На кленовім мості

«Ой, горе тій чайці...»

Баба Тодося жила на тихій вуличці. І хоч недалеко проклали асфальтовану дорогу, взимку цю бокову вулицю часто перемітало снігом — сюди майже ніхто не їздив, мало хто ходив, бо жили здебільшого немолоді люди. Протопчуть або просиплять посеред вулиці стежку — і ступають в рядочок: одні на роботу чи на базар, а дітвора в школу.

Баба взимку майже не виходила на дорогу: сяк-так прогорне стежечку до старої похиленої криниці, до повітки, де зберігалось паливо, винесе щось курям і Рябкові — та й у хату. На старість стала боятись холоду, а ще дужче — застудитись і захворіти або (борони Боже!) упасти. Все було каже: «Не приведи, Господи, в холода помирати... Тільки людям клопоту завдаси».

Топливо чи воду баба Тодося заносила вдень. Якщо відро було повне, то переставляла його поперед себе по стежці: два-три метри пронесе і поставить, щоб дух перевести.

Хліб Тодосі взимку теж непросто доставався: коли-не-коли правнучок її давньої подруги Ганни занесе, а то й молода сусідка Ольга змилостивиться, чи товариш молодшого сина Петя Нездолій завітає з «продовольчим пакетом», як він називає те, що кладе в торбинку. Буває там і олійка, і цукор, і крупа яка чи борошно. Але таке трапляється на свята, бо Петя живе далеко, та й клопотів у нього багато.

Як не слизько і не дуже холодно, баба Тодося й сама «поплутає» до магазину в центрі села, щоб купити і хліба, і якусь макаронину чи крупу, сірники. Склавши куплене, погомонівши з кимось, якщо в магазині є люди, баба зв’язує ручки сумки платком, просить, щоб піддали, і рушає. Однією рукою тримає вузол платка, а другою спирається на палицю: так безпечніше. Додому йде довго і важко, навіть не зупиняється, щоб побалакати з ким, хоч і дуже кортить. Тільки здоровкається, призупиняючись, і простує далі: взимку день короткий, треба завидна до хати добратись, щоб, бува, не впасти де.

Рябко вже виглядає, махає хвостиком, скавучить, притупцюючи від нетерпіння: видно, скучив за бабою. От баба йому й розказує, як ішла, кого бачила, а він, перехиляючи голову набік, дивиться на неї розумними очима і слухає...

Кожного місяця баба Тодося найдужче чекала 9-го числа, бо тоді, якщо це не випадало на неділю, поштарка Настя приходила з пенсією. Кароока усміхнена Настя приносила в хату сонце і свято. Баба пригощала її яблучком чи узваром, а якщо було холодно — чаєм із трав. Садила за стіл, дивилась на привітне молоде обличчя дівчини і тихо раділа... А Настя, метка, весела, ніколи не відмовлялась від бабиного частування, розуміючи, наскільки одинока ця стара жінка.

Поштарка розказувала сільські новини, передавала бабі Тодосі привіти від приятельок і знайомих, а по хаті бігали-стрибали сонячні зайчики від її привітного голосу й сміху. Пощебетавши коло баби хвилин десять, Настя швиденько збиралась і бігла далі, а баба дивилась їй услід, посміхаючись. На якийсь час на серці ставало легко, аж світліло, немов несподівано поверталось щось втрачене. Може, від того, що Настя незмінно називала її «бабусенькою» і обіймала, прощаючись.

Свято швидко закінчувалось, і самотність тоскними очима знову починала виглядати з кожного кутка. Баба часом рішуче відганяла її: то бралась за якусь роботу надворі, то дивилась у вікно, як хто вулицею проходив, а Рябко давав «сигнал». Частіше ж — просто читала молитви.

Часто подумки, а то й вголос баба Тодося розмовляла зі своїм Василем. Згадувала, як хату будували, як синам раділи, як ладилось у них усе в господарстві, хоч і в бідності жили. Коли ж це було’? Мабуть, в якомусь іншому житті, де була радість і надія, була злагода, бувало й горе, та не було розпачу. А потім настав морок і сонця не стало... Хіба ота молода ясноока дівчина у весільному вінку на фотографії — вона, Тодося? Але поруч — то вже безпомилково її Василько, усміхнений, щасливий... Вона дивиться на рідне обличчя, темний кучерявий чуб, кремезну постать і шепче: «Василечку, рідненький, де ж ти упокоївся? Де твої білі кості лежать? Хоч би могилку було найти... Он скільки солдатських вдів їздило і в Білорусь, і в Росію, навіть до Польщі й до Чехії їздили на могили своїх чоловіків. А її Василько — „без вісті“... Як пішов у сорок першому, то тільки одного листа й одержала, зовсім короткого, всього кілька речень, що, мовляв, жив-здоров, скоро в бій, бережи хлопців і себе. Не вберегла...»

Тодося із стогоном опускається на лаву біля столу і, припадаючи головою до старенької, вибіленої часом скатертини, плаче, без сліз. Сліз уже немає, виплакала усі. А може, на старість вже й сльози висохли...

— Господи, чому ти послав мені таку долю? Не нарікаю, бо гріх на Бога нарікати, але ж питаю тебе знову і знову: чому?

Замовкає і довго сидить, не включаючи світла, непорушна, згорблена, як птах на холодному вітрі. Може, тому, що не корилась долі, що була така весела змолоду? Хоч і сиротою біля тітки росла, бо батьки зарані померли, та кривди не знала. Здається, усі пісні переспівала: де не була, що не робила, усе співала. А вже ввечері чи в свято коли, як зберуться з дівчатами в садку — усе село слухає.

І танцювати теж любила. Бувало, де весілля чи гуляння яке — вона не зупиняється, усіх перетанцює.

Василеві подобалось слухати, як вона співає, як розказує йому щось весело — «щебече», як говорив він тоді. Вони взагалі за шість років свого подружнього життя ні разу й не посварилися. А за що ж їм було сваритись? Василько дуже шанував її, і дітей любив, утішався ними.

Війна, як прокляття, впала на їхні голови й скалічила життя навіки.

Як ішов Василь Чаєнко з дому на призовний пункт, то ніс обох синів на руках: Івасеві було п’ять років, а Сашкові — третій. Йшли люди до центру села сім’ями, і старі, й малі, йшли майже мовчки, як за покійником; то там, то тут чулося приглушене ридання жінок, заспокійливі голоси чоловіків. Тодося не плакала, мов нічого не чула, не знала, куди іде. Попрощалися вже біля «полуторки», що чекала на мобілізованих. Обійняв її Василь, поцілував, попрощався зі своїми старими батьками, молодшим братом, ще раз підняв на руки дітей і рушив до машини. І раптом Тодося, котра увесь цей час була наче закам’яніла, скрикнула і впала, мов підбита чайка, на дорогу...

Як і хто привів її додому — не пам’ятає. Зрозуміла тільки, що лежить у своїй хаті, глянувши на стіни, на рушники, вишиті калиною й виноградом. Прибігли діти, увійшла тітка, і Тодося, побачивши їх перелякані очі, піднялась, пригорнула хлоп’ят і промовила твердо: «Ну, що ж, діти, треба братися до роботи. Батько як нам наказував?»

З того самого дня, «взявшись до роботи», Тодося не знала ні спочинку, ні свят: горе навчило надіятись тільки на свої сили.

Баба Тодося зітхає, помалу повертається на теплій лежанці — зимові ночі довгі, а якщо немає сну, то багато чого передумаєш і згадаєш... Десь точить шашель, зрідка потріскує, осідаючи, мабуть, стара хата, чути, як по кутку перегавкуються собаки. Час від часу подає голос і Рябко. А Тодося щось згадує, ворушить у глибинах пам’яті... Інколи ці спогади такі болючі, що вона приглушено стогне від пекучого відчуття втрати і вічного болю в душі.

А й справді, чи хоч раз до неї прийшли колишнє щастя й спокій відтоді, як попрощалася з чоловіком, відчуваючи, мабуть, що навіки? У перші місяці після війни траплялося, що жевріла якась надія: повернеться-таки чоловік, знайдеться десь після госпіталю чи полону.

Не діждалися й Васелеві батьки — пішли на той світ, виріс і пішов у світи молодший брат: майже силоміць забрали спочатку до ФЗУ, а потім — на шахти в Донбас. Там десь і загинув у шахті...

...Довгими осінніми чи зимовими ночами спогади безкінечно снуються й снуються, як павутина, і тоді оживають у пам’яті рідні обличчя, навіть часом чуються голоси. Тодося не гонить їх: вони зникають самі по собі, як і приходять. Звикла розмовляти з тишею...

Болять старі кістки, не знаєш, куди і як руки покласти. А як же їм не боліти — скільки перекопали, переносили, перетягали всього задовгий вік!

Тодося не нарікає, що так бідувала з дітьми у війну, що так тяжко працювала після війни: усім така доля випала. Жінки й у полі орали корівками своїми, волочили боронами, накидаючи шлеї, замість коней чи волів, скиртували ночами й буряки копали копаничками — піднімали колгосп. День при дні в полі, в ланці, на трудодень давали 50 грамів зерна, а треба ж було і сім’ю годувати, і податки заплатити... Як вона тільки вижила? Синів за роботою майже й не бачила, добре, що тітка ще трохи ворушилась, то вдома з хлопцями лад давала.

Діти виросли якось непомітно. Розкошів не знали, рано привчились до роботи по господарству: не було часу без діла ганяти чи байдикувати, особливо, як не стало бабусі. Тодося все намагалася їм про батька розказувати: як і що робив, як господарював, як любив їх... І хлопці зростали серйозними, спокійними — зовсім як батько.

Іван після семирічки в колгосп пішов до коней, хоч Тодося й заперечувала, та куди подінешся? Такий тоді час був — не до розкошів. Не огляділася, як і в армію пішов... Пішов і більше не повернувся. Як написали матері з військової частини: «Загинув під час виконання бойового завдання». А яке ж то було завдання, коли не воювали? Хто ж Тодосі міг розказати правду? Правдою було тільки те, що син служив на флоті. Це вона знала точно: он і фотографія його остання, у матроській формі. Пішов на той світ Івась, як і його батько, — ні могили, ні сліду...

Після тієї моторошної звістки Тодося якось враз постарішала, зігнулася, навіть голос став глухіший. І хоч давно вже не співала, у думці якось самі собою часто зринали слова старовинної пісні «Ой, горе тій чайці». Може, того, що її саму Чайчихою в селі звали?

Сашко на той час уже закінчував десятирічку, але кожного літа працював у тракторній бригаді. Тямущий і слухняний хлопець був там своїм. І вдома до всього брався: відремонтували хату, перекрили шифером, навели порядок у саду. Тодішній голова колгоспу, гріх казати, багато допомагав, та й Івасеві друзі ще тоді у селі жили, навідувались частенько. Тодося тихо раділа, що сина не візьмуть в армію — мав відстрочку. Надіялась, що буде коло кого віка доживати, але доля знову розпорядилась по-своєму, і знову дуже жорстоко.

Від колгоспу Сашка направили на курси шоферів до ПТУ в сусіднє село. Власне, хлопцеві потрібні були тільки права, бо вже давно і машину водив, і трактора.

...Та весна видалась дуже дощовою, земля розм’якла, осувалася по краях і схилах. Курсанти ПТУ поїхали машинами до кар’єру за піском, але там якраз ескаватор поламався. Вони зібралися усі докупи, щоб подивитись чи полагодити. Саме в цей час стався великий обвал піску з самого верху, їх накрило всіх, вдарило об залізо... Коли відкопали, то з п’яти хлопців двоє були вже неживі. Серед них — і Сашко...

Відтоді для Тодосі потьмарився світ, небо назавжди стало сірим, а весняні голоси оніміли. Відтоді кожної весни, коли одцвітають вишні, вона бачить, як несуть її сина, а вишневі пелюстки обсипають холодними білими сльозами його молоде обличчя й темний кучерявий чуб...

Ще кілька років ходила на роботу, але вже не в ланку — сторожувала на корівнику. Там було спокійніше. Майже не говорила ні з ким, просто мовчки кивала головою, щось потроху і вдома робила по господарству, але скоріше за звичкою, аніж відчуваючи потребу. Поступово вживалася в свою самотність, хоч і не розуміла, як і для чого живе.

— Скриплю собі, як старе дерево. Ніяк буря не зломить, — говорила, коли хто питав про здоров’я.

Так проходив рік за роком. Тодося постаріла, зовсім зігнулася, як і її хата, й повітка, і криниця. Майже увесь город віддала сусідці Ользі, а собі лишила клаптичок, то тепер молоді сусіди помагали засаджувати його весною і збирати восени. А полола помаленьку сама: то на стільчику, то на паличку спираючись.

Як був ще колгосп, то бригадир навідувався, казав, коли топливо завезуть, коли зерна якого випишуть чи соломки. А тепер усе перекрутилося: ні влади, ні ради. Опустіло село — молодші роз’їхались по заробітках, по містах, а старі вимирають потроху або зовсім немічні стали. А вона все живе...

Теплої пори Тодося виходила на вулицю і годинами сиділа на колодці під старою липою. До неї усі вітались, дехто зупинявся, щоб словом перекинутись, — відповідала, хоч пізнавала не всіх, та пильно вдивлялась в кожного добрими, вицвілими від горя і старості сірими очима. Але у селі всі знали Тодосю Чайчиху...

Вертатися у свою пустку не хотілось, проте верталась бо знала, що там її чекають сини й чоловік на фотографіях, прикрашених старовинними рушниками. І батько, й сини були майже одного віку...

А того дня їхав повз двір Степан Гладун своєю конякою та й гукнув до старої:

— Бабо Чайчихо, а чи не треба чого у селі? Я мимо сільради їду, то підвіз би, і назад заберу, як захочете.

Вона й погодилась, бо треба було узнати в сільраді, чи скоро завезуть топливо — вже ж літо кінчається, а ніхто не кує ні меле. Може, забули про бабу? Запнула чистеньку хустину, взула новіші капці. Степан підсадив на воза та й поїхали.

До голови сільради зайшла не зразу — зайнятий був. Вона його ще толком і не знала, бо був не місцевий, недавно переїхав, казали люди. Увійшла, поздоровалась, але він не відповів, а тільки кивнув головою і рукою махнув, щоб сідала: якраз телефон задзвонив. Закінчив розмову, повернув голову, глянув, наче крізь стіну, і відразу:

— Чого ви хотіли, бабо?

— Та я, сину, хотіла про топливо узнати, чи скоро привезуть? Боюсь, щоб холода й негода не застали, бо у нас вулиця така, що не проїдеш тоді.

— От нема вам чого робить, чи що? Тільки голову даремно морочите! Буде наряд — завеземо вам дров. Це ж не тільки від мене залежить, ясно? Ви ж не одна така! Ну, все у вас?

— Усе. Вибачте, що потривожила. Вибачайте. А й справді одна. Одним одна.

Важко піднялась, помалу вийшла з сільради, наче облита крижаною водою.

Надворі якось потемніло, аж моторошно — надходила гроза...

Опустилась на лавку за парканом, не маючи сил іти далі, наче не чула й не бачила нічого од тієї гіркоти, що наповнила душу.

Отямилась від знайомого привітного голосу поштарки Насті, яка тримала за руку, питала про здоров’я, повідомляла, що дядько Петро Нездолій переказував: хоче їй рубаних дров привезти й гостинців цілу торбу. Мовчки кивнула, потеплішала на лиці чи то від ласкавого голосу Насті, чи від сонячних зайчиків навколо її постаті.

Під’їхав і Степан Гладун, щоб забрати Тодосю додому, теж про щось питав і розказував, але Чайчиха все мовчала...

«Якби була знала, що тут така біда...» (Кривда)

Битком набитий старенький автобус, здригаючись і підскакуючи на вибоїнах, здавалось, от-от мав розвалитися, та все ж поволі просувався вперед, аж поки не зупинився на краю села.

Того року осінь так щедро дарувала дощі, що земля не висихала, а тому йти ввечері сільською «розквашеною» дорогою було для мене справжнім випробуванням. Власне, дороги, як такої, взагалі не було: розбита тракторами й машинами земля блищала калюжами. Очевидно, десь існувала й протоптана стежка для освідомлених місцевих перехожих, але я, «чужа», не змогла її знайти.

Темне осіннє небо, вкрите суцільними погрозливими хмарами, наче підганяло мене, а тому я мимоволі пішла швидше, вже не розбираючи дороги: то по калюжах, то по бур’янах, аж поки не вибралась-таки на якусь протоптану стежечку вже на підході до знайомої хати.

Тітка Ганя була молодшою сестрою моєї мами і моєю хрещеною матір’ю. Мене вона завжди називала «дитино», «дочко», чекала так, як і своїх дітей, яких доля, за словами тітки, «розкидала по світах». А я її, як і маму, називала на «ти», а інколи просто — Ганя.

Коли я нарешті подолала розгрузлу дорогу і увійшла в хату, тітка тільки сплеснула руками: чоботи по коліна в грязюці, одяг в реп’яхах, заляпаний «по саму шию». Поки чистили, мили, розвішували речі сушитись, я й не звернула уваги, що тітка, зазвичай така балакуча, жартівлива, виглядала дещо пригніченою.

Швиденько помившись, я виклала привезені гостинці, а тітка приготувала вечерю. Нарешті ми сіли за стіл. Я вдивлялась в дороге обличчя, слухала якісь сільські новини про далеких родичів, сусідів, козу, а відчуття тривоги не покидало: вона й справді виглядала змарнілою, а в очах ховалась якась гіркота й смуток. Не наважувалась запитати першою — чекала, що сама розкаже, адже у нас і справді були дуже довірливі стосунки.

Поприбирали зі столу й сіли удвох на теплій лежанці. У хаті було затишно, тихо, тільки насторожена осіння темрява мовчки заглядала у вікна; десь по селу валували собаки, озвався й тітчин Джерік у дворі.

Кілька хвилин ми просто сиділи й мовчали. Потім я тихо погладила натруджену шкарубку руку: поліартрит ще більше спотворив пальці, а вени аж пороздувались. Жаль торкнув серце: скільки ж випробувань випало на долю цієї жінки! Під час війни в хату, де була майже уся наша сім’я, потрапив снаряд, і тітку, ще зовсім молоду дівчину, тяжко контузило: повністю присипало землею, травмувало спину й голову. Власне, я й стала її рятівницею, бо мене, чотирирічну дитину, викинуло вибуховою хвилею в іншу кімнату, а там, опинившись у мороці, серед криків і стогону поранених, я й собі стала кричати, кликати маму. На щастя, маму лише оглушило вибухом, а тому вона, вибравшись з-під уламків та лахміття, стала відразу ж розшукувати тих, що були в кімнаті до вибуху. Через якихось 15 хвилин знайшли тітку Ганю і ледве привели до тями — почала задихатись, присипана землею.

Усе життя вона тяжко працювала і вдома, і колгоспі. Спочатку великою сім’єю жили з чоловіком у старенькій хаті, а потім «стяглися» на нову, побудували повітку, виростили чотирьох дітей. Скільки й пам’ятаю, то все вони були у роботі, і в колгоспі, і вдома. Чоловік був комбайнером і за сезон жнив ставав зовсім чорним і сухим — випалювався на сонці.

Незважаючи на вічну заклопотаність і втому, тітка майже ніколи не втрачала бадьорості духу, привітності, а особливо — любові до дітей. Як же вона вміла їх «чукикати», бавитись з ними! Може, тому що в молодості у дит’яслах працювала? Але скоріше, від щедрості душі й природної доброти. Влітку, бувало, позвозять їй усіх внуків, а ті бешкетують, роблять шкоду, вередують, а бабця без ніякого зла усіх мирила, розказувала, повчала, та, саме головне, — ніколи не нарікала, що діти завдають їй мороки. Відколи й пам’ятаю себе, тітка водилась з дітьми, в тім числі й зі мною, перешивала платтячка, чомусь учила, щось підказувала. Здається, вона й сердилась на малечу жартома:

— Ну, що ж оце ти наробив (чи наробила)? А щоб тебе дощ намочив! Хіба ж так можна? Ах ти ж морока отака шкодлива! Ось зараз знайду дубчика гарного або кропиви нарву!

Це були типові погрози тітки Гані внукам, але вони, як правило, закінчувались миром.

І ось зараз ми мовчки сидимо на теплій лежанці, я обіймаю худенькі плечі, її згорблену від тяжкої праці спину, заглядаю у вічі:

— Що з тобою? Щось болить?

— Та, Тетянко, нічого такого. Старість прийшла, то й болить усе. Од цього ж нікуди не дінешся.

— Ні, я відчуваю, щось трапилось-таки. Розкажи!

Тітка кілька хвилин мовчить, а потім, не піднімаючи голови, якимось придушеним, наче не своїм, голосом через силу видавлює з себе:

— Знаєш, дитино, я тижнів три тому мало руки на себе не наложила.

— Боже мій, що ти таке кажеш? Як це так? Як ти могла подумати про таке?

— Та так воно вийшло. Не думала і не гадала, що до такого дійду...

— Та розкажи ж толком, що трапилось?!

І тітка почала розказувати...

Тієї дощової осені колгосп (він ще доживав віку) дуже затримувався із збиранням урожаю, хоч, правду кажучи, й особливого робочого настрою у людей давно вже не було: голова колгоспу, знову «заїжджий», не сільський, більше слідкував за тим, щоб собі побільше урвати, а не про урожай і колгоспників подбати. Ото й робилося все на хіп-хап — аби з рук.

Соняшники збирали пізно, тому багато рослин уже попадало, а повторного підбирання, звісно, не провели. Стали через деякий час люди виходити на лан і вибивати насіння з тих шапочок, що ще не погнили від дощів. Тітка ніколи не ходила в поле: далеко і якось незвично. Але того дня вийшла провести сестру, яка проживала на хуторі, кілометрів затри, а заодно й провідати могилу чоловіка на цвинтарі.

Проходячи повз соняшниковий лан, побачила людей з мішками, торбами, котрі збирали шапочки, заодно вилущували насіння. Постояла, а потім вирішила й собі зайти: хай буде що лузати взимку. Відповідної «тари» не мала — так собі, невелику торбину. Хороших соняшників майже не лишилось, але півторбинки налущила та й пішла помаленьку шляхом додому, несучи торбину на зігнутій руці. Обігнало кілька односельців на велосипедах, до яких були прив’язані туго набиті мішки.

Та ось позаду почувся гуркіт мотора, і біля неї різко загальмував «бобик» голови колгоспу. Сам і за кермом сидів, і як завжди «під газком»: голова ніколи не обминав нагоди перехилити чарку. Відчинилися дверцята машини, вивалилось важке тіло, ще більше почервоніло одутлувате обличчя. Не відповівши на привітання старої, голова гаркнув:

— Що, бабо, колгоспне добро розкрадаєш?

— Та Господь з вами, Максиме Гнатовичу, хіба ж я крала — просто підібрала кілька голівок соняшника. Воно ж однаково згниє під дощем. Ви ж самі бачите, що люди давно вже ті соняшники підбирають. Скільки ж я тут взяла?

— A-а, так ти ще й виправдовуєшся? Стара, а злодюгою стала. Усі ви тут одним миром мазані: злодій на злодієві. Та я тебе на чисту воду виведу! Перед усім селом вистрамлю: і в газеті напишуть, і на плакаті коло контори тебе розрисуємо, щоб усі бачили.

— Побійтеся Бога, Гнатовичу! За віщо! Я ж проробила в колгоспі більше тридцяти років, і в ланці, і на фермі. Ніхто про мене зроду поганого слова не сказав. За що ж ви так на мене? Пробачте вже, згляньтесь на мою старість...

— Ото, щоб знала, як виправдовуватись і щоб другим неповадно було. Одну накажу, як слідує, то й другим буде зась!

Голова вирвав з рук оторопілої жінки злощасну торбинку, жбурнув її в машину і, з трудом втиснувши своє тіло за кермо, рвонув з місця, оббризкавши стару водою й грязюкою...

— Не знаю вже, як я тоді й додому доплентала, — вела далі невеселу мову тітка, раз по раз втираючи сльози. Якось мені раптом усе наче потухло всередині: от немає сили, от-от упаду отут, на шляху, і лежатиму дровинякою, поки й задубію. Але якось-таки добрела з Божою поміччю додому. І так мені стало і боляче, і страшно, — лежу цілу ніч без сну й думаю: а що, як і справді ославить на все село? Соромно ж буде і перед людьми, і перед дітьми та внуками! А в нього розуму на це хватить... І, головне, за що? Віриш, дитино, таке на мене найшло: от не переживу сорому, зроблю щось собі, щоб не дожити до ганьби... Ледве діждавшись ранку, пішла до сусідки Марусі, розказала їй, як було. А та давай мене умовляти й лаяти заразом. Мовляв, усі, бабо Ганю, знають і вас, і голову нашого розпрекрасного. Розумний, мовляв, не повірить, а дурний — не подивує. Так він по-людському ніколи й не говорить: усе з лайкою, образами. Як тільки терплять люди?

— Отак я помучилась ще з тиждень із своєю гіркотою, але було все тихо: ніхто нічого про мене ні згадує, ні пише. Та хай би воно, те насіння, йому на пні згнило, як і отой невикопаний лан буряків, що переорали цієї весни...

Тітка нахилила голову й замовила. Я теж трохи помовчала, а потім спокійно й твердо сказала:

— Тьотю Ганю, тебе ж і справді у селі знають краще, як його, причому знають, що ти добра й порядна людина. І навіть якби написав, як нахвалявся, то скоріше б викликав людський осуд на себе. Може, й з іншими людьми він так говорить, то хіба вони так усе до серця беруть?

— Ой, дитино, у селі голова — уся влада: і цар, і бог. Бояться його люди, от і все. А що деякі не звертають уваги на образи й матюки, то їм байдуже: голова собі усе з колгоспу тягне, і вони мовчки тягнуть. Але добре, що так обійшлося. Ось уже два тижні пройшло, а згадую — пече мене та кривда, мучить. Якби була знала...

Пройшло вже кілька років. Розвалився до кінця й без того розвалений колгосп у цьому віддаленому, забутому Богом селі. Більше стало хатів-пусток, зяють вирваними вікнами й дверима колишні ферми і обростають непрохідними бур’янами.

Не стало й тітки Гані. Пішла у кращий світ, склавши свої натруджені руки, оплакана дітьми і внуками, вшанована односельцями. А кривда ще й досі живе у цьому скривдженому, спустошеному селі...

«Човен хитається серед води...»

Коли приходиш на роботу в школу без жодних навичок, досвіду і впевненості, маючи лише диплом про вищу освіту, то обов’язково проймаєшся особливим магнетизмом до старших і мудрих колег, тим більше, якщо й вони не обходять тебе увагою.

Таким був колись для мене незабутньої пам’яті Петро Якович Гришко — учитель української мови і літератури. Високий, підтягнутий, завжди при краватці, спокійний і по-особливому доброзичливий, він мимоволі привертав увагу. Сам і підійшов познайомитись, запитав звідки родом, де навчалась, де буду жити, а насамкінець промовив підбадьорливо:

— Головне, не треба боятись і опускати руки після перших невдач: не святі горшки ліплять. Пройде рік-два, старатиметесь, то й ви станете тертим калачем! Аякже!

По-дружньому потис руку, тепло посміхнувся, побажав успіхів і пообіцяв підтримку.

Згодом я переконалась, що це були не пусті слова: коли й за чим не звернешся — уважно вислухає, щось порадить, підкаже. У нього, виявляється, було таке неписане правило — допомагати молодим, підгримувати їх. Бувало каже:

— У молодого спеціаліста завжди є недоліки. Можна легко до чогось прискіпатись, підтяти людині крила па самому злеті. Так не годиться! Ти спочатку навчи молодшого колегу, допоможи йому, а тоді вже з нього й питай!

Вже в перші тижні роботи я звернула увагу, що коли до вчительської заходив Петро Якович, то усі якось мимоволі підтягувались: припинялись, як він казав, «базарні розмови». Саме до Гришка звергались, питали його думки стосовно цікавих газетних публікацій, нових книг чи телепередач. І виступи його на педрадах та різних семінарах були ґрунтовними й глибокими. Він багато читав, працював над собою, але, мабуть, річ була, передусім, в тому, що Гришко належав до педагогів, які поважають свою працю й пишаються своїм призначенням — давати знання. Та й починав він своє вчителювання ще до війни у селі і був там чи не єдиною «культурною силою». Ішов такий учитель вулицею — і всі кланялися, виявляючи повагу. Але ж її спочатку треба було заслужити!

Учні Гришка дуже поважали, хоча й побоювались: ніколи й нікому спуску не давав, був дуже вимогливим, але справедливим. Даючи глибокі знання, він, що найголовніше, вчив дітей мислити, правильно висловлюватись. Навіть у нелегкий час спочатку сталінських, а потім і брежнєвських утисків Петро Якович учив шанувати рідне слово, відчувати його неповторну мелодійність і красу. Проте ніколи не приховував, що йому більше подобається працювати зі старшокласниками:

— Більше простору й стеля вища, — говорив, наче виправдовуючись.

Незважаючи на деяку суворість і високу вимогливість, Петро Якович володів неабияким почуттям гумору, любив пожартувати в компанії, а інколи — й на уроці. Та й мова у нього була соковита, барвиста, переплетена такими перлинами прислів’їв, приказок, що вже цим привертала увагу.

Якось під час уроків я йшла шкільним коридором і раптом десь за дверима пролунав вибух сміху, а за ним ще і ще. Сміялись «хором», від душі. Я здивовано зупинилась, а класний керівник 10-Б, проходячи мимо, спокійно пояснила:

— Це, мої з Петром Яковичем. Видно, Остапа Вишню слухають. Він не гірше актора Паламаренка уміє читати — заслухаєшся!

Я наблизилась до дверей, прислухалась, не приховуючи зацікавленості. І справді, голос учителя звучав дуже артистично: «Качка, як відомо, — птах. Вона — літає».

Траплялися з ним і курйозні випадки. Зіткнулася якось під час уроку в коридорі з сином моїх тодішніх сусідів Толиком Музикою. Це був відомий на всю школу бешкетник, але водночас і найкращий знавець техніки. Крім автомашин і моторів, його мало що цікавило. Цього разу хлопець брів попід стіною, опустивши голову, явно з почуттям провини. На моє запитання, чому гуляє, відповів нехотя: «Та, Гришко вигнав».

Па перерві я підійшла до старою вчителя, знаючи, що він рідко вдавався до «репресивних» дій.

— Що там трапилось із Музикою, Петре Яковичу?

— Трапилось! Не втримався, голубонько, чесно зізнаюсь: довів-таки. Я їм кришталево чистий образ Оксани розкриваю, а він повернув голову і — «ги-ги». То я й звелів йому: «Встаньте й вийдіть!»

Слід сказати, що Петро Якович завжди звертався до учнів тільки на «ви», чи то були випускники, чи «п’ятачки».

Через деякий час я дізналась, що наш Гришко ще й співає гарно. Його чистий, оксамитовий баритон приємно виділявся у чоловічому хорі, коли готувались до огляду учительської художньої самодіяльності.

Одного разу ми чекали репетиції і сиділи, щось просто наспівуючи. Петро Якович раптом попросив:

— Ану, хлопці, давайте моєї улюбленої!

Чоловіки дружно підхопили, і знайома мелодія покотилась залом, зазвучала якось особливо, задушевно, наповнюючи душу теплом...

Усі знали, що Петро Якович — пристрасний рибалка: як тільки є часинка — відразу ж на станок з вудочками. Мабуть, тому й хату побудував недалеко від ставка, щоб перебувати поближче до рідної стихії. Залежно від часу й погоди старий сидів на березі під вербою або у невеличкому човні серед ставу. Дружина його Олена, теж Яківна (так сталося!), ніколи не заперечувала, щоб чоловік годину-другу відпочив на свіжому повітрі — не так часто це траплялося, зважаючи на безкінечні зошити з творами, диктантами, переказами, уроки, наради, семінари, словом, — усе те, що наповнювало учительські будні. От уже влітку — то інша річ!

Жили Гришки вдвох — єдина донька з сім’єю мешкала в Харкові. В родині панувала злагода: подружжя постійно зворушливо піклувалося одне про одного, особливо, коли хто занедужає. Частіше це траплялося з Петром Яковичем — давали про себе знати старі фронтові рани.

Ішов час. Я й справді стала «тертим калачем», бо завжди одержувала підтримку й пораду від колег, а в першу чергу — від Петра Яковича. Саме завдяки йому я навчилась не тільки «бачити» дітей, розуміти їх, а й по-новому прочитала безсмертні Тичинині «Сонячні кларнети», чудову поезію Рильського і соковиту прозу Стельмаха...

Та якось я зайшла в учительську і побачила, що Гришко сидить непорушно за столом, тримаючись обома руками за голову. Він (так незвично!) не підняв очей, на моє привітання не відповів. Потім повільно підвівся, накинув пальто і вийшов на подвір’я.

Всезнаюча секретарка Галя пояснила:

— Це у нього приступ сильного головного болю. Буває таке, особливо, як перевтомиться. Йому ж трепанацію черепа робили після війни у госпіталі. А ви не знали? Там же з правого боку шрам видно!

А через кілька днів Наталка, староста 10-Б класу, вискочила з уроку української літератури перелякана і спантеличена: їх улюблений учитель, раптом обірвавши розповідь, застиг непорушно, дивлячись очима, наче крізь стіну, не реагуючи на звуки. Побігли в медпункт, але поки медсестра піднялась на другий поверх, Петро Якович уже прийшов до тями. Він нічого не пам’ятав і дуже здивувався, побачивши медсестру на дверях. Таке з ним трапилося вперше, а тому вирішили, що це випадково. Та десь через місяць приступ повторився, а потім — знову. Стало ясно, що стан здоров’я погіршився.

Звернулися до лікарів, скликали консиліум, запросивши спеціалістів з області, і прийшли до невтішного висновку: серйозні порушення в системі кровообігу внаслідок поранення і перенесеної операції.

Гришка поклали у госпіталь для ветеранів, але після лікування йому було рекомендовано залишити роботу...

Наближався кінець навчального року, а за ним — екзамени, випускний вечір. Гришко вийшов на роботу, тримався бадьоро. Усі знали, що він іде на пенсію, хоч розмов на цю тему уникали.

Літо збігло, як завжди, непомітно, а з настанням вересня старий учитель все більше часу проводив на човні посеред ставу. Дружині казав, що звідти його не так кличе шкільний дзвінок. А може, просто тікав від безцеремонності й зайвих розпитувань знайомих...

Ми зустрілися з ним випадково. Вигляд мав якийсь змучений — постарів, схуд, зникла ота підтягнутість і стрімка розгониста хода. Петро Якович був не тією людиною, яку втішають, — сам міг будь-кого втішити й розрадити. Тому поговорили про речі другорядні: погоду, книги, новини в місті і в школі. І раптом він без особливого зв’язку сказав:

— Знаєте, я тверезомисляча людина. Усе на світі колись закінчується. Хотілось би, ясна річ, щоб не так раптово, але... Оце учора сиджу в своєму човні, і раптом чомусь зринають у пам’яті оті рядки з моєї улюбленої поеми Павла Тичини «Похорон друга»: «Ти славно вік одробив...»

Я спробувала щось сказати тепле, хороше, щось заперечити, але, очевидно, не зуміла... Петро Якович мовчки вклонився, посміхнувся якось загадково і пішов собі...

...Того жовтневого дня розгулялося бабине літо. Сонечко пригрівало ласкаво, голублячи пізнім осіннім теплом. На чистому плесі ставка з’явилося кілька човнів. Рибалки помахом руки, а то й вигуками звично вітали один одного.

Через деякий час той, що був зі своїм човном найближче, звернув увагу, що Гришка не видно. Почекав, ще раз глянув: ні, не сидить старий учитель у човні! Взяв весла і підгріб ближче. Учитель лежав непорушно, без ознак життя. Хвиля тихенько погойдувала човен серед води, шелестіли очерети, низько хилили віти верби, неначе віддаючи йому останню шану.

«І вишите моє життя на ньому...»

Канали людської пам’яті наскільки глибокі й звивисті, що, мабуть, жодному новочасному технічному пристроєві не вдасться прочитати до кінця все те, що пишеться й карбується там роками, ховаючись у глибинах, тонучи, як у воді.

Дитяча пам’ять ще більш надійна й глибока, чого ми, дорослі, інколи й недооцінюємо. В ній ховається так багато цікавого, значущого, що люди і не усвідомлюють цього упродовж багатьох і багатьох років життя. І вже потім, з часом, коли навчишся бачити далі й розуміти глибше, виринає в пам’яті якась згадка, подія чи зустріч і починає хвилювати тебе, проймає серце щемом або просто будить спогади й роздуми...

Було мені тоді дев’ять чи десять років, пам’ятаю, що навчалась ще в початкових класах і потоваришувала з однокласницею, яку звали Фросинка. Власне, я спочатку й увагу на неї звернула саме через ім’я — нечасто так називали дівчаток в моєму селищі.

Вона була висока, худенька, дуже серйозна й небалакуча, але вчилася гарно, як і я, любила чигати. Інколи ми разом ходили до бібліотеки, а по дорозі розмовляли. Фросинка кілька разів заходила до мене додому по книжки, але ненадовго, бо їй не дозволяли затримуватись. А жила вона далеченько від мене.

Одного разу влітку я вирішила занести їй нову книжку, про що ми домовилися раніше. Фросинка розказала, як знайти їхню хату. Та я її відразу впізнала: велика, гарна, дах критий оцинкованим залізом, що на ті часи вже було свідченням достатку. Власне, у дворі було дві хати: стара, де, як сказала Фросинка, жили дід з бабою, й нова, де жив син (батько Фросинки) з сім’єю та його менша незаміжня сестра. Як я зрозуміла, порядки в сім’ї були аж надто строгі й встановлювались вони в основному бабою Настею.

Гуляти в хаті і водити туди подруг не дозволяли — тільки в дворі. Того дня вдома нікого не було, і подруга все ж завела мене в хату. Не приховуючи зацікавленості, я стала роздивлятись.

Кімнат було аж чотири, всі високі, просторі. В кухні, попід самою стелею, були полиці, на яких виставили старовинні тарілки, тарелі й миски. Мабуть, ними ніколи й не користувалися, бо Фросинка сказала, що то ще від прабаби лишилося. В «чистій» кімнаті були старі ікони, фотографії на стінах, а лавки дбайливо застелені барвистими домотканими ряднами й доріжками — усе аж око вбирало. Такі ж добротні яскраві покриття на лежанці й дерев’яних ліжках в іншій кімнаті. Було чисто й холодно, аж моторошно, через відсутність сонця — його світло майже не пробивалося через щільну тінь дерев, які обступали хату. Сутінки ховались по кутках, і здавалося, що в хаті зачаїлось щось таємниче й недобре.

Я вже хотіла виходити, але випадково мій погляд упав на стіни кімнати. Я мимоволі підійшла ближче до напіввідчинених дверей. Захопило дух: таких рушників я ще ніколи не бачила. Вишиті вони були не просто гарно, а досконало. Хміль, виноградні грона, зозулі на калинових гілках, рожі й півні — усе в чорно-червоній барві. Очей не можна було відірвати від тієї дивовижної краси!

Я стояла й дивилась, забувши, що треба йти. І раптом побачила щось зовсім інакше, навіть дивне. Це був рушник, вишитий лише чорними нитками: узор з виноградного листя, а впродовж — ще один, але якийсь дрібний, невиразний. Підійшла ближче, а то не узор, а літери, вишиті щільненько так, в рядок. Стала читати: «Ростив мене батько як високу тополю». — було написано на лівому полотнищі, а на правому — «та віддала мати у тяжку неволю».

— Що це? — запитала я.

— А то моєї покійної тітки Марійки, батькової сестри, останній рушник, — відповіла Фросинка.

— А чого ти кажеш «останній». Чому я про неї не чула?

— Та і я не дуже що знаю, але мама якось розказувала, що баба Настя силою віддала Марійку заміж у заможну сім’ю: Марійка була найстаршою в родині. Дід Андріян був проти, але нічого не міг вдіяти. Знаєш, яка наша баба... Це майже всі рушники Марійчині, а отой, чорний, вона вишивала перед весіллям...

— А що з нею трапилося, Фросинко?

— Кажу ж, що не дуже що знаю. Не говорять про це у нас. Начебто Марійка й року не прожила після одруження. Пішла взимку до ополонки сорочки полоскати, застудилась, а невдовзі й померла...

Дід після смерті Марійки знайшов рушника і сам повісив його у кімнаті. А баба Настя сюди майже й не заходить.

Сонячний промінь пробився крізь щільну завісу листя, ковзнув по підлозі, по стіні, а далі — по рушниках і зупинився на Марійчиному. Мабуть, як і я, відчув чорну гіркоту, сховану в квітках і маленьких літерах.