Музей покинутих секретів

ОСТАННЄ ІНТЕРВ'Ю ЖУРНАЛІСТКИ ГОЩИНСЬКОЇ

Хто він, власне, такий, Вадим?..

Сидить навпроти, тяжкий і несхитний, він завжди так сидить, де б то не було — мов у себе вдома, де все довкола належить йому — і предмети, і люди, і цей тривожно пустий, як у голлівудському хоррорі, ресторан, куди він мене видзвонивши привіз серед ночі, також, — а дуже схоже, що так воно й є, бо коли ми ступили на ґанок, двері було зачинено, він натис на якусь не догледжену мною кнопку і, тільки-но відчинилися двері, не дожидаючись (і не пропустивши мене вперед, хамидло!) рушив досередини, стягуючи з шиї шарфа (Armani, 100 % кашемір) і кидаючи на ходу одвірному халдеєві через плече: «Валєра, хай Машенька нам накриє…», — не просячи меню, не питаючи, чого я хочу і чи хочу взагалі, — і от сидить навпроти мене в пустій залі, як Алі-Баба в печері розбійників (печера — чорний лак, чорна шкіра, підсвічені поверхні, та стандартна суміш показної розкоші й казарменої безликости, котра в наших широтах іменується гламуром), — тілистий і добродушний, як поголений безвусий морж, і посапує, як то буває з вгодованими мужчинами, чий пік міцности вже позаду: дихавичка в початковій стадії, що її з незвички можна взяти за еротичне збудження. Може, Владі це подобалось? Чи тоді, з нею, він іще так не сопів?..

— Не лізь ти в це діло, — каже він мені, безвиразно дивлячись на мене ясно освітленими й пустими, як цей його ресторан (і коли це він його купив?), очима. — Там серйозні люди задіяні. Не треба воно тобі.

Серйозні люди. Це значить — ті, хто, в разі якщо перебаранчиш їхнім фінансовим інтересам, можуть і грохнути. І буде ще одна пропала безвісти українська журналістка. Або загибла в автокатастрофі, або знайдена мертвою в себе в квартирі: самогубство. Не змогла, наприклад, пережити звільнення з роботи, а що. Самотня жінка (бойфренд у міліцейському протоколі не значиться!), дітей нема, все життя — в роботі, а тут облом вийшов, — не витримала, не пережила. І головне — ніхто навіть не усумниться: жінка без дітей — ідеальна мішень, завалюється без стуку, з одного щутка.

Як мило з боку Вадима мене попередити. А я вже була після тої нашої нефортунної бесіди вирішила, що його нічим не проб'єш. А він, бач, потрудився, спасибі йому, навів довідки. За конкурсом «Міс Канал» стоять серйозні люди, чиїх імен ми ніколи не прочитаємо в титрах. Як і імен тих дівчаток, що приїдуть до Києва на відбірковий тур, але не потраплять на екран. Зате потраплять в інше місце. Може, й не конче в закордонні борделі: хтось же і вдома має привітати секс-туристів з ЄС, піднявши таким чином рейтинґ привабливости країни для іноземних інвестицій, або зробити міньєт спонсорові парламентської партії, поки той мчить джипом додому після зустрічі в партійному штабі. Серйозні люди, серйозний бізнес.

От тільки розплакатися мені й бракувало. В носі зрадницьки пощипує, і я починаю й собі прискорено сопти. Сидимо так із Вадимом навпроти себе й сопемо, як два їжаки на стежці. Ото, мабуть, видовище. Але, Боже мій, яке ж це огидне почуття — знати про злочин і не мати змоги йому запобігти…

Скільки це коштує — одна дівчинка? Ті, що торгують людьми, — почому вони беруть за душу? Чому, понад десять років проварившись у журналістиці, я не знаю цих цифр? І чому не наважуюся зараз спитати у Вадима, який напевно ж знає?

Хто він, у біса, такий, Вадим?..

Все, що я знаю, — це, що в минулому житті, до того, як і собі зробитись серйозним чоловіком, він закінчив історичний, КДУ. Хароший був факультет — повний сільських хлопчиків після армії, що парадували в синіх двобортних костюмах із комсомольськими значками на вилогах і в стукачі йшли не за страх, а за совість. Тепер хлопчикам сильно за сорок, і в них нова уніформа, поліпшеного типу — костюми від Armani, на руці Rolex, справжній. І в джипі шофер Вася — далекий родич із рідного села. Хто всі ці люди, як так сталося, що вони тепер орудують долями мільйонів інших людей — і моєю також?..

— Бери ковбаску, каже Вадим, киваючи на таріль із м'ясним асорті. Буряково-червоні, криваво-чорні, ржаво-руді в білястих сальних розтушовках завиванці виглядають у цій гламурній насвітці як якесь ґотичне порно — інсталяція з посткоїтальних жіночих піхов. Здається, я зараз виблюю. Мовчки хитаю головою, Вадим, не завважуючи мого стану, підчіплює собі виделкою згорток червоном'ясих складок, звідтіль випадає петрушковий хвостик і лишається чорніти на підсвіченій стільниці, як експонат у природничому музеї. У Вадима завжди був добрий апетит — знак, що чоловік уміє тішитися життям.

Я пригублюю вино: Pinot Noir, якогось італійського дому з невимовною назвою, урожай 2002-го року. Рік був сонячний, запевнив мене Вадим, коли халдей приніс сповиту в серветку пляшку й, за вказівним порухом

Вадимових брів, гордо продемонстрував її мені, як акушерка мамі сповите немовля. Вадим, своїм звичаєм, п'є коньяк, але на винах він також знається. Ці люди знаються на багатьох речах, без яких можна прожити, але з якими життя спливає далеко приємніше. Чи без такого уприємнення воно було б у них геть нестерпним — як коли б під шоколадною поливою в Kinder-surprise виявився шмат скам'янілого лайна? Перед очима мені зринає давнозабуте обличчя Р. після сексу, і я роблю ще один ковток. Справді, вино чудове.

— Опозиція цим займатися не буде, — пояснює тимчасом Вадим, накладаючи собі ще закуски. — Резонансної справи з цього твого шоу не розкрутиш, для війни компроматів не годиться — слабо. Перед виборами тут потрібна тяжка артилерія. А твоє шоу — це так, забавка…

— Взагалі-то, це людські життя, — нагадую я.

Вадим похмурніє, ніби я допустилася нетакту, й завзято береться до лососини. Я й раніше помічала в нього цю звичку — не відповідати на неприємну репліку, ніби її й не чув. Ніби співрозмовець привселюдно пукнув. Ось що таке насправді влада — можливість пускати повз вуха все, що тобі неприємне, як убогий пук чийогось немічного кишечника.

— І, в такому разі, — продовжую я пукати далі, — яка тоді взагалі різниця між вашою опозицією — і цими бандюками при владі?

Вадим міряє мене поверх тарілки бистрим, коротким прижмуром (де я недавно бачила цей тріумфальний погляд — картяра, якому прийшов вдалий прикуп?..):

— А яка, по-твоєму, має бути різниця?

— Це в єврейських анекдотах питанням на питання відповідають. А ми ж наче всерйоз?

Вадим загадково посміхається:

— Та сама, Дарино, різниця, що й завжди між людьми, — в одних більше грошей, у других менше.

— Інших відмінностей між людьми, по-твоєму, не існує?

— В політиці — ні, — твердо каже він. Ні, він не жартує.

— Вибач, а — ідеї? Погляди? Переконання?..

— Це в дев'ятнадцятому столітті годилося. А в двадцять першому — все, проїхали.

— Навіть так?

— А ти думала! — насмішкувато відбиває він мою інтонацію — хороша реакція, боксерська, — і промокає серветкою губи: губи у Вадима великі, чуттєві, наче в мультикового персонажа, і через них не відразу завважуєш, яке вольове в нього обличчя. — Всі ідеології, що в дев'ятнадцятому столітті сформували політику на століття наперед, на сьогодні здохли. Націоналізм — єдина з них, яка дожила до нашого часу. І то, тільки тому, що спирається не на погляди, а на почуття.

— Так і комунізм спирався на почуття! На одне з найбанальніших людських почуттів, на заздрість. Класову ненависть, по-їхньому. Щоб не було багатих, бо всі багатими бути не можуть, то хай усі будуть бідні, щоб не було кому заздрити. Хіба не так?

Вадим не любить, коли йому заперечують.

— Так, та не так. Ти Маркса ще не забула? Ідеї тільки тоді стають матеріальною силою, коли оволодівають масами, — пам'ятаєш таке?

— Ну, пам'ятаю, і що?

— А те, що ніхто не договорював далі. А далі якраз же й найцікавіше, і більшовики це першими просікли — Ленін таки був геній… Я к домогтися того, щоб ідеї «оволоділи масами»? Масам же на будь-які ідеї завжди було і буде, вибачай, насрати, — маси потребують не ідей, а хліба і видовищ. Як у Древньому Римі, і завжди так було і буде. Просто досі жодне суспільство в історії не могло їм, за рівнем розвитку економіки, цього забезпечити. Сучасний Захід вперше наблизився до ідеалу: ситий обиватель сидить після роботи з пивком при телевізорі. Все управління країною здійснюється за його спиною, йому тільки показують голови в телевізорі, показують парламентську трибуну — там виступають, сперечаються, різні люди намагаються його переконати, в нього з'являється відчуття власної значущости: наче він щось важить, щось вирішує… І час від часу він іде на виборчу дільницю, вкидає в скриньку бюлетень — і лишається далі при ілюзії, ніби це він усіх тих людей обрав, найняв, він керує країною… І він задоволений собою — а самовдоволений ніколи не збунтується. А що бюлетеня він вкидав за тих, кого найчастіше бачив на екрані в найвигідніших ракурсах, йому й на думку не спаде. А якщо й спаде, то він ту думку зараз же прожене геть, бо вона грозить йому завалити весь його комфортно уряджений світ. Ти стежиш за моєю думкою? Щось ти нічого не їси…

— Я вже вечеряла, дякую. Так що все-таки з ідеями, які оволодівають?..

— Дак нема їх більше, ідей, у великій політиці. В тому вся й річ, Дарино. Бери сир. Це все ілюзії доінформаційної доби — соціалізм, там, лібералізм, комунізм, срака-банька… Дев'ятнадцяте століття ще в те все вірило — відрижка Просвітництва. А насправді, скільки не пиши на паркані сама-знаєш-що, — за парканом-то все одно дрова… Он у Другій світовій воювали проти себе два соціалізми, російський і німецький, — і хто сьогодні вже про це згадує? Які там ідеї, кого вони шкребуть… Масами правлять не ідеї, а певні комплекси почуттів, досить нескладні, щоб не можна було їх прорахувати.

Самовдоволення, заздрість, кривда, страх — ти ж вивчала психологію, сама мусиш знати… А ідеї в політиці — там, де політикам реально потрібна підтримка мас, — виконували ту саму функцію, що слоґан у рекламі: пускової кнопки.

— В сенсі — впливали на підсвідомість?

— Ну да. Мобілізували певні комплекси почуттів і замикали їх на собі. Як у собак Павлова. От, ти правильно сказала: комунізм — це мобілізація заздрости. Значить, фокус-група тут — соціально ущемлені, це — актив, на який можна спертися. Відомо ж, що найкращі погромщики виростають із тих, хто сам потерпів од погрому. Он як більшовики ловко російське єврейство були використали, поки не укріпилися при владі… Актив мобілізується через заздрість, через бажання реваншу, — а пасив, більшість, вганяється в страх, щоб заблокувати опір. І все — ніяка ідеологія більше не потрібна!

— Хочеш сказати, що саме таким був початковий задум?

— Таким, не таким — яка вже різниця! Головне, що Ленін зробив геніальне відкриття: не ідеологія насправді є «матеріальною силою» — а політтехнологія! — останнє слово Вадим вимовляє так ласо, ніби воно їстівне. — На словах масам можна втюхувати все що завгодно, — сьогодні одне, завтра друге, післязавтра третє, без будь-якого зв'язку з попереднім! Сьогодні розпускаєм армію, завтра розстрілюєм дезертирів, сьогодні визнаєм незалежність України, завтра вводимо на багнетах свій маріонетковий уряд, сьогодні роздаємо землю селянам, завтра відбираємо… Будь-який свій фінт можна виправдати політичною доцільністю моменту, і піпл усе це схаває. Але — тільки до тих пір, поки давити на ту саму кнопку! На той самий, цебто, комплекс почуттів. А давити можна до безконечности, якщо в тебе в руках не тільки силові структури, а й усі ЗМІ — і це ж у Леніна ще телебачення не було!.. Тільки міняти кнопку не можна, ні в якому разі, бо тоді машина вибухне. Он Горбачов попробував, і бач, що вийшло?

— Чекай, Вадиме, я щось і справді вже тебе не доганяю… Ти говориш про політичну історію — чи про механізм захоплення влади кримінальними групами?

Вадим морщиться, але по-дружньому: цим разом він почув мій пук і дає мені зрозуміти, що в товаристві серйозних людей такий запах не толерується:

— Я про успішну політику говорю, Дарино. Бери сир, брі хороший, свіжий… А політика — це завжди боротьба за владу.

— Навіщо?

— Що — навіщо? — не розуміє Вадим.

— Боротися за владу — навіщо? Прийти до неї, сісти й сидіти? І одганяти інших зазіхателів? Чи все-таки влада, це засіб для того, щоб реалізувати якісь, вибач уже на слові, — ідеї?.. Якісь свої погляди на те, як має розвиватися твоя країна, і як взагалі людству вигребтися з тої дупи, в яку його загнали «успішні політики»? Ти прости, я розумію, що жахливі банальності кажу, але я справді щось не в'їжджаю…

Ми ніколи з ним не провадили таких розмов, з Вадимом. Коли він мені зненацька подзвонив о десятій вечора — «Привіт, Дарино, це Вадим, є до тебе розмова», — і ошелешив, що зараз по мене заїде, я собі могла уявити що завгодно (перша думка була: щось із Катруською!), — тільки не цю лекцію з основ політичного цинізму в пустому ресторані. Якщо він дійсно хотів остерегти мене, щоб я сиділа й не рипалася за той конкурс краси, то це можна було зробити й по телефону. А проте я чомусь не дивуюся, послушно ставлю питання, підтримую йому гру. Наче беру в Вадима інтерв'ю на камеру (цікаво, чи є тут спостережні камери?). Наче збираюсь одного дня пред'явити це інтерв'ю Владі, яка незримою тінню стоїть між нами: то вона залишила мені Вадима — як запитання, на яке сама не знайшла відповіди.

Вадим неквапно дожовує, знов промокає губи серветкою й, акуратно згорнувши, кладе її обіч тарілки. Відтак зводить очі на мене — втомлений зір державного мужа, суміш знуджености, поблажливости, іронії й жалю:

— Ти що ж, гадаєш, Буш ночей не спить і думає, як спасти світ? Або Шрьодер, який Німеччину на російську газову голку посадив? Або Ширак? Чи Берлусконі?..

— Та причому тут газ! Якщо вони всі потвори, це ж не значить…

— Ну ти даєш! — розвеселившись, перебиває Вадим. — Як то, «причому газ»? Влада — це енергоносії, голубко! Саме вони — ключ до світового панування, були, є і будуть!

— Десь я вже це чула — про світове панування…

Вадим знов глипає на мене пристрільним прижмуром уважної, цілий час внутрішньо зосередженої людини. (Де, де я бачила цей погляд? Ніч, тьма, червонясті відсвіти вогню на лицях…)

— Якщо ти натякаєш на Гітлера, то от він якраз найкращий доказ, що серйозному політикові наявність ідей тільки на шкоду. І навіть протипоказана. В бідного Адіка ідеї якраз були — і, що найгірше, він у них вірив.

На мить мене огортає розпач — ніби ми з Вадимом говоримо різними мовами, вживаючи ті самі слова, тільки в мене і в нього вони мають різне значення, і я не знаю, як із цього замішання виплутатися. А йому мова котиться як з гори, і він явно отримує задоволення від процесу — від того, що вона так гарно котиться:

— У більшовиків Гітлер навчився головного — технології управління масами. І кнопку знайшов правильно: національна кривда, комплекс веймарської поразки. Плюс та сама заздрість соціально обділених, що в більшовиків. От і вийшла «німецька держава робітників і селян» — на порядок успішніша, ніж у росіян, до речі. Якби Гітлер, вибачай, не йобнувся на ідеї здобути своєму коханому німецькому народові світове панування, — а це ідея стопроцентно дебільна, ніякий народ не може панувати над світом, це можуть тільки корпорації, і так завжди було, є і буде… Якби не мав, коротше, в голові ідіотських фантазій, тоді вся історія пішла б іншим шляхом. І США сьогодні значили б не більше, ніж Гондурас. Чи, там, Нова Зеландія.

— Лоханувся, значить, Адік?.. — Вадим не приймає моєї іронії:

— Саме так — лоханувся! Сталін недурно до останньої хвилини не міг повірити, що той на нього нападе. Що такого рівня політик може виявитись таким ідейним мудаком — наче студентик який-небудь. Могли ж, як домовились у тридцять дев'ятому, поділити між собою світ на сфери впливу, і все б обійшлося. І кров'ячки, між іншим, куди менше би пролилось… Я колись в університеті диплом по Курській битві писав — страшне діло, скажу тобі: таке враження, наче з обох сторін тільки й думали, як би побільше своїх солдат замочити. От тобі й твої ідеї.

— Може, має все-таки значення, які вони, ті ідеї?

— Та які б не були, Дарино! В політиці вони тільки заважають, як інформаційний шум. Повір мені, я в цьому лайні не перший рік колупаюся. Без рукавичок, — уточнює так, наче то вже якийсь особливо вишуканий ексклюзив. — Зараз на черзі новий переділ світу — той статус кво, який після Другої світової склався, вже давно тріщить по всіх швах, епоха Ялти себе вичерпала… Подумай сама, ти ж розумна жінка. Ти що ж, дійсно віриш, ніби нью-йоркські вежі змогла отак-о собі, самопалом, завалити горстка якихось безверхих арабів, що так і не знати звідки взялися? І Буш, у якого, між іншим, давній сімейний бізнес із саудійськими нафтовими шейхами, поліз в Ірак спасати світ? А підірвані житлові будинки в Рязані, коли Путінові треба було кинути на Чечню Таманську дивізію, що з рязанців і складалася, — не той самий сценарій? Тільки в Росії грубіше спрацювали, і всі в курсі, що ті вибухи — справа рук ФСБ. Але вже пізно, діло зроблено. І шлях до каспійських нафтопроводів розчищено — ще Грузія там плутається під ногами, але й до неї дійде час… Тепер-от в Штатах якийсь ваш брат журналіст робить фільм про 11-те вересня — хоче довести, що то теж була політтехнологічна провокація і що Буш про неї знав заздалегідь…

— Майкл Мур? — я згадую, що ця новина десь мелькала біжучим рядком: про презентацію фільму в Каннах, куди я вже не поїду. — От не думала, що ти стежиш за такими новинами… І що, вже є гіпотеза, чия то була провокація?

У Вадимових очах знов спалахує короткий тріумфальний вогник — так, наче одним із авторів провокації був він сам:

— Чия — того, Дарино, в найближчі десять-двадцять років ніхто не взнає. Поки не скінчиться новий переділ енергетичних ринків. І той хлопець, попам'ятай мої слова, нічого нікому не доведе.

— Чому ти так гадаєш?

— Тому що, знов-таки, — пізно! Кнопка вже спрацювала, маси змобілізовані: їм показали по телевізору реальний жах — і вони злякалися. Збились в отару. І ніяке журналістське розслідування їх уже не переконає, що це й була мета проекту — щоб вони збились в отару й довірились пастухові. Навпаки. Тепер, чим більше американської крови проллється в Іраку, тим більша буде довіра до влади, бо людям психологічно найважче визнати, що їхні рідні загинули нізащо. Так завжди було, є і буде, — ніщо так не скріплює націю, як пролита кров: от і СРСР же колись була скріпила Велика Вітчизняна… І Буша, можеш не сумніватися, переоберуть восени на другий термін. Така реальність, Дарино. А всі балачки про, там, ліберальну демократію чи партійну диктатуру — це вже мотлох, забудь. Сучасна політика — це поєднання досвіду супердержав двадцятого століття з досвідом ринку, реклами. Велика сила, якщо вміти нею правильно користуватися.

— Ага, точно. Ще Орвел про це писав… Вадим пускає Орвела повз вуха, як ще один пук.

— Це дуже серйозна переміна, Дарино. Історична. Маси вибирають уже не ідею, не слоґан — а бренд. Не розумом вибирають, а напряму почуттями. Хліба і видовищ? Будь ласка — публічна політика сама стає видовищем! Теледебати президентських кандидатів — ті самі гладіаторські бої. Одинадцяте вересня — найуспішніше в історії ріеліті-шоу: його дивився кожен житель планети, що має доступ до телевізора. Путін — телегерой-супермен, і сімдесят відсотків росіянок бачать його в еротичних снах, — за Сталіна за такі сни саджали… А сьогодні публічний політик — це перш за все шоумен: торговий бренд фірми, яка за ним стоїть.

— А фірма, це хто?

— Корпорація реальних управлінців, — спокійно відповідає Вадим. — Світом завжди правили такі корпорації, так було, є і буде. Тільки постінформаційним суспільством набагато легше управляти, ніж то було шістдесят чи навіть сорок років тому. Перемагає той, хто забезпечить масам найкраще шоу. Хто, грубо кажучи, виставляє картинку в телевізорі. А значить, у кінцевому підсумку, — той, у кого більше грошей. От і всі діла.

— Ти справді в це віриш?

Вадим усміхається. Гарна все-таки в нього усмішка:

— З вірою — до церкви. А я, Дарино, звик мати діло з реальними речами. Запам'ятай собі, що історію роблять гроші. Так завжди було, є і буде.

Мене починає підсисати зсередини неприємний холодок — як у дитинстві в почекальні у зубного.

— У Радянського Союзу грошей було хоч дупою їж, — кажу вмисне грубо. — І що воно йому помогло?

— Ну ти даєш! — вражається Вадим. — Півсвіту в руках держати — це тобі що, мало? Таж по всьому двадцятому століттю, куди не плюнь, то на радянські бабки попадеш! Візьми хоч тридцять третій — як Сталін тоді ловко Захід прищемив, коли українською трупною пшеничкою по демпінґових цінах світовий ринок засипав! А це ж був рік Великої Депресії — що, думаєш, Рузвельт просто так тоді здувся й визнав СРСР? От тобі й «що воно помогло»!.. А в сорок сьомому Москва зерно до Франції взагалі в шовкових мішках експортувала, французькі комуністи ними на виборах розмахували: он як трудящі в СРСР живуть! Всі ці західні компартії, лівий рух, тероризм, «червоні бригади», заварухи в країнах третього світу — це все що, по-твоєму, само з себе годувалося? Ні, голубко, «рука Москви» вміла бути ду-уже щедрою, коли треба! І ніхто й не пікнув — ну, там, парочку дисидентів випустили, та ще євреї за своїх були заступилися, от і вся тобі «холодна війна»… І хай американці тішаться, ніби то вони її виграли, — дурень думкою багатіє! А насправді, якби не обвалились у вісімдесяті ціни на нафту та не почалися розборки в Політбюро, ми б із тобою й досі в СРСР жили. Можеш не сумніватися.

Він говорить, як спортивний коментатор, що розбирає злети й падіння якої-небудь Manchester United, але я чую за тим і ще дещо: багаторічний захват футбольного фана, хлопчиська перед форвардом, — з такими інтонаціями згадують СРСР старі відставники. Скільки ж їх є — людей, завжди готових добачити купу позитиву в якому завгодно злочині, допоки той лишається безкарним…

— А я от якраз і сумніваюсь, — голос мені чомусь глухне, блін, невже я хвилююсь? — Не знаю, які там були розборки в Політбюро, але, по-моєму, якщо вже шукати якоїсь одної причини, то СРСР врешті-решт завалився од власної брехні. Од усієї, що за сімдесят років була нагромадилась. Бо віртуал — то, знаєш, така штука, яка дуже боляче б'є, коли з ним загратися. Не можна весь час брехати, а самому зберігати почуття реальности. Будеш замовляти картинку в телевізорі — неминуче скінчиш тим, що сам у неї повіриш. І капець тоді всякому, як ти кажеш, «реальному управлінню» — що в СРСР якраз і відбулося. А Політбюро твоє, ця корпорація маразматиків…

— Воно не моє, — осміхається Вадим, гріючи в лапі келих із коньяком. — Але під визначення корпорації — підходить, згода.

Це похвала: ніби він мене подумки оцінює, як член журі на відбірковому конкурсі. Проставляє плюси в якихось уявних графах навпроти мого імени. Чомусь це мене вкурвлює вже не на жарт:

— Так от, ця твоя корпорація складалася з зомбі, які самі себе зазомбували до тої міри, що взагалі нічого не знали про країну, якою керували!

Вірменів мусульманами вважали — пам'ятаєш того московського гостя, що в Нахічевані був таке ляпнув? А в незалежність України ФСБ й досі не може повірити — все ждуть, коли їхня намальована картинка повернеться на місце… «Управлінці», еге ж! Як сліпі різники на бойні. Знайомі недавно брали інтерв'ю в Федорчука, того, що при Брежнєві українське КҐБ очолював, тепер у Москві доживає віку — сам як палець, син застрілився, жінка теж покінчила з собою, а йому хоч би хни: як катапультували чувака на Марс іще замолоду, так він на землю більше й не вертався — все життя в віртуалі! Між іншим, то при ньому мого батька в психушку заперли… Так знаєш, про що найголовніше в своєму житті ця мумія тепер згадує перед смертю? А — що новий відомчий будинок для КҐБ в Києві збудував: всіх своїх співробітників квартирами забезпечив! Мені щелепа відпала, як я це почула: оце так шеф ґестапо! Я-то гадала, він хоч націоналістів буде клясти, з якими боровся, жалкувати, що недодавив гадів, розвалили «вєлікую державу»… А воно йому й не в голові, єдина реальність тільки ось ця, була й зосталася — відомчий будинок! Корпорація «своїх», як у блатних. Поза тим для цих людей світу не існує, вони його так і бачать — як картинку, яку самі собі виставили, самі ж можуть і зробити їй delete, як у комп'ютерній грі… Авжеж які вже тут ідеї! І яке, з такими «ідеями», управління може бути?.. Ти ж історик, Вадиме, — вдаюсь до останнього арґументу (як усі «серйозні люди» родом не з бандюків, Вадим любить козиряти колишнім «цивільним» фахом): — Чи ж тобі нагадувати, як та корпоративна держава лускала, як мильна булька, при кожному зіткненні з реальністю, якій не здужала зробити delete? І на початку війни так було — тільки тоді їх Гітлер виручив, бо ще гірший зомбі виявився, народ роздивився, що за чудо привалило, й став воювати… А на нашій пам'яті — як Чорнобиль бахнув: тоді вже дурному було ясно, що система останні оберти докручує: коли треба було людей із зараженої зони евакуювати, а ці зомбі гнали в Києві дітей на першотравневий парад, і КҐБ бігало як оглашенне й вербувало нових стукачів, бо старих уже не вистачало… На старі кнопки тисли, як ти кажеш, ага! Тільки брехнею світ пройдеш, а назад не вернешся, — от і не вернулися, Богу дякувати… Не можна безкарно ґвалтувати реальність, рано чи пізно вона помститься, і чим пізніше, тим страшніше, — з цим не жартують, Вадиме!..

Несподівано Вадим починає сміятись — усім тілом зразу. Монументальне погруддя в Armani-вському піджаці трясеться над столом, як Етна, підземними поштовхами, фізіономія кривиться жалібно, мов од цибулі, й так потішно, аж я мимоволі й собі осміхаюсь, — і виходить досить глупо… Вадим киває висотноногій і висотношиїй, як жирафа, баришні в чорному, що невідь-звідки з'явилась коло нашого столика:

— Морозива, Машенька…

В його устах це звучить так само тепло, як перед тим «ковбаска». Машенька, перш ніж зникнути, обстрілює мене з висоти свого трикутного лиця — мрії кубіста — професійно дебільною усмішкою, як віддзеркаленням моєї, — і заразом гострим, застережним оком господині, що лишає непевну гостю на самоті з своїм самцем: моє, не руш. Отакої. Невже ж Вадим і тут устиг?.. А баришня стильна, могла б моделькою бути… Ну й ну. А як же масажна Свєточка?

— Принаймні смак у тебе є, — мстиво кажу Вадимові, проводжаючи поглядом маленьку чорну жирафу.

Він удає, що не почув, і сам підливає мені вина. Проте сміятися перестає. Тільки сопе ще гучніше. Спортом, спортом треба займатися, Вадику, куди це годиться, така дихачка в твої літа… За Владиного життя ми завше з ним трошки пікірувалися, тільки тоді я це списувала на природну ревність всякого чоловіка до жінчиної подруги, рефлекс власника, — і тепер продовжую натиск:

— Це ж твій ресторан, так?

— А що? — замість відповіді Вадим обводить лукавим зором яскраво, мов напоказ, освітлену чорнолакову печеру й змружується, як кіт, щоб його погладили: — Подобається?..

А ось такий погляд я вже точно пам'ятаю, де бачила, — так чекав моєї похвали шеф на презентації своєї нової квартири, сигналячи очима через повну залу народу: ну поаплодуй же мені, поаплодуй, потвердь, що все було немарно — весь мій заплив у лайні на довгу дистанцію дістав нарешті виправдання…

То це на те він мене сюди й привіз, Вадим, — похвалитися своїм новим набутком, отримати від мене добро, верной дорогой ідьотє, товаришу?.. Аж тепер до мене доходить те, що мусило б дійти значно раніше (як на розумну жінку, за яку він мене має, я часом буваю на диво тупою!): в ролі «держателя планки» я тепер заступаю йому Владу — раз схвалю я, то, значить, схвалила б і вона. І тоді все о'кей, тоді Вадимове життя знову в повному порядку. Ось чого він хоче, ось чого від мене домагається. Ах і молодець хлоп… Зубр!

Може, треба бути вже геть старухою, щоб не впійматися в цю пастку — щоб перестати плутати в чоловіках силу й живучість? У всякій війні закон один: сильні гинуть, живучі — виживають. Жодної їхньої заслуги в тім нема, це просто така в них ґенетична програма — виживати: так ящірка відрощує хвоста, дощовий черв'як — кільця… Ще недавно, здавалось, розтрощений Владиною смертю, Вадим склався докупи, як пошкоджений Термінатор, — розібравши небіжчицю, як на запчастини, на життєво важливі для себе функції й пороздававши їх іншим жінкам — Н. У., Катрусьці, Свєточкам з Машеньками, кожній своє, як на Бухенвальді, і тільки ніша планкодержиці («як же я тепер буду жити, вона ж мені планку держала…»), — тої, кому таскаєш своє життя, як учительці щоденника на оцінку, й маєш за те чисте сумління й здоровий сон, — ця надзвичайно важлива в житті кожного вкраїнського мужчини ніша зостається у Вадима незаповненою, і в тому місці він мусить відчувати постійний дискомфорт. Та ніхто вже йому правди й не скаже — для цього в нього забагато грошей! А я — святе діло, я — найближча Владина товаришка, і мені від нього нічого не треба; я чудово підходжу. А щоб я не бовкнула чогось упоперек, то він і дав мені, цілком безкоштовно, цінну пораду — сидіти тихо. Тепер я маю віддячитися, все по-чесному, бартер! — маю поаплодувати його новому надбанню, не допитуючись, на чім же це він так кльово розжився (та ще й тепер, коли з усього, що рухається, деруть драконячі податки на антиющенківську кампанію, яка дедалі більше заноситься вже й на справжню, а не лиш інформаційну війну, а Вадим же в нас наче теж в опозиції, якщо я нічого не плутаю, то звідкіля ж ресторанчик упав?..), — маю похвалити інтер'єр, Машеньку і що там ще, налящати купу компліментів і забезпечити йому чисте сумління й здоровий сон. І, Боже збав, не допитуватись, на якого хріна йому взагалі здався цей блядський ресторан — і чому, скоро вже мав зайві гроші, не вклав їх — на пам'ять про небіжчицю, так, як мріяла зробити вона («коли в мене будуть великі гроші, Дарухо…»), в котрийсь із наших злиденних, що колгоспні стайні, музеїв, — та хоч би і в Національний, де досі нема як по-людськи виставити те, що вціліло з бойчукістів, або в Ханенківський, звідки Веласкеса й Перуджіно можна, аби хіть, винести так само легко, як полотна з розбитого авта, — ох, та хіба не знайшлось би куди!.. От що сказала б йому Влада. А я не скажу, бо не маю права. І він це знає. Знає, і жде, і наперед солодко мружиться — як кіт, якому впіймана миша зараз буде чухати за вушком. Ні, який хлоп, га?..

— Фантастичний ти чоловік, Вадиме…

Він зараз же бере це за очікуваний комплімент, глитає його, мов кусень із тарілки, — гам! — і так мило розпромінюється, що тільки остання сука не почулась би обеззброєною:

— Ти дарма від вечері відмовилась! Мій шеф-кухар три міжнародні дипломи має, торік у Венеції на конкурсі француза переміг…

Сподіваюсь, він хоч не поведе мене оглядати ті дипломи?

— Я вже вечеряла.

— І багато втратила, можеш не сумніватись! Ну, хоч на десерт мусиш до мене приєднатись…

— Угу, моя бабуня казала — сам з'їж хоч вола, то одна хвала…

— М-да, — погоджується Вадим, чи то не второпавши, чи недочувши: — Набідувалися наші діди з батьками, що й казати…

І тому ми тепер так пишаємось тим, що ми їмо, думаю я, — але цього вголос уже не кажу. Тридцять третій, сорок сьомий — все це десь у нас засіло, записалось у клітинній пам'яті, і діти й онуки, ошалілі від наглого багатства дев'яностих, тепер так само, як черв'яки, нарощують кільця — надолужують за все нез'їдене в попередніх поколіннях. Тільки тут відбувся вже мовби збій ґенетичної програми, мутація, яка вибрала самих найживучіших, тих, що найліпше жують і перетравлюють: це вони забудовують нині місто скам'янілими відходами своїх гігантських кишковиків — ресторани, бістро, корчми, шинки, харчевні, генделики множаться щокрок, як гриби, хіба що ще стоматологічні кабінети незменш настирно частять в очу вивісками, і якби пройшовся Києвом без діла (та тільки хто ж так тепер проходиться, без діла!), то подумав би, наче люди в цьому місті водно тим і зайняті, що їдять, їдять — і точать зуби, щоб їсти ще… Р. також любив оповідати, які смаколики він їв у Гонконґу, які в Еміратах, а які в Нью-Йорку, в якомусь захмарному закладі, де й меню вже не подають — сам робиш замовлення, яке тобі в голову бахне, не питаючи про ціну, — і що, отак будь-яке й виконають? Будь-яке, з гідністю запевнив Р. Що, геть і з Червоної Книги? Мозок варана, антрекот із амурського тигра? Чи щось екологічно коректніше, — скажімо, донорські нирки, нарубані з яких-небудь голих-босих албанців чи китайців, яких і так ніхто не лічить?.. Р. засміявся, а коли я вже навпростець у нього спитала, скільки голодних можна було б нагодувати на суму одної тої вечері, образився й сказав, що це «ханжество». Хоча він, на відміну від Вадима, навіть товстим не був.

Ось вони хто, ці серйозні люди — всі ті, що після розвалу СРСР ринулись обіруч гребти, спершу готівкою в труси, а відтак трансфером на офшори, небачені доти капітали, — ось вони хто: нащадки погрому. Такого, який і не снився новітній історії, і тому вона його в свій час так і не завважила — зробила йому delete, як у комп'ютерній грі. А тепер уже пізно, вони вже прийшли — ті, з кого, як сказав Вадим, виходять найкращі погромники. Вони прийшли й помстяться новому століттю за гори «ділітнутих» трупів минулого, плодячи так само «ділітнуті» гори нових і навіть не здогадуючись, що вони мутація: знаряддя помсти. Flagellum Dei, бич Божий (де я недавно чула цей вислів?..). У них прекрасні зуби, новенькі титанові імпланти, і вони ненаситні, як залізна сарана Апокаліпсису: вони прийшли їсти, й будуть їсти, доки не луснуть — доки не перетруть своїми титановими зубами все, що трапиться їм на шляху…

Зненацька чуюся такою втомленою, ніби з мене випустили повітря. Ніби він мене виссав, Вадим, — хоча, як йому це вдалося, незрозуміло. Голова гуде в потилиці наростаючим болем; стараюсь тримати її рівно. Чорножирафиста Машенька приносить морозиво в срібних мисочках — своє, фірмове, продовжує хвастати Вадим: від отого чудо-шеф-кухаря.

— Покуштуй, не пожалкуєш. Ти колись їла домашнє морозиво?

У жирнющого, хоч ножем ріж, жовтявого, як вершки, морозива й справді незвичний смак — такий буває в селянських страв: щось ситне, густе, непроціджено-запахуще, з допластикової епохи… Одною такою порцією можна наїстись на цілий день. Покірно кажу це Вадимові. Він киває, як екзаменатор, вдоволений відповіддю студента.

— Ось це, Дарино, — мовить раптом повчально, — і є реальність…

— Що? Морозиво?

— І морозиво теж, — він більше не всміхається. — Все це, — обводить зором свою печеру, — і ще багато чого іншого… А морозиво, між іншим, натуральне, зі справжнього молока. Без хімічних барвників, без ге-ме-о… Знаєш, що таке ге-ме-о?

— Стрічала таку абревіатуру…

— Генномодифіковані організми. Ті, які все більше завойовують світовий ринок, і наш також. Соя, картопля з ґеном скорпіона…

— О Боже. Чому — скорпіона?!

— А щоб колорадський жук не їв. І він її таки не їсть. А ми їмо, все Полісся вже нею засаджене. Західні імпортери скидають нам усе те лайно без жодного контролю, ще одне покоління — і почнуться і в нас ті самі проблеми з ожирінням, що в американців. А ще через пару поколінь від такого харчування, може, й хвости чи, там, ратиці в людей рости почнуть, хто ж тобі наперед вгадає…

— Та ну, це вже Голлівуд якийсь…

— О! — не знати з чого радіє Вадим. — Уже ближче до діла. А то ти так полум'яно говорила про реальність і про те, як із нею не жартують, аж я заслухався… Вмієш! Як з екрана вчесала. А що воно таке — реальність? Тебе послухати, то це прямо якийсь, — він на хвильку затинається, вибившись із звичного словника: — Якийсь… фетиш. Наче реальність існує сама по собі…

— А що, хіба не так?

— Для якої-небудь сільської бабці, може, й так. А ти мала б розуміти, що реальність твориться людьми. І вже не вийде провести межу — де те, що ти звеш реальністю, а де створене… — він знов гальмує, добираючи слів: не звик до абстрактних розумувань. — Створені людьми…

— Симулякри?

Чорт мене смикав за язик. Такого слова Вадим не знає — і кілька секунд некліпно вдивляється в мене з ворожістю простолюдина, який при зіткненні з будь-чим незнаним найперше підозрює підступ. (Від цього короткого зудару — ніби ми з ним із розгону буцнулися лобами, — мені нараз забиває памороки, світ, схитнувшись, приходить у рух, мов вода од сплеску, і мелькає чудне відчуття чиєїсь незримої присутности поруч — десь збоку, куди не важуся повернути розболілої голови…)

— Це з теорії постмодернізму, — чую власний голос теж ніби збоку. — Медіа, інтернет, реклама… Симулякри. Такі фантомні утворення, які прямого стосунку до реальности не мають, а всі разом складають паралельну, так звану гіперреальність. Відома теорія, Бодріяр про це писав… Француз…

— А бачиш! — почувши, що він самотужки додумавсь до того, що й відомий француз, Вадим знов добрішає. — Я ж тобі це й кажу. От ти сказала: Голлівуд, не повірила мені, — і це нормально, нормальна реакція… В правду вже трудніше повірити, ніж у вигадку. Всяка правда — результат такої заплутаної багатоходівки, зі стількома ходами прихованими, що простій людині повік у тому не розібратися. А вигадка — задачка на одну дію, максимум на дві. І чим більше інформації довкола, тим більше люди віддаватимуть перевагу простим рішенням.

— Бритва Окама?

— Ну да. Скажи, що Кучма наказав убити журналіста за критику, і всі повірять. Бо так завжди в кіно диктатуру показують. А скажи, що то була спецоперація кількох розвідок, яку за геополітичним значенням для реґіону можна прирівняти до війни на Балканах, — і на тебе подивляться, як на психа…

— А що, то дійсно була спецоперація кількох?..

— Неважно! — обтинає Вадим, притримуючи губами вислизаючу, як черв'ячок, посмішечку, і в мені знову зринає те саме відчуття захитаної вестибулярки: сплеск, велетенський обсув, твердь під ногами роз'їжджається, як скресла крига… Обморочує, блимає думка, — він же обморочує мене, як професійний спокусник, щоб я не знала, чому вірити, — відай, саме цим він і бере жінок: позбавляючи їх, крок по кроку, всіх точок опори, обертаючи їм твердь під ногами на сипкий сірий пісок, як у Владиному сні, після чого замотеличеній жертві тільки й зостається, що впасти йому на груди: мужчина-мур, одинока скеля серед туману міражів! — дуже сильний еротичний хід, згодна, тільки де, де, до холери, я вже стрічала такого чоловіка (не P., той був простіший!), — із такою самою спокійно-наступальною манерою переконувати й підкоряти, і навіть із такою самою хитруватою безуминкою в зорі?.. (Хворий у запраному сизому халаті, що дивився на мене, п'ятнадцятилітню, в дворі Дніпродзержинської психушки з таким осміхом, наче все про мене знав — усе найгірше, те, про що поняття не мала мама, яка в цей час продовжувала щось жалібне вголос лебедіти: їй і на думку не спадало, що побачення з батьком могло викликати в мене якісь інші почуття, ніж у неї, і я, скипаючи сльозами гніву, думала, що мати в мене дурепа, а батько мене покинув, зрадив мене задля якихось своїх, страшних і темних дорослих справ, що були йому важливіші за мене, і в результаті перетворився на цього безпомічного, висхлого діда з каламутними очима, якраз коли мав би бути мені підпорою, — в ту мить я ненавиділа їх обох, з усім жаром підліткової кривди, і тут-то і вдарив навстріч, осліпивши, погляд того типа, котрий шкірився так, мов прочитав мої думки, і я похолола — а вже потім розгледіла, що він тримає в руці під розхристаними полами халата…)

— Візьми інше, — сипле далі свій пісок Вадим. — Оголосив Білий Дім, що Ірак має зброю масового знищення — і всі повірили. І плювать, що тої зброї досі не знайшли — і, швидше всього, й не знайдуть уже. Дурні, до речі, будуть, якщо не знайдуть, росіяни — ті зразу б щось підкинули, і тоді вже точно хрін би хто коли доглупався, як воно там насправді було… От тобі й твоя реальність. А ти кажеш — погані управлінці… Ні, голубко, ефективність управління треба оцінювать відповідно до тих завдань, які управлінець сам перед собою ставить! А що там виголошується на публіку — то не показник, на те не дивись…

Він брехав їй, зненацька розумію я. Брехав Владі. Не знаю, як, не знаю, в чому, але розумію це так ясно, ніби в мозку нарешті клікнула потрібна клавіша, і ввімкнулося світло: брехав. І це виходило йому таки цілком ефективно — Влада три роки жила з симулякром і не помічала того. Тільки під кінець щось почала відчувати — всі її роботи останнього року повні наростаючим передчуттям катастрофи. Найкращі її роботи — саме ті, що викликали такий напад злоби в Адіного мистецтвоїда (досі в жар укидає на згадку про ту огидну сцену!). І не тільки в нього — її «Секрети» мало хто в Україні любив, чимось цей цикл виходив за межі дозволеного. «Настругала тих лубкових колажиків…»

Близьке знання мороку — от що в них було. В її «Секретах». Обжитого, втепленого на жіночий лад — одомашненого квіточками, аплікаціями, як вовча печера петриківським розписом: рідного мороку. Змішана техніка, таємничо-мерехкі бриколажі дівчинки, що стояла на краю прірви і дивилася вниз із дитячим захватом, — аж поки їй не запаморочилось у голові… Так, як мені зараз.

Він мене обволікає своєю мовою, Вадим, — як димова хмара маріхуани. Я не маю чого йому заперечити: я справді не знаю всіх тих укритих пружин великої політики, на інтимне знайомство з якими він цілий час слизько, боком — не вхопиш, а проте заразом і прозоро мені натякає, не маю жодних логічних милиць, на які могла би спертися, щоб розігнати весь цей словесний дурман, — я тільки чую в тому всьому якусь фундаментальну неправду, і цей гіпнотичний кокон, яким він обсновує мене звідусіль, паралізує мені волю — ніби однімає в мене владу над власним тілом… Біфуркаційна точка, вистрілює в голові фраза з Адіного лексикону: от у цій точці кобіти перед ним і роздягаються. Або — або посилають на фіґ.

І так, ніби Адьо дивиться на мене збоку (а я запасаюсь, чим йому похвалитися потім удома!), я імпровізую хриплий грудний смішок, — у пустому залі він звучить не так змовницьки, як виклично:

— Нащо ти мені це все розказуєш, Вадиме?..

Ах, який погляд у відповідь!.. Пристрільний, чоловічий, прямою наводкою — сказитися можна.

— Тобі нудно? — різко міняє темп.

— Ні, але ж пізно вже…

Починає грати стишена музика: «Hotel California», інструменталка. Мабуть, Машенька ввімкнула. Мабуть, так тут заведено: на десерт умикається музика. Мобілізує в об'єктові охмуряння потрібні комплекси почуттів. Як у собак Павлова.

— Ти кудись поспішаєш?

— Просто, втомилася…

— Нічого, завтра одіспишся. Тобі не на роботу не вставати? (— Such a lovely place, such a lovely place, such a lovely face…)

— Прошу?..

— Ну, ти ж звільнилася, більше на ТБ не працюєш. Ніде зараз не працюєш. Хіба не так?

У-упс!.. Мов літак провалюється в повітряну яму. Мимоволі роззявляю рот: оце-то хватка у чувака!.. Можна зрозуміти, на що повелася Влада, — та ще й на контрасті після Катрусиного батька, нинішнього австралійського кенгурофіла, який увесь їхній шлюбний період провів на канапі перед телевізором…

— Яка поінформованість. То ти не тільки про конкурс краси довідки наводив?

— А ти маєш щось проти? — він скромно сяє: завжди приємно опустити ближнього, щоб не дуже заривався.

— Міг би спитати і в мене, жодної таємниці тут нема. Чи ти гадаєш, що я могла б там і далі працювати? Знаючи, чим вони займаються?

Сама чую, як слабо це звучить: я наче виправдовуюсь. У цій грі, як у всякому бізнесі, не важливо, що, не важливо, як, важливо — хто перший. Виграш у часі — це, автоматично, виграш у позиції. Вадим мене випередив, узнавши про моє звільнення за моєю спиною, — і от уже я змушена перед ним виправдовуватись, і моя перейнятість тим мерзенним конкурсом краси вже теж виглядає не зовсім чисто (помста екс-роботодавцям?), і він дивиться на мене, як той дніпродзержинський шиз: ніби знає про мене якесь паскудство, од якого я вже не одмиюся. Як кажуть в американських фільмах, з цієї хвилини все, що ви скажете, може бути використано проти вас. З цієї хвилини Вадим нічого мені не винен: моральна перевага тепер по його стороні. А мені лишається хіба поаплодувати йому за блискуче розрахований таймінґ — і слухати, що він ще для мене вготував: тепер це вже більше не моє інтерв'ю, не я тут ставлю питання, ролі помінялися…

— І що ти збираєшся робити далі? Маєш уже якісь варіанти?

— Не знаю, ще не думала.

— А ти думай. Час не жде. Переформатування медійного ринку вже йде повним ходом, найжирніші журналістські позиції якраз тепер і розхапують. Ближче до виборів самі ошурки остануться.

— Щось мені не хочеться «переформатовуватись» під вибори…

— А ти як хотіла? — дивується він. — Вибори — це вкидання грошей! Великих грошей, Дарино. Це, як в океані, де формуються течії різної потужности, на різній глибині. Саме шанс попасти в ту, яка винесе тебе нагору. Потім буде пізно. Та й ти, вибач, не молодшатимеш.

Вибив із-під мене останнього стільчика, молодець.

— Так що — думай… Мені, до речі, якраз може знадобитися людина з твоїм досвідом…

От, значить, до чого ми так довго рухалися. Все це була тільки «підводка» до головного сюжету, а сюжет — ось він, простий як дошка: мене купують. Я безробітна: гола й доступна. Виставлена на торги.

І чомусь мені робиться страшно. Нудотний холодок фугасить під грудьми, як протяг,

— так, ніби по мене прийшли (хто? людські постаті з вовчими головами, що уявлялися малій за дверима спальні, Гойївські монстри, божевільні санітари, автоматники з собаками?..). Ніби всі мої страхи, досі розкидані по життю, як тіні в сонячний день, разом випростались на повен зріст і, навалившись на якусь невидиму перегородку, перевернули моє життя на другу сторону — і здається, що нічого іншого, крім тих страхів, у ньому ніколи й не було: ні ріски сонця. Підземелля, підвал. Печера з штучним освітленням. (Зараз хтось вимкне рубильника — і настане тьма, з якої я вже не виберусь: так і лишуся тут, у повній Вадимовій владі…)

— Я маю на увазі ту твою програму про невідомих героїв, — вкрадливо каже він. — «Діоген»…

— «Діогенів ліхтар»…

— А, ліхтар… Це він із ліхтарем людину шукав? Непогано, тільки трохи перемудрувала, для народу треба простіше… А от героїв на рівному місці ти ліпила класно! Суперпрофесійна робота.

— Дякую. Тільки я не на рівному місці їх ліпила. То все справді дивовижні люди — всі, кого я знімала.

— Ну, все одно. Ти вмієш представити людину — з нікому не відомого Васі зробити культову фігуру. Вмієш, що називається, показати товар. Я й досі пам'ятаю твою передачу про того священика, який сиротинець у себе тримає, і як ті дауни його татком звуть…

— Не дауни. Там тільки один даун був у нього… (Даун був уже дорослий, кремезний, плечистий юнак із розумовим розвитком дворічної дитини, — він сміявся, ліз ухопитись рукою за блискуче око телекамери й вигукував раз за разом одну й ту саму музичну фразу з «ВВ»: «Вес-на! Вес-на! Вес-на!», — і дивитись на нього чомусь зовсім не було відразно, може, через присутність поруч того священика, який милувався своїм вихованцем із правдивою батьківською ніжністю, мов бачив у ньому щось невидне для нас: всяке створіння Бога хвалить, сказав так якось гарно, аж мені, сентиментальній корові, сльози навернулись на очі: всяке створіння, народжене в цей світ, має право жити й тішитись, хвалячи Бога, і з чого ми взяли, ніби хтось із нас ліпший, а хтось гірший?.. І тут я згадую, що у Вадима є син від першого шлюбу — від тої жінки, яка поїхала мізками, а хлопця Вадим відіслав учитись до Англії: теж, значить, у якийсь сиротинець, тільки для крутих, п'ятизірковий?.. І кого там той хлопець зве татком?..)

— Ти, до речі, в курсі, що за того твого священика потім на місцевих виборах три партії билися?

— Та що ти кажеш! Мені й на думку не…

— Так отож, бачиш. Ти зробила з нього публічну фігуру, моральний авторитет. Ким він був до того, як ти його відкрила? Зачуханий сільський попик, ні влади, ні голосу… А після твого фільму — прямо тобі духовний поводир! В церкві паломництво з цілої области, крутелики на джипах з'їжджаються, своїх дітей везуть… Як батюшка скажуть, так і буде! А ти кажеш — не на рівному місці…

— Якось дивно ти це все бачиш, Вадиме. Моя роль тут зовсім не така вирішальна, як тобі здається…

— Перестань. Скромність, як каже один мій знайомий, «ето кратчайший путь к нєізвестності», — Вадим робить паузу, щоб я оцінила дотеп, і, не дочекавшись реакції (голова мені вже гуде, як трансформатор!), прискалює око: — А ти ж у нас зірка! І можеш і далі нею бути…

— Ти хочеш, щоб я допомогла тобі ліпити героїв? Він дивиться на мене майже вдячно (що заощадила йому зайвих словесних зусиль?).

— Саме так.

Знов пауза. Таке повільне наближення — міліметр по міліметру, щоб не сполохати, лиш сопіння гучнішає… (Так колись дихтів у поїзді мій сусіда по купе: я прокинулася серед ночі від того, що він, сопучи як кінь, обережненько, щоб не розбудити, тяг із мене укривало, — й миттю здриснув на свою полицю, тільки-но я, на смерть перелякана, заворушилась і замимрила, буцім спросоння…)

— Це політичний проект… Іміджевий. Підбереться сильна команда, будуть першокласні зарубіжні спеціалісти, тобі буде цікаво… Всі вони, ясна річ, працюватимуть в тіні. Потрібне публічне обличчя, типу прес-секретаря. Тільки такого, щоб не просто фейсом торгував, а знався на тому. Був усередині кухні, так би мовити…

— І що ж та кухня варитиме?

Він схвально киває — нарешті ми перейшли до суті:

— Це інформація поки що не для розголосу… На виборах, крім двох головних конкурентів — від влади й від опозиції, — буде ще список технічних кандидатів…

— Це як?

— Як, як… Як звичайно — кандидати, що мають відтягти частину голосів від фаворита.

— Від Ющенка?!

Я вже справді нічого не розумію. Хіба Вадим не належить до Ющенкового блоку?..

— Дай спокій, Дарино! — морщиться він, і я здригаюся: фраза з Владиного лексикону, це він у неї перейняв! — Ющенко, якщо вже на те пішло, теж, можна вважати, технічний кандидат… У своєму роді…

— Ти про що?

— Я про те, що тут іде значно складніша гра, ніж тобі здається. Ніж зі сторони видно. І навіть якщо Ющенко переможе, хоч це більш ніж сумнівно… то крапку в грі це однаково не поставить, не думай… Ющенка винесла нагору ціла низка сприятливих обставин, він чоловік фартовий… Везунчик, — в голосі Вадима дзенькає ледь помітна нотка заздрости, як од щутка по надщербленому склу. — Але за ним нема корпорації. Зараз іде гуртування під нього, як під прохідного кандидата, всіх невдоволених, тих, кого Кучма обійшов при переділі власности. А таке об'єднання, сама розумієш, тривким не буває. Якщо Ющенкові якимсь чудом і вдасться виграти вибори, то почнеться такий бардак, що мама дарагая… Всі, що виїдуть на його плечах, другого ж дня кинуться його відпихати від керма.

— А ти вирішив почати вже тепер? (Боже, як болить голова!..)

— А я, — Вадим не ображається, тільки коньяк у келиху збовтує непотрібно часто — коротким, дещо нервовим круговим рухом: — Я стараюся дивитись на речі ширше. І з кожної ситуації мати свій зиск. І тобі раджу те саме. Яка, зрештою, різниця — Кучма, Ющенко, ще хтось третій… десятий?.. Обуха батогом не перебити.

Подумай сама, ну хто ми такі? Вчорашня колонія, без власних державних традицій, по коліна в гімні… Транзитна зона! При нинішніх світових розкладах це все, чим ми багаті: ми — країна, вигідна для транзиту. От і з цього й можна мати свій процент — і, повір, немаленький! І з непоганою перспективою на майбутнє, якщо думати головою…

— Яка ж перспектива, коли гімно не розчищати?

— Ти неуважна, — докоряє він. — Я ж тобі сказав, епоха Ялти кінчається. Баланс сил у світі міняється, приходять нові гравці… Китай, Індія, можливо, Японія… А поки новий переділ ринків остаточно не втрясеться, Росія з Америкою так і тягатимуть нас туди-сюди, як тузики ганчірку. Жодне не відступиться — занадто вже крупний кусок. Та ми й завжди були розмінною монетою в розборках великих держав, географія така… Тільки от те, що Україна, то для будь-яких серйозних політичних амбіцій ставка вирішальна, в минулому столітті ще мало хто розумів — крім Леніна, ну, і Сталіна, відповідно… І сьогодні в Росії це розуміють куди краще, ніж в Америці. За Європу й не кажу — та взагалі поки що не гравець, і ще неясно, чи зуміє ним стати, чи теж попаде в зону Кремля…

— Ти жартуєш?

— Анітрохи. Газпром уже сьогодні володіє доброю половиною Європи. І на Нордстрім свої лобісти в кожному європейському уряді сидять. Гроші, Дарино, всі люблять. Особливо великі. Особливо коли платить той, кого раніше боялись, це взагалі безпрограшний хід… Сила! А гроші, це ж не тільки банки — це й мобільні оператори, й інтернет-провайдери… Розумієш, ні? Як тільки ті лохи в Євросоюзі введуть електронні вибори, на Європу можна буде забити. Політично вона вже значитиме не більше, ніж яка-небудь Кемеровська область, керівників їм вибиратимуть у Москві… Так що гра йде по-крупному, Дарино, — серйозна гра, великі ставки… А ми в цій грі — площадка, де апробуються нові управлінські технології. Ті, які й вирішуватимуть у новому столітті долю світу. Отак до цього й підходь.

— То ми, по-твоєму, що — полігон? Як і в війну, і з Чорнобилем було?.. Потренуються на нас «великі гравці», а далі знов закопають — до нового переділу?

— Полігон — непогано сказано. Твоє здоров'я! — він блискає проти світла коньячним келихом. — Вмієш формулювати. Секретний полігон історії. Непогано, щось у цьому є… А я тут недавно купив книжку одного британця про Польщу, товста така, — показує, розвівши пальці, як дві сосиски, — називається «Боже грище»… Теж сподобалось — думаю, для України така назва ще більше, як для Польщі, підходить…

— Тоді вже не Боже. Тоді вже — чортове. Чортове грище.

(Чортове грище, так, — на якому завжди гинуть найкращі. Ті, хто засвітився, хто підвівся з шанців на повен зріст… На чортовому грищі не можна підставлятись — не можна потрапляти в світло прожектора, якщо тільки ти не граєш по стороні того, хто сидить у кущах зі снайперською рушницею, — на чортовому грищі можна прожити з зиском для себе тільки так, як він каже: затаїтись і пильнувати, де проходить сильніша течія — і за тою пливти… Ах, і мудрий же ти чоловік, Вадиме, і все-то ти розумієш…)

— Ну, нащо ж так драматично, — бурмоче він, і в мені спалахує абсурдна надія, що він просто п'яний — п'яний, і все. Он наскільки спорожніла пляшка коньяку, і як непомітно він те все вицмулив. Це може бути просто маячня п'яного чоловіка. О чорт, як же шкварчить у голові — наче там телефонна трубка розряджається!.. Ні, він не п'яний.

— А от полігон — це влучно! — довбе далі своєї. — Полігон і буде. О-ого-го скільки інтересних штук буде під ці вибори вперше запущено в обіг! Колись іще підручники по тому писатимуть… Управлінські технології постінформаційної доби — велика сила! Це, як колись було розщеплення атома — тоді теж ніхто на перших порах не бачив, які можливості за тим відкриваються… Інтересний буде в нас із тобою цей рік, Дарино, — е-ех!.. — він раптом затирає руки з такою молодою, голодною, як у юнака після басейну, жадобою до життя, що я, заскочена, навіть не встигаю зреаґувати на оте «нас із тобою», яким він мене вже зараховує до свого штату: — Давай-но вип'ємо! Вип'єм, кумцю, вип'єм тут, на тім світі не дадуть… Е, а чого це ти морозива не доїла? Фігуру бережеш?..

— Вип'ємо за що, Вадиме? За чию перемогу?

— За нашу, Даринонько, за нашу! Хай собі америкоси з москалями тузаються й далі, а наше діло — навар! Перший раунд у цій грі виграла Росія, після справи Ґонґадзе Кремль отримав над Кучмою повний контроль. Тепер вони роблять ставку на донецьких, там спільний бізнес, одна бригада, ну, і взагалі, сама розумієш… З радянських часів… А американці ставлять на Ющенка — з тим розрахунком, щоб зберегти Україну в «буферній зоні». А ми подивимося, що в них вийде…

— А всі, хто живе в цій країні, в цю гру, по-твоєму, не входять? Своєї власної волі у нас нема?

— А де вона в населення є, Дарино? В якій країні? Чи ти теж віриш у ту байду, ніби історію творить народ? Не будь смішна, ми ж не в дев'ятнадцятому столітті! Сімдесят відсотків людей, за статистикою, взагалі не знають, що таке власна думка, а тільки повторюють те, що чули. Народ дурний, Дарино. Так завжди було, є і буде. Народ хавае те, що йому подають. А ти належиш до тих привілейованих, хто має змогу йому подавати. Тож цінуй це, будь ласочка.

Він швидко, змовницьки примружується, — і знову цей промельк, як тінь на поверхні води (а я під водою, я цілий час під водою, якими ж зябрами я дихаю?..), — і спалах безглуздої надії: а що, коли це він подає мені знак (перед ким, перед якою третьою стороною чи спостережною камерою?..), — знак, що все це не всерйоз, що він мене розігрує, щоб я не вірила жодному його слову?.. «Не вір нікому, і ніхто тебе не зрадить» — чи це він таке казав? (Коли?..) Але він, навпаки, поважніє:

— Так що серйозні гроші, Дарино, в нас поки що готова вкладати тільки Росія. Така реальність.

Подумки струшую з себе воду (бризки холонуть під шкірою…):

— Зарубіжні фахівці, про яких ти згадував, — це російські?

— А яка тобі різниця? — стенає він плечима. — Я тобі пропоную найцікавішу роботу, яку може мати творча людина, і якраз по твоєму профілю: береш чорну конячку, вважай, Васю з бензоколонки, неважно, кого, про це потім… Береш — і робиш із нього героя! Лідера! Культового персонажа зі своїм міфом — яким той міф буде, то вже самі вирішите… колективно, брейн-штурмом… Свого власного героя ліпиш, як Господь Бог із глини, прикинь! І таким, яким ти його зробиш, той Вася й лишиться в пам'яті народній. Це ж як новий вид мистецтва! І до того ж, наймасовіший — навіть кіно не зрівняється…

Таки недарма він майже чотири роки прожив із художницею.

(…Мистецтво, казала Влада, сучасне мистецтво — це перш за все творення своєї загороди, окремого виставкового простору, в який, що не внеси, хоч би й унітаза, — все вважатиметься мистецьким твором: сучасна цивілізація відгородила митцям нішу, де ми можемо безкарно бавитися, випускаючи пару, але вже нічого не можемо звідти змінити в заведеному способі бачення речей…)

— Це не мистецтво, Вадиме. Мистецтво — це те, за що не платять.

— Теж сказала! — Вадим аж відкидається на спинку стільця. — А як Леонардо да Вінчі Сикстинську капелу розписував? Що, задурно?

— Мікеланджело.

— Що?

— Не Леонардо, а Мікеланджело. Це ти з «Кодом да Вінчі» сплутав.

— Ну, Мікеланджело, яка різниця!..

— З точки зору замовника, жодної. Ту саму роботу міг би виконати й хтось інший. Платили ж за канонічно виконаний розпис, і не більше. А та повітряна легкість у розписі, од якої тебе пре, і сам не знаєш, чому, — то вже бонус, її там могло й не бути. Мистецтво завжди бонус. По цьому його і впізнають.

— Дай спокій, — Вадим явно роздратований цим з'їздом з теми кудись на манівці. — Просто, інша епоха, то інші й замовлення були. А церква — то теж управлінська корпорація, і на той час, між іншим, найпотужніша… Дивись на це ширше, Дарино! Всі ж люди цим займаються, не тільки політики, — всі стараються зліпити з свого життя якусь леґенду, хоч би тільки для дітей і внуків. Просто, не в кожного є можливість робити це професійно — на те вже треба грошей…

…І знову сплеск, і знов я під водою… Чому мені ніколи не спадало на думку бачити це так, як він каже? Адьчин професор у «Купідоні», стара поетеса, що гордо трусила переді мною фарбованими кучерями, — невдахи, аматори, в яких просто не було грошей, і вони старались підкупити мене чим мали — поріділими кучерями, плітками, брехнями, облупленим блиском зношених фальшивих репутацій… І ще, і ще — юрби випадкових облич сиплються з пам'яти, як із прочинених дверцят переповненої шафи: начальники різних мастей, адміністратори, директори, князьки місцевого розливу, що ритуально вітали мене — телебачення приїхало! — в своїх кабінетах, кадр за кадром блікає в згадці, як на кінохроніці військового параду: ділові чоловічі костюми — сірий, темно-сірий, чорний у смужку, сірий у сосонку, — енергійно підводяться з-за столу, обкладеного гронами телефонів, мах — встали, мах — сіли, приймальна машенька вносить каву, один такий твід зі шкіряними латками на ліктях і досі мені надзвонює, запрошуючи повечеряти разом, — і, по недовгому вступі, кожен зводить мову на свій у-щось-там ґрандіозний внесок, надуває себе переді мною, як кульку, що от-от злетить у повітря, лови! — крутиться на всі боки вихилясом, демонструючи товар, бери! — а ще честолюбці, невизнані генії, винахідники вічних двигунів і жертви якихсь неймовірно-детективних інтриґ, котрі доривалися до мого бідного вуха з запевненнями, що саме їхня історія прославить мене на ввесь світ (порода, яка, на щастя, з поширенням інтернету дружно рвонула туди, як у дірку в пробитій дамбі), — Господи, скільки ж народу за роки роботи на ТБ обтанцьовувало мене звідусіль, як дикуни ідола, з бубнами, з криками, з квітами, з тостами, щоб я взялася ліпити з них тих уявних героїв, якими вони хотіли лишитися в пам'яті народній!.. Наче зірвані з орбіт якимсь гігантським вибухом електрони, всі ці люди, навіть коли їм вдавалося нагріти собі цілком пристойне житейське місце, цілий час тліли в таємному переконанні, що насправді те місце не їхнє, а їм чомусь належиться якесь інше, неймовірне й яскраве життя, яке їм чи то хтось одібрав, чи ніхто, крім них, іще не розгледів, — і тому треба апостола, пропаґандиста, скульптора від мас-медій, який допоможе виявити в нефоремнім місиві їхніх біографій обриси захованого шедевра і, стесавши все зайве, виставить на люди так, що всі ахнуть…

Вони роїлися круг мене завжди, ці відірвані електрони, що прагли стати симулякрами, тільки я сприймала їхню присутність як неминучі виробничі видатки — як зворотний бік Місяця, темну тінь, котру тягне за собою по життю всяка професія: от у журналістиці вона така, що вдієш… І тепер, коли центр рівноваги в мені самій пересунувся під Вадимовим натиском на ту другу, темну сторону, я вперше бачу крупним планом, зблизька, ЯК вони всі, ціла армія їх із Вадимом укупі, бачать собі журналістику — і виходить, що то не була тінь, а це й є моя професія, її суть, голе, тверде ядро, обтесане від усіх сторонніх нашарувань: реклама.

НЕ інформація. Не збір і поширення інформації, котра допомагає людям виробляти власний погляд на речі, як я досі вважала. (Студентам на журфаці, на питання, що було для мене зразком у журналістиці, незмінно казала, в здивовано-непорозумілі мордашки, — бо їх, бідачок, вчать на інших, гламурніших зразках: «Український вісник» Чорновола — хімічно чистішої журналістики не знаю!) А на ділі мої ефіри проходять по тому самому розряду, що й рекламні паузи: я — рекламщиця; я рекламую людей. Хтось рекламує пиво й прокладки з крильцями, а я рекламую людей. Ліплю з них красиво впаковані леґенди. Така спеціалізація.

От і всі діла, як каже Вадим.

Що-що?

Двадцять п'ять штук зелених, каже Вадим. На місяць. До кінця виборчої кампанії. І дивиться на мене, змруживши очі (якого вони в нього кольору?).

Значить, я дуже добре вмію рекламувати людей. І контролювати своє обличчя на камеру я також умію: на моєму обличчі він нічого не прочитає.

Здається, він трохи розчарований.

«Hotel California» добігає кінця: останні акорди. В голові дзвенить, аж м'язи відлунюють болем у цілому тілі. А всередині пустота: страх зник. Дивна річ — цей тайм, якщо порівнювати з тим першим, у шефовому кабінеті, я сприймаю непорівнянно спокійніше, — так, наче все це відбувається не зі мною. Мої реакції радше фізіологічні — біль, нудота, — але емоційно якісь вимкнені: мовби цілий тягар розмови взяло на себе тіло, а сама я в тому участи не беру. Як уві сні.

Стоп. В якому це сні так було?..

Пауза затягується (рекламна пауза, нічим не заповнена, екран горить порожняком, і чиїсь грошики вилітають в трубу, поки спливає проплачений ефірний час: ЦОК… ЦОК… ЦОК…).

— Що скажеш? — не витримує Вадим. Перший не витримує. Значить, я й справді дужча за нього. І Влада правильно це відчула, коли розмальовувала мене під «The Show Must Go On» на діву-войовницю, — інстинктивно правильно шукала в мені точку опори, якої потребувала, щоб визволитися з-під цього чоловіка, жаль, що я тоді виявилась такою квочкою, злякалася, замахала руками, закудкудакала: «я не така!»… Не впізнала, не розгледіла. Нічого не розгледіла, сховала голову в пісок: мені треба було, щоб у Влади Матусевич було «все гаразд» — задля мого власного душевного спокою. Я теж її зрадила; незгірше, ніж Вадим Ющенка. Втекла, дезертирувала. Покинула її саму.

Найдужче мені зараз хочеться спитати у Вадима, чи бачив він у її архіві ті знімки — ті, де ми з нею вдвох, я загримована по-відьмацькому, в стилістиці героїнь раннього Бунюеля, Влада з розмазаною через увесь рот кривавою помадою… Але я цього не спитаю: навіть якщо й бачив, він теж нічого там не розгледів. І нічого не зрозумів.

І я питаю зовсім інше — те, чого він найменше сподівається почути:

— А чому саме я, Вадиме?.. І він одводить очі.

— Чому ти вибрав саме мене?

(Ніжніше, підказує хтось ізбоку, — м'якше, інтимніше, менше металу в голосі…)

— За такі гроші можна купити будь-який найрозкрученіший фейс із національних каналів, — рокочу як віолончель чи бандура, сокровенним грудним тембром (атож, голос вирішує все, це відомо ще з казки про вовка й козенят, ковалю-ковалю, скуй мені голос, чим не передвиборча технологія?). — А моя програма не така вже й популярна, навіть не прайм-таймова, до топ-десятки я не належу…

— Тобі вірять, — просто відповідає він. Вирішив бути щирим. Добрий хід.

— А… Он що. Гарно це чути.

Пауза. (ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…)

— І все? Це єдина причина?

— Ну, — він широко всміхається, найчарівнішою з своїх усмішок, — і, крім того, — ми ж свої люди, чи не так?..

Ми стали б «своїми людьми» — якби я погодилась. От чого йому треба: оце, нарешті, воно. І тоді не тільки шоу з торгівлі дівчатками зникло б між нами як тема — delete, delete. Тоді зникла б і Влада — така, якою я її пам'ятаю. Вадим би її в мене відкупив, разом з її смертю. Так, як уже відкупив у матері, — а тепер відкуповує в дитини.

Це справді круто. Ні, не просто круто — це супер, це блискуче, аж я знов ладна завмерти з роззявленим ротом і збитим подихом: на що б не був націлений чоловічий розум, на жінок він завжди діє так само невідпорно, як на чоловіків жіноча врода. Мої оплески, Вадиме Григоровичу. Як це він сказав — історію роблять гроші? Логічно, тоді й історію людського життя теж, — треба тільки правильно вибрати свідків. Купити правильних свідків, як у всякій порядній судовій справі. Бо всяка «сторі» — це на дев'яносто п'ять відсотків той, хто її розказує. І він знає, що я це знаю. І я знаю, що він знає, що я знаю…

На коротку мить мене перемикає, горло здушує спазмом, і я сліпну од ненависти до цього самовдоволеного обличчя з рожевими губами в білих морозивних заїдах, — алей ця ненависть теж якась наче не моя: я бачу її в собі зі сторони, мов фільмую на плівку… Так, а тепер мені треба перейти на його мову — я вмію цієї мови, я знаю, як вони говорять, ці люди:

— Я зрозуміла, Вадиме. А тепер дивися, що виходить. Кажеш, мені вірять. Якщо я погоджуся, після всіх цих ваших… цікавих експериментів певно одне — вірити мені перестануть. Навіть якщо я харакірі собі вчиню перед камерами, скажуть — заказуха. Героєм я нікого більше не зроблю, доведеться перекваліфіковуватись. Ти кажеш — зиск. Гаразд, рахуймо. Двадцять п'ять штук на місяць — скільки там у нас до виборів, півроку? О'кей, хай сім місяців. Двадцять п'ять на сім — сто сімдесят п'ять. Ти пропонуєш мені продати, — (отут я на секунду гублю темп: продати що? — мою країну, яку чужі спецслужби хочуть зіпхнути назад у ту яму, звідки вона й сама тринадцятий рік ніяк не вигребеться? мою подругу, чия смерть і на моїй совісті також, а пам'ять уже тільки на моїй?.. Ні, не годиться, не те, не той текст…): — продати свою професійну репутацію, — (о, отак краще!), — за сто сімдесят п'ять тисяч доларів? За ціну двокімнатної квартири на Печерську? Малувато буде, Вадиме. Я на неї, все-таки, десять років заробляла. А ти, як каже мій тесть, хочеш за гріш п'ятаків купити.

Тесть (Адьчин тато й справді так каже!) — це вже бонус, чисте мистецтво: ні про якого мого «тестя» Вадим не чув, і йому це прикро: прокол (значить, не така вже я й гола та беззахисна, хтось мене прикриває!). Усмішка так і лишилась на його лиці неприбрана й виглядає тепер неошатно, мов незастелена постіль. Він облизує свої пучняві губи, блукає зором по залу, мов щось пригадуючи, потім виймає з кишені мобілку, клацає кришкою: досі його телефон був вимкнений, он яка важлива була в нас розмова! — і нарешті відсвіжує свій усміх — цим разом до стану блідо-воскової спілости:

— Згадав анекдот про Пляс-Піґаль… Бородатий, студентський ще.

— А… Про жінок, які не продаються, але це дуже дорого коштує? — я й собі всміхаюся: отже, набавляння ціни не буде, приємно мати справу з розумним чоловіком! — А ти як гадав? Так воно й є, глибока житейська мудрість… Знаєш, як іще кажуть — чесний журналіст продається один раз. Так от, це не той випадок, Вадиме.

— Жаль, — тільки й каже він. Щиро каже — йому справді жаль.

— І мені. І знаєш, чому?

— Чому? — луною відгукується він.

The Show Must Go On. В очах мені вже темніє од болю до жовтого смерку, і я вдивляюсь Вадимові в перенісся, тільки це перенісся й бачу перед собою, одну фіксовану точку, до якої стягується, мов підводною зйомкою викривлене, його лице, — голос Фредді Меркурі злітає в мені десь усередині, як випущений із темряви птах, осипаючи по жилах розбите скло, невидимі пензлики множаться по шкірі, лоскочучи скроні, щоки, повіки, — я бачу себе оком прихованої камери, і це Владина камера: клац-клац-клац, — я нерухомію писком, затамувавши подих, і чую, як різко гарнішаю: чую палахтіння вогню під шкірою, розгладжуються риси, наче в коханні, темніють, наливаючись кров'ю, губи, — Вадим єдиний глядач цього шоу, але я роблю це не для нього… Ковалю-ковалю, а тепер, як казала Влада, «вступає віолончель» — низький, грудний тембр, ні один мужик перед таким не встоїть:

— Чому? Та тому що вся ця затія, Вадиме, виглядає мені на ду-у-уже велику лажу…

— Аж так? — резонує перенісся.

— Угу, так. Не можуть ті твої московські гості бути добрими фахівцями. Сильно підозрюю, що з них тільки добрячі шахраї.

— Чому ти так думаєш? — скидається перенісся. Ага, боїться. Значить, його грошики теж у тому ділі є.

— Як тобі пояснити… — тепер моя черга грати йому перед носом посвяченістю в таємне знання, як фокусник ножами. — Є така штука — опір матеріалу. Всякий фахівець, — налягаю голосом на це слово, як тілом на замкнені двері, і чую, як двері заворожено подаються: «фахівець» у цій мові — магічне слово, предмет дикунської віри, елемент релігії, в якій світ складається з людей-богів, що ним правлять, людей-маси, що забезпечують богам безперебійну подачу амброзії, і ще «фахівців», серединки-наполовинку між жерцями й «корисними євреями», що тирлуються десь у запасниках, як тіні в Гадесі, в чеканні, коли боги їх звідти виймуть і наймуть для потрібних їм, богам, операцій, — позиція «фахівця» двоїста, з одного боку, він, звичайно, обслуга, «шестьорка» на підхваті, але з другого, заслуговує й на певну пошану, як усякий носій секретної інформації, котрою самі боги, за браком часу, оволодіти не можуть, а відтак має перед богами перевагу, якою хто його ще зна як може скористатися, і тому з «фахівцем» треба обережно, як у середньовіччі зі знахарями й ворожбитами, — «фахівця» треба слухати, особливо коли він перед чимось остерігає, і Вадим мене слухає, мій віолончельний глас струменить йому просто в розверзті уші: — Всякий фахівець і починається з моменту, коли він навчається відчувати опір матеріалу. Вміє оцінити межу його піддатности. Робота з матеріалом, це завжди угода, як із живою істотою, — от до цієї межі я тебе обпалюю, окисляю, переформовую, і ти мене слухаєшся. За умови, звісно, що я не намагаюся робити ножі зі скла, а чайники з паперу…

— Ближче до діла, — сопе Вадим.

— А ти подумай над тим, що я сказала.

Мова «фахівця», як і знахаря-ворожбита, має бути достатньо темною, щоб викликати повагу. Політтехнологія, як каже Вадим.

— Подумай, наскільки це все складніше, коли матеріалом є не цегла, а люди. Пауза. Сопіння. (ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…) Я ніби відпрацьовую якийсь закладений у мене алґоритм — женуся вперед без вагань, без намислу, зі стрімкою, сновидною легкістю, кладучи кулі саме в ті місця, що відкриті для пострілу:

— Партачі вони, Вадиме. Твої «фахівці». Лялькарі, тандета. Підряджатись під таку ґрандіозну аферу — вигравати вибори в чужій країні методом масових пі-ар-акцій серед чужого населення, — це те саме, що обіцяти чайники з паперу: повний іґнор матеріалу. Непрофесійний, тупий, нахабний іґнор. А з матеріалом не можна так обходитися. Він тоді мстить.

Пауза. Сопіння. (ЦОК… ЦОК… ЦОК… ЦОК…)

— Він тоді вибухає. Або ламається.

(…Обличчя в фокусі — калатає всередині, як друге серце, — стягнене до перенісся, як у кривому дзеркалі, мигтить, двоїться…)

— Із людьми так само.

(ЦОК… ЦОК… ЦОК…)

— Ось це я й називаю реальністю. Те, що за межею піддатности. Люфт, якого не заміряєш, бо нам його не видно — хіба на п'ять відсотків…

— Рівно на п'ять? — булькає іронією: цифри на нього діють заспокійливо, з цифрами він на своїй території, в безпеці.

— П'ять відсотків — це така статистична похибка… при нещасливих випадках. Кажуть, у них завжди виживає на п'ять відсотків більше людей, ніж має бути за теорією ймовірности…

Обличчя навпроти лишається незворушним, тільки скліпує, як од подуву в вічі. Як вона з ним спала — в позі зверху? Він же мусить бути такий тяжкий, непідйомний — як ящик із динамітом…

— Будь обережний, Вадиме. Вклепають вони тебе в халепу, ті пацани.

І, цілком несподівано, я якось водномить розумію, що це правда. Що нічого в них не вийде. Ні чорта не вийде, скільки не напускатимуть туману. Це якась непояснима певність, дзвінка й непохитна, ніби варт було її тільки висловити, щоб вона відразу й з'явилася, мов її покликали, як отой «Сезам», що відчиняє печеру, — з'явилась і відвалила мені вхід, розганяючи наслання, і стало ясно, що інакше й бути не може: що все, напущене на мене Вадимом, то тільки душний, повзучий дим, болотяні випари схиблених мізків, куряча сліпота, яка вражає зір, роблячи для нього невидним власне все те, що непіддатне: чого не купиш і не з'їси, і як же можна з таким усіченим зором, маючи в лапах самі лиш каналізаційні потоки пливучих доларів, сподіватись підбити під себе цілу величезну, сповнену загадкового й ніким не обліченого життя країну, таж це просто збій матриці в чиїхось хворих головах, потьмарення ума, ні чорта в них не вийде!.. А от у чоловіка навпроти ніякої такої певности нема, ні в один бік, ні в другий, і я це бачу: він із головою полишений сам на себе, занурений, як у напущений власний сморід, у свої ж таки розрахунки, в яких боїться помилитись, і зараз обнюхує своїм чіпким умислом отриману від мене пересторогу, зважуючи, чи варт вона того, аби переписувати під неї наново ціле своє, вже раз складене, багатоходове рівняння, а чи можна нею знехтувати, зробивши їй «delete», але тоді доведеться вкупі з нею «ділітнути» й мене в ролі авторитетного джерела, а це вже трудніше — я все-таки «фахівець», і, скоро вже мені запропоновано певну суму, не можу бути просто так скреслена з рахунку: заручники власних грошей і витвореної ними гіперреальности, ці люди фізично неспроможні признати, що те, за що вони заплатили або навіть тільки готові заплатити, може виявитись абсолютно безвартісним, бо це означало б, що їх розвели як лохів, а такого з богами не може бути за визначенням, і чоловік навпроти мене в цій хвилині іскрить, як телеграфний дріт, — коротке замикання, коґнітивний дисонанс: йому треба прийняти одне з двох — або він крупно лоханувся зі мною, або має шанс значно крупніше лоханутись у тій грі, від якої я щойно відмовилась, — і це капець, глухий кут, в межах його системи така дилема не має розв'язку…

І ось тут я нарешті згадую, — ніби з-під тої картинки, котру держу в полі зору надлюдським зусиллям своєї гудучої голови, нарешті сама собою, легко й привільно вигулькує друга, котра цілий вечір і протискалась була з такими муками крізь мою багатостраждальну голову, — дежавю, впізнавання знайомого, обличчя зовсім інше, гостре, горбоносе й тонкогубе, витягнуте наперед, як вовчий писок із близько посадженими очима, але то не має значення, що воно інше, бо я вже знаю, д е я його бачила: велетенською темною масою, як кит на поверхню океану, спливає в пам'яті, виносячи на собі так довго намацуваний чоловічий образ, отой сон — той, що снився позаминулого тижня, в ту нашу з Адьом божевільну ніч, — ніч, яка ніколи не кінчалася, ніби ми прожили з ним за неї одну кілька життів, — тяглася й тяглася на межі межи сном і явою, мій коханий схоплювався, за кимось женучись, кричав, що мав убити зрадника, а я була його землею, вогкою, хляпаючою тьмою, що підтримувала його на плаву, не пам'ятаю, скільки разів ми кохалися, в мене вже не було сил, я була плазмою, я текла, він розплавив мене всю до найпотаємніших закамарків, я вмирала і все ніяк не могла вмерти, а потім нарешті сталося, і я навіч побачила і впізнала смерть, її вже колись раз звіданий білий спалах: тисяча прожекторів, наведених на мене водночас, або вибух сонця в чорній безодні космосу, як початок нової планети, — після такої ночі можна рік жити без сексу, недарма мені звідтоді другий тиждень не хочеться, ніколи досі такого не бувало, — ми ніби прочинили були тоді двері в якийсь засвіт, що обрушив на нас більше, ніж ми могли вмістити, і, крім нескінченної всенощної кохання, я запам'ятала ще тільки уривки наших розмов, коли ми лежали у відпливах знеможені, не рознімаючи обіймів, і знай лепетали одне одному навперебій як п'яні, стараючись хоч якось зачерпнути й затримати в словах те, що вже втікало назад за двері: нам снився один і той самий сон, множина спогадів скінченна, дівчинка в матроському костюмчику, тьотя Люся з мішком «западенського» борошна, дитячий «секрет», покинутий у дворі на Татарці, Адьчині записи на пачці «Davidoff» — про якусь кров у Києві, про жінок, що не покинуть родити, — проте все це були вже тільки слова, непроникні й пласкі, як накривки, а проблислий, було, за ними другий вимір уже сховався від нас, і хоч я теж собі на ранок старанно занотувала всі подробиці, які потрапила вдержати, цілість усе ж безнадійно й безповоротно розпалася, — і от вона виринає знов, показуючи, що нікуди не щезла, на один короткий проріз миті — у всій відновленій, тодішній обпікаючій різкості барв, ніби кадр стрімко наїжджає просто на мене — ніч, ліс, людські постаті, мов витяті з чорного паперу на тлі криваво-червоного багаття, і просто в фокусі — піймала! — витягнуте вперед, як вовчий писок, жорстке і штивне, не так вродливе, як владно притягальне своєю пластичною довершеністю чоловіче обличчя з умисне татаркувато-звуженими, так що годі розгледіти, якого вони кольору, очима, хтось збоку (жіночий голос) підказує мені ім'я: Михайло!.. — і в цьому єдиному проблимі — бо наступної миті гладінь океану знову змикається, й темна маса китячого тіла кане назад під воду, — я його впізнаю, впізнаю те, що вже знала, з тої самої ночі: це й є той чоловік, через якого загинула Геля, — так само, як Влада!

Ось про що вона мені хотіла оповісти в Адьчиному давньому сні, моя світлосяйна дівчинка, моя променистоока Геля Довганівна, — коли зайняла Владине місце за столиком у Пасажі. Вони знали, обидві, і Влада, й Геля, те, чого не знала я, вони обидві були однаково ошукані — і любили силу, яка вбиває життя, видаючи себе за ту, що ним керує.

І, щойно я встигаю це збагнути, все вже зникло. Залишається тільки побуряковілий Вадим у розхристаному піджаку й охлялій, як несвіжа рибина, фіолетовій краватці — сидить, розвернувши стільця боком, держить у пригорщі келиха з коньяком і сопе над ним так, ніби звідти от-от має щось вилупитись… От і все. І навіть голова мені, о чудо, більше не болить — як рукою зняло. І втоми я теж не чую, — хоч уже й пізно має бути достолиха, либонь, чи не перша доходить…

І я легенько-легенько, ніжно-ніжно, щоб не сполохати, натискаю, за його рекомендацією, на ту кнопку, яку він намагався в мене перекупити, — зараз він має бути чулий на такий натиск, зараз він незахищений, без звичайного свого дубового панцира:

— Вадиме, — я не питаю, я прошу: не прокурор — співучасниця: — Як усе-таки гадаєш — чому вона загинула?..

Він здригається, глипає на мене й тут-таки спускає очі.

— Не муч мене, Дарино. Я стільки про це передумав…

— Ви сварилися?..

Всупереч моїм побоюванням, він не ощиряється, не борониться, — занишк, як маленький хлопчик перед мамою, коли знає, що зробив шкоду. (Значить, я його таки налякала своїм попередженням; значить, є чого лякатися.)

— В тім-то й річ… Якби я тоді поїхав із нею… Чи хоч шофера послав…

А вона йому не дозволила. Може, навіть не сказала вже, куди їде. Може, вони вже не розмовляли як друзі, взагалі вже не розмовляли між собою, — в двоповерховій квартирі площею 400 кв. м досить місця, щоб не траплятись одне одному на очі, і вона вийшла з дому без усяких оголошень, без «цьом-па, за годину буду», — грюкнула, мов вистрелила, вхідними дверми, і це й був останній спогад, який вона йому по собі залишила: наступне їхнє побачення було вже в морзі.

— Вона збиралась піти від тебе?..

Він дивиться на мене з наростаючим острахом:

— Вона тобі казала?..

— Так, — брешу я.

Я знаю, як це буває, я там була — з Сергієм, і з Ч., і з Д.: при кожному розриві, на який довго не можеш зважитися, — знаю, як через силу таскаєш у просторі власне тіло, мов трупа, автоматично виконуючи ним завчені рухи, як цілий час облягає голову важка, непроглядна хмара тисячу разів передумуваного, кругами по стадіону, «як же так?» та «і що ж тепер?», і нараз зупиняєшся по ходу серед квартири, як від окрику, тупо згадуючи: а чого я сюди йшла?.. Трохи легше, коли лежиш у ванні й вода потроху розмиває тобі тіло вкупі з застряглими в ньому думками, — і можна ще їхати автом, особливо за містом, на трасі, вона це любила, — казала, що так відпочиває: монотонний рух, рівне течиво асфальту перед очима, заспокійливе мерехтіння дерев обабіч траси, дощ по шибі, рівномірні помахи «двірників», дощ, дощ… Звісно ж, вона поїхала сама, який у біса шофер! — із шофером ще розмовляти треба…

Не засинала вона за кермом. Я можу уявити, як це було. Як це все сталося. Мені не треба для цього навіть їхати туди, по її слідах, як їздив Вадим, — я просто знаю. І він знає, що я знаю.

— Не муч мене, Дарино, — просить. Щиро просить. І додає: — Життя ж триває…

Так, ніби й не він щойно дві години без продиху повчав мене, як він сам те життя творить, і запрошував на обопільно вигідних умовах до нього долучитися. Схоже, сам він ніякої суперечности тут не завважує, жодного, цим разом, коґнітивного дисонансу, — він тільки інстинктивно пірнає під ту течію, котра в цій хвилині здатна його зняти з мілини з мінімальними втратами — ну, й зі збереженням контрольного пакета акцій, звичайно ж. Можна не сумніватися: своїх ефесбешників він також зрадить. І грошики свої встигне вчасно вийняти з діла, послухає моєї поради.

Коли в хід ідуть трюїзми, це знак, що пора закруглятися. Життя триває, атож, хто б сперечався. Дивлюся на чоловіка навпроти (…він здавався мені сильним, тим, хто здатен вирішувати долю багатьох, втілена мрія відвічно безправного народу про «свою» владу, «свою», власну силу, яка оборонить і захистить…) — і чую, як губи мені викривляє, наче в дзеркалі зі спізненим відображенням, та сама значуща посмішечка в'язничного психа: я знаю, де я тебе бачила. А от ти мене — ні, не знаєш… Він чекав на розгрішення, і моє мовчання його непокоїть.

— До речі, — вдає, ніби щойно згадав: — Як у тебе з грішми — маєш за що жити?..

Отут уже ледве стримуюсь, щоб не зареготати: хай тобі грець, міг би все-таки придумати й щось дотепніше! Чи от власне, що — не міг?..

— Не турбуйся. Мене є кому утримувати.

«Так чого ж ти, суко, хочеш?!» — майже викрикує, з ненавистю, його погляд: всяка відмова від грошей у його системі координат дорівнює шантажу, й моя поведінка означає якусь приховану загрозу, яку конче належиться нейтралізувати — і то негайно:

— Це не P.? — єхидно прискалюється.

Отже, він знає і про Р. Втім, нічого дивного, раз він контачив із керівництвом каналу й збирав на мене досьє, — компромат на майбутнього партнера також входить до контрольного пакета акцій.

— Ні, — хитаю головою, — не Р.

— Якщо хочеш, я можу в них викупити твої фотографії… Ті, де ти з P., — оскиряється так, мовби він їх бачив.

А якби й бачив?

— Мені пофіґ, Вадиме.

Найдивніше, що мені справді пофіґ. І звістка про те, що нове керівництво каналу запаслося знімками, яких Р. свого часу наробив із мене в пікантних позах (а казав же мені тоді — «не зарікайся!»), зовсім не справляє на мене того враження, на яке розраховував Вадим. Просто, пофіґ — і все. Так, ніби то не зі мною було, — не я валялась під бліцами гола, зі страпоном у руці, заляпана чужою спермою. Хоч цілий офіс тими кадрами обклейте — не дістанете, хлопці, як не старайтеся.

— Вони вирішили проти тебе підстрахуватися з усіх сторін, — пояснює Вадим, усе ще не вірячи, що його так довго бережена куля вцілила в «молоко». — На випадок, коли б ти спробувала підняти шум за той конкурс краси…

Ага, то це, значить, шефуля постарався. Моя лапочка. Всі сили на закладку пробою в мурі. Інтересно, яку ж то таку «сторі» він замірявся на мене зліпити на підставі тих знімків?.. Хоча, як подумати, — ні, не інтересно, аніскілечки. Якось і уяву напружувати в той бік не хочеться.

Натомість щось зовсім інше приходить мені до голови — з тою самою сновидною легкістю, мовби так і треба, мовби моїми діями керує хтось сторонній, а мені тільки й належиться, що відірватись від скелі одним ривком — руки вздовж тулуба, голова вперед, «ластівкою», назустріч темно-синій безодні…

— Якщо вже ти так хочеш віддячитися мені за консультацію, Вадиме… — відважую якраз у міру навантажену сарказмом паузу, — то викупи в них краще для мене інший матеріал…

Він зраділо, з готовністю виймає з внутрішньої кишені піджака Palm і сам занотовує, водячи олівчиком по екрану, — він це зробить, він обіцяє: матеріали до недокінченого фільму, програма «Діогенів ліхтар», так-так, та сама. Робоча назва матеріалу — «Олена Довгая». Він дійсно це зробить, можна не сумніватися, — визволить Гельцю і всіх моїх Довганів із того гадючника: он як пожвавішав, навіть якась незвично запобіглива метушливість з'явилася в рухах, — він ще не вірить, що так вдало зі мною розв'язався, що йому так дешево обійдеться моє мовчання: я більше не згадуватиму про те, чому загинула Влада. Те, що знаємо ми обоє, зостанеться між нами.

Він не підозрює, що це Влада викуповує в цій хвилині, його руками, мій фільм. Фільм, який я тепер зумію докінчити, власними силами, чого б це мені не коштувало: я вже знаю, чого йому бракувало. І в тому фільмі буде і Владина смерть також: це єдиний мій спосіб сказати про неї правду. І байдуже, що мужчина, через якого вона загинула, матиме в кадрі інше обличчя — те, крайнього справа на старій повстанській фотографії. Бо, крім фактичної, заземленої на імена й обличчя, є ще й інша, глибша правда прожитих людьми історій, та, якої не видно стороннім і якої не вигадаєш і не вдаси. Та, що за межею піддатности.

І, мов дочекавшись нарешті слушної хвилини, белемкає на сполох мобільник — мій мобільник, я його не вимикала, — і я вже знаю, хто це, і м'язи мої безконтрольно розпливаються в усмішці, поки губи вичавлюють Вадимові механічне «Вибач»:

— Лялюська?..

— Адю! — волаю, здається, на все горло, виринаючи з темного печерного підводдя на світло дня: — Адю, я є! Я тут, я в порядку! Не хвилюйся за мене, я вже їду, за двадцять хвилин буду!..

— Слава Богу, — шумно зітхає в вухо мій коханий хлопчисько, моє сонечко, Господи, яка ж я рада його чути! — Давай, мале, жду. А то в мене тут таке робиться…

«Прости мені, Адріяне»

Зроби, будь ласка, чаю, попросила Лялюська. Ромашкового? Тільки ромашковий лишився, я не встиг сьогодні нічого купити. Все одно, хай буде ромашковий. І, надпивши, як гусеня, — трошечки, немов через силу, — відставила чашку й осміхнулась: ми з тобою вже як парочка пенсіонерів — сидимо біля розбитого корита і п'ємо на ніч ромашковий чай. Ще тільки болячок бракує для повного комплекту…

Це не інакше як той пацик, подумав я, той нарде-пук, гнида, пробив тебе на темі кризового віку: мовляв, тепер або ніколи — вгору або на звалище. Як казала одна моя клієнтка: до сорока років жінці досить бути гарненькою, після сорока вже треба бути багатою, — і робила мені очка, хоча сорок тьоті явно мусило бути, як я ще до школи ходив. А Юлічка, певне, все те слухала й мотала на вус…

Вголос я сказав: ти все зробила правильно, Лялюсь. Ти молодчина, я пишаюсь тобою. Знаєш, заясніла вона, мама так казала — про тата, тими самими словами: що він усе робив правильно. Дивно, правда ж?..

Я подумав: Лялюська змінилась. Подорослішала? Знаючи її, і як вона, дівчинка-відмінниця, вібрує у відповідь на кожен житейський удар — як на вияв космічної несправедливости, — я спершу боявся обрушити на неї всю правду в тому вигляді, як вона обрушилась на мене: так і так, кохана, ми з тобою в дупі, бо моя секретарка обчистила мене на тридцять тисяч баків (ах, лошара ж я, лошара!)… А коли моя дівчинка, з чудно зверненим кудись у себе поглядом, розповіла мені — від вашого стола нашому столу — про свою вечерю з тим народним пациком, я взагалі охрінів, аж моя власна халепа вмить здрібніла мені до кабінетного формату: йолки-палки, таж це війна!.. Неоголошена, таємно-повзуча, натуральна гебешна війна, і ніхто й дупля не дає, — кожен всадив носа в своє лайно й бачити не бачить, що діється довкола!.. Я бігав по кухні, курив одну за другою й репетував, що треба щось робити, не можна ж дозволити зграї доморослих бандюків отак-о, ні за цапову душу здати країну кремлядям, і що той Вадим не інакше як був стукачем іще за совка, знаю я цих підісланих козачків, набачивсь, — які спершу роздерибанили партійно-комсомольську касу, а потім ринули в політику дерибанити все, що лишилося в державній власності, чим-чим він, ти казала, торгував — керасінчиком?.. Знаєш, як це називається? Аґенти впливу, всі вони — аґенти ефесбешного впливу, всі на гачку в Кремля, колишні стукачі, суки, падли, люстрацію треба було провести ще в 1991-му, тільки так і можна було позбутися цих совкових метастазів, а тепер ач як розрослися, суки!.. Я відчував навіть певну окриленість у своєму гніві — певну очисну полегкість від того, що для гніву знайшовся солідніший об'єкт, аніж сука-Юлічка, яка за моєю спиною крутила оборудки з моїми конкурентами, — я звільнявся від гидкого почуття окрадености, що цілий день мене пекло, й наливався чистим, як спирт, громадянським обуренням: та за кого вони нас мають, суки, гадають, їм усе з рук зійде?! — ширшав у плечах і розпростувався, зачувши справжнього, гідного ворога, з яким не впадло ставати на прю, — а от Лялюська була цілий час на диво стримана, мовби не надто й заскочена моєю новиною (я завжди підозрював, що вона недолюблює Юлічку!): перепитувала мене скупо й по-діловому і загалом здавалася досить спокійною — так, наче всі удари цього вечора прийшлися їй на якусь невидиму амортизаційну подушку. Раніше вона в стресових ситуаціях поводилась інакше — коли звільнялася з каналу, її хіба ж так трясло! А тут проступило в ній щось нове, якась відстороненість, — навіть про те, як елеґантно помножила на нуль того народного пацика, говорила без всякого тріумфу. Од утоми носик моїй дівчинці почервонів і загострився, нависла над кухонним столом лампа прокреслила від носа до губ уже явні, графічно чіткі вритини, — без косметики вона завжди така рідна, мила, що мені терпне всередині на неї дивитись, але щойно тепер я розгледів, як вона за ці дні схудла, зробилася зовсім ефірною, аж личко видовжилось… І я подумав, що вона перестала подобати на дівчисько. Вперше за весь час, що ми разом, я відчув, що вона справді старша за мене, — і то не на п'ять років, а на якусь геть незміриму дистанцію…

Давай лягати, мале, — я й сам уже ледве тримався на ногах, і де, блін, мої дев'ятнадцять, коли цілу ніч можна було джиґувати, як Карлсон із моторчиком, а на ранок, іно перегар зажувавши, бігти на пари хоч би хни?.. Угу, кивнула вона, давай, — і звела на мене очі, які, крізь усю дерев'яну втому, крізь отупіння пізньої години й спаленого на жужіль адреналіну, зненацька прошили, пронизали мене живою музикою, немов зазвучавши на голос, — в очах їй світилася ніжність, і покора, і сум, і щось таке непередавано-жіноче, від чого горло мені здавило клубком: поїдемо завтра до того дядька?..

Якщо ти хочеш, прохрипів я, голосом старого мафіозі з фільму Тарантіно. Холера, я таки був зворушений, мало що не розревітись був готовий. Я й збирався вранці на Бориспіль, до того експропрійованого Юлічкою дядька, — з'ясувати подробиці й оцінити збитки (дзиґар із зозулею, горіхова шафа, що там ще ця курва сплавила Б. і К° за моєю спиною?), — але збирався їхати сам, досі я ніколи не втягував Лялюську в свої справи… Правда, ті справи досі ніколи й не зазнавали такого удару, як тепер од Юлічки. Оце, блін, пригрів гадюку на грудях.

От саме це, — як стало ясно, коли клубок першого шоку трохи осівся, перекипів і розклавсь на окремі повісма (де втрати фінансові, де моральні, де іміджеві, за що найперше хапатися, щоб залатати дзюри хоч частково…), — саме це, в принципі, й пече мене найбільше: що пригрів гадюку. Обман довіри — це найболючіший пробій, і нічим його не залатаєш. Така кльова секретарка, незамінна помічниця, права рука! Акуратистка, що не натішишся. І завжди в курсі всіх моїх планів, ах ти ж йоханий бабай. Як же я так повівся, коли ця сучка понад півроку водила мене за носа, цілу історію мені сплела, як то дядькові спадкоємці, син і дочка, буцімто забаскаличилися й намовили його нічого з хатнього скарбу не продавати? І так усе серйозно, заклопотано, куди твою маму, — ах Адріанамброзьїч, што же дєлать, оні отказиваютца?.. Мусимо набавляти ціну, відповідав я як ідіот, іншої ради немає. І ціну, по всьому видать, зацікавлені особи таки Юлічці набавили некисло: коли я сам подзвонив дядькові, той навідріз відмовився мати зі мною до діла: нічого не знаю, нічого не продаю, передумав, пішли всі на фіґ, — дядько відверто не бажав зі мною балакати, ніби хтось його супроти мене добряче настрополив чи й просто оббрехав, але я все ще, як лох, нічого не підозрював. Сам не знаю, як сьогодні (ба ні, вже вчора!) зумів стриматися й нічим себе не виказати, коли мій директор банку, давній і вірний клієнт, пожалівся мені, неявним докором, що бачив удома в міністра нове придбання — сецесійний дзиґар із зозулею, і що таке чудо, кажуть, прямо під Києвом знайшлося, десь у селі за Борисполем, — типу, що ж це я, роззява, так провтикав, вважай, під носом?.. Оце був удар — прямо по тім'ячку! Довірливий, м'якосердий Адріян Ватаманюк, друг дітей і тварин. І мелітопольських проституток. А я ж їй, курві, ще й зарплату був підвищив, і на мистецтвознавчий впихав на безоплатне навчання: учися, серденько, колись з нас будуть люди… Млять. І як, питається в задачці, жити, як будувати бізнес чи взагалі будь-що будувати, — коли нікому не вірити?..

А найсмішніше, що Юліччина афера рано чи пізно все одно б вийшла на яв: дзиґар із зозулею — то не голка в сіні, на нашому жалюгідному ринку, де, як у селі, всі одне одного знають, таку комерційну таємницю хрін утаїш, — але, видно, цій профурі геть стріху знесло од захланности, од нагоди неждано-негадано урвати кусок, який їй і не снився… От цікаво б знати — який відсоток їй запропонували від Б., за скільки вона мене продала?

А по суті ж, нема різниці — чи продавати людину, чи країну. Лялюська вже заснула, і я продовжую звертатись до неї подумки: різниця тут суто кількісна, Лялюсь, не якісна. Між твоїм Вадимом і моєю Юлічкою різниця виключно в обсягах товарообороту: твій пацик бере дорожче. От і все. Просто, моя дівчинко, є ми — і є вони: ті, хто чомусь служить, — і ті, хто гребе під себе, торгуючи тим, що їм не належить (і чому я лаю їх проститутками, проститутки принаймні торгують своїм власним, анатомічно невідчужуваним добром!). Це — як два ворожі табори, і межа між ними — як на фронті лінія вогню. Може, це взагалі єдина межа між людьми, яка справді важить. Якої ніколи, ніде, за жодних обставин не вдасться подолати. Тонка така, невидима оку межа, — є перекинчики через неї, а є й полеглі, як завжди на лінії вогню. І ще невідомо, котрих більше.

Це мені щойно прийшло до голови, спізненим відгуком на твоє, напівсонне вже, звіряння, як ми вже вставали з-за столу, — йди ти перший до ванної, — ні, йди ти, я ще покурю, — знаєш, я зрозуміла про Владу, і про Гелю теж, у чому була їхня помилка, це твій торішній сон, я його нарешті розшифрувала: в них була однакова смерть! — як це, однакова смерть? — ну, не буквально, звісно, але з тої самої причини, — щось ти вигадуєш, мале, — ні, це правда, Адю, просто я ще не вмію цього на словах викласти до пуття, але побачиш, коли я закінчу фільм, я його обов'язково закінчу, хай-но тільки заберу в Вадима відзнятий матеріал… На мить мені, грішним ділом, здалося, що ти од утоми заговорюєшся, і я злякався за тебе твоїм, задавненим страхом, що його ти, виходить, у мене непомітно вщепила (бо в любові обмінюються всім, авжеж, від мікрофлори й поту — до снів і страхів включно!): твій батько був у дурці, а що, коли справді?.. Я аж похолов був — і тут ти сказала оту фразу, яка в мені застрягла й продовжує диркотати, як невимкнений моторчик, женучи в рух нові й нові безсонні думки: вона, цебто Геля (чи ти сказала: Влада?), прийняла чужого за свого, а в любові не можна так помилятися, в любові це смертельно…

Ти по-своєму, по-жіночому, але теж її побачила — оту межу між «нами» і «ними». Побачила з погляду стосунків між чоловіком і жінкою: як міжвидовий бар'єр, якого не можна переступати.

В любові не можна, кажеш. А в сексі? В сексі — можна?

Розумієш, мале, я ж справді, відколи ми разом, перестав сприймати інших жінок — як жінок. Не те щоб я не бачу довкола себе невичерпного розмаїття ніжок, попочок і всього, що належить бачити нормальному хлопові, — бачу, і прекрасно, але все те більше не сприймається мною як керівництво до дії. Ну от не вставляє, і все. Так, ніби на цілому світі лишилась одним-одна жінка — ти, а решта представниць твоєї статі — просто, люди… І коли Юлічка лізла на мене зі своїми стрінґами й міні-спідничками, мені її навіть якось шкода було — як дитину, яку недобрі дяді навчили кривлятися, і вже не поясниш їй, що великій дівчинці так поводитися негоже. Але, по щирості, — я не певен, що, якби в мене в житті не з'явилася ти, я б зрештою не зласкавився й одного дня широкосердо не трахнув би Юлічку в себе в кабінеті — із гуманности, чи з того там іще, раз уже так просить… Василенко її трахав, це він її до нас і привів. Навіть серед робочого дня тягав її до туалету. Я ще бурчав (бо мені те не подобалося: всьому свій час і своє місце, холера!), що то не інакше як буремні комсомольські блядки Льончика Колодуба лишили нам в офісі в спадок якийсь повітряно-крапельний вірус, який змушує директора TOB розстібати штани тоді, коли треба думати головою, — недурно ж кажуть, що приміщення зберігають карму попередніх господарів, і райкоми капеесес недарма все по колишніх борделях мостилися… Але невдовзі виявилося, що Василенкове придбання вміє не тільки носити спіднички вище трусів і стояти раком у туалеті, — у цієї сироти з Мелітополя (чи з Маріуполя, я вічно плутав) незгірше працювала й голова, сирота вже вчилася десь на бухгалтерських (чи секретарських) курсах і дуже швидко стала нам не просто секретаркою (триста доларів плюс преміальні), а справжньою бойовою подругою-однодумицею: коли ми, ще втрьох, я, Василенко і Зайцев, обговорювали нові проекти, Юлічка, в ботфортах і міні, незмінно нам асистувала й не раз потрапляла підкинути якусь корисну ідейку саме тоді, коли хлопці вже от-от готові були перегризтися між собою. При Василенкові вона чулася дуже впевнено, навіть коли я їй раз зауважив, що в неї сперма у волоссі, вона тільки чарівно мені всміхнулася й сказала: ой!.. (То, між іншим, був єдиний раз, коли і в мені зворухнулася хіть розстебнути штани й попросити її повторити ту саму процедуру зі мною, з суто спортивного азарту, бо чим я гірший за Василенка?) Не знаю, чи давала вона і Зайцеву також. Очевидно, в її розумінні, після того як мої партнери подалися ловити рибку на глибші води, — їх обох від початку цікавив не стільки антикваріат, скільки заробіток, а торгувати було байдуже чим, — і я лишився одноосібним власником малого підприємства, а вона моєю секретаркою (п'ятсот доларів плюс преміальні), тепер до туалету її мав водити я. А що я цього не робив, то вона й вирішила мені помститися.

Що ти на це скажеш, Лялюсь? Як тобі така версія?

Тільки ти нічого не кажеш, бо ти вже спиш: іно втовпилася під ковдру (ти якось дуже затишно вмієш під нею кулитися, без тебе я вже чуюсь у власному ліжку все одно як у готельному), — зараз і вимкнулася, мов одрубав. Лежиш тихенько, тільки посапуєш носиком у подушку — смішно так, як зайчик… Я трошки посидів коло тебе, сплячої, при світлі нічника, — доки не піймав себе на тому, що усміхаюся. Трохи ніби розгладився всередині. Спи, очко, спи, друге, — казала колись у дитинстві мама, цілуючи мене на сон: примовка з якоїсь казки. Спи, моя відважна дівчинко, ти все зробила правильно, ти відстояла сьогодні свій вогневий квадрат, я справді пишаюсь тобою… А от мені сон не йде, попри всю втому: розкутурхав нерви, обкуривсь, як собака, — десь, либонь, зо три пачки висмалив, аж у грудях свище й серце бухає ледь не під борлаком. А на завтра треба бути виспаним і свіжим, як огірок з грядки, і від цієї думки — що, курча, треба ж спати, мерщій спати, чоловіче! — нерви, розуміється, ще гірше ґрасують. Класичне безсоння, професійна хвороба українського бізнесу. Більшість моїх колеґ уже давно підсіли на алкоголь (три дека коньяку на ніч — і спиш, як немовля, запевняє Ігор!) — або й на седативи, що вже геть хріново… А ті, котрі справді грубими грішми обертають, і на дещо серйозніше. Ще трохи, і на світських тусовках питатимуть: хто Ваш дилер? — так, як нині питають: хто Ваш стиліст?

Що ж, поїдемо завтра з тобою до того зозулястого дядька… Я подивився по мапі — справді, недалеко: зараз за Борисполем, за поворотом по трасі на Золотоношу. Золотоноша, яка гарна назва. Золотоносний дядько був, це точно. Не дядько, а чистий тобі Клондайк. На тому самому відтинку, де В'ячеслав Чорновіл загинув. Так і невідомо, чи випадок, чи вбили чоловіка, — діло ж теж перед виборами було, акурат п'ять років тому, а старий «зеківський ґенерал», казали, збирався балотуватися в президенти… Погано виглядала та історія, таки дуже підозріло, КАМАЗ, що збиває машину з майбутнім президентським кандидатом, — то вже чисто російський стиль, і якось усе після того й покотилося в нас під укіс, — так, ніби зі смертю «зеківського ґенерала» остаточно зламалася в суспільстві якась пружинка, щез, як каже Лялюська, опір матеріалу… Журналістська братва тоді й вухом не повела, один пацан, пам'ятаю, навіть бовкнув у пресі, що от, мовляв, вчасно дідусь загинув, бо ще трохи — і вже би був зробився смішний, як Дон Кіхот на пенсії: таке ніби само-вдоволене посвистування молодого крутелика на гробі старого пердуна, — а невдовзі й сам загинув, і теж в автокатастрофі, тільки вже без всяких КАМАЗів, а вертаючи по п'яні з нічного клубу… Що називається, поглумилася доля з особливим цинізмом. Мабуть, ліпше таки не свистати на гробах.

Як це було в тому анекдоті, що мій банкір розповідав? Іде кобіта поночі через цвинтар, угледіла якогось чоловіка, просить провести її до виходу. Без проблем, каже той. А то я, каже жіночка, мерців боюсь. Тю, дивується чолов'яга, і чого нас боятись?..

Не такий і дурний прикол, як здається. Треба буде вранці Лялюсьці розповісти.

Не боятись, ні. Але ми ж їм оголосили повний іґнор — тупо забили на них, і все. А вони, видать, ображаються. Колись люди знали, як із ними жити, на Різдво до хати запрошували і всяке таке… Страх здумати, скільки їх там за минуле століття набралося по той бік — ніким не пом'янутих. Можна уявити, як у них там назріває проти нас бунт. Таке ґрандіозне народне повстання, Велика Мертвецька Революція. Гляди, якогось дня візьмуть і вийдуть нам із цвинтарів на вулиці…

М-дя, веселенькі гадки серед ночі в голову лізуть!..

Треба буде завтра дорогою купити квіти й покласти на те місце на трасі. Чи воно там хоч якось значене?..

Зроблю-но я собі ще того ромашкового чаю. Недарма його пенсіонери п'ють, — їх же також безсоння мучить…

Мучить, авжеж мучить. Акурат о цій саме годині.

Аж стенаюсь од цієї думки. Блін, отак займаєшся всякою фіґнею, на що тільки не спалюєш своє життя, лиш на рідних його ніколи не вистачає… От прямо зараз візьму й подзвоню. А чом би й ні?

Причиняю за собою двері до кімнати (спи, очко, спи, друге…), а потім і до кухні, — прикрутивши світло над столом, щоб не било по очах, я давно помітив: у притемку люди говорять тихіше, інстинктивно стишують голос. Тепер між мною й моєю дівчинкою коридор і двоє зачинених дверей, можна не боятися, що її розбуджу…

Тьху, чорт, але й накадив я тут!.. У сильно прокурених приміщеннях, надто коли в них тепло, насправді тхне не недокурками, не димом, — а тліном: ще не мертвечиною, але попереднім, перед нею, етапом. Такий, ні з чим не зрівнянний, душок зіпсуття: відразу тягне за собою, асоціативним хвостом, аромати блядки, псятини й алкогольного перегару. Скільки я такого в житті нанюхавсь!.. І скількох уже відпровадив на цвинтар — тих, із ким тусував в атмосфері цього нечистого запаху, що його жоден кондишинер не переб'є: колись, у юності, це був дух нашої веселої бідности, дух совкових общаг і студентських пиятик, — а потім виявилося, що наші гроші тхнуть так само… Вовчик, із яким я познайомився ще на Сінному, в тридцять п'ять умер од інфаркту, Яцкевич згорів од наркоти, Рудий, забув, як його насправді звали, був, казали, підшитий, він завжди добряче закладав… А до Кукалюка я навіть їздив на дачу, новеньку, двоповерхову, але там теж так штиняло, тільки ще тлінніше, солодкавіше: з домішкою сигар і драпу. Кукалюк скаржився, що його крупно підставив хтось із політиків і він тепер винен всім, як земля колгоспу, — а потім прийшло повідомлення, що Кукалюк випав із поїзда, на якому зроду не їздив.

Розчахую навстіж вікно і захланно всьорбую ніздрями колюче нічне повітря. Може, це в мене безсонні глюки, але на мить виразно чую вогкий дух ожилої землі: знак, що вона вже прокинулася, що десь там у надрах вже завирували соки, готуючись бігти вгору по стовбурах… Перший знак весни.

Тихо як, Господи. Ніде на цілий квартал ані віконця не світиться…

Вмикаю чайника. І беру телефон.

Один, два, три гудки… На четвертому слухавка оживає — ну от, я ж так і знав, що старий не спить!

— Гальо? — голос суворий, невдоволений: мовляв, що то за біда поночі добивається до хати?

— Привіт, тату.

В слухавці нерозбірливо бубонить телевізор, і я мов навіч бачу батька — як він стоїть у передпокої нашої львівської малометражки (телефон у передпокої, телевізор у вітальні), в своїх розчовганих капцях із підігнутими задниками, за спиною в нього стелажі зі старими журналами, що їх він ніяк не збереться викинути, над головою — ов, а що ж там таке над головою, забув уже, — якийсь вішак?..

— А, це ти, — каже батько. — Здоров.

Ніби я не за шістсот кілометрів од нього, а щойно ступив у хату. Як колись у п'ятнадцять років: потемки скинув черевики, в самих шкарпетках навшпиньки пробрався по коридору… А в дверях кухні завмер: тато сидів при нічникові за столом і читав, — видно було, що не лягав. Здоров, тільки й буркнув до мене — і втупився назад у книжку, трохи навіть збентежено: ніби, як і я, був заскочений на чімсь, чого не хотів показати. (В ту дівчинку я був закоханий, перша моя любов, думаю, він догадався…) І зараз він теж старається не показати, що зрадів, почувши мій голос, — не показати, що бодай у чомусь од мене залежний. Тільки тепер, коли йому от-от стукне шістдесят і в нього гіпертонія, цукриця й артрит, це вже має зовсім інший смисл. Вдруге за вечір мені стискає горло.

— Не розбудив?..

— Та де! — енергійно протестує він. — Ти ж знаєш, я так рано не лягаю… «Рано» — це третя ночі. Засне він, як уже почне розвиднятися, і спатиме годин зо три-чотири. Він не називає це безсонням, він усе ще бадьориться, не признаючись до пенсіонерських недуг, удаючи, ніби це в нього просто такий режим: чоловік зайнятий, допізна працює, а вечорами після роботи впорядковує родинний архів (Лялюська напоумила!)… І ще він, розуміється, живе активним політичним життям — як усі самотньо старіючі люди:

— Оце дивлюся П'ятий канал…

Віднедавна канал, відкритий опозицією під вибори, зробився для батька тим, чим за совка було радіо «Свобода».

— Чи ти чув, що ті бандити затівають у Мукачево?!

Не переводячи духу, він висипає на мене почуте з ящика (який тимчасом продовжує бубоніти на задньому плані, створюючи сюрчиковий ефект синхронного перекладу): як у Мукачево влада влаштовує позачергові вибори, щоб замінити чинного мера своїм кишеньковим. Мені лишається іно зрідка помрукувати на знак уваги, не показуючи, що я все те вже чув, і не раз: про вирубані «тими бандитами» карпатські ліси, про те, що жахливі повені, які щороку плюндрують Закарпаття, то не що, як наслідок тої злодійської вирубки, і як нинішнього мера, що хотів «тих бандитів» трохи прикоськати, не допустили на цих виборах балотуватися, вкравши йому документи, а тепер-от тихе курортне Мукачево запрудили зграї кримінального вигляду чоловіків у шкіряних куртках, — їх невідомо звідки звозять до виборів автобусами, й вони розгулюють по місті, як господарі, бешкетують по кнайпах, страхають населення, вечорами люди вже бояться ходити по вулицях, це ж терор, достеменний терор, молодшає від обурення батько, наче по ходу говорення скинув років із тридцять, — вони що собі надумали, сталінські часи повернути?..

— Тож чисто так совєти в сорок шостому свої вибори проводили! В кожне село гарнізон солдатів привозили, на виборчу дільницю людей автоматами зганяли. Бо в нас люди тоді ще думали, що то так, як за Польщі, — як пробойкотують, то й вибори не відбудуться. Ще не знали, що то за власть…

Ніби підігрітий його запалом, починає обурено клекотіти чайник. Мимоволі всміхаюся. Сам того не відаючи, тато передражнює мене — годину тому я точнісінько так мітинґував тут перед Лялюською. Недарма вона каже, що я на старість буду «копія Амброзій Іванович». Давно я йому не дзвонив. Закрутився. А не був у Львові ще давніше…

— Це, тату, виборчими технологіями тепер називається… Окріп плюскотить у горнятко.

Якогось дня я більше не зможу отак-от набрати номер, серед дня чи ночі, — і почути батьків голос. На мить переді мною розверзається ота майбутня пустка-голизна, мов із сонного здерли ковдру, й стає холодно. Встаю причинити вікно, поки тато, — слава Богу, живий і здоровий, — продовжує викривати російські виборчі технології зразка сорок шостого року:

— А то ще, знаєш, як робили? Дзядзьо твій розказував — просвердлювали в кабіні до голосування дзюрочку в стелі, і звідтам цілий час крейда сипалася на те місце, де олівець хімічний прив'язаний лежав. Як чоловік, зайшовши в кабіну, нагнеться щось тим олівцем у бюлетені слинити, то цівочка крейди йому акурат на голову трапляє. А то ж зима була, лютий місяць, усі в шапках… Так і в кабінку заходили. Кабінки закриті, як годиться, — нічого не видно, голосуй, як хоч'! Хоч' — викреслюй того єдиного кандидата, хоч' — вкидай до урни чистого бюлетеня: свобода! Сталінська конституція ґарантує… А на виході з дільниці всіх, у кого біле було на шапці, — хто в кабінці, виходить, із олівця скористав, — похапали в грузовик, що на задньому дворі наготований стояв, — і поїхали дядьки в тундру комунізм строїти! Такі, брацє, вибори були…

— Круто, — визнаю я.

Технологічненько, справді. Здається, в Конан Дойля є подібний сюжет: закрите приміщення, фіксоване місце для жертви, і над ним отвір, звідки виповзає отруйна змія. Тато такого не пригадує, але обіцяє перевірити: Конан Дойль у хаті є — старе радянське видання.

— Перевір, — погоджуюсь, бо мені вже й самому цікаво. Розкажу завтра Лялюсьці — звідки в тих «політтехнологій інформаційної доби» ноги ростуть. Дарма той Вадим їй так хвалився, нічого нового його пацани не придумали. Чи вони взагалі нічого нового не здатні придумати — і тим і полюють на таких, як вона?.. Тоді виходить так, як церква каже: що зло само по собі безсиле, вся його сила — в тім, що воно вербує слабких собі на послуги…

Думка не бозна-яка нова і, відповідно, не бозна-яка цінна, але чомусь відчуваю від неї такий приплив утіхи, як, перед хвилею, від отого запаху пробудженої землі з вікна: я знов можу думати! Думати — а не тільки, як жук ніжками, без кінця перебирати в голові, приваленій тоннами втрачених баксів, причини й наслідки фінансової підстави: вид розумової діяльности, від якого глузду тобі не прибуває, ані світ яснішим не стає. А тут у мені мов відбулося перезавантаження системи: я знову чуюсь собою. Тим самим, цебто, дурнем, що й був.

І на цій хвилі, мов злегка вгашений на радощах, я за одним заходом вивалюю татові, обпікаючись чаєм, те, чого аж ніяк не збирався розказувати, — і за дня, коли пропорції речей міняються, либонь, і не розказав би, — як сьогодні вербували мою дівчинку. Без імен, звичайно, — не настільки ще я вдурів, — зате з цифрами: двадцять п'ять штук на місяць, отакі тепер у них, тату, розцінки.

Телевізор у кімнаті замовк, і мені чути в слухавку, як важко батько дихає. Близько так, із присвистом: видно, теж забагато курить…

Я нечасто з ним чимось таким ділюся. Свого часу він так пишався моїми успіхами в фізиці, так неприховано променився щастям, коли я студентом приїздив на канікули й малював йому на кухні схему термоіонного ґенератора, що тої батьківської гордости я йому однаково нічим не поверну. На тему моєї наукової кар'єри ми з ним давно і згідно мовчимо; він більше не допитується, як посувається мій дисер. Перестав відтоді, як я, не стримавшись (бо ті допити мене вже жалили), спересердя ляпнув йому на тій самій кухні, що не для того живу своє життя, щоб відшкодувати йому забране в нього. Він нічого мені на те не відповів, почовгав курити, і я вперше тоді завважив, як він човгає — вже по-старечому… Є все-таки речі, яких краще не вимовляти вголос. Бо з тата таки напевно вийшов би вчений — якби він свого часу дістав належну освіту. «Мислительний апарат» у нього був дуже навіть у порядку, — ще й мені дещо перепало. Не його вина, що у Львові він після школи попав під щойно тоді впроваджену вступну квоту «для місцевих», знамениті «двадцять п'ять процентів»: то вже були шістдесяті роки, хрущовський лібералізм кінчився, й до вузів, надто тих, що «з допуском», починали пильніше добирати за анкетними даними. Ніхто б не пустив «бандерівське отродье» в серйозну фізику, в оборонку. Одиноким татовим шансом було їхати на навчання в Росію, — багато хто так і вчиняв, і, зрештою, на те й робивсь розрахунок: що неприйняті в себе вдома до вузів «західники» виїдуть, розчиняться на просторах шостої частини суші серед маси «совєтского народа», і так непомітно розкидається «вогнище українського буржуазного націоналізму»… Але тато не поїхав. Думаю, то бабця на нього повиливала. Для неї Росія була засланням, безводним ешелоном, п'яним конвоєм, колією, по якій їдучи, за три дні не вгледиш жодного села, — як такі колії прокладалися, вони з дзядзьом знали на власній шкурі: по небіжчику на шпалу; десь серед тих небіжчиків лишився лежати й її ненароджений син, і не могло бути й мови, щоб, самим уйшовши звідти цілими, потім добровільно посилати назад старшого — того, котрий вижив… Думаю, мало бути саме так, а за подробицями я ніколи не питався. Коли прийшла черга вступати на фізфак мені, то якось само собою розумілося, що я маю їхати до Києва — аби не до Москви. Тільки недавно, коли, з Лялюсиної подачі, я став бачити нашу родину — спершу Довганів, а потому й Ватаманюків, — не як колись, дискретними портретами в альбомі, а, як в інтернеті, зв'язною мережею лінків, я подумав, що то власне татові випало на долю заплатити своїм життям за окрадене батьківське. Тільки що тато ніколи так не казав, може, навіть і не думав, — аж доки я йому ото не всмалив (міг би й змовчати, казліна, не маленький уже ж був!..), — і вже напевно не став би виставляти своїм старим якихось за те рахунків. Львівську політехніку, де колись учився й дзядзьо, він згодом таки закінчив — заочно, вже на заводі працюючи, — але на серйозну наукову кар'єру замахуватись йому було вже зась. У моєму зоряному старті на руїнах Совка він мусив убачати прямий тріумф історичної справедливости — остаточну перемогу нашої родини над тою силою, завданням якої всі ці роки було обернути нас на «лаґєрную», чи якусь іншу, але «пиль». Він тоді мов одродився, вперше після маминої смерти, — був повен планів, навіть політично був до всього терпиміший: економічний хаос перших років незалежности виправдовував то совковим спадком, то браком державного досвіду, і хоч багато за віщо й тоді кипів і гнівався, але в основному вважав, що країна розвивається правильним шляхом, головне — визволилися!.. Мій з'їзд у бізнес мусив добряче його протверезити. Не знаю, як він із тим зживсь, і допитуватись теж не збираюся. Зрештою, людина з усім зживається. І якщо мене пре тепер о третій ночі реферувати йому в телефон лекцію з біжучої політики, прочитану в ресторані відомій журналістці депутатом парламенту, то не на те, аби мій старенький ще краще бачив, яке кругом лайно, — і міг заспокоювати себе тим, що його син хоч не таке велике. Не в тім річ.

Мені просто приємно йому це розказувати. Приємно раз у раз повторювати йому вголос «Дарина каже» як нашу, відтепер спільну, родинну таємницю: ніби обводжу тими словами світляне коло, в якому ми опиняємось разом, усі троє (і в темряву надвір падає з нашого вікна золотавий чотирикутник…). Ніби доручаю йому тим Лялюську — щоб він теж її любив. Щоб пишався нею. Не тим пишався, що його син у Києві живе з відомою журналісткою, — а нею самою.

— Отакі, тату, справи. (А в грудях йому таки свище…)

— Це ж якось оприлюднити треба, — озивається він нарешті. — Щоб люди знали…

— Як оприлюднити, де? — мені трохи прикро, що його думка звернула в інше русло. — В інтернеті хіба? То вже й там є способи за ті самі гроші поховати інформацію, і цензури не треба: наймається бригада сердюків — і за годину на одне твоє повідомлення навалять стільки спаму, що воно просто щезне, як голка в сіні!

— Якщо хочеш сховати листа, поклади його до інших листів? — реаґує тато. — Чекай, таж то теж із Конан Дойля! Чи з Едгара По?..

— Так отож. Нічого нового не придумали…

— То, значить, летючки треба друкувати! — вирішує він так діловито, наче всенький вік тільки тим і займався. — І роздавати, де більше людей, — на майданах, на станціях…

А й справді. Як це мені не спало на думку? Принаймні на летючки мене ще стати. А якщо ще підпрягти хлопців… З Ігорем можна поговорити, з Модзалевським, із Фрідманом… Василенку по старій пам'яті дзенькнути… Податкова вже всіх задрала, та всіх усе задрало, ото тільки на вибори надія була, що щось зміниться, а коли й тут кисень збираються перекрити й закатати країну в асфальт…

— Щось будем робити, тату.

На мить мене заполоняє піднесення — так, наче вернулись часи Студентського братства: осінь 1990-го, порожній універ, записка на дверях аудиторії: «Все ушли на революцию!», наші палатки на Майдані Незалежности — неймовірно, але тоді він ще звався «Площа Жовтневої Революції», — самопальні летючки, які я роздавав при вході в метро, сутички з ментами, вся та пекучо-прекрасна осінь — як хвиля гарячого повітря в обличчя, чому ми так рідко її згадуємо?.. Невже тільки тому, що наші тодішні ватажки швиденько продались тодішнім комунякам і тепер разом із ними засідають у Верховній Зраді? Але ж тоді ми таки підняли Київ — ми їх налякали, бодай настільки, що в серпні 1991-го наші комуняки підписали вихід із СРСР, а хрін би він тоді розвалився, якби Україна з нього не вийшла, — ми розгойдали човна, і сума докладених нами сил через десять місяців спрацювала, переломила хід історії, — а як тоді нам Кравчук був кричав, аж слина з рота летіла, в той день, коли застрайкували заводи і сотні тисяч робітників вийшли на демонстрацію під нашими гаслами: «Я не боюся ні Бога, ні чорта, і вас не злякаюся!», — хоч ми і в гадці не мали його лякати, тільки тішилися, що з нашого камінця посунула така лавина, — а тепер якийсь жирнюк буде мені розказувати, що то все зробила його нафта?.. І як тільки Лялюська йому змовчала, вона ж теж у жовтні 1990-го була там, ми могли стояти в юрбі за кілька метрів од себе…

— А Даринка вже спить? — питає тато, мов підслухав мої думки.

— Спить.

Досі він ніколи не називав її «Даринкою».

— А ти досвітки справляєш?

— Та так… Роботи багато нині мав.

— То добре, — неуважно погоджується він. І додає з запізнілим вибухом подиву: — Але, холера, як то люди скурвлюються так легко!..

— Го, ще й як, — підтакую з повним знанням справи: на згадку мені знову зринає Юлічка (біс би її взяв!). — І аби ж тільки політики! Дарина каже, з їхнього ешелону вже нікого не лишилося, — всі її колеґи, за кого вона могла ручитися, вже не при ділі.

— Бережи її, — зненацька каже тато. — Бережи Дарину.

От тобі й на.

Першої миті, розгубившись, мовчу, як баран. Не думаю, що він мав на увазі, ніби Лялюсьці може загрожувати небезпека: тато в мене не панікер і не страхополох (то він учив мене, коли я вступив у вік вуличних бійок: ніколи нікому не погрожуй, погрожують тільки слабаки, — але маєш бути справді готовий ударити, коли зачіпають, і якщо навчишся вмикати в собі таку готовність, то ніхто тебе не зачепить, — наука, яку сам він виніс із свого блатного караґандинського дитинства і за яку я йому довіку буду вдячний). І щойно по хвилі мені приходить здогад, такий простий, аж морозом по шкурі: це він про маму думав! Про ту, кого сам любив — і кого, як вважає, не вберіг…

Може, це взагалі так — у смерті одного з подружжя завжди винуватий другий?.. Той, хто вижив, того другого, ніби як не втримав — відпустив?..

Таки ні чорта не зрозумієш свого батька, поки сам не стрінеш тої, з ким хотів би мати дітей. Досі мені й на думку не спадало, що він може переді мною чутися винуватим за мамину смерть. Але він це сказав так, мов просив у мене прощення: бережи. Бережи, коли знайшов, не відпускай, бо нема гірше, як тоді, коли відпустиш…

Це урочиста хвилина, і плювать, що пізня, — таких небагато між нами набереться, і може, їх небагато в житті й треба, — щоб краще цінувалась їхня золотоносність. І саме тепер, коли ми з батьком на рівних, — коли він нарешті таки поставив мою любов поруч із своєю в якійсь своїй, тільки йому видній, ієрархії, мені чомусь робиться страшенно шкода мами. Не за нею шкода, а її самої — тої загадкової дівчинки, що лишилась на фотографіях і що її моя посічена на фраґменти пам'ять докупи вже не складає: зі смішним, по тодішній моді, пиріжком-«шиньйоном» на голові, в кокетливо настовбурченій поверх нього хусточці, в спортивних штанях, із здоровенним — як тільки й тягала! — рюкзаком за плечима (і мене ж так само колись тягала, десятикілограмовим, наперед себе, рюкзаком, якого не скинеш, скільки ж вони, бідачки, від нас терплять!), — і всюди з тою самою, в кожній позиції, щемною грацією руху, обірваного в розгоні, тою загрозливо недокінченою пластичною елеґантністю, яка буває в тонко заструганого олівця чи у стріли в польоті: коли точність ліній жорстко задає точку прикладання, а якщо точки не видно, то враження мимоволі створюється неспокійне, тривожне: куди та дівчинка цілий час бігла, така наструнена? (Навіщо приходила, чому так рано пішла — так і не доживши до своєї точки прикладання?..)

А кудись же бігла — цілий свій недовгий вік до чогось поривалася, навіть мамою ставши, не втихомирилась, як то відбувається з більшістю романтичних дівчаток, — що ж, принаймні я змалку твердо затямив, що жодній жінці ніколи не зможу заступити цілого світу… Пласт тоді заборонений був, мама ходила в гори й водила групи по спортивній лінії, як альпіністка, — казала бабці Ліні, що в горах «ближче до Бога» і що їй перед кожним походом точно сниться розташування зірок над майбутнім місцем ночівлі… І співала в хорі, який потім розігнали за «релігійну пропаґанду» — за колядки, — і ледь не всю Лесю Українку знала напам'ять, «О, не журися за тіло», — як із тим усім було жити в безпросвітності совкових сімдесятих? Щемне, незрозуміле життя, впале, от уже правда — як зі скелі в прірву, в наскрізь безживну добу, — як у залетілої не в те вікно пташки…

Мені шкода за несповненістю маминого життя — такою пронизливою, що на її тлі наші несповненості — і моя, й татова, — блякнуть і, якщо дивитися здалеку, видаються нормальним життям, таким, як у всіх. І воно й є таке, як у всіх, от у чім штука: що в усіх — те саме. Жодного сповненого життя довкола себе я не бачу: до якого не приглянься зблизька, всі якісь криві. Тільки ми з татом на цій шкалі несповнености десь посередині, а мама ближче до точки відліку. З великим відривом.

А за кожну чиюсь несповненість хтось має заплатити. Закон рівноваги, ні?..

Я завжди знав, що не зможу скривдити жінки. Ніколи, жодної. Я завжди їх жалів: усі дівчатка бачились мені ефемерично-зникомими істотами з таємним знаком смерти на чолі. Те, що хлопці також смертні, і то з куди більшою статистичною ймовірністю, я оцінив уже в дорослому віці, емпіричним шляхом, — на спосіб мого почування це не вплинуло. Я й Юлічку жалів, бідолашну маленьку курву. І — нічого не можу з собою вдіяти — десь у глибині душі, на якийсь нескінченно малий відсоток — жалію й досі…

От у чім штука, тату.

Тільки цього я йому, звісно, не кажу.

— В порядку, тату, — оце тільки й кажу: наче той мафіозі у Тарантіно. Ще міг би додати, як мій охоронець казав: буду стріляти, коли прийдуть, — і, бігме, не збрехав би, але то вже був би перебор, у дусі тих підліткових нахвалок, до яких, як він колись перестерігав, тільки слабаки вдаються…

— А ти змінився, — несподівано каже тато, аж я скидаюся:

— Я? Це чому?

— Змужнів… Посерйознішав наче. Богу дякувати, а то я довго боявся, що з тебе шалапута виросте. Такий ти був, трохи балахманний… Бабця, Царство їй Небесне, все журилася, що ти в Стефу вдався. Все їй здавалося, що ти заніжний, як на хлопця…

— Я гадав, бабця любила маму?..

— Де не любила — певно, що любила! — ображається він на мою нетямущість. — Але то одне до другого нічого не має. Хлопці собі своє, дівчата своє… Бабця доньки не мала, то Стефою тішилась, як своєю дитиною. А хлопець — то що іншого…

— А, он ти про що…

В голові мені вже трохи туманіє (спи, очко, спи, друге…), і я не зразу вкурюю, що тато говорить до мене зі свого часу, із квартири, де від мого дитинства майже нічого не змінилося, — хіба порохів побільшало та стерлась обшивка на меблях, — і де нема ні Юлічки, ні податкової, ні гнилих підстав і прокидів на бабло. І та реальність теж частина мене — і, бігме, не найгірша, і, щоб тримати її підклеєною до свого ментального «файлу», мені досить зараз віддати татові хід розмови й просто сунутися за течією, підхоплюючи обірвані кінці його думок: він обриває їх, бо для нього вони очевидні, і він думає, що й для мене також, — для нього я досі перебуваю в одній із ним реальності, де до хлопця існує пакет цілком певних, теж усім очевидних вимог. І найдивніше — я розумію, про що йому йдеться:

— Ну, бабця, звісно, свої стандарти мала…

«Наші хлопці» — от який був її стандарт. Щоразу, коли бабця Ліна так казала, було ясно, що мова не про нас із татом, а про зовсім інших «хлопців», до яких мені, а чого доброго, й татові, — як на пузі рачки. І таке саме враження лишали в мені ті срібнозубі діди, всі як один із однаково невгинною, штивною вояцькою виправою, які за дзядзьового життя часом збиралися в нас удома — сперечатися про Кіма Філбі, «кембриджську четвірку» та інші малозрозумілі для мене речі. Всі вони пройшли через тюрми й табори, але особливо їх при мені не згадували, взагалі якось не особливо згадували про минуле, — більше цікавились біжучою політикою й тим, коли розпадеться Совєцький Союз, я ж тоді більше цікавився дівчатками, музичними гуртами з польського ТБ, радіосхемами з журналу «Юный техник» та іншими земними радощами — і по-справжньому оцінити точність їхніх прогнозів зміг щойно тоді, коли Совєцький Союз таки розпався. Дивна річ, але діди не заговорили й після того. Вже аж із Лялюсиних розкопок я зміг дещо скласти докупи — й власним хлопським розумом допер, що бабця з дзядзьом аж до самого арешту, до 1948-го року теж мусили працювати на підпілля, тільки КҐБ про це ніколи не взнало: їх вивезли як членів родини, «за пособництво», «за Гелю», і зуби в них обох були кістяні — не повибивані на допитах. Срібнозубий ареопаг, що приходив до них, як, певно, колись ночами приходив і на Круп'ярську, мусив знати більше, але діди сходили в могилу, так і не зрадивши своїх таємниць. І коли вони казали «наші хлопці», то мали на увазі мертвих — тих, хто тоді загинув і кого вони постійно держали в умі, мов стояли перед ними на струнко, — і так і пронесли через ціле життя оту свою невгинну вояцьку виправу.

А я зростав в оточенні мертвих жінок — із надовго розлитою в мені підшкірною осторогою: що сказала б мама, якби зараз мене побачила?.. І тета Геля, в чомусь невловно подібна до мами (вони дві з роками якось злиплись мені водно), у великому й круглому, як дитячий слинявчик, білому комірці, дивилася на мене з бабціного бюрка. Із ажурної рамочки сорок першого року: фото було зроблене того самого дня, коли білий слинявчик прибув зі Швейцарії, де, як і я, вчився на фізика, до окупованого німцями Львова — «здобувати Україну». В жовтні 1990-го, в розпалі нашого страйку, бабця Ліна (вона тоді вже була в лікарні) передала мені зі Львова те фото — разом із дзядзьовим. Вийняла з рамочки, заклеїла в целофан і передала. А до кінця року не стало й її.

Якщо бабці й не вдалося виструнчити мене на вояка з незгинною поставою, їй зате вдалося інше: непомітно витіснити маму, таку, якою вона була, з моєї пам'яти, підмінивши її образом іншої жінки, — і навіть на мамину смерть навісити якийсь туманний ореол героїчности, позичений, як я втямив уже згодом, з іншого життя — і з іншої доби. Коли в домі вимовлялося «Стефа», всі на мить поштиво замовкали: малому мені здавалось — як перед подвигом. Я навіть сам собі придумав, сам повірив і в добрій вірі розповідав товаришам, ніби моя мама загинула на Говерлі, страхуючи новачків, котрі завдяки їй урятувалися (в тому поході всі, крім неї, врятувалися!): виходило героїчно, майже з тої самої шухляди, що «наші хлопці». Що смерть альпініста в горах нічого спеціально героїчного в собі не має і може свідчити хіба про те, що людину реально харило пісне і мляве життя в долині, ніхто ніколи вголос не казав. Бабця розпорядилася життям невістки на власний розсуд — так, як уважала за потрібне. Вийшло так, ніби бабціні мертві всмоктали в себе маму, як пилососом, розчинили її в собі. Зробили її для мене, вже назавжди, — нерозглядною. А мені тільки й лишили, що отой терпкий жаль до всіх дівчаток на світі — як до випадково залетілих у світ пташок, щомиті готових випурхнути геть у леда-прочинену кватирку.

(І ще мені лишилися сни. Атож, сни. Це теж моє, цього ніхто мені не зміг одібрати: здатність бачити уві сні те, чого не видно вдень, — це в мене від мами, це її спадок — дівчинки «не від цього світу», про яку я не маю більше чого розказати…)

Натомість тато, о третій ночі свіжий і бадьорий, як вранішній щиглик: збадьорений нагодою заповнити безсонну годину всіма спогадами, які його там на самоті розпирають, — про свою маму може говорити хоч до білого дня: навіть тепер, через тринадцять років по смерті, бабця Ліна зостається невичерпною. Невидимо присутньою четвертою фігурою в нашому родинному колі серед ночі, — де в світляному крузі від лампи біліє спорожніле чайне горнятко, а за стіною спить моя кохана: її теж привела до мене бабця Ліна. На тету Гелю, на того самого живця… З того світу привела. На дванадцятий рік по смерті.

І, між іншим, так воно й є.

Це вона тут головна. Це вона все зробила. Нас усіх зробила. Вона, бабця Ліна. Пані Ліна, як звали її сусідки. Поліна, Поленька — казали московські товарки по засланню. Моя рідна бабця, Аполлінарія Амброзїївна Довган-Ватаманюк, упокій, Господи, її душу. Всіх розставила по місцях. Оце жінка, здуріти.

Я вже на тій фазі, коли втоми не чуєш, бо взагалі не чуєш тіла (тільки зняти його зі стільця здається непомисленним трудом, легше тут і заснути!), — а голова починає працювати на мерехтючо-ввімкненій частоті, і всі думки і враження, змішавшись, мчать крізь неї суцільним вогняним потоком, якого не встигаєш квантувати, але це дивовижне відчуття, хмільне й летюче, як у марафонця на тридцятому кілометрі, — коли відкривається друге дихання і з бозна-яких закапелків мозку зі страшною силою пруть ендорфіни, — відчуття, задля якого, либонь, і альпіністи деруться на гору, — коли все, що досі було таким очевидним, аж зливалось тобі з пейзажем, враз спалахує, як при сході сонця, іно встигай дивуватись: і як це я досі не бачив, наскільки ми всі, вся наша родина, такі, якими ми є, виліплені бабцею Ліною — нею одною? Як ті Великодні паски, великі й маленькі, до яких вона нікому не дозволяла підступитись, — завжди сама вимішувала в кухні тісто, сама ліпила й саджала в духовку, а від нас вимагалося тільки ходити по хаті тихенько, не скакати й не гупати — щоб паски «не сіли»…

І звідкись я пам'ятаю цей подив (гордість, захват…) — від того, що рідна людина (жінка! слабка істота, як ти звик думати…) зненацька виростає тобі в очу до ґрандіозного масштабу, а ти стоїш як пень (ліс, сніг, ялинове віття…), і прешся з зачудування: як вона змогла? Така маленька… (Бабця мені головою до грудей діставала!)

— …той коричневий зошит, — дотирається мені до свідомості татів голос, — де вона собі нотатки до спогадів робила…

Цей легкий коґнітивний дисонанс мене нарешті прокидає:

— Коричневий зошит? — дивуюся майже притомно. — Бабцін? Отой, із криптограмами? Хіба він не темно-зелений, той зошит?

Я б був заприсягся, що темно-зелений. Як зараз його бачу: обкладинка смарагдово-трав'яного кольору, і всередині зо два десятки сторінок, змережаних загадковими скороченнями — наче шифром якоїсь упалої розвідки.

— Та що ти геть усе позабував! — сердиться тато. — Я ж вам показував, коли ви фільмувати приїжджали, — коричневий зошит, грубий, у коленкоровій обкладинці, он він у мене на бюрку лежить!..

Може, при переході з одного часу в інший відбувається щось на кшталт заломлення променів при переході в інше фізичне середовище — і старі предмети в нашій пам'яті змінюють форму й колір? (А звук? Що тоді відбувається зі звуком, із давно відлуналими голосами?..)

— До речі, — каже тато в слухавці, в своєму малометражному п'ятачку, осяяному бабцею Ліною, як світлом мертвої зірки: — Ти часом не пригадуєш собі нікого з її товаришів, хто мав ініціали «А. О.»?

— Я?

О Господи, що він собі думає — що ми з ним ровесники? Які ініціали, я їх і на ім'я, тих дідів, нікого не згадаю… Хоча, стоп, може, якщо сильно напружитися…

— «А — О», — виразно, по буквах повторює тато, як глухому. — Або ще — «Ад. Ор.»

— Ад. Ор.? — відлунюю тупо.

— Я певен, що це якесь ім'я, — хвалиться тато. — Два імені з її зошита я вже розшифрував: Кричевського — то дзядзів товариш був, у Норильську згинув, під час повстання, — і старого Банаха, лікаря, не пригадуєш його? Він до нас заходив, як ти ще малий був, із-під Самбора приїздив, — у Львові після заслання не дозволили йому прописатися…

(«А я хлопець з-під Самбора, батько вмерли, мати хвора, співаю, гуляю, як холєра…» — вистрілює мені в голові непристойним рядком, що його тут-таки перекриває автоматна черга, — га га, а що, псю мать, не вцілив?..)

— Не пам'ятаю я, тату…

— От і я не пам'ятаю! — розуміє він по-своєму. — А в мами не раз трапляється — то «А. О.», то «Ад. Ор.». Причім «Адор» без крапки, одним словом писано, виходить ніби як по-французькому — «же вуз адор», я вас обожнюю… Від «адорація». На псевдо не схоже, думаю, що таки ініціали, а нікого з такими ініціалами з їхнього товариства щось не пригадую. І хто б то міг бути так зашифрований?

— Може, ти не про те думаєш? То міг бути якийсь бабцін адоратор з дівочих літ, а тобі все лента за лентою набої подавай…

— Який тобі адоратор, там цілі ланцюжки подій із цими ініціалами виписані! Як формули. От послухай, я тобі прочитаю… Зараз, почекай, візьму зошита…

Човг, човг, човг — почовгав від апарата, хляпаючи задниками капців, заки я похопився щось муркнути. Якщо я так і не склеплю очей, доведеться вранці Лялюсьці за кермо сідати. Нічого собі ми зі старим бавимо нічку — за всі невиговорені години зразу. Чи, точніше, то бабця Ліна нас бавить. Наскільки ж її ще вистачить?..

— Дивись, — шумно повертається тато в слухавку, щось там вовтузиться, шурхотять перегорнуті сторінки: — А во, знайшов!.. Сорок четвертий рік — мама на кожен рік відводила по сторінці й заповняла, видно, в міру того, як пригадувала, що тоді було… І от, прошу дуже: «Зустріч з Ів.» — це з Іваном, з дзядзьом твоїм, він так всюди позначений… Далі, з великої літери — «Портфель». Це вони так із дзядзьом познайомилися: під час німецької облави…

— Я знаю. Дзядзьо їй портфель із летючками пхнув у руки, вона потім його так по вулицях, перед носом у німців і додому донесла.

— От-от!.. А зараз після того «портфеля», в дужках, ніби як коментар: «Г. з А. О. на» — далі хрестик, тобто «смерть», — далі латинкою — PZK, і дата — листопад сорок третього… Пе-це-ка — то якась абревіатура, правдоподібно німецька… PZ — так поліцію позначалося. Але ж хрестик стоїть, то, значить, мова про людину, про християнина… Видно, якесь PZK тоді в листопаді сорок третього згинуло, може, німець якийсь… Теж після того могла бути облава… В кожному разі, Г. з А. О. там були, і, видно, там теж фіґурував портфель із летючками.

— Або з пістолетом.

Це мені само вихопилося, ніби хтось інший за мене подумав, — поки тато говорив, я нічого не думав, лиш бачив перед собою бабцін запис біжучим рядком, як на моніторі:

Зустріч з Ів. Портфель Г. з А. О. PZK. 11. 1943

Це вона думала написати, звідки навчилася тої штуки з портфелем: від Г. з А. О. І ніякий це не шифр, просто конспект робочого плану, шкода, що так і не зреалізованого…

Але я справді десь чув якусь таку історію — про портфель, у якому лежав пістолет, і якого через те треба було позбутися, також при німцях, на вулиці, серед білого дня… Чи це в якомусь фільмі було? У «Списку Шіндлера», чи що?

— Або й з пістолетом, — погоджується тато, шурхотячи сторінками: він націлений на своє. — Або ще, от!

Сорок сьомий рік, жовтень. «Останній прихід Г.» Ну, тут далі ще ціла гирилиця ініціалів, і серед того окремо — «Адор живе», — о, бач, тут уже «Адор»!..

— А Г. — це хто?

— Як то, хто?! — торопіє тато, заскочений таким моїм недоумством. — Таж Геля!..

О Боже коханий. Це ж він все Лялюсьці матеріали до фільму готує — а ми ж йому так і не сказали, що фільму кирдик… Він нічого не знає — ні про передвиборчий перехід каналу через підставних осіб до російських інвесторів, ні про те, що Лялюська тепер безробітна. Він тільки телевізор дивиться, вся його інформація — звідти…

І як же я йому тепер скажу?..

— Тобі, певно, спати пора, Адзю, — співчутливо вирішує тато, по-своєму витлумачивши собі мою загальмованість. — Іди вже лягай, а я тут ще трохи покозакую…

Так, ніби я все ще — восьмилітній хлопчик, що лишився без мами, а він, котрий пообіцяв мені бути «і за маму, і за тата», стоячи в дверях спальні, каже мені «на добраніч», — а сам потім допізна сидітиме в кухні, розв'язуючи контрольні з математики по десять рублів штука, для «блатних» студентів: головний засіб інженерського приробітку… У вісім років я ще не розумів, що обіцянка бути «і за маму, і за тата» означає вдруге не женитися, — і він і не женився, дотримав слова. Дещо з невгинності свого покоління бабця Ліна зуміла йому пересадити.

Найдужче я хотів би зараз його обняти — згребти в обійми й притулити до себе, свого самотньо старіючого тата, з артритом і цукрицею, який забагато курить, і йому хрипить у грудях, і лупа в нього була на маринарці, коли ми торік приїздили з Лялюською до Львова на зйомки (це вона тоді звернула увагу, сказала мені: порадь татові шампунь від лупи…)» — якби він був поруч, я б так і зробив, хоч у нас удома завжди якось соромились виявів чоловічої чулости, дзядзьо й тато в нападах ніжности хіба куйовдили мені чуба чи ляпали по плечу: мовляв, в порядку, старий, тримайся! — і якби він був поруч, нам досить було б, обнявшись, коротко поляпати одне одного по плечах у безмовному порозумінні: в порядку, старий… Щоб він знав, що я тут, що він може на мене здатися.

Я знаю, я не дуже добрий син, — хоч і вважаюся добрим, бо реґулярно посилаю йому гроші. Але добрий син — це не гроші, і навіть не догляд за батьком, коли він починає його потребувати. Це — коли тобі стає путері не засцяти прийняти батьківський спадок у повному обсязі й чесно заплатити за те власним життям — не намагаючись зіскочити з поїзда. Можливо, на це потрібен час. Потрібні роки й роки, щоб стати сином, — самої біології тут недосить…

— Я це в тебе лиш до того спитався, — вибачливо пояснює тато, розпливаючись мені перед підмоклими очима у своєму львівському п'ятачку світла, на тлі стелажів зі старими журналами й припалих порохами вимпелів (вимпели! вимпели, згадав!., і кубки, мамині спортивні нагороди — от що там зверху стоїть на шафі!), — що те «Адор» виходить якось пов'язане з тетою, то, може, Даринці би придалося… Може бути важне… А я навіть не знаю, чи воно чоловік, чи жінка…

— Чоловік, мабуть, — кажу через силу. Не треба йому нічого знати, хай спить спокійно (спи, очко, спи, друге…). — «Ор.» — то ж має бути Орест, ні?

Голос мені звучить нормально. Майже.

— Е, ні, — жвавішає тато, — якби так, то воно б першим стояло! У мами всюди порядок написання збережений залізно, в неї завжди в усьому порядок був! Перш ім'я, тоді прізвище! «Ор.» — то має бути прізвище, а от «Ад.»… Піди вгадай — чи воно Адам, чи Аделька?

— Чи Адріян, — каже хтось за мене моїм майже-нормальним голосом — і я чую, як впущене слово летить крізь слухавку, мов камінь, кинутий у глибокий колодязь — глибокий, глибокий, як темний тунель, із свистом розтинаючи повітря, і поки я над цямриною чекаю на звук удару об воду, по ногах мені повзуть холодні мурахи… Шубовсть!.. Сплеск, бульки, круги по поверхні, сповільнення руху, зміна фізичного середовища, перехід ув інший час, «Прости мені, Адріяне».

Треск, вой, вот как ветер в проводах… Щелчкі, і вроде как автоматная очередь…

Юлічка-дєфачка. Однодумиця, права рука, Сонька Золота Ручка…

Це просто коливання повітря, кажу я собі. Звук — це просто коливання тиску, які експоненційно згасають, бо не можуть тривати вічно: перший закон термодинаміки. Не зберігаються, якщо не записані на фізичних носіях, — ніде! Не існує в просторі віртуальної аудіотеки відлуналих голосів у відкритому доступі. Не можна зробити відкритого для відвідувачів музею дитячих «секретів»…

Я все це знаю. Але я знаю й те, що «Ад.» — це він. Адріян. Той, на чию честь мене названо. Мій, у певному сенсі, хрещений батько.

Знаю, і все.

— І справді, — каже тато. — Як це я не подумав…

I тут-таки переходить на інший рівень, як у комп'ютерній грі:

— В Теміртау, коли мама вагітна ходила, то все казала мені — буде в тебе братік, Адріянчик… Така певна була, що буде хлопець. Так воно потім і виявилось…

Хотіла, щоб це ім'я було в родині, — проноситься мені в голові біжучим рядком. Щоб воно належало до нашої родини, — так, як мав би до неї належати той, хто його носив.

— І тебе вона, — розкручує тато далі, — тільки-но з родилки сказали нам, що хлопець, відразу як привітала: Адріян!.. Просто як зараз чую, як вона це вимовила, так якось… як видихнула. Припечатала.

— Угу, — кажу я. Ну бо що маю сказати? Що на те, аби називати і сина, і внука іменем чужого хлопа, жінці, мабуть, треба було колись дуже хотіти, щоб саме той хлоп став їм батьком і дідом?.. Іншої причини я не бачу — але, може, я недосить знаю жінок?..

Вона мусила колись дуже любити того чоловіка, моя бабця Ліна. Тільки він любив іншу — тету Гелю. Її найдорожчу сестру.

— Стефа то хлопчика Остапчиком хотіла, — сомнамбулічно бурмоче тато. — А якби дівчинка, то Лесею… А я думав, по дідові — Івась або Іванка… Але Стефа зразу з мамою погодилась: хай буде Адріян! Видно, мамі на тім залежало…

Залежало, авжеж. І в п'ятдесятому році, і в сімдесятому, коли я народився, так само. Двадцять років нічого не змінили. По-своєму, як могла, бабця Ліна теж увесь вік старалась виправити те, що не сповнилося. Що мало бути — і не відбулося.

— Чи ти уявляєш, хто то міг бути? — питає тато. Як мені здається — з острахом питає. Тепер уже він — хлопчик, що боїться втратити маму: той її образ, із яким він зрісся змалку, зненацька задихав, як ожила статуя, готова зрушити з місця й податись у невідомому напрямку, — і я прикушую язика, з якого знов мало не зірвалась була готова відповідь:

— Я його бачив…

Якусь частку секунди ця непромовлена фраза дрижить мені на губах, як видута булька, — а потім нечутно лопається: пах — і нема… Та й неправда це, бо я його не бачив — бачив тільки шматки відео з його голови. (З його розтрощеної голови.) Його бачила моя кохана. Ні, моя дружина — з тої ночі, коли ми з нею снили той самий сон, щось між нами змінилося: вона тепер усередині мого життя, як частина мене. Очевидно, саме так і почуваються одружені люди. І тато саме цю зміну мав на увазі, кажучи, що я «змужнів».

— Він загинув, тату, — кажу вголос. — Загинув. — І оскільки це звучить несподівано різко, так, наче я пропоную чимскорше його, загиблого, закопати й забути, додаю: — Тоді ж, як і тета Геля. З нею разом.

— А-а, — зітхає тато — як мені здається, полегшено: — Тоді зрозуміло… — І спохоплюється: — А ти звідки знаєш?

— Від Дарини, — кажу я. Адже, по суті, так воно й є.

— Молодчина вона в тебе, — здобувається тато на найвищу, прийнятну в нашій родині, чоловічу похвалу.

— Угу. Не без того.

— Ну, добре… То йди вже, сину, спати.

Відпускає мене — зрозуміло, тепер йому хочеться лишитись на самоті зі своїм новонабутим знанням: поперекидати його в долонях, обдивитися на світло, вставити в звичну досі картину минулого, щоб не видно було місця склейки, — для чого, не виключено, доведеться дещо в тій картині попереставляти місцями, попідчищати, як то завжди робиться, коли в обжиту кімнату вноситься нова меблина. Це справді праця, що бере час, і я добре його розумію.

— І ти вже теж лягай, тату. Лиши вже той зошит на завтра.

— Ум-мгу…

Але він, звісно ж, не втерпить, засяде зараз його перечитувати — новими очима видзьобуючи тепер з-поміж бабціних скорочень «А. О.» — «Адора», як засвічену лампочку в мертвій гірлянді: отак, лампочка по лампочці, гляди, щось і освітиться… Лялюсин метод.

— Дякую, що подзвонив. Оце розчулився старий.

— Та ну… То ти вибач, що не так часто дзвоню, як хотів би. Така запарка тепер на роботі…

Ох, знав би ти, тату, яка!..

— Вже ж, чи ж я не розумію, — бубонить він. — Ано, трудно… Нема ради, — і, мов зважившись, видихає з самої глибини, десь аж животом уже: — Мусиш, сину, заробляти копійку, коли батько статків не лишив!..

І така запечена, задавнена гіркота проривається в тому — як роками тамований біль поразки, — що й мене прошиває до живого, аж повітря всьорбую з зубним свистом:

— Тату, що ти таке дурне кажеш?! Або я в тебе коли статків просив?..

І як тобі вдалося, хочу спитати в нього, до твоїх літ заховати в собі той непохитний старогалицький норматив: мужчина мусить забезпечити родину!.. Дивні люди, їй-бо, — можна подумати, що не в рабовласницькій державі кращі роки прожили, не в Совку нерушимому, а десь у Швейцарії, або, на крайняк, у тій самій довоєнній Польщі, де за зароблені кам'яниці ще могло бути не стидно, бо вони могли бути таки зароблені, а не вкрадені… І як це можна було поєднувати — п'ятдесят років ждати, коли розпадеться Совок, і одночасно вірити, ніби в ньому чоловік може й далі жити за стандартами діда Амброзія: мужчина зобов'язаний забезпечити родину! — і при тому не скурвитися? Я міг би ще додати, що надто добре знаю, хто і яким способом у його поколінні спромігсь наскладати своїм дітям «статки», — з цими дітьми колишньої совноменклатури, нинішніми політиками, держчиновниками і — рідше — директорами банків (то вже, котрі кмітливіші!), я стрічаюся куди частіше, ніж він собі може уявити, бо вони-то й становлять переважну частку моєї клієнтури: це вони, озброєні першими краденими капіталами, першими й почали колекціонувати те, що колись було власністю моїх предків, і скільки б я не заспокоював сам себе, що колекція, кому б вона не належала, — то завжди колекція: спосіб зберігання речей, котрі інакше б знищилися, а цінніші опинились би за кордоном, і поки країна, з якої віками виносили все, що можна, як у відкриті двері, не навчилася цінувати свій спадок, я по трісочці, по окрушинці, мов той мураш, все ж допомагаю втримати й зберегти те, що ще заціліло, — а проте, попри всі ці самовтішання, та клієнтура є таки найнеприємніша частина моєї роботи, і я стараюся по-думки відділяти колекції від їхніх власників, поповнювати колекції задля самих колекцій, просто «щоб було», — чи він гадає, я маю йому за зле, що він свого часу не пішов на співпрацю з КҐБ, не зажирів і не накрався вчасно й не забезпечив мені тим можливість займатися тепер фізикою, замість «заробляти копійку»?.. Так щось не пригадую я серед наших фізиків діток совкової «еліти», хто й був — давно здриснули з науки, рубають бабло по «Газпромах»-«Нафтогазах», аж гай гуде!.. Та, Боже мій, багато чого ще я міг би йому сказати, аби тільки він не почувався винним, що, все життя чесно прогарувавши, не зміг забезпечити сина, бо ніякої його вини в тім немає, це вже ні в які ворота… Але в слухавці, як бетонна дамба, підноситься стіна глухого і впертого батькового мовчання, — того, котре наперед відбиває всі можливі контрарґументи: ніякі мої слова до нього не долетять. Всі, що скажу, будуть замалі. То байдуже, що я не просив у нього статків, — він сам, у власних очах, не виконав зобов'язань, які на себе взяв. І цього закрем'янілого болю я нічим у ньому не розіб'ю. І я відступаю.

— Ти б менше курив, тату, — оце тільки й кажу.

— Не бійсь, — відгукується він несподівано бадьоро, видно, зрадівши з переміни теми: — Мене ще дубцем не доб'єш!

— Ага, кажи… Мені навіть у телефон чути — як тобі в грудях, як дзядзьо казав, «віргани грають»…

Ми перекидаємося ще кількома побутовими репліками — загасаючі коливання, експоненційний процес… Він має рацію, пора в люлю. Зараз, відчуваю, я вирубаюся, тільки-но голову до подушки донісши, як Лялюська переді мною. І спатиму як камінь, без сновидінь.

— Скажи Дарині, — нагадує тато на прощання.

— За що?

— Таж за того Адріяна!

— А… Звісно, скажу.

— Ну, добраніч. Будьте там мені здорові.

— І ти теж. Добраніч, тату. Гарних снів. Клац.

Пі-пі-пі-пі…

Сиджу, тримаючи в руках погаслу трубку, і дивлюся на неї, ніби ще чогось чекаю. В голові вибулькує (останнім пухирцем кисню, що піднявсь із дна від упалого каменя): якщо в мене коли-небудь будуть діти, я волів би дівчинку — їм усе-таки легше…

Гайда-но, парубче, на боковеньку, тобі ще завтрашній день видержати треба… Тобто, вже сьогоднішній. І післязавтрашній… І після-післязавтрашній теж. Так. І як же мені тепер устати?..

ІЗ ЦИКЛУ «СЕКРЕТИ». БЕЗ НАЗВИ/Untitled/Ohne Titel/Sans titre

— Звідки це у вас? — питає Дарина.

— Що? — лякається Зозулястий Дядько.

Вони його задрали вже, ця парочка. Наговорили такого, що за тиждень не просциш. Ті, що перед ними приїжджали — що купили в нього часи й комода, і ще хотіли одні часи купить, що батько з хронту привезли, оті меншечкі, ну тих уже жінка не дала, нічого, сказала, оббирать хату до нитки, — дак ті, не бійсь, лишньо-го язиком не мололи: шух-шух, гроші одщитали, вєщі в хургона погрузили, і тільки покуріло за ними!.. А ці, як менти, душу мотають, прости Господи.

Ну, й він же не дурак, зразу добрав, що до чого. Якби не дамочка ця, що він її в тілівізорі бачив, то вигнав би хахаля к їдрєні матері, та й вже. І слухать нічого не став би. Це ж як пить дать і є той Юльки-антикварші бувший чоловік п'яниця, що вже й раньше дзвонив, добивався. Той, що Юлька його так боялася, аж ув охвіс до неї просила не приходить, у парку свідання назначала. Видно, в Юльки грошей не вдалось випросить, то другу собі найшов. А нічого так дамочка, не прогадав мужик… І що вона в ньому найшла? Правда, по ньому так зразу й не скажеш, що випиває, і руки ще наче не трусяться. Видно, йобар справний — ото й доїть, сукин кот, бабів, а баби й ведуться… Ну, та й він ще нівроку, Богу дякувать. Ще й молоденьку, якби до діла прийшлось, може… Юльку-антикваршу ж тоже не вдержався, придавив-таки в сінях після того, як далася вщипнути за цицьку… Вона йому тоді й не тільки подержаться дала б, це як пить дать, бо аж заквоктала, і сама руку йому в штани сунула й сказала: «Ого!», — видно, він їй зразу понаравився, ще тоді як первий раз до неї в лавку прийшов, а вона його у кахве дороге повела: а то, каже, як мій бувший сюди прилізе, дак і не поговоримо… Воно таких молодих дівок завсігди до опитного чоловіка тягне, а ще й як уже раз попеклася… Але що вже там, діло прошле. Та й він чоловік сімейний: де б апетиту не нагуляв, а все вечерять лучче дома… А ця, диви, яка нишпорка, — так очима по хаті й стриже, так і стриже!.. І все-то їм розкажи — хто, да що, да звідки…

— Звідки це у вас?

— Що?

— Ось це, — каже Дарина, встаючи зі стільця і, як сновида, з витягнутою наперед себе рукою йде через кімнату, — і, бачачи, як вона перемінилась на виду, підхоплюється, мов підкинутий пружиною, Адріян, ніби вона й справді сновида, що ступає по карнизу й леда-мить може впасти й розбитись, а за ним підводиться й дядько, мимоволі втягнений у той самий напрямок руху, як потоком повітря, — і такою відкривається ця процесія очам пишнотілої, в стретчевій футболці й на розмір меншому ліфчику молодиці, котра в цю мить стає на порозі дверей, що ведуть із кухні до кімнати: всі троє як зачаровані сунуть в одному напрямку, одне за одним, ніби в цю-цю-бабки грають, і куди ж це вони всі нарунджились, там же ж стіна?..

— Ось це, — каже Дарина, впираючись у стіну й торкаючись «ось цього» жестом сліпця, що впізнає під пальцями рідне обличчя, — й так і лишається стояти, не віднімаючи руки.

Адріянові не видно — вона застує собою те, до чого прикипіла зором. До тої стіни він досі сидів спиною, не розгледів як слід, що там таке наліплено: якась глибока кольорова пляма, постер якийсь, чи що… Тільки-но вступивши в цю хату, він професійним оком умить зацінив обстанову й піднісся духом, подумки затерши руки: Клондайк — не Клондайк, але дещо в дядька ще можна наскубти, не «всьо украдено до нас», — в хаті панувала така ядушно-тісна, дикунськи-строката суміш у двох поколіннях нагромаджуваних символів сільського начальницького достатку, що він не здивувався б, угледівши на столі антикварного патефона від діда-стахановця чи ще якесь подібне чудо. Патефона, правда, не було, ані цератяних килимків із лебедями, на які теж віднедавна підскочив попит, — найбільше було пізнішої, з сімдесятих років тандити, видно, якраз на той час припадав пік процвітання цієї родини: музейно засклений у монументально-громіздкій «стєнці» позолочений сервіз «Мадонна», найнепрактичніші в світі незаймано-чисті, важкі, як брили, попільниці богемського скла, і тут-таки поруч (він насилу втримавсь од осміху) любовно вишивані хрестиком перовські «Охотнікі на прівалє» — ними накритий був телевізор «Samsung», а от на телевізорі — о, це вже воно! — красувався старий каміновий годинник, прекрасний, дубового різьбленого фасаду німецький Manteluhr, правдоподібно W. Haid (треба буде глянути на задню стінку!), ще рейхівський, тридцятих або сорокових років, не інакше трофейний, видно, незле дядькові предки воювали, раз таке додому зуміли прицупити, — як каже Даринина мама, «кому война, а кому мать родна»… З досвіду Адріян знає, що такі сільські дуки — ті, хто в брежнєвську добу доп'явсь туди, де можна вкрасти: колгоспне начальство, завферми, завсклади, директори МТС, — старовини якраз не зберігають, хапаються чимскорше замінити її на нове, на «городське», і дочок своїх називають Ілонами й Анджелами, а не Катрями й Марійками, — що в дядька дочки, це він збагнув зі скирти «Cosmopolitan»-ів та «Лиз» на книжковій полиці та з поналіплюваних, здається, всюди, де лиш зоставались відкриті площини, гламурних рекламних постерів, що вдаряли в ніздрі, як нашатир, їдким духом сьогодення, — очевидно, в цьому сьогоденні родині вже не так добре велося, щоб можна було разом замінити всю обстанову на найсвіжішу з каталогу «Otto», й актуальніші символи достатку впихалися в хатню циганську тісняву потрошку, латка за латкою: монструозною багатоярусною люстрою о кількох сотнях дармовисів, фальшивим «леопардом» на підлозі перед канапою, — неважко зрозуміти, чому Зозулястий зважився продати дзиґаря й стару шафу (тільки де це добро тут уміщалось, тут же яблуку ніде впасти?), а от чому зважився тільки тепер — на це пояснення може бути єдине, і на ньому Адріян інстинктивно й спинився, вибираючи тактику розмови з дядьком: жаба душила! Велика зелена жаба, й ніщо інше. Всі ці, десятиліттями волочені в дім речі все ще мусили бути для дядька «добром», із яким жалко було розставатися, — свідченням колишнього особливого статусу серед односельців. Дядько, певно, гадав, що всі вони досі коштують скажених грошей — тих, яких на час їхнього придбання не мали ні доярка, ні тракторист-механізатор, і не мають і по сьогодні. І дядько сидів на своїй рудерії, як ґном, і вірив, що посідає неміряні багатства. Такий, дійсно, швидше відмовиться від продажу, аніж погодиться спустити ціну. Так що в чомусь Юлічка й не брехала, точніше, як усі кваліфіковані брехуни, побудувала свою брехню на полуправді: дядько дійсно де в чому їй відмовив, не дав облупити себе з усього, що мало ринкову вартість, — поступився тільки найціннішим, бо таки кількадесят тисяч американських доларів хрумкими новенькими Франклінами — то вже спокуса, перед якою ні одному жабоносцю не встояти (і то, мабуть, іще бідкався, що задешево продав!..). Зосереджений на цій діловій частині, кольорову картинку в рясно завішеному рекламами, як іконостас, дальньому закуті Адріян проморгав — відразу змахнув з уваги, навіть сів туди спиною: антикварного інтересу та пляма не становила, тільки відволікала б від розмови, бо (тепер, дивлячись у закляклу Даринину спину, він ясно собі пригадує) таки чимось притягала до себе зір — незрівнянно більше, ніж який-небудь гламурний постер… Ні, це не постер. Ніякий це в біса не постер — постери поналіплювані обабіч. Що ж там таке?..

— А що? — бадьориться дядько: він трохи наляканий тоном цієї дамочки, — щось вона сильно занєрвнічала, і як би йому не вляпаться в яку історію, цього ще не хватало… — Наравицця вам?

Вона розвертається до нього, закусивши губу, і від її погляду дядько лякається вже по-справжньому.

— Де ви взяли цю картину?

— А вам, звиняюсь, яке діло?

— Пряме, каже Дарина, і власний голос вертається до неї мов з оддалеки: спокійний, зовсім спокійний, тільки тихий і дуже, дуже сповільнений, ніби прокручуваний на менше число обертів, як на старих програвачах, — такий голос вона востаннє чула від себе в кабінеті у шефа…

— Це робота моєї подруги. І вона розшукується. Вже четвертий рік.

— Що, Владина? — ахає Адріян. Дарина киває. Губи їй тремтять:

— Навіть підпис є. Тільки обрізаний…

Рух продовжується — тепер вони товчуться під картиною всі троє, як тюлені в одному неводі, у вузенькому простінку між канапою й масивним дзеркальним гардеробом червоного дерева, на який вочевидь і було зміняно стару горіхову шафу (найправдоподібніше, Арт-Деко, але, можливо, й старішу, в кожному разі, то вже мусив бути «трофей» місцевого походження, з якогось розкуркуленого маєтку), — кожне намагається чи то відтерти другого, чи зазирнути другому через плече на ту картину, а найзавзятіше дядько, мовби він досі її не бачив і не в нього в хаті вона оце висить, прикноплена до стіни, як колись селяни прикноплювали цератяні килимки з лебедями, — без рами, без підрамника: линовище без змії, заляпана кольоровою кров'ю шкурка Царівни-жаби, вжита, аби затулити дірку на цьому імпровізованому іконостасі, — дірка приходиться на те місце, де з одного боку сліпить ґлянсово-синім морським краєвидом старий календар на 2001-й рік, а з другого всміхається рівненькими перловими зубками силіконова русявка, переможно держачи в руці, як російського триколора, черв'ячок зубної пасти «Аквафреш». Чималенька вийшла дірка, і неформатна, — полотно обрізане якраз так, щоб затулити її всю, цілком.

Дарина тримає пальці на обрізаних краях полотна, як хірург на рані. Колаж, думає вона, відчуваючи, як терпнуть пучки, — отак узяли і, як уміли, виклали собі на стіні колаж… Раніше селяни складали такі колажі з родинних фотографій — брали в рамці й вішали в світлиці між образами, вона бачила такі по закинутих хатах у Чорнобильській зоні: дід, баба, груповий знімок із випускного альбома, весільні фото із дружбами в червоних перев'язях, хлопець у формі сержанта CA, цілий іконостас різнокаліберної й різнобарвної, від ч/б до «кодака», рідні, — а в незаповнених проміжках, котрі селянському оку, відай, так само неприємні, як латка необробленої землі, акуратно повклеювано смужки кольорового паперу, інколи навіть витинанки… Ось яке місце зайняла тут Владина робота. Точніше, те, що від неї лишилося. Те, що колись також було колажем, за мотивами цієї самої примітивної естетики й робленим, — і тепер повернулось до свого витоку. Колаж до колажу. Прах до праху…

— Оце-го?! — обурюється дядько. — Тоже… сказали! Та таке й я нарисувать можу!..

І всякий дурак ізможе, — в душі вже щиро закипає він, розсерджений тим, що так легко дався себе настрашити, — подумаєш, велике діло, наляпать краски побільше, щоб аж погорбилося! Льошка-плитошник, що санузел у них клав, і то лучче зробе, — той, артіст, все завсігди так рівненько зачища, заподліцо, любо глянуть!.. А це, диви, яке поморщене, — та на що там дивиться, спрашується?.. Що розшукувать? Хотять його залякать? То не на того напали, він не з тих, хто дасть собі в кашу наплювать, — тоже, слава Богу, коє-шо поніма!..

— Почекайте, чоловіче добрий, — відмахується від нього Адріян, непомітно — дядько й незчувся, як, — відсторонивши його від предмета дискусії й звертаючись уже не до нього, так що дядько, якби не був поглинутий у цій хвилі переходом із захисту в наступ, міг би навіть усумнитися, чи справді з цього п'яниці такий нікчемний босяк, як казала йому Юлька-антикварша: дядько знає, як розмовляють начальники, й мав би впізнати за спокійною невимушеністю Юльчиного п'яниці ту саму професійну звичку без спротиву переставляти людей, як пішаків на шахівниці, коли треба домогтися важливого для всіх результату, котру в армії демонструють чини від комвзводу і вище, — але дядько ще не похопив, про який, власне, результат цим двом ідеться, й запитання чоловіка, адресоване жінці, теж не здається йому важливим: — Де, ти сказала, підпис?..

— Ось, — показує та. — Вона завжди так підписувалась — «ВлМатусевич», без крапки.

— А, так… Обтято посередині — «у» ще видно, а «с» уже сумнівне…

— Тут і без підпису жодних сумнівів, Адю. І експертизи не треба — це з тих робіт, що з Франкфурта прилетіли. Із циклу «Секрети». Я ж їх усі бачила, в неї в майстерні, якраз перед тим, як вони в Німеччину на виставку поїхали. І слайди ж є, можна зідентифікувати.

— А слайди в кого? У Вадима?

— В Ніни Устимівни. То ж вона офіційний спадкоємець, доки Катруська неповнолітня.

— Прекрасно.

— Тільки заголовка зараз не згадаю. Він із другого боку мав бути, з лівого, а та частина вся відрізана… Воно було десь отаке завширшки, — вона розводить руки жестом рибалки, що показує впійману здобич, — і в висоту теж довше було, я композицію добре пам'ятаю…

— Це я обрізала, — озивається молодиця.

Її появи з дверей кухні ніхто не завважив, і всі троє витріщаються на неї з різною мірою заскочености, — про всяк випадок вона, загодя боронячись, схрестила руки під грудьми, що й так випирають із на розмір меншого ліфчика, і її мов на таці поданий бюст у поєднанні з могутніми шиєю й руками виглядає по-своєму велично (качалки жирового тіста з-під обідків білизни рельєфно проступають під стретчевою футболкою). Цим бюстом вона затуляється, як щитом, — вона раніше од чоловіка зачула небезпеку й ринулась на підмогу, доки старий дурень не ляпнув, як кіт на глині, що потім і не відмажеш.

Авжеж, така обріже, думає Адріян, не без інтересу розглядаючи цю мухінську колгоспницю в менопаузі. Така що хочеш обріже. Швидко обмінявшись поглядами з Дариною, він виймає візитку:

— А ви, мабуть, господиня? Дуже приємно…

Щит розбито — візитку молодиця бере, але що з нею робити, не знає, і йде до полиці, на якій лежить футляр із окулярами, — прочитать. Дарину починає морозити — тим знайомим дрижачком, що перебігає по тілу од близькости смерти, як коротке замикання, — і вона мовчить, боячись, що голос її зрадить.

— То де ви, кажете, взяли це полотно? — звичайненько, мов продовжуючи перебиту бесіду, перепитує в молодиці Адріян.

— Та на соші підібрали! — викрикує вона майже з болем, що через таку марницю та стільки галасу. — Валялося там у грязюці, то й узяли — чого має дурно пропадать? А там, де вимазалось, то я й обрізала. На соші ж валялося, під дощем… Давно вже тому, десь із четвертий год буде — да, Вась?..

— Мо', й більш, — солідно потверджує Вась, радий підтримці. Мо', ще й пронесе, не стануть дальше допитуваться…

Де-де? — хоче перепитати Дарина, але вчасно зметиковує: «на соші» — це на шосе, на тій, значить, ґрунтовій дорозі, що веде в село…

— На трасі? — перепитує Адріян: він також не зрозумів.

— Ну да… Тоїсь нє, — збивається молодиця, — на повороті, — вона махає дужою рукою дискобола в напрямку дзеркальної шафи: — Отак як із соші на асфальт будете виїжджать… на трасу, — виправляється хутенько й догідливо, демонструючи традиційний прийом української селянської ввічливости: перехід на мову співбесідника. — Там, де посадка кінчається, на белебені вже, на самому повороті… Отам його все й порозкидало.

І, щойно промовивши останню фразу, вона лякається, і її чесні блакитні очі на мить скляніють, як у целулоїдного пупса. Але вже пізно — слово мовлено, і назад не вернеш.

— Все? І що ж там було ще? Тепер на підмогу кидається дядько:

— Дак багацько всякого валялося… Машина, видно, якась розбилася… Очі він, про всяк випадок, ховає.

— Ой там часто аварії бувають! — радісно підхоплює молодиця. — Повірите — і трьох місяців не пройде, щоб хтось не розбився! І добре ще, як не на смерть, — судячи з інтонації, такі випадки задовольняють її значно менше. — І цей год уже тоже аварія була, оце недавно, десь із місяць, да, Вась? По тілівізору даже показували, не бачили? Ціла сім'я розбилася на «Таврії», із дитям малим! — Це вже звучить тріумфально, як Бетховенова «Ода Радості». — І жінка, кажуть, бірємінна була, подумайте тільки… Із Переяслава їхали — із «мерседесом» стукнулися!

— Не з «мерседесом», — поправляє її чоловік, — а з «бе-ем-ве»!

— А мені без разниці, — сміється молодиця, зарожевівшись од збудження: ні, вона ще не в менопаузі, думає Адріян, гормони грають по повній, ач як цьотку пре!.. — Я їх не розбираю, де «мерседес», де «бе-ем-ве», — знаю, що якесь начальство їхало!..

— Та яке там начальство! — презирливо форкає дядько. — Найшла начальство… Сопляк якийсь гнав — із тих, що права купив, а на мозги в батька грошей уже не хватило. Таке, як їде, то дума, що воно цар і бог, і правила йому не писані, бо всі гайці в нього в кармані… Роздайсь, море, гімно пливе! Поперлось на двойний обгон і вискочило на «встрєчку». Спішив, видно, сильно — ну, більш не буде спішить…

Він констатує це без зловтіхи, із законною сатисфакцією чоловіка, який в усьому любить справедливість. Жінка, натомість, захоплена піднятою темою і рветься далі смакувати подробиці «лайв-шоу», — воно ж і справді інтересніше од усіх серіалів, а приїжджі ж таки геть нічого не знають:

— А позатой год яка велика аварія була, ціла хура перевернулася! Десь із п'ять машин побилося, да, Вась? Два дні тоді поливалка кров із асфальту змивала…

Дарину знов пересмикує коротким мерзлякуватим дрижачком. Кров, про неї вона не думала. Не була на місці аварії, не бачила Владиної крови…

— Место таке, — киває Вась. — Тож і Чорновіл тут у нас погиб…

— Еге, — вторує молодиця так гордо, наче в тому є її особистий внесок: — Там вінки завсігди коло хреста лежать, бачили? Ви ж із Києва їхали, да? То трохи дальш туди, в сторону Києва буде, за поворотом на Харківську окружну…

Впору меморіал відкривати, думає Дарина. Такий собі «пойнт Чарлі», як у Берліні. Тільки екстрімніший, бо досі ще чинний. А ці двоє могли б бути при ньому гідами на правах живих свідків; вони б чудово впоралися… Вона знову, мов увімкнувся rewind, бачить перед собою цю втікаючу вперед трасу — тільки не суху, якою їхали сьогодні вони з Адріяном, а ту, чотирилітньої давности, по якій женеться самотній «бітл», — чорно-шовкову, поблискуючу більмами калюж, — знята автом хмара водяного пилу осідає на склі, на капоті, патьоки дощу цебенять по передній шибі, дорога порожня, ніде ні лялечки, пропливають знаки: «Переяслав-Хмельницький 43, Золотоноша 104, Дніпропетровськ 453», «Дякуємо за чисті узбіччя», дощ, дощ, і сльози течуть із очей вільно й відкрито, і «двірники» ходять перед очима туди-сюди, туди-сюди, як дві ручні коси на косовиці… Мов із-під води, долинає до неї голос Адріяна:

— То що, не можна хоча б відбійники вздовж траси поставити, раз таке діло?

— Не поможе, — крутить головою дядько.

— Ну, все-таки безпечніше було б!

— Не поможе, — повторює дядько з непохитним фаталізмом. — Место таке.

— А освятити?

— Сильно багацько б святить прийшлося…

Якось дивно він це говорить, і на мить западає ніякова пауза: так буває, коли розмова гальмує на роздоріжжі, вибираючи — рухатись далі чи, описавши коло, звертати назад. Першою зважується жінка:

— Там через дорогу могильник був у голодовку… Звозили з села трупи й закопували там… Ми, як малі були, то весною бігали дивиться, — де неглибоко, земля просідала, то часом кості людські виносило… Здоровенний, казали, був могильник! То вже потім через нього асфальт проклеїли…

— Через цвинтар?!

— Та який цвинтар! — аж немов сердито відґедзькується дядько. — Хто там який цвинтар тогді, в тридцять третім робив! Скидали в яму, засипали, й познаки ніякої не оставалося… Старі люди тільки місце помнили, хто жив остався…

— Еге, бабка Мокленчиха, що той год умерла, було, щовесни на поминки туди ходила свічку світить… Отак-о, було, просто в землю вкопає, а та й горить… Раз до самої ночі горіла, помниш, Вась? Нам аж сюди у вікно було видно…

— Да ну його, таке споминать… Але жінку вже не стримати:

— А раз, як ми малі були, то хлопці найшли там череп і стали ним у хутбола ганять…

— А, то вже ти дурної завела!..

— А чо дурної, чо дурної? — ображається молодиця, знову прибираючи оборонної пози «руки під бюстом». — Щитай сам: Льонька Митришин — раз!

— Льонька п'яний був…

— Ти з ним пив?! А якби й п'яний, то що?! — заперечує вона, нітрохи не збентежена деякою непослідовністю такого заперечення. — Ви ж подумайте, — знову звертається до гостей, — в Афганістані парень служив… той, що черепа найшов… Воєнне училище кончив, уже старшим літінантом був, і ніяка пуля його там не взяла! А приїхав до батьків ув отпуск — і втопився! Пішов на ставок купаться…

— П'яний був, то й утопився, — впирається дядько. — А людям лиш би язиками молоть…

— Дак якби ж один Льонька! А то всі хлопці, що з ним тогді черепа ганяли! Всі до єдиного, ні одного вже в живих не осталося! Колька Петрусенків на мотоциклі розбився, як я ще в школу ходила, Фєдьку коні побили п'яного, — три дня в больниці вмирав, бідняга!

— А Вітька Вальчин, ой, ну то вобще…

— Ну, то отдельна історія…

— Да, подумайте тільки — яду од колорадських жуків чоловік випив!..

— П'яний був? — тупо перепитує Адріян, мимоволі заворожений цим макабричним звітом.

— Нє, не п'яний, там друге… Обидився сильно. У Нінки, сусідки, кошельок був пропав, то вона на Вітьку напалася. Ну, що нібито він украв. А він обидився. На роботі випив яду, прийшов додому, каже жінці: «Валя, я буду вмирать». Кинулись скору визивать, ну пізно вже було, не одволодали…

— А кошелька потім найшли! — тріумфує молодиця. — На вигоні — Нінка, роззява, його сама там упустила!..

Дарина відчуває потребу сісти. Ноги їй нагло зробились ватяні в колінах, колись уже раз таке було, коли?.. Ах так, у Владиній лазничці, коли вона змивала з себе «портрет» діви-войовниці…

— Ну дак і при чом тут отой хутбол?.. Наче вони з того вмерли! Придумають ото… лиш би язиками молоть!

Чимось дядька в цьому випадку рішуче не влаштовує дружинина містика. Дивно, думає Адріян, — сам же першим заговорив про «таке место». Чи, може, дядько також у дитинстві грав у футбол людськими черепами — і, як більшість людей, готовий сприймати ідею метафізичної відплати рівно до тих пір, поки на осквернених могилах розбиватимуться чужі машини, — але ніяк не його власна?.. Поки поливалка змиває з асфальту кров незнайомців, це ще «лайв-шоу», як на телеекрані, — а от коли під ту саму статтю потрапляють уже односельці, то виходить, що й я-коханий теж не застрахований, а на таке ми вже категорично не згодні — да, Вась?..

— Я ще понімаю — церкву валить, — діловито розмірковує Вась. — То — да, там — бувало… Туди, конєшно, лучче не лізти… Батько розказували, в них у селі як церкву валили, то хто там старався — всі до году з світа посходили! Один, дак зразу там і розбився — із дзвіниці впав, як покрівлю здирать поліз. То так та дзвіниця необдерта й стояла, ніхто більш не соглашавсь, — аж поки, в голодовку вже, солдат не привезли… Ну дак то ж церква! То я понімаю, да. А череп, ну що череп — покойник, та й вже!..

Дарина присіла на краєчок канапи, охопивши плечі руками, щоб погамувати дрож. «Дуже багато смертей». Так сказала їй Влада уві сні, коли шукала тим смертям «охоронної грамоти». Ось воно як. Ось воно, значить, що.

Її знов пересмикує мерзлякуватим дрижачком: янгол смерти пролетів. Учорашня розмова з Вадимом, ще незаспана й невивітрена з живої пам'яти, тепер вражає її, наче в кривому дзеркалі, своєю моторошною абсурдністю: як кривляння божевільного, або як той дитячий футбол із черепом замість м'яча, — якоюсь розв'язно-пародійною, ґротесковою несумісністю з усім, що відбувається зараз перед Владиним полотном: Дарина сливе фізично відчуває густе тепло, що від нього валує, — як від клаптя свіжоздертої шкіри. Владка, Владуха. Байкерша, гонщиця, дівчинка-переможниця… Ох, та плювать на всі ті гробані перемоги, не в них річ, як же всі ті потвори не відчули головного: ти була геніальною художницею, мала, з якою ж нестримною силою тебе перло — очей не відвести, і як же ж нікого не знайшлося, щоб тебе підстрахував?..

«Дуже багато смертей». Правда твоя — таки забагато. Може, коли смертей скупчується так багато в одному місці, і вони нічим не охоронені (а чим мають бути, якою такою «грамотою»?..), то сама їхня маса породжує вже власну ґравітаційну силу — і притягує до себе нові й нові? Як лавина? Лавина, авжеж, — тільки це з давнішої історії, з Куренівської: Бабин Яр у п'ятдесяті теж же накрили асфальтом — звели дамбу й десять років поспіль заливали найбільший у світі людський могильник цементною пульпою з поблизького заводу, щоб і сліду не зосталося. Ще й стадіон із танцмайданчиками зверху повідкривали, — а в 1961-му дамбу прорвало, і п'ятнадцятиметрова гора селевої лавини за півгодини змела з лиця землі цілий мікрорайон, поховавши під собою сотні людей, яких теж не знайшлося кому підстрахувати. І трупи, винесені з Яру, мчало по Куренівці вниз на Поділ упереміж із підхопленими по дорозі живими, — дівчинкою Дарина ще встигла наслухатися від дорослих усіх тих жахастиків, до яких ця тітка така ласа: про відірвану дитячу ручку, що лишилася в руці у матері, коли дитину вихопило лавиною, про вагітну, яку живцем замурувало в утвореній цементовій печері, — Бабин Яр повстав, говорили дорослі, тільки тоді про такі речі говорили пошепки. Пошепки, і накривши подушкою телефона: чомусь радянські люди вірили, що прослуховують їх саме через телефон. А потім розмови потроху зійшли нанівець, — живі свідки розчинились у масі новоприбулих, місто росло, а новоприбулі вже нічого не знали. І йшли грати в футбол, на той самий стадіон «Спартак»: його дуже швидко відбудували.

Мертві тебе забрали, Владочко, — так? Чужі мертві — якраз тоді, коли твоє власне життя попливло, тратячи ґрунт під ногами?.. Вони сильні, мертві, вони можуть; ох які вони сильні. О Боже, які ж вони сильні. Куди нам до них.

Її знов пересмикує струмом. Тітка може подумати, що в неї гикавка. Або контузія, контузія якось краще… Думка набігає за думкою, самовільними розрядами, нестримними, як перейми або як блювота, і за новим нападом їй нараз остаточно розвидняється в голові: Дарина розуміє, як це все тоді відбувалося на дорозі, «на соші», на з'їзді з Переяславської траси, — розуміє, чого дядько боїться, — бо він цілий час боїться, авжеж, від того самого моменту, коли вона впізнала обрізане полотно: раз у раз крадькома зизує на неї й тут-таки, як опечений, ховає погляд, хоч вона, без сорома казка, пожирає його очима, гейби найдорожчу людину в мить розлуки, так, наче сподівається, що він от-от наважиться й договорить зрештою все до кінця, хоч вона й без нього вже все зрозуміла і могла б обійтися без його пояснень, то тільки Адріян іще не второпав, як тут опинилося Владине полотно, — і, збивши вольовим зусиллям бар'єр відрази, вона рознімає досі цілий час судомно стиснуті щелепи і несподівано голосно, як на камеру, питає в дядька:

— А розбиту машину ви вдвох обшукували?

Тепер струмом ударяє дядька. Аж укидає, на хвилиночку, в циганський піт: йоптвоюмать, думає він, оце попав!.. І главне — було б за що!.. Ото саме досадне, за таку херню влетіть, ото зробив, дурак, дочці подарок на новосілля, а хай ти западешся!.. Казав же жінці — не нада брать, не стоїть мороки, — дак уперлася, що, бач, красіво: настоящі картіни, в рамках, як у Києві в лавках продають за великі гроші, Руслані якраз у нову квартіру повісить… От тепер буде їм красіво, і Руслані тож, — як дело по ограблєнію замутять, — ай бля, ото щоб на такій хуйні погоріть!..

І така нестерпно гірка кривда розбирає дядька на цю кричущу несправедливість долі, що, замість боронитися, він вигукує дамочці в живі очі майже з розпачем, як тільки й може гукати невинно потерпілий чоловік жінці з такими материнськими очима:

— Та що там було шукать, у тій вашій машині! Одні картінки ото й були!..

В запалій тиші чути, як десь під стелею дзижчить муха: весна, машинально відзначає Адріян, з новим інтересом розглядаючи дядька. Весна покаже, хто де срав. Як там у ментів звуться знайдені весною трупи пропалих безвісти? Якось так лірично, ага — «підсніжники»! О чорт, о факіншіт. Шмонає, значить, дядько розбиті машини. І, відай, не в першиню йому. Справді, чого добру пропадати — а небіжчику вже однаково… То-то він так зафоркав на байку про караючий череп, ніжний який. Ай да дядько, оце пацан. Не диво, що вони з Юлічкою порозумілися…

— І де вони? — голос Дарині дрижить. — Де решта картин? Їх мало бути п'ять — де ще чотири?..

Господарі ззираються: двійко школярів, заскочених учителем у туалеті за курінням. Цікаво, думає Адріян, чи дядько має «кришу» в ментурі? Менти ж теж можуть бути при інтересі — благо, фотоекспертиза в нас на місці ДТП не обов'язкова, якщо свідків нема, можуть і менти собі по гарячих слідах трошки підлататися, чому ні, пошмонати, то завжди святе — гроші, коштовності… Кому война, а кому мать родна. Він відрухово глипає на гайдівський годинник на телевізорі (за чверть дванадцята): солідний, добротний годинник, прямою дорогою десь із розбомбленого Кеніґсберґа чи Берліна… І піди потім доведи, що жертва мала на собі коштовності. Та й хто буде доводити — вбиті горем родичі? Пора перебирати ініціативу, вирішує він:

— Погана історія, Василю Мусійовичу, — цим разом він уже недвозначно говорить із інтонаціями слідчого, і дядька, який досі напівіґнорував «босяка», перемикає коґнітивним дисонансом. — Дуже погана. Картини ці четвертий рік у розшуку, аварія була резонансна, по всіх каналах тоді передавали… А художниця ця, що загинула, — не тільки близька подруга пані Дарини, — двійко школярів слухняно, мов за порухом указки, переводять погляди на «пані Дарину», — а ще й дружина народного депутата, — він називає прізвище і не без приємности спостерігає, як на обличчі дядька відбивається напружена, от-от пара з вух рвоне, робота думки й проступає вираз щирого болю: ага, дійшло-таки — авжеж, авжеж, із картинками доведеться розпрощатися, хоч як воно жаба душить, ой душить, да, Вась?..

Проте жінка реаґує швидше:

— Дак а хто ж його знав, хто там у тій машині! Вона ж перевернута була… Дарина ціпеніє. Адріян відчуває зараз її думки так, ніби йому самому бомблять мізки електрошоком, ще мить — і він не витримає, зірветься, тільки тривога за Дарину утримує його при контролі:

— А ви не знали, що ваш обов'язок був — викликати міліцію і «швидку»? А якщо вона ще жива була там, у машині? Читайте Кримінальний кодекс, шановна!

На згадку про Кримінальний кодекс тітка здригається, але не подається:

— Дак у грязюці ж валялося! — заходить вона з другого боку, вже жалібно. — Ой, ну ви подумайте, от же ж клопіт який… А якби не взяли, то воно ж би всьо равно було пропало! — натрапляє вона врешті на рятівну думку. — Дощ же ж такий репіжив, що світа Божого не видно було, — скажи, Вась? Ще б трохи так полежало, і всі краски б розкисли… А так я, бачте, сохранила…

Підступившись до полотна, вона по-хазяйськи проводить по ньому рукою, мов килимка розгладжує на продаж, і хитренько косує на Адріяна (на відміну від чоловіка, вона одразу визначила, хто тут головний). За інших обставин Адріяна б посміхнуло: во дає цьотка жару! — але зараз йому не до сміху. Прочумується й дядько:

— Як хочете ту картіну взять собі, то я не протів… як ти, Галю? Хай би забирали, да? Воно нам не сильно й нужне… Тільки відки я знаю, що ви мені правду кажете? Це так усяке прийде в хату й зачне забирать усе, що йому понаравицця…

Адріян розуміє: почався торг. Парочка вже втямила, що вскочила в халепу, але перебиратиме ніжками до останнього, щоб вискочити з неї бодай із якимось зиском, — як не з'їм, то понадкусюю. Інакше вони не можуть, інакше їм теж буде «сильно обидно», як тому сараці, що випив яд од колорадських жуків. Хоча ці, звичайно, не вип'ють, — ці життєлюби…

І тут Дарина починає сміятись. Це не істерика, в жодному разі, вона просто не може стриматись: остання вимовлена дядьком фраза, вкупі з тим його ображеним виразом, застрягає в ній і продовжує крутитися, за кожним обертом здіймаючи нову хвилю непогамовного реготу, — «це так усяке прийде в хату й зачне забирать усе, що йому понаравицця…» — і вона трясеться од реготу, як розґвинчена стара «Таврія» на ґрунтовій дорозі, деренчить безконтрольними мускулами й зв'язками, ой Божечку, втираючи сльози, — rewind, і знов rewind, як перейми або як блювота, «це так усяке прийде в хату…», — вона задихається, і, головне, від повторів ефект нітрохи не слабне, фраза й далі здається їй шалено, на зрив даху комічною, і вона не може зупинитися, хоча, крім неї, ніхто більше не сміється, і вона й сама не змогла б пояснити, що тут смішного, але ж, холера, луснути можна, — труси вже мокрі, і сльози течуть з очей по щоках, як патьоки по передній шибі, розмиваючи дядька з дружиною, «це так усяке прийде в хату й зачне брать…», — і вона підхоплюється на ноги, крутячи головою й давлячись черговим нападом реготу, махає Адріянові, — в порядку, мовляв, вона в порядку, зараз вернеться й приєднається до товариства, ось тільки висміється як слід…

У цю мить тій, котра не може не спостерігати за ними обома зі стіни крізь скалічене, запухле-заплиле постерами око своєї картини, має бути добре видно, що й Адріяна, й Дарину одночасно накриває коротким, як морг блискавки, спалахом дежавю: дивлячись, як Дарина, підхопивши сумочку, вискакує за двері, Адріян згадує точно таку саму недавню сцену в «Купідоні» — збіг вражаючий, як повтор у танці тієї самої фігури, майже rewind, але все-таки не rewind, — дещо змінилось, бо дещо завжди міняється, і висвітлені в нашій свідомості елементи «тоді» й «тепер», хоч і перегукуються між собою навзаєм, як у геометричному орнаменті, при всій позірній конґруентності все ж ніколи не бувають стовідсотково тотожні: цим разом, розуміє Адріян, йому не варт бігти за нею — вона справді зараз повернеться, вона сказала правду, вона в порядку…

Натомість Даринине дежавю приходить прямим продовженням іще несхололого, ще ширяючого їй у голові клаптями брудної піни вчорашнього торгу з Вадимом: у наївній спробі дядька з жінкою, вже припертих до стіни, все ще щось надкусити й сховати за щокою, вона впізнає той самий елемент поведінкової матриці, з яким зіткнулася напередодні, ту саму «депутатську програму» — з кожної мілини зніматися так, щоб затримати за собою контрольний пакет акцій, — і власне в цю мить, коли Вадим із Зозулястим подружжям склацуються їй у свідомості водно і друге передражнює першого, регіт, що був її опав, ущухає, мов нагла весняна злива, — мов анекдот, що робиться несмішним, як тільки його пояснити, — і вона, ще крутячи головою сама до себе за інерцією подивування: ну й ну, це ж треба таке!.. — шморгаючи носом, намацує в сумочці пачку паперових хустинок — і штовхає цнотливо сховані в закапелку білі пластикові двері, на яких гордо, мов начищена солдатська бляха, сяє пісяючий хлопчик…

В лазничці пахне потом і парфумами: заможний дім, збудований із дотриманням усіх міських стандартів. Із дзеркала над умивальником на Дарину дивиться жінка, яку вона десь бачила, але першої миті не впізнає: чи то клоунеса, чи леді Дракула. Ні, швидше актриса німого кіно, що вмивається в гримерці: зйомку скінчено, роль відіграно. (Та страшна красуня з укритим підшкірним вогнем, що один раз мелькнула з-під художнього гриму, більше не повториться, — та й нема кому її більше гримувати…) Туш розмазалась круг очей рясними, хижими чорними віялами, і все ще малопритомні, як п'яні з реготу очі на контрасті світять із цього ґротескового облямівку якоюсь чудною відстороненістю: мов задивлені в щось невидиме. Щось поза зоною досяжности.

Я тут не сама, штовхає Дарину раптовий здогад. А хто тут ще є? Хто зі мною?..

Вона відкручує воду й підставляє під крижаний струмінь обидві руки. Яке блаженство, яка це безмежна втіха — просто вода, навіть коли ось так біжить із крана… Жива вода, та сама, що тече в Дніпрі. Чи в них тут артезіанська?

Вона нахиляється й ловить струмінь губами, п'є, ковтає і п'є, як колись, вона бачила, примостившись пив із фонтана голуб: жадібно наставивши дзьоба, цілим тільцем святкуючи кожен ковток. Чи то був пес? Господи, скільки життя довкруги, — і, о Господи, що ж ми з ним робимо…

Підвівши голову, вона дивиться на жінку в дзеркалі — ревлонівська помада розмазалася круг рота, як після поцілунку, — як на пудрениці в жіночій сумочці, знайденій на місці катастрофи: була така картина, було таке фото, «Я щось із цим зроблю, тільки ще не знаю, що», — мокрі цівки стікають по підборіддю, зависаючи сталактитовим потом, ранені губи ворушаться, і Дарина всією шкірою чує власний шепіт:

— Я все зробила, як ти хотіла, Владусь. Все. Я заберу їх. А тепер іди.

— А годинника він мені таки продав! — хвалиться Адріян.

— Давай у правий ряд, — радить Дарина, зосереджена на дорозі: вона пустила його за кермо, бо тепер він у ліпшій од неї формі, проте сама не розслабляється, пильнує: одна голова добре, а дві краще, береженого Бог береже. — Якого годинника?

— А того, що на телевізорі стояв, не завважила? Довоєнний ще — німецький, трофейний! Каже, батько з фронту привіз.

— Круто. А мій дід із фронту привіз осколок у грудях, од якого через рік і помер. І ще дві банки американської тушонки з свого солдатського пайка — сам не з'їв, дітям віз, щоб поласували.

— Так що ж ти порівнюєш. Бачиш, традиція в них така… Сімейна.

— О, дивись, і тут цвинтар!

— Ну, це новий, явно.

— Та вже ж… Заправка, Адюсь! Нам бензину вистачить?

— Знаєш, я б і сам не проти трохи заправитись. Може, станемо десь за Борисполем? А то всі ці «Петрівни» й «Мар'яни» в мене довіри не викликають, а там далі якісь пристойніші корчомки є, ближче до міста…

— За роз'їздом? Добре, давай. Я теж голодна. Як вовк, якщо вже правду казати.

— Це від передозу емоцій за одну добу.

— А Бог його знає… Але чого мене на такий ржач пробило, досі не збагну! Ну що там смішного було, питається?

— Нормальна захисна реакція… Зате які вони після того зговірливі поробилися! Просто зайчики. Цьотка зразу рвонула розпитувати, чи це не тебе вона по телевізору бачила. Мабуть, їм із переляку здалося, що ти тепер їх на весь світ ославиш. Спрацювало дієвіше навіть, аніж згадка про Вадима. І за картини теж уже без спротиву розкололися — що вони в дочки. Так що ти, вважай, переломила хід високих перемовин. За що будеш мати окрему подяку від керівництва.

— У вигляді великого цьома? Слухай, може, ти мене взагалі до себе секретаркою візьмеш? Я принаймні тебе не обкладу…

— Хоч сьогодні. Якщо ти справді згодна.

— Ти що, серйозно?

— Абсолютно. Хіба це не був би найкращий вихід?

— Я ж зовсім не знаюсь на антикваріаті, Адюсь…

— А я тебе підучу. Без проблем. І на мистецтвознавчий не муситимеш вступати.

— Бачу, ти вже починаєш на мені економити…

— Я буду тобі золотим шефом! От побачиш.

— М-да, таких пропозицій ти мені ще не робив…

— Ага, зацінила нарешті серйозність моїх намірів? — він усміхається, але усмішки у відповідь не одержує. — Знаєш, до речі, як Юлічка його окрутила? Це він мені вже наостанці признався, коли ми з ним курити виходили, — вона, виявляється, від самого початку видавала йому себе за власницю! Що це ніби її салон — крутої бізнесвуменші, яку переслідує колишній чоловік, маньяк-алкоголік. Цебто я.

— Я завжди підозрювала, що вона аферистка.

— Ну, не до такої ж міри… А я все дивувався, чого це дядько пропав, і як же вона, з її бультер'єрською хваткою, дала йому вислизнути! Спершу подзвонила мені, що от такий-от алмаз у кожусі до нас прибився, — я, звичайно, заверещав, як різаний кнур, що вже виїжджаю, тримай його, — а поки примчав, то дядько вже тю-тю! Вона мені наплела, що він на автобус спізнювався. А сама звідтоді весь час вела його за моєю спиною.

— А тобі навіщо ж дзвонила?

— Перевірити, видно, хотіла, чи варт шкірка за виправку. Чи це й є саме той момент, коли їй пора починати свою гру. А я їй на радощах і вивалив, що, мовляв, такого фарту в нас іще не бувало… Що, між іншим, щира правда, — дзиґар із зозулею в дядька, виявляється, теж був від батька, теж трофейний — швардвальдський! Це найкраща фірма, з вісімнадцятого століття ще. З того Шварцвальда, з Німеччини, ті зозульки й пішли, то вже потім їх почали називати «швейцарськими» — коли стали корпус робити хаткою, у вигляді шале…

— Обережно, дивись — він моргає!

— Бачу… Ну давай уже звертай, чоловіче, заснув, чи що! — Адріян натискає на клаксон сірій «мазді» попереду. — А дядько, коли вирішив продати дзиґаря, просто пішов розпитуватися по всіх антикварних салонах підряд, де більше заплатять. Отак і попався моїй Юлічці.

— Ну, одне одного варте. Свій до свого по своє.

— Так отож.

— А адреса дочки у тебе?

— Ага. І номер я в базу забив, дядько їй при мені подзвонив. На Березняках вона живе, бульвар Давидова. Руслана зветься. Я думав, буде якась Лоліта чи Анджела…

— Ну, Руслана теж недалеко втекла… А Давидов — це, до речі, той київський градоначальник, який керував ліквідацією Бабиного Яру.

— Жартуєш?

— Анітрохи. Так від радянських часів і не перейменували вулицю.

— Ні фіга собі. То це при ньому на Куренівці дамбу прорвало?

— При ньому, при ньому… Проект то, звичайно, був московський, він був тільки виконавець… За що й удостоївся. Отак-о воно, Адю.

— Я от думаю — хто-небудь коли-небудь візьметься прибирати цю країну?

— Ано, трудно, як каже Амброзій Іванович…

— А бабця Ліна казала — називається «трудно», й робиться далі… Я йому, до речі, вчора дзвонив. Татові. Він тобі вітання переказував.

— Дякую.

— Він тобі й далі для фільму матеріали збирає. Теж дещо цікаве нарив. Я йому вже не став казати, що фільму не буде…

— Фільм буде, Адю. Він скоса глипає на неї.

— Буде, — повторює Дарина з такою непохитною певністю древніх пророчиць у голосі, аж його прошкрібає холодком. — Тепер я в цьому не маю вже ні капелинки сумніву.

Адріян мовчить. Стежить за дорогою.

— Ти ще не зрозумів, так? — озивається вона м'яко, як до дитини.

— Що саме?

— Пам'ятаєш запис мого з Владою інтерв'ю? Ну, того, в Пасажі, що тобі потім снилося, тільки з Гелею в головній ролі?

— Не дуже виразно. А що?

— Влада мені тоді картину пообіцяла подарувати. Із цього самого циклу — «Секрети». Сказала, прийдеш і вибереш собі.

— А потім загинула. А ти не встигла прийти й вибрати. Я розумію, Лялюсь, як тобі шкода, що не маєш по ній жодної речевої пам'ятки. Фото чи відео — це зовсім не те, що лишається по людині зробленого її власними руками, це я дуже добре розумію…

— Нічого ти не розумієш. Якраз вибрати я встигла.

Він знову глипає на неї. Ця жінка ніколи не перестане його дивувати.

— Це була ось ця сама робота, Адю. Оця, що ми в них забрали.

— Не може бути.

— Ця сама. Тільки ще ціла, непорізана, звичайно.

— Ти певна? Може, це тобі тепер заднім числом так здається — що ця сама?

— Ні, не здається. Я її одразу впізнала, з першої хвилини. Це від неї подарунок. Від Влади. Це вона мене сюди привела. На те місце, де її «Секрет» був похований. Про ту подаровану картину, крім нас із нею, ніхто більше не знав.

— Чорті-що…

— Та ні, все просто. Вона дуже акуратна була дівчинка. Знаєш, із тих, хто завжди прибирає за собою — і не любить мати боргів. Я думаю, вона закриває свої земні рахунки. Виконує зобов'язання, що колись на себе взяла. Очевидно, без цього вона не може піти. Я маю на увазі, зовсім піти. Розумієш?

— Угу… Схоже, це не тільки з нею так.

— Ага, мені теж ці гробки тридцять третього з голови не йдуть…

— Дорога через братську могилу, м-да…

— Ну, таких братських могил по цій стороні Збруча — в кожному селі… Тільки що не через кожну машини їздять, слава Богу.

— З черепом кислотна історія.

— Знаєш, що я подумала, коли вона розказувала? Череповище — це ж Голгота по-староєврейському!

— Лялюсь. Мій Лялюсь.

— Що?

— Нічого. Слухай, іди до мене за секретарку, га?

— І будемо вдвох скуповувати в нащадків «воїнов-освободітєлєй» трофейні годинники, а потім перепродувати їх новим мародерам?

— Ні, відповідь неправильна. Спробуй ще раз.

— Вибач. Не ображайся, Адю. Але ж бачиш, воно так і виходить…

— Знаєш, що я справді хотів би мати? — Каже Адріян. — Яку крамничку? — він не дивиться на Дарину, дивиться перед себе на дорогу. — Не салон — салон погане слово, гламурне, для нових малоруських… Крамничку. Щоб там були постійно виставлені на продаж речі, яких більше не виробляють. Гарні, потрібні речі, — від швейної машинки «Зінґер» до затискача для самокруток. Розумні вжиткові речі, які знадобились би й сьогодні. Речі, призначені на довге служіння, але витіснені масовим серійним виробництвом. Ти ж погодишся зі мною, що купа жінок радо шили б самі і собі, й дітям, замість ходити в «мейд ін Чайна»? А скільки народу курило б щирий тютюн, а не оце ліцензійне сміття! — він киває на пачку «Davidoff», що лежить біля важеля коробки передач. — Ну, от… В такому, значить, дусі. І поруч, за стіною — щоб ремонтні майстерні. Типу як ті на Хрещатику, в дворі біля Макдональдса, де ми тобі восени застібку на кольє направляли. Хороші, чесні ремісничі майстерні. І там би сиділи серйозні дядьки, які всі ті речі повертали б до життя. Щоб люди їх купували не для понтів, а для себе. І користувалися б ними й далі.

— Магазин «Утопія», ні?

— Хай і утопія. Хай мрія. Називай як хочеш.

— І хатній ткацький станок постав там, будь ласка. Це вже особисто для мене. Завжди хотіла мати сукню зі справжнього домотканого полотна.

— Нема питань. Уже замовляю.

— Класна гра.

— Це не гра. Ти ж сама сказала — утопія. Так краще.

— Я думаю, ти швидко набрав би клієнтуру.

— Я теж так думаю.

— І знайшов би послідовників. І може, навіть заснував би мережу. Як ті швейцарці, що «Freitag», тільки в тебе гоноровіше задумано.

— А бачиш.

— А потім якось уночі приїхали б пацани на джипах і спалили б твою утопію к їдрьонє фєнє, разом з усіма чудесами. Як тільки в них упали б продажі їхньої «чайни».

— А може б, і не спалили. Поки не спробуєш, то й не дізнаєшся, адже так?

— Але це дуже гарно, Адюсь. Справді.

— Тобі подобається?

— Так. І знаєш, кому б ще сподобалося? Владі. Страшенно б сподобалося. Це в її стилі. Вона з Швейцарії й мені торбу від «Freitag» у подарунок привезла, оту чорну, велику…

— Це ті, що їх з авточохлів шиють?

— Еге, вони. Владка тішилась ними так, ніби сама придумала, — не стільки дизайном, скільки ідеєю. Реабілітацією, як ти кажеш, чесного ремесла… Вона й себе ремісницею вважала. Так і говорила, в пресі навіть… Ох, Адю, як шкода, що ти її не знав!

— Шкода, що не можна знати всіх гарних людей, яких уже немає.

— Ви з нею в чомусь дуже подібні. Дуже. Якийсь у вас обох той самий душевний вітамін у надлишку, якого мені в житті хронічно бракує…

— Бачу, ти таки зголодніла. Вже під'їжджаємо, ще трошки — і буде гарна корчма. В ліску, під соснами.

— Ох, киць, я серйозно кажу! Може, неоковирно висловлююсь, вибач, але це тільки тому, що забагато нараз усього навалилося…

— А ти не метушись. Ти ж весь час вібруєш, як у розетку встромлена. Од кожної машини на дорозі смикаєшся. Не треба, маля.

— Адю. Послухай. Я одну річ собі думаю. Погану річ, страшну дуже. Весь час думаю, відколи та баба про могильник сказала. Навіть тобі озвучити боюся.

— А ти не бійся.

— Це про Ніну Устимівну. Про її батьків, точніше. Про Владиних діда й бабу.

— А вони тут до чого?

— Зараз скажу. Слухай. Влада підозрювала, що вони в тридцять третьому «на голоді» працювали. Розкуркулювали, виходить, десь тут на Київщині. Звідти й Владиного діда кар'єра пішла, то вже потім, як голод почавсь, їх до міста перекинули. Вдома про це не говорилося, звичайно, але вона щось таке колись підслухала. Та й по біографії так лягало… Казала, що бабушка її, коли вже персональною пенсіонеркою дітлахів у дворі шугала, щоб яблук не рвали, то, як дуже вже лютилась, «куркуляками» їх обзивала. Найгрізніша лайка була в неї.

— «Двоєдушні ви всі і злі, тричі прокляті куркулі!» — патетично декламує Адріян.

— О Господи, а це ще звідки?

— З української радянської поезії, вєстімо. Зі школи застрягло, не пам'ятаю, чиє. А вас що, не вчили такого?

— О Боже, Адю, ти що, не розумієш, про що я?! Він накриває її руку своєю.

— Все я розумію, Лялюсь. Не думай про це. Не треба.

— Але ж так нечесно! — майже вистогнує Дарина. — Чому вона мусила… Чому треба було, щоб саме вона… Щоб це їй припало, на цьому самому місці… Адю, вона була така світла людина, якби ти тільки знав! Одна з найкращих людей, яких я в житті зустрічала…

— А то вже не нашого ума діло, Дарусь, — каже він, умикаючи правий поворот, і вона відрухово озирається назад: дорога вільна. «Фольксваґен-Ґольф» звертає з траси і, шумно розбризкуючи з-під коліс жорству, під'їздить до придорожнього ресторанчика.

— Ти ж сама сказала — Голгота, каже Адріан, виймаючи ключ, і в запалій, як цілющий компрес на розпалену голову, тиші вони продовжують сидіти: голова жінки на плечі чоловіка, він торкається губами її волосся. — А Голгота, — мовить ледь чутно, — це, між іншим, і є — смерть за чужі гріхи. Теж, між іншим, спосіб прибирати, щоб чисто було… Хтось це мусить робити, коли гріхів назбирується забагато. Такий-от спосіб очищення системи, за законом великих чисел: багато-багато маленьких Голгот…

Він цілує її за вухом і випростується.

А взагалі, я тобі от що скажу, Лялюсь. Думай простіше: їхала жінка в глибокій депресії, світ за очі по пустій дорозі, щоб тільки десь їхати… Реакції притуплені, дорога мокра, дощ, якась тварючка вискочила на дорогу, пес, наприклад, абощо… Загальмувала на великій швидкості, машину повело, мабуть же, й слизько було, — от і все… Місток, кювет. Кінець фільму.

Вона й собі випростується, не зводячи з нього по-дитячому неймовірних, розширених очей:

— Ти справді так думаєш?

— Ні, — каже він. — Але це не має жодного значення — ні що я думаю, ні що ти. А чи будь-хто інший. У межах системи твердження не верифікується. Є така теорема Гьоделя… А тепер ходімо щось з'їмо. Поки ми ще в межах системи, принаймні це ми точно робити мусимо.

Нарешті вона усміхається — вперше після того нападу істеричного реготу йому вдалось її усміхнути.

І тільки вже на доріжці від парковки до ґанку він помічає в неї в руках білого пластикового пакета, з якого випирає ребрами завинений у кілька газетяних шарів полотняний прямокутник.

— Ні, — хитає вона головою, перехопивши його погляд, і всміхається цим разом трохи винувато: — Кажи що хочеш, але в машині я її більше не залишу.