На нові землі

Мандрівники

Аун, син Тура, любив підземну місцевість. У товаристві Зура, сина Землі, останнього з племені Людей-без-плечей, винищеного рудими карликами, він ловив у підземних річках сліпих риб і синюватих раків.

Аун і Зур, траплялося, по кілька діб мандрували вздовж печерної річки. Часто берег її був не ширший за карниз, і доводилося пролазити крізь вузькі щілини в порфірі, гнейсі чи базальті. Зур запалював смолоскип, і багряне світло жваво плигало на кварцові склепіння та на хвилі повноводної річки. Тоді мандрівники нахилялись і дивились, як плавають мертвобліді тварини, потім уперто шукали нових ходів чи йшли далі, аж до глухої стіни, з-під якої виривалась річка. Перед стіною вони надовго зупинялись. Їм кортіло подолати цю загадкову перешкоду, на яку уламри наштовхувались вже шість весен.

Аун, що походив від Нао, сина Леопарда, за звичаєм належав братові своєї матері. Проте йому ближче до серця був Нао, від котрого він унаслідував поставу і невтомні груди. Волосся Ауна спадало з голови густими пасмами, як грива баского коня, а очі були кольору глини. Сила робила Ауна страшним, але він частіше, ніж Нао, дарував життя переможеним, коли ті вже лежали долілиць. Ось чому його мужність викликала в уламрів не тільки захоплення, але й презирство. Він полював сам із Зуром, який через своє слабосилля був би нічого не вартий, коли б не вмів спритно розшукувати камінці для добування вогню та виготовляти трут із трухлого дерева.

У Зура стан був вузький, як у ящірки, а тіло, здавалось, зовсім не мало плечей. Такими були всі ва — Люди-без-плечей.

Думав Зур хоч і повільно, зате був винахідливіший, ніж уламри.

Зур любив підземну місцевість ще дужче, ніж Аун: його батьки, як і батьки його батьків, жили на землях, багатих на воду, де річки часто ховалися в скелях або без сліду зникали в гірських проваллях.

Якось вранці Аун і Зур прийшли на берег річки. Вони бачили, як зійшло багряне сонце і осяяло землю рожевозолотим промінням. Зур знав, що йому приємно дивитися на хвилі, Аун же відчував цю приємність несвідомо. Вони рушили до країни печер. Перед ними звелася висока неприступна гора: її верхів’я було схоже на довгий мур. Далеко-далеко, на північ і на південь, воно підносилося нагромадженням неприступних скель. Аун і Зур хотіли перейти гору, — цього прагнули всі уламри.

Уламри прийшли з північного заходу і вже п’ятнадцять років просувались на південний схід. Спершу їх добре налякали землетруси. Побачивши згодом, що нова земля стає все принаднішою та багатшою на здобич, вони остаточно осіли на ній.

А все ж ця гора дратувала їх.

Аун і Зур сіли відпочити біля очеретів, під чорними тополями. На протилежному березі з’явились три мирні велетенські мамути, і сайгаки біля річки кинулися врозтіч. Біля кам’янистого рогу хлюпався у воді носорог. Якась дивна енергія сколихнула сина Нао; його душа, більш невгамовна, ніж у лелеки, жадала перемоги над простором. І коли він підвівся, то пішов проти води аж до тієї дикої щілини, з якої вибігала річка. В сутінках замигтіли кажани. Мандрівнича пристрасть опанувала юнака, і він сказав Зурові:

— Там, за горою, нові землі!

Зур відповів:

— Річка тече з сонячних земель!

Його сонне око, що нагадувало око плазуна, спинилось на променистих очах Ауна. В цю мить Зур збагнув бажання уламра. Мрійний розум Людей-без-плечей підказував йому, що струмочки й річки мають свій початок.

В печері стало зовсім темно. Зур запалив одну з смолистих гілок, що приніс з собою. Та вони могли йти і без світла, бо досить добре знали місцевість, йшли довго, залишаючи за собою звивини проходів, перестрибуючи через провалля. А в вечірній час лягли спати, попоївши печених раків.

Їх розбудив поштовх, що йшов ніби з глибини землі. Чути було, як покотилось каміння, потім усе стихло. Ледве спалахнувши, їхня тривога згасла, і вони знову поснули. Але коли рушили далі після відпочинку, то знайшли на шляху кам’яні брили і відірвані уламки скель.

Тоді спогади спливли в пам’яті Зура.

— Земля двигтіла! — сказав він.

Аун не зрозумів, та й не силкувався зрозуміти, його думка була жвава, смілива й коротка: вона не йшла далі розуміння безпосередніх перешкод чи рухів живих істот. Нетерплячка, що зростала в ньому, прискорила ходу, і на другий вечір вони вже досягли місця, де печера закінчувалась стіною.

Щоб краще бачити, Зур запалив ще один смолоскип. У світлі, що попливло по гнейсових стінах, таємниче заблищали мінерали.

Товариші скрикнули: вони побачили в стіні широку щілину.

— За нею — земля! — вигукнув Зур.

Аун підбіг і схилився над щілиною. Вона була ширша за людину. І хоч знав він, якою пасткою може стати щойно тріснуте кам’яне склепіння, нетерплячка потягла його в це провалля, йти було важко, — увесь час доводилось перелазити й переплигувати через каміння. Зур ішов слідом за сином Тура; в ньому жила якась невиразна ніжність, що змушувала поділяти небезпеки і перетворювала обережність на відвагу.

Щілина стала такою вузькою, що вони мусили йти боком. Повітря було важке, немов надихане каменем Несподівано шлях перегородив гострий виступ, і вони не могли навіть нахилитися. Становище здавалося безвихідним.

Схопивши свою нефритову сокиру, Аун ударив нею по виступу з таким гнівом, ніби то був ворог. Камінь похитнувся. Воїни зрозуміли, що його можна вивернути із скелі. Зур встромив свій смолоскип у щілину і почав допомагати Аунові. Камінь захитався дужче. Вони налягли з усієї сили. Гнейс тріснув, покотилося дрібне каміння, важко гупнула вивернута брила. Хід був вільний.

Далі він розширився, йти стало легше. Повітря посвіжішало, і незабаром вони опинилися в новій печері. Аун, як зачарований, побіг уперед, аж поки його не спинила темрява, бо Зур загаявся із смолоскипом. Та зупинка тривала недовго. Нетерплячка уламра охопила й Зура, і вони швидко пішли далі.

Раптом у печері посвітлішало: в кінці її між двома гранітними стінами був вихід.

Високо вгорі вони побачили сапфірову смужку неба.

— Аун і Зур перейшли гору! — в радісному захопленні вигукнув син Тура.

Він розправив свої могутні плечі. Несвідоме, але глибоке почуття гордості захвилювалося в його тілі, мандрівничі інстинкти спалахнули в ньому невгасимим вогнем. Більш стриманий та більш мрійний Зур теж щиро радів, як і його товариш.

Вузький прохід, що зникав у глибині гори, ще належав країні печер. Аун же прагнув знову побачити вільну землю і тому навіть не спинився на відпочинок. Ущелині, здавалось, не буде кінця. Коли ж вони досягли виходу, день уже згасав, зате їхня мрія здійснилась.

Прямо перед ними до самого обрію розляглося пасовисько. Праворуч і ліворуч здіймались гори, страховинний світ каменю, спокою і землетрусів. Цей світ здається одвічним, але краплина води невтомно руйнує його. Аун і Зур чули, як б’ються їхні серця. Тут шумить безмежне життя, на плодючих землях буяє рослинність. Доля людей залежить від базальтових чорних схилів, від гранітних шпилів, від наплавів порфіру, від урвищ з ревучими річками і від тихих долин із співочими ніжними струмочками. Вона залежить від ялинових і букових лісів, від пасовиськ по міжгір’ях, від льодовиків на вершинах, від пустинних морен...

В країні гір згасало сонце. На край прірви невідомо звідки вибігли муфлони. На гнейсовій скелі самотньо вичікував здобич старий ведмідь; під хмарами, у вечірній заграві, повільно ширяв беркут.

Нова земля нестримно кликала до себе охочого до пригод Ауна і мрійного Зура, останньої Людини-без-плечей.

Махайродус

Аун і Зур йшли вже чотирнадцять днів. Якась таємнича сила заважала їм повернутися до орди, перше ніж вони досягнуть таких степів і лісів, де знайдеться достатня кількість м’яса й рослин, придатних для харчування людини.

В горах не можна жити. Весь час, аж до настання весни, на людину там чекають небезпеки. Земля в горах довго залишається голою, тоді як по долинах вона вже вкрита свіжою зеленню.

Майже щовечора мандрівники мали і свіжину, і коріння, щоб втамувати голод. Вони йшли на південний схід. На дев’ятий день буків стало більше, ніж ялин, все частіше зустрічались дуби й каштани. Аун і Зур знали, що наближаються до рівнини. Звірів тут блукало значно більше; щовечора мандрівники пекли м’ясо та коріння і засинали просто неба, під щоразу теплішими зорями.

На чотирнадцятий день досягли кінця гірської місцевості. З обох боків величезної річки простелилась безкрая рівнина. Стоячи на схилі базальтового рогу, що заходив у степ, товариші розглядали землю, де ще ніколи не ступала нога ні уламрів, ні ва. Внизу росли незнайомі дерева: баніани, що кожне утворювало цілий гайок, пальми з листям, подібним до величезного пір’я, зелені дуби на підгірках, бамбук, що тягся вгору, ніби велетенський очерет. Безліч квітів своїми пахощами сіяла навкруги таємничу радість.

Аун і Зур стежили переважно за звіриною. Високі трави, очерети, бамбук, деревовидні папороті і горби ховали від очей її скрадання. Можна було бачити, як хутко тікає гурт прудких антилоп; он наближаються коні та онагри[4], пасуться зебу[5]. За звивиною річки з’явились олені, зграя диких собак оточила сайгака. Трава ховала гримучих змій; пави, фазани, дрібні папуги гніздились на околицях пальмових гаїв, а серед віття ховалися мавпи. В річці поринали гіпопотами, і, немов колоди, плавали крокодили.

Уламри завжди мали б тут смажене м’ясо на вечерю! Від сподіванок на сите й приємне життя у мандрівників аж дух захопило. Вони спускались все нижче й нижче, і повітря теплішало, а камінь пік їм п’яти.

Коли до рівнини було вже зовсім близько, їх зупинило стрімке урвище.

Уламр гнівно щось вигукнув, а Зур зауважив:

— Ота земля повна засідок! Аун і Зур майже не мають зброї. А тут нас не досягне жоден звір-людожер.

Наче на підтвердження його слів в ущелині промайнула тінь лева. Аун відповів:

— Зур сказав правду. Ми наріжемо дротиків, списів та дрюків, щоб бити здобич і перемагати звірів-людожерів.

Тіні на кам’яному розі подовшали, день згасав у рожевому присмерку. Аун і Зур попрямували до молодого дуба, щоб наробити з нього зброї. Вони вміли майструвати списи й дрюки, обробляти ріг, гострити каміння, гартувати на вогні дерево. З того часу, як вони вийшли з печер, їхні сокири затупились, а інша зброя майже не поновлювалася. Невиразне передчуття змушувало їх, перш ніж ступати на цю небезпечну землю, якнайкраще озброїтись.

Вони обламували гілля, аж поки сонце не лягло на обрії великим червоним вогнищем. Далі мисливці почали приробляти до ратища рогове вістря, кістки й камінці, зібрані в горах.

— Надходить ніч, — сказав Аун. — Ми будемо працювати до ранку.

Вони зібрали купу сухого дерева, і Зур лагодився підпалити її за допомогою сірчаного колчедану та кременю, тимчасом як його товариш настромляв на загострену палицю цілу чверть гірської кози.

Та раптом їх примусив випростатися звірячий рев, що нагадував регіт гієни. За п’ятсот ліктів від урвища мандрівники побачили невідомого звіра. Він мав тулуб леопарда, червону шкуру з чорними плямами і великі, більш променисті, ніж у тигра, очі. Два довгих і дуже гострих зуба витиналися з верхньої щелепи, а будова тіла свідчила про його надзвичайну рухливість.

Аун і Зур збагнули, що це хижак, але він не скидався на жодного з тих страховиськ, що живуть по той бік гори. Він здавався не дуже страшним. Списом, дрюком чи дротиками Аун легко перемагав звірів такого розміру. Аун був не менш сильний і прудкий, ніж Нао, переможець кзамів, сірого ведмедя й тигра.

І він вигукнув:

— Аун не боїться червоного звіра!

Звір ревнув удруге, ще більш пронизливо та хижо, і лють його здивувала воїнів.

— Голос у нього могутніший за тіло! — зауважив Зур. — Його зуби гостріші, ніж у всіх інших хижаків.

— Аун убив би його одним ударом дрюка!

Звір плигнув на двадцять ліктів. Нахилившись над урвищем, Аун побачив внизу другого звіра-велетня, що біг підтюпцем. Це був молодий гіпопотам з грубою шкурою, із схожими на молоді верби лапами і величезною тупою мордою. Він силкувався добігти до річки. Але махайродус[6] на кожному повороті заступав йому шлях, і тоді гіпопотам зупинявся і ревів, широко роззявляючи рота.

— Червоний звір надто малий, щоб подолати гіпопотама! — сказав Аун. — Гіпопотам не боїться й лева.

Зур дивився мовчки. Пекуча цікавість наповнювала хвилюванням груди товаришів і збуджувала войовничий запал, що одвіку живе в серцях людей.

Раптом махайродус плигнув. Він упав гіпопотамові на потилицю і вп’явся в неї своїми гострими іклами. Величезна тварина одчайдушно заревла і побігла до річки. Але гострі зуби хижака рвали тверду шкуру і вгризались в тепле м’ясо. Рана збільшувалась на велетенській шиї, махайродус пив червоний струмінь, захлинаючись радістю перемоги.

Гіпопотам сіпнувся бігти ще швидше. Він уже не ревів і напружував всі сили, щоб досягти річки. Там, занурившись у рідну стихію, він загоїть свою рану і знову зазнає радощів життя, його товсті лапи важко гупали по землі і, незважаючи на важке тіло, він біг так само хутко, як осел чи кабан...

Річка була близько; її вогкий подих підбадьорював велетня. Але невблаганні зуби рвали шкуру, і гіпопотам почав хитатися. Затремтіли короткі ноги, з страшної пащі вихопилося хрипіння. А махайродус продовжував шматувати тіло.

Вже досягши очеретів, переможений звір поточився і впав... Почулося останнє зітхання, і велетенська маса завмерла. Тоді махайродус, випроставшись на гнучких лапах, заревів так, що в далечині кинулись врозтіч буйволи, а потім заходився жерти свою теплу здобич.

Аун і Зур стояли мовчки. Вони відчували наближення кривавої ночі, і мороз пройшов у них поза шкірою; вони невиразно догадувались, що нова земля — земля іншого віку, старіша за ту, де полювали уламри. Це була земля, де водилися дикі звірі, що жили ще з першими людьми. Глибока темрява давнини насувалась разом з присмерком, а стара-престара річка котила серед савани червоні хвилі.

Вогонь серед ночі

Мандрівники мусили витратити тиждень, щоб озброїтись. На дротиках було прироблено вістря з кременю та з гострих зубів. Обидва мали списи з роговими наконечниками, а також списометалки — пристрої для метання дротиків на велику відстань. Нарешті, у них були дубові дрюки; і найважчий з них, зроблений Ауном для себе, був страшний і для найбільших хижаків.

За допомогою ременя, нарізаного з шкури оленя, вони злізли з гранітного стрімчака на рівнину. Коли вони опинились внизу, спогад про орду уламрів наче потонув у безодні. Сила молодості і жага перемоги оволоділи Ауном. Навколо нього сновигала всіляка здобич, треба було тільки присісти в траві, щоб на нього набіг козел, олень чи сайгак. Але він не вбивав даремно травоїдних, бо знав, що м’ясо росте нешвидко, а людина повинна їсти щодня. Коли орда мала достатню кількість харчів, Нао, ватажок уламрів, забороняв полювання.

Цей новий світ повсякчас дивував товаришів. Вони вистежували гавіала — крокодила довжиною в двадцять ліктів, з потворно витягнутою мордою, — підглядали, як він пливе по воді, як ховається в засідці на острівці чи в очеретах на березі. Дріопітек[7], схожий на людину, протягав до них з віття свої чорні руки. Табунами блукали лосі з могутніми рогами, що могли б розпороти черево тигрові і вбити лева; чорні бики показували свої відгодовані боки та круті карки. В чагарнику раптом з’являвся і зникав леопард. Женучись за антилопою, крадькома пробігала повз них зграя злих вовків. Дикі собаки йшли по сліду або, позадиравши голови, починали тужливо вити. Інколи наляканий до смерті тапір вихоплювався з свого лігва і тікав щодуху у фігові зарості.

До всього прислухаючись і принюхуючись, Аун і Зур обминали кобр і великих хижаків: ці звірі спали по своїх лігвах або серед бамбука. Тільки одна руда пантера з’явилась серед дня в заглибленні скелі, наставивши на людей зелені вогники очей.

Аун випростався, розправив плечі і підняв дрюк, але Зур, пригадавши махайродуса, затримав руку товариша:

— Син Тура ще не повинен битися!

Аун зрозумів думку Зура. Раз махайродус виявився страшнішим за лева, то ця руда пантера могла мати силу тигра. Нао, Фаум і Гун Сухі Кості навчали не лише відваги, а й обережності: треба знати своїх ворогів. Проте уламр не зразу опустив свій дрюк. Він крикнув:

— Аун не боїться пантери!

Оскільки хижак і не ворухнувся в своїй печері, то люди пішли далі.

Вони шукали собі притулку. В цій неспокійній країні ніч просто кишіла хижаками. Навіть біля вогню мандрівникам загрожувала безліч небезпек. Уламри знали, що таке житло, і мали до нього звичку. Вони вміли загороджувати печери великим камінням, гіллям та стовбурами дерев; захистки, збудовані ними просто неба, доповнювали ті, що знаходились під навислими скелями.

За цілий день товариші не знайшли нічого придатного для ночівлі і надвечір відійшли від річки. Замиготіли перші зорі, коли вони вибрались на пагорок, де росли тільки негустий чагарник та вбога травичка. Тут, біля кам’яної стіни, вони півколом розкладали багаття. Вартувати домовились по черзі. Першим став на варту Аун, бо чув краще і мав тонший нюх, а початок ночі завжди найбільш небезпечний.

Легкий вітрець приносив міцні запахи звірів і тендітні пахощі рослин. Молодий уламр відчував найменший шелест, бачив мерехтіння світла, чув запах болотних випарів.

Спочатку з’явились шакали — боязкі, нерішучі, повні грації. Вогонь і приваблював їх, і лякав. Вони трохи постояли, а потім, тихенько дряпаючи землю, почали наближатись до таємниці. Їхні тіні довшали позаду, блискучі очі палали червоним вогнем, вони сторожко наставляли гострі вуха. Від найменшого руху Ауна вони відступили всі разом. Ледве ж він махнув рукою, як вони побігли геть з пронизливим скавчанням і гавкотнею. Аун не боявся шакалів, навіть коли їх збиралось багато, але сильний запах, що йшов від звірів, заважав почути інших хижаків.

Щоб не витрачати марно зброї, Аун назбирав камінців. Від першого ж каменя шакали миттю розбіглись. Потім з’явилися дикі собаки, яких голод і численність робили сміливими. Вони блукали зграями, раптово зупинялись або ж кидались вперед, гавкаючи по черзі, одна за одною, немов розмовляючи між собою. Вогонь їх спинив. Допитливі так само, як і шакали, вони принюхувались до духу печеного м’яса та людей. В їхньому витті бриніло невиразне благання та пожадливість.

Коли Аун кидав камінці, собаки відступали, збиваючись докупи, і в сутінках лунало погрозливе виття. Тримаючись на відстані, куди не діставало каміння, вони посилали вперед розвідку, яка нишком шукала вільного шляху. Проходи, що лишалися між кінцями вогняного півкола та стіною, були для них занадто вузькі. Проте вони весь час з убивчою настирливістю поверталися до цих проходів і принюхувались до людей. Інколи вони удавали, ніби починають напад або ж частина їх ховалася за скелю і вила, сподіваючись викликати переляк, що допоміг би захопити м’ясо. Знову повернулись шакали, тікаючи від вовків, що вихопились зі сходу; тепер вони були обережнішими і тримались далі від собак. Потім шакали зникли, зачувши гієн. Ті бігли підтюпцем, конвульсивно вигинаючи свої пологі спини та час від часу озиваючись реготом, схожим на сміх старої жінки.

Два маленькі кажани гасали на своїх м’яких крилах; вище, під зорями, ширяв у небі вампір[8]; зачаровані нічні метелики міріадами кружляли над вогнем, а необережні жуки падали на палаюче гілля. З баніана інколи виглядали бородаті мавпи, на горбочку зітхала болотяна сова, і тукан[9] вистромлював свій велетенський дзьоб з пір’ястого листя пальми.

Ауна охопив неспокій. Він побачив роззявлені щелепи, гострі зуби і очі, що світилися від вогню, як темні рубіни.

Смерть чигала над юнаками. Ворожої сили скупчилось тут стільки, що вона могла б знищити п’ятдесят чоловік. Собаки вселяли острах своєю численністю; щелепи ж гієн варті були щелепів тигра; вовки лякали хижими м’язистими загривками; навіть шакали своїми дрібними та гострими зубами могли роздерти Ауна і Зура швидше, ніж встигли б загорітись гілочки. Подив перед вогнем зупиняв усю цю безліч голодного звіра. Не сила, а хитрощі жили в них, і тільки присутність інших звірів приглушувала їхню жадобу.

Вони очікували на один з тих випадків, що винагороджує за тривалу засідку; ненависть час від часу підбурювала їх один на одного. Коли починали вити вовки, шакали тікали в темряву, собаки вишкіряли ікла, але звільняли дорогу гієнам. Гієни не становили великої загрози людям, бо звикли до падла чи слабосилої здобичі, і, не наважуючись іти на риск, залишалися тільки тому, що тут були інші звірі та це дивне сяйво над землею.

Нарешті прибіг леопард, і тоді Аун розбудив Зура. Побачивши собак, хижак присів, його янтарні очі слідкували за вогнем і за постатями людей.

Обурений Аун вигукнув:

— Син Тура убив трьох леопардів!

Звір потягнувся своїм гнучким тілом, виставив лапи з пазурами і занявчав. Він був більший, ніж відомі уламрам плямисті леопарди. Шкіра хвилею ходила над його м’язами. Він без напруження перескочив би вогонь і досяг місця, де стояли люди. Занепокоєний, він силкувався розгадати, що це за вертикальні тварини. Запах, що йшов од них, та тулуби нагадували гібона, але гібон менший і не ходить так швидко. В червоному світлі вогню вони здавалися йому вищими за лося. Їхні руки та загадкові речі, що вони тримали, схиляли леопарда до обережності. Крім цього, він був один, а дивні звірі стояли напоготові.

Аун крикнув голосніше. В цьому бойовому поклику відчулась могутня сила... Леопард подався ліворуч, затримався перед проходом між вогнем і стіною, кинувся в один, другий бік, потім назад. Камінь влучив йому в голову. Звір люто нявкнув, але відступив. Присів, ніби готуючись плигнути, подряпав кігтями землю і подався до річки. Частина шакалів рушила за ним; собаки й вовки виявили ознаки втоми, а гієни нишпорили далеко від огню і майже не з’являлись в тремтячому світлі...

Раптом щось привернуло увагу всіх звірів: носи повернулись на захід, гострі вуха насторожились. Короткий рик розітнув тишу і змусив затремтіти людей у їхньому притулку. Ще мить — і гнучке тіло виплигнуло з темряви і впало на землю перед багаттям. Собаки відійшли далі. Нервове напруження скувало вовків і запалило їх гарячковим вогнем. Гієни підтюпцем подались назад: в темряві злякано заверещали два диких коти.

Аун і Зур впізнали червону шкуру і страшні зуби.

Звір присів перед вогнем. Його тулуб був не більший, ніж у леопардів, і не менший, ніж у найбільшої гієни; таємнича сила, визнана іншими звірами, почувалася в його рухах та великих пронизливих очах.

Аун і Зур наготували зброю. Син Тура тримав у правій руці спис, його дрюк лежав біля ніг. Слабосилий Зур краще володів дротиками. Обидва вважали, що махайродус дужчий за тигра і, можливо, такий же страшний, як той велетенський хижак, від якого колись втекли Нао, Гав і Нам на землях людожерів-кзамів. Аун і Зур рже знали, що одним стрибком цей звір міг подолати відстань в двадцять ліктів, більшу, ніж ту, що зараз пролягла між ними. Але звіру заважав вогонь. Махайродус періщив червоним хвостом землю, його ревіння лунало, наче грім. М’язи обох людей напружились і стали міцні, як граніт...

Аун звів списа і націлився... Але махайродус метнувся вбік, і Зур тихо сказав:

— Ледве ти його влучиш, червоний звір плигне і через вогонь...

Хоч Аун і був таким вправним бійцем, як Нао, він не міг за двадцять ліктів смертельно поранити великого хижака. Він послухався Зура і став чекати.

Махайродус знову спинився перед багаттям.

Між ним і мисливцями залишалось якихось п’ятнадцять ліктів. Тепер його видно було краще. Шкура у нього на грудях була світліша, ніж на спині, зуби виблискували, наче онікс, і коли він повертав голову до темряви, його очі спалахували фосфоричним сяйвом.

Два виступи скелі заважали хижакові плигнути, а людям перешкоджали кинути спис чи дротик.

Звіру треба було підсунутись на три лікті, і він лагодився це зробити. В останній раз придивлявся звір до супротивників, його груди тремтіли від люті, бо він передчував мужність вертикальних звірів.

Раптом неспокійно загавкала зграя собак, вовки заметушилися, а гієни кинулись в баніанові хащі. В зоряному світлі вималювалась велетенська маса, що посувалась, рівномірно похитуючись. Незабаром рожеве світло багаття осяяло товстелезну морду, на кінці якої стирчав довший, ніж у буйвола, ріг. Шкура звіра нагадувала кору старого дуба; ноги, мов бугорчасті колоди, підтримували тулуб, що важив не менше, ніж шестеро коней... Пихатий, короткозорий і незграбний, чимось роздратований, звір біг підтюпцем. Все відступало перед ним. Вовк, що з переляку опинився на шляху носорога, був розчавлений, як миша. Аун знав, що така ж доля спіткала б і лева, і печерного ведмедя. Здавалося, що навіть вогонь не зможе спинити страховища. І все ж таки він зупинив його. Велетенське тіло захиталось перед яскравим полум’ям, маленькі очі розширились, ріг загрозливо нахилився...

І тут перед носорогом з’явився махайродус.

Нагадуючи плазуна, припавши грудьми до землі, червоний хижак безперервно вив. Невиразний спогад стурбував грубошкірого звіра, але зразу поступився місцем перед безмірною люттю. Ні в хащах, ні в степу, ні в пустелях ще не було такої істоти, яка б насмілилась зупинити його; що не втікало — гинуло під його лапами. Ріг повернувся до махайродуса, важкі ноги затупали знову... Носорог мчав, як вихор. Зупинити його могла тільки скеля чи мамут. Ще два кроки — і від махайродуса залишилося б одне клоччя... Але хижак спритно ухилився.

Носорог з розгону пробіг аж до заростей баніанів, і перш ніж зміг повернутись, червоний звір був уже в нього на плечах. Махайродус хрипко ревнув, вп’явся чотирма іклами в шкуру носорога і почав свою хижацьку роботу. Артерія, яку він знав так само, як знали не одне тисячоліття його предки, була тут, під складкою шкури, товщої за кору старого кедра і твердішої за черепаховий панцир, неподатливої для зубів тигра і печерного лева-велетня. Тільки гострі довгі ікла червоного хижака могли вп’ястися в неї. З-під роздертої шкури на лікоть ударила вгору кров. Велетенський звір спробував струснути хижака, але не зміг і повалився на землю, щоб придушити його.

Та махайродус спритно ухилився. Переможно рикнувши, він сплигнув, трохи відбіг і з презирством поглянув на цю силу, в двадцять разів дужчу за нього. Непохибний інстинкт підказував йому, що життя велетня спливало разом з теплим струмком і що тепер треба тільки почекати... Носорог поточився; собаки, гієни, шакали, дикі коти з пожадливим виттям наблизились до супротивників.

Переможений гігант міг усім дати їжі на цілий день. Більше, ніж який інший звір, махайродус годував цих паразитів, що ходять слідом за великими хижаками...

Носорог кидається ще раз. Страшний ріг суне на ворога, з пащі летить слина, звір тремтить у розпуці... А далі — настає кінець. Струмок вичерпується. Сили губляться, чорний жах перед смертю згасає в самій смерті. Носорог падає, як скеля, а махайродус, роздерши рану, що коштувала велетню життя, жере тепле м’ясо; шакали злизують розлиту по землі кров, а собаки, гієни й вовки покірно чекають, поки червоний звір наїсться.

Люди і червоний звір

Після страшної битви Аун і Зур підклали гілля в огонь. Аун ліг спати під охороною свого товариша. Небезпека минула: звірі, що загрожували людям, тепер жерли мертвого носорога. Зур поглянув на зорі. Ті, які нещодавно торкались верхівки чорного дерева, тепер уже спустились до річки. Боязкіший за Ауна, він почував себе дивно оповитим таємницями цієї нової землі, де хижак з меншим, ніж у леопарда, тулубом знищує грубошкірих велетнів...

Переможець довго жер свою здобич. Чи з примхів, на догоду смакові, чи в силу спадкової звички, але він дер шкуру в усі боки, не спиняючись на одному місці. Дрібніші звірі, шакали й дикі коти, підкрадалися до шматків м’яса, і махайродус ніби не помічав їх, однак щоразу гарчав, коли собаки, вовки, а особливо гієни, надто близько підходили до нього.

Місяць в останній чверті зійшов по тому боці річки, коли хижак покинув свою здобич. Тоді вовки, собаки й гієни, як оскаженілі, допались до неї. Дивлячись збоку, можна було подумати, що вони зараз понищать одне одного: густо вп’ялися в м’ясо ікла, несамовите виття знялось під зорі... Але між звірами склалась і угода: вовки скупчились коло плечей і грудей, гієни закінчували потрошити черево, собаки напосілись на спину й ноги. Знаючи своє місце, шакали й коти відступили геть.

Якусь хвилину махайродус ще дивився на цей бенкет звірячих пащ. Кров стікала краплями з його губ, і він байдуже злизував її. Від жування щелепи зробились важкими, повіки заплющувались. Хижака хилило до сну. Здригнувшись, махайродус рушив було до вогню та цієї вертикальної тварини, що дратувала його, але впевнений у своїй непереможній силі, звір простягся на траві і заснув.

Зур поглядав на нього з недовір’ям. Він роздумував, чи не слід скористатися з цього і втекти, проте вирішив, що звір, безперечно, спатиме довго, і тому не розбудив Ауна.

Піднімаючись над горбами, місяць зменшувався в розмірах і гасив зорі. Туша носорога танула під чавкання щелепів. Наближався світанок, коли Зур доторкнувся до грудей Ауна.

— Палива більше нема, — сказав вартовий, коли його товариш прокинувся. — Полум’я вже мале... червоний звір спить. Аунові й Зурові треба тікати!

Великий мисливець оглянув місцевість. За двісті ліктів від притулку він побачив нерухомого махайродуса. Раптова лють охопила його. Перед очима знову постав хижак з іклами, що вгризались у тіло велетенського травоїда. Всі племена, що жили колись і що прийшли їм на зміну, були під загрозою цього загадкового страховища!

— Чи не зміг би Аун вбити звіра, поки він спить? — запитав уламр.

— Звір прокинеться, — відповів його товариш. — Краще втекти на той бік скелі...

Син Тура вагався. Сила, що кликала його до бою, підіймалась з глибини його роду. Ні Фаум, ні Нао не стерпіли б того, щоб такий малий звір чатував на них, як на здобич.

— Нао вбив тигрицю і сірого ведмедя! — похмуро озвався уламр.

— Тигриця й сірий ведмідь втекли б від носорога!

Ця відповідь заспокоїла воїна. Він приладнав на собі спис, списометалку, дротики і взяв у руку дрюк. Востаннє позирнувши на червоного звіра, товариші перелізли через стіну і спустились з скелі. Вони були похмурі, бо мало спали, і згадували залишену орду по тім боці гір.

Народжувався день. Небо на сході посвітлішало, на березі річки стихали голоси хижаків, листя й трава, здавалось, закам’яніли...

Раптом тишу розітнув рев. Обернувшись, Аун і Зур побачив махайродуса. Якийсь випадок чи просто втеча людей розбудили його. Інстинкт повів звіра слідом за цими тваринами, що викликали у нього здивування.

— Аун мусив розпочати бій з червоним звіром, поки він спав! — сказав уламр, виймаючи спис.

Гостре каяття здавило йому груди. Зур похилив голову. Він розумів, що його зайва обережність призвела до нещастя, і тому дивився на Ауна з тугою на серці. Але Аун не пам’ятав зла, Зур був ніби частиною його самого. Груди воїна сповнились войовничим запалом. Юнаки стали пліч-о-пліч, єднаючи свої сили, і Аук вигукнув бойовий клич:

— Син Тура і Зур проколють червоного звіра і потрощать йому кістки!

Махайродус не квапився. Коли вертикальні звірі спинились, він теж зупинився. Хижак дивився, як вони взялись за списометалки з дротиками, якось дивно подовжуючи цим свої руки. Махайродуса дивували також їх виразні голоси. І він пішов трохи оддалік, майже не наближаючись до мисливців.

— Червоний звір боїться людей! — пихато вигукнув Аун, розмахуючи над головою списом і дрюком.

Йому відповів протяглий рев, махайродус зробив два велетенські стрибки. Та перш ніж він стрибнув ще раз, списометалки Ауна й Зура вже метнули свою зброю. Дротики застрягли в тілі хижака, і він оскаженіло кинувся на людей. Син Тура ударив списом між ребер, Зурова зброя обдерла міцний череп... А звір уже був біля них.

Одразу збив він Зура на землю і вп’явся йому іклами в груди. Аун схопив дрючок. Дубова палиця зустріла порожнечу: махайродус відскочив... Уламр і звір стояли тепер віч-на-віч. Воїн ухилився від першого нападу, а другий зустрів дрюком, влучивши хижакові в плече. З блискавичною швидкістю звір перекинув його, але з розгону сам полетів сторчака. Уламр звівся на коліно, та махайродус плигнув ще раз. І в той час як Зур, слабнучи, кинув свою сокиру, Аун обома руками вдарив звіра дрюком. Зброя влучила по кошлатій голові. Хижак закрутився, немов сліпий. Другий удар звір дістав по карку. Потім Аун поламав ребра і лапи, потрощив щелепи. Та ще довго смикались в корчах м’язи та билось серце хижака, доки два удари дротиком не прискорили кінець. Зур хрипко і кволо видихнув:

— Аун вбив червоного звіра!.. Аун дужчий за Фаума... Аун так само дужий, як і Нао, що завоював вогонь у людожерів!

Слова товариша схвилювали уламра: гордість роздула ніздрі; прикрий сум, що обважнював груди, коли він тікав у темряву ночі, без сліду розвіявся. Вся його істота бурхливо раділа пригоді, і він відчув палку любов до цієї незнайомої землі.

— Син Тура стане ватажком серед людей! — зовсім тихо промовив Зур.

Потім він застогнав, обличчя пополотніло, і поранений знепритомнів. Побачивши, що кров струмує з грудей Зура, Аун стривожився так, ніби це текла його власна кров, а нерухоме обличчя смертельно налякало його. Важка скорбота і ніжність сплили у грудях. Прожиті разом з товаришем часи повстали перед ним хаотичними картинами. Він знову бачив гаї, пустелі, чагарники, болота й річки, де вони єднали свої сили, де кожен був для другого живою зброєю...

Тимчасом Аун зібрав відомі йому трави та листя, стовк їх на камені і приклав до ран товариша. Зур розплющив очі. Спочатку він здивувався, що лежить тут, пошукав очима вогонь, потім усе пригадав і сказав знову:

— Аун стане ватажком серед людей!

І, відчуваючи свою неміч, простогнав:

— Червоний звір прокусив Зурові груди...

Аун порався коло ран, доки велетенське сонце не випливло з-за річки. Нічні хижаки зникли; серед віття заворушились мавпи. Над кістяком носорога літали білоголові круки. Два грифи ширяли в височині, і травоїди починали своє життя. Час небезпеки для Зура та Ауна минув: великі хижаки спали по своїх лігвах чи в гущавині лісів.

Але й день теж буває ворогом, коли спека немилосердно палить землю. Треба було перенести Зура у холодок. Як і всіх уламрів, Ауна тягло до печер. Сподіваючись знайти якісь скелі, він уважно оглянув навколо місцевість, але побачив тільки степ, чагарники, кілька кущів пальм, баніанові хащі, острівці бамбука та ебену.

Тоді, приклавши трави й листя до грудей свого товариша, Аун взяв його на спину і вирушив у дорогу. Йти було важко, бо треба було нести ще й зброю, але Аун здобув у спадок силу Фаума, Нао і братів Агоо. Він ішов довго, вперто перемагаючи втому. Часто клав Зура в холодку і, не гублячи його з очей, сходив на горбок чи на великий камінь, щоб оглянути місцевість.

Ранок минав, спека ставала нестерпною, а ніяких скель поблизу не було.

— Зур хоче пити! — сказала Людина-без-плечей, цокотячи в гарячці зубами.

Син Тура звернув до річки. В години спеки там можна було побачити на острові тільки лускаті тіла довгомордих крокодилів та гіпопотамів, що на хвильку з’являлись над жовтими водами заток.

До самого небосхилу котила річка свої життєдайні води, з яких народжувались тисячолітні гаї, буйні трави та незліченні звірі. Мати життя, вона перебувала в невтомному русі, несучи хвилі через пороги й водоспади.

Аун набрав у жменю води і напоїв пораненого. Потім стурбовано запитав:

— Зурові боляче?

— Зур дуже ослаб! Зур хотів би заснути.

Міцна рука Ауна м’яко лягла на голову товариша.

— Аун збудує притулок.

Уламри знали, як захищатись у лісах за сплетеними гілками дерев. Аун пішов шукати ліан, нарубав їх своєю сокирою; далі знайшов три пальми, що росли на горбочку, поробив на них зарубки і від стовбура до стовбура заплів гнучкими стеблами. Вийшла трикутна огорожа, стіни якої були хоч і гнучкі, але досить міцні. Син Тура працював, не шкодуючи сил, і спинився, коли на річку лягли довгі тіні. Залишалося вкрити притулок такими ж міцними ліанами, що витримали б вагу хижака, доки знизу не розпорють йому черево чи не проколють дротиком серце.

Гарячка не залишала Зура. В його очах блимали зелені вогники. Він то засинав, то раптом прокидався і марив. Проте, слідкуючи за роботою Ауна, він давав йому поради, бо Люди-без-плечей були здібнішими будівниками, ніж уламри та всі інші племена.

Перш ніж знову взятись за роботу, Аун з’їв спеченого напередодні м’яса. Потім густо заплів дах над притулком ліанами і зрубав дві великі гілляки, щоб закривати ними отвір для входу.

Сонце вже сідало за верховіття найвищих ебенів, коли люди сховались у своєму притулку. Він підносився над місцевістю, і крізь його стіни було добре видно річку, що протікала на відстані трьохсот ліктів.

Це була година жвавого життя. Страшелезні гіпопотами виринали з своїх підводних прерій і вилазили на острови. Великий табун лосів пив воду на протилежному березі річки; під водою швидко пропливла гостроноса велетенська риба. З очеретів виповз крокодил з двома гребенями, стискаючи в своїх щелепах тендітну шию косулі; чарівна тварина конала в огидній пащі потвори, що з переривчастим чавканням відгризала їй голову. Серед віття гасали мавпи-резуси. В очереті пурхали смарагдові, сапфірові й золоті фазани, а над квітучими острівцями вихорились, ніби хмарки снігу, чубаті чаплі. Інколи від зграї собак чи пантери тікав переляканий до смерті гурт антилоп або оленів. Потім прибігли дикі коні з божевільними очима, неспокійні й галасливі істоти, з напруженими від обережності м’язами. Вони ставали дибки, нервово щулили вуха: найменший шелест викликав у них жах. Череда буйволів, витягшись стрічкою, поважно йшла за бамбуковий лісок.

Раптом все живе затремтіло і сипнуло врозтіч: до річки спускалися п’ять левів.

Стало тихо, як у пустелі. З приходом великих хижаків травоїди подались в глиб степу. Залишився один лише крокодил, що вже відірвав голову своїй жертві. Він ніби й не почув небезпеки. Покрите твердим панциром тіло в двадцять ліктів завдовжки та з платан завтовшки, нерухомі скляні очі та потворна голова створювали враження химерної суміші з дерева й мінералу. Проте якесь невиразне відчуття змусило його повернути свою довгу пащу до непроханих гостей. Хвилину він вагався, але потім, вхопивши свою здобич, пірнув у воду між лататтям.

Шиї двох звірів прикрашали гриви. Це були кремезні самці. Вони високо тримали голови, наче вирізьблені з каменю. Неповороткі під час спочинку, на полюванні вони плигали на двадцять ліктів. За ними йшли три левиці, нижчі, гнучкіші й довші. У всіх були великі жовті очі, що нагадували очі людей.

Леви побачили, як вдалині тікали принадні табуни, і зупинились. Їх могутній рев лунав над річкою і сіяв тремтіння по степу; жах котився серед пальмових зарослів, очеретів, баніанів, по затоках і косах аж до гирла притоки. У вітті шалено реготали мавпи.

Виявивши свій гнів, хижаки пішли далі. Леви вдихали легенький вітрець, левиці ж, більш нетерплячі, принюхувались до землі. Одна з них зачула людей. Вона поповзла на череві до притулку, наполовину схована у високій траві, дві інші приєдналися до неї. Леви стояли на місці.

Аун слідкував за хижаками.

Кожен з них був у декілька разів дужчий за людину, їхні пазури були гостріші, ніж дротики, ікла страшніші за списи. Аун відчув своє слабосилля і жах самотності. Він шкодував, що покинув рівнини, де люди орди перемагали своєю кількістю.

Зур підвів голову. Біль і жах полонили його поранені груди, розпач охопив його: він не міг битися.

Перша левиця була вже близько. Вона погано бачила дивних звірів, схованих за ліанами, і хитро кружляла навколо притулку. Син Тура вже не боявся, що вона була так близько. Кров воїнів, яким доводиться інколи вмирати під пазурами, клекотіла в його жилах, його очі палали, як і очі левиць, і він, замірившись сокирою, з презирством щосили вигукнув:

— Аун випустить левам кишки!

Але Зур сказав йому:

— Хай син Тура постережеться! Коли тече кров лева, він вже не боїться смерті... Треба бити по ніздрях, вигукуючи бойовий клич!

Аун відчув мудрість ва, що знав більше, ніж Гун Сухі Кості. Хитрість пригасила вогонь в його очах...

Левиця зупинилась, силкуючись побачити істоту, що мала такий загрозливий голос. Ревнув один лев, потім другий. Аун відповів їм вигуком страшної сили. Всі звірі оточили ліанову хатину. Вони знали силу своїх пазурів і своєї численності, проте не починали нападу, бо здобич не боялась їх і знаходилась у схованці.

Наймолодша левиця спробувала знищити перепону. Вона підійшла зовсім близько, понюхала і дряпнула пазурами. Ліана прогнулась, але не порвалася. Одразу ж тупий кінець списа сильно вдарив левицю по ніздрях. Вона відскочила назад, люто нявкнувши від болю. Решта з тривожним здивуванням поглядала на неї. Якусь хвилину п’ятеро левів стояли нерухомо і, здавалося, не звертали уваги на людей. Аж ось один з самців ревнув, підскочив і всією вагою тіла звалився на ліановий дах. Плетиво низько прогнулось.

Аун присів. Він почекав, поки можна буде влучити у морду, а потім три рази підряд ударив по ніздрях. Оскаженівши від болю, звір немов сліпий покотився з даху, впав на землю і поповз геть.

Син Тура кинув погрозливо навздогін:

— Якщо лев ще раз плигне людям на голову, Аун виколе йому очі!

Та леви завагались. Завагалися й ті, що не нападали Сховані звірі стали для них загадковими й страшними. Ні засобами захисту, ні голосом вони не нагадували здобичі, на яку леви очікують у засідках чи нападають біля водопою. Навіть удари цих звірів дивні і викликають нестерпний біль.

Леви боялись підійти до притулку, але цупка злість тримала їх у засідці. Причаївшись у високій траві, в тіні баніана, вони чекали з байдужим і страшним терпінням. Інколи один чи другий ішов напитися до річки. На великій відстані почали вже з’являтись травоїдні.

Скрізь було повно птахів. Біля заток вимальовувались попелясті ібіси з чорними головами; на острівцях смішно витанцьовували марабу, поринав у воду баклан; табунцями пропливали нирці, рій журавлів з гамором літав над зграєю білоголових круків, пронизливо кричали сховані в пальмах папуги...

На заході поволі зростав якийсь шум. Один лев витяг голову і почав прислухатись. Слідом за ним підвелась, тремтячи, левиця. Хижаки заричали.

Аун і собі прислухався. Почулось тупотіння багатьох ніг, але увагу мисливця більше привертали хижаки, хвилювання яких зростало; вони зібрались біля схованки і всі разом кинулись в напад. Голос Ауна спинив їх. Ті, кому перепало по ніздрях, подались назад. Тимчасом тупотіння наближалось.

Син Тура вже зрозумів, що до річки прямує велетенський табун. Він подумав про зубрів, що паслись по долинах на тому боці гір, і про мамутів, з якими Нао уклав спілку в землі кзамів-людожерів.

Велетенські тварини засурмили.

— Це мамути! — запевнив Аун.

Цокотячи зубами від лихоманки, Зур теж напружив слух.

— Так, це мамути! — повторив він, але менш впевнено.

Леви підвелися, на хвилину повернули свої важкі голови на захід, а потім повільно рушили берегом річки і зникли в чагарнику.

Аун не боявся мамутів. Вони не чіпають ні людей, ні травоїдних, ні хижаків: треба тільки стояти під час їх переходу мовчки й нерухомо. Але чи не розгніваються вони на людей, схованих у притулку з ліан? Одним ударом велетень розламає цю схованку, одним рухом знищить сина Тура.

— Чи не повинні Аун і Зур покинути ліанову печеру? — запитав син Тура.

— Так, — відповіла Людина-без-плечей.

Тоді Аун розплів ліани, що закривали вихід, виліз і допоміг вибратись Зурові. Затріщали дерева. Вже можна було побачити масивні тіла глиняного кольору, схожі на скелі голови і довгі хоботи. Табун складався з трьох груп, очолюваних шістьма велетенськими самцями. Вони місили землю, м’яли чагарник, ламали дерева, їхня шкура нагадувала кору старих кедрів, ноги були завтовшки з тіло Ауна, а важив кожен з них не менше, як з десяток зубрів...

Уламр сказав:

— У них немає грив, їхні ікла майже прямі, вони більші за найбільших мамутів!

— Це не мамути! — озвалась Людина-без-плечей. — Це батьки мамутів!

Люди-без-плечей, знаючи своє слабосилля, вірили у вищу могутність своїх предків.

Ще дужче, ніж перед левами, Аун відчув свою нікчемність. Він почував себе так само беззахисним, як ібіс перед крокодилами. Вся його войовнича пиха без сліду зникла. Він нерухомо очікував, схилившись над пораненим товаришем.

Передні мамути були зовсім близько. Шість ватажків простували до притулку людей. Карі очі тварин уважно стежили за Ауном, але тварини не виявляли ніякої підозри: можливо вони вже знали цих вертикальних звірів...

Кінець наближався. Смерть чи життя? Якщо ватажки не звернуть, то ще десять кроків — і вони розтопчуть людей, як мокриць, і розвалять притулок. Аун пильно розглядав найбільшого з самців. Його хобот довжиною в п’ятнадцять ліктів жартома задавив би буйвола, як пітон душить антилопу.

Ватажок зупинився, слідом за ним зупинилися й інші ватажки, і поволі вся армія велетнів вишикувалась перед людьми рухливим півколом. Кинувши дрюк на землю, похиливши голову, Аун покірно чекав своєї долі...

Нарешті, ватажок підняв хобот, засурмив і рушив праворуч від огорожі. За ним пішла решта. Всі робили те, що й передні: жоден, навіть наймолодший мамут, не зачепив ні людей, ні їхнього притулку. Ще довго після них стугоніла земля. Від трави лишилося зелене тісто. Очерети й латаття загинули ще під ногами передніх мамутів. Гіпопотами повтікали. Крокодила довжиною в двадцять ліктів було кинуто вбік, як жабу, а п’ять левів, задерши морди проти сонця, злісно ревли неподалеку на пагорку.

Незабаром увесь табун зайшов у річку. Вода вийшла з берегів. Мамути втягали хоботами воду і обливали один одного. Потім ці рухливі скелі почали поринати. Величезні голови й спини нагадували валуни, скинуті з гір льодовиками, лавинами й річками.

— Нао уклав спілку з мамутами, — стиха промовив Аун. — Чи не зміг би син Тура зробити це з прамамутами?

День згасав. Леви зникли з пагорка, важкі лосі і стрункі антилопи поспішали до своїх нічних схованок. Сонце заходило за горби по той бік річки. Прокидались у своїх лігвах хижаки. Тоді Аун повернувся до ліанової хатини і втяг туди й Зура.

Гігантський пітон

Минуло три дні, леви не повертались. Прамамути зникли в пониззі річки. Від пекучого сонця та нічної вологи знову зазеленіли витоптані трави. Скрізь буяла розкішна рослинність. Дичини було багато, і Аун кидав дротик чи спис не більше як раз на день, щоб здобути їжу. Нао заборонив йому вбивати більше, ніж треба шлункові людини.

Давно вже пропасниця товариша непокоїла Ауна. Та рани Зура загоювались, і в очах не було вже хворобливих вогників. На четвертий день Зур відчув себе цілком здоровим. Сидячи біля входу до притулку в холодку під пальмами та ліанами, уламр і Людина-без-плечей втішалися необмеженим спокоєм і радістю достатку. Їм було приємно бачити багато дичини, бо вони знали, що не будуть голодувати. Довгоногі червоні чаплі жваво метушились біля води, пара чорних лелек здіймалась на тім боці, чудернацько підстрибував марабу, в небі кружляли ланцюжки жовтоголових журавлів, а пелікани з потворними дзьобами та кармінові ібіси походжали між лотосами.

Раптом з мулу виринув велетенський пітон, розкрутив на березі своє слизьке тіло завтовшки з людину та разів у п’ять довше за неї. Мандрівники з огидою дивилися на цього незнайомого підозрілого звіра. Хоч він і міг при бажанні наздогнати кабана, проте сунувся важко, навмання, оскільки був ще сонний і більше пристосований до темряви, ніж до світла.

Аун і Зур сховались у свій притулок з ліан. Ніякий спогад не допомагав їм оцінити силу плазуна. Вони не знали, чи отруйні його зуби, як зуби відомих їм гадюк західної землі. Він міг бути дужим, як тигр, і отруйним, як гадюка.

Пітон поволі наближався до огорожі. Тримаючи напоготові дрючок та спис, Аун і не думав вигукувати свій бойовий клич. У великих хижаках він відчував енергію, рух, життя; інколи звірі навіть нагадували йому людей. Цей же довгий і слизький тулуб, ця малесенька голова та нерухомі очі здавались йому огиднішими, ніж хробаки чи дощові черви.

Підповзши до притулку, пітон підвів голову і розкрив пащу з плоскими щелепами.

— Може, зараз бити? — запитав син Тура.

Зур вагався. Люди-без-плечей вбивали гадюк своєї землі, трощачи їм голови. Але що були ті гадюки проти цього велетенського страховища?

— Зур не знає! — відповів хворий. — Зур не бив би, поки звір не нападе на притулок.

Голова пітона торкнулась ліан, і плазун спробував влізти в щілину. Аун штрикнув його вістрям дротика. З протяжним шипінням пітон відсахнувся назад, запаморочливо закрутився і поплазував до річки. Саме в цю хвилину долиною біг молодий сайгак. Чи то почувши його, чи просто через свою мляву вдачу, плазун застиг на місці. Сайгак задер свою горбасту морду. Запах людей стурбував його. Він обережно почав віддалятись від схованки і тільки тоді побачив пітона. Затремтівши, втупивши погляд в холодні очі плазуна, сайгак став, як укопаний. Та через хвилину він уже кинувся тікати. Але довге й гнучке тіло пітона помчало за ним з швидкістю пантери. Сайгак спіткнувся об камінь, поточився і тут його наздогнав плазун. Та, перш ніж ворог устиг обкрутити його, він схопився і побіг навмання. Так забіг він на берег затоки, де плазун перегородив йому шлях. Тужливо сайгак дивився в долину. Там було життя, життя трав, де він так радісно стрибав... Два щасливих стрибки — і він врятується. Він спробував проскочити між водою і пітоном, а потім у розпачі плигнув просто через ворога. Могутній удар збив його з ніг, хвіст пітона обкрутив тіло, і сайгак, почуваючи наближення смерті, жалібно закричав...

Ще хвилину граціозна тварина пручалась у міцних холодних м’язах плазуна, а потім захрипіла. Мить — і переможений сайгак розкрив рота, висолопив язика, похилив голову і сконав.

Це видовище викликало в Ауна дивну ненависть. Сайгака могли убити леопард, вовки, махайродус; і це не хвилювало б так уламра. Перемога ж цього холодного плазуна, здавалось, була викликом людям. Два рази поривався воїн вийти з притулку, але Зур затримував його.

— Син Тура має м’яса досхочу. А що буде з нами, коли Ауна поранять?

Аун послухався. Йому дошкуляв оцей незрозумілий гнів: він пік груди, наче та рана. А що знав Аун про силу великої гадюки? Адже одним ударом вона перекинула сайгака і, напевне, перекинула б людину...

Проте він не міг позбутися роздратування, і ліанова огорожа стала йому нестерпною.

— Аун і Зур не можуть тут жити, — сказав Аун, коли пітон потяг свою здобич за очерет, — нам треба знайти печеру...

— Зур незабаром зовсім одужає! — підбадьорив товариша син Землі.