Моя дорога птаха. Мамина книжка

Болгарiя

Починаючи з третього класу, наші друзі зі Львова допомагали нам з путівками в Болгарію. Андрійко був там то зі мною, то з татом, то ми були всі разом, п’ять-шість разів поспіль. Він дуже любив Болгарію — Албену, Золоті піски. Якось грав у м’яч на пляжі з дітьми з групи, і з його вини м’ячик стрибнув у море. Андрійко кинувся за м’ячем — саме був відплив, Ільгінь день, казали болгари (а по-нашому — святого Іллі, 2 серпня). Синочка віднесло так швидко і далеко, що, коли я побачила дитину, це вже була крапочка — а він доганяв м’яч! Я крикнула з усієї сили: «Андрійку, вертайся!» І він повернув до берега. То лежав на спині, відпочивав, то плив далі. Коли до нього підпливли, сердечко його вискакувало з грудей. А на пляжі до нього підійшов німець і потис руку: «Ти молодець, здорово плаваєш!» А я, в шоці від подій, відвела Андрійка в готель і закрила в номері на декілька годин. Дитина виправдовувалася: «Мамцю, але м’яч через мене впав у море, а то був м’яч нашої групи». От так, із завищеним почуттям справедливості й обов’язку, він і жив, брав на себе відповідальність. У нього ніколи не було відмовок: хтось винен, а тому я не зміг. І в ранньому, і в дорослому віці я йому завжди казала: «Ти розкажи, в чому проблема, її можна вирішити, а як заховаєш її, то вона буде рости й рости. Все можна виправити, крім смерті…»