Вздовж дороги виднілася вивіска мотелю.

— Мені однаково треба десь переночувати, — люб’язно мовила вона. — Я просто зупинюся тут.

— Тут? Підозріле місце, як на мене.

— Впевнена, що все гаразд, — поки він мовчав, Вів додала: — Я не хочу вас обтяжувати.

Горло пересохло, коли чоловік почав гальмувати. Її могло знудити в будь-який момент. Дівчина не знала, чого саме боялась, і чому відчула полегшення, коли він виконав її прохання. «А що б іще?» — дорікнула собі. Він напевне приємний чоловік, а вона поводилася нерозумно. Усе через те, що на дорозі було порожньо.

Як тільки чоловік зупинився, Вів відчинила двері й поставила ногу на узбіччя. Лише тоді повернулася, щоб забрати свою сумку із заднього сидіння. Повернувшись до водія спиною, вона не дихала.

Коли Вів нарешті дістала багаж і поклала його на коліна, відчула як щось тепле торкається ноги. Чоловік поклав руку на її стегно.

— Не треба, — просила вона.

В очах потемніло. Щось пробурмотіла, вислизнула з-під його руки, вийшла з машини і гримнула дверцятами. Усе, що їй вдалося видушити із себе — коли машина поїхала й чоловік уже не міг її чути — це «дякую» і «вибачте». Дівчина навіть не знала, навіщо так сказала. Єдине, що було очевидним, — поруч лише порожня дорога й порожній мотель, а серце калатало так сильно, неначе могло вилетіти з грудей.

У Ґрішемі, штаті Іллінойс, вона була проблемною дитиною. Після розлучення батьків п’ять років тому в неї нічого не виходило. Поки менша сестра дотримувалася правил, Вів робила все, чого не повинна була: прогулювала школу, гуляла допізна, брехала матері, списувала на контрольних. Іноді здавалося, наче її тіло — чуже: воно то лютувало, то виснажувалося.

Та дівчина однаково робила погані речі, які змушували матір гніватись і соромитись. Одного разу, коли Вів прийшла додому о другій ночі, мати в паніці ледь не відшмагала її. «Думаєш, ти така, трясця, розумна? — кричала вона їй в обличчя, — що ти робитимеш, коли опинишся у справжній небезпеці?»

І тепер, стоячи на узбіччі самотньої дороги далеко від дому, поки автомобільні вогні зникали вдалині, Вів згадала ці слова. Що ти робитимеш, коли опинишся у справжній небезпеці?

Серпневе небо червоніло, західне сонце щипало очі. На ній був ніжно-блакитний топ, джинси зі сріблястим поясом і кросівки. Дівчина перекинула сумку через плече й поглянула на вивіску мотелю. Та світилася блакитним і жовтим кольорами, де класичним шрифтом п’ятдесятих-шістдесятих було написано «Присмерк», а нижче блимали неонові літери, які напевно вмикали вночі: «ВІЛЬНІ МІСЦЯ. КАБЕЛЬНЕ ТБ!»

Мотель нагадував перевернуту літеру Г, коротший бік якої розташовувався паралельно дорозі. З внутрішнього боку сходи вели на другий поверх, над яким виднівся піддашок. Бетонована доріжка вела до дверей кімнат, зайти до яких можна було лише зовні. Будівля була непримітною, пофарбованою в темно-коричневий і брудно-кремовий кольори — люди зупинялися тут лише в крайньому разі. На території була лише одна машина, запаркована під самими дверима, на яких було написано: «РЕЦЕПЦІЯ».

Вів витерла чоло. Сплеск адреналіну згасав і тепер вона відчула, якою втомленою була, як боліло тіло, і якими мокрими були пахви від поту.

У дівчини лишилося десь 20 доларів — ото й усе. На її рахунку в банку були заощадження з часів, коли вона працювала в ятці з попкорном чи знімалась у місцевому модному каталозі. Цілий день Вів усміхнена стояла перед камерою у яскраво-фіолетовій блузці й вибілених джинсах із високою талією, запхавши в кишені кінчики пальців.

Усі її збережені кошти становили 485 доларів. Це мали бути гроші на Нью-Йорк, гроші на нове життя. Вона не мала їх витрачати, поки не дістанеться туди. Та було зрозуміло, що Вів знову прорахувалася.

Мотель не мав дорогого вигляду. Можливо, двадцятки вистачить, щоби прийняти душ і переночувати. Якщо ж ні, можна було прокрастися в одну із кімнат. Схоже, ніхто б навіть не помітив.

Вів підійшла до рецепції й торкнулася холодної дверної ручки. Далеко в кущах закричала пташка. На дорозі не було жодного руху. «Якщо за дверима сидить хлопець схожий на Нормана Бейтса⁴, — пробурмотіла собі, — я не роздумуючи тікаю». Вона глибоко вдихнула й відчинила двері.

Чоловік всередині мав не такий вигляд, як у Нормана Бейтса, — це взагалі був не чоловік. За старим столом сиділа жінка. Їй було приблизно тридцять, із чіткими рисами обличчя, худорлява й бадьора, її каштанове волосся зібране у хвіст. Вона була одягнена в мішкуватий сірий светр, широкі джинси й масивні коричневі черевики, які Вів добре бачила, бо та поклала свої ноги поверх столу. Незнайомка читала журнал, і підвела очі тоді, коли двері відчинилися.

— Допомогти? — сказала вона, не поворухнувши й м’язом.

Вів розправила плечі й подарувала жінці свою модельну усмішку.

— Добрий вечір. Мені потрібна кімната, але в мене лише двадцять доларів готівкою. Скільки вона коштує?

— Зазвичай тридцять, — не відриваючися від примірника, який досі був на рівні її очей, мовила жінка. — Але я власниця, і тут більше нікого немає, тому я не відмовлюся від двадцятки.

Переповнена передчуттям тріумфу, Вів поклала купюру у двадцять доларів на стіл і чекала.

Жінка все ще не зрушила з місця. Вона не відклала журналу й не взяла гроші. Натомість перевела погляд на дівчину.

— Ти кудись їдеш, сонце? — запитала власниця.

— Так, — це здавалося звичайним запитанням.

— Правда? Я не чула двигуна.

Вів знизала плечима, намагаючись мати невинний вигляд. Більшість людей велися.

Власниця мотелю нарешті згорнула журнал і поклала його на коліна:

— Ти їхала автостопом по шостому?

— Шостому? — запитала Вів розгублено.

— Шосе Номер Шість, — вона опустила очі. — Якби я була твоєю матір’ю, я тобі добряче всипала б. Самотнім дівчатам не варто ловити тут машини.

— Я і не ловила. Чоловік щойно висадив мене тут. Він підібрав мене в Бінгемтоні. Я їду до Нью-Йорку.

— Що ж, сонце, боюся ти помилилася. Це не Нью-Йорк, а Фелл.

— Я знаю. — Вів просто хотіла кімнату, скинути тяжку сумку, сходити у гарячий душ. Вона хотіла їсти, хоча й не знала, як це зробити без грошей. Вів вказала на журнал, імовірно, для реєстрації. — Мені треба написати своє ім’я?

У цей момент пробилося її виховання хорошої дівчинки з передмістя Іллінойсу.

— Я заплачу тридцять, якщо завтра зможу знайти банк. Але зараз вони всі зачинені.

Жінка пирхнула. Вона відкинула чтиво на стіл — Вів побачила, що це журнал People із Томом Селлеком на обкладинці — й нарешті опустила ноги.

— У мене є краща ідея. Хлопець із нічної зміни звільнився. Можеш забрати свою двадцятку, якщо заміниш його.

— Замінити?

— Посидь тут, відповідай на телефон. Якщо хтось прийде — візьми гроші й дай ключ. Вони лежать ось, — вона показала на відчинену шухляду праворуч. — Покажи, де записатись. І все. Зможеш?

— Більше нікому?

— Я ж сказала, що хлопець звільнився, хіба ні? Я власниця, тож знаю, що кажу. Або ти сидиш за цим столом всю ніч, або я. Знаєш, що б я обрала?

Вів зітхнула. Сама робота не важка; вона багато працювала у галузі обслуговування в Іллінойсі. Але сумнівалася, чи зможе витримати не спати всю ніч.

Проте так можна було зберегти двадцятку, а це означало — гроші на їжу.

Вона оглянула приміщення, шукаючи підступ, але там були лише голі стіни, стіл, кілька полиць і вікно на дверях. Знадвору почувся приглушений звук автомобіля. Темнішало. На диво, звідкілясь почувся слабкий запах диму — різкий і в’їдливий, не застарілий, що міг йти від одягу жінки. Хтось ніби курив поруч.

Від цієї думки полегшало. Тут був хтось, навіть якщо вона його не бачила.

— Звісно, — погодилася Вів, — я посиджу цю ніч.

— Чудово, — сказала власниця, кидаючи ключ із шухляди на стіл. — Кімната 104 твоя. Вмийся, подрімай — зустрінемось об одинадцятій. Як тебе звати?

Знову запах сигарет, ніби хтось затягнувся і випустив дим.

— Вівіан Ділейні, Вів.

— Що ж, Вів, — відповіла жінка. — Я Дженіс. Це «Присмерк». Здається, ти знайшла, де зупинитися.

— Дякую, — сказала дівчина, проте Дженіс уже повернулася до Тома Селлека, знову складаючи ноги на столі.

Взявши ключ і двадцятку, вона вийшла на доріжку надворі, очікуючи побачити жильця, який, можливо вийшов покурити на свіжому повітрі. Проте там нікого не було. Пройшла трохи далі, на посипану гравієм стоянку, і покрутилась. У сутінках мотель мав покинутий вигляд, усі вікна затемнені. Дерева позаду тихо шуміли на вітрі. З неосвітленого кутка долинав тихий звук човгання черевика.

— Агов? — Вів погукала, думаючи про чоловіка, який торкався її ноги.

Нічого.

Темрява спускалася, поки вона дослухалася до вітру і власного дихання.

Зайшовши у свою кімнату, Вів сходила у душ, лягла в рушнику на ліжко, витріщилася в пусту стелю й відчула, як жорстка ковдра торкається шкіри. Дівчина прислухалася до звуків чужих кроків, голосів незнайомців, що проходять повз двері. Впевнитися, що вона не сама. Та нічого не почула. Жодного звука.

Що це за мотель? Як він працював, коли був таким безлюдним? І навіщо їм людина на нічну зміну? У кінотеатрі керівник відпускав усіх додому після десятої, бо не хотів платити більше.

Власне кажучи, Вів і не платили. Та однаково Дженіс могла просто вимкнути світло, зачинити всі двері й піти додому, замість того, щоб шукати, хто вночі посидить на рецепції.

Ноги боліли, але тіло повільно розслабилося. Самотня чи ні, та це було краще ніж бродити темною вулицею і сподіватися, що хтось її підбере. А ще було б добре, якби в «Присмерку» був автомат зі снікерсами.

Чоловік у жовтій сорочці поклав руку на її стегно, ніби воно йому належало, наче між ними існувала домовленість, адже вона сиділа в його машині. Він акуратно зігнув пальці на внутрішній стороні ноги, перш ніж Вів відсахнулася. Знову відчула той щем у грудях, той страх. Ніколи в житті вона так не боялася. Злилася, так. Після розлучення батьків вона багато спала, іноді до першої чи другої години дня — через що мама знову кричала.

Але сьогодні страх раптово пронизав усе тіло, паралізував її. Уперше в житті до неї дійшло, наскільки легко її можуть стерти. Як швидко. Вівіан Ділейні могла зникнути. І ніхто б не дізнався.

«Я боюсь», — подумала вона. А потім: «Це напевно потрібне місце».

Сон настигнув її раніше, ніж вона встигла подумати про щось іще.

Фелл, штат Нью-Йорк. Листопад 2017 року

Карлі

Ґревілль-стріт була завдовжки заледве три квартали, навкруги розташовувалися низькі будинки, а закінчувалася вулиця глухим кутом, огородженим металевою сіткою. Будівлі криво стояли, ніби бетоновані кубики, які склали діти, з вініловою обшивкою, що вийшла з моди приблизно у сімдесятих. Я повільно проїхала вузенькою дорогою, розшукуючи будинок 27.

Припарковане поруч темно-сіре «вольво» з округлим багажником і зношеними шинами перенесло мене в минуле. Я приїхала сюди подивитися, де і як жила моя тітка, але не очікувала, що це місце майже не змінилося з 1982 року. Якщо адреса правильна, вона стояла саме там, де зараз стою я, дивилася на той самий краєвид.

На вулиці не було жодної людини, окрім двох дітей, що каталися на велосипедах, брязкали дзвіночками й сміялися. Двері у 27-му будинку були відчинені, тож я зайшла всередину.

Там був маленький коридор, заставлений поштовими скриньками мешканців зі сходами нагору. Поштову скриньку квартири С було підписано Г. Аткінс. Я ступила на сходи й поглянула вгору, розмірковуючи, як не здатися маніяком, коли переді мною з’явилася дівчина.

Вона була приблизно мого віку, з тендітною, але твердою статурою і русявим волоссям, яке спадало до підборіддя. Пасмо, яке спускалося на очі, вона заколола шпилькою. Дівчина дивилася на мене ясним і проникливим поглядом, з дуже експресивним виразом обличчя. На ній було широке в’язане пончо, по суті, квадрат з отвором для голови, накинуте на плечі.

— Ти тут за оголошенням? — запитала вона.

— Я…

— Сюди мала прийти лише одна людина, — пояснила. — Співмешканець у квартиру С.

Я задумалася.

— Квартира С?

— Так. За мною, — і ми попрямували нагору.

Мене не потрібно було запрошувати двічі.

Ми ввійшли у на диво велику квартиру: кухня встелена лінолеумом, у вітальні стояв телевізором, дві спальні розташовувалися одна навпроти іншої.

— Я Гезер, — представилася дівчина, зачиняючи двері позаду. Потиснувши тонку, білосніжну руку, яку вона витягнула з-під вовни, я відчула мороз по шкірі.

— Карлі, — відповіла я.

— Ходімо, покажу тут усе.

Десять хвилин потому ми роздивилися кожну кімнату й тепер я знала: гаряча вода текла з перебоями, Wi-Fi був нестабільний, і оренда коштувала 200 доларів на місяць. Також знала, що повелась як сволота, бо досі не розповіла їй правди.

— Двісті доларів це зовсім мало, — зазначила я.

Гезер потерла рукою потилицю. Вона мала бліді фіолетові кола під очима, наче була дуже втомленою, однак випромінювала життєву енергію, від якої складно було відвести погляд.

— Добре, не буду брехати, — поспішно мовила Гезер. — Мені насправді не потрібні гроші. Тато платить за квартиру, поки я в коледжі.

— У Феллі?

— Ага. Знаю, це дивно. Місцева дівчина, що ходить у місцевий коледж, переїхала у квартиру, за яку платять батьки. Круто? — вона похилила голову, немовби чекала на реакцію, а потім продовжила, не даючи мені на неї жодної можливості. — Мені потрібен досвід, принаймні так сказали мої любі батьки. Навчитися прогодовувати себе, дбати про себе, щось таке. Мені справді подобається. Та тут так самотньо, і в цій квартирі постійно щось шумить, а мені навіть немає з ким поговорити. Я сова, тож не сплю вночі. Розмістила оголошення, лише щоб знайти сусіда — це не заради грошей. Розумієш?

— Гаразд, — відповіла я, бо вона здавалася дійсно щирою. — Ніколи не чула про коледж у Феллі.

— Ніхто не чув, — Гезер знизала плечима під пончо. — Це для місцевих. Він не зовсім і коледж. Через те, що він маловідомий, лише тутешні туди вступають. Ніби й ходиш у коледж, але залишаєшся вдома.

— Хіба сенс коледжу не переїзд в інше місто?

— Сенс коледжу — ходити в коледж, — із цілковитою логічністю відповіла Гезер. — Я здивована, що ти не одна із нас. Гадала, ти теж студентка.

Я поглянула на себе: потерті джинси, старі черевики, зашнуровані на гомілці, чорна футболка з написом «КНИГИ — МОЄ ЖИТТЯ» під розтягнутою кофтиною з каптуром і наплічна сумка. На додачу до цього кліше, у мене були окуляри з темною оправою і волосся, зібране у хвостик.

— Я студентка. Але не у Феллі. Просто… — оглянулась і відкашлялася. — Нехай, не можу брехати. Взагалі-то мені не потрібна квартира. Ось так.

— Тоді чому ти тут? — вона втупилася в мене поглядом.

— Бо мені подобається похмура архітектура?

Вона плеснула в долоні, і пончо здригнулося. Її очі засяяли.

— Ти мені подобаєшся! Добре! А тепер розкажи, чому ти тут. У деталях, — Гезер міцно заплющила очі й знову розплющила. — Сохнеш за колишнім? Тут жив поряд непоганий хлопець, але він минулого тижня з’їхав.

— Ні, — заперечила я. — Не сохну.

— Паскудство. Ну, тоді ти студентка з археології — на розкопках знайшла мапу, яка завела тебе сюди, і тепер ти хочеш зрозуміти чому.

— Досить близько, — витріщилася я на неї. — Але ще дивніше.

— Моє улюблене.

Вона не жартувала. Ніхто в Іллінойсі не любив дивину. Принаймні я таких не зустрічала.

— Думаю, тут жила моя тітка, — розповіла я Гезер. — Вона зникла у 1982 році. Моя покійна мама ніколи про неї не розповідала, тому я кинула коледж і приїхала розкрити справу, — це не звучало безглуздо. Розповідаючи цій дівчині у цій квартирі, це звучало зовсім не безглуздо.

Гезер навіть не моргнула.

— Гм, 1982 рік кажеш, — роздумувала вона. — Як її звали?

— Вів Ділейні.

Похитала головою:

— Не пригадую. Але їх так багато.

— Багато кого?

— Мертвих дівчат. Їх дуже багато. Але вона ж не померла. Ти сказала — тітка зникла?

— Т-так.

— І вона жила в цій квартирі? — Гезер поглянула навколо, уявляючи, як це було.

— Гадаю, що так.

— Ти вже знайшла записи про оренду?

— Думаєш, я можу їх побачити?

Гезер замислилася.

— Власник — приятель мого тата. Напевне я зможу попросити записи з того року. А в бібліотеці можна знайти архівні документи. Тут нічого не оцифровано. Ми наче в часовій петлі.

— Я шукаю людей, які могли знати тітку, — додала я. — У мене є ім’я сусідки, і в гуглі написано, що вона досі живе в місті. Я хочу знайти її і поговорити. А ще тітка працювала в мотелі «Присмерк». Можливо, там хтось пам’ятає її.

Гезер кивнула ніби для неї це звично й буденно.

— Давай допоможу. Я прожила у Феллі все своє життя. А розслідування вбивств — моє хобі.

Я не могла повірити власним вухам:

— Моє теж.

Вона криво усміхнулась, але однаково мені сподобалася.

— Боже, то це все вирішує. Ти так не думаєш?

— Що саме?

— Ти залишаєшся тут, — проторохтіла вона. — Це доля. Живи тут, скільки потрібно, а я підтримаю в пошуках твоєї тітки.

Фелл, штат Нью-Йорк. Листопад 2017 року

Карлі

Виявилося, Гезер не брехала, коли казала, що багато знає про Фелл.

— Мій тато зануда, — відверто мовила вона. — На вихідні хоче поїхати до озера Тахо, щоб погуляти. А ще він повний ботан з історії, тож я виросла, слухаючи про це місто. Занудство передається у спадок.

Годинами пізніше ми повернулися у квартиру. Я забрала речі з готелю й поклала їх в іншій спальні. Надворі сутеніло, хоча був лише вечір. Ми замовили піцу: я сиділа на дивані, а Гезер лежала на підлозі, досі закутана в пончо. Катаючись на велосипеді, вона потрапила в аварію, відтоді їй постійно болить спина. «Один хребець тисне на інший, під ним, — пояснювала дівчина. — Лікарі кажуть, що мені потрібна операція, але я не можу. Невротизм». Я все зрозуміла, коли закидала свої речі й побачила у ванній полицю з ліками.

— Ми говоримо про 1982 рік, — нагадала я їй, кидаючи скоринку від піци назад у коробку. — Навіщо мені знати про старі форти й гармати.

— Ха-ха, — озвалася Гезер, лежачи на підлозі: коліна зігнуті, бліді руки на животі, вона витріщалася на стелю. — У Феллі не було фортів чи гармат. Дивне місце. Таке ж патологічне, як і я.

— Читала дещо онлайн. Тут є нерозкриті вбивства.

— Чимало. Але є і розкриті. Не знаю точної статистики, але, здається, Фелл столиця вбивств на душу населення. Щонайменше столиця штату, — вона підвела руку, і я вклала туди шматок піци. — Не можу пояснити. Просто, це дивне місто. Розкажи про тітку.

І я розповіла про Вів, її зникнення посеред ночі в «Присмерку», показала їй вирізки з газет.

— Гм-м, — протягнула Гезер, порпаючись у паперах. — Ні хлопця, ні наркотиків. «Гарненька й безтурботна». Огидно. Якщо сусідка досі у Феллі, можна знайти її в телефонній книзі, — вона передала газети назад і знову лягла вдивлятися у стелю. — Тож Вів працювала в нічну зміну і зникла. Ти б здивувалася, скільки людей так зникли, неначе випарувалися. Залишили відчиненими двері, їжу на столі, взуття під дверима. Складно повірити, але так і є.

— Знаю, — погодилась я. — Думаєш, поліція дозволить поглянути на їхні записи?

— Гадки не маю, та все можливо з такою старою справою. Кілька слідчих-аматорів давали запит на отримання записів, але це нікуди не привело. Та тут інша справа — ти ж родичка жертви.

— Ти вчишся на детектива? — запитала я, відкладаючи свою теку.

Гезер засміялася.

— Не з моєю тривожністю. Ні, я вчу середньовічну літературу. Це в моєму дусі.

— У Феллі викладають середньовічну літературу?

— Це фактично усе, що там викладають. Його повна назва — Коледж класичної освіти. Грецька, слов’янська література, латина, класичне мистецтво і скульптура тощо. Це маленький, приватний коледж, заснований сто років тому — примха найбагатшого жителя міста. У нас лише триста студентів. Я ніколи не бачила на заняттях більше ніж десять людей.

— Хочеш одержати диплом?

— От скажи мені, — Гезер явно це розвеселило, — що можна робити із дипломом середньовічної літератури? Практичність — не найсильніший бік цього коледжу. Тобі варто вступити. Мені там подобається.

— Я на факультеті бізнесу.

— Карлі, — вона була шокована, ніби дізналась, що я навчаюся на порнозірку. — Ти не можеш, це не твоє. А от у Феллі ти вписалася б ідеально.

Я передала їй ще один шматок піци. Зважаючи на її маленьке тіло під пончо, у Гезер чимало поміщалося.

— Може, повернімося до історії міста?

— Окей, — вона відкусила шматочок. — Мотель «Присмерк». Дай подумати. У сімдесятих була перспектива, що Фелл стане туристичним містом. Навіть попри те, що тут немає жодних озер, гір чи інших принад. Планували побудувати великий парк атракціонів, на який би з’їжджалися тисячі людей, тому почали розбудовувати бізнес: «Присмерк», кілька інших мотелів, ятки з морозивом і ресторани. Та задум провалився, і більшість закладів зачинили, але «Присмерк» лишився.

— Досі працює?

— Слизьке місце, — зазначила вона. — Можливо, заробляє на укритті дилерів чи щось таке. Старшокласники їздили туди на вихідні випивати, але мої батьки — святоші, тож ніколи мене не пускали.

Я підсунула ноутбук на диван і ввімкнула.

— Кажуть, там є привиди.

— Серйозно? — здивовано запитала я.

— Ну, авжеж, — сказала Гезер. — Після «Сяйва»⁵ в кожному готелі є привиди, чи не так? Закладаюся, у нашому теж вмирали люди.

На гугл мапах світився Фелл із позначеним мотелем — то був «Присмерк». Якщо його побудували в сімдесятих, то він був порівняно новий у 1982. Тоді там теж переховували дилерів? Чи вже вигадали легенди про духів?

Окрім дурнуватих історій Ґрема і старих фільмів жахів, я ніколи не задумувалася про існування привидів. Але сидячи у квартирі Вів, мешкаючи, де й вона перед зникненням… Я замислилася. Уявила, як привиди сновигали навколо, і, можливо, серед них була Вів. Крізь вікно чи дверний отвір спостерігала за нами. Якщо її убили, чи повернулася вона? Якби всі померлі поверталися, чи наш світ не був би повний привидів?

Ніс під окулярами засвербів.

— Гезер, ти втомилася?

Вона позіхнула на підлозі:

— Зовсім ні. Я ж казала, у мене безсоння.

— А тобі не треба вчитись?

— Я прочитала підручник двічі. Декому треба читати хоч щось.

Я усміхнулася:

— Якщо декому немає, чим зайнятися, може, вона з’їздить зі мною в «Присмерк»?

Її голова вигулькнула над старим кавовим столиком.

— Правда?

Я знизала плечима.

— Не знаю, чи щось там знайду, але я так далеко зайшла, пізно повертати назад. Потрібно оглянути там усе, та й чому б не зробити це зараз?

Гезер загорілася, як я і підозрювала.

— Дехто із задоволенням приєднається.

Я вимкнула ноутбук.

— Поїхали.

Фелл, штат Нью-Йорк. Вересень 1982 року

Вів

Власне, вона не хотіла залишатись у Феллі, але так чи інакше, лишилася. Спочатку одна нічна зміна, за нею інша. Дженіс платила їй, і зрештою, Вів знайшла дешеву квартиру, яку орендувала із сусідкою. Дженні була медсестрою, яка чергувала у ті самі години, що й Вів у місцевому будинку для літніх. Співмешканка розійшлася із хлопцем, була від усього втомлена й зовсім не допитлива. Дівчата приходили й знову йшли, відсипалися вдень і працювали вночі.

— Не розумію, — якось ввечері нарікала Дженні, граючись із кнопками на прасці, поки та нагрівалася. — Ти їхала в Нью-Йорк. Чому ти тут?

Вів перегорнула сторінку People, яку читала, спираючись на кухонну стільницю.

— Це я сказала матері, — пояснила вона. — Насправді, я не хотіла в Нью-Йорк. Просто хотіла поїхати.

— Розумію. — У Дженні було попелясте волосся, підстрижене в стилі каскад так, щоб нагадувало пір’їнки, як в акторки Гезер Локлір. Вона облизала подушечку пальця й легенько торкнулася поверхні праски, перевірити чи та достатньо нагрілася. — Але це Фелл. Ніхто не хоче тут бути. Та ну. Усі звідси їдуть.

— Ти не поїхала, — зауважила Вів.

— Тільки через те, що тут хороша робота. Але повір мені, я поїду, — знову намочила пальця й торкнулася праски, на цей раз вона зашипіла, і Дженні його відсмикнула. — Я зустріну заможного, розкішного чоловіка й вискочу заміж за першої ж нагоди. Феміністки кажуть, що це неправильно, та я вважаю це найкраще, що може зробити дівчина у своєму житті.

— Ото і все? — запитала Вів. — Вийти заміж і все?

— Чому б ні? — Дженні знизала плечима, поклала блузку на дошку й почала прасувати.

Вів не хотіла заміж. Вона зустрічалася з хлопцями, цілувалася. Навіть дозволила Метью Рірдону засунути руку їй у штани, але лише тому, що це було третє побачення, і він цього чекав. Його пальці тхнули сигаретами, що їй зовсім не подобалося. Усе життя в Іллінойсі вона провела виконуючи те, що від неї чекали, а не те, чого сама хотіла.

— Невже ти більше нічого не хочеш у житті? Чогось більшого? — запитала Вів сусідку.

Дженні не була вражена.

— Якщо ти хотіла чогось значного, то треба було їхати в Нью-Йорк.

Напевне. Наївно вважати, що в тебе є якась важлива місія. Та ще більш нерозумно було думати, що Фелл — місто, у якому хочеться жити. Але Ґрішем належав сім’ї Вів, Нью-Йорк — усім іншим. А от Фелл, у незбагненному сенсі, був лише її.

Вона купила машину, старий «кавальєр» — її перше власне авто. Зняла з рахунку 200 доларів на його придбання, і навіть не відчула гризоти, до якої готувалася.

У центрі був кінотеатр, діра в стіні під назвою «Роял», де ставили повторні покази фільмів за долар. Вів іноді ходила на пізні сеанси перед зміною, коли кінотеатр був майже порожній. Вона дивилась «Іншопланетянина», «Офіцера і джентльмена» й однієї незабутньої ночі «Полтергейста». Нижче вулицею була крамниця делікатесів, де Вів їла сендвічі, а іноді вона навіть брала молочний коктейль за 50 центів у «Палаці Мілкшейків» за рогом. Мати постійно повторювала: «Гарненькі дівчатка не обрізають свої довгі розкішні кучері». Та Вів усе одно підстригла світло-каштанове волосся до плечей і тепер збризкувала маківку й по боках лаком.

Вона подзвонила до матері, яка гнівалася, незважаючи навіть на те, що її донька так і не доїхала до гріховного кубла, що зветься Нью-Йорком.

— Грошей не проси, — сказала вона злостиво. — Ти однаково їх витратиш на наркотики чи ще щось. Тепер ти зрозумієш, як це бути дорослою. Чому ти не схожа на Деббі?

Деббі, хороша донечка — менша сестра Вів. У 18 років вона хотіла стати вчителькою: залишитись у Ґрішемі, працювати в Ґрішемі, одружитись у Ґрішемі, і найімовірніше, померти в Ґрішемі. Непосидючість Вів була їй невідомою, ворожою.

— Я працюю в ятці з морозивом понаднормово, щоб заробити на коледж, — сказала Деббі, коли їй дали слухавку. — Мені здається, ти збожеволіла.

— Можеш бути такою ідеальною, як тобі заманеться, — відрубала Вів. — Але тато не повернеться. І йому досі начхати.

— Це грубо, — молодша сестра додала: — Він зателефонує. От побачиш.

— Ні, не побачу, — випалила Вів. — У нього нова дружина, і невдовзі будуть нові діти. Я не буду чекати, поки життя стане таким, як раніше, і тобі не раджу.

Деббі ще щось сказала, проте Вів не почула. Вона відсунула телефон від вуха й повісила слухавку, за яким почувся характерний клац.

Вночі світ був іншим. Не просто темним чи тихим, а іншим. Звуки, запахи — усе різне. На тлі чистого безмежного неба шосе Номер Шість випромінювало зловісне зеленувате світло. Тіло Вів то проймало холодом, то обсипало жаром, від чого воно покрилося бридким потом; її нудило, і раптом вона ставала голодною. Після кількох перших змін Вів не відчувала втоми, але були рази, коли під повіками наче був пісок, що затуманював зір, у скронях гупало. Третя ранку була найгіршою порою, схожою на марення, водночас можна було повірити в що завгодно — привиди, ельфи, подорожі в часі, у кожен епізод «Зони сутінків»⁶.

І їй подобалося.

Люди, що живуть вночі, відрізнялися від людей, які постійно бачать сонце. Добрі люди Фелла, ким би вони не були, міцно спали о третій ранку. Ці люди ніколи не бачили того, що Вів: зрадливі подружжя; водії вантажівок, що закидалися невідомо чим, щоб не заснути; жінки із синцями під очима, які виїжджали о п’ятій ранку, щоб знову повернутися до ненависного дому. Таких людей дівчинка з передмістя не зустріла б і за сотню років. Із ними Вів Ділейні ніколи не заговорила б. У своєму рожевому світі вона не знала, що існують такі: на межі, жертви жорстокого зіткнення із реальністю. Це було зовсім не поетично, проте щось притягувало її. Захоплювало. Вона не могла відвести погляду.

Глибоко вночі навіть мотель, здавалося, оживав. Автомат із батончиками глухо гудів посеред ночі, а льодогенератор поруч іноді тріщав, неначе хтось його трусив. В огородженому басейні, що пустував, — хоч минулого місяця ще вирувало літо — кружляло листя. Труби в стінах стогнали, і коли одна з кнопок телефону загорілася — що означало хтось телефонував із кімнати — він видав тихеньке клацання, яке можна було почути лише в ідеальній, безмовній тиші ночі.

Поки вона сиділа на рецепції, запах сигарет повертався знову і знову. Це завжди був різкий сморід диму, немовби палять поряд. Спочатку їй спало на думку, що запах лине з вентиляції, тому Вів совала стілець по кімнаті, стоячи під кожною із решіток, заплющувала очі й вдихала. Нічого.

Одного разу вона годину нерухомо стояла під кабінетом, принюхуючись, чекаючи на появу сигаретного диму. А коли він з’явився, вона крутилася праворуч і ліворуч, намагаючись зрозуміти, звідки той долинав. Пронизливий дзвінок телефону в нічному повітрі перервав її, та це заняття однаково не приносило плодів.

Дівчина прийняла виклик, її голос рипів від довгого мовчання:

— Мотель «Присмерк», чим можу допомогти?

Тихо. Лише слабке дихання.

Повісила слухавку й на хвилину втупилася в телефон. Таке вже траплялося раніше, і Вів не знала, що про це думати. Хто міг телефонувати в мотель посеред ночі й просто дихати в трубку?

Наступної ночі, стоячи під дверима рецепції, Вів знову намагалася знайти джерело диму. Вона б не змогла відповісти, якби хтось запитав, що та шукає. Чоловіка? Несправність у системі вентиляції? Власні ілюзії? Байдуже, той дим її непокоїв. Моторошні відчуття, проте завдяки йому Вів почувалася менш самотньою. Напевно, просто хотілося зрозуміти, хто складає їй товариство.

Тієї ночі її перервала реальна людина, що пройшла крізь двері — не курець. Це був водій вантажівки, який хотів подрімати кілька годин, перед тим, як продовжити подорож на південь. Вів узяла 30 доларів, і він записав ім’я в журнал. За ним прийшов інший чоловік, також сам, одягнений у костюм і плащ, у руці була валізка й кейс. Він теж заплатив 30 доларів і записав ім’я в журнал: Майкл Енніс. Пояснив, що може залишиться ще на ніч, бо чекає наказ від керівництва, куди їхати далі, та, можливо, дзвінка потрібно буде чекати довше.

— Звучить цікаво, — кинула Вів, поки діставала ключ до кімнати 211 — кілька дверей далі від водія; вона завжди давала людям особистий простір. Нічні люди не люблять сусідів.

Він не відповів, тож дівчина підвела голову й побачила, що він дивиться просто на неї. Погляд спокійний і доброзичливий, проте зосереджений на ній.

— Не дуже, — чоловік нарешті відповів на її зауваження. — Я комівояжер. Їду туди, куди скажуть.

Вона кивнула й віддала ключ. Не запитувала, що він продавав, бо це не її справа. Коли він пішов, Вів уже забула, який вигляд чоловік мав.

Наступної ночі вона змінила тактику: стояла під дверима рецепції, спиною до стіни, чекала на появу запаху. Підозрювала, що він йде знадвору, а не через вентиляцію, тож тепер була ближче до ймовірного джерела. Була гарна, тиха, тепла ніч, вітер віяв достатньо, щоб здіймати волосся із шиї й обдувати пітливі щоки.

Цього разу знадобилося менш ніж десять хвилин: до її ніздрів дійшов сигаретний дим. Перемога. Вона повільно рухалася доріжкою за ним: від кімнат до іншої сторони будівлі, де був розташований порожній басейн. Двічі втратила слід і нерухомо стояла, чекала, щоб він повернувся. Безшумно стежила за здобиччю.

Вів зупинилася біля огорожі, яка чомусь усе літо стояла навколо басейну. Оглянулася навкруги, та нікого й нічого не побачила. Дражнячи дівчину, запах з’являвся і зникав, нібито той, хто видихав дим, рухався.

— Агов? — вигукнула вона в чорну порожнечу, у бетонований басейн. Її крик було чутно далі в лісі, на безлюдній вулиці далеко зліва й на автостоянці ззаду. — Аго-ов?

Відповіді не було, але спиною пробігли мурашки. Горло стислося, почало нудити, дівчина запанікувала. Впилася пальцями в сітчасту огорожу й заплющила очі, перечекати наплив тривоги.

Вів знову відчула дим, і як хтось пройшов за спиною — п’ять рівномірних кроків. Чоловік. І знову все затихло.

Вона затамувала подих, руки задубіли. Там хтось був, хтось. Щось справжнє, але не людина. Кроки наближалися й різко зупинилися, наче постать переступила через дверний поріг.

Усі чули історії про привидів, Вів не виняток. Але вона не думала, що стоятиме, тримаючись за сітку, поки не побіліють кісточки пальців, намагаючись не блювати від страху, коли щось нелюдське проходить повз. Це божевілля. Від таких історій слухачі закочують очі й позіхають від нудьги, бо не мають жодного поняття, який насправді жах проймає тієї миті.

Позаду згасла вивіска мотелю.

Сліпуче світло зникло, а після цього почувся тріск — лампи припинили працювати, і Вів обернулась, щоб побачити темні слова «Присмерк» і «ВІЛЬНІ МІСЦЯ. КАБЕЛЬНЕ ТБ!», що вже не миготіли. Підійшла ближче, бездумно, серце калатало в паніці. Вона гадки не мала, чи можна вимкнути цей знак, чи є тут десь перемикачі. Їй не доводилося цим займатися — це завжди робила людина перед або після її зміни. Втрата яскравого й потворного світла пробудила її від заціпеніння й породила новий неспокій.

Вів завернула за ріг і побачила усю картину. Вона тихо скрикнула, бо помітила, як світло навколо зникало.

Починаючи з короткої сторони будівлі — на вході в кімнату 130, і 230 над нею — лампи блимнули й припинили працювати. За ними світло вимикалося в 129 і 229, і так далі в усіх інших. Немов хтось один за одним клацав вимикачами, зоставляючи увесь мотель у пітьмі.

Не в змозі поворухнутися Вів завмерла, поки «Присмерк» поринав у темряву. Останнім зникло світло на рецепції, розташованій у довгій частині приміщення, найближче до неї. Неонова вивіска «РЕЦЕПЦІЯ» теж згасла, і тепер вона стояла перед чорною дірою: жодного звуку чи човгання ніг, жодної душі на кілометри вперед.

Можна було почути, як важке дихання виривається з її горла. Що в біса відбувається? Мозок навіть не шукав логічних пояснень, як-от перебої в електриці чи навіть вимкнення світла; була третя ранку, на шосе Номер Шість досі горіли ліхтарі, й вона щойно почула кроки істоти, яку так довго вистежувала. Це не перебій, і було очевидно, що це був лише початок.

А потім з’явилося глухе клацання, що доносилося з мотелю. Клац, клац. Вів вдивлялася в темряву, і побачила, що двері в одну із кімнат самі відчинилися, за ними інші. Виставляли напоказ ще густіший морок всередині, ніби запрошуючи. Заходь сюди. І сюди. І сюди…

Вона в розпачі кинула погляд на машину. Можна було сісти й поїхати до найближчого таксофону. Та кому дзвонити? Може, у поліцію. Чи пересидіти цей кошмар у цілодобовій забігайлівці. Але її сумочка з ключами від авто була всередині.

Повіяв легенький вітер, що розвіював волосся, примушуючи її тремтіти. Двері припинили відчинятися й настала тиша. З дороги не долинало жодного звуку.

Зроби це. Вона могла. Підійти до дверей, відчинити їх. Сумочка була на стільці, поряд зі столом. Чотири кроки. Нахилитися, схопити сумочку, повернутися й побігти до машини.

Вів переставила ноги. Кросівки зашурхотіли по гравію, і вона виявила, що підіймає ноги, щоб пересуватися тихіше. Ніби можна надурити того, хто б там не був. Наче та потвора досі її не помітила.

І все ж, вона побігла, намагаючись безшумно ступати. Туди й назад. Лише туди й назад. Я зможу швидко і…

Коли Вів стала на стежку, щось гримнуло над головою. Розчахнулися двері в одну з кімнат. Вона підскочила і пронизливо зойкнула, водночас над нею почулося тупотіння — швидке й коротке. Хтось спустився сходами вниз і обійшов будівлю. За гупанням почувся дитячий голос. «Я хочу в басе-е-ейн».

Вів повернула ручку й пірнула в темряву. Спотикаючись, петлювала кабінетом, намагаючись намацати сумочку і ключі. Очі пекли, і до неї дійшло, що це через нестерпний запах диму, наче тут курили годинами.

Вона знайшла і стиснула руками знахідку — наповнену торбинку зі штучної шкіри темно-фіолетового кольору, а тоді раптом почула голос. З іншого боку столу кричав чоловік.

«Боже правий, викличте швидку! — кричав він так голосно, немов стояв зовсім поруч. — Хто-небудь викличте швидку!»

Вів упустила сумку, ключі вилетіли й із дзенькотом впали на підлогу. Дівчина затамувала подих, схопила їх і побігла до дверей. Діставшись до «кавальєра», вона ледь не вирвала двері й прожогом залізла всередину. Вів сіла за кермо, сумку кинула на заднє сидіння і грюкнула дверцятами.

Мотель зовні досі був темним, коли вона крутнула ключем і втопила акселератор у підлогу. Нічого — машина навіть не запустилася. Знову натиснула на педаль газу й обернула ключ, із горла вихоплювалися звуки жаху, сльози лилися щоками, але авто досі стояло непорушно.

Вона підвела погляд, коли побачила постать попереду. Це була жінка. Молода, можливо, років тридцять: русяве завите волосся, яке спадало вилицями, темні очі й ідеальне овальне обличчя. У шоковому стані Вів чітко побачила її стрункі плечі, сукню з довгими рукавами й великими темно-фіолетовими квітами на ній, стрічку, зав’язану бантиком на талії. Жінка спостерігала за Вів через вітрове скло. І її очі… очі…

Дівчина хотіла закричати й завмерла. З неї не вийшло ні звуку. Вона набрала повні легені повітря, зосереджуючись на погляді невідомої постаті.

Жінка була несправжня, проте водночас Вів її бачила. Дивилася на неї. І жінка вдивлялася у Вів у відповідь, очі горіли, випромінюючи неприродні емоції, від яких хотілося кричати, ридати й блювати водночас.

Дівчина вчепилася в кермо й відчула, як вечеря підіймається до горла.

Бах! Жінка вдарила долонями по капоту — справжній звук, важкий і агресивний. Схрестила руки й витріщалася на Вів через скло. Вуста ворухнулися. Вів нічого не чула, можливо, та особа й не говорила. Але зрозуміти слово було не важко.

Біжи.

Вона видала придушений стогін і знову прокрутила ключ. Двигун не запустився. Вів смикнула ключем і натиснула на педаль — сльози котилися, зсередини виривався відчайдушний крик. Коли вона наважилася підвести голову, жінка вже зникла, але мотель був досі у пітьмі, а ніч навколо ще темніша.

Двигун було пошкоджено. Авто не запустилося. Тікати було нікуди.

Вона замкнула двері й перелізла на заднє сидіння, згорнулася в малесенький клубочок так, щоб не бачити, що відбувалося зовні. Наче рятуючись від обстрілу. Їй довелося довго там сидіти.

Навіть коли світло загорілося й вивіска знову освітила територію, Вів усе ще ридала.

Фелл, штат Нью-Йорк. Листопад 2017 року

Карлі

Я не знала, чого очікувала від «Присмерку» після своїх досліджень. У додатку гугл «Планета Земля» він мав вигляд, як будь-який мотель на узбіччі: вивіска, кімнати. Через сімейну історію і мою дивну одержимість я надала йому особливого статусу. Але для всіх інших «Присмерк» видався б доволі посереднім.

Та «Присмерк» не був посереднім.

Я роззирнулася, ступивши на стоянку, засипану гравієм. Будівля мала форму літери «Г», із дверима, що виходили назовні. Уже стемніло, і синьо-жовта вивіска блимала, виразно повідомляючи про кабельне телебачення й вільні місця. Тут стояла лише одна машина — стара «тойота терцел», запаркована в напівтемряві далеко в кутку. Більше автівок не було, як і людей.

Гезер вийшла, й ми трохи постояли в тиші. Ніякого руху на дорозі позаду. За мотелем був лише ліс і темрява із місячним серпом угорі. Я застібнула свою куртку й зачаровано оглядала будівлю, нерівні тіні на порожніх вікнах, що їх створювало тьмяне світло над стежкою. Тут було досить спокійно й безлюдно, як на мотель, створений для відвідувачів. Це було неземне місце, схоже чи то на цвинтар, чи то на ісландські краєвиди.

Гезер відчувала те ж саме, бо стояла поруч, не кажучи ні слова. Вона залишила пончо й тепер була закутана в чорну дуту куртку — фактично парку. У мене закралася думка, що моїй супутниці постійно холодно.

— І зовсім не страшно, — нарешті вона порушила тишу. В нічному повітрі її голос став дуже низьким. — Зовсім, зовсім не страшно.

Я перевела погляд на яскраву вивіску рецепції. Напевне хтось мав бути всередині, але знати не кортіло.

— Озирнімося навколо, — натомість запропонувала я.

Ми обійшли мотель, оглядаючи стежки й зачинені двері. Доріжки вже були старими, а на дверях досі були ручки із замковими щілинами; фактично моя тітка бачила те саме місце тридцять п’ять років тому. З іншого боку ми знайшли порожній басейн, обнесений іржавою сіткою. Тут було темніше, але навіть так було очевидно, що це місце закрили дуже давно. На бетоні були вибоїни й тріщини, а сам басейн закиданий землею і листям. Він був огороджений роками, десятками років, і його роботу не збиралися відновлювати.

Я змусила себе не думати про жах, що наводив мотель, про холодний піт, що стікав спиною, і натомість згадала Вів. Якби ти хотіла зникнути звідси, то у який спосіб?

Найбільш очевидна відповідь — шосе. Вів залишила машину, проте хтось міг викрасти її на своїй. Це породило ще більше запитань. Як це зробили? Чи вони били її? У газетах не писали про сліди боротьби або кров. Можливо, її виманили з рецепції? Благали про допомогу абощо? Викрадення спланували й тітка була ціллю чи все сталося спонтанно?

Я відійшла від басейну й повернулася до передньої частини будівлі. Треба було прийти вдень, щоб краще роздивитися місцевість. Може, на сонячному світлі мотель не мав би такого потворного й загрозливого вигляду.

Взагалі-то мені пощастило, що «Присмерк» не змінився з 1982 року. Якби його знесли й побудували гігантські супермаркети, я не визначила б, куди могла зникнути Вів. А якщо не автомобілем? Чи могла вона втекти пішки?

— Гезер, — гукнула я, — ти пам’ятаєш, що тут є поряд? Якщо, наприклад, йти пішки?

— Ой людоньки, дай подумати, — вона йшла за мною. — Думаю, тут лише ліс, і, можливо, ферма аж там, за мотелем. Треба йти кілометри, щоб наткнутися на щось.

— А якщо в інший бік?

— Там АЗС, — Гезер вказала на виїзд із Фелла, — але це знову теж далеченько. І я навіть не знаю, чи вона вже стояла у 1982 році. А там, — дівчина вказала в напрямку, звідки ми приїхали, — через три кілометри є поворот на Куперсвілль, ще далі кілька старих будиночків і продуктова крамниця, а там і кінець міста.

— Цікаво, де я зможу знайти мапу 1982 року?

— У місцевій бібліотеці, — порадила Гезер. — До речі, у тому басейні точно хтось помер.

Я обернулася до неї.

— Що?

— Реально, Карлі, — її бліді щічки порожевіли від прохолодного вітру, світле волосся скуйовдилося коло шпильки. — Серйозно, закладаюся, що хтось помер, тому вони спустили воду й загородили, щоби більше туди ніхто не ліз.

Я стиснула губи.

— Може, у них просто замало відвідувачів, щоб утримувати його, — запропонувала я. — Ну, жодного, наприклад.

— Отож, — сказала Гезер, — хтось помер, тому тут ніхто й не лишається.

Я вже хотіла відповісти їй, але почула голос:

— Агов, ви там! Допомогти?

Ми обернулися й побачили чоловіка перед дверима рецепції. Він спостерігав за нами, але ближче не підходив. Через світло за його плечем було лише видно, що він високий, м’язистий і дещо молодий.

— Вибачте! — обізвалася я. — Ми просто оглядаємося.

Чоловік роздратовано переступив із ноги на ногу.

— Погана ідея, — сказав він. — Немає чого ходити біля закинутого басейну.

— Гаразд, — поступилася я та підійшла до нього, Гезер слідувала за мною.

Зблизька було видно, що йому приблизно тридцять, у нього темне коротко підстрижене волосся. Одягнений у білу футболку, блакитний жилет і темні ділові штани. На жилеті зліва був напис — Мотель «Присмерк».

— Вам потрібна кімната? — запитав він.

— Ні, — відповіла я. — Вибачте, нам просто було цікаво.

Здається, його це спантеличило.

— Що саме?

— Мені подобаються старі мотелі, — натхненно випалила я. — Знаєте, такі півстолітні. Вони такі затишні. Це моє гобі.

Ми ступили на стежку. Чоловік обводив поглядом то мене, то Гезер.

— Про таке гобі я ще не чув, — сказав він.

Від його уніформи моє захоплення лише зросло. Це той самий мотель, де Вів місяцями працювала перед зникненням. Вона, напевно, і стояла на цьому ж самому місці. Цікаво, чи змінили дизайн жилетів із того часу? Знову з’явилося відчуття, немов Вів десь поруч, визирає з-за мого плеча. Я була так близько, лише тоненька павутинка часу відділяла нас. А у Феллі ця павутинка майже зникала.

— Можна поглянути на ваш кабінет? — запитала я.

Він ще більш розгубився, але Гезер обдарувала його чарівною усмішкою, і чоловік знизав плечима.

— Ну гаразд.

Приміщення було старим: коричневі бляклі стіни, масивний стіл. Я із захватом витріщалася на великий стаціонарний телефон, з його пластиковими кнопками для різних ліній; журнал у шкіряній палітурці, який слугував для реєстрації гостей; пошарпане офісне крісло; куртку на гачку в кутку; пожовклий дріт обігрівача біля столу, який, здавалося, вибухне в будь-який момент.

— Господи. Що це за місце? — пробурмотіла до себе.

— Ти щось казала? — запитав чоловік.

— Ні, нічого, вибачте, — я намагалася усміхатися. — Ви тут довго працюєте?

— Думаю, кілька місяців, — тепер він мав понурий і зовсім не зацікавлений вигляд, наче ми швидко йому набридли.

— Вам подобається? — вставила своє слово Гезер.

— Не те щоб дуже, — чоловік покрутив головою, ніби шукаючи, хто міг нас підслуховувати. — Нормально, — додав він. — У нас небагато відвідувачів.

Я намагалася вивідати більше, проте це ставало дедалі складніше. Його звали Олівер. І так, тут було тихо. Ні, він і гадки не має, який старий цей мотель. Ні, він не думає, що його ремонтували, проте він не знає достеменно. Гезер блукала кабінетом, підійшла до дверей, де виглянула надвір, поки ми розмовляли.

Їдучи додому після того, як ми залишили Олівера, я відчула як увесь захват і збудження вивітрилися, залишивши тільки розчарування.

— Я вже навіть не знаю, що роблю, — визнала я. — Яка я наївна! Думала, що побачити мотель буде достатньо. Що я могла дізнатися? Як би мені це допомогло?

— Ти хотіла бути ближче до неї, — мовила Гезер, ніби це було очевидно. — Хотіла побачити, як вона жила.

— Що ж, мені це вдалося, зважаючи на те, що «Присмерк» зовсім не змінився із 1982 року.

Ми трохи помовчали, неосвітлена дорога проносилася за вікном. Гезер прикусила губу.

— Щось не так? — запитала я.

— Не впевнена, що мені варто показувати тобі.

— Ну, тепер ти мусиш показати. Що там?

Вона завагалася, а потім дістала аркуш паперу з кишені.

«Шукаємо працівника(-цю) на нічну зміну. Починати негайно. Телефонуйте». І номер телефону.

— Не може бути, — я з недовірою витріщилася. — Не може, бляха, бути. Вони наймають на ту ж посаду, що мала Вів.

— Знаю. Неможливий збіг, — докинула Гезер.

— Не те слово, — я зітхнула, проводячи рукою по своєму волоссю. — Чому мені кортить прийняти пропозицію? Я божеволію?

— Лячно, хіба ні? Але якось і круто.

Я подумала про те ж саме. Проводити ночі в «Присмерку»? Мені здавалося, я завжди могла провести ніч у будинку з привидами, просто аби дізнатися, що станеться. Це звучало, як ідеальна відпустка.

— Можливо, вони мене не візьмуть.

— Гм, гадаю, у них небагато варіантів.

Серце забилося швидше. Піднесення чи страх?

— Ми можемо постійно телефонувати одна одній вночі. Перевірка зв’язку.

— Можеш узяти мій перцевий балончик. У мене є ще.

— Гезер, моя тітка зникла на тому ж місці. Вночі.

— Знаю, та то було тридцять п’ять років тому. Думаєш, той тип, що це зробив, досі живий? А якщо й так, то він уже надто старий.

— Я не планувала тут залишатися так надовго. Та я хочу. Хочу лишитися. Чому?

— Бо ти ідеально вписуєшся, — кивнула Гезер. — Я ж казала, коли зустріла тебе.

— Тут надто темно.

— Деяким подобається темрява. Вони знайомі з нею.

Я повернула в бік кінотеатру «Роял», вікна якого були забиті. На стіні досі висіла афіша фільму «Вам лист».

— Я ж можу попрацювати всього кілька ночей, правда? Подивитися на ситуацію очима Вів.

— Ти так далеко зайшла, — промовила вона. — Хочеш повернутися назад у коледж? Мені здається, ти не повинна кидати тітку в біді.

Вів. Чого б я не боялася, Вів пережила гірше. Вона пережила жахливіші, моторошніші речі, про які ніхто навіть не намагався дізнатися. Ніхто не шукав її тіло. Лише я могла це зробити. Зробити хоч щось.

А отже, мені потрібна робота в мотелі «Присмерк».

— Гаразд, — нарешті сказала я. — Я зможу. Та й що взагалі може піти не так?

Фелл, штат Нью-Йорк. Вересень 1982 року

Вів

За тиждень після інциденту зі світлом, Вів уперше за час роботи в мотелі довелося викликати поліцію.

Вона навіть хотіла звільнитися після тієї жахливої ночі. Спакувати речі й повернутися в Іллінойс. Але що б вона сказала? Я побачила привида, тому втекла додому?

Їй двадцять. «Що ти робитимеш, коли опинишся в справжній небезпеці?» — пролунав у голові голос матері. Про те, щоби повернутися до старої кімнати й працювати за стійкою з попкорном, не могло бути й мови.

Крім того, їй було цікаво, ким була та жінка у квітковій сукні. Здавалося, що той гнів і несамовитий біль говорили до Вів.

Тож на неї чекала робота в «Присмерку».

У ту ніч, коли відбувся візит поліції, вона взяла із собою болонський сендвіч — білий хліб, ковбаса, скибка плавленого сиру і трохи гірчиці. Якщо заробляєш три долари на годину — це найкраща вечеря. Зазвичай після такої трапези Вів уже не була голодна, та сьогодні цього виявилося замало. Вона спіймала себе на думці про автомат із солодощами.

Автомат разом із льодогенератором був розташований у кімнаті на першому поверсі, поряд із номером 104. На дверях висіла табличка «ДОДАТКОВІ ПОСЛУГИ». Машина була справна, і в ній були батончики; напевне, їх поповнювали вдень. Там були снікерси по 20 центів, які якраз завалялися в кишені дівчини.

На свій жилет вона вдягнула куртку, що висіла на гачку. Застебнувшись, вийшла надвір і повернула за ріг. Цієї ночі в «Присмерку» гостювало кілька людей, тому вона була не сама. Одна пара прямувала до Північної Кароліни провідати сім’ю; також був молодий хлопець, що ледве стояв на ногах, ніби їхав кілька днів без упину. Ще був чоловік, який заселився без багажу.

І попри це, вона досі відчувала гризотний страх, коли повернула за ріг і побачила довгий ряд кімнат, що тягнеться в темряву: бліде світло ламп над безліччю дверей, частина з яких перегоріла, — все це скидалося на рот, повний вибитих зубів. Тіло покрилося брижами й вона згадала погаслу вивіску, гул миготливих ламп, двері, що відчинялися самі собою. Кроки, голоси, дим. І жінку.

Біжи.

Вів оглянула стоянку для автомобілів, будівлю. Тієї жінки не було поруч, проте їй ввижалося, що вона відчувала її. Можливо, це нічого не означало, але достеменно вона не знала. «Я не можу її залишити», — подумала собі Вів.

Наступного дня в магазині канцтоварів дівчина придбала записник і ручку. Спочатку просто думала, інколи глипаючи на блокнот, але зрештою почала писати. Вона описала події тієї ночі: який вигляд мала жінка, які голоси чула. Думки, які Вів витягнула з голови, стали реальними. Записник став її приятелем на довгі самотні ночі — він і поношений примірник «Готель Нью-Гемпшир», який вона вперто продовжувала читати, хоч і не до кінця розуміла.

Поки заходила до кімнати з автоматами по снікерс, вона смутно пригадувала події роману й думала, чи дати книзі ще один шанс. Літо перейшло в ранню осінь, спека спадала, ночі ставали холодніші й вітряніші. Дівчина зайшла в крихітну кімнатку, де ледве поміщалася одна людина, й розглядала техніку.

Надворі на територію заїхав новенький «форд тандерберд». Із машини вийшла жінка, поклала ключі в сумочку. Вів визирала з-за дверей і спостерігала за нею. Жінці було далеко за двадцять, вона була вдягнена у світлі сині джинси, білу блузу в дрібний червоний горошок. Образ завершували срібний пояс і ботильйони. Жінка мала темне, коротко підстрижене волосся, зачесане із чола назад і збризнуте лаком на скронях. Під темними лініями брів були блакитні очі, а закопилена губа надавала їй гордовитості. Вона була схожа на не дуже круту сестричку рок-співачки Пет Бенатар — гарненька і стильна, бунтівниця, але не достатньо рок-н-рольна.

Замість того, щоб направитися до рецепції, жінка підійшла до дверей номера 121, де поселився чоловік без багажу.

Вів стежила за ними, причаївшись. Чоловік, якого вона реєструвала, не був потворним, але йому було приблизно сорок. Що ця жінка робила, зустрічаючись із ним у мотелі? Повії, які приходили в «Присмерк», були завжди втомленими, зі скуйовдженим волоссям і в обтислому одязі; вони проводили кілька годин у номері та платили зім’ятими п’ятірками й десятками. Ця жінка зовсім на них не схожа. Вона була схожа на приміську дівчину із Ґрішема. Вів бачила, як та лише раз стукнула і їй відчинив чоловік, який тепер зняв пальто і стояв у ділових штанах та розстібнутій зверху сорочці — босий. Він усміхнувся:

— Гелен, — привітався він.

Жінка крутнула стегном і подарувала чоловікові теплу усмішку.

— Роберт.

Роберт подав руку.

— Заходь.

Позаду Вів прокинувся льодогенератор і зашумів, примусивши її підстрибнути. Вона знову принишкла, щоби пара не змогла її помітити. Нашкребла мідяки й закинула їх в автомат, та уже діставши знизу свій снікерс, двері замкнулися, і все раптово занурилося в темряву.

Вів завмерла. Видимість нульова — вона спробувала помахати рукою перед обличчям, але нічого не побачила. Продовжила махати руками перед собою, намацуючи автомат, який слугував би провідником до виходу. Льодогенератор досі клацав і гудів, неначе розмовляючи стародавньою мовою, а кубики льоду гепалися в пластиковий контейнер, видаючи глухий звук. Тяжко дихаючи, вона відчайдушно шукала вимикач.

Стіна була порожньою, жодного перемикача. Під пальцями вона відчула контури дверей і спробувала знайти дверну ручку, яку врешті-решт повернула та штовхнула. На мить показалася стоянка, приємний прохолодний вітерець — і двері знову із грюкотом зачинилися.

— Агов, — закричала Вів, голос зрадницьки тремтів. — Агов, — повторила голосніше.

Знову схопила ручку. Вона не провернулася.

Льодогенератор різко вимкнувся, і тепер Вів чула лише своє дихання, яке циркулювало крізь легені.

— Агов, — ще голосніше закричала вона, не відаючи, до кого звертається.

Вдарила кулаком у двері, гадаючи, чи почують її мешканці. Та навіть якщо почують, чи вийдуть допомогти?

Вона вдарила ще раз і відчула, як хтось силою відштовхнув її в груди. Вів спіткнулась і вдарилась лопаткою об край апарату із солодощами, біль пронизав усе тіло. Вона відвела назад руки, намагаючись знайти, за що вхопитися.

«Біжи», — сказав голос, подув вітру, шипіння повітря.

Двері розчахнулися так сильно, що врізалися в стіну зовні. А потім мляво зависли, поскрипуючи на вересневому вітрі.

Вів вискочила із приміщення на стоянку. Намагалася віддихатися, але одна річ постійно бриніла на думці, немов сигналізація: То були руки. То були РУКИ. Дві руки, дві долоні, чіткий доторк до грудної клітки, коли вони штовхнули її. Дівчина зупинилася і скорчилася, намагаючись не виблювати від страху.

І тоді, не зважаючи на дзвін у вухах, вона почула крики.

У кабінеті було тихо й чисто, як і тоді, коли вона його залишила. Нічого не тямлячи, Вів зайшла й упала на крісло за столом, руки тремтливо шукали записку, яку Дженіс показувала їй у першу ніч. Вона була на стіні поряд зі столом: аркушик паперу, на якому написано «ВІДДІЛОК ПОЛІЦІЇ ФЕЛЛА». Власниця казала: «У разі, якщо хтось бушуватиме. Вони знають, хто ми». Вів узяла телефон.

З’єднання не було. Натомість почувся чоловічий голос:

— Гелен, просто скажи, що відбувається.

Вів завмерла.

— Гадки не маю, — її відповідь була спокійною, голос низький і сексуальний, наче мед. — Якась суперечка на автостоянці. Два чоловіки. Мають вигляд, як далекобійники. Дівчина з рецепції сказала, що викличе поліцію.

«Це була я, — подумала Вів. — Я так сказала».

— Коли ти будеш? — запитав чоловік.

— Не знаю, — відповіла Гелен. — Може, і всю ніч.

Вів застигла, намагаючись не дихати, а слухати. Не розумію як, але я чую телефонну лінію із кімнати 121.

А потім подумала: «Треба повісити слухавку».

— Я лише хочу, щоб ти була в безпеці, — мовив чоловік. — Я зачекаю, коли ти доїдеш додому. Не буду спати.

— Ти знаєш, що це погана ідея, — голос Гелен був утомленим. — Я перетелефоную, коли звільнюся, гаразд?

Вів ще трохи послухала й від’єдналася. Її трохи нудило. «Треба було повісити слухавку раніше, — картала себе. — Чому я не зробила цього раніше? Вона уявила, що телефонує тому чоловікові — хоч вона й не мала його номеру — і каже: Ваша дружина вам бреше!»

Але звісно, вона б цього не зробила.

Вів ще трохи попідіймала й опускала слухавку, щоби перевірити, чи лінія вільна, а потім набрала номер відділку.

Знудьгований, грубий чоловічий голос відповів:

— Відділок поліції Фелла.

— Добрий вечір, — мовила Вів. — Я, гм, працюю в мотелі «Присмерк». На рецепції.

— Так.

— На стоянці бійка. Два водії. Вони, гм, б’ються.

Це його не здивувало.

— Вони озброєні?

— Не думаю. — Їй не подобалося, що вона звучала, наче дурненька дівчина, якою він її й уявляв. Згадала жінку із медовим голоском — як невимушено гідно та звучала, тож Вів спробувала змінити тон, звучати спокійніше.

— Я не бачила зброї. Тільки кулаки. Вони й досі лупляться.

— Ясно, — кинув офіцер. — Тримайтеся. Є шанс, що вони самі розберуться, але про всяк випадок ми когось надішлемо.

Десять хвилин потому бійка досі тривала. Мешканці сиділи у своїх кімнатах, а Вів стояла біля дверей рецепції, визираючи надвір і гризучи задирку на великому пальці. Шкірою пройшов мороз. Вона піймала слабкий шлейф сигаретного диму. «Не зараз, — молила вона курця. — Тільки не зараз».

Поліційний автомобіль тихо повернув до мотелю, не вмикаючи проблискових маячків. Машина запаркувалася біля вантажівок, де билися водії, і звідти вийшов коп. Вів видихнула з полегшенням, але потім помітила, що поліціянт надто низький, надто худий, волосся зав’язане ззаду. Це жінка.

Вона ступила на стежку, щоб роздивитися ближче. Жінка в поліції? Вів бачила таких хіба що в серіалі «Кеґні й Лейсі»⁷.

Але ця поліціянтка реальна. Вдягнена в темно-синю уніформу із кашкетом на голові. Важкий ремінь із кобурою та рацією щільно облягав її стегна; вона йшла поважно, через що мала рішучий і впевнений вигляд. Поки Вів спостерігала здалеку, жінка підійшла до чоловіків і відтягнула одного від іншого, рознявши їх.

Водії підкорилися. Вони були злі, а один навіть плюнув поряд із ногою поліціянтки, але битися припинили й чекали, поки вона до них заговорить. Жінка дістала блокнот і ручку та почала записувати інформацію так впевнено, наче вона не була легшою за них на 20 кілограмів.

Закінчивши писати, вона витягнула рацію і щось туди промовила. Водії повернулися до своїх машин. Той, що плювався, обернувся й харкнув ще раз, цілячись у п’яту так, щоб її не зачепити. Жінка або не помітила, або їй було байдуже.

Вона оглянулася й побачила Вів, що стояла в кутку, витріщаючись. Коли її спіймали, Вів сором’язливо помахала, поліціянтка кивнула й попрямувала до неї, поки дівчина пірнула назад до кабінету.

— Шалена нічка? — запитала поліціянтка, йдучи слідом за Вів.

Зблизька було видно, що їй не більше тридцяти: темне каштанове волосся, заплетене і сховане під кашкетом. Її не можна було назвати гарненькою, проте в неї були високі вилиці, темні карі очі. Від неї відгонило абсолютною впевненістю. Вів повернулася за стіл і торкнулася свого зачесаного волосся, раптом згадавши про білу блузу, яку вдягала вже третю ніч підряд, і потворний робочий жилет.

— Шалена, — погодилася вона, а сама думала: «Ви не уявляєте яка. І гадки не маєте».

Вів стиснула тремтливі руки під столом, досі відчуваючи долоні на грудях, що штовхнули її. З усіх сил вона намагалася глибоко вдихнути.

Поліціянтка смикнула стільця, що стояв біля стіни поряд зі стелажем із древніми й пожовклими брошурами, та вмостилася в нього. Витягнула блокнот і схрестила ноги.

— Тут сказано, що виклик було здійснено Вівіан Ділейні. Це ви?

— Так, мем, — відповіла Вів.

Жінка усміхнулася.

— Сонце, я така «мем», як ось ти. Мене звати Альма Трент. Можна, офіцерка Трент. Добре?

— Так, добре, офіцерко Трент. — Чому присутність поліції так заспокоювала? Це лише інстинкти. «Вона не зможе захистити тебе від привидів, — нагадала собі Вів. — Ніхто не зможе».

Офіцерка Трент похилила голову, вивчаючи дівчину.

— Скільки тобі?

— Двадцять.

— Ага, — Альма говорила без прикрас, але очі не видавали в ній злу людину. Навіть не помічаючи, що вона робить, Вів подивилася на руку, і побачила, що офіцерка не носила обручки.

— Ти тутешня? — запитала поліціянтка.

— Що-що? — вона була схожа на ідіотку.

— Тутешня, — вона намалювала пальцем кільце в повітрі. — Чи ти звідси?

— Ні, мем… офіцерко Трент. Я з Іллінойсу. — Вів заплющила очі. — Перепрошую, що така знервована. Це була довга ніч. І я ніколи раніше не говорила з поліціянтом… поліціянткою.

— Це добре, — відповіла незлим голосом офіцерка Трент. — Я маю на увазі, що не розмовляла із представниками поліції. Я так розумію, ти працюєш у нічну зміну?

Цього разу відповідь Вів прозвучала краще.

— Так.

— Щоночі чергуєш?

— Так, хоча я маю один вихідний на тиждень.

— Довго тут працюєш? — запитання були блискавичними, напевно, щоб Вів не розгубила думок. Це спрацювало.

— Чотири тижні, — відповіла дівчина і зрозуміла, що не пригадувала останнього разу, коли вона дивилася на календар, чи помічала, який був день. — Може, й п’ять.

— Телефонувала нам раніше?

— Ні.

— Отже, вперше. — Це була звичайна розмова, проте погляд поліціянтки був зосереджений на Вів. — Жодних неприємностей до сьогодні?

— Ні, — якщо не враховувати вимкнення світла, привидів, чи що б там не чаїлося в кімнаті з автоматами. Біжи. Вів прочистила горло, намагаючись не дрижати. — Тут зазвичай тихо.

— Не сумніваюся, — відповіла жінка. — Ми іноді отримуємо виклики щодо повій і дилерів на цій території. Бачила когось такого?

Чи мала вона доносити на свою керівницю? А що, як її звільнять? Вів бачила повій і дилерів щодня; а якщо Альма Трент цього не знала, то очевидно, вона не дуже хороший коп.

— Не знаю, — мовила Вів. — Мені здається, це не моя справа.

— Що ж, філософине, — кинула офіцерка. — Ти ідеально вписуєшся в «Присмерк». Вона усміхнулася й відкинулася на спинку стільця. — Я працюю вночі, тому зазвичай отримую виклики. Торгівля наркотиками, п’янички й хулігани, бійки, домашнє насильство, підлітки-втікачі. Тут таке часто трапляється. Якщо ти тут уже п’ять тижнів, то ти уявляєш картину.

Вів випрямилася, сидячи в кріслі. На секунду вона забула про привидів.

— Ви працюєте вночі? Подобається?

Альма знизала плечима.

— Я єдина жінка у відділку, тож вони поставили мене на нічні зміни й не збираються мене міняти, — відверто випалила вона. — Вони, напевне, хочуть, щоб я звільнилася, але я досі тут. Виявляється, мені подобається працювати вночі. Правду кажучи, уже й не пам’ятаю, який вигляд має сонце, і я за ним не сумую.

— Я вже майже не втомлююся, — докинула Вів.

Альма кивнула.

— Кажуть, це погано для організму. Але що добре? Газованка, сигарети — усе. Якщо ти не схожа на Олівію Ньютон-Джон, отже, робиш щось неправильно. Особисто я цього не розумію. Думаю, час від часу корисно прокидатися посеред ночі — побачити, що ти зазвичай пропускаєш, поки спиш.

— Не все, що ви бачите — добре, — додала Вів.

— Ні, авжеж ні, — Альма усміхнулася. — Ти хороша дівчина. «Присмерк» тебе трохи зморив, чи не так?

— Люди не такі вже й погані, — принаймні живі. Вона обережно підбирала слова. Вів навіть не знала поліціянтку, але було так добре з кимось поговорити, хоч і кілька хвилин. — Я кинула дім. Хотіла побути наодинці, напевне.

— Фелл хороше місце, — Альма підвелася.

Вона майже дійшла до дверей, коли Вів запитала:

— А хто помер у басейні?

Офіцерка зупинилася. Озирнулася. Стиснула вуста.

— Прошу?

Вів вдихнула, знову відчула дим. Боже правий, викличте швидку! Голос був у цій кімнаті, на відстані витягнутої руки. Альма мала би знати.

— Хтось помер у басейні, правда? Дитина.

— Де ти це почула? — її голос був різким і настороженим.

Вів стенула плечима.

— Чутки.

Альма довго мовчала, дивлячись на Вів. А потім сказала:

— Не треба вірити всьому, що чуєш. Але так, два роки тому в басейні помер маленький хлопчик. Вдарився головою об край і знепритомнів — більше він ніколи не прокинувся. Та навіть не знаю, як ти могла про це дізнатися, оскільки Дженіс ніколи про це не згадує, а Генрі не міг проговоритися.

— Генрі, — запитала Вів.

— Чоловік, що тоді тут працював, — пояснила Альма. — Він викликав тоді швидку. Через шість місяців він помер від серцевого нападу, — вона вказала на Вів. — Сидів на цьому самому кріслі.

Дівчина мовчала. Здавалося, її зараз знудить.

— Колись розкажеш мені, звідки ти дізналася, — мовила офіцерка. — Це не найгірше, що тут траплялося. Але, думаю, ти про це вже теж знаєш, — вона кивнула на прощання. — Добраніч, Вівіан Ділейні. Телефонуй, якщо потребуватимеш допомоги.

Фелл, штат Нью-Йорк. Листопад 2017 року

Карлі

Мене взяли. Напевно, бо претендентів було не так уже й багато, а можливо, у них взагалі не було інших варіантів. Чотири дні потому об одинадцятій годині вечора я сиділа на рецепції в «Присмерку» із нещасним чоловіком на ім’я Кріс, який розповідав про мої обов’язки. Крісу було десь п’ятдесят, і, за його словами, він був сином перших власників мотелю. На ньому була блакитна фланелева сорочка, джинси з високою талією і найбільш пригнічений вираз обличчя, який я коли-небудь бачила. Таких сумних людей не зустрінеш навіть у старшій школі. Від нього наче тхнуло печаллю.

— Ключі тут, — він показав на шухляду в столі. — У нас проблеми з грішми, тому ніяких електронних замків. Та однаково у нас проблеми з електрикою. Ми намагалися реєструвати гостей через комп’ютер, але нічого не вийшло, і тепер він взагалі не вмикається. Тому ми досі записуємо все в журнал, — він вказав на великий шкіряний журнал з іменами.

— Гаразд. — Я подумала, що робота баристою була більш комп’ютеризованою. — І стаціонарний телефон теж? — вказала на старий пристрій на столі.

Кріс зиркнув на нього.

— Якщо зловиш сигнал, можеш користуватися мобільним. У нас немає Wi-Fi, але в хорошу погоду його можна піймати з околиць. Знову ж таки, проблеми з електрикою і грішми. Ненсі приходить щодня після полудня прибрати кімнати — ти її бачити не будеш. Брудну білизну кидай у бак на задньому дворі. Її забирають і залишають кожного тижня вдень. Ти їх теж не будеш бачити.

Я досі не могла відійти від попереднього твердження.

— Немає інтернету? Зовсім?

Він зневажливо поглянув на мене.

— Думаю, це проблема вашого покоління. Ви б хотіли заробляти, сидячи всю ніч у твіттері.

Я була незворушна.

— Так, — погодилася. — Моя мрія отримувати мінімальну зарплатню, сидячи на рецепції мотелю і твітити. Серйозно, без жартів. А коли з’являється настрій, я навіть сиджу у фейсбуці.

— Ця молодь зведе нас у парашу, — сказав Кріс.

— Взагалі-то «в могилу». Так кажуть.

— Байдуже. Вдягни це, — він передав мені темно-блакитну жилетку із вишивкою на лівій стороні. — Правду кажучи, я однаково не дізнаюся чи ти носиш її, але ти повинна. Ми мали їх замінити, але…

— Проблеми з грішми, — перебила його.

Я усміхнулася, але він однаково виглядав сумним.

— Мої батьки немало вклали в це місце, — вимовив він. — Тато викупив землю у якогось старого фермера й побудував мотель за безцінь. Ця земля мала стати справжньою інвестицією, а мотель — лише способом платити податки. Гадаю, вони мали продати все це, коли зросте ціна, — він зітхнув. — Але цього не сталося, бо вони так і не побудували той клятий парк. А тепер, коли батьки померли, власником став я. І хоча я намагався продати ділянку за дві тисячі — охочих не знайшлося. Тож ось так. Краще заробляти кілька тисяч доларів на рік, ніж платити в рази більше рієлторам.

Я взяла поліестеровий жилет із якоюсь пластиковою текстурою.

— А як ви тоді заробляєте на життя?

— Продаю автомобільні страхування у місті. Давно цим займаюся. Компанія «Сателайн Авто». Якщо потрібно страхування — телефонуй, — він подивився не мене втомленими очима. — Якщо чесно, ненавиджу це місце. Намагаюся взагалі не приходити сюди. Кожен спогад про мотель наганяє смуток.

Я хотіла запитати, що він має на увазі, але вираз його обличчя відбив будь-яке бажання. Тож я сказала:

— Якщо вам потрібні гроші, то навіщо наймаєте ще працівників на ніч?

— У дев’яностих ми спробували обійтися без нічних клерків, і тут запанували проститутки. Вони залишалися на ніч, псували речі, які мені доводилося лагодити, і йшли не заплативши. Прибутки насправді зменшилися, віриш? Виявляється, коли тут хтось сидить, люди поводяться пристойніше, хоча б трохи. — Він вказав на настінну дошку, поруч зі столом, де була записка. — Телефонуй у поліцію, якщо потрібно. Та більшість це просто грубіяни, які розійдуться, коли їм скажеш. І ніхто ніколи не застосовував силу до працівників.

— Крім тієї, що зникла, — кинула я.

Кріс моргнув, здивувавшись.

— Прошу?

— Дівчина з нічної зміни, що зникла у 1982 році.

— Як ти в біса про це дізналася?

— Прочитала в газеті, — мовила я і не збрехала.

— Боже, — він провів рукою крізь своє поріділе волосся. Здавалося, він був наляканим. — Не підіймай цю тему, гаразд? Усі вже забули. Це сталося, коли батьки були ще живі. Ти тоді навіть не народилася.

— Ви її знали? — запитала.

— Я був дитиною, тому ні.

— Як думаєте, що з нею сталося?

— Хто знає. Це вже стара історія. Будь ласка, не згадуй про це більше. До нас взагалі тоді ніхто приходити не буде.

На цьому мій допит Кріса про зникнення тітки закінчився. Поточний рахунок 1:0 не на користь Ненсі Дрю⁸. Я кинула жилет на крісло й почала працювати: відчиняти всі шухляди в столі, порпаючись у них. Там не знайшлося нічого цікавого, крім ключів від кімнат, кожен із яких висів на кільці зі шкіряним брелоком та штампованим на ньому номером.

Наступною я оглянула щербату дерев’яну стільницю з ламінованим покриттям. На ній лежали промокальний папір, олівці й ручки, старий телефон із великими квадратними кнопками внизу, щоб перемикатися між лініями — жодна з кнопок не світилася. Збоку лежав журнал: велика шкіряна тека з паперами всередині. Я вже збиралася взяти його, але зупинилася.

На хвилину, божевільну хвилину здалося, що час згорнувся, що проміжку між 1982 роком і сьогодні не існувало. Це стіл, за яким сиділа Вів Ділейні, вона користувалася тим самим телефоном. Напевне, вона навіть одягала цей самий поліестеровий жилет. Вона сиділа в кріслі, дивилася на дошку із закріпленим на ній номером поліції. «Який зараз рік? — глибоко в голові запитав голос. — 1982 чи 2017? Упевнена?»

Я підняла журнал і розгорнула. Сьогодні винайняли чотири кімнати: два чоловіки, пара й одна жінка. Імена були мені незнайомі.

Знайшовши старий записник і ручку, я переписала їх. І хоч мені вже було відомо, що покриття тут немає, я однаково накинула пальто й вийшла надвір, блукаючи стежкою, потім стоянкою, вдивляючись в екран, щоб перевірити, чи з’явився сигнал.

Коли я вже стояла біля вивіски — «ВІЛЬНІ МІСЦЯ. КАБЕЛЬНЕ ТБ!» — з’явилася іконка зв’язку. Я спробувала швидко загуглити імена, написані на листочку, але навіть перший пошук не хотів завантажуватися. Надто слабкий сигнал.

Я запхала папірець у кишеню. Написала Гезер, знаючи, що вона не спить. Коли Гезер дізналася, що мене взяли, ми не спали дві ночі підряд, готували мене до нічних змін, переглядаючи фільми.

«Ні документів, ні комп’ютера, ні інтернету, а мій керівник каже не запитувати про Вів. Я вже програю», — написала їй.

Відповідь прийшла моментально: «Карлі, лише 23:30».

Вона має рацію. Я влаштувалася на кілька змін, щоб знайти інформацію, а потім звільнитися. Часу було ще повно. «Тоді продовжую», — відписала їй і поклала телефон назад у кишеню, коли покриття знову зникло.

Холод пронизав шкіру, вивіска над головою дивно загуділа. Я відійшла від неї та попрямувала через автостоянку, заглядаючи у мотель. У всіх кімнатах було темно, окрім двох, де зашторили вікна. Сам «Присмерк» неначе спав у темряві, але навколо нього панувала зловісна атмосфера, яку я відчула, коли вперше сюди приїхала. Потерши руки, я розмірковувала, як проведу наступні сім із половиною годин. Розмірковувала, що я, бляха, взагалі роблю.

На другому поверсі двері в одну із вільних кімнат відчинилися, демонструючи пітьму всередині.

Я прижмурилася. У тій кімнаті точно нікого не було, ніхто навіть не стояв біля входу. Але двері були навстіж прочиненими, легенько гойдаючись на вітрі.

Мабуть, замок зламано чи ручку. Я перетнула територію і піднялася, сильніше закутуючись у пальто, бо здавалося, що нагорі було прохолодніше. Осінь на півночі Нью-Йорку безжальна. Вуха защипало, і з носа почало текти.

Я зачинила двері кімнати 218. Повернути ручку виявилося недостатньо, щоб замкнути номер, а ключа із собою в мене не було. Знову відчинивши двері, я помітила, що їх можна замкнути зсередини, повернувши замок на ручці. Я так і зробила та знову зачинила кімнату.

Відчинився номер 216, що був на дві кімнати далі.

Почувся лише тихий скрип, коли двері прочинилися, — і тиша. Повіяв вітер — вони, риплячи, розгойдувалися.

Щось усередині мене промовило: «Так не має бути».

І все ж я підбігла до кімнати, схопила ручку, цього разу на секунду заглянула всередину: ліжко, комод, телевізор, двері у ванну кімнату — більше нічого.

Повернула всередині замок, переконавшись, що прокрутила його до кінця, і зачинила двері. Вони знову розчахнулися, а ручка навіть не провернулася. Я затріснула їх назад, цього разу сильніше. Вони залишалися зачиненими, можливо, секунд десять, а потім знову заскрипіли.

Всередині щось шуміло, неначе хтось стояв. Шурхіт одягу. Приглушений тупіт. Я відчула запах квіткових парфумів.

— Агов, — я простягнула руку. Та перед тим, як торкнутися дверей, вони з грюкотом зачинилися, так сильно, що здригнулися стіни.

Я затамувала подих. Моя долоня витягнута вперед, пальці холодні. Крижане повітря вдарило в обличчя, потрапило за комір пальто. Я не могла зібратися з думками.

Поки я стояла заклякла, двері у кімнату 210 відчинилися.

Серце стиснулося. Ноги почали рухатися, і я наштовхнулася на поруччя. Тупий біль пронизав хребет. Мої руки були холодними, як лід, коли я незграбно намагалася повернутися, втекти звідти. Раптом почулися тяжкі кроки.

Чоловік вийшов із номера в коридор. Він був напевне трохи старший за мене. Підстрижене каштанове волосся. Потерті джинси, стара темно-сіра футболка. На підборідді щетина. Очі насиченого блакитного кольору. Волосся стирчить у різні боки, ніби після сну.

Я спантеличено витріщилася на нього. Він був справжній, але згідно з журналом, тут нікого не мало би бути. Ця кімната мусила бути вільною. Тож я не мала жодного поняття, хто стояв переді мною.

— Салют, — промовив він до мене, немовби був тут свій. — Ти хто в біса така?

З рота на морозі йшла пара. Я ступила крок назад.

— Гм, — пробурмотала, — Я…

— Стукаю дверима посеред ночі, — закінчив за мене він. — Я тут намагаюсь поспати.

Це була не я. Не думаю, що це була я.

— Ти не маєш тут бути, — сказала я чоловікові й вказала на двері за ним. — У тій кімнаті.

Він насупився.

— Що ти, в дідька, мелеш?

— Я викликаю поліцію, — дивно, що я так спокійно говорила, бувши до чортиків наляканою. Запізно згадала, що залишила перцевий балончик Гезер у сумочці, що лежала в кабінеті. Я знову змусила ноги ворушитися і вже повернулася, щоб іти.

— Чекай, — сказав мені вслід хлопець. — Я тут живу. Усе як треба. У мене є ключ і все таке, — почувся дзенькіт і, обернувшись, я побачила, як він тримав знайомий шкіряний брелок із ключем.

Я спинилася.

— Як тебе звати?

— Нік Гаркнесс.

— Тебе немає в журналі.

— Я не записувався туди. Та все як треба, — він засунув ключ назад у кишеню. — Хочеш перевірити? Ось, — витягнув гаманець і кинув мені, той гримнувся на бетонну підлогу між нами. — Мій паспорт, усе інше. Я не хотів тебе налякати.

Я завмерла. Чи безпечно було нагинатися, щоб підняти його? Усі знають, що серійні вбивці нападають, коли ти найбільш беззахисний. Підсунувши гаманець ногою ближче, я схопила його якомога швидше. Там лежав паспорт, як він і сказав. Ще в нього знайшлося аж 60 доларів.

— Гаразд, — сказала я, переважно собі. Заплющила очі й потерла перенісся під окулярами. — Добре, гаразд, нехай. Усе під контролем.

Нік Гаркнесс спостерігав, але не рухався.

— Ти як? — запитав він.

— Усе чудово, — відповіла я. — Все просто чудово. Я працюю клерком вночі.

Нік із недовірою моргнув своїми блакитними очима. І тут я згадала, що на мені було пальто, і я забула надягнути жилет.

— Ти клерк, — звучало це як ствердження.

— Так, я. Вибач за шум. Я не думала, що ти спиш.

— Ти не думала, що розбудиш людей, грюкаючи дверима посеред ночі.

Його слова були пронизані сарказмом, через що я хотіла поцілити гаманцем у його тупу голову. Щось відчиняло і грюкало дверима, придурку, і в мене була паскудна ніч. Але я не могла злитися на нього, дивлячись, як він стоїть у цю холодну листопадну ніч в одній футболці. Його обличчя — миловидне, але втомлене, ніби він дуже мало спав. Як і я.

— Можеш не бути кретином? — запитала я. — Я просто виконую свою роботу.

На його обличчі здригнувся м’яз і він відвернувся.

— Двері, — почала я, — помічав, гм, якісь проблеми з ними? — Поки він нічого не відповів, додала: — Вони відчинялися й зачинялися, я думаю… Це було дуже дивно.

Тепер я звучала безглуздо й невпевнено, але Нік, здавалося, не помітив. Хлопець досі дивився кудись вдалечінь і безтурботно шкрябав своє черево. Футболка задерлася. Під нею виднівся плоский живіт.

— Боже, — промимрив він, я ледве його почула.

— Гаразд, — сказала. — Ти спав. Ось твій гаманець. Я піду.

— Ти новенька? — запитав Нік. Він не простягнув руку забрати свої речі, які я тримала.

— Припустімо. Так.

— Ти новенька, — повторив він. Опустив руку, через що, на жаль, футболка прикрила живіт. — Божечки, я не думав, що вони справді когось наймуть. Останній хлопець кинув роботу кілька тижнів тому, а Кріс ніколи тут не з’являється. Гадав, він уже опустив руки.

— Це тимчасово. Принаймні так я собі думаю. Тож ти… Ти тут уже кілька тижнів?

— Ми з Крісом уклали угоду.

— Що ще за угода?

Нік ще раз здивовано блимнув на мене — у нього це добре виходило — і сказав:

— Я лишаюся в мотелі й викликаю копів, якщо тут проблеми, а він залишає мене, бляха, в спокої. Достатньо тобі деталей?

Господи. Тепер я реально кинула його гаманець на підлогу, натякаючи, що з мене досить.

— Можна було просто сказати, а не лякати мене до всирачки, — відрубала я. — Це було б надзвичайно. Тепер зрозуміло, чому ти сам. На добраніч.

Я обернулася, але він покликав мене.

— Дозволь дати тобі пораду, дівчинко. Якщо чуєш, як зверху відчиняються двері, не йди їх зачиняти. Залишайся в кабінеті й не виходь. У цілому, що б ти не почула — не виходь. Просто замкни двері й сиди, поки не закінчиться зміна. Добре?

Я оглянулася, щоб сказати, який він грубіян, що я не просила його порад, і хлопець не повинен так поводитися. Але на секунду заглянула в його кімнату. Слова застрягли в горлі. Я просто витріщалася.

Він не зауважив.

— Добре, йди, — наказав хлопець. — Геть.

Я повернулася і збігла сходами вниз, німими руками хапаючи поруччя, щоб не зашпортатися. Очі сльозилися від холоду, кров стугоніла в жилах.

Дві речі не покидали мої думки, поки я прямувала назад на рецепцію.

Перше, він знав про двері. Нік знав.

І друге, зазирнувши в кімнату, я побачила ліжко, телевізор, увімкнену лампу. Ліжко заправлено, але подушка пом’ята, ніби він лежав на ній.

А на столику поряд лежав пістолет, що виблискував під світильником. Його наче щойно туди поклали. Наче він тримав його перед тим, як відчинити двері.

Фелл, штат Нью-Йорк. Листопад 2017 року

Карлі

— Зачекай хвилинку. Давай ще раз, — сказала Гезер. — Повтори останню частину.

Я відкусила тост з арахісовою пастою. Ми розмовляли наступного дня після того, як я прийшла додому з першої зміни в «Присмерку», завалилася в ліжко й відключилася на цілих дев’ять годин. Тепер я сиділа у своїх піжамних штанях, улюбленій футболці — блакитній, на якій попереду красувався напис «ЇЖТЕ ТОРТИКИ НА СНІДАНОК». Я із задоволенням з’їла б тортик на сніданок, та це була п’ята вечора, і я вдовольнялася лише тостом.

— Знаю, — відповіла я. — Може, він колишній коп чи що.

— Карлі, — Гезер глипнула на мене, цей погляд був трохи схожий на Ніка.

Ми сиділи напроти одна одної за маленьким кухонним столом: Гезер у своєму чорному пончо і з ноутбуком перед очима, де вона бездумно писала есе, яке не потрібно було здавати ще наступних шість днів.

— Жоден коп не залишився б у «Присмерку» на тижні. Мертві дівчата, пам’ятаєш? Мета — не стати однією із них. Від кого точно треба триматися далі, так це від чоловіків зі зброєю. Потрібно було бризнути із балончика йому в очі, — додала Гезер.

— Не думаю, що він хотів мене скривдити, — відповіла я. — Мені не потрібен був балончик. Я повернулася на рецепцію і сиділа, як він наказав.

— Усю ніч?

Хлібну скоринку я кинула на тарілку. Не дуже хотілося визнавати, що після зустрічі з ним я була дуже налякана, щоб виходити з кабінету. Двері, шурхіт тканини, парфуми, Нік Гаркнесс — це було вже занадто.

Страх окутав мене ніби туман — нечіткий і розмитий, неначе от-от щось мало статися, але не відомо, що саме. Це було виняткове пронизливе відчуття, яке раніше ніколи не виникало.

— Я знайшла старий комп’ютер у кабінетній шафі, — пояснила я Гезер. — Кілька годин намагалася увімкнути його і змусити працювати. Три рази відповіла на телефонні дзвінки: один раз помилилися номером, а ще у двох випадках просто важко дихали в слухавку, — я підвела на неї очі. — Кому ще смішно так жартувати у 2017-му.

Гезер здригнулася.

— Нікому доброму. Тобі вдалося ввімкнути комп’ютер?

Я похитала головою і ковтнула кави. Спочатку було дивно їсти сніданок тоді, коли всі інші вечеряли, але до всього швидко звикаєш.

— Кріс, власник, казав, що вони спробували цифрову реєстрацію, але в мотелі проблеми з електрикою. Я під’єднала монітор, але він так і не увімкнувся. Потім під шафою знайшла старе видання «Тієї, що породжує вогонь», тож я читала її поки не закінчилася зміна.

— Гм-м, — задумалася Гезер, клацаючи по клавіатурі. — Може, ця ніч буде продуктивнішою.

Я витріщилася на неї.

— Ти пропустила ту частину, де двері відчиняються самотужки? І не одні?

— Я попереджала, що в мотелі є привиди, — спокійно сказала вона. — Певно, чутки правдиві. Як ти гадаєш, скільки людей померло в цьому місці? Очевидно чимало. Як той, хто помер у басейні.

— У нас немає доказів, що хтось помер у басейні.

— Я маю рацію. От побачиш.

Я зняла окуляри й поклала їх на стіл. Потім повільно потерла очі, добряче натискаючи на них. Навколо все приємно розпливлося, позбавивши світ чіткості.

Незабаром я мала знову туди повернутися. Не могла дозволити кільком відчиненим дверям перемогти мене. Потрібно думати про Вів, яка, ймовірно лежить десь у могилі вже тридцять п’ять років, без надгробка, і нікому немає до цього діла. Відповіді точно в «Присмерку» — я це відчувала.

Ні, жах і нудьга не сполохають мене. Я виспалася. І готова була перемагати.

— Якщо той хлопець коп, можливо, він допоможе мені, — промовила я не в змозі припинити думати про Ніка Гаркнесса. Небесно-блакитні очі. Я ніколи не зустрічала хлопців із небесно-блакитними очима.

— Він точно не коп, — кинула Гезер.

Я опустила руки й подивилася на неї. Дівчина була лише світловолосою плямою, поки я не вдягнула назад свої окуляри.

— Звідки ти знаєш?

— Я гуглила, — пояснила Гезер, повертаючи ноутбук так, щоб я бачила екран. — Він із Фелла. Тільки він тут більше не мешкає, бо п’ятнадцять років тому його батько застрелив брата Ніка; після того, як батька посадили до в’язниці, він поїхав із міста.

На рецепції в мотелі вже нікого не було, коли я прийшла туди об одинадцятій. Світло ввімкнено, двері відчинено, але за столом порожньо. Здавалося, наче працівник ненадовго вийшов, але на гачку в кутку не висів верхній одяг, і я вже знала, що біля дверей рецепції не побачу жодної запаркованої машини. На стоянці теж не було інших авто, крім мого та пікапа, який я бачила минулої ночі. Як тепер стало зрозуміло, то власність Ніка Гаркнесса.

Я зняла з плеча сумку і скинула пальто.

— Агов? — гукнула в тишу.

Жодної відповіді. Я відчула запах сигаретного диму — можливо, мій попередник вирішив покурити надворі. Але там я нікого не бачила.

Я висунула голову з кабінету й покрутила головою.

— Агов?

Знову запах диму — й нічого.

Я сховалася всередину й повернулася за стіл. Перевірила список реєстрації — хтось записався під іменем Джеймс Марч. Це був єдиний новий жилець із минулої ночі. Поряд з іменем зазначили кімнату 103, до якої його поселили. Тобто в кінці коридору. Можливо, Джеймс Марч вирішив викурити сигаретку, незважаючи на жовту табличку на дверях рецепції «КУРИТИ НА ТЕРИТОРІЇ МОТЕЛЮ ЗАБОРОНЕНО».

Сидячи за столом, я дістала пачку роздруківок зі своєї сумки. Перед роботою я довго копирсалася в інтернеті, використовуючи дорогоцінну фарбу маленького принтера Гезер. Я додала їх до своєї колекції статей про Фелл — тих кількох, які я знайшла перед приїздом. Також додала статті про Ніка Гаркнесса. Їх виявилося чимало.

Там зазначали, що Ніку Гаркнессу було двадцять дев’ять. Його мати втонула, коли він ще був маленьким, відтоді він жив із батьком і старшим братом Елаєм. Його батько працював відомим у місті адвокатом.

— Він став нестабільним, — казав партнер Мартіна після інциденту. — Злився, іноді був забудькуватим. Ми не знали, що з ним, але Мартін точно був не при собі. Не знаю, як ми могли це попередити.

Одного дня батько повернувся додому з роботи з пістолетом. Елай сидів у вітальні, а Нік — якому було всього чотирнадцять — був зверху у своїй кімнаті, грався у відеоігри. З того, що поліція змогла скласти разом, виявилося: Мартін вистрілив просто в груди Елаю, нагорі Нік відчинив двері на балкон сусідки Джульєтт, зістрибнув на землю й побіг по допомогу.

Коли його запитали, чому він тікав, Нік відповів: «Я почув постріли, а потім крик Елая, і як тато підіймається сходами».

Коли поліція прибула до будинку Гаркнессів, вони знайшли сімнадцятирічного хлопця мертвим на підлозі вітальні й Мартіна на кухні. Він пив воду, а на кухонному столі поряд лежав пістолет.

— Де Нік? — лише запитав він.

Оскільки Мартін був відомим, місцеві медіа переймалися лише цією темою. «ПЕРСПЕКТИВНИЙ АДВОКАТ І ЙОГО ЗРИВ», проголошував заголовок. «ЧОМУ ВІН УБИВ СВОГО СИНА?» Ніхто не мав відповідей.