Мотель «Присмерк»

Дорогою сюди Вів купила у ятці картоплю фрі, яку тепер тягала із пакетика. Потрохи вона усвідомлювала, що вже давно не харчувалася нормальною їжею: вдень за перекус їй слугували крекери й кава, а вночі вона їла сендвічі з болонською ковбасою. Також дівчина не могла пригадати, коли востаннє спала вісім годин.

— Маєш жахливий вигляд, — читаючи її думки, сказала Марні.

Вів стенула плечима.

— А почуваюся нормально, — це правда. Вона вже давно перейшла межу втоми, тепер протягом дня її акомпанувала лише цілковита виснаженість.

Марні не здавалася жахливою. Вона мала чудовий вигляд. На ній були штани кольору хакі, що стягувалися на талії, темно-синя блуза, яка виглядала з-під вовняного пальто морського стилю, а найголовніше — синя в’язана шапочка, що ідеально сюди пасувала. Люди, прогулюючись парком, частенько озиралися на темношкіру й білу жінку, що сиділи разом на лавці о четвертій годині дня.

— Добре, у мене для тебе дві новини, — мовила Марні, відкидаючись на спинку поряд з Вів. — Перше — я мала трохи вільного часу, тож я стежила за твоїм продавцем. Він зараз у Плейнв’ю.

Вів випрямилася. Плейнв’ю — там, де він бачив ту дівчинку.

— Просто зараз?

— Так, просто зараз. Я провела його аж до виїзду і поїхала далі. Мені не можна часто наближатися до нього — він помітить. І це наводить нас до другої новини. Я йду зі справи.

— В сенсі йдеш?

— Я більше не можу, — вона махнула рукою. — Ця інтрига, з якою ми маємо справу. Я не можу. Я йду. Не хочу більше стежити за цим чоловіком. Навіть не впевнена, чи він точно вбивця.

— У місяць, коли вбили Вікторію, її вулицею ходив продавець із «Вестлейк». Перед убивством Кеті Колдвелл з її чоловіком теж купили замки у продавця цієї компанії.

Марні роззявила рота, неначе хтось ударив її по обличчю.

— Ох, люба, — її голос посерйознішав. Вів думала, що вона скаже щось на кшталт: «ти божевільна» або «це нічого не доводить», але натомість почула: «Зупинися, поки ще жива».

— Він не знає, що я йду його слідами, — заспокоїла її Вів.

— Дідька лисого. Якщо він займається такими справами, то точно постійно оглядається. Затирає свої сліди. Чекає, поки хтось підкрадеться ближче.

Вів згадала стерте ім’я із журналу, тому вирішила промовчати.

— Ти вскочиш у біду, — продовжила Марні. — Знаю, ти так не думаєш, але так і станеться. Якщо він зміг зашкодити тим дівчатам, то зможе й тобі. Краще розкажи поліції, що ти знайшла.

Вів облизала свої сухі, потріскані губи й кинула до рота холодну картоплю.

— Обіцяй, — наполягала Марні. — Ти мені винна, Вівіан. Обіцяй, що поговориш із поліцією. Що хоча б спробуєш.

Вів змусила себе вимовити ці слова.

— Обіцяю. — Вона не хотіла промовляти це слово, але брехати не збиралася. Вона пообіцяла, тому так і зробить. — Будь ласка, не йди.

Марні хитала головою.

— Вибач, але я мушу. Більше не можу цим займатися. Надто небезпечно. Я зараз зустрічаюся з одним чоловіком — він каже, що ми одружимося. Замість розслідування я можу створити справжню сім’ю. Це кінець.

— Але це ж ти мені усе показала, — протестувала Вів. — Ти робила усі ті фото й відвела мене на місця вбивств.

— Я намагалася допомогти, бо ти була всього лише наївною дівчинкою, що працювала посеред ночі. Я намагалася показати тобі, що у цьому світі є справжні хижаки. Що тобі треба бути обережною, — вона тужливо засміялася. — Схоже, це обернулося проти мене. Звідки ж я знала, що ти почнеш полювати на мисливця?

— Я не заперечую твою спробу допомогти, але ти знала усе про злочини. Тобі теж було цікаво.

— Можливо. Гаразд, це правда. Але не так цікаво, як зараз тобі. — Марні нахилилися вперед, поклавши лікті на коліна, й поглянула Вів у очі. — Я за виживання. Так я працюю. Знати, що у цьому місті убивають дівчат, було частиною виживання. Стежити за вбивцею — ні, — вона прикусила губу й зітхнула. — Ти мені подобаєшся. Справді. Але мені є що втрачати — я не ризикуватиму всім, що маю, над чим працювала, своїм життям заради того, чого не можу довести, чому ніхто не повірить. Я не хочу цього робити й ніколи не хотіла. Розумієш мене?

Вів опустила погляд на свою картоплю й кивнула.

Секунду вони мовчали.

— Ти їдеш у Плейнв’ю, так? — спитала Марні.

Вів знову кивнула, досі витріщаючись на пакетик із фаст-фудом.

— Я знаю — тебе не спинити, ти нічого не боїшся. Але заради бога, бережи себе. Принаймні будь готовою себе захистити. Не залишайся з ним на самоті. Гаразд?

— Я буду обережною.

— Лайно, — сварилася Марні. — Якщо ти будеш у новинах, я до біса на себе розсерджуся.

Але вона однаково підвелася з лавки, взяла свою сумочку й пішла геть.

У Плейнв’ю його слід уже захолов. Вів кружляла вулицями, шукаючи авто Гесса. Почала з околиць, де востаннє його бачила, тоді все більше й більше розширювала пошук. Плейнв’ю — невелике містечко, тому вона дуже швидко й ретельно перевірила весь район.

Вона опинилася біля нової будівлі — єдиної у місті старшої школи. Хоч був уже доволі пізній вечір, стоянка була забита машинами, а всередині в кожному вікні світилося світло. А тоді Вів помітила напис: «ВЕЧІР ХОРОВОГО СПІВУ!»

Вона припаркувалася біля узбіччя й оглянула машини в полі зору. Та дівчинка була десь того віку, щоб ходити в старшу школу — можливо, вона була тут, або ж сюди міг приїхати мисливець. За хвилину дівчина вийшла з машини й пройшлася очима вулицею. Він не став би паркуватися біля школи, але точно десь поруч. Вів так би й вчинила.

Засунувши руки в кишені пальта, вона попрямувала до будівлі. Навколо тиша: концерт досі йшов. Але тільки-но вона ступила на бетонне покриття, що на території школи, двері розчахнулися, і з них почали виходити батьки зі своїми дітьми. Вистава закінчилася.

Почувся звук двигуна, краєм ока Вів побачила, як поряд почала від’їжджати машина. Швидко обернувшись, вона примружилася. Та сама марка і модель, що й у Гесса, але звідси водія неможливо було побачити. Їй довелося ступити вперед, одночасно намагаючись прочитати номерний знак, та встигла помітити лише дев’ятку і сімку до того, як підозрюваний зник.

Номерний знак Саймона Гесса теж мав дев’ятку і сімку.

Вона попрямувала крізь натовп. Залишатися непоміченою було нескладно — Вів мала такий самий вигляд, як чиясь старша сестра або ж навіть учениця старших класів. Рухаючись крізь потік людей у протилежному напрямку, вона нарешті пройшла крізь відчинені двері. На складеному столику лежала вечірня програма, що тепер підходила до кінця.

На лицьовій стороні розмістили список пісень, які виконували на сьогоднішньому виступі. На звороті був список учасників хору старшої школи Плейнв’ю. П’ятнадцять дівчат.

Склавши папірець у кишеню, вона попростувала коридором, оминаючи вчителів, що групками розмовляли із батьками. То була маленька школа, тому натовп уже скоро розійшовся. Вів помітила ще більше складних столиків, які представляли різні речі: футбольну команду, науковий ярмарок. На одному з них було вручну написане оголошення: «ЗАМОВЛЯЙТЕ ВАШ АЛЬБОМ 1982–1983 РОКУ ВЖЕ ЗАРАЗ». Поряд лежав примірник альбому попереднього року.

«Простіше простого», — думала Вів, взявши до рук альбом і сховавши його під пальто. Потім, наче нічого не сталося, вона вийшла з рештою людей надвір.

Увесь центр потроху зачинявся, але магазин побутової техніки досі був відчинений.

Вів знайшла всередину, думаючи про те вечірнє авто. Думаючи про пораду Марні: «Принаймні будь готова захистити себе». І про ті ідіотські поради підліткам у новинах: «Ходіть по двоє. Не сідайте до незнайомців у машину. Придбайте свисток чи ліхтарик».

Вона пройшлася між рядами магазинчика всередині. Свисток не допоміг би у «Присмерку», навколо якого нічого немає. Якби навіть вона скористалася ним, то її почув би хіба що вітер. Щодо ліхтарика: дівчина уявила, як світить ним продавцеві просто в лице. Теж невелика підтримка.

— Перепрошую, міс?

Обернувшись, Вів побачила хлопця вісімнадцяти років у кінці ряду. На ньому був червоний фартух. На щоках виднілися червоні вугри, але сам він привітно усміхався, хоч і сором’язливо.

— Ми уже зачиняємося, — сказав він.

— Ой, — Вів почала обертатися навколо. — Мені просто…

— Вам щось допомогти знайти?

— Напевне. — Вона усміхнулася у відповідь. — Мені потрібно щось для самозахисту. Я працюю вночі.

— Божечки, авжеж, — випалив хлопець. — Та у нас немає перцевих балончиків. Ви б здивувалися, як часто до нас приходять за такими речами.

— Ага. — Насправді Вів ніколи й не замислювалася, як себе обороняти. Чи могла вона когось відштовхнути, ударити? У Ґрішемі ці думки були абсолютно абсурдними. Але тепер, спостерігаючи, як сіріє за вікном, вона почала мізкувати, що їй робити.

«Що ти робитимеш, коли опинишся в справжній небезпеці?» — казала їй мати.

— У нас є отака штука, схожа на кийок, яку ви можете носити із собою, — порадив їй працівник. — Ним вдасться добряче угріти. Але він доволі великий і важкий, щоб тягати кожного дня. — Він перейшов до іншого стелажу, і Вів наздогнала його. — Якби особисто я був дівчиною і хотів щось для безпеки, то взяв би це, — з горішньої полиці він дістав і вклав у її руки товстий шкіряний чохол.

Вів потягнула за ручку, дістаючи вміст. То виявився ніж — не складний, а звичайний ніж із дерев’яним руків’ям і лискучим лезом десь сім сантиметрів. Здавалося, він зможе порізати й скло.

— Вав, — видихнула Вів.

— Я казав, що до нас часто звертаються, — відповів хлопець на її захват. — Це мисливський ніж, але галузей застосування безліч. Достатньо маленький, щоб сховати в сумочку. Достатньо гострий, щоб не сприйняти вас за жартівницю. — Вона підвела голову й наткнулася на його широку усмішку. — Можете навіть взяти його на бігову доріжку у парк. Якийсь збоченець хоче показати свої причандали, а ви йому — бам! Принаймні якби я був дівчиною, то так і вчинив би.

Вона кілька разів кліпнула й теж усміхнулася. Він зашарівся.

— Я беру, — мовила Вів.

Фелл, штат Нью-Йорк. Листопад 2017 року

Карлі

У повітрі кружляли кілька білих у пітьмі маленьких сніжинок. Вони чарівно, наче світляки, пурхали перед блакитно-жовтою вивіскою. Того дня я отримала запрошення від Ґрема до Дня Подяки, до якого залишалося недовго.

Я уявила собі ніякову вечерю у квартирі Гейлі з увімкненим на телевізорі футболом. Це вже другий День Подяки після смерті мами, тому, напевно, мені варто провести його разом із братом — спілкуючись і підтримуючи одне одного. Але у нас ніколи не було особливо теплих спогадів про свято — мама завжди готувала велику вечерю, перед цим днями важко працюючи й пітніючи над нею. Усе для того, щоб ми просто могли сісти повечеряти, не сильно розважаючись через мамину виснаженість. Коли ми з братом пропонували їй допомогу або радили не заморочуватися, вона ображалася і гнівалася на нас.

Вона готувала, навіть коли хворіла. Тоді вона весь день проводила на ногах, переконуючи себе, що здатна виконати все заплановане. Мама відмахувалася і йшла за тяжкими покупками в магазин, поки ми з Ґремом не бачили. Або іноді засинала, забувши про індичку в духовій печі. Тепер ці спогади надто сумні. Мені не було відомо, що за нав’язлива ідея пов’язана із Днем Подяки поселилася у маминій голові, але я вже ніколи не дізнаюся.

Я любила Ґрема. Він завжди, скільки себе пам’ятаю, був моїм старшим братом: моїм оборонцем, моїм мучителем. Він заступався перед задираками, які обзивали мене занудною чотириокою, а також змушував мене дивитися жахастики у дев’ятирічному віці, щоб загартувати; тоді ж він підсунув мені мій перший примірник «Кладовища домашніх тварин». А тепер йому двадцять три, він працює в офісі й вже майже одружився. Спостерігаючи, як падає сніг о 03:00 на стоянці «Присмерку», здавалося, що Ґрем живе десь далеко на Марсі.

На довжині витягнутої руки я тримала зображення, яке порівнювала з мотелем. То був один зі знімків Марні Кларк, які вона зробила на цьому самому місці у 1982 році. Той, що я тримала в руках, сфотографували на краю стоянки, цілячись на будівлю. Я совала світлину, поки вона нарешті не збіглася з оточенням — версія мотелю 1982 року, що поза рамкою була обрамлена справжнім. Різниця майже непомітна.

Дивним, страхітливим чином це загадкове місце застигло у часі.

Я опустила одне і взяла зі стосу інше фото. Його зробили з того самого кута. На ньому можна побачити дві машини, запарковані навпроти кімнат 103 і 104. То були опецькуваті авто ранніх вісімдесятих — потворні й водночас привабливі через свою старовину. З однієї з них виходила жінка. Молода, гарна, з темним волоссям, сексуальна, можливо, трохи норовлива. Або ж у неї завжди був вираз обличчя такої собі стерво. Марні заплатили, щоби стежити за цією жінкою, впіймати її на зраді. Банністер — її прізвище. Місис Банністер прямує на зустріч у «Присмерк».

Я перейшла до іншої світлини. Руки в рукавичках уже змерзли, але мені було байдуже. Я точно не потрібна була в кабінеті, бо ми не мали жодного пожильця. А мені подобалося дивитися на ці фото тут, помічати, де стояла Марні, коли їх робила; бачити реальне місце, де паркувалася місис Банністер. Я ніби подорожувала часом.

На наступному фото на порозі кімнати 104 стояв чоловік. Він усміхався місис Банністер. Йому було за сорок, його волосся вже посивіло. Він мав непоганий вигляд, але для мене було загадкою, чому така молода жінка зраджує свого чоловіка у цьому пошарпаному мотелі. Та я була далека від усього, що пов’язано із сексом.

Я уважніше придивилася до жінки і її коханця на знімку. Марні була на краю стоянки, тож охопила у кадрі велику частку будівлі. У верхньому кутку можна побачити другий поверх, а крізь планки поруччя — навіть нижні лінії дверей. Ще можна було помітити темну тінь, ніби зверху хтось стояв. А може і ні.

На рецепції задзвонив телефон. Засовуючи фотографії у кишені пальта, я пробіглася в сторону мотелю. Дзвінок замовк, наче хтось підняв слухавку, а тоді відчинилися двері. Звідти вийшов Нік і махнув мені заходити всередину. Він сидів у кабінеті, розглядаючи залишок зображень.

— Це Гезер, — доповів він.

— Дякую.

Коли я зайшла, у мене запітніли окуляри, а коли я стягнула шапку з голови, ймовірніше, моє волосся мало сміховинний вигляд. Тож я і далі стабільно справляла першокласне враження на Ніка Гаркнесса у своїй спробі спокусити його.

— Привіт, — привіталася, взявши слухавку, яку він залишив на столі. Було так захопливо використовувати старий телефон. Здавалося, він важив зо два кілограми.

— Отож, — на тому кінці почала Гезер. — Останню годину я займалася розслідуванням Банністерів і ось, що я знайшла: нічого.

— В сенсі — нічого? — вільною рукою я намагалася причесати свої скуйовджені патли. Почула, як Нік сів, хоч і не бачила його крізь запітнілі окуляри.

— А ось так, — відповіла Гезер. — Є згадка, як Стівен Банністер у шістдесят четвертому році виграв змагання зі стрибків у висоту й на цьому все. Навіть не знаю, чи це потрібна людина. Жодних згадок ні про чоловіка, ні про дружину. І їх немає у телефонному довіднику.

Розчарування, з яким стикаєшся, коли винюхуєш про людей, життя яких не задокументовано в інтернеті.

— Гаразд. У будь-якому разі шанс, що хтось із них зустрічався із Вів, невеликий. А як щодо чоловіка, з яким розважалася місис Банністер?

— Ага, — вигукнула сусідка. — Тепер ти зрозумієш, яка я розумна. Бо я справді диявольськи розумна.

— Диявольськи? — Коли нарешті я змогла бачити, швидко кинула оком на Ніка, який відкидався на одному із крісел, спираючись ногами об стіл. На ньому знову були джинси й кофта з блискавкою, волосся зачесано назад, але так, наче він зробив це пальцями. Легко балансуючи на стільці, він тримав негативи Марні, мружився, намагаючись роздивитися деталі під світлом лампи. Навіть у цій позі, зі щетиною на обличчі й іншим, Нік мав дивовижний вигляд.

— Так, диявольськи, — говорила Гезер, поки я спостерігала, як Нік кладе одну плівку і бере іншу. — Я говорила з одним хлопцем онлайн, хто пробиває номерні знаки. На тих фото є кілька. Це мені коштувало 70 доларів, але тепер я знаю, хто власники авто на фотографіях.

— Твоя правда — це диявольськи.

— А я казала. Тож: «тандерберд» належав нікому іншому, як Стівену Банністеру — нашій зірці зі стрибків у висоту. 1984 року він переїхав до Флориди, де його слід зник. Друге авто належало Роберту Вайту, який помер у 2002 році. У 1982 році йому був сорок один рік, тож він напевне коханець.

— Добре, — відповіла. Нік опустив стілець, тому я припинила витріщатися й перевела погляд на пляму на стіні.

— Там є ще й третя машина. Вона належала приятелю, якого звали Саймон Гесс. Тут стає цікаво.

— Продовжуй.

Гезер замовкла лише через свою любов до нервових очікувань.

— Два факти про Саймона Гесса. Перша, він працював комівояжером.

Десь глибоко всередині задзвеніло.

— Де я читала про комівояжера?

— У статті про Бетті Грем, — підказала подруга. — Люди бачили, як вона впускала одного такого в будинок.

Тілом пройшов мороз.

— Ох, боже.

— Далі краще, — вела вона. — Я хотіла подивитися, чи він ще живий. І знайшла дещо цікаве. Виявляється, наприкінці 1982 року він поїхав у одне зі своїх відряджень і не повернувся додому.

— Що? Як це сталося? В сенсі не повернувся додому?

Тепер Нік випрямився і спостерігав за мною, намагаючись уловити суть розмови. Бляха, як же хотілося, щоб у цієї техніки був гучномовець, але мені довелося усе йому переповісти після того, як я поклала слухавку. Як люди взагалі жили до XXI століття?

— Він просто поїхав і ніколи не повернувся, — спокійно пояснила вона. — А уяви собі ще таке. Його дружина навіть не заявила у поліцію. Зрештою, через п’ять років, коли захотіла одержати за нього страхову виплату, вона стверджувала, що він помер. Дружина собі вирішила, що він кинув її заради іншої, але врешті-решт усвідомила — наймовірніше, її чоловік помер. Тому вона захотіла продати будинок і отримати гроші.

— А так взагалі можна?

— Здається, що так. Коли людина зникає, є певний період часу, після якого її можна оголосити мертвою. У Нью-Йорку це три роки. У мене немає доступу до файлу, але вони досліджували це питання й погодилися, що Саймон Гесс може бути мертвим. Так місис Гесс і одержала свої гроші.

Вільною рукою я порпалася у купі фотографій, щоб дістати ту, на якій видно машину цього чоловіка.

— То дружина каже, що він зник у 1982 році, але точно не пам’ятає коли?

— Востаннє вона бачила його у листопаді.

— Ці знімки із жовтня. Тут він ще не зник.

Пальцями я провела по краю світлини, а тоді підняла іншу, на якій моя тітка Вів ішла доріжкою від кімнати з автоматами до кабінету. Той самий знімок, який Марні обрізала і продала газетам. У кутку стояло авто Гесса.

— Які шанси, що двоє людей, які потрапили на одну фотографію, зникли в один і той самий час? — промовила я.

— Не думаю, що це збіг, — погодилася подруга. — А якщо Саймон Гесс убив Бетті, тоді це точно не збіг.

— То він убив Вів і втік.

Нік слухав, але знову нахилився, балансуючи на стільці, підняв ще одну плівку й роздивлявся її на світлі. Вперше мені стало цікаво, на що ж він так уважно дивився.

— Маєш визнати, це доволі непогана теорія, — говорила Гезер. — Але він — глухий кут. Ніхто не бачив цього продавця з того часу, а згідно з документами, він мертвий.

— Може, Альма Трент допоможе.

— Вона більше не коп. Думаєш, нам варто довірити цю справу поліціянтам?

Я почала над цим роздумувати. Наше розслідування все менше й менше нагадувало спробу задовольнити мою цікавість і більше скидалося на обов’язок поліції.

Я уявляла жахливо понівечене тіло Бетті, яка все ще була вродливою. Як її кинули у «Присмерку». Авто Саймона Гесса тут. Саймон Гесс зникає. Він поїхав, щоб його не встигли арештувати за вбивство?

Те, що Гесс приїжджав до мотелю у жовтні 1982 року, — не збіг. Але чим він тут займався?

Відчувши запах сигаретного диму, я глянула на Ніка. Звісно ж, він не курив — досі дивився на негативи, підтягуючи плівку ближче і мружачись ще більше.

— Завтра зателефоную Альмі, — вирішила я. — Розповім, що у нас є. Вона знає, що із цим робити.

Я поклала слухавку й відкинулася на крісло.

— Ти не повіриш, — нарешті заговорила до Ніка.

Він знову поставив стілець на усі ніжки й поглянув на мене з-під брів.

— Я тут уже кілька тижнів. І можу в багато що повірити. Включно із тим, що наш курець зараз десь поруч.

Я зустрілася з ним поглядом. Було так дивно ділити із кимось свої божевільні фантазії. Бачити одних і тих самих привидів.

— Це ще дивніше, — кинула йому.

— Ну, здивуй.

Я усе йому розповіла. Нік робив, що й завжди, неважливо, наскільки навіжена історія: вислухав її без засудження, насмішок чи глузувань. Під кінець він тільки мовив: «Цікаво».

— Цікаво і все?!

— Так. Якщо він убив і викинув Бетті, тоді це місце було йому знайомим. Можливо, після відкриття мотелю він залишався тут під час своїх відряджень. Можливо, він бачився з Вів, спостерігав за нею. Планував. — Нік стукав пальцями по бильцю, його погляд ковзнув крізь мене, витріщаючись в порожнечу. — Кажуть, що батько зірвався у той день, коли вбив мого брата, що він раптом стратив розум. Але це не правда. Він усе спланував.

Я затамувала дихання й чекала, уважно слухаючи.

— За тиждень він купив пістолет, — розповідав він. — Раніше зброї в нього не водилося. Батько навіть потурбувався, щоб усе було за законом. Деякий час він виношував ідею в голові — а тоді запустив її в дію. Навіть зателефонував до школи — попередити, що у нас сімейна відпустка, й обидва його сини будуть якийсь час відсутні на уроках. — Його блакитні очі дивилися кудись дуже далеко. — Єдина причина, чому Елай був удома, — його заняття з баскетболу скасували. Він зателефонував батькові на роботу запитати, де у того сховок для палива, бо йому потрібно було заправити машину. Тож батько знав, що ми обидва вдома. Він відповів Елаю, пішов із роботи й повернувся додому, щоб убити нас.

Я не мала слів.

— Мені шкода, — видавила із себе я.

— На суді він сказав, що з ним говорили голоси в голові. Але він адвокат. Напевне прагнув, щоб його визнали недієздатним через божевілля. Не знаю, чи брехав він про голоси, чи ні. У будь-якому разі ця тактика не спрацювала. — Він дивився просто на мене, не відводячи очей. — Мене часто запитували, чи був я у спальні, коли все сталося. Я був.

Я опустила очі на стіл.

— Багато часу я провів, міркуючи, чи варто було мені залишитися. Я міг проскочити повз батька неушкодженим, спуститися вниз і допомогти Елаю. Але він так швидко помер, ніяка швидка не могла його врятувати. Глибоко всередині я це знав ще тоді. Останні кілька тижнів батько так спокійно поводився, надто спокійно. Він ніколи не був жорстокою людиною, але коли я почув постріли й крики, то все зрозумів. Зрозумів, що батько застрелив Елая, і якщо мені не вдасться втекти, я буду наступним. Не знаю, як це можливо, але я був готовий.

— Це було передчуття, — сказала я. — Інстинкт.

Пальцями Нік втомлено масажував лоба, заплющуючи на хвилинку очі.

— Можливо. Та чому ж я не взяв той інстинкт до уваги? Чому нічого не сказав? Не зробив? Так, мені було чотирнадцять — та ось про таке іноді замислюєшся, коли тебе хотів убити власний батько. Це причина мого безсоння.

— Тобі просто потрібне підхоже місце, — запропонувала я. — І я не про мотель. Ти не можеш тут ховатися вічно. Ти зможеш спати там, де будеш щасливий. Де б ти прокидався заради чогось приємного.

Кутик його рота піднявся в усмішці.

— Думаєш, таке місце існує?

— Авжеж. На світі є чимало хороших місць, Ніку. Для кожного вони різні. Колись ти знайдеш своє.

— Ти надто добра до мене, — відповів він.

Я знизила плечима.

— В мене приховані мотиви. Мені доводиться цілими ночами сидіти у кабінеті, де зовсім ні з ким поговорити.

— Можливо, але твоя теорія не пояснює, чому я можу спати в цьому лайнячому мотелі, а не в будь-якому іншому місці на землі. Бо це точно не хороше місце.

— Ні, не хороше. Але ти можеш спати тут, бо воно тобі пасує — принаймні зараз. Знаю, бо воно мені теж пасує.

Нік нахмурився.

— Безумство.

Я потягнулася за книжкою, яку принесла на сьогоднішню ніч, — класика Енн Рул «Тед Банді. Звір поряд»¹⁵. Перечитавши її так багато разів, вона вже розвалювалася.

— Ти мене бачив?

Він розсміявся, через що враз стало так приємно. Я намагалася проігнорувати це відчуття.

— То що робитимемо далі? — запитав він.

Я відклала книгу.

— Завтра поговоримо з Альмою, чи варто передати ці дані поліції. І спробуємо знайти усе можливе про Саймона Гесса. Він може бути вбивцею моєї тітки. Ми знаємо, що хоча б раз вони перетиналися. — Я підштовхнула фото, де перед мотелем виднілася Вів, а в кутку стояв автомобіль Гесса. — Він зник приблизно водночас із нею. Якщо дізнаємося чому — розгадаємо, що трапилося із тіткою.

— Можна я докину ще запитання? — Нік поклав фотоплівки негативів, які розглядав, на стіл. — Чому в нас більше негативів ніж проявлених знімків?

Я випрямилася.

— Більше?

— Так. Я роздивлявся негативи, порівнював їх. На плівці є чотири непроявлених фото, — він показав на них пальцем, але вони скидалися на розмазані плями. — Наче якісь знімки природи — дерева чи що. Що це, де проявлені фотки й чому Марні Кларк не віддала тобі їх?

Я уважно подивилася на фотоплівку і прикусила губу.

— Я принесу телефонний довідник. Десь у місті точно можна їх проявити. Це ж, зрештою, Фелл.

— Маєш рацію, можна, — підтримав Нік. — Тобі не потрібен ні довідник, ні телефон. Я знаю, де це. І знаєш що? Можна їхати просто зараз.

Фелл, штат Нью-Йорк. Листопад 1982

Вів

Можливо, так поліція і працювала. Бо Вів не знала напевне — у жодному фільмі чи серіалі не показували справжню роботу поліції. Зате усі вони знімали про погоні й перестрілки із сексуальною музикою на фоні. Тоді як у Вів був лише список учасників хору, альбом і її вірний телефон.

Вона пройшлася переліком імен дівчат із хору, порівнюючи їх із фотографіями в альбомі. Обличчя дівчинки, що стояла сьома у списку, належало велосипедистці, за якою спостерігав комівояжер. Її звали Трейсі Вотерс — старшокласниця.

Вона не брала до Плейнв’ю довідника, тому спочатку зателефонувала у довідкову службу й запитала, як можна зв’язатися зі старшою школою Плейнв’ю. Оператор дав номер головного офісу, який Вів одразу ж набрала, і чекала на відповідь, гортаючи сторінки альбому, підшукуючи підхоже ім’я.

Коли секретарка взяла слухавку, дівчина запитала директора.

— Як мені вас представити? — поцікавилася секретарка.

Вів тицьнула пальцем на обличчя в альбомі — не дуже приваблива дівчинка із жахливою завивкою та ще й в окулярах, які, здавалося, займали все її обличчя. Вона була підписана КЕРОЛ ПЕНТОН.

— Я мама Керол Пентон, — Вів пристосувала свій голос до пригніченої дорослої жінки. — Я занепокоєна безпекою своєї доньки.

На її подив за кілька хвилин Вів з’єднали із чоловіком, що звучав на років шістдесят.

— Як я можу вам допомогти, місис Пентон?

— Я вчора відвідувала концерт, — пояснила Вів — І помітила там невідомого чоловіка. Він спостерігав за дівчатами.

— Перепрошую? Спостерігав за дівчатами?

— Так. Він був один, — вона описувала Саймона Гесса. — Стояв там сам — із ним не було ні дружини, ні дітей. Я подумала, що це дивно. А коли виступ закінчився й усі почали розходитися, я знову зустрілася з ним у коридорі. Де він стояв на самоті. Він витріщався. І його очі, коли він дивився на дівчат… Пробирає до кісток. Якби хоч один чоловік подивився так на мою донечку, то я уже б викликала поліцію.

— Що ж, — директор, очевидно, заметушився. — Це дійсно привід хвилюватися, місис Пентон. Та, можливо, він просто чийсь дядько чи далекий родич. Я впевнений, він нікому не бажав зла.

Вів скреготала зубами. Звідки ви знаєте? Звідки?

— Я думала, моя Керол відвідує школу, що серйозно ставиться до безпеки учнів.

— Авжеж, авжеж. Так і є, — переконував він. — Дозвольте мені розібратися. Подивимося, чи хтось знайомий із нашим приятелем.

— Він витріщався на Трейсі Вотерс, — додала Вів. — Вона йшла повз, і він не міг відвести від неї погляду. — Їй вдалося звучати настільки переконливо, що ця вигадана сцена навіть спливла в її голові. — Трейсі була з батьками. Ніхто з них його не упізнав. Він точно не родич.

Директор зітхнув.

— Місис Пентон, що ви хочете, щоб я зробив?

— Пильнуйте, — Вів хотілося закричати. — Приглядайте за учнями, особливо дівчатами. Накажіть персоналу бути на сторожі. Накажіть приглядати за Трейсі. Вона може бути у небезпеці.

— Місис Пентон, упевнений, ви сприймаєте все надто близько до серця. Нам не надходили скарги від сім’ї Трейсі. Ймовірніше, він невинна людина, яка не хотіла нікому завдати шкоди.

Ні. Він мисливець. Старий дурню, цей мисливець полює за однією із ваших учениць.

— Якщо із Трейсі щось трапиться — це ваша вина. — Вів поклала слухавку.

Хвилину вона просто сиділа, заспокоюючи бурхливі емоції. Це не назвали б сприймати близько до серця, якби вона була копом. Якби вона була чоловіком.

Усе, що вона могла, — попереджувати людей телефоном. Та її однаково не слухали. Вів мусила попередити ще Трейсі й мала зробити це краще.

Тож дівчина змінила тактику, витягнула своє письмове приладдя й дістала ручку.

Тієї ж ночі опівночі Вів сиділа у відділку, намагаючись не крутити головою навколо. Раніше їй не доводилося бути у відділку. З того, що дівчина встигла роздивитися — це була велика кімната із кількома потертими столами й телефонами. Усі вони, крім місця Альми Трент, були вільні. Напроти вхідних дверей стояв приймальний стіл, за яким, імовірно, сидів поліціянт, що направляв відвідувачів. Він також був порожнім. У приміщенні було темно, світло йшло лише від настільної лампи поліціянтки.

Альма гортала сторінки записника Вів, учитуючись. Вів хотіла зателефонувати й розбудити усіх цих сонних копів, витягнути їх із ліжка. Чоловік на ім’я Саймон Гесс хоче убити Трейсі Вотерс. Чому всі сплять?

Але вона мусила чекати. Вів скусала губи й намагалася не смикати ногою від нетерплячки, поки Альма читала її записки.

— Добре, чекай, — поліціянтка тицьнула на сторінку. — До чого тут Кеті Колдвелл і дверні замки?

— Перед смертю Кеті із чоловіком купили дверні замки. У продавця, що ходить будинками.

Альма підвела очі вся поблідла.

— Можеш підтвердити?

— Не знаю точної дати, але мати Кеті пам’ятає. Замки компанії «Вестлейк». — Вона простягнула руку через увесь стіл і перегорнула сторінку. — У серпні минулого року Пісмейкер Авеню, на якій жила Вікторія Лі, також відвідував їхній представник.

— Неможливо, — прошепотіла Альма. — Цього не може бути.

— Ще і як може, — Вів намагалася відповідати терпляче. — Зателефонувавши до офісу «Вестлейк», вони не змогли назвати відповідального, бо його ім’я хтось стер. Він затирає сліди. Отже, продавець принаймні припускає, що за ним спостерігають.

— Стерті букви в журналі графіків нічого не доводять, — промовила Альма, хоча абсолютна впевненість в її голосі зникла. Вона майже перейшла на шепіт. — Це просто могла бути невинна помилка.

— Але з огляду на усе інше — не помилка, — заперечила дівчина. — Я пов’язала його із Кеті й Вікторією. Нам відомо, що Бетті бачила комівояжера перед смертю. Це вся інформація, яку я змогла здобути самотужки, але ти можеш запитати записи з їхнього офісу і знайти там те, до чого я не могла докопатися. Зв’язок між Бетті й Саймоном Гессом.

Альма вилупила на неї очі.

— Ти багато над цим працювала, — протягла вона. — Цілими днями, певно.

Вів знизала плечима.

— Я думала влаштуватися в компанію, щоб дістати доступ до журналу з графіками, та це надто довго й ризиковано. Вони могли б мене поставити в інший відділ. До того ж мені б довелося справді цілий день працювати, а у мене є й інші справи. Я не можу роздобути доступ до журналу, але можу скільки завгодно телефонувати їм, прикидаючись тобою.

— Прикидаючись ким?

— Це неважливо.

— Важливо, — гримнула Альма. — Вівіан, видавати себе за поліціянтку незаконно.

Дівчині хотілося закричати.

— Саймон Гесс убив Вікторію Лі, а звинуватили у цьому її хлопця. А ти хочеш мене посадити у в’язницю?

Альма виставила вперед руку.

— Пригальмуй, — суворість і впевненість повернулися, коли вона почала здобувати контроль над ситуацією. — Я переглянула справу Бетті після нашої останньої розмови. Одне із твоїх припущень помилкове. Оскільки востаннє Бетті бачили із продавцем, що заходив до її дому, провели ретельну перевірку кожної компанії, яка наймає такого типу робітників. Не знайшлося жодної компанії, продавець якої був на тій території.

Пульс забився сильніше, швидше. Вона була така розчарована, така розлючена. Вів цього не знала. Вона нічого не знала, бо не мала доступу до даних, що б допомогли скласти всі пазли разом. Вів усього лише двадцятирічна адміністраторка у мотелі. Якби ж вона могла бачити усе, що їй потрібно.

Вів знову обдумала почуте й похитала головою.

— Це неважливо.

— Вівіан, прошу тебе. Я хочу тобі допомогти. Результати розслідування наводять нас на той факт, що вбивця видавав себе за продавця. А це знову повертає нас на початок.

— Ні. Вони перевіряли інформацію за місяць до вбивства? За два місяці? Секретарка пояснила мені, що іноді продавці повертаються, коли їм заманеться, і про ці візити не повідомляють в офіс. Він міг бачити її раніше й повернутися.

Альма знову відкинулася на спинку стільця, жінка була шокована.

— Вона так сказала?

— Навіть якщо він не продавав їй замки, — продовжила Вів. — Бетті була вчителькою. А у Саймона Гесса є донька, приблизно десяти років. Можливо, його дитина ходить в ту школу, де працювала Бетті — але в мене немає доступу до шкільних документів. А у тебе є. Він живе за десять хвилин від дому Бетті. Він міг бачити її в магазині, у парку. Будь-де, — вона вказала на свій записник. — У тебе є його ім’я. Ти можеш знайти зв’язок. Я — ні.

Альма насупилася. Вів досі не вдалося її переконати. Але в неї вже закінчилися запаси слів і дій.

— Усе твоє слідство побудовано на тому, що цей Саймон Гесс заселяється у мотель, де знайшли тіло Бетті, — підсумувала Альма. — Це не робить із нього вбивцю, особливо, якщо не він той продавець, хто приходив до будинку жертви. — Вона махнула рукою на записник, фотографії Марні й інші папери, які принесла із собою Вів. — Ти проробила неймовірну роботу, Вівіан. Ти була б непоганою слідчою. Але я просто чергова офіцерка, а ти адміністраторка. Щоб звернутися до вершків через такого небезпечного вбивцю, якого Фелл іще ніколи не бачив, мені потрібні залізні докази, з якими не посперечаєшся.

Вів ковтнула слину. Вона дивилася на стіл, на розкидані скрізь документи, знімки — очі запекли.

— Твоя теорія переконлива, — м’якшим голосом зазначила Альма. — Але в ній багато дірок. Великих. Щоб узятися вести таку справу, вона мусить бути беззаперечною. Цілковито. В цьому відділку я ніхто. Ніхто із колег не сприйме мене серйозно. Мені доведеться боротися, щоб просто розкрити рота, а якщо вся історія зазнає краху — я втрачу роботу. Вони лише шукають причину.

Це відмова. Ввічлива, але досі відмова. Якби Вів могла викликати сльози, вона вже ридала б. Якби могла знайти свій голос, дівчина вже кричала б.

— Тож ти кажеш — завеликий ризик, — прошепотіла дівчина.

— Точнісінько. Ти молода, Вів, але впевнена, ти розумієш. Я офіцерка у маленькому містечку — мені довелося роками гарцювати, щоб бути там, де я є. Пройти і вогонь, і воду. Вислуховувати образи й приниження. Я витримаю і більше. Витримаю заради кар’єри. Бо бути копом — моя суть, чхати, що кажуть інші. Але через це… — вона кивнула на папери. — Через це я можу втратити геть усе. Принаймні поки воно в такому вигляді. Потрібно більше. Потрібні речові докази. Потрібні свідки, зізнання. Жоден поліціянт не понесеться із цим до суду, тобто жоден із них не ризикуватиме своєю кар’єрою. Я теж.

Вів заклякла. Так схоже на Марні, що говорила їй про ризик. Я йду. Вона пообіцяла фотографці, що звернеться до поліції, попросить допомоги, припинить наражати себе на небезпеку. Але Альма теж не збиралася їй допомагати. У неї не було нікого.

Вона сама.

— Він уб’є її, — бурмотіла Вів до себе.

— Ти бачила лише, як чоловік дивився на дівчинку, — заспокоювала поліціянтка. — Це нічого не означає. Чоловіків не садять до в’язниці за погляди, якими б вони не були. А у тебе більше немає доказів. Ти бачила, ймовірно, його машину, що від’їжджала від школи. Ти не бачила, хто був за кермом, а навіть якщо й бачила, то у тебе досі нічого на нього немає.

— Гаразд. — Вів нахилилася вперед зібрати свій блокнот, роздруківки, мапи й фотографії. — Я вдячна за твій час. Мені треба бігти на роботу.

— Я тебе засмутила, — промовила Альма.

Вона не могла більше витримати. Не могла витримати Альминої доброти, сестринського, майже материнського, хвилювання. Вони були нічого не варті, якщо комівояжер досі ходитиме на свободі, якщо Трейсі помре.

— Він приходить до мотелю, реєструється під фальшивим іменем, — випалила дівчина, не в змозі більше стримуватися. — Навіщо, адже в нього є дім у місті? Але кожного разу, як він з’являється, Бетті Грем прокидається і сходить з розуму.

Альма мовчала.

— Ось, звідки я знаю, — підводячись, сказала Вів. — Кожної ночі вже кілька місяців я приходжу туди й за цей час дізналася, що продавець убив Бетті. Бо вона каже мені про це щоразу, коли він навідується. Її тіло викинули у «Присмерку», а душа залишилася там назавжди. Ти знаєш, що це правда, тільки не хочеш її визнавати.

— Люба, — обережно відповіла жінка. — Тобі пора відвідати лікаря.

Вів копнула стілець і попрямувала в бік дверей.

— Брехня, і ти це знаєш, — їхні очі зустрілися. — Ти бачила її. Як і я. Різниця між нами — я слухаю, коли вона говорить.

Дівчина пішла й зачинила за собою двері. Її останньою надією був лист, який вона надіслала. Тільки так Трейсі Вотерс зможе залишитися живою.

Фелл, штат Нью-Йорк. Листопад 2017 року

Карлі

— Трейсі Вотерс убили 27 листопада 1982 року, — розповідала Гезер. — Востаннє її бачили, коли вона поверталася від подружки додому. Вона їхала на велосипеді. Їй було вісімнадцять, і хоча у неї вже були водійське посвідчення, батьки рідко позичали їй свою машину, а своєї вона не мала.

Я сьорбнула своєї дієтичної кока-коли.

— Знаю, як це, — відповіла я. — У мене теж не було своєї машини до вісімнадцяти років, поки мама не продала мені свою. Вона взяла з мене 500 доларів.

— Я жахливий водій, — зізналася сусідка. — Я можу їздити, але всім буде краще, якщо мене ніколи не побачать за кермом.

Ми сиділи у цілодобовій забігайлівці на Норт-Едж-роуд під назвою «У Вотсона», вивіска якої здавался новою, порівняно зі старою будівлею — отже, всього кілька місяців тому вона мала якусь іншу назву. О 05:00 «У Вотсона» був єдиним відчиненим закладом. А ми обоє вмирали з голоду.

— Ну, — продовжила подруга, кусаючи свій сендвіч із беконом. На ній був теплий темно-зелений светр, у якому вона просто-таки тонула. Волосся дівчина затягнула у маленький хвостик і тепер гортала сторінки попередньо роздрукованих статей. — Трейсі була старанною старшокласницею. Хлопця не мала. Але мала кількох подружок, і усі вони описували Трейсі як сором’язливу дівчинку. Влітку вона підробляла у ятці з морозивом, співала у хорі.

Я дивилася на знімок, який знайшла Гезер. Шкільний портрет Трейсі. Її волосся гарненько висушено й укладено. Дівчина нанесла рум’яна і тіні, які не зовсім пасували її молодому обличчю.

— Напевно, вона була чудовою, — сумно зауважила я.

— Теж так думаю, — погодилася Гезер. — Вона пішла до подруги 27 листопада: вони дивилися телевізор, до 20:00 грали в «УНО». О боже, вісімдесяті. Так от, Трейсі пішла, забравши свій велик. Її подруга бачила, як та від’їжджала. Додому вона не повернулася, тому о 23:00 батьки повідомили поліцію. Поліціянти сказали зачекати до ранку у разі, якщо Трейсі десь загуляла.

Перемішуючи свій курячий суп, я відчула, як мені скрутило живіт.

— Наступного ранку поліціянти повернулися опитати батьків і розпочати пошук. 29 листопада її тіло знайшли в канаві на Мельбурн-роуд, що між Плейнв’ю і Феллом. Тоді там майже ніхто не їздив. А зараз дорогу заасфальтували й нею постійно користуються. Там стоїть супермаркет і кінотеатр. Дуже відрізняється від тих часів. — Вона повернула сторінку, щоб показати вирізку зі старої газети. «МІСЦЕВУ ДІВЧИНКУ ЗНАЙШЛИ МЕРТВОЮ», — виднілося в заголовку, а під ним текст: «Поліція арештувала безпритульного».

— Безхатька? — запитала я.

— У нього був її наплічник. Він, здається, часто кочував з одного місця на інше. На ньому висіло кілька пограбувань і нападів. Але річ в тому, що насправді він пішов до поліції повернути наплічник, коли почув новину. Вони затримали його як підозрюваного, але виявили, що у нього немає алібі на час убивства — і заарештували його.

— І все? Вони більше нікого не шукали?

— Здається, ні. Він сказав, що знайшов наплічник на узбіччі, але хто б йому повірив? Там скрізь були його відбитки, а на лямці помітили сліди крові Трейсі. Інших підозрюваних просто не існувало. Батьки були не в собі. Розповіли, що їм надійшло попередження, ніби хтось стежить за їхньою донькою. Усе складається. — Вона підвела вгору пальця, химерно насолоджуючись історією. — Але. Але.

— Ти надто захопилася, — мовила я, усміхаючись.

— Байдуже, лікарко Карлі. Ти не слухаєш. Далі дуже цікаво.

— Наче до цього цікаво не було. Вперед.

— Бездомного так і не визнали винним. Його навіть не судили. Попри своє становище, він зміг дістати хорошого адвоката. Справа висіла понад рік, а тоді з нього зняли обвинувачення й відпустили. Справу поновили — і її досі не розкрили. Зрештою батьки Трейсі розійшлися, але її мама ніколи не покладала рук у пошуках винного. 1999 року вона започаткувала вебсайт з усіма деталями вбивства. Він досі існує, хоча тепер за нього відповідає молодший брат Трейсі. Вони навіть завели сторінку у фейсбуці. І пам’ятаєш я казала, що хтось переслідував дівчинку? Вони про це дізналися за тиждень до інциденту, отримавши анонімного листа поштою. Його можна прочитати як на вебсайті, так і на сторінці у соцмережі. Вона витягнула зі стосу папірець і передала мені.

Це був скан написаного від руки листа. Я прочитала.

Цей лист — попередження: я бачила чоловіка, який стежить за Трейсі Вотерс. 19 листопада о 14:20 вона сіла на свій велосипед на Вестмаунт Авеню — він бачив. Після того, як вона поїхала, він сів у авто й попрямував за нею.

Я знаю, хто він. Він може бути небезпечним. Йому приблизно тридцять п’ять років, зріст 183 сантиметри. Працює комівояжером. Я підозрюю, він хоче вбити Трейсі. Будь ласка, бережіть її. Поліція мені не вірить.

Бережіть її.

Я відсунула суп.

— Це найсумніший лист, який я коли-небудь читала, — прокоментувала я.

— Мама непокоїлася, коли вони його одержали. Тато думав, що це невдалий жарт. Мама подумала, що, ймовірніше, батько має рацію. За кілька днів Трейсі знайшли мертвою. Звідси й розлучення.

— Комівояжер, — наголосила я. — Як Саймон Гесс.

— Що зник одразу після вбивства Трейсі. Але віриш чи ні, далі краще.

Я відхилилася назад.

— У мене вже паморочиться в голові.

— Її мама вірила, що лист справжній, — розповідала вона. — Вона вірила, що його надіслав хтось, хто бачив чоловіка, який стежив за донькою. І то був не безхатько, — Гезер постукала по опису продавця. — Цей лист — одна із причин, чому вони не могли продовжувати справу проти бездомного. А от що ще: у 1993 році, коли минуло понад десять років після вбивства, місис Вотерс зателефонував колишній директор школи. Він розповів, що за кілька днів до вбивства Трейсі отримав дзвінок від жінки, що представилася матір’ю однієї з учениць. «Мама» поділилася своїм спостереженням про чоловіка, що спостерігав за дівчинкою. Вона вимагала, щоб персонал школи наглядав за Трейсі.

— І він не повідомив у поліцію? — скрикнула я. — Десять років мовчав? Чому?

— Хтозна. Напевне, йому було соромно, що він нічого не зміг вдіяти. Але пізніше, після виходу на пенсію та діагностування хвороби, він відчув потребу зняти із серця тягар. Зрештою, цієї жертви можна було уникнути. Хтось попередив і батьків, і директора. І якби хоч один послухав і тримав Трейсі вдома… вона б залишилася живою.

Я кліпнула.

— Жінка, — повторила. — Директору телефонувала жінка. — Взявши лист, я уважно його розглядала. — Це може бути жіночий почерк, хоча я не можу бути певною.

— Він жіночий, — відповіла Гезер. — Її мама надсилала експертам проаналізувати його.

Забагато пазлів. Зашвидко вони складалися. Але в незрозумілу картину. Хто знав, що Трейсі уб’ють? Як? Це ж не могла бути Вівіан, так?

Якщо Вівіан знала, що дівчинку уб’ють, чому сама не змогла її вберегти?

— Ти дзвонила Альмі? — запитала подруга.

— Надіслала повідомлення, — відповіла я. — Вона казала, що досі веде нічний спосіб життя, але якось дивно непокоїти людину посеред ночі, коли це не екстрений випадок. Але чесно, я навіть не впевнена, чи відпише вона. Якщо зранку не відповість, тоді зателефоную. — Я взяла телефон, перевіряючи час. — Мені пора повертатися в «Присмерк». Хоча не думаю, що хтось помітить мою відсутність.

— Де Нік?

— Десь проявляє фотки. Казав, що знає, де можна у Феллі отримати таку послугу в будь-який час доби.

— Це він про ByWay — пояснила Гезер, складаючи папери. — Здається, вони досі видають відео на прокат.

— Офіційно — Фелл найдивніше місто на планеті. — Я спостерігала, як Гезер підняла свою куртку. — Уяви, в «Присмерку» є привиди.

Вона зупинилася, очі зосередилася на моїх, брови підвелися.

— Насправді?

— Насправді.

Подруга на відводила погляду, прикушуючи губу. Яка б емоція не була на моєму обличчі — вона її переконала.

— Я хочу знати геть усе.

— Я розповім.

— І хочу побачити.

Я потерла ніс.

— Не можу пообіцяти. Вона не виходить за командою.

— Вона?

— Бетті Грем.

Очі Гезер зробилися такими ж великими, як наші тарілки на столі.

— Тобто, дух Бетті Грем живе у «Присмерку»?

— Так, правильно. Нік теж її бачив.

— А вона… щось казала?

— Не зовсім, але, здається, намагалася. — Я згадала безнадійний вираз обличчя Бетті. — Там є й інші. Хлопчик, який вдарився у басейні й помер. Чоловік, який помер у кабінеті.

— Що?!

— Тихіше, — я махнула руками, щоб вона стишила голос. — Знаю, схоже на тупий жарт, але клянуся, я їх бачила. Нік свідок. Я нічого не розповідала раніше, бо розуміла, як божевільно це звучатиме.

— Аго-ов, — протягнула сусідка. Вона говорила тихіше, але про всяк випадок ще поклала руки на стіл, нахилившись ближче до мене. — Це серйозно, Карлі. Мені потрібно побачити все на власні очі. Зробити фото. Зняти відео.

Я помітила рум’янець на її схвильованому личку.

— Ти впевнена, що тобі це не нашкодить?

— Я прочитала й подивилася усі версії «Жаху Амітивілля». Звісно, що не нашкодить. Я ладнаю з привидами краще, ніж із реальним життям.

— Це і є реальне життя, — правила я. — Бетті реальна. Вона мертва, але така ж реальна, як ми з тобою. Першої ночі, коли я її побачила, у мотелі мав бути чоловік, який зареєструвався раніше, але його ніде не було. Кімната і стоянка були порожні. Знаю — можливо, він просто поїхав. Але я постійно повертаюся до цієї думки й починаю замислюватися, що як він досі там.

— Якщо він там, то де саме?

Ми невпевнено переглянулися, так і не змігши відповісти. У забігайлівку відчинилися двері й усередину зайшов Нік. Він проскочив повз апатичних далекобійників і виснажених нічних робітників, навіть не поглянувши в їхній бік. У руці він ніс конверт.

— Фотки, — сказав він.

Нік сів поруч зі мною, коли я трохи відсунулася — він швидко збагнув неприязнь Гезер до чужих доторків. Із собою хлопець приніс запах тріскучого, холодного, вже не осіннього, а більш зимового ранку. Розпаковувавши конверт, він скинув знімки на стіл.

Ми всі нахилилися. Чотири фотографії одного об’єкта з різних кутів — старий сарай. Половина даху обсипалася. Його фотографували зовні: перша спереду, тоді трохи далі й ще одна на пів шляху якоїсь ґрунтової дороги.

— Навіщо вони Марні? — запитала Гезер.

— Чому вона не віддала проявлені фото вам? — додав Нік. — Або вона їх так ніколи й не проявляла, або віддала комусь іншому.

— Це відмітка, — запропонувала я, розглядаючи по черзі світлини. — Цей сарай важливий. Вона потребувала візуального нагадування на випадок, якби довелося знову туди навідатися.

Ми ще хвилину на них витріщалися. Сарай мав трохи зловіщий вигляд, його старий каркас нагадував рот якогось бідолахи, що погубив зуби. На провислий дах було сумно дивитися, а от передній фасад із міцно зачиненими дверима не викликав ніяких емоцій. Схоже, наче там сталося щось погане.

— Як ти думаєш, де це? — запитала сусідка.

— Неможливо визначити, — відповіла я. — Жодної підказки. Він може знаходитися будь-де. — Я вдивлялася ближче. — А що це таке?

На фотографії, яка зроблена з найдальшого кута, можна було побачити, як над деревами щось стирчить.

— Це стара телевізійна вежа, — відповів Нік. — Але її вже немає. Знесли, мабуть, років десять тому.

Я перевела на нього погляд.

— Але ж ти знаєш, де вона стояла?

— Звісно ж. — Він похилився на стіл, його блакитні очі були зосереджені на фотографії. — Складно сказати, у якому напрямку зробили фото, але точно не далі ніж кілометр від будівлі. Оці дальні знімки зроблені із ґрунтової дороги. Вона має вести до нормальної.

Я схопила своє пальто.

— Ми можемо поїхати просто зараз. Сонце уже сходить. Нам вистачить світла.

— А тобі не треба бути на роботі? — запитала Гезер.

— Нехай звільняють. Пам’ятаєш, за чим я приїхала до Фелла? Це усе, що мені треба.

— Але ми ж не знаємо, що це таке, — вона вказала на світлину.

Я знову поглянула на фото.

— Це ключ, — і показала на сарай. — Якщо Марні хотіла мати змогу знову знайти цей сарай, отже, всередині щось є. Щось, до чого вона хотіла мати доступ.

— Або ж щось, до чого вона хотіла відправити когось іншого, — мовив Нік.

Я дивилася на них обох, а тоді промовила те, про що ми усі думали.

— Що як там тіло? Тіло Вівіан? Що ми будемо із цим робити?

Секунду всі мовчали, а тоді Нік, піднявши фото, порушив тишу.

— Ми дізнаємося, коли знайдемо це місце, — промовив він. — Завдяки їм все вдасться.

Ми виїхали о 19:00. Сонце помалу підіймалося на горизонті й одразу ховалося за сірими хмарами. Усі троє сиділи у пікапі Ніка. Він кружляв манівцями навколо ділянки, де колись розташовувалася вежа. Рухаючись двосмуговою дорогою, що лежала на північ від старої вежі, ми шукали будь-який ґрунтовий заїзд.

— Ось, — вигукнула я.

З того часу, як зробили фото, тут поставили сітку, яка вже місцями погнулася, заіржавіла й потребувала догляду. На вицвілому знаку виднівся надпис: «ВХІД ЗАБОРОНЕНО». За огорожею простягався багнистий шлях. Виловивши фото Марні з кишені, я виставила його вперед.

Дерева стали вищими, але загалом воно не відрізнялося від місця на зображенні.

Нік заглушив двигун і вийшов з машини. Ми з Гезер вийшли й спостерігали, як він пройшовся вздовж паркану в одну сторону, а потім в іншу. Тоді він схопився пальцями за сітку, заліз нагору і стрибнув, перекинувшись через верх. Його ноги приземлилися по ту сторону і за секунду він зник за деревами.

За десять хвилин хлопець повернувся.

— Сарай там, — гукнув він. — Ми у правильному місці. Навколо я нікого не помітив — сюди роками не приїжджали. Перелазьте.

Перша на черзі була Гезер, яку підсадила я, а Нік допоміг спуститися. Тоді полізла я, чекаючи будь-якої секунди на крик, гавкіт собаки, виття сигналізації. Але нічого не сталося. Я перекинула ногу, Нік міцно обхопив мою талію, опускаючи мене на землю.

— Сюди, — повів він.

Із часом дерева розрослися, тому нам довелося пробиватися крізь голе гілля, щоб вийти на стежку. Тут теж поросли кущі, які роками поливали дощі й сніги. Слідів шин ми не помітили. Жодних доказів, що сюди навідуються люди. Холодний вітер коливав безлисте віття дерев.

— Що це за місце? — запитала я.

— Гадки не маю, — відповіла Гезер. Вона намагалася йти якнайближче до мене, її щічки сильно почервоніли від холоду. — Наче чиясь покинута власність.

Цікаво, як багато років тим фотографіям, що зробила Марні? Якщо їх зробили приблизно тоді, коли й знімки «Присмерку», то їм має бути тридцять п’ять років. Сюди справді ніхто не навідувався всі ці роки? Чому?

Ми пройшли нерівним проїздом і з-за дерев з’явився сарай. Але це був уже не сарай, а руїни зі старих, потрощених і гнилих дошок. Зовні виднілися величезні дірки, крізь які міг пролізти здоровий мугиряка. Вхідні двері, здається, були замкненими, але з огляду на стан стін, вони не сильно захищали від проникнення.

— Чекайте тут, — скомандував Нік. Він обійшов будівлю і зник за рогом. Ми почули тріск гнилої деревини. — Я знайшов вхід, — окликнув він.

Прибігши на голос, ми побачили, що Нік виламав кілька дошок, щоб ми могли пролізти всередину. Він оглянувся на нас.

— Там темно, але я дещо бачу.

Я глянула на Гезер. Вона вся пополотніла і спохмурніла. Дівчина, яка хотіла провести ніч у «Присмерку» та фотографувати привидів, зникла. Мені не потрібно було торкатися її шкіри, щоб знати, наскільки вона змерзла.

— Ти не мусиш заходити, — заспокоїла я її.

Вона зиркнула на мене — її погляд переляканий, ніби вона забула, що не сама.

— Мені потрібно зайти.

Я підійшла ближче.

— Це не змагання. Ти не виграєш приз, якщо наважишся. Вона була моєю тіткою, а не твоєю. Це моє завдання. Просто почекай, і я скажу, чи там безпечно.

Я вже була готова вислуховувати заперечення, але натомість Гезер завагалася і, зрештою, легенько кивнула. Мені хотілося доторкнутися її руки в куртці, але я цього не зробила. І розвернулася до сараю.

Із діри у стіні в мене зазирала глибока пітьма. Я не могла нічого побачити: ні Ніка, ні навіть його тіні.

— Карлі? — покликав із темряви він.

«Униз і вглиб кролячою норою», — подумала я і ступила крок всередину.

Світло всередину потрапляло крізь шпарини у стінах, м’які промені сірого неба проглядалися через потрощений дах. Я бачила чотири стіни, які підпирав різний мотлох, і темні тіні у кутку. Старий велосипед, інструменти, розкидане сміття. Коли очі звикли до темряви, я помітила Ніка, який уже встиг пройти в інший кут сараю. Він стояв якраз за зачиненим дверима. Обернувшись, поглянув на мене:

— Сюди.

Я підійшла ближче. За ним виднівся зелений брезент, накинутий, очевидно, на машину. Я зупинилася за Ніком, визираючи з-за його плеча.

Голова йшла обертом. У газетах повідомляли, що автомобіль Вів кинули на автостоянці у «Присмерку» тієї ночі, коли вона зникла. Куди б вона не поділася, машину тітка із собою не забрала.

Але що сталося з авто після розслідування? Куди його поділи? Куди щезають машини після того, як їхні власники зникають?

— Знімай, — прошепотіла я.

Він не вагався. Схопив один кінець брезенту й потягнув на себе. Відійшовши на крок, накидка падала на брудну підлогу. Під нею стояв старезний опецькуватий автомобіль незрозумілого у сутінках кольору. Шини спущені. Вікна непроглядні за пилом.

Нік переступив через тент, провів рукою по вікну, витираючи пил.

— Цю штуку не перевіряли роками, — мовив він, нахилившись вперед і заглядаючи крізь шпарку.

«Не треба, — хотілося закричати. — Не треба». Я підскочила, зачувши шум у верхньому кутку сараю, холодний піт виступив між лопатками, поки я не усвідомила, що то просто злетіла пташка, схована у тінях. Змусивши ноги рухатися, я обійшла коло, підійшла до дверей водія і собі витерла вікно, щоб зазирнути всередину.

Сидіння було чистим і прибраним. Я випрямилася, спробувала смикнути ручку. Вона піддалася, голосно клацнувши в тиші. Після глибокого вдиху я відчинила дверцята.

В обличчя мені ринуло застояне повітря і якийсь кислий запах. Навколо закружляли пилинки. Нік відчинив дверцята зі сторони пасажирського сидіння й нахилився вперед. Ми обоє повитягували шиї, оглядаючи порожнє авто.

Дарма. Жодного мертвого тіла. Жодних доказів перебування Вів — ні одягу чи інших речей. Нічого не вказувало, що хтось взагалі користувався цим транспортом. Бардачок, який перевірив Нік, теж виявився абсолютно порожнім.

— Вичистили, — прокоментував він.

— Можливо, це нічого не означає, — скімлила я. — Просто збіг. Просто чиясь машина, якою вже не користувалися, і тому закинули її тут. Таке ж часто буває, правда?

— Навіщо ж тоді Марні фотографувала це місце?

Щось не так. Живіт скрутило, в голові застугоніло.

— Може, Вів украла машину, — припустила я. — Можливо, вкрала і сховала.

— Може, це вбивця твоєї тітки сховав її, — заперечив він.

— Ми цього не знаємо. Ми нічого не знаємо, — я тяжко зітхнула. — Ми в сраному глухому куті. Ми стільки пройшли й зовсім не наблизилися до розгадки. Нас намагаються заплутати, збити зі шляху, Ніку.

— Що це за запах? — раптом перебив він.

Ще й як смерділо. Кислий, гнилий і старий сморід.

— Якісь харчі у смітті?

— Гірше. — Нік виструнчився, відійшов від передніх відчинених дверей та розчахнув наступні, зазирнув і туди.

— Тут нічого. Але тхне сильніше. — Знову випрямився, знову не зачинивши дверцят.

Ми підійшли до багажника. На ньому, як в усіх старих машинах, виднілася замкова щілина. Але ключа у нас з собою не було.

— Як нам його відчинити? — запитала я Ніка, який уже скрутився, зігнувши коліна.

— Ми не будемо його відчиняти, — відповів. — Ми викликаємо копів, — він показав на підлогу під багажником. — Це або машинне мастило, або дуже стара кров.

Я теж схилилася і прослідкувала за його пальцем. Знизу була величезна калюжа. Засохла і дуже-дуже стара.

Кров дійшла до скронь, які тепер гуділи; на секунду здалося, що я знепритомнію. Калюжа надто велика для мастила. Я обхопила коліна, а з очей покотилися сльози — надто швидкі й болісні, щоб їх зупинити.

— Вів, — мене трусило.

Моя тітка у багажнику, її тіло за крок від мене, під металом і шматтям. Вона лежала мертва у цьому авто. Тридцять п’ять років вона чекала, поки її кров стікала, а тоді висихала і тьмянішала на брудній землі. Така тиха, така самотня. Я глибоко вдихнула, але зсередини вирвався лише гіркий схлип.

— Він убив її, — я задихалася. — Це був він. Він убив і інших. Вів теж.

Я відчула дотик великої, теплої й сильної руки на своїй шиї.

— Усе добре, Карлі, — ніжно промовив він. — Ти впораєшся.

З горла знову вирвався схлип, бо я ніяк не могла вдихнути. Щоки запекло від сліз, вії стали вологі, вода розтеклася окулярами.

— Вибач, — витиснула крізь себе я. — Я не… не була готова…

— Знаю, — відповів він.

Я так довго тримала себе в руках. Змогла витримати геть усе — привидів, загадки, це божевільне місце. То була не зовсім гра, а більше схоже на проєкт. Пошук справедливості. Дещо, з чим мені потрібно було розібратися, щоб жити далі. Якби мені вдалося — усе знову стало б на свої місця. Я знала.

Та я не була готова, що могила Вів розіб’є моє серце. Не готова до цієї скорботи. Я діяла заради Вів, заради мами, яка прожила останні тридцять п’ять років, не знаючи, де стояла ця машина, як самотнє й тихе тіло її сестри лежало в багажнику. Мама провела три з половиною десятиліття так глибоко й болісно горюючи, що навіть не могла цим поділитися. Вона померла, горюючи, і тепер мама ніколи не зазнає спокою.

Я прикривала обличчя брудними руками, звивалася на підлозі сараю. Я плакала за Вів, яка була такою чарівною і живою. Плакала за іншими — Бетті, Кеті, Вікторією. Для них теж усе закінчилося. Плакала за маму і за себе.

Нік підсунувся ближче, огорнув руками мої плечі. Він єдиний розумів мої почуття, авжеж. Він розумів, як біль розриває тебе зсередини на шматки, змінює твою сутність. Нік єдиний, хто міг бути поруч і справді зрозуміти. Тримаючи руку на моїх плечах, він слухав мої ридання. Мовчки.

За хвилину і з іншого кінця сараю почувся голос Гезер:

— Що відбувається?

— Тут машина, — спокійно пояснив їй Нік. — Під нею калюжа засохлої крові. Ми думаємо, тут тіло в багажнику. Можеш викликати копів?

Подруга не відповіла, тож я припустила, що вона відійшла дістати телефон із кишені. Витерши сльози й шмарклі з обличчя, я спробувала заспокоїтися.

— Все гаразд, — сказала я.

— Нам треба йти, — тихо відповів Нік. — Це місце злочину.

Він мав рацію. Неважливо, скільки років минуло — тут лежало тіло моєї тітки. Нам би не завадило прибрати сліди й відбитки пальців, і часточки волосся. Навіть новачки це знали, не кажучи уже про таких самовідданих тру-крайм фанатів, як я.

Я підвелася, Нік тримав мене за лікоть, допомагаючи втримати рівновагу. Він багато знав про місця злочинів, оскільки його дім став одним із них. Нік бачив справжній злочин своїми очима, а не читав про них у книжках чи інтернеті. Що ж, тепер у мене був схожий досвід.

Вівіан була мертвою. Але Саймон Гесс приїздив до «Присмерку». Він бачив Вів. І зник приблизно в той самий час. Відтепер я знала, що сталося із Вівіан, і знала, хто в цьому винен. Наступний крок — знайти Саймона Гесса, де б він не був, і змусити його заплатити.

По обіді із сараю вийшов поліціянт і попрямував до дороги в мій бік. Заіржавілу загорожу знесли, а опалу листву зім’яли автомобільними шинами. Спочатку до нас надіслали одного офіцера в уніформі, а пізніше за ним прибув потік вантажівок і поліційних авто. Нас одразу ж випроводили із території, тому ми не могли побачити, що там відбувається. Нас опитали — разом, окремо, знов і знову. Надворі було холодно й вогко. Але тільки-но з нами закінчили розмову, Нік відвіз Гезер додому, бо її тіло не витримувало ні холоду, ні шоку. Я не могла поїхати. Не могла все кинути, поки не отримаю відповідей — будь-яких.

У кишені досі лежало одне із того стосу фото. Де автомобіль Саймона Гесса запарковано біля «Присмерку». Точно та ж сама марка й модель, яку ми щойно бачили всередині. У моїй пам’яті закарбувалися форма і розмір, в глибині душі я знала — ми знайшли його авто.

Нік повернувся на своєму пікапі, дістаючи мені звідти гарячої кави й щось попоїсти. Я надпила, але їжі не торкнулася. Телефон давно розрядився. Залишалося тільки стояти на багнистій дорозі, якнайближче до воріт, і чекати. І я збиралася чекати, скільки було потрібно.

Поліціянти знали мою історію: пошуки моєї тітки, яка зникла у 1982 році. Схоже, наді мною зглянулися, бо через деякий час із сараю вийшов чоловік і почав рухатися в мій бік. Йому було за п’ятдесят, темношкірий із коротко підстриженим посивілим волоссям. Одягнений у джинси й щільний чорний бомбер. Я не мала поняття, хто він, — але точно не звичайний поліціянт. Вираз обличчя він мав суворий, але коли наші погляди зустрілися, я зрозуміла, що він уже бачив таких, як я — зневірених членів сім’ї, які чекали на будь-яку звістку.

— Ви міс Кірк? — запитав він.

— Так.

Незнайомець представився — пробурмотів ім’я і звання, яке я чи то не почула, чи то не запам’ятала. У вухах надто голосно стугоніла кров.

— Я так розумію, ви шукаєте свою тітку — Вівіан Ділейні, — почав він.

Я кивнула.

Чоловік придивився ближче.

— Послухайте мене, гаразд? Знаю, ситуація не з простих. Але послухайте, що я вам скажу.

Він знав. Розумів, як я почуваюся. Мої плечі трохи опустилися.

— Дві речі, — розповідав він. — У машині тіло. Воно лежить там уже давно.

Нігті вп’ялися у долоні. Але я нічого не відчувала.

— І друге, — продовжив, — це не ваша тітка.

Губи заніміли, відмовляючись ворушитися.

— Як… звідки ви знаєте?

— Це чоловік, — пояснив він. Коли я розтулила рота, незнайомець похитав головою. — Ні. Мені більше нічого вам сказати. Ми проводимо розслідування — нової інформації поки немає. Але точно можу вам сказати, що Вівіан Ділейні там немає. Співчуваю втраті вашої тітки. Ми зв’яжемося з вами, якщо знадобиться допомога. Їдьте додому.

Перш ніж перевести погляд на Ніка, він чекав, не відводячи очей, поки я не кивнула.

— Прослідкуйте, щоб вона дісталася додому, — наголосив він хлопцеві. Тоді він обернувся й пішов геть.

У голові запаморочилося, почало лихоманити. Нік знову обхопив мою руку і провів до своєї машини. Допоміг мені сісти, а тоді швидко обійшов навколо, зайнявши місце водія і гримнувши дверцятами.

Повернувши ключ, тепле повітря з обігрівача вдарило мені в обличчя. Нагріваючись, щоки й губи поколювало. Я розминала замерзлі пальці.

Нік не завів двигун. Він просто сидів, темні очі зосереджені на мені, емоції неможливо прочитати. На ньому була тоненька куртка, але здавалося, йому зовсім не зимно. Він випромінював тепло, наче піч, тому не мерзнув після стількох годин на холоді.

— Карлі, — нарешті вимовив він.

— Це Саймон Гесс, — закінчила я.

Він лише звузив очі.

— Я думала, що це він монстр, — мені стало легше говорити тепер, коли лице розігрілося ще більше. Разом із ним розігрівся і мозок. Усе потроху розтоплювалося. — Думала, він убив її, і йому вдалося втекти. Але це не так.

— Ні, — погодився Нік. — Йому не вдалося. Принаймні не в кінці.

Я провела рукою по щоці під окулярами. Вона була вже зовсім теплою. Хоча в голові паморочилося через шок, плач, каву і голод я ще ніколи так ясно не мислила.

— Але ми досі нічого не знаємо про Вівіан, — роздумував він. — Де вона?

Я знала. Просто знала. Не усі подробиці того, що трапилося, але я знала. Бо за увесь цей час, мешкаючи тут у Феллі, я стала нею.

Я поглянула на Ніка, просто в його блакитні очі, й відповіла:

— Здається, моя тітка Вів скоїла дещо дуже, дуже погане.

Фелл, штат Нью-Йорк. Листопад 1982 року

Вів

У ніч, коли все закінчилося, Вівіан була сама.

Лежачи у ліжку повністю одягненою, вона прокинулася після неспокійного сну. За секунду зорієнтувалася: вона у своїй квартирі на Ґревілль-стріт. За вікнами нічого, крім пітьми, сонце давно сіло.

Вів скинула ноги з ліжка. Коли ж вона повернулася додому і вляглася? Не могла згадати. Усі спогади після відділку покрилися імлою від втоми. Це хоч сталося вчора? Чи позавчора?

На ній були джинси й тепер трохи пом’ята біла футболка. Її сині з білим кросівки досі на ногах. Тоненький годинник на зап’ясті показував 22:20. У дзеркалі над комодом Вів побачила своє бліде обличчя й неслухняне волосся. У роті пересохло, наче вона проспала кілька днів. Відчинивши двері спальні, дівчина пішла в іншу частину квартири.

Там було пусто. Дженні десь поїхала — може, відвідати батьків. У помешканні вже кілька днів не простежувалися ознаки присутності людини: ні пустих склянок на стільниці, ні сумочки на дивані, ні увімкненого телевізора. Лише темрява навколо, поки Вів не увімкнула миготливе світло. На кухні вона налила собі стакан води. Зараз проковтнула і, не в змозі витримати тиші, дівчина ввімкнула телевізор.

…щойно повідомили про виявлене на Мельбурн-роуд тіло. Поліція встановила її особу — це старшокласниця Трейсі Вотерс, яку два дні тому батьки оголосили зниклою. Наразі це усе, що нам відомо. Оновлену інформацію чекайте об одинадцятій…

Коліна підкосилася. Вів припала до підлоги.

— Трейсі, — шепотіла вона до себе.

Її лист. Дзвінки. Усе марно.

Він спіймав її. Він убив її. Він викинув її. А Вів увесь час спала.

Живіт скрутило, її жахливо нудило. В очах затанцювали білі плями. Стоячи на колінах на підлозі, вона обхопила живіт, відчула, як до голови приливає кров — заплющила очі. На телебаченні повернулися до звичайної програми, але звуки навколо перетворилися на шум. У мене не вийшло. Я підвела тебе.

Де вона помилилася? Чи дзвінків виявилося недостатньо? Чи лист був непереконливий? Можливо, потрібно було вказати ім’я Саймона Гесса? Вона майже так і зробила, але в останню секунду згадала слова Альми: «Треба більше. Мені потрібні речові докази. Усе має бути залізно». Після усього, що сталося, після усіх цих тижнів вона на секунду засумнівалася, тому вирішила пристати тільки до його опису. За це Трейсі поплатилася життям?

Уся вина лежить на Вів. Цілковито.

Вона довго стояла на колінах, але зрештою, піднялася. Вимкнула телевізор. Пройшла до ванної кімнати і вмила обличчя. Потім розчесала і вклала волосся. Переодягнулася, зробила макіяж — наклала пурпурові й блакитні тіні. Гарненько причепурилася.

Дівчина надягнула синій светр і нейлонову куртку. Схопила сумочку і ключі від машини. Вона знала, що скажуть у новинах об одинадцятій: «На вулицях бродить вбивця. Усім варто замикати двері. Жінкам краще бути дуже уважними, намагатися не ходити вночі поодинці. Батьки повинні слідкувати за доньками й постійно контролювати їхнє місцеперебування. Жінкам варто носити із собою свисток або ліхтарик. Бо якщо ви жінка, світ дуже небезпечне місце».

Із сумочки вона витягнула усі речі. Підняла мисливський ніж, який придбала у Плейнв’ю, витягнувши його з цупкого шкіряного футляру. Поглянула на сріблясте і гостре лезо, а тоді сховала його назад. Ніж знову опинився в її сумочці.

Вже кілька днів вона носила його, не залишаючи вдома. Шкодувала лише, що не віддала його Трейсі Вотерс.

Вона знову опинилася сама у темряві, як завжди. Але тепер був час іти на роботу.

— Ще я написав записку Дженіс щодо дверей у кімнаті 103. З ними щось не так. Вони постійно відчиняються на вітрі, навіть коли я замикаю їх на ключ, — казав Джонні.

Але думками Вів поверталася до вбивства Трейсі. Провівши Джонні поглядом, вона сіла за стіл і витягнула свій записник.

29 листопада.

Двері в кімнаті 103 знову самі відчиняються. Дзвонили якісь жартівники. Тут нікого немає. Трейсі Вотерс мертва.

Привиди вже прокинулися. Метушаться. Гадаю, невдовзі все закінчиться. — Попри намагання заспокоїтись, її руки тремтіли. — Мені так шкода, Трейсі. Я не впоралася.

На стоянці почувся звук двигуна. Він різко обірвався, а тоді гримнули двері й до кабінету зайшов Джеймі Блакнік. У звичайних джинсах, вицвілій футболці під светром і джинсовій куртці, волосся скуйовджено, як завжди.

— Привіт, Розумничко, — привітався він. — Потрібна кімната.

Вів закліпала очима. Він був таким справжнім, що витягнув її з роздумів. Від нього пахло холодним осіннім повітрям і сигаретним димом. Пасма волосся спадали йому на обличчя. Покопавшись у задній кишені, він дістав згорнуту пачку грошей і витягнув звідти кілька купюр. Далі підтягнув до себе журнал, взяв ручку й написав своє ім’я.

— Тиха нічка, правда? — відірвавшись від журналу, сказав він.

— Так, здається, — відповіла Вів.

Джеймі усміхнувся, поклавши усі речі на місце. Тепло ковзнуло від її плечей, пройшло крізь груди й живіт. Вона уже не могла згадати, коли востаннє відчувала щось схоже. Можливо, коли Джеймі усміхався їй минулого разу. Їй справді подобалася його усмішка. Деякі дівчата, певно, і не звернули б на нього уваги, але в нього була справді, справді чудова усмішка.

— Ти витріщаєшся, — порушив він тишу. — Не подумай, я не проти.

Вона моргнула й відкинулася на спинку крісла. Відчинивши одну з шухлядок, дістала ключі від кімнати.

— Вибач, — зніяковіло промимрила дівчина.

— Все супер, — його рука потягнулася за ключем. — Якщо буду потрібен, Розумничко, стукай. Запрошення, як завжди в силі.

Він обернувся і вийшов. Її очі мимоволі простежили за ним, як легко він рухався, який вигляд мав у своїх подертих джинсах. «Я помру незайманою», — подумала Вів.

Але що ж це за думка? Їй було всього двадцять, і вона не збиралася помирати.

На годиннику була 23:45.

О 00:15 щось знову порушило тишу. Цього разу не двері у кімнату 103, що билися на вітрі; хтось добряче розізлився й хотів потрапити всередину.

— Гелен! — почувся розлючений чоловічий голос. — Гелен!

Вів схопила сумочку, поклала руку на мисливський ніж. Підійшла до дверей, визираючи у вікно. Виднівся лише бетон, який заливала злива. Із цього кута неможливо було побачити, хто гамселив у двері. Закинувши сумку на плече, вона відчинила двері, визираючи назовні. Біля номера 112 на доріжці стояв чоловік, що розмахував кулаками.

— Гелен! — кричав він. — Якщо ти тут, суко, відчиняй!

Вона відклала торбинку із ножем, бо впізнала його. Це був Роберт Вайт — чоловік, із яким зраджувала Гелен. Та зараз він ніби був не при собі. Замість привабливого старшого бізнесмена стояв увесь вимазаний нечупара із мокрим від дощу розпатланим волоссям. Чоловік був одягнений у блідо-коричневі штани із забрудненими манжетами й нейлонову куртку на блискавці. Він знову грюкнув у двері, репетуючи й лаючись, і зупинився, помітивши на доріжці Вів, його очі засвітилися — він упізнав її.

— Де вона? — роздратовано горланив Вайт. — Вона там? Кажи правду.

Вів похитала головою.

— Її там немає.

— Маячня, — вигукнув Роберт. Оглянувся навколо. — Її авто тут немає, але мене не обдуриш. Її висадив тут чоловік, і поїхав собі геть. Ця паршива сука…

Вів обтерла спітнілі долоні джинсами. Як би хотілося, щоб Джеймі опинився поруч або хоча б вийшов із кімнати, зачувши шум.

— Містере Вайт, я не…

— То ти пам’ятаєш, як мене звати, — крутнувшись, Роберт попрямував до Вів. — То ти пам’ятаєш усіх, хто сюди приходить, так? Знаєш їхні секрети. Мої теж?

— Це не так, — заперечувала Вів.

— Авжеж так, — він наблизився до неї на крок. — Тобі все було відомо із самого початку? Гелен розповіла? Чи сама здогадалася? — перевіривши її вираз обличчя, він похитав головою. — Ні-і, вона б тобі не розповіла. Гелен занадто розумна, занадто підступна. Навіщо розповідати сірій мишці, що працює у мотелі, про свою геніальну схему шантажу?

Шантаж? Вів уявила Гелен, її невимушену впевненість, коротку і стильну зачіску. Марні казала: «Чорт, та в неї кам’яне серце. Здається мені, що тій сучці надеруть дупу. І за що? Кілька ночей із містером Вайтом у цьому місці?»

— Я нічого не знаю про шантаж, — захищалася Вів. Якщо Гелен вирішила підставити Роберта, щоб потім шантажувати, то навіщо тоді її чоловік найняв Марні стежити за нею?

— Я нічого не знаю про шантаж, — глумливо перекривлював він її. — А як же інакше? Ти у нас невинна овечка, правда? Сидиш собі за столом і спостерігаєш, як тут трахають — і не лише в ліжку — таких чоловіків, як я. Спостерігаєш, як Гелен зі своїм любим коханим граються зі мною, наче це якась смішна передача на телебаченні. «Ось вона заманює його до мотелю. А тут хтось їх фотографує». — Раптом він здогадався і скорчив гримасу. — Хто зробив ті знімки? Ті срані фотки мене з Гелен, які відправили до мене, бляха, на роботу? Це мав бути хтось у мотелі, так? — він знову ступив крок. — Може, навіть ти.

Вів швидко захитала головою. Фотографка помилялася. Думала, що стежать за Гелен — що вона могла розвалити свій шлюб і своє спокійне життя. Але та підступна жінка зі своїм чоловіком підставили Роберта. Знімали його, щоб мати змогу пізніше його шантажувати. Якщо вони вирішили провести таку аферу, то ось чому найняли посередника контактувати з Марні — щоб фотографка ні про що не дізналася.

Вів не збиралася видавати подругу. Нікому, а особливо цьому озвірілому чоловікові.

— Я не робила тих фотографій, — її голос був навдивовижу спокійним.

Він підходив ближче і ближче. Дівчина могла лише відступати до кабінету, хоча була впевнена, що не хоче залишатися з ним усередині на самоті.

— Їх надіслали мені на роботу, — гарчав Роберт. — Моя секретарка передала конверт із рук в руки. Господи боже, вона на мене працює вже понад десять років. Якби вона побачила, що всередині конверту — моїй кар’єрі кінець. Але Гелен цього і прагнула, так? Щоб моя секретарка розгорнула конверт і все побачила.

Вів сперлася на одвірок. У неї був шанс швидко забігти й зачинити перед ним двері.

— Але цього недостатньо, правда ж? — не вгамовувався Роберт. — Не для ненаситної Гелен. Ні, їй хотілося зателефонувати моїй дружині й розповісти, що я зраджую. Моїй, бляха, дружині. Я повернувся додому, а вона в сльозах, і коли я запевняв її, що це брехня — вона не повірила. Забрала дітей і переїхала до сестри. Усе через клятий дзвінок.

Він аж посинів від злості. Від страху у Вів на тілі виступили сироти. «Я розповіла їй, — згадала Вів. — То була я». Вона сподівалася, що йому не вдасться залізти їй у свідомість. Але здавалося, наче її думки пурхають у повітрі та їх аж надто легко прочитати. Вів стулила губи, щоб не вимовити й слова.

— Я приніс їй ці кляті гроші, — кричав він. — Вона сказала зустрітися з нею у кімнаті 112. А ти кажеш, що її тут немає. Чому ж вона не приїхала забрати свою винагороду? Увесь рейвах заради грошей, так? Гелен має бути тут. Хіба що ти брешеш, бісова суко.

Він швидкий. Вів думала, що встигне прошмигнути, але їй не вдалося. Роберт схопив її за зап’ястя і смикнув до себе, через що дівчина ледь не впала. Притиснувши її до вінілового сайдингу мотелю, він заламав Вів руку, притискаючи до грудей, шарпав дівчину наче ляльку. Потилицею Вів відчула, як жахнулася об стіну. Вона прочинила вуста, але Роберт уже схопив її горло, по-чоловічому міцно стискаючи його, готовий зробити будь-що.

— Не кричи, — просичав він.

Вів ковтнула повітря, відчуваючи, як чоловік трохи зміцнив хват.

Робертові очі дивилися просто в її. Вони горіли від люті. Він уже не міг мислити адекватно. Він скидався на навіженого.

— Кажи правду або я вб’ю тебе, — крикнув.

Вів перехопило подих.

— Я нічого не знаю.

Він стиснув сильніше, нігті впивалися в її шкіру.

— Ти думаєш, я не вб’ю тебе? Думаєш, не зможу? Тут нікого немає, сучко. Я можу душити тебе, поки ти не задубієш, а потім залишити на стоянці й піти собі.

Вона залишила ніж у кабінеті. Всього за два метри, але зараз ця відстань здавалася значно більшою, ніби їй потрібно було дістатися від Землі до Марса. Вона більше ніколи не допустить цієї помилки.

— Прошу, не треба, — благала вона.

— Прошу, не треба, — знову глузував він. — Ти жалюгідна. Що довше дивлюся на тебе, то більше переконуюся, що ти покриваєш її. Вона надто боїться бачитися зі мною, правда? Знала, як сильно я розгніваюся. Знала, що скривджу її. Тому послала тебе. Що вона тобі пообіцяла? Частку прибутку? Яка ж брехлива сука. Вона і копійки тобі не вділить. Ти така сама дурна, як я був. Задушивши тебе зараз, я зроблю тобі велику ласку.

— Помиляєтеся, — видушила Вів. Вона мусила його переконати. Вирватися з його рук, дістатися до ножа. Якби вона змогла роздобути свого ножа, це більше ніколи не повторилося б. — Ви глибоко помиляєтеся. Я й гадки не маю, про що ви говорите.

Почувся звук мотора і фари освітили шосе Номер Шість. Автомобіль пригальмував, і Вів усвідомила, що навіть попри дощ, її, втиснуту у стіну, і Роберта з однією рукою на її зап’ясті, а іншою на горлі, чітко видно під горішнім світлом. Хто б не сидів за кермом, міг їх бачити.

Вона розтулила рота закричати й попросити про допомогу, а тоді зрозуміла, що в машині Гелен.

На секунду їхні погляди зустрілися. Роберт стиснув горло Вів, і вона жадібно вхопила повітря. Він стояв спиною до авто, до жінки, що завдала йому шкоди. Дівчина не відривала очей, мовчки благаючи Гелен.

Обличчя жінки не випромінювало жодних емоцій. Натиснувши акселератор, вона поїхала геть, виїжджаючи назад на трасу.

— Ні! — прохрипіла Вів, намагаючись вибратися.

— Замовкни, — сказав Роберт. Він відпустив її зап’ястя, однаково тримаючи горло. Потягнувся до нагрудної кишені своєї вітрівки дістати конверт. — Бери, — зціпив зуби. — Візьми ці срані гроші. Тепер вони твоя проблема — і вона, і її чоловік. Передай їй — якщо хоч раз побачу це паскудне обличчя, то вб’ю її голими руками. Ти знаєш, що я на це здатен.

Відтягнувши й різко опустивши комір светра Вів, він закинув конверт: папір пронизав голу шкіру холодом, а кути дряпали тіло. Єдині звуки навколо — її важке дихання і тріскіт конверта, коли він вдавив його всередину.

А тоді Роберт використав свій захват на шиї, щоб потягнути її вперед. Скориставшись втратою рівноваги, звалив її на землю. Вона боляче впала на спину, зап’ястям і потилицею вдарившись об бетон. «Ось, що відчувала Вікторія, — замислилася Вів, тоді як усе навколо спалахнуло білим. — Упала на бігову доріжку, а надворі лив дощ. — Їй згадалася Бетті. — Вона була вся в синцях. Наче боролася з усіх сил. Цікаво, чи поліція колись помітить синці й на ній?»

Одні з дверей мотелю нагорі раптом відчинилися, голосно вдарившись об стіну. За ними інші.

Роберт нахилився, витягнув руки й схопив її за куртку. Вів спробувала вислизнути, але він був занадто сильним. Вона розтулила рота закричати.

— Перепрошую.

Вайт сіпнувся від несподіванки. То був спокійний чоловічий голос, що долинав неподалік. Коли Роберт повернув голову, Вів відштовхнулася п’ятами від тротуару й поповзла геть, обдираючи спину та лікті. Теж повернувшись, вона побачила людину, яка їх перебила, — і завмерла.

Комівояжер Саймон Гесс стояв на краю стоянки. Його машина була запаркована за кілька кроків позаду, поряд із мокрими деревами. На ньому було сіре пальто, а в одній руці він тримав валізку. Вираз обличчя абсолютно спокійний, лише тоненька лінія зморшки поміж бровами видавала, що щось усе-таки відбувається.

— Навіщо ви ображаєте юну леді? — запитав він так ввічливо, наче говорив про погоду.

Вайт виструнчився. Обличчя геть почервоніле, волосся стирчить урізнобіч. Але він однаково зміг подивитися Саймонові в очі й відповісти:

— Це вас не стосується.

Гесс спочатку поглянув на Вів, що лежала на землі, а тоді перевів погляд на Роберта. Жодної емоції на обличчі.

— Думаю, вона тут працює, — звернувся до старшого чоловіка, не помічаючи Вів. — Мені потрібна кімната.

— Не ваша справа, — сказав Вайт.

— Авжеж ні. Але це не змінює того факту, що мені потрібна кімната. Я був би дуже вдячним отримати ключі, щоб забратися з дощу. У мене був довгий день, я справді дуже втомлений.

Вів не могла відвести очей від нього. Його акуратно розчесане волосся, велика і дужа рука, що тримає ручку валізки. Мертва Трейсі Вотерс у крижаній канаві, її сім’я спустошена. У мене був довгий день, я справді дуже втомлений.

Вайт випрямив куртку, а Вів сіпнулася від раптового напливу паніки. «Не залишай мене з ним на самоті, — подумала вона благати чоловіка, який щойно її душив. — Прошу, не йди».

— Я вас залишу, — промовив Вайт. Він зиркнув на дівчину, змоклу і змерзлу на землі. — На твоєму місці, я тримав би свого рота на замку. — Він переступив через неї як сміття й попрямував до свого авто. Вів почула заведений двигун, побачила відблиски фар на стіні мотелю.

У полі зору з’явилася рука. Саймон Гесс запропонував допомогти їй підвестися.

Вона інстинктивно позадкувала від нього, піджинаючи під себе ноги. Подряпана й побита, Вів мокнула від крапель дощу, що бризкали навколо. Конверт досі лежав під светром, притиснутий до її шкіри. Вона потерла руки, витираючи бруд і гравій з долонь. Гесс терпляче чекав.

— То що там із кімнатою? — за хвилину запитав він.

Вів могла закричати. Могла побігти до дверей Джеймі й почати несамовито в них гатити.

— Пам’ятаєш мене? — він усміхнувся. — Я комівояжер. Той, що з невиразною зовнішністю.

Не показуй страху. Не смій видати себе.

— Я, гм, — її голос хрипів. Вона була майже вдячна Вайту за той напад, бо тепер у неї була причина мати нажаханий вигляд — певно, що такою вона і була. — Я пам’ятаю, — видавила вона.

— Це добре. Мені треба перебути цю ніч і, можливо, завтрашню теж. Чекаю на дзвінок, — він знову усміхнувся. — Як зазвичай.

— Гаразд. — Вів згадала про ніж в кабінеті. Якби вона закричала, він би зміг наскочити на неї просто тут у темряві. Тому дівчина змусила ноги рухатися до рецепції, збільшуючи між ними дистанцію. Литка пекла, а щиколотка боліла, коли дівчина переносила на неї вагу, тому йшла, трохи накульгуючи.

Продавець слідував за нею.

— Все добре?

— Так, — відповіла вона.

— Гадаю, мені не варто було втручатися, — говорив він. — Я знаю, що ключі у шухлядці. Але це якось неправильно. Потрібно зареєструватися належним чином, — Гесс зупинився. — Здається, ти сильно його розізлила.

— Так. Є таке.

Переступивши поріг, вона одразу схопила сумочку. Притиснула її до грудей, ніби то була найцінніша річ на світі. Конверт під светром затріскотів. Шнурівки, що розв’язалися і намокли, хлюпали на дешевому килимі.

Обійшовши стіл, вона сіла на свій стілець. Саймон поставив свою валізку на підлогу.

Занімілою рукою Вів витягнула шухлядку й підняла ключ. Номер 212, нагорі. Іншою рукою вона трималася за сумочку, яка лежала на колінах. Готова в будь-який момент витягнути ніж.

Вона поклала ключ на стіл. Потягнувшись за ним, Гесс помітив її подряпану руку.

— Може, оброби антисептиком, — порадив він. — Ти поранилася.

— Ага, — погодилася. Її очі були зосереджені на столі, але вона змусила себе перевести їх на нього. Поглянула йому просто в очі.

Саймон уважно спостерігав за нею під тьмяним світлом кабінету.

— Я тебе звідкись знаю, — раптом промовив він.

Її охопила несамовита паніка, яку вона з усіх сил стримувала всередині.

— Звідси, — відповіла вона, подумки вгамовуючи страх. — Як ви й казали, ви вже тут бували раніше.

— Звісно. Так, — закивав. — Бував. Але не в цьому справа. Я бачив тебе деінде, — його усмішка лиш посилила її хвилювання. — Коли згадаю — скажу. Я не забуваю облич. Особливо таких гарненьких дівчаток.

Вів хотілося закричати, але він цього від неї й чекав. Натомість спробувала йому усміхнутися, хоч і вийшло жахливо. Здається, він не зауважив.

— Дякую. Та я певна, що звідси. Я вас більше ніде не бачила.

Гесс мовчав, наче не повірив і тепер не знав, як відповісти. Брехня повисла у повітрі між ними. «Купися, — благала Вів. — Принаймні зараз».

Нарешті він перевів погляд вниз на свій ключ.

— 212, — прокоментував Саймон. — Дім, милий дім. Добраніч.

— Добраніч, — процідила вона, коли він уже майже вийшов надвір.

Залишившись на самоті, Вів довго мовчки сиділа, заспокоюючи свої нерви. На другому поверсі гупнули одні двері, за ними — інші.

— Бетті, — вголос мовила дівчина. — Він тут.

Тиша.

Вона зиркнула на журнал реєстрації й побачила, що Саймон Гесс не вписав імені.

Потягнувшись за конвертом під светром, дістала його звідти. І розкрила. Він був набитий товстими пачками купюр. Сотні доларів. Можливо, тисячі.

Вів наче опинилася уві сні. Гроші здавалися несправжніми, як у «Монополії». Ні в кого просто не могло бути таких грошей. Приголомшливо — Гелен стільки пройшла заради них, одначе поїхала, так і не забравши свою винагороду. Вона повернеться?

Аферистка ж бачила Вів із Робертом і точно запам’ятала обличчя Вів — зрозуміла, що адміністраторці принаймні відомо про шантаж, навіть якби грошей у неї не виявилося.

Дівчина поклала конверт до ключів. Можливо, Гелен усе-таки повернеться, захоче забрати своє. А, може, приїде її чоловік, ким би він не був — Вів не потрібні були ті гроші. Руки досі тремтіли після нападу, та їй було не до цього. Зачинивши шухляду, вона сховала конверт із поля зору.

У ніс вдарив їдкий густий сигаретний дим. Лампи згасали й знову запалювалися.

Вів підвелася з крісла й виглянула з віконечка у дверях. У темряві, що огорнула шосе Номер Шість, світилася лише вивіска «Присмерку» — і та погасла, наче хтось її вимкнув, а тоді знову загуділа, викрикуючи своє незмінне повідомлення: «ВІЛЬНІ МІСЦЯ. КАБЕЛЬНЕ ТБ!»

Трейсі Вотерс мертва. Її вбивця тут. І Бетті Грем була дуже, дуже засмучена.

Вів зачинила за собою двері й щодуху помчала вверх сходами.

Спочатку вона вирішила перевірити кімнату місис Бейлі на другому поверсі. Зсередини не долинало світло, не видно жодного руху. Вів довелося поглянути на стоянку, чи взагалі стояло там авто постоялиці перед тим, як постукати у двері.

— Місис Бейлі?

Ні звуку. Скільки вже разів вона реєструвала місис Бейлі у мотель спиватися на самоті? Чотири рази? П’ять? Порядок завжди однаковий: вона приїздила тверезою, бігала до крамниці з алкоголем. А тоді йшли дзвінки із п’яними проханнями — таксі, трохи льоду, телефонний довідник. Іноді жінка відверто ображала працівників по телефону, а інколи просто сміялася до себе, вмикаючи на фоні телевізор. Зрештою тиша наставала, коли вона впивалася до втрати свідомості.

Вів заглянула у вікно. За прозорими шторами не виднілося навіть миготіння телевізора. Постукавши у двері знову, вона не витримала й востаннє наполегливо гримнула. Досі ні звуку.

Наприкінці ряду двері у кімнату 201 клацнули й помалу відчинилися, демонструючи клаптик порожньої пітьми всередині. Тоді двері у кімнату 202.

Вів побігла далі коридором і шалено загрюкотіла у номер 210, де поселила Джеймі Блакніка. За мить він відчинив. Тепер уже без джинсового піджака, але досі у своїй кофті.

Помітивши її обличчя, запитав:

— Усе гаразд, Розумничко?

— У тебе там хтось є? — кинула вона.

— Ні.

Вів кинула оком на коридор. Відчинилися двері кімнати 203, світло знову замиготіло.

— Що відбувається? — протягнув Джеймі.

Повітря просякло напругою, наче ось-ось вдарить блискавка. І раптом до Вів прийшло усвідомлення: сьогодні всьому кінець. Тут і зараз. Після довгих місяців очікувань і розмірковувань — усе закінчиться. Так чи інакше.

«Зараз або ніколи», — подумала вона.

Повернулася назад до Джеймі. Поклавши руку на його шию, стала навшпиньки й поцілувала хлопця в уста. Його губи були теплі й м’які, як вона собі й уявляла. На смак поцілунок нагадував м’ятну жуйку.

Опустивши руки, вона відступила. Його брови піднялися від здивування, але кутики рота сформувалися в усмішці.

— Ага?

— Зробиш дещо для мене?

— Після цього? Що, бляха, забажаєш.

— Ти мусиш піти, — відповіла вона. — Іди й сьогодні не повертайся.

— Можна запитати чому?

— Ні.

Усмішка зникла.

— Сталося щось погане, так?

Вів прикусила губу. Вона досі відчувала смак жуйки. Хоч якою б наляканою дівчина не була, це задоволення протримає її на плаву ще трохи.

— Щось погане станеться, але я впораюся. Буде краще, якщо ти поїдеш.

Джеймі усе обдумав. Зайшов назад до кімнати й підняв свій джинсовий піджак. Знову згасло світло.

Коли воно з’явилося, двері у кімнату 205 уже були відчинені, і Джеймі повернувся до проходу, накинувши піджак.

— Ти ж знаєш, що я допоможу, якщо потрібно, правда? Я вже не раз надирав дупи.

Вів відійшла на крок, коли він вийшов із кімнати. Джеймі замкнув двері й впустив ключ у її руку. Поглянувши на коридор і відчинені двері, сказав:

— Дідько. Я тебе тут не залишу.

— Ти мусиш піти. Але можеш зробити для мене одну послугу.

Він обернувся до неї.

— Я зроблю будь-що. Скажи, що саме.

І Вів розповіла йому.

Була 01:00.

Фелл, штат Нью-Йорк. Листопад 1982 року

Вів

Машина Джеймі зникла, у мотелі зробилося зловісно тихо. Надворі здійнявся вітер, що завивав над стоянкою і гойдав голі дерева. Поки Вів сиділа за столом, на рецепції світло знову кілька разів згасало.

Вона чекала. Якщо Джеймі виконав обіцянку — усе мало початися будь-якої хвилини.

Пролунав дзвінок телефону. Вів підскочила на стільці й витріщилася на нього, піт поколював шкіру. Усе йшло за планом, але вона однаково відчувала напад справжнісінького жаху. Готова закричати через найменший шерех.

— Доброго вечора? — незвичне вітання — не те, якого її вчили.

Вона чекала іншого. Натомість на тому кінці дроту панувала тиша. Повільне дихання. Хтось слухав і чекав.

Ці дзвінки увійшли у звичку. «Діти, — скаржилися клерки. — Підлітки. Невже веселіших розваг не мають?»

Але тепер, слухаючи дихання в тій пронизливій тиші, Вів замислилася, як вони всі — та й вона теж — могли бути такими ідіотами. Той звук на іншому кінці не був пародією на тяжке дихання із фільмів жахів, яке намагалися відтворити хлопчаки. То звичайне дихання, доказ живої людини, що просто існує.

Особи, яка хотіла поговорити. Але, можливо, не могла.

— Бетті? — невпевнено промовила Вів.

Байдуже, лише дихання. Безперервне.

— Він тут, — Вів заповнила тишу своїм голосом. — Знаю, він псує тобі настрій. Знаю, що ти злишся і засмучуєшся. Але сьогодні я про все подбаю. Обіцяю.

Досі нічого. Лише дихання.

— Я надто довго із цим жила, — говорила Вів. — Думаю, моє життя втратило сенс. І я не знаю, чи потрібен мені інший. А тобі?

Чи дихання змінило ритм? Хоч би на секунду? Вона не була певна. Їй бо навіть не було відомо, чи її слова чує той, хто на іншому кінці слухавки. Та вона однаково їх вимовила.

— Мені шкода. Мені шкода. Навіть не знаю, чи кому-небудь на світі настільки ж шкода, як мені. Я дивилася на твою фотографію — ти могла бути мною. Ти могла бути будь-ким із нас. Ти на це не заслуговуєш — ніхто не заслуговує. Це неправильно. Я не знаю, що ще зробити, окрім як усе виправити. Напевно це дорого мені коштуватиме, але мені байдуже. Я насправді не така вже й важлива.

Досі тихо. Чому здавалося, що та, інша людина слухає? На це нічого не вказувало. Але так хотілося думати.

— Це найкращий спосіб усе виправити, — не замовкала дівчина. — Єдиний спосіб. Я знайду таку ж неважливу людину й обміняю її на усю тебе. Я обміняю себе на усю тебе. Щоб зупинити його. Це єдина достатньо міцна зброя, щоби перемогти його. Я знаю, хто він тепер. Його не спинити, якщо не діяти в повну силу.

На тому кінці почувся видих — зітхання, а за ним на одному диханні слово: «Тікай». Із характерним клацанням дзвінок закінчився.

Вів поклала телефон. Рука досі тримала слухавку — знову дзвінок. Вона відповіла.

— Доброго вечора?

— Кімната 212, — сказав знайомий голос.

Вів натиснула кнопку і з’єднала його. Та засвітилася, тихо клацнувши. Дівчина слухала, не пускаючи з рук слухавки.

— Алло? — голос Саймона Гесса.

— Я все знаю, — промовив інший голос. — Знаю, що ти зробив.

Пауза. І знову Гесс:

— Не розумію, про що ви говорите.

— Ще і як розумієш. — Вів заплющила очі. Він молодець. То Джеймі Блакнік читав написані нею слова. — Я на розі Деррі-роуд і Сміт-стріт. Телефоную з таксофона. Я бачив тебе із Трейсі. Якщо ти не приїдеш за двадцять хвилин, я всім розповім, що бачив і що знаю. Не лише про Трейсі. А і про інших теж.

Тиша на лінії. Вів затримала дихання. Момент істини.

Тоді Саймон Гесс заговорив.

— То це ти за мною стежив?

— Я бачив, як ти спостерігав за нею в Плейнв’ю, — відповів Джеймі, чітко дотримуючись написаних реплік. — Бачив тебе у старшій школі, у вечір концерту. Мені все відомо. Я не боюся винести правду на поверхню.

— Це шантаж? — запитав Гесс. — Думаєш, зможеш із мене витягнути гроші?

Вів боляче прикусила губу, намагаючись не заридати. «Я мала рацію, — думала вона. — Я думала, що сходжу з розуму, але я мала рацію. Я мала рацію».

— Не дізнаєшся, поки не зустрінешся зі мною, — Джеймі вправно заговорював йому зуби. — Двадцять хвилин, або я звернуся до поліції.

Він поклав слухавку.

Гесс ще хвилину просто дихав, а тоді теж від’єднався. Вів відклала телефон. Горло стиснулося, очі пекли.

Через деякий час почувся звук заведеного мотора. Підійшовши до дверей, вона спостерігала, як Гесс їде геть. Тепер, окрім непритомної місис Бейлі, Вів була сама в «Присмерку».

Дівчина почекала п’ятнадцять секунд, у разі якщо Саймон передумає. Потім порилася в нижній шухлядці столу, поки не знайшла, що шукала: ключ, маркований як «АВАРІЙНИЙ». Першої ж ночі Дженіс побіжно показала його Вів. Тобі знадобиться, якщо в кімнаті, наприклад, хтось відключиться або помре.

Вів узяла ключ і застигла, вагаючись. Але потім витягнула із сумочки ножа у своєму шкіряному чохлі й сховала його під одягом. Одного разу вона вже залишила рецепцію неозброєною і дорого за це поплатилася. Більше вона цю помилку не повторить.

Залишивши кабінет, Вів швидко піднялася сходами. Їй потрібен був Джеймі, щоб зателефонувати Гессу — той ніколи не повірив би жінці. Він чекав, що його шантажист — геній, який склав усі частинки пазла докупи — це чоловік. Він навіть не вислухав би жінку — поклав би слухавку, а тоді згадав би Вів, що бачив її десь раніше.

Тож у свій план вона включила Джеймі, та не промахнулася. Він дуже непогано впорався із роллю як за поцілунок.

Опинившись на другому поверсі, вона одразу попрямувала до кімнати 212. Двері знову скрізь було зачинено, наче Бетті чемно прибрала за собою. Але щойно Вів відчинила їх — світло зникло.

Номер нічим не відрізнявся від йому подібних: ліжко, нічний столик, маленький комод. У куточку стояв телевізор, із тим самим славнозвісним кабельним телебаченням, що рекламували на вивісці. На ліжку лежала маленька валізка, яку тягнув за собою продавець. Нерозкрита. У кімнаті ні до чого не торкалися. Нібито Саймон Гесс після реєстрації гаяв час, сидячи на ліжку, доки не зателефонував Джеймі.

«Про що він думає? — Вів замислилася. — Про все одразу? Чи нічого?» Гесс убив Трейсі цього ранку або минулої ночі. Він досі не позбавився відчуттів від її вбивства. Цікаво, чи відтворював він події у своїй голові, поки спогади ще чіткі? А, може, вже про все забув?

Підійшовши до валізки, вона відщипнула клямки й розчахнула її. Увімкнула лампу біля ліжка. Всередині лежав акуратно складений чистий одяг: хоча Вів очікувала побачити його кривавим, знайти знаряддя вбивства — не пощастило. Але проблема полягала в тому, що вона навіть не знала, що саме шукає.

У самому низу знайшлася акуратно зав’язана тека, повна паперів. Розв’язавши її, вона пройшлася сторінками. То були копії графіку Гесса, мапи й чеки з продажів.

Навіть мапа того району в Плейнв’ю, де Вів його бачила. Вона зображувала вулицю із кожним пронумерованим помешканням на ній. У квадратиках-будинках намальовані символи, значення яких було доволі просто визначити. «Х» вказував, що йому відмовили. «О» — нікого немає вдома. «У» — угода успішна.

На домі Трейсі пусто. Що це могло означати? Вів гортала сторінки, сподіваючись натрапити на щось інше. Щось вагоме. Може, фотографії Трейсі чи записки для неї. Їй хотілося вже зараз зателефонувати Альмі й арештувати Саймона Гесса цієї ночі. Але поліціянтці довелося б викликати й інших копів, та й без причин вона теж не виконає такого прохання. «Знайди хоч щось, будь-що, — пролунав голос поліціянтки у голові Вів. — Знайди хоч щось, Вів».

— Я знаю, — бурмотіла Вів до Альми в цій мертвій тиші. — Знаю, ти б допомогла, якби могла. Ти просто не розумієш. А Трейсі вже мертва.

Наприкінці всіх паперів лежала друга мапа. Цього разу вручну намальована олівцем на клаптику сторінки із зошита. Вів піднесла її до лампи й побачила низку будинків, прокладену між ними доріжку, а на краю квадратик, позначений як «Парк». Попереду будинків, на іншій стороні парку, була накреслена вулиця у вигляді літери «С». Вів вертіла сторінкою врізнобіч, намагаючись упізнати оточення. Мозок і собі гортав уявні зображення вулиць Кеті, Трейсі і Вікторії. Збігу не знайшлося.

До чого вела ця мапа? До жертви, про яку Вів не знала? До якогось місця у Феллі чи в іншому містечку? Назв вулиць ніде не вписали. Перегорнувши сторінку, вона перевірила її інший бік, але там теж нічого.

Але це, безперечно, щось означало. Просто дівчина й гадки не мала, що саме.

— Близько, — говорила вона із собою, з Альмою, з Бетті. — Я, бляха, так близько.

Вона ще раз покопирсалася в паперах. У валізці, в одязі. Обійшла кімнату, заглянула в смітник, комод, шухляди тумбочки. Скрізь порожньо. Зайшла до ванної кімнати. Всередині темно й тихо, усе недоторкане. Кинула оком на завіси для душу, самотній тоненький рушник на гачку.

Знову згасло світло, водночас замиготівши, наче хтось грався перемикачем. Тільки не існувало єдиного перемикача, який би вмить вмикав і вимикав світло у всьому мотелі.

Бетті.

Засторога.

Вів вийшла з ванної й повернулася в головну частину кімнати. Поплескала себе по кишенях у пошуках ключа. Прочинена валіза лежала на ліжку, її вміст, звичайно ж, увесь перевернутий. Дівчина швидко випрямила одяг і перекинула на нього кришку. Вона якраз зачиняла клямки, коли з боку дверей почувся голос:

— Що ти робиш?

Саймон Гесс увесь змок, його плащ на плечах був вологий від дощу. Вода оббризкала поділ його штанів. У світлі лампи виднілися його риси: симетричне, але непримітне обличчя. Вів уперше помітила його карі очі. Він мав дуже спокійний вигляд.

Шлунок стиснувся, кров застугоніла, кожне нервове закінчення кричало про небезпеку.

— Я… Вибачте, — затиналася вона.

Цих слів забракло, вони так і повисли в повітрі. Гесс зиркнув на свої речі, які дівчина складала, а тоді перевів погляд на її обличчя. Кліпнув очима.

— Ти, — його голос пом’якшав від здивування. — Це була ти.

Вів забрала руки із валізи глянула на нього. Він затулив прохід, тож тікати було нікуди.

— Не розумію, про що ви.

— Ні-ні, розумієш.

Він ступив крок у кімнату й потягнувся зачинити за собою двері. Зовні почулося клацання і грюкотіння відчинених дверей. А тоді всі звуки зникли, коли Саймон Гесс схопив її в свою пастку.

— Не розумію, — наполягала Вів. Під одягом збиралися крапельки холодного поту.

— Тоді чому ти тут? — він запитав так лагідно, наче був лікарем або вчителем, але дівчина вже помітила як багровіють від люті його щоки. — У моїй кімнаті, порпаєшся в моїх речах? Ти була на автобусній зупинці. Твої сліди були у мене в саду.

Вів не могла відвести від нього погляду. Вона стояла так близько, що бачила на його щелепі щетину. «Колешся», — колись казала матір, як батько довго не голився. Тепер її батьки були дуже-дуже далеко.

Дівчина боялася, але водночас почувалася безстрашною. Вів стежила за ним тижнями. Частина її була готова.

— Я викликаю поліцію, — заявила Вів. — Ти убив Трейсі.

Він не здригнувся і м’язом.

— Кому ти розповіла?

Вів похитала головою.

— Нікому.

— Комусь усе-таки розповіла, — заперечив Саймон. — Наприклад, хлопцю, який щойно мені телефонував. Ти розповіла йому, чи не так? Коли просила збрехати, щоб виманити мене з кімнати.

Він наголосив на слові збрехати, ніби це мало якесь значення. У його погляді відчувалася огида до неї, від чого Вів почервоніла й розізлилася.

— Ти злишся, бо тебе впіймали, — мовила вона. — Ти думав, що на це ніхто не здатен, але мені вдалося.

— Помиляєшся, — кинув Гесс. — Ти мене не спіймала. Ось я собі стою. Якщо хочеш — викликай поліцію. Що ти зможеш довести?

— Я бачила тебе із нею, — Вів була готова вибухнути від злості. — Бачила тебе із Трейсі. Як ти дивився на неї. Як стежив. Навіщо ти це зробив? — слова були нерозважливими, неконтрольованими, їх неможливо стримати. Вони надто довго в ній сиділи. — Вона нічого тобі не зробила. Ніхто із них не зашкодив тобі. Навіщо ж ти вбив її? І чому постійно повертаєшся сюди?

У коридорі голосно бахнули двері. Сусідня кімната. Тоді чимось м’яким постукали об їхні зачинені двері: один удар, за ним інший. Долоня.

— Допоможіть, — звідти долинав жіночий голос, хриплий і неприємний. — Допоможіть мені!

У Вів похололи пальці. Цей голос був найжахливішою і найсумнішою річчю, що вона коли-небудь чула. Голос людини, яка знала про свою смерть, про наближення кінця після довгої боротьби. І їй не здобути перемоги.

— Допоможіть мені! — дівчина нестримно кричала, знову вдаряючи долонею у двері, але цього разу слабше.

І тут Вів побачила, який вираз обличчя був у Саймона Гесса — мрійлива посмішка.

— Бетті, — лагідно сказав він. — Ось, навіщо я сюди приходжу. Бо вона тут. Я не можу… Я намагаюсь стримуватися, але завжди повертаюся побачитися із нею.

Бетті знову хлипала.

— Допоможіть мені. Прошу. Прошу.

«Ось, як вона кричала, — думала Вів, — коли він вчинив із нею те, що вчинив».

Що означає здійснити наругу?

— Вона лежала в багажнику, — на противагу вереску Бетті його голос був надто спокійним. — Думав, вона поводитиметься тихо, але я помилявся. Бетті не була слухняною дівчинкою, — Гесс похитав головою. — Я більше ніколи не допускав такої помилки. То був корисний урок. Вони не можуть тихенько посидіти, коли їх про це просиш.

Вів згадала фотографію Бетті, її спокійну і впевнену натуру. Вчителька. Газети використовували фразу стара діва, хоча їй було всього двадцять чотири на момент убивства.

— Чому Бетті? — запитала вона в Гесса.

— Я любив її, — відповів продавець. — Я нікого й нічого не любив у своєму житті, а Бетті любив. Мені просто потрібно було їй показати.

Бетті знову заревіла, долонями гепаючи у двері, а Гесс лише посміхався. Так вона кричала зачинена в багажнику. Так кликала на допомогу, так калатала в кришку над нею. А для Гесса ці звуки були колисковою. Живіт скрутило, наче Вів зараз знудить.

Вона рушила в бік виходу. Потрібно було проскочити повз нього, щоб пройти, але він навіть не поворухнувся. Підійшовши впритул, Вів стримувалася, щоб не відсахнутися.

— Що ти робиш? — запитав у неї монстр.

— Впускаю її, — впевнено відповіла дівчина. Вона доторкнулася дверної ручки — крижаної, такої холодної, що обпікала пальці — і повернула її. Двері прочинилися і разом із ними до кімнати залетів холодний і сирий вітер. Коридорі був порожнім.

На зовнішній стороні дверей виднілися криваві відбитки, які просочилися в потріскану фарбу. Вів підвела руку й приклала свою долоню на один із відбитків, шкірою відчуваючи холодну кров. «Вона наче справжня», — шалена думка промайнула у голові. Її долоня ідеально лягала на слід Бетті.

«Тікай, — наказувала їй убита, стоячи перед вітровим склом, поки Вів корчилася на сидінні всередині машини. — Тікай».

Тепер вона могла втекти. Двері відчинено. Без сумнівів — Гесс переслідував би її; можливо, навіть наздогнав би. Він старший, менш спритний, але він, зрештою, мисливець, який уже впіймав не одну жертву. Вів напевно ніколи не дізнається, скільки насправді. Мисливець упіймає її, і вона стане наступною в його списку.

У нього те ж саме крутилося на думці.

— Кудись зібралася? — спокійно запитав він, хоч Вів уже стояла в проході, готова зірватися на біг.

Їй могло пощастити. Спуститися сходами, скочити в машину. Втекти із цього місця, від убивці. Розповісти відповідним органам.

Але що це змінить?

Нічого. Ніхто їй не повірить. Саймон Гесс чесна й добропорядна людина, яку помилково звинуватила якась навіжена. Усе почнеться спочатку.

Або він уб’є її, і йому це зійде з рук. Знову.

Дівчина відступила від проходу й повернулася до нього обличчям.

— Ні, — заявила вона. — Нікуди я не зібралася.

Відбулися три речі.

Усе світло, включно із вивіскою, згасло, і все навколо занурилося в пітьму.

Бетті закричала.

Вів витягнула з-під светра ніж, відкинула з нього чохол і встромила лезо Саймонові в груди.

Фелл, штат Нью-Йорк. Листопад 1982 року

Вів

Це далося на диво складно. Коли ніж проходив крізь одяг і м’язи, людські груди нагадували товстий шар картону. Але лезо було гострим, а Вів повна адреналіну. Думки розсіялися, сила в руках збільшувалася — вона наче покинула своє тіло. Дівчина почувалася до смерті наляканою, але чистою.

Вітер завивав через відчинені двері, у темряві почулися кроки, що швидко наближалися до сходів.

— Ти його дістала! — кричав маленький хлопчик. — Ти його дістала!

Було надто темно. Нічого не видно, але чути здушений і глибокий вдих Саймона Гесса, його кроки, як він відступав. Вів відчула, що продавець віддаляється і відпустила руків’я, залишивши ножа стирчати із його грудної клітки. «Як це сталося? — закружляли її думки. — Це усе не насправді».

У коридорі, вдаряючись об стіни, відчинялися двері. Моргаючи у повній темряві, вона сумнівалася чи варто підійти ближче, чи тікати. Навколо у повітрі пролунав глухий стукіт, за ним ще один — сильніший. Гесс упав на підлогу.

Він досі дихав. Вона чула. Тяжке, нерівномірне, повільне дихання. «І воно може зникнути, — думала Вів. — Він може померти. Тут і зараз».

Але ще рано. Дівчина заглибилася далі у пітьму, прямуючи на звук його дихання. Стала на коліна й почала повзти; очі пристосувалися рівно настільки, щоб ледь бачити обриси своїх рук.

Потягнулася вперед і доторкнулася до чогось схованого під тканиною. Щось тверде, можливо, колінна чашка. Звідкись з’явилася рука, яка схопила її зап’ястя, збиваючи з рівноваги. То була велика, м’яка рука, просякнута холодним потом — Вів майже вдалося вислизнути. Але продавець досі мав більше сили ніж дівчина, тому потягнув і відкинув її так, що вона впала на одну сторону, вдарившись стегном об підлогу, а головою об щось тверде — кут ліжка чи, може, тумбочки. «Це вже вдруге за ніч на мене нападають, — рахувала Вів. — Залишаться синці».

Хвилину вони боролися у тиші: Гесс намагався схопити її своїми слизькими руками, впевненість рухів поступово зникала, а Вів виривалася й лупцювала його. Саймон похмуро прогарчав і знову випростав до неї руки, стараючись устромити свої коротко підстрижені акуратні нігті у її шкіру. Зовні повільно застукали туфлі й пройшов дивний гнилий запах.

Дівчина знову відштовхнула Саймона, і його хват зник. Почувся хрип, коли він, схоже, знесилений упав назад на підлогу. Швидко перекинувшись, вона намацала його торс і провела по ньому занімілими пальцями. Долоні натрапили на гарячу кров.

— Кажи, — випалила Вів. — Чому Бетті? Чому?

Він, ледве дотягнувшись, схопив і перекрутив у кулаці її волосся, але йому вже не вдавалося так міцно тримати, як раніше.

— Бетті була моєю, — Саймон шепотів, наче розповідав свій секрет. — Я любив її. І хотів, щоб вона помітила.

Так багато всього, що їй потрібно дізнатися. А часу все менше. Вів заціпеніла, коли він сильніше скрутив волосся.

— А Кеті?

— Донька ходила до стоматології, у якій вона працювала, — він відкашлявся, але Вів упізнала в цьому хрипінні смішок. — Вона нічого для мене не означала. Будь-хто міг помітити, яка вона була самотня. Така легка здобич. Мені було цікаво, чи зможу я вбити ще раз. Виявилося, зміг.

Будь-хто міг помітити, яка вона була самотня. Ось їхня спільна риса. Не колір волосся, не вік чи комплекція. Бетті, яка жила старою дівою. Кеті, чоловіка якої відправили за місто. Вікторія зі своїми вічними сварками й скандалами. Трейсі, чиї батьки не втримали дочку вдома.

Вів згадала дитину Кеті, її засмученого чоловіка, мати на тому кінці слухавки. Мою хорошу дівчинку, яка просто хотіла працювати й ростити свою дитину. Ви знаєте, хто її вбив? Ви можете покласти край моїм стражданням? Пальці вп’ялися у Гессову просочену кров’ю сорочку. Хотіла б вона побачити його обличчя — але водночас воно викликало у неї огиду.

— Вікторія? — її голос надірвався.

— Помилка, — відповів він. Тоді відхаркнув. Його рука була досі обмотана її волоссям, навдивовижу сильним хватом — Вів напружилася, у разі якщо він знову атакуватиме. Так вони у темряві обоє, обхопивши одне одного, боролися й ділилися секретами. — Вона була вдома, коли я продавав її матері замки. Я думав, із нею буде просто. Але вона відбивалася. Ще й вкусила мене, тупа сучка. І місце непідхоже. Надто відкрите. Мусив швидко впоратися, щоб скоротити втрати.