На кленовім мості

Літа все мчать і мчать невпинно,

Мов коні буйногриві буревійно.

Минуло десь дитинство голубінню,

І юність промайнула сонцевійна,

І молоді літа минули тінню.

А час іде, щоденно й щохвилинно...

Вже й листопади відшуміли в час осінній —

Втомилися в роботі безупинній

Та й подались у вирій, глибочінню

Небес обдарували і безцінні

У серці спогади лишили, елегійні...

Аж ось уже й зима, мов провидіння,

Така сумна, похмура, безнадійна.

Хоч живлять душу спогади нетлінні,

Літа все мчать, і мчать невпинно.