Музей покинутих секретів

З АУДІОЗАПИСІВ ДАРИНИ ГОЩИНСЬКОЇ: НІЧ НА ДНІПРІ. БУХАЛОВ. МОНОЛОГ

Формат: MPЗ

Частота дискретизації: 22 кГц

Якість звуку: 88 Кбіт/сек

Дата створення файлу: 27.04.2004

Дата редаґування файлу: 27.04.2004

Розмір: 0 Кб

Не гукав вам, щоб рибу не сполохати… Голос, він, знаєте, вночі далеко по воді розноситься — на Трухановому острові кашляють, а сюди чути…

Раки? Да, тут пацани їх по ночам печерують… І там далі, за мостом Патона… Можна купити, вони їх по дві гривні штука продають…

А по соточці — це завжди можна, аякже! Добре, що принесли, молодці, для рибака це діло незамінне, хе-хе… Як снасті. У мене з собою от… У флязі… Хочете? Ні? А ви… по-батькові як вас величати? Адріян Амброзійович? Коньяк, да. Закарпатський. Завжди на рибалку з собою ношу. Ваше здоров'я!.. Будьмо, да… В нас, коли ізраїльська делегація була, — обідали ми з ними в «Президентському», на вищому рівні, все, як положено… А перекладач їхній не знав цього слова, питає — а причому тут «будка»? Хе-хе… Ну, будьмо!..

Хух… Огірочок беріть — домашній, маринований… Рекомендую, дружина в мене великий спец по цьому ділу…

Да, ми з ними співпрацюємо. З ізраїльтянами, з поляками… В основному по Голокосту, воєнний період у нас досить добре представлений… З поляками ще по Старобєльську, де офіцерів їхніх розстріляли, тих, що з катинської партії… Винуват, не почув? Ну ясно, якщо ми до них звернемося, вони нам теж не відмовлять…

А… Ви в цьому смислі.

Я знаю, це вам Ніка розказала.

Знаєте, вона вас дуже шанує. Дуже. Вона в мене дівчинка з амбіціями, слава Богу… Навіть не знаю, в кого вона така, — за мною особливих амбіцій ніколи не водилося, за дружиною теж… І знаєте — я радий. Радий. Амбіції в житті — річ необхідна… Да, будемо сподіватися, тьфу-тьфу… Викладачка теж її хвалить… Професорка… Переживаєш, звичайно, ну що ж… Вона в мене одна, знаєте… У вас є діти?

Треба. Дітей, молоді люди, треба. Обов'язково. Інакше — для чого жити?

Ой, перестаньте сказать, як кажуть в Одесі!.. Яка там робота. Знаєте, як кажуть: робота нікуди не дінеться, а горілку може випити хтось інший… Ну, давайте ще по одній… Ваше здоров'я!.. Будьмо… Огірочок ось… Домашній…

Да, такі діла, значить…

А про своє єврейське походження все, що мені треба, я, Дарино Анатоліївно, й так знаю. Не треба мені на те… ізраїльських консультантів.

Тільки, прохання до вас, — це між нами, добре? Щоб Ніці — ні слова. Вона всього не знає, і не треба їй…

А, б…! Зірвалось! Клювало… Вибачте… Тихіше говорити треба, риба — вона хитра! До неї свій підхід треба мати… Бувають, знаєте, такі екземпляри, що й наживку хапнуть, і гачка не зачеплять… Як люди!..

Ну, нічого… Ми їх виведем, тас-скать, на чисту воду… Зараз, черв'ячка нового насаджу…

А по ізраїльським законам я — да, так і виходжу — єврей… У них же національність по матері рахується. Народжений єврейкою — значить, єврей. А от дочка моя — вже ні, бо мама в нас українка… Смішно, якийсь… зоологічний націоналізм. Ніколи я цього не розумів, ми ж усі були — радянські люди… Ну, хай російські, яка різниця… Так держава ж яка була! Всі нас боялися… О! Пішло, як брехня по селу, казав мій тесть… Ловись, рибко, велика й маленька…

А ви зі Львова родом, Амброзійовичу? Ну, значить, земляки… Я ж там народився. Вулиця Брюллова, колишня Лонцького… Тюрма МҐБ. Да, там і народився. В тюрмі. Так що органи — це, рахуйте, й є моя батьківщина. На все життя. І батьківщина, й національність… І моя рідна мати, що мене народила, теж із органами була зв'язана… Її в сорок п'ятому закинули до бандерівців… з особливо важливим завданням. Такі діла…

Тільки це не жіноча робота, звичайно. Боже сохрани.

Ім'я знаю. Леа Ґольдман — так її звали. Мою рідну матір, яка мене народила… В Ізраїлі вона, між іншим, у списках жертв Голокосту числиться. Як загибла сорок другого року в Перемишлі, в єврейському ґетто. Такі діла… А ви кажете — до ізраїльських колег звернутись… Думаєте, вони там, в Ізраїлі, сильно раді будуть узнати, що від п'ятдесят другого року отримували від німців компенсацію за людину, яка в дійсності врятувалась на радянській стороні?..

Ну да, померла. Там же, в тюрмі. Але ж це вже в сорок восьмому році було! Це вже інша справа зовсім…

Ви тільки не подумайте, ніби я, тасскать, виправдовую сталінські методи… Людей у нас, звичайно, не цінували… ніколи не цінували. Мій батько… той, що мене виростив, казав — розстрілювали тих, кому, по совісті, Героя Радянського Союзу треба було давати. Я в курсі, не думайте… Ясно, що не за людські життя ми з Гітлером воювали… І якби в сорок другому Сталін домовився з німцями про сепаратний мир, то євреїв у нас винищував би вже СРСР, на переговорах у Мценську радянська сторона це Гітлеру обіцяла — в обмін за закриття східного фронту, опубліковані вже ті документи… Але то таке… мало що могло бути! А є — те, що є: моя мати мала загинути ще в сорок другому, від фашистської кулі. І так її й порахували в Ізраїлі, як їм було вигідно… А радянська влада подарувала їй життя. То хіба, якщо по-державному підходити, не логічно було запропонувати їй за те співпрацю?..

Ніка всього того не знає, не треба їй знати… Дружина всього не знає теж… Розумієте… я бачив її фото. Своєї рідної матері, Леї Ґольдман. В її аґентурній справі. Анфас, профіль… Знаєте… це кошмар якийсь… Особливо в профіль — викапана Ніка, копія. Просто, знаєте, мороз по шкурі… Не подумайте, що я забобонний. Будете мати своїх дітей, тоді зрозумієте. А вона не знає, і не треба…

Батько розказав, да. Той, що мене виростив. Фактично, другий раз мені життя дав. Що я вижив, виріс — це його заслуга… Він із мене людину зробив. На ноги поставив… Я й Ніку так виховав, вона завжди на могилу дідуся й бабусі квіти носить — на Лук'янівське, вони на Лук'янівському поховані… На День Перемоги, на День чекіста… на проводи… Мені ж іще й двох місяців тоді не сповнилося… Там, у тюрмі. Мене через прокуратуру в справах неповнолітніх оформили…

Чшшш!.. Ні, не клює, це мені здалося…

Ну, не клює, так і той… Умер Максим, і хрін з ним… Давайте ще по одній, щоб недарма сидіти… Ваше здоров'я! Хух…

Такі діла. Так що я, як бачите, — везучий. Тьфу-тьфу, постукали по дереву, де тут дерево?.. Фартовий чорт. Так про мене казали, ще як на курсах учився… тут, у нас, у Києві, на Червоноармійській… Я ж наймолодший був у групі, зразу після школи поступив. Ну, спочатку всі думали, знаєте, як, — блатний хлопчик, по протекції… Батько — заслужений чекіст, ветеран… Ніхто ж не знав, яку я в батька школу пройшов. Такої і в Дзержинці не отримаєш. І я йому вдячний! Вдячний, да…

Знаєте, я його тільки тоді по-справжньому зрозумів, коли він мені ото розказав… Мама дуже тоді переживала, такий стрес… У неї серце вже тоді було хворе… Їй взагалі з батьком жилось нелегко, півжиття на одне вухо глуха проходила — він, коли сердився, бив з лівої, тяжку руку мав, покійник… Ну, і йому ж теж нелегко було… В тридцять років стати калікою, це, знаєте… Він же після поранення дітей уже мати не міг. Маму ревнував люто, раз на моїх очах утюгом у неї кинув… праскою… Щоразу, як з дому виходила, кричав їй потім у коридорі: «Знімай труси!»… Перевіряв, значить… чи не зрадила йому за цей час… Я довго думав, що це так і треба… Що всі так живуть.

Вам не холодно?

Випийте ось… для профілактики, тасскать, щоб простуди не було… Ваше здоров'я!..

Я то догадувався, що батько мені нерідний, — думав, може, у мами до нього якийсь інший чоловік був. Ну, єврей був, і вона з ним розійшлася… Діти, вони ж чого тільки собі не навигадують… А батько в мене, між іншим, до Берліна дійшов, Ніка вам не казала? Да, всю війну пройшов… Герой… Два ордени Червоного Прапора. А потім роками по санаторіях кантуватись — ну що це за життя… для офіцера?

О! Чшшш! Ага! Єсть!..

Не втечеш, брат, і не дьоргайся… Окунець! Ну, нічого, на юшку пригодиться… Зараз ми його сюди, в сітку, ану подержте-но мені… Да, щоб у воді були, свіженькі, — бачте, які красавці… О! Дякую.

Да… такі, значить, діла…

А вийшло, що я й правда — байстрюк. Тільки від іншої жінки. Хто був мій батько, невідомо. Вона так і не сказала… рідна моя мати. Я її фото перший раз у п'ятдесят років побачив. Знаєте, такі фото, зняті в тюрмі, — на них людина інакше виглядає, ніж на волі… Жінки особливо. Бачили цю нашу кралю, Юлію Тимошенко — яка вона вийшла з

Лук'янівської тюрми? От десь на цій стадії вже можна фотографувати — коли вже видно, якою жінка буде на зоні. Погляд теж міняється… очі… Але все одно, можна було побачити, що красива була дівчина… Леа Ґольдман.

Лea Давидівна, по-батькові. Трохи-трохи до двадцяти трьох років не дожила… Я, тільки глянув на те фото, відразу собі сказав: Ніка цього бачити не повинна, ніколи. Не дай Бог. Особливо той профіль… Так перед очима й стоїть…

Це вона помилку зробила, звичайно, — що не сказала, від кого дитина. Найгіршу помилку з усіх можливих. Якби сказала, в неї були б шанси. Якби хоч що-небудь сказала, що завгодно… Сплела б якусь леґенду, якось… співробітничала б зі слідством… Ті б, звичайно, спробували знову використати — такими кадрами тоді на Західній не розкидалися… Батько мій… Бухалов, так і казав, що це врєдітєльство… шкідництво, загубити аґента з таким досвідом… Два з половиною роки серед бандерівців — це вам не хухри-мухри! В усякому разі, жити їй МҐБ б дало, це точно… Да, злі були на неї, ясне діло, що злі, — закинули її до ворога з завданням, а вона пропала! На два з половиною роки — як під землю, ні слуху, ні духу… Ну, ясно, яка перша підозра — перейшла на бік бандитів… Але все одно, її б зберегли, такими агентами дорожили…

Винуват, як? Ну, довіряли, не довіряли — це вже, вибачте, лірика, рожеві соплі… Нікому не довіряли! Ні одного аґента не було тоді на Західній Україні, якому б довіряли. І правильно, я вам так скажу… Зі Сташинським історію — пам'ятаєте? Що Бандеру вбив, а потім у ФРГ здався? Так отож… Та що я вам буду казати, у вас же члени сім'ї теж воювали… на тій стороні… Мало що — не довіряли! Поки не знятий з обліку, аґент в роботі, рахуйте, як при виконанні… І батько мені спочатку так і сказав… Бухалов, — що моя мати загинула при виконанні… Він, може, всього й сам не знав… якщо й знав, то не надавав такого значення, вони по-іншому на те дивилися — фронтовики, знаєте, Германію пройшли… Німеччину… Звикли, що з ворогом не панькаються… Але тут же інше діло. Вона ж ужє була громадянка СРСР. Аґент з особливим дорученням. Її смерть була — груба службова помилка. Вона повинна була жити. Два з половиною роки, стільки інформації… Могла б вижити. Якби тільки не мовчала. Мовчати їй не можна було. Не можна було так злити… молодих мужиків…

Не дує вам, ні? Глядіть, щоб не простудилися…

Да, допитували її… Погано допитували… От мій батько — той умів допитувати! Ще в дитинстві мені періодично такі «чистки» робив — і не хочеш, а все як на духу викладеш… І за вухо так крутити вмів, по-особливому, аж присядеш… Ні, ви не подумайте, він не був якимсь там… садистом… По-своєму, думаю, він мене любив… гордився… Ну, такі були часи… такі методи… І — діяло, знаєте! Діяло…

Що я вижив, це його заслуга. Виключно. Всяке було, але знаєте, як кажуть — не та мати породила, а та, що виховала… Два місяці мені було, коли вона… коли її не стало… Навіть і двох місяців ще не було. Знаєте, яка в таких дитбудинках була смертність немовлят до року? А я от — вижив… Тільки коли він мені перший раз розказав… про матір, я вже тоді дорослий був… уже одружений… тільки тоді я зрозумів, чому він мене в органи віддав. І правильно… Добре зробив, що віддав. А то не знаю, що б зі мною було… Я ж пацаном і вішатися хотів… З петлі мене виймали… в восьмому класі…

Ви служили, Амброзійовичу? А, після університету… Лейтенант? Які війська? О, це як мій тесть, Царство йому Небесне… Ну, давайте, наливайте, чого зазря посуду держати… За службу! Хух…

Знаєте, є таке поняття… І в армії з першого дня учать — «зрозуміти службу»… Офіцер безпеки — він завжди на службі, так нас учили… його так учили. Мого батька, а він у тридцять років інвалідом став… після поранення. Своїх дітей уже мати не міг… Так що я для нього був — останнє його завдання. На все життя… Служба! Розумієте? Штрафбат на дому, тас-скать… Він же ж на фронті штрафників охороняв… до того, як у Західну його направили. Тих, хто мав — скупити кров'ю… Пам'ятаєте у Висоцького пісню? «Ведь ми ж не просто-так, ми штрафнікі, нам не пісать — счітайтє камуністам…» Хороша пісня, душевна… Ну, я для батька й був таким — штрафником. За матір свою рідну… яка померла. Втекла, значить… з кінцями. Я бачив у справі ту розписку — згоду на співпрацю. Її рукою написану. І — жодного донесення потім! Жодного. Повний провал. Два з половиною роки, це ж не жарти! За кожний такий провал хтось мусив відповідати…

Ні, ви не думайте, я не виправдовую… Я навіть не знаю, чи він те все знав… Бухалов, — чи його ввели в курс, і наскільки… Але його службу я зрозумів! Зрозумів, чому він мене так ростив… Коли мама мене, бувало, пацаном од нього ховала… коли він ременя брав, військового, з бляхою, на руку так намотував… він їй тоді кричав: ти, кричав, дура, нічого не тямиш, йому ж на користь — зліший буде!.. Виховання таке було, значить… Такі методи… Зараз це все інакше сприймається, звичайно… А тоді були інші часи. Я ж кажу, все залежить від точки зору…

Я його пацаном убити хотів… одного разу. Після того, як він мені в школі вухо крутив… перед класом… змусив стати на коліна… і так прощення просити, що більше не буду, — я малим шкодний був… Досі пам'ятаю, яка тоді тишина стояла… І всі очі, всього класу, на мене звернені… Ух!.. Я після того з дому втік… підстерігав його, з заточкою… Це ще, коли я не знав нічого… Пацаном іще був…

Ви, мабуть, думаєте — до чого я це все, да? Запросив по ділу поговорити, а сам байки травлю? Хе-хе…

От і видно, що ви не рибак… Рибалка — вона терпіння вимагає… терпцю. Хороший тренінг, знаєте… Рахуйте, та ж «наружка»… А то всі спішать, спішать… А виграє, в кінцевому результаті, той, хто вміє ждати. Ну, і підсікти у відповідний момент — коли, значить, клює…

А клювати щось не хоче, да… Ну, нічого, підождем. Бачите, як поплавок ворушиться? Мальки грають…

Знаєте, я, коли ще курсантом був… Був у мене випадок, я сам напросився… Поїхав із солдатом, їх так посилали: дані з грифом «совершенно секретно» — три сторінки, друкованих на машинці, — клали в кейс, кейс наручником пристібали до зап'ястя, саджали в уазик, і — до нас, значить, у відділення… І кнопочка поруч червона — «самоліквідатор»… У випадку загрози солдат на ту кнопочку має натиснути — і, разом із кейсом, самоліквідуватися… І от я сидів і всю дорогу на ту кнопочку дивився. Очей відірвати не міг. За тим і поїхав… Дивився й думав: зараз — чи ще хвилину підождати? Зараз — чи ще?

Двісті кілометрів так проїхав… Помогло. Більше таких думок не було… довго… Головне — вміти ждати. Велике діло. Ще хвилина, ще день… А кнопку твою й без тебе колись натиснуть, то чого спішити… поперед батька в пекло?..

Ні, це розвідка була… Біла кість — так вони про себе думали. Всім же хочеться про себе краще, ніж є, думати, да? їх у Москві готували, в Дзержинці… А нас тут, в Україні, — ну, ніби, значить, на «брудну» роботу, на «нутрянку»…Вину ват, як? Ну, того вже я не знаю — чи бувало, щоб хтось так самоліквідовувався… Може, й бувало… За Сталіна, коли страх іще був… А на моїй пам'яті дурних уже не було. Та ті три сторінки нікому й не потрібні були — так, відписка… З таких відписок, Дарино Анатоліївно, півархіву в нас складається. Із звичайної, вибачте, липи. Так що ви не думайте, ніби досить вам знайти документ — і вже все… Документи — їх, знаєте, люди пишуть…

Ви тільки Ніці не розказуйте.

Ну, мало що… Десь побачитесь…

У мене ж, крім неї, нікого більше нема. Дружина — то таке…

Вона, коли народилась, два кілограми всього важила. Два сто. Я на молочну кухню ходив… Сам із пляшечки її годував, у дружини молока не вистачало… Був би хлопчик — мабуть би, не справився б. А з дівчинкою інакше… Доки я з ніг не звалюся, доти їй і потрібен буду.

Да, такі діла… Ну що, хряпнем іще? За наших дітей… Заводьте, заводьте пошвидше, не тягніть із цим ділом, демографічну ситуацію в країні виправляти треба! Жартую… Ну, поїхали! Хух… Пішла, рідненька… Казав мій тесть — як робота заважає п'янці, то треба кидать роботу… Він, тесть мій, теж із військових був, покійник. До підполковника дослужився, ще в Афганістані встиг побувати… А поховати себе заповів на своїй батьківщині, на Черкащині… В тому селі, звідки вони з жінкою обоє родом. Ми туди з ним удвох на рибалку їздили. Такий чоловік був, знаєте… ніколи без діла не сидів… У дев'яносто першому демобілізувався — в таксисти пішов! Підполковник Радянської армїї — а крутив баранку, як простий ваділа… А що, казав, — машина своя, на бензин зароблю, а сигаретами пасажири вгостять — от і економія… Такий чоловік був… Без комплексів. В армії з цим простіше, у нас трохи інакше було, в органах… Він мені багато в житті поміг. Повезло мені з ним. Кажу ж, я — везучий…

Теща, та більше переживала, коли взнала, що я Бухаловим приймак… У неї це так було, знаєте, по-простому, по-сільському — щоб не сказали, що її дочка за жида вийшла… Знайшли жида! Дочку теж накрутила… Ну, та злякалася, що мене з Києва кудись у провінцію засунуть, од гріха подалі, а вона ж уже звикла… до хорошого життя… Добре, що тесть тоді не піддався на провокацію, вправив їм мізки, обом… І дружині, й тещі. Після того, як батько мені розказав… Бухалов. Без того, може, й не розказав би. А так — прийшлося йому втручатися… вивертати всю, тасскать, подопльоку… Да…

Я думаю, це його й добило. В якомусь смислі, тасскать… Підірвало. Те, що це нікому не потрібно було, — на що він життя поклав. Що мене виростив… Його служба. А я ж уже капітаном був. Наймолодшим капітаном у республіканському КҐБ! Якщо по-державному підходити, йому б за те, дійсно, Героя треба було дати… Тільки що ніхто того вже не цінив. Використали старика — і виплюнули, за були… А мене тоді добряче стукнуло… коли він мені розказав…

Так через євреїв і той… заварилося.

Ех, дорога ви моя… Ви матінку вашу спитайте — вона мусить пам'ятати, то ж її співробітниця була… Да, так. В одному музеї працювали… Єврейка, в Ізраїль подала на виїзд. А я роботу з нею проводив… Бесідував. Два місяці бесідував, і все намарно… А ви як думали? Що їх просто так випускали?..

Хе-хе… Та там цілий філіал наш, в Ізраїлі… У Висоцького ще пісня така була, не пам'ятаєте? «А место Ґолди Меїр ми прохлопалі, а там на четверть — бивший наш народ»… Жарт? Ну, в кожному жарті, як кажуть, є доля жарту… частка. Він же теж із органами співпрацював, Володя Висоцький… Що, не знали?

А що ж ви хотіли? Ясно, що не довіряли їм… євреям… Були ж випадки, що й ветерани з їхніх подавали на виїзд, навіть Герої Радянського Союзу… Скільки скандалів було… Хто ж знав, що все кінчиться… так скоро…

А! Клюнуло! Ну давай, давай, пішла, рідненька… Оп-па!

Єсть!..

Тьху ти, знов — плотвичка… Таке, хоч у воду назад випускай…

Тут оцей момент, знаєте, азартний: коли клюнуло — а ти ще не знаєш, що!.. Найбільш відповідальний такий момент… А я тоді ще молодий був, пороху, тас-скать, не нюхав, — ну, й витягнув разом із тою тьоткою… цілий, вибачте, єврейський кагал… Десь вона порадилася — у них своя мережа взаємодопомоги діяла чітко! — ну, й знайшли, як їй відмазатись… зіскочити, значить, з гачка. Вони, бачте, подумали, що я теж з їхніх, тільки скритий — переписаний на російське прізвище… коли ото боротьба з космополітами була. А такі, скриті — їх у штат рідко брали, вони більше аґентами були, старалися… Будеш старатися, коли в тебе, приміром, мати єврейка, а батько — поліцай! Шуцман, да… Все життя з шкури лізти будеш. Винуват, як? Ну, не будемо вказувати пальцями, люди зараз шановані, великі посади займають… Неважно. Так от, вони тоді між собою вирішили, що й я маю бути з таких — приховав, значить, плями в біографії, з чистою анкетою в органи проліз… Слабе місце, думали, знайшли, і по ньому вдарили — щоб перевести, значить, стрілки… з тої баби їхньої — на мене, найкращий хід. Безпрограшний…

Винуват, як? А… Це, знаєте, тільки так прийнято думати — ніби КҐБ було всемогутнє, і не можна було його обійти… Насправді бардак в органах такий же був, як і всюди… бюрократія, підсидки… Мені ж теж треба було за тих два місяці, що вхолосту пройшли, начальству пояснювальну писати. А тут приходить на тебе такий пакет — скарга від об'єкта розробки плюс анонімка — і все, ти вже мічений! Підозра посіяна: єврей, мовляв, єврею ока не виклює… ще й підмажуть йому з якого-небудь Сохнута, з їхньої єврейської каси… за те, що своїх від КҐБ відмазує… Головне ж що? Кинути тінь, — а ти потім доказуй, що ти не верблюд! Що не вів подвійної гри… Грамотно придумали, ну — прорахувалися трохи… Ніхто ж не знав, як діло було… Я ж і сам тоді ще нічого не знав…

А я вже на юрфаці вчився, закінчував. Заочно… Капітана одержав. Тільки-тільки наладилося життя…

Тяжко було, знаєте… Завжди тяжко, коли тобі не довіряють. Радіють за твоєю спиною, що ти спіткнувся, бо на твоє місце вже черга намилилась… І дома — та сама пустота, нема на що опертись… Старий запив по-чорному… батько, Бухалов. По п'яні мені й розказав, мама тільки плакала… Він після того й прожив недовго. Тяжко дуже вмирав, з образою… на цілий світ… Цироз печінки — не жарти. Ніка його вже не застала, вона вже пізніше народилася… коли його вже не було…

Не дує вам, ні? В ноги не холодно?

Такий був період… Жити не хотілося, додому йти ввечері не хотілося… Який смисл, думаєш? Натиснути кнопку, і все… Це ж я ще тоді всього не знав… Але вдарило сильно… І головне, розумієте, як на сміх, — що да, виходить, таки єврей! Байстрюк. І що матір мою рідну, яка мене народила, так само підозрювали… в подвійній грі… Просто… як прокляття якесь… Оці думки… Тьфу-тьфу, не дай Боже…

Оцей-от страх… не за себе вже, нє подумайте… він звідтоді десь у мені — сидить, сидить… В кишках засів. Слава Богу, що Ніка того всього не знає… В неї своє життя… З чистої сторінки, тасскать… Хай…

Думаю, батько й сам усього не знав… Бухалов. Але це його підкосило. Добило, да… Що він мусив виправдовуватись… за мене. Аж до Москви дійти, бо тут, у Києві, на нього дивились, як на чокнутого… Ніхто не хотів брати на себе відповідальність, всі думали тільки про свою шкуру… ну, і про те, як би кусок чужої відхватити, коли випаде нагода… Він тут був чужий. Для тих самих органів, яким життя віддав… для яких і мене виростив… Старий придурок, що вже ніякого впливу не мав. Ну й що, що персональний пенсіонер? Коли вся його служба, все, рахуйте, чому він віддав життя — все розлетілось, як… як пух — від одного сфабрикованого доносу… Як він кричав, випивши… Матюкався… Криси! — кричав… Про бандерівців мені раз сказав, от того ввік не забуду— що він їм заздрить: як вони стояли за своє! Тридцять років не згадував, а тут вернулось… Я на нього тоді по-новому подивився… Це ж іще до путчу було, до всіх перемін…

Складно це все, знаєте… А ви хочете, щоб — раз-два, і готово! От зараз, мабуть, слухаєте й думаєте — до чого це все я, да? Я ж бачу… Всі спішать, усім нетерплячка… Архіви вам відкрий, документи всі подай на блюдечку, гриф секретности зніми до закінчення п'ятдесятилітнього строку… Знаєте, скільки я вже цих хвиль пережив? От і ви з своїм фільмом туди ж…

А що з того може вийти — подумали? Діти ж лишилися, внуки… Їм-то — за що це все?..

Ех, Дарино Анатоліївно… Я й сам би радий… всього не знати. Часом, як подумаєш — от, вижив… а для чого?..

Ото тільки Нікушка… Доча моя. Їй я завжди буду потрібен.

Що, змерзли? Ну, значить, треба випити ще… Казав мій тесть — рятуймося, бо тверезіємо!.. Давайте, давайте… Ваше здоров'я! Хух…

Це він мені сім'ю спас… врятував. Тесть мій. А потім уже Нікушка народилася. Якби не він, хтозна, як би воно обернулося… Пустота була така… як чорна діра. Такий період… На роботі мрак, і дома — мрак… Вихід? А який же міг бути вихід? Раз у систему попав, тут уже, дорогі ви мої, діло таке — або вверх, або вниз! Третього не дано… Такі правила. Доти в мене йшло вверх, а коли вниз — то вже все життя насмарку… це в тридцять-то років! І дома ніякого просвітку, нема куди йти… Моя дулася на мене… боялася, що в діру якусь зашлють, дублянку вона собі там не купить… таку, як у нашому розподільнику, — вона якраз записалась на них на чергу… Потім тесть із Афганістану тих дублянок цілий контейнер пригнав, то ті їй теж були не такі, бо в тих уже всі ходили — з лами, з такими білими хвостами, як соплі… Em, що там!.. Всі баби — дури. Вибачте. Це я тоді так думав. В смислі — що всі так живуть. Інших жінок я не знав. А декабристок тільки в кіно показували…

І ото тоді я з вашою мамою познайомився… Це вперше в мене таке було… в моїй практиці. Ну, і востаннє ж… Після Сталіна цього методу не практикували, а тоді якраз прийшла вказівка його відновити — «жінка за чоловіка»… Одній так строк дали… жінці, чоловік у неї був засуджений за антирадянську агітацію, вона до нього їздила… в табір… Ну, то п'ятого відділення робота була, я таким не займався! Але підготувати, тас-скать, ґрунт — ясно, до чого воно йшло, інструкцію одержав… Всі такі методи спершу в нас на Україні випробовувалися, а потім уже поширювались на інші республіки… на весь Союз… Ясно, що незаконно, а що зробиш? Вказівка спущена — виконуй! Така робота…

Був час, що мені це помогало. Мобілізуватися… Поки молодий був. Не розповзтися, не піти юзом… вроздрай… Не думати… Може, в армії навіть краще було б… Ну, та що там… Добре, що так усе вийшло… Я не нарікаю, моя совість чиста…

Коньячку не хочете? Хороший коньяк, закарпатський… Для тиску добре… щоб гіпертонії не було…

Хух!..

Благодать яка, а? Тишина яка…

Знаєте, я таких жінок, як ваша мама, не зустрічав доти. Та й потім… Так воно в житті буває, такі періоди — коли все разом сходиться, і все разом валиться тобі на голову… Якраз я вперше про свою рідну матір узнав… і що вона так і не сказала, хто мій батько був… не назвала… І от, коли я з вашою мамою бесідував… я це нарешті уявив. Повірив. Що так буває. І що за те, щоб тебе так любили, можна витримати все… Табір, тюрму, психушку… Все! На все наплювать. І на Сенатську площу вийти — запросто, і бути потім розжалуваним… до рядового… Вони тому й вийшли… змогли. А я був в іншій системі. Від народження, недарма ж я в тюрмі народився… Я знав, як на коліна можна поставити… перед класом… умів знаходити в людях слабкі місця… Я був здібний, не думайте, — у двадцять вісім тоді капітана не тільки по блату давали! Але це інше… А так, як їх, — мене ніхто ніколи не любив. І ждати не став би…

Велике це діло, знаєте, — коли тебе ждуть…

Повезло… вашому татові.

Ех, Дарино Анатоліївно… Ви не думайте, що я… Я й тоді так думав. Чим старіший стаю, тим більше про це думаю… Фільм був тоді, в сімдесятих, — про дружин декабристів, не пам'ятаєте? Забув назву… Там одна актриса грала… наша, київська, — Ірина Купченко… на вашу маму схожа… Я потім на повторний сеанс ходив, ще раз дивитися, пізніше вже… коли вже мене в архів перевели… Ну, то таке… Да…

Винуват, як? Да, перевели. Довірили… Батькова заслуга… Бухалова, це все він. Відновив мою… анкетну чистоту, тас-скать, — до Москви дійшов, до свого начальства післявоєнного… всіх підняв, хто ще був живий — хто, значить, у курсі був… мого всиновлення… У мене ж до того в послужному списку все було в порядку, до музею… І хто б подумав — музей! Таке наче місце… спокійне, контингент в основному жіночий… А воно он як обернулось. Ну, перевели. З оперативної роботи, з людьми — на роботу з документами… Воно й на краще, як потім показалося. В житті часто так буває: думаєш — все, кінець, а потім бачиш — а воно ще й на краще… Бо це ж у мене другий раз підряд… зрив вийшов. З вашою мамою — зразу після тої єврейки. Але тут уже я сам, з власної ініціативи… Не став відкривати справу, так і в рапорті написав — недоцільно, тасскать… Характеристику їй дав… Шеф прочитав — розсердився: ти, каже, рекомендацію в партію їй даєш, чи що?.. Але все ж таки загальмували, не дали ходу… Передумали. А вже був закинутий гачок…

Це ще Нікушки тоді не було. Вона пізніше народилася. А ви вже в школу ходили… Така була… худенька дівчинка, бліденька, — я раз бачив, як ваша мама вас зі школи забирала… Тепер би не впізнав!.. Нізащо. По телевізору перший раз як побачив — не може бути, думаю…

Да, такі діла…

Знаєте, в армії — там просто, там є чітка межа: оце дім, оце — робота. І аґресія в часі чітко локалізується: сім ранку — стройова підготовка, що не так — чоботом по морді… Гик!.. Вибачте… З тестем моїм у вихідні зранку краще було не заговорювати. В НКВД, за Сталіна, вночі працювали — теж за цією схемою… А в наш час не виходило вже. Батько мій, Бухалов — він іще старого гарту… Він же з бандерівцями воював… І з мертвими з ними воював, їм усе життя потім… доводив… Мене ростив, щоб зліший був… А кар'єри робились уже не злістю, не агресією… Обраність — от що тримало на службі! Почуття причетности… до святая святих держави… великої держави, перед якою весь світ тремтить. Сила! Таїнство влади, казав цей… директор інституту одного московського, виступав у нас недавно… Таїнство, да! В юності це гіпнотизує, може замінити… і дім, і сім'ю… А потім один такий поштовх — і ти опиняєшся… голий. Голий. І не треба тобі, виявляється, нічого — тільки щоб тебе любили… щоб ждали тебе — ось так… Навіть із психушки… Гик!.. Навіть знаючи, якими в нас із психушок виходили… Я ж їй розказав. Матінці вашій. Попередив…

Да, так…

Я от думаю — хто він був, мій батько? Рідний, я маю на увазі… За що вона його так любила? Мати моя? Могла ж вижити… Молода ж зовсім була, це б їй тепер іще й восьмидесяти б не було… Тещі моїй он вісімдесят два… Могла б дожити. Як так можна було, а?.. Часом думаєш — дурочка, дівчисько… молода була, не розуміла… життя… А тоді вашу маму згадую… Ольгу Федорівну… пам'ятаю, да… І що? Як у неї життя потім… склалося?

А… Це добре… Добре, що добре… А тільки, знаєте, коли в самого дочка росте… Будете мати своїх дітей, тоді мене зрозумієте. Це тільки у вас там, в кіно все красиво виходить… А я з свого досвіду вам так скажу: як тільки в документах все красиво, гладко… читаєш — ну прямо тобі Лев Толстой, комар носа не підточить! — так і знайте, що — липа… Липа, для звіту писалося. На дев'яносто процентів можете бути впевнені. Не думайте, ніби досить вам тільки документ на руки одержати — і вже все…

А ви не спішіть, не спішіть… Кльов-то тільки тепер і починається… Минулої неділі я такого судацюру тут витяг — на шість кіло потягнув!.. О! Не бійтесь, не розіллю… Давайте її сюди, ту пляшку, поближче… Гик! Вибачте…

Огірочок беріть, домашній… Дружина моя їх маринує — ммм!.. Ніде таких не знайдете. Вона в мене дура баба, звичайно, але хазяйка — во! Тестева школа… А Ніка в мене вдалася. Слава Богу. Яка дівка виросла, а? Тьфу-тьфу… Моя кров!..

А совість моя чиста, Дарино Анатоліївно. І не треба мене… в штрафбат записувати. Думаєте, я не розумію? Такий дурний, думаєте, да? Кінчився мій штрафбат, дорога ви моя. Ще тоді… гик!.. На тому музеї й кінчився. І батько мій це розумів… Бухалов. Що виплюнули його. Всіх нас виплюнули. Правих, винуватих… хто такими рахувався… Без різниці! Що вашого батька, що мого… Да, так! Тільки мій це перший зрозумів… Бухалов. Ще до того, як Союз розвалився…

Гик!.. Водичка там коло вас, подайте, будь ласка… Ні, нічого, я тільки порошок свій зап'ю… О, дякую.

Знаєте, я колись чув, письменниця виступала, ну ця, забув прізвище — що про секс писала… в польових умовах… Да, якось так. Точно я не запам'ятав, як вона говорила, ну смисл був такий — раз народжений у тюрмі, значить, виходиш — або наглядач, або в'язень. Без варіантів, тасскать… А я от не згоден! Категорично з таким не згоден. Я сам народжений у тюрмі — і що б зі мною було, якби не він… не мій батько, що мене виростив?

Ні, ви не зрозуміли… Гик!.. Не можна так… по живому… Що значить — або наглядач, або в'язень? Це що ж виходить — ціле покоління винувате тільки тим, що в такий час народилося? Хто вижив, той, значить, і винуватий?.. Вішатись треба було всім… щоб чистенькими вийти, да? Петлю на шию — і втік? І вже — герой, можна кіно знімати? От і ви ж туди ж, з вашим фільмом… Ну, добре, я розумію, хай буде — герої, боролись… за незалежність України. Раз настала незалежність, часи змінилися, — треба їх вшанувати. Пам'ятники там… Нехай. Але для чого вам копатися в цих… смертях? Смертниках?.. Який це приклад для молоді, нащо їм таке знати?

Їм жити треба, Дарино Анатоліївно. Жити! А не озиратися назад. Знаєте, як кажуть — менше знаєш, краще спиш… Я от радий, що Ніка діда Бухалова в живих не застала. Мама… бабушка Дуня наша, покійниця, — після його смерти прямо розцвіла! Помолоділа навіть. Двадцять років іще прожила. Ніку вигляділа, мала собі потіху на старість… Нікушка теж її любила. Завжди їм квіти носить на Лук'янівське… Всією сім'єю ходим… на проводи, на День Перемоги… І на День чекіста, аякже! Що я їй міг, те дав. Чого в мене не було. А моя дочка виросла в нормальній сім'ї! Як у людей… Моя б воля — я б їй взагалі нічого не розказував, хай би так і думала, що вона Бухалова — по діду-бабі… Що ж, коли теща влізла, гадюка… А що ви хотіли? Щоб я своїй дитині розказав, що її рідна бабушка повісилася в тюрмі після того, як її на допиті зґвалтували троє мужиків за раз?..

Да, так. Повісилася. В камері, на власній косі. Гик!.. Косою… задушилась. Я сам тільки пару років тому взнав. Докопався… Двадцять років копав, щоб таке викопати… Воно мені треба було? Треба, скажіть?

А — фронтовики, дорога ви моя, фронтовики… Розуміти треба. З німкенями в сорок п'ятому можна було, війна все списала… А бандерівці — то ж, рахувалося, ті ж фашисти: «українсько-німецькі націоналісти», так же їх називали… У німців були «українсько-жидівські», а в нас «українсько-німецькі»… Отака-от судьба випала… моїй єврейській мамі. Не єврейська, у війну, — так після війни, получіть-розпишіться — німецька!.. І не сказав їй ніхто, дурочці, що не можна так злити… молодих мужиків, які пів-Європи покорили, до Берліна дійшли! На Рейхстаґу розписалися… Знаєте, який на Рейхстаґу мій батько… Бухалов, найбільший напис бачив? Метровими буквами! Вибачте, кажу як було: ЕБАЛ Я ВАС ВСЕХ!..

Хух… Не бійтесь, алкоголь мене не бере. Часом навіть жалко, думаєш — краще б брав…

А ви думали, як? Документик вам знайди — і все? В документиках, дорогі ви мої, про таке не пишуть…

Слідчого? Покарали, да. І тих двох… других, теж… В званні понизили… на два місяці. Самогубство в тюрмі — чепе, гірше втечі. Як тільки й змогла… Втекла, ну, умнічка. І від мене втекла… Рідна моя мати. Як у пісні: «Рідна мати моя, ти ночей не-до-спа-ла…» Ех… Вибачте… Знати б, де лежить, я б їй ці слова… на пам'ятнику вибив…

А ви мені про могилку… вашої родички. Які могилки! Куди вивозили трупи з тюрем, де закопували — хто ж вам скаже? Хто закопував, той мовчить… якщо ще живий. От недавно відгукнувся… ветеран, з Росії, був у тій бригаді, яка Шухевича труп… утилізувала… Спецоперація була, учасникам потім відпустки дали… Бригада труп вивезла, спалила і попіл розвіяла — в лісі, над Збручем… Слідів не повинно було лишитися! Розумієте? Ніяких слідів, так і зараз… в Чечні робиться: після зачисток — аннігіляція… Не знайдете ви нічого! І я не знайду… де моя рідна мати була похована. І що робити? А? Не скажете… А я вам скажу! Скажу… Будете своїх дітей мати — зрозумієте… Бо дитині треба, щоб було… місце, пам'ятник, своє кладовище в місті, куди піти, коли всі її друзі з батьками на проводи йдуть, а потім у школі розказують… Не іногородня ж вона! Киянка… Корінна вже, рахуйте. Як є могили — так і корінна. Дєдушка, бабушка… Все, чого в мене не було, — я їй все дав. Моя дочка не сирота! Маленькій — портрет на пам'ятнику показував, учив: «дєда», «дєда»… Вона досі так говорить… І не дай Бог… не дай Бог… Гик!.. Вибачте… Ні, це я так… закашлявся…

Не лізьте ви туди! Нащо це вам? Не треба…

Думаєте, страх у мені говорить? Да, страх! Хай буде — страх… А як без страху жити? Розповзеться все, — бачите, як розповзається!.. Ціла держава розповзлася, як тільки боятися перестали… Мені п'ятдесят шість років, я все життя боявся… батька боявся, начальства, по службі оступитись боявся… А тепер нічого вже не боюсь — за себе не боюсь, не за себе… А ви б бачили, який це… жах… Коси в неї… на фото… У матері моєї, Леї Ґольдман… Дві коси, наперед перекинуті… Чорні… У Нікушки теж волосся гарне, густе… бабушка Дуня їй у школу косички заплітала… Бррр!.. Ніхто того фото не побачить. Хіба, як сама п'ятдесят років буде мати… Своїх дітей мати буде, внуків… Якщо їй це цікаво буде… Фото я лишив. З усієї справи — фото лишив… Нікому не показував. І не покажу… Тьфу-тьфу… Не дай Бог… В усі дерева готовий битися, лобом…

А кнопку натискати — ні-і-і-і, нема дурних!.. У мене дитина, я їй потрібен. Матері рідній не потрібен був… не подивилася, що дитя малесеньке кидає, двох місяців іще не було, чужі люди виростили, — хай!.. Зате дочці потрібен, своїй кровинці єдиній… Все, що маю, — все їй! Квартира від діда з бабою, дача — тесть, рахувати, своїми руками збудував… Консерваторію захотіла — маєш консерваторію! Нічого, прогодуєм, поки я живий — бідувати не буде! Хай учиться… Може, дай Бог, і виб'ється… в солістки які-небудь, вона в мене здібна… І з амбіціями дівчинка, слава Богу, це я їй теж дав — впевненість у собі, якої в мене не було ніколи, ріс, як вовчонок… Що міг — усе дав! І доки я живий, так буде… А совість у мене чиста, ні перед ким я не винуватий…

О, пішла! Пішла! Давай, давай, дорогуша, не дьоргайся, не на такого напала… От ми тебе зараз… гарненько…

А, сука, б…! Зірвала гачок… Хороший гачок, зараза, японський… Будеш тепер плавати, дура, з гачком в губі, поки не здохнеш…

От чорт, це ж треба… Досада яка… Здоровенне щось було, може, й сом — вони хитрі!.. Або щука… от же ж падло, ну, треба ж таке… Вибачте…

Там ще щось лишилося? В тій пляшці?..

Ну, хрін з ним, — поїхали! За наших батьків… І за мого… за Івана Трифоновича Бухалова, який нас тут сьогодні зібрав… Хай йому добре буде… на тому світі… Якщо він, звичайно, є — той світ…

Справа? Яка справа, Дарино Анто… тьфу, той… Анатоліївно? Нема ніякої такої справи… Леї Ґольдман. Не було.

Да, можна й так: не становила історичної цінности. Ич, яка ви… пам'ятлива… Швидко схоплюєте.

В Яд-Вашем Леа Ґольдман, Дарино Анатоліївно. В Яд-Вашем, в Ізраїлі. Загинула в Перемиському ґетто, в сорок другому році. Ціла сім'я, списком — Ґольдман Давид, Ґольдман Борух, Йосиф, Етка… Ґольдман-Берковіц Їда… І Ґольдман Леа там же. І так найкраще… для всіх.

Огірочок беріть… Беріть, беріть, не церемоньтесь…

А про Івана Трифоновича я вам не скінчив… Я ж вам обіцяв — про вашу справу… По загиблих… загиблій… шостого листопада сорок сьомого року, як ви й хотіли… Ні, Дарино Анатоліівно, от чого нема, того нема, — документика, як ви хотіли, я вам не знайшов. А скажу я вам інше… теж — про Івана Трифоновича, думаю, це вам буде цікаво… Зараз, тільки гачка нового прив'яжу… О-он ту баночку, не в службу, а в дружбу, — передайте мені, Амброзійовичу, щоб два рази не вставати… О, дякую.

Плюсь! Люблю цей звук… Ловись, рибко, велика й маленька… Правда ж, в хороше місце я вас запросив? Тишина яка, а? Кожний шелест чути… І не скажеш, що в центрі міста. Монастир виручає, а то б теж тут усе забудували… Там далі, ближче до

Південного мосту, вже виросли палацики, бачили? До води підступу вже нема, загородили… На такий доробитися — мені життя вже не вистачить, хе-хе…

Да…

Так що я вам так, без документика скажу… Як то ви казали — не голка в сіні, да? Це ви правильно підмітили, не голка… Так от, дорога ви моя… Того вашого шостого листопада тисяча дев'ятсот сорок сьомого року… мій батько, що мене виростив… Іван Трифонович Бухалов, якраз командував бойовою операцією… на території Львівської области. Там і був поранений, потім комісований. При взятті схрона, в якому знаходилося четверо… по-тодішньому, бандитів, по-теперішньому, партизанів. Чи повстанців — як скажете… Четверо — троє чоловіків і одна жінка. А вам же треба, щоб було п'ятеро, да? Ну, то тут діло таке — можете рахувати, що й п'ятеро… Бо жінка, як потім виявилось, була вагітна… Да. Пізніше виявилось, коли останки зібрали, — там серйозна м'ясорубка була, батькові ще повезло, що далеко стояв… А з передніх, він казав, тільки рученьки-ніженьки по деревах висіли… Як у пісеньці дитячій, Ніка маленькою співала… на мотив із «Вечірньої казки»: рученьки, ніженьки, лагідні очі, спокійної ночі, на цвинтар пора…

Отака історія, Дарино Антонівно. Сімейна, тасскать…

А вже хто то були, ті четверо, і як їх звали — то вже звиняйте… Батько, покійник, може, й пам'ятав… Але цього факту з його біографії, крім мене, ніхто вже не знає. Це я вам так, між нами… По дружбі… Щоб ви не шукали того, чому потім, може, й самі не раді будете, що знайшли…

Документів тих нема, давно вже. Я перевірив…

Ну… Можна й так сказати. Допоміг…

А що ж ви хочете? В мене дитина росла. Нащо їй було… дівчинці, вирісши, узнавати, що її «дєд» — хай нерідний, все одно — дєд, не гірше рідного… квартира по ньому, становище… все, що є, — все завдяки йому… і для чого їй колись узнавати, як він воював… із вагітними жінками?..

Я вам, знаєте, так скажу: ламати — не строїти… Стільки сил… все життя працюєш, стараєшся… пустити якесь коріння, облаштувати… життя, дім, — і щоб усе це від одного поштовху — раз! — і рухнуло? Від одного тичка?

Не треба, повірте. Так найкраще… для всіх. Я-то знаю…

— А тепер, — сказав Павло Іванович на диво тверезим голосом, од якого вони обоє здригнулися, — вийміть ваш диктофон. І зітріть цей запис.

FILE DELETED[32]

— Я мала б відразу здогадатися. З першого погляду. Яка ж я дурна.

— Ти про що?

— Про Гелю. Що вона була вагітна. Це ж із першого погляду можна було впізнати. Та її усмішка… Леонардівська, Мона Ліза… От у чому секрет. Вагітна. Тепер зрозуміло… Я от думаю — а бабця Ліна знала?

— Угу, мала б знати — Геля ж до них у жовтні приходила… А мабуть же, того й приходила — розказати своїм! Поділитися. Все-таки в лісі самій, серед мужиків, першою вагітністю ходити — не позаздриш… І потім, слухай, їй же треба було домовитися, щоб родичі потім забрали дитину до себе! Сестра ж уже заміжня була, татові твоєму третій рочок ішов, — цілком можна було так обставити, ніби Геліне немовля — то їхня дитина, друга… Точно, Адю, так воно й було! І кожна б на її місці отак побігла, на жодну небезпеку невважаючи, і ніяке МҐБ б не зупинило…

— Які ви… жінки…

— А що?

— Та так… Не перестаю дивуватися.

— З чого? Це ж дуже просто. Елементарно, Ватсоне.

— Але як же вона мовчала все життя… Бабця Ліна…

— Фантастична бабця в тебе була. Звір!

— Звір?

— Угу. Це про неї фільм би треба було робити, тільки що такого тихого героїзму, жіночого, ніхто не оцінить, невидовищний він…

— Ні, не те… Ти сказала — «звір», і щось мені завертілося… Щось, із цим словом зв'язане… Гм. Ну, нічого, може, потім згадаю…

— Я тільки одного не збагну: чому він сказав — четверо? Куди з їхніх реєстрів подівся п'ятий? Не міг же він урятуватися в такому побоїську…

— А тобі не здається, що наш дорогий Павло Іванович нам не все сказав?

— Я не думаю, що він брехав. Ні, киць, я йому вірю. Все-таки, слухай, групове зґвалтування, самогубство — про свою матір, хай би ніколи й не бачену, жодна нормальна людина такого не вигадає…

— Ключове слово — «нормальна». А це не з його бекґраундом, вибач. Ех, прослухати б той запис іще раз!.. Нестиковок у нього багато.

— Угу, з записом він мене круто підсік… Як ту рибку.

— Бідна моя рибонька! Так старалася, бідолашне, з тим диктофоном… Конспіратор мій доморощений.

— Та я ж знала, що коли попрошу по-людськи, він не дозволить! А я ж собі для пам'яти, не для оприлюднення ж… Просто не збагну — як він просік, що я записую? Що в мене диктофон у кишені?

— Унюшив! Може, справді — здібний?

— Та здібний же… Ніка казала, він замолоду на математику йти хотів… А голос у нього таки гарний, ти завважив?

— Ще б пак. Ексклюзивний номер — співаючий каґебіст! Не каґебіст, а есбеушник. Один хрін.

— Не скажи… Але справді, мені теж щоразу якось не по собі робилося, коли він наспівувати починав. Він взагалі якийсь — як із різних шматків змонтований, ні? Арматура стирчить… А яких, ти кажеш, нестиковок багато?

— Та до фіга. Стільки пурги з належною розрядністю не квантується.

— Любий, ти не міг би говорити так, щоб я тебе розуміла?

— Вибач. Щось він мене змучив, цей штемп. У мене весь час, ще з першої зустрічі, я тобі казав, нав'язливе відчуття, ніби я його звідкись знаю, бачив, — ну, може, не його, а когось, подібного до нього, і через те він мені ніби не в фокусі, двоїться зображення…

— У мене теж так. Я вже про це думала. Може, це тому, що він прожив не своє життя?

— Ну, знаєш… А хто з його покоління прожив своє?

— Мій тато. Твоя мама.

— Вони не прожили. Вони загинули. В тому-то й річ.

— Все одно, Адю. Його долю ні з чиєю не варт порівнювати, хай Бог милує…

— Добре, менше з тим, я, зрештою, не про те. Я ж іще весь час старався вкурити, куди він гне, — а в нього стільки логічних ляпів, що не похоплюєшся, алґоритм збивається… От хоч би з тою ж матір'ю. Якщо вона в Перемишлі була в ґетто, то в сорок другому, пардон, не Червона ж армія її звідти визволила? Якось же вона мусила врятуватися — то як потрапила в НКВД? І з якого переляку вони заслали її, єврейку, в бандерівське підпілля? Маячня якась, не клеїться… А він знай товче — була, мовляв, громадянка СРСР! Ніби кожен громадянин СРСР автоматично мав бути сексотом. Як про кріпаків, блін.

— А що — нормальна логіка тодішньої влади. Громадянин для них і був — кріпак, підданий. Як у феодала. Ти не застав, маленький іще був…

— Зате для нинішніх ми просто лохи. Голосуй, за кого скажуть, і не ремиґай. Не вмер, так змерз.

— Угу. Десь так…

— Тобі його що, шкода?

— Чому ти питаєш?

— Так мені здалося. Якось дуже вже спокійно ти на нього реаґуєш… Так. Мабуть. Не знаю…

— Ось нарешті відповідь, яка все пояснює. Дякую.

— Ну чого ти сердишся, киць? Ревнуєш мене до нього, чи що?..

— Я? До нього? Теж іще вигадала!..

— Ні, чекай, та ти таки справді… Ану-ко, глянь на мене, дурнятко… Ну? Ну що тобі таке? Пане сотник, що сі стало? Чого ти завівся?

— Не знаю, Лялюсь… Якось воно… дивно все. Дивно. Він же весь час тільки до тебе звертався, мене там взагалі могло не бути — так, пришийкобиліхвіст, ескорт для дами… Ну, ще водку розлити, на підхваті щоб був… І те, як ти його слухала… Почекай, не перебивай! Я розумію, він досить серйозну роль відіграв у твоєму житті. В маминому… Тільки ти все-таки не забувай, що це двосторонній процес був, а не доброчинність, за яку ти мусиш йому довіку в рота зазирати. Видно ж неозброєним оком, що твоя мама йому щось у голові теж тоді серйозно повернула. Якийсь ґвинтик, без якого він, може, й не вижив би. Його ж на темі суїциду реально клинить, ти помітила?..

— Помітила, чом ні. Я навіть думаю, що він за Ніку саме через те найдужче боїться. Ну, щоб вона не довідалася, що її бабуся покінчила з собою… Щось він там про прокляття був обмовився, пам'ятаєш?

— Ну так, і Ніка теж… Він же її на тебе тепер вішає — передає тобі, так би мовити, в спадок! У подружки, чи біс його зна… В підопічні. За тою самою кураторською логікою, гебешною. Коротше, у вас із ним, типу, свій сюжет. А я, значить, сиджу і в пластикові стаканчики водяру розливаю. А тимчасом, це його папахен виконав вирок смерти на мою тету, — і він від найпершого мого письмового запиту, ще тоді, восени, це знав. І якби не дочка, не той концерт, — хрін би сказав. Як і про те, що вона була вагітна…

— Знаєш, мені весь час із голови не йде — це ж у якихось їхніх зведеннях мусило бути? Експертиза, аналіз останків… Хтось же це робив? Збирав покалічені трупи, сортував: своїх — в один бік, тих — окремо… Окремо мати, окремо плід…

— Почекай, не збивай мене. Тут не з різних шматків, як ти кажеш, змонтовано, а ніби три різні процеси, і не лінійного характеру, а хвильового, коливального — є таке рівняння Шрьодінґера… Тому й не в фокусі, тому мелькає — більша вимірність, ніж ти чи я окремо можемо вмістити. Розумієш, ні?

— Правду кажучи, не дуже.

— Ну, креслення в школі вчила? Пам'ятаєш, як зобразити тривимірний предмет у двовимірній площині?

— Три різні картинки, з трьох боків?

— Типу того. Так от, тут те саме. У моєму, в нашому світі менше число вимірів, ніж потрібно для адекватного відображення процесу, — ми отримуємо з нього тільки суму випадкових проекцій, і то — неповну… І в тебе й у мене вони ще й не збігаються, — ну, як коли б ти мала фронтальну, як ти кажеш, картинку, а я профільну… І я не попадаю в твій вимір, я не в полі…

— Це як?

— Я просто посередник, Лялюсь. Щось як провідник струму, розумієш? Ну, ще часом каталізатор процесу… І так воно весь час, від самого початку це триває: я працюю додатком до твого проекту. Проекту, пов'язаного з моєю родиною, для якого тобі просто потрібен був провідник. Посередник…

— Дивно…

— І не кажи!

— Ні, дивно, бо мені часом здається з точністю до навпаки. Що це мій проект є, як ти кажеш, посередником — між тобою і мною…

— Я втомився від усього цього посередництва, дівчино. Я хочу бути з тобою вдвох, і щоб нікого більше. Хочу бути твоїм мужчиною, і все. Чоловіком, а не посередником. Різницю розумієш, чи теж пояснювати?

— Дурненький мій… Таж ти ним і є.

— Не знаю, маля. Не знаю…

— А я знаю. Ти ж мене прикриваєш. Весь час мене прикриваєш, ти навіть не помічаєш, бо в тебе це само собою виходить. І схарапудився ти оце теж тому, що цілого Павла Івановича, одним куском, на себе прийняв — одним ударом, і тепер післядія тобою трясе…

— Мм… Гадаєш?

— А ти що, сам не чуєш?

— Чорть'ого зна… Дістав він мене, це правда. Наче заразу від нього якусь ковтнув, і пішла кружляти по жилах — і все по дорозі валити… Як в боулінґу. І ще й від того, що мусив сидіти мовчки, як дупа в гостях, і все те вислуховувати… Ти ж сама подумай: я собі, курча, сім років жили рву, чорті-перед-ким принижуюсь, трясусь за кожен старий примамбасик, як Гобсек, стараюся хоч щось зберегти, ще й бюджет їм, бляха, з своїх кровних наповняю, а тут, на мої ж таки кровні — ліквідатор архівів, блін! І головне — він же й досі певен, що зробив правильно, і нічим його не проб'єш!

— Та куди його ще пробивати, Адю, він і так увесь у дірках… Як друшляк.

— Ну звичайно, тобі тільки розкажи про важке дитинство, і ти всіх готова пожаліти!

— Хтось же повинен і це робити, ні?

— Гаразд, мале, не ображайся…

— Я не. Я тільки хочу сказати, що в нього виходу іншого не лишалося. Як і в них усіх — тих, котрі виросли на брехні, на нарузі над природним ходом життя… Самочинним… Ти ж уяви, яке це вразливе існування має бути, — без коренів, у повітрі… Таке ніби шоу, гране нон-стоп собі самим. І нема іншого способу його підтримувати, як тільки весь час пильнувати, з кувалдою, щоб природній стан речей не відновився, бо іно на мить відвернешся, — і прорве, як ту дамбу… Угу…

— І йому теж коли-небудь прорве… Весь той паперовий будиночок, що він із таким трудом зліпив довкола своєї дитини. От і вже ж потроху протікати почало — там теща прохопилася, там ще якісь загрози: чим далі дитина з дому в світ, тим більше ризиків. Того він і боїться так…

— Скільки мудрости. Скільки вирозуміння. І де таке продають?

— А що? Ти не згоден?

— Ні, все-таки шизію я з вас, жінок… Сидить собі, філософствує, і вухом не веде!..

— Це все тому, що ти мене прикрив. Можна сказати, відважно загородив власним тілом. Прийняв на себе енергетичний удар. Чи як тут правильно сказати — інформаційний?

— Підлизуйся, підлизуйся…

— Я не підлизуюсь, а ріжу тобі правду-матку в живі очі. Ти — мій герой. Лицар і оборонець. Чіп і Дейл. Ніндзя-черепашка. Ох і вредне ж дівчисько!..

— Зате мудре! Сам же щойно сказав…

— Знаєш, мені навіть голова розболілася… Ще там, над водою.

— Біднятко моє. Візьми темпалґін.

— Нічого, зараз чайку гарячого — і в люлю… Фух! Ну й день, курча… А ти взагалі якось спокійно поводишся останнім часом. Дистанційовано якось…

— Пофігісткою, видно, помаленьку стаю. А що робити?

— Ні, серйозно. Я ще тоді помітив, коли ти від Вадима приїхала, і я тобі про Юлічку розказував. Якось ти менше перейматися стала, не так, як раніше тебе тіпало… Це погано? Що менше?

— Слухай, мале. А може, ти теж вагітна?..

— Ой!..

— І чого б я ойкав? Що тут такого страшного?

— Диктофон!

— Що — диктофон?

— Щойно побачила… Я його, виявляється, ввімкненим лишила — після того, як стерла… Чи — не заблокувала, і він у сумочці сам увімкнувся?..

— І що, оце всю дорогу писав?..

— Таж увікмнений, дивися! І зараз пише…

— Ні фіга со…

Клац.

Дарина сидить на краю ванни, тримаючи в пальцях тест-смужку — обережно, наче рідкісну комаху, безкрилу бабку з тендітним блакитним фюзеляжиком. Сидить і дивиться, не в змозі одвести очей: смужка здається їй живою. От-от ворухнеться. Або ще якось себе проявить, у геть непередбачуваний спосіб. Тим більше, якщо вірити інструкції, за десять хвилин усе може щезнути. Але те, що вона зараз бачить, сумніву не підлягає: вона справді це бачить.

Це реально. Це є.

Дві риски. Дві криваво-червоні поперечні риски, акурат посередині. Як два крихітні рівненькі капілярчики, що враз набрякли й запульсували, самі собою. Точність: понад 99 %.

Це сталося. І це не скасовується. Можна заплющити очі, можна викинути тестер, нікому не признаватись і якийсь час (який?) удавати, що цього не було, привиділося, злуда, обман зору, раптовий напад астиґматизму, задвоїлось в очу. Ніхто інший не бачив, ніхто не зможе посвідчити, що рисок було дві…

Але їх дві.

І це необорно. Незалежно від того, чи хтось бачив, чи ні. Це просто — є.

Цього вже не відіграти назад. Не стерти з комп'ютера, не перевести годинника на час-«перед-тим», не сказати в темряву, в якій не видно ні режисера, ні операторів: вибачте, помилка, з цього-от місця пишемо наново, так-так, з оцього-от… Є.

Ну, здрастуй, думає вона, — мов єдиним видихом цілої істоти нараз.

І тут-таки лякається.

Хто ти?

Десь там, у мені, всередині, в невидимому закамарку, в самочинно-діяльному клекоті гарячих клітин (чи вони справді гарячі? яка там температура, тиск, вологість повітря, чи досить там взагалі повітря?..). Ще ніхто, ще не-існування. Ще жодною апаратурою тебе не розгледіти. Але ти вже є, ти вже там. Тут.

Немов ув обернений кінець телескопа — запаморочливий політ, довжелезний, ґвинтом закручений тунель із золотою плямкою світла в перспективі, і звідти назустріч — рухома чорна цятка. Силуету на віддалі ще не розрізнити, але це справа часу: наближення невідворотне, швидкість відома.

Дві червоні поперечні риски на тоненькому пояску тест-смужки. Перший портрет майбутньої людини.

Її дитини.

«Непорожня» — зринає в пам'яті колись, тисячу років тому занесене в дитячі вуха слово. Так уже не кажуть — «непорожня», хто це так казав, баба Тетяна?..

І зараз же наступним кадром, обпікаюче яскравим, мов щойно з реставраційної майстерні (і де воно все ховається, в яких запасниках?): маленька Дарочка, по-бабиному — Одарка (а їй не подобалось, вона сердилася на бабу: грубо!), слухає, сховавшись під важучою периною (коли шугаєш під перину, нозі треба відразу підібгати й закутати нічнушкою, щоб не розгубити тепла: простирадла шорсткі й холодні, ліжко безкрає, як снігова пустеля, вдень на ньому височіє пухка піраміда з різнокаліберних подушок у вишивано-мережаних прошвах, і їхній візерунок теж відбитий у пам'яті, як зі сну вранці на щоці, — можна провести пальцем по всіх вузликах…), — двері з темряви (тунель!) відчинено туди, де палахтить вогонь у грубці, там розмовляють: мама (це вона привезла Дарочку в гості до баби), баба Тетяна і тьотя Люся, — баба говорить голосно, як звичайно селяни, не привчені шептатися, щоб когось не розбудити, і мама раз у раз на неї шикає, — тоді всі три озираються з свого кінця тунелю на кімнату з величезним дерев'яним ліжком, у якому сховалась Дарочка, баба Тетяна голосно, як у дзвін ударив, каже: «Спить?», — і бесіда поновлюється на тих самих реґістрах. Дарочка чекає, коли мама прийде й ляже коло неї (тоді буде тепло), а туманні слова, і між ними дзвінке й загадкове «непорожня», — про якусь посудину, але це не про посудину, і Дарочка це чує, — тимчасом долинають до неї, розхитуючи сон, наче воду ударами весла: Коли я тобою ходила, мені теж таке саме було, вирізняється голос баби Тетяни (контральто), і Дарочці прикро, що очі злипаються й вона ніяк не похопить, про що вони говорять, зостається тільки присмак чогось недосяжно таємничого й поважного — настільки поважного, що мама забула про Дарочку і теж щось говорить (стишеним голосом), ніби раз за разом підкидає в грубку нове поліно, щоб не погасло, гори-гори-ясно, а я знала, що дівчина буде, бо мені перед тим сон був…

Сон? їй не було снів. Жодних таких снів не було — крім того, Адріянового останнього, в якому вони були разом, цілу ніч в одному кінотеатрі — з доривчими виходами, як із тьми на перекур, на світло нічника, вона запам'ятала в ньому Адріянову схилену над нічним столиком голову, зарослу потилицю з кількома підсвіченими насторченими космиками, коли записував зі сну, і на цю згадку її враз затуманює сльозами ніжности, й вона несвідомо розсуває коліна, як віолончелістка, й торкає себе там, де стужавіла борозна прийняла впале зернятко: це Адьчине, це від нього. Його.

Це тоді й сталося. Зараз їй здається, наче вона від початку це знала. Тої самої ночі. Ох, та ніч!.. В дзеркалі над умивальником Дарина бачить свої розсунуті в мимовільному завороженому усміху губи. Як у такому короткому відтинку часу може вміститися такий огром життя?! Спресовані роки, як електрони в атомному ядрі, це щось із ядерної фізики, Адьо їй пояснював… Люби мене. Весь час мене люби, — і так, разом, нерозліпно зріднені, зрощені водно, ми входимо в той самий тунель, у той самий кінотеатр, і виходимо з нього разом, мружачись на світло, переплутавши, де чиї руки й ноги, а перед тим ти знову був у мені, сплячій, поштовх за поштовхом, крутиться плівка, не покидай мене, мокро, плідно, родючо, під нами тане сніг, підпливає земля, ми лежимо в калюжі сліз, на голій поверхні сумної планети, де все колись пішло не так, і треба все починати спочатку, інфузорії, амеби, перший мужчина і перша жінка, знов відкривати нове літочислення, ти бачила? — так — вони всі загинули, ми знову вертаємося туди, де нам крутять той самий фільм, плівка рветься білими спалахами в зрощеному на двох одному мозку, автоматна черга крізь мене навиліт, вогняні кулі вибухають в мені канонадою, скільки разів так за ніч — сім? вісім?.. Це він рахував, сміявся на ранок, що теж збився з ліку, а вона запам'ятала все суцільно, однією клекочучою, розжареною, як вулканічна лава, рікою, що пливла і пливла, несучи її на собі…

Скільки життя їм було одміряно за одну ніч!.. Шлюбну ніч. Шлюбну, ось це вона й була — ніч їхнього одруження. Їхнього вінчання — під дзвони чужої смерти. Родина. Все.

Вони нас одружили, думає Дарина, вперше повним текстом проказує собі цю думку, що досі була ворушилася в ній напівздогадом, боячися стати словами, — ті, що загинули тоді в бункері, нас одружили. Вони знали.

Від кахляної долівки тягне холодом, і вона невидющо натягує на коліна нічнушку.

Безглуздо тепер, як завжди в хвилини невідворотного «сталося», метушитися умислами, на всі лади гарячково тасувати в пам'яті попередні обставини, ялозити ними туди-сюди, мов намагаючись висмикнути сумку, защемлену дверима метро: як, чому, та не може бути, та як же могло статися, адже ж вона чесно ковтає ті дорогі, як холера, піґулки, та й за календарем ніби ще рано було?.. Те, що відбувалося між ними тої ночі, не вміщалося в жодні календарі. В жодні фармакологічні розрахунки: фірми падають, фабрики банкрутують. Те було дужче.

І ось тепер воно в ній.

Ну, здрастуй.

Усе відбулося само собою. Усе було зроблено за неї — її волі в тому не було. Була — чиясь інша (чия?), а їй залишається тільки скоритись. Прийняти. Улягти.

Вона трошки оглушена цим новим відчуттям — і водночас, у глибині душі, якось дивно підлещена: так, ніби її висмикнуто з лави вишикуваних на плацу нерозрізняльно-однакових постатей вказівним пальцем верховного головнокомандувача. Потойбіч плацу горить у пітьмі вогонь у грубці, і три парки — мама, тьотя Люся, баба Тетяна — повертають до неї обличчя з однаковим виразом — тим спокійним, всерозуміючим і погідним водночас, що з'являється на жіночих обличчях від знайомости з найтяжчим і найважливішим людським трудом на землі, — озираються, придивляються: спить? прокинулась? а, прокинулась, — ну то давай, переходь сюди, до нас…

Скільки їх там далі, по тій бік, губиться в темряві, вже невидних її зору? Армія. Невидима, необлічена, наймогутніша в світі підпільна армія, що мовчки й затято веде свою війну, через віки й покоління, — і не знає поразки.

«Жінки не покинуть родити». Так записав Адьо тої ночі при світлі нічника на цигарковій пачці. Хтось йому так сказав, уві сні. Сказав це запам'ятати. А вони ще й дивувалися потім, що то може означати, і до чого б то такі пласкі істини в такому передсмертному сні — воєнному?..

Аж ось і відповідь. У неї в руці.

Армія, так. Другий фронт. Ні, інший фронт — куди дужчий од першого… Дві червоні (вже почали темніти!) поперечні риски на тест-смужці — її мобілізаційна повістка.

Все, що вона може «від себе», над чим вона владна і на що простягається її власна воля, — це дезертирувати. Такий вихід є завжди, з кожної мобілізації. Рух чорної цятки з далекого світла в кінці тунелю можна спинити, є спосіб: можна підірвати тунель.

Ще рік тому вона б, напевно, так і зробила, думає Дарина знечулено, мов про когось чужого («дистанційовано», підсовує пам'ять Адріянове слівце, і її заповняє новою хвилею тепла на цей зайвий доказ його в ній присутности…). Ще півроку тому, ба ні, менше, коли це було? — ах так, на дні народження в Ірки Мочернюк, вони сиділи з дівчатами на кухні, Ірка, раз у раз закурюючи й тут-таки сполошено («ой, що я роблю!») давлячи в попільничці цигарку та розмазуючи по щоках туш, розповідала, як намагається завагітніти од свого нового бойфренда і як їй не виходить, а вона безумно, безумно хоче другої дитини, Ігорчик уже великий, і вона ладна цьомати й м'яти кожне зустрічне немовля у візочку, та сама віковічна жіноцька бесіда при багаттю, де кожна, на пораду, вмикає своє «а-от-у-мене-так-було», і всім іншим цікаво слухати: принцип, підхоплений і без копірайту привласнений Анонімними Алкоголіками, — і раптом якоїсь миті всі гуртом дружно напалися на Дарину, як зграя курей, задзьобуючи її з усіх сторін: а ти, подруга, що собі думаєш, таж тобі тридцять дев'ять уже стукнуло, в нас же після тридцятки всіх первородок автоматом у групу ризику записують, чи ти думаєш, що ти в Англії, чи що, чого ти ждеш, що значить «не хочу», що значить «боюсь», усі бояться, і всі родять, ну й дура! — і вона, загнана в кут, відповіла чесно й так, несподівано для себе самої, карбовано, мов готовий текст надиктовувала звукачеві, — що їй надто багато зусиль забрало власне виживання, аби зважитись брати на себе відповідальність за чиєсь іще. Вона запам'ятала ці свої слова, бо після них на мить утворилась пауза, дівки замовкли. Не тому замовкли, чула Дарина, що признали їй рацію, а тому, що слова були з іншої п'єси. З іншого фронту — існування якого вони, звичайно, визнавали, і навіть згодні були віддати йому заведену шану, — але так насправді, потай, десь на самому-самому дні душі, не сприймали його всерйоз: вони знали важливіше.

Ще рік тому — так, можливо. Кілька днів помучилась би, повагалась, поплакала — і пішла б на аборт. Хоча тоді в неї була, між іншим, забезпечена праця з пристойною платнею й повним пакетом соціальних пільг. А тепер вона на вільних хлібах. І без особливо сяючих перспектив, скажемо собі правду. Якраз упору за голову схопитися: блін, от тільки дитини мені зараз і бракувало! Коли тут не тільки з собою — з країною невідомо, що через півроку буде!..

І, якимсь чином, усе це чомусь перестало здаватися важливим. Як репліки з іншої п'єси, так.

Важливе інше: вона не зможе підірвати тунелю. Оце вона знає твердо. Сама ця думка, відсторонена й чужодальня, з минулого життя, тепер викликає в ній дріб барабанів під шкірою й дудоніння крови в ушу, схоже на автоматні черги з серією вибухів, — здригнувшись, Дарина дивиться на свою руку: шкіра на ній узялася сиротами. Як дивно, що це її рука. Її ноги на кахляній підлозі. Її стегно (яке велике!), завішене пеленою нічнушки…

Її тіло, як і її воля, більше не належить їй, — воно більше не вона. Перестало збігатися з нею. Виявилося, що воно відпочатку призначалось для когось іще. Посудина. «Непорожня».

…Тому що це вже колись було — вона вже бачила, як вибухнув тунель. Зсередини бачила, як не покаже ультразвук, ані жодна інша апаратура. Їм з Адріяном це показали, — ні, це тільки їй тоді показали, він не бачив, — Ти так застогнала, аж я злякався — Воно й справді було схоже на смерть — ні, навіть і ще раніше, це їй відразу показали, з самого початку, за тим найпершим поглядом на фото, з якого молода жінка в упівському однострої, затиснута між двома чоловіками, як між жорнами долі, котру обрала собі сама, світилася в об'єктив своїм нетутешнім материнством: білий спалах, як од тисячі разом вибухлих у космосі сонць чи одночасно врубаних прожекторів із темряви ночі, — і земля злітає вгору висотним чорним валом… І все, кінець. Тунель засипано. Ніхто вже не вибереться.

Тільки стук із-під завалу, нерозбірливий, нерівномірний, роками, десятиліттями: хтось добивається, хтось не здається, домагаючись виходу…

Я помилилася, думає Дарина. Я ж весь час, усі ці півтора роки (як, уже аж цілих півтора? то це ми вже так довго разом?) гадала, що Геля покликала мене — на свою смерть. А це була смерть її дитини.

От що її мучило.

Тільки ні півтора, ні рік тому та, тодішня Дарина Гощинська — відома журналістка, ведуча програми «Діогенів ліхтар», успішна селф-мейд вумен, що знімалася для обкладинок жіночих журналів і була статусним предметом домагань для мужчин, котрі їздять на службових «лексусах» із шофером, чогось такого б не зрозуміла. На те треба було змінитися.

Вони, мертві, їй помогли.

…Там, по другий бік плацу, де горить вогонь, потрошку розсіюється тьма — і за спинами своїх трьох парок вона бачить Гелю. Бачить жінок Адріянового роду — тих, кого знає тільки з сімейних фото: маму Стефу (Дарина вперше називає її так для себе, подумки, — досі вона була «Адьова мама»), і бабцю Ліну, і прабабуню Володимиру, пані докторову Довган, і ще якихось пань, тридцяті, двадцяті, десяті роки, початок минулого століття, насаджені по самі брови круглі капелюшки банячком, шовкові бинди, високо шнуровані ботики, — ну так, вони ж усі кимось доводяться тому, хто в ній, той хтось — і їхній також, їхня кров, вони мають до нього право — і мішаються до гурту з бабою Тетяною й тьотею Люсею, мов до спільного весільного знімка, як же так, спокійно дивується Дарина (якщо можна дивуватися спокійно! — але це вже вона внутрішньо достосовується до них усіх, до їхнього погідного, всерозуміючого спокою мертвих переможниць, які врешті-решт таки виграли свою війну…), — як же так, чому ніхто їй не сказав, що це все почалося так давно, ще задовго до її народження, — що це від тети Гелі дістала в голодний рік тьотя Люся той мішок борошна, завдяки якому вижила Даринина мама, що вони тоді й познайомилися, ці дві жінки, які тепер остаточно породичалися, тільки тьотя Люся до самої смерти так нікому й не розповіла, пообіцяла не розповідати — і не розповіла, молодчина, але звідки я це знаю, звідки в мені така непохитно заговорена, наговорена певність, — чи це теж мало бути тої ночі, втому сні?.. Геля не вибирала мене — Геля просто прийшла до мене по слідах свого борошна.

По слідах того життя, яке колись урятувала, — взамін того, що було в ній обірване.

Ну, здрастуй. Ти мене чуєш? Чи ти хоч здогадуєшся, там, у мені, скільком людям довелося попрацювати — і то як! — щоб викликати тебе з того кінця тунелю?..

Знаєш, а я тебе бачила. Так я тепер думаю. Виразно собі пригадую, що в тому сні була й дитина — дівчинка, маленька, рочків, може, двох, із білими Геліними кісками… Сміялась до мене, і я казала Адьові, який теж при тому був: у мене буде дівчинка… Чому ти сміялась — була мені рада? Біленька дівчинка, — в Довганів, їхня порода. Адьо кістю теж більше в Довганів, ніж у Ватаманюків, тільки що не білявий… Мені сон був, — бабо Тетяно, як шкода, що Вас уже нема, — а тоді, перед тридцятьма роками, я була замала, щоб сидіти з дорослими жінками при грубі, підкидаючи полінця у вогонь, — може, мама запам'ятала, який то Вам був сон перед її народженням, чи такий самий, як оце мені?.. У Вас іще було два хлопчики («хлопці», казали Ви, бабо Тетяно, — по-народному, без зменшень) — трилітній Федько, на рік менший од тьоті Люсі, і другий, що пробув на світі всього кілька годин, не доживши до власного імени, — обох не стало в тридцять третьому, моїх несправджених дядьків, земля їм пухом… А дівчатка («дівчата», по-Вашому, бабо Тетяно), — ті, нівроку, живучіші — «живкіші», як казали Ви, бабо Тетяно, тепер так уже не кажуть… Ну, здрастуй.

Дарина відкладає тест (риски побуряковіли, але не зникли!) і мацає себе за ногу: крижана. А вона й не почула, як змерзла. Її охоплює новий, незнайомий раніше неспокій за своє тіло, — за наче вперше в повному обсязі відкриту їй крихкість цієї посудинки, котру так легко надвередити, — і вона заходжується енергійно розтирати задубілі ноги: піти взути теплі шкарпетки, чи краще залізти під гарячий душ? А чи не завадить їй тепер гарячий душ — і наскільки, власне, він може бути гарячим?.. Боженьку, скільки нагло з'являється питань на рівному місці, де перед тим ні про що таке не думалося, — наче вперше в чужій країні, в якій не впізнаєш нічого, крім «Макдональдсів»: вона ж нічого, нічогісінько не знає, треба негайно хоч щось підчитати, хоч в інтернеті поритися, перш ніж іти до лікаря, а, до речі, куди це йти? От і цього ж вона не знає, — треба буде в дівчат розпитатися…

Того-таки дня, пополудні, коли Дарина ще висить в інтернеті (їй прийшла ідея нової колонки для жіночого журналу — чому в нашій культурі непопулярна тема вагітности?), дзвонить мобільний.

— Привіт, дорогуша.

Антоша, її колишній оператор. Голос із минулого життя, укол уже не болю, а того тихого жалю, яким рано чи пізно затягується біль по всякій утраті: а гарне ж було життя…

— Привіт, Антосю. Рада тебе чути.

— Брешеш, мабуть. Що тобі за радість чути такого старого довбограя. Юрко он, каже, бачив тебе недавно на бульварі Давидова з таким легінем, що досі заспокоїтись не може. З лиця спав.

От же ж, Київ, велике село… На бульварі Давидова — це, певно, коли вони з Адькою їздили до тої Руслани, на огляд Владиних картин? Адвокат Н. У. під'їхав уже згодом, значить, Юрко їх мусив бачити, коли висідали з машини, чому ж не погукав?.. А проте їй приємні Антошині слова, приємно, що їх бачили з Адькою й перемивають їй на студії кісточки, — вона любила цю бурсацьки-легкомисну, вічно-кипучу, як на малому вогні, атмосферу студійних пліток, жартів, фліртів, «капусняків», вечірок, до яких готуються тижнями, а потім іще місяць обсмаковують, хто з ким прийшов… Діти, нараз мелькає їй. Дорослі, часами підстаркуваті діти, яким доручено всерйоз бавитися в віртуальний світ.

— Не ревнуй, Антоський, — каже вона, з подивом впізнаючи у власному голосі материнські інтонації. — Я все одно тебе люблю.

— Гаразд, вважай, що я тобі повірив. Що поробляєш?

— Та так… Різне. Бігла через місточок, вхопила кленовий листочок…

— І як воно, таке життя?

— Все ще краще, ніж у середньому по країні. А у вас що чувати?

— Добре тобі… А у нас в квартірє газ. Прорвало…

— Що, сильно витікає?

— Не те слово, тітко. Блювать — не переблювать. Цензура вже, як за Совка була. Я себе знов тим самим гандоном відчув, аж помолодшав на двадцять років…

— Ти ще не старий, Антосю, — каже вона, збагнувши, що він дзвонить поскаржитись. — Не хорони себе завчасу. — (Мабуть-таки, доведеться закрити комп'ютер, з жалем думає вона, — але цю закладку на сайт для майбутніх мам вона собі збереже…)

— Так не я ж хороню, мене хоронять… А на гандона я вже таки старий, Дарухо. Знаєш, як покійний Лукаш говорив, той, що замість Дзюби сісти хотів, але Дзюба покаявся, а Лукаша звідусюди поперли…

— За кого ти мене маєш, гадаєш, я не знаю, хто такий Лукаш?..

— Ну, ти ж тоді ще соплюхою була, а я вже працював, пам'ятаю, як кожне його слово міським фольклором ставало… То коли його питали, тіпа, як живете, він відповідав: лежу — але через «е»!

— Клас. Треба собі запам'ятати.

— Еге. От і мені вже хочеться — щоб через «е»… Не пацан же я, справді, щоб мене так нагинати. Хай уже малолєтки, вони з провінції таких понабирали — за штуку в місяць кому хоч' міньєт готові робити… З підсосом…

— Що, айк так кепсько?

— Мрак, кажу тобі. Повний бек ін зе ЮеСеСаР. На новини щодня присилають список тем з інструкціями — що висвітлювати, і, навіть, якими словами, а чого, тіпа, не було. Тільки «дорогого таваріща Брєжнєва» ще вставити, й можна було календарів не мінять… Крім твоєї, ще три програми закрили, — він перелічує, й Дарина мимоволі охає: всі закриті програми — авторські, ті, які донедавна й робили їхній канал несхожим на інші, а що ж лишилося?

— Що, і Юркову теж закрили?..

— Формат поміняли. Прямого ефіру тепер не буде. Взагалі не буде, тепер навіть ток-шоу транслюватимуть у запису, щоб часом хтось чогось недозволеного не ляпнув. До виборів готуються… Зате серіалів московських накупили — що тобі сказать!..

— А нове шоу запускають? В них у планах був якийсь грандіозний конкурс для молодих глядачок — «Міс Канал», чи щось таке…

— А, школа блядєй? Не знав, що ти в курсі. Ні, з цим до виборів вирішили підождати. Кажуть, хтось злив опозиції інфу, ніби за тим проектом акули порно-індустрії стоять, і кінці ведуть на Банкову, а влада тепер зайвий раз підставлятись не зацікавлена, їм і так що ближче до жовтня, то більше штани спадатимуть… Репортаж із Мукачево бачила?

— Та бачила…

Отже, з мимовільною усмішкою думає Дарина, Вадим зробив із їхньої розмови свої висновки. Опозиція, ну так, він же ж у нас в опозиції… Либонь, ще й заробив на тому, нові власники каналу відсипали за мовчанку: попередження а чи легкий шантаж — яка різниця. Головне — шоу притримали: загальмували, не дали ходу, зринає їй у пам'яті голос Павла Івановича (file deleted), — а вже був закинутий гачок…

От і вона когось урятувала. Якихось безіменних дівчаток — так само, як колись Павло Іванович урятував її. Тільки, на відміну від неї, ті дівчатка ніколи не дізнаються, що їм загрожувало. Але то вже байдуже — вона своє зробила. «До виборів». Усе тепер робиться «до виборів», ніби оголошено дату кінця світу в одній окремо взятій країні, план остаточного й безповоротного її захоплення якимись темними силами… Але ж це неможливо, дивується щось у ній, — абсолютно неможливо, як таке може статися, вони що, подуріли, в неї ж дитина буде?!..

— А в нас в ефірі — ні пари з уст, — бубонить їй в ушу Антоша. — Про Мукачево взагалі ні слова, кругом благодать, день ото дня растьот процент жиров у маслі… Карочє, Дарухо, що я тобі скажу — вчасно ти урила. В тебе, стервиги, завжди чуйка була собача — на людей, на ситуації… Ми з хлопцями якраз учора про це говорили…

Це комплімент: вона майже навіч уявляє, як відбувалася та розмова в курилці. Коли працюєш із чоловіками, сподіватися на слова визнання в живі очі особливо не доводиться, — за тобою весь час пантрують, чекаючи на який-небудь твій зрив чи просто спалах роздратування, щоб списати його між собою на місячні чи, ще краще, «недотрах» (і звідки ти знаєш, завжди кортіло їй спитати цих саморобних мачо, — ти мене трахав?..) — і так відновити власну чоловічу гідність, хронічно підточувану присутністю поруч незалежної вродливої жінки в якійсь іншій ролі, аніж дівчинка-на-побігеньках, — за роки спільної праці вона досконало опанувала систему сиґналів, якими треба повсякчас блимати їм, як на небезпечній трасі, показуючи, що ти не перетинаєш білої лінії, ні на що «їхнє» не претендуєш і раз у раз із головою залежиш од їхньої помочі, слаба стать, — і рідко, ох як же рідко, на пальцях одної руки перелічити, траплялось почути від них напряму те, що потай не міг не розуміти кожен зосібна: що це саме ти є серед них мозковим двигуном, душею каналу, а не тільки його показним личком, котре при належній розкрутці без утрат дається заступити іншим, — і от, прошу, діждала й вона свого святонька: вслід, навздогін, — майже посмертного визнання. Собача чуйка — так вони її оцінили, шкодуючи, що й собі не урили разом із нею, всією командою (а можна ж було! — і прецедент був би для цілого журналістського цеху, і легше було б знайти фінансування для «VMOD-фільму»…). Собача чуйка. Так це тепер називається. Що ж, хлопці, спасибі й на тому.

Не варт розвивати цю тему далі — не варт безпотрібно множити сутності, як вчив старий Окам і як любить повторювати Антоша, котрий з усіх імовірних мотивів будь-чиєї поведінки незмінно обстоює найниціший, запевняючи, що шанс помилитися лежить у межах статистичної похибки, — і Дарина змахує Окамовою бритвою:

— Що за лексика? Фільтруй дискурс, Антошкін!

— Я ж не по дискурсах, дорогуша. Ти ж знаєш, я чоловік простий — «отпіратор», як у бурсі казали… Але, бля буду, з мене досить. Гімна я на своєму віку ще за Совдепії стільки наївся, що коли мене тепер ті самі комсомольсько-гебешні гниди знову в гімно мордою валять і командують «упал — отжался», то в мене рвотний рефлекс спрацьовує — і бухло не помага… Та й не можна ж вічно бухим ходити!

Дещо несподівана заява в устах Антоші, який завжди і всюди першим ділом цікавився, де наливають.

— То ти що, шукаєш роботу?

— Еге. За тим, між іншим, і до тебе дзвоню. Признавайся, правду брешуть, що ти викупила весь наш відеоархів по Олені Довган?

Не я, думає вона. Просто, Вадим за одним заходом і цю проблему розв'язав. Побазарив із пацанами, їм зробив послугу, себе не забув, ну, і їй за консультацію дещо перепало… І за те, щоб заткалася, щоб ніколи більше не витягала з його шафи Владин скелет. То ж то він так хутко впорався, без жодних нагадувань з її боку…

— Звідки така інфа, Антоський?

— Подумаєш, біном Ньютона. Кому, крім тебе, той матеріал міг бути потрібен? Ясно ж, чиї тут ніжні пальчики походили… Давай, калісь, подруга. В тебе архів?

— У мене.

— Бестія, — з непідробним задоволенням відвалює їй Антоша другий комплімент поспіль, як брусок масла на тарілку. — І що ти з тим робити збираєшся?

Добре питання, думає Дарина Гощинська. Ах, яке ж добре питання. Хотіла б вона тепер знати на нього відповідь. Тепер — коли життя, передане по ланцюжку од Гелі Довган, тліє десь там у ній ще-нерозглядною іскоркою, і на цю думку усмішка сама вибігає на губи: що, коли вона зараз візьме й скаже в трубку так, як перед годиною Адріянові: «Знаєш, а я вагітна»?.. (ні, вона не так сказала, сказала — «Знаєш, а ти мав рацію», — але він умить здогадався: з голосу, з того, як голос їй нестримно розпирало зсередини переможною вагою таємного знання, якого так направду ні з ким не розділити, навіть із тобою, мій надорожчий, моя любове, за чиїм дотиком я зараз, поки ти задихаєшся на другому кінці міста від невмістимого огрому нової радости, тужу, як за ковтком води у спеку, добре б, аби ти цілий час був поруч і тримав мене за руку, але так направду, то чого б мені найбільше тепер хотілося, це запасти в с о н — довгий, прозорий денний сон, блаженно неквапний, як зйомка рапідом, як дим од багаття в літньому саду, — сон-змору, сон-дрімоту, солодкий безрух обезвладненого тіла при погаслій, як не-до-кінця-прикручена лампа, свідомості, — сон, крізь який я б одночасно відчувала твою присутність — як ти пораєшся в кухні, на балконі, щось носиш через хату, прибиваєш, переставляєш — готуєш місце для малюка? — звуки, що зливаються з шелепотінням дощу знадвору й шумом шин по мокрому асфальту, з бліками світла, що плавають по кімнаті од балконних дверей, прочинив-зачинив, — а потім шугаєш до мене під ковдру, обіймаючи ззаду, й басово воркочеш, так що я і вві сні відчуваю, яка я гаряча, як умить твердне твій член, притискаючись мені до сідниць, — в цьому місці сон обірветься, потім відновиться з того самого місця, кіномеханік із старенького клубу моєї юности склеїть плівку, і на тій, паралельній плівці, яка цілий час пересуватиметься мені перед заплющеними очима, не заслоняючи довколишньої кімнати, виповненої перемінами світла, диханням коханого й шелепотінням дощу за вікном, буде Геля — це з нею мені зараз найбільше хочеться поділитись, їй подзвонити й сказати: приходь — і тепер вона нарешті прийде до мене — сама, без посередників: тепер, коли я нарешті можу її зрозуміти, тепер, коли не тільки я їй потрібна, а й вона мені — більше, ніж мама, сестра, подруга, більше, ніж будь-яка інша жінка на світі — я скажу їй, що на ній немає вини. Що вона тепер вільна. І ще скажу, що війна триває, війна ніколи не припиняється, — тепер це наша війна, і ми її ще не програли — і спитаю: Гелю, тобі звідтіля краще видно, скажи — це справді, дівчинка? Вона буде щаслива?..)

— Знаєш, — каже Дарина в трубку, — вона була вагітна.

— Хто? — лякається трубка Антошиним голосом.

— Олена. Довганівна. Була вагітна, коли загинула.

— Що, правда?

— Угу.

— Капєц. А як ти дізналась?

— Від сина того гебіста, який командував облавою.

— Їбануцця. Звиняй за дискурс. Це йому папік таке розказував? Я думав, вони, як в Афгані, підписку давали — щоб про бойові дії ні слова, якщо питатимуть — дітям цукерки роздавать приходили…

— Так і було. Цей дядько сам докопався. Дорослим уже.

— Ну й ну. І де ж ти його знайшла?

— Тут. У Києві.

— Круто, — каже Антоша. Їй чути, як він закурює; по мобільному зв'язку шириться його збудження. — Дуже круто. Ах, блін!.. Слухай, старенька. То значить, я правильно вгадав? Ти закінчуєш фільм? Сама?

— Я вже зареєструвалась. Відкрила, тільки не смійся, власну кіноаґенцію. Тепер бабки шукаю.

— Я так і знав. Так і знав, я ж тебе, гадюку, знаю… Ах ти, відьма! Задушив би. В обіймах. Ніжно. Ні, скидаю капелюха. Цілую ручки ясній пані, ріспект, повний ріспект. Гощинська, підла ти бабо, візьми мене до себе, га?

— Я…

— Тобі ж усе одно дознімать доведеться! Того синулю вже записала?

— Ні, він відмовився. Це була приватна розмова.

— Тим більше! — радіє Антоша: втішений, що вона не знайшла собі нового «отпіратора». — Думаєш, тих двадцять чотири години, що ми відзняли, тобі вистачить? Дзуськи!

— Двадцять три сорок, — автоматично виправляє Дарина, ще не вірячи власним вухам.

— Тим більше! Ну, неважно. Скільки там сирівцю, ану включи голову, скільки в корзину піде, ти що! А якщо ти вже докопалась до кінця, до того бою, в якому вона загинула, то без цього епізода все одно ж не обійдешся, — чи з тим чуваком, чи без нього, а якось подати мусиш! Це, не кажучи вже про все інше… Як же ти його все долатувать будеш, куди тобі без оператора, ти що? Без мене, тоїсь, коханого, це ж, бляха, й мій фільм теж, га? Дарухо?..

— Антуане, ти не почув? У мене бабла нема тобі платити!..

— Що, зовсім? — у його голосі неприхований сарказм: той факт, що їй вдалося забрати в каналу двадцять чотири години знятого відео, схоже, непохитно впевнив Антошу в її всемогутності, зокрема й фінансовій. — Дорогуша, сама подумай, ну скільки там того бабла треба? Це ж не повний метр! Камера в мене своя, за монтажну я з хлопцями на Наукпопі домовлюсь, там у них і так голяк, кожній копійці раді, так що багато не здеруть… Ото на поїздки хіба треба — ну, так це фігня вже… Головне, що ти архів викупила — оце ти молодець!..

Саме цих слів їй і бракувало — підтримки від когось, хто знає зсередини, на власній шкурі, як це робиться, — професійної підтримки, цехової, братської: тої, яку здатне забезпечити тільки середовище братів по ремеслу. Товариство. Спільнота.

Зараз розревуся, думає Дарина. Як глибоко воно в ній, виявляється, запеклось, — та осіння образа на хлопців, на те, як вони тоді всі прищулили вуха й відвели очі на її відхід, уже зариваючись кожен у власну нірку… Антоша, хто б подумав. Антоша-«Бритва Окама», старий п'яниця з вічно прискаленим, на кожен вияв безкоштовного ентузіазму, оком, як у сільського дядька перед партійним агітатором, — невже він із нею?.. Щоправда, їх завжди лучила симпатія — та, ні-до-чого-не-зобов'язуюча, яка виникає, коли людям разом добре працюється — й добре регочеться, а це останнє річ далеко не послідуща (на планьорках і на виїздах вони незмінно всідались рядком: обмінюватись коментарями й перечмихуватись), — це важливо, це гріє, Антоша, попри весь його програмовий цинізм, чоловік теплий, але на те, щоб покинути певний шмат хліба й пуститися з нею отак на зламану голову в вільне плавання, недосить бути теплим, тут уже, по-біблійному, — або гарячим, або холодним, і вона почувається майже так само присоромлено, як коли б Антоша зненацька їй освідчився: зламав стереотип. Отже, цей фільм і для нього щось значить? Не тільки число знімальних годин, оплачених згідно трудової угоди?..

— На поїздки мене, Антоський, іще стати…

Вони з Адькою й справді так розраховували — щоб у крайньому разі, якщо зі спонсорами не витанцюється, можна було закінчити фільм і своїм коштом, — тільки от оператор при тому не передбачався… Але ж тоді вона ще не знала найголовнішого… Треба їй оператор, звичайно ж, треба, і щастям було б, якби це був Антоша, в своєму ділі він ас, — із тих могікан, хто ще застав славу київської операторської школи…

— Ну! — тріумфує Антоша. — Так чого ж тобі ще? А я чоловік худий, скромний, багато не їм, ти ж знаєш, мені аби на бухло вистачало… Ти на мені ще й зекономиш!

— А харчами братимеш? Можу тебе підгодовувати. Як Лукаша. Він же, кажуть, так і жив у сімдесяті, коли був без права на працю, — до кого з сусід-писателів не зайде, ті зразу його до столу: о, Миколо, а ми якраз обідати збиралися, сідай з нами…

— То вони свої власні наїдені ряшки так замолювали… Ладно, тітко, не падькайся вже так за мене. Якусь халтуру я собі завжди знайду, є ще похєр в похєровницях! Один рекламний кліп зніму — і місяць можу за миску юшки з тобою їздить, раз ти така скупа.

— Я не скупа. Якщо одержу ґрант — є така надія, — заплачу.

— О! Я ж так і знав. Куркулька. Поки за горло не візьмеш, снігу зимою не допросишся, — Антоша веселіє: офіційну частину проїхали, можна переходити туди, де наливають: — То що? Коли приступаємо?

— А ти, виявляється, романтик, Антосю!..

Це вже укладена угода, і Антоша це розуміє — й відповідно поважніє, облишивши свій звичайний тон сільського дурника:

— Знаєш, Дарухо, мені вже п'ятдесят три роки. І в мене, як і в кожного, є своя межа нагину. Можна довго собі вмовляти, що нема різниці, за ким камеру носиш, — плюнув, утерся й забив болт, куди воно потім іде, те, що ти зняв, бо то, типу, не твій геморой… А синові я що скажу? «Служи, синок, как дєд служил, а дєд на службу хуй ложил»? Це армійське ще, вибач…

— Це ж він на п'ятому курсі в тебе? Цього літа закінчує?

— Угу, нашу ж бурсу. І що його жде? Теж у бандюків на підхваті стояти? Не хочеться, знаєш, щоб він колись собі сказав, що його батько все життя був латаним гандоном. Хочеться вже щось і лишити по собі. Щось таке, щоб він коли-небудь міг мною гордитись…

— Антоський, — каже Дарина, відчуваючи, як горло їй терпне. — Антоський. Ми з тобою зробимо суперфільм. От побачиш.

— Ну, — погоджується Антоша.

— Я тобі обіцяю. Якщо жоден канал не купить — малому покажеш.

А вона покаже Ніці Бухаловій. І Катрусі, Катрусі неодмінно: хай вона ще маленька, щоб розуміти, але вона запам'ятає. А коли підросте, Дарина їй розкаже. Вони так швидко ростуть!.. Діти, живі годинники прожитого нами часу, і все, що ми можемо, — це старатись колись у майбутньому заробити в них прощення. І той, хто буде (дівчинка? З біленькими кісками?..), — як вона гляне йому (їй?) в очка при зустрічі, якщо вона цього не зробить? Її фільм. І Антошин, він правду каже, це і його фільм також, — не тільки тому, що там і його труд: що то Антошине око, навіть із похмілля завжди безпомильно видюще на найліпший ракурс, ховалось за камерою всі двадцять чотири години зйомок, — от же Вовчик, режисер її програми, теж уклав туди копу свого труда, але куди йде його труд, то для Вовчика був «не його геморой», Вовчик спокійно відступав те працедавцеві… А Антоша не зрадив свій труд. Просто, не зрадив, і все. Чи це й є те, що Адька, порпаючись у всіх отих дрібничках старовинної роботи, з такою суто чоловічою, цеховою шанобливою гордістю (ми, жінки, так не вміємо), називає — майстер?..

— Та фіґ його зараз заморочуваться, куплять чи ні, — бурчить майстер. — Я, знаєш, як зрадів, коли почув, що ти архів у них забрала! Ну, думаю, Дарка розумничка, вставила гнидам пістона… Бо, кажу ж тобі, дістали. Я ж, у принципі, віл, ти знаєш, — мною можна довго орати, а я й не мукну, тільки мухи хвостом одганятиму… Український характер, ми ж усі такі… Доки не перейдена межа нагину. А тоді вже все — одрізано: віл став, і вже хрін нагнеш. Якби ти мені оце сказала, що вже маєш другого оператора, я б усе одно з каналу звалив. Куди завгодно, хоч до чорта в зуби. Бо те, що ці пацаки готують, це повна дупа, я тобі кажу. Тільки що народ не вкурює, що до чого…

— Ну, ти ж вкурив. І я вкурила. І ще знаю людей, які вкурили… А скількох ми ще не знаємо? Це велика країна, Антосю. Її так легко не нагнеш.

— «Діогенового ліхтаря» жалко, — несподівано каже Антоша. — Жалко.

— Угу…

— Ти ж його правда держала. Ліхтаря того. І видно було, що в країні є люди… А тепер саме гімно лізе з усіх щілин, і нічого іншого не видно. І чого воно так, Дарухо, га? Чого нас весь час опускають? Всю дорогу, куди в історію не глянь, вічно те саме — втоптують у гімно так, щоб ми й самі себе не бачили… Карма така, блін, чи що?

— Чортове грище, — згадує вона. — Це мені так недавно один чоловік сказав. Тобто, він сказав — Боже, але йшлося насправді про чортове: є, знаєш, люди, в яких ці поняття взаємозамінні — Боже-чортове, верх-низ, право-ліво… По ситуації, як карта ляже.

— Угу, і щось до хера їх, таких, розвелося… І що його робить, Дарухо? Га?

— Фільм, Дарина.

— Фільм, Антоський. Що ж нам іще робити?

Це буде фільм про зраду, сказала вона Адріянові, коли вони вертали пішки через Татарку з реставраційної майстерні: Дарина напросилася, щоб він узяв її подивитись, як відчищають старі ікони. Про зраду? Але ж ми так і не знаємо, хто привів облаву до бункера, це ж усе тільки наші здогади, — чию зраду, яку? Всяку. Батьківщини. Любови. Себе. Зраду — як дорогу, що веде до смерти, ми про це вже з тобою говорили — за кожну зраду хтось так чи інакше має заплатити, щоб виправити порушений нею в світі баланс сил. Що більша зрада, то більші жертви.

То коли ви починаєте? Вже завтра — я запросила Антошу до нас на вечерю, обговоримо зміни до сценарію, може, в нього теж якісь ідеї виникнуть, — як-не-як, нас уже троє! Нас і так уже троє. Без Антоші. Ну-у-у, мацьопа ще не в команді!

То це тому ти нині такий рейвах у хаті влаштувала — переглядала архів? Так, і знаєш, що виявила? На диктофоні, пам'ятаєш, він мені тоді, як ми вертали з бухаловської риболовлі, працював у сумочці, цілу нашу розмову писав, — так там на початку, уяви собі, Павло Іванович говорить! Справді? Це ж як так вийшло? Або я знаю — мабуть, кнопка запису якось придавилась, іще там, на березі, коли він нам на прощання поривався рибу впхати, — що саме говорить, розібрати неможливо, таке дражливе бубоніння, як за стіною, бу-бу-бу, настійно, мов ніяк не проб'ється, тільки тембр і інтонації, більше нічого, — і знаєш, дуже дивне на мене враження цей голос зробив, отак очищений до голої звукової матерії, — ніби я його десь раніше чула, ті самі інтонації, якісь страшно знайомі, ніби від когось близького… Я не вигадую, повір. Я той запис навіть стерти не змогла, хоч до діла він ніяк не стосується. А закінчується знаєш, чим? Тобою, твоїм голосом — там, де ти кажеш, що я вагітна. Вперше кажеш. Так дивно, знаєш… Адріян ворухнув плечем: і що тут дивного? Не знаю, замислено протягла Дарина, ніби все ще під дією того чужого голосу, — мабуть, забобонна стаю.

Вони спинилися на «зебрі». В просвітах між будинків догоряв на синцюватий попіл уже потривожений ліхтарями захід, сліпі шибки горішніх поверхів мінилися всіма відтінками багаття, і в нагусаючому смерку червоні сигнали світлофорів і вогні на бамперах авт світили вздовж вулиці таємниче й солодко, як гранатові зернята. Подивись, торкнула вона його за лікоть. На що? Подивись, яке прекрасне місто в цьому освітленні, хотіла сказати вона, — тільки о цій порі й дається відчути його власний, незбитий віддих, — коли всі нанесені людьми денні бруди гасяться сутінками й навіть шум здається приглушеним, немов інстинктивно стишуєш голос у притемку: це коротка пора, з півгодини, не більше, — зміна ритму, як перемикання швидкостей або переведення духу: втомлені, посумирнілі до незмивно-однакового виразу на лицях маси робочого люду вертають додому в свої бетонні мушлі, а ресторани-бари-театри ще не прийняли наступного людського припливу, зарядженого новим збудженням, і в цьому проміжку, якщо його вчасно підстерегти, можна відчути власний пульс міста, ті тривожні струми ждання, насолоди й страху, що прошивають його навиліт нечутною музикою, і затерпнути від любови до нього, такого насправді беззахисного, і почути, як невпинно й грізно ростуть крізь нього дерева — тополі на бульварах, абрикоси й вишні в кубічних каньйонах між висоток, — відчути їхню підривну, автономну силу, ту саму владу рости, яка тепер оселилася в мені і якої не має сотворене людськими руками (за дня ми її не помічаємо, та якщо люди покинуть місто, сила дерев вирветься на волю без всякого стриму, аж доки безокі руїни будівель не втонуть в кипучих хащах, у дикому пралісі, тому самому, з якого місто й вигулькнуло колись, майже два тисячоліття тому…). Ось таким би зняти це місто, підстерегти цей момент — замість заставки. Дарма що на позір жодного зв'язку з Гелиним сюжетом тут нема.

І ще, сказала вона Адріянові, їй хотілося б зняти реставраційну майстерню, де вони були. Це трохи схоже на його ідеальну крамничку старожитностей, ту «Утопію», про яку він їй недавно оповідав: неквапні, малослівні, сповнені якоїсь особливої внутрішньої гідности дядьки в шкіряних хвартухах, із графітово-чорними пальцями, з вивіреною, немовби аж ґенетичною впевненістю в обходженні з предметами, — незвична для сучасного світу, а для захожого з вулиці вже ледь-не-церковна атмосфера несуєтности, невіддільна від усякого чесного труда, атмосфера, яку вона пам'ятає з Владиної майстерні, — ще донедавна її можна було вловити в розсипаних по місті окрушинах давнього ремісничого укладу: шевських будочках, телевізійних ательє, незліченних підвальчиках із запахом воску й скипидару, де лагодили парасольки, замки, окулярні оправи і взагалі все, що дається полагодити, — це зникало вже на наших очах, ці жалюгідні послідки колись могутнього київського міщанства, зметеного Великою Руїною двадцятого віку, — ковалів, бондарів, гончарів, кожум'як, сницарів, колишніх славних цехів, які віками й будували це місто, закладали в ньому церкви і школи насупротив усім прийшлим царям і воєводам, і двісті, триста, п'ятсот років тому так само сиділи тут по своїх майстереньках, так само поважно брали до рук принесені їм до направи речі й прорікали свій вердикт раз і назавше, як роблять тільки люди, що знають правдиву, безобманну ціну своєму труду — не ту, котру сьогодні дають на базарі, а ту, що вимірюється затраченою сумою живого життя: доданим за роки числом діоптрій у зорі, хрипом у проскипидарених легенях, запаленою од вічного жару шкірою, особливою графічною мапою зморщок. Та абсолютна зосередженість і аптечна точність рухів, із якою реставратор крізь наставлену лупу вимочував багатовіковий леп із клаптика дерев'яної дошки, збудила в ній просто-таки святобливу пошану — почуття, на диво подібне до того, яким заряджала її Гелина історія. Але цього вона теж не вміла витлумачити Адріянові — не вміла пояснити, який стосунок такі кадри можуть мати до фільму про партизанську війну. Хіба, може, як метафора її власної архівної праці — її методу (якщо це метод!)? Ось так, настійно, по-мурашиному вперто, не відступаючись, сантиметр по сантиметру знімати нашарування…

Це теж партизанка, думав тимчасом Адріян, вона правильно відчула. Так працювати, як працюють ці хлопці-реставратори, — з повною самопосвятою, за мізерну плату, з самої відданости тому, що робиш, — це й є партизанка в чистому вигляді, сама суть партизанки, як той очищений від слів до голого інструментального квиління голос. Вона правильно відчула. Мабуть, розумна жінка таки переважує розумного чоловіка, бо наділена ще тим додатковим змислом, якого нам бракує, — сестринством до всього живого, безвідносно до місця й часу… Проїжджий тролейбус дмухнув йому на черевика зужитим талончиком, і він нахилився, підштовхнутий раптовим відрухом, — підняти, подивитись, як у дитинстві, «чи щасливе число», — але не встиг: талончик відкотився, змішавшися з іншим сміттям на краю хідника. От і ще одна річ, якої я ніколи не дізнаюся, мелькнуло йому, і він подумки здвигнув плечима, подивувавшись із себе: мабуть, теж забобонний стаю.

Вголос він сказав їй, що сам він у вечоровому місті над усе любить тихі дворики — і золоті прямокутники од вікон на снігу. На снігу? Чому на снігу? Вона трохи здивувалась. Ну, необов'язково на снігу, не вельми впевнено погодився він, можна й на асфальті. Йому чомусь перехотілося говорити на цю тему, і вона це зрозуміла, — їхні думки в теплому, тремко набряклому бензиновим чадом повітрі весняного вечора текли крізь себе навзаєм, як сплетені пальці. Зайнялося зелене світло, і вони ступили на «зебру», як двійко чемних школярів, — тримаючись за руки, самі того не помічаючи.