Мотель «Присмерк»

— Це мало закінчитися, — єдиний коментар, який зробив Мартін після вбивства. — Усе мало закінчитися.

Він визнав свою провину, позбавивши всіх жителів теми для обговорення. Через кілька тижнів газети знайшли нову жертву.

Я перегорнула всі сторінки ще раз, придивляючись до фотографій. Там розмістили фото чотирнадцятирічного Ніка зі школи — то були блакитні очі й вилиці, які я вже бачила. «Єдиний вцілілий син», ішлося в описі. Він мешкав із родичами кілька років, а у вісімнадцять поїхав із міста. Що він знову робив у Феллі, тижнями сидячи в мотелі на самоті? Чому він тут? Чого Нік хотів?

Світло блимнуло, погаснуло, знову ввімкнулося, люмінесцентні лампи над головою видавали електричне гудіння. Я встала й підійшла до дверей, визираючи з вікна на вивіску мотелю. Вона світилася — погасла і знову засвітилася.

Чорт. Знову проблеми з електрикою? Я схопила пальто й надягнула його, відчиняючи двері рецепції та виходячи назовні. За мною знову замигало світло, неначе був шторм і постійно блискало, навіть попри те, що було холодно й тихо. У кінці коридора почувся ритмічний стукіт, брязкіт металу, який я не могла точно визначити. Це був механічний звук, що супроводжувався високочастотним моторним дзижчанням. Вийшовши, я зрозуміла — звук долинав із кімнати з автоматами. Напевно, льодогенератор зламався через перебої з електрикою.

Вітер вдарив у лице, і я натягнула пальто щільніше. Знову відчувся запах сигаретного диму, і щось пройшло біля мене — взагалі-то торкнулося мене, відштовхнуло на крок. У глибокій пустій темряві чоловічий голос сказав: «Чортова сука».

Я відступила ще на крок. Чортова сука. Я це чула — справді чула. З горла вирвався здушений крик, і я повернулася, щоб поглянути на мотель.

Світло навколо згасало. Починаючи з кінця Г-подібної будівлі, лампи на коридорі тухнули, ніби плитки доміно. Пітьма насувала, ставала тяжчою і тяжчою, набирала більшої ваги. Щось із запобіжником, намагалася заспокоїти я себе, хоча ні разу в житті не бачила запобіжника. Темрява проникала з однієї частини мотелю одразу в іншу, крок за кроком, закінчуючи на рецепції. Світло над дверима зникло, а за ним згасла й вивіска. Я була сама. І жодного звуку.

Тоді я побачила хлопчика.

Йому було приблизно вісім чи дев’ять. Він сидів на проході другого поверху зі схрещеними ногами, його бліде обличчя проглядалося крізь заґратоване огородження під поруччям. На ньому були шорти й футболка, забризкана яскравими кольорами, ніби він прямував на пляж. Поки я спостерігала, хлопчик поклав руку на огородження й нахилився вперед.

— Агов, — здивовано крикнула я йому. У журналі реєстрації не писали про жодну дитину. Точно ні про кого, хто одягався б не за погодою. Я ступила вперед до сходів. — Гей! Привіт!

Хлопчик встав, повернувся і чкурнув далі коридором, тікаючи від мене. Я чула його маленькі рівні кроки, які тупотіли по підлозі. Забувши про сигаретний дим, безтілесну лайку та все інше — я помчала вздовж мотелю, сподіваючись наздогнати хлопчика, коли він спускатиметься.

Коли малий став на останню сходинку, він зник за рогом у небутті темного лісу.

— Гей! — я знову крикнула, ніби могла змусити його обернутися.

По спині й потилиці забігали дрижаки. Це було насправді? Скидалося на те. Що, як то був справжній хлопчик?

Тепер я стояла під сходами і вгорі почула знайоме клацання. Те саме клацання з минулої ночі, коли відчинялися двері. Я відступила, підвела голову вгору й дивилася крізь планки поруччя. Цього разу за всього одним клацанням одразу з’явився інший звук, який я чула тієї ночі, — шурхіт тканини. За ним почувся крок, подвійне цокотіння жіночих підборів. Потім іще.

Я знову відступила, дивлячись угору. Світло над дверима кімнати 216 зникло, але дещо можна було побачити. Двері були відчинені, як і минулої ночі. Поки я дивилася, в коридор вийшла жінка.

Її приховувала тінь, але я бачила достатньо. На ній була темна сукня по коліна, з довгими рукавами. Здавалося, вона була фіолетова, а можливо, блакитна із квітковим візерунком. На ногах виднілися туфлі на невисоких підборах із закритим носком. Жінка була тендітною, під подолом сукні вона мала стрункі литки, а її руки були блідими й витонченими. Кучеряве волосся спадало на плечі. Вона поклала руки на поруччя й поглянула вниз на мене, на секунду я могла побачити темну підводку навколо її мигдалеподібних очей та блідий овал обличчя. Вона мала вигляд як мільйон інших жінок, яких можна знайти на сімейних фотографіях чимало років тому. Тільки от — жінка дивилася на мене, спостерігала, але була несправжньою.

Її очі люті, шалені, сердиті й надзвичайно сумні. Вона дивилася на мене, але вона була не справжньою.

Її вуста заворушилися, щоб заговорити.

З мого горла вирвався зляканий стогін, а потім чиясь рука схопила мою — велика, дужа, справжня рука. Я швидко обернулася й побачила Ніка Гаркнесса, який стояв і витріщався на мене гнівними блакитними очима.

— Ти що в біса робиш? — закричав він.

Я роззявила рота.

— Я… — і поглянула вгору, але жінка вже зникла. Я відчула паніку й одночасно невимовне полегшення. — Ти це бачив? — мовила до Ніка.

Він не відповів. Його долоня досі на моїй руці. Я почула як рипнули двері над головою, за ними інші. І ще. Двері почали по черзі відчинятися.

— Ходімо, — сказав Нік, тягнучи мене до автостоянки.

— Куди ми йдемо? — спромоглася вимовити я.

— Забираємося звідси. Не знаю, що відбувається, але й не збираюся ставати свідком. А ти?

Фелл, штат Нью-Йорк. Вересень, 1982 рік

Вів

Вона намагалася не слухати телефонні розмови мешканців, коли дізналася про фокус із телефоном, проте це їй важко давалося.

Джеймі Блакнік, наприклад. Молодий хлопець у джинсах і поношеній тонкій футболці, який курив сигарети, ігноруючи знак «КУРИТИ НА ТЕРИТОРІЇ МОТЕЛЮ ЗАБОРОНЕНО» й заважаючи Вів у пошуках невідомого курця щоразу, коли Джеймі приїздив.

Його димчасто-солодкий запах підказав їй, що, найімовірніше, він збував канабіс — той тип хлопців, із якими вона раніше й не заговорила б, той тип хлопців, через яких матір схопив би інсульт, якби Вів коли-небудь привела такого додому. Джеймі був привабливим у свій грубий спосіб, випромінюючи енергію брутального чоловіка, який наче весь час промовляв «я не буду з тобою милим»; і шия і щічки Вів завжди червоніли, коли він реєструвався й дарував їй самовдоволену посмішку через стіл. «Чудова нічка», — казав він, і вона кивала, як ідіотка, поки однієї ночі не усміхнулася Джеймі після його приїзду; і він усміхнувся їй у відповідь.

— Чудова нічка, — почав він, витягаючи пачку купюр із кишень подертих джинсів і розгортаючи кілька двадцяток.

Вів дивилася на його скуйовджене каштанове волосся, сірі очі — взагалі-то дуже навіть непогані — і на його незмінну сутулість, яка йшла лінією від плечей до стегон, а тоді сказала:

— Ти часто сюди приходиш.

— Я тобі заважаю? — жартівливо протягнув він, підіймаючи ручку і шкрябаючи своє ім’я в журналі.

— Ні, — відповіла Вів. — Просто, що такого в цьому місці? Тобі краєвид подобається?

Він підвів очі із журналу на неї й усміхнувся, і було неясно, що це могло означати. А їй так кортіло знати.

— Авжеж, — сказав він із ноткою сарказму. — Мені подобається вид.

— Чудово, — відповіла вона, не відводячи погляду. — Я не буду тебе турбувати. Просто, щоб ти знав. Мені байдуже, чим ти займаєшся.

Джеймі випростався.

— Гаразд, — промовив він, простягаючи руку по ключ. Він носив на зап’ясті шкіряний браслет, переплетений одним із витканих полотнищ. — Мені підходить. Я не турбую тебе, ти не турбуєш мене.

— Добре, — вона рилася в шухляді, щоб дістати йому ключ.

— Тільки якщо не захочеш узяти участь у вечірці, — додав Джеймі. — Як захочеш — просто постукай мені у двері.

Нічого собі! Це вже переходило межі того, на що вона була готова. Та Вів віддала ключ і кліпнула віями, достатньо театрально, щоб він зрозумів, що дівчина жартує:

— Ой, я не можу, — випалила Вів. — Мене можуть звільнити.

Джеймі засміявся, і його сміх був такий самий приємний, як і він сам.

— Ну, як скажеш, Розумничко, — сказав він. — Вечірка так чи інакше відбудеться. Гарної тобі ночі.

Він пішов, і коли кілька хвилин потому на телефоні блимнуло світло з тихеньким клацанням, дівчина підняла слухавку і вслухалася в низький, приємний тембр його голосу. «Гей, друже, я вже на місці. Ти їдеш?» Він робив і приймав десятки дзвінків від клієнтів, Вів — яка не бачила у своєму житті жодного косяка, не кажучи вже про куріння — слухала їх усі, вивчаючи жаргон зваженої трави, її вартість, насолоджуючись надзвичайним почуттям гумору Джеймі у галузі його діяльності.

Іншої ночі Вів слухала розмову повії, яка зателефонувала няньці в перерві між клієнтами, перевіряючи, як там її чотирирічна донька Бріджит. «Переконайся, що вона випила своє молоко. Можеш дати їй трохи попкорну, але не багато. Вона одразу заснула чи ще вставала? Іноді їй ще треба два чи три рази сходити в туалет. Передзвоню пізніше, треба йти». Жінка поїхала о 05:30, зав’язуючи довге волосся, поки прямувала до своєї машини в тугих джинсах і шльопанцях. Було досі темно, але щось у ранковому світлі сповіщало про наближення світанку. Це була інша темрява, ніж опівнічна. У темряві о 05:30 мати Бріджит мала гарненький вигляд — довге блискуче волосся, розправлені плечі. Сидячи самотньою в офісі, Вів заздрісно спостерігала за її ходою та як легко рухаються стегна жінки.

— Ти ж стикаєшся з усіляким страхіттям на цій роботі? — якось запитала Вів її сусідка Дженні, коли вони обидві збиралися на роботу. Дженні була одягнена в лікарський халат і їла йогурт, а Вів стояла за кухонною стільницею і робила болонський сендвіч. Телевізор тихо показував новини, які транслювали о десятій. Вів була одягнена у високі джинси й білу футболку вільного крою, яка вибивалася з того місця, де вона заправила її в штани. Дівчина додала тонкий червоний ремінець, який, на її думку, мав гарненький вигляд на петлях.

Вів перелякано поглянула на сусідку:

— Страхіття?

Дженні стенула плечима. Лише минулого тижня вона переробила хімічне завивання, й тепер Вів тихо заздрила її ідеальним кучерям, замислюючись, чи зможе вона нашкребти грошей і собі.

— Ну, там знаєш. Збоченці. Гомики⁹.

Словниковий запас Вів після майже двох місяців у «Присмерку» був більший. Вона знала, хто такі гомики, щоправда, не знала, як їх розпізнати, і чи вона коли-небудь бачила хоч одного.

— Я бачу чимало шльондр, — сказала вона, пишаючись, що використала слово «шльондри» зі свого словника. — Та жодних гомиків.

Дженні кивнула, набираючи ложкою йогурт, і Вів відчула, ніби вона пройшла якийсь тест.

— Гомики напевно ходять у парк. Та однаково, напевно, моторошно працювати в такому місці вночі.

Вів подумала про жінку-привида, що наказала їй тікати, поштовх у кімнаті з автоматами.

— Іноді так.

— Просто будь обережна, — мовила Дженні. — А то закінчиш як Кеті Колдвелл.

Вів замотала свій сендвіч у вощанку.

— Хто така Кеті Колдвелл?

Дженні драматично підвела брови й голосом Вінсента Прайса, притаманним його персонажам у фільмах жахів, сказала:

— Вбита і знайдена під естакадою два роки тому. Її зарізали до смерті! — вона перейшла з драматичного до звичайного знудженого голосу. — Вона жила далі вулицею від будинку моїх батьків. Моя мама дзвонила мені щотижня. Вона думала, що будь-якого дня я сама можу стати Кеті Колдвелл, бо працюю в нічну зміну. Думаю, це на мені позначилося.

— Вона теж працювала вночі? — запитала Вів.

— Ні, дівчина поверталася додому з роботи, — пояснила Дженні, опускаючи ложку в йогурт. Вів відчувала цей кисломолочний запах. — Це просто жахає мою маму. Вона думає, що колись отримає дзвінок опівночі: Ваша дочка мертва! Ой, бігати теж не можна. Через це тебе вб’ють, як Вікторію Лі, кинуту на біговій доріжці на околицях міста.

Вів витріщилася на неї і забула про сендвіч, який робила. Щось стискалося у грудях, наче смерть опинилася просто за плечима.

— Тобто? Ти маєш на увазі, що по Феллу розгулює вбивця?

— Ні, — Дженні, здавалося, була в цьому впевнена. — Вікторію вбив її хлопець. Просто через це тепер усі бояться бігати. Але Кеті Колдвелл… — її очі вирячилися, і брови знову звелися. — Може, то був Майкл Маєрс. Чи як у тій історії про няньку. «Убивця в будинку!»¹⁰.

Вів вимушено засміялася. Вона згадала чоловіка, який поклав руку на її стегно, коли дівчина їхала автостопом. І Вів усвідомила, як він міг кинути її в канаві, і про це ніхто ніколи не дізнався б.

— Гаразд, ніяких бігових доріжок, — мовила Вів до Дженні. — Я однаково не бігаю. Та ніхто в мотелі мене не зачіпав. Навіть дилер Джеймі Блакнік був доволі приязним, певною мірою.

— Ніхто тебе не зачіпав поки що, — сказала Дженні практичним і серйозним голосом. Вона оглянула Вів із ніг до голови. — Ну, тобто ти гарненька. І ти там сама вночі. Ми, дівчата-одиначки, мусимо бути обережними. Я не залишаю будинок літніх вночі навіть покурити. Ти маєш носити із собою ніж.

— Я не можу носити ніж.

— Авжеж можеш. Я не маю на увазі величезне мачете. Невеличкий, знаєш, для дівчат. Я і сама думала взяти собі такий. Тож якщо один із тих пристаркуватих чоловіків на роботі буде поводитися химерно — бам. Вона зімітувала, як встромляє ножа в кухонну стільницю. Вів знову засміялася. Усі історії, які Дженні розповідала про свою роботу, були про те, як там нудно, а старі люди дивні й ні на що не придатні. Дженні багато хто не подобався, але Вів сьогодні отримала її прихильність.

Дженні пішла на роботу, а Вів ще трохи метушилася, збираючи останні речі по квартирі, щоб поїхати в «Присмерк». Телевізор досі був увімкнений, тепер у новинах демонстрували симпатичну ведучу, брюнетку, перед якою на екрані були слова: «ПОРАДИ ЩОДО БЕЗПЕКИ ПІДЛІТКІВ».

— Після настання темряви завжди ходіть із другом/подругою, — у неї були прекрасно нафарбовані губи. — Не гуляйте поодинці. Ніколи не сідайте в машини до незнайомців. Придбайте свисток або ліхтарик.

Вів вимкнула телевізор і пішла на роботу.

Сидячи у блакитному жилеті за столом у «Присмерку», де навколо панувала могильна тиша, вона витягнула свій блокнот. Акуратним почерком, якому навчилася ще з першого класу в Іллінойсі, дівчина ретельно виводила літери й робила жіночні завитки: Кеті Колдвелл. Залишили під естакадою. Вікторія Лі. Бігова доріжка. Її хлопець?

Вона на хвилинку засунула ручку в куточок рота, а потім дописала: Придбати свисток? Ліхтарик? Ніж?

Надворі машина заїхала на стоянку. Вона це передбачила; Роберт Вайт — чоловік, який у свої приблизно сорок років зраджував свою дружину із жінкою на ім’я Гелен. Він зареєструвався ще пів години тому. Сам, без багажу, як і раніше.

З почуття допитливості дівчина поклала ручку, блокнот і вислизнула за двері офісу, швидко пробігши до кімнати з автоматами. «Форд тандерберд» Гелен заїхав і припаркувався поряд із машиною містера Вайта, і поки Вів спостерігала за нею крізь шпарину у дверях, Гелен вийшла. На ній була блакитна сукня, яка відтіняла її коротке укладене темне волосся. Цього разу містер Вайт відчинив двері раніше ніж вона встигла постукати. Вони усміхнулися одне одному, а потім він пішов за нею до кімнати, зачинивши за собою двері.

Вів уже хотіла повернутися на рецепцію до її столу й записника, коли побачила ще одне авто.

За «тандербердом» Гелен у кінці автостоянки припаркувався темно-зелений седан. Вів зачекала, але ніхто не вийшов. Тепер, коли двері з містером Вайтом і Гелен всередині зачинилися, вона побачила, як піднялося пасажирське вікно того іншого автомобіля і звідти показався об’єктив камери.

Вів чекала, її погляд зосередився на седані, але більше нічого не сталося. Двері залишалися зачиненими, а таємниче авто досі стояло позаду. Хто б не був у машині, він стежив, чекаючи Гелен так довго, скільки б довелося. Людина в авто чітко бачила двері кімнати з автоматами, тож Вів помітили б, якби вона зараз вийшла.

Вона не могла всю ніч ховатися, тому порилася в кишені й витягнула звідти двадцять центів. Засунула їх в автомат із цукерками й дістала звідти батончик снікерс, потім вийшла з кімнати, зачиняючи за собою двері. Вона тримала батончик у вільній руці й ледь помітно нахилилася — у театрі цей метод називають напівфасом — щоб особа в автомобілі могла чітко побачити її жилет із написом «Присмерк» і снікерс в руці. «Усього лише невинна працівниця, що захотіла цукерку», — так вона собі думала. Вів повернулася в кабінет і зачинила двері, потім прилаштувалася в куточку вікна, знову спостерігаючи за машиною. Можливо, їй здалось, але вона думала, що побачила спалах за пасажирським вікном. Та це не мало сенсу, адже навіщо комусь її фотографувати. Жодних на це причин.

Це була на диво насичена ніч. Водій вантажівки зупинився, щоб запитати напрямок, і коли Вів не змогла допомогти, він витягнув паперову мапу, й вони обоє витріщалися на неї, намагаючись зрозуміти, як йому повернутися назад на автостраду. Також був дзвінок із диханням на іншому кінці дроту. Кошик із чистою постільною білизною залишили за мотелем, тому Вів довелося придумати, як відчинити двері до вбиральні й заштовхнути його всередину. Попри це, думками вона поверталася до стоянки: зачинені двері в кімнату, дві машини, запарковані перед ними, і третя в кінці — що спостерігала. Вона гадала, чи чоловік у третьому автомобілі сидітиме там усю ніч. Гадала, чи йому нудно. Гадала, чи він її бачив.

Було вже за другу годину, коли ще один автомобіль заїхав на автостоянку і на рецепцію зайшов чоловік.

Він був сам. Одягнений у костюм і пальто, із собою в нього були кейс і валізка. Вона згадала про манери й усміхнулася, підвівши на нього погляд. І завмерла, тому що він здавався дуже знайомим. Йому було приблизно тридцять, він мав пристойний вигляд, був гладко поголений. Він не відрізнявся від тисячі інших чоловіків. Та все ж у його очах дівчина помітила щось таке, що вже бачила раніше.

— Добрий вечір, — сказав чоловік, хоч зараз і була середина ночі. Він підійшов до столу й опустив на підлогу свої валізу й кейс. — Можна мені кімнату, будь ласка?

Усмішка не сходила з обличчя Вів.

— Авжеж, — мовила вона. — Кімната коштує 30 доларів за ніч.

— Я знаю, — чоловік усміхнувся, через що вона почула приплив якоїсь невідомої емоції — знову відчуття наче чоловік їй знайомий, але змішане із чимось дивним, ніби страх, немов вона згадала поганий сон, який не до кінця зрозуміла.

«Цей чоловік ніколи не повинен усміхатися», — проскочила шалена думка перед тим, як вона відкинула її. У нього була нормальна усмішка. Він мав абсолютно нормальний вигляд.

— Он як? — ввічливо зауважила дівчина, коли він не став пояснювати.

Чоловік секунду помовчав досі з усмішкою на обличчі.

— Не пам’ятаєте мене? — відповів він. — Я був тут кілька тижнів тому. Я вас пам’ятаю. Ну що ж, гадаю, у мене невиразна зовнішність.

Тепер щось виринуло з глибини її пам’яті.

— Так, я пам’ятаю, — вигукнула вона. — Ви комівояжер.

— Винен, — чоловік знову усміхнувся. — Як і минулого разу, я залишуся сьогодні, але можливо, мені доведеться залишитися на довше після того, як отримаю завтра вказівки від керівництва. Розумієте, я їду, куди мені накажуть.

Вів кивнула, повернувши журнал і підштовхнувши до нього.

— Без проблем, — сказала вона, борючись із бажанням, що пронизувало її до самих нутрощів, позбутися його, виставити його звідси. Та вона повинна бути ввічливою — це її робота. — Жодних проблем.

— Дякую. — Продавець узяв у неї ручку — кінчики його пальців майже торкнулися її, тому вона зціпила зуби — а він швидко вписав своє ім’я. Після цього він передав їй 30 доларів.

— Я повернуся завтра, якщо мені доведеться ще залишитися.

Вів кивнула й дістала із шухляди ключ у кімнату 210.

— Ось, тримайте. Гарної ночі.

— Дякую… — Він зробив драматичну паузу. — Як вас звати?

Дівчина збентежилася.

— Вівіан, — мовила вона, не дозволивши йому кликати її Вів.

— Вівіан, — сказав продавець. Він нахилив уявного капелюха, потім забрав свої речі й вийшов із кабінету.

Вів стояла у тиші, у скронях дівчини стугоніло. Коли він пішов, вона визирнула з вікна рецепції, спостерігаючи, як чоловік підіймається сходами на другий поверх.

Машина Гелен зникла, як і та, що стояла за нею. Дідько — вона все пропустила. Єдине, що обіцяло хоч якісь враження цієї ночі.

Дівчина повернулася за стіл і поглянула в журнал. Продавець написав своє ім’я великими жирними буквами: ДЖЕЙМС МАРЧ.

Вів перегорнула кілька сторінок назад, пригадуючи ту ніч із димом і голосами. Вона гортала й гортала, поки не побачила ті самі чорні жирні літери.

Там було написано: МАЙКЛ ЕННІС.

«Тут ніхто не каже правди, — подумала Вів. — Ніколи».

Фелл, штат Нью-Йорк. Листопад, 2017 рік

Карлі

У Ніка був великий чорний пікап, що сильно шумів і мав запах лосьйону після гоління. Навіть у паніці в напівмаревному стані весь цей тестостерон добряче бив у голову. Я скрутилася на величезному оббитому шкірою сидінні, поки ми мчали по шосе Номер Шість. Це водночас було і заспокійливо, і тривожно. Я більше не була сама. Тепер зі мною був чоловік, який міг про все подбати. Та все ж.

Та все ж.

Ми заїхали на автостоянку цілодобової забігайлівки «У Денні». Я не мала жодного поняття, у якому напрямку ми їхали і як довго. Поїздка ніби тривала кілька хвилин і годину водночас.

— Чекай тут, — сказав Нік і вийшов.

Я спостерігала, як він ішов до дверей закладу. Руки тремтіли, холодним тілом стікав піт. Нік рухався легко, від чого мені скрутило шлунок і водночас змусило напружитися. «Ти не знаєш цього чоловіка, — раптом підказали мої інстинкти. — Востаннє, коли ти його бачила, у нього був пістолет. Його батько вбивця. Ти посеред ночі сама в його машині». Я залишила свою сумку в мотелі, разом із телефоном і балончиком, що дала мені Гезер. Поклала руку на ручку дверцят, перевіряючи чи вони піддадуться. Звісно, вони відчинилися. Я не була замкнена. Це ж дивно — замикати когось у своєму пікапі?

Але хіба хлопчики, що раптом зникають, чи жінка із номера 216 — не дивні?

Я сиділа в тиші й ковтала повітря, намагаючись не дати паніці повністю мене охопити. Я могла вийти, попросити допомоги всередині. Але яка допомога мені потрібна? Поліція? Чи я просто хотіла забратися звідси? Поїхати додому?

А де був дім? У той момент я навіть не могла уявити Іллінойс. Не пам’ятала, який вигляд він мав. Єдине, що я могла уявити — це нашу квартиру з Гезер і «Присмерк». Зателефонувати Гезер? Чи запанікує вона?

Двері з боку водія зі скрипом відчинилися, через що я підскочила. Я навіть не бачила, як Нік повернуввся. Він швидко заліз у машину, але ключа запалювання не торкнувся. Натомість він подав мені один стакан, а другий залишив собі.

Я ковтнула. Це був гарячий шоколад. Крізь шпарину кришки виднілися збиті вершки. Секунду я витріщилася, настільки здивована, що навіть забула про напій.

— Я не знав чи ти любиш каву, — виправдовувався Нік. Я повернулася, а він тим часом спостерігав за мною і моїм стаканом. — Забув запитати. Подумав, що шоколад буде безпрограшним варіантом.

— Дякую, — прохрипіла я.

Він дивився на мене ще одну довгу хвилину. Жорстке світло забігайлівки тьмяніло через відстань і кабіну пікапа. Його обличчя то освітлювали ліхтарі, то заливала темрява. У цьому світлі складно було визначити, скільки йому років, хоч із газет я знала його вік — двадцять дев’ять. Він був привабливим, виснаженим, трохи божевільним. Я, певно, й сама мала божевільний вигляд, можу закластися, що відблиски від моїх окулярів не були аж надто улесливими.

— Як тебе звати? — суворо запитав він.

Я кліпнула очима, приголомшена. І усвідомила, що ніколи йому не казала. Ну, якщо він серійний вбивця-ґвалтівник, що полюбляв жінок, які щойно бачили привидів, то вже було надто пізно. Я просто плеснула б на нього свій гарячий шоколад і втекла.

— Карлі, — відповіла я, смакуючи напій. Він був неперевершений, збиті вершки танули, через що шоколад став солодким, аж до болю в зубах.

— Карлі, — сказав Нік, — скажи, що ти бачила те ж саме, що і я.

— Я бачила це, — підтвердила я. — Бачила того маленького хлопчика. І бачила ту… жінку.

То була жінка, але й не вона. То щось інше.

— Господи.

Він провів рукою по обличчю, і я почула шерех його бороди. На Ніку була темно-синя картата сорочка поверх футболки, знову без верхнього одягу. Я збагнула, що він, напевно, вибіг просто зі своєї кімнати, коли почався цей галас.

— Ти живеш у мотелі вже кілька тижнів, — почала я. — Чи таке вже траплялося раніше?

— Ні. — Він опустив руку, втупившись у лобове скло. — Я чув звуки. Завжди ці звуки, навіть коли мотель порожній. Також дивні запахи й те, що відбувається із дверима. Ти ж бачила, що з ними. Таке часто трапляється. Світло то вмикається, то вимикається. А однієї ночі та жінка опинилася на моєму ліжку. Сиділа в моїх ногах. Ліжко не просіло й нічого такого — вона була невагома. Жінка сиділа, а потім я моргнув, і вона зникла. Та я відчував запах її парфумів і чогось бридкого. Мідного наче кров. Це сталося приблизно два тижні тому.

Серце калатало, просто слухаючи. Я не могла уявити, як це бути так близько до тієї жінки, так близько до того, ким би вона не була.

— І ти залишився? — недовірливо запитала я. — Однаково залишився, навіть після всього побаченого?

— Я знаю. Та в мене на це свої причини.

— Твої причини безглузді, якими б вони не були.

Але Нік похитав головою.

— Це не так. — Його голос був дещо надірваним — це можна було почути, тільки якщо дуже уважно прислухатися. Які б причини там не були, він у них вірив. — Тобі не варто говорити про безглуздість. Ти прекрасно знаєш, що ми повернемося, тільки-но покінчимо з напоями.

Я роззявила рота, знаючи, що саме скажу. Нізащо. Я більше ніколи туди не повернуся. Забудь про гаманець та інші речі, й забудь про роботу. Забудь про Вів. Нізащо, бляха.

Та я не вимовила жодного слова, бо він мав рацію. Що б не відбувалося в «Присмерку», ми втекли в самий його розпал. І, чорт забирай, я хотіла знати, чим усе закінчилося.

Хотіла знати, який вигляд «Присмерк» мав зараз. Чи зникли привиди?

Я перехилила стакан і трохи ковтнула гарячого шоколаду. Збиті вершки ніжно й солодко огортали моє горло. Я ніяк не могла зіставити чоловіка поруч зі збитими вершками. Витерши рот, сказала:

— Я про тебе дещо гуглила.

Він не говорив, але я відчувала, як у повітрі зростає напруга між нами.

— Я мусила, — випалила. — Ти зупинився в мотелі, де я працюю. А ще в тебе пістолет поряд із ліжком.

— Це для захисту, — він розтулив свою вільну руку. — Та я навіть не схопив його, коли виходив із кімнати. Зараз він не зі мною. — Нік кинув на мене погляд. — Мене довго не було. Ти навіть не знаєш, як це мати справи у сраному минулому, які тиснуть на тебе і змушують повертатися до певного місця.

Як же він помилявся. Дуже помилявся.

— А я знаю, — продовжив він. — Думаю, ти знаєш, що зі мною сталося. Деякі можуть пережити щось таке, але врешті-решт рухатися далі. А я не зміг. Усі ці роки я був ніби відкритою раною. Наркотики, алкоголь — нічого не допомагало. Тож я думав повернуся, подивлюся на це місце як дорослий чоловік. Стикнуся з минулим. Я заїхав у «Присмерк» на одну ніч — одну ніч. І знаєш, що сталося?

— Що?

— Я спав, — один кутик його рота піднявся в усмішці, й на секунду я могла побачити того старшокласника з газет — симпатичного й порядного, готового до майбутнього. — Справді. Минули роки з того часу, коли я спав. Я — сова. Та я страждаю від безсоння так давно, що навіть не пам’ятаю, коли воно почалося. І тут я заїхав у «Присмерк» і проспав 11 годин поспіль. Ось так просто, — він клацнув пальцями, звук гучно рознісся по пікапу.

— У Феллі? — запитала я. — Там, де все це сталося? І це єдине місце, де ти можеш спати?

— Я теж не можу цього пояснити, — він виглянув із вікна. — Тут похований Елай. Тут похована моя мати. Я абсолютно впевнений, що більше ніде не мав дому. Можливо, це довбане місто найбільше схоже на дім.

Я мовчала, думала як Гезер казала: «Деяким подобається темрява. Вони знайомі з нею».

— Тому я залишився, — завершив Нік. — Заплатив Крісу кругленьку суму, і він полишив мене в спокої, коли переконався, що я не торгую і не займаюся іншим лайном. Просто сплю. Щоразу, як лягаю в тому мотелі, вдень чи вночі — засинаю. Хочеш знати, що я робив майже весь минулий місяць? Відсипався за своїх десять років.

— І коли однієї ночі ти прокинувся, на твоєму ліжку сиділа жінка.

— Сиділа, — підтвердив Нік. — І після цього я знову заснув. Звучить дивно, але так і було. Ось що зі мною робить це місце, а я і не проти. Мене не хвилюють ні звуки, ні запахи, ні незрозумілі жінки. Я сьогодні ж повертаюсь у «Присмерк», бо це єдине місце на світі, де я можу спати.

Я прикусила губу. У вивернутому нічному світі це все мало якийсь божевільний сенс.

— Я теж повертаюся, — зазначила я. — Як часто трапляється, у мене теж є лайно з минулого, що привело мене сюди. Моя тітка зникла із «Присмерку» в 1982 році, її тіла так ніколи й не знайшли. Я хочу дізнатися, що з нею сталося. Ось чому я тут.

Те, що Нік не був враженим, було ще одним свідченням химерності цієї ночі.

— Коли вона зникла, вона працювала в мотелі? Як ти?

— Так. Я приїхала у Фелл, щоб з’ясувати, що тут сталося, бо схоже ніхто цим більше не переймається. А власник якраз наймав на роботу в мотель. Тож я влаштувалася.

Він кивнув, наче усе сказане абсолютно нормальне.

— То була вона? У сукні?

Я похитала головою. Була впевнена на 99 %, проте все сталося так швидко.

— Не думаю, що то вона. Одяг не той, колір волосся не той, інша зачіска. Не думаю, що то Вів.

— Я бачив сукню, коли вона сиділа в моїй кімнаті, — розповідав Нік. — Це щось із сімдесятих років. Принаймні мені так здається. Тому вона надто стара, щоби бути твоєю тіткою. — М’яз на його вилицях смикнувся. — Та вона хтось. Це я знаю напевне. Вона хтось.

Я дивилася поперед себе на потворну стоянку. Сьогодні я бачила такі речі, які всі, кого я знала, назвали б неможливими. Але в темряві цього авто вони були справжні. Не просто справжні, а й зрозумілі. І їх, імовірно, можна було розв’язати, як і усі інші проблеми. Очі пекли, у грудях щеміло. Мені здавалося, що ніч буде недостатньо довгою, що годин не вистачить. Що я точно не зможу спати. Здавалося, що я ніколи знову не буду стомленою.

Вона хтось.

— Можемо почати із сукні, — сказала я. — Ми можемо з’ясувати, з якої ери такі сукні. Можемо подивитися на архіви місцевих газет. Вона померла — це ми точно знаємо. Правда ж? Не існує живих привидів, — я кинула на нього оком.

Нік спостерігав за мною. Він ковтнув кави і стенув плечима.

— Не знаю, але думаю, що ні.

— Що ж, вона могла померти у сімдесятих. У мотелі. Про це розповіли б у новинах. Якщо вона місцева, можливо, її сім’я досі тут. Можемо з ними поговорити, — я знову кинула на нього оком. — Можу я, якщо ти не хочеш. Хлопчик теж — він напевне помер у мотелі. Я не бачила, у чому він був одягнений, але якщо дитина померла в «Присмерку», це точно мало потрапити в новини.

— Я думав ти хотіла шукати тітку, — голос Ніка став таким ніжним.

У горлі запекло наче від кислоти.

— Я хочу, — відповіла. — Я це і роблю. Шукаю її. Бо думаю… — набрала повітря. — Думаю, що б не забрало ту жінку і хлопчика, могло забрати й Вів у ніч 1982 року. А це означає, що вона може бути з ними. — Я відхилилася на сидіння. Очі досі пекли, хоч вони і були сухими. — Вона може з’явитися наступною.

Цього було неможливо уникнути, але це і складно було усвідомити: бачити, як обличчя із газетних вирізок, гарненькі очі й широка усмішка дивляться на тебе із дверей мотелю. Чути кроки Вів так, як чула кроки тієї жінки. Побачити її на краю ліжка.

Ця думка була жахливою. І все ж.

І все ж.

Я тут саме для цього, хіба ні?

Вона хтось.

Я була в потрібному місці. І тепер час повертатися.

Лише коли ми заїхали на стоянку, я згадала про ще одного мешканця. Джеймс Марч, чиє ім’я було записано в журналі.

Світло знову горіло, включно із вивіскою, що розповідала про «Присмерк» усім на шосе Номер Шість. Слабке і бліде світло в темряві повернулось і над коридором. На телефоні годинник показував 01:23.

Ми з Ніком вийшли з пікапа й зупинилися на стоянці. «Присмерк» мав такий вигляд, як і будь-який нормальний мотель, але ми обоє знали, що він таким не був. Він просто… мабуть, спав. Дрімав. «Заходь, — здавалося, промовляла будівля своїми лампами, які постійно вмикаються і вимикаються, своєю блакитно-жовтою неоновою життєрадісністю. — Поспи. Відпочинь, поки сонце ще не встало. І як побачиш, що хтось сидить на краю ліжка — не звертай уваги. Це один із моїх секретів. І я не збираюся його розповідати».

В усіх кімнатах було темно. Вивіска над дверима рецепції працювала, всередині кабінету теж світилося, але це все.

— Кімната 103, — кинула я Ніку.

Він обійшов машину, легенько закутавшись у сорочку. Я знову пригадала, що він не мав на собі куртки.

— В сенсі? — запитав він.

— Чоловік у кімнаті 103, — пояснила я. — Принаймні був до того, як почався переполох.

Нік простежив за моїм поглядом до кімнати, що, як і решта, була темною.

— Гм, — він попрямував до дверей.

— Ми не можемо непокоїти його посеред ночі, — гукнула я, намагаючись його наздогнати.

— Якщо він чув це лайно, то його вже й так потурбували, — відповів Нік.

— Думаєш він міг спокійно проспати? — я запитала.

— І гадки не маю, — мовив Нік. — Запитаю в нього самого.

Але ніхто не відповів на стукіт у двері. Світло теж не ввімкнули. Натомість Нік сильніше загрюкав у двері, й вони прочинилися ніби їх ніхто і не замикав.

Я поглянула на Ніка, що стояв у пітьмі відчинених дверей. Він нахмурився і сказав:

— Стій тут, — і повільно зайшов усередину. — Агов? — чула, як він кричав.

За хвилину хлопець знову вийшов.

— Там нікого немає. І не здається, ніби там хтось взагалі був. Ліжко заправлено, усе інше має незайманий вигляд.

— Його ім’я в журналі, — сумнівалася я. — Можливо, він поїхав.

Нік вийшов у коридор і поглянув на стоянку, де стояли тільки наші дві машини.

— На чому він приїхав?

Я почала пригадувати: був автомобіль. Мав бути. Але я пам’ятала, як під’їжджала до рецепції та зрозуміла, що в кабінеті ввімкнено світло, а сам він порожній. Я ще й подумала, як це дивно. Тоді я подивилася на автостоянку й побачила свою машину разом із пікапом Ніка. Просто, як зараз.

Я розвернулася і пройшла коридором до рецепції. Двері незамкнено, а всередині горить світло. Він мав такий самий вигляд, як я його залишила, моя сумка досі лежала поруч зі столом на підлозі. Вдихнувши, я зайшла до кімнати в пошуках сигаретного запаху. Його не було.

Нік зайшов, коли я підійшла до столу. У журналі, який я розгорнула на сьогоднішній сторінці, знайшла ім’я: Джеймс Марч, кімната 103. Я не впізнала той темний і кострубатий почерк. Обійшла навколо й висунула шухляду з ключами. Перебравши їх, помітила: окрім ключа Ніка від кімнати 210, усі інші були на місці. Навіть від номеру 103.

Піднявши за шкіряний брелок, я простягнула ключ Ніку.

— Він міг сам його покласти, — пояснив Нік. — Дверей ніхто не замикав, як і шухляду.

— У нього не було машини, — відповіла я.

— Який вигляд він мав? Ти його реєструвала?

— Не знаю і ні.

— Хто ж тоді? — запитав він.

— Кабінет був порожнім, коли я сюди приїхала, — відповіла я. — Було відчинено, світло ввімкнене, а його ім’я в журналі. Це все, що я знаю.

Нік потягнув до себе журнал і поглянув на написане ім’я.

— Джеймс Марч, — прочитав хлопець. — Якщо він не тут, то де ж він?

Фелл, штат Нью-Йорк. Жовтень, 1982 рік

Вів

На узбіччі Норт-Едж-роуд, поруч із поворотом на автостраду, стояла забігайлівка під назвою «Розворот». Це були околиці, де ночували водії і далекобійники, де розташовувався заклад, відчинений до півночі.

Невишуканий, і кава не надто смачна, але Вів не зважала. Тут вона могла поїсти за три долари, а ще тут були люди — справжні люди, які знали одне одного, які іноді сідали разом і розмовляли. Вона вже й забула, як це — бути серед людей, що не просто проїжджають повз.

Сьогодні ввечері дівчина сиділа за своїм столиком і напружено чекала. Вів мала із собою блокнот і ручку, а також манільську теку, набиту різними паперами. Провівши тиждень, збираючи все це, вона хотіла нарешті з’ясувати чи не змарнувала свій час.

Ти не зможеш.

Ні, зможеш.

Назвати цю роботу кролячою норою — нічого не сказати. Відтоді, як її сусідка Дженні розповіла про Кеті Колдвелл і Вікторію Лі, Вів аж свербіло про все дізнатися. Це було схоже на звичайне зацікавлення, змішане з чимось зловісним і таємничим, та Вів знала — це щось більше. Мета. Щось, що вона просто мусила дізнатися.

Щодня дівчина рано виходила з квартири і йшла до центральної бібліотеки Фелла, де копирсалася у старих газетах. Знайти статті про Кеті й Вікторію виявилося нескладно; їхнє вбивство наробило чимало галасу. Через тиждень кожна із них зникла з перших шпальт газет Fell Daily, а після цього треба було шукати свіжу інформацію — її стало значно менше — на останніх сторінках із заголовками на кшталт «ПОЛІЦІЯ ВСЕ ЩЕ НЕ ЗРОЗУМІЛА» та «ЛИШАЮТЬСЯ ЗАПИТАННЯ».

Офіціантка налила Вів ще кави, і та занепокоєно поглянула на двері. Альма Трент казала, що невдовзі прийде.

І прийшла. З’явилися у дверях п’ять хвилин потому, одягнена у свою уніформу, ввічливо киваючи офіціантці.

— Як справи, Лоро?

— Непогано, — відповіла дівчина. — Я не бачила тебе тут цілу вічність.

— Не треба було мені дзвонити, — серйозно заявила Альма. — Та я не відмовлюся від філіжанки кави. — Вона ковзнула за стіл навпроти Вів. — Привіт, Вівіан.

Співрозмовниця кивнула. Її долоні спітніли, але Вів однаково була сповнена рішучості не бути мовчазною ідіоткою, яку Альма бачила раніше.

— Дякую, що прийшла, — мовила Вів.

— Ти ж сказала, що в тебе для мене є щось цікавеньке. — Альма поглянула на свій годинник. — У мене зміна через сорок п’ять хвилин, якщо не помиляюсь, у тебе теж.

Вів випрямилася. На ній сьогодні була квіткова блуза, поверх якої вона вдягнула жовтий светр. Вона хотіла одягнути темніші кольори, щоб мати серйозніший вигляд, та жовтий був надто привабливим.

— Я хотіла дещо обговорити з тобою. Думаю, це може тобі допомогти.

— Гаразд, — ввічливо промовила Альма, приймаючи каву із рук офіціантки й розмішуючи цукор.

— Це про Кеті Колдвелл і Вікторію Лі.

Альма завмерла.

Вів розгорнула свою теку.

— Ну, не лише про них. Це… просто послухай, гаразд?

— Вівіан, — голос Альми поніжнішав. — Я лише чергова офіцерка. Я не працюю над розслідуваннями вбивств.

— Просто послухай, — повторила Вів і, мабуть, у її голосі з’явилося щось переконливе, майже тривожне, тому що Альма замовкла й кивнула.

— Кеті Колдвелл убили в грудні 1982 року, — почала Вів. — Їй був 21 рік. Вона працювала секретаркою в стоматології. Була одружена й мала шестимісячного сина. Її чоловік служив у армії.

Вона вже знала всі ці речі. Переповідала їх так, наче це були факти з її життя. Альма кивнула.

— Я пам’ятаю.

— Одного дня вона пішла на роботу й залишила сина з нянею. Подзвонила няні о п’ятій і повідомила тій, що заїде за продуктами дорогою додому, тому запізниться на п’ятнадцять хвилин. О пів на шосту няня зателефонувала до її матері й запитала, що їй робити, бо Кеті досі не повернулася додому. Мати сказала, щоб та почекала ще годину, а потім повідомила поліцію. Отож о сьомій тридцять няня їм і зателефонувала. — Вів поглянула на Альму, а потім продовжила. — Поліція розшукувала жінку три дні. Її тіло виявили під естакадою. Вона була оголена, а на шиї знайдено три удари від ножа. Глибокі колоті рани. Вони гадають, що вбивця намагався перерізати їй артерію. Йому вдалося.

— Вівіан, люба, — прошепотіла Альма. — Може, не варто…

— Просто слухай. — Вона повинна була поділитися.

Це нуртувало в її голові вже кілька днів, дівчина занотовувала усі думки у своєму блокноті. Альма притихла, а Вів дістала намальовану від руки мапу зі своєї теки.

— У статті зазначили, що Кеті зазвичай ходила до цього продуктового магазину. — Вона вказала на місце на мапі, що було на півдорозі між хрестиком — роботою Кеті — й іншим хрестиком — її домом. — Тієї ночі ніхто її там не бачив. Авто знайшли за містом, запаркованим біля торгового центру, тож існувала теорія, що вона натомість поїхала на шопінг. Але це було зовсім не схоже на Кеті. Розумієш, усе сходиться. Бо він кинув її на естакаді, ось тут, — вказала на ще один хрестик, — а потім завіз їй машину до торгового центру, розташованого за десять хвилин звідти. Навіть якщо її машину знайшли на тому місці, це не означає, що Кеті була там.

— Я зрозуміла, — нарешті мовила Альма. — Тобі подобається гратися в детектива-любителя.

Слова боляче різонули. Гратися в детектива-любителя. Вів так не здавалося.

— Я веду до того, що… — та Альма продовжувала говорити.

— Я знаю таких людей. Вони телефонують у відділок зі своїми теоріями. Особливо про Кеті. Людям не подобається, що ця справа нерозкрита. Їм здається, що її вбивця десь на волі.

— Бо так воно і є, — відповіла Вів.

Альма похитала головою.

— Я не працювала над цією справою, але тоді вже була на службі. Нас усіх проінформували. Усі зачіпки перевірили.

Вів зрозуміла, що втрачає увагу співрозмовниці.

— Вислухай мене лише цього разу, — прохала вона. — Поки ти не пішла на зміну. І після цього ти ніколи більше про мене не почуєш.

Альма зітхнула.

— Сподіваюся, що почую, ти мені подобаєшся, — сказала вона. — Ти здаєшся мені кмітливою дівчинкою. Добре, я вип’ю каву й послухаю. Продовжуй.

Вів видихнула.

— Існувала така теорія про Кеті. В одній із її шин виявили залатаний прокол. Тож вбивця міг проколоти її шину, а потім викрасти дівчину, зупинившись, щоб допомогти. Та в статті йшлося, що визначити, коли було зроблено ремонт проколу, неможливо. — Вона прогорнула сторінку до іншої, з акуратно зробленими написами. — У телефонному довіднику Фелла я знайшла номери всіх автомайстерень. Жодна з них не мала записів про ремонт шини Кеті. Та це сталося два роки тому, можливо, що дівчина все-таки приїжджала, але записи загубилися.

Запанувала тиша, Вів підвела очі й побачила, що Альма дивиться просто на неї.

— Ти дзвонила в автомайстерні, — це не було запитанням.

Вів знизила плечима, наче це не так уже й складно. Вона не збиралася визнавати, що вони тричі кидали слухавку.

— Я просто поставила кілька запитань. Ще річ у тому, що після удару ножем у шию Кеті втратила б чимало крові. Літри. А в статтях не вказано про ріки крові під естакадою.

Альма звела брови.

— То ти вважаєш, що її вбили в іншому місці.

— Я переглянула прогнози погоди, — додала Вів, не звертаючи уваги на сухий тон поліціянтки. — Наступного дня після зникнення Кеті була гроза з проливним дощем. Тож він міг убити її десь надворі, а дощ змив би всю кров. — Вона запустила руку у своє нещодавно коротко підстрижене волосся. — Якщо ти збирався когось убити і знав про наслідки, то де б ти це зробив? Точно, не на естакаді. Там постійно проїжджають машини. Я думаю, біля струмка. — Вів указала на струмок на мапі, що протікав за 200 метрів від місця вбивства. — У жодній статті не вказано про перевірку струмка. Або чи була на Кеті багнюка. Та закладаюся, що це є в поліційних звітах. Чи Кеті була в багнюці.

— Ти перевірила і прогноз погоди?

— Авжеж, — відповіла Вів. — Усе є в бібліотеці, — вона знову перегорнула сторінку свого записника. — Особисто я думаю, що прокол шини — збіг. Якщо він не викрав її на дорозі або в продуктовому, то залишається іще одне місце, — Вів знову показала хрестик на мапі. — Після роботи. Він підстеріг її, коли вона сідала в машину.

Альма ковтнула кави. Здавалося, вона починала втягуватися.

— Звісно, це всього лише теорія. Та поки що ти не розповіла мені нічого, чого б я вже не знала, або чого б я не змогла знайти в робочих записах.

— Вікторія Лі, — продовжила Вів, ігноруючи Альму й перегортаючи ще одну сторінку, витягаючи ще одну мапу. — Їй було вісімнадцять, у статті йшлося, що вона мала «багато залицяльників». Це означає, що всі вважали її хвойдою, так?

Альма стиснула губи і промовчала.

— Означає, — відповіла Вів сама собі. — У Вікторії був хлопець, із яким вона то розходилася, то сходилася. Вони постійно сварилися. Дівчина також сварилася з батьками, вчителями. Ще у неї був брат, який втік із дому й ніколи більше не повернувся.

Це все, що Вів знайшла про Вікторію. У газетах про неї писали значно менше, ніж про симпатичну, зразкову молоду матір Кеті. Зрештою, вбивцю Вікторії заарештували. І, порівнюючи з Кеті, Вікторія немовби заслужила на смерть.

— Серпень 1981 року, — Альма перебила роздуми Вів. — Я добре пам’ятаю той день.

Вів глянула на неї і кивнула.

— Вікторія любила бігати. Вона вийшла з дому тут, — хрестик на мапі, — і прямувала до доріжки тут. — Ще один хрестик. — Вона не повернулася додому. Батьки не заявили про її зникнення аж до вечора наступного дня. Вони казали, що Вікторія часто ходила гуляти без попередження. Тож батьки й вирішили, що вона зустрілася зі своїми друзями.

— Ми довго крутилися на місці, — визнала Альма. — Батьки були впевнені, що їхня дочка десь розважалася. Тож ми почали звідти: опитували всіх її друзів, намагаючись зрозуміти, у кого вдома вона була. Ми витратили на це цілий день до того, як зрозуміли, що батьки лише зробили припущення, а тим часом Вікторія була зовсім не на вечірці. Ми мусили повернутися до того, коли її бачили востаннє, тобто до бігової доріжки.

Вів нахилилася вперед. У газетах цього не повідомляли, жодного вищезазначеного факту.

— У статті зазначили, що поліція використовувала пошукових собак.

— Так і було. Ми дали їм футболку, і вони знайшли дівчинку. Вона була в кущах за шість метрів від бігової доріжки. — Альма моргнула й відвернулася, стискаючи чашку з кавою. — Коронери визначили, що вона майже весь час була мертва. Тільки-но дійшла до доріжки, він одразу її вбив і викинув. А вона просто лежала, поки всі інші навколо клеїли дурнів.

Хвилину вони мовчали.

— То справді був її хлопець? — запитала Вів.

— Авжеж, — відповіла Альма. — Вони сильно посварилися. Вікторія весь час йому дорікала, і він назвав її сукою. Було з десяток свідків. Після цього Вікторія пішла додому й посварилася із батьками теж. Її хлопець Чарлі не підтвердив своє алібі. Він сказав, що після сварки пішов додому, але його матір заявила, що він прийшов на годину пізніше, ніж зізнався до того. Вдосталь часу, щоб убити Вікторію. Він не зміг розповісти, де був. Зрештою, хлопець намагався стверджувати, що провів ту годину з іншою дівчиною, але він не зміг назвати ім’я чи вказати на неї. Усе мало дуже сумнівний вигляд, тому його визнали винним. — Вона нахмурилася. — Чому тебе цікавить Вікторія? Це ж не Кеті. Справа закрита.

Вів стукала пальцями по записнику. Вона сама не могла пояснити. У газетах справа представлена достатньо очевидною. Та слова, які сказала Дженні: «Ніяких бігових доріжок». Мудрість однієї дівчини іншій. Ніби це могло повторитися.

— Їхні вбивства поруч, — мовила вона до Альми. — Кеті в грудні 1980 року, Вікторія в серпні 1981 року. Обидві дівчини вбито у Феллі менш ніж за рік. Може, то все-таки не справа рук Чарлі.

Це викликало в Альми усмішку — добру, але все ж трохи співчутливу.

— Люба, це поліції та суду вирішувати. Вони вже виконали свою роботу.

Суд. Чи була стенограма судового процесу? Вів задумалася. Як би вона могла її дістати?

— Справу ніби незавершено, — продовжила Вів, хоч і розуміла, що звучало непереконливо. — Чому бігова доріжка? Чому саме там? Він її знав. Міг убити будь-де. Міг подзвонити й виманити її в усамітнене місце, сказати, що хотів би попросити вибачення абощо. І вона пішла б. Натомість він вбив там, де будь-хто міг йти повз.

— Хтозна, — лише відповіла Альма. — Там часто ходили, але в той день дощило. Він був розлючений і нерозважливий. Убив її швидко, кинув у кущі й пішов додому. Ти молода, Вівіан, а це стара історія. Повір мені. — Вона поставила порожню чашку на стіл і промовила лагідним голосом: — Ти хороша дівчинка, але не готова до таких речей. Не розумію, чому ти думаєш, що це пов’язано з Кеті. Ти ж до цього ведеш?

Вів не могла сказати. Можливо, тому що обидві історії використовували як застереження. Не будь, як вона. Не закінчи, як вона. Це було передчуття. І це дурість, бо вона всього лише нетямуща дівчинка, а не поліціянтка чи суддя. Вів некомпетентна.

Та вона була потенційною жертвою. А це вже її компетенція.

— Скоєно не два вбивства, — заявила Вів. — А три.

Вона дістала вирізку зі своєї теки й поклала її навпроти Альми. «Сім’я досі шукає вбивцю своєї доньки», — йшлося у заголовку.

— Бетті Грем теж убили, — продовжила Вів.

Альма поглянула на статтю і вперше вираз її обличчя спохмурнів.

— Я не збираюся говорити про Бетті Грем, — відрізала вона. — Я взагалі не повинна з тобою говорити.

Ось чому вона взагалі почала це розслідування. Це було найважливішим. Вів цікавилася лише жінкою у квітковій сукні. І тепер вона знала — це Бетті Грем.

— Убивство Бетті не розкрили, — тиснула Вів. — До Кеті. У листопаді 1978 року.

Альма опустила голову. Похитала головою.

— Ось до чого ти вела, чи не так? Тепер я зрозуміла. Ти почула про Бетті, і де кинули її тіло. Ось із чого все почалося.

— Вчителька, — мовила Вів. — Вбито й кинуто. У статті написано, що над її тілом «здійснили наругу». Що це означає? Зґвалтування? Про Кеті такого не написано.

— Вівіан, так не можна. Говорити на такі теми ненормально. Така гарненька дівчинка, як ти, має думати про…

— Вечірки? Хлопців? Кіно? Закладаюся, Кеті й Вікторія теж думали про такі речі. Можливо, навіть і Бетті, — дівчина торкнулася статті, що лежала між ними. — Її тіло залишили на території мотелю.

Голос Альми був здавленим.

— Тоді там іще не стояв мотель. Ще ні.

— Ні, тоді йшло будівництво. Він убив її та викинув тіло в купу бруду на будмайданчику.

— Це було так давно.

Можливо, але Бетті досі там. Вона досі в «Присмерку». Я бачила її, тому що вона ніколи не покидала це місце.

Бетті досі там, і вона веліла мені тікати.

Бетті було двадцять чотири. Незаміжня, не мала хлопця, ворогів, жодних шкідливих звичок. Зникла з власного будинку посеред дня в суботу, і більше ніхто не бачив її живою. Батьки Бетті досі її оплакували, усе ще шукали. «Ми просто хочемо знати, хто міг таке зробити, — цитували в статті батька Бетті. — Ми не розуміємо. Думаю, це нам однаково не допоможе. Але ми просто хочемо знати».

На фото Бетті — жінка, яку вона бачила в «Присмерку». Її волосся зібрано позаду й на обличчі усмішка, та це була вона.

— Що означає «здійснили наругу»? — повторила Вів.

Альма похитала головою.

— Облиш це, люба. Це страшні речі. Вони не принесуть тобі жодної користі.

— Ці страшні речі — справжні, — її нудило від тих статей у бібліотеці. Вона йшла додому й беззвучно ридала на своєму ліжку, схлипуючи, ніби утоплениця, думаючи про жінку у квітковій сукні, яка не могла покинути те місце, де викинули її тіло. — Послухай, — знову мовила Вів до Альми. Вони обидві на десять хвилин запізнювалися на зміну. — Останньою Бетті живою бачила її сусідка, що помітила продавця, який стукав у двері. Вона відчинила двері й пустила його всередину. — Її кров так сильно стугоніла в скронях, що Вів чула відлуння свого голосу. — До мотелю приїжджає один комівояжер. Він щоразу використовує фальшиві імена.

Альма на хвилину завмерла, поки роздумувала над цим — та лише на хвилину.

— То ти бачила комівояжера й вирішила, що він може бути убивцею Бетті?

— Продавець, що приїжджає в «Присмерк», де залишили її тіло. І не каже, хто він насправді.

— Гаразд. — Альма поглянула на годинник. — Ось, що я тобі скажу: знайди мені щось, що завгодно, за що можна зачепитися, а решту я дізнаюся сама. Чорт забирай, однаково всім срати, чим я займаюся на своїй зміні. Спробуй дізнатися ім’я, марку, модель, номер машини, компанію, де він працює, будь-що. Розговори його трохи. Будь ввічливою, але обережною. Ти гарненька дівчина, складно знайти таких привабливих, як ти.

— Я знаю. — Тепер вона це знала.

— Тоді гаразд, домовилися. Мені час на роботу. Побачимося пізніше, Вівіан. Якщо нічого не вийде — облиш це. Якщо не заради себе, то заради мене.

Вів кивнула, хоч і знала, що ніколи не облишить. Тепер це проникло в її кров. Вона зібрала свої папери, записник і пішла на роботу.

На рецепції знову нікого не було, хоч світло горіло і двері були відчинені. Вона одягла свій жилет і сіла за стіл.

Наступного разу, як прийде цей чоловік, дізнайся щось.

Вона не розповіла Альмі про привидів. Про жінку у квітковій сукні. Про те, що коли продавець заїхав, мотель прокинувся і став нічним жахіттям.

Ніби «Присмерк» зовсім його не злюбив.

Наступного разу, як прийде цей чоловік дізнайся щось.

Тікай.

Можливо, це все дурниці. Напевне вона просто дурепа, яка не розуміла, про що говорить.

— Бетті? — прозвучав її голос у тиші.

Відповіді не було. Але вдихнувши повітря, вона відчула слабкий запах сигаретного диму.

Що означає «здійснили наругу»?

Чоловік у машині, його рука на її стегні.

Що означає «здійснили наругу»?

Дізнайся щось.

Бетті, за нею Кеті, за нею Вікторія.

За останні кілька років у Феллі вбили трьох жінок. Їхні тіла викинули як сміття. Навіть якщо одну справу розкрили, залишалися ще дві, у яких вбивця досі на волі. Продавець був її єдиною зачіпкою, єдине, з чого можна було розпочати.

Та була проблема: вона не знала, коли чоловік знову повернеться. Вів мала стирчати тут так довго, поки він не вирішить навідатися. Якщо це взагалі коли-небудь станеться.

Раніше, чоловік не лишив жодних натяків, ким був. Окрім…

Вів замислилися й усміхнулася.

Можливо, їй не потрібно було тут стирчати.

Фелл, штат Нью-Йорк. Листопад 2017 року

Карлі

Я завжди любила бібліотеки. Я була тією самою дівчинкою, яка щотижня повністю забивала свій читацький квиток, починаючи із «Гобіта» й «Відьми з озера Чорної птахи»¹¹ тощо. Я могла згаяти годину, занурившись у невідому мені частину десяткової системи Дьюї¹², досліджуючи її. Комп’ютери, картотеки, мікрофіші завжди були моїми найбільшими друзями.

Тож центральна бібліотека Фелла одразу виявилася мені знайомою. Вона розташовувалася посеред центру міста у великій будівлі, що мала б мати престижний вигляд, зважаючи на штучний мармур і колони. Та всередині це було величезне запліснявіле приміщення з високими вікнами і відкритими сходами на другий поверх. Оминувши стійку реєстрації, я прямувала глибше і глибше, намагаючись здогадатися, де могла бути кімната медіаархіву. Пройшла повз кількох пенсіонерів, тридцятирічну жінку, що вочевидь невтомно готувалася до іспиту, кілька студентів мого віку, які, ймовірно, ходили до маленького коледжу Фелла. Вони напевно припускали, що я теж одна із них, оскільки на мені були джинси, шнуровані чобітки й светр під короткою курткою, а волосся, як завжди, зібрано у хвіст.

Я поправила свою сумку й попрямувала до стелажів. Дальня частина бібліотеки розміщувалася далеко від вікон, мала безліч безлюдних куточків, а ще була приємно запиленою і тьмяною. Атмосфера ідеально пасувала до моєї виснаженості, оскільки то була четверта година дня — середина ночі для мене. Я мусила піднятися з ліжка, щоб дістатися бібліотеки, поки вона ще була відчинена. Мені забракло духу будити Гейзер і тягнути її із собою, адже вона так рідко спала.

Довелося йти наверх, щоб знайти потрібне місце, але це справді була найдальша частина бібліотеки: скляні двері зі словами «АРХІВИ ФЕЛЛА». Усередині виявилося достатньо місця для мене — лише для мене, кількох комп’ютерних терміналів, низки довгих столів і шаф із книгами й журналами. Я навіть не звернулася до бібліотекаря, а просто собі сіла.

За двадцять хвилин розібравшись з архівною системою, настав час дізнатися про Фелл.

Почала з очевидних запитів: «Вів Ділейні», «Вів Ділейні зникнення», «мотель “Присмерк”». У мене всього було дві статті, ті два клаптики, які я знайшла в маминих речах, а от у базі даних Фелла була одна стаття, що містила вже мені відому інформацію, і ще одна під назвою «ХТО ТАКА ВІВІАН ДІЛЕЙНІ? Зникнення місцевої дівчини лишає багато запитань». Я ввела номер своєї кредитної картки й натиснула «Роздрукувати».

Пошук про мотель «Присмерк» видав різні результати. Спочатку я звузила параметр пошуку до 1980—1983-х років, але не отримала багато влучань, тому спробувала розширити роки, а потім цілковито видалила параметри. Зрештою одержала хронологічну історію мотелю «Присмерку» в окремих уривках і фрагментах.

Його побудували 1978 року на земельній ділянці, яку називали «Коттон Ленд», тому що до продажу вона належала фермеру на ім’я Коттон. Відчинився мотель на початку 1979 року — ще взимку, до початку туристичного сезону. Відкриттю не надали особливого розголосу, була лише одна фотографія, зроблена одразу за вивіскою, на узбіччі шосе Номер Шість. Попереду стояла жінка, чоловік, що поклали руки на плечі маленького хлопчика. В описі було зазначено: Дженіс і Карл Макнамара зі своїм сином Крістофером стоять перед своїм новим мотелем під назвою «Присмерк». Мотель офіційно відчинений: пропонує відвідувачам басейн, кабельне ТБ і кімнату за двадцять доларів за ніч.

Я придивилася і впізнала Кріса, депресивного чоловіка, що найняв мене. «Чесно, ненавиджу це місце. Намагаюся не приходити сюди. Кожен спогад про мотель наганяє смуту».

Я дивилася на фото ще хвилину. «Присмерк» того дня 1979 року мав такий самий вигляд, як і минулої ночі, коли я працювала, — ті самі двері, світильники, та сама вивіска. Винятком був лиш одяг людей на знімку — великий комірець Карла, ситцева сорочка Кріса і джинси Дженіс із надвисокою талією — хоч він і однаково повертався в моду; я ніби жила в цій фотографії. Навіть вивіска на дверях рецепції за плечима Карла була та сама, яку я бачила кожної ночі. Стоянка порожня, на фоні темні й високі дерева. У цій впізнаваності було щось моторошне й водночас заспокійливе, наче Карл і Дженіс ніколи не помирали, наче Кріс не виріс нещасним і не мріяв про те, щоб мотелю ніколи не існувало. Наче жінка у квітковій сукні могла відчинити одні з дверей кімнат, підійти до поруччя, привітно запитуючи, коли відкриють басейн.

Роздрукувавши фото, я перейшла до інших згадок. Справи мотелю навіть спочатку йшли погано. У грудні 1979 року там знайшли марихуану, в лютому 1980 — дівчину-втікачку з її хлопцем.

Я прогорнула вниз до статті, яка вийшла в липні 1980 року й завмерла.

«ХЛОПЧИК ПОМИРАЄ У БАСЕЙНІ. ТРАГІЧНИЙ НЕЩАСНИЙ ВИПАДОК», — ішлося в заголовку. Новину сховали на останній сторінці газети від 13 липня 1980 року, два абзаци в рубриці «Місцеві новини». Вільям Дендрідж — дев’ятирічний Біллі зупинився в мотелі «Присмерк» із батьками — вони прямували до Флориди — коли він вдарився головою об край басейну. Він пролежав у лікарні чотири дні, поки його мозок повільно розбухав і відмирав, перш ніж хлопчик нарешті помер. Батьки відмовилися розмовляти із пресою. Коли в Дженіс Макнамари запитали, чи після інциденту наймуть рятувальника, вона відповіла: «Ні. Думаю, ми просто зачинимо басейн».

Я втупилася в монітор, очі вже пересихали. Хлопчик — я його бачила. Як він сидів на другому поверсі, тримаючи руки на поруччі й нахиляючись уперед. Бачила, як він тікав.

То він. І тепер я знала, хто це.

— Перепрошую, — почувся голос за плечем. — Це ваше?

Я обернулася й побачила хлопця, що простягав мені стос паперів. Він був приблизно мого віку, мав трохи задовге м’яке золотисто-каштанове волосся й карі очі. Одягнений у чорний светр і джинси, а за ним, на столі, виднілися куртка й наплічник. Я навіть не чула, як він увійшов.

Поглянула на папери в його руках. То були статті, які я роздрукувала, — напевно, вони лежали в принтері в іншому кінці кімнати. Зверху виднівся заголовок «ХТО ТАКА ВІВІАН ДІЛЕЙНІ?»

— Дякую, — мовила, простягаючи руку.

— Дізналася? — запитав він. Голос хлопця був стишений, але не зовсім шепіт. Звісно, це бібліотека, але досі ми були одні в кімнаті.

— Дізналася що? — перепитала я.

Він вказав на заголовок.

— Хто така Вівіан Ділейні? — пояснив юнак. — Мушу визнати, мені й самому цікаво.

Я знову поглянула на нього. Зрозуміла, що відвикла бачити хлопців за денного світла. Намагалася пригадати, як люди — не я чи Гезер — говорили одне з одним посеред білого дня.

— Вона зникла у 1982 році, — розповіла я йому. — Більше її ніхто не бачив.

— Дідько, — відповів хлопець. — Вона зникла з Фелла?

— Із мотелю «Присмерк». Вона там працювала на нічній зміні.

— Я знаю це місце. — Він підсунув крісло й сів поруч зі мною, а тоді ніби отямився.

— Мене звати Каллум Макрей, до речі, — представився юнак, простягнувши руку.

— Карлі, — відповіла, простягнувши свою у відповідь.

Тепер, коли я порівнялася з ним, помітила його чіткі риси обличчя: темно-карі очі під симетричними бровами, ідеальний ніс і вилиці, гарне підборіддя. Щось у ньому випромінювало статус — можливо, светр, який був далеко не дешевим й ідеально сидів на ньому. Чи те, як легко він перехопив ініціативу й нахилився до мене, ніби це було його право. Чи приємний запах, ніби день чи два тому він скористався дорогим одеколоном і тепер його аромат ледь відчутно ширяв у повітрі. Непоганий набір, він навіть мені усміхнувся, та я однаково не втрачала пильності. Я вчилася в коледжі, і цей хлопець зайшов на кілька сантиметрів надто далеко в мій особистий простір. Якби цей хлопець виявився збоченцем, я без проблем влаштувала би сцену.

— Вибач, — його тон не свідчив про те, що йому шкода. — Я заважаю. Та я такий ґік, коли справа доходить до історії Фелла. Ти із ККО? Працюєш над якимось проєктом?

На секунду я відчула себе дуже втомленою і розгубленою.

— Що таке ККО?

Каллум знову усміхнувся — ширше.

— Гадаю, ти все-таки не студентка. Це Коледж класичної освіти.

Ох, точно.

— Ні, я не вчусь там. А ти?

— Не зовсім, — сказав Каллум. — Хоча. Моя мама професорка, тож формально я ходжу туди безплатно. Вони мають таку пільгу для своїх професорів. Я намагаюся не пропускати заняття, але, чесно кажучи, мені не дуже вдається. — Він знизав плечима. — Там нудно, принаймні мені. Це більш цікаво. — Хлопець постукав по моїм паперам. — Було тупо запитувати про проєкт, оскільки ти переглядаєш газети Фелла за 1982 рік, а не Чосера чи що. Я був просто здивований побачити тут когось. Зазвичай лише я зависаю в цій кімнаті.

Я озирнулася.

— Ти зависаєш серед архівів?

— Звучить дивно, я знаю. Та вони не оцифрували Fell Daily до 2014 року. Думаю, ти це знаєш, раз ти тут. Старих випусків онлайн не знайдеш.

— Знаю.

Власне, це була значна причина цієї подорожі. Я хотіла приїхати до Фелла, аби почитати архіви. Уже ніби минуло сто років відтоді, коли я була напівнормальною дівчинкою з Іллінойсу, яка вибирала дивну літературу й тримала скелет у сімейній шафі.

— Колись у Феллі виходило ще дві газети, — продовжив Каллум. Його обличчя засяяло, і я знала, що б це не було, він у своїй стихії. — The Fell Gazette і Upstate New York Journal. Перша була щоденною, а друга — щотижневою. Gazette припинила роботу в 1980 році, а Journal у 1944 році. Жодна з них неоцифрована, та в них повно матеріалів. Багато їхніх випусків немає навіть у мікрофішах. Хочеш вір, а хочеш ні, але їх можна знайти лише на полицях у паперовому вигляді. Я знаю, що геть уже набрид тобі, та я зараз дійду до суті, обіцяю. — Хлопець знову всміхнувся, і я відчула, як на устах сяє власна усмішка. — Бібліотека не має бюджету на проєкт оцифрування. І коли я про це почув, вирішив зробити це сам. Як волонтер.

Я звела брови.

— Ого. Ти приходиш сюди щодня й оцифровуєш папери? І тобі за це не платять?

— Так, у мене є дозвіл. Бібліотеці це коштувало лиш новий сканер і дозвіл користуватися комп’ютером. Бібліотекарі знають мою маму, тому що вона професорка в коледжі. І вони знають про моє бажання допомогти. Тож я тут.

— Але навіщо? — запитала я. — Хіба ти не маєш вчитися чи щось таке? — всередині мені було соромно, тому що я звучала як мама. — Я не мала на увазі те, що сказала. Просто, якщо тобі подобаються такі речі, то ти міг би вивчати журналістику. Або влаштуватися в якусь газету.

— Міг би, — визнав Каллум, — але тоді мені б довелося писати те, що мені накажуть, а не те, що я хотів би.

Я зітхнула й поправила окуляри на переніссі.

— Взагалі-то, я розумію.

— Я так і думав, тому що ти теж тут. Самотня, серед архівів, просто як я, — він нахилився. — Це Фелл. Ти знала, коли копали стоянку для супермаркету «Сав-Март» на Меллер-стріт, знайшли шість тіл? Усі виявилися дітьми, яким по 200 років. То сталося в 1991 році. І це була не могила — а просто яма із шістьма дітьми, мертвими від тифу. Без трун. Хтось просто викопав діру і скинув туди їхні тіла.

— Господи боже, — відповіла я. — Вони всі рідні?

Каллум підніс вгору пальця.

— Ні, — мовив він, насолоджуючись паузою. — Не рідня. Та всі європейці. То що сталося? Якщо був спалах тифу, то записів про це немає. У Феллі є могили, датовані 1756 роком, серед них є і європейські поселенці. То чому діти не поховані на кладовищі? Хто кинув їх у яму і втік? Ніхто не знає. Я знайшов цю історію в Journal, коли оцифровував минулого тижня. Вони написали лише сухі факти. Це божевілля. Просто «хтось знайшов тіла шістьох дітей, і ніхто не знає, чому вони там. А ще цього тижня дощитиме». Це я про Фелл.

— Так, розумію, про що ти, — відповіла я.

— Ти не місцева, одразу бачу, — Каллум відкинувся на спинку стільця. — Фелл приваблює диваків. Трохи патологічних. Без образ, окей?

— Окей. — Я вказала на статтю, що лежала на столі між нами. — Вів Ділейні була моєю тіткою. Моя мама була її єдиною сестрою, але вона померла. Хочу дізнатися, що сталося, тому що вона заслуговує хоч на якусь справедливість. Та поки все йде не так, як я собі уявляла.

Він не запитав, що це означало. Просто кивнув.

— Тоді, гаразд. Ти не знайдеш повної історії на цій мікрофіші. Знайдімо газети з 1982 року.

Через три години ми з Гезер сиділи у квартирі — я на дивані, а вона зі схрещеними ногами на підлозі. На столику скрізь були розкидані роздруківки й копії фотографій, мій повністю списаний розгорнутий блокнот. Ми одночасно працювали на своїх ноутбуках.

— Це справжня золота жила, — вигукнула вона. — Я завжди вистежувала злочини в інтернеті. Виявляється, треба було шукати в архівах Фелла.

— Знаю, — я вкрила коліна ковдрою. Не всі статті, що я знайшла, були про Вів; насправді таких знайшлося небагато. Її зникнення було несуттєвим для життя Фелла — просто ще одна подія, яка трапилася у 1982 році.

— Ось, чого я не розумію, — сказала я, підіймаючи вгору статтю.

Вів дивилася на мене зі знімку на сторінці, яку я доти не бачила. Вона була сама. Плечі повернені до камери, але Вів дивилася назад, ніби хтось покликав її, підборіддя опущене. Фотографія була трохи розмитою, наче зроблена здалеку, але це точно була вона. На інших фото вона просто усміхалася й позувала, та на цій її вираз обличчя був серйозним, губи міцно стиснуті, брови нахмурені, а очі суворо напружені й зосереджені на чомусь. На ній був блакитний светр із сумочкою через плече, завитий чубчик, волосся підстрижене трохи вище плечей. Попри нечіткість фотографії чи застарілу зачіску, Вів була дуже молодою.

— У статтях не згадували про її пошук. Абсолютно нічого. Здається, поліція тільки запитала кількох людей, опублікували новину в газети й більше нічого навіть не спробували, — продовжила я.

— Можливо, нам треба поговорити з поліцією, — запропонувала Гезер. Вона тримала один із паперів. — Тут цитують Едварда Пейрі, шефа поліції Фелла. Подивимося, чи він ще живий.

— Думаєш, він захоче з нами говорити? — запитала її.

Гезер знизала плечима, поки друкувала.

— Чому ні? Ми ж не кусаємося. Чи що ще ми можемо зробити?

— Якщо він досі живий, можливо, він на пенсії. І, може, не хоче говорити про старі справи.

— А, може, хоче. Якби я була шефом поліції та пішла на пенсію, померла б із нудьги. — Вона тиснула на вебсторінки одна за одною. — Не думаю, що він помер. Та якби ми знали когось, хто знав його, це б допомогло.

— Можливо, Каллум зміг би допомогти.

Гезер беземоційно подивилася на мене.

— Хлопець, що сьогодні допомагав мені з архівами. Я тобі розповідала.

— А, точно. Один із твоїх хлопчиків-помічників.

Я не стрималася — засміялася.

— Ну, у тебе їх чимало, — зауважила Гезер.

Я зареготала ще дужче.

— Мені подобається, що ти не розумієш, наскільки я жалюгідна, — мовила я їй. — Не думаю, що розмовляла зі справжнісіньким чоловіком у коледжі. Один із них, імовірно, заговорив до мене на вечірці, і я ледве не захлинулася содовою. Після цього я пішла додому й читала «Смертельні реліквії»¹³ та цим пояснювала, чому я ревіла.

— Боже, ми справді сестри по духу, — мовила Гезер. — Чоловіки не моя юрисдикція. — На мій обережно здивований погляд вона відповіла: — Розслабся. Чоловіки в теорії моя юрисдикція. Просто не люблю… — вона помахала навколо руками, імітуючи бульбашку. — Не люблю, коли мене торкаються. Ніде, ніколи.

— Розумію, — відповіла.

— Карлі, ніхто не розуміє. Ні батьки, ні хлопці, ні мозкоправи. Ні одна жива душа.

Я знову подумала про ряди ліків у ванній та сказала:

— А я розумію. Ти не хочеш, щоб тебе лапали чужі руки. Що ж тут не ясно?

Хвилина, яку ми мовчали, тяглася дуже довго. Вона поглянула на мене, і я бачила, що подруга хоче сказати щось важливе. Але, зрештою, промовчала, відвела погляд і зітхнула.

Та я не збрехала. Я розуміла. Згадала до біса приємного Каллума Макрея, і розуміла. А потім подумала про Ніка Гаркнесса, про страх; як він кладе свої руки на мене. Я легко могла таке уявити, хоч і знала, що він ніколи цього не зробить.

Я випрямила сторінку з фотографією на колінах і знову подивилася на Вів. Якою живою і справжньою вона була, наче йшла собі в справах, замість позувати на камеру. А тоді мене осяяло — можливо, вона й не знала, що її знімають. Фото зробили без попередження.

Внизу був підпис: «Фото: Марні Махоні».

Фелл, штат Нью-Йорк. Жовтень 1982 року

Вів

Гелен і Роберт знову приїхали в мотель. А за ними і зелений седан. О сьомій ранку він досі стояв на місці — як і усю ніч. Сонце іноді визирало з-за хмар темною цяткою, а тоді знову ховалося за стіною дощу. Вів думала, як чоловіку в зеленому седані вдалося отримати хоч якісь хороші знімки за такого освітлення.

Її зміна закінчилася, тому вона скинула жилет і вдягнула пальто. Іноді Дженіс з’являлася, щоб змінити її о сьомій, а іноді — ні. У будь-якому разі, Вів ішла додому. У «Присмерку» не існувало жодних правил.

Дженіс ніде не було видно, тож Вів замкнула двері рецепції, але неонову вивіску залишила горіти. Натягнула капюшон, щоб сховатися від дощу, й попрямувала до басейну, відходячи все далі від стоянки. Обійшла мотель, укотре повернувши за ріг, кросівки ляскали по холодних калюжах. Пробігла тоненькою лінією дерев, що межували із шосе Номер Шість, і підкралася до задньої частини автостоянки. Коли вона прокралася до зеленого седана, з іншого боку мотелю, її ноги були повністю змоклі, а по шиї стікала вода.

Машину припаркували на тому ж місці, що й раніше, колеса стояли на межі бетону і гравію. Всередині було темно, а завдяки дощу крізь вікна теж мало що проглядалося. Вона підійшла до переднього пасажирського сидіння й постукала.

Тінь ворухнулася, але більше нічого не трапилося. Він очевидно хотів, щоб вона пішла геть, тож Вів трохи нахилилася й голосно промовила:

— Вони вийдуть через десять хвилин. Вони вже збираються їхати.

Спочатку нічого, потім знову невеличкий порух і раптом скло почало опускатися. Вів відчула доволі приємний запах, наче натуральних парфумів.

— Про що ти в біса говориш? — почувся жіночий голос.

Вів завмерла від здивування, але швидко взяла себе в руки.

— Пара в кімнаті 109, — кинула. — Ви ж на них чекаєте, чи не так? Хочете зробити фотографії. Ви тут провели всю ніч.

Жінка в машині мовчала, а потім зітхнула зі словом «лайно», яке Вів почула крізь шум дощу.

— Зазвичай вони не залишаються так надовго, — продовжила Вів. Вони їдуть до четвертої, хоч ви й так це знаєте. Чоловік щойно зателефонував дружині й сказав, що їде додому. Вона вийде будь-якої хвилини. Бо завжди їде перша.

— Лайно. — Цей раз гучніше. — Заради бога, залазь на заднє сидіння. Я тут намагаюся заробити.

Вів відчинила дверцята й заскочила всередину. Вона відкинула назад свій капюшон, намочивши шкіру сидіння, й поглянула на жінку за кермом.

Незнайомка обернулася, теж поглянувши на Вів. Та була темношкірою, худою, з короткими афрокучерями. На вигляд їй було приблизно тридцять років. На ній була блуза зі стриманим квітковим принтом, звичайні джинси; жодного макіяжу, але у вухах виднілися золоті гвіздки. Жінка навіть не була втомленою після ночі «патрулювання».

Вів не очікувала побачити темношкіру жінку. Вона думала, що тут чоловік — такий собі детектив із її улюблених серіалів. Проте детективи не були темношкірими жінками, навіть у «Кеґні й Лейсі». Але чому б і ні? Фелл був повний сюрпризів. Вів уже майже звикла.

Поруч на іншому сидінні лежав чохол від масивної камери й іншого спорядження, також пакунок із їжею, який вочевидь містив її вечерю. Темні карі очі жінки дивилися прямо на Вів, і та бачила у водійці рішучість, настороженість, але ні краплі збентеженості, бо вона точно знала, про що думає молода дівчина.

Жінка примружилася, коли впізнала Вів.

— Ти дівчина з рецепції.

— Так, — відповіла. — А ти та, хто слідкує за Гелен, поки вона зраджує чоловікові.

Жінка враз посерйознішала.

— То навіщо ти прийшла в мою машину? Тобі немає більше чим зайнятися?

Вів витримала цей суворий погляд.

— Ні. Я прийшла, тому що мені потрібна послуга.

— Послуга? — жінка похитала головою, майже сміючись. — Лайно на лайні, — сварилася. — Це точно не моя ніч. Не думала, що мене хтось помітить. Мушу бути більш пильною.

— Вони не знають, що ти тут, — заспокоїла Вів. — Даю слово.

— Ага. А як ти знаєш, що Ромео говорить із дружиною?

— Телефонна лінія несправна, — відповіла. — Коли хтось робить дзвінок, я можу підняти слухавку в кабінеті й слухати. Я постійно так розважаюся.

На мить жінка вирячила на Вів очі.

— Гм. Зручно.

Вів знизала плечима.

— Залежить від того, що ти хочеш почути. Хочеш щось за мою послугу? Можу розповісти, про що вони говорять телефоном, коли заселяються.

Ми мовчали, поки жінка роздумувала над пропозицією. У машині запанувала тиша. Вів хвилювалася, чи не допустила ніде помилки. Спочатку їй не хотілося продавати Гелен і Роберта, щоб отримати бажане. Але мусиш робити, що мусиш.

— Гаразд, згода, — нарешті мовила жінка. Вона витягнула вперед руку. — Мене звати Марні.

Вів потиснула її.

— Вів. Я думаю, що…

— Ш-ш-ш. — Марні швидко опустила руку і схопила камеру. — Нахилися, щоб тебе не було видно. Добре?

Вона помітила, як двері в кімнату 109 відчинилися і звідти вийшла Гелен. Зрадлива красуня знову була одягнена в джинси, із довгою чорно-білою футболкою під пальтом. Над головою в неї був якийсь папірець — Вів упізнала в ньому жовту картку «Ласкаво просимо в “Присмерк”!», що лежала біля ліжка в кожній кімнаті, — вона швидко побігла крізь дощ до своєї машини.

Дивлячись на Гелен, Вів згадала батьків. Після розлучення батько менш ніж за рік знову одружився. Чи зраджував він? Мати ніколи про це не говорила. Та знову ж таки, мати була така принижена, що померла б, аби забрати із собою правду на той світ. Усе розлучення пройшло в мертвій тиші — батько був поруч, а потім раз — і зник. Жодних обговорень; нічого не змінилося, крім відсутності батька й материної навіженості. Вона хотіла досконалості від доньок, наче це стане її порятунком від проблем.

Навіть якщо батько зраджував, ніхто б не зізнався про це Вів. Хоч вона тепер і була дорослою, правда ніколи їй не належатиме. Вів ковзнула вниз на сидінні, поки Марні націлювала камеру й тиснула на затвор знову і знову. Вона спіймала кілька кадрів: як Гелен сідає в машину і їде геть. А потім Марні опустила апарат.

— Чорт, та в неї кам’яне серце, — кинула вона.

— Хто тебе найняв? — запитала Вів, знову випрямившись. — Його дружина чи її чоловік?

Марні поглянула на неї.

— Я не маю цього казати. Але я просиділа в машині всю ніч, тож… Адвокат найняв мене. Він представляє чоловіка. Той щось підозрює.

— У тебе вже повинно бути повно доказів.

— Так і є. Та коли я даю адвокату фотоплівку, він просить іще. Каже, що хоче залізні докази. Здається мені, що тій сучці надеруть дупу. І за що? Кілька ночей із містером Вайтом у цьому місці? Ти не думай, той чоловік не страхопудко. Та дівчина може знайти «нестрахопудка» будь-якого дня тижня, ще й неодруженого. Він, певне, якийсь Супермен у ліжку.

Вів виглянула з вікна й подумала про Гелен.

— Не думаю, що вона шукає кохання. Не знаю, що вона шукає, але точно не це.

— Та мені до сраки, що вона шукає, — серйозним тоном мовила Марні, ховаючи камеру в сумку. — Я особисто шукаю грошей. І щойно трохи їх заробила. Тепер мені треба відіспатися перед моїм наступним підробітком.

— То ти цим постійно займаєшся? Щодня? — запитала Вів. — Це трохи небезпечно. Маю на увазі, для жінки. Я думала, ти будеш чоловіком.

— Правда? Що ж, усі ми іноді розчаровуємося. Закладаюся, ти, певно, думала, що я біла. Зізнайся.

Вів стенула плечима. Так і було.

— Я не займаюсь такими справами постійно, — мовила Марні, киваючи на автостоянку мотелю. — Я роблю й іншу роботу. Наприклад, працюю для журналів або іноді як шкільний фотограф. Рієлторам потрібні знімки будинків, які вони стараються здати. У вільні дні я можу оббігати п’ять чи шість приміщень — чотири долари за кадр. Не творча робота, але робота.

Вів ніколи не чула про такий вид заробітку. Виявилося, «Присмерк» міг багато чого навчити.

— У тебе є інші фотографії мотелю?

— Я тримаю копії всіх фотографій, тільки-но їх проявила. Навіть тих, які б не мала тримати. Не знаєш, що тобі знадобиться в майбутньому. А чому питаєш? Лайно, він іде. Лягай. Не хочу, щоб він тебе бачив.

Вів дивилася, як містер Вайт виходить із кімнати й замикає за собою двері. Він був стрункий, підтягнутий і доволі бадьорий, на лівій руці красувалася обручка. Одягнений у темний костюм і світлу сорочку із зав’язаною краваткою, його посивіле волосся було зачесане назад. Він розкрив парасолю, і Вів раптом відчула паніку, розуміючи, що йому потрібно буде віддати ключ.

— На рецепції нікого, — поквапливо сказала вона. — Моя зміна закінчилася, а Дженіс ще не прийшла. Там зачинено.

Марні знову діставала камеру із сумки.

— Він заплатив наперед?

— Так.

— Тоді не хвилюйся. — Вона націлилася і клацнула кілька разів, тоді як містер Вайт прямував до рецепції. Він був схожий на звичайного чоловіка, що йде на роботу у звичайний день, крім того, що він їхав із мотелю о сьомій ранку після ночі із жінкою, яка не була його дружиною.

— Насправді мені не потрібні його фотографії, — говорила Марні, дивлячись у камеру. — Тільки її. Але поки він тут, нехай. Кожному своє, розумієш? Хоча білі чоловіки не мій стиль.

Вона так легко розкидалася словами, через що Вів відчула в грудях біль від сорому. Хоч мати й казала, що вона була малолітньою хуліганкою, Вів була двадцятирічною незайманкою. Вона й не знала, які чоловіки «її стиль». Потрібно було хоча б раз переспати з ними, щоб дізнатися. Вона задумалася, чи буде колись такою ж досвідченою як Марні чи Гелен, чи навіть Альма Трент, яка, здавалося, знає все на світі. Та вона однаково спробувала влитися:

— Теж не мій тип.

Марні ще кілька разів клацнула, як містер Вайт намагався відчинити двері рецепції, але після трьох спроб усе ж здався. Почувши Вів, вона тихо посміялася, але не зі зла.

— Ти мила дівчинка, — зізналася жінка, слідуючи об’єктивом за чоловіком. Він повернувся на стежку, кинув ключ усередину кімнати, зачинив двері й пробігся до машини. — Скажи, що ти робиш у моїй машині в дощ?

Досі схована на задньому сидінні, закутана в куртці по самі вуха, у голові промайнули слова. Це дурість.

Та глибоко всередині вона знала, що це неправда. У грудях досі палало з того моменту, коли Вів уперше почула про вбивство Кетті й Вікторії, про тіло Бетті Грем, яке викинули на території майбутнього мотелю. Гнів не вщухав. Насправді їй ставало тільки гірше. Замість сну вдень вона проводила свій вільний час у бібліотеці, читаючи старіші й старіші газети й щось шукаючи — будь-що. Та вона досягла глухого кута. Поява сьогоднішнього вечора Гелен і містера Вайта у вірній присутності зеленого седана була божим благословінням, що дарувало сили. Дівчина цього і чекала.

Наступного разу, як прийде цей чоловік, дізнайся хоч щось.

Це не дурість. Аж ніяк.

— Ти щось чула про Бетті Грем? — запитала вона Марні.

Жінка на передньому сидінні на секунду завмерла.

— Що ти знаєш про Бетті Грем? — у її голосі звучали нотки підозри. — І нащо запитуєш?

— Її тіло викинули тут, — відповіла Вів. — У «Присмерку», перед його побудовою. Ти знала?

— Так, знала, — коли чоловік поїхав, Марні опустила камеру. — Багато хто знає. Коли сталося вбивство, воно викликало широкий резонанс. Але питання в тому, звідки тобі відомо?

«Бо я бачила її», — подумала Вів. Вона знову побачила жінку у квітковій сукні три ночі тому. Сидячи в кабінеті, почула ніжний стук підборів, а коли відчинила двері, відчула легкий запах парфумів. Жінка стояла за шість метрів від неї, повернена спиною, поділ сукні розвивався на вітру разом із її чудовим волоссям. Вона навіть не оглянулася.

Вів набралася сміливості й гукнула:

— Бетті?

Жінка не відповіла. А тоді зникла.

— Просто цікаво, — мовила Вів, намагаючись не провокувати Марні на подальші підозри. — Я тут працюю і чула про відоме вбивство у Феллі. Тіла ж позбулися на місці моєї роботи. Тож мені просто стало цікаво.

— Ага, — Марні повернулася до звичного цинічного тону. — І як це стосується мене?

— Остання людина, що бачила Бетті Грем живою, бачила її із торговцем, — пояснювала Вів. — Він постукав у двері, й вона відчинила йому. Ніхто не бачив, як вони покидали будинок. Ніхто не знає, чи він убив її, чи навіть, хто він такий.

Водійка повернулася обличчям до Вів.

— Продовжуй.

— До мотелю часто приїздить торговець, — послухалася Вів. Вона вказала на схований за дощем мотель. — Він заселяється сюди. У «Присмерк». Знов і знову. І щоразу вказує фальшиве ім’я.

Марні реагувала інакше, ніж Альма. Вона витріщилася на Вів, наче дівчина читала книжку, яку зазвичай не читають уголос.

— Ти приколюєшся, — майже прошепотіла вона. — Дівчинко, та ти приколюєшся.

— Останнього разу він був тут, коли й Гелен, — продовжувала Вів. — І ти теж. Робила фотографії. Тож я хочу знати, чи він є на твоїх знімках. Його лице, будь-що. Можливо, машина. Бо якщо в мене буде номер, то я знайду, хто він такий. Хто він насправді такий.

Голос Марні був абсолютно серйозним, та вона дражнилася, кажучи:

— То ось чим ти займаєшся? Граєшся в Ненсі Дрю і розслідуєш убивство посеред ночі?

Вів витримала погляд жінки й відповіла:

— Хтось повинен.

Марні знову обдумувала почуте.

— Гаразд, — погодилася вона нарешті, — погляну на свої фотки. Я всі їх уже проявила.

— Можна мені глянути?

— У тебе сталеві яйця, ти це знаєш? Але я розумію. Ніхто не має помирати як Бетті Грем. А її вбивця досі на свободі. Якщо є навіть невеликий шанс, що це він, то можемо вдвох глянути на фото.

— Не тільки Бетті, — докинула Вів. — Є й інші.

Стуливши вуста, Марні похитала головою.

— Ти про дівчину під естакадою. Та, що з дитиною.

На потилиці Вів відчула наче кран, який закрутили надто туго, почали потроху відкручувати. Наче з нього почало крапати щось, що пробуло там дуже довго, можливо, вічно. Марні знала. Неначе це знали всі жінки у Феллі. Неначе всі жінки тут говорили однією мовою.

— Вона й інша дівчина. Вікторія.

— Бігова стежка, — Марні оглянула Вів із ніг до голови. — Ти якийсь коп? Сказала, що працюєш у «Присмерку», та й не схожа на копа.

— Я не коп. Просто багато часу провела в бібліотеці, вивчаючи інформацію про жіночі трупи. Думаю, їх у Феллі багато.

— Думаєш, їх у Феллі багато, — повторила Марні. — Думаєш? Я прожила тут усе своє життя. Кожна жінка боялася, коли убили Бетті Грем. Кожна, без винятку. Ми замикали двері й не виходили вночі надвір. Мами дзвонили нам по десять разів на день. Навіть моя, а Бетті була білою. Бо ми всі були Бетті. Кілька тижнів точно. Розумієш?

Вів важко ковтнула й кивнула.

— Ми досі Бетті, — мовила вона. — Принаймні я — так.

Марні знову похитала головою.

— Ти дивачка, але подобаєшся мені. Залазь на переднє сидіння.

Коли Марні сховала спорядження, Вів виконала вказівки.

— Ми кудись їдемо?

— Я віддам тобі знімки, — сказала дівчина, заводячи двигун. — Та якщо тобі цікаві вбивства — давай проведу екскурсію.

Фелл, Нью-Йорк. Листопад 2017 року

Карлі

— Вони помітили зникнення Вів лише через чотири дні, — обурювалася я. — Чотири дні. Уявляєш?

Ми з Ніком сиділи в кімнаті «ДОДАТКОВИХ ПОСЛУГ». Була друга година ночі. Автомат із батончиками зламався, тому Нік погодився оглянути його. Він сходив у комірчину — я навіть не знала, що тут така є — і виніс звідти ящик з інструментами. Поки він колупався, я зайняла місце на льодогенераторі. Ми знайшли стару цеглину, щоб підперти двері, які постійно хотіли зачинитися.

— В сенсі? — запитав Нік. — Ніхто не викликав поліцію?

— Ні. У газеті написано, що вона, ймовірно, зникла під час зміни 29-го листопада. Вона розмовляла із хлопцем, що був на зміні до неї. Він останній її бачив. Чотири дні потому, коли поліція почала шукати, вони знайшли її речі на рецепції.

Нік щось відкрутив і передня частина автомата відпала.

— Я сказав би, що персонал не дуже уважний, але пробув у цьому місці вже кілька тижнів. Небагато тут персоналу.

— Знаю. Дуже рідко хтось заступає на зміну о сьомій ранку, коли я йду. Іноді я думаю, що якби зникла, ніхто б і не помітив.

— Я помітив би, — заперечив Нік.

Мене кинуло в жар. Відняло мову.

Та він дивився на автомат, тому не помітив.

— Я думав, що в неї є сусідка, — зауважив Нік.

— Її звали Дженні Саммерс.

Поки він був сконцентрований на автоматі, я могла витріщатися на його профіль скільки завгодно. А він був ідеальним, якщо придивитися ближче. Його обличчя і блакитні очі були завжди напівнахмуреними, особливо під час зосередження. Його ніс був досконалим. Він не голився кілька днів, через що на вилицях і щелепі була видна темно-коричнева щетина. Коли Нік працював викруткою, у його м’язах і сухожиллях передпліч відбувалися загадкові й дивовижні речі, під футболкою випиналися біцепси. Пора було визнати, що я закохалася в таємничого мешканця кімнати 210.

Нік зупинився, і я усвідомила, що мовчала, поки пожирала його поглядом. Та швидко отямилася і згадала, про що говорила.

— Сьогодні я проводила пошуки, — продовжила я. Нік трохи розслабився й повернувся до роботи. — Її досі звати Дженні Саммерс, — вона не змінила ім’я. І уяви — вона є в телефонній книзі. Бо у Феллі є справжній, паперовий телефонний довідник.

— Знаю, — відповів він, знову підіймаючи викрутку і клацаючи перемикачем всередині автомата. Нічого не трапилося. — Одна є на рецепції.

— Так, є, — він не бачив, та я аплодувала йому за правильну відповідь. — Знайшла його в столі. Ще одна копія є в бібліотеці. У цьому місці ніби так ніколи й не дізналися про інтернет.

— Звикай, — мовив Нік.

Він нахилився, щоб узяти іншу викрутку з ящика, від чого футболка на спині трішки піднялася. Я витріщилася на його шкіру, і, не відводячи погляду, сказала:

— Отож Дженні Саммерс там є. Я зателефонувала їй і залишила повідомлення, пояснюючи, ким я є для Вів. Також спробувала зв’язатися із поліціянтами, що працювали над справою. Я хочу зрозуміти, чому ніхто не знав, що вона зникла, аж цілих чотири дні.

— У неї не було друзів, хлопця, — згадав Нік. — Таке може трапитися, коли ти абсолютно самотній.

— Це інше, — заперечила я.

Льодогенератор піді мною видав безладний гуркіт, схожий на відрижку, а за ним якісь внутрішні механізми видали свій шум. Було так дивно й сумно думати про те, що ця машина роками виробляла лід, який нікому не потрібен. Я терпляче почекала, поки усе стихне, а тоді продовжила:

— У новинах повідомляли, що Вів гарненька й популярна. Вона дійсно була гарненька. Та хіба люди не помічають трохи раніше зникнення популярних дівчат. Ну, тобто я не популярна, але навіть мені довелося зателефонувати сусідці, що я кидаю коледж на деякий час. Вона б подумала, що мене викрав маніяк із «Мовчання ягнят», якби я не повернулася додому.

— Це зараз, — зауважив він. — А ми говоримо про 1982 рік. Тоді все було інакше.

— Можливо. Але навіщо тоді описувати її як популярну, якщо ніхто не помітив її зникнення? Хіба так буває з популярними?

Нік запустив пальці у волосся.

— Не знаю. Може, репортер, який писав історію, просто припустив, що вона була популярна.

— Бо вона була гарненька? Вони просто побачили на фото миловидну дівчинку й вирішили, що в неї, напевне, повно друзів. Адже гарненькі дівчата не можуть мати проблем. Вони звичайні ляльки. І не можуть мати іншого життя, окрім ідеального.

Нік вражено спостерігав за мною.

— Непогана промова, але то не я писав статтю.

Я розуміла, що продзижчала йому всі вуха, проте не могла зупинитися. Мені варто було припинити розказувати всім про Вів, та я вже була одержимою. Я розповіла Гезер все про це, і що довше говорила з Ніком, то довше могла витріщалася на нього.

— Ти справді думаєш, що зможеш поремонтувати цей автомат? — запитала я.

— Ні, — зізнався він, підводячись. Футболка приховувала спину, та коли він підвів руку, щоб дістати першу викрутку, яку залишив зверху, я могла побачити дещо інше. Як його живіт міг бути таким пласким?

— Для початку я навіть не можу визначити, як він працює. Йому років певно з кілька десятків. Ти хоча б раз купувала тут батончик?

— Ні. Я зайшла взяти один, бо на автоматі написано, що вони по 20 центів — божевілля. Я закинула дві монетки, але він лише зжував мої гроші й видав дивні звуки. А тоді я зрозуміла, що він зламаний.

— Зламаний він уже давно. На М&М’s уже пил. А от снікерс має непоганий вигляд. — Він подав один батончик, і коли я взяла його, повернувся назад до автомата, відкручуючи бокову панель. — Думаю, він забитий.

— Забитий чим?

— Твої здогадки не гірші за мої. Я нічого не бачу. Але ця машина точно не випльовує батончики. Єдиний варіант — зламати.

Я зітхнула.

— Стільки роботи лише заради однієї запиленої цукерки.

— Не поспішай, — він перевірив панель, яку щойно зняв. — Так, точно зламаний. Здивований, що цю штуку взагалі під’єднано до мережі.

Я розірвала обгортку батончика. Чому ні? Він же не настільки старий — йому всього рік чи два, може.

— Моя здогадка — полагодити його коштуватиме грошей. А ми не витрачаємо гроші в «Присмерку». Ні на нові телефони, ні на електронні ключі — нічого.

— Моя кімната як музей, — погодився Нік, вставляючи панель на місце. — Абажури давно пожовтіли, а на покривалі вже ковтунці розміром із мій кулак. Та мене це не турбує, тому що я сплю вперше з підліткового віку. Ох, лайно — щось відбувається.

Тепер уже зібраний автомат почав гудіти. Мої дві монетки дзенькнули десь у глибині механізму. Почувся удар — і в щілині з’явився другий батончик снікерс.

Секунду ми обоє вражено витріщалися.

— Гм, вітаю? — вимовила я. — Здається, ти поремонтував його.

Нік був так само шокованим, як і я.

— Ага, здається. — Він підніс вгору батончик. — То якому копу ти дзвонила?

— Га?

— Ти казала, що дзвонила копу, який працював над зникненням, — він кинув на мене погляд. — Карлі, я знаю всіх поліціянтів у Феллі.

Точно. Його брата вбили, й він сам ледь лишився живий.

— Едвард Пейрі, — відповіла. — Він був керівником відділу поліції.

Нік похитав головою.

— Він не допоможе. Пейрі був керівником, коли помер мій брат, і вже тоді був паскудою. Сумніваюся, що він змінився.

Коли помер мій брат. Він сказав, ніби його брат помер своєю смертю. А на обличчі жодної емоції.

— Тоді гаразд. Можливо, він і не варіант. Я знайду когось іншого.

— Я дам тобі кілька імен, — Нік потер потилицю, думаючи. — Тільки не згадуй моє ім’я. Я був ходячою проблемою в дитинстві, тож мене не дуже люблять.

— Що ти такого наробив?

— Крав, влаштовував бійки. Напивався. Я втратив глузд після вбивства, став небезпечною дитиною. Не варто тобі розголошувати всім про наше знайомство.

— Вибач, — прошепотіла я, бо усвідомила, що ніколи не просила пробачення. Цього не достатньо, та я зробила хоч щось.

Нік допитливо поглянув на мене, наче я говорила якісь нісенітниці.

— Ти дзвонила Альмі Трент?

— Хто така Альма Трент? — я похитала головою.

— Поліціянтка, що працювала на нічній зміні. Вона працювала роками — може, навіть десятки років. Напевно, тепер Трент на пенсії. Вона була патрульною, але могла зустріти Вів, якщо працювала вночі.

— Альма Трент тебе ненавидить? — запитала я.

Пригадуючи, він легенько усміхнувся.

— Кілька разів їй доводилося зішкрібати мене з підлоги на одній чи двох вечірках, але то нічого. Ще отримав лекції про те, як спускаю своє життя. Альма з таким лайном не мирилася, — його усмішка зникла. — Боже, щойно зрозумів. Пройшов місяць, як я повернувся до Фелла й майже весь час вже у мотелі. Навіть не знаю, чи люди, яких я пам’ятаю, досі тут мешкають.

Я гралася з батончиком, опустивши погляд.

— Давай зі мною, — запропонувала я. — Поговоримо з деякими з них разом.

Нік мовчав, тому я поглянула вгору й побачила його спустошені блакитні очі.

— Не думаю, що це вдала ідея, — видушив він.

— Ти ж сказав, що хотів боротися зі своїми демонами. Зустрітися з минулим. Як ти це зробиш, сидячи в мотелі? Можливо, тобі вже пора виходити звідси.

— Це не так просто, — Нік знову повернувся до автомата, підіймаючи викрутку й зачиняючи панелі. — Тобі, можливо, легше, бо ти чужинка. А мені — ні. Я знаю цих людей. Багато з них знали мого батька, знали Елая. Зустрінуся з ними, коли буду готовий, не раніше.

Мій телефон задзвонив зранку об 11:30. Я міцно спала в темряві глибоко під ковдрою — снилося щось про дорогу, озеро й водяну гладь. Мені не хотілося плавати. Під звук рингтону я вилізла з-під схованки, на шкірі з’явилися краплі холодного поту.

Підняла телефон зі столика поряд.

— Слухаю.

— Це Карлі Кірк? — почувся жіночий голос.

Я нахмурилася, розум досі в тумані.

— Так.

— Я Марні Кларк. Ви мені телефонували.

Марні Кларк, раніше відома як Марні Махоні. Фотографка, що зробила знімок Вів, який я бачила у газеті. Після того я гуглила її. Вона вийшла заміж у 1983 році, але досі жила у Феллі, як і колишня сусідка Вів — Дженні Саммерс. Здається, ніхто ніколи не їхав із Фелла. А якщо їхали — як Нік — то однаково поверталися назад.

— Вітаю, — сказала, сідаючи на ліжку. З боку кухні долинали звуки метушіння Гезер. — Дякую за дзвінок.

— Не дякуй, — її голос був не злий, але твердий. — Мені немає чого розповісти про Вівіан Ділейні.

— Я бачила фото в газеті, — продовжила я. — Під ним було вказано ваше ім’я.

— Люба, це просто знімок. У ті часи я була фріланс-фотографкою. Зробила чимало фотографій. Газети деякі з них купили. Потім купували й інші. Я так заробляла на життя.

— Той знімок, схоже, зробили без відома дівчини, — відверто зізналась я.

— Можливо. Вона мала б позувати мені для портрета, щоби бути в курсі. Та я не пам’ятаю. І не пам’ятаю її.

Я провела рукою по волоссю.

— Ви не зрозуміли. Вів була моєю тіткою. Вона зникла у 1982 році. Її ніхто так і не знайшов, і…

— Я знаю, що трапилося, — перебила Марні. — Знаю про зникнення. Бачила в газетах і запропонувала їм купити своє фото. Вони так і вчинили. Гроші були в мене. Більше мені немає чого сказати.

— Просто я думала…

— Ти на хибному шляху, люба, — лагідно мовила жінка. — Щоб ти собі не планувала — забудь. Мусиш прийняти те, що сталося.

— Що?

— Просто хотіла дати тобі пораду. Минуло тридцять п’ять років. Я прожила в цьому містечку все своє життя. Минуле в минулому. Розумієш? Це складно прийняти, але іноді минуле в минулому. Це все, що я можу сказати про Вівіан Ділейні чи будь-кого іншого.

— Послухайте, — просила я. — Може, зустріньмося на каву? Я просто хочу поговорити.

Але по той бік ніхто не відповів. Марні Кларк поклала слухавку.

Фелл, Нью-Йорк. Жовтень 1982 року

Вів

Дощ ідеально пасував до їхньої з Марні подорожі містом. Вона покружляла вулицями в центрі Фелла, а тоді повернула в інший бік, де маленькі багатоповерхові будинки плавно переходили у фермерські угіддя й пустки, на яких де-не-де стояли склади й занедбані автомайстерні, що ніколи, здавалося, не відчинялися. Вона під’їхала до естакади й залишила машину на гравії, через вітрове скло було видно темний тунель.

— Тут знайшли Кеті Колдвелл, — розповіла Марні.

Вів натягнула капюшон і вийшла з машини, хлюпаючи кросівками по мокрій землі. На невеликому двосмуговому шосе над головою, що за кілька кілометрів звідси переходило в автостраду, проїжджали машини. Якщо не зважати на шум дощу й автомобілів, навколо панувала тиша. Жодної людини чи авто на дорозі, жодного будинку в полі зору.

Вів дивилася на естакаду, на залиту тінню ділянку під нею. Це була одна із тисяч естакад — потворний шматок бетону, заляпаний кількома лінивими закарлючками графіті, наче навіть попри шалену нудьгу місцеві підлітки не наважувалися навідуватися сюди надто часто. Під сірим небом вхід під естакаду нагадував чорну пащу, що неначе чекала на свою здобич. За імлою виднілася слизька від води дорога.

Вів сховалася від дощу, і він припинив барабанити по її капюшоні. Дівчина озирнулася, закинувши його назад. Обабіч дороги бетонні узбіччя були всипані розбитими пивними пляшками, недопалками й іншим сміттям. Також там лежав здутий шматок гуми, і вона із жахом припустила, що це використаний презерватив. Вів відвернулася, блимаючи очима і вдихаючи запах затхлої сечі.

Убивця Кеті скинув її тіло сюди. Саме під цю естакаду. З усіх місць він обрав це. Вів намагалася подумати, відкинувши огиду й обурення від думки, що тут могли залишити мертву оголену жінку. Чому саме тут?

По-перше, тут ніхто не помітить. Очевидно. Відтоді як Марні поставила тут машину, більше жодна людина не проїжджала повз. Єдиними потенційними свідками могли бути автомобілі, що проїжджали зверху, проте їм би довелося висовуватися з вікон, щоб хоч щось роздивитися. Скільки потрібно часу, щоб викинути тіло? Хвилина, дві? Вів стояла тут уже довше.

По-друге, уся естакада абсолютно затемнена. Тіло могли би сплутати зі сплячим п’яницею чи наркоманом. Порівнюючи із канавою чи відкритим полем, був шанс, що тіло знайдуть пізніше. Та тіло однаково знайшли б — теж очевидно.

По-третє, це місце радше для місцевих, які знали, де його знайти. П’яниці, підлітки, користувачі презервативів. Його складно було б надибати на прогулянці. Убивця викинув тут тіло, тому що він проїжджав тут раніше. Імовірно, багато разів. У тому напрямку чи іншому — він знав цей маршрут.

Кеті викрали, коли вона сідала в машину, щоб дістатися додому з роботи. Тоді її чоловік був у від’їзді. Тіло викинули тут.

Вів повернулася в машину. Марні сиділа за кермом і вочевидь увесь час спостерігала за нею.

— То що? — запитала жінка.

Вів провела рукою крізь уже промоклі акуратні кучерики, її гарненький макіяж давно стерся.

— Він викрав її, — пояснила вона. — Слідкував за нею. Знав, де вона працювала, знав, що її чоловік був у від’їзді. І після того, як уже вбив її, обрав це місце. Він усе спланував. До того ж він місцевий.

— Що ж, нічого собі! Усе це за п’ять хвилин? — Марні обдумувала інформацію. — Він місцевий, бо знає про це місце, — аналізувала вона. — Чужинцям про нього невідомо.

Вів указала по ту сторону естакади.

— Що там?

— Дорога виводить із міста, веде на південь Нью-Йорку.

Нью-Йорк. Вів згадала, як хотіла їхати цією дорогою. Планувала їхати через Фелл саме цим маршрутом. Вона досі могла. Досі могла поїхати.

Люди приїздили і їхали з міста цим шляхом. Такі люди як, наприклад, комівояжер.

Вів глянула на Марні.

— Їдьмо далі.

Марні привезла її на засаджену деревами вулицю на краю так званого передмістя Фелла. Вів народилася в такому самому районі старих двадцятилітніх бунгало до того, як її батько влаштувався на кращу роботу і вони переїхали в новеньке помешкання в Ґрішемі, де навколо був свіжоперекопаний газон і висаджено молоді дерева. Зараз дівчина стояла на акуратній і непримітній вуличці, яка напевне була гарною влітку, та зараз від ранкового дощу навкруги темно й мокро.

Марні під’їхала до узбіччя й заглушила двигун.

— Що це за місце? — запитала Вів.

— Ти питала про Бетті Грем, — пояснила Марні. — Вона впустила у свій дім продавця в суботу по обіді, — дівчина вказала пальцем. — Он там її будинок.

Вів утупилася в лобове скло, яке заливав дощ. Невеличкий охайний будиночок, попереду якого красувалися доріжка й доглянуті квіти в саду під вікнами. Було вже по восьмій ранку, коли з-за дверей вийшов чоловік, одягнений у картате пальто й коричневий капелюх того самого відтінку. На вигляд йому було приблизно п’ятдесят років. Він поглянув на годинник, сів у машину й поїхав геть. Десь неподалік загавкав собака.

— Вони, звичайно ж, продали цей будинок, — розповідала Марні. — І вони навіть не мали із цим складнощів. Напевне через те, що Бетті не вбили всередині.

— Це правда?

Марні похитала головою.

— У вітальні була розбита лампа — єдиний доказ боротьби. Ні крові, нічого. Та якимось чином він вивів її звідти, — вона вказала на будинок далі вулицею. — Там жила сусідка, яка бачила продавця. Бачила, як він заходив у будинок. Але звідти більше ніхто не виходив.

— Як таке можливо?

Марні стенула плечима, хоч уся була напружена.

— Краще запитати його самого. Усім лише відомо, що Бетті зникла, а потім її тіло знайшли на будівельному майданчику «Присмерку».

Жінка у квітковій сукні. Вона жила тут, але її душа не була прив’язана до цього місця. Натомість її дух блукав у мотелі.

— Звідки тобі так багато відомо? — Вів запитала супутницю.

— Мене іноді наймають робити знімки місць злочинів. Зазвичай після пограбування: розбиті вікна, зламані замки, розгромлені кімнати, сліди на подвір’ї. Наш відділок маленький — у них немає ні штатного фотографа, ні обладнання, щоб опрацьовувати дві події одночасно. Й ось тут з’являюсь я зі своїм фрилансом. — Вона знову завела машину. — Я ніколи не бачила тіла, але працювала із копами. Слухала, про що вони говорять між собою. А вони пліткують, як і всі інші люди. І якщо на тебе не звертають уваги — можна багато чого почути.

— Вони не допускають, що це справа рук однієї людини, — суворо сказала Вів.

— Авжеж ні. Це маленький відділок. У них немає команди детективів, щоб розслідувати вбивства, як у фільмах. Бетті й Кеті не перетиналася і не зналися з тими самими чоловіками. А у випадку Вікторії засудили її хлопця, тому про неї взагалі не згадують.

Марні від’їхала від узбіччя й попрямувала вперед, увімкнувши двірники.

— А якщо вони мають рацію? — запитала Вів. — Якщо цих дівчат убили різні чоловіки й через абсолютно різні причини.

— Тоді у Феллі не вбивця, — тихо мовила Марні. — А мінімум три. Що тобі подобається більше, люба?

У дощ на біговій доріжці, де вбили Вікторію Лі, складно було щось побачити. З останніх листочків на деревах скапувала вода, а земля була вкрита гнилою розмоклою листвою. Вхід прилягав із бічної вулички, де поставили невисоку огорожу, яку вочевидь усі переступали. Поряд не виднілося жодного знака.

— Будинок Вікторії в тому напрямку, — Марні показала на ряд будинків на невеликому пагорбі за парканом. — Вона дійшла до кінця вулиці, там повернула й піднялася сюди на доріжку.

— Це відкрита ділянка, — зазначила Вів, роззираючись. — Будь-хто міг пройти повз.

— Не того дня, — заперечила Марні. — Як і сьогодні, тоді йшов дощ. Із грозою. Ніхто сюди не ходить у таку мерзенну погоду.

Вів зі своїм змоклим капюшоном переступила через огорожу і ступила на бігову доріжку.

— Вона пішла бігати, коли надворі лило.

— Після сварки. — Марні рушила за Вів. Вона не піддалася ілюзії капюшона, а дозволила воді стікати під куртку, проникаючи до тіла. — Їй не вдалося далеко втекти. Тіло знайшли за шість метрів звідси.

Під деревами було тихіше, шум дощу затихав, падаючи на густий килим із кущів уздовж стежки. Вів відкинула капюшон і знову роззирнулася. Атмосфера була, наче в соборі: темна, тиха і страшна. Звідси вона не могла бачити, де закінчувалися дерева й починалися будинки й дворики, хоч це було зовсім поряд. Здавалося, ніби це був ліс, що простягався на кілометри вперед.

— Куди веде ця стежка? — запитала вона Марні.

— Вона тягнеться десь півтора кілометра. Це старі міські ділянки, які мали використати для залізниці, та її так і не побудували. Чимало часу вже спливло. Поки містяни сперечалися, земля довго пустувала, але, зрештою, її залишили, бо не знали, для чого використати таку довгу й вузьку дорогу. Тоді жителі проклали стежку, яка починається тут, а закінчується за будівлею банку і трастової компанії на Істерн-роуд.

Вів пройшла шляхом трохи далі.

— У газетах не вказували, що Вікторія була атлеткою.

Зате вказали, що у Вікторії були проблеми в школі, неначе це пояснювало, чому хлопець схопив і задушив її. Неначе вона на це заслуговувала. Вони не повідомляли прямо, але Вів прочитала це між рядків — як і інші дівчата. Якщо погано себе ведеш і заводиш хлопців, то і з тобою може таке трапитися. Навіть у статтях про святу й заміжню Кеті Колдвелл обговорювали її таємного коханця як потенційного вбивцю. Розважаєшся за спиною свого чоловіка, то і з тобою може таке трапитися. Вів замислилася, про що б говорили в газетах, якби померла Гелен — зрадлива дружина.

— Вона не була спортсменкою. Бігала лише, щоб підтримувати фігуру. Ну, заради всіх тих парубків, з якими вона нібито зустрічалася.

Тож дівчина, яка нікому не подобалася, прийшла сюди побігати в дощ, відчуваючи жахливий гнів і потребу рухатися. Вів зійшла зі стежки й пробиралася через кущі, що мочили її коліна. Взуття промокло, а шкарпетки наскрізь просякли водою.

«Він зробив усе швидко», — роздумувала вона. Вікторія була розлючена, швидко бігла. Вона не була ні ласкавою, ні слухняною. Йому довелося зненацька наскочити на неї, схопити й зупинити. Повалити на землю. Примусити її замовкнути. Його рука накрила їй рота, здушила горло. Можливо, у нього був із собою ніж чи пістолет.

Чи відбивалася Вікторія? Вона могла спробувати закричати — неподалік були будинки, включно з її домом. Був шанс, що її могли почути. Потрібно було лиш разок закричати.

Але якщо її схопив хлопець, хтось знайомий, чи закричала б вона тоді?

Вів розвернулася на місці, у голові вирували думки: «Що би зробила я?» Бо вона у свої вісімнадцять теж могла вибігти з дому після сварки із матір’ю. Чи піти з роботи. Робити те, чим жінки займаються щодня.

Вів досі могла опинитися на її місці. Це могло статися завтра або післязавтра, або будь-якого іншого дня. Це могла бути Марні, могла бути Гелен. Могла бути сестра Вів, що залишилася вдома, в Іллінойсі. Така реальність — ішлося не лише про дівчат, яких убили. Це завжди, завжди могла бути вона чи її знайомі.

Вів поглянула назад на стежку. «Чи закричала б я?» Вона сумнівалася. Ймовірніше, була б настільки налякана, нажахана, що виконала б усі його бажання. Мовчи. І ні звуку. Підійди. Ляж. А коли б хтось наближався, він міг затиснути руки на її шиї, і все б швидко закінчилося.

— Думаєш, то був не її хлопець? — гукнула до неї Марні.

— Не знаю, — зізналася Вів. — Усе, як ти сказала. Якщо це він, то у Феллі більш ніж один вбивця.

— Ти не розглядаєш можливість, що Бетті Грем і Кеті Колдвелл теж могли бути його жертвами. Може, хлопець Вікторії серійний вбивця.

Вів заплющила очі, дослухаючись до крапель дощу. Вона мусила визнати — це можливо. Усе сходилося.

— То він почав із незнайомок, а потім убив свою дівчину.

— І після того більше не ставалося вбивств. Бо поліція затримала винного.

Дощ був прохолодний, але Вів подобалося відчувати його на своїй шкірі. Їй якраз зробилося спекотно, кров стугоніла.

— Вікторії було вісімнадцять, коли її не стало. Хлопець старший за неї?

— Йому було двадцять.

— Отож він був старшокласником, коли вбили Бетті. Йому довелося видати себе за продавця.

— Якщо то все-таки був продавець. А цього ніхто не знає.

Та це можливо. Хлопець міг роками до свого двадцятиліття приховувати внутрішнього монстра, убивши вчительку й молоду матір. У Вів досі були заплющені очі.

— Ти в це не віриш, — сказала вона Марні. — Якби вірила, то не возила б мене місцями злочинів. Ти думаєш, що винний досі на свободі.

Марні хвилину мовчала.

— Думаю, що хочу піти із цієї бісової бігової доріжки. У мене від неї аж сироти.

Вів розплющила очі й пройшла далі в кущі. Правда в тому, що ймовірніше, це глухий кут. Убивця Вікторії у в’язниці. Жодних таємниць. Окрім однієї. Звідки він знав, де була Вікторія? Вона не була спортсменкою і не мала жодного графіка. Чому ж він прийшов сюди? Якщо напали на початку доріжки, то виходить — він чекав на неї? Якщо так і сталося, то звідки він знав, куди вона піде?

Вона йшла далі, поки не дійшла до краю, де закінчувалися дерева. Подивилася на вологі чагарники, за якими стояли огороджені будинки. За словами Марні, то вулиця, на якій жила Вікторія.

Вів вдивлялася крізь дощ. Лиш в одному місці була прогалина в нескінченній лінії парканів — вузький провулок, короткий шлях, що вів із головної вулиці. Вона йшла далі, просто до провулка, залишаючи за спиною дерева.

То була ґрунтова стежка, що проходила між двома подвір’ями. Вона вся заросла бур’янами, але там досі ходили. Місцеві користувалися нею, коли хотіли пройти до бігової доріжки.

Звідси, хоч її й не було видно, вона бачила усю вулицю — невеличку приміську територію, де приблизно будівель п’ятнадцять стояли в ряд.

Вів досі спостерігала за вулицею, коли її нарешті наздогнала позаду Марні.

— Якого біса? — скрикнула вона.

— Слухай, — лише тихо відповіла Вів.

Марні замовкла.

— У якому з них жила Вікторія? — запитала Вів.

— Не знаю.

— Закладаюся, що в одному з них, — вона вказала на низку будинків у межах зору. — Закладаюся, він знав, що вона пішла з дому, бо стояв на цьому місці. Отут, де зараз стоїмо ми. Бачив, що вона вирішила дійти до кінця вулиці й обійти…

— Тоді він міг скористатися коротким шляхом і зустріти її там, — закінчила Марні.