На нові землі

Передмова

Уяви собі, любий читачу, давні праліси, пустині і грузькі болота, де, освітлені променями червоного сонця, блукають гігантські слони та носороги, скрадаються шаблезубі тигри... Сотні тисяч років відокремлюють нас від тих часів, коли первісна людина в жорстокій, одчайдушній боротьбі з навколишньою природою завойовувала собі право на існування. Підступні хащі, глибокі, бурноплинні річки, гігантські болота, хижі звірі, негода та голод загрожували повсякчас людині Щоб прохарчуватися, їй доводилося робити справді героїчні зусилля.

Про життя первісних людей в найдавнішу історичну епоху, відому під назвою стародавнього кам’яного віку (або палеоліту), і розповідає в романах «На нові землі», «Боротьба за вогонь» та «Вамірех» французький письменник Жозеф Роні-Старший (1866—1940).

Що ж це за епоха — стародавній кам’яний вік, і яку роль відіграла вона у розвитку людського суспільства? Протягом стародавнього кам’яного віку первісні люди здобули багато перемог над природою, навчилися робити примітивні кам’яні знаряддя праці, обробляти дерево, камінь та кістки, будувати житла. Завдяки винайденню вогню і широкому його застосуванню людина стала наймогутнішою істотою на землі. Відійшли в минуле і почали зникати з пам’яті згадки про темні моторошні ночі, коли страх перед хижаками та холод примушували людей шукати порятунку в темних та диких печерах. Протягом стародавнього кам’яного віку первісні люди розселилися на всіх материках земної кулі. Закінчився тривалий процес формування сучасного фізичного типу людини, виникли і розвинулися найдавніші мови. Ж. Роні талановито відтворив яскраві сторінки з історії розселення людей на землі — цікавого і мало вивченого періоду в історії людства.

Проте, розповідаючи, як жили і спілкувалися племена уламрів, Жінок-Вовчиць, лемурів і ва, автор романа припустився деяких неточностей і помилок. Так, наприклад, Ж. Роні відносить період існування цих людей до так званої передісторії або «доісторичних часів». Але радянська наука, спираючись на вчення марксизму-ленінізму, переконливо довела, що історія людського суспільства починається з появою на землі людини, коли вона відійшла від тваринного світу і почала виготовляти перші знаряддя праці. Адже ще Фрідріх Енгельс писав з цього приводу: «Разом з людиною ми вступаємо в область історії.»[1]

Людина відійшла від тваринного світу на рубежі між третинним і четвертинним періодами в історії Землі, або близько одного мільйона років тому.

Найближчими родичами людини серед існуючого тваринного світу є сучасні людиноподібні мавпи — орангутанг, гібон, горила і шимпанзе, які живуть зараз в лісах Південно-Східної Азії та Екваторіальної Африки. Ці людиноподібні мавпи і людина мали в минулому свого спільного предка, високорозвинену людиноподібну мавпу дріопітека, що жила в кінці третинного періоду.

Олюднення мавпи відбулося одночасно на великій території Старого Світу в умовах теплого клімату — в південно-східній частині Азії, в ряді районів Африки та в південних областях Європи. І у нас, в Радянському Союзі, в той час були сприятливі природні умови для існування найдавніших людей в Середній Азії, на Кавказі та південних районах України і Молдавії.

Людське суспільство могло розвиватися тільки завдяки колективній праці, бо одна людина була безсила боротися з суворою природою і ворожими ордами. Внаслідок колективної праці і виникла звукова мова, тому що люди відчували весь час потребу обмінюватися думками, розуміти один одного.

Праця і звукова членороздільна мова були властивими лише людині, і цим вона відрізнялася від своїх предків — людиноподібних мавп третинного періоду І тому помилковою є думка Ж. Роні, ніби предки «Лісових Людей-лемурів» ще в третинному періоді знали звукову мову і могли грубо обтесувати камінь, а дріопітеки жили на «нових землях» разом з людьми і сучасними людиноподібними мавпами.

З книги «Боротьба за вогонь» Ж. Роні читач пам’ятає, які труднощі доводилось переборювати уламрам, коли вони втратили вогонь і цілком залежали від навколишньої природи. Оволодіння первісними людьми стихійними силами природи відбувалося дуже повільно, протягом десятків тисячоліть ціною великої кількості жертв, надзвичайної напруженості сил і безлічі помилок; шляхом подолання величезних труднощів. Це пояснювалося тим, що знаряддя праці первісних людей були надзвичайно грубими і примітивними, а рівень їх виробництва і суспільного розвитку був дуже низьким. Часто в музеї ви бачите крем’яні ножі, рубила, наконечники списів. Але, мабуть, не знаєте і не уявляєте, скільки сил, вміння і, головне, часу доводилося прикладати нашим предкам, щоб зробити спис, дротик або скребки. Адже все вони робили руками, маючи тільки саме каміння, дерево та кістки тварин.

Отже боротьба первісної людини з природою була винятково тяжкою. Примітивні знаряддя праці і низький рівень розвитку виробничих сил не гарантували людей від частих голодувань і величезної смертності. І тому невірно думати, ніби в далеку давнину існував якийсь особливий період, коли люди не знали ніяких труднощів у своєму житті і діставали від природи все необхідне без особливих зусиль. Балачки про «золотий вік» в минулому є нічим не виправдана і безпідставна вигадка. Великий геній людства В. І. Ленін писав з цього приводу: «Що первісна людина діставала необхідне, як вільний подарунок природи, — це дурна баєчка... Ніякого золотого віку позаду нас не було, і первісна людина була цілком пригнічена трудністю існування, трудністю боротьби з природою»[2].

Завдяки напруженій спільній праці первісне людство вийшло переможцем в боротьбі з природою. І якими б примітивними не були знаряддя праці людей стародавнього кам’яного віку, вони мали величезне історичне значення для розвитку суспільства. Вони поклали початок і стали необхідною умовою дальшого розвитку людства. Ось чому ця епоха цікава і важлива для сучасних поколінь. Саме завдяки цьому художні твори про життя первісних людей користуються великою популярністю серед широких кіл юних читачів. Пригадаймо роман Ж. Роні «Боротьба за вогонь», «Пригоди доісторичного хлопчика» д’Ервільї, «Земля Саннікова» В. Обручева та інші.

Стародавній кам’яний вік (палеоліт) поділяється на дві великі епохи — ранній і пізній палеоліт. В епоху раннього палеоліту відбувся процес заселення людьми значних просторів на Землі (в тому числі і позатропічних), відбувся перехід від збирання рослинної їжі до полювання на великих тварин. Люди навчилися застосовувати, а потім і штучно добувати вогонь, виготовляти одяг із шкур тварин, робити перші примітивні житла в природних печерах.

Про всі ці історичні події, що відбувалися одночасно на різних територіях розселення первісних людей, нам розповідають археологічні знахідки. В той час (приблизно 200 тисяч років тому) в багатьох сучасних районах з помірним кліматом і на значній частині материка Європи панував субтропічний клімат. Первісна людина ще не вийшла за межі цих районів з багатою, теплолюбною рослинністю і тваринним світом. В хащах і болотах тоді водилося безліч гіпопотамів, південних слонів, носорогів, шаблезубих тигрів (махайродусів); у печерах жили лев та гієна. Саме такою тропічною областю й були «нові землі», які змальовує автор романа. В багатьох місцях Європи, Африки та Азії, найбільш сприятливих для життя людей і дуже віддалених одне від одного, зараз відомі сліди їх перебування у вигляді знахідок — грубо опрацьованих простим оббиванням кам’яних знарядь праці, відомих в науці під назвою ручних рубил. Це звичайні довгі камені, загострені з одного кінця. Ними первісні люди обробляли дерево, викопували їстівне коріння та плоди, полювали на дрібних тварин тощо. Багато знарядь праці в той час виготовлялося також з дерева.

В розшуках їжі люди часто переходили з місця на місце, — вели бродячий спосіб життя. Постійних жител і поселень в той період ще не було: люди зупинялися в тому чи іншому місці на певний час, протягом якого вони могли здобувати там необхідні засоби для життя. Завдяки теплому клімату первісні люди спочатку не мали потреби в одязі, не знали вогню. Спільне життя в таких умовах було для людей єдино можливим і абсолютно необхідним. Окремі люди, відірвані від своєї групи і позбавлені її допомоги, були приречені на загибель від голоду і хижих тварин.

На початку кам’яного віку жила найдавніша людина, відома в науці під назвою пітекантропа («мавполюдина»), яка зберігала в будові свого тіла ще багато спільних рис з своїми предками — вищими людиноподібними мавпами кінця третинного періоду.

Саме такими людьми на нових землях є лемури, Лісові Люди, зображені Ж. Роні. Вони були озброєні ручними рубилами — «загостреними каменями», займалися збиранням плодів і коріння і зовсім не знали вогню.

Приблизно 200—150 тисяч років тому на значній території, особливо в Європі, розпочалося велике зледеніння, яке викликало помітні зміни в кліматі. Ці зміни вплинули на характер життя та господарську діяльність людей.

Поширені раніше теплолюбні тварини та рослини поступово в і дійшли на південь або зовсім зникли, а їх місце зайняли тварини і рослини, що пристосувалися до життя в більш суворих кліматичних умовах. А люди, частина яких опинилася на цих територіях Старого Світу, перейшли до нових форм господарської діяльності, головною з яких було полювання на великих тварин.

Замість примітивних ручних рубил появилися досконаліші мисливські знаряддя праці — перш за все дерев’яні списи з кам’яними наконечниками та кам’яні ножі для обробки шкури вбитих тварин — мамута, шерстистого носорога, печерного ведмедя, дикого коня та інших.

Полювання на таких великих тварин, як мамути і носороги, було колективною справою первісних груп людей, а саме полювання здебільшого мало облавний характер. Люди часто заганяли таких тварин в болотисті місця, де тварини загрузали і ставали більш легкою здобиччю. Або ж гнали їх до стрімких берегів річок та ярів, звідки велетенські тварини падали і розбивалися від власної ваги.

В картині «Полювання на мамута», що знаходиться в московському Історичному музеї, видатний російський художник В. Васнецов яскраво змалював це страшне і небезпечне полювання. Не завжди людина виходила переможцем в цих битвах із могутніми і варанами.

Холодний клімат примушував людей все частіше і частіше користуватися вогнем від запалених блискавкою дерев, а в кінці раннього періоду кам’яного віку (100—40 тис. років тому) людина винайшла спосіб штучного його добування. Вогонь допомагав людям зігріватися від холоду, готувати м’ясну їжу, захищатися від хижих звірів. Цій темі Ж. Роні присвятив твір «Боротьба за вогонь», герої якого живуть і борються на сторінках романа «На нові землі».

Відкриття способу добування вогню було одним з найважливіших технічних і загальнокультурних досягнень в усій історії людства. Це була перша велика перемога людини над однією з наймогутніших сил природи. Щоб захиститися від холоду й негоди, первісні люди наприкінці раннього кам’яного віку широко використовували природні печери і навіси в гірських місцевостях, будували примітивні захисні споруди, де підтримували тепло за допомогою спеціальних вогнищ. В цей же період вперше з’являється і одяг, який виготовляли із шкур убитих тварин.

В кінці раннього періоду палеоліту жила так звана неандертальська людина, безпосередній попередник і предок сучасної людини. В романі «На нові землі» найбільше нагадують неандертальську людину кзами та Люди Вогню, хоч автор змальовує їх дещо примітивно. Вони у нього «нагадують ведмедя й кабана», «вкриті кучерявою шерстю» і т. п. Насправді цього не було в дійсності, автор просто користується художнім домислом.

Незважаючи на несприятливі природні умови, люди розселилися на значно більших територіях земної кулі, ніж це було в попередні періоди Ж. Роні показав в романі, як плем’я уламрів поступово заселяло нові землі Долаючи безліч перешкод і небезпек, первісні люди просувалися далеко на південь, відкриваючи нові території, багаті на здобич. Таким відважним мандрівником був Аун, син Нао, що знайшов для своєї орди за пасмом скелястих гір неосяжні землі для полювання. Але письменник невірно показав напрямок такого розселення. Після зледеніння люди почали пересуватися з більш теплих областей в більш холодні, а не навпаки, як це має місце в романі.

Первісні люди в епоху раннього палеоліту на всій території їх розселення жили групами, колективами, для полювання і взаємного захисту від хижих тварин та ворожих орд. В залежності від умов місцевості, від можливості добування їжі та від сезону такі групи могли бути то більшими, то меншими за кількістю членів, могли легко розпадатися або об’єднуватися, змінюючи свій склад. Проте вони ніколи не були великими, ніколи не перевищували кількох десятків членів Більша кількість людей не могла б прохарчуватися на одному місці. Кожна така група людей існувала відокремлено і незалежно від інших, нерідко вступаючи в боротьбу між собою за добування засобів для існування. Ж. Роні яскраво змалював картини боротьби не на життя, а на смерть між ордами лемурів та Людей Вогню, які ворогували між собою протягом століть. Жорстокою і безпощадною була ця боротьба, що приводила інколи до майже повного винищення орд.

Кожна така відокремлена група первісних людей становила самостійну, найбільш примітивну суспільну організацію в історії людства — первісну дородову общину, або «первісне стадо», як називав її В. І. Ленін. Вона може бути названа також «ордою», як це робить і автор романа.

Первісне людське стадо раннього палеоліту за своїм характером було ще близьким до стада тварин, наприклад, людиноподібних мавп, але в той же час воно докорінно відрізнялось від них, бо люди вже спеціально виготовляли і застосовували знаряддя праці та користувалися звуковою мовою.

Ще більш високим рівнем загального розвитку первісних людей відзначалася наступна історична епоха — пізній кам’яний вік (40—15 тисяч років до наших днів). Саме з цією епохою пов’язане життя тих груп людей, які Ж Роні називає в своєму романі ордами уламрів, ва (Люди-без-плечей) та Жінок-Вовчиць. Представниками двох перших орд є герої твору — мандрівники на «нові землі» Аун і Зур. Вони належали до сучасного типу людини, що зветься кроманьйонською (від назви печери Кро-Маньйон, де було знайдено рештки її кісток). Пізній палеоліт був епохою дальшого розвитку техніки обробки каменю і удосконалення знарядь праці, епохою широкого застосування нових матеріалів — кістки та рогу тварин Завдяки володінню вогнем і розвитку мисливського господарства, вмінню будувати зимові житла первісні люди в епоху пізнього палеоліту розселилися по всіх материках земної кулі, в тому числі і в районах з холодним кліматом. Саме такими землями є зображені в романі райони розселення уламрів, ва та інших «орд», які широко користувалися вогнем, добуваючи його в разі потреби.

Основним господарським заняттям людей пізнього палеоліту було полювання на мамутів, північних оленів, мускусних вівцебиків, зубрів тощо, яке здійснювалося з допомогою важких списів, списометалок і дротиків з кістяним і роговим вістрям.

В районах теплого клімату не було названих вище тварин, пристосованих до життя в більш суворих умовах. Автор романа помиляється, коли називає на «нових землях» разом з типовими тваринами тропічних та субтропічних районів (махайродус, південні слони, гіпопотами, носороги, мавпи, печерні леви) таких тварин помірної та холодної кліматичних зон, як мамути, олені та лосі. Ми не кажемо вже про те, що в дійсності деякі з них ніколи не існували в один і той же час, навіть в різних кліматичних зонах.

Слід також відзначити, що Ж. Роні неправильно вживає слово «раси», визначаючи різні групи первісних людей. Адже їхній різний рівень розвитку пояснювався тим, що ці люди належали до різних фізичних типів людини (пітекантропа-неандертальця-кроманьйонця), які послідовно змінювали один одного протягом десятків і сотень тисячоліть. Письменник помилково об’єднав людей різних фізичних типів, ніби вони жили одночасно, чого в дійсності ніде і ніколи не було. Так, наприклад, кроманьйонці Аун та Зур зустрічають лемурів, близьких до пітекантропа; борються проти Людей Вогню, що за описом нагадують неандертальську людину.

В пізньому кам’яному віці на зміну окремим розрізненим групам людей раннього палеоліту з’являються нові групи, члени яких тісно зв’язані поміж собою спільним існуванням, спільною працею та кровною спорідненістю. Це були так звані родові общини, або роди. Кровна спорідненість велась тоді по материнській лінії, саме тому цей етап родового ладу носить назву матріархату (материнського родового ладу). Пояснювалось це тим, що жінка в ті часи займала провідне становище. Вона збирала і готувала їжу, доглядала за житлом, підтримувала вогнище, створювала і зберігала запаси їжі, виготовляла одяг. При матріархаті діти залишалися в родових колективах матерів і вважалися дітьми не своїх батьків (батьки належали до іншого роду, хоч і жили разом з матерями і дітьми), а братів матері. Це в цілому правильно висвітлено в романі «На нові землі» в тих місцях, де йдеться про орди уламрів та Жінок-Вовчиць. Так, наприклад, Аун, син Нао, належав братові своєї матері.

При цьому слід відзначити, що термін «орда» для кроманьйонців уламрів, ва та Жінок-Вовчиць не може бути визнаним цілком правильним з наукового погляду. Це вже були справжні родові колективи і правильно буде їх називати «родами». Такі родові колективи займали певні території, за які нерідко точилася жорстока боротьба, що приводила до цілковитого винищення окремих родів. З романа читач дізнається, що рід ва (Люди-без-плечей) був знищений родом рудих карликів, а рід уламрів вів тривалу і вперту боротьбу з родом кзамів.

В пізньопалеолітичну епоху виникають перші релігійні уявлення і вірування, бо людина була безсила в боротьбі з невідомими і страшними для неї силами навколишньої природи.

Низький рівень техніки і культурного розвитку в первісну епоху породжував у людей наївні, неправильні уявлення про природу. Не знаючи її законів, люди були безсилі перед явищами природи, боялись їх, залежали від них і тому схилялися перед ними, обожнюючи, наче якусь надприродну силу. «...Безсилля дикуна в боротьбі з природою породжує віру в богів, чортів, у чудеса і т. п.»[3], — писав з цього приводу В. І. Ленін.

Герої романа «На нові землі» теж виявляють риси наївного, анімістичного розуміння природи. Наприклад, Зур так каже про наближення грози: «Грім буде гніватися на ліс». Зур щиро вірить, що червона ранкова зоря — то вогнища, які розпалюють на небі інші орди.

Найдавнішими формами релігійних уявлень і вірувань були тотемізм, магія і анімізм.

Суть тотемізму полягала в уявленні, ніби кожна родова група людей мала спільного предка в особі тварини, рослини чи інших речей і явищ, яких вона вважала своїм родоначальником і покровителем. Така тварина або рослина була тотемом (це слово мовою одного з племен північноамериканських індійців означає «його рід» — звідси тотемізм) і об’єктом поклоніння для всіх членів роду. На честь тотема влаштовували свята з різноманітними обрядами, жертвоприношеннями і т. п. Нерідко члени роду називали себе або і весь рід іменем свого тотема, як це робили в романі Аун (син Тура), Зур (син Землі), Нао (син Леопарда), Жінки-Вовчиці тощо.

В основі магії лежала віра первісних людей в те, що з допомогою різних чар і обрядів можна впливати в бажаному напрямі на хід подій (полегшити боротьбу з ворогом шляхом насилання на нього хвороби або смерті, забезпечити удачу під час полювання, посилити розмноження необхідних тварин і т. ін.). Так, наприклад, коли одну з Жінок-Вовчиць було вбито в сутичці з Людьми Вогню, її товаришки співають сумної пісні, в якій зичать їй щастя й успішного полювання в країні померлих.

Первісні люди вірили також у те, що у людини, тварин, рослин і навіть у неживих предметів є душі, які нібито населяють навколишній світ і впливають на життя людей. Таке релігійне вірування дістало назву анімізм (від латинського слова «анімус» — дух, душа). На основі анімізму пізніше виник і широко розповсюдився в первісному суспільстві культ загробного життя і шанування померлих.

Наприкінці стародавнього кам’яного віку первісні люди приручають першу тварину — собаку. Згадка автора романа про існування собак на «нових землях» в епоху, яка відповідає ранньому палеоліту, як і приручення Зуром печерного лева, не може бути визнана за обгрунтовану. Такий же необгрунтований характер мають і ті місця в романі, де мова йде про вміння Зура будувати плоти з дерева. В дійсності поява плотів і освоєння річок первісними людьми належать вже до післяпалеолітичної епохи.

Така в найзагальніших рисах історична картина палеоліту, зображенню якого присвячений роман Ж. Роні «На нові землі». І хай в дечому автор і помилявся, все ж він зумів яскраво відтворити ті прадавні віки, коли людина з примітивною кам’яною зброєю в руках полювала на диких тварин.

Юний читач з великим задоволенням прочитає цей цікавий роман про життя наших предків, про мужнього, сміливого і великодушного Ауна та його допитливого друга Зура.

Кандидат історичних наук

І. Г. ШОВКОПЛЯС