Мотель «Присмерк»

Задушити й скинути підлітку в кущі для Саймона Гесса означало скоротити втрати. Кінчики пальців намацали руків’я ножа, досі встромленого у груди. Вона зціпила зуби через злобу, що застрягла у горлі. Чи, може, то були сльози. Дівчина змусила себе назвати останнє ім’я, видушити його, приборкуючи свій шалений гнів.

— Трейсі Вотерс.

Почувся вологий кашель.

— А ти як думаєш?

— Вона була хорошою і милою, — відповіла Вів. — Невинною. У неї була сім’я, яка її любила. Трейсі не завдала тобі жодної кривди.

Гесс засміявся.

— Ти ще не зрозуміла. Ніхто з них не завдав мені кривди.

— Вона не була вродливою, — продовжила Вів. — Ні сексуальною, ні жорстокою. Трейсі тебе навіть ніколи не бачила. Вона досі була маленькою дівчинкою. Навіщо ти це зробив?

Він знову потягнув її волосся, і хоча він досі міцно тримав, вона відчувала, як його рука тремтить.

— Бо ніхто не зупиняв мене, — зізнався він. — Бо я міг.

— Скільки ще жертв існує?

Він мовчав. Але вона чула його дихання. Вона знала — це гра: Гесс мав дещо їй потрібне — інформація, якою вона хотіла володіти. Відчайдушно хотіла. Я когось пропустила? Яку дівчину я не помітила?

— Мапа у твоїй валізі, — поспішно мовила Вів. — Що це?

Він не відповідав, катував її.

Вів спробувала вирватися з його обіймів, трохи нахилилася, щоби схопити ножа. Встромила його глибше, намагаючись прокрутити. Та він застряг, наче його посадили на міцний клей. Гесс тихо застогнав від болю.

— Кажи, — прогриміла вона.

За спиною знову почувся стукіт підборів, що за мить змінився на м’які кроки, які ступали дешевим мотельним килимом. Шиєю пройшлося крижане повітря.

— Бетті, — мовив він, скований страхом.

Позаду хтось низько простогнав, звук линув наче з потойбіччя. Вів думала, чи на Бетті досі її фіалкова сукня, чи її руки досі в крові. Як це сталося?

— Вона не любить тебе, — сказала йому Вів, лягаючи усім тілом на ніж. — Ніколи не любила. Бетті ненавидить тебе. Її душа досі тут, бо вона так сильно тебе ненавидить. Я можу торкнутися, спробувати на смак її гнів, який з’являється, коли ти приїжджаєш. Через неї я теж гніваюсь. Розумієш мене? Бетті ненавидить тебе.

Вів знову почула низький стогін, а тоді відчула, як спадає Гессова грудна клітина. З кожною хвилиною все повільніше і повільніше.

— Я її бачу, — лагідно витиснув він. — Я так довго за нею спостерігав. Запам’ятав її обличчя. Вона моя. Бетті досі моя.

— Вона не твоя, — прошепотіла йому Вів. — Навпаки. Ти належиш їй… або ж незабаром належатимеш.

Його голос тремтів. Він відпустив її волосся і тепер в’язкими пальцями проводив по обличчю Вів.

— Я тебе десь бачив, — промовив Саймон. — Де ж?

Вів завмерла, досі відчуваючи його дотик на своїй шкірі. Він торкався її. Торкався її. Вона стиснула руків’я ножа.

Гессові пальці пройшлися її ротом, вимальовуючи вуста у темряві.

— Не пам’ятаю, — тепер голос слабкий і невиразний. — Їх так багато. Я пам’ятаю усі їхні обличчя. Але твого не бачу. Хто ж ти?

— Я та, яку ти не зміг убити, — наостанок відповіла Вів. Вона витягнула ножа із його грудей. І в той момент, коли монстр, знемагаючи від болю, схопив ковток повітря, знову проштрикнула його тіло.

Фелл, штат Нью-Йорк. Листопад 2017 року

Карлі

Не знаю, чи спала я, чи ні. Навколо мене була лиш темрява, далеко дзвонив телефон.

Я розплющила очі. Я вже давно — хоч і здавалося всього хвилину — сиділа на дивані у своїй квартирі, повністю одягнена. Бильце притримувало моє обм’якле тіло. Щока боліла, у горлі пересохло. За вікнами вже було темно, а Гезер десь поділася.

Із кавового столика я підняла свій телефон і відповіла на дзвінок, одночасно беручи окуляри й надягаючи їх.

— Алло?

— Карлі, це я. Каллум Макрей.

Я прочистила горло.

— Гм.

— Вибач. Я тебе розбудив? Лише 18:30.

Я кинула оком на темні вікна. У цей період року швидко наступала ніч.

— Усе добре, — відповіла. — Я ж працюю вночі. Щось сталося?

— У мене є новини, — у його низькому приємному голосі вчувалося збудження. — За містом, у старому сараї, поліція знайшла тіло. Цього ранку. Я пам’ятаю, що ти шукаєш тітку, тому все перевірив для тебе.

Я просунула пальці під окулярами, потираючи око.

— Це не вона, — зітхнула. — Я уже спитала. То чоловік.

Хвилина тиші.

— А-а, гаразд, — він засміявся. — Ти молодець. Я зателефонував кільком приятелям і вивідав, що особу ідентифікували й встановили причину смерті.

— Так швидко? — Ми знайшли тіло лише зранку.

— Ну це ще не стовідсоткова інформація. Вони повідомлять, коли будуть впевнені. Але так, попередні дані вони одержали. Зустріньмося?

— Де?

— Далі вулицею від центральної бібліотеки є кав’ярня. «Фінеллі». Вона має ще годину чи дві бути відчиненою. Приходь — я розповім усе, що дізнався.

Я оглянула темну квартиру. Де ж Гезер? Вона пішла спати, коли повернулася додому; може, досі в ліжку. Нік сказав, що повертається в «Присмерк» теж спробувати поспати.

— Карлі? — запитав Каллум.

— Так, — я намагалася повернути думки у потрібне річище. — Гм, авжеж. Так, зустріньмося.

— Чудово. За двадцять хвилин. До зустрічі.

Я поклала слухавку й підвелася, потягуючи залежану шию.

— Гезер?

Мовчання. Увімкнувши настільну лампу, я помітила на стільниці записку.

Пішла зустрітися із власниками нашої барлоги. Мушу відлучитися. Не хвилюйся, я прийняла ліки. Не знаю, коли повернуся. Але залишила тобі подарунок із глибин інтернету. Нічого не запитуй. Немає за що.

У своєму напівсонному стані мені знадобилася хвилина, щоб перекласти це повідомлення і зрозуміти, що Гезер поїхала до батьків. Я підняла листочок, який вона залишила мені разом із запискою. То був старий просканований документ. Список якихось чисел.

Я відсунула стілець і ввімкнула верхнє світло, вивчаючи сторінку. Усвідомила, що дивлюся на телефонні записи. Як казала сусідка Вів — Дженні: «Копи дістали велику роздруківку».

Вгорі звіту моя подруга обвела назву: мотель «Присмерк». І дату: з 1 листопада до 30 листопада 1982 року.

Я пройшлась очима числами. Їх було небагато; у «Присмерку» не робили й не приймали багато викликів у 1982 році — ситуація не змінилася і через 35 років. Кілька з них позначені як вхідні, інші — вихідні. Внизу списку були дзвінки за 29 листопада і в ніч 30 листопада.

Всього після 01:00 30 листопада надійшов один вхідний дзвінок. Записи не зафіксували, до якої кімнати направили виклик, якщо взагалі кудись направляли. Гезер обвела номер, який телефонував, і поставила поряд знаки питання. Це означало, що їй не вдалося ідентифікувати, хто телефонував.

О 01:54 зробили вихідний виклик. Знову жодних записів, чи телефонували із рецепції, чи з однієї з кімнат. Гезер обвела цей номер також, але поруч із ним записала «Поліційний відділ Фелла».

Більше дзвінків не робили.

Хвилину я витріщалася на список. О 01:00 хтось зателефонував — може, то збіг, випадковість, помилилися номером. Можливо, й ні.

Але до 02:00 з «Присмерку» зв’язалися з поліцією.

Я поклала записку.

Моя тітка убила Саймона Гесса.

Так і було. Ніяк інакше це не можна пояснити. Чи можна? Я не знала достеменно, що сталося у ту ніч 1982 року. Але хтось — жінка — попередила батьків Трейсі про Гесса. І Трейсі убили, її тіло знайшли у той самий день, коли зникла Вів.

Можливо, Гесс убив Вів, а потім його убив хтось інший?

Інформація Каллума проллє хоч якесь світло. Навіть попередні результати причини смерті й встановлення особи допомогли б скласти пазли докупи. Я пішла у ванну привести себе до ладу, а коли вийшла — переодягнулася у чистий одяг. Від Ґрема прийшло повідомлення, але я проігнорувала його. Зараз старе життя здавалося таким далеким.

Натомість я відписала Гезер, щоб вона не хвилювалася. У Каллума є інфа з поліції. Йду зустрітися з ним. Натиснувши «Відправити», телефон в руках завібрував. Номер, що телефонував мені, я не впізнала.

Я прикусила губу, сумніваючись. Тоді відповіла.

— Алло?

— Ти знайшла його. — То був знайомий жіночий голос, старшої за мене людини.

— Марні? — вгадала я.

Марні зітхнула.

— Ти розумна дівчинка. Ми його добре сховали, він довгий час вважався зниклим. Але схоже після стількох років ти все ж відкопала його.

Я похитала головою.

— Ви збрехали нам. Але зробили фотографії того сараю, де кинули його.

Пауза.

— Так. Виходить, що зробила.

— Навіщо?

— Хотіла мати змогу знову знайти це місце. Я не вірила, що він зможе вічно бути там похованим. Думала, доведеться повернутися й перевезти тіло на інше місце, але мені щастило. Принаймні до цього моменту. Зараз найкращий час, щоб правда виплила на поверхню. Так мало трапитися, хотіла я цього чи ні.

— Хто убив його? — запитала я. — Ти? Вів?

— Довга історія.

— Не дуже. Хтось поклав Саймона Гесса у багажник і залишив у сараї. Це була ти? Чи вона?

— Ти ще не знайшла записника?

Я випрямилася, шкіру залоскотало.

— Записник?

— Його залишили для тебе, — відповіла Марні. — Ти впустила велику частку історії. Ось чому ти заплуталася. Прочитай записник і все зрозумієш.

У голові запаморочилося. Його залишили для тебе. Що це мало означати?

— Де зараз той блокнот? — запитала я у Марні.

— Скажи, — мовила Марні. — Ти хоч раз купувала батончики в автоматі?

Я завмерла, згадуючи зламаний автомат. Нік казав: «Для початку, я навіть не можу визначити, як він працює».

— Прочитай записник, — повторила Марні, — тоді зустрінемося «У Вотсона».

— Коли?

— Сьогодні, — відповіла Марні. — Коли приїдеш, я вже чекатиму. Не хвилюйся. — Вона повісила слухавку.

«Фінеллі» був єдиним джерелом світла на темній вулиці, де багато крамниць вже зачинялися до завтрашнього дня. Фелл не був вечірнім містом. Принаймні центр — ні. А от в «Присмерку» можна було розважатися всю ніч.

Каллум сидів за одним із маленьких столиків, тримаючи замовлену каву. На ньому була сорочка, кофта з блискавкою й осіннє пальто. Хлопець мав смак. Волосся акуратно зачесане. Помітивши мене, він усміхнувся.

Коли я сіла, Каллум простягнув мені чашку.

— Без кофеїну, — сказав він. — Хочеш?

Я була досі сонна, і лише кліпнула, дивлячись на нього.

— Я хочу увесь кофеїн, який це місце може мені запропонувати.

Каллум знову усміхнувся й помахав офіціантці.

— Точно, ти ж працюєш вночі. Зараз для тебе напевно ніби ранок.

— Якщо чесно, навіть не знаю, яка зараз пора дня. Щось давно не орієнтуюся у часі.

— Цікаво, — відповів він. — Ти певно почуваєшся вільною. — Каллум поставив горнятко на стіл. — Ми усі заручники часу. Зранку робити одне, вдень — інше, а ввечері лягати спати. Кожного дня одне й теж. Але це усе не справжнє, так? Лише соціальний конструкт. Якщо захотіти, його можна позбутися.

Я сьорбнула кави, яку принесла офіціантка, намагаючись вловити суть його думок.

— Багато хто працює вночі.

— Так, авжеж, — Каллум знову розтулив рота в усмішці. — Дякую, що зустрілася зі мною.

Враз сили поновилися. Я зробила ще один ковток.

— Ти казав, що маєш інформацію.

Каллум опустив погляд на свою чашку кави, а тоді провів очима приміщенням.

— Хочеш дізнатися дещо дивне?

У цей момент прийшло усвідомлення. Щось не так. Я надто абстрагувалася, була надто втомленою і знервованою, щоб помітити раніше.

— Каллуме, — мовила я. — Ти сказав, що у тебе є інформація від поліції.

— Хочеш дізнатися щось дивне? — знову запитав він. — Дещо справді дивне. Найдивніше, що ти чула у своєму житті.

Я заціпеніла. Раптом помітила, як порожньо у цій кав’ярні. Як темно надворі. Як я сиджу з ним на самоті.

— У тебе є велика сімейна таємниця, — продовжував Каллум. Навіть якщо він бачив, наскільки мені незручно, то точно цьому не надавав значення. — Заради якої ти приїхала аж сюди. А тоді ми зустрілися у бібліотеці. Але в мене теж є сімейна таємниця. Хіба не дивно?

— Є таке, — протягнула я, поставивши горнятко.

— У мене теж дехто зник, — пояснював хлопець. — Дідусь. Одного разу він поїхав на роботу і не повернувся. Більше ніхто його не бачив.

У роті пересохло. Неможливо.

— Бабуся ніколи не зверталася в поліцію, — вів далі Каллум. — Дивно, правда? Мама казала, що бабуся завжди думала ніби дідусь кинув її заради іншої жінки. Вона була настільки принижена, що навіть не подумала написати заяву про зникнення. Їй ніколи не хотілося про це говорити, аж до своєї кончини п’ять років тому. Тоді були інші часи.

Я облизнула губи й ковтнула слину.

Каллум повернувся до мого обличчя. Його лице було зосередженим, але емоції нечитабельними.

— Уяви. Просто уяви. Твій чоловік, з яким ти провела п’ятнадцять років, одного ранку йде на роботу і не повертається додому, а ти вирішуєш просто жити із цим далі. Прикидаєшся, що все нормально, і він раптом не випарувався. Усе життя прикидаєшся, що все нормально. Певно, що мама поїхала розумом. — На його лиці з’явилася посмішка, але тепер стало очевидно, що вона силувана. — Усі сім’ї трохи божевільні, але якби існував конкурс, наші з тобою одержали б перше місце, правда?

Він вилупив на мене свої очі, чекаючи на відповідь, тож я сказала:

— Не знаю.

— Я, звичайно, питав про це у мами, — випалив Каллум. — Я ж виріс без дідуся. Мені було цікаво. І мама не мовчала як бабуся. Вона досі була дитиною, коли він пішов, тож не відчувала такий сором. Мама розповіла, що тема про зникнення батька була абсолютно табуйованою в їхньому домі. Тільки-но він пішов, їй заборонили про нього згадувати чи навіть визнавати його існування. Бабуся була надто гордовитою, — він похитав головою. — Тож у нас обох є сімейні таємниці. І обидві вони сталися приблизно в один і той самий час. Перше, що прийшло мені в голову, коли я побачив статтю про твою тітку: «Може, вона втекла з дідом». Вона була значно молодша за нього, але хіба це неможливо? Дідусь був комівояжером — зустрічався з різними людьми. Кожного дня, весь час. Можливо, зустрівши твою тітку, вони в пориві пристрасті вирішили поїхати разом почати нове життя деінде.

Кав’ярня була надто порожньою, надто тихою. Один із небагатьох відвідувачів пішов, а молодий працівник за стійкою почав прибирати, готуючись зачинятися; одним оком він позирав на нас — сподівався, що ми скоро підемо.

Можливо, зустрівши твою тітку, вони в пориві пристрасті вирішили поїхати разом почати нове життя деінде.

Я згадала автомобіль у сараї, кров, що запеклася під ним.

Відштовхнула свій стілець.

— Мені пора йти.

— Ти ж щойно прийшла, — заперечив Каллум.

— Ти казав, що у тебе є інформація від поліції, — я підняла сумочку. Раптом украй необхідно стало піти звідси, забратися від нього. — Ти збрехав, щоб заманити мене сюди. Я йду.

Каллум спостерігав за мною, я досі не могла зрозуміти, що означає його вираз обличчя.

— Мені не потрібна інформація від поліції, — відповів він. — Я вже знаю, чиє тіло в багажнику. А ти?

Я не відповіла. Повернулася і пішла геть.

— Зателефонуй Альмі Трент, — гукнув вслід Каллум. — Вона теж знає, хто це. Може, вона тобі розповість.

Вийшовши надвір, я сіла в машину, запустила двигун і на телефоні натиснула «Набрати». Увімкнулася голосова пошта Ніка.

— Ніку, — сказала я після гудка. — Мені дзвонила Марні. Вона розповіла, що в автоматі схований записник, який ми мусимо прочитати. Я їду в мотель, щоб знайти його.

З вікна було видно, як Каллум вийшов із кав’ярні. Він легенько помахав мені рукою, наче нічого не сталося. І тоді сів у своє авто.

Я вимкнула й кинула телефон на пасажирське сидіння. Виїхала зі стоянки й рушила дорогами міста.

Я зовсім не здивувалася, коли перевіривши дзеркала заднього виду, побачила Каллума, що прямував просто за мною.

Фелл, штат Нью-Йорк. Листопад 1982 року

Вів

На мить, за кілька хвилин після того, що сталося, Вів подумала про маленьку дівчинку, яку вона бачила у вікні дому Гесса. Подумала про Гессову дружину у домашньому вбранні, пошитому за модними журналами, що мила його тарілки й утримувала його будинок. Що вони двоє тепер робитимуть?

Але вона мусила зізнатися: ці думки її довго не переслідували. Він міг їх убити. А може, й ні. Але зараз вона мала повно іншої роботи.

Знову ввімкнулося світло. Бетті пішла. Вів лишилася сама з трупом на підлозі у кімнаті мотелю.

Вона підняла слухавку телефону, який стояв у номері. Вів не очікувала, що телефон працюватиме, коли почула гудки з’єднання. Бетті була непередбачуваною, особливо в гніві.

Але їй пощастило, тому вона швидко набрала номер, який вже завчила напам’ять, бо довгими ночами часто витріщалася на прибитий до стіни клаптик паперу, на якому він був записаний.

— Поліція Фелла, — відповів знудьгований голос на тому кінці.

Вів розтягувала слова, наче якесь дуреписько, що хоче розваг.

— Можна Альму?

— Можливо. У тебе якісь проблеми, солоденька?

— Можу зробити, — Вів видала приглушений смішок. — Я сьогодні працюю в «Присмерку». Чесно? Просто хочу дізнатися, чи вона може до мене приїхати. Мені нудно.

Вона глянула вниз, де на підлозі нерухомо лежав Саймон Гесс, її ніж досі встромлений у його шию. Він швидко помер: зробив останні подихи й кілька разів смикнувся. Тоді все закінчилося. Його очі були напівзаплющеними, наче він просто приліг поспати.

Тільки-но навколо все затихло, Бетті пішла — наче вона лише цього й чекала. Але все не так просто. Бетті не покинула мотель: Вів відчувала на собі її погляд. Тепер вона не була певна, чи Бетті взагалі могла його покинути.

— Ох ви, дівчата, — з огидою мовив коп. — Ми працюємо — тут не місце вашим пустим балачкам. Чекай.

За кілька секунд на лінії почувся голос Альми.

— Вів?

У цю мить Вів забракло слів. Ще ніколи в житті вона так не раділа голосу іншої живої людини.

— Альмо, — прохрипіла вона, маска спала. — Ніч така повільна.

— Так? — відповіла поліціянтка, бо то Вів їй дзвонила й Альма не була дурепою.

— Звісно, — дівчина знову глянула на тіло. Першою промайнула думка: Альма зрозуміє. Адже так? Вона ж знала, що саме Вів розслідувала. Вона знала про докази. Вона знала, ким був Саймон Гесс. Вона б зрозуміла, якщо Саймон Гесс мертвий — отже, Вів не мала вибору.

Тепер впевненість зникла. Альма могла приїхати й арештувати її. Наймовірніше, так би й сталося.

Мене мають арештувати. Я маю сісти за ґрати.

Тверезо розмірковуючи, їй було про це відомо. Але глибоко всередині, вона не збиралася цього допустити.

— Вів, — прошепотіла Альма.

— Нічого, — сказала Вів. — Просто хотілося з кимось поговорити. Ти не уявляєш, як мені нудно. Я закінчила читати книжку і не взяла із собою іншої. Хоча ця була так собі.

На тому кінці тиша.

— Ти працюєш, — бурмотала Вів. — Я забула. Все гаразд. Поговоримо пізніше. — І вона поклала слухавку.

Лайно.

Вів щойно викликала поліцію на злочин, скоєний своїми ж руками, бо вірила, що Альма зрозуміє. Вона не мислила як злочинниця. Бо вона була не злочинницею, а зляканою дівчинкою із передмістя в Іллінойсі.

Це було в минулому. Тепер ти вбивця. Починай мислити відповідно.

«Що ти робитимеш, коли опинишся в справжній небезпеці? — казала мати. — Думаєш, ти така, бляха, розумна».

Вона повернулася подивитися на Саймона на підлозі.

— Ти ж професіонал, — промовила до нього Вів. — Де найкраще сховати тіло?

Він мовчав.

Їй здалося це кумедним. Із нею відбувалося щось жахливе.

Вів ступила крок вперед і придивилася ближче. Його кров залила невеличкий килим, на якому він лежав. Якби їй вдалося позбавитися його тіла і килима під ним, то прибирання в кімнаті не зайняло би багато часу. Але як підняти його? І куди покласти тіло? Коли нарешті прийшло усвідомлення, що вона накоїла, її охопила паніка. Альма могла приїхати й побачити цей безлад. Вів сіла б за ґрати. Її батьки, сестра були б спустошені. Вона б постаріла у в’язниці. Можливо, навіть померла б.

Не має значення, що Саймон Гесс був убивцею — вона однаково сяде.

По телефону дівчина сказала Бетті, що готова пожертвувати собою. Що вона неважлива. Але тепер, зустрівшись із загрозою провести життя ув’язненою, вона почала мислити інакше.

Вів вилупила очі на його нерухоме обличчя, на руки, які скрутилися на килимі. Руки, які вбили так багато молодих дівчат, але тепер не зможуть завдати більше нікому шкоди.

«Воно було того варте», — подумала Вів. Варте, навіть якщо їй доведеться сісти.

Але поки вона на свободі.

Схопивши край килима, Вів потягнула його на себе. Присіла навпочіпки, перенесла на ноги усю свою вагу. Килимок під тілом ковзнув на кілька сантиметрів, потім ще на стільки ж. Підвівшись, вона помітила цятку світла від лампи, яку точно було видно надворі через вікно, тож їй довелося підійти й вимкнути її. Тепер, коли стало темно, вона відчинила двері й виглянула з номера. На стоянці ніхто не з’явився; кілька кілометрів навколо жодної душі. Світло у коридорі знову повернулося, двері у кімнати чемно зачинені, вивіска, як завжди, горить. Бетті заспокоїлася, але Бетті спостерігала.

— Я це зробила, — викрикнула Вів. — Ти задоволена?

Відповіді не було.

— Авжеж, не задоволена, — відповіла Вів. — Ти досі мертва. Ти назавжди лишишся мертвою. Але тепер принаймні він теж.

Вона відійшла з проходу і знову узялася до килима. Більше нічого не залишалося, як витягнути Гесса з приміщення.

Його було неможливо зрушити з місця. Він уже задубів, кров просочила килим. Ніж досі стирчить із шиї, але коли Вів подивилася на неї, її занудило. У неї не вистачало мужності витягнути його звідти.

Час збігав: хтось рано чи пізно міг прийти. Чи клієнт, чи Альма, яка вирішила заїхати перевірити, чому Вів незвично поводилася по телефону. Вона настільки була зосереджена на своєму завданні, що зовсім не почула, як на стоянку під’їхала машина.

Але встигла почути кроки на сходах. Вона заклякла, досі тримаючи край килима. У кімнаті темно, але двері відчинені. Єдині відчинені двері на весь мотель.

Кроки наближалися, тому Вів тихо відпустила килим і позадкувала на кілька сантиметрів, ховаючись із проходу. Тепер двері зачинити ніяк не вдалося б. Інстинкти наказували їй забратися з поля зору.

Вона намагалася безшумно прокрастися вглиб кімнати, але було запізно — почувся голос:

— Вівіан? Це ти там?

Марні.

Вів уже хотіла щось відповісти — не знала, що саме — але кроки уже почулися біля проходу. З’явилася Марні. Вона заціпеніла і Вів одразу здогадалася, що коридорного світла достатньо, щоб побачити усю картину: тіло, ніж, кров, килим і саму Вів, яка скорчилася на підлозі й напевно виглядала божевільною.

— Який безлад, — раз у раз повторювала Марні, поки вони загортали килим навколо Саймонового тіла. — Який, бляха, безлад. Ти не могла все зробити без крові? Вирубити його, вдаривши по голові чи щось таке.

Вів бездумно похитала головою, ніби це запитання потребувало відповіді. Вона досі була шокована тим, як швидко Марні прийняла ситуацію — і як, здавалося, вона тримає себе в руках. Уся ніч все більше й більше нагадувала божевільний сон.

— Чекай, Вів, — схвильовано мовила Марні, наче прочитала думки подруги. — Зосередься. Що він тобі розповів?

Вів відчула, як очі запекли від сліз, але вона глибоко вдихнула і кліпнула, не звертаючи на них уваги. Емоції вирували всередині, намагалися вийти назовні. Паніка, злість, безпорадність.

— Усе, — відповіла вона Марні. — Він розповів мені усе. — Кліпнула сильніше, його тіло вже розпливалося в очах. — Він думав, що кохав Бетті. Повторював, що вона належала йому.

Марні секунду мовчала.

— Чомусь я сумніваюсь, що Бетті із цим погодилася, — її голос був спокійним, врівноваженим. — Навіщо зізнаватися дівчині у коханні, якщо можна просто засунути її у багажник? А інші?

Вів похитала головою. Їй не хотілося повторювати ті жахливі речі, які розповідав їй Гесс, — не зараз. Помилка. Хотів дізнатися, чи вдасться мені повторити. Будь-хто міг помітити, яка вона була самотня.

— Чорт, — сказала Марні, знову, наче Вів говорила думки в голос.

— Уже пізно. Навіщо ти приїхала? — запитала дівчина. — Я думала, ти покінчила зі справою. Чому ти приїхала до мотелю?

— Почула про Трейсі Вотерс. По радіо повідомили, що знайшли тіло, і я подумала… — Марні опустила голову. — Я знала, що це він. Ми могли його зупинити. Я могла його зупинити.

— Я намагалася, — сказала Вів. — Телефонувала до школи. Написала її батькам. Цього виявилося недостатньо. Я не впоралася.

— Ти хоч щось зробила, — відповіла Марні. — Тепер і я мушу хоч щось зробити. Бачила «Психо»?

Вів вирячилася.

— Натякаєш, що я Норман Бейтс?

Марні сказала:

— Сходи принеси завісу із ванної.

Вів так і зробила. Вони обмотали нею килим із Гессом всередині. Уже збиралися витягнути цю згортку на коридор, коли Марні знову зупинилася.

— Ніж досі встромлений, на ньому твої відбитки.

Вів ковтнула.

— Треба вийняти?

— Вийняти й викинути.

Вів опустила свій кінець завіси. Тіло Саймона лежало скоцюблене на боку. Їй довелося повернути його, щоб дістатися до ножа. Він легко вислизнув, але той звук переслідуватиме її все життя. Гессова кров охолола; з рани нічого не витекло.

— Обмотай його рушником, — наказала Марні. — Розберемося із цим пізніше.

Вів занесла ножа до ванної, де взяла тонкий цупкий рушник для рук. Пізніше їй доведеться знайти, де тримають запасні рушники й чи є у мотелі запасні завіси для душу. Тепер вона думала як справжня вбивця. Повернувшись до кімнати, поклала замотану зброю поряд із Гессом.

— Нам потрібні його ключі, — командувала Марні. У неї добре виходило. — Напевно вони у нього в кишені. Я їх діставати не збираюся.

Вів зціпила зуби й знов похилилася над ним. Вона мала доторкнутися… до нього. Навіть після смерті її трусило від думки, що треба торкатися Гесса; на ньому наче досі лишався запах мертвих дівчат, наче він міг підвестися й дотягнутися до неї рукою — тією самою, що побила Бетті Грем, що запхала Кеті Колдвелл у її машину, що задушила Вікторію Лі й штурхонула у кущі. Рука, що роздягнула Трейсі Вотерс і залишила дівчинку у канаві після зґвалтування.

Але вибору не було, Вів поплескала по кишенях його штанів, навіть крізь тканину відчувалася його холодна шкіра. Ключі були у внутрішній кишені сорочки — вона відтягнула її та залізла пальцями всередину. Кінчиками пальців вона торкалася м’якої мертвої шкіри на грудях, його випнутих сосків. Схопивши ключі, Вів швидко висмикнула свою руку.

Вони перевірили оточення через відчинені двері. На стоянці досі порожньо.

Тягнути Гесса коридором і сходами видалося не легко, але тепер Вів була готова. Вона підняла свою половину завіси й разом з Марні вони потягли тіло, маневруючи у проході. Жінки стогнали й важко дихали, але паніка змушувала працювали швидше. Вони дотягли його до авто, де Вів відчинила багажник Гессовими ключами. Закинувши один кінець тканини, дівчата закотили його у килимі всередину. Ніж випав, глухо вдаряючись об дно багажника.

— Поклади його на заднє сидіння, — сказала Марні. — Викинемо дорогою.

Саймон не повністю поміщався, тож Вів довелося запхати його ноги у куток, поки Марні замотувала завісу. Вів уже потягнулася опустити кришку багажника, коли стоянку освітили автомобільні вогні.

Марні вилаялася і впустила завісу. Вів грюкнула багажником.

Машина зупинилася і фари вимкнулися. Гримнули дверцята.

— Альма, — промовила Вів.

— Ох, господи, — шепотів Марні. — Коп.

Альма підійшла ближче. Вона була сама, в уніформі, тримала руку на стегні. Переводила погляд з Вів на Марні.

— Я тебе знаю, — мовила вона до Марні. — Ти фотографка, яка іноді нам допомагає.

Жінка мовчала.

Альма знову поглянула на Вів. Поліціянтка помітила її розтріпаний зовнішній вигляд, почервоніле обличчя, на якому струменіли краплі поту.

— Вівіан, — її голос був позбавлений емоцій, звичної впевненості. — Трейсі Вотерс мертва. Ми знайшли її тіло сьогодні зранку.

— Я знаю, — відповіла дівчина.

— Думаю… — Альма відвела погляд, заплющила очі. Розплющила їх і повернулася до дівчат. — Думаю, я помилялася. Думаю, що ти мала рацію, прийшовши до мене, але я тебе не вислухала. Тож я зробила дещо, чого зазвичай не роблю. Коли я почула, що привезли тіло Трейсі, то знайшла номер Саймона Гесса й зателефонувала до нього додому викликати на допит.

Обидві, Вів і Марні, мовчали. Лише завивання вітру порушували тишу навколо.

— Його не виявилося вдома, — вела далі Альма. — Дружина повідомила, що він пішов з дому дуже рано, десь о 6:00, і після того вона його не бачила. Вона не знає його розкладу. Думає, що він повернеться додому вже завтра.

Вона зиркнула на зачинений багажник. Вів стиснула кулаки, холодний піт струменів спиною і пахвами.

— Я зателефонувала б у офіс дізнатися його графік, але вже було запізно, — поліціянтка не зводила очей з багажника. — Я збиралася набрати їх якомога раніше завтра, щоб вони повідомили його місцеперебування.

А тоді нарешті її погляд ковзнув до завіси, затиснутої у долонях Вів. На ній виднілися сліди крові.

Альма завмерла. Підвела очі на дівчину.

— Вівіан, — промовила вона, нагадуючи Марні. — Що ти наробила?

— Він усе мені розповів, — вигукнула Вів, наче це усе пояснювало.

Довгу хвилину поліціянтка мовчала.

— Він зареєструвався? — нарешті запитала вона.

— Так.

— І це була його рук справа? Усі дівчата? Він підтвердив?

— Так. Бетті, Кеті й Вікторія. Трейсі. Можливо, є й інші. Я не змогла з нього вибити більше. Він сміявся з мене, бо для нього то була всього лише гра.

Альма здригнулася.

— Він пояснив навіщо?

— Бо йому подобалося, — відповіла Вів. — Бо то була така розвага. То був виклик. Бо вони були самотні. Бо ніхто його не зупинив. Бо він міг.

— Прокляття, — м’яко вилаялася Альма. Ще ніколи її голос не звучав так печально і болісно. Вона знову поглянула на Вів, на її обличчя. — Ти поранена?

— Ні.

— Додому ти не поїдеш.

Вів моргнула.

— Що?

— Додому ти не поїдеш, — повторила жінка. — Не сьогодні, і взагалі не скоро. Якщо ми позбудемося цього, — вона показала на багажник, — а ми так і зробимо, то мусимо відвести від тебе сліди. У нас немає права на помилку.

— Він вбивця, — витиснула Вів. — Справжній.

— Думаєш, це все? Отак просто? — Її голос набув звичної твердості. — У тебе є беззаперечні докази? Якісь свідчення?

— Він сам у всьому зізнався.

— І ти думаєш цього достатньо? Тому ти зараз на стоянці з усіх сил стараєшся позбутися тіла? — Альма похитала головою. — Я поясню тобі, що станеться. Саймон Гесс не повернеться додому. Його дружина повідомить поліцію про його зникнення. Вони почнуть розслідування. І в якийсь момент воно приведе їх сюди. До сьогоднішньої ночі. До тебе. Скажи, хтось сьогодні бачив тут Гесса?

Вів згадала Роберта Вайта, його руки на її горлі. Як він швиргонув її на землю. А потім — Саймона Гесса, який з’явився перед ними. Навіщо ви ображаєте юну леді?

Вайт запам’ятав би Гесса. Але питання в тому, чи викрив би він її?

Гелен, що під’їхала на своїй машині. Чи Гесс тоді вже прибув? Чи Гелен бачила його?

А ще був Джеймі Блакнік. Формально, він не бачив Саймона, але він зробив той дзвінок. Вів йому довіряла. Але чи можна буде йому довіряти після того, як він дізнається про вбивство?

— Двоє людей бачили його, — Вів не була певна щодо Гелен. Вона змушена була додати: — Не думаю, що хтось із них проговориться. А ще він не вписав ім’я в журнал. Малоймовірно, що хтось взагалі дізнається про його приїзд сюди.

— Усе ймовірно, — випалила Альма. — Що завгодно. Вони вийдуть на тебе. І тоді кінець.

— Як щодо мене? — запитала Марні.

— Тебе тут і не було. — Поліціянтка взяла усе під контроль, потрясіння потрохи сходило нанівець. — Ніхто, крім нас, не пов’яже тебе із «Присмерком» цієї ночі, а ми, бляха, якщо доведеться — збрешемо. Їдь додому і забудь про це.

Марні перевела очі з Вів до Альми.

— Не можу. Багато роботи — її потрібно виконати швидко. А у мене є ідея, куди його сховати.

Вони серйозно обговорювали це? Насправді? Вони збиралися десь сховати Саймона Гесса і сподіватися, що ніхто ніколи його не знайде? А що станеться з нею?

Чи Альма — коп — справді допоможе? На обличчі поліціянтки вона побачила рішучість. Гнів. Той момент потрясіння майже зломив її непохитність. Неочікувано вдарив, викрив слабкість. Яка б не була причина — Альма все-таки вирішила взяти участь.

Поліціянтка оглянула стоянку, яка досі пустувала. Але як надовго?

— Куди ти пропонуєш його діти? — вона запитала у Марні.

— Старому Мартіну Ґріру на Вестон-роуд уже за вісімдесят. Діти планують віддати його у будинок для літніх. Їм не потрібна та власність, а він за нею не доглядає. Вона величезна й порожня.

Альма усе обдумала й кивнула.

— Я знаю, де це. На кілька тижнів принаймні згодиться. Якщо знайдемо краще місце, тоді перевеземо його.

— Ви перевезете, — виправила її Марні. — Я доведу сьогоднішню справу до кінця, але після цього забудьте про мене.

Альма перевела погляд на Вів, оцінюючи її.

— Впораєшся? Якщо ні, то кажи вже.

— Впораюсь, — мовила дівчина, не відчуваючи власного лиця.

— Треба розробити для тебе план. Мусить мати вигляд, ніби ти раптово поїхала, можливо, навіть не за своєю волею. Ти не можеш просто так покинути місто.

— А, може, ми залишимо все як є і вдамо, що нічого не сталося?

— Щоб тебе допитувала поліція? — втрутилася фотографка, хитаючи головою. — Ти й хвилини не протримаєшся. І коли це станеться, розкриється вся правда — ти поставиш нас під загрозу. Ні, мені більше подобається її варіант, — вона кивнула в сторону Альми. — Ти зникнеш, але не просто поїдеш з міста. Ти зникнеш взагалі.

Ти зникнеш взагалі. А як же її батьки? Сестра?

— Поліція не буде розшукувати мене?

— Авжеж, будемо, — відповіла Альма. — Але шукатимемо не там, де потрібно. І не одразу. — Вона повернулася до авто і витягнула ключі із замкової шпарини в багажнику. — Залиш свою сумочку. Залиш усі речі. Де ті файли й блокнот, які ти мені показувала?

— У кабінеті.

— Збігай, забери їх. Не бери ні гаманця, ні чогось іншого. Залиш машину і все, що маєш у квартирі, — коли Вів завагалася, вона додала: — Ти зробила це. Ти вбила його. Тепер доведеться стикнутися із результатом. Розумієш? Усе поділилося на до і після цієї ночі. Відтепер це твоє життя.

Вів кивнула. Усе поділилося на до і після цієї ночі. Вона ухвалила рішення у тій кімнаті мотелю. Зараз вона переживала наслідки.

Поки інші ховали завісу в багажник, замикали Гессову кімнату, Вів побігла на рецепцію. Світло увімкнено, двері відчинено. Її куртка висить на гачку. Сумочка лежить поруч зі столом.

Вона швидко дістала звідти свої записи, намагаючись більше нічого не торкатися. Якщо торкнеться, то зупиниться й передумає. Їй навіть не хотілося бачити чи відчувати пальцями її гаманець, її паспорт, її ключі. Дрібнички для макіяжу, які Вів закинула в сумочку. Вони належать небіжчиці. Я починаю все спочатку.

Підійшовши до столу, висунула шухляду із ключами. Там досі лежав Робертовий конверт із пачками грошей. Вона взяла його і запхнула у задню кишеню джинсів. Вів починала усе спочатку, але для цього було замало збережень. Вайт ніколи не дізнається, куди поділися гроші. Ця думка трішки її підбадьорила.

Вона востаннє кинула оком на журнал. Там було вписане ім’я Джеймі й місис Бейлі. Їх обох викличуть у відділок. Але місис Бейлі була у відключці, а Джеймі, мабуть, її не видав би.

Взагалі-то, вона була у ньому впевнена. Бо Вів попросить у нього.

Вона вийшла із приміщення, залишаючи позаду старе життя. Альма вже сиділа за кермом Гессової машини, на ній були якісь медичні рукавички. Марні сіла у своє авто й махнула рукою до Вів.

— Давай до мене, — крикнула вона. — Покатаємося.

Вів підійшла до її автомобіля і залізла всередину.

Фелл, штат Нью-Йорк. Листопад 2017 року

Карлі

Автомобіль Каллума переслідував мене у дзеркалі заднього виду, коли я виїжджала із центру на околиці Фелла. Я стиснула кермо, почала швидко роздумувати, що робити далі. З’їхати на узбіччя? Спробувати відірватися? Зателефонувати комусь? Кому?

Чого Каллум хоче?

Він же не хоче мені нашкодити. Перше, що спало мені на думку. Хіба чоловіки завжди переслідують жінок, лише щоб нашкодити їм?

Так, дурепо. Може, саме цього він і прагне.

Він виманив мене з дому, збрехавши. Розповів божевільну історію про свого діда — хто, якщо Каллум говорив правду, був серійним вбивцею Фелла Саймоном Гессом, якого знайшли в багажнику машини. А тоді його внук вирішив поїхати за мною. Він раптом втратив усю свою дружелюбність чи приязність. Чого б Каллум не бажав, я не хотіла знати.

І раптом я збагнула, що маю робити. Виїхавши з Фелла, я попрямувала дорогою, що вела на захід, трохи далі від «Присмерку». Небо було темним, окрім кількох поодиноких авто, дорога була порожньою. Були лише Каллум і я. Він навіть не намагався приховати, що стежить за мною.

Я звернула на один знайомий шлях, тоді інший. Подумки помолилася, щоб людина, до якої я їхала, виявилася вдома. І тоді скерувала автомобіль до будинку Альми Трент.

Вимкнула двигун. Всередині ошаленіло загавкав пес, а на порозі засвітилася лампа. Плечі спали від полегшення.

Альма відчинила вхідні двері й вийшла на ґанок. На ній були джинси й темно-синій светр, волосся прибрано у хвостик. Вона глянула на мене у машині, а тоді перевела твердий погляд на інше авто, що стояло за півметра від заїзду, вагаючись. Вона добру хвилину не зводила з нього очей, і Каллум врешті поїхав геть.

Тремтливими руками я відчинила дверцята і вийшла надвір.

— Доброго вечора, Карлі, — як завжди, неквапливо мовила Альма. — У тебе якісь проблеми?

Той тон сповіщав, що проблеми її не лякали. Вона провела десятки років, стикаючись із ними, замість того, щоб тікати.

— Трохи, — відповіла я. — Один хлопець набридав.

— Що ж, це, до біса, невиховано, — спокійно сказала колишня поліціянтка. — Я можу поговорити з ним, якщо хочеш. Деякі хлопці не розуміють, поки я їм не втокмачу.

— Його звати Каллум Макрей, — розповіла їй.

Альма завмерла. Вперше її поліційна маска тріснула.

— Ясно, — відповіла вона. — Не знала, що ти знайома з Каллумом.

— Дивно, — мовила я. — Вперше ми зустрілися у бібліотеці. Я шукала там інформацію про Вів, а він підійшов познайомитися. Тепер мені цікаво, чи це справді була випадковість.

— Каллум може здаватися милим, але іноді він трохи неврівноважений, — пояснила Альма. — Хочеш зайти на чашечку чаю?

Я ступила крок вперед, але відповіді не дала.

— Ви чергували, коли зникла моя тітка, правда ж?

Поліціянтка на секунду завагалася. І кивнула.

— Правда.

— Але ви не знали, що вона зникла, аж до моменту, коли її оголосили у розшук чотири дні потому.

— Звідки мені було знати, що вона зникла?

Всередині нуртувало шосте чуття. Тільки воно. Але інтуїція пульсувала по всьому тілі, в мозку, запевняла, що я маю рацію.

— Може, моя тітка не померла тієї ночі, — випалила я. — Можливо, вона вижила, а помер хтось інший.

— Карлі, — прошепотіла жінка, — тобі варто зайти на чашку чаю.

— Я так не думаю. Не думаю, що дозволю тобі чи Марні Кларк вести мене кудись. Я впевнена, ти чула про тіло, яке ми знайшли в багажнику цього ранку.

Альма не відводила погляду з мене, але я не могла прочитати, що ж було в її очах. Жалість? Чуйність? Страх? Тепер я зрозуміла: щоб так довго втриматися на посаді поліціянтки у повністю чоловічому колективі, Альмі довелося навчитися дуже добре приховувати свої думки.

— Чула про це, так, — відповіла вона.

— Я думала, там моя тітка, але поліція заявила, що то чоловік, — розповідала я. — А тоді мені зателефонував Каллум і розказав божевільну історію про те, як його дідусь зник приблизно у той самий час, що і Вів. Я знаю, він говорить правду, бо чоловік, на ім’я Саймон Гесс зник десь у листопаді 1982 року. Його дружину була занадто осоромленою, щоб повідомити про зникнення, адже вона думала, що чоловік кинув її. Саймон Гесс працював комівояжером. Точно, як той, хто останнім бачив Бетті Грем.

— Каллум легко зациклюється, — пояснила Альма. — Ось це і сталося з ним після того, як він дізнався про зникнення діда. З ним завжди було щось не так. Ми думаємо, у нього емоційно нестабільний розлад особистості.

— Хто це — ми? — запитала я.

— Він більше ніж раз мав справи із поліцією, — Альма проігнорувала моє запитання. — Зазвичай, він зачіпає дівчат. Але завжди зупиняється, коли йому добре втокмачити. Каллум припинить тебе турбувати, якщо я з ним поговорю.

— Не у тому разі, якщо він впевнений, що моя тітка убила його діда й запхнула того в багажник, — заперечила я.

Альма мовчала.

— Адже так усе й сталося? — я запитала.

— Ти ж знаєш, я не можу відповісти, — мовила вона.

— Тоді я сама відповім. Марні сказала, що у «Присмерку» лежить записник, який я мушу прочитати. Думаю, час мені нарешті його прочитати.

— Ти говорила з Марні? — її голос тремтів. — Той записник у тебе?

— Спочатку мені потрібно його забрати. А тоді я зустрінуся із нею.

Альма вагалася, але зрештою, кивнула.

— Вона має рацію, — промовила поліціянтка. — Пора.

«Зараз найкращий час, щоби правда виплила на поверхню, — казала мені Марні по телефону. — Так мало трапитися, хотіла я цього чи ні».

Чому зараз? Чому я?

— Що я дізнаюся з того записника? — запитала я її.

— Побачиш, — вона повернулася до дверей і назад до мене. — Зустрінься із нею, — сказала. — Зроби, що вона просить. Тобі, можливо, не потрібна порада, але вже як є.

Після цього вона повернулася, зайшла в будинок і зачинила за собою двері.

Ніхто не їхав за мною темною дорогою, коли я проїжджала містом від Альми до мотелю. Чи мала я працювати сьогодні вночі? Уже не пам’ятала. Може, я звільнилася. Можливо, мене звільнили. Неважливо.

Дорожня вивіска світилася, мигаючи знайомими словами: «ВІЛЬНІ МІСЦЯ. КАБЕЛЬНЕ ТБ!» Після того, як я запаркувалася і вийшла з авто, в лице ударив холодний вітер. Було тихо, крім далекого гуркоту вантажівки, що рухалася шосе. Навкруги витав запах мертвого листя, вогкості й слабкий сморід бензину.

Божевілля, але я вписувалася у це місце краще, ніж в будь-яке інше, що відвідувала у своєму житті. Я мала бути у «Присмерку».

І все ж у мене виникло відчуття, що я застала мотель у його останні моменти. Що довше він не протримається.

Коли я піднялася нагору сходами, раптом прокинулося відчуття наче за мною спостерігали. Може, Бетті. Може, хтось інший. Я вже більше не розуміла.

Постукала у кімнату Ніка, коли дійшла до його дверей. Він миттєво їх відчинив і стояв переді мною — огрядний, але неохайний, одягнений у сіру футболку і джинси, на його обличчі був стурбований вираз.

— Дякувати, бляха, богу, — вилаявся він і схопив мене за зап’ясток, тягнучи всередину й замикаючи за нами двері.

Я зупинилася й оглянулася навколо. До цього я не була в його кімнаті. Там стояла валіза із розкиданим на ній одягом, на тумбочці лежали гаманець із телефоном. Пістолета ніде не видно. Ліжко було розстелене, постіль зім’ята; напевно, це мене трохи збентежило б, якби не той факт, що його ще й закидали паперами, а посеред усього безладу лежав розгорнутий блокнот.

— Блокнот, — вигукнула я.

— Я отримав твоє повідомлення, — пояснив Нік. — Він був у автоматі, як ти й казала. За панеллю, яку я ремонтував, втиснутий між механізмами. Вона напевно недавно його туди поклала. Не може бути, щоб він пролежав там тридцять п’ять років.

Я глянула вниз на папери, розкидані по всьому ліжку. Їх усі написала одна людина: записи, списки, мапи, діаграми.

— Ймовірніше, Марні поклала його туди після того, як я почала тут працювати. Цікаво, скільки ж вона знає.

— Усе, — відповів він. — Карлі, я лише почав читати. Але це вже неймовірно. — Він підняв одну зі сторінок. — Це мапа вулиці, на якій жила Вікторія Лі. Її будинок, бігова доріжка, місце, де знайшли тіло. Бачиш «Х»? Вона додала пояснення: із цього місця можна побачити дім Вікторії й водночас швидко дістатися до бігової доріжки. Найімовірніше, вбивця стояв саме там.

Нік поклав папірець назад і перегорнув сторінку блокнота.

— А ось записи графіку роботи Саймона Гесса, коли він працював у «Вестлейк». Тут зазначено, що він відвідував район Вікторії у місяць її вбивства. Він продав замки Кеті Колдвелл. І ще, — Нік підняв інший аркуш, — це записи про день, коли вона простежила за Гессом до вулиці, на якій жила Трейсі Вотерс. Вона була свідком, як він стежив за нею.

— Що? Вона бачила, як він переслідував її? — Я поглянула на записи. — То, мабуть, це Вів написала лист батькам Трейсі. І мабуть, то вона телефонувала директорові школи. Іншого пояснення немає.

— А це, ось, — продовжив Нік, перегортаючи ще одну сторінку, — її щоденник пересувань Саймона Гесса. Адреси, мобільний телефон, модель і марка машини, номерний знак. Коли він кожного дня їхав із дому і що робив. Куди прямував. Вівіан стежила за ним. Схоже, тижнями.

Він мав рацію. Я бігала очима записами й бачила, як день за днем фіксувався час, коли Саймон Гесс покидав дім, і куди він їхав. Були й пропуски, за якими слідували помітки: «Не впевнена — упустила його. Заснула. Втратила його після вулиці Бедфорд». Але помилки бути не могло — Вівіан стежила за ним. Переслідувала Саймона Гесса.

Внизу записки, на якій значилося Гессове ім’я, адреса, номер телефону й місце роботи вона підписала: простіше простого.

Що б не сталося із продавцем — то був не нещасний випадок. Він вже давно став мішенню.

Можливо, моя тітка Вів була божевільною.

Я підтягнула до себе єдиний в кімнаті стілець і сіла. Обхопила голову руками.

— Марні весь час тримала це у себе, — порушив тишу Нік.

— Напевне, — погодилася я. — Але де ж Вів?

Його голос був таким ніжним.

— Мабуть, мертва. Пройшло тридцять п’ять років.

— Тієї ночі вона поїхала, — я говорила, досі витріщаючись між коліньми й погойдуючи головою. — Вона втекла. Її не викрадали. Вів убила Гесса і драпонула — без машини чи гаманця. Без грошей. Як?

Я чула, як Нік підійшов до ліжка, совав папери.

— Їй допомогли.

— А це означає, що Марні, й може, навіть Альма усі ці роки покривали її. Можливо, підтримували її. Чому? Чому вони не здали її? — я захитала головою. — Гесс був серійним вбивцею. Вів усе описала у своєму блокноті. Він був небезпечним. Чому ж було не викликати поліцію і заявити про самооборону?

— Бо вона б однаково сіла у в’язницю, — припустив Нік. — Неважливо, кого вона убила — Вів стала вбивцею. Обставини напевно пом’якшили б покарання, але це у кращому разі. У гіршому — не існує жодних доказів причетності Гесса до тих убивств. У суді нічого не довели б. Тож Вів списали б на божевільну дівчину, яка однієї ночі вирішила скоїти злочин — убити невинного чоловіка. У будь-якому разі її б посадили.

«Можливо, так мало статися», — подумала я. Я бачила автомобіль у тому сараї, засохлу кров на землі під нею. Можливо, людина, яка це вчинила, повинна була потрапити під суд. Потрапити до в’язниці. Якщо ж ні, то що б її стримало від скоєння ще одного злочину?

— Відчуваєш дим? — запитав Нік.

Я підвела голову і зрозуміла, що відчуваю. Свіжий, їдкий сигаретний дим. То курець, хоча я ніколи не бачила його на другому поверсі.

— Генрі, — пояснила я.

— Що? — запитав Нік.

Я піднялася.

— Генрі. Ім’я курця. — Підійшовши до дверей і відчинивши їх, я оглянула стоянку. Чекала, коли зникне світло.

Світло не згасало. На території були запарковані лише пікап Ніка і моє авто. Але за ними десь на середині парковки стояла фігура чоловіка. Він був худий, оповитий тінями. Я спостерігала, як він підняв сигарету, як навколо нього клубочився дим. Він дивився у мій бік, і я була впевнена, що він теж спостерігав за мною.

Тоді він підвів руку і вказав на шосе. Я завмерла. Узбіччям йшла постать — згорблений чоловік, з опущеною головою і руками у кишенях. Я намагалася впізнати його у темряві, намагалася визначити, чи він жива людина, чи привид. Я вже більше не могла їх розрізнити.

Поки я задумувалася над запитаннями, чоловік підійшов до мотелю, повернув за ріг, направляючись до рецепції, і зникнув з поля зору.

Я повернулася до стоянки в пошуках Генрі. Але вона була вже порожньою. Він щез.

У кабінеті панувала темрява, але двері були пошкоджені. Ми з Ніком чули шум, коли виходили з кімнати. Навіть при тьмяному світлі дорожньої вивіски були видні сліди взуття, що, очевидно, вдаряли по дереву.

— Що він, бляха, собі думав? — тихо промовив Нік. — Що зможе пробратися всередину?

Я стурбовано поглянула на сліди.

— Каллум Макрей переслідував мене із міста, — витріщаючись, розповідала я. — Я мусила заїхати до Альми, щоб він дав мені спокій.

— Макрей, — повторив Нік його прізвище. — Я його знаю? Його мама професорка у коледжі, так? Що йому від тебе треба?

— Не впевнена. — Іноді його зацікавлення здавалося особистим, іноді — ні. — Але сьогодні він хотів поділитися зі мною, що він онук Саймона Гесса.

Нік зупинився й похитав головою.

— До біса, мене давно тут не було. Я вже не знаю усіх пліток у місті. Якщо хоч колись знав, — він відступив на крок і оглянувся. — Якщо він переслідував тебе, отже — у нього є машина.

— Так. — Проте це не пояснювало, чому він йшов узбіччям. Чи чому хотів вибити двері на рецепції. Якщо це взагалі був Каллум.

— Він не повернувся на стоянку. Напевно, пішов у цей бік. — Нік повернув за ріг, до пустого басейну.

Я пішла за ним, запхавши руки в кишені куртки. Цю сторону коридорне світло, яке залишилося позаду, освітлювало ще менше. Темрява наче охолоджувала повітря навколо.

Я трималася ближче до Ніка, поки він обходив зламану огорожу навколо басейну, і шурхотів черевиками по опалому листю.

— Макрей! — викрикнув він.

Відповіді не було.

— Повернімося назад, — запропонувала я.

Нік виставив вверх руку.

— Я його чую, — він ступив крок і зупинився. — Макрей!

Я оглянулася, спробувала хоч щось роздивитися у непроникній пітьмі. Порожній басейн з огорожею навколо. Розбиту бетонну стежку, якою раніше користувалися пожильці, щоб пройти до басейну. Двері, що вели до пральні й складу. З іншої сторони будівлі на шосе проїхала вантажівка, видаючи голосний і хрипкий стугін мотора. З кімнати з автоматами долинало тихеньке клацання льодогенератора, чий лід нікому не був потрібен.

— В огорожі діра, — я попрямувала туди, стараючись не перечепитися через вибоїни у бетоні. Отвір був далі від нас.

— Чекай, — скомандував Нік. — Обережно. Я усе перевірю.

— Не знаю, коли вона тут з’явилася, — я провела пальцями по краю діри, не пролазячи всередину басейна. — Загорожа вже стара, вона могла…

Нізвідки заявилася чиясь тінь. Я спіткнулася, ледь не впавши у величезну яму, і голосно закричала.

— Карлі! — вигукнув Нік.

Руки відштовхнули мене далі. Я підвернула щиколотку й тепер намагалася встояти на побитому бетоні. В тіні неможливо побачити обличчя. Але я упізнала його голос.

— Пішла ти, сука, — прогарчав Каллум і штурхонув мене у порожній басейн.

Фелл, штат Нью-Йорк. Листопад 2017 року

Карлі

Я боляче приземлилася на бетон, а все інше відбулося одночасно. Біль пронизав спину і плече, віддавав у грудях. Голова вдарилася об землю, окуляри злетіли. З мене вирвався залишок повітря й секунду, скручена, відкашлювалася, намагаючись вдихнути.

— Карлі! — почувся стривожений голос Ніка. — Карлі!

Я прочинила уста. Усе гаразд. Здається, нічого не зламано. Слова пролунали лише в моїх думках, у шепоті мого дихання. Я не могла нічого видушити зі своїх легень.

— Карлі!

— Ніку, — спромоглася відповісти я, лежачи на купі сміття й листя, пивних банок і обгорток фаст-фуду. Без окулярів я ще гірше орієнтувалася у темряві. Починаючи з голови й закінчуючи куприком, усім тілом вирував біль. Я спробувала глибоко вдихнути й повторити. — Ніку, все добре.

Я чула його кроки над головою, він стояв на краю басейну.

— Ти забилася? Потрібна допомога?

Єдиною думкою у моїй голові була картина, як Каллум Макрей біжить між деревами, з кожною секундою віддаляється від нас. Вона звела мене до чорного, пекучого гніву й разом із тим я вперше за своє життя так сильно розсердилася. Так сильно, як ніколи собі не уявляла.

— Біжи за ним, — крикнула я Ніку. — Не дай йому втекти.

Мій голос певно сигналізував, що я впораюся, бо він вилаявся й наступної секунди його черевики вже швидко і впевнено ступали бетоном.

Я задумалася, чи впіймає його Нік. Задумалася, чи у Каллума була зброя. Задумалася, чи у Ніка був із собою пістолет.

«Пішла ти, сука», — відлунювали слова Каллума у моїй голові.

— Пішов ти, сучий сину, — відповіла я йому своїм хриплим голосом, досі ковтаючи повітря. Я перевернулася й оцінила становище.

На потилиці вилізла ґуля. Плече нило від болю, а коли я намагалася ним поворухнути, воно видавало паскудне клацання, яке натякало на вивих. Я скрикнула крізь зціплені зуби, а тоді ще кілька разів вдихнула — біль трохи стих.

Я прийняла найбільший удар на спину — вона досі пульсувала. Обережно рухаючись, я плескала по листю і сміттю навколо в пошуках окулярів.

Поряд із басейном, за кілька кроків від мене, мертвим листям зашурхотіли чиїсь ноги.

Я завмерла. Спочатку я нічого не могла побачити — навколо все розмито; але потім краєм ока я помітила рухому темну пляму, яка наче міняла своє положення.

— Ніку? — поволі запитала я.

Відповіді не було. Стало так холодно — я змерзла. Не зводячи очей із розмазаної плями, знову почала намацувати окуляри.

Роздався високий, сумний, ледь чутний голос.

— Мені недобре.

У горлі раптом пересохло від страху. Слова належали дитині — хлопчику. Хлопчику, якого я вже зустрічала раніше. Хлопчику, який вдарився головою об цей самий басейн і пізніше помер.

Я продовжила промацувати навколо, шукаючи окуляри. Вони не могли далеко відпасти. Я пройшлася по них пальцями. Вони вже трохи хиталися, але досі були цілі. Піднявши їх тремтячою рукою, окуляри затріскотіли.

— Мені недобре, — повторив хлопчик.

Повільно я надягнула окуляри. Змусила себе повернутися й подивитися. Він стояв далі від мене, одягнений у шорти й футболку. У нього були худенькі ручки з ніжками, які наче світилися білим у пітьмі. Він дивився просто на мене.

— Я… — затнулася. — Мені треба йти.

Хлопчик попрямував до мене, під його ногами зашуміло листя.

Я швидко сіла. Моє тіло вкрили синці й бруд. Ворухнувши ногою, почула дзенькіт — десь тут лежало розбите скло. Долонями перевірила землю навколо, перед тим, як опустити їх і відштовхнутися, підіймаючись так швидко, як це можливо, адже біль безперестанку пронизував тіло.

Єдиний шлях вибратися з басейну — вилізти старою іржавою драбиною, що висіла на іншому кінці басейну. Я вже ступила до неї, коли за мною почулися кроки.

— Чому мені недобре? — запитав привид, через що я підскочила. Але я повільно пересувала то однією ногою, то іншою, шаркаючи й накульгуючи, намагаючись іти швидше. На одяг та волосся прилипли бруд і листя. Я, імовірно, скидалася на зомбі з масовки фільму, але зупинятися не можна було. Повільно, надто повільно я підіймалася спуском із глибшого кінця до мілини й, зрештою, до драбини.

— Мені шкода, — просила вибачення я, поки йшла вперед. — Мені треба йти. Може, тобі невдовзі стане краще.

— Допоможи мені, будь ласка, — благав він, човгаючи за мною листям.

— Не можу, — мій голос від страху майже перейшов на шепіт. — Я справді не можу.

— Допоможи мені, будь ласка!

За роки, що минули з останнього разу, коли басейном користувалися, болти заіржавіли настільки, що майже перетворилися на пил — схопившись за драбину, вона небезпечно захиталася. Я перекинула на неї вагу й полізла вгору. Я намагалася якнайшвидше забратися з того місця, зціпивши зуби від болю, але не змогла встояти, щоб не поглянути назад.

Хлопчик стояв під драбиною, не зводячи з мене очей. Я повернулася й пошкандибала до мотелю.

У тому напрямку, куди побігли Каллум і Нік, запала тиша. Я потягнулася за телефоном у кишеню, але згадала, що залишила його в машині, бо тут не ловив сигнал. Зараз я мусила зателефонувати до поліції.

Діставши із кишені ключі, я незграбно намагалася всунути їх в замок, щоб відчинити двері рецепції. Коли мені вдалося, увімкнула велику лампу і пройшла до столу. Підняла слухавку.

А зараз той момент, коли ти помічаєш, що хтось обрізав телефонну лінію… хтось, хто залишився у мотелі.

— Замовкни, — прогарчала я у відповідь на свою уяву. — Це ж не фільм жахів.

Це справді не кіно. Зі старої масивної трубки пішов чіткий і голосний звук з’єднання.

Я набрала 911 і подивилася вниз на себе під світлом лампи. Мій одяг вимазався у бруді, на лівому зап’ясті була кривава подряпина, яку я щойно помітила. Тіло благало мене сісти на стілець, але попри дискомфорт, я боялася, що як сяду, то не зможу більше підвестися.

Диспетчер почув усю історію: що мене переслідували, що на мене напав і штовхнув у порожній басейн хлопець на ім’я Каллум Макрей, що мій друг Нік побіг за нападником. Диспетчер запитав, чи я поранена, на що я відповіла: «Можливо», відчуваючи, як біль розливається спиною. Він запитав, чи можу я залишитися на лінії, поки він передасть повідомлення швидкій і патрульним. Та у той момент я вже зачула кроки, що йшли хідником до кабінету.

Повітря враз стало крижаним і засмерділо їдким сигаретним димом.

— Міс Кірк? — запитав диспетчер. — Ви ще тут?

Кроки наближалися. Неквапливо, розмірено. То були не тихі кросівки або жіночі підбори. Чоловік.

Навколо виникнув клубок білого повітря власного дихання.

— Міс Кірк, — повторив диспетчер.

— Не можу залишатися на лінії, — мені стало так прикро. Він був таким чуйним до мене. — Мені треба йти.

Я не зачинила за собою двері — тільки-но я повісила слухавку, всередину хтось зайшов.

На ньому були вихідні штани й довге темне вовняне пальто. Взуття наполіровано. То був білий чоловік тридцяти п’яти років, поголений, з темним, акуратно зачесаним волоссям. Пересічне обличчя із симетричними рисами. Зверху виднівся вузол його краватки, яка ховалася за застібнутим пальтом. Він ніс маленьку, старомодну валізку.

Щось у ньому мене не на жарт лякало, майже змусивши закричати.

Він секунду дивився на мене. Я не бачила кольору його очей — вони, можливо, сірі або карі. Усі його прикмети — контури обличчя, колір одягу — випадали із загальної картини, не вписувалися, наче крапля води, яку впустили у склянку з олією. Я моргнула й відчула, як очі набралися сліз. Шлунок стиснуло від жаху. Пальці заніміли від холоду. Запах диму осідав навколо і обпікав ніздрі.

— Мені потрібна кімната, будь ласка, — просив чоловік.

Його голос теж був наче вода в олії — як же він звучав? Я не могла відповісти. Я навіть не могла сказати, чи насправді чула його, чи він лунав у моїй голові.

Проте якимось чином я знала: переді мною Саймон Гесс.

Чи мала я тікати? Він був лише плодом моєї уяви? Щоб дістатися до дверей, потрібно було пройти повз нього. Якщо я підійду ближче — чи випарується він у порожнечу, чи — що гірше — я зіткнуся з ним, наче з матеріальним тілом? Я не хотіла наближатися. Тож я так і стояла, не рухаючись, поки він дивився на мене. А він бачив мене — я впевнена.

— Можна кімнату? — знову запитав він. І протягнув руку долонею догори.

Ключ. Він чекав на ключ. Я навіть не подумала: рука машинально потягнулася до шухлядки. Не глянувши вниз, обрала ключ, шкіряний брелок якого був аж крижаним у моїй і без того холодній руці. Я надто боялася обійти стіл і передати йому бажане, тому вирішила покласти ключ на стіл і штовхнути його на самісінький край, далі від мене.

Саймон Гесс ще мить стояв із простягнутою вперед рукою. А потім опустив її униз.

— Кімната 209, — його голос одночасно здавався і реальним, і ні. — Дім, милий дім.

Я глянула вниз на стіл, де лежав ключ, на шкіряній бирці якого побачила номер 209.

— Дякую, — сказав Гесс. Він розвернувся і вийшов надвір.

Я чула, як його кроки віддаляються стежкою до сходів.

Двері рецепції різко зачинилися, голосно грюкнувши. Я підскочила, із горла вирвався переляканий стогін. Світло вимкнулося.

Десь у темряві кабінету закашляв чоловік.

Зовні потухнула вивіска.

«Бетті», — подумала я.

Вона тут. І її вбивця теж. Я щойно видала йому кімнату.

Якомога швидше я обійшла стіл. Щось ледь відчутно мене зачепило, наче павутинка. Та я була надто зайнята втечею, щоб закричати.

Ручка дверей ніяк не хотіла повертатися.

— Ні, — плакалася я, смикаючи й штовхаючи її, змушуючи двері відчинитися. — Ні, Бетті, ні, ні, ні…

За мною, у пітьмі кабінету, пронизливо задзвонив телефон. Я ще раз смикнула ручку, і цього разу двері відчинилися. Виметнувшись на доріжку, легені обпекло повітря, я побігла до машини.

Нагорі одні за одними загриміли двері. Світло зникло. Тишу знову пронизав телефон. Коли я дісталася до авто, зрозуміла, що забула свої ключі. Вони залишилися на рецепції.

— Ні, — простогнала. Це єдине слово, яке мені вдавалося вимовити. — Ні, ні. — Я шарпнула ручку, і двері відчинилися. Машина була незамкнена, але завести її та втекти ніяк не вийде.

Та я однаково сховалася всередину. Там видавалося безпечніше, ніж чекати на те, що задумала Бетті. Чи що запланував Саймон Гесс. Чи вони обоє.

Я впала на сидіння за кермом, але коли спробувала зачинити двері, щось мені завадило. Тягнучи сильніше вже двома руками, вигинаючи спину, яка нила від болю, я кричала, та вони не зрушили з місця.

Задзвонив телефон, що лежав на пасажирському сидінні. Підскочивши, пітні руки зіслизнули із дверної ручки. Як це можливо — тут же не працювала мережа? Але телефон вібрував, на екрані світилося «НІК».

Я відпустила двері й схопила його, приймаючи виклик.

— Нік? — гукнула я. — Нік?

Відповіді не було. Лише секунда тиші, а за нею клацання.

— Нік! — верещала я. Спробувала перенабрати номер, але невдало. Немає сигналу.

Через досі відчинені у машину дверцята увірвався вітер. Обличчям котилися холодні сльози, стікаючи щоками. Навіть звідси я чула, як у мотелі знов і знову, раз за разом дзвонить телефон. Знову спробувала перетелефонувати.

А тоді почулося гудіння мотора, тріщання гравію від автомобільних шин. Опустивши телефон, я спостерігала, як до мене під’їхало авто.

Усередині жінка — я впізнала її. Після тридцяти п’яти років у неї відросло довге волосся, а на голові була в’язана шапка. Я знала це обличчя. Я так багато разів дивилася на нього, що могла запросто його впізнати.

Моя тітка Вів нахилилася й відчинила пасажирські дверцята.

— Залазь, Карлі, — мовила вона. — Пора забиратися звідси.

Фелл, штат Нью-Йорк. Листопад 2017 року

Карлі

За вікном проносилася нічна дорога. Моє тіло пульсувало від болю, я тримала свій гарячий телефон. Поруч зі мною сиділа Вів Ділейні, що тихо керувала авто.

Вона, звісно ж, постаріла. Вилиці погострішали, обличчя стало твердішим, жорсткішим. Волосся відросло, слідів від хімічної завивки вісімдесятих не лишилося. На ній були джинси, черевики й зручна куртка на блискавці, на голові — в’язана шапка. Вів майже не фарбувалася. Від неї йшов легенький фруктовий запах, схожий на вишневий гель для душу.

— Ми недалеко, — нарешті мовила вона. — Але зараз краще забратися з мотелю, принаймні на деякий час.

— Туди їде швидка, — мій голос був хриплий. — Поліція. Нік…

— Поясни, що сталося.

Я змусила себе подивитися на неї. Справді подивитися.

— Ти жива, — сказала я.

Вів мовчала.

— Ти була живою усі ці тридцять п’ять років.

Вона заїхала на стоянку. Я впізнала вивіску забігайлівки “У Вотсона”.

— Я не могла повернутися додому, — почала розповідати Вів. — Я мусила тікати.

Я чекала, поки тітка припаркує авто й вимкне двигун. Емоції змінювалися так часто, наче в очах блимали ліхтарі. Шок. Страх за Ніка. Збудження. І гнів. Так багато гніву — стрімкого й пекучого.

— Моя мама померла, оплакуючи тебе, — видушила я.

Вів завмерла, її щелепа стиснулася: вона не знала, що її сестри вже немає серед живих.

Для мене цього було достатньо. Я відчинила дверцята і вийшла.

— Гаразд, слухай, — крикнула жінка, прямуючи за мною до забігайлівки. — Я на це заслужила. Можеш злитися на мене. Мені потрібно було з’їхати й обірвати усі зв’язки, інакше я зійшла б там із розуму. Але ми мусимо обговорити, що відбулося цієї ночі. Що досі відбувається.

Я міцно стиснула в руці телефон. Зайшовши всередину і перевіривши поділки зв’язку, я одразу ж набрала Ніка. Виклик пішов, але ніхто не відповів.

Я кинула слухавку до того, як увімкнулася голосова пошта, і зайняла один із столиків — ноги й спина застогнали нарікаючи. Вів сіла напроти, наче її запрошували, хоч це й не так. Якась частина мене хотіла її звідси витурити. Але інша частина знала, що вона має рацію: нам треба було багато обговорити. Уже минуло кілька тижнів, як я почала мешкати у Феллі, жити її минулим життям. Я заслуговувала хоча б на відповіді.

Я поклала телефон екраном догори на стіл перед собою, щоб він лишався у швидкому доступі. Почула, як Вів замовила в офіціантки дві тарілки супу, але мені було байдуже. Ніку, де ж ти?

Але наступні слова тітки вибили мене зі ступору.

— Почнемо з Бетті. Через що вона сьогодні завелася?

— Ти бачила Бетті, — я проігнорувала запитання.

— Бачила її у 1982 році, так. Бачила, чула. — Вона підняла чашку з кавою, яку перед нею поставила офіціантка. — Тоді вона біснувалася щоразу, коли приїжджав Саймон Гесс. Але я вже давно не працюю у «Присмерку», тож не знаю, що зачепило її сьогодні.

— Він був там, — я говорила так, ніби це сталося насправді. Бо це сталося насправді. — Він зайшов до рецепції й попросив кімнату. Я бачила його. Його голос лунав у моїй голові. Я поклала ключ на стіл, він подякував і пішов.

Кісточки пальців Вів побіліли, стискаючи чашку, вона за раз випила половину її вмісту.

— Ти його зареєструвала?

Я знизала плечима.

— Гадаю, що так.

— Що ж, Бетті ошаленіє. У мотелі були ще пожильці?

Я похитала головою, пригадуючи образ журналу, який бачила у кабінеті. Він був порожній.

— Тільки, якщо вони не записувалися. Я недовго була там сьогодні.

— Можливо, більше ніхто не постраждає, — відповіла Вів. — Що б не сталося — там небезпечно.

— Туди їдуть копи й медики, якщо вони ще не приїхали, — сказала я. — І десь там мій друг.

Я знову набирала Ніка, поки офіціантка ставила наш суп. Він не відповідав.

— Їж, — скомандувала Вів, коли я знову поклала свій телефон. — Повір мені, тобі потрібна енергія.

Я поклала ложку в тарілку — то була локшина з куркою.

— Я щойно бачила Саймона Гесса, — до мене нарешті прийшло усвідомлення. — Тільки ось: він мертвий.

Вів ковтнула ложку супу.

— Чекаєш, поки я сама це скажу? Гаразд, зізнаюся. Саймон Гесс дуже, дуже мертвий. Я убила його у листопаді 1982 року. Встромила ножа йому у груди, а тоді витягнула і встромила ще раз в шию. Потім обгорнула його у килим, поклала у багажник і кинула машину у закинутому сараї, — вона поклала ложку назад в тарілку. — Я зробила це, бо він був серійним вбивцею, який убив чотирьох жінок, про яких мені відомо. Я зробила це, бо в ту ніч перед тим, як я встромила ніж вдруге, він у всьому зізнався. Я зробила це, бо якби не я, то йому б знову усе зійшло з рук, і він убив би ще раз. Найімовірніше, почав би з мене.

Вів знову поклала ложку із супом до рота.

— Ти так спокійно про це розповідаєш.

— Бо я мала тридцять п’ять років, щоб усе прийняти. А ти дізнаєшся про це вперше, — Вів притулила до губ серветку. — Якщо хочеш викликати на мене поліцію, я тебе не спинятиму. Я провела на свободі не найкращі тридцять п’ять років, на які навіть не заслуговувала. Але зі мною ти в безпеці, Карлі.

Це була найдивніша в моєму житті розмова. Я не знала, як поводитися, тому просто мовчки їла суп.

— Ти ж не сама з усім впоралася, — сказала я. — Тобі допомогли Марні й Альма.

— Ні, сама, — заперечила Вів.

Я похитала головою.

— Марні мені телефонувала. Розповіла про блокнот в автоматі. Ми його там і знайшли.

— Впевнена, що то була Марні?

Я пригледілася до неї. Якщо подумати, Марні не представилася. Дзвінок був із невідомого номера. Я впізнала голос і припустила, що це вона. А тоді Альма сказала: «Зустрінься із нею. Пора».

Чорт.

— Це була ти? Чому?

— Я вже давно не практикувалася грати, але мені досі вдається імітувати голоси, — пояснила Вів. — Ти вже зустрічалася з Марні. Вона удає, що не міцний горішок, але це не так. Втілитися у неї — найлегший спосіб маніпулювати тобою. Легше, ніж якби це була я — пояснення зайняли би чимало часу. А я хотіла, щоб ти швидко знайшла блокнот.

— Навіщо?

— Бо він пояснював, чому я вчинила те, що вчинила. Все там. Усе, що я дізналася про Саймона Гесса й ті вбивства.

— Це не скасовує того факту, що Марні могла допомагати тобі тієї ночі, — не вгавала я.

— Її там не було. То моя робота. Лише моя.

— Марні зробила фото місця, де лежало тіло. Я знайшла його серед негативів.

— Можливо, хтось інший скористався її камерою.

У розпачі я стиснула свою ложку.

— Телефонні записи. Хтось… ти телефонувала у ту ніч в поліцію. Виклик надійшов Альмі — черговій поліціянтці. Але ті записи ніколи так і не розглянули.

— Я нічого не знаю про поліційне розслідування, — спокійно говорила Вів, досьорбуючи свій суп. — Я не телефонувала у відділок тієї ночі. Може, то була місис Бейлі. Вона лежала у своїй кімнаті у відключці, принаймні я так думала. Може, вона прокинулася й почула щось, але це ні до чого не призвело. Тієї ночі ні Альма, ні інші копи не приїздили до мотелю.

— Тебе вже не бачили чотири дні перед тим, як заявили про зникнення. — У голові складалися і ставали на місця усі частинки пазлу. — Твоя сусідка заявила у поліцію, повернувшись додому за тиждень. Але й Марні, й Альма знали, що ти щезла.

— Ніхто не знав, що я зникла. Я убила Саймона Гесса, я кинула його і я втекла.

— Сама?

— Сама.

Ні. Не може бути, щоб Вів, яка промоклою до нитки важила менше п’ятдесяти кілограмів, змогла впоратися самотужки: підняти тіло дорослого чоловіка у багажник, прибратися, придумати план. А тоді почати нове життя без паспорта і грошей.

— Хто ти тепер? — запитала у неї.

— Крістіна Фосетт, — відповіла тітка. — У мене є і посвідчення водія, і свідоцтво про народження. Я голосувала на кожних виборах. Крістіна було випадковим ім’ям, але потім Стівен Кінг написав свою книжку, і я вирішила, що це доля. А Фосетт обрала через актрису Фарру Фосетт, яка була моїм підлітковим кумиром.

Мене знову вразило, як спокійно вона до цього ставилася. Але Вів уже пояснила — у неї було тридцять п’ять років, щоб призвичаїтися до життя як Крістіна. А у мене — ні.

— Ти не могла впоратися сама, — наполягала я. Мене це дратувало — я пройшла довгий шлях, сиділа за столом, який відділяв мене від правди, яку досі не могла отримати. — Тобі потрібні гроші й зв’язки, щоб почати спочатку. Щоб зробити фальшивий паспорт. Щоб зробити свідоцтво про народження. Ти ж ніколи не займалася кримінальною діяльністю.

— Ні, а от Джеймі Блакнік займався.

Я уже чула це ім’я. Альма розповідала, що він був у «Присмерку» в ніч убивства.

— Торговець трави.

— Торговець, який був знайомий із потрібними людьми й знав, як тримати язика за зубами. — Вів сперлася на спинку, в її очах був сум. — Він уже давно помер, тож йому нічого не нашкодить, що б ти не робила.

— Він тобі небайдужий, — її обличчя все сказало замість неї.

Вів відвернулася й кивнула.

— Я багато від нього вимагала, і він ніколи мене не підводив. Копи його допитували як підозрюваного у вбивстві, але далеко зайти не вдалося. Він зберіг мою таємницю, хоч міг видати мене і врятуватися. Аж до його смерті я знала, що ніколи не зможу йому віддячити. Він завжди залишиться дуже близьким для мене, — кутик її рота піднявся, нагадуючи усмішку. — Крім того, дівчата ж мусять якось втратити цноту, правда?

Я вилупила очі.

— Ти зараз серйозно говориш про це?

Вів ніжно засміялася — її потішила моя реакція. Від цього вона стала ще більш привабливою.

— Зараз, може, й інший час, але ти так нагадуєш мене у ті роки. Кмітлива, заповзята й дуже-дуже прісна.

— Нічого я не прісна, зі мною весело, — слова самі собою вискочили на мій захист. — Чекай, ніхто навіть не каже «прісний». І ми зараз говоримо про інше.

— Одного разу я вийшла заміж, — Вів сьорбнула кави. — Після Джеймі. Ми були разом одинадцять місяців, а потім він пішов від мене. Ти постійно у своїх думках, куди ніхто не може дістатися. Ось так він сказав і не помилився. Він мені подобався — я навіть любила його — але не могла підпустити ближче. Не в моєму житті. Це жертва, яку я мала принести. — Дивлячись на мене, вона гадала, про що ж я думаю. — Але ти можеш сама обрати, як тобі жити. Сестрина донечка. Це трохи вгамовує мою печаль. Як вона померла?

— Рак, — тіло знову загуділо від болю.

— Отже, це сімейне. Не забувай обстежуватися, серденько.

— Я знаю. Моя бабуся — твоя мама — теж померла від раку, — я поклала руки на стіл долонями вниз. — Слухай, я тішуся, що у нас зав’язалася ця душевна сімейна розмова, але у мене зараз більші проблеми. У «Присмерку» бушують привиди. Мій друг десь там і не бере слухавки. А онук Саймона Гесса штовхнув мене у порожній басейн.

Вів поставила горня. Вперше вона була шокованою.

— Ти стикалася із Каллумом Макреєм?

— Звідки ти знаєш його, якщо працювала сама і не була у Феллі тридцять п’ять років?

— Я сказала, що втекла тієї ночі, — виправила Вів. — Сказала, що тридцять п’ять років жила як Крістіна. Але я ніколи не казала, що не поверталась у Фелл.

— Чекай секундочку. Я весь цей час тебе шукала, а ти мешкала тут?

— Звідки ти думаєш я дізналася, що ти працювала у мотелі? — Вів закусила губу. — Я не могла інакше. Кілька років я прожила деінде, але повернулася. Я люблю це місто. Що сказати? Фелл — мій дім, — вона знизала плечима. — Мій номер навіть можна знайти у старому довіднику. І ні, мене ніхто ні разу не впізнав. Про моє зникнення небагато говорили. Тепер я живу на іншому кінці міста і працюю репетитором удома. На роботі у нічні зміни зі мною майже не спілкувалися, тому за кілька років мене вже й не могли згадати. Якось я пройшла на вулиці повз сусідку Дженні й вона навіть не обернулася. Дивовижно, як швидко люди забувають.

Я роззявила рота — не знала, що сказати — але тут задзвонив мій телефон. Він засвітився, завібрував і видав пронизливий і голосний рингтон.

Нік.

Я схопила телефон і відповіла.

— Нік?

— Карлі, — відповів він. — Я повернувся, а тебе немає. Де ти, в біса? Куди ти поділася?

— Я недалеко, — заспокоїла його. — Зі мною все добре. Що там відбувається? З тобою все гаразд?

— Нормально. Я у мотелі. — На фоні зашуміли голоси, й Нік відповів щось, чого я не почула. А тоді він повернувся. — Тут зараз трохи божевільня.

Втіха, яку приніс мені його, як завжди, глибокий і впевнений голос, п’янила.

— Приїхала поліція? І швидка? Каллум досі там?

— Вони усі тут, — відповів. — Але Каллум, здається, мертвий. А мотель… Я навіть не можу описати. Думаю, тобі терміново треба повернутися.

Фелл, штат Нью-Йорк. Листопад 2017 року

Карлі

У «Присмерку» був справжній хаос.

На території стояв поліційний автомобіль і швидка. На фасаді будівлі, коридорі й сходах відблискували червоні з блакитними вогнями від машин, що зливалися із жовто-блакитним кольором вивіски, яка тепер знову світилася.

Вів під’їхала до краю стоянки, де вона не загороджувала виїзд. Коли я вийшла надвір, тітка прослідувала за мною.

На другому поверсі в опечатаному коридорі стояли кілька поліціянтів. Ще більше офіцерів біля кабінету оточили Ніка, зі схрещеними на грудях руками.

До мене підійшов один, коли помітив, що я наближаюся.

— Я нічний клерк, — одразу пояснила я. — Пропустіть мене.

— Ви тут працюєте? — запитав він.

— Так. — Я представилася. — Це я викликала 911.

Він поглянув на Вів, що стояла віддаль.

— Хто це?

— Моя тітка. — Слова вихопилися ще до того, як я встигла навіть подумати. — Її звати Крістіна Фосетт. Вона забрала мене після нападу Каллума й відвезла погодувати.

Йому було до цього байдуже, але він провів нас до свого колеги: огрядного чоловіка, якому було десь за шістдесят, і який, здавалося, був тут головним.

Відповідаючи на його запитання, я весь час озиралася на Ніка. До нього теж прилипнув поліціянт, який щось запитував і занотовував відповіді.

— Ніколи не думала, що у відділку Фелла стільки копів, — лагідно промовила мені Вів.

Нік підвів погляд і теж подивився на мене. Він видавався цілим і неушкодженим, але вираз обличчя мав зосереджений. Хлопець ковзнув очима по Вів, і я зрозуміла, що він впізнав її. Тепер він був розлюченим. Як би я хотіла підійти й пояснити йому все наодинці.

— Де Каллум? — запитала я у поліціянта.

Той кивнув у бік швидкої, яка вже від’їжджала зі стоянки на шосе.

— З того, що ми змогли скласти до купи: після інциденту в басейні містер Макрей побіг у ліс, його переслідував ваш друг Нік. Нік стверджує, що упустив Каллума. За деякий час він здався і повернувся до мотелю. Нік знайшов непритомного Каллума на підлозі другого поверху. Коли ми під’їхали, він намагався його розбудити, — поліціянт підвів брови. — Принаймні так запевняє Нік. Щось додасте?

— Я вже розповіла вам, що сталося, — відповіла. — Каллум напав на мене. Я викликала 911. Боялася, що він може повернутися. Тітка приїхала і забрала мене, а потім ми повернулися сюди.

Коп зиркнув на Вів і знову на мене. Він, очевидно, не впізнав її.

— Вам потрібна медична допомога? — запитав він мене.

— Ні, мені потрібно поговорити з Ніком.

— Зараз це неможливо. Правда в тому, що ми знайшли його над тілом Каллума Макрея. Поки не дізнаємося точний перебіг подій, нам доведеться забрати його на допит.

— Він нічого не зробив! — зірвався і надломився мій голос. — Нік просто переслідував людину, яка напала на мене! Ось і все!

З того місця, де він стояв, Нік мовчки похитав головою.

— Відведімо вас до медиків, — тепер спокійніше сказав коп. — Ви могли поранитися, коли падали. Вас мусять оглянути. Пройдемося ще раз вашим твердженням. Міс… — він підвів очі на Вів.

— Фосетт, — відповіла вона. — Крістін Фосетт.

— Міс Фосетт, я буду вдячним, якщо ви зачекаєте, поки ми закінчимо з вашою племінницею.

— Авжеж, офіцере. — Вона дотягнулася до мене і стиснула мою руку. Її була теплою, моя — крижаною. — Я відійду недалеко, дорогенька. Поговоримо пізніше.

Вони забрали Ніка. Це не можна було назвати арештом: вони не надягнули наручників, не зачитали права, як це роблять по телевізору. Його забрали на допит, і він мовчки йшов, опустивши очі. Це був Нік Гаркнесс, син найбільш сумнозвісного вбивці Фелла — хлопчик, який, може, й був у своїй спальні, а може, й ні. Його знайшли зігненим над тілом людини, яка вже не дихала. Він став підозрюваним — подобалося мені це чи ні.

Я відповідала на запитання, поки парамедикиня перевіряла мій тиск, ґулю на голові, світила ліхтариком в зіниці, казала слідкувати за пальцем у повітрі й ходити по прямій лінії. Вона не була впевнена, що у мене зламані ребра, але дала мені знеболювальне.

Це, здавалося, вже тривало вічність. Так, я працювала в «Присмерку». Уже кілька тижнів. Ні, ми не були дуже добре знайомі із Каллумом Макреєм; ми зустрічалися лише кілька разів. Так, Нік Гаркнессс проживав у мотелі, хоч його ім’я й не записане у журналі. Він домовився із власником.

— Як щодо пошкоджень? — запитав коп, гортаючи сторінки у своєму блокноті. — Ви кажете, що довго тут працювали. Ви їх помічали?

— Які пошкодження? — перепитала.

— Затоплення, протікання, тріщини в стінах, — він зачудовано дивився на мене. — Кажете, що не бачили цього?

Я зиркнула повз нього на мотель. Мені вперше довелося помітити, як з горішнього коридору скапує вода, наче увесь другий поверх затопило. Що я у темряві сприймала за тіні на стінах, можливо, було пліснявою. Чорною пліснявою. Двері на рецепцію відчинено, й напроти них теж розтеклася вода. Я нахилила голову назад і побачила, що з даху зникла черепиця, а деревина під нею потемніла, прогнивши.

— Я не… — мені забракло слів. Від Саймона Гесса, Бетті Грем, хлопчика з басейну або курця Генрі не лишилось і сліду. Чи дійсно зникло відчуття, ніби за тобою весь час спостерігають, чи то просто моя уява? — Він був зовсім іншим, доки я не поїхала, — сказала.

— Ваш друг Нік відповів те ж саме. — Коп повторював «ваш друг Нік» як звинувачення. — Цікаво виходить: він мешкав тут так довго й жодного разу не зауважив промоклу стелю, яка майже обвалилася.

— Що? — витріщалася я.

— Цьому затопленню не один день. Килими у більшості кімнат сирі. Те ж саме із килимом на рецепції, хоча в місті вже давно не бувало сильних дощів. У деяких тримальних стінах з’явилися тріщини. Стелі на горішньому поверсі вкриті пліснявою. Схоже, що в кімнаті з автоматами теж було протікання, бо стеля майже повністю чорна. — Він підвів погляд на мотель, ніби теж шукав відповіді як і я. — Дивно, але певно ви не часто заходили до номерів. Інші, схоже, теж. Сюди ж майже ніхто більше не навідується? — він стенув плечима. — Ми не можемо пояснити, як це сталося.

«Бетті, — подумала я, — що ти накоїла?»

Але вона не мусила переді мною виправдовуватися. Зрештою, це я впустила у мотель її вбивцю. Бетті ошаленіє. Ось, як вона вирішила знищити це місце.

А щодо Саймона Гесса… Я не мала жодного уявлення, що вона з ним зробила.

— Можна я заберу свої речі? — запитала я у поліціянта, коли медикиня завершила свою перевірку. — Вони на рецепції.

Він кивнув.

— Зараз попрошу когось принести їх вам. А тоді хтось завезе вас додому.

— Я сама відвезу її. — Поруч зі мною з’явилася Вів, яка поклала руку мені на плече. — Ти не можеш їхати сама, люба, — промовила вона так ніжно, ніби все життя була моєю тіткою. — Я заберу тебе додому.

Забравши ключі й сумку з машини, Вів відвела мене в сторону.

— Вів, — сказала я. — Дякую, звісно, але не потрібно…

— Я не повезу тебе додому, — перебила вона. — Ми їдемо забрати Ніка із відділку. Покладемо нарешті цьому край.

— У Каллума немає видимих слідів поранень, — розповідала Вів, коли ми в’їжджали у місто. — Вони, звісно, повністю його обстежують, але на нього не нападали. Щоб упевнитися, їм доведеться провести розтин.

— То він все-таки помер, — ошелешено мовила я.

— Кілька хвилин тому у швидкій, так, — відповіла Вів. — Офіційною причиною смерті, ймовірніше, назвуть щось звичайне на кшталт серцевого нападу чи тромбозу.

— А неофіційною?

— Бетті Грем, — вона швиденько кинула погляд на мене. — Він був онуком її вбивці. Йому не місце в мотелі. Лише богу відомо, навіщо він приїхав. Тепер ми вже не дізнаємося.

Я виглянула з вікна, гадаючи, що Каллум бачив в останні хвилини, що його заманило на другий поверх. Його дід? Бетті? Хтось інший? І попри все, мені було справді шкода його. Схоже, він мав не дуже щасливе життя.

— Звідки ти знаєш про його смерть? — запитала я Вів. — І не починай заперечувати, що ти не зв’язувалася з Альмою Трент.

Вів радісно усміхнулася.

— Карлі, я трималася могилою всі тридцять п’ять років. Припини запитувати — ти не отримаєш відповідей.

Але я не мала наміру спинятися.

— Звідки ти дізналася про смерть матері? — запитала я.

— Що?

— Ти не знала про мою маму, а от про бабусю — навпаки. Коли я розповіла, що мама померла від раку, ти сказала… — до мене нарешті дійшло і я затнулася. — Ти не казала, що вони померли. Ти сказала, що це сімейне.

— Так.

Шлунок скрутило. Для однієї ночі цього було забагато.

— У тебе рак, — холодно мовила я.

— Був, — відповіла тітка. — Я поборола його.

— А зараз?

— Не забувай перевірятися, сонце, — вона заїхала на стоянку відділку. — Ми на місці.

Вони змусили нас чекати дві години. Сидячи на твердих стільцях, ми дивилися, як люди приходять і йдуть. Час від часу я поверталася до чергового офіцера і запитувала у нього про Ніка Гаркнесса. Він відповідав, що повідомить, коли будуть якісь новини, і тоді я знову сідала на місце.

Вів двічі відходила комусь зателефонувати. Другий дзвінок закінчився суперечкою — я зрозуміла це за її згорбленою поставою, зосередженим низьким голосом. Знаю. Знаю. Вибач. Лише ці слова я змогла розібрати завдяки своїм обмеженим навичкам читання по губах.

— З ким ти говорила? — запитала я, коли вона сіла поруч, хоч і марно.

Вперше з часу нашої зустрічі, після всього, що сталося, Вів мала дійсно засмучений вигляд.

— Ні з ким.

— Авжеж. — Я теж була засмученою — втомленою, стурбованою, знесиленою. — Ні з ким.

На секунду здалося, що вона сперечатиметься, скаже щось різке. Але потім сіла на свій незручний пластиковий стілець і взяла мою руку у свою. Її пальці сильні й холодні. Я не відсторонилася.

— Думаєш, йому потрібен адвокат? — нарешті сказала я із сумом.

— Ні, — сказала тітка. — Йому не потрібен адвокат. Не сталося жодного злочину, хіба що вони захочуть повісити на нього серцевий напад і плісняву у мотелі. Допит такий довгий лише через те, хто він.

Бо він Нік Гаркнесс, чий батько скоїв найвідоміше вбивство у Феллі; який наробив чимало помилок після цього. Який лише потрапляв у проблеми, поки не покинув місто. Знаєш, ми нічого не могли довести, але мені завжди було цікаво, чи Нік справді того дня був у своїй кімнаті.

Не знаю чому, але мені просто хотілося це сказати:

— Нік у той день був у своїй кімнаті.

— Так, я знаю, — мовила вона.

— Альма так не думає.

— Вона тобі так сказала? — Вів підвела на мене очі, досі тримаючи мою руку. — Альма любить залякувати людей. Це поліційний рефлекс. Сприймай це як комплімент. Тобі вдалося похитнути її.

Вів уперше визнала, що взагалі знала Альму, але я вже не могла нічого відчути.

— Він не злочинець.

— Ні, — мовила тітка. — А от я — так.

Я заглянула в її очі. У неї справді були гарні очі — у моєї тітки Вів.

— Вони ідентифікували особу Саймона Гесса, — сказала вона. — За відбитками зубів, але це поки не офіційно. Тепер вони мусять перерити усю машину в пошуках доказів.

Вона стиснула мою руку, відпустила її та підвелася.

— Що ти робиш? — запитала я.

Вона не відповіла, але відвернулася. Двері за стійкою відчинилися і звідти вийшов Нік. Побачивши мене, він на мить широко розплющив очі від здивування, а тоді попрямував у нашу сторону.

— Доброї ночі, — привіталася Вів із черговим за стійкою. — Можна мені поговорити з детективом?

Нік підійшов до мене. Сльози обпекли очі.

— Ні, — видушила я, але не зупинила її.

— Щодо? — запитав офіцер.

Нік поклав руку мені на плече.

— Тіло, яке вони знайшли у багажнику, — пояснила Вів. — Моїх рук справа. Мене звати Вівіан Ділейні — я зникла тридцять п’ять років тому. І я хочу зізнатися.

Усе сталося напрочуд спокійно, напрочуд стримано. Поліціянт зробив телефонний дзвінок. Тоді підвівся й відповів:

— Проходьте зі мною.

Простуючи вглиб відділку, Вівіан не озиралася назад. Двері замкнулися.

Фелл, штат Нью-Йорк. Лютий 2018 року. Три місяці потому

Карлі

Тієї зими сильно похолодало. Сніжити почало ще на початку грудня, і після того не припиняло. Вікна покрилися інеєм, дороги позамерзали. Я ледве змогла дістатися додому в Іллінойс на Різдво.

Три дні ми провели з моїм братом Ґремом і його нареченою. А після цього я сіла в машину й повернулася у Фелл.

Гейлі й Ґрем мене не розуміли. Чому з усіх місць на планеті мені хотілося залишатися у Феллі. Чому не хотіла звідти поїхати. Чому Фелл — місто, у якому наша тітка скоїла вбивство та вдала, що зникла, — був домом. Але він справді був.

Ще місяць я мешкала із Гезер, а тоді перебралася у квартиру Вів на іншому кінці міста. Більшість, напевно, вважали це дивним — переїхати у дім тітки, яку звинуватили у тяжкому злочині — особливо, якщо це навмисне ненавмисне вбивство — але не Гезер.

— Чому б і ні? — заохочувала вона, коли я вперше запропонувала. — Це ідеально вписується у загальну картину цієї божевільної історії.

Тож я переїхала. Кинула коледж — вислухала ще одну лекцію від розлюченого Ґрема — і вивчала те, що справді подобається. Перші місяці зими моє життя було тихим і спокійним. Я гуляла. Зустрічалася з Гезер. Проводила чимало годин, днів у Центральній бібліотеці, читаючи й досліджуючи. Думаючи.

Розтин Каллума показав, що тієї ночі у «Присмерку» він помер від аневризми головного мозку. Вочевидь швидка й безболісна смерть. Тішуся, що він не страждав. Був похорон, але маленький і приватний. Мене не запросили, тож я і не пішла.

Тіло дідуся Каллума — Саймона Гесса — офіційно ідентифікували на початку грудня. Причина смерті — дві колоті рани, одна в груди й одна в шию. Коронер зазначив, що шийна рана найімовірніше прикінчила Гесса, хоча недоглянута грудна рана теж рано чи пізно впоралася б із завданням. Знаряддя вбивства не знайшли, але визначили, що це був мисливський ніж — дуже гострий, лезо приблизно 13 сантиметрів.

Захист Вівіан Ділейні наполягав на самообороні після того, як Гесс зізнався, що він серійний вбивця. Це потрапило не лише в заголовки газет штату, а й у національні: ДНК Саймона Гесса збіглося із ДНК, знайденому на Бетті Ґрем, Кеті Колдвелл і Трейсі Вотерс. На Вікторії Лі нічого не знайшли через поспішність вбивства й відсутність зґвалтування.

Сім’ї Бетті, Кеті й Трейсі нарешті дізналися правду і знайшли спокій. Сім’я Вікторії — ні.

На роботу у «Присмерк» після тієї ночі я не повернулася. Ніхто не повернувся. Будівля була зруйнована від даху до фундаменту. Кріс, власник, ще намагався працювати, але клієнти зникли, а пізніше санітарно-епідеміологічна служба наказала йому зачинити мотель. Плісняву й вологість визнали загрозою для здоров’я, зашпакльовані стіни й стеля почали руйнувалися і кришитися, утворюючи дрібний пил, обігрів більше не функціонував. Водопровідні труби замерзли, електрика зникла, вивіска назавжди згасла.

Тому Кріс зробив те, що зробила би будь-яка інша розсудлива людина, обтяжена небажаним і неприбутковим бізнесом: одержав страхову виплату, виставив землю на продаж за безцінь і зніс будівлю.

Наприкінці грудня, одразу ж після Різдва, навколо «Присмерку» з’явилася нашвидкуруч зведена огорожа, завішена табличками з написом «ПРИВАТНА ВЛАСНІСТЬ».

Мотельний знак демонтували й відвезли на спеціалізованому транспорті. А у лютому, коли небо затягнуло сірими хмарами, земля вкрилася брудним снігом і сльотою, на територію заїхали бульдозери й інша техніка.

Я спостерігала. Припаркувала машину на узбіччі шосе Номер Шість і підійшла до огорожі: руки в рукавичках, сховані у кишені, шапку натягнуто на вуха; вітер морозив ніс і щоки, обвітрював губи. Жодного драматизму чи епічності: нікому більше не було цікаво, як на майданчику гуркотіли машини, зносили стіни й свердлили бетон стоянки. Ніякої пафосної музики хору чи завіси, яка опускалася б. Лише нескінченно темне небо і сніг, що падав на голови робітникам, які день у день гарцювали.

Бетті Грем не з’явилася. Саймон Гесс, маленький хлопчик і Генрі-курець теж. Вони були мертвими, тому, нарешті, пішли собі з миром.

Телефон у кишені задзвенів. Стоячи біля огорожі, я витягнула його і стягнула свою рукавичку, щоб відповісти.

— Алло?

— Справу Вікторії поновили, — сказав голос на тому кінці слухавки. — Вони дістали й тепер перевіряють усі докази. Включно з оглядом її одягу на наявність ДНК вбивці.

Я повернулася й попрямувала до свого авто.

— Не кажіть, звідки ви дізналися, — відповіла я Альмі.

— Не турбуйся — не буду, — мовила вона. — Просто скажу, що попри мій характер мені вдалося завести кількох друзів у відділку.

— Якщо дістануть записи розкладу, то робота піде швидше. У блокноті Вів написано, що Гесса призначили на вулицю Вікторії у місяць її смерті.

— Знаю. Я читала той записник.

— То було давно, — кинула я. Тепер записник належав мені: я зберегла його, перечитувала сотню разів. — Ви вже розповіли Марні?

— Гадки не маю, про кого ти говориш.

— Звісно ж, розповіли, — потягнула я, наче не почула її відповіді. — Ви зателефонували їй першою, ще до мене.

— Ім’я знайоме, але не можу пригадати. Ти, напевно, помилилася.

— Передавайте їй вітання.

— Передала б, якби знала, про кого ти говориш.

Я зітхнула.

— Знаєте, одного дня вам доведеться мені довіритися.

— Я вже довіряю, як можу, — сказала вона. — Я просто поліціянтка-пенсіонерка, якій цікава справа Вівіан Ділейні. Можеш називати це гобі чи ностальгією за вісімдесятими. Де ти? Я чую вітер.

— На шосе Номер Шість, дивлюсь, як «Присмерк» зносять у небуття.

— Невже, — серйозно мовила Альма. — І як ти почуваєшся? Краще чи гірше?

— Ні те, ні інше, — відповіла. — А, може, і краще, і гірше. Можна дещо запитати?

— Ти завжди можеш запитати, Карлі. — А це означало, що вона не завжди відповість.

— Спочатку хлопця Вікторії засудили за її вбивство. Але пізніше справу переглянули й скасували вирок. В інтернеті пишуть, що сталося це у 1987 році, коли у хлопця з’явився новий адвокат. Вам щось про нього відомо? Тобто, щось мало змінитися. Мабуть, йому щедро заплатили, що підштовхнуло його до перегляду судового процесу.

— Я не знаю жодних адвокатів, — коротко сказала поліціянтка.

Ага. Аякже. Тільки вона точно знала, що засудили невинного чоловіка, а справжній вбивця лежав мертвий у багажнику.

— Ось іще цікава річ, — продовжила я. — Одразу після вбивства Трейсі заарештували бездомного, який хотів повернути наплічник. Усі припустили, що він винний. Але справу згорнули через непрямі докази. А вийшов він на свободу, бо мав хорошого адвоката.

— Невже?

— Так. Дивно, хіба ні? Щоб у волоцюги виявився такий непоганий захист? Звучить так, ніби хтось допоміг йому, ніби цей хтось знав напевне, що чоловік невинний.

— Точно не я. Кажу ж, я не знаюся з адвокатами.

Я зітхнула. Мені подобалася Альма, але спілкуватися з нею було неможливо. А от із Гезер все інакше.

— Я зробила кілька знімків на телефон, як зносять «Присмерк». Думаю, Вів сподобається, коли я прийду її відвідати.

— Я чула, її лікують у в’язниці, поки вона чекає засідання, — мовила вона.

Серце стиснулося. Попри все, що сталося, Вів була моєю тіткою.

— Вони почали хіміотерапію, але не знають, чи вона подіє.

У Вів знову з’явився рак. Вона або помре, або проведе останні дні у в’язниці. Може, і те, й інше.

А, можливо, ні.

У будь-якому разі я нічого не могла вдіяти.

Чи гірше мені від цього, чи краще? Залежало від пори дня, настрою, чи гнівалася я на тітку за те, що вона змусила пережити маму, чи сумувала я за сім’єю, чи пишалися тим, що Вів зробила. Іноді всі емоції набігали одночасно. Потрібен був час — час, якого, можливо, у тітки не лишалося.

— Вона вже раз поборола його, — підбадьорювала Альма. — Зможе побороти його ще раз. Вів може побороти, що завгодно.

— Божечки, — усміхнулася я. — Звучить так, ніби ви її знаєте.

— Звісно, не знаю, але мені здається, вона цікава жіночка. Передай їй, що я хотіла б колись із нею зустрітися.

Я закотила очі.

— Обов’язково.

— На шосе холодно. Хочеш заїхати на горнятко кави? Не хвилюйся про час. Я ж сова.

— Я теж, — відповіла. — Але не сьогодні. Маю плани.

— Невже, — знову повторила Альма. — Дуже вчасно.

— Тобто?

— Тобто розважайся. — І вона кинула слухавку.

Нік був одягнений у джинси й чорний светр. Поголений і пахнув милом. Він уже давно переїхав у квартиру на третьому поверсі невеличкої, малолюдної, такої собі чоловічої, але водночас і затишної будівлі. Сконтактувавши зі старим другом, вони почали співпрацювати у ремонтній компанії, а тепер Нік керував двома бригадами робітників у місті. Можливо, бізнес процвітав частково завдяки його сумнозвісній репутації, але не повністю. Якщо Нік брався за щось, то йому вдавалося, що завгодно.

— Я хочу вивчати кримінологію, — розповіла я йому, коли ми вечеряли у тайському ресторанчику в центрі. — Почну весною, щоб за літо одержати кредити перед осіннім вступом.

Він опустив палички. Світло всередині було тьмяним, через що його темне волосся й затінені вилиці мали до абсурду неймовірний вигляд. Я не могла вирішити, чи подобалася мені його щетина, яка з’являлася від безсоння, чи ні.

— Впевнена? — запитав він.

— Так. — Я всунула палички у свою локшину. — Думаю, мені вдасться. А ти?

Він довго дивився на мене.

— Думаю, ти чудово впораєшся, — голос абсолютно серйозний. — Думаю, світ кримінології не готовий до тебе. Взагалі не готовий.

Щоки запалали, і я опустила очі в тарілку.

— Ви, містере, щойно заробили собі ще одне побачення.

— Я маю їх заробляти? Це ж уже десяте.

— Ні, дев’яте. Коли ми випадково зустрілися в аптеці — не рахується.

— А я рахую.

— Я була в жахливому стані, — заперечила я. — У мене була гарячка, а не побачення.

— Я відправив тебе відпочивати, купив потрібні ліки й потім привіз їх тобі додому. Разом із їжею і чаєм, — протиставив він. — Звучить як побачення.

Я стовідсотково досі була закохана у колишнього пожильця кімнати 210 у «Присмерку».

— Що ж, ввечері буде краще, — усміхнулася я.

І було. Ми закінчили вечеряти, тоді пішли на опівнічний показ «Керрі» у кіно. Там сиділо рівно чотирнадцять людей. Ми весь час трималися за руки. А коли фільм завершився, і ми вийшли надвір, сніжило. Але ми й не помітили, їдучи до нього на квартиру — були надто заклопотані одне одним.

Як казала моя тітка Вів: дівчина ж має якось втратити цноту, правда ж?

Кілька годин пізніше, лежачи у теплому ліжку в обіймах Ніка, я повернулася до темряви за вікном. Перед тим, як заснути, довго спостерігала за снігом, що падав надворі.

Подяки

Дякую моїй редакторці Даніель Перез за її мудрі поради. Дякую решті команди Berkley за їхню тяжку працю і мою неймовірну обкладинку. Дякую моїй літературній агентці Пем Гопкінс за усе, що вона зробила. Дякую Моллі й Стефані, які прочитали початковий рукопис книги і сказали, що він непоганий. Як завжди, дякую моєму чоловікові Адаму, який розуміє необхідність часу для письма й забезпечує, щоб я його мала. Дякую продавцям і бібліотекарям, які невтомно працюють, щоб розповісти про мої книжки. І дякую вам, любі читачі, що обираєте й обговорюєте мої книжки. Без вас нічого з цього не вдалося б. Дякую за те, що читаєте мене.

Notes

[

←1

]

The Black Stallion — казка-бестселер Волтера Фарлі, вперше опублікована 1941 року.

[

←2

]

Lizzie Andrew Borden — американка, яку судили та виправдали у вбивстві сокирою її батька й мачухи 4 серпня 1892 року у Фолл-Рівері, штат Массачусетс.

[

←3

]

True crime — жанр нехудожньої літератури, подкастів і фільмів, у якому автор досліджує злочин і докладно описує дії людей, пов’язаних зі злочинними подіями, та тих, хто від них постраждав.

[

←4

]

Norman Bates — вигаданий персонаж, серійний вбивця, який страждає на роздвоєння особистості, створений письменником Робертом Блохом.

[

←5

]

The Shining — роман американського письменника Стівена Кінга, написаний у жанрах психологічного жаху та готичної літератури, який вперше було опубліковано у 1977 році.

[

←6

]

The Twilight Zone — культовий американський телесеріал-антологія, створений Родом Серлінгом, відомий своїми фантастичними, психологічними та філософськими епізодами з несподіваними фіналами.

[

←7

]

Cagney & Lacey — американський поліційний процесуальний драматичний телесеріал.

[

←8

]

Nancy Drew — вигадана дівчина-детектив, відома у багатьох країнах, популярна літературна і кіноперсонажка.

[

←9

]

Про мову ворожнечі: тут і далі збережена авторська лексика (в оригіналі — homos).

[

←10

]

When a Stranger Calls — американський психологічний трилер 1979 року, сюжет якого зосереджено на молодій няньці, яку тероризує вбивця.

[

←11

]

The Witch of Blackbird Pond — дитячий роман американської письменниці Елізабет Джордж Спір, опублікований у 1958 році.

[

←12

]

Dewey Decimal Classification — універсальна класифікаційна система, яку використовують переважно в бібліотеках. Автор — американський бібліотекознавець М. Дьюї.

[

←13

]

Harry Potter and the Deathly Hallows — сьомий роман серії «Гаррі Поттер» британської письменниці Дж. К. Ролінґ.

[

←14

]

Firestarter — роман американського письменника Стівена Кінга.

[

←15

]

The Stranger Beside Me — це автобіографічна та біографічна історія, написана Енн Рул у 1980 році про серійного вбивцю Теда Банді, якого вона знала особисто до і після його арешту за серію вбивств.