Мотель «Присмерк»

Можливо. Можливо. Так багато «можливо». Але якщо то був її хлопець, то він мусив дістатися на бігову доріжку першим за неї.

І якщо тут міг стояти її хлопець і спостерігати за будинком, то зміг би й будь-хто інший.

Вів дістала записник із кишені, нахилилася над ним, щоб не намочити сторінки, і зробила помітки. Записала адреси, імена. Намалювала мапу. Склала список наступних дій, бо вже знала, що робитиме. Марні чекала, більше не скаржачись на дощ.

Коли закінчила, Вів сховала записник, а тоді повернулася до Марні.

— Я все. Тепер їдемо дивитися на фотографії?

Фелл, Нью-Йорк. Листопад 2017 року

Карлі

Дженні Саммерс — колишня сусідка моєї тітки, працювала в будинку для людей похилого віку, розташованому в центрі Фелла. Пласка будівля з обпаленої червоної цегли, оточена низькими зеленими кущами, а перед входом, на газоні, стояла металева вивіска: «БУДИНОК ДЛЯ ЛЮДЕЙ ПОХИЛОГО ВІКУ ІМЕНІ КІНАНІВ». Дженні відмовилася розмовляти по телефону, але запросила зустрітись у її обідню перерву на роботі. У мене злипалися очі через постійне денне недосипання, але я погодилася.

Гезер вирішила скласти мені товариство. Пончо й парку вона замінила на стьобану куртку, бо погода була приємнішою, ніж зазвичай. Вона, як завжди, забрала своє волосся з очей і надягнула сизі мітенки, що пасували до куртки. Ще на ній була чорна спідниця, яка спадала до щиколоток, а на ногах чорні черевички.

— Ми гратимемо в «хорошого й поганого копа»? — запитала дівчина, коли ми вийшли з машини. — Можна я буду поганим?

— Не думаю, що хтось на це досі ведеться. — Я на ходу застібала своє пальто.

Дивно, але посеред дня на дорогах не було жодного руху. Вітерець приємно обдував шкіру, хоч і щипав холодом. У небі над головою, перегукуючись між собою, кружляли чорні птахи.

— Ти напевно маєш рацію, — визнала Гезер. — Хоча… Якби замість мене був один із твоїх хлопчиків.

Відчиняючи двері, я повернулася до неї та скривилася.

— Жодних хлопців. Каллум набридливий, а Нік не знає, що я жива.

Вона скинула догори брови, так, за її словами, дратуючи мене. У неї добре виходило, коли в мене був відповідний настрій.

— Ти подобаєшся Каллуму, — мовила вона. — Він постійно тобі дзвонить і пише. Розкажи Ніку про Каллума й перевір, чи буде він ревнувати.

— Нам що, по десять? І взагалі-то хлопці не твоя юрисдикція, пам’ятаєш?

Вона лиш усміхнулася й повернула голову. Я дала Каллуму свій номер після зустрічі в бібліотеці — він сказав, що надішле й інші статті, на які натрапить, — і хлопець часто ним користувався. Він писав щось на кшталт: «Знайшов розклад автобусів Грейхаунд у 1982 році. Що як Вівіан поїхала з міста? Ще судові записи про власність мотелю. Тримай». Чесно, трохи дивно, що такий привабливий хлопець, як Каллум, зацікавився мною. І це не питання самооцінки — я справді не розуміла. Мені хотілося вірити, що це суто інтелектуальна цікавість — стосунки двох ґіків.

У приймальні ми запитали про Дженні Саммерс, і через кілька хвилин до нас спустилася жінка, якій було десь за п’ятдесят; струнка як палиця, із коротким світлим волоссям. На ній була бордова медична форма, крокси, і майже жодного макіяжу. Вона, очевидно, завжди була вродливою, а вік лише загострив її риси й зробив вираз обличчя «мені на все начхати» жорсткішим.

— За мною, — скомандувала Саммерс.

Жінка провела коридором до приміщення з табличкою «КІМНАТА ДЛЯ ВІДПОЧИНКУ» на дверях. Усередині стояли маленький холодильник, кавомашина, кілька стільців і два дивани, на яких лежали складені ковдри й подушки. Вочевидь цю кімнату використовували працівники на зміні, щоби подрімати.

Дженні різко вказала нам на стільці, а сама підійшла до кавомашини.

— Хто із вас Карлі? — запитала вона.

Я підвела руку.

— Я. А це моя подруга Гезер.

Дженні кивнула.

— Могла і здогадатися. Ти трохи схожа на Вівіан. То ти її племінниця?

Я відчула, як всередині все зашипіло від хвилювання, неначе аспірин, що розчинявся в крові. Жінка переді мною знала Вівіан. Розмовляла з нею. Жила у квартирі, де зараз мешкаємо ми з Гезер. Я немов зазирала в 1982 рік через шпарину у дверях.

— Моя мама — сестра Вівіан, — пояснила я.

— Сестра! — Дженні сперлася на стільницю, наливаючи собі кави. А тоді похитала головою, дивлячись на свою чашку. — Вона ніколи не згадувала сестру. Та це було так давно, — жінка підвела голову. — Ти ж знаєш, що я навряд зможу допомогти. Пройшло тридцять п’ять років.

— Розкажіть що завгодно, про що ви пам’ятаєте.

Дженні ковтнула кави й сіла напроти, поклавши одну ногу на другу.

— Ти ще ж навіть не народилася, коли вона зникла? І ніколи її не бачила. Боже, я така стара.

— А яка вона була? — поцікавилася я.

Дженні замислилася.

— У неї часто змінювався настрій. Та вона була тиха. А ще, думаю, самотня.

— А в газетах її назвали безтурботною.

Дженні похитала головою.

— Вів, яку я знала, не була такою. Можливо, вона була безтурботною вдома в Іллінойсі — я ж не знаю. Але тут, у Феллі, Вів усе тримала в собі. Вона розповіла, що її батьки розлучалися, і тому хотіла забратися із материного дому. Я чула їхню розмову лише двічі, й Вів від них була не в захваті. Вона працювала вночі в мотелі. Ніяких хлопців, вечірок. Я теж працювала вночі й знала про її соціальне життя. Вона не ходила на побачення. Хоча кілька тижнів до зникнення її часто не бувало видно впродовж дня. Вів казала, що їй не спиться, тож вона ходила до бібліотеки.

Я кинула оком на Гезер.

— Що вона робила в бібліотеці? Любила читати?

— Вона нічого не брала додому. Пам’ятаю, що розповідала про це поліціянтам, і вони навіть не змогли знайти її книжковий квиток. Але кілька бібліотекарів її запам’ятали, тож вона не брехала. Вони розповіли, що часто бачили її серед архівів.

Знову це постійне усвідомлення, що я могла сидіти на тому самому місці, де й Вів. Чомусь мене це більше не дивувало.

— Вона ходила кудись іще?

— Цього не знаю. Наскільки я пам’ятаю, ближче до кінця Вів часто зникала. Та я не можу бути певна, бо спала вдень. То була моя перша робота, й аж до наступного року я ні з ким не мінялася нічними змінами, — вона роззирнулася навколо. Думала, що це тимчасово — заробити трохи грошей. Як же мало я знала. Наступного року я йду на пенсію.

Можливо, Вів теж могла скоро стати пенсіонеркою, якби була жива. Незвично — втратити людину, відчувати, як обірвалося її життя, навіть якщо ти ніколи її не знала. Тоді Вів була в тому ж віці, що і я зараз.

— Дивно, хіба ні? Що Вів часто йшла з дому останніми тижнями? Вона могла когось зустріти.

— Могла, — Дженні знизила плечима. — Копи спочатку так і думали, але не знайшли жодних її знайомих. Вони постійно запитували мене, чи могла вона зустріти якогось хлопця, ніби це все б пояснило. Я повторювала «ні», що їм зовсім не подобалося. Але вони не знали, наскільки сильно вона була занурена в себе. Я знаю, якими бувають дівчата, коли зустрічають симпатичного хлопця. Я була такою. А Вів — ні. Останні тижні вона мала понурий, але напевно рішучий вигляд. Та копам на це було байдуже. Вів у свої двадцять була доволі симпатичною. Тож вони й вирішили, що вона напевно втекла з якимось молодцем або розбійником. Справу закрито.

Гезер підсунула своє крісло ближче до мого.

— А як вони її шукали?

— Наскільки мені відомо, запитували в людей, — відповіла Дженні, сьорбаючи каву. — Влаштували пошуки навколо мотелю, хоча вони і тривали всього кілька годин. Говорили з її батьками. Обшукали машину й витягнули записи телефонних дзвінків.

— Витягнули записи телефонних дзвінків? — перепитала я.

Дженні зиркнула на мене.

— Ти нагадуєш мені мою дочку. Ви, діти, ні чорта не знаєте. У нас тоді був лише стаціонарний телефон. Записи зберігалися у телефонній компанії «Ма Белл», і копи дістали велику роздруківку. Як ви це називаєте? Стара школа.

Я вже роздумувала над тим, де зберігалися ці записи, і як мені їх дістати.

— Вона більше нікого не згадувала? — запитала я. — Не обов’язково чоловіка — будь-кого. Чи, може, гобі? Інтереси? Взагалі будь-що?

Дженні нахилилася вперед: у її очах я побачила жінку, що витратила тридцять п’ять років життя, доглядаючи за іншими.

— Люба, ми не були друзями. Ми були сусідками. Ми не обмінювалися секретами, не ходили на подвійні побачення. Лише інколи трохи розмовляли, збираючись на роботу. Оце й усе.

Я дивилася їй просто в очі. Вона могла переконувати себе в чому завгодно, але правди не сховати.

— Поліцію повідомили про зникнення лише через чотири дні, — у моїх словах відчувалася лють. — Чотири дні.

Дженні ненадовго заплющила очі й зіщулилася.

— Знаю. Я поїхала до батьків на кілька днів. А коли повернулася, припустила, що вона теж поїхала додому. Думала, що це не моє діло. Я загрузла у своїх проблемах, своєму лайні, і тому багато не замислювалася над цим. Я шкодую вже три десятки років, але так уже сталося. — Вона сіла на свій стілець. — Іноді думаю, що якби я зателефонувала в поліцію в першу ж ніч, коли повернулася? Чи вижила б вона? Я ніколи не дізнаюся. Та це однаково я їм дзвонила, хоч і пізно. Тож інколи думаю, а що якби я ніколи не повідомила поліцію? Скільки б часу їм знадобилося, щоб помітити її зникнення? — Жінка запустила руку у своє коротке волосся. — Тиждень? Два? Її речі лежали біля столу на рецепції мотелю, але всім було глибоко чхати. Абсолютно всім було плювати, що сумочка Вів на місці, але її самої ніде не видно. Знаєш, це гірше. Це бляха, значно гірше. Бідна Вівіан.

Я хотіла піти звідси. Піти із цього місця, із цієї похмурої кімнати для відпочинку. Припинити вдихати ці похмурі запахи. Я не могла уявити, як Дженні працювала тут цілих тридцять п’ять років.

— Ви думаєте з нею щось трапилося, — констатувала я. — Ви не вірите, що вона втекла.

— Я знаю — з нею щось трапилося, — сказала Дженні. — Поліціянти можуть говорити все, що їм, в біса, заманеться, щоб почуватися краще, але я знаю, — Дженні вказала на Гезер. — Якби твоя подружка зійшла з планети на чотири дні, що б ти подумала? Що б ти знала?

Я зціпила зуби, аж затерпло тіло. Я не відповіла.

— Ми були самотніми дівчатами, що працювали вночі, — хлипала сусідка Вів. — Думаєш, ми не розуміли ризиків навіть тоді? Боже, іноді я навіть пригадую нашу розмову про Кеті Колдвелл. З усіх речей згадую Кеті, бляха, Колдвелл. Чому ж я така ідіотка?

— Хто вона?

Відчула, як Гезер поруч виструнчилася, її худеньке тільце натягнулося наче струна.

— Її вбили в сімдесятих, — відповіла моя подруга. — Тіло кинули під естакадою. — Вона перевела погляд на Дженні. — Ви її знали?

— Ні, — мовила жінка. — Вона жила на вулиці моїх батьків, а потім стала маминою улюбленою жахалкою, коли я переїхала й почала працювати вночі. «Будь обережна, бо закінчиш як Кеті Колдвелл!» «Не розмовляй із незнайомцями в автобусі, бо закінчиш як Кеті Колдвелл!» Такі справи. У ті часи Кеті не сходила із маминої голови. А ще вона часто говорила про Вікторію Лі.

— Убиту на біговій доріжці біля Бернес-роуд, — пояснила Гезер.

— «Не ходи на бігову доріжку, Дженні! Закінчиш як та дівчина!», — Дженні похитала головою. — Бідна моя матінка. У її молодості такого не траплялося, принаймні так вона собі думала. Їй було невтямки, куди котиться світ. Та вона не помилялася. Я завжди була обережною, як і Вів. У ту ніч, коли вона зникла, ми навіть про це розмовляли. Ось чому я вважала, що Вів просто поїхала. Бо вона знала про небезпеку. Вів була обережною. І точно не була дурепою.

Я подумала про Ґрема, свого брата, який у дитинстві розповідав мені історії про монстра з гаком замість руки. Про буґімена. У Дженні були інші монстри. Я стикалася з усілякими виродками відтоді, як у десять років уперше зареєструвалася у соцмережі Myspace без дозволу батьків — незнайомці; люди, що прикидалися іншими людьми; люди, що намагалися змусити тебе робити різні речі: чи купити щось, чи підписати петицію, чи надіслати їм фото. Коли мама застукала мене, вона не знала, що робити або як покарати — чи варто взагалі за щось карати. Вона абсолютно розгубилася. А Вів знала про небезпеку більше, ніж її сестра десятиліття потому.

Я зиркнула на Гезер. Вона вся збадьорилася, але обличчя залишалося серйозним й напруженим.

«Їх так багато, — сказала дівчина, коли ми вперше зустрілись, а пізніше пояснила: Мертвих дівчат».

— Може, ви могли б мені розповісти ще щось? — поспішила я, бо відчувала, що її перерва невдовзі мала закінчитися. — Що завгодно.

Дженні замислилася, і на секунду я уявила її тридцять п’ять років тому з розпущеним довгим волоссям, одягненою у високі джинси, пишну блузу.

— Вів була гарненькою, — сказала вона наостанок, здивувавши мене. — Пам’ятаю, вона говорила щось про акторське мистецтво. Спочатку збиралася до Нью-Йорка, але не була серйозно налаштованою. Просто хотіла втекти. Вона була не настільки гарною, як модельки в журналах. Її красу помічали, лише довго споглядаючи. Сподіваюсь, я не заплутала вас.

— Я розумію, — мовила я.

— Щось було в її обличчі, у його незворушності, — пояснювала Дженні. — Та Вів, яку я знала, весь час сумувала. Зараз її б точно відправили на терапію, але тоді про таке навіть не йшлося. А під кінець часто злилася. Думаю, вона щось приховувала, хоч я вже й не дізнаюся, що саме. О, і ще одне. — Жінка відсунула свою філіжанку з кавою та уважно подивилася мені просто у вічі. — Я досі дивуюся, чому поліція нічого не питала мене про дзвінки, коли вони дістали записи.

Фелл, Нью-Йорк. Жовтень 1982 року

Вів

Дженні ніколи не сиділа вдома на вихідних. Хоча часто казала, що переглядати телевізор із солодким батончиком — ідеальний відпочинок, але насправді ніколи його не практикувала. Натомість вона проводила вихідні в торговому центрі, витрачаючи свою невелику зарплатню на платівки чи косметику, або нове взуття — лофери чи туфлі на низьких гострих підборах у всі кольори веселки, наприклад, яскраво-червоні чи кислотно-жовті, які б вона ніколи не взула на роботу, але зберігала для «вечірок». Вів ще не бачила, щоб Дженні ходила на вечірки, та вона не так довго з нею жила.

Сьогодні сусідка знову була в торговому центрі: напевно, переглядала фільм у кінотеатрі чи смакувала коктейлі, чи розважалася, як робила це Вів шість місяців тому в Іллінойсі. Але тепер замість відпочинку Вів використовувала свій вільний час, щоб знайти комівояжера.

Вона притягнула телефон на кухонний стіл завдяки довжелезному дротові, яким Дженні користувалася, щоб одночасно розмовляти й бродити квартирою. Поруч бухнула телефонний довідник, свій записник і ручку. А далі, усе ще в махровому халаті, Вів зайшла на кухню: дістала коробку з крекерами, банку із сирним соусом, ніж і сіла працювати.

Вона перевернула записник і витягнула фотографії, що їй дала Марні Махоні. Лише на трьох із них було те, що їй потрібно, але цього виявилося вдосталь. На всіх трьох був нічний мотель, світло якого контрастувало із темрявою навколо. На першій містер Вайт відчиняє двері своєї кімнати. На другій Гелен приєднується до чоловіка в номері. А на третій була Вів, що виходить із кімнати з автоматами й прямує до кабінету, тримаючи в руці батончик.

Вів не могла повірити, що дівчина на знімку вона сама. У неї був гарний профіль, чиста бліда шкіра, волосся, заколоте шпилькою позаду. Про неї сказали б, що вона доволі мила, гарненька дівчина, лише трохи сумна. Вів подумала: «Хто я?»

Але це не найважливіше. На всіх трьох фото Марні вдалося вловити фрагмент від автомобіля. Якщо з’єднати першу і третю фотографії разом, можна було ледь прочитати номерний знак. Але поставивши другий знімок у правильне місце, складалася чітка картина.

Авто комівояжера.

Вів кинула оком на телефон. Їй варто було зателефонувати Альмі Трент — вона обіцяла. Альма наказала їй знайти хоч щось, будь-що, і лише тоді вона допоможе установити його особу. Проте Альма також не вірила Вів. Вважала цю історію вигадкою.

Вів намазала свій крекер і прогорнула сторінки телефонного довідника Фелла. Вона заплющила очі, пригадуючи уроки акторського мистецтва, які брала після старшої школи. У неї добре виходило — прикидатися іншою людиною на деякий час.

Увійшла в роль. А тоді набрала номер департамент транспортних засобів.

— Доброго дня, — прощебетала вона, коли хтось підняв слухавку. — Я щойно отримала дзвінок зі страхової компанії. Мені повідомили, що в мого чоловіка проблеми з реєстрацією. Можете мені допомогти?

— Мем, я не…

— Він зараз у дорозі, — перебила Вів. — Мій чоловік. Він поїхав по роботі, а якщо повернеться додому й дізнається, що йому анулювали страховий поліс, він так розізлиться. Так розізлиться. — Вона намагалася відтворити Гані із фільму «Хто боїться Вірджинії Вульф?» — безпомічну, милу, нещасну. — Я навіть не знаю, що робити. Я не розумію, у чому проблема. Можете, будь ласка, хоча б перевірити?

— Це не…

Вів знову її перебила, диктуючи номер, марку й модель машини, які вона бачила на фото.

— Ось ця. Вона в нас уже багато років. Багато. Не розумію, звідки раптом з’явилася проблема. Мій чоловік каже…

— Мем, прошу, зачекайте.

Пролунало клацання й тиша. Вів тримала телефон у мокрій від поту руці.

Знову клацання.

— Мем, я не бачу жодних проблем із реєстрацією.

— Ви впевнені?

— Абсолютно, усе гаразд. Машина зареєстрована на містера Гесса без змін.

Містер Гесс. Голова запаморочилася, проте Вів мусила зберігати спокій, лишатися в образі.

— Ох, дякувати богу, — вигукнула вона. — А ви впевнені, що вказана правильна адреса?

— Ви досі перебуваєте на Фейрв’ю Авеню? — запитала жінка.

— Так. Так, це наша адреса.

— Наче все нормально.

Вів подякувала жінці й запевнила, що перетелефонує в страхову компанію для уточнення. А тоді поклала слухавку. Холодний піт стікав по спині під халатом. У роті пересохло й запекло.

Вона кинула в рота ще один крекер і запила його молоком, а тоді, тяжко дихаючи, ще трохи погортала сторінки телефонного довідника. Вона викинула з голови образ Гані й тепер мандрувала думками, шукаючи нового персонажа.

У телефонній книзі було тільки два Гесси, один із яких значився на Фейрв’ю Авеню. Вона знову увійшла в роль — цього разу жорсткішу, діловитішу — і набрала номер.

— Алло? — відповів жіночий голос.

— Місис Гесс?

— Так.

— Я з офісу вашого чоловіка, — Вів говорила швидко, намагаючись звучати професійно, як секретарка. — Ми б хотіли перевірити розклад вашого чоловіка. Ви не знаєте, чи він сьогодні їде до Нью-Йорка?

— Нью-Йорк? Здається, ні. Два дні тому він казав, що їде в Баффало. Але, можливо, плани змінилися, — жінка засміялася. — Гадаю, вам видніше.

— Як я вже казала, місис Гесс, ми лише перевіряємо. Ми чекаємо, щоб містер Гесс нам сам повідомив, та все ж вирішили зателефонувати й запитати.

— Гаразд. Зазвичай «Вестлейк» не турбуються аж так.

Вестлейк. Вів шалено гортала сторінки довідника.

— Ми намагаємося організовувати розклад, проте іноді речі виходять із-під контролю.

— Сьогодні я ще не говорила із Саймоном. Та якщо він зателефонує, то обов’язково передам йому, щоб зв’язався із вами.

— Дуже вам вдячні. Містер Гесс дуже педантичний, тож ми чекаємо на його дзвінок.

Вів попрощалася із жінкою і поклала слухавку. З’їла крекер. Підняла ручку й розгорнула записник. Перегорнувши на чисту сторінку, записала:

Містер Саймон Гесс.

Фейрв’ю Авеню, буд. 373.

Продавець у сервісній службі дверних замків «Вестлейк».

Вона додала номер телефону Саймона, його компанії, номерний знак і опис автомобіля.

І під цим Вів не стрималася і записала:

Простіше простого.

Кілька секунд вона витріщалася на слова. Знову поглянула на телефонний довідник, а тоді прогорнула сторінки, шукаючи розділ на літеру В. Дівчина думала про батька, розлучення. Про мерзенні зустрічі з адвокатами, про матір, що приходила додому й розкидала речі, звинувачуючи Вів у бездарності.

«Не роби цього», — звучав голос у її голові.

А за ним інший: Мені байдуже.

Вона пробіглася пальцем прізвищами, поки не знайшла потрібного. Вайт. У Феллі була дюжина чоловіків із прізвищем Вайт, але лише один Р. Вайт.

Знову надто просто.

Набрала номер, цього разу навіть не потурбувавшись про образ.

Знову відповіла жінка.

— Алло?

— Місис Вайт?

— Так.

— Ваш чоловік вас зраджує, — випалила Вів і кинула слухавку.

У голові стугоніло, коли вона нарешті доїхала до Фейрв’ю Авеню за кермом свого «кавальєра». Вів мала б зараз спати й набиратися сил, та встигла тільки подрімати о восьмій годині зранку. На годиннику була друга дня, але енергії їй вистачало, здавалося, на ціле життя вперед.

То була симпатична вуличка, принаймні як на Фелл: старі будиночки із газончиками, дерева, на яких влітку знову з’являться листочки. Цей жовтневий день був похмурий, тому Вів їхала повільно, уважно заглядаючи на номери будинків. Біля будинку 373 стояло «вольво» — автомобіль дружини.

У цей момент їй довелося визнати — вона абсолютно не знала, що робити далі. Він повинен був перебувати в Баффало; а вона не мала ні його фотографії, ні будь-якої іншої інформації про нього, крім місця проживання. Вів не розуміла, чому він реєструвався під фальшивими іменами або навіщо взагалі приїжджав у «Присмерк», якщо мав будинок у Феллі. Їй не було відомо, звідки він чи кого він знав у місті. Не знала, чи є в нього діти.

А найголовніше, чи був він якось пов’язаний із Бетті, Кеті й Вікторією. Вона мала тільки його ім’я й адресу.

Їй варто було б опустити руки. Натомість дівчина припаркувалася на розі, поряд із невеличким парком, звідки виднівся заїзд до помешкання Гессів. Заглушивши машину, Вів потерла лице. «Треба дістати записник, — думала собі дівчина, — і записати план подальших дій».

Вона відхилилася назад і заснула ще до того, як закінчила думку.

Було вже темно, коли Вів прокинулася. Цілковито дезорієнтувавшись, вона подумала, що зараз середина ночі і їй потрібно бути в мотелі. Та була лише шоста година — наприкінці року завжди темніло швидше. Холодний вітер калатав у вікно, від чого Вів уся трусилася.

Випрямившись і пригладивши волосся, дівчина завмерла.

На заїзді Гессів тепер стояв ще один автомобіль. Автомобіль продавця.

Вів бездумно відчинила дверцята і вийшла з машини. Якби завагалася, то ніколи б не наважилася. Іди, просто йди. Вона повернула за ріг, прямуючи до помешкання й намагаючись не здригнутися, коли повз неї проїжджала машина — якийсь милий чоловік повертався додому з роботи. Почекала, поки вогні не зникнуть у далечині, а потім прокралася до саду, зіщулюючись у тінях.

Це божевілля.

Мені байдуже.

Припинивши непокоїтися, стало так легко. Дівчина звільнилася від усього: сім’ї, друзів, дому, справжнього життя. Навіть час припинив мати значення відтоді, як почала працювати в «Присмерку» — дні й ночі злилися, що їх стало складно розрізняти, ніби стародавні письмена. Вона спостерігала за людьми, прив’язаними до часу — прокидатися зранку, йти спати вночі, приходити додому після роботи о шостій; за людьми, з якими Вів чемно ділила цей світ, проте яких не розуміла. Навіщо так непокоїтися? Тепер ночі були такі довгі: ніч зранку, ніч зараз. Суцільна темрява, яку ненадовго пронизувало брудне сіре світло. Навіть зараз, сидячи в саду продавця, могла бути третя ночі. Хто б сперечався?

У вікні поряд загорілося світло. Вів притулилася ближче, прислухаючись до звуків всередині. Вона не чула дитячих голосів. Та напевне було б гірше, якби виявилося, що дитина мешкає під одним дахом із продавцем. Це ніби спостерігати, як малюк вибігає на дорогу. Тікай, тікай звідти! Якщо продавець був тим, ким вона його підозрювала, то він мав би мешкати лише зі своєю дружиною, яку Вів уявляла блідою змарнілою жінкою, що вже давно зневірилася в житті.

Вона навпочіпки підкралася до вікна, з якого лилося світло, а тоді обережно підвелася, щоб зазирнути всередину. Жінка мила посуд, стоячи спиною до Вів. На ній були штани на гумці й вільна футболка. Своїм театральним оком вона помітила, що одяг господині був пошитий вручну.

На кухню зайшов чоловік. Середнього зросту, середньої статури, акуратно поголений, коротке волосся зачесане назад. Одягнений у вихідні штани, сорочку із засуканими рукавами, без краватки. У нього було квадратне обличчя, маленькі непоказні очі. Під час їхньої останньої зустрічі у нього була нудотна посмішка, яка не пасувала його обличчю. «Ну що ж, гадаю, у мене невиразна зовнішність», — казав він. Чоловік поставив тарілку на стільницю поряд із мийкою, і вийшов, не вимовивши ні слова.

«Привіт, Саймоне Гессе», — подумала Вів.

Вона знала, що дружина мала б розповісти чоловікові про дивний телефонний дзвінок. Про перевірку в офісі, чи Саймона у Нью-Йорку. А спантеличений продавець сказав би їй: «Та ж вони знали, де я. Навіщо їм телефонувати?» Можливо, вони вже мали цю розмову; він міг викрити незнайомку, що цікавилася ним, просто зателефонувавши в офіс. Тому Вів мала діяти швидко.

Відійшовши від вікна, вона навпочіпки попрямувала на задній двір, відімкнула хвіртку й зазирнула всередину. Там був відкритий внутрішній дворик із темною плямою, що виявилася газоном, посередині. Дитячих іграшок не видно. Вів зачинила дверцята й відійшла назад.

Вона не знала, що шукає — просто що-небудь. Що зможе наблизити її до нього, викрити його. Досі високо не висовуючись, Вів повернулася на початок, де стояла машина продавця.

Підійшовши впритул, зазирнула у вікна: автомобіль неначе вчора придбали. Жодної дірки на тканині сидінь, ніякого мотлоху чи обгорток. Нічого, що свідчило про довго поїздку до Баффало й назад або взагалі про будь-які подорожі.

Вона обійшла машину. Її міг побачити перехожий чи сусід, що вирішив подивитися у вікно, — хоч у домі напроти й не горіло світло, а на заїзді не було машини. Вів однаково мусила діяти швидко.

На пасажирському сидінні лежали кілька паперів. Вона спробувала відчинити дверцята, і коли їй це вдалося, гаряча кров застугоніла в жилах. Дотягнувшись, дівчина підняла документи.

То була копія його розкладу. Запах чорнил пробудив у ній спогади про школу. Але за секунду вона зосередилася на написаному. Акуратним почерком значилося:

Понеділок: Пукіпсі, Фарнхем-роуд, 52, містер Алан Леккі.

Середа: Рочестер, Банк-стріт, компанія «Терра Сістемс».

Четвер: зустріч у головному офісі.

Вів ледь не розсміялася. Цей розклад зі справжнього офісу, членом якого вона прикидалася лише кілька годин тому. Перегорнувши сторінку, вона побачила розклад минулого тижня, і за тиждень до цього. Як довго вони зберігали ці записи? Дівчина замислилася.

На кожній сторінці були зазначені назва компанії, ім’я і номер людини, з якою можна сконтактувати. Вів витягнула нижню сторінку зі стосу — може, він не помітить зникнення однієї — склала і сховала собі в кишеню. Вона якраз зачиняла дверцята, коли підвела голову й помітила обличчя у вікні вітальні.

Дівчинка мала приблизно десять років. Її волосся було заправлено за вуха, поки вона беземоційно спостерігала за Вів.

Вів запанікувала. Тут не мало бути дитини. Їй хотілося тікати, але натомість вона піддалася інстинкту й зустрілася поглядом із дівчинкою. Тоді притулила палець до губ. Тихенько, гаразд?

Дівчинка не подала жодних ознак згоди чи незгоди. Але вона підвела руку і вказала в напрямку вхідних дверей. Він іде.

Адреналін пронизав усе тіло, починаючи від потилиці й аж до самого нутра. Вона пройшла під’їзну доріжку навпочіпки, а тоді побігла до своєї машини, намагаючись зберігати невимушений вигляд, у разі, якщо за нею спостерігали — Я тут живу! Просто вирішила пробігтися вулицею, усе гаразд! Тільки-но вона зачинила дверцята свого авто, із будинку вийшов продавець. Вона силувалася випрямитися настільки, щоб автомобіль виглядав порожнім.

За кілька секунд вона спромоглася визирнути з вікна. Продавець — Саймон Гесс стояв на тому місці, де вона була хвилину тому, і озирався туди-сюди. На ньому досі був одяг, у якому він заходив на кухню. Його погляд наткнувся на її машину, але помітивши, що вона порожня, рушив далі. Вів затримала дихання.

Він повернувся до свого авто, обійшов його навколо. Заглянув у вікно, а тоді відчинив пасажирські дверцята. Підняв свої папери.

Чи правильно я їх склала? Чи правильно?

Він довго на них витріщався. Занадто довго. Вів знала — чоловік думав. Намагався визначити, що не так. Намагався придумати, хто міг бути на його заїзді, у його машині. Дверцята голосно гримнули, коли вона їх зачиняла — він почув. Намагався поєднати ці події із дивним дзвінком. Роздумував, хто б це міг бути.

Чоловік повільно поклав папери назад на сидіння, а тоді повернувся і зник оглянути будинок.

Вів швидко випросталася, запустила двигун і поїхала геть. Холодні руки на кермі ковзали від поту.

Думки губилися. Продавець побачить її сліди на м’якому ґрунті в саду: сліди її маленьких кросівок. Він здогадається, що біля його будинку снували дівчина чи хлопець, але не якесь здоровило. Він подумає на підлітка. На Вів були білі кросівки унісекс, які теоретично міг носити й хлопчик. Імовірніше, продавець схилиться до варіанту хлопця-волоцюги.

Якщо дочка її не видасть, то Вів була в безпеці.

Та дочка її не видасть.

Але телефоний дзвінок був від жінки. У нього виникнуть підозри, стане більш обачним. Сушитиме голову, що від нього вимагають. Адже тепер він знав — комусь щось було потрібно.

Я полюю на мисливця, і йому про це відомо.

Гра почалася.

Вона була налякана. Достобіса. Та це був лише початок.

Тепер час для наступного кроку.

Фелл, штат Нью-Йорк. Листопад 2017 року

Карлі

Інформації про Кеті Колдвелл в інтернеті виявилося задосить. Я витратила кілька місяців, зрештою зібравши всього кілька сторінок про Вів, але Кеті Колдвелл була на зовсім іншому рівні. Дівчина була дуже популярною.

Щоправда, не завжди. Коли я вперше ввела її ім’я в пошуку, натрапила на список недавно створених вебсайтів, кількарічних — блоги про вбивства, подкаст, чимало постів у реддіт. Також у гуглі знайшлося фото сімдесятих років: кольоровий знімок гарненької жінки із русявим волоссям, що стояла на залитому сонцем задньому дворі, тримаючи на стегні маленьку дитину й усміхаючись. На ній були короткі шорти, бірюзовий топ, але обличчя трохи розмито, як то завжди буває на старих фотографія із часів плівкових камер, коли фокус налаштовували вручну. Зазвичай такі знімки можна побачити в старих фотоальбомах із тонким папером, який постійно доводилося випрямляти.

— Не можу повірити, що ти не розповіла мені про Кеті Колдвелл, — скаржилася я, сідаючи за свій ноутбук після того, як ми повернулися від Дженні Саммерс.

То був напівжарт, але Гезер сприйняла це серйозно.

— Я казала, що у Феллі багато жіночих трупів.

— Ти не жартувала. А як звали іншу дівчину? Вікторія як?

— Лі. — Гезер розгублено стояла на кухні, ніби забула, за чим прийшла. А тоді застібнула худі, неначе змерзла. Вона не зводила очей із зачинених дверей холодильника. — Справу розкрили, а тоді знову поновили розслідування.

— І що це означає? — нахмурилася я.

— Її хлопця засудили, але через кілька років справу переглянули. Його визнали невинним.

— Справді? — в пошуку я ввела новий запит. — Неймовірно.

Гезер обернулася, і я помітила її серйозний вираз обличчя.

— Я не можу більше це обговорювати.

— Ти про що? — прибрала руки із ноутбука.

— Трупи. Кілька років тому я багато читала про них. До добра це не призвело. Взагалі-то я не повинна більше цим займатися.

— Депресія? — запитала я. — Тривожність?

— Щось середнє. — Дівчина знизила плечима. — Вони завжди ходять парою. Через них у мене безсоння. А ще аварія нанесла травму. — Вона опустила очі на своє худі. — Думаю, ти здогадалася, але в мене є й інші проблеми. Психотерапевт каже, що я мушу працювати над цим, але не повинна… зациклюватися на негативних речах, — Гезер глянула на мене. — Від мене мало користі. Вибач.

— Ні, це ти вибач, — заперечила. — Я увірвалася у твоє життя і за собою притягла проблеми. Ти ні в чому не винна.

Вона закотила очі й махнула рукою.

— Усе гаразд. Просто розслідуй сама. Я піду вчитися. Можливо, трішки подрімаю. — І досі зіщулена пішла у бік спальні. Така маленька Гезер у цій величезній кофті скидалася на маленьку дівчинку. Дійшовши до дверей, вона повернула голову через плече, тримаючись за дверний отвір. — Загугли Бетті Грем. А коли закінчиш, пригощайся моїми ліками. — Лиш тоді вона зайшла до кімнати й зачинила за собою двері.

Кеті Колдвелл — молода матір, заміжня, але її чоловік був військовим, якого відрядили в інше місто. Одного дня вона пішла з роботи й не повернулася додому; її тіло знайшли під естакадою, причина смерті — колоті удари в шию.

Був 1980 рік. Спочатку цій події надали широкого розголосу, але справа довго стояла на місці, через що увага до неї зникала. Усього за кілька років про Кеті забули — аж до 2016 року, коли створили популярний тру-крайм подкаст. Убивством знову почали цікавитися — в основному нове покоління детективів-аматорів, які намагалися розв’язати задачку. Тепер уже дорослий син Кеті погоджувався на інтерв’ю, надавав фотографії. Він розповідав про винятковий біль дорослішання, знаючи, що монстр убив його матір, й усвідомлюючи, що ця істота досі на волі.

Але попри популярність в інтернеті, справу досі не розкрили. На місці знайшли зразок ДНК, який не мав збігів у жодній базі даних. Інших зачіпок, що нові технології могли використати, не існувало. А спогади покрилися пилом. Усе більше людей, як, наприклад, чоловік Кеті, помирали. Єдиною теорією, яку не підтверджували жодні докази, було замовлене чоловіком убивство, метою, якого були страхові виплати. І більше нічого.

Про Вікторію Лі писали менше. Її задушили й залишили на біговій доріжці у 1981 році. Її хлопця швидко впіймали й засудили за вбивство. Вікторії не співали од про її красу й чарівність, як це було з Кеті. Натомість у газеті розмістили розмиту фотографію її обличчя, яку вочевидь обрізали з групового фото, під якою вказали: «Жертва вбивства — Вікторія Лі». Кеті була коханою дружиною, доброю матір’ю, невинною жінкою. А Вікторія просто жертвою вбивства.

1988 року на підставі невеликої формальності хлопець Вікторії із новим адвокатом виграв другий судовий процес. Виявилося, що на шиї у Вікторії був золотий ланцюжок, який врізався в шкіру. Тож у вбивці повинні були залишитися сліди, яких не знайшли на руках її хлопця. Справу переглянули, і він вийшов на свободу.

А це означало, що розкриту справу Вікторії знову поновили.

Я не знала, навіщо про це вивідувала. Не знала, як це було пов’язано з моєю тіткою Вів. Та я не могла спинитися.

Наступною була Бетті Грем. Її вбили в 1978 році, а тіло кинули на будівельному майданчику. Бетті була скромною вчителькою, не мала ні чоловіка, ні дітей. Сусідка бачила, як у двері жертви постукав продавець, і його пустили всередину. Живою її більше не бачили.

В інтернеті випадок Бетті теж обговорювали, хоч і не в таких масштабах, як Кеті. Кілька диванних експертів розглядали цю справу, зокрема написали докладну статтю на сайті, присвяченому реальним злочинам. Тіло терпнуло навіть від тих малих подробиць убивства.

Бетті боролася.

Тоді про це не повідомляли, але автор статті десяток років тому видобув інформацію зі звіту коронера. На руках, спині й плечах жінки знайшли синці. Кілька нігтів вирвано. Коліна травмовані й набряклі. На нозі та стегні були подряпини, неначе її волочили землею. Кісточки на руках у власній крові. Чотири пальці зламані. Вибиті два зуби. Коронер припустив, що вона відбивалася, коли її тягли в багажник авто. А потім намагалася вибратися назовні. Потім боролася, коли убивця ґвалтував її. Він, нарешті, закінчив лише тоді, як п’ять разів встромив ножа дівчині у груди.

Після цього він засунув тіло в гору сміття на будівельному майданчику — території майбутнього мотелю «Присмерк».

У голові запаморочилося. «Присмерк». Її тіло кинули в «Присмерку».

Я прогортала нижче і знайшла фото Бетті Грем. Звичайна зачіска і блуза з високим горлом не приховали її краси. То було офіційне фото, напевне, портрет для школи, у якій вона працювала, бо голова була нахилена під специфічним кутом, який завжди використовували в старих шкільних фотографіях. Стримана поза, руки складено перед собою, на обличчі ввічлива усмішка. Вона мала чудовий вигляд, проте в її очах і поведінці читалося не наближайся. Вона могла роками прикидатися милою і люб’язною дівчиною, про яку не знали нічого особистого.

То було не обличчя жінки, що билася і стікала кров’ю до останнього свого подиху. А обличчя старої діви, яка провела б нудне життя, а не повзала на колінах, дряпаючись нігтями, у спробі вижити. На знімку була не та жінка, яка так відчайдушно хотіла жити, що була готова на все.

Але, можливо, то була вона.

Може, то була людина, яка так не хотіла вмирати, що не здавалася до кінця. Можливо, то була жінка у квітковій сукні із мотелю «Присмерк». Принаймні я була впевнена. Це вона.

І якщо Бетті показалася зараз, тоді існував шанс, що вона теж з’являлася в часи Вів.

Через п’ять хвилин я, спітніла, чіплялася крижаними руками за умивальник, намагаючись не знепритомніти.

Ми розмовляли про Кеті Колдвелл за кілька тижнів до смерті Вів.

Жінка у квітковій сукні, що дивилася на мене із другого поверху.

Бетті Грем, що боролася, але мертве тіло якої лишили на місці, де тепер працювала я. Де працювала Вів.

Ми були самотніми дівчатами, що працювали вночі. Думаєш, ми не розуміли ризиків навіть тоді?

Кеті, бляха, Колдвелл. Як я могла бути такою ідіоткою?

Нахилившись над умивальником, я ввімкнула холодну воду й підставила під неї руку. Думала плеснути її на обличчя, але так і стояла, дивлячись, як текла вода.

Зв’язок. Він мав бути. Вів дізналася про Кеті Колдвелл у 1982 році — говорила про неї із сусідкою. Якщо Вів знала про Кеті, то, мабуть, знала і про Бетті Грем. Особливо враховуючи те, що тіло останньої залишили на будівельному майданчику «Присмерку». Коли довго працюєш на одному місці — й не такі речі дізнаєшся.

Якщо у квітковій сукні була Бетті — що безперечно — тоді Вів її бачила. Знала, хто вона. Вів, як і я, могла з’ясувати.

І це якось пов’язано зі зникненням. Безсумнівно.

Кілька років тому я багато читала про них. До добра це не призвело.

Вів увесь час сумувала. А під кінець часто злилася.

Наприкінці Вів часто не було вдома. Не через прогулянки із хлопцями. Вона щось шукала. І це щось обурювало її.

Досі відчуваючи на руці холодну воду, я підвела погляд на поличку із медикаментами. Переглянула всі препарати, що приймала Гезер, і посортувала їх.

Бетті, Кеті, Вікторія. Їхні історії — темні речі, які вели в темне місце. Я чітко розуміла, що одного разу відчинивши двері, можна ніколи більше з них не вийти. Що дізнаючись про жіночі трупи, можна забути про реальне життя, стати одержимим.

Бо після стількох років, спростованих вироків і безлічі обговорень в інтернеті ніхто досі не мав уявлення, хто, чорт забирай, убив тих дівчат. Ні одна жива душа.

Якщо я хотіла розкрити справу, то довелося б пройти крізь ті двері.

Тож я пройшла.

Фелл, штат Нью-Йорк. Листопад 2017 року

Карлі

Два дні потому я знову зависала в архівній бібліотеці. Цього разу я пройшла повз мікрофіші й одразу попрямувала до старих газет.

Прочитала всі статті про мертве тіло Бетті Грем, яке знайшли в 1978 році. Вбивство — моторошна загадка в до того тихому містечку — стало головною темою року. Усі нервували через відсутність новин від поліції. Листи до редактора газетної шпальти складалися з: «Чи потрібно замикати двері на ніч?» або «Тепер на вулицях небезпечно?». Ще одна жінка скаржилася: «Я навіть не хочу відпускати свою доньку на ковзанку», — я уявила, як жінка в строгому костюмі, з укладеними пасмами волосся акуратно вішає в’язане кашпо. Один чоловік писав: «Я не можу залишити дружину вдома саму», — уявила, як його дружина закидається валіумом і про себе думає: «Прошу, облиш мене. Хоч на десять хвилин — залиш мене саму». Інший мешканець Фелла розмірковував, чи інциденти не пов’язано з темношкірими, адже як інакше це пояснити?

Не було жодної інформації про травми Бетті — їх поліція не розголошувала. Деталі б надто шокували тогочасне населення? Чи факти приховали, бо про них знав лише вбивця? Напевно, і те, й інше.

Прогорнула далі до 1980 року. То був рік Кеті Колдвелл — тоді я вперше замислилася, чи обидва вбивства не могла скоїти одна людина. На перший погляд, здавалося — ні: їх викрали й вбили по-різному. Кеті не мала таких ушкоджень, як Бетті. Але обидві були симпатичними; їх обох зґвалтували, закололи ножем і позбулися тіл; і шанс, що в маленькому містечку Фелл з’явилися два жорстокі убивці, був мізерним. Я дізналася про ці припущення від диванних експертів у реддіт, але поліція не надавала коментарів. Окрім того, якщо один і той самий чоловік скоїв два злочини, то він або зупинився, або виїхав із міста після вбивства Кеті. Або помер.

Або залишився й убив Вів у 1982 році.

— Привіт, — почувся за спиною голос. — Ти знову тут.

Я підскочила й підвела голову. То був Каллум Макрей — хлопець, який проводив свій час, оцифровуючи архівні папери.

— Привіт, — відповіла йому.

— Уже майже шоста, — усміхнувся Каллум. — Бібліотека скоро зачиняється. За хвилину оголосять.

— Ой, точно, — роззираючись навколо, мовила я. — Мені вже час іти.

— Як успіхи? — він запитав, поки я збирала свої речі. — З пошуками тітки.

Сьогодні на ньому були джинси й кофта на замку, які на вигляд були новими й недешевими. Він мав почуття стилю, навіть попри брак соціального життя.

— Тривають, — відповіла я. — Я навіть не наблизилася до розгадки.

— Шкода. Я можу чимось допомогти?

— Ти вже допоміг, порадивши старі газети замість мікрофіш. — Махнула на архіви позаду. — Дякую. Я знайшла чимало корисного.

— Правда? — він підвів брови у здивуванні. — Наприклад?

Сама не розуміла, чому, але раптом мені стало зле. Каллум приємний хлопець, гарно одягався, цікавився моїм розслідуванням, але мені захотілося відступити.

— Просто історію міста, — чесно розповіла я. — Виявляється, тут скоєно чимало вбивств.

— А-а, — він знову усміхнувся. — Я тебе попереджав. Тож тепер ти в курсі.

— Гадаю, що так. А як твої успіхи з оцифруванням?

— На сьогодні все, — Каллум розвів пустими руками. — І бібліотека скоро зачиняється. Що зараз плануєш робити?

Як дурепа я роззявила рота.

— Га? А що?

— Могли б разом повечеряти.

— Не можу. — Це була брехня, але я витягнула із кишені телефон і побачила пропущений дзвінок. Впізнала номер: Альма Трент — поліціянтка, яку мені порадив Нік Гаркнесс. Кілька годин тому я залишила їй повідомлення. — Маю зустріч, — зізналася Каллуму, сподіваючись, що це виявиться правдою.

— Справді? Де?

Я лупнула очима, але він чекав на відповідь, ніби не усвідомлюючи свою неввічливість. Хороші манери, яких мене вчили все життя, узяли гору, тому я зізналася:

— Гм, збираюся поговорити з Альмою Трент — поліціянткою, що працювала під час зникнення тітки.

Пролунало оголошення про закриття бібліотеки, тому я рушила до дверей. Каллум слідував за мною.

— Звучить цікаво, — сказав він, і я не вірила власним вухам. — Можна з тобою?

— Це погана ідея, — невпевнено штовхнула двері. — Я вже пообіцяла, що прийду сама.

— Вона змусила тебе пообіцяти? — його голос став на тон похмурішим.

Нарешті вийшовши на двір, я помітила свою припарковану біля узбіччя машину.

— Ага, — кинула я. — Але дякую за пропозицію. До зустрічі. — Показово помахала рукою йому на прощання й сіла за кермо. Але перед тим, як запустити двигун, прослухала повідомлення Альми.

Вона сказала, що зараз на пенсії — мені це вже було відомо, дякуючи гуглу, як і відомий її номер телефону зі старого доброго телефонного довідника Фелла — але вона радо зустрінеться зі мною. У неї був приємний і невимушений, але водночас серйозний тон. Вона попросила повідомити, коли я зможу заїхати, щоб встигнути зварити каву.

Виконавши її прохання, я отримала адресу. Тоді піддалася спокусі й написала Ніку Гаркнессу. «Спиш?», — запитала його, бо не була впевнена, чи він уже прокинувся.

Відповіді не надійшло. Хвилину почекала, а потім дописала: «Я збираюся зустрітися з Альмою Трент, про яку ти мені розповідав».

Про всяк випадок я не відклала одразу телефон. Досі нічого.

Відчула себе жалюгідною, але закінчила: «Розповім ввечері».

Звісно, йому було байдуже. Як інакше? Я навіть не знала, чим він ще займається, окрім сну. Минулої ночі він дав свій номер лише, щоб я доповіла про доставлення його піци.

Я не розуміла, навіщо взагалі йому писала, але точно знала, що не хочу говорити з поліціянткою наодинці. Просити Гезер не варіант через її вразливість. Хвилюватися за її психіку — останнє, що мені потрібно.

Відповідь досі не надійшла. Я зітхнула й відклала телефон. Доведеться йти самій.

Виглянула з вікна. Каллум стояв перед входом у бібліотеку, встромивши руки в кишені худі. Спостерігав за мною. Помітивши на собі мій погляд, він легенько усміхнувся й помахав.

Двигун запустився, і я поїхала геть.

Альма жила за містом, в іншій стороні від «Присмерку», на краю двосмугової дороги, що вела до старої доглянутої фермерської садиби. Було вже зовсім темно, але я помітила білий панельний будиночок із темно-зеленими віконницями, на ґанку якого стояли горщики з уже мертвими квітами. Коли я підійшла до дверей, мою присутність видав собачий гавкіт, тому я просто постукала.

— Чекай, — пролунав голос Альми зсередини. А тоді суворіше: — Припини, дурко. Боже милостивий, ти справжній довбень.

Пес продовжив валувати, але за кілька секунд двері відчинилися. Альмі було вже за п’ятдесят, її каштанове волосся, на якому де-не-де проглядалася сивина, було зібране у хвостик, а на її приязному обличчі не виднілося й натяку на косметику. Жінка досі була в гарній фізичній формі, стоячи в трохи старих мішкуватих джинсах і картатій фланелевій сорочці під коричневим кардиганом.

— Карлі? — запитала вона, подарувавши мені добру усмішку.

— Привіт, — я простягнула руку. — Приємно познайомитися. Дякую за ваш час.

Злегка потиснувши руки, я здивувалася її ніжності, адже вона з легкістю могла переламати мені всі кістки.

— Заходь, — запросила мене власниця будинку. — Я поставила каву, як і обіцяла. Знаю, що вже пізно, але після стількох років роботи нічними змінами не можу змінити режим.

— Розумію, — я прямувала за нею коридором на кухню; навіть попри вік, за кімнатами добре доглядали. Маленький песик, напевно, якийсь тер’єр, гавкав на мене, проявляючи авторитет, а тоді обнюхав відвороти моїх джинсів і радісно заскакав у ногах. — Не відмовлюсь від кави, бо й сама сова.

— Дивись під ноги. Мій собака довбень. — Вона провела мене своїм затишним помешканням до маленької кухні, де вказала на стілець. А тоді зупинилася, придивляючись до мене на світлі лампи. — Ти дуже на неї схожа.

Мені не потрібно було запитувати, на кого. Я знову відчула приємне хвилювання. Біля мене стояла людина, що бачила Вів, знала її.

Я вже роззявила рота, щоб поставити запитання, але не встигла.

— Скажи мені ось що. Що змусило тебе приїхати сюди шукати тітку, яка померла ще до твого народження?

— Формально, вона може бути ще живою, — заперечила я.

— Гаразд, — зачудувалася Альма.

— Тобто, вона жива, — виправилася я. — Ймовірно, що так. Вони ж не знайшли тіла. Хоч вона залишила гаманець і машину… і все інше, — голос зрадницький надірвався. Я звучала як схиблена.

Поліціянтка не заперечувала, але й не погоджувалася. Із шафки вона дістала дві чашки.

— То була жахлива ніч, — почала вона. — Я добре її пам’ятаю. Ніч, коли я дізналася, що вона зникла. Тоді її не бачили вже чотири дні. — Вона замовкла, стоячи біля кавника й занурившись у роздуми. — Цього не повинно було статися — цієї затримки. Але сталося.

— Чому? — запитала я, хоч і не розуміла навіщо, бо мала відчуття, наче Альма читала мої думки.

— Ніхто не звернув уваги, ось чому. Вівіан була замкненою і тихою. Не привертала до себе уваги. А її сусідка, здається, поїхала. Власники мотелю навіть не помітили, що вона не з’являлася на роботу. Якщо захочеш побачити професіоналів із байдужості, то завітай у «Присмерк».

Я дивилася, як вона наливала каву у два горнятка. Альма була спокійною, неквапливою, проте впевненою. Невідомо, чого від неї можна очікувати, але я точно могла уявити, як вона віддирала п’яного Ніка Гаркнесса на вечірці, читала йому лекції й відправляла додому. За десяток років роботи поліціянткою їй напевно доводилося бачити й гірше.

— Як ви познайомилися з Вів?

Вона вже друге здивувалася моєму запитанню.

— Каву з вершками — погодилася я, і вона повернулася назад до стільниці.

— Протягом тридцяти років я працювала патрульною вночі. Інколи приходили виклики із «Присмерку». Вів викликала мене один чи два рази. Вперше — через бійку далекобійників. Іноді в мотелі були дрібні заворушення. Досі є.

— Знаю, — Альма якраз поставила переді мною каву. — Я там працюю.

Цього разу її брови полізли аж на лоба. Вона досі тримала моє горнятко в руках.

— Що ти сказала?

— Я працюю на рецепції, — пояснила. — Вночі, як і Вів. Я приїхала лише поставити кілька запитань, але там висіло оголошення про роботу, і я просто… — вона витягнула стілець і опустилася на нього. — Щось не так?

Альма похитала головою.

— Та ні. «Присмерк» завжди був небезпечним. Я хвилювалася за Вівіан, яка працювала там сама вночі. Виявляється, тепер мені доведеться хвилюватися ще й за тебе.

«Вона знає про привидів», — закралася мені думка, але поглянувши на її обличчя, уже не була такою впевненою. Вона напевно добрий гравець у покер. Я не збиралася згадувати привидів у присутності будь-кого, крім Ніка, який бачив те ж саме, що і я.

— Думаю, у «Присмерку» щось нечисто, — я спробувала зачепити тему вбивств. — Тіло Бетті Грем, яке знайшли під час побудови мотелю, а ще хлопчик, який помер у басейні.

Вона надпила каву й поглянула на мене, оцінюючи. Можливо, Альма очікувала побачити дурепу з вітром у голові, що була залежна від твіттеру. Хтозна? Більшість так і припускали.

— Звідки ти про це знаєш? — запитала вона.

— Архіви в бібліотеці.

Зі спокійним виразом обличчя, поліціянтка поставила чашку на стіл.

— Гаразд. Що ти хочеш дізнатися?

Я підсунула до себе горня. Хоч я майже не спала й потребувала кофеїну, досі я не ковтнула і краплі.

— Ви можете розповісти, що було в справі Вів?

— Я була патрульною, а не детективом. І тим паче не працювала над справами зникнення.

— Але ви бачили файл, — наполягала я.

Вона зітхнула й опустила руку вниз, як це часто роблять власники собак — за кілька секунд пес уже діткнув носом у її долоню.

— Бачила й читала, — визнала вона. — Я знала Вівіан. Її зникнення мене дуже непокоїло. Вона не вживала наркотиків. І точно не була дурною, навпаки — дуже розсудливою. — Альма почесала песика за вушком. — Усе, як писали в газетах. Вона пішла на роботу, адже машину й сумочку знайшли в мотелі, поговорила із чоловіком, що був на зміні до неї. Але впродовж ночі вона щезла, залишивши всі речі.

— Сусідка казала, що останніми тижнями Вів часто виходила з дому вдень. Її щось засмучувало чи обурювало. А ще Дженні розповіла, що після зникнення Вів, одержавши рахунок за телефон, вона помітила дзвінки, яких ніколи не робила. Вона віддала рахунок поліціянтам, але вони наче його й не перевіряли.

Альма похитала головою.

— Не пам’ятаю такого.

— Дженні не вірить, що у Вів був хлопець, та щось усе ж із нею відбувалося.

— Дженні її погано знала, — прохрипіла вона. — Зважаючи на те, що вона два дні просиділа в порожній квартирі й не поцікавилася, куди поділася її сусідка. Чи з нею хоч усе добре.

— Добре, — я погодилася. — У газетах Вів описували як гарненьку й безтурботну дівчину, але Дженні не погоджується з останнім.

— Гарненька — так, — розповідала Альма. — Справді. Це одна з причин, чому я хвилювалася щодо її роботи в «Присмерку». Але вона точно не була безтурботною. Навпаки — тихою, весь час трохи напруженою. Але її очі завжди горіли, коли Вів ділилася тим, що їй було цікаво. Та я не чула, щоб у неї були друзі.

— А що їй було цікаво?

— Прошу?

— Ви сказали, що в неї загорялися очі, коли вона говорила про щось їй цікаве. Що це могло бути?

Альма мовчала, досі пестячи песика.

— Не пам’ятаю. Якийсь фільм чи серіал, напевне. Ми іноді розмовляли. Повторюся, я хвилювалася за неї.

— Ніхто в мотелі її не знав?

— Наприклад? — скептично мовила Альма. — На нічній зміні працювала тільки вона. Знаю лише, що Джеймі Блакнік часто туди навідувався. Усе, що я змогла витягнути з нього, — він її точно бачив.

— Джеймі Блакнік? — перепитала я.

— У ті дні він торгував травою. А коли пощастить, то іноді навіть психостимуляторами й депресантами. Тоді — до появи більш сильнодійних наркотиків — це був серйозний бізнес. Він працював у «Присмерку», тому мав принаймні говорити із Вівіан. Джеймі був у мотелі в ніч її зникнення.

— Дійсно?

— Так. Я сама його допитувала. Він розповів, що провів у мотелі лише кілька годин, займаючись своїми справами, а тоді поїхав геть. Хлопець мав більш ніж одне алібі. Здається, з 23:00 до 00.00 він приймав покупців у своєму номері, а після того поїхав працювати в бар. Тобто, він міг убити Вів лише під час перерви, яка тривала десять хвилин між одним покупцем та іншим. Поліція ніколи б цього не довела.

— Ви його допитували, — констатувала я. — Але ж ви не детектив.

Вона враз перейшла в оборонну позицію, залишивши песика, склала руки на коліна.

— Я просто запитала. На нічних змінах твоя робота полягає лише у вгамуванні п’яних. І на відміну від моїх сонцелюбних колег, я знала інший контингент людей. Але чоловіки з відділку мене однаково не слухали.

— Бо ви всього патрульна.

Її усмішка мала такий глибокий підтекст, що мені ніколи не вдалося б його зрозуміти.

— Бо я була жінкою — єдиною в усьому відділку, — виправила Альма. — Ти думаєш, то був мій вибір — не спати ночами впродовж тридцяти років? Нічні зміни були єдиним завданням, яке вони довіряли мені. Я мусила або прийняти умови, або звільнитися. Ти би бачила їхні вирази облич, коли я залишилася.

— Не може бути. Це ж незаконно.

Альма залилася сміхом.

— Ти розумна, але ще дуже молода, — заспокоївшись, мовила вона. — Я почала працювати в 1979 році. Мені пощастило, що тоді мені видали кредитну картку без чоловіка. Хлопці на роботі просто в обличчя кликали мене лесбою. Навіть якби я зустрічалася із Робертом Редфордом, вони б не припинили. Одружитися й завести дітей — проявити слабкість. Залишатися самотньою — бути лесбою. З часом я почала цінувати нічні зміни, бо тоді мені не доводилося слухати жарти про лизання. Якби я надумалася пожалітися, мене б обсміяли й напевне звільнили, — жінка знизала плечима. — Такі були часи. Я хотіла бути копом і залишатися у Феллі. Це моє місто. Тож я змирилася з роботою, але коли лежали зайві очі, робила все по-своєму. Включно з опитуванням людей після зникнення Вів.

Я відкинулася на спинку крісла.

— Якщо в мене з’явиться нагода подорожувати часом — нагадай мені не повертатися у сімдесяті.

— Усе не так погано, — заспокоювала Альма. — У нас не було інтернету, СНІДу, зате був Берт Рейнольдс. Ми не розуміли, наскільки було добре, поки не настали вісімдесяті й світ не почав котитися під три чорти. — Вона сьорбнула кави. — Джеймі був майже однолітком Вів, ще й доволі симпатичним. Він би точно помітив таку красуню, як Вівіан. Крім того, я знала цього хлопця майже все його життя — він ніколи не був жорстоким.

Я витягнула ручку. Усі, хто зустрічалися з Вів, потрапляли в мій список.

— Ви не знаєте, де я можу його знайти?

— На кладовищі, — рубонула вона. — Машина з’їхала з дороги й зіткнулася із деревом. Божечки, коли ж це сталося? На початку дев’яностих.

— Гаразд, — клацнула ручкою. — Кого ви ще підозрювали? З ким ви говорили?

— Вибір був невеликий. Я розмовляла із Дженіс Макнамарою — власницею готелю, що найняла Вів.

Я згадала знімок у газеті — подружня пара, що стояла зі своїм сином напроти щойно побудованого мотелю «Присмерк».

— Я працюю на її сина Кріса, — додала я. — Він каже, що намагається уникати візитів до мотелю.

Вираз обличчя Альми змінився на інший — неоднозначний. На секунду мені здалося, що вона підніме тему привидів.

— Дженіс була такою самою, — натомість видала вона. — Майже одразу після відкриття в мотелі стався нещасний випадок.

— Хлопчик у басейні.

— Так. Хлопчик помер у басейні, а Генрі — працівник, що викликав швидку, помер від серцевого нападу, сидячи в кабінеті, шістьма місяцями пізніше. Дженіс і Карл не хотіли займатися мотелем — вони думали, що після відкриття парку атракціонів вартість землі зросте й вони легко зможуть заробити. Коли парк прогорів, а в мотелі помирали люди, вони втратили свій запал. Карл захворів і не міг працювати на місці. Дженіс сиділа на рецепції, але їй до всього було байдуже. Чорта зо два вона була там, коли зникла Вів. Кріс перейняв цей тягар після смерті батьків, — Альма похитала головою. — Ніхто ніколи не хотів мати справу із цим місцем. Починаючи з того моменту, як тіло Бетті Грем знайшли на будівельному майданчику. Я не вірю в прокляття, але напевне хтось дуже зненавидів «Присмерк».

У мені щось обірвалося, у голові запаморочилося.

— Хтось… хтось помер на рецепції?

— Так. Ох, боже, вибач. — Альма швидко хитала головою. — Поліційне минуле все ніяк мене не відпускає. Я і забула, що ти там працюєш. Так, Генрі помер від серцевого нападу. Був дуже знервований після смерті хлопчика. Ось воно у що вилилося.

«Він курив? — промайнула шалена думка. — Бо він і досі інколи цим займається».

— То була невелика втрата, — продовжила Альма, поки я була занурена у свої думки. — Маю на увазі Генрі. Якщо чесно, він був козлярою. Коли я повідомила про смерть його колишній дружині — що досі була в списку близьких — вона викрикнула, щоб він горів у пеклі й кинула слухавку. Багато років нам надходили її скарги про його погрози, але до кінця ніколи не дійшло. Вона завжди знімала з нього звинувачення. Але він однаково не був хорошою людиною. — Жінка підняла свою чашку й ковтнула кави. — Ти добра слухачка — я проточила тобі усю голову.

— Усе гаразд, — запевнила її. — Дякую. — Глянула на свій записник, у якому записала лише ім’я Джеймі Блакніка. Далеко я не просунулася. — Хто ще був у мотелі в ніч зникнення?

— Бренда Бейлі, — відповіла Альма. — Алкоголічка. Її чоловік періодично змушував її кинути, тож вона заїжджала пити в мотель без його відома. У ту ніч вона без свідомості лежала у своїй кімнаті. Детективи допитали її. Я теж, але пізніше й не для протоколу. Вона нічого не чула й не бачила. — Альма кивнула в бік мого записника. — Бренда вже теж померла. Ще у 1987 році. Боже, виявляється, я знаю чимало мертвих людей. Клянусь, у Феллі ще є кілька живих.

Здавалося, варто було записати ім’я Бренди Бейлі, тож я так і вчинила.

— А як щодо чоловіка, який був на зміні до Вів? Він останній бачив її живою.

— Джонні? Звісно, можеш із ним поговорити. Йому вже більше 70-ти років. Живе в будинку для літніх у Нью-Джерсі, куди його прилаштувала племінниця, щоби бути поруч. Той розповів лише, як у ту ніч побачив Вів і пішов додому. Його мати підтвердила, що він повернувся о 23:15.

Безнадійно. Я стояла на місці, тож вирішила змінити тему.

— Ви працювали над справою Кеті Колдвелл?

Підвівши голову, побачила, як Альма збентежено витріщалася на мене, немов я повідомила їй погані новини.

— Між зникненням Вівіан і вбивством Кеті Колдвелл немає зв’язку. — Слова вислизнули з неї машинально, неначе батончики з напівсправного автомата в «Присмерку».

— Ми цього не знаємо, — наполягала я. — Усе сталося приблизно в один і той самий час. Вбивство Кеті не розкрите. Бетті Грем теж. А ще є Вікторія Лі, справу якої спочатку розкрили, але пізніше виявилося — ні. Тож досі три нерозкриті вбивства.

Альма була непохитною.

— Я вже сказала — жодного зв’язку.

— А не забагато збігів? — не заспокоювалася я. — Дівчат убивали до Вів, а тоді — тиша.

Поки я говорила, Альма хитала головою.

— Сраний інтернет. Карлі, люба. Я розумію, як це спокусливо. Але над справами працювали хороші детективи, які хотіли знайти винних. Тож вони не пропустили б зачіпку, якби був зв’язок із Вів. Без тіла справа не могла рухатися далі.

Її голос був такий впевнений, суворий. Таким користувалися всі поліціянти: «Я знаю, що роблю — тому слухай мене». Та все ж. Ці вбивства сталися приблизно в один час. Які шанси, що жінок убили різні люди? І що Вів наткнулася на ще одного із них? Це місто було б гірше за те, що у серіалі «Вона написала убивство». Невже копи цього не розуміють? Хіба вони не мали зрозуміти першими?

Але з виразу обличчя Альми стало зрозуміло — усе йшло на марне.

— Добре, — відступила я. — Я просто припустила, — згорнула блокнот. — Дякую за ваш час.

— Вибач, — тихо промовила Альма. — Просто ці справи мені близькі. Я не детектив, але після Бетті й Кеті потрібна була будь-яка допомога. Люди боялися. То був складний час, — вона міцно стулила губи. — Наприкінці 1970-х – на початку 1980-х була серія дивних убивств — не сперечаюся. Але вони припинилися, й у Феллі надовго все затихло. До вбивства Гаркнесса гучних справ більше не траплялося.

Нік. Батько, що застрелив його брата. Нік теж міг стати його жертвою, якби не зістрибнув із вікна.

— Я передам Ніку від вас привіт, — випалила я.

Альма спантеличено витріщилася.

— Нік повернувся?

Ох, лайно. Це мало залишатися в секреті? «Не згадуй мого імені», — попереджав він. Я така дурепа.

— Схоже на те, — відмахнулася і поклала записник на коліна. — Зустріла його в «Присмерку».

— Нік Гаркнесс зараз живе в мотелі?

— Так, але думаю, ненадовго. — Ну чому я не стулила свого рота? Нік хотів усамітнитися. І не хотів, щоби про його повернення гудів увесь Фелл. — Взагалі-то, він порадив мені з вами поговорити.

— Еге, він би мене запам’ятав, — нарікала вона. — Я достатньо кидала його у витверезник проспатися. — Альма відсунула свій стілець назад. — Не варто тобі знатися із ним, Карлі. Запам’ятай мої слова.

— Він уже дорослий, — виправдовувала я його, хоч ми не були аж такими близькими. — Йому більше не потрібні проблеми.

— Так йому і вір. — Альма довго замислено дивилася на мене. — Знаєш, ми нічого не могли довести, але мені завжди було цікаво, чи Нік справді того дня був у своїй кімнаті. Передавай йому привіт.

Фелл, штат Нью-Йорк. Листопад 1982 року

Вів

Лише не стуляючи очей можна усвідомити, наскільки довго тривають ночі. Вів наче жила у нескінченній темряві, що іноді переривали короткі проблиски денного світла, які хотіли пробитися крізь її заплющені повіки. Цієї ночі вона знову сиділа сама на рецепції мотелю: усі кінцівки затерпли, очі стулювалися. На столі вона знайшла білий конверт із написом «Зарплатня» — єдиний варіант комунікації Дженіс із працівниками.

«А якби я не з’явилася на роботу? — замислилася Вів. — Чи помітив би хтось? Що б розповів Джонні? Скільки ночей потрібно, щоб вони помітили мою відсутність?»

От про що їй думалося, сидячи на самоті. На секунду Вів відчула себе слабкою і розбитою. Може, варто подзвонити мамі. Або сестрі. Може, навіть ще раз поговорити із Дженні — її сусідкою. Як довго вона уже ні з ким не розмовляла? Дівчина потерла очі й випрямила ноги під тісним столом.

У ту ніч в мотелі нікого не було. Геть нікого. Вперше після приїзду в місто Вів почувалася такою спустошеною і до болю самотньою, що ледь не заплакала. Їй хотілося, щоб всередину зайшов Джеймі Блакнік зі своїм скуйовдженим волоссям і дивовижною усмішкою. Їй хотілося, щоб зайшов хоч хтось.

У тиші голосно задзвонив телефон. Вів підняла слухавку.

— Мотель «Присмерк». Чим можу допомогти?

— Вів, це Марні.

Очі запекли від сліз, коли вона почула знайомий голос. Їй потрібно було взяти себе в руки.

— Марні, — спромоглася спокійно вимовити вона.

— Ага. Слухай, я тут у справах проїжджала повз будинок твого підозрюваного. Його машина стоїть на заїзді, а у будинку скрізь темно. Схоже, він міцно спить.

Вів випрямилася, відчуття самотності випарувалося. Марні інколи виконувала її доручення — слідкувала за продавцем, поки вона була зайнята іншим.

— Дякую.

— Ще я говорила зі знайомими копом, який працює у Феллі. Сказала, що нібито зустріла кузину Бетті Грем і запитала у нього, чи пов’язані убивства Бетті й Кеті Колдвелл.

— І? — нетерпляче допитувалася Вів.

— Він був не надто говірким, — відповіла фотографка. — Мовчав як риба. Вони опрацювали цю гіпотезу, але доказів не знайшли. Скажу чесно, що далі я заглиблююся, то менше вірю у твою теорію. Жінки одна одну не знали, навіть не перетиналися. Бетті була відлюдькуватою вчителькою, Кеті — заміжньою мамою. Мій друг відмовився говорити про Вікторію Лі, бо її справу згорнули. І травми у Кеті й Бетті різняться. Сильно різняться.

— Які травми мала Бетті? — спитала Вів. — Я знаю, що ти знаєш. У газетах про це не пишуть.

Вона чула, як Марні зітхнула на тому кінці.

— За неофіційною інформацією, у Бетті була багато синців. Ніби вона неабияк відбивалася. А також її зґвалтували.

«Здійснили наругу», — згадала Вів.

— Кеті також зґвалтували, а Вікторію — ні, — додала Марні. — Розумієш? Надто мало збігів. Також я ніколи не бачила, щоби продавець робив щось інше, окрім як їздив на роботу й додому. Ти помиляєшся щодо нього, люба.

— Він міг полювати на них по-різному, — Вів не могла вгамуватися. — Він отримує від цього задоволення. Але твоя правда, йому доводилося якось їх знаходити. Має бути зв’язок.

— Божечки, ти вже одержима, — непокоїлася Марні. — Ти забагато часу проводиш вночі сама. Тобі терміново потрібен хтось.

Вів засміялася.

— У тебе вже є?

— Завжди. Мені не конче, але я запримітила одного. Іноді чоловіки стають у пригоді. Спробуй. Облиш усі ці речі про пітьму і смерть. Лиш робиш собі гірше. Не враховуючи те, що тебе можуть ще й убити.

— Я буду обережною, — заспокоювала її Вів.

— Дивись мені, — наостанок мовила Марні. — Нехай тільки спробують тебе скривдити — їм доведеться мати справу зі мною.

Сьогодні сигаретний дим був особливо їдким. Після розмови Вів стояла із заплющеними очима, притиснувши долоню до дверей, вдихаючи повітря. Це точно був той самий курець, що пройшов у неї за спиною у першу ніч, коли з’явилися привиди. На доріжці почулися кроки, тому Вів, глибоко вдихнувши, повернула ручку й відчинила двері.

Надворі нікого, тільки крижана темрява й повітря, що вже починало пахнути снігом. Вітер затихав між голими деревами за мотелем, а десь далеко завивала сирена, звук якої високо проносився у небі та вщухав.

Я могла зникнути. Могла померти. Хто б мене шукав?

Навіть власні батьки не думали шукати Вікторію, бо вважали, що вона на вечірці. Ніхто не знав, що Бетті зникла, до її першого невиходу на роботу.

Тут має бути зв’язок.

На парковці тріщав щебінь, а за нею почувся скрип дверей. І ще один, і ще один.

Бетті прокинулася.

Вів так собі думала: коли Бетті спала — спав мотель; але коли Бетті прокидалася — прокидався і «Присмерк». Зазвичай вона з’являлася після приїзду продавця, але сьогодні його не було. Сьогодні була лише Вів.

Більше нікого, крім мене і Бетті.

Дівчина ступала доріжкою, пройшла повз кімнату з автоматами. Попереду, починаючи з кінця і рухаючись в її сторону, по черзі відчинялися двері. Вона чула їх зверху теж: рип. Рип. Рип.

— Бетті? — гукнула Вів.

Вивіска замиготіла, але не погаснула. Її яскраві неонові кольори дещо розганяли темряву навколо.

Вона підтягнула комір вище, дарма що вітер розвіював волосся. Зійшовши з доріжки, ступила на автостоянку, де під кросівками затріщав гравій. «Я могла зникнути, — думала вона. — Стати одним із тутешніх привидів. Ніхто б ніколи не дізнався». Можливо, у майбутньому якась дівчина працюватиме на рецепції: спершу відчує запах сигаретного диму, тоді почує, як гуде льодогенератор, і все почнеться спочатку. Скільки пройде часу? Рік? П’ять? Який вигляд матиме та дівчина? Про що вона подумає, коли побачить дух Вів, що човгає гравієм на автостоянці?

Вона розвернулася, залишила двері відчиненими й попрямувала до кабінету, не заходячи всередину. Ті двері теж були відчинені, хоча вона не пам’ятала, чи це через її неуважність. За столом розлігся, обіймаючи руками голову, старший, худорлявий чоловік.

Вів намагалася не впасти, тримаючись рукою за одвірок. Здавалося, наче в легенях закінчилося повітря. На рецепції стояв запах спертого сигаретного диму.

Поки вона вдивлялася, чоловік підвів голову й витріщився своїми абсолютно чорними очиськами на неї.

— Чортова сука, — лаявся він.

Вів потупилася, тремтячими ногами забігла за ріг, у напрямку придорожнього басейну. З цього боку панувала майже цілковита темрява — дорожні ліхтарі й вивіска залишилися далеко, але Вів змогла окреслити межі загорожі й закинутий листям і сміттям зелений басейн. Кросівки голосно шархали розбитим бетоном. Над головою висів сріблистий місяць, який майже не випромінював світла.

Вона вдихнула повні легені повітря, через що холод обпік груди. Закинула голову подивитися на небо. Втома зникла, залишивши тільки стугоніння крові й гудіння власної шкіри. Заплющила очі, нахилила голову й подивилася поперед себе.

Навпроти сидів хлопчик, підтягнувши під себе коліна, спершись на огорожу. У цей мороз він був одягнений у футболку й шорти, шкіра бліда. То він помер від удару головою. Хлопчик теж підвів голову й подивився на Вів, але він був радше безпорадним, ніж злим.

— Мені недобре, — у нього був високий, але глухий голос.

— Я не можу тобі допомогти, — сумувала Вів. — Мені шкода.

Та хлопчик продовжував не рухаючись спостерігати за нею. Вів відступила на крок, бо не могла більше дивитися на нього.

— Мені шкода, — знову промовила вона.

Він досі проводив її очима, коли вона обернулася і пройшла повз кабінет, намагаючись не повернутися до чоловіка всередині. Обійшовши дім, вона помітила, що всі двері — на обох поверхах — були відчиненими або прочиненими, неначе пожильці просто забули їх замкнути. З іншого кінця почали гаснути лампи. На другому поверсі у дверях однієї з кімнат з’явилася жінка у квітковій сукні.

— Бетті, — цього разу впевненіше крикнула Вів, проте жінка вже повернулася до номера.

Позаду згасло світло вивіски. Зі зникненням освітлення темрява росла і глибшала. «Я сама в цій пітьмі, — думала Вів. — Лишилася тільки я». Та це лише частково правда. І цього разу вона не боялася.

Вона підіймалася сходинками, занімілими пальцями тримаючись за поруччя. Щоки щипало від холоду, а з носа безперестанку текло. Але вона продовжувала йти. Підійшла до дверей, де бачила жінку, і зайшла всередину, всього на мить завагавшись.

Кросівки тихо ступали по старому килимі у темній кімнаті. Вітер задував крізь відчинені двері, але в кімнаті відчувалося тепло, наче на стільці, на якому хтось уже сидів до цього. Стояв затхлий нудотний запах, схожий на пахви незнайомця. Вів помітила обриси ліжка, дешевого столика, дзеркала. І жінки.

Першої ночі ця жінка показалася перед авто, у якому ховалася Вів. «Тікай», — тоді наказала Бетті, поки Вів із жахом витріщалася на неї, не в змозі зобразити інші емоції. Тепер жінка стояла спиною до неї, у тій самій сукні, а Вів відчувала лиш біль і глибоке, глибоке співчуття.

«Я не могла її залишити», — думала дівчина.

— Бетті, — голос виявився хриплим через сухість у горлі.

Мертва повільно повернулася. Очі пристосувалися до темряви — хоча, можливо, всередині таки було світліше ніж здавалося — бо Вів чітко бачила духа: лінію її шиї, білу шкіру, темно-русе заколоте назад волосся, що спадало на плечі. Адміністраторка знала, що цю зачіску жертва зробила у свій останній день, коли відчинила двері не тому чоловікові.

У цьому дивному світлі вона могла побачити порізи Бетті — серце впало у п’яти. Синці й подряпини на вилицях. Глибокі сліди на шиї. Руки, пальці, долоні брудні від крові, зламані нігті. Її губа розбита, а ліве око набрякле, майже заплющене. Під подолом сукні з колін стікала кров.

Вів охопив невимовний жах, що повз спиною, в’їдався у шлунок, здушував горло клубком. Холодні сльози покотилися обличчям, коли Бетті подивилася на свої розведені руки.

А тоді вона заговорила — як той чоловік, як хлопчик — її голос був наче віддалений свист на вітрі, що не мав ні початку, ні кінця.

— Як це сталося? — недовірливо запитала вона.

Вів піднесла руку до щоки й стерла сльози холодними пальцями.

— Бетті, — прошепотіла вона.

Бетті розгублено й розпачливо дивилася на Вів.

— Як це сталося? — перепитала жінка.

— Я… не знаю, — дівчина не знала, чи чує її Бетті, бо та досі стояла нерухомо із витягнутими вперед руками. — Хто це зробив? Скажи.

Її дух лютував, але попри жах Вів хотіла ступити вперед, підійти ближче. Ноги не слухалися. Здійнялася біла смуга, що виявилася парою від подиху в раптово крижаному повітрі.

Бетті прочинила вуста. Її голос зникав.

— Як це сталося?

— Скажи мені! — кричала Вів. — Я усе виправлю! Будь ласка!

Знадвору пролунав гудок автомобіля. Дівчина підскочила і скрикнула від несподіванки. З вікна й напівпрочинених дверей промайнуло червоне і синє світло, а тоді пролунала сирена.

Відволікшись, Вів крутнула головою, і за секунду привид зник.

Тремтячими ногами вона пройшла до дверей. На порожній парковці діагонально припаркували поліційну машину. Поряд із дверцятами з ліхтариком у руці стояла Альма Трент.

Вона підвела погляд і подивилася на працівницю.

— Боже, мене ледь біс не вхопив, — голос поліціянтки луною розходився уночі. — Двері в кабінет навстіж відчинено, а всередині нікого. Я не могла тебе ніде знайти. Уже подумала, що якийсь псих запхав тебе у багажник і вивіз.

Вів досі не рухалася, поки холодний піт лоскотав шкіру під светром і футболкою.

— Ти не змерзла? — питала Альма. — Чому немає світла? Не чула, щоб хтось повідомляв про несправності. — Вона посвітила ліхтариком просто в обличчя Вів. — Усе гаразд? Чому скрізь відчинені двері?

Вів уже почала говорити — навіть не знаючи, що саме — коли неонова вивіска враз важко заревіла, сяючи жовтим і блакитним кольорами. За нею, починаючи із кінця, почали запалюватися горішні світильники. По черзі самі зачинялися двері.

Пройшло кілька мовчазних хвилин. Коли все закінчилося, Вів спокійно спостерігала за Альмою внизу, яка опустила свій ліхтарик. Довгий час вони не відводили одна від одної очей.

— Вівіан, — нарешті сказала Альма. — Спустися, поговоримо.

Фелл, штат Нью-Йорк. Листопад 2017 року

Карлі

Уже годину я сиділа на рецепції «Присмерку». Опівночі я почала читати старий примірник «Та, що породжує вогонь»¹⁴, який знайшла у кабінеті. На обкладинці красувалося дитяче личко Дрю Беррімор, її волосся займалося від вогню позаду. Енді з Чарлі потрапили в лапи Центру розвідувального управління, все котилося під три чорти. А тоді двері рецепції відчинилися, і зайшов Нік.

На ньому були джинси й кофта на блискавці. Волосся скуйовджено, наче він щойно прокинувся, борода стала густішою. Нік ніс ящик пива, який поставив переді мною на стіл.

— Як ся маєш? — привітався Нік.

— Що це? — запитала я, визираючи з-за книги.

— Пиво.

— Мені всього двадцять.

Він здивовано зиркнув:

— Серйозно?

Я відклала книжку, скориставшись стікером для нотаток замість закладинки, бо загинати куточки сторінок — навіть 30-річній книзі — святотатство.

— Окей, — кинула. — Я однаково багато не п’ю. А навіщо це?

Нік підійшов у куток: дерев’яний стілець, із якого він скинув старі туристичні брошури, підсунув до мене.

— Бо я не відповів на твої повідомлення, — він сів, витягуючи одну банку.

— Ти спав, — виправдовувала його я.

— Ні, я козляра, — Нік подав мені відкриту пляшку. Поглянувши на моє лице, додав. — Такий я.

— Гаразд, — протягнула я, беручи пиво з його рук.

Він узяв банку й собі, відкинувся назад так, що його широкі плечі затулили усю спинку стільця.

— Уже нічого не вдієш, — продовжив він. — Цей козляра давно в мені сидить.

Я потрохи сьорбала пиво, іноді позирала на книжку, ніби хотіла якнайшвидше повернутися до неї.

— Я не звик, що бувають і добрі люди, — говорив Нік.

— Гм.

Він почекав мить.

— Мені шкода, — закінчив. — Вибач.

Піднявши окуляри, я почухала перенісся, а тоді знову їх опустила.

— Вибачення прийнято.

Хлопець із полегшенням видихнув. Може, й ні, але мені хотілося помріяти.

— То що там з Альмою? — запитав Нік. — Ти писала, що розкажеш.

Знову надпивши пива, я відчула, як на моїй потилиці зв’язався тугий вузол. Я обіцяла, але тепер мені не хотілося розповідати геть усе. Бо я згадала про Ніка перед нею, чого точно не мала робити. А вона поділилася теорією про події вбивства його брата.

Незручно.

Тому я змінила тему.

— Я дещо з’ясувала, — натомість мовила я. — Жіночий привид, який ми бачили, — то Бетті Грем.

Нік не одразу зрозумів.

— Та, що сиділа на моєму ліжку?

— Вона. Її вбили у 1978-му році, а тіло скинули тут, у мотелі, який тоді ще тільки будували. Вона вчителювала і жила сама. Справу не розкрили.

Ось чому я не могла злитися на Ніка Гаркнесса: він одразу склав усі шматочки пазла.

— І кілька років потому твоя тітка зникла звідси ж. Який шанс, що в цьому винні різні люди?

— В яблучко, — я майже закричала, але в останню секунду зберегла спокій. — Є й інші. Кеті Колдвелл.

Нік нахмурився, ненадовго заплющив очі, пригадуючи.

— Дівчина, яку кинули під естакадою?

— Це сталося двома роками пізніше, Ніку. Між Бетті й Вів. Її справу теж не розкрили.

— Господи, яке відстійне місто, — він провів рукою крізь волосся, через що воно скуйовдилося навіть більше, але досі не мало кумедного вигляду. — Повір, якщо якийсь покидьок захоче убивати людей, то він приїде у Фелл.

— Непогане місце для вбивства, — обережно додала я.

— І поліція не знайшла жодних зачіпок? Узагалі нічого?

— Нічого, про що б написали у газетах — це розчаровує. Я думала Альма Трент зможе мені підказати, але тільки-но я згадала про Кеті й Бетті, вона замовкла і замкнулася в собі. — А потім вона порадила не спілкуватися з тобою. Я прикусила губу.

— Що? — сказав Нік, помітивши мою реакцію.

Я знову ковтнула пива.

— Що? — повторив він. А тоді спохмурнів, коли до нього дійшло. — Вона сказала щось про мене, — протягнув він, ніби зчитуючи слова з мого обличчя. — Щось погане.

— Не зовсім.

— Карлі.

— Я проговорилася, що ти тут, — зізналася я. — Вона була такою хорошою. Вибач.

Нік повільно насупився, опрацьовуючи почуте.

— Альма знає, що я тут? У «Присмерку»?

— Типу того. Так.

— Лайно, — слово прозвучало м’яко. — Напевне незабаром мене навідають.

— Вибач.

— Усе гаразд, — він похитав головою. — Це не могло вічно лишатися секретом. А який план? Жити у мотелі до шістдесяти? Я з’їду з глузду ще до Різдва.

— Як ти й казав, вона не дуже від тебе в захваті. — Я поставила свою банку на стіл. — Стверджує, що є припущення, нібито ти не був на другому поверсі, коли вбили брата.

Нік завмер. Довго дивився на мене: його обличчя, наче дошка, з якої стирали всі емоції.

Я не хотіла, але захвилювалася. Від цієї тривоги пересохло у горлі, напружилося тіло, на спині під футболкою виступив холодний піт.

— Ніку, — нарешті сказала я, не в змозі витримати тишу.

— Так, — як ні в чому не бувало відповів він. — Пам’ятаю про цю теорію.

Я глитнула.

— Я не казала, що вірю у неї.

— Ні, не казала. — Він хильнув пива, а тоді поставив пляшку на місце. На мить мені здалося, що він зараз піде, залишить мене саму. Він навіть трохи нахилився вперед, але тоді запитав: — А хто той малий? Що бігає у шортах?

Мені знадобилося трохи часу, щоб зрозуміти, про кого він говорить.

— Він ударився об куток басейну і помер, — пояснила я. — Тоді мотель тільки відчинили.

Нік кивнув, занотовуючи інформацію в голові.

— А худорлявий мужик із сигаретою?

Я відхилилася, геть приголомшена.

— Ти його бачив? Того курця?

— На парковці. Він часто курить там і витріщається на мою кімнату. А потім зникає.

— Це він викликав швидку для хлопчика. І помер через шість місяців. На рецепції. — Пригадавши, я й собі хильнула пива.

Він звів брови догори.

— Просто, бляха, неймовірно, — коротко підсумував він. — Що будемо робити далі?

Будемо? Він мав на увазі нас обох? Не знала, що він мені допомагає. Я вже хотіла відповісти — не впевнена, що саме — коли двері кабінету розчахнулися і зайшла Гезер.

— Привіт, — вигукнула вона, а тоді побачила Ніка: — Ох.

На ній були тугі джинси, угги й величезна парка. Волосся заколото так, що виднілися її рожеві від холоду щічки, а очі горіли, як у першу нашу зустріч. Із собою вона запустила всередину холодне нічне повітря. Під пахвою несла звичайну набиту паперами манільську теку. Різко зупинившись, подруга поглянула на нас.

— Гезер, — представила я її, коли Нік повернувся до неї.

— Ти Нік, — відповіла Гезер, зосереджуючи на ньому погляд.

— А ти сусідка, — кинув Нік.

Дівчина кивнула. Вона витріщилася на хлопця — єдине свідчення того, що вона знала, хто він. Це міг помітити лише той, хто знав її так добре, як я. Не промовивши більше ні слова Ніку, вона перевела погляд на мене.

— Я не могла заснути, а у тебе тут немає зв’язку. Коротше, дивись, що для тебе маю.

— Із тобою все гаразд? — запитала її. — Ти впевнена, що тобі варто цим займатися?

— Тепер все гаразд, чесно. — Вона поклала теку поряд із бляшанками на стіл.

— Хочеш пива? — запропонував Нік.

Гезер похитала головою і показала на скроні.

— Ліки й алкоголь не дуже ладнають, — відмовилася вона і повернулася до мене. — Я годинами копалася в інтернеті. Переглянула свої старі файли й коментарі на сайтах. Дивись, що знайшла.

Всередині були роздруківки з вебсайтів: фотографії, статті, різні коментарі. Я побачила миле й зосереджене обличчя Бетті Грем, повернене до камери, — її портрет. Кеті Колдвелл на різдвяній вечірці. Випускне фото Вікторії Лі. І ще одна дівчина, яку я не могла впізнати. — Хто це?

— Велике відкриття, — відповіла Гезер. — Про неї навіть я не знала.

Вона витягнула шкільне фото широко усміхненої підлітки. Мені забило дух, а серце упало в п’яти. Дівчинка.

— Її звати Трейсі Вотерс, — пояснювала Гезер. — Мешкала у двох округах звідси. Вона зникла 27 листопада 1982 року. Через два дні її мертве тіло знайшли в канаві.

Подруга підсунула фото на середину столу, щоб усі могли роздивитися. Поки я дивилася на нього, аж у зіниці прокрадався жах.

— 29 листопада, — порахував Нік.

— У яблучко, — лунав голос Гезер. — Трейсі знайшли в ту ніч, коли зникла Вівіан Ділейні.

Фелл, штат Нью-Йорк. Листопад 1982 року

Вів

Складність полягала в тому, що продавець не мав сталого режиму. Окрім тієї сторінки розкладу, яку вона знайшла в його машині. Пукіпсі, Фарнхем-роуд 52, містер Алан Леккі, зустріч у головному офісі — вона не мала жодного уявлення, коли й куди він прямує. Він не їхав із дому о 08:00 і не повертався о 18:00, як інші чоловіки, які працюють. Через це стеження ускладнювалося.

Прокинувшись — яка б це не була година — Вів узяла за звичку одягатися, розчісувати волосся та їхати до будинку продавця. Спочатку вона проїжджала повз подивитися, чи стоїть його машина. Якщо так — дівчина паркувалася за рогом біля парку, відкидалася на сидінні й чекала, поки він поїде. Якщо ні — їхала до будівлі компанії «Вестлейк» на іншому кінці міста, перевірити, чи його машина на стоянці. Якщо її не було і там — це означало, що він у дорозі.

Він міг бути у трьох місцях: удома, в офісі або в дорозі. Гесс не мав вихідних, дня, коли він виконував хатні обов’язки. Вів знала, бо одного разу спостерігала за місис Гесс, за якою було значно легше слідкувати. Дружина завозила дочку до школи, потім їхала купувати продукти й виконувати інші завдання, а тоді забирала дівчинку додому. Все просто: містер Гесс заробляв гроші, а місис Гесс робила все інше.

Після двох марних днів, коли продавець не з’являвся у місті, Вів нарешті пощастило. Вона помітила машину біля його офісу; втопившись у крісло, побачила, як Саймон, одягнений у костюм, темно-синє пальто і до блиску наполіровані туфлі, виходить надвір. Він був зразковим комівояжером.

«Ну що ж, гадаю, у мене невиразна зовнішність», — сказав він якось і запитав моє ім’я.

Містер Гесс не змінював свого режиму і, загалом, адекватно поводився, але Вів знала — вона відстежувала мисливця, хижака. Більше вона не сумнівалася у своїй правоті; що, можливо, її підозрюваний не вбивця Бетті Грем та інших дівчат. Безперечно — Саймон Гесс не був просто хорошим працівником. І Вів точно не була божевільною.

Чоловік зупинився біля авто, щоб виловити із кишені ключі. Порпаючись, він повільно й методично повертав голову врізнобіч, намагаючись обдивитися кожен закуток стоянки. На секунду його очі почорніли, зробилися неживими, як в акули. Такий вигляд він мав і тоді, коли ледь не зловив її на заїзді до свого будинку. Цей монстр щось шукав. Її.

Вів ще більше втиснулася в сидіння й нахилила голову набік, щоб він не міг засікти її маківку над панеллю приладів. Вона навіть заплющила очі й затамувала дихання, наче це її могло врятувати.

Довга пауза — тридцять, можливо, шістдесят секунд. Тоді ззовні почулося, як зачинилися дверцята й запусився двигун. Обережно підглянувши через вітрове скло, побачила, як він плавно виїжджав на дорогу.

«Я повинна бути обережною», — подумала вона. Тому порахувавши до 60-ти, завелася й рушила за ним.

Він виїхав із Фелла й повернув на автостраду, з якої через годину з’їхав у містечко під назвою Плейнв’ю.

Вони проїхали невеликою вуличкою, і, коли він зупинився, Вів, прискорюючись, об’їхала його. Вона кружляла навколо, поки не знайшла, де припаркуватися у якомусь провулку. Із сумочки витягнула в’язану синю шапку, яку знайшла у шафі Дженні. Надягнувши її, Вів вийшла з машини, перекинула сумочку через плече й пішла тротуаром, як ні в чому не бувало.

Його машина стояла на маленькій стоянці торгового центру, де розташовувалися фотостудія, перукарня й зачинений стоматологічний кабінет. Дівчина застібнула пальто через холодний вітер, сховала руки глибоко в кишені й, не зупиняючись, ішла: очі дивилися прямо, але насуплений вираз обличчя виказував її заклопотаність.

Продавця ніде не було видно, Вів не знала, куди він міг подітися. А тоді дівчина так несподівано його побачила, що аж остовпіла — Гесс стояв за шість метрів від неї, дзвонив у двері будинку, повз який вона проходила. Огорожа приховала продавця від її очей. Він стояв спиною до неї, тому Вів не встояла і поспостерігала за ним кілька секунд. Його тіло крутнулося, і дівчина зрозуміла, що він міг побачити її у відображенні скляних дверей. Вів швидко опустила голову і проскочила повз, перш ніж він встиг повністю обернутися й помітити спостерігачку.

Майже попалася. Вона швидко пройшла за ріг, тоді за інший. Наткнулася на автобусну зупинку, де вже чекали троє людей. Вів насунула шапку аж на лоба, сіла на лавку й дістала свого записника; розгорнувши його на порожній сторінці, вона прикинулася, ніби читає. Вона трималася впевнено навіть тоді, коли бічним зором побачила, як з’явився комівояжер.

Він так і стояв, спостерігаючи за автобусною зупинкою. Не зводячи з неї очей. Йому потрібно було дізнатися, чому вона була така шокована, коли пройшла повз нього, і ким вона взагалі була. Вів не напружувалася й не підводила очей, поки він витріщався на неї. Її дихання було рівним, а обличчя зосередженим на записнику. Вона знала, що він вагається, невпевнений, чи варто наближатися до дівчини на переповненій зупинці посеред дня.

Коли під’їхав автобус, він досі не зважився.

Його на вигляд знудьгована жертва сховала блокнот і разом з іншими стала в чергу, щоб сісти в автобус. Транспорт рушив, поки вона оплачувала проїзд і займала місце. Вів не ризикнула поглянути на Гесса крізь вікно.

Недбало. Він надто розумний для цього. Наступного разу будь обережнішою.

За дві зупинки — одна була ризикованою — вона зійшла, пішки добираючися до того місця, де його востаннє бачила. Цього разу Вів вирішила кружляти між рядами будинків, стежками, а не рухатися головною вулицею. Дійшовши до краю стежки, вона знову дістала записник — який виявився дуже зручним і корисним — а із сумочки роздобула олівець. Напроти височіли дерева, і олівець плинув сторінкою: тепер будь-хто бачив гарненьку дівчинку, що замальовувала природу.

В проміжку між двома будинками стояв Гесс. На іншому боці вулиці, на ґанку чийогось будинку, він розмовляв із жінкою. Їхня бесіда не принесла результатів і закінчилася доволі швидко. Власниця зачинила двері, тоді Саймон витягнув із кишені складений папірець. Дістав олівець — Вівіан не пропустила, що його поза нагадувала її — зробив позначку, а потім уважно подивився на сторінку. Поки він обертав її, Вів усвідомила, що у його руках мапа всього житлового району. Він хотів упевнитися, що перевірив кожен будинок.

Вона слідкувала за ним, поки він переходив від одних дверей до інших. Комівояжер робив свою роботу — обходив район, стукаючи у двері. Після кожного будинку Саймон олівцем ставив помітку на мапі. Тримаючи його в полі зору, з олівцем і блокнотом в руках, Вів ішла вздовж доріжки. Він не хвилювався. Не озирався, чи не стежать за ним. Гесс побачив, що підозрювана сіла в автобус і розслабився — нарешті мисливець помилився. Втратив пильність. Не зіставив сліди, що з’явилися у нього в саду кілька тижнів тому із взуттям дівчини на зупинці. Дівчина залишилася непоміченою.

Я ніколи не бачила, щоб продавець робив щось інше, окрім як їздив на роботу й додому. Ти помиляєшся щодо нього, люба.

Вона частково розуміла — будь-хто вважав би її божевільною. Він просто продавець, який виконує свою роботу! Але це не так. Вона знала.

Коли він повернув голову, Вів відступила на крок, ховаючись. Вона знову почала замальовувати дерева, коли помітила чоловіка із собакою на повідці. Він усміхнувся її.

— Чудовий день, — мовив чоловік.

Вів усміхнулася у відповідь.

— Так, непоганий.

Перехожий усміхнувся навіть ширше — чоловіки люблять, коли дівчата сяють, відповідають їм, бо тоді вони вважають, що сказали найчарівнішу річ. Вона помітила, як він сповільнив ходьбу, роздумуючи, чи не зупинитися й поговорити з нею.

«Іди далі, — думала Вів. — Іди далі».

Продавець може зникнути: змінити район чи повернутися в машину.

Чоловік спинився, але собака, помітивши білку, потягнула його вперед. Момент втрачено.

— Удачі з малюнком, — кинув чоловік, прямуючи все далі за псом.

— Дякую! — радісно гукнула Вів, ніби була справді вдячна за його побажання.

Коли він достатньо відійшов, вона знову стала на місце, розшукуючи продавця.

Комівояжер зійшов на тротуар і тепер знову стояв з олівцем та мапою в руках. Але його погляд був зосереджений не на папірці. Він застиг на місці, підборіддя підняв рівно настільки, щоб дивитися поперед себе. Продавець пильнував якийсь нерухомий об’єкт.

Вів змінила своє положення, намагаючись побачити, на чому він зосередився. То була звичайна тиха вуличка: машина проїхала в одному напрямку, за нею ще одна — в іншому; на доріжці стояла жінка, закутана в зимове пальто, що допомагала сісти на триколісний велосипед своєму малюкові; дідусь із газетою під пахвою, який перейшов з одного боку вулиці на другий.

Комівояжер не рухався, його погляд був бездушним і погрозливим. Вів продовжила пошуки.

За кілька будинків далі, де дорога звертала, стояла дівчинка, тримаючись за кермо велосипеда. На вигляд їй було років шістнадцять, сама висока і худенька, одягнена в темні джинси й застібнуту теплу куртку. Русяве волосся вона зав’язала у хвостик, а на руки надягнула мітенки шоколадного кольору. Дівчинка навіть не здогадувалася, що за нею спостерігають. Підлітка закинула ногу на другий бік велосипеда, збалансувала на сидінні й за мить граційно відштовхнулася, поставивши другу ногу на педаль — тіло нахилилося вперед, ноги впевнено крутили вперед. За хвилину вона зникла.

Саймон Гесс не зводив очей. Мапа в його руках хиталася на вітрі, як і поділ його довгого вовняного пальта. Порив листопадового вітру пройшовся вулицею і її закутками.

Наостанок він повільно-повільно склав папірець і закинув його в кишеню разом з олівцем. А тоді ніби прокинувся, моргнувши. Продавець обернувся й попрямував до авто.

«Він розпочав полювання», — вирішила Вів.

Поки дівчина не загубила його, вона прожогом побігла до своєї машини.

Годиною пізніше Вів опустила руки, втративши будь-яку надію знайти авто продавця чи дівчинку на велосипеді. Спробувала їхати в тому напрямку, куди й вони — нічого. Спробувала шукати їх на дорозі між будинками — безрезультатно. Врешті-решт, вона опинилася на головній вулиці Плейнв’ю, де можна було знайти продуктовий магазин, невеличкий кафетерій, магазин побутової техніки й зачинену ігрову залу. Ні Саймона Гесса, ні дівчинки Вів не знайшла.

«Він не зробить нічого сьогодні. Правда ж?»

Панікуючи, Вів блукала вулицею, де вперше побачила дівчинку, запаркувалася там, де ставила машину раніше. Вона вийшла назовні до будинку, біля якого підлітка сідала на велик. Чи вона жила тут? Чи приїхала до когось? Чи просто на хвилю зупинилася, їдучи в зовсім інше місце?

Вів записала адресу, повернулася до авто й чекала, весь час пильнуючи. Була майже четверта година дня — вона вже мала валитися з ніг, але досі була бадьора, кров ядуче бурлила у венах.

Без крихти сумніву, комівояжер вистежував наступну жертву.

Запитання в тому: що вона із цим робитиме?

Фелл, штат Нью-Йорк. Листопад 2017 року

Карлі

Будинку на Німецькій вулиці було щонайменше шістдесят років — повоєнне помешкання із білими панелями й темно-зеленою черепицею. То була звичайна вулиця у центрі Фелла, що лежала за кілька кварталів від коледжу з одного напрямку й величезної аптеки «Дуейн Рід» з іншого. Але чого там тільки не знайти: багатоповерхові квартирні будинки, пральні, магазинчики на розі, невелика медична установа, де пропонували послуги у фізіотерапевта й масажиста. Поміж ними стояли маленькі будинки, як ось цей — залишки колишньої забудови, яку впродовж десятиліть розбирали по цеглині. Та за цим житлом добре доглядали: поряд зі входом і в тінях під великими деревами висаджено хости, а на дверях висів сплетений із гілок осінній вінок.

На заїзді стояла машина. Гарний знак, бо ми з Гезер вирішили заскочити, не попередивши.

— Ти точно готова? — вже втретє запитала я Гезер.

І усі три рази вона показувала великий палець вгору. Ми вийшли з авто.

Стоячи надворі, ми подзвонили у дверний дзвінок. За хвилину двері відчинилися, і вийшла жінка. Вона була темношкірою, у свої п’ятдесят мала коротко підстрижене сиве волосся. На ній був чорний светр, чорні легінси й білі капці.

Жінка недовірливо кинула на нас оком.

— Допомогти?

— Місис Кларк? Я Карлі Кірк, — представилася я. — Ми говорили з вами по телефону.

— Дівчинка, що питала про фото, — здогадалася Марні. — Я ж уже казала: мені більше нічого вам розповісти.

— Це моя подруга Гезер, — я кивнула в сторону моєї сусідки. — Лише кілька запитань. Обіцяю, ми швидко.

Марні сперлася на одвірок, не відступаючи з проходу.

— А ти наполеглива.

— Вівіан була моєю тіткою, — я нагадала їй причину своєї завзятості. — І її тіло залишилося незнайденим.

Марні відвернулася. Потім провела поглядом від мене до Гезер, і назад.

— Гаразд. Не знаю, чи зможу вам допомогти, але у вас є кілька хвилин. Мій чоловік за пів години повернеться додому.

Вона провела нас до затишної вітальні, де стояли диван, зручне крісло і великий телевізор. Полиця була заставлена світлинами, на яких виднілися Марні, її чоловік і двоє дітей — син і дочка, обоє вже дорослі. Ми з Гезер присіли на диван, а Марні зайняла крісло. Випити вона не запропонувала.

— Слухайте, — і розповіла те, що ми вже чули. — Я вже казала — мені просто заплатили за той знімок. Я абсолютно нічого не знаю про зникнення твоєї тітки стільки років тому.

Гезер витягнула із кишені роздруківку статті про Вівіан, розгорнула її. Там було фото, що зробила Марні: миле, хоч і зосереджене личко Вівіан, її кучеряве волосся.

— Ви пам’ятаєте, як робили цей знімок?

Марні зиркнула й похитала головою.

— Тоді я працювала на фрилансі. Знімала усе, за що заплатять: будинки для рієлторів, портрети, місця пограбувань для поліції кілька разів. — Вона поклала руки на бильця. — Коли я зустріла свого чоловіка, мене найняла студія, що працювала з радою школи, — робити шкільні фотосесії. Багато я не заробляла, але це було зручно, тим паче от-от мав з’явитися мій первісток. Я більше не могла ганяти весь час містом, шукаючи роботу.

— По телефону ви казали, що все життя прожили у Феллі, — почала я.

— Так і є.

— Ви чули про мотель «Присмерк»?

Марні стенула плечима.

— Напевно.

— Ось у чому справа, — продовжила Гезер. — Я збільшила фото — бачите це у кутку? — вона вказала на те місце. — Збільшивши, можна помітити цифру. Взагалі-то дві цифри — один і нуль — як номер кімнати у готелі. — Вона витягнула телефон. — Я з’їздила у «Присмерк» і перевірила. Кімнати на першому поверсі починаються з одиниці, а на другому — з двійки. Цифри ідентичні, як на фотографії.

Марні з байдужим поглядом завмерла.

— До чого ви ведете?

— «Присмерк» не змінював номери на дверях із відкриття, — розповіла я. — Ваш знімок, — вказала на нього, — зроблений у мотелі. Ви пам’ятаєте, чому там працювали?

Марні навіть не глянула на фото й похитала головою.

— Що вам це дасть? — вона переводила погляд від мене до Гезер. — Ненсі Дрю номер один і Ненсі Дрю номер два. Ви думаєте, що спіймаєте вбивцю? Завалите його на землю і зв’яжете руки, поки інша буде викликати 911? Думаєте, якесь фото із 35-річної газети слугуватиме незаперечним доказом? У реальному житті так не буває. Я достатньо прожила, щоб знати. Минуле в минулому, як я казала тобі по телефону. Дивлячись на вас, я намагаюся пригадати, чи коли-небудь була такою молодою, як ви. І знаєте, не була.

Її карі очі зосередилися на мені. Протягом довгої секунди ми дивилися одна на одну.

— У 1982 році ви робили фотографії на території «Присмерку», — підсумувала я. — Скажіть, навіщо?

Вона досі не зводила з мене очей, а тоді зітхнула й опустила плечі.

— Я працювала на одного адвоката. Стежила за дружиною клієнта. Їздила скрізь за нею і фотографувала докази. Вона йому наставляла роги з іншим чоловіком у «Присмерку», як він і підозрював. Тож ті знімки були не для сторонніх очей. — Марні відкинулася на спинку крісла. — Мені заплатили 175 доларів, якими я майже рік сплачувала комунальні. Тоді у мене не було, на кого покластися, лише я сама — мені були потрібні гроші.

На потилиці засвербіло від хвилювання.

— Хто той клієнт? — запитала я.

— Банністер. Але минуло тридцять п’ять років, вони вже обоє можуть спочивати у землі.

— То ви робили фотографії у «Присмерку». Вівіан теж там була. Ви говорили з нею?

— Я не мала причин говорити з нею, — відповіла вона. — Я просто сиділа у своїй машині й намагалася не привертати уваги.

Та це не те, що я хотіла почути.

— То ви не бачили її?

— А мені треба було представитися адміністраторці, вистежуючи зрадливу дружину? Ні.

— Ви знали, який вигляд вона мала, — вставила Гезер. — Коли вона зникла, зрозуміли, що у вас є її фото, і тоді продали його газеті.

— Я знала, який вигляд вона має, бо її лице уже надрукували в газетах, — виправила її Марні. — І коли його побачила, то воно здалося мені знайомим. У статті написали про «Присмерк», тож я перевірила свої знімки й знайшла те саме обличчя.

— А де зараз ці знімки? — поцікавилася я.

Марні перевела на мене погляд.

— Думаєш, я бережу їх із 1982 року?

Я поглянула на свою сусідку.

— Гезер, а ти б зберегла ці знімки?

— Подивимося, — протягнула Гезер. — Справа розлучення, цінні фотографії, які можна використати для шантажу. Я залишила б.

— Я теж, особливо, якщо на них відома жертва убивці. Можна їх ще раз продати, якби знайшли тіло.

— Подвоїти прибуток, — погодилася Гезер.

— Яке їхало, таке і здибало, — процідила Марні. — Так би й зарядила вам обом. — Вона підвелася з крісла і вийшла з кімнати.

Ми тихо чекали. Я не дивилася на подругу. І коли почула, як власниця будинку порпається у шафі, намагалася не всміхатися.

Вона вийшла зі стосом фотографій, стягнених між собою гумкою, і кинула мені їх на коліна.

— Розважайтеся, — кинула вона. — Востаннє я переглядала їх того ж року, коли їх робила, і вони не були аж надто цікавими. Сумніваюся, що з’явилося щось нове. Якщо гадаєш, що вбивця тітки десь тут, то можеш спробувати знайти його.

Я підняла стос. Здається, у ньому було понад 100 фото.

— Їх бачив хтось іще?

— Адвокат отримав копії. Я підстрахувалася і зберегла їх собі теж. У мене навіть є негативи — забирайте. — Поверх знімків вона кинула конверт. — А щодо інших: коли я продала фото Вівіан в газети, копи мені навіть не зателефонували. Не приходили до мене додому спитати про цей самий стос. Тож ні, ніхто більше їх не бачив.

Ми подякували й вийшли з її дому. Грюкнувши дверима авто, я запитала у Гезер:

— Гаразд, як думаєш, скільки фактів вона вигадала?

— Три великі й дрібку маленьких, — не вагаючись відказала дівчина.

Я обдумала.

— Здається, я пропустила кілька. Розкажи ті, що ти помітила.

Вона підвела вгору вказівний палець.

— По-перше, хтось точно бачив ці фотографії, крім неї й адвоката. На них востаннє потрапила зникла особа. Поліція точно мала їх оглянути, хоча я не розумію, навіщо вона збрехала.

Я кивнула.

— По-друге, — Гезер підвела другий палець, — її колишній клієнт Банністер точно ще живий. Вона намагалася відмовити нас шукати його.

— Цю брехню я помітила, — погодилася я.

— І по-третє… — Гезер витягнула свої вирізки з газет. — Я бачила усі газети й кожну публікацію про зникнення Вів. Першого дня надрукували лише повідомлення, — вона показала кілька речень у Fell Daily. — Тут ідеться про те, що місцева дівчина Вівіан Ділейні, ймовірно, зникла, бла-бла. Якщо у вас є будь-яка інформація, викличте поліцію. Фото немає. Але наступного ж дня знімок, який зробила Марні, розлітається газетами. А це означає, що фотографка не зіставила ім’я і фото з адміністраторкою «Присмерку». Коли вона продавала знімок, Марні уже знала ім’я й обличчя Вівіан.

— То вона не просто сиділа в машині, — констатувала я.

— Ні. — Гезер сховала папери у файл. — Хоч і не визнає, але вона точно знала Вівіан. Мені цікаво, чи їй є що приховувати.

Фелл, штат Нью-Йорк. Листопад 1982 року

Вів

Вів знову сиділа за кухонним столом, на якому вже лежали телефонна книга й телефон. Поруч із нею був — окрім пачки крекерів і сирного соусу — записник, розгорнутий на сторінках із детальним планом, який дівчина розробила минулої ночі. Свою довгу темну зміну у «Присмерку» Вів провела сидячи в офісі й записуючи дати.

Бетті Грем: листопад 1978.

Кеті Колдвелл: грудень 1980.

Вікторія Лі: серпень 1981.

Вів стукала олівцем по столу та проходила очима список знову і знову. Якщо Саймон Гесс скоїв убивства — а Вів у цьому переконана — то він робив перерви. Між Бетті й Кеті. Між Вікторією і зараз. Хіба що були інші жертви, про яких їй не було відомо.

Вона витягнула папірець із розкладом Саймона Гесса, який викрала з його машини. Глибоко вдихнула, увійшла в роль і набрала номер, зазначений угорі.

— Офіс «Вестлейк», — на дзвінок відповіла жінка.

— Добрий день, — Вів зробила голос достатньо грубим, і слова тепер легко вилітали з її уст. — Я телефоную з поліційного відділку Фелла.

Жінка недовірливо засміялася.

— Ви мене дурите, так? Не буває жінок-поліціянток.

— Запевняю вас, мем, є, — спокійно відказала Вів. — Принаймні одна є — я. Офіцерка Альма Трент до ваших послуг. І не раджу в мені сумніватися.

Це була її найкраща гра. Вона звучала досвідченішою, старшою за свій вік. Їй вдалося зробити голос глибшим і рівнішим.

— Ой, — зойкнула секретарка на тому кінці, — я й не знала. Мені ніколи раніше не телефонували з поліції.

— Усе гаразд, мем. Я постійно це чую. Мені потрібна невеличка допомога, впораєтеся?

— Безперечно, офіцерко.

Від цього у Вів повиступали сироти. Напевно, іноді класно бути Альмою.

— На Пісмейкер Авеню сталося кілька зламів, — Вів назвала вулицю, на якій жила Вікторія Лі. — Нічого страшного, окрім розбитих вікон і пошкоджених замків. Так грабіжники вирішили заробити трохи легких грошей. Річ ось у чому — кілька пограбувань сталися протягом дня, а хтось зі свідків згадав, що бачив одного із ваших продавців на вулиці.

— Ой, — жінка нервово захихотіла. — Ви ж не думаєте, що це скоїв наш працівник? У нас працюють професіонали.

— Ні, мем, я так не думаю. — Вів уклала в ці слова усю серйозність Альми. — Але я хотіла б поговорити з вашою людиною, чи він нічого не бачив. Чи не снували навколо незнайомці або підозрілі суб’єкти. Розумієте, про що?

— Ох, звісно, розумію. — Вів почула шурхіт паперу. — Ви сказали Пісмейкер Авеню? Ми записуємо, яка територія належить кому із продавців. Це важливо, щоб райони не накладались і ми могли коректно сплачувати комісійні.

— Впевнена, що ваші записи бездоганні, мем. Я ціную вашу допомогу.

Ще трохи пошуміли папери, сторінки перейшли на книжки.

— Ось воно. Ви кажете, що свідок бачив нашого продавця?

— Так, мем.

— Не розумію, як таке можливо. У нас немає продавців, що відповідають за Пісмейкер Авеню. Ще з серпня минулого року.

У Вів відібрало слова, серце забилося частіше, у голові запаморочилося. Вікторію Лі, яка жила на Пісмейкер Авеню, убили у серпні 1982 року.

Вона щойно з’єднала комівояжера із Вікторією Лі, чий хлопець сидів у в’язниці за вбивство.

— Агов? — покликала жінка. — Ви ще тут?

Думай, Вів.

— Так, вибачте, — відповіла, знову транслюючи Альму. — А хто останній відповідав за ту територію? Я хотіла б із ним поговорити. Можливо, він повертався туди поза графіком.

— Теж правда, — Вів аж полегшало. — Він міг повторно навідати одного з клієнтів. У журналі про це записів не роблять. — Минуло кілька секунд. — Чортівня. Ми ведемо графік олівцем через постійні зміни, але, схоже, хтось стер ім’я із журналу.

— Правда? — Шах і мат, Саймоне Гессе. — Це дивно.

— Справді дивно. Можливо, хтось хотів помінятися, і тому ім’я стерли, але потім забули вписати нове.

Вів подякувала й поклала слухавку. Отож Саймон Гесс затирав сліди. Та це уже щось. Вона підбиралася ближче. Поряд з ім’ям Вікторії дівчина поставила хрестик.

Вона набрала інший номер, який витягнула із телефонної книги. Тепер час поєднати Саймона Гесса і Кеті Колдвелл.

— Добридень? — почувся голос старшої жінки.

Цього разу вона не використовувала голос Альми. Натомість вона звучала як секретарка, з якою щойно розмовляла.

— Вітаю, це місис Колдвелл?

— Ні, це не місис Колдвелл. Це її мама. А місис Колдвелл мертва.

Вів розгубила всі слова. Дурепа, яка дурепа. Вона припустила, що мама Кеті також буде місис Колдвелл, але, звісно — це прізвище чоловіка.

— Мем, мені шкода, — видушила вона.

Жінка втомлена зітхнула.

— Що ви продаєте?

— Я не… — вона мусила взяти себе в руки. — Я, гм, телефоную з офісу «Вестлейк». Хотіла дізнатися, чи задоволені ви замками, що придбали два роки тому.

Навряд чи спрацює. Якби жінка зараз сказала: «Не розумію, про що ви говорите», — розмова швидко закінчилася б. «Якби ж я насправді була офіцером поліції, — думала собі Вів. — Отримати відповіді стало би значно легше».

— Здається, все гаразд, — натомість відповіла жінка. — Пам’ятаю, коли Ендрю і Кеті їх купили. Вони не хотіли витрачати кошти, але ваш продавець їх переконав. Вони думали, що так Кеті буде в безпеці, адже Ендрю часто не бувало вдома. Не вийшло.

Тремтливими руками Вів поставила хрестик біля ім’я Кеті.

— Мем, я думаю…

— Ви одна із тих упирів, чи не так? — запитала жінка. — Ви зовсім не причетні до цієї компанії. Але звідки ж ви знаєте про замки, які поставила Кеті? Та ви мені однаково не розповісте. Тож дозвольте мені дещо сказати.

— Мем? — протягнула Вів.

— Думаєте, нам не телефонують десятки разів на день? Я приїхала сюди після смерті Кеті, бо мій онук залишився без мами. Ендрю знову відправили за місто, тому тут лише я і мій хлопчик. Тут тільки я, щоб відповідати на усі ці кляті дзвінкі. Останні два роки їх стало менше, але вони досі приходять. Із першої ж хвилини розмови я можу впізнати упиря.

Вів мовчала.

Але жінці не потрібна була її відповідь.

— Що я тільки не чула, — продовжила вона. — Кеті була повією. Кеті була святою. Кеті була ціллю комуністів чи сатаністів. Кеті убив темношкірий, мексиканець. У Кеті була коханка. Кеті дістала, на що заслужила, бо зійшла зі шляху господнього. Я казала Ендрю вилучити номер із довідника, але він так цього і не зробив. У вас, упирів, на все є відповіді, крім однієї: хто, в біса, вбив мою доньку.

Її голос був пронизаний болем і люттю. Вони просочувалися крізь телефон як міазми. Вів досі не могла вимовити й слова.

— Цього ніколи не станеться, — сичала вона. — Його не знайдуть. Не арештують. Не підсмажать на електричному стільці. Я довгий час думала, що мені пощастить стати свідком його страти. Але вже пройшло два роки й ніхто досі не знає, хто забрав у мене мою дівчинку. Хто роздягнув її, встромив у неї ножа й викинув наче сміття. Мою хорошу дівчинку, яка просто хотіла працювати й ростити свою дитину. Ви знаєте, хто її вбив? Ви можете покласти край моїм стражданням?

Слова боляче обпікали горло, вона хотіла їх вимовити. Його звати Саймон Гесс. Та щось її зупинило; можливо, розуміння, що це не втихомирить материнський біль.

— Я…

— Звісно, ви не знаєте, — відповіла жінка. Вона була роздратованою і втомленою, такою втомленою. — Ніхто не знає.

— Він не зможе тікати вічно. — Вів теж злилася, теж була втомленою, та порівняти із муками мами Кеті було неможливо. — У нього не вийде. Він зробить помилку. Вийде на світло. Колись настане справедливість, присягаюся.

— Ні, — прошепотіла жінка. — Не настане. Я помру, так і не дізнавшись, хто убив мою дитинку. А він буде вільний.

Вона поклала слухавку.

Відклавши телефон, Вів довго мовчки сиділа. Витирала сльози, що котилися обличчям. А тоді підвелася, щоб одягнутися.

— Дякую, що зустрілася зі мною, — наступного дня Марні з Вів сиділи у парку в центрі Фелла. — Маю на увазі вдень.