Музей покинутих секретів

ЗАЛ IV. ІЗ ЦИКЛУ «СЕКРЕТИ». ПІСЛЯ ВИБУХУ

Привіт — привіт — ки-ицька моя, дай цьом… Ох. А чого ти такий якийсь… схарапуджений? Ах ти смішненя, та певно ж, що нормально, все нормально, Юрко мене довіз своєю машиною під самі двері, я ж тобі казала, і чого ото було переживати? (Яке дурняче слівце — «переживати» — і ніяк я його не відучу, а воно, між іншим, перехідне дієслово, «переживати» можна тільки «щось», наприклад війну або голод, а «за когось» можна — тривожитися, непокоїтися, журитися, потерпати, і ще з півсотні синонімів, але хто сьогодні вже так говорить?..) Плащ у шафу повісь — ммм, а що це так пахне?.. Йо-о-осип-на-кобилі, оце так так! — ми що, гостей чекаємо? Боже, очам не вірю, краса неземна, п'ятизірковий ресторан, та й годі, диви-диви, навіть квіти купив — ах ти ж моє сонечко, ти, ти таке моє-моє-моє… А покуштувати можна? Прямо зі сковорідки? Добре, соррі, хай буде «пательня», хоча найвидатніший український мислитель звався, завваж собі, таки Сковородою… Гаразд, гаразд, мовчу як миш, уже практіцскі стулила писка і йду мити руки. Чи, може, мені з такої романтичної оказії взяти душ? І напахтитися перед виходом до столу чимось шалено сексуальним? До речі, ти в курсі, що чоловіків найдужче збуджує запах ванілі, тобі не здається, що це свідчить про інфантильну фіксацію на маминих тістечках?

Чесно, я сама читала — ні, не про фіксацію, а про ваніль, про фіксацію, то вже я доперла власним потужним інтелектом… Мррр… А-дька! Інтелект не там… не в тому місці, навіть у жінки, пусти… Ведмежа мале… О'кей, добродію, раз вас так хвилюють розумні жінки, то візьму собі псевдонім — Дарина Пательня, а що, чим погано? І провадитиму колонку в якому-небудь «Женському журналі». Tiпa, про вічне. Тільки що ніхто там не знатиме, що таке «пательня»… Адька, одоробло ти одне ходиш, а шампуню ти що, так і не купив?!…К'янті? К'янті це ха-ра-шооо!.. (Як це по-чоловічому — врочисто піти по вино й забути заодно купити шампунь, якого другий день нема в хаті!) І непогане, видать, має бути к'янті, дві тисячі другого року — ах ти ж мій сомельє… Ну, зі свічками, це вже зайве, це ти вже витребенькуєшся, — «женських журналів» начитався? Пошукай-но в тій шухляді, там десь мала бути пачка салфеток непочата. Ага, розпакуй, будь ласка. Воно ложкою чи виделкою їсться? Адька, та давай уже швидше, я здихаю з голоду! Ах, ти свічником хотів похвалитися? А я, бач, і не вкурила, до чого то воно ті свічки, — ану-ко, дай глянути… Круто… Це що, мідь? Бронза, он як. А чим її відтирають — чи воно й мусить бути такий… малосольний відтінок? Тобто, не малосольний, а — як пліснява на квашеному огіркові, такий самий колір, правда ж? Супер. Класна цяцька. І яка важу-уча, слухай!.. Ні фіґа собі. О, згадала: в Лесі Українки в якомусь оповіданні баришня-компаньйонка розчереплює старій баронесі голову якраз бронзовим свічником! Якщо прицілитись і як слід метнути… Багатофункціональна штука. Ну добре, давай і свічки вже, для повноти картини… Чекай, я електрику погашу. Ум-гу… Тільки не для такої кухні, звичайно, — це добре для великого заміського дому, щоб стояло над каміном, на мармуровій полиці, чи в їдальні — посеред дубового столу з тенісний корт завбільшки, еге… Покупця вже маєш? І почім же така краса?.. Сип більше, я голодна… То це ми на ті гроші й бенкетуємо? Умм, смакота!.. Як, як — ноккі? Ньоккі? Карочє, ясно — галушки, тільки італійські — дякую, досить, більше не лий, а то мене натщесерце розвезе… Ням-ням… А, вони картопляні?.. Шпинат, сир, часничок, що ще? Розкішно — і все це ти сам зготував, власними руцями? Несамовито — Адька, ти просто щодня себе перевершуєш!.. А хто покупець — той твій товстий ховрах із поросячими очками? Та ні, він мені якраз сподобався — видно, що недурний дядько, і не без ґусту, все ж таки то певний показник — коли антикваріат купує, а не, як всі вони, курвам своїм — ансамблі з кордебалетом, чи що там ще… Телестудії, ну да. Що ж ти так зразу на мій кривавий мозоль… Ну, давай, — чін-чін! Нє, «прозіт» — це по-німецьки, а «чін-чін» по-італійськи, в нас же італійська вечеря! Ммм, який аромат — зразу чути, що живе вино, правда?..

(Тільки б мені не розревітися зараз, він такий милий, такий зайчик, я цього всього не заслужила, і нащо то, питається, так себе накручувати, не жінка, а якийсь увімкнений вібратор, прости Господи, — цілу дорогу протіпалася, як у розетку встромлена, а чого, спитати б?.. Ну, приснилося чоловікові, примарилося, — сон як сон, тільки й того, що там, де в мене була на плівці Влада, його підсвідомість підставила Довганівну, свою рідну, чи пак двоюрідну, тету Гелю, — звичайнісінька заміна об'єкта, незнайомого на знайомий, це значить усього лише, що і в сні він думає про мене, дослухається, де я і що в цей час роблю, моє сонечко, хлопчик мій золотий, зайчисько вухате —)

Адька, знаєш що?! В тебе вуха ворушаться, коли ти жуєш! їй-бо, ворушаться! Ану, зроби так ще…

Боже, який смішний! А от і неправда, не в усіх, — що, в мене теж, по-твоєму, ворушаться?! Не може бути, чекай, пусти, піду подивлюся в дзеркало…

(Чому я це забула, як могла забути й згадати щойно тепер: «Вадю», «Вадька» — так зверталася Влада до свого Вадима, звісно, не прилюдно, Боже борони, і не тоді, коли говорила про нього в третій особі, тут вона завжди була защіпнута на всі ґудзики, як вихованка шляхетського пансіону, жодних фамільярностей, тільки повне ім'я, і я, може, всього раз-другий і чула з її уст це домашнє звертання, коли воно вихопилось їй випадково, як буває, коли занадто нахилишся або ґудзик розщіпнеться, і присутні вгледять твою білизну, — здається, чи не тоді-таки, як вони вдвох були в мене в гостях, Вадим приніс пляшку «Курвуазьє», що її сам же й випив, а ми з Владою пили вино, і щось її було роздратувало, так, що вона на хвильку забулась і звернулась до Вадима як удома, без свідків, — «Вадю», — і щось при тому сказала гостре, різке, не лагідненько-але-твердо, як звичайно осаджує в товаристві жінка надміру підвеселілого чоловіка — напівжартом, щоб не порушити товариського конвенансу, — а без жодних уже конвенансів, так що присутні одводять очі, щоб не дивитися на вистромлену латку чужої білизни, а що інших присутніх, крім мене, при тому не було, то я просто не мала куди тих очей подіти і щось тоді була невлад підхихикнула, не пам'ятаю що, пам'ятаю тільки, що чулась незручно, — якби ми були самі, без Вадима, якби він вийшов до туалету або на балкон покурити, все, напевно ж, зараз-таки й з'ясувалось би, але Вадим сидів мов-скеля-непорушний, немовби його приґвинтили вкупі з кріслом до підлоги, як призначене для жертви ліжко в «Баскервільському псові», — сидів, мов спеціально приставлений із завданням ні на мить не лишити нас із Владою в штири оці, хоч би йому мав луснути сечовий міхур, і від цієї його монументально-погідної незворушности наше з Владою дамське щебетання, хоч би який у ньому міг закрастися дисонанс, якось саме собою оберталося на природний звуковий фон, на безневинний плюскіт хвильок об скелю, і, ясна річ, нічим тій скелі дошкулити не могло, — доти мені нечасто траплялося спостерігати зблизька чоловіків, наділених владою — великою владою, тою, яку дають великі гроші: згідно з усім моїм попереднім досвідом, чоловік, приведений коханкою до її подруги на оглядини, мав би по-півнячи розпустити хвоста, щосили демонструючи всі свої реальні й уявні принади, і я не відразу оцінила стратегічну перевагу Вадимової поведінки: намертво засівши при столі зі своїм коньяком і добродушно-поблажливою посмішкою бардадима, він забрав під повний контроль ту територію, на якій розгортались їхні з Владою стосунки, і так і не підпустив мене бодай краєм ока туди зазирнути, — просто б сказавши, обставив нас обох, і мене, і Владу, як дєвочок-малолєток. Може, вона саме це в ньому й любила — цю холодномисність професійного гравця, логіку шахіста, що соває людськими фігурами, а головне — жорстку при тому запрограмованість на результат, якої завжди хронічно бракує митцеві? Бо митець — він же навпаки, цілий час на манівці приречений, на плутання мислію по древу, він із головою тоне в сторонніх деталях, в подробицях туманного призначення, в кольорах і відтінках, у клаптиках трикотажу й уламках порцеляни, і тому перед людьми діла, з їхнім невідхильним-від-курсу «цілься, плі!» й зірваним у висліді джек-потом, неминуче почувається трохи як підліток перед дорослими — як і я тоді почувалася перед Вадимом, і Влада мусила так почуватись задовго до того, тільки їй здавалось, що це дуже класно, — нас-бо завжди тягне в іншому саме на той душевний вітамін, якого в нас самих у дефіциті… По суті, я ж так і не знаю, з чим тоді Владка до мене приходила: в чомусь вона вже мусила сумніватися, щось їй муляло, але всі п'ять годин, що вони в мене просиділи, ми сумлінно балакали виключно на громадсько-політичні теми — про Кучму і про Ґонґадзе, про переміни в уряді і закрутку гайок у нас на телебаченні, про Венеційське Б'єннале і як Україна і з ним примудрилась обкакатися, і яким завсвинофермою виставився при тому наш гуманітарний віце-прем'єр, — про все те, більш-менш, про що завжди говорять між собою українці, напівзнайомі й навіть геть незнайомі, невтомно дивуючись, як стрімко їхня дурнувата країна летить під укіс, і такі розмови завжди трохи нагадують мені той анекдот, де дядькам ламається в дорозі на ярмарок віз із кавунами, і дядьки очманіло стежать, як ті котяться з горба в яр, і коментують: бач, а рябий попереду… — отак і ми цілий вечір розорялися про те, що «рябий попереду», хоч і Владі, й мені, рикошетом від неї, щось таки за тим нерозв'язане муляло, щось, із чим вона, либонь, і привела до мене Вадима, потай сподіваючись на момент істини — на той полунощний збій механізму, коли в підігріві алкоголем і дружньою гутіркою в людей виникає потреба на часинку зняти своїх внутрішніх вартових, розпустити паси й стати собою, — тоді-то приходить пора звірянь, відкриваються шафи, висовуються шухлядки, випливають на поверхню роками приховувані секрети, освідчення в давній любові чи, навпаки, давній заздрості, приголомшливі історії, що про них ти не мала й гадки, весь час ходячи мимо, як повз лігво сплячого лева, сеанс триває недовго, по-відьомськи рахуючи — десь від перших до других півнів, але це пік кожної вечірки, її катарсис, без якого вона — що секс без оргазму, і власне такими моментами, як живими вузликами на нитці, й кріпиться дружба, і якби, наприклад, бідних недорік-американів хтось навчив не розходитися з гостей о десятій, а виждати ще з годинки дві-три, коли почнеться найцікавіше, вони могли б здорово заощадити на психоаналітиках… Влада з Вадимом пішли тоді від мене майже зразу по півночі, бо Вадимові, як виявилось, ледь не вдосвіта треба було летіти кудись до чорта в зуби, в якусь трубу, в Дніпропетровськ чи в Одесу, на неіснуючий нафтопровід Одеса-Броди, так що й хронометраж також, в остаточному підсумку виходило, виставив Вадим — цілу ситуацію виставив він і тримав під контролем від початку до кінця, пильнуючи, щоб не вкралося жодної послабухи, — всі вартові на стійці, всі паси застебнуті, і тільки йому одному нічого при тім не муляло, — звісно, як не рахувати переповненого сечового міхура, але, зрештою, за кожну перемогу треба ж чимсь і платити, а перемога була, як тепер розумію, чиста, з сухим рахунком, — коли назавтра Владка мені подзвонила, ніби для обміну враженнями, чи, як ми з нею казали, «на разбор польота», то все одно був уже інший день, і інші були на порядку денному справи, і якщо вона й справді замірялася чимось, не вельми бажаним для Вадима, зі мною поділитися, то відповідний момент для того вже проскочив, можна сказати — вилетів у трубу…)

Я йду, Адюська, секундочку, вже йду!.. Туш змиваю, щось мені в око впало… (…тому що як же можна сподіватися, ніби мужчина здатен замінити подругу, — глупо, та й не повинно так бути, хоча кожен мужчина в глибині душі переконаний якраз у протилежному: що, як тільки ти маєш його, то більше тобі вже нікого в світі не треба, і навіть якщо він ось такий зайчик і золотко, і щиро прагне тебе зрозуміти, бо він тебе любить, і ти його любиш — справді любиш, а не тільки трахатися з ним, — навіть тоді повного попадання, яке буває між жінками, все одно не буде ніколи, і він завжди, хоч трошечки, хоч і сам собі не зізнаючись, буде на нього заздрий, і тому, завжди й неминуче, любов це війна — любов це війна, звучить майже за Орвелом, любов це війна, тільки війна особлива — така, в якій переможець втрачає все… В гробу я бачила такі перемоги, от що я тепер тобі могла би сказати, Вадиме, «Вадька» — еге ж, він сам тепер вживає це ім'я, я чула його й від нього, тепер, коли вже нема кому на нього так казати, — коли він і сам бачив свою перемогу в гробу, в найпрямішому значенні слова, в дубовому з ручками, — і жодного нема тепер уже сенсу добивати лежачого…) За-а-раз!.. Ти що, не можеш почекати секунду, я ж нічого не чую, що ти там кажеш, ну що за звичка — перекрикуватися через хату, як на вигоні!.. (Скільки я йому вже робила зауваження, і все марно, це він перейняв у свого старого, той, як ми на зйомку приїздили, навіть до нас із оператором, чужих людей, із другої кімнати гукати не соромився, кожен чоловік із роками робиться подібний на свого батька, а я що ж, на маму роблюсь подібна?! Ох і не хотілось би… От Влада, та нітрохи не нагадувала свою матір, радше то Ніна Устимівна була в неї таким собі підстаркуватим дитям — усиновленим, і на додачу ще й вреднючим, Влада навіть Катруську з нею лишала рідко, тільки як уже іншого виходу не мала, — в принципі, вона дуже елеґантно з матір'ю вміла собі радити, на відміну від мене, — знала, на які кнопки натискати: тільки-но Ніна Устимівна заводила — з тим важким, глибоким сценічним зітханням, од якого в мене зразу починалася сверблячка по всьому тілу, — своєї улюбленої, про нашу з Владою гірку жіноцьку долю, себто про відсутність офіційно проштемпельованих чоловіків, — бо священним символом віри Н. У. завжди було «краще мертвий чоловік, ніж ніякого чоловіка», з доччиним розлученням вона так ніколи й не змирилася, Влада, розумниця, свого часу її поставила до відома тільки аж уже з загсу прийшовши: заощадила собі зайвих драм-із-валідолом, — отже тільки-но, за Владчиним виразом, «вступала віолончель», як Влада підносила брови й дуже поважно, з притиском, так само «віолончельно» казала: які чоловіки, мам, дай спокій, nous sommes les artistes![16] — і чомусь французька мова тут щоразу діяла на Н. У., як на циркового коня ляск пужалном, — її вмить переклинювало, ціла постава мінялася на ґрандесячу, старорежимно-величну, ніби спохоплювалася жінка, що й вона ж із заводу «дружина художника» й мусить гідно нести це віками освячене звання; найсмішніше ж, що справжнє ім'я Н. У., за паспортом, не Ніна, а взагалі Нінель, анаграма від «Ленін», що свідчить аж ніяк не про шляхетне дитинство з французькими гувернантками, — та й які, к чорту, в 1930-ті в СРСР могли вже бути гувернантки! — а зовсім навпаки, про буремну молодість бабусі-комсомолки й дідуся-«двадцятип'ятитисячника», котрі, насмішкувато коментувала Владка, урили до Києва в 1933-му не інакше як добряче перед тим наброївши «на местах», і ще спасибі, додавала, що хоч Нінель, а не Сталіна, не Октябрина або ще який-небудь Звіздєц, що й не відхрестишся, — припускаю, що то якраз сувора школа Ніни-Нінель-Устимівни привчила Владу так добродушно, без зневаги, а швидше іронічно-поблажливо ставитися до породи «професійних дружин» — отих войовничих самиць зі знудженими овечими очима, що завше стримлять поруч, як вартові, норовлячи й собі, в стилі незабутньої Раїси Ґорбачової, авторитетно впасти в річ, коли говориш про справи з їхнім чоловіком, і кожним жестом і гримасою дають тобі до знаку твою безмежну нижчість, раз ти стоїш тут геть-таки зовсім без хлопа, мене від таких марусь щоразу підтіпує — якби не твій віп-мужлан, вказала б я тобі, убоїсько, де твоє місце! — а Владу вони тільки бавили, як екзотичний вид тварин, щось на кшталт білих носорогів, і немовби вона їх навіть у чомусь і жаліла, як тих-таки носорогів, що їх біла шкура робить легкою мішенню для всякого охочого…)

Телефон, зайче!.. Телефон, чуєш! Ось, осьде мобілка, держи — покинув у ванній, ще й рушником зверху прикрив…

(Що мені подобається, то це слухати, як він говорить по телефону, це так само, як дивитись на нього з вікна або у вуличній юрбі, коли він мене не бачить, і нишком усміхатись, самій до себе, — я навіть одного разу підслухала по паралельному майже цілу розмову, як радіоп'єсу, два чоловічі голоси, — якби той другий був жіночий, я б, звичайно, слухавку зараз же поклала, відрухово, бо то могло б виглядати негарно, наче підслуховування ревнивої баби абощо, але з чоловічим, це було направду класно — стежити, як на тлі того другого, басовитого бу-бу-бу, проростає, як промінь світла, його погідний стрункий голос, його пофоркуючий, як у лошати, смішок, так і хочеться погладити!.. — воно й завжди цікаво, бути свідком, як хлопці розмовляють між собою по-своєму, коли їх не сковує жіноча присутність та несвідома потреба подобатись: суто чоловіча розмова має інший ритм, швидший, аґресивніший, вони перекидаються репліками, мов школярі дружніми стусанами на великій перерві, не розмазуючи емоцій по поверхні, як ми, а держачи їх скупченими всередині фрази, як у кулаці, від чого ефект, коли слухати зі сторони, виходить все-таки трошки такий, ніби міряються силами: «Я з цим Капицею навіть у Крим їздив», — бубонів басок, теж, видно, в-минулому-житті-фізика, — «Краще б ти з якоюсь кобітою поїхав», — відповідав мій хлопчище, — «А вони мене всі в травні кидають!» — несподівано для мене весело пояснював той, — «Авітаміноз!» — вирішував мій, — «Мабуть — а до липня я не встигаю…» — в цьому місці я все-таки поклала трубку, мимоволі розсміявшись, потім він розповідав мені про того хлопця — однокурсника, з яким у кінці 1980-х ділили кімнату в общазі на Ломоносова, навпроти кухні, де в'єтнамські студенти щодня смажили оселедці пряного посолу, і хлопці висадили в себе в кімнаті вікно, щоб мати чим дихати, а взимку мусили завішувати його ватяною ковдрою, — в його розповіді це звучало страх потішно, наче якийсь особливо вдалий прикол, ясно було, що так тоді й сприймалось, а тепер однокурсник без роботи, лабораторію їхню закривають, із жінкою розійшовся, взагалі якось не має щастя до жінок, ну, це я вже й так зрозуміла, — він завжди найдокладнішим чином розповідає мені про своїх друзів, яких усе прибуває, список і досі ще не вичерпався, далебі незбагненно, як він потрапив їх стільки наростити, наче нікого за всеньке доросле життя так і не розгубив, — однокласників, і тих досі волочить за плечима, і неясно, як можна вміщати в себе таку юрбу людей, пам'ятати всі їхні родинні клопоти, проблеми з батьками, халепи на роботі, аборти й розлучення, і раз у раз когось вислуховувати, за когось дзвонити, допомагати їм із похоронними службами, з лікарнями й авторемонтними майстернями, я плутаюся в іменах, бо, один раз їх мені заочно представивши, він далі вже просто каже, так ніби не про його, а про тепер уже спільних наших знайомих мова: дзвонив Ігор, — котрий це Ігор, той, що лисіє? — на такі вияви моєї пам'ятливости він щоразу розвидняється, як сонечко з-за хмар: еге, той самий, — і йому, звичайно ж, і на гадку не спадає, що поріділому на вовну Ігореві, може, й не конче хотілося б, аби я, чи будь-яка інша кобіта в сексапільній віковій катеґорії, була втаємничена в принизливі того порідіння подробиці, але чоловік завжди, без сорома казка, здає коханій жінці своїх друзів з усіма тельбухами — з усіма їхніми лисинами, запоями, імпотенціями, подружніми зрадами, так, як жінка ніколи не здасть чоловікові подруги — просто з самоохорончого інстинкту не здасть, якщо, звісно, вона не повна дурепа, з елементарної охайности нашої котячої — тої самої, що спонукає сховати від його ока забруднену менструальною кров'ю салфетку, тайкома, щоб не бачив, повисмикувати на підборідді бридкі волоски, причепуритись і вилизати між лапками: все, що ти виставиш сьогодні йому напоказ відверто-непризвоїтого про свою подругу, завтра може спрацювати проти тебе самої, відкривши йому око на ті сторони жіночої натури, яких він, із притаманною чоловікам куцозорістю, доти взагалі не помічав і не знав, що існують, і тому жінки, в принципі, між собою куди солідарніші од чоловіків, скритніші щодо того, що їх об'єднує, — все, що я розповідаю йому про моїх товаришок, то вже певним чином відцензурована інформація — не без того, звичайно, щоб у висліді такої цензури товаришки трошки не пригасали, не оберталися на гроно придворних дам круг моєї королевистої особи, такий собі злитий водно квітник, прегарне тло, на якому тим показніше пописуюсь я сама, — надміру яскраві деталі, що можуть стягти на себе його увагу, підправляються, затіняються, і все виграшне освітлення спрямовується на мене-кохану, — але це зовсім інше, це нормальна наша бабська гра, всі ми в неї граємо, залюбки підігруємо так одна одній, коли треба: сьогодні ти королевою, завтра я, — в присутності Вадима я, звичайно, була Владі фрейліною, як і вона мені — коли я була з Ч., наприклад, а перед тим із Д., так що в цьому теж, коли вдуматися, можна добачити своєрідний прояв жіночої солідарности, хлопи цього не вміють, зараз кидаються наввипередки топтати перед тобою один одного, як самці за самичку, причому не з якоюсь конкретною метою — скажімо, відбити тебе у товариша, — а просто так, із чистого мистецтва, природа така… Все, він, здається, вже закінчив розмову, а в мене очі вже майже не червоні, не видно, що ревіла, — повіки, правда, припухли, але це, скажу, від того, що змивала косметику — холодною водою, ну да… О Господи, там на кухні вже, мабуть, досі все захололо…)

Вадька — тьху ти чорт, вибач, ради Бога, я хотіла сказати «Адька»… Язик посковзнувся, вибач… Хто-хто дзвонив? А, той… (Він не бачить, нічого не бачить, ніяких припухлих повік і кролячих очей, ані мого збентеження від цієї фройдівської обмовки, він сяє, як нова копійка, від щойно почутого й розганяється поділитися негайно, поки не вичахло, ну, й розуміється, одержати від мене ще додатковий бонус у вигляді схвалення-й-заохоти: на нашого свічника знайшовся ще один покупець, ура, хтось дико крутий, тільки той дико крутий ще бажає додаткової експертизи, має свого експерта, сам привозить із Москви, бо нашим українським не йме віри…) То значить, ти тепер можеш влаштувати між тим своїм ховрахом і цим новим такий, тіпа, міні-аукціончик — хто більше дасть, я правильно зрозуміла?.. То це ж класно, Адюська, вітаю тебе! (Ще якісь деталі, він мені ще вішає якісь технічні деталі, валить їх у вуха в тому самому незбитому, навальному темпі чоловічої ділової балачки, і я мушу щосили напружити рештки уваги, мало не наморщити чоло, щоб уторопати, про що мова, але таке звитяжне зусилля вже сьогодні, боюсь, не про мене, я справді втомлена, і мені вже не виходить так легко перестрибувати увагою, як по воді, з камінчика на камінчик, — надто знаючи, які там, під водою, лежать небезпечні каменюки і як важко підняти їх на поверхню, а він і вухом не веде, безжурний щиглик, мовби він взагалі тут ні при чому, — мовби це не з його подачі мені взагалі ввімкнулось підводне бачення і я почала помічати, яке грізне в глибині під нами проблимує дно, — він собі снить свої заморочні сни, відтак скидає їх на мене й заспокоюється: він завжди спокійний, доки я поруч, у полі зору й дотику, зате тільки-но тицьнешся з кімнати, услід зараз же летить оте обурене: «А куди ти пішла?!», вимогливе, як крик покинутого немовляти, — хоч тут, мабуть, і охорончий інстинкт також спрацьовує, і те тривожне відчуття неповноти, яке буває, коли відпускаєш часточку себе кудись у невідомість, як течку з документами лишаєш у порожньому купе абощо: поки я перебуваю за межами його засягу, йому, певно, ввижаються бозна-які напасті, як оті юрми мужчин із голодними очима, що про них, колись був зізнався, раз у раз думає, опиняючись без мене на людях, помічає їх у натовпі — нахабних, хтиво ошкірених, готових леда-хвилю вчепитись зубами в привабливу здобич, — і вражається з того, як їх багато, а я серед них ходжу сама-самісінька, як Червона Шапочка в лісі, і тому по-справжньому заспокоєний і щасливий він буває тільки коли я поруч, і в сні так само: коли ми спимо разом, йому або геть нічого не сниться, або верзеться щось таке ж галіме, як і мені і всім нормальним людям, не варто й переказувати, а от коли мене нема, навіть коли я встаю раніше, а він не чує й не прокидається, — отоді-то й розпочинається авторське кіно Адріяна Ватаманюка, клац — і вставляється в осамітнену голову невідь-звідки взята касета, — досі, правда, все більше з якимись невідомими персонажами, в стилі «ретро», а тепер, бач, уже й зі мною в головній ролі — беру інтерв'ю в Олени Довганівни, ну супер, що ж тут скажеш, просто тобі спіритичний сеанс, як сто років тому, коли телебачення не було — теж всякі придурки тоді інтерв'ю з небіжчиками були влаштовували, столики крутили, «духу-духу, чи ти тут», на що дух, ясна річ, відповідає «а не пішли б ви на хєр», чи щось подібне, і правильно робить, бо чого причепилися до чоловіка, тобто, тьху, до духа, — всі там будете, тоді й взнаєте все, що вам треба, згодна на всі сто, але ж у нас тут трохи інша ситуація, в нас тут іще велике питання — хто до кого перший причепився, особисто я, наприклад, нікого не чіпала, ніяких духів, дякую, в мене й без духів дірок вистачить на всю голову, і в нього, між іншим, так само, — крутиться, сердешний, із цим антикваріатом, як пес у сливах, слава Богу, що якось воно човгається помаленьку, але що ж я, не бачу, як йому жалко своєї фізики, своїх альтернативних джерел енергії, з якими все ніяк не годен порвати остаточно, дисертацію ту, нікому на фіґ непотрібну, досі марудить, аби тільки одною ногою ще бути там, не ногою навіть, а хоч одним пальцем умоченим, і це при тому, що й антикварних заробітків йому вистачає на життя — але не на те, щоб перебратися з цієї троєщинської хавири в якийсь пристойніший район, не кажучи вже про густо замрячені плани щодо нашого спільного майбутнього, не знаю-не знаю, можна, звісно, спробувати взяти кредит на хату, але на те треба шукати знайомих у банку, може, якраз хтось із клієнтів і пособить, банки тепер мають моду заводити свої колекції, треба з'ясувати, що то за один цей новий кандидат у покупці, такий буцімто дико крутий, ану ж якраз, — може, ця сама думка і йому стрельнула, і тим-то він так і завівся, так натхненно грузить мене подробицями майбутньої угоди, поки я з останніх сил витріщаю очі, намагаючись не згубити бодай основну логічну нитку, ну й де, питається, тут хоч якесь місце для духів, хоч шпариночка отакусінька? — не дивно, що всіх їх він струшує на мене, обтрушується, як цуц після дощу, і всі бризки летять на мене, — зрештою, це таки моя робота, нічого не вдієш, і фільм про його двоюрідну бабусю знімати також мені, — та чоловік і не став би знімати такого фільму, жоден чоловік не став би й братися, казав же мені навіть Юрко, ця наша Синя Борода, яка полюбляє у вільний від складного родинного життя час шиконути фемінізмом, наче напрокат узятим костюмчиком од Brioni, — і що ти за героїню, тіпа, знайшла, раз уже взялась за упівську тему, то чому не береш когось дійсно козирного, якогось геройського пацана, що мочив штабелями спершу німців, потім наших, пардон, в смислі москалів, — а потім ще й де-небудь у ГУЛАГу повстання очолив, оце було б діло, а ти якусь баришню з друкарською машинкою вибрала, ну що це за сюжет!.. — авжеж, згодна, сюжет не бозна-який, але я його не вибирала, от у чім штука — то він мене вибрав, цей сюжет, вибрав, як трахнув, і таки ж справді й трахнув, без метафор, живцем і в натурі, чого я Адюсьці, звичайно ж, не розповім ніколи, а з усіх своїх подруг могла б розповісти хіба Владі — вона б оцінила, але Влади тоді вже не було серед живих, і так вийшло, що довкола мене тепер майже самі хлопи, вдома, на роботі, всюди, де не піткнись, і я знай цензурую себе їм на догоду — от же ж, прошу дуже, чемненько слухаю, киваю, розуміючи, що йому треба заохоти — підтримки, поливки, прополки, кожна жінка повинна плекати свій садок із гордо стоячим фалосом, як мексиканським кактусом посередині, бо інакше фалос в'яне й зачахає, це дуже ніжна рослина, яка потребує від нас повсякчасної ласки-турботи, а щоб розпустити паси, зняти своїх вартових і побути направду собою, мені залишається до вибору дві можливості: повідкисати до сиріт на шкірі у ванні з хвойною пінкою, або радикальніше: напахтитись якою-небудь ваніллю, плигонути на нього і з хижим гарчанням поволікти в ліжко, заробивши собі таким чином на півгодини повноцінного розслабону, тільки що цей другий варіант, на жаль, при такій тупій утомі не канає, — такій, від якої нерви стоншуються на папірчик і хочеться плакати, і найрадніше я б зараз посиділа з тобою мовчечки, Адюська, — посиділа б, допила б це твоє к'янті, воно справді чудове, я підливаю собі ще, сама підливаю, а ти й не бачиш — так класно горить у келиху проти свічки, вогнем темного ґраната, — ти ж умієш мовчати, Адю, ти один із небагатьох, з ким мені це від початку виходило легко й природно, без жодного відчуття чужорідної присутности, може, я саме це в тобі й люблю найбільше — чоловік, із яким гарно мовчиться, хіба ж не чудо!.. — бо є речі, про які справді з чоловіками не поговориш, і ті речі осідають у нас, накопичуються й вапніють, як осад на стінках посудини або камінь на зубах, і потрошку сверблять, сверблять, а далі починають гнітити — невиразно, так що ми й самі того не вміємо назвати, не знаємо, що саме з нами негаразд, а потім одного дня помираємо, і ніхто вже не довідається, що нам дошкуляло перед смертю…)

Адюсь. Адю. Послухай мене.

Ні, я нічого не зрозуміла, вибач. Чесно? Я взагалі про інше думала. Не гнівайся. Знаєш, про що?..

Давай чін-чін — будьмо, і щоб усе було добре… Щоб усе пройшло добре, еге ж, — із угодою, і взагалі… Слухай.

Це мене твій сьогоднішній сон наштовхнув. Цей, що тобі вдень снився — що я в твоєї тети Гелі інтерв'ю беру, за столиком у Пасажі… Я тут, до речі, касетку одну тобі подивитися принесла зі своїм старим інтерв'ю — поглянеш потім, гаразд? У сумці, в передпокої. Звук можеш вимкнути, щоб не перебивало увагу, головне картинка, ти зрозумієш, про що я, коли сам побачиш… Адюсь, послухай мене, я серйозно. Тут щось не так — із цим фільмом, і з цими твоїми снами. Вони якось пов'язані між собою. І якось це все з нами обома пов'язано.

Тут якийсь інший сюжет за тим всім стоїть, окремий. Я впевнена, абсолютно. Копчиком відчуваю. Ніхто її не знав, тої Гелі Довган. Думаю, що й за життя також.

Як же це пояснити… Тільки не смійся, гаразд?.. Те все, що ми від твого тата записали, те, що він розказав, як запам'ятав від матері, від бабці Аполлінари, — це все безумовно потрібно, дуже, там є з чого вибрати, з тих трьох касет, що він наговорив: дитинство, гімназія, членство в Юнацтві, українська студентська громада в Цюриху, і потім вся родина в ГУЛАГу «за Гельцю», і татові власні спогади з караґандинського дитинства, як у поїзді місяць їхали, — все це важливо, знадобиться, і всі фотки сімейні теж дуже класні, я тільки думаю ще поїхати познімати трохи по лісах старих бункерів, де полишалися, але то вже коли остаточний текст буде готовий, я його наживо на тлі лісу говоритиму… Не, не бійся, в бункер не полізу, не завалить — ти вже чисто як моя мама, змилуйся, таж мені не п'ять років… Тільки все це не те, Адька, от у чому річ. Дуже все прекрасно, але не те. Не зовсім. Вона чогось іншого від мене хоче.

Хто, хто… Геля, хто ж іще. Олена Довганівна. Олена Амброзіївна Довган, Царство їй Небесне…

Сподіваюсь, ти не вважаєш, що мені потихеньку стріху зносить, ні? Дякую.

Ні, зрозумій мене, будь ласка, правильно, — я дуже вдячна твоєму татові, і тобі, що зі мною поїхав, — певно ж, що без тебе він би був говорив зовсім інакше, не розкувався б так, по-родинному, — але ж тато її взагалі раз у житті бачив, і то — як у колисці лежав, коли приходила востаннє серед ночі… Розумієш, Адька, — тільки, прошу тебе, не смійся, це насправді дуже серйозно, — вона ж практично весь час, що в підпіллі, була серед мужиків. Ото хіба за винятком тих курсів радисток у сорок четвертому, але ж то ще під німцями було, а звідтоді й до самої смерти, до сорок сьомого, всі три роки по лісах і криївках — без жодної жіночої душі поруч. Це, не кажучи вже за конспірацію їхню звірячу, коли навіть на ім'я одне одного не знали, не те що чимсь особистим ділитися… Те, що вона в той свій останній прихід ніби звірилися родині про якогось хлопа, з яким таємно обвінчалася, справи не міняє, Адю. Не міняє, повір мені. Яким би той хлоп не був.

Щось вона мала на душі — і не мала кому розказати. Щось таке, що тільки жінка може зрозуміти. А жінки коло неї якраз і не було.

Вгадав. Саме так. Я саме так і думаю.

Долий, будь ласка, угу… Дякую.

Думаю, що воно її мучить — оте, з чим загинула, нікому не розказавши. І вона хоче, щоб я їй допомогла з того визволитися.

Я їй потрібна. І ти також, Адю. От тому ми й разом.

Звичайно, звичайно, що не вся причина, чудово пам'ятаю — тебе з першого погляду вбили мої ноги в чорних стретчах, нокдаун у першому раунді, кікбоксинґ, ну да… Тільки я не жартую, Адріяне Амброзійовичу. Я серйозна, як повапнений гріб.

Так от, про гроби.

Я думаю, пора нам покопатися в тому, як саме вона загинула. За яких обставин. Бо ту липову відписку емґебешну, що у вас дома з п'ятдесят четвертого зберігається, у фільм втуляти просто срамотиння було б, це по-перше, а по-друге — ніхто ж цим досі так по-справжньому й не цікавився — після 1991-го, коли вже можна було, то не було кому, бабці Аполлінарії не було ж уже на світі… Та ну що ти, киць, перестань, чи ж я вам дорікаю — ясно, що завжди знаходяться якісь передніші клопоти, так воно завжди буває, коли не лишається прямої родини, — то тільки дітей іще обходить, як воно там насправді з їхніми батьками було, бо дітей це ще зачіпає напряму, по їх власному життю рикошетить, та й то — теж, як які діти… А тобі вона хто — подумаєш, сестра бабусі, в скількох сім'ях про таку рідню й не згадують, скажи ще спасибі покійній бабці Ліні, що донесла!.. Ну, це можеш не пояснювати — це я давно вже зрозуміла, що вона на неї змалечку як на ікону дивилася — молодша на старшу, ясне діло: Гельця розумниця, Гельця красуня, Гельця в Пласті, Гельця в Юнацтві, за Гельцею всюди хлопці чередою — це на весь вік зберігається, навіть якби та Гельця лишилась жива, а ще як героїня і геройськи загинула… Словом, повезло тобі. Нє, не тим, що загинула, а з бабцею Ліною повезло — вона ж теж могла промовчати. Забезпечити внуцьові щасливе піонерське дитинство. А що, багато хто так і робив…

Карочє, Адька. Іншого виходу немає, потрібна інфа — не з сім'ї, з темної зони: з того боку Місяця. З підпілля, угу. З тих останніх її років. Там рити треба.

І хвостик, щоб ухопитися, є — її смерть була заоблікована МҐБ, це ми знаємо ще з тої цидули п'ятдесят четвертого року, не сумніваюся, що за ту операцію не один і «зірочку» одержав… Ось за це я й думаю вчепитися — коли, як, за яких обставин загинула. Щоб документально достеменно. А далі вже видно буде, проясниться…

Просто це, звичайно ж, не буде, в нашій бандючній державоньці нічого не робиться просто… Але ж тепер, нівроку, й не п'ятдесят четвертий рік, і рідне СБУ все ж таки архіви потрошку відтуляє — в міру того, як їхні почесні пенсіонери на Лук'янівський цвинтар передислоковуються, чи де їх там тепер хоронять… Угу, щоб нікого не травмувати… Ти дарма іронізуєш, я думаю, вони справді дуже ранимі мають бути, — все-таки, щоб жінкам пальці дверми ламати або чоловікам — чобітьми по тестикулах, треба, крім усього іншого, бути на сто процентів певним, що ніколи, ніде й ні за якої погоди за це не відповідатимеш, а ще й на старість, після того як ціле життя в цій певності преспокійно прожив, — ну, тут просто зразу інфаркт, од самого припущення… О'кей, хрін з ними, хай ними колеґи на тім світі займаються — ті, що коло казанів… З цими архівами, коротше, така сама система, як за совдепу була в спецхрані, ну, в закритому доступі, коли тобі, наприклад, підшивку газети «Правда» з якогось добрежнєвського року почитати треба було «па работе», і ти приносив з тої роботи довідку, що ти кандидат наук і що в тебе така тема, держава тобі доручила — почитати газету «Правда» за такий — то рік (стоп, звідки я це знаю? ага, від Артема ж…). Тільки тут не «Правда» чи, там, Грушевський який-небудь, а вихідні дані особи, яка тебе цікавить, — Довган Олена Амброзіївна, рік народження — 1920, місце народження — Лемберґ/Львув/Львов/Львів, рік смерти — 1947, місце смерти — а ось за цим ми, мовляв, усіки-пусіки, до вас і прийшли… Хочемо, тіпа, могилку бабушчину відшукати, опорядити по-християнському… Родичам, кажуть, видають «дєло» на руки без проблем, Ірки Мочернюк мама ще років п'ять тому на Ірчиного діда запит робила, то навіть доноси всі були попідшивані, багато, каже, цікавого про старих друзів родини довідалася… Бо коли я поткнуся з офіційним листом від телеканалу — так і так, пособіть, ми люді не местниє, кіно хочем робити, — то вони там точно схарапудяться і забдять, як їх у школі каґебе вчили, почнуть вирізати з «дела» все, що може бути компроматом на їхніх колеґ, котрі ще живі, — і одержу я замість пухлого «дєла» саму папочку з двома вклеєними листочками, це стопудово так буде, навіть і не сумнівайся… А в тебе, як у родича, до того ж єдиного прямого спадкоємця, шансів куди більше.

Ну то як? Згода? Будем брать гебню?

Адька, Адька… Адюська моя вухата… Зайчисько…

Ні, нікуди їхати не треба — це в центральному їхньому архіві має бути, тут, у Києві, — всі важливі справи по УПА тут, я дізнавалася… А по Проводу, так ті взагалі до Москви вивезли — туди купу українських архівів повивозили, востаннє вже в 1991-му, після 24 серпня, як тільки незалежність проголосили, — мели тоді, кажуть, як у 1941-му перед приходом німців, просто в дворі кілька тижнів папери палили — сліди замітали… То певно, що є речі, яких ми вже ніколи не взнаємо, — але ж це не значить, що тих речей не було. І нікуди вони не ділися, ми ж усе одно з ними живемо. Тільки це так, як у темряві в незнайомій кімнаті на меблі натикатися… О, до речі, — свічки погасити пора… Ввімкни світло, будь ласка, — не горішнє, оцього над столом вистачить…

Втомилась, угу. Дуже.

Ох, зайчисько… Теплий який…

Ні, перш ніж у люлю, ти все-таки подивись, будь ласка, моє інтерв'ю з Владою, добре? Так, це я про нього тобі казала — ти ж в ефірі цього не бачив?.. Це ще до нашої з тобою ери було, в мене тоді ще програма не «Діогенів ліхтар» називалася, а просто йшло як окреме інтерв'ю, тільки з деякими купюрами редакційними, — а тут на касеті все як було в сирому вигляді, в чорновому… Ні, я не буду дивитися. Я сьогодні це вже бачила, не хочу більше. Не маю сили, Адюська. Чесно. Подивишся сам, у кімнаті, гаразд? А я тут тимчасом, так тому й бути, посуд помию…

Знаменита в тебе вийшла вечеря… Спасибі, киць.

Ти такий хороший — що б я без тебе робила?

Лиши, лиши… Я сама приберу…

Адю. Адю, а коли ти був маленький, ти з дівчатками грався?..

Ні, я тільки хочу спитати — ти не пам'ятаєш, була така гра — ямку викладали квіточками, блискітками, така ніби картинка виходила, накривали її скельцем і знов засипали землею, називалося — «секрет»?

Не пам'ятаєш…

АНКЕТА ВОЯКА УПА

1. СТЕПЕНЬ і ПСЕВДО підхорунжа Рома/перекреслено/Дзвіня

2. ПРІЗВИЩЕ ІМ'Я Довган Олена

3. НАЦІОНАЛЬНІСТЬ українка

4. ДАТА і МІСЦЕ НАРОДЖЕННЯ 1920 р. Львів

5. ОСВІТА 3 курси фізики на університеті в Цюриху

6. ЗВАННЯ радистка (радіоінженер)

7. СТАН вільний (незамужня)

8. СЛУЖБА в ЧУЖИХ АРМІЯХ (пропуск)

9. ПЕРЕБІГ СЛУЖБИ в УПА від березня 1944 р.

10. ПІДВИЩЕННЯ (нерозбірливо: бура пляма)

11. ВІДЗНАЧЕННЯ (нерозбірливо! бура пляма)

12. ПОРАНЕННЯ і ШПИТАЛЬ (нерозбірливо: бура пляма)

13. КАРИ (нерозбірливо: бура пляма)

14. ГРУПА КРОВИ (нерозбірливо: бура пляма)

15. ОПІНІЯ ЗВЕРХНИКІВ (нерозбірливо: бура пляма)

Її звати Анастасія, і вона моя практикантка — у мене вже є практикантки, сказитися можна, ось так воно все й починається, а потім одного прекрасного дня виявиш, що всі в твоєму оточенні вже молодші за тебе. І не просто молодші, а тільки й клацають зубами, чекаючи, коли ти звільниш їм місце, — як зграя молодих вовченят. Перше покоління здобичників нової Європи — те, на чиї тендітні голівоньки, на юні й драглисті, як яєчний білок, мізки, відразу всією мегатонною вагою обрушилася американська телевізія й реклама. Як колись на плакаті з по-звірячому виряченим красноармейцем, який тицяє в тебе пальцем: «Ти запісался добровольцем?», — тільки тепер запитання звучить інакше: «Ти вже відпочив на Канарах?», «Ти вже купив „мерседес"?», «Ти вже вдягаєшся у Gucci?» — і вони ошаліло женуться в напрямку, вказаному гігантським екранним пальцем, перегризаючи на своєму шляху все, що, на їхню думку, може їм перешкодити. Уявляю, яку криву суїцидів це інтернет-покоління видасть соціологам років через десять — як фонтан на Майдані Незалежности.

Ця також у блузочці від Gucci, в черевиках від Bally і з сумкою до пари черевикам, — гостроносенька лялечка з очима, як два чорні пластмасові ґудзики й вічно напіврозтуленим ротом, у кутиках якого вже намітилися дві павутинки, — для двадцяти з хвостиком ранувато, хоч, гадаю, тим чулим ротиком вона за свій вік встигла обробити куди більше товстих чоловічих відростків, аніж я за свій. Якщо тільки це не татусь її вдягає. Зрештою, одне другому не суперечить. Коли Настуся-Вже-В-Gucci наставляє на мене (на мене!) свого розтуленого мокрого дзьобика, мені страшенно кортить співчутливо спитати, чи в неї часом не гайморит. Ось такі кадри тепер ростить Інститут журналістики нам під боком, тут-таки на Сирці — в тому білосніжному саркофагу, що його компартія невдовзі перед фіналом се-ре-серу збудувала собі на кадровий розплідник, бо в Рильському провулку, в також несогіршенькому сецесійному особнячку з левами, що його ми з Настусею-Вже-В-Gucci саме проминаємо, партмолоднякові робилося затісно. Тепер тут банк, і леви з усіх підступів обкладені, як на ковзанці, рожевим ґранітом. Я питаю в майбутньої української журналістки, чи вона знає, що тут було яких років п'ятнадцять тому, — нестак і давно, вона вже до школи мусила ходити. Чи знає, що її матір-альма в певному сенсі ґенетично пов'язана з тим закладом, який колись тут панував, — і, судячи з куревських норовів вітчизняної журналістики, карма місця таки вспадковується, тільки цього я вже їй не кажу. Анастасія (саме так вона рекомендується — повним ім'ям) сторожко пасе мене чорними пластмасовими очками і міньєтно-гайморитним ротом — ні, вона не знає, що тут було, і, з усього видно, їй на це глибоко начхати, але я буду підписувати її звіт про практику на телебаченні і потім вона всюди розповідатиме, що проходила практику в Гощинської, а тому по миттєвому замішанні вона зважується догідливо підхихикнути: прикольно, мовляв. Гупія, акваріумна рибка. Чому, на Бога, журналістика — чому не бізнес-менеджмент, не яка-небудь, у перспективі, іноземна фірма, де можна вийти заміж за швейцарця чи голландця, в найгіршому випадку американця, — що за вибір такий?

— Настусю, — ніжно кажу я, — а можна спитати, чому ви вирішили стати журналісткою?

Майже фізично чую, як їй під черепушечкою стукаються кульки, приведені в рух моїм запитанням, наче більярдним києм, — це вона вираховує, який варіант відповіді принесе їй найбільше очок. Як у комп'ютерній грі. Невеличкий, рухливий, мисливий мозок, націлений на швидкий пошук їстівного.

— Я завжди добре писала.

Див. журнали «Бизнес», «Натали», «ENE-Украина», рубрика «поради психолога». Як успішно пройти інтерв'ю при прийомі на роботу: тримайся впевнено, постарайся справити враження людини, що знає ціну своїм професійним чеснотам. Плюс, звісно, американські серіали — «Район Мелроуз», «Фешин-шоу»… І я це мушу вислуховувати, бо вона приклеїлась до мене, як жуйка в салоні літака на висоті десять тисяч метрів, бо я, коли вийшли разом із телестудії, необережно запропонувала дитині підкинути її до центру, і дитина вилізла зі студійної машини разом зі мною, і вже двічі на моє делікатне «Вам у який бік?» не кліпнувши оком відповідала: «Я Вас проведу». Як там було сказано в когось із росіян: моє покоління — гівно, але твоє — то вже взагалі щось непомисленне.

— Добре — це без орфографічних помилок? Я вже не стримуюсь.

В пластмасових очках нарешті мелькає живе почуття — злоба, затаєна хижа ворожість, навіть губка рефлекторно смикається ощиром — тільки гарчання бракує.

Що ж, от ми й встановили контакт. Через рік, уже з дипломом, вона напише в якій-небудь жовтій газетці-клозетці, що Гощинська ненавидить жінок. Особливо молодих, особливо вродливих. І розумних, звичайно ж. А якщо їй ще й платитимуть штуку баксів на місяць, то жодної різниці між собою і мною вона вже й не вбачатиме — крім тої одної, що я за неї старша і, значить, у її розумінні, менш якісна: як йогурт із задавненим терміном вжитку. Чим більше я їх спостерігаю, цей розбуялий підлісок, тим менше мені хочеться заводити дитину. І тим більшу відчуваю полегкість, що досі її не завела, — від такого не вборониш, не захистиш. Не замкнеш у кімнаті й не годуватимеш через вічко в дверях екологічно чистим духовним продуктом. Не уявляю, як собі дають раду ті з-поміж них, кого батьки все ж зуміли так вигодувати, — надто якщо при тому з Gucci й Bally в тих батьків, не дай Господи, не склалося.

— Журналістика, Настуню, — це не тільки добре писати… На фіґа я це кажу? Кому?..

Головне ж, що тут, коло Богдана, мені вже справді треба її притьмом позбуватись, — я йду навперейми Адьці, який має виходити на Володимирській із приймальні СБУ (між іншим, колишнього особняка Грушевських, підказує думка за інерцією, — дались мені сьогодні ті «колишні» споруди!), і мені зовсім не хочеться мати під боком це майбутнє золоте перо в ролі свідка, а як від неї зграбно відкараскатися, я тепер уже й не знаю, ну й ідіотська ж ситуація. Кажу «вибачте» й витягаю мобілку, непомітно натиснувши на Адіну кнопку, — голос у нього затурбований, відгукується односкладово, щось там, видно, йому не виходить так, як планувалося, а я ще й лізу під руку з недорікуватими уточненнями, де мені на нього ліпше чекати, — дурня цілковита, але ж не поясниш йому в цій хвилі, що цей дзвінок мені потрібен тільки як приключка для того, щоб, натиснувши на кнопку відбою, повернутись до своєї практикантки (цікаво все-таки, хто ж із начальства мені її втелющив?) і чемно, але рішуче простягнути руку:

— Ну що ж, Настуню, приємно було з вами пройтися, але на мене вже чекають…

Без мобілки, без поданого костура, я б не зуміла так гідно вив'язатися. От для чого існують мобільні телефони — затлумити нашу прогресуючу безпорадність перед реальним світом, коли опиняєшся з ним сам-на-сам. Своєрідна страхувальна сітка міжлюдських зв'язків, без якої ми вже не годні пересуватися — без того, щоби щокрок за неї хапатися. Як немовлята в манежі.

Відшита, але непереможна Настуня дибуляє вниз по Софіївській, гойдаючи розфасованою штанцями на дві половинки сідничкою (б'юсь об заклад, що в неї там уже целюліт починається, фізично всі ці діти якісь на диво трухляві, чорнобильське покоління, чи не звідси й їхня вовча хватка — вхопити своє чимскорше, бо за десять років уже не буде чим хапати?), — а я повертаю на Володимирську, сто метрів радісних — уздовж Софійського білого муру під старими каштанами, а далі сто смурних, як діагонально відкинута тінь — з протилежного боку, де задерся вгору жаб'ячо-сірим фасадом розляпаний вниз по схилу квартал КҐБ, нині СБУ — наче підтягнута на лапах аж під Софію велетенська ропуха серед історичного центру, серед самісінького тобі городу Ярослава, і я могла б розповісти Настуні, що ще до 1930-х років тут стояла чарівна Ірининська церковця з XIII століття, така сама осяйна й жіночна, як і Софія, білостінна, в темно-зеленому очіпку баньки (я бачила знімки), але велетенська ропуха з внутрішньою тюрмою її розчавила, навалилася всією вагою, іно кості, то пак стіни, затріщали, і від церковці на сьогодні тільки й зосталося, що назва бічної вулички, — тільки назви нам і зостаються, самі імена, як порожні оправи перснів із вийнятими коштовними вічками. Але Настуні все це, звичайно, по фіґ, і, зрештою, інтерес її все одно завжди буде по стороні того, хто розчавив, а ніяк не розчавленого, оскільки розчавлений, як її навчили тато, мама, школа й телевізор, — то лузер, невдаха і лох, так що ми з моєю церковцею можемо відпочивати в дальньому закапелку… Тою стороною Володимирської я не люблю ходити, і не лише я — за совкових часів вона завжди стояла порожня, як виморожена, це вже тепер народ розпурхався, розшугався, але однаково — не люблю. А доведеться.

І акурат на «зебрі» перед Рейтарською дзвонить мобільний: Альо.

Це не тут, каже він, і я мало не потрапляю під колеса особливо нервової «тойоти», що рветься з місця, не дочекавшись, коли я ступлю на хідник (показую водієві язика). Архів у них, виявляється, не тут, а через дорогу, на Золотоворітській. І сам він зараз там. І щоб я туди підходила, він мені все розкаже.

— У них тепер саме обідня перерва починається, я добре встиг! Розвертаюсь назад — як непереможна Настуня, як танк: не дочекавшись зеленого світла, проскакуючи між автами. Золотоворітську я люблю: затишна, тиха, одна з небагатьох у центрі вуличок, які ще лишаються направду київськими, хоч і на ній уже вимахали парочку обкладених ґранітними сотками банкоподібних озій, але старокиївського духу все одно розвалити не потрапили. І зараз же на розі цієї притульної вулички, перед круглою клумбою, на белебні, на осонні, стоїть як укопаний мій хлопчисько — як дорожній знак, щоб я не збилася з шляху, — і мене водномить накриває гарячою хвилею безглуздого щастя на вид його лошачо-довгоногої постаті, його стриженої голови, усмішки, що здаля спалахує мені назустріч, як самостійне джерело світла в міському пейзажі: побачив! — а я раніше, я раніше! — і поки відстань між нами, ця не нанесена на жодну міську мапу, на хвилину тільки й увікмнена, в обхід клумби, бісектриса, що нею впродовж цієї хвилини, оживши, бринить і пульсує порожній ріг Золотоворітської й Рейтарської, скорочується зі швидкістю перехопленого погляду (того, що на мить забиває памороки й обриває нутро бездонною ніжністю…), — поки ця невидима нікому, крім нас двох, «зебра» (і немає в жодному місті світу важливіших понад ці розміток!) лічить позосталі між нами секунди — сім, шість, п'ять, чотири, — я вже бачу, бічним зором (наче в галімому бойовику — невідь-звідки вигульклого чорного бандитського автомобіля, з якого зараз вистромиться з-за опущеної шиби цівка автомата), — наплив на нашу бісектрису, звідкись іззаду по хіднику, чужої темної тіні — не мимобіжний сторонній промельк, а таки лобовий наїзд, націлений впертися поміж нами обома, тримаючи під прицілом обох одночасно, і коли я ступаю на хідник за крок від Адюськи, то, замість уткнутись у нього, з'єднатись у мимобіжному сплеті долонями, плечима, щокою, як завжди при зустрічі, наштовхуюсь, як на стінку, на той чужий погляд, виприслий обіч, короткий і твердий, немов спідлоба, — балухаті чорні очі в м'ясистих повіках, погляд прицінний, але не по-чоловічому, а якось інакше, так, що хочеться відразу струсити його з себе, як чорного павука, і перш ніж цей відруховий сиґнал встигає дійти до мозку, погляд тут-таки й спорскає з прицілу сам, зоставляючи тільки неясний бентежний осад, слизистий слід, — і Адьо, знімаючи мені руку з плеча обірваним жестом, повертає голову і стримано всміхається в той бік, як до знайомого, — випадкового, але все-таки такого, який вартує кількох чемних слів, навіть якщо нагодився невчасно й не до речі:

— На обід ідете?

Це звучить як відголосок нещодавно закінченої розмови, до якої вже нема чого додати, і неважко здогадатися, ким може бути цей тип у серійному костюмчику, як у корсеті, — явно того самого архіву працівничок, що вийшов услід за Адькою, ну й ішов би собі своєю дорогою, чого підвалив?.. Адьці дядя десь до плеча, статурою теж не вдався — філейна частина переважує горішню, ніжки куцуваті, — зате вдався виправкою й фейсом: обличчя сильне, замолоду взагалі красунчик мусив бути, такі мефістофільські профілі школярки в зошитах малюють, тільки я таких не люблю — південно-смаглявих, «під сепію», із тим чорнішими й балухатішими очима, чим дужче чорнявість побивається сивиною, і з чимось невловно коршунястим у рисах, у загальному зачерку: тип підстаркуватого арабського терориста. Або ізраїльського військовика. Чомусь мені здається, що такі мають постійно пітніти, — ніби на них ужито забагато олійної фарби, а промокнути забули. А виправочка все-таки військова, всі вони себе носять однаково штивненько — навіть коли всього тільки в архіві працюють… Інтересно, в якому він званні?

Адька, розумничка, підкреслено нас не знайомить, кінь би втямив, що — шановні пасажири, не затримуйтесь у дверях, — але в цього розвернутого груддю вперед боровичка-терориста вразливости куди менше, ніж у коня, приблизно стільки ж, як у моєї Настуні, і він багатослівно, по-батьківському люб'язно, з покровительськими нотками, — між іншим, цілком пристойною українською (чому це мене, власне, дивує?) — досипає Аді ще щось уже відверто безпотрібне, дожовує пережоване, — що краще телефонувати до них починаючи з завтрашнього дня, чим більше часу на пошуки, тим краще, не всі справи ще впорядковані, в першу чергу розглядаються запити на реабілітацію, яких все не убуває, ніяк не убуває, навпаки, чимало вже зроблено, але скільки ж іще належиться зробити, — і отак він стоїть, кріпкенький собі, нівроку, з густими, масними бровами й коршунястим профілем, — і гонить, і гонить, і затикатись не збирається, і я знов ловлю на собі його погляд — і цим разом нарешті до мене доходить: він мене впізнав! (Тому й зупинився?) Блін, а оце вже зайве, це нам і геть ні до чого. І принесло ж тебе, чувак… Чортова телевізія — тільки-но піткнешся на люди, вічно на тебе хтось очі витріщає, а то ще й розганяється перепитати: Це Ви?.. — і не за автографом навіть, а просто так, перевірити враження… Мовчу, як справдешня упівська партизанка, ні пари з уст, стою поруч так, ніби ми в метро, а не серед вулиці, і знай сопу, фейс держу як на паспортне фото — врешті-решт, впізнають не так обличчя, як міміку й, особливо, інтонацію, і я вперто тягну свою паузу, довгу, непомірно довгу, в театрі публіка на такій уже починає нервово шарудіти, і він теж не збирається чекати бозна-скільки — в нього все-таки обід:

— Я вибачаюсь, ви не Дарина Гощинська? Ну от, прошу дуже.

— А ви, пробачте, хто?

Знехотя вступає Адька — як контрабас у джаз-банді:

— Павло Іванович з архіву…

Павло Іванович, ага. Чисто ґебешна манера рекомендуватись, це я від мами чула — що всі вони були поспіль Павли Івановичі та Сергії Петровичі, всі оперативники-«опікуни», — люди без прізвищ, із самим іменем-по-батькові. Хтозна-чому, цей маленький знак відданости давнім цеховим традиціям зненацька мене вкурвлює — по-справжньому вкурвлює, аж засліплює люттю, вдаряючи в голову, — може, в мене просто загальмована реакція, і це вибухає коктейль із багатьох накопичених складників, все моє прибутне роздратування від Настуні-B-Gucci почавши, а може, то Настуня мене й заразила, але в цій хвилині я сама готова ощиритись і загарчати — аж щелепи зводить од злости:

— В такому разі, я Дарина Анатоліївна!

— Це я знаю, — каже він і дивиться на мене поглядом ситого кондора з високої скелі: важкі, зморшкуваті повіки напівприкривають недвижні опуклі очі — такі б очі східній красуні, млость і бархат, два агатові персні, а тут чорті-що, прорахувалася природа… І, ледь-ледь налягаючи голосом, зовсім крихітку, тобто рівно настільки, щоб не уйшло непоміченим, повторює:

— Знаю, що ви Анатоліївна.

Це мені, значить, пропонується заметушитись, забити хвостом — ах, мовляв, і звідки ж, і яким же побитом, розкажіте ласкаві?.. Та пішов ти. Казьол.

— Матінка ваша ще жива?

Він так і каже — «матінка». По-російськи це було б «матушка» — нормально, навіть поштиво. Атак вони всі й говорили в своєму колі — «матушка», а на дружину — «супруга»: «Передавайте привет Вашей супруге», ні в якому разі не «жене», — «жёны» були в допитуваних, у тих, з ким не рахуються і привітів не передають. А в цих — «матушки», «супруги»: владний жарґон, арґо переможців. Як це я не відразу догледіла, що він подумки перекладає з російської?..

Якби ми з ним були іґуанами, то зараз являли б собою шикарну картинку для «Живої планети» на Discovery Channel, — як стоїмо навпроти себе, здибившись гнівно роздутими гребенями-клобуками й чекаючи, хто вдарить перший. Або кобрами — ті ще й розгойдуються в повітрі, перш ніж метнутись блискавичним ласо (правда, по моїй стороні ще й спокійний, як мудро мовчущий удав, Адька, що безумовно додає сили, але це лишімо за кадром):

— Нівроку. Дякую. А ваша?

Чи мені здалося, чи справді та друга іґуана здригнулась, присіла на лапи?

— Передавайте їй вітання, — веде-таки своєї — не зіб'єш, це теж одна з владних звичок — пускати повз вуха недогідливу тобі репліку так, мов її й не було. Скасовувати як нечинну. Тільки, блін, якщо мені до твоєї «матінки» зась, то що ти смієш мати до моєї?!

— Вітання від кого?..

— Бухалов, — нарешті розколюється й називає себе друга іґуана, і це звучить несподівано інтимно, наче в кабінеті у проктолога: клобук опадає, гребінь також, зношені порожні бурдюки круг очей, провислі бурці в'яленої шкіри над комірцем сорочки, — мужчина за полтинник, і то сильно «за», — печінкові плями на вилицях, проблеми зі шлунком, либонь і з простатою, кар'єра в основному відіграна, і явно неблискуче, в перспективі тільки пенсія і хронічний острах, щоб її, бува, не урізали, і чого, питається, на нього визвірятись?.. — Павло Іванович Бухалов, — продовжує звірятися майже сором'язливо, ніби нашіптує мені непристойність, отак-о причепився на вулиці до жінки й нашіптує їй півголосом непристойності, мінячись на виду, бідолашний, хворий чоловік, але це ж треба, справді, таке прізвище носити, ото наградив Господь і тато з мамою! Серйозне прізвище — щире, непідробне рязансько-тамбовське, з тих, що носять старі відставники, — як незабутній підполковник Доскін, який викладав у нас у школі історію з фізкультурою і про якого подейкували, наче Доскін він по жінці, а насправді, з дому, — Уйобишев. Так що Бухалов іще й нічого, буває гірше, — розуміється, якщо тільки Павло Іванович мене не розігрує, бо на якого-небудь злитого з рязанських боліт Бухалова (татарські вилиці, сірі очі, загальна водяниста бляклість…) він стільки ж подобає, скільки я на Усаму бен Ладена, фактура явно не та… Він що ж, сподівається почути, як мені приємно з ним познайомитися?..

— Так їй і передайте, вашій матінці… Бухалов, Павло Іванович. Думаю, вона мене згадає. Ми колись зустрічалися…

— Світ тісний, — філософськи коментує Адька, встромляючи голову в кадр, і, спасибі йому, вчасно, — я дійсно не знаю, що сказати Павлу Івановичу Бухалову на його ліричну заяву. Так-таки жодного бажання не маю довідуватися, коли й за яких обставин він міг зустрічатися з моєю «матінкою», і тому тупо й невиховано мовчу. Кінець зв'язку. Та й Павла Івановича вже мусять владно кликати вперед до бою буркотливі шлункові соки: бачу в нього в кутиках рота дві звурджені, як стара бринза, біло-жовтяві смужки, й мені остаточно робиться неприємно. Зате Павлу Івановичу навпаки:

— Дуже приємно, — добросердо озвучує він за мене мою пропущену репліку — як не подають, то він і сам себе обслужить. — Дуже приємно знати, що в неї виросла така… відома дочка (з наголосом на першому складі). Я сам частенько дивлюся ваші передачі, хоч і не завжди маю час… А дочка моя (з наголосом на першому складі) вас просто обожнює, — і тут цей штивний боровичок у костюмчику-корсеті вперше всміхається, оце несподіванка, — незвично, скупенько, в манері Штірліца з класичного радянського серіалу, тобто так, немов приводить у рух нетреновані й давно задубілі лицьові м'язи, може, в їхніх чекістських школах їм так спеціально ставили міміку, усім однаково, але все одно на згадку про дочку йому виходить тепло, симпатично, прояснюється — і красивий же в принципі дядько, така екзотична, яскрава зовнішність, тільки статура підкачала трошки, — і я теж усміхаюсь йому у відповідь і кажу дякую, і що дуже приємно це чути: реакція автоматична, як флеш, коли натиснути на спуск, але стоп, стоп, це ще не кінець, — він лізе у внутрішню кишеню (пістолета під пахвою нема! — хоча, чому мав би бути?..), виймає записника, розгортає й тицяє мені під носа, чистою сторінкою в рябомережану клітинку на-зверх: його дочка (з наголосом на першому складі) буде дуже щаслива мати мій автограф. Люблячий тато, як це приємно. З радістю, авжеж, тільки попрошу ще ручку. І що-небудь для неї особисто, мурмотить він, буквально кілька слів, якесь побажання, — будь ласка, з охотою, як її звати? О Боже. Дуже мило, дякую, мені теж.

Блін, ото й усього?! Ото треба було якісь загадкові привіти «матінці» передавати (все-таки спитати я в мами спитаю, що за один, — якщо вона, звісно, згадає!), п'ять хвилин виснути над душею й грузити бозна-чим — і все для того, щоб одержати автограф, який і так дається надурняк кожному, хто попросить?..

Або я чогось не розумію — або цей суб'єкт таки якийсь причмелений. Іґуана, не іґуана, а таки якась інша форма життя — якщо спеціально її не вивчати, не збагнеш, що в неї на мислі.

— Дзвоніть, — каже він уже на прощання, ховаючи заповітного записничка у внутрішню кишеню свого сурдута, — якщо буде треба…

Так, ніби це я тут була прохачка, і відтепер мені, як своїй людині, гостинно відкриваються двері не з вулиці, а з кулуарів, по дзвіночку, як і годиться межи своїми людьми. Адьки він уже мовби й не бачить, геть і не дивиться в його бік, — Адьки тут не стояло і в списках не значилося, і його родичам привітів не належиться (наприклад, Довган Олені Амброзіївні, рік народження — 1920, рік смерти — 1947, місце смерти невідоме).

— Товариш ваш… — бліц-пауза, перевірочка така, тичок очима: який тут зв'язок, наскільки Адька мені «товариш»? — Має мій робочий телефон… Звертайтеся…

А я, бач, здуру Адьку погнала чесним шляхом, офіційним, через «вертушку». А можна було б і заощадити клопоту, скориставшися своїм усенародним іменем — і зовсім не «в службових цілях», хто б подумав. Хто б припустив, що «Діогенів ліхтар» виявиться улюбленою передачею працівників СБУ. Чи то пак, Вероніки Бухалової (бідна дитина, це ж скільки вона мусила намучитися в дитсадку і в школі з таким прізвищем!) — студентки консерваторії, майбутньої піаністки, ну й діла. Ні, все-таки працювати на телевізії часом і поплатно, перепадають і дивіденди, не самі лише докуки…

А от без прощального рукостискання (судячи з секундного вагання, в Павла Івановича мелькнула й така ідея!) ми обійдемося — ручки в нього, на диво, не пухкенькі, не короткопалі, цілком навіть інтеліґентні руки, але все одно, мабуть, пітніють. І хоч як по-військовому штивно він держиться, а статурка таки немужня: грушовидно опливає до стегон. І піджачком не приховати, що зад завеликий — пухкий, випинається. Жіночий зад. Щастить мені сьогодні на промовисті зади.

Нарешті ми самі. Ще кілька кроків у бік Золотих воріт (не змовляючись — до кав'ярні коло фонтану) — і Адьо закидає мені руку на шию й несе її там, тяжку, як голодне звірятко, що знай норовить куснути, смикнувшися нижче, і я так само відрухово чіпляюсь йому за стан, дотримуючи кроку, вгризаюсь боком у бік і чую його тепло: закон сполучених посудин, як каже Адьо, і якщо Павло Іванович Бухалов, за невитравною цеховою звичкою, проводжає нас поглядом з-за рогу (чи як там це робив Штірліц), то тим гірше для нього: хай піде і вдавиться своєю котлетою.

— Він, як тільки тебе вгледів, зразу штани спустив! — сміється Адьо. — Ти б чула, як зі мною в кабінеті в себе розмовляв, перш ніж мою заяву підписати, — а хто, а звідки, а навіщо, а хто вона вам, а звідки у вас інформація, — допит формений. Під кінець я вже й сам почував себе досить підозрілим типом… А тут, ну просто метаморфоза!

— Ось вона, велика сила батьківської любови…

— І Лялюсьчиної популярности, прошу не забувати!

— Ага, серед есбеушників особливо. Не сумніваюся, що він о тій порі, як я в ефір виходжу, вже давно спить як бабак, — після новин зразу ж і в люлю. Теж мені, фан знайшовся…

— Все одно, Лялюсь, — ти телезірка, ти відома постать — це грає, ого як, сама бачиш… Він же й той привіт Ользі Федорівні на ходу придумав, щоб і собі якимсь боком примазатися до твоєї слави.

— Гадаєш?

— Та ну, стопудово! Показати, що й він тут не якесь фуфло, не лівий пацан, отак з вулиці… От побачиш, подзвони мамі. Певен, що Ольга Федорівна дуже здивується.

— Бухалов, але ж і прізвище!

— Я теж думав, лусну, коли він назвався. Насилу стримався.

— А він тобі там у себе в архіві що, тільки Павлом Івановичем козирнув?

— Кажу ж тобі, там до нього взагалі було не приступися. Привітний, як носорог під час гону.

— Але бодай заяву підписав?

— Підписати то підписав, сказав, будуть шукати, але ґарантій, що знайдуть, нема жодних. Лиши сперанцу, хто сюди заходить, — десь так. Ну, тепер, думаю, напружиться…

— Господи, Вероніка Бухалова — треба ж ТАК обізвати дитину! Це ж як, цікаво, вони на неї вдома кажуть — Вера? Ніка? Рона?

— Ніка, напевно. Рона, то якось уже занадто інтеліґентно…

— Ну, він же все-таки не мент, а, тіпа, «інтелідженс сервіс», ні? Дочка в консі… І, ти завважив, — у нього досить пристойні руки?

— Так я й ментів інтеліґентних стрічав, траплялося…

І Адька запускається в довгу й смішну історію (сама собою вона, може, й не дуже смішна, але він уміє смішно розказувати, точніше, вміє заражати тебе веселістю, з якою сам ставиться до того, про що розказує, — суґестивна здатність, що нею наділені цуценята й маленькі діти, а з дорослих — тільки направду талановиті люди, гарні й чисті душею, і я заливаюся реготом, слухаючи, як добросердий Адька з друзями вчив мента грати в преферанс на комп'ютері, коли той мент з'явився до них серед ночі на превеселу гойру за викликом зловреднючої сусідки, і чим усе те скінчилося, — такий студентський, бурсацький гумор, трошки шибеникуватий, халамидницький, перед яким неможливо встояти, який завжди захоплює — і не стільки навіть молодечим надміром життєвої сили, скільки природною невинністю, незнайомістю з темними сторонами життя, а чи безтурботним на них невважанням, що вже межує з відвагою, та найчастіше нею ж і є…), — якимось дивом Адька зберіг у стосунку до людей, усіх без винятку, отаку чисто хлоп'яцьку приязну відкритість, — ніби від них тільки й чекати, що нових прецікавих пригод, і люди зазвичай це відчувають, якщо вони не іґуани, і офіціантка, що підходить до нашого столика прийняти замовлення, бліда, як борошняний хробачок, блондиночка, теж потрапляє під його хвилю й починає випромінювати симпатію, навіть закидає щось по-українському, хоч і не дуже їй плавко виходить, — з Адькою завжди так, куди з ним не піди, я завважила ще коли в нас тільки все починалося, коли ми ще були на «ви», у черзі на пошті, в таксі, в кіоску з відеокасетами, де ми видурнювались і реготалися на всю губу, і власне по тому, як реаґувало на нас довкілля, по скресаючих довкруги розвільжених усмішках — ніби кожен пригадував щось своє гарне, що давно притонуло в пам'яті, — я вперше й зрозуміла, що те, що між нами діється, мені не ввижається, що інші також це бачать… Плюскотить фонтан, бризки долітають до нас, виповзає сонечко, додаючи світові барви, і всі люди за столиками враз якось чепурнішають, Адька докінчує про свого інтеліґентного мента, а тоді простягає руку й обережно виймає мені з волосся крихітний скоцюрблений листочок. Борошняний хробачок приносить нам пиво, ставить гальби на темно-зелені кружала з лейбою «Оболоні» й несміливо каже:

— А вот і солнишко…

Одностайно вирішуємо вважати, що перший наліт Адріяна Ватаманюка на архів СБУ пройшов успішно, особливо ж удався незапланований фінал. Спонтанність, натхненно проголошує Адька, от що треба вміти цінувати в житті, — відхилення електрона, яке вирішує долю всесвіту. Відхилений електрон — це Павло Іванович, чи що? Смішний Павло Іванович, підстаркувата каракатиця, вимуштрувана на військовий лад, — із вірлиним профілем і очима зірки гарему, із прізвищем потомственного рязанського хроніка, алкаш у дванадцятому коліні…

— Знаєш, — каже Адьо, — не можу позбутися враження, наче я його десь бачив. Обличчя чимось знайоме…

— Ну, таке обличчя раз побачиш — не забудеш!

— Прикметне, скажи? Очі особливо.

— Може, він тому й в архіві сидить, бідолаха? Який із такою зовнішністю оперативник, вони ж всі якраз ніякі мусили бути… Нерозпізнавані.

Хай йому там легенько тикнеться за його обідом, Павлу Івановичу.

Підлітає голуб, діловито обтрушується й дріботить між столиками в пошуках наїдку. Видно, тутешній, нагрів місце. Мабуть, у них, голубів, як у бандюків, усе між собою поділено, — кому сквер, кому майдан, кому кав'ярня. Теж могла б бути окрема мапа — Київ голубиний: з усіма позначеними траєкторіями польотів, висотними точками, де порядному голубу можна відпочити, ну, й тими, де хавчик завжди водиться. Плюс застережні знаки: автомобілі, коти, — скільки доводиться бачити на вулицях мертвих голубів, розледащілих настільки, що їм уже в облом випурхувати з-під коліс…

— І все-таки, — каже Адька, вперто крутячи головою, мов проганяє муху, що дзижчить усередині, — я його десь бачив, їй-богу…

— Ти прямо як Миколайчук у «Пропалій грамоті»: слухай, каже, де я тебе бачив?..

Зненацька Адька ляскає себе по лобі, і в очу йому спалахують збитошницькі вогники:

— А що ми забули, ну? А що ми забули?..

— Де-серт!.. — він робить страшні очі. — Ми забули про десерт! — І, повернувшись, махає офіціантці:

— А що у вас сьогодні на солодке?..

Дзвонить телефон (непоганий початок для режисерського сценарію, думає крізь сон Дарина Гощинська, — поки що ведуча, поки що анкорвуменша на поки що незалежному каналі — ба ні, вже більше не незалежному, уже два дні, як НЕ, — в цьому місці її остаточно прокидає гарячий, як штопором, прокрут у грудях, вчорашня розмова з шефом виростає в свідомості в усій необорності живої яви: не приснилося! — але думка за інерцією котить далі вже-безпотрібний режисерський хід, непоганий початок для сценарію: на екрані темрява, і в темряві дзвонить телефон — антикварним, довоєнним звуком, белем-белем-белем, мов альпійські дзвіночки на коровах, сама ти корова, який антикварний звук, це ж із реклами Milka, блін, як же ви всі мене дістали, яким сміттям густо всипано мозок, так що вже й не домацаєшся до того, що думаєш сама, і якого ото милого, спитати б, колошкати людину ні світ ні зоря — о чорт, яка зоря, це ж уже десята!..), — дзвонить телефон, і вона насилу повертає свою стуманілу голову в бік дзвінка з почуттям глибокої ненависти до світу, — хоч би що там цей світ іще вготував їй за ніч, вона не сподівається від нього нічого доброго: куди не ткнешся думкою, скрізь болить. Як побита, угу. Так її ж і побили. Роздягли й відтовкли, як останню шлюху з Окружної, а тіло викинули в придорожню посадку. Тільки от міліції ні одна собака, загледівши, не викличе.

Номер на дисплеї: мама. О ні. Тільки не це, тільки не зараз. З мамою — ще гірше, ніж із чужими: парадувати в повному блиску свого благополуччя доводиться так само, як із чужими, але при тому чомусь усе одно чуєшся беззахисна, як облуплений кролик. А куди ж іще беззахисніше, як їй зараз.

І все-таки вона покірно бере слухавку й тисне на кнопку відповіді: дочірній обов'язок, нічого не вдієш. Не дзвонила матері три дні — от і віддувайся.

Привіт, ма (о Боже, ну й голос у неї — як у ворони!), як ти?..

На це запитання мама завжди реаґує однаково — починає розповідати про хвороби чоловіка: дядя Володя потроху здає, у нього артрит, коліно вже майже не згинається, треба буде робити операцію, і цукор підвищений, знову лягати під капельницю, — старіння віднедавна стало для Гощинської-старшої темою, що поглинає майже всю увагу, і молодша ставиться до цього зі співчуттям спортивного вболівальника — хоч і з іншої, поки що, ліги. Воно й справді трохи схоже на спортивний матч — розтягнений у часі, зі своїми правилами, яких наперед ніхто тобі не каже, і, на жаль, із наперед відомим результатом: спершу дрібними, а далі все дошкульнішими, настійнішими штурханами тебе рік за роком спихають із траси в ту саму придорожню посадку, у рів; зів'яле тіло, готуючись стати землею, репетирує розпад — на сукупність слабостей, больових точок, уражених органів, дихання й пересування стають заняттями, що вимагають повної посвяти, а вранішнє випорожнення — подією, що задає тон цілому дневі: все це робить учасників процесу мовби членами закритого клубу, де є свої чемпіони й свої аутсайдери, і дядя Володя, по ідеї, мав би належати до перших, мав би показати себе професіоналом старіння, бо хіба ж не на те він усенький вік і тренувався, копирсаючись у людських нутрощах, у розверзтій м'якушці гнилих і надвереджених м'ясних плодів, де для нього жодних несподіванок уже не мало б бути? А виходило чомусь не так — дядя Володя вередував, як дитина, дратувався щонайменшим фізичним дискомфортом, підступність власного тіла, що так по-зрадницькому оберталось на заміновану територію: один необережний крок — і ти вже в рову, — сприймалася ним як особиста образа, як несправедливість, на яку хто-хто, а вже він точно не заслужив, і дружина теж якимось чином виходила в тому винуватою, — він ще не здався настільки, щоб повірити, що вона на його боці, ще покладався на власні сили, ще хвицався, ще порипував, старий пень… Чого Дарина боїться і, з підсвідомим острахом, чекає від кожного материного дзвінка — це звістки, що в дяді Володі завівся роман із якою-небудь молоденькою медсестричкою чи асистенткою, останнє шалене кохання — з пакуванням валізок і, не приведи Господи, поділом майна та маминим провалом у перспективу самотньої старости: такі речі трапляються частіше, ніж заведено думати, битва підупалого мужчини з власним тілом завжди розгортається за одним і тим самим сценарієм, у якому поява на тридцять-сорок років молодшої жінки є етапом неуникненним, як у жінок менопауза, і коли цього довго нема, несамохіть починаєш непокоїтися — та доки ж можна длятися, давай уже швидше, потворо, не тягни жили!.. Але потвора щось не поспішає, і цим разом бойова тривога також, схоже, відкладається, — що ж, хоч одна добра новина за останню добу (якщо вважати відсутність новин доброю новиною!): мама бадьоренько собі жебонить як звикле, перераховує якісь там ліки, які збирається купити, і, крім того, в них, здається, заслаб кіт (рідкісна бидлота, яка розважається тим, що плигає на гостей зверху з шафи або зненацька вихоплюється з-під дивана і вгризається тобі в ногу, але мама й дядя Володя тішаться цим рудим бандюком, як молодята первістком). Та каструй ти його нарешті, — тупо, мов не своє, повторює Дарина те, що й завжди, — в кожній розмові у них із матір'ю певний набір фраз повторюється як у магнітофонному запису (чи це також належить до правил старіння — ті самі слова, ті самі предмети, ті самі затерті платівки, уникати будь-яких змін довкола, бо, щоб рішитися ума, цілком досить і тих, що відбуваються в тебе в тілі?..), каструй — і матимеш спокій. Кого вона має при тому на думці — кота, чи дядю Володю, чи, може, чого доброго, P.: запізніла реакція на почуте вчора від шефа?.. Сама згадка, як опік у мозку, — вона знов замалим не вистогнує вголос: суки, ах які ж суки! — але вчасно спохоплюється: вона вже владає собою, вже пробудилася, доброго ранку, Україно. Боже, з якою гордістю вона колись вимовляла в ефірі ці слова. От іще бракувало зараз розревтися, — зціпивши зуби, Дарина коротко й часто сопе носом, вдих-видих, вдих-видих, — душна хвиля відринає, тільки з очей скліпується пара сльозинок і, сповзаючи цівками, лоскоче щоки. Ольга Федорівна тимчасом каже, що жалко — жива ж істота, мається на увазі Барсик, за що ж його калічити?..

Але щось непевне вона таки вловлює на тому кінці дроту — або, може, її бентежить, що пауза занадто затяглася. Межу дозволеного — колись давно раз і назавжди проораної між матір'ю й дорослою дочкою нейтральної смуги, уздовж прапорців якої обидві розгулюють, здалеку всміхаючись собі навзаєм, як прикордонники дружніх держав, Ольга Федорівна ніколи не важилася переступити, — вона взагалі не належить до тих жінок, що переступають межі, й відрухово чіпляється за кожну підморожуючу форму стосунків, ніби боячись, що, полишена сама на себе, розтечеться калюжкою по підлозі. Як сніговичок у теплі. Колись у дитинстві Дарина принесла такого додому з вулиці — власноруч зліпленого, маленького, як лялька, й дуже чепурного (як їй здавалося) сніговичка — похвалитися мамі, — і в пам'яті вбилось, наступним кадром, як мама витирає калюжу на підлозі в кухні, викручує ганчірку в мидницю й плаче. Вона тоді вперше побачила, як мама плаче, і не відразу зрозуміла — їй спершу здалося, що мама сміється, тільки якось чудно. Що там тоді сталося, в проміжку між тими двома кадрами, чого вона плакала? Моя мама, Снігурка на пенсії, або життя в холодильнику. Репліки в розмові має, за давно всталеним між ними сценарієм, подавати дочка, — як готові формочки, що їх мати з готовністю ж і заповняє, набираючи снігу в обі жмені, і ця пауза, що тепер розтікається в трубці, як калюжа по підлозі (Дарина пригадує навіть ту підлогу — дощану, пофарбовану на брунатно олійною фарбою, з блідими серпиками подряпин на місці пересунутого столу…), поки дочка квапливо ковтає сльози й подумки викручує себе в невидиму мидницю, відновляючи здатність прикидатися, — ця пауза немов підмиває, стрімко, стрімко, дедалі стрімкіше, вибудувану між ними нейтральну смугу, ще мить — і весь насип зсунеться, поповзе, і дочка вже не зможе пробулькотіти, що в неї все нормально (хріновіше не буває, тобто буває, звичайно, але тоді вже викликають «швидку»…), і що голос у неї теж нормальний, просто вона ще спала, а не дзвонила тому, що зайнята була, купа роботи, не продихнути (…нічого, от скоро вона стане безробітною й буде вільна як пташок, — а справді, що вона тоді робитиме? Висітиме в інтернеті по дванадцять годин на добу? Вивчить від мами всі її кулінарні рецепти й чекатиме на Адьку вдома з обідом? Адька сказав, щоб вона не журилася, він її прогодує, — не без гордої нотки в голосі сказав, чи принаймні їй так здалося, і вона й на нього образилася, вгледівши в тому класичний чоловічий егоїзм: знайшов коли хвастати своєю фінансовою потентністю! — а він, може, і в гадці не мав хвастати, це з неї несподівано полізла, як паста з придавленого тюбика, ранена підозріливість до всіх і вся, питома риса всіх принижених і беззахисних, швидко ж вона увійшла в цю роль!..). Дарина раптом по-справжньому лякається — вона бачить себе в порожнечі місячного пейзажу, в зоні абсолютної самотности, як дядя Володя зі своїм артритом: всяке нещастя робить тебе самотнім, і після нього треба вчитися жити наново, і з близькими теж, — як же вона з цим упорається?..

Щось подібне вже було з нею у 1987-му, коли її під час переддипломної практики несподівано викликали до ректорату, а там завели в перший відділ, і невеличкий на зріст, із юрливими чорними очками капітан КҐБ (шурх — розкрита перед носом червона ксіва, лясь — закрита, ні чорта й розгледіти не встигаєш, окрім: капітан! здається…) дві години торохтів із нею невідомо про що, ніби вітер піском сипав з усіх боків нараз, а тоді запропонував «сотруднічєство». На ту хвилину вона була вже така втомлена од марних зусиль упіймати напрямок тої шизофренічної бесіди, — тільки от-от, здавалось, намацаний, він одразу ж і спорскав, перескакував із туманних згадок про її небіжчика батька, який, так і неясно було, чи то «ні в чьом не віноват перед нашей властью» і взагалі мало не предтеча «перестройки», а чи якимось чином посмертно зобов'язував її, Дарину, виправити його помилки (це ж які, цікаво?), — на багатозначні, з якимось гидотним душком натяки на її однокурсників, на друзів, із якими вона тусувалася в Хрещатицькій «Ямі», а то раптом на якусь зовсім уже фантастичну «подпольную організацію», яку капітанове відомство буцімто викрило в університеті, — капітан навіть не удавав, ніби сам вірить у те, що каже, здавалось, його єдина мета була — перевірити, скільки й якої полови їй можна втюхати, за дві години їй так ні разу й не вдалося перехопити його погляд, наче ті чорні очка рухалися якось інакше, ніж у решти людей, — так, кажуть кінологи, не можна дивитися в очі вівчаркам, бо ті сприймають це як напад і можуть і в горло вчепитися. Все вкупі робило враження розмови з душевнохворим, при якій не смієш викликати санітарів, бо знаєш, що головний лікар божевільний сам, — і, продираючись крізь той сипкий пісок захитаної реальности, полунатяків і полубрехонь, у які, що більше стараєшся їх прояснити, то глибше провалюєшся, вона з млосним жахом думала, що це ж так само вони колись говорили і з її батьком, перш ніж віддати його в руки своїх божевільних санітарів, і те, що часи звідтоді змінилися (овва, та чи ж справді?..), за вікном була весна 87-го і в місті вже вирували антикомуністичні мітинги, не мало в цьому задзеркаллі жодного значення, а якщо й мало, то лиш остільки, оскільки постачало сюди, по цей бік шиби, новий матеріал для нових шизофренічних кривотлумачень, — і з того всього вона так була змучилася, що коли капітан нарешті вивершив своє соло (бо він говорив майже весь час невгаваючи, вона могла б і рота не розтуляти!) і запропонував їй писати йому щомісячні доноси, вона, замість одразу послати його подалі й вийти, як писалося на тюремних брамах, «на свободу с чистой совестью», згодилася «подумати», — чи то за студентською звичкою відтягати екзамен начимпізніше (виграти час на підготовку, на те, щоб убрати свою відмову в бездоганно зважені формули, хоча це якраз точно було їм до спини!), а чи з інстинктивного поруху, як буває, коли на ходу зламаєш каблук, — насамперед відступити з місця травми, а тоді вже перевести дух і обдивитися. Що то була помилка, вона збагнула відразу: з того, як капітан неприкрито зрадів, — але наскільки груба, з'ясувалося щойно опісля, за ті три дні, які минули до їхнього наступного, і вже таки останнього, побачення: нікуди вона з того страшного кабінету не відступилася, а навпаки, ніби доброхіть завдала його собі на плечі, дурочка-каріатида, і так три дні на собі й протаскала, немов у гарячці, — по-думки ведучи неперервний діалог із божевільними санітарами: а якщо так… ні, ось так… а я йому… а він мені… (і цілий час було відчуття запертого духу, як у сердечників: не продихнути!). Потім вона впізнавала ту саму зараженість ума в мемуарах дисидентів: люди жили так роками, включені, як в електромережу, в розплутування того, що з засади розплутуванню не підлягає, — в шахову партію з шизофреніком. А тоді їй здавалося, що вона взагалі одна на світі, — чоловік, Сергій, нічого їй порадити не міг, хіба згадати, що до його матері теж колись із КҐБ з цим підсипалися, а до кого, спитати б, НЕ підсипалися?.. — мільйони людей переходили через те саме випробування, а проте ніякого колективного досвіду не існувало, і кожен новачок мусив починати спочатку, ніби він один такий на світі, — ситуація сливе метафізична, як у коханні або в смерті, де теж нічий досвід тобі не підмога, і ні в яких книжках нема слів для того, що відбувається з тобою-єдиним, — з тою різницею, що тут ще й над усім тяжіла ляда глухого, стидкого мовчання — таким досвідом не ділилися. Сергій зостався ззовні, за шибою, і його незграбні спроби її розрадити нагадували неприродно бадьору жестикуляцію проводжальників на пероні перед відходом поїзда: ті, хто знадвору, махають, підступаються до вікон, постукують у шибу, корчать гримаси, — а ті, хто всередині, вже думають над тим, у яку з валізок покладено капці й зубну щітку. Коли поїзд рушає, обидві сторони зітхають з полегкістю. Через кілька років вони з Сергієм роз'їхалися зрештою зі спільної платформи остаточно, але в сам поїзд вона всіла таки в ті три дні: пережитий самотній досвід лиш додавав самотности й віддаляв од тих, кого раніше уважано близькими, — про це також у книжках не писали.

Вона завжди казала, і собі, й друзям, що навчилась тоді не вірити колективному досвіду, ніякому в принципі, бо то все лажа й гониво для заморочки трудящих, а покладатись можна тільки на «сторі» окремих людей. Вона так часто наводила цей свій приклад із капітаном — у робочих курилках, на велелюдних вечірках (не без таємної втіхи помилуватися при тому враз скваснілими мінами екс-стукачів, хоча чому, зрештою, «екс», — на добрі кадри завжди знайдеться попит…), — що об'ялозила була його до повної втрати жиру, — а виходить, бач, що тоді вона навчилася ще одної речі: коли тебе принижують, відбивати удар треба негайно й навідліг — це єдиний спосіб устояти на ногах. Всяка загайка, моняння й потуги пояснити, яка ти насправді хороша, автоматично роблять тебе співучасницею твоїх нападників, ще заки встигаєш перевести дух. Ні, у вчорашній розмові вона таки не мала чим собі дорікнути, вона все зробила правильно. Дарина перевертається на живіт і притискає трубку до вуха — як пістолета до скроні:

— Мам.

…Застигла калюжка на дощаній підлозі, мокрий відблиск кухонної лампи, наче око велетенської рибини. Гарний був сніговичок.

— Мам, я звільняюся з роботи.

В трубці виростає тихий шелест переляку, звук повітря з пробитої камери. До Дарини немов уперше з повною ясністю доходить, що її мати весь вік жила в чеканні лихих новин. Що добрі новини для Ольги Федорівни завжди були тільки інтерлюдією, відтермінуванням. Коли 11-го вересня на телеекрані валилися нью-йоркські Вежі, Ольга Федорівна була впевнена, що почалася Третя світова війна, — та, якої вона сподівалася ще сорок років перед тим, під час Карибської кризи. І не тільки вона — Нінель Устимівна тоді взагалі зробила аборт, бо куди ж родити, коли от-от війна почнеться, так що Влада була, власне, не первісток… Покоління готовности до найгіршого. Може, вони не так уже й помилялися? Може, так і треба жити — завжди готовим до того, що леда-хвилю весь твій, із мурашиною старанністю вибудуваний світик може завалитись ік перетакій мамі, й треба буде так само старанно починати відбудовувати його наново — по камінчику, по травинці, по цурпальчику?..

— А я так і подумала, — бубонить Ольга Федорівна, уже волочачи на будівництво свою першу травинку, — що з тобою щось недобре, бо мені цілий ранок сьогодні так чогось тяжко, так муторно, ну просто все з рук сиплеться!.. — Дарина несподівано зворушується: муторно, оце якраз на диво точне слово — гидко, як од затруєння. — Та що ж таке сталося, чого, як?..

— Те, що й давно б уже мало статися, ми й так довго держалися… Продали нас, ма.

— Як?..

— Найзвичайнісінько, як усіх інших, взяли — і продали. Цілим селом, увесь наш канал. З усіма кріпацькими душами, і моєю в тому числі. Погуляли на воленьці — і баста.

Ольга Федорівна, споживачка готової телепродукції, на кухню допущена зазирнути хіба крізь шпаринку, яку їй вряди-годи відхилить дочка, наївно допитується, кому продали, і чи не можна домовитися з тими новими власниками, щоб «Діогенів ліхтар» залишився в програмі? Адже ж таких передач уже на телебаченні й справді хоч із ліхтарем шукай, скоро взагалі не буде чого дивитися — як не серіали, то все ті ток-шоу недоумкуваті, і який тільки дурень їх дивиться, аж, їй-богу, стидно за ведучих, а решта все, куди не клацни, то самі тільки вибори, вибори, вибори, а вибрало б вас уже на той світ!.. Дарина, мимоволі розбавлена такою палкою підтримкою, ловить себе на тому, що за інерцією подумки все ще прикликає за свідка свого шефа, чи пак тепер уже екс-шефа: прошу дуже, ось тобі відгук рядової пенсіонерки!.. (І скільки ж то часу їй тепер забере — вийти вже з учорашнього кабінету, струсити з себе липкий кушир їхнього діалогу?) І звідки, на ласку Божу, в них усіх, а надто в тих, хто допався до великих грошей (попав на бабки по-крупному, як сказав іще місяць тому їхній оператор, старий цинік Антоша, — бос явно попав на бабки по-крупному, пора чесати з цього корабля…), — звідки в них така непохитна віра в те, що аудиторія — то стадо баранів, яким треба сипати в ясла виключно найтупішої лабораторно-білкової січки?.. Рейтинги, молитовно казав шеф (колись давніше казав, коли вони ще були командою, коли сиділи за північ, заливалися до вух розчинною кавою й сперечалися, — Господи, та невже ж таке справді було, не наснилося їй?..), рейтинґи — ось тобі об'єктивний показник, чого люди потребують: розваг, і ще раз розваг, і то таких, щоб не перевантажувати звивини! — брехня, гарячкувала вона (тоді її думка ще важила, ще могла, їй здавалося, щось змінити…), люди споживають те, що їм підсовують, просто за браком вибору, так, як ти купуєш у «Великій кишені» ті пластмасові яблука, яким хіба на ялинці висіти, — не гниють, не всихають, і через рік будуть так само блищати як полаковані, але це ж не значить, що ти не волів би живу, з дерева, соковитеньку симиреночку з живим черв'ячком усередині, тільки що симиренок у супермаркетах катма, а Golden Smith-y того бляшаного хоч завались, от тобі й рейтинги!.. Скінчилися їхні суперечки — да-авно вже скінчилися, вчорашнє — то лиш підведена риска під пустотою, що бозна-відколи вже тягнеться, шеберхотить пустими віконечками відіграної плівки. Більше кіна не буде — її, Дарину Гощинську, списали, як і багатьох до неї, між іншим, — в тираж, любі, в тираж, на ваше місце знайдеться свіже м'ясце, згідливіше й завжди готове до послуг — із мокро розтуленим ротиком та захопленим скавчанням, коли його товчуть у всі діри.

Ольга Федорівна тимчасом теж снує якусь власну гадку — мати й дочка течуть паралельними руслами, як дві річки, розділені горбистим рельєфом неспівмірного досвіду, — роблячи незграбні закрути до зближення й раз у раз розминаючись:

— А ти вже давно була якась неспокійна, Дарунь, я навіть нишком думала, може, у вас із Адріяном щось негаразд, журилася за вас… Видно було, що ти вся на нерві…

Ну ясно, раз на нерві, значить, щось негаразд із мужчиною, логіка в мами несхибна… А найсмішніше, думає Дарина, що не вгадали обидві: сама-бо вона все своє нап'яття останнього року по-страусячому списувала на фільм про Довганівну, — заткнувши носа й вуші, щоб якомога менше звертати увагу на довколишнє грандіозне збурення лайна, яке тимчасом підіймалося від кісточок вище колін, так що пересуватись робилося дедалі трудніше, не кажучи вже про дихати: зникали з прайм-тайму дискусії в прямому ефірі, новинарі скаржилися, що отримують від власників щоденні тематичні інструкції, які новини як подавати, а за які взагалі мовчати як-у-рот-води, на місце власних програм плавом сунули покупні російські, мовби на місце твого життя заступала чиясь підробка, грубо зляпана на комп'ютері програмістом-початківцем, — кругом западали сутінки ума, а вона вважала, що знайшла для себе нішу, куди «не заливає», як любив казати Юрко; та вони й усі так гадали, всі, хто лишався на каналі до останнього, — вперто не помічаючи, що воно таки заливає, аж доки не залило аж до обрію й стало ясно, що ніяких ніш більше нема, а є тільки той, хто платить, і той, хто виконує замовлення. Тобто так уважали ті, хто платить, і це було нормально. Ненормально було те, що нікого не знаходилось їм заперечити.

— От якраз таке ток-шоу для недоумків, мамочко, мені й запропонували…

— Що, замість «Ліхтаря»?!

— Уяви собі. Молодіжне. Продюсер сказав — оновлюємо стиль каналу. Ставка на молодь, і мені, як вони вважають, супербонус — молодіжне ток-шоу. Ну, знаєш, як це, — скажи «ні» сексу без презерватива, ми познайомилися в караоке-барі і тому подібне. — Затнувшись, вона сковтує надбіглу перешкоду в горлі (суки, суки!), щоб докінчити: і конкурс «Міс Канал» для дівчат-глядачок, — але ні, цю частину програми вона промине, це не на мамині слухи, такого музейним працівницям літнього віку оповідати не слід.

— …В якім іще кароокім барі? — пригнічено питає Ольга Федорівна. Дарина знову відчуває, як очі їй наливаються слізьми. Нащо вона оце мучить — і матір, і себе? Знайшла кому плакатися.

— Неважно, мам, це я так, для прикладу… Вони мені косички пропонували заплести. Оновити імідж, тіпа, ближче до цільової аудиторії. Бачила таку рекламу — покоління «джинс», все й одразу?

— Вони що, показилися? — в голосі Ольги Федорівни прорізаються відмолоділі гострі нотки, від чого Дарині зринає, розмитим напливом, образ понад тридцятилітньої давнини: струнка брюнетка в жовтогарячому платті шпарко йде по двору дитсадка поруч зі зніченою вихователькою, щось гнівно тамтій вичитуючи, а маленька Даринка дивиться з вікна їдальні, де її замкнули по обіді доїдати ненависну сметану, — повну склянку кислятини, яку вона в розпачі, всіма навіки покинута, з огидою цідить через губу, від чого рівень білої кваші в склянці нітрохи не знижується, — дивиться, і її проймає вибухом щастя, одночасною свідомістю близького визволу: мама прийшла! — і потрясіння од першого в житті погляду з б о к у: це моя мама — яка ж вона гарна!.. Якби ж то можна було завжди пам'ятати своїх батьків такими, якими вони були в свої найкращі роки. Але на це ніколи нема часу, бо в тебе на карку зовсім інший клопіт — твої власні найкращі роки, які так само, до трясці, минають. Минають.

Що її було зачепило — це те, що продюсер ні хвилинки не сумнівався, що їхня пропозиція має їй полестити: що вона має втішитися з самого того факту, що її визнали придатною для молодіжного ток-шоу. І, ще гірше, — що вона й справді якусь мить чулася підлещена. Так, як коли при зупинці на світлофорі з сусіднього авта водій слав їй повітряні поцілунки, як тоді, коли на неї задивлялися чоловіки в чужоземних аеропортах (там, де можна мати тверду певність, що тебе не впізнали, — що той увімкнений погляд і безконтрольно розвільжена усмішка адресовані не телезірці, а просто вродливій жінці, бо вдома цього не розрізниш, на красунь і на знаменитостей чоловіки дивляться однаковим поглядом…), — як коли на вулиці біля неї з розгону, розбризкавши віялом калюжу, аж ледве встигала відскочити, спинявся чорний «лексус» і з-за спущеної шиби визирала пичка років на — надцять молодшого за неї пацана, що лінькувато озвучував, гейби ресторанне замовлення: «Девушка, тєлєфончік аставьтє…» (і тільки коли вона розсміялася йому в вічі, видно було зі зміненого виразу, — впізнав, загорівся вже іншим, куди запобігливішим інтересом, ось вона, влада медій: «Пастойтє… ви нє… ви нє на тілівіденії работаєтє?..»), — це щоразу бувало приємно, авжеж: додавало отухи. Якусь мить вона, мов загіпнотизована, слухала, як шеф їй оповідав про неї саму: їй заплетуть косички, щоб виглядало «живенько», як він висловився, і вберуть відв'язаніше, по-молодіжному, з «Бенетону», — що-небудь невимушене, топик, шортики з ботфортами, спідничку коротеньку… Її спаралізувала не так його інтонація досвідченого коханця, як власна вічно-жіноча готовність — заворожено віддатися в руки дизайнера, гримера, стиліста, когось, хто зробить тебе іншою, кращою, і аудиторія, готова оцінити зусилля, тут як тут, під рукою, продавчиня подає в кабінку ще кілька можливих, на її думку, спідниць до жакетика, який ти приміряєш, мужчина сидить тимчасом у кріслі з газетою, чекаючи, коли ти вийдеш із кабінки й пройдешся по залі, покрутившись перед дзеркалом і огладивши спідницю на заду й на стегнах, мов виліплюючи власне тіло наново, сама-собі-Пігмаліон, із нового убору: ну як?.. Ось тільки за той момент у цілій вчорашній розмові їй і було соромно, але цього вона матері не розкаже, жодним побитом, мама б її просто не зрозуміла — мама ніколи не переступала порога дорогих бутіків, і не дяді ж Володі зрештою було сидіти в кріслі, чекаючи сеансу перевдягання-перетворення зі сфінксівською посмішкою мужчини, який у кінці за все розрахується. Угу, не так уже й багато житейських радощів зазнало те покоління порівняно з нами, і хіба ж не за це ми його, в глибині душі, й зневажаємо?..

— Отож-то, мам, я шефові так і сказала — що дурочку з себе робити не дозволю. Не так вона сказала, не так. Вона тільки збила його з тону — з того ділового тону торговця живим товаром, із яким він її упаковував і перев'язував стрічечкою: всівшись на край стола в позі стриптизерки, задерла кофточку, блиснула йому в вічі голим животом і спитала отим гнівно дзвенячим голосом, надтріснуті уламки якого ще й досі, бач, даються пізнати в голосі її матері: «А пірсінґ на пупкові — теж робити, чи слабо?..», — він осікся, забувши закрити рота, збентежився, махнув рукою: припини, мовляв, — тут-таки й вивинувся, відновив рівновагу, вильнувши смішечком: «А пупок класний, ням-ням!», — але з цієї хвилини говорив із нею вже на рівних, як зі спільницею (ах, і добре ж казала їй колись одна стара актриса, коли вони після зйомки пили на старушчиній злиденній кухні чай із сухариками, перед тим явно старанно обструганими од цвілі: краще вже, голубонько, бути курвою, ніж річчю…), — вона тільки ледь попхнула його з вершечка гори, на якому він переможно балансував, упоєний сам собою, — а далі він уже з гуркотом покотився вділ сам, волочачи за собою і її, ну й обдерши ж по дорозі до крови, але цього — про Р. — вона також мамі не розповість, цього вона навіть Адріянові не розповість, із цим їй доведеться освоюватися самотужки…

— А він же тобі що? — допоминається Ольга Федорівна, вочевидь за щось іще чіпляючись, за якусь, як їй уявляється, надію. Дарина відчуває легкий укол роздратування — колись у юності ця материна чіпкість за дрібниці, намагання затулитися ними від реальности (після смерти батька вона довго розповідала на всі боки, як він добре в останній день поїв — манної кашки, морквяного сочку…) не раз доводила її просто-таки до бажання матір стусонути: та прокинься ж ти нарешті!.. Юність іще поняття не має, яких зусиль вимагає від людини мистецтво виживання, — навдивовижу пустопорожня пора в житті. А ми ще й робимо все можливе, щоб розтягти її начимдовше.

— Мам, ну ти прямо як Виборний у «Наталці Полтавці» — а ви ж їй що, а вона ж вам що?..

Не станеш же розповідати, як він пояснював їй, яко розумній жінці, всі очевидні вигоди нового курсу: спершу б'ючи на її слабину, і хто сказав би, що він не знає свої кадри! — на її невиліковну потребу подобатись, все життя тяжить над нею цей проклін дівчинки таки ж справді, тьфу ти, з бантами в кісках — щоб їй поаплодували, щоб похвалили: ай Даруся ж у нас і розумничка, як гарно віршика розказала! — і на її амбіції, яких у неї також навалом, аякжечки, та й хто ж би то, позбавлений амбіцій, згодився двічі на тиждень плавати своїм оптично скругленим фейсом, як рибка, в мільйонах домашніх акваріумів, — з вами програма «Діогенів ліхтар» і я, Дарина Гощинська, залишайтеся з нами (космічна чорнота потойбіч скерованих на тебе студійних світел — ефект засліплення — здається населеною, як глядачева зала, що тягнеться в нескінченність: здається, що звідти на тебе націлено мільйони очей, і завжди, навіть після семи років виходу в ефір, їй здається, що там хтось сидить, завмер у чеканні, готовий на звук фальшивої ноти заскрипіти кріслом, закашлятися, хоч у студії нема жодних крісел, крім того єдиного, котре під нею, — вона чує той багатолюдний затамований віддих передекрання, погляди тих, до кого звертається, — вони держать її, як вода держить плавця…). Шеф напирав на нові «масштаби», наче козирями ляскав об стіл (стіл у нього в кабінеті тепер стояв солідний, дубовий, хоч більярдним сукном крий), — і масштаби вражали: прайм-тайм, серйозна розкрутка, білборди, реклама в метро, з неї зроблять культову героїню молодого покоління, якої ще хороби їй треба?.. Він позував, він пишався собою — виходило, що насправді це він домагався від неї похвали: як усякий чоловік від красивої й розумної жінки, а проте трохи й не так: щось йому муляло, якийсь пробій у ньому вона мала помогти затулити… Зовсім недавно, з місяць тому, вони бенкетували в нього на новосіллі — він в'їхав у нову квартиру, шикарну, двоповерхову, коло Оперного, з ремонтом — десь із півмільйона баксів мусило влетіти як мінімум: зала з цегляним каміном, лазнички, обкладені мармуром, гейби римські терми, і це там, при екскурсійному обході тих храмоподібних лазничок, під веселий сміх гостей (раз у раз дірявлений, як коштовна обшивка цигарками, нестримними, шипучими спахами заздрости), старий цинік Антоша на прізвисько «Бритва Окама» — всім людським учинкам він мав за правило шукати найпримітивніше можливе тлумачення і майже ніколи не помилявся (якщо твій цинізм називається життєвою мудрістю, Антончику, мовляла вона півжартом, то я волію вмерти дурною, — а він відказував зі своєю багатозначно юродивою посмішечкою латентного алкоголіка: це тільки якщо тобі сильно повезе, дорогуша!..), — цей Антоша тоді стиха буркнув, мов сплюнув: ну все, бос попав на бабки по-крупному, пора чесати з цього корабля, — маючи на увазі їхній канал, який уже повним ходом ішов на дно, перетворюючись, як і всі інші, на акціонерне товариство, на бізнес-прикриття для купи якихось мутних контор по відмиванню бабла, а їхній капітан, їхній шеф і годувальник, їхній продюсер і співзасновник, мокрий од поту, ніби вбраний виліз із-під душа, знай, як хавбек на футбольному полі, метався по своїй камінній залі в ноги «віпам», не знаючи, чим іще їх загодити: Пьотр Нікалаїч, вазьмітє суші, ви же любіте, Алексей Васільїч, водачкі? (їх було небагато на вечірці — мужчин Вадимового типу, з однаковими, залитими ніжним жирком потилицями, при яких голова починає нагадувати втопаючу просто в плечі більярдну кулю, й серед них Дарина майже нікого не знала, — небагато, але досить і одного такого чмиря, щоб вечір не вдався…), — і в якийсь момент після чергового свого прогибу перехопив на собі Даринин погляд — видно, насмішкуватий, ні, либонь-таки, співчутливий (вона-бо тоді ще гадала, що це все заради каналу, що шеф увихається перед хлібодавцями задля них усіх, задля справи, щоб держати канал на плаву, — щодня, біднесенький, їсть лайно, щоб Гощинська могла в ефірі вирощувати квіти, що ж, квіти завжди ростуть на гною, і з телебаченням те саме, що з вродливою жінкою: хто, шлючи їй із авта повітряні поцілунки, думає про те, як функціонують її нутрощі, про чвякання калових мас у неї в кишках, від безперебійности якого, між іншим, прямо залежить світіння цери на личку? — тільки тут, замість калових, помпувались потоки фінансові, і хтось мусив забезпечувати їм безперебійність, — так вона гадала, затуляючи свого бридливого носика, бо ж самій їй припадала в тому гігантському телеорганізмі роль, нівроку, таки не кишки, а світлоносного личка, «обличчя каналу»…), — і під тим її порозумілим поглядом, поданим йому поверх ситих плечей і жуючих голів, шеф, мов прокинувшись зі сну, раптом переможно, по-змовницькому обвів очима свою плаваючу в диму камінну залу, буквально огладив ту залу на собі, як жінка, виходячи з кабінки, нову спідницю на стегнах, — обняв, підважив і подав їй, усю нараз, із собою в центрі, геть і з тією самою жіночою питальною тривогою в погляді: ну, як?.. Ніби саме вона була тут держателькою контрольного пакета акцій, ніби без її схвалення все це шоу втрачало сенс. Її це тоді дуже було насмішило, і вона й розсміялася йому через стіл (забагато випила!), салютнувши своїм келихом у німому тості: будьмо, дорогенький, за тебе! — і, о Боже, як же він у відповідь розцвів, засяяв, ніби вона скинула йому з пліч казна-якого тягаря, полегшила ношу!.. А вона й не вдупляла, що доля каналу на той час була вже, відай, вирішена, Антоша, як завжди, не помилився, і контрольний пакет відпливав до зовсім інших рук, — тих, що вчора взяли її за горло, скориставшись для цього руками шефа. Шефа, який бачив у ній спільницю і потребував її схвалення й надалі: верной дорогой ідьотє, товаришу. А хрін тобі, гнидо.

Майже неймовірно, правда ж, — подумки звертається вона не до матері (з матір'ю вона подумки не розмовляє), а до Адріяна (з яким теж навряд чи стане ділитись цим спостереженням, бо таким узагалі ні з ким не діляться, а куди ж діваються всі ті спостереження, якими ніхто ні з ким не ділиться, і вони так і пропадають у темних комірках мозку?), — майже неймовірно, як багато в житті часом вирішує одна випадкова фраза, один погляд, — ось такий-от підбадьорливий, змовницький, через залу, — і вже тебе за нього радо підхоплюють і втягують попід руці до свого гурту, знімаючи покришку з такого підземельного кишіння черви, якого ти воліла б ніколи не бачити, і не знати, що таке існує. А причиною всьому звичайнісіньке непорозуміння — тебе просто неправильно зрозуміли, світ узагалі стоїть на непорозуміннях, і ніхто вже нікого не розуміє. Такі масштаби, такі можливості, такий кар'єрний ривок — чим вона невдоволена? Шеф справді не розумів — якщо й лукавив, то зовсім трошечки. А як же її проект, а незакінчений фільм?.. Він скліпнув, немов пригадуючи: який іще в дупу фільм? Він уже забув, стер цей файл із пам'яті — є ж такі щасливі люди, наділені здатністю забувати все непотрібне. Про УПА, чи що?..

— Знаєш, мам, що він мені сказав? Про мій «Ліхтар»? Сказав, що нікому мої герої не потрібні. Що це не ті герої, які зараз на часі.

На часі, який чудовий вираз, — її мов ножем порнуло. Пьотр Нікалаїч, Алексей Васільїч — вони купили цей час, як купували ефірний, вони самі мали себе за головних, ні, за єдиних героїв п'єси життя, спеціально під них і писаної, як вони вважали, і так у цьому переконанні й зоставалися — аж до останнього контрольного пострілу в голову. Але шеф, шеф! — він же не з тих, не їхньої породи, він же колись був здібним журналістом, який чудесний на початку дев'яностих зробив був фільм про чернівецьких облисілих діток, там, здається, витік ракетного палива був у військовій частині, місто, на добрий лад, треба було відселяти, — стоп-стоп, але ж тему то після того — згорнули, не випливала більше, і, одну хвилиночку, дайте згадати, — чоловік, який розслідував причини катастрофи, з місцевих, — здається, чи не загинув якось тишком-нишком за нез'ясованих обставин, якщо вона нічого не плутає?.. Спробуй тут не сплутай, спробуй утримай усе в пам'яті, коли в тій пам'яті давно перебор, перевантаження системи, і в тебе давно вже не голова, а ящик із-під комп'ютера, захаращений, як обрізками плівки, кадрами невстановленого походження, невідомо-куди-належними краєвидами та обличчями з відклеєними від них іменами (тисячу разів уже бувало: обличчя впізнаєш, людину — ні!). І так собі гадаєш, ніби несеш людям інформацію, а насправді тільки збільшуєш кількість обрізків у їхніх головах і таким чином допомагаєш їм забувати, бо й сама вже ні фіга не пам'ятаєш, окрім того, що стримить перед очима, на розчищеному серед завалів вузенькому проміжку сьогодні-на-сьогодні. О чорт, може, й справді вона чимось не тим займається?..

— Самі вони не на часі, — гірко озивається Ольга Федорівна, і Дарині блимає неясний здогад, що мати вкладає в ці слова щось своє, їй, Дарині, невидиме й неприступне. І додає, теж не знати кого маючи на думці: — Таргани.

Якийсь Дарина вгадує за цими словами місточок, хистку кладочку, перекинуту до неї, з берега на берег, але вона не має коли до того дослухатися, її несе по своєму руслу, — і не з самої тільки інерції активного життя, котре ніколи по-справжньому не чує тих, хто випав із системи (ну бо що ж вони можуть нам корисного повідати, пенсіонери, безробітні, бомжі, банкрути, зіжмакані упаковки, зметені на край хідника, по якому ми хвацько цокаємо нашими новенькими підборами від Bally, на які вони вже ніколи не зможуть собі дозволити?..), — просто, її переповняє кривда, велика й нестерпуча, в ній зяє свіжий пробій, який вона тільки-тільки почала залатувати, і вона зараз усуціль перейнята собою, як дядя Володя своїм артритом: розказана матері, в трохи іншій редакції, ніж звечора Адріянові, розмова з шефом, у міру того як розказується, набирає в її власній свідомості певних кшталтів, стягується докупи, і тільки це для неї зараз і важливо — переозвучити й змонтувати в пам'яті вчорашню плівку таким чином, щоб можна було записати її собі в актив і жити з цим далі. Все, що для такої процедури потрібно, — це вдячна аудиторія з підтакуючими оханнями, мама ж знай вибивається з ролі й перехлюпується кудись не в той бік, усе ще не второпавши, в які формочки їй належить увіллятися й стягтися льодком, — здає старушка, факт: не та вже гнучкість, не та швидкість реакцій… Але «таргани» — щось у цьому, далебі, є, мимохідь відзначає дочка: мати таки має чуття слова, недарма замолоду писала вірші, хоча, зрештою, хто їх тоді, в шістдесяті, не писав, — у шефові й справді тепер прозирає Дарині щось тарганяче, дарма що він ніколи не носив вусів. А шкода, йому б пасували. Таке нервове посмикування носом, тим помітніше, чим дужче він учора, по наростаючій, нервувався, — такий вираз, ніби чоловік постійно принюхується до чогось смердючого. Антоша навіть запевняв, і давненько вже, що шеф не інакше як кокаїнчиком бавиться, і після вчорашнього вона схильна в це повірити: не може людина цілий час жити в такій клоаці, чимось треба глушити принаймні нюх.

— Знаєш, чого мені безумно жалко, ма? Того сюжету, який я планувала на наступний тиждень, я тобі не розказувала?

— Ти мені взагалі нічого не розказуєш. — Ну от, прошу дуже, тепер іще й претензії.

— Неправда, розказую… А сюжет якраз героїчний без натяжок — про хірурга з райцентру на Донеччині, з такого, знаєш, цілком убитого шахтарського містечка, звідки все живе втікає і трикімнатні квартири за триста доларів продаються, цілі квартали пусткою стоять… У хірурга зарплата двісті сорок гривень, менше, як у тебе пенсія. Так от, викликали його серед ночі на операцію, він біг по вулиці — а вулиця темна, ліхтарі не горять, звалився в розриту яму, зламав ногу — і так, зі зламаною ногою, незрозуміло як доповз-таки до своєї лікарні, і так і операцію зробив. І тільки після того дався себе відвезти в травматологію — після операції дві каталки зразу, для пацієнта й для хірурга. Ось і так люди в цій країні живуть. Розкажи дяді Володі, хай хоч колеґи знатимуть…

Чого вона НЕ розказує, бо це щемить живим зрізом: як напередодні говорила з тим чоловіком по телефону, домовляючись про приїзд на зйомку, — у нього виявився напрочуд славний, затишний, як повстяні капці, голос, і він трошки затинався, либонь, від збентеження, — як же ж, із самого Києва до нього телебачення їде… А після цього її покликали до шефа. Яка Донеччина, куда ти лєзєш, забудь!.. Шеф навіть на російську перейшов, як завжди, коли тратив самовладання. Донеччину належалося тепер показувати районом абсолютного процвітання, практично Швейцарією, а ще краще не показувати взагалі. І далі вже він сказав оте про її героїв — що вони нікому не потрібні, програма закривається. Провалитися тепер перед тим чоловіком зі стиду. А мама, з жадібною увагою від'охавши кожне доччине слово, ще й досипає їй на свіжий зріз перцю — натхненно лепечучи, що ось, ось якраз такими ж людьми, як цей хірург, країна й держиться, — ніби тицяє на стенд указкою невидимій групі відвідувачів, — світ на них споконвіку стояв і стоятиме, і треба, щоб про них знали!..

— Тому що, коли не знати, що такі люди є, то дуже тяжко жити.

А це ж вона про себе говорить, раптом розуміє Дарина. Про те, як вона сама колись жила без такого знаття — скільки ж то років, сім? Ні, більше, — дружиною офіційно визнаного шиза. Інженер Гощинський колись так само чесно повз уночі по своїй темній вулиці з перебитою ногою — поки йому не перебили хребта. А довкола всі були нормальні, і ніхто нікуди не повз — усі купували меблі і їздили на відпочинок у Сочі. Так, як ми тепер їздимо в Анталію. Ті, хто не їздив, і тоді, й тепер, права голосу не мають, і нам про них краще не знати. У музейного працівника зарплата була вісімдесят рублів. Дядя Володя, за совдепівськими стандартами — багатій, після одруження теж повіз свою Оленьку в Сочі. Вони й її з собою кликали, а вона тоді зі злости записалася в студзагін і там другого ж вечора віддалася Сергієві на підстеленій на піску штормовці, потім Сергій ту штормовку викинув. З того першого разу їй найяскравіше запам'яталося відчуття протягу в промежині, коли лежиш просто неба зі спущеними трусиками. І ще — переможна свідомість того, що тепер вона з матір'ю на рівних: що та їй більше не указ. Не виключено, якби не Сергій — якби підстелена штормовка не розтяглася в їхні довгі блукальні ночі, вірші в човні й її сльози в нього на грудях (мокрі плями цим разом на футболці — мітила бідного хлопця з усіх залоз!), — то вона б того літа і з цілим студзагоном переспала, цілий частокіл фалосів воздвигла б між собою й матір'ю, — ще не знаючи, в сліпоті юности, що ніякий це не вихід. Що від матері виходу взагалі нема. Що це камера довічного ув'язнення.

Вперше в житті Дарина усвідомлює, що ніколи не намагалась уявити, — ніби тисячу разів проходила повз двері в стіні й ні разу не додумалась зазирнути всередину, — як, власне, жила її мати всі ті темні роки, що лежать нині в неї на антресолях, зв'язані в чотири пухлі папки з поворозочками. Як вона витримала, заморожена в своїй стрункій поставі Снігурки, — і всю ту батькову безнадійну борню, і гніт довкілля, підповзаючий під двері страх, бандитів у під'їзді, машини з червоним хрестом, Дніпродзержинську психушку, і потім майже три роки тягання по лікарнях із пропахлим сечею недобитком того, що колись було коханим чоловіком, — не знаючи ще тоді, що він не один такий, що інші також повзли в цей час по своїх сліпих завулках, необлічимою в темряві армією героїв поразки?.. А потім удруге вийшла заміж — і за рік розтовстіла, ніби обвалилася, навіть з лиця. Дядя Володя навчив її смачно їсти, відкрив у ній приспані кулінарні таланти, — в ті роки без батька не було їм де проявитися, вдвох вони з матір'ю харчувалися здебільшого вареною картоплею, Дарина її малою любила, та любить і досі — товчену по-селянському, з кисляком, з покришеною петрушкою (якщо є), які проблеми? У підлітка зовсім інші проблеми, і в дорослих дітей також, і з батьками завжди розминаєшся в часі. Та й узагалі, жити з кимось поруч — то ще не значить бути свідком чиємусь життю. Але як вона витримала аж до самої батькової смерти, що її тримало?..

Дарина ясно здає собі справу, що це питання має тепер прямий стосунок і до її власного життя: вона вчора теж зачинила за собою двері, яких ніхто не хапатиметься відчиняти, щоб дізнатись, як їй за ними ведеться, вона вже відчула вчора цей дотик порожнечі, подих одиночної камери, — коли, вийшовши від шефа, скупо сповістила своїм хлопцям, що «Ліхтар» закривається і що в запропонованому їй іншому форматі вона працювати не буде. (Про шоу «Міс Канал» промовчала!) Вона, звичайно, не сподівалася, що у відповідь хлопці негайно закличуть цілий канал до страйку (чи мо', десь у глибині душі — сподівалась-таки?..), та на каналі всі й давно вже чекали на якесь паскудство й томилися тим мутним жданням, навіть гумор у курилках робився все чорнішим і сороміцькішим, а поки тучі збирались на овиді, народ уже потихеньку й звалював, звільнявся, розлізаючись хто куди мов мишенята, — але її зачепило інше: як, поматюкавшись та повиливавши собі навзаєм жалі (бо це ж було їхнє спільне дитя, «Ліхтар», ними виношене й вичукикане, відбатований шмат життя!..) та порозпитувавши в неї, невже ж справді вона піде з каналу (і чи має на прикметі якісь перспективи, о, це їх цікавило найдужче!), — хлопці по якімсь часі, вона це відчула, — були вже не з нею, внутрішньо розступилися, випустивши її з захвату уваги: кожен уже мізкував над власними перспективами, над тим, у який бік гребти собі і що тепер починати з собою, а вона була вже поза межами кола — і стояла з закляклим на губах кривим осміхом недоказаного, як із колготкою, натягненою на одну ногу. (Вовчик, її рідний режисер од стількох років, — той і взагалі зробив неприємно заклопотане обличчя, ніби враз згадав про якусь важливу справу, коли вона сказала про бандитизм і блядство — що вона в тому участи брати не збирається, — і вона збагнула, що Вовчик залишиться, при всякому-будь власникові, й БУДЕ брати в тому участь, а на неї вже образився — за те, що вона НЕ, і що так із маху одбирала в нього можливість не почуватися при тому гівном: ну ось уже й є перша людина, що рада буде з її відходу, вмикаємо лічильника, хто далі?..) Ні, їй, звісно, не загрожувало картопляне пюре на обід і вечерю, — їй загрожувало тільки те, що чекає на всіх аутсайдерів: самотність. Сиди собі в хаті зі своїм хлопом (і ще дякуй Богові, що маєш доброго хлопа!) і гордо їж своє почуття правоти, хоч удавися, — а життя тимчасом мчатиме далі без тебе. Як тільки ти зникнеш з екранів, тебе забудуть, — і не таких забували. Це не кіно, дорогуша (як каже Антоша), не закинута на полицю «нєтлєнка», що має шанс колись іще вигулькнути на світ Божий, — це телебачення. Шоу маст ґоу он. А вона завжди була на людях і з людьми, вона любить людей і звикла до того, що й її люблять, — і як тепер усе це витримати, на самому лиш почутті правоти?..

І, майже несподівано для себе самої, не обдумуючи фрази — отак, як вихопилося, стрибком у воду, — Дарина питає в матері:

— Мам, а ти вірила в тата? Пауза.

— Я маю на увазі, коли його забрали?

Ні, мама її зрозуміла, — на диво, мама зовсім не заскочена таким поворотом розмови, це вона просто шукає слів, яких у неї нема напохваті, долає в собі якісь зашерети багаторічного мовчання:

— Я знала, що все, що він робить, — це правильно.

— І тобі від цього було легше?

— Хіба «правильно» — це завжди легко, Дарусю?..

Це звучить із таким усепроймаючим, задавненим сумом, що Дарина на хвилиночку ціпеніє. Хай із її матері й не героїня, але дурною її все-таки не назвеш.

— Hi. He завжди. Твоя правда.

Обидві мовчать, відчуваючи, що зайшли на незнайому територію, і вагаючись перед наступним кроком. Ольга Федорівна раптом тихенько сміється — здалеку, мовби справді з відстані тридцяти років:

— Знаєш, я тобі ніколи не розказувала… Коли Толя в Дніпродзержинську був…

— (Це «Толя» перепиняє Дарину, мов струнний звук: зазвичай мати каже «батько» або «тато», а тепер вона говорить про чоловіка, якого колись кохала, говорить не дочці, а дорослій жінці, а може, й собі самій): — Вдень, то ще можна було чимось голову затовкти, — на роботі екскурсанти спасали, та й продукти ж треба було добувать, то ж іще один робочий день тоді був — вистояти по чергах… Якось раз у неділю всі базари об'їздила, Житній, Сінний, Лук'янівку, Володимирський, — ніде м'яса не застала, порозбирали ще засвіт! А в тебе тоді недокрів'я було, лікарка в школі сказала, — (дивно, думає Дарина, сама вона нічого такого не пам'ятає, пам'ятає тільки, що місячні в неї почалися пізніше, ніж в інших дівчаток, і її довго гнітило почуття, наче вона з перших у класі раптом перейшла в останні, а коли нарешті «гості прийшли», на радощах похвалилася ще одній відмінниці, Оксані Караваєвій: «А я вже дівчина!» — а Оксана образливо засміялася й сказала: «То купи собі медаль»). — Треба було м'яса, хоч потрошку, хоч у котлетах із хлібом накрутить, а кругом самі пусті прилавки. Ще на Бессарабку дай, думаю, поїду. Приїхала, вечоріло вже — а там якраз зачиняють, прямо перед носом мені… Я припала до стіни, та як заплачу вголос!.. Це перший раз було, що я заплакала, а то, відколи Толю забрали, дуже довго плакати не могла. Як задубіла була всередині. А вечорами, коли вже все приберу, помию, — (пам'ять послужливо вмикає Дарині давно-забуте: вогкий дух прання в квартирі, пара од вареної на плиті білизни, запітнілі вікна в кухні й дерев'яний держак від старого сачка на метелики, що ним мама, з упрілим волоссям і блискучим од поту обличчям, як вантажник, перевертає у виварці спузирілі через верх горби простирадел, — чи вона навмисне мало не щодня тоді прала, щоб забутися?), — коли все чисто пороблю, а ти вже заснеш, — от тоді хоч на стінку дерися! І сну нема, не йде, хоч би як змучилася. Думаю, як би його ума не рішиться? То я собі таке придумала, — ляжу, заплющу очі й починаю собі в голові «крутить кіно». Уявляю собі, буцім би Толя вже вернувся, такий красивий, ще кращий, як був, і ніби Палац «Україна» відновили, яким він був спочатку, — так собі в уяві кожну ту паркетинку бачу, вони так лежали, як тіні, такий був химерний оптичний ефект… І Толі ніби на сцені вручають ордена, дякують йому за те, що врятував таке чудо, що це все його заслуга… Всі встають, аплодують, і квіти вносять кошиками, ставлять на авансцену, як після прем'єри, — а я сиджу в ложі, в вечірній сукні з голими плечима, Толя казав, що в мене брюлловські плечі і що такі плечі гріх од людей ховать, треба, щоб всі бачили… — (Дарина згадує мамину жовтогарячу сукню, таки справді з відкритими плечима — висока шия, висока зачіска, ще й дядя Володя її в тій сукні застав і, видно, теж вирішив, що нічого таким плечам пропадати дурно, — мама ту сукню була років із десять носила, на вісімдесят рублів у місяць із дочкою-підлітком не дуже-то навбираєшся…) — І так ото собі лежу і мрію, мрію, намріюю все таке гарне, як наслання на себе напускаю, — поки не засну… І добре ж знаю, яснісінько при тому тямлю, — Ольга Федорівна знову сміється, ніби звіряється з дитячих пустощів, — що я все це вигадую, що нічого того нема і не буде, — а все одно легше робиться… Такий, свого роду, наркотик.

— Дейдрімінґ, — видушує Дарина, стараючись звучати розважливо: всі діагнози завжди звучать розважливо, навіть смертельні. — Є такий термін у психології.

— Так? — неуважно перепитує Ольга Федорівна. Те, що винайдену нею таємну гру, про яку вона тридцять років нікому не розповідала (цікаво, а зі своїм нинішнім чоловіком про що вона говорить?), виявляється, скласифіковано, пойменовано й укладено кимось у відповідну шухлядку з наліпленою етикеткою, особливого враження на неї не робить, — Ольга Федорівна взагалі не сприймає загальників надто поважно, в неї до них якась інстинктивна недовіра — до наукових термінів, до політичних концепцій: вона їх не чує, не запам'ятовує, досі не знає, чим лібералізм різниться від демократії і що таке громадянське суспільство, — для неї це все чоловічі ігри, які до її життя мають хіба той стосунок, що можуть одного дня його зруйнувати. Дарині спадає на думку, що вона вспадкувала від матері значно більше, ніж їй здавалося досі. І здатність «крутити собі кіно», виходить, також. Тільки що Даринине «кіно» завжди крутилося «на винос», із думкою, як це перенести на екран і показати іншим, — а материне виготовлялося для аудиторії з одного глядача.

Ось таку б зробити передачу — перенести на плівку ті фантазії, що снуються в людських головах і допомагають людям вижити. Дейдрімінґ на екрані, чим не телебачення майбутнього? Суперовий проект, нічого не скажеш, особливо як на відставну анкорвуменшу. Що ж, тепер, коли її відставлено (ні, коли вона сама себе відставила, прошу панства!), вона зможе без будь-яких перешкод, як колись її мати, намріювати собі скільки завгодно прекрасних, снодійних проектів, не переймаючись тим, як його все зреалізувати. Творитиме собі свою приватну віртуальну реальність, до якої нічиї брудні лапи не матимуть доступу. Щоправда, й нічиї чисті також. Надзвичайна перспектива, хоч відразу вішайся. Все одно, що сісти на голку, справді.

Але щось у почутому Дарині все ж муляє — щось не-проковтнуте, як риб'яча кісточка, застрягла між зубів, і вона вперто лізе туди язиком — висмикнути, зализати:

— Дейдрімінґ — по-нашому можна перекласти як сон наяву. Чи сон із розплющеними очима. Сон у свідомому стані.

— Так свідомому ж, я ж тобі кажу, — потверджує Ольга Федорівна, ніби трохи дивуючись, що дочка не пойняла їй віри й потребує для справдження щось там іще перекладати, тоді як вона, мати, їй уже все що треба оповіла. — Це не те щоб якісь там галюцинації абощо, боронь Боже! — (О, і це Дарина також упізнає, це їхній кревний страх, фамільний: досить мати в родині одного офіційного шиза з наліпленою етикеткою, дарма що фальшивою, щоб уже до скону харапудитися, підозрюючи за кожним своїм кроком загрозливо навислу тінь безумства, — хоч та «сутяжно-параноидальная психопатия», яку наліпили на батька, жодних «галюцинацій» і не передбачала, для діагнозу цілком вистачало «нав'язливих ідей», а «нав'язливими» вважалися ті ідеї, від яких ти не відмовляєшся, коли від тебе того вимагають, та ще й такими переконливими арґументами, як удар по голові в нічному під'їзді…) — Просто, сама собі придумую таку ніби гарну-гарну казку, як тобі перед сном розказувала маленькій. І так уже була до того звикла, що навіть удень на роботі іноді ловила себе на відчутті, ніби на мене вдома ввечері жде щось гарне, — так, як при Толі було…

Ах, то он воно, значиться, як було при Толі. Дарина й сама добре знає цю радість дня, наскрізь під'яскравленого в кожній дрібниці чеканням любовної ночі, — тільки чомусь це материне наївне звіряння (з якого відразу суне, як із розкритих дверей, хмара інших далекосяжних здогадів про її сексуальне життя, і з дядею Володею також, мати сама явно не розуміє, як багато цим про себе сказала, більше, ніж за двадцять років усіх їхніх дипломатичних перемовин…), — замість зворушити, озивається в Дарині глухим болем: чи то відгомоном її давнього дочірнього бунту, з якого вона колись вийшла, узброєна непохитною юною певністю, що ніколи, ні за яких обставин не дасть себе підбити жодному чоловікові, — а чи якимсь сукупним жалем, за матір і на матір водночас… Так, вона завжди знала, що вона, Дарина, — дитя любови і, виростаючи, в своїх власних стосунках із чоловіками раз у раз натрапляла на випорслі з глибин дитячої пам'яти прямі, як оце зараз, свідчення, що колись її батьки були дуже щасливі разом. Десятиліттями ті дитячі враження зберігалися в ній, чекаючи, доки їх прояснить прожектором дорослого досвіду: ось родина вертається з прогулянки, і тато на сходах пропускає маму вперед, а сам із маленькою Даринкою лишається стояти внизу, задерши голову, а потім зі сміхом кидається наздоганяти маму, перестрибуючи через дві сходинки, і вони десь там поверхом вище шамотаються й хихочуть, у цю мить цілком про неї забувши, — так тепер любить наздоганяти її на сходах Адріян, але відкриттям вона завдячує ще Сергієві, який першим їй зізнався, що не може спокійно дивитися на неї ззаду (вона тоді, ще не знаючи чоловіків, сприйняла це повідомлення з палкою цікавістю, і зараз же згадала батьків вираз, коли він стояв на сходовому майданчику з задертою головою…), — взагалі, вона тільки десь аж класі в другому сповна здала собі справу з того, що тато з мамою справді зустрілися колись як чужі люди, котрі могли б і не зустрітися, і тоді не було б її, — і взялась по-прокурорськи діймати їх розпитами, як саме вони зустрілися. Можна вважати, що то було її перше в житті інтерв'ю, і вона лишилася ним невдоволена, як і більшістю своїх інтерв'ю аж до сьогодні (до вчора, до вчора!): вона-бо вибивала з тата з мамою не що, як готову «сторі», з якої ясно випливало б, що зустрілися вони невипадково, що інакше й бути не могло, і покохали одне одного з першого погляду й на віки вічні, — а тато з мамою, як двійко шибеників зі старшого класу, перехопили ініціативу й повели гру за якимось своїм, незбагненним для восьмилітки сценарієм: пустували, навзаводи обкидали одне одного, як сніжками, геть, здавалось їй, недоречними деталями, весело перебивали себе навзаєм, дражнячись: а ти сказав — ні, це ти сказала, — пхи, і не думала, дуже було потрібно! — ага, кажи-кажи, та ти з мене очей не зводила! — і мама хихотіла, як дівчинка, якій на уроці передали записку від хлопчика, на що, як обурено вважала маленька Даруся, не мала жодного мам'ячого права… Адька так само любить тепер згадувати їхню першу зустріч у гумористичному тоні, любить жартома імпровізувати, щоразу на інший лад, той самий сюжет — як він приперся до неї на студію, а вона зашипіла на нього як кицька, але ніжки — го, ніжки її він зразу оцінив, зразу вирішив, що такі ніжки його рук уйти не повинні! — і вона так само у відповідь хихоче й кидає в нього сніжками, — тепер, коли вона знає, яким невичерпним джерелом підігріву для всякої любови є звертання до своїх витоків, до початку, і як усяка гра при тому укріплює в тобі свідомість перемоги над життям (бо ж гратися можна тільки тим, що твоє, твоє, належить до тебе, і ніхто тобі того не одбере!..), — тепер їй жаль, що тоді, у вісім років, з неї виявився такий нікудишній інтерв'юер. Що, вимагаючи «сторі», вона не запам'ятала деталей — тільки загальний розмитий образ, як у скляній кулі, в якій, коли її поворушити, сиплеться сніг: батьки молоді, вони сміються, і їхні напівзаметені снігом часу тодішні обличчя — як джерело світла всередині скла…

— Ти чого мовчиш? — питає її мати через тридцять років.

Чого? Та того, що більше нічого від тої любови не лишилося. Звісно, як не рахувати її самої, Дарини Гощинської (хто це її недавно був назвав по батькові, ще й із якимось таким значущим притиском?..), Дарини Анатоліївни Гощинської, відставної тележурналістки сорока неповних літ, що об одинадцятій ранку валяється в ліжку як колода, з мокрими од сліз щоками, й не має куди йти, — не такий уже й великий, як подумати, здобуток для людства. Глупо вважати, ніби діти щось там усправедливлюють, чомусь там служать вінцем чи ціллю. Любов не має ніякої мети поза собою, — вона має, кожна, своє власне життя й власну біографію, це окрема істота. Була собі колись на світі одна любов, «Оля й Толя» — «Отолля», як вони підписувалися на листівках до друзів, — була, а тоді перестала бути. Отак узяла й перестала, з технічних причин, — у зв'язку з вибуттям одного з підписантів. І все? Так просто? Досить вибути з життя, як щезнути з екрана, щоб за тобою пішла в небуття й любов — та, що роками тримала тебе на плаву?..

Вона мовчить тому, що не знає, як спитати в матері: що та зробила зі своєю любов'ю? Заархівувала десь у собі, зав'язавши поворозочки мертвим вузлом? Чи, може, перевела їй рейки, як у сімдесятих роках минулого століття робили київські трамвайники — вручну, залізною ключкою, — і тою самою недовижитою, перебитою на півдорозі любов'ю взялась долюблювати дядю Володю? Чи може так бути, що це одна й та сама любов, яка для неї продовжує тривати? Бо ж уся та несамовита енергія душі, звана любов'ю, — та, що з силою прямого удару зненацька навалюється на тебе, коли витираєш пилюку з письмового столу, де він колись розстеляв свої креслення, або коли натрапляєш у шафі на старий шалик із його зацілілим запахом, або й просто будь-де, без ніякої видимої причини, — навалюється, збиває з ніг дев'ятибальною хвилею, і все, що ти можеш, це рухнути, де стоїш, і завити без слів, у песій голос: де він, чому його нема? — не може ж уся ця енергія просто так зникнути, кудись же вона має подітися?.. В юності Дарина, звісно, про це не думала, тоді їй праглось одного — якнайшвидше втекти зі своєї калічної родини, що врешті, як на глум, вилупилась дядею Володею з його тупими медичними жартами, — наче знущальним пуком у сині спортивні штани, — втекти й почати власне життя. І ніякої при тому «гамлетівської нездатности до рішучих дій», що колись була так непокоїла її небіжчика батька, — на відміну від Гамлета, діяла вона, як на свої вісімнадцять, цілком рішуче (першої ж миті, тільки-но вгледівши Сергія, сказала собі: ось цей! — і коли вже наступного вечора він, розпалений її квапливою, готовною підставленістю: ось я, бери мене! — ввігнав у неї, нашвидку кинуту на пісок, несподівано твердого й гарячого члена, а вона, не стримавшись, хоч і заплющила очі, як у зубному кабінеті, щоб не бачити інструментів, скрикнула з болю, то бідолашний Сергій ледь не правцем став од відкриття, що це для неї вперше, так недовго було й сексуально травмувати хлопця, гаразд іще, що обійшлося, — Сергій розчулився, гладив її по голові й примовляв «маленька моя», і ось тоді вона й заплакала, уткнувшись йому в сіру, як зараз пам'ятає, футболку на грудях, бо після батька це була перша чоловіча рука, що гладила її по голові…). Хоча Гамлетові, якщо вже на те пішло, було куди легше проявити рішучість — як-не-як, його батько вмер королем, і син міг із повним правом тицяти матері під ніс два портрети на порівняння: це був ваш чоловік, це є ваш чоловік, і як же вам, паніматко, не ай-яй-яй! — а що мала в активі вона, Дарина? Ото хіба що — спогади раннього, ще втепленого любов'ю дитинства, дражливі, як сон, якого вранці не можеш згадати й мучишся почуттям невідновної втрати, — а потім, зразу ж наступним кадром, — уже вид жовтих маслаків із відстовбурченими п'ятами з-під халата, вічний невідмивний запах сечі в домі, куди не можна було запросити нікого з товаришів (перші місяці після психушки батько навіть говорив через силу, потім мова сяк-так відновилася, але до самого кінця зберігалася неприємна натуга при говоренні, як у людини, що суне над прірвою й боїться зірватись), — нічого королівського, нічого героїчного, як на сміх, — тільки довгий, глухий сором закомплексованого підлітка. А її Гертруда потім марно тлумачила дочці, на яку жертву пішов дядя Володя, зоставивши батька вмирати в лікарні й не жаліючи йому знеболювального, — таких хворих звичайно виписували додому, щоб не псувати лікарняної статистики зайвим exitus letalis[17]. Цілком братній з боку вітчима вчинок, на відміну від Клавдієвого: всі чоловіки однієї жінки — завжди в чомусь брати. (Ой ні, не всі, не хоче вона уявляти собі нічого братнього між Р. і Адькою, Адька на таке не заслужив!)

— Мам, а якби я тебе спитала — що в дяді Володі спільного з татом?..

— А він добрий, — негайно відгукується Ольга Федорівна, з такою готовністю, ніби двадцять років чекала на це запитання. — Я завжди тобі казала — дивись, аби чоловік був добрий, це найголовніше. Серьожа був добрий. І Адріян теж. — Вперше за цілий ранок Дарина не може втриматись од усмішки: легкість, із якою мама об'єднує в одне коло своїх і її чоловіків — тих, котрих знає, — на хвилиночку змушує її забути про те, в яку бездонну твань її вчора спробував занурити шеф: образи добрих чоловіків її життя кружляють перед нею, як у гуцульському аркані, — всі вони брати, всіх їх треба обов'язково познайомити між собою, щоб вони всі потоваришували, коло миготить, розганяючись швидше й швидше, зливаючись в одну істоту, в суцільне променіння сяючого ніжністю погляду, — це триває одну мить, а далі видиво розпадається, але, дивна річ, вона відчуває, начеб їй трохи полегшало. Якимось чином матері вдалось її перемкнути, послабити страх самотности. Ні, її не нагнуть, чорта лисого. Те, що пропонував їй шеф, страшніше за всяку одиночку. Набагато.

…Колись на Поліссі Дарині показали трясовину — неприродно, кислотно яскраве, кольору світлої малосольної плісняви застигле плесо на болоті. Здалеку воно вражало повним безрухом: сліпе, пронизливо-зеленкувате око смерти. Вона пам'ятає, як їй гостро запраглося пожбурити туди чим-небудь — щоб тільки розчаклувати ту моторошну застиглість, щоб навіч угледіти, як це: як виглядає такий кінець, коли всмоктує тьма і нема за що зачепитись, — на саму гадку все всередині терпне од жаху, але ж і затягує, манить зазирнути!.. Був у вчорашній розмові один момент, коли вона відчула те саме липке запаморочення. Поки шеф давив на її амбіції, в ній скипав тільки гнів, — бо амбіції лежали в зовсім іншій площині, вони з шефом послуговувалися тим самим словом, а мали на думці зовсім різне, і для неї це було так, як коли б він уперто називав, скажімо, стіл — келихом (тим, у який раз у раз підливав собі коньяку, а вона свій ледве пригубила — їй чомусь відразу розболілася голова) — і від неї чекав того самого: спокушав її виходом на величезну — мінімум тридцять відсотків! — аудиторію, хвалився, що канал уже закуповує піплметри для заміру рейтингу, поки що для міст із населенням півмільйона й вище, а згодом і з стотисячним, — а їй крутилось на язиці: і на фіґа ж це все, для караоке на майдані?.. Він живцем хоронив усі її професійні амбіції і ні в зуб цього не розумів: він не чув ширеної в нескінченність студійної темряви по той бік камер, для нього ніхто не сидів там, готовий закашлятись і зарипіти стільцем на фальшивий звук, йому плювати було, що саме показувати, — професіоналізм для нього означав не «що», а тільки «як», і якщо в тему УПА зараз краще не влізати, то нема чого туди й лізти, і взагалі розважальна програма, це найбезпечніша зараз ніша, — він саме так і сказав, саме це слово, і її перекривило, аж вона засміялася з цілої злости, що в ній була: ах, знову ця ніша!.. Уже посмикуючи носом, як неіснуючими тарганячими вусами, він запевнив, що від політики, від усього того бруду її відгородять, це він їй обіцяє, твердо. Ну так, вона ж «обличчя каналу», а якого походження субстанція булькотить у кишечнику, її ніколи не обходило, чому ж має обходити тепер?.. Логічно. А тоді він сказав — по-домашньому, аж навіть ніби трохи втомлено, ніби мав уже досить її норовистих реплік, перекошених осмішечок, закушених губок, головною метою яких, це ж дурному ясно, є набити собі ціну, звичайний ритуальний опір гарненької жінки перед тим, як здатись і взяти в рот затверділого члена, — сказав, скільки їй платитимуть. Розуміється, в конверті, готівкою. Вона внутрішньо охнула і не знала, яке зробити обличчя, щоб він нічого не помітив: ніби голою себе відчула, — таких зарплат на українському телебаченні досі не бувало, стеля була — п'ять штук зелених на місяць, якщо, звісно, не рахувати тих, хто дістає своє «в конверті» навпростець од політичного замовника, — а їхній канал і до багатих раніше не належав, вона одержувала дві, і з неї вистачало… Ось тут їй на мить і вдарило було в голову, завихрилося: квартиру в центрі можна буде купити, якщо Адьчину продати! — а ще краще, о недосяжна мрія — хатинку за містом, у якій-небудь «підкиївській Швейцарії», під Києвом скрізь Швейцарія, куди не зверни машину — пагорби, луки, озера, ставки, не все ж іще розкуплено, ціни, правда, зашкалюють, але їм із Адріяном вистачило б і невеличкого клаптика землі, хоч би й у тих самих Рославичах, де збиралася жити з Вадимом Влада Матусевич… І враз по-думалося, з витверезно сліпучою ясністю, що Владина смерть теж пов'язана з цим укритим чвяканням фінансових потоків — з тим невидимим гігантським кишечником, де мішаються в трубах кров і нафта: нафтою займався Вадим, а Вадимом займалася Влада, і кров дісталася їй.

Як це вона в тому сні сказала — «дуже багато смертей»?..

Заціпенівши, Дарина чула віддих підземної хлані — то її невидимі випари піднімалися впритул, дурманили голову. Прибутні, наділені клітинною здатністю до саморозмноження хвости банківських рахунків, блимотіння таємничих цифр на моніторах комп'ютерів та біржевих табло: все це було живе — надималось, сплескувало, росло, ворушилось… Цікаво, сказала вона шефові, дуже цікаво, і аткуда ж дровішкі? Шеф сприйняв це за вияв захоплення з її боку й хвальковито підморгнув, як тоді в себе на новосіллі: мовляв, знай наших!.. Не, сказала вона, ще не здогадуючись, як близько їй до того, щоб зняти кришку каналізаційного люка й навіч угледіти сліпий кислотно-зеленкавий посвіт, — зрозумій мене правильно, я, звичайно, знаю, що я жінка дорога (тут він масненько оскиривсь), але про безплатний сир у мишоловці теж знаю — косички стільки не коштують!.. Це вона вже перла навпрошки по бездоріжжю, бо їй уже було все одно, вона вже розуміла, що справу програно, то хотіла мати бодай одну сатисфакцію — збагнути механізм, що за тим стоїть: хай це буде її останнє журналістське розслідування, вона ж усе-таки професіонал, ні?.. (Про Владу вона гадала була на осінь, на роковини смерти, зробити окремий фільм для «Ліхтаря» — і про Владу теж, угу, і Влада теж уже не на часі, та й Вадим став частіше мелькати на телебаченні і взагалі, схоже, вичуняв і незле собі радить, і нащо нам здалися мертві, коли до нас у черзі товпляться живі, і до того ж платять?..)

Хірург із Донеччини, Влада, Геля Довганівна, яку вона все відкладала, не в змозі підібрати до неї ключа, — Господи, як же вона пишалася своєю програмою, як любила своїх героїв, з яким хвилюванням відкривала на ранок після передачі веб-сайт і читала глядацькі відгуки, та що ж це діється, на які пси ми сходимо, що дозволяємо з собою робити!.. Ні, вона не розплакалася прямо там, у шефовому кабінеті, вона витримала морду по-екранному — кремовим тістечком, бо в ній скипав гнів, а гнів вимагав якось діяти, і то негайно, — і вона допитувалася, перейшла в наступ, заганяючи шефа в кут, вона сама не чекала од себе такого навального темпу, її несло, як відьму на мітлі, а він і не бачив, що це всього-на-всього спроба засудженого стратенця вивідати в ката, за яким законом його засуджено, — ні, він дивився на неї з дедалі наростаючою повагою: як на жінку, яка вміло, грамотно набиває собі ціну, молодчина. (Вона вже стільки разів стикалася з цією разючою короткозорістю ума в людях, загалом геть недурних, а в своїй царині й зовсім, здавалось би, розумних, що давно перестала з того дивувати, — це був як вірус якийсь, і дедалі ширений, що вражав не тільки політиків, бізнесовців чи свого брата журналіста, а навіть і митців, від яких узагалі-то заведено сподіватися складнішої душевної організації: люди не жили, а цілий час розігрували комбінації, і все, що виходило за межі їхніх комбінацій, попросту блокувалося їм у свідомості, ніби там виникала сліпа пляма.) Шеф справді її цінував, у нього навіть кінчик носа упрів од напруги, помітила вона злорадо, — не тільки їй ця розмова коштувала! — ну харашо, зітхнув, широкосердо викидаючи останнього козиря, зарукавного свого джокера, всі карти на стіл! — можливо, йому вдасться вибити для неї й більшу суму, він спробує домовитися, — якщо вийде, її «возьмут в долю» (це він уже говорив по-російськи, коли зайшло про гроші, він остаточно перейшов на російську) — з конкурсу «Міс Канал» для дівчат-глядачок. Он як? Це дуже серйозний проект, застеріг він, нервово посмикуючи своїм упрілим носом (а «Діогенів ліхтар», значить, був НЕсерйозний! — подумки диктувала вона невидимому адвокатові: кожне шефове слово пекло її вогнем), тільки це вже має лишатися строго між ними, о'кей? (Щось їй це нагадало — ах так, її капітана з доісторичної доби, з того кабінету за дерматиновими дверми 1987 — го року: той теж із таким самим гробовим притиском її просив, щоб «наш разговор оставался между намі»…) Це і в її інтересах, до речі, бо на шоу «Міс Канал» він планує ведучим Юрка (Юрка! — зойкнула вона подумки, — і що, Юрко згодиться?..), але тільки на зарплату, — по доходах Юрко не в темі. Ти ба, отже, її таки цінують. А що за шоу? Ну, шоу як шоу, головне — це відбір і сортування кандидаток, а далі дівчатами вже займатиметься інша фірма. Як це? Крім фіналісток, які підуть на шоу, пояснив він. А доходи ж звідки візьмуться, мало не спитала вона, як остання ідіотка, — і тут раптом до неї дійшло.

Во бля, сказала вона, ні хуя собі.

Їй здавалося, що вона усміхається, як то часом буває в стані шоку. Крупним планом перед нею завмерло шефове обличчя, немов заклацнуте на «pause» (він ніколи не чув, щоб вона матюкалася, і вона від себе теж такого ніколи не чула, ці слова вискочили з неї самі, ніби тільки їх і бракувало для остаточного вивершення пазлу), — і під її поглядом це обличчя, потверджуючи правильність її здогаду, — валилось, осувалось, як стіна в репортажі про землетрус: від очей, у яких питання (щось не так?) змінилося зблиском розуміння (вона йому не спільниця!), а відтак переляком (що ж він накоїв!), — униз, рухомою тінню, до мертвецьки пополотнілих крил носа і до підборіддя, що вмить якось утратило кшталт, обвисло, як вальок сирого вапна. За ті частки секунди, що здались їй нескінченно довгими хвилинами, цей чоловік ніби розпався в неї на очах, і вона виразно вгледіла, який він буде в старості — якщо, звісно, до неї доживе. Вона чула запах його страху, як можна чути запах давно не митого тіла. Ні, це не помилка, ніякої помилки нема, вона зрозуміла правильно — що то за «інша фірма», і звідки плануються доходи.

Значить, перекваліфіковуємося на вербовщиків живого товару?

З чого ти взяла, — він заметався очима, згрібаючи своє обличчя назад у кулак. — Я тобі нічого не казав.

А дівчаткам скажеш? На яке шоу їх запрошують?

Ой, дай спокій, визвірився він, ніби зрадів, опинившись на твердому, на багато разів утоптаному, подумки і вголос, — ти що думаєш, ті дівчатка — целки нетрогані, та з них половина в своїх зажопівках тим самим займається задурно і тільки мріє, щоб за це ще й платили, а скільки вони самі наймаються по оголошеннях на танцівниць у Європі, що, думаєш, не знають вони, які танці їх там ждуть, та ті соски тільки раді будуть вирватися з своїх свинарниківнарниківарників — далі вона не слухала, щось їй в ушу перемкнулося, — ніби в касетному магнітофоні зажувало плівку. Враження було, наче він завчив цей текст заздалегідь і тільки й чекав нагоди комусь його випалити, — все-таки людина завжди потребує виправдання своїм діям у власних очах, і найпростіше виправдання вбивці — це звинуватити жертву. Колись Юркові вдалося взяти інтерв'ю в професійного кілера — інтерв'ю пускали з прихованим обличчям, але говорив кілер напрочуд інтелігентно, і на Юркове питання, а яково ж то воно, бути вбивцею, і інтересно, мовляв, що ви при тому почуваєте, відповів із такою самою завченою готовністю, як з кілочка: а я не вбивця, я зброя, я просто пістолет у руках інших людей!.. Її тоді вразило, що кілер теж, виявляється, має свою мораль. Чи знає тепер Юрко, яка роля йому вготована, чи, чого доброго, взнавши, повторить свій звичний жарт про «сержанта Петренка, батька чотирьох дітей»?.. Кажуть, той леґендарний Петренко справді існує, з'являється десь раз у раз, як привид, на Бориспільській трасі й справді так рекомендується водіям, зупиняючи машину: «Сержант Петренко, батько чотирьох дітей!» — і вичікувально дивиться, як жертва розщіпає гаманця, а в Юрка справді четверо дітей від трьох, здається, попередніх шлюбів, і всіх їх він чесно утримує, як порядний чоловік, — Юрко завжди шукає за приробітками, то чи має вона право заганяти його в глухий кут і ставити перед вибором, відкриваючи йому, якого походження золотий дощик цим разом на нього проллється?.. Вона намагалася згадати, скільки в Юрка доньок — три, чи таки всі чотири, — і чомусь згадувала тільки одну, п'ятнадцятилітню Надійку, яка колись приходила в студію, — якраз для секс-бізнесу підхожого віку дівчинка, і теж із косичками, біленька така… Миле дитя. Добре тобі, Дарино, може сказати їй Юрко, а якщо не скаже, то подумає, — ти нічим не зв'язана, сама господиня своєму життю, можеш собі грюкнути дверми, де й коли захочеш, — і матиме рацію, авжеж, вони не в однаковому становищі… Так, але щось же треба робити — не в міліцію ж бігти, але якісь ресурси треба використати, щоб запустити цю інформацію в обіг, — щоб п'ятнадцятилітні дурочки, які взавтра ринуть роєм зі своїх Жмеринок і Конотопів з фотографіями в бікіні на телеконкурс, знали, для якого, бляха, шоу їх намічено!.. Шеф знову повторив, що далі цього кабінету їхня розмова вийти не повинна. А ось цього я тобі обіцяти не можу, сказала вона, — якийсь у ній іще спрацював, залишковим відрухом, командний інстинкт, рецидив партнерського обов'язку: відкриті карти, чесна гра. А він не радить їй зариватись, із неприхованою ворожістю сказав шеф. Дуже не радить, хай повірить йому на слово.

А то що? — весело сказала вона (дивлячись йому просто в очі, в очі, як не рекомендують кінологи дивитись вівчаркам, — ніби сімнадцять років їй муляв колись обметаний круг неї стібками в іншому кабінеті невловний капітанський погляд, за який так і не вдалося, хоч як кортіло, зазирнути, помацати, що ж там, усередині, ворушиться…). — Мене теж грохнеш?..

Він здригнувся, як од удару. Мабуть, не слід було цього казати, мигнуло їй. Вона й сама не змогла б пояснити, чому це з неї вирвалося, — ніби з давно заготованого досьє для передачі в прокуратуру. Вона зовсім не думала в ту мить, і згадувати забула про той давній випадок у Чернівцях, із якого починалася колись шефова кар'єра, про чиюсь там нерозслідувану смерть, — просто автоматично клацнула, у відповідь на його погрозу, і своїм запасним ножиком: чистісінький блеф, імпровізація в нападі натхнення. Її перевага була в тім, що в усій тій розмові вона почувалася якось ірреально-безстрашно — мовби все це діялося не з нею, мовби вона опинилася всередині якогось фантастичного фільму — ні, швидше російського бандитського серіалу, — й рухалася в ньому зі сновидною легкістю. І тут шеф закричав, як це роблять, захищаючись, усі слабкі й перелякані люди, і вона першої миті подумала, чи він, бува, не схибнувся, що він таке верзе: нічого читати йому мораль, кричав він, строїти тут із себе маму-Терезу, ніби всі в гімні, а вона одна в білому, можна подумати, вона не так само торгує передком, коли їй досить перепихнутися з кимось таким, як P., щоб виграти для каналу транш, який весь піде на її програму, а далі все похерити й лишити іншим за нею вигрібати, — так, так, і нічого на нього так дивитись, нічого корчити тут із себе принцесу, подумаєш, велика зірка, совість нації, блядь, та з нього, щоб вона знала, професіонал нічим не гірший за неї!..

Водички випий, — крізь зуби порадила вона: як у кожної певної своїх чар жінки, вид чоловічої істерики не викликав у неї нічого, крім холодного обридження, а те, що він верз, спершу здалось було таким несосвітенним, що навіть її не зачепило. Свій короткий бурхливий роман із Р. (котрий на той час входив до ради директорів їхнього банку-спонсора) вона давно списала в архів і воліла не згадувати — ні їхніх тяжких, темних любощів, що наливали тіло тупою і якоюсь безрадісною ситістю, як у корови (таке відчуття буває хіба після анального сексу, а з Р. було повсякчас), ані, поготів, найгіршої, фінальної частини — коли вона вже щосили намагалася з ним розв'язатися, а це виявилося зовсім не так легко, як вона гадала: тільки-но Р. занюшив її спорскання, з нього прорізалася агресія, схожа на рефлекс бульдога, якому щось випадає з рота (якось, перехопивши їй руку, з хижим осміхом стис двома пальцями, як лещатами, до синців, і вона потім тиждень мусила носити на зап'ясті тенісний напульсник), — він полював на неї, переймав у найневідповідніших місцях, демонструючи всім довкола своє на неї право власности (знав, що цим дістає її найдужче, і тис на вразливі точки), — підстерігав після роботи, забирав із прийняттів, куди з'являвся з рішучим виглядом чоловіка, що прибув улаштувати сцену (і вона з ненавистю дибала за ним на вихід, як покірна чапля на висотних підборах, щоб потім обрушитись на нього в машині — з гнівною тирадою, з захлинанням цигаркою, класичний побутовий хорорчик…), — і не один іще тиждень по тому, як вона, змучена й засмикана, врешті в нестямі викричала йому серед вулиці все, що про нього думає, та в сльозах утекла в метро (чомусь там їй здавалося найбезпечніше — уявити собі Р. у метро було неможливо!), ба й не один місяць вона боялася, повертаючись увечері додому, вгледіти в темряві коло під'їзду, як сплячого бронтозавра, його «ґранд-черокі» з вимкненими фарами… Її початкове захоплення тим чоловіком, нетривке й чадне, як наслання, було викликане гострим інтересом до незнайомої їй раніше породи мужчин — тих, що обертають великими грішми й від того випромінюють таку непохитну певність, наче обертають земною кулею, — мужчин Вадимового типу: їй здавалося тоді, що вона нарешті зрозуміла Владу. Ніби ступала в її слід, ніби посмертно її вистежувала. Якби не Влада, вона б навряд чи повелася на Р. із такою силою. Влада лежала на переповненому Байковому, до її могили треба було протискатися між чужими, як у вагоні метро до дверей у годину пік, — а Дарина, з розкалатаним серцем і без спідньої білизни, мчала студійною машиною в банк на перемовини (на перемовини шеф тоді щоразу брав її з собою), сідала поруч із P., непомітно для інших знаходила під столом його руку й всовувала собі під спідницю, наслухаючи, з внутрішнім хихотінням і наростаючим збудженням, як міняється його віддих і як він насилу опановує себе, щоб ніхто нічого не завважив (раз, вибравши момент, він вибіг за нею, майже грубо заштовхнув до туалету, кинув грудьми на умивальник і, ввійшовши в неї ззаду, з болем захвату ревнув, як морський котик під час гону: «как-кая женщіна!..»). Це була гра куди азартніша, ніж у казино (куди Р. теж її возив), і їй на перших порах таки добряче зносило стріху — її п'янила легкість власної влади над цим чоловіком, готовим на перший кивок бігти за нею, уткнувшись носом їй у промежину, як пес, і збиваючи по дорозі, як стовпці, всі правила, котрі винесли його нагору, і їй здавалося, що вона відкрила для себе те почуття, котре мусило в'язати і Владу до Вадима, — радість дарувати чоловікові, що вважав себе всесильним, смак свободи, доти йому не знаної. От тільки на тому вся її радість і закінчувалась, — з Р. вона ніколи не почувалася просто жінкою, як це має бути в чесному сексі: просто жінка й просто мужчина, тисячоліттями те саме й щоразу нове, — до такого ступеня свободи Р. ніколи не дійшов. У певному сенсі він як був, так і лишився для неї представником іншого біологічного виду. На перших порах їхні азартні спарювання — у джипі, в нього на дачі (раз навіть у домі в його колеги, в темній кімнаті, освітленій тільки відешником із блимаючою на екрані порнухою) — дурманили її як мало не різновид збоченства, як секс із Кінґ-Конґом чи зі сніговою людиною, хоча нічого такого вже збоченського там, властиво, не було, якщо не рахувати його звички фотографувати її в інтимних позах (вона жартома питала, на кого він збирає компромат, на неї чи на себе, — адже їй то по цимбалах, вона собі вільна спати з ким хоче і в парламент балотуватись не збирається, а Р. без усмішки відповідав: а ти не зарікайся… — лишаючи її з непевною підозрою, що він таки не порнуху клацає, а збирає про всяк випадок на неї досьє, прибирає до рук, і в цьому теж було щось гостро-збудне, порочно-дражливе…). Перелом настав у Голландії, куди вона згодилася з ним поїхати в двотижневу відпустку й щоранку, прокидаючись поруч нього, почувалася, наче всовує голову в мішок, — і ні музеї, ні море, ні чудесний прибережний ресторанчик з омарами, ні рембрандтівське низьке, звідусіль відбите водами фантасмагоричне світло тієї країни з цього мішка не рятували: Р. заслоняв усе — тяжкою, темною масою без продухвин. Одного ранку, вилізши вдосвіта з ліжка й викуривши натщесерце цигарку в відкрите вікно, за яким ніжно світилася з туману мокра луска черепичних дахів, вона ясно збагнула, що треба негайно видаляти цього чоловіка з свого життя — як хворий зуб чи як злоякісну пухлину. Р. був попросту емоційно тупий — утрамбований усередині себе, як суха земля. Такі речі на око не визначиш, по-справжньому це дається пізнати тільки в ліжку. Очевидно, це доля багатьох скоробагатьків, та й усіх людей, що довго перебувають під одноманітним тиском, на дуже вузький спектр почуттів: у них ніби атрофуються певні душевні м'язи. Р. був спресований життям до повної душевної непрохідности, своєрідного хронічного закрепу, — і вона, Дарина, була його проносним. Він потребував її тому, що взагалі потребував збурень, підпушень задубілого ґрунту, — в сексі так само, як і в повсякденному бутті: на це існували казино, і автомобільні перегони з підрізом на Житомирській трасі, і сауни з масажистками, і секс-туризм до Таїланду, і ще цілий набір, до послуг клієнта, засобів для стимулювання емоційної перистальтики, — здобувши маєтки, люди тепер витрачали їх на те, щоб відчути себе живими. Вона була для Р. акурат таким засобом, тим-то й почувала себе, після всіх із ним механічних оргазмів, повною дупою — як при анальному сексі.

Це й було більш-менш те, що вона прокричала йому наостанок серед вулиці, нічого довкола себе не бачачи, — і знала, що потрапила в ціль: що після цього він зникне, зріжеться з її життя, як хворобливий наріст, — такі чоловіки не повертаються туди, де зазнали поразки. Штука, одначе, в тому, що вони й ніколи не прощають тим, хто став їхній поразці свідком.

Ось момент, який вона злегковажила: Р. був не просто її минулим, не просто коханцем, із яким вона порвала — куди брутальніше, ніж їй того хотілося (вона терпіти не могла грубих розривів з гидкими сценами й десь у глибині душі завше живила оте ідіотське почуття, наче всі її колишні мужчини складають щось на кшталт одної далекої родини, — їй, наприклад, було страшенно приємно познайомити Адьку з Сергієм і бачити, як вони ручкаються, в ту хвилину вона любила їх обох!), — Р. не був кимось, із ким можна розійтись і потім роками не стрічатись у тримільйонному місті, де і банкірів, і журналістів, нівроку, більше, ніж бездомних собак, і, на щастя, не всі вони тирлуються по тих самих смітниках, — Р. був її ворогом. І помстився їй у найпростіший приступний йому спосіб: спочатку давши каналові грошей, а потім перекривши краник на першому ж транші — до побачення, дуже шкодуємо, але в нас змінилися обставини. Читай: якщо я більше не можу трахати вашу ведучу, я завжди можу трахнути вас. Може, він розраховував, що начальство після цього приволочить її йому під двері загорненою в килим, як східну невільницю, і він зможе витерти об неї ноги в якийсь особливо цинічний спосіб? Та ні, навряд, — швидше всього, тут звичайнісінька бізнесова логіка: який сенс продовжувати платити, коли нічого за це не маєш? Ось так усе просто, і не треба, як каже Антоша-«Бритва Окама», зайве множити сутності.

Тільки не вдавай, горлав шеф — уже значно впевненіше, скоро тільки завважив її замішання, з куди зловтішнішим обуренням, — не вдавай, ніби ти нічого не знала!.. А вона й не знала, от у чім штука, — вона багато чого не знала і воліла не знати й далі: заплющувала очі й затуляла носа, як і всі довкола робили. Дарочка-дурочка, Червона Шапочка, що лізе в ліжко до вовка гратися, вважаючи його бабусею. От тобі й секс із Кінґ-Конґом. Вголос вона засміялась, бо що їй іще лишалося: тьху ти, яка ж гидота! її розчавила примітивна, тупа, як танк, логічна сила цієї оборудки — те, як просто ці двоє, Р. із шефом, одібрали в неї їй за спиною її приватне життя — те, що вона вважала своїм приватним життям (як легкомисно казала P.: сплю, мовляв, із ким хочу, — а він же застерігав, не зарікайся!), — і перевели його в доларовий еквівалент: мов переклали твердою, врозумливою для себе мовою. Збита з позиції обвинувача, вона нарешті вгледіла ведучу Гощинську їхніми очима: дорога жінка, атож (навіть із цінником!), как-кая стерва, сексі сучка, ходяча реклама контактних лінз: я використовую їх і викидаю без жалю (може, й Р. так гадав — що вона його використала, аби добути гроші для каналу?), — «невідбивна», як колись її смішно окомпліментив шеф, не знаючи, як по-українському сказати «невідпорна», а отже, й на екрані здатна приносити зиск: косички, топик, ласкаво просимо до нашого борделю, — такою вони її бачили, і такою вона їх захоплювала, — такій вони готові були платити, навіть «узяти в долю»: хоч із передвиборчого дерибану, хоч із торгівлі жінками, — чим хата багата.

Вони приймали її за свою — і вона не мала чим відгородитися. Її праця, всі її професійні чесноти самі по собі для них нічого не важили, лежали за межами їхньої оцінкової шкали, в зоні «сліпої плями»: то були дрібні забавки на марґінесах великого бізнесу — претензії на ТБ з інтелектуальним напуском, розкрутка якихось нікому не відомих героїв, — що ж, красиво, і можна навіть на міжнародний конкурс зациндолити, щоб вивісити потім диплома в директорському кабінеті під склом, але, по суті, — на фіґ всралося. P., коли вона говорила про роботу (про своїх героїв йому оповідала, кретинка!), посміхався посмішкою Будди й казав, що від її ентузіазму в нього шалено встає (і тягнув її руку собі в штани, щоб перевірила), — так само (ні, далеко дужче!) діяв на нього ентузіазм, із яким вона висмоктувала з панциря ласі шматочки омара в голландському ресторанчику: ерекція — це була ще одна тверда (авжеж!), намацальна, як і гроші, мова, на яку вони перекладали те, чого не розуміли. А більше вона нічого не мала їм пред'явити на посвідчення своєї особи — вона з ними працювала, жила на гроші, які вони їй платили, навіть — і цього, бач, теж не скреслиш із резюме, — траплялося, з ними спала (в які тільки нетрі не заводить жінку допитливість!), — вона була в системі й цілком несогірше собі в ній радила. Якби вона сказала шефові, що після семи років виходу в ефір усе ще чує темряву в студії як поширену в нескінченність глядачеву залу передекрання, — що там сидять люди, перед якими вона відповідає, і вона чує їхній подих, — у нього це, найімовірніше, навіть ерекції не викликало б: він просто посміявся б і порадив їй більше гуляти на свіжому повітрі. Він теж уже був іншою біологічною породою — надто довго вона заплющувала на це очі.

Він справді хотів, щоб вона лишилась на каналі, сяйнуло їй. Він хотів, щоб вона стала такою, якою вони її бачили, він за це боровся. Не за самі тільки прибутки, не за «обличчя каналу». Йому на тому залежало — щоб вони обоє зрівнялися: обоє одної породи, професіонали, і він не гірший (ба ні, ліпший — йому ж більше платять!), — щоб зник межи ними всякий, неперекладний твердою мовою, люз. Ось цей люз йому муляв.

І, точнісінько як із Р. — тільки без крику, а, навпаки, страшенно повільно й тихо (бо гнів душив її й не давав говорити, їй навіть кімната потемніла в очах, мов зненацька смеркло), — вона сказала йому те, чого зовсім не збиралася і чого, либонь, і не варт було казати, — не варто так старомодно, як Олег хозарам, оголошувати війну тому, з ким справді збираєшся воювати (а вона знала, що зробить усе можливе, аби зірвати їм, сукам, хоч той падлючий конкурс!), — але, як і з P., сказати в тій хвилині правду в очі навпроти був її одинокий спосіб оборонитися, відгородити себе від їх липкого дотику, як опустити кришку каналізаційного люка: а ти знаєш, сказала вона шефові, що ти заразний? Ти — як той туберкульозник, що плює здоровим людям у тарілки. Як у фільмах про вампірів — тебе колись вкусили, і тепер твоя програма — перекусати інших, щоб усі стали такими, як ти. А це хреново, братіку. Ой як хреново.

На диво, він мовчав. Потім пробурмотів, явно прокручуючи щось у голові: ти сумасшедшая.

Ага, сказала вона, підводячись, щоб іти, на весь зріст випростуючись над ним (він був нижчий за неї — чоловічок наполеонівського комплексу) на своїх висотних підборах, переступаючи, як гонорова-перегонова конячка, — «невідбивна». — Так і є — «сумасшедшая». Це в мене спадкове, ти не знав?..

…Вона розказує матері саму лиш «переможну» частину — в адаптованому варіанті, без зайвих подробиць. Ольга Федорівна несподівано підхоплює, згадавши шефів фільм п'ятнадцятилітньої давнини, той, яким він стартував у велику журналістику: еге ж, еге, було таке, показували по телевізору — у Чернівцях діти вражені загадковою хворобою, жахливі кадри — палата, повна маленьких дівчаток, і всі голомозенькі. Вжеж, така картинка запам'ятовується надовго: сайєнс фікшин, чистилище для потерчат. Діти вранці прокидалися, вставали з ліжка — а волоссячко лишалось на подушці. М'якеньке дитяче волоссячко, як шовковий скальпик.

— Це десь відразу після Чорнобиля було, — радіє Ольга Федорівна зі своєї пам'ятущости.

— Ні, мам. Пізніше. І Чорнобиль там ні до чого.

Типовий «ефект склеювання»: більший інформаційний шок — Чорнобиль — поглинає менший. Чорнобиль, Чернівці — навіть звучить подібно, на «Ч», легко переплутати. Переплутати, а потім і забути. Чи вчать тепер цього в Інституті журналістики — як подавати інформацію так, щоб про неї чимскорше забули? А пронизливу картинку можна візуально «заклеїти» народові в голові, наприклад, «Зоряними війнами» — там теж доволі голомозих монстриків, та й де їх тепер нема.

На тому хорорчику про облисілих діток шеф був зробив собі ім'я, але ніхто цього вже не пам'ятає, і сам він ніколи не згадує про початок своєї кар'єри. Хтось інший тоді загинув, закривши своїм трупом усі подальші незалежні розслідування. Хтось йому його кар'єру відкупив.

І вона ж не пам'ятала, зовсім не думала про той сюжет під час розмови! Точність її поціляння була тої самої природи, що поведінка тіла в хвилину небезпеки, — коли воно само знає, в який бік ухилитися. Отак-от навмання тицьнеш пальцем — і провалюєшся рукою в липке місиво: з неодмінною домішкою чиєїсь крови.

Матері Дарина пояснює: там, у Чернівцях, нібито була аварія на військовому заводі, куди нікого так і не пустили, Москва встигла закрити справу ще перед розвалом Совка. А найімовірніше — був витік ракетного палива. Біс його зна, чиї спецслужби в тому замішані, наші чи російські, — факт, що цілу історію комусь треба було замовчати, будь-якою ціною.

— То це що ж виходить, — мама напружено перетравлює інформацію, — що того чоловіка, який цю справу розслідував, таки вбили? І твій продюсер про це знав — і мовчав?

Чому, власне, це її так дивує? Дарина відчуває щось схоже на давнє дочірнє роздратування:

— Мамо, ти так наче з Марса або з Венери! А батькові колеґи — не на чужій крові, нишком прикопаній, собі кар'єри робили? Коли архітектора довели до самогубства, а потім на нього почепили всіх собак, — і, крім батька, всі все як зайчики підписали? — (От би цікаво було, мелькає їй, зустрітися з тими людьми тепер, хто ще живий, і побачити, ким стали вони, — невже теж підторговують людятинкою у вільний від основної роботи час? А заодно, й ким стали їхні діти, надзвичайно повчальна могла б вийти передачка, аж тепер нарешті вона знає, що можна зробити з тим батьковим сюжетом, у якому їй завжди бракувало «сторі», — тепер, коли вже нічого зробити не можна, мудрий русин по шкоді, як каже Адька!..) — Ти серед цього весь вік прожила, а тепер дивуєшся.

— Але ж це було тоді! — протестує Ольга Федорівна. — Це ж інші часи вже!

Якийсь поколіннєвий егоїзм навиворіт: все погане вже трапилося з нами, а наші діти починають із чистої сторінки. І діти раденько трюхикають у життя акурат у такому переконанні, підіпхнуті батьками в спину: іди, дитино, ми своє відмучились, то тобі тепер буде щастя — багато, багато, в обі жмені. Нічим більше, крім цього напучування, не озброєні, голі, як бубон. Голі-голісінькі, от у чім річ.

— Ми всі теж так думали, ма.

Якби ж то знаття, де закінчується «тоді» і де починається «тепер». І до чого ж сліпа ця рятівна людська віра в те, що між ними існує чіткий вододіл. Що досить усього тільки перегорнути сторінку, почати нове літочислення, змінити ім'я, паспорт, герб, прапор, зустріти й покохати іншого чоловіка, забути все, що було, і ніколи, навіть наодинці з собою, не згадувати про мертвих, — і минуле зробиться нечинним. А вододілу нема, і минуле суне на тебе з усіх пор і щілин, мішаючись із теперішнім у таке нерозліпне тісто, з якого вже спробуй вибрьохайся. А ми й далі тішимо себе дитячою ілюзією, ніби маємо над ним владу, бо можемо його забути. Наче від нашого забуття воно кудись зникне. Так Мочернюччин малий, коли Ірка його нашльопала, розгнівався й пригрозив: «А от за'аз з'облю тобі темно!» — і щосили заплющив очі.

Втім, мамі простимо, думає Дарина, — все-таки вона цілий вік пропрацювала в музеї, звикла до каталогізованого минулого — впорядкованого й пришпиленого під належними датами, як колекція мертвих метеликів: оце-от — «тоді», а від оцього-от порога починаючи — вже «тепер», гарно. Маленькою Дарина любила бувати в мами на роботі — тоді всі стенди в залах були їй вище голови, поблимували вгорі склами недосяжно й таємниче, і хтось із дорослих завжди брав її на руки й підносив, щоб вона могла глянути на картинки під склом: картинок було багато, незміримо більше, ніж у будь-якій книжці, годі було й думати, щоб їх як слід роздивитися, і їй солодко паморочилося в голові од того, яке неймовірне багатство посідають дорослі: бути дорослим і означало — мати доступ до всіх картинок на світі, як до переповнених скарбами печер Алі-Баби, і їй праглося чимшвидше вирости. Ну що ж, усе й збулося, як бажалося, — з чим як із чим, а з картинками у неї в житті склалося…

І знову на неї наринає хвиля розжареного болю, аж вона загризає губу, щоб не застогнати вголос: до холери, адже ж вона справді добра телевізійниця! Як же сталося, що це перестало бути важливо — бути добрим? Молоді журналісти вже й не вживають цього слова, не кажуть, що хтось «добрий» у своєму ділі, кажуть — «успішний». Бандюк — але з мільйонами на офшорних рахунках, значить, успішний бізнесмен, нездара — але не злазить з екрана, значить, успішний журналіст. А це ж вони від нас навчилися, тупо думає Дарина. Шеф теж так каже — не лише про програми, і про людей так само. І ще каже «професіонал», це вже в його устах найвищий комплімент. Добре, хай X. — «професіонал», а решта довкруги тоді хто ж — непрофесіонали? Тоді якого ж хріна їх держать на роботі?

Колись вони були командою — коли це було?.. Так давно, і так недавно, — це й була її справжня молодість, за відчуттям безмежности можливостей насамперед, — буремні дев'яності, вільна плавба, була б ініціатива, а гроші знайдуться, — маєтки довкруги вилуплялися й лускали весело, як бульби на калюжах під час травневої зливи, зате скільки ідей ширяло в повітрі, аж повітря ходило кругами!.. На старій студії, їхній першенькій, на орендованому заводському складі (завод стояв, склад віддали їм майже задурно), вони самі носили стільці, сиділи запівніч, малювали сітку програм, сперечалися, галасували, з переповнених попільничок сипалися на стільницю кирпаті пожмакані недокурки, і коли вже очі починали сльозитись од диму, хтось, найчастіше Василько в запітнілих банькатих окулярах хлопчика-відмінника, вставав відчинити вікно, а заразом приносив і накидав їй на плечі куртку, щоб не змерзла, — де ти тепер, Васильку, на яких канадських луках скубеш свою гірку травичку?.. Востаннє від нього була електронною вітальна листівка під 2003-й рік — із якогось геть уже непомисленного задуп'я, з Вінніпегівщини, де взимку морози, як у Сибіру, сягають мінус тридцяти й губи репаються до крови від атмосферної сухости, якого чорта він там робив, у тій пустині, на що переводив свій вік?.. Він же був журналіст од Бога — ніхто так, як він, не вмів розбалакати й виколупати нутрощі з кого завгодно, навіть із президента, чи пак тоді ще кандидата на пост (була у Василька така пам'ятна передачка — тамтой, навіть не вкуривши, як його на виду в цілої країни роздягають до грішного тіла, розм'як, став хвастати своїм убогим повоєнним дитинством і тим, як у п'ятдесят п'ятому, вбраний у свого єдиного піджачка, їхав із рідного села вступати до інституту в вагоні з вугіллям, бо на квиток у пасажирському не мав грошей, — і сито вилискувавсь при тому гордістю тріумфатора, який може тепер пред'явити світові цілий склад піджачків узамін тодішнього зіпсутого, і то яких піджачків!..). Василько першим вловив цю пружинку, на якій, як виявилося згодом, і тримався весь завод нашої так званої еліти, — глибоку, хтиву жадобу реваншу за всі підрадянські приниження, а якою ціною, плювать: тоді, в дев'яності, ще нікому не було ясно, що єдине, чого прагнуть ці люди, які дедалі впевненіше розсідалися в телевізорі, — то, вилізши на київські горби (розваливши по дорозі кілька поверхів старих кам'яниць, аби не застували їм виду на Софію!), влаштувати на гробі Ярослава свій переможний бенкет нових номадів, та Василько зовсім і не займався соціальною аналітикою й не накидав глядачеві жодних висновків — просто, він умів слухати, як же, справді, просто — слухати, що тобі кажуть, і як несамовито багато люди, самі того не тямлячи, про себе розказують, коли їх слухають ТАК) ЯК Василько, — кожну, навіть випадково почуту розмову він міг потім відтворити майже дослівно, а сьогодні вже всі торохтять навперебій, і ніхто нікого не чує. Молодняк — той взагалі відключений наглухо, ніби так із плеєром у вухах і вродився, етажерка Настуня, поки гість говорить, знай репетирує в різних ракурсах свою фотомодельну посмішку, тільки й ждучи, коли той затихне і настане її черга озвучити наступне питання, — а геній комунікації Василько, який навіть перехожого в вуличному синхроні вмів за півтори хвилини виставити навіки-неповторним, тимчасом десь на краю світу розглядає канадських горобців у підзорну трубу, — на присланій ним під 2003-й рік картинці красувався жовтогарячогрудик із чорним фрачним хвостом, і Василько писав, що це його нове тепер захоплення: bird-watching. Bird-watching[18], блін.

І таких історій було неміряно, куди не ткнись: люди виїздили, щезали, пропадали як у воду; по старих телефонах, коли вона, траплялось, пригадувала: от цього б запросити до роботи над новою програмою! — відповідали незнайомі голоси: продав квартиру, ні, адреси не залишив, — ніби невидимий смерч спустошував їхні лави — тих, хто колись називався першим ешелоном української журналістики, тих, хто ще пам'ятав Вадика Бойка і його першу авторську програму на єдиному натоді українському каналі — вся Україна її дивилася, вечорами вулиці порожніли гей вимів, а потім одного зимового дня 1992-го Вадик радісно похвастав комусь із колеґ течкою з документами, що їх збирався оприлюднити: ось вони, комуняки, всі в мене тут, оце буде бомба! — і через сорок хвилин бомба вибухнула в його власній квартирі, де його живцем згоріле тіло знайшли розпластаним на підлозі, оголосили кілька версій, із яких випливало, що згорілий згорів зовсім-таки сам і без нічиєї помочі, — і на тому справу було закрито, і ніхто більше ніколи не згадував з екранів про Вадима Бойка, мов і не було такого на світі… Може, якби ми всі дев'яності говорили й кричали, якби згадували й влаштовували щозими поминальні річниці в прямому ефірі, дружно й солідарно, на всіх телеканалах, поки це ще було можливо, з нами б не впоралися так швидко?.. І головне — так непомітно, без ґвалту і крику, випадку Гії Ґонґадзе не рахуємо: на той час, коли Гія попав під роздачу, — на фінал наших буремних дев'яностих, гіркої й прекрасної доби надій і поривань, карколомних кар'єр і похованих проектів, щоденних самовдоволених бенкетів-фуршетів, на яких ми випасалися спершу зі сміхом: дайте-но прес-релізи, де там сьогодні вечеряєм? — а далі все прицінніше: туди не піду, ті жлоби ніколи не наливають! (жлоби, які не наливали, були недобитими рештками Гельсінської групи, які все ще обговорювали, самі з собою, проблему люстрації, кого пак вони вже цікавили?..) — на той час ми, хоч і перебирали ще клієнтами, і погордливо торгувалися, коли нам пропонували «лаве» за відмивку іміджу якій-небудь гнилій фірмі, були вже ручні, як морські свинки, — ми вже звикли ходити на пиво до Еріка, на джаз-сейшини в «44», літати у відпустку до Анталії й Хурґади, ми вже оскоромилися першими покупками в дорогих бутіках і першими дисконтними картками, ми були ситі й добре вичесані свинки, на нас вилискувалася шерстка, — цебто, розуміється, на тих із нас, хто зумів вчасно вибратися на траси переміщення грошових потоків, — в нас не було інстинкту небезпеки, може, це й є головна прикмета нашого покоління: голі як бубон, нічим, крім батьківських напучувань — вперед-дитино-і-буде-тобі-щастя, — не озброєні, ми встромляли голову в пастку безмисно й весело, ба й із відчуттям власної значущости, — ми пишалися з нашої лискучої шерстки, з того, що нам платять, і незле, — ясна річ, за те, що ми такі розумні й талановиті, за що ж би ще, — а потім було вже пізно. І так ми наївно вважали, наче творимо новий телевізійний простір, — заміряли рейтинґи, вигадували нові програми і, як діти, тащилися зі слів «уперше українською», — а насправді танцювали на крові, і та невідомщена, безвідплатна кров непомітно, як свинцеві води, підточувала нас ізсередини.

«Що з нами стало, ах, що з нами стало?..» — пищала по всіх каналах Ірочка Білик, ще одна погасла зірка дев'яностих, згодом переведена рядовою в нерозрізняльні лави російської пластмасової попси, і той безпорадний писк, як виявилося, й був лейтмотив доби, тільки що ніким вчасно не розчутий: з нами й справді «ставало» щось не те, але ж — непомітно, з дня на день, тихою сапою, як же було те завважити?.. Люди мінялися — вони не тільки зникали з овиду, з країни, з професії, випадали кудись на марґіналії, в інтернет, у малотиражні газетки, яких ніхто не читав, у вряди-годи ґальванізовані міжнародними ґрантами радіодіапазони, які заглухали ще заки встигав їх відшукати в ефірі, — але й ті, хто лишався на овиді, вже не були такі самі: щось у них ламалося, зникала внутрішня відпорність, — там, де ще недавно, яких два-три-п'ять років тому, можна було сподіватись на підставлене плече, зненацька пливло й осувалося — м'яко, драглисто, очі микуляли й ховалися в похмільних набряках повік: «Безплатно, Дарино, тільки мама цілує, давай по бартеру — ти мені злий інфу, а я тобі», — а за особливо наклепницьку «чорнуху» на друзів-приятелів особливо принципові редактори виставляли розцінки за вп'ятеро вищим тарифом і в ім'я святої дружби не поступались ані центом: «Не ображайся за наїзд, старий, — казали вони потім жертві, — хочеш, ми з тобою інтерв'ю зробимо?» — і жертва згоджувалась… Утворені кадрові пустоти, як у карстових печерах водою, наповнялися водянисто-зеленою молоддю, яка вже нічогісінько не знала й не тямила і з готовністю бралася за всяку заказуху; так звану суспільну проблематику, з мораллю й культурою включно, посідали коханки нафтових королів, силіконовогубі порнотелиці, яким усю програму під ключ готували їхні кріпацькі душі, — кралям лишалося тільки приїхати зачитати перед камерою готовий текст, а хлопці, що колись на початку дев'яностих власними силами, горбом піднімали були на собі, як дубові крокви, найгучніші медіа-проекти (згодом тихо, без гуркоту осілі в купу руїн, і довго ще з-під завалів видибали придавлені тіні та розлазилися по дарових фуршетах, щоб наїстися на день наперед…), — хлопці, які в 1990-му перли на собі з литовських друкарень пачки перших українських незалежних газет і діставали за те від міліції кийком по нирках, — наймалися, вбившись у ранні черевця й лисини, носити воду парламентарям — прес-секретарями до всяких політичних шреків, які перед пресухою громохким матом слали їх по мінералку, і ці козачки-водоноші невдовзі навчилися ходити з невідліпними юродивими посмішечками, що мали демонструвати їхню повну філософську невразливість на всю марноту марнот цього світу, буддізм в натурі, як казав Антоша, — із прискаленим оком, як шльондри не в міру балакучого клієнта, слухали, коли Гощинська їм щось бралася навертати про своїх героїв, — ніби вираховували подумки, які бабки за тим крутяться і кому скільки перепаде: в якийсь момент усі професійні теми раптом здохли, люди просто перестали всерйоз розмовляти про те, що роблять, бо ніхто вже нічого, крім бабла, всерйоз не робив. У якийсь момент — який, коли саме він настав? — раптом всім усе стало пофіґ: так, мов запущений колись вірус латентної хвороби, що підточувала їх ізсередини, зробив нарешті свою справу, і лишалося тільки констатувати rigor mortis[19]. Та ні, навіть і не rigor уже — в'язку, трясовинну масу, що підсисає звідусюди, куди не сахнешся, і відчуття, ніби на черговому бенкеті-фуршеті круг столів юрмляться з тарілками й келихами, навзаводи чавкаючи, брязкаючи посудом і якось у змиг ока п'яніючи (а багато хто й не тверезів уже ніколи!), не живі й цілком же, хай йому грець, успішні в цьому житті люди, — а трупи, розм'яклі до вже-текучої, кашоподібної консистенції, простягнеш руку — і зануришся по лікоть у липке, — це відчуття вдаряло їй у голову не раз і не двічі — в потилицю, в мозочок, жарким і пекучим, як вибух вийнятої з морозилки пляшки шампанського (або як постріл — прямо в потилицю, в гіпофіз, впертим у виямку між двома півкулями стволом). Десь невдовзі по Владиному похороні було — в ресторані, на якійсь урочистості, на тій фазі, коли столи оголюються брудним начинням, мокрі від поту офіціанти спотикаються, розляпуючи по паркету десерт, і розмови тратять зв'язність, розсипаючись на хаос самотніх монологів, якась постбальзаківського виду дама настирилась була говорити про Владу й раз у раз по-павичевому скрикувала, мов пилкою звискувала: «Не можу, не можу, не можу повірити, що вона мертва!», — і хтось із хлопів, у дупу п'яний, примирливо бевкнув на те густим, як у дзвін, відлунням: «Та хто з нас живий!..». Дарина запам'ятала, як її в ту мить пересмикнуло мерзлякуватим погребовим дрижачком — і одночасно запекло в потилиці розлитим вогнем, як від прострілу, вмить витверезивши, виштовхавши, як корка, на поверхню загального безладного гулу, мов під стелю винісши — звідки, відсторонено дивлячись на розвироване кишло людей і недоїдків, вона з забобонним жахом подумала: а таки ж правда, правду чувак сказав — живих тут нема, це вже потойбіччя.

Влада, звідки вона це знала? І цей ракурс, цю точку погляду з-під стелі?.. У неї була така картина, в «Секретах», називалася «Після вибуху»: погляд згори, в центрі — розхлюпаний світляний круг, як розкручена дзиґою багатоярусна люстра, мультиплікаційно розтріскана, так, як кола розходяться по воді, — Влада вічно боролася зі статикою, казала, що малярство старих майстрів уже містить у собі й анімацію, й кінематограф, і порівняно з ними в нас тільки побільшало техніки, зате поменшало уяви: ми розледащіли й забули, що самими лиш малярськими засобами можна віддати геть-чисто все, геть і звук, як віддав же був Пікассо в «Ґерніці» звук бомбьожки через померкле світло й розгойдані лампочки, — і Владі також дещо вдалося: її вогняний диск, наче злетіле з колісниці жахливого Бога Реклами багатоярусне колесо електричного сяйва, обертався з шаленою, злиплою в очу швидкістю, — а під ним, по гниличної барви полю, сипало з невидимої стелі, звідки дивився глядач, рясним чорноприслим конфеті людських фігурок, як рештками розбитого війська, — кожна з фірмовим пакетиком у руках, пакетики були зменшеними фотографіями, наклеєними на полотно, — Hugo Boss, MaxMara, Steilmann, Brioni, розсипна виставка торговельних брендів, критики злостиво коментували, що Матусевич написала «вибух у Метрограді» й мала б зажадати від усіх тих фірм гонорар за рекламу, але насправді вона написала війну — ту, котру ми щодень програвали, самі того не тямлячи, женучись на безбач по рудому гниличному полю, — а потім виявлялося, що то біжать уже тільки наші тіла. Що ми біжимо вже в потойбіччі. Десь по дорозі ми підірвалися на цьому полі, ми не знали, що воно заміноване, нам ніхто не сказав, — і ми бігли далі, засапано хекаючи, притискаючи до грудей наші бренди, наші квартири, наші мобілки й автомобілі, — і далі мали себе за живих, бо ніхто не сказав нам, що ми вже вмерли.

«Дуже багато смертей», — сказала їй Влада вві сні, з'явившись уже з тамтого боку, — і справді, ніби віко вибили в казковій бочці, і леґіон смертей вирвався на волю. Щось сталося зі смертю на рубежі століть, у ній зайшла переміна, довший час ніким не завважувана: як нова нота в оркестрі, що попервах сприймається за випадковий фальшивий звук, а далі, наростаючи, підкоряє собі цілу симфонію, ширилась і утверджувалась нова форма смерти — безпричинна. Доти заведено було вважати, що люди мруть від хвороб, від старости, від нещасного випадку, від чиєїсь руки, — що в такому поважному ділі, як уривання життя, конче присутня причина, і смерть поводилась досить чемно, аби щоразу віднаходити собі якісь претексти. А на рубежі століть вона раптом забила на будь-які правила, ніби з'їхала з глузду, — і поруч зі старими, все ще зрозумілими смертями дедалі зухваліше паношилася ця нова — божевільна смерть.

Молоді хлопці вмирали вві сні від зупинки серця, яке доти ніколи їм не боліло; молоді жінки безгучно тонули в малогабаритних ваннах, вкриті невичахлою піною; хтось, спіткнувшись, падав на вулиці — і вже не підводився. Ніби досить стало одного випадкового подмуху, одного легенького, необережного щутка пальцем, — і кілька жвавих, заклопотаних фігурок із пакетиками в руках завалювались із фантомною легкістю, як у комп'ютерній грі. Якось непомітно люди перестали вражатися на звістку, що однокласника, якого не стрічав кілька років, уже нема серед живих, що колеґа, якому зібрався нарешті повернути борг, уже давно на цвинтарі, — «О чорт, — подосадував раз Юрко, почувши, що його знайомий загинув, — а він же мені обіцяв репетитора для малої!». Смерть перестала бути подією — на неї реаґували так само, як коли б небіжчик виїхав за кордон на пеемже, і акуратно стирали з електронних записників уже-нечинні адреси: смерть більше не потребувала пояснень. Просто, в людях якось разом ослабла загальна прив'язка до життя, — ніби прогнили ниточки, що леда-хвилю могли перетертися. Ніби в усіх тих юрбах, які текли по вулицях, заповняли офіси й кав'ярні, супермаркети й стадіони, метро й аеропорти, вже не зосталося, в усіх сукупно, загальної суми життя, при якій на те, аби вирвати з нього фізично здорову людину, потрібне зусилля. Зусилля потрібні були радше на те, щоб утриматися при життю. А вже лишатися живим — таке й справді виходило одиницям.

Ви ні до чого нас не підготували! — хоче крикнути Дарина матері. Ви, рабське покоління, покірні дейдрімери з розплющеними очима, — що ви нам дали?.. На чорта він здався, увесь ваш досвід виживання, ваша ціложиттєва боротьба по чергах за кусень м'яса, за імпортні чоботи та малометражну з окремою від дітей спальнею, якщо єдине, чим ви зуміли нас озброїти, — це вірою в те, ніби ту сторінку перегорнуто, — затоптали, забули, і тепер буде вашим дітям щастя, бо ми собі можемо заробляти де хочемо й скільки схочемо, та ще й ніхто не візьме нас на облік у КҐБ за те, що говоримо українською? Більшого щастя понад те ви собі уявити не могли — і покірно закопали за нього своїх мертвих без всякої гідности, хіба що нишком поплакавши за ними в куточку, і навіть не навчили нас ними пишатися, — ви мовчки погодились визнати те, чого від вас, власне, й вимагалося, — що вони програли, тому що загинули, а виграли ті, хто лишився живий, з квартирами, дачами й Сочами, — по-нашому, успішний, це від вас ми успадкували цей вірус — зневагу до тих, хто опинивсь на узбіччі!.. Нічого, крім цього, ви не зуміли нам дати, нічогісінько, крім гордости за власний банківський рахунок і власну мордяку в телевізорі, — ви пустили нас у життя легкими, як порхавки, і ми почорніли й полопались, як тільки пішов на спад запас молодечих сил, — ви зарядили нас пустотою, а тепер ми заряджаємо нею наступне покоління.

Все це можна було б викрикнути сліпо, з натхненням ненависти, що прорвавшись чвиркає на кілька метрів, як роками набухаючий гнійник: ви, ви в усьому винуваті! — і яка ж це була би полегкість, знайти нарешті інстанцію, якій можна виставити рахунок! Але Дарина мовчить. Вона не годна випорснути на цю ковзку поверхню й помчати по ній із забиваючою дух легкістю серфінгіста, — Боже мій, скільки разів вона ставала свідком таких сцен між матерями й доньками, які страшні речі звіряла їй та сама Ірка Мочернюк, котра завжди казала про свою матір, що та каструвала батька, а матері, на пікові власних подружніх проблем, кричала, що все їхнє покоління треба було стерилізувати, як у Китаї, щоб вони ніколи не мали дітей, і Ірчина мати дзвонила Дарині й плакала по телефону, це оповідаючи, і просила повпливати на Ірочку, наче Дарочка з Ірочкою й далі ходили до одного класу й сиділи за одною партою, — але сама Дарина рішуче не годна щось такого проштовхнути крізь горло: не протискується. На відміну від своїх товаришок, вона більше не почуває за собою того права судити, яке почувала в дев'ятнадцять. І не тому, що звідтоді минуло двадцять років, — між батьками й дітьми нема терміну давности. А тому, що в її випадку, і вона ясно це тямить, такий суд був би несправедливим: її батьки все-таки дещо їй дали.

Їй пощастило — вона «сумасшедшая», і це в неї спадкове.

До вчорашнього дня вона й не підозрювала, наскільки, виявляється, сильний у ній інстинкт відпірности на зло — сильніший за всі бажання й потяги, за всі можливі спокуси. І що він не був би таким, якби її батько через нього не вмер. А мати його вибору не підтримала.

Неймовірно, але так воно й є.

Якусь, уже відсторонену, як до чужих, повагу викликає в ній тепер ця пара — Оля й Толя. Отолля. Стерта, розбита, знищена, — як казковий палац у ніжних горлично-сірих переливах інтер'єру, в візерунчастих тінях: паркет, світильники… Все зникло, нічого не лишилося — нічого такого, що можна помацати, показати по телевізору, нічого, чому можна скласти ціну в твердій валюті. Абсолютно незрозуміло, яким чином ця сила змогла перейти до неї. Вони навіть нічого такого їй у дитинстві прямо не казали, її батьки, — не наставляли, не напучували, як і її ровесникам батьки нечасто зважувалися зрадити щось поза рамками загальноприйнятного модусу вівенді (Ірці тільки в 1990-му розповіли, що її дід насправді загинув не на фронті, а в ГУЛАГу, а Влада згадувала не без іронії, як їй десь у восьмому класі Матусевич-старший нищечком шепнув, що він взагалі-то за соціалізм, але без Росії, тільки щоб вона ніде про це нікому нічичирк: за таке вже можна було й на зону загриміти, люди й за менше по сім років діставали!). Її, Даринині, батьки теж не були жодними дисидентами, і ні в яких підручниках ніколи про них не напишуть. Їм усього тільки стало сили чинити так, як вони вважали за правильне, — і сповна прийняти за те все, що в тій країні належалося прийняти, до смерти включно.

І якимось чином (яким?!) тої їхньої сили — тої, що здавалась такою марно розтраченою, бо ні на що видиме не перекладалася, — виявилось достатньо, щоб забезпечити їхній дитині запас міцности. Щоб в іншу добу, в іншій країні, напханій смертями, як бочка оселедцями, вона змогла лишитись живою.

Тому що це правда — вона жива, і цього в неї не однімуть.

Як там стариган Ніцше казав — все, що не вбиває, робить нас сильнішими? Та ні, мабуть-таки, не все. Але часом те, що нас убиває, робить сильнішими наших дітей.

От тільки своїх дітей їй ніколи не хотілося мати…

І тут вона раптом згадує — мало не ляскає себе по лобі, за перейнятою від Адьки звичкою, — перебиваючи плин маминого потішального монолога (якого й так — не слухала, відімкнулась: все про те, що «тепер» — не те, що «тоді», і що якось воно буде, бо ще ніколи не було так, щоб ніяк не було…), — згадує, з чиїх уст її недавно, цієї-таки осени вдряпнуло було оте недоречно-офіціозне «Анатоліївна», — аж чудно, як вона могла забути в мами спитати, геть викреслити матір із тої історії з есбеушним архівом, куди Адька ще кілька разів тицявся, і все намарно: справу тети Гелі все ніяк не могли знайти, а тепер уже що ж, тепер уже не варто й рипатися, раз кіна не буде? — чітко, боляче згадує, як із минулого життя, залитий вересневим сонцем ріг Золотоворітської й Рейтарської, їхній з Адькою перший наліт на ново-збудований архів СБУ, свою тодішню націленість на пошук, — і вражається з того, яка ж вона ще недавно була щаслива — і скільки в тій щасливій цілеспрямованості висипалося їй з поля зору непомічених подробиць, як камінців із-під копит розігнаній учвал іподромній конячці, аж ось він, камінець, — застряг у щілині розтріслого копита, не спинили б конячку — либонь, так і не згадала б…

— Мамо, вибач, я тебе переб'ю, — Ольга Федорівна послушно вмовкає. — Я в тебе все забуваю одну річ спитати. Тобі щось говорить таке ім'я — Бухалов?

У трубці й далі тихо.

— Мам? Альо, ти мене чуєш? Роз'єднали, чи що?

— Бу-уха-лов? — нарешті відгукується мама — дуже здивованим, молодим альтом: тим, що колись належав брюнетці в жовтогарячому платті. — Так звали нашого куратора. А ти звідки його знаєш?

— Якого куратора? — Дарині здається, що вона недочула: хіба в материні часи існувала така професія — куратор? Коли ні незалежних мистецьких виставок не було, ні ґалерейного руху, нічогісінько ж?..

— Від КҐБ, якого ж іще. Кожен радянський заклад мав у КҐБ свого куратора, така спеціальна посада в них була.

— А-а.

Що ж, де в чому часи таки змінилися, — раз змінилося значення слів.

— Бухалов, чи ти ба, — бурмоче мама. — Як же його звали, пожди-но, зараз згадаю…

— Не Павло Іванович?

— Точно! Павло Іванович, Пашенька наш. Він молодий був, молодший за мене, йому тоді, мабуть, ще й тридцяти не було, десь він уже після війни народився… Красавчик такий був!.. — у голосі мами проступає відсвіженим теж явно тодішній терпкий осуд, наче для гебіста бути «красавчиком» — то додаткова обтяжлива обставина: — Чорнявий, і очиська, як маслини… Йому б не в КҐБ, а в кіно зніматися, на Омара Шарифа був схожий… А ти звідки його знаєш?..

— В архіві есбеушному зустріла, по справі Адріянової бабусі. Очиська в нього й досі такі — як у арабського огиря. Він тобі привіт передавав.

— Дивись-но ти, не забув! — знов терпко дивується Ольга Федорівна. — То він тепер в архіві? Людей більше не пасе? — Вона вже оговталася, все одно що поправила обіруч, підпушивши пальцями, своє все ще пишне волосся, — є в неї такий жест, і Дарина його зараз мов навіч бачить: — Він зі мною все був співбесіди проводив, ще перед тим, як батька на психіатричну експертизу забрали, — щоб я, мовляв, на батька вплинула… Вчепився, як чорт в грішну душу. Колектив у музеї невеличкий, яка там у куратора могла бути робота, — ну, то він на мені й старався, заробляв свою зірочку… Раз я була визвірилась, бо вже сил неставало, — чого, кажу, ходите, чого мене мучите, мало що чоловіка зацькували, так ще й через вас мене начальство поїдом їсть, — а мені тоді директриса наша, ми її між собою Ельзою Кох звали, таке веселе життя була влаштувала, як у концтаборі: на десять хвилин, було, вискочиш із приміщення, біляшів на розі купити, — вже пиши пояснювальну! І так на кожному кроці. Просто виживала мене, щоб я не витримала й звільнилася, — злякалась, видно, чорної овечки в стаді… То він тоді ніби якось засоромився. Клявся, що дуже високої про мене думки і що дуже добрий рапорт про мене написав. Може, й не брехав, бо директриса десь після того вгамувалася, дала мені спокій… А він потім десь зник — перевели його кудись, уже, казали, інший був у нашого музею куратор, то той мене вже не чіпав, я його й не бачила… Думаю, що чимось проштрафився наш Пашенька, бо таки якийсь невеселий він ходив наостанці. Сказав мені, що хотів би, щоб його жінка так його захищала, як я Толю, — в маминому голосі, теж немов підпушеному зсередини, виразно чути нотки гордощів: може, думає Дарина, це й була їй найбільша підтримка за весь той час, коли вона лишилася сама?.. Ось такий-от, від Павла Івановича Бухалова поданий знак, що вона теж усе робить правильно?

— А чого ж їм від тебе було треба? Хіба батькові шили політику?

— Або їх розбереш, Дарусенько? Всюди влізти їм треба було, і все опоганити. Допитувався, чи «у вашего мужа склочний характер», — видно, матеріал збирав для психіатрів, це до мене вже аж потім дійшло… І щоб я батька вмовила забрати назад усі заяви — «разве ви нє хатітє жить спокойно»? Я сказала — вже ж що хочу, але ж я хочу ще й поважати свого чоловіка, і мій чоловік ніколи не погодиться на таке мерзенство — оклепати невинного, та ще й посмертно… То він так дивно на мене глипнув — «вот ви какая!..». Мені взагалі здається, — мама трошки бентежиться, — що я йому подобалась…

— Ов, а це вже порушення статуту! Доблесним радянським чекістам сантименти до підопічних заборонялися, спеціальні інструкції на цю тему були, я читала…

«Матінка ваша — ще жива? — Дякую, а ваша?» Дарина відчуває, що червоніє від цієї згадки: як вона тоді парскнула, форкнула, ніжкою тупнула, як коза-дереза, — аж вони, бач, мало що не родичі з Павлом Івановичем! Десь у тому самому архіві, де поховано справу Олени Довганівни, лежать і рапорти Павла Івановича на Гощинську Ольгу Федорівну, 1939 р. народження, українку, безпартійну, заміжню, чоловік — ні, це вже неактуально, цю графу краще пропустити.

«Дуже приємно, що в неї виросла така відома дочка», — з наголосом на першому складі. А могла б і не вирости? Відставний терорист, волоокий Павло Іванович Бухалов з опасистим задом і печінковими заїдами, люблячий тато студентки-консерваторки, тридцять років тому, коли ще не мав тих заїд і робив кар'єру на так званій оперативній роботі, написав на її матір «добрий рапорт». Чи слід розуміти так, що якби він написав поганий, маму теж, як і батька, вигнали б з роботи, а то, чого доброго, й посадили б? І що було б тоді з нею, Дариною? Фіґ зна, ну нічого хорошого, це напевно, — діти політв'язнів і до освіти-то доступ тільки вже аж після розвалу Совка отримали… Швидше всього, загриміла б у який-небудь інтернат, страшне діло. Чи тьотя Люся не дала б їй пропасти, забрала б до себе на Полтавщину? Але і в цьому випадку її шанси вирости «відомою» були б нульові, він, мабуть, тому так і сказав. Недовго їй, правда, лишатись «відомою», і взагалі неясно, що робити з собою далі, — ну, та це вже не Павла Івановича вина…

І враз на неї наринає те саме, схоже на вестибулярне, коротке замикання-запаморочення, що було з нею вже раз навесні, того дня, коли вона допізна затрималась на студії, переглядаючи інтерв'ю з Владою, а Адріян дзвонив розповісти їй про свій сон: на якусь частку секунди — довше це не може тривати, довше цього не витримати живій людині, — її виносить нагору стрімголов-розігнаним-ліфтом-чи-велетенським-оглядовим-колесом — не понад простір, як на Владиній картині, а понад час: понад вчорашній кабінет із жестикулюючою в ньому шефовою фігуркою, і відбитий від нього, прямою перспективою вглиб, інший, 1987-го року кабінет за дерматиновими дверми, понад мокрі бліки голландських черепичних дахів крізь готельне вікно, і далі, крізь анфіладу залів прямої перспективи, де кухня зразка сімдесятих кипить спузирілою білизняними горбами виваркою на плиті, і калюжа від сніговичка розтікається по брунатно фарбованій дощаній підлозі, і на сходовому майданчику стоїть її молодий батько з задертою головою, — ракурсом згори, з пташиного польоту, на якийсь прослизаючий хвостик миті вона бачить, як усе те разом пульсує, приведене в рух, мов скреслі тороси серед світового океану, увімкнене в якесь велетенське, неосяжне поле струму, і як крізь нього течуть, прошиваючи її життя, тонкі, мерехкі й незліченні, аж в очу рябить, ниточки — поза межі її життя, поза обрій видимого, складаючись в осмислений, ні, мислячий, живий візерунок, Довганівна — Адріян — Бухалов — мама — вона — Влада — Р. — шеф — капітан — батько — ще, ще мить, од самого наближення до якої поймає млістю, і, здається, ось зараз усі вони, живі й мертві, зсунувши часи докупи, як стільці при одному столі, займуть свої місця на увімкненій мапі зоряного неба, і все стане ясно, — що, все? — а нічого, мить пройшла, цілісна панорама, так і не склавшись, розпалася на друзки, на пласкі шкельця спогадів, з яких уже жодної Вавилонської вежі не збудуєш, і Дарина сидить на розкиданій, зім'ятій постелі, кліпаючи очима на під'яскравлену сонцем до яєшно-жовтого кольору портьєру з тінню віконної перекладини — наче з вигнутим крізь лупу хрестом… Ниточки, тільки й перевертає навздогін думка, мов язик нерозгризну клейку цукерку. Ниточки, ниточки. Мама — вона — Бухалов. Ні, не так: Довганівна — вона — Адька — Бухалов. Ні, вже не відновити, вже погасло. Знову, як і тоді навесні, — зблиснуло й погасло.

Але одну річ вона з цього зблиску зафіксувала: позицію-над — у стосунку до того, що трапилося вчора. Вона вирвалася з учорашнього шефового кабінету, він її більше не гнітить. Їй, справді, попустило.

— Спасибі, ма, — каже Дарина в трубку, яку все ще цупко стискає в жмені: суглоби на руці вирізняються, як перламутрові. — Я тепер знаю, що мені робити.

Вона сама піде до Бухалова. І вона таки підніме Гелину справу — плювати вже на той фільм, раз такі діла, не в фільмі справа, — їй самій треба взнати, звідки йдуть по її життю всі ці ниточки, це капілярне сплетиво людських доль. І ще вона зустрінеться з Вадимом: він єдиний нардеп, із яким вона, можна вважати, в приятельських стосунках, — їх об'єднує Влада. Це її єдина пряма можливість перебити тим сукам їхнє шоу, яким вони хочуть прикрити чиюсь работоргівлю. Ось це те, що справді важливо.

А що робити далі з собою, де шукати роботи, і чи шукати взагалі, — це все, як жорства під ногами: звичайнісінький трусок житейської прози, з того ж розряду, що — що сьогодні купити до обіду. Так вона це зараз бачить: крупно, ясно, виправленим зором, — і знає, що це правильний погляд.

— Та я ж знаю, що ти в мене розумничка, — радіє мама. — Все буде добре, от побачиш!

— Обов'язково, ма.

— Тільки будь обережна! — звісно, мама як мама.

Дарина ледве стримується, щоб не сказати, як учора шефові: а от цього я тобі обіцяти не можу, — і мимоволі посміхається:

— Постараюсь, ма.

— Ну, будь мені здоровенька!

— Ти теж, ма. Якщо щось треба, дзвоніть. — Ритуальна фраза між ними, що означає — якщо треба грошей. Цим разом ця фраза вперше звучить не цілком щиро: на якийсь час, сподівається Дарина, їй вистачить заощаджень, але на скільки, власне, їх вистачить, щоб допомагати старим? У Адьки, теж батько на інженерній зарплаті — на харчі ще стає, а на ліки вже ні… Оце ж воно й починається, ось так вони й протікають, наші картонні хатки… Ет, ну його до біса, не хоче вона ляпатися думкою назад, у весь той кушир!

Поклавши трубку, Дарина встає і, як була, в куценькій нічнушці, підходить до вікна й ривком розчахує портьєри. І охає від несподіванки: так от звідки ця ясність, це жовте світло на портьєрі, якого вона за цілу годину телефонної розмови так і не помітила! Це сніг — уночі випав перший сніг!..

Зачарована, вона дивиться на враз просвітлілу вулицю, на важкі сиві вії дерев у сусідньому сквері й по-різдвяному, як на малюнку в дитячій книжці, побілілі дахи, — з одного комина куриться дим, і цілий краєвид виглядає так, ніби місто разом перевело подих, застигши в блаженному усміху полегкости. Її місто — цього вони теж у неї не однімуть.

— Ну що? — вголос питає Дарина, звертаючись невідомо до кого. — Повоюєм?