На нові землі

В гірському проході

Починались болота. Довелося брести грязюкою або поволі йти берегом. Два дні втікачі просувались вперед не швидше, ніж плазуни. Потім річку стиснули круті береги, і велика сланцьова стіна перегородила шлях. Вона була завдовжки у три тисячі ліктів і шістсот заввишки; на заході стіна заходила в річку, а на сході — у величезне непрохідне болото. Лише на висоті двохсот ліктів починався вузький прохід, і підійматись до нього треба було підгірком, вкритим кам’яними брилами. Аун, який ішов останнім, досяг проходу і зупинився, щоб оглянути місцевість. Тимчасом Ухр пішла далі, але незабаром повернулась і сказала:

— Болото лежить і по той бік гори.

— Треба знову перейти річку! — порадив Зур, що йшов слідом за жінкою-ватажком. — Дерева є... ми можемо збудувати пліт...

Раптом Аун скрикнув і простяг руку. В далечині між двома озерами з’явились люди. Їх було семеро, і по вигляду їх неважко було впізнати.

— Люди-Собаки! — вигукнула Ухр.

Їх кількість невпинно зростала. Аун глибоко дихав; повітря було насичене отруйними випарами болотяної води. Він уважно розглядав прірву.

— Люди-Собаки зможуть видертись сюди раніше, ніж пліт буде готовий, — сказав Аун пошепки.

Навколо лежало важке каміння, і він почав підкочувати його до проходу, Зур і жінки допомагали... Видно було, як Люди Вогню обминають калюжі. З цими жорстокими істотами наближалась сама смерть...

Аун сказав:

— Син Тура з трьома жінками оборонятимуть прохід. Зур і інші жінки будуватимуть пліт.

Зур вагався. Він дивився на свого товариша, і його повіки тремтіли. Зрозумівши його тривогу, Аун пояснив:

— У нас є чотири дротики, два списи! Ось мій дрюк, жінки озброєні списами. Коли нам буде скрутно, я покличу на допомогу. Іди! Тільки пліт може нас врятувати.

Зур послухався. Аун вирішив узяти з собою Ухр та ще одну міцну жінку. Обернувшись, щоб пошукати третю, він побачив Джеху, що йшла до нього з розсипаним по плечах волоссям. Аун хотів відіслати її назад, але вона дивилась на нього з палкою ніжністю. В її погляді була любов, те тендітне почуття, якого зазнав серед уламрів тільки Нао... Аун втратив розуміння часу, забув про небезпеку і про смерть.

Люди-Собаки наближались. Оминувши озерця, вони розсипались по скелястому берегу. Один з них, волохатий, як ведмідь, підняв величезні руки і, як тріскою крутив у повітрі списом, важчим за Аунів дрюк. Наблизившись до гори, вороги почали шукати проходи. Чимало вузьких балочок прорізало скелю, проте всі вони закінчувались глухою стіною: через гору був і справді тільки один вихід.

Аун, Ухр, Джеха та третя жінка закінчили зміцнювати його і тепер збирали каміння, щоб бити ворогів. До проходу можна було підійти двома стежками: просто балкою, де осінні й весняні води проклали собі шлях, і навскіс, через скелястий лабіринт. Прямий шлях дозволяв наступати трьома чи чотирма лавами, а кружним можна було бігти лише по одному, зате згори вниз...

У ста ліктях від скель Люди Вогню зупинились і почали слідкувати за рухами Ауна й жінок; на їхніх широких обличчях грали криві посмішки і блищали вишкірені зуби. Раптом вони завили, ніби зграя вовків та собак. Аун показав свій спис і дрюк.

— Уламри заберуть мисливські землі Людей Вогню!

Ухр приєдналась до сина Тура; вона кричала хрипким голосом:

— Люди-Собаки вбили багатьох наших сестер і братів!.. Наші спільники винищать Людей-Собак до останнього!..

Потім запала довга мовчанка. З болота віяв теплий вогкий вітер. Над горою ширяли орли й кондори. На островах видно було довгомордих крокодилів. Серед безмежного простору й тиші лунав тільки гомін річки — живий, свіжий і одвічний, як в перші дні світу...

Люди Вогню розбились на два загони. Ватажок повів перший обхідним шляхом; інші намагались досягти проходу балкою, ховаючись у щілинах та за каміння...

Палаючі очі Ауна перерахували ворогів. Він приготував списометалку з дротиком. Ухр і її подруги за першим сигналом повинні були закидати нападаючих камінням. Але ті лишались у схованці або з’являлися в таких місцях, де в них майже неможливо було влучити. Проте один воїн вихопився вперед; списометалка крутнулась, і дротик уп’явся людині між ребер. Почувся зойк. Поранений зник. Аун очікував, наготовивши другий дротик.

Незабаром наступ відновився, особливо з флангів, де кілька воїнів непомітно піднялись на один рівень з проходом. Щоб напасти на оборонців зненацька, їм треба було здертися ще вище, на вузький карниз, звідки вони могли плигати один по одному...

Тимчасом другий загін ворогів захопив прямий підхід; заревів могутній голос ватажка, і п’ятнадцять чоловік навально кинулися вперед. Свиснув дротик, полетіло каміння, люті й жалібні крики залунали в скелях... Люди Вогню не спинились. Незважаючи на кам’яну зливу і на списи, вони продовжували вперто бігти. До проходу залишалось якихось вісім ліктів. Троє ворогів скотились в яму з водою, двох було поранено; Аун зовсім близько побачив люті обличчя, палаючі очі, почув хрипке дихання. Тоді, напруживши всі сили, він кинув величезний камінь, тимчасом як жінки одчайдушно відбивались дрібними уламками. Дике виття залунало між скелями; нападаючі безладно кинулись назад. Аун лагодився схопити другий камінь, коли щось ударило його по голові.

Він підвів голову і побачив над собою скривлену руду пику: четверо ворогів один за одним сплигнули вниз. Аун відступив, тримаючи обома руками дрюк. Ухр і Джеха кидали списи. З кожного боку тут могли битись тільки по три воїни.

Сталася невеличка затримка. Побоюючись пастки, Люди-Собаки не рухались, Аун же роздумував, чи не слід покликати допомогу... Перед ним виникла кремезна постать ватажка ворогів, озброєного списом, на лікоть довшим від списів його товаришів; уся його постать випромінювала силу та звичку перемагати...

Він перший кинувся у напад, і його спис влучив у бік Ухр. Спритним ударом Аун вибив зброю і поранив в плече воїна, що вже намірився на нього списом.

Воїн упав, а на його місце зразу ж став інший, ззаду насідали нові вороги. Тоді Ухр почала кликати на допомогу; до неї приєднались Джеха і третя жінка. Тимчасом Люди Вогню, виючи, як вовки, рушили в наступ. Трьома ударами син Тура зламав три списи. Ухр поранила одну Людину-Собаку в груди, але третя жінка вже лежала вбита на землі...

Перед величезним дрюком вороги відступили. Вони скупчились біля самого проходу, ватажок стояв зі списом на півліктя попереду своїх людей; ті, в кого зброя була зіпсована, звільнили місце для інших.

Стежачи прудкими очима за кожним рухом втікачів, ватажок Людей Вогню з диким сміхом кинув свій спис. Уламр відскочив убік, але зброя встигла зачепити стегно; син Тура похитнувся, і у ворога вихопився переможний крик... Проте Аун відповів на удар. Ватажок поточився з хриплим стогоном і впав серед своїх воїнів.

На хвилину це приголомшило Людей Вогню, але їх ставало дедалі більше, і вони знову пішли в наступ. Страшний дрюк ламав вістря, трощив груди; Ухр і Джеха завзято боронились. Однак ворог відтісняв їх до того місця, де прохід ширшав і де нападати стало б зручніше.

Страшним зусиллям, розбиваючи списи з усіх боків, син Тура зупинив ворога... Раптом ворог зняв лютий галас: у проході з’явились Вовчиці. Списометалкою Зур кинув дротики і поранив воїнів, а Аунів дрюк готував страшну смерть переднім лавам ворогів...

Людей Вогню пройняв жах; вони всі разом побігли назад, тягнучи за собою поранених і навіть убитих. Вони збивали каміння, падали й котилися вниз, ховаючись за скелясті виступи та в щілини. Залишився тільки один мертвий воїн та один поранений, що жалібно стогнав. Жінки добили його.

Нерішучість затримала оборонців скелі біля входу. Людей Вогню знову не стало видно; одні лише трупи лежали серед каміння.

Перемога сповнила жінок гордістю. Вони перехилялись через кам’яний бар’єр і дико кричали. Незважаючи на свої рани, Аун теж почував шалену радість. Хіба ж це не він відвернув удар списа, повалив ватажка і нагнав жаху на Людей-Собак? Він врятував Джеху від вістря, що мало пробити її груди. Його погляд зустрівся з поглядом дівчини, і до радості перемоги приєдналось солодке поривання до цих чудових темних очей, цього довгого волосся, що спадало їй на плечі найніжнішою рослинністю, чарівнішою з усіх рослин степів і джунглів...

— Зур і жінки знайшли достатню кількість дерев... Пліт майже готовий, — повідомив син Землі.

— Гаразд. Син Тура залишиться обороняти ущелину з шістьма Вовчицями... А Зур з рештою жінок закінчить пліт.

Долинув жалібний стогін... Поранена жінка відчула, як її охоплює таємничий жах, відчула льодовий подих небуття. Звернувши до неба широко розплющені очі, вона напівсвідомо стежила за великими кондорами та білоголовими круками, що кружляли над бойовиськом... Її обмежена і проста душа сповнилася безмірної туги. Перед очима постали ліси та світанки, радісні дні, тепле хвилювання вечірнього вогню. В ній тріпотіла пам’ять часу, невластива ні оленям, ні собакам, ні левам: пам’ять, породжена словом, яке воскрешає минувщину. На хвилину вона відчула гіркий і гарячковий жаль за минулим... Потім настало забуття. Блиск очей згас, прийшла смерть. Тоді товаришки завели сумну, одноманітну співомовку, з якої народились пісні людини.

Час минав. Здавалось, Люди Вогню зникли, але Аун чув, що вони шарудять поблизу, і знав, що вони шукають шлях, щоб перейти гору та перетнути відступ з протилежного кінця ущелини. Якби вони досягли своєї мети, їхня перемога була б забезпечена. Незважаючи не втрати, вороги переважають кількістю, силою і спритністю. Тільки уламр наводить на них жах, тільки Ухр варта одного з їхніх вояків; але Ухр і Аун ослабли від ран... І мисливець із зростаючим занепокоєнням прислухається до шарудіння з боку ворога.

Люди Вогню з’явились знову. Здираючись один одному на плечі, видовбуючи ямки в крихкому вапняку, вони лізли до карниза. Щоб досягти його, треба було видовбати ще п’ять чи шість ямок у прямовисній стіні. Вороги починають довбати. Щоб зупинити їх, Аун кидає останній дротик, але він попадає в скелястий виступ. Аун кидає каміння, та на такій відстані воно не завдає ворогам ніякої шкоди.

Прямо напасти тут неможливо. Змагання зараз триває між тими, що роблять пліт, і тими, що довбають скелю. Прохід залишається поки що вільний, і Аун відсилає двох жінок, щоб прискорити спорудження плота.

Видовбано третю й четверту приступку. Ще одна — і Люди-Собаки досягнуть карниза, звідки побіжать через вершину гори. Зробити цю останню ямку, здається, найважче, але ось один з ворогів, здершись на плечі товариша, вже довбає її.

Тоді Аун говорить своїм подругам:

— Ідіть до Зура. Треба швидше кінчати пліт... Аун буде сам обороняти прохід!

Оглянувши ще раз скелі, Ухр кличе інших жінок; Джеха тужливо дивиться на Ауна і йде геть з тихим жалібним стогоном... Нахилившись над прірвою, Аун кидає каміння, хоч і не може спинити Людей Вогню. Приступку видовбано. Один воїн здирається на карниз, за ним другий. Лізе навіть ватажок, поранений дрюком уламра... Аун залишає прохід і збігає до річки. На вершині гори з’являються перші Люди Вогню.

— Пліт ще не готовий, — каже Зур, — але він довезе нас до другого берега.

За сигналом Ауна жінки підхопили безформне плетиво з гілля та ліан і спустили на воду. Залунав протяглий рев — наближались Люди Вогню... Коли ворогам лишалося якихось п’ятнадцять ліктів до берега, жінки похапцем сіли на пліт, а за ними Аун і Зур.

— Не мине й восьми ранків, як ми винищимо Людей-Собак! — вигукнув син Тура.

Вода хутко понесла пліт...

Повернення в печеру

Пліт відплив від берега. Вода крутила його та несла з небезпечною швидкістю. Кілька разів Вовчиці плигали у воду, щоб полегшити зроблене нашвидку судно, що загрожувало от-от розлізтися. Та цей маневр довелось облишити, бо в воді сновигало безліч крокодилів.

Нарешті пліт пристав до берега... Далеко-далеко на тому боці можна було бачити силуети Людей Вогню. Щоб продовжувати переслідування, вони повинні були перейти річку в такий спосіб, як і втікачі.

— Треба йти до вечора. За чотири дні ми досягнемо печери, — звернувся Аун до Зура.

Вони зустрілись очима, і в їх головах ворухнулась одна й та ж думка.

— Аун і Ухр поранені! — сумно зауважив Зур.

— Якщо ми не втечемо, Люди-Собаки винищать нас! — відповів уламр.

Ухр зневажливо знизала плечима: її рана була неглибока. Вона назбирала якихось трав і приклала їх до рани, тимчасом як Зур перев’язував свого товариша.

Потім загін рушив далі, йти через болота було важко, але надвечір Аун і Зур знайшли потрібний шлях. Другий і третій день минули без будь-яких пригод і тривоги. До пасма базальтових горбів залишалось всього два дні, і Зур вдавався до нових хитрощів, щоб заплутати сліди.

На п’ятий ранок на обрії з’явилось базальтове пасмо. З вершини горба, що стояв біля звивини річки, чітко вимальовувалась довга низка його зубців. Аун уп’явся палаючими очима в гранітну масу і схопив Зура за плече, шепочучи:

— Ми знову побачимо тигра кзамів!

Він стиха засміявся. Захисток, в якому вони прожили стільки днів у повній безпеці, велетенський звір, що був їхнім приятелем, сонячні ранки та вечори, коли огонь жеврів на карнизі печери, — все це постало безладними й щасливими картинами... І уламр, повернувши до Джехи своє змарніле від втрати крові обличчя, сказав:

— У печері нам не буде страшною і сотня Людей-Собак!

Тут Ухр щось глухо вигукнула, простигши руку за течією, і всі виразно побачили Людей Вогню за сім чи вісім тисяч ліктів. Втеча відновилась так швидко, як тільки дозволяли рани уламра та жінки-ватажка. Зараз порятунок залежав тільки від швидкості. А до пасма горбів залишалось не менше двадцяти тисяч ліктів.

Коли вони подолали половину шляху, Люди Вогню виграли ще чотири тисячі ліктів і бігли щодуху, як шакали. Той, кого вони боялись більше, ніж усіх своїх ворогів, разом узятих, кульгав у хвості невеличкого загону, і переслідувачі вже радісно вигукували бойовий клич...

Втікачі на хвилину спинились... Аун в тривозі звів на Зура очі, які хворобливо блищали. В цей жахливий момент уламр поклав руку на плече друга... Та вороже виття залунало ближче; Аун поглянув на Джеху, перевів погляд на свою рану і зміряв відстань, що лежала між ними і Людьми-Собаками...

Глибоко зітхнувши, він відпустив Зура, і той побіг до лігва велетенського лева. Аун повів жінок і дітей далі, до печери.

Печерний лев

Діставшись до печери, Аун і жінки мали якихось дві тисячі ліктів виграшу. Аун перший здерся з Ухр на гранітний виступ, щоб допомогти піднятись жінкам з дітьми. Спочатку передали вгору дітей, а потім почали лізти всі інші. Троє останніх жінок піднімались вже під дощем з гострого каміння, яке кидали Люди Вогню. Жінки похапцем забрались на карниз, Аун кинув свій дротик, а Ухр з подругами сипнула на ворогів уламками граніту. Людей Вогню було не так вже й багато, щоб сунутись у наступ, і тому вони відійшли в безпечне місце. Коли наспіли задні лави, всі втікачі були в печері.

Вона була таки справді неприступна. Виступу можна було досягти тільки по одному, та й то стаючи на плечі свого товариша. Одним списом можна було тримати ворогів на відстані... Люди Вогню зрозуміли це. Вони почали оглядати базальт, сподіваючись знайти якийсь інший виступ, але скрізь була гладенька стрімка стіна.

Ну, що ж, їм це байдуже, можна почекати. Голод і спрага видадуть обложених. Там, у міжгір’ї, вони змогли втекти і переплисти річку. А тут день їхнього виходу з печери стане днем смерті. Чого варті одинадцять жінок і два чоловіки проти двадцяти повних сил воїнів?

Коли жінок було врятовано, Аун залишив двох вартувати на карнизі і наказав, щоб ніхто за ним не йшов. Потім, запаливши факел, він спустився у глибоку печеру. Неспокій стискав йому груди. Він не припускав, щоб лев-велетень не впізнав Зура, і все ж якийсь сумнів гриз його серце.

Напівдорозі рик прискорив його ходу. Ось щілина, крізь яку він так часто розглядав звіра... Аун полегшено зітхнув: він побачив Зура перед хижаком, велетенські очі звіра палали дружнім огнем, і глибоке сопіння зустріло уламра.

— Печерний лев назавжди спільник сина Землі і сина Тура! — радісно вигукнув Зур.

Це була хвилина стриманої радості і великих сподівань.

— Люди-Собаки не пішли слідом Зура?

— Вони не помітили, як він відокремився від інших: Зур сховався серед валунів.

Уважно обнюхавши Ауна, лев-велетень ліг і знову почав дрімати. Аун продовжував:

— Зур виходитиме тільки вночі, з кзамівським тигром... Він нічого не буде робити проти Людей-Собак, доки Аун не одужає...

— Вдень Зур буде виходити з печери тільки до озерця... Озерце близько... Ауну і жінкам потрібна вода.

Аун зітхнув. Перед його очима повстали калюжі, річка, джерельця. Пораненого нестерпно мучила спрага. Він не міг утриматись, щоб не сказати:

— Спрага пече Ауна... але він почекає до вечора.

— Калюжа близької — повторив Зур. — Аунові треба напитись, щоб він одужав і міг битись. Я піду до калюжі.

І він рушив до виходу з печери. Хижак розплющив очі, але не виявив занепокоєння. Зур прослизнув до калюжі. Нерівна місцевість допомогла йому непомітно дістатися до води. Спочатку він напився сам, а потім набрав води в мішок з оленячої шкури, зшитий терновими колючками. Води в ньому було досить, щоб заспокоїти спрагу багатьох людей. З мішком на плечах Зур повернувся до лігва. Аун жадібно пив цілющу воду, що повертала силу, здоров’я і віру.

— Ухр теж поранена! — сказав він. — Інші ж нап’ються вночі.

Він поніс мішок у верхню печеру, а коли напилася Ухр, дав води і Джесі.

Аун спав до вечора, сон відновлював його сили. Гарячка зменшилась; завдяки відпочинку рани почали загоюватись. Коли у джунглях зовсім смерклось, він вийшов подивитись на ворогів. Ті розпалили велике вогнище. Товсті і потворні пики раз по раз обертались до печери; вони виражали вперте бажання перемогти і знищити втікачів.

Важкий неспокій охопив жінок. Змучені тривалим переслідуванням, вони теж полягали спати, але скоро їх розбудила спрага. Всі кидали сумні погляди на уламра, а самі думали про воду, яку він приніс в оленячій шкурі і дав напитись тільки Ухр та Джесі. Довір’я слабосилих до дужого тепер поступалося місцем перед страхом.

Ухр запитала:

— Де Зур?

— Зур дасть нам м’яса й води перед кінцем ночі, — відповів син Тура.

— Чому він не з нами?

— Ухр довідається про це згодом!

І додав, бачачи, що жінка-ватажок йде в темряву печери:

— В глиб печери може йти тільки Аун... Інакше ми не матимемо ні їжі, ні питва.

Таємниця збудила цікавість у темній свідомості жінок, але вони заспокоїлись: досить того, що Аун дав їм надію. Всі Вовчиці, навіть діти, не раз зазнавали голоду і спраги, і всі звикли терпляче й довго чекати.

У нічному небі блимали зорі. Люди-Собаки спали. Більшість жінок поснула, Аун теж відпочивав.

Біля півночі уламра розбудив поклик з глибини печери. Він запалив факел і зійшов униз. Лев-велетень і Зур закінчили своє полювання: у барлозі лежав тулуб велетенського оленя. Зур уже відтяв одне стегно і передав його для жінок, після чого пішов по воду...

Коли Аун повернувся з м’ясом і водою, жінки пройнялись до нього почуттям сліпого обожнювання. В печері залишилось трохи гілля, зібраного Ауном і Зуром перед початком мандрів. Сходивши ще раз до Зура по воду, Аун розклав на карнизі багаття і наказав жінкам пекти оленяче м’ясо. Це був нерозсудливий виклик і необережність. Вартові Людей Вогню одразу доповіли своєму ватажкові, і той аж підхопився від здивування. Подія була не такою простою. Ватажок здогадався, що паливо було приготовлене заздалегідь, а м’ясо, мабуть, з тварини, убитої під час втечі. Якби в печері був другий вихід, обложені втекли б через нього... Проте він послав про всяк випадок декількох своїх людей по той бік пасма базальтових скель.

Вони обійшли південний ріг пасма, силкуючись при світлі місяця знайти в ньому западини печери, але не побачили нічого, крім вузьких щілин, складок та притулків під навислими скелями. Їх увагу привернув прохід, яким Зур утік від чорного лева. Проминувши його, вони побачили печеру... Важкий запах линув звідти в нічну темряву. Воїни зрозуміли, що десь поблизу знаходиться хижак, і зупинились... Зачувши їх, з печери вийшов велетенський звір, страшний рик струснув місцевість, і налякані до смерті люди, мов божевільні, побігли геть, впізнавши найстрашнішого з хижаків.

Ватажок Людей Вогню переконався, що іншого виходу з печери у втікачів не було. Всі сумніви зникли у наступні дні, бо Аун і жінки часто з’являлись на карнизі перед печерою; отже тікати їм було нікуди. Залишалось чекати й вартувати. І ватажок чекав, щоб винищити всіх утікачів.

Уламр швидко видужував; гаряча кров гоїла рану, пропасниця минула, і на дозвіллі Аун навчав жінок краще обробляти кам’яну зброю. Зур увесь час постачав утікачів м’ясом і водою. Він привчив лева-велетня ходити разом з ним у джунглі, і звір, несвідомо відчуваючи користь від хитрощів людини, дозволяв, щоб його водили на полювання. Відповідно до обставин Зур передбачав його бажання і вчинки, відчував найменші зміни настрою і так спритно пристосовувався до них, що звір, у якого не було прихильності до істоти його породи, все більше звикав до Зура.

Якось Аун на восьмий день зійшов вниз по здобич і сказав Зуру:

— Рана загоїлась. Син Тура вже може битися з Людьми-Собаками. Найближчої ночі Зур приведе кзамівського тигра на другий бік скель...

Син Зура хвилину постояв мовчки, а потім відповів:

— Сьогодні вранці Зур помітив, що один камінь у щілині хитається. Якби ми змогли його виламати, то щілина стала б досить широкою для проходу людини і все ще вузькою для печерного лева.

Зур взявся за найнижчий виступ і почав сіпати. Камінь захитався, спочатку ледь помітно, потім більше. Вражений Аун приєднався до товариша. Його мускулясті руки розхитали камінь. Тоді Аун з усіх сил потяг його до себе, тимчасом як Зур наліг з іншого боку. Відірвався один камінь, а потім і два сусідніх. Уламр відкинув їх назад, щільно припав до землі і так переліз до барлога.

Стривожений цими рухами, лев-велетень облишив свою здобич і погрозливо схопився. Однак, ласка Зура зразу ж заспокоїла його, і він по-приятельськи обнюхав Ауна.

— Ми зможемо захопити Людей-Собак несподівано! — вигукнув уламр.

Зур показав на оберемок дротиків біля входу, які він робив протягом довгих днів:

— Ми будемо битись на відстані!

Наступного дня Аун і Зур наготували дротики. Тепер їх було чотирнадцять. Коли смерклось, уламр попередив Ухр та її подруг:

— Цю ніч Аун і Зур битимуться з Людьми-Собаками! Хай Жінки-Вовчиці будуть готові.

Здивована Ухр запитала:

— А як же Аун і Зур з’єднаються?

Аун засміявся:

— Ми розширили прохід між двома печерами... Ми зайдемо з другого боку гори і нападемо на Людей-Собак з нашим спільником.

— Хіба Аун і Зур мають спільника?

— Вони уклали спілку з тигром кзамів!

Ухр слухала приголомшено. Поскільки душа у неї була наївна і проста, вона не довго силкувалась зрозуміти. Її довір’я до високого мисливця було дужчим за всяку несподіванку.

Воїн продовжував:

— Жінки не повинні сходити вниз, доки Аун не покличе їх. Тигр кзамів їх пошматує.

Вражена більше, ніж інші жінки, Джеха звела повні подиву очі на Ауна:

— А тигр не може перейти з одної печери в другу?

— Прохід надто вузький для нього.

Місяць почав бліднути, на сході з’явилась яскрава зірка. Годі Аун зійшов до нижньої печери.

Вогонь ворогів ледве блимав. Три чоловіки ще вартували, решта ж спала за скелястим прикриттям, що могло захистити в разі якоїсь небезпеки. Двоє вартових куняли, третій же, згідно наказу ватажка, кружляв навколо вогнища, часто поглядаючи на печеру.

Вартовий кинув у вогонь кілька тонких гілочок, підвівся і побачив на виступі постать. Це була жінка. Вона перехилилась через край виступу і роздивлялась навколо. Воїн простяг до неї свою озброєну списом руку і глузливо вишкірив зуби... Але посмішка зразу ж зникла з його обличчя. Біля підніжжя пасма скелястих горбів з’явилась інша людина, дуже добре знайома ворогам своїм могутнім тілом. Вартовий втупився в неї очима, дивуючись, як вона могла і як посміла зійти в долину. Він покликав інших вартових, і всі троє, вимахуючи зброєю, зчинили гвалт.

Тимчасом Аун сміливо наблизився до вогню і кинув гострий камінь, що влучив у голову одного з вартових, але поранив легко, бо кинув з великої віддалі. Другий камінь розбив плече іншого воїна... Знялось дике верещання, і зразу ж з-за скелястого прикриття виринула ціла зграя ворогів... Тоді, випроставшись на весь свій зріст, Аун вигукнув бойовий клич.

Люди Вогню оглядали уламра і місцевість. Вгорі, на карнизі, до першої жінки приєднались ще дві; на рівнині не видно було нікого, крім Ауна, озброєного тільки дрюком та кількома каменями. Отетерівши, ватажок Людей-Собак силкувався зрозуміти, в чому річ; невиразні побоювання спліталися з впевненістю, що уламр один. Войовничий запал переміг його вагання; гортанним голосом він звелів наступати, і двадцять воїнів купою посунули на Ауна.

Він кинув останній камінь і побіг, проте не дуже швидко. Найбільш прудконогі наздоганяли його, а інші, підбадьорені неминучістю перемоги, теж бігли щодуху. Інколи здавалось, що уламр от-от поточиться, але незабаром він ніби напружував останні сили і знову вигравав втрачену відстань. Тридцять ліктів залишилось між ватажком і втікачем, коли останній досяг краю пасма базальтових скель. Люди Вогню аж вили від передчуття перемоги...

Аун з жалібним стогоном повернув убік і зник серед каміння, що утворювало низку заплутаних проходів, які сполучалися на півдні в один великий коридор.

Ватажок зупинився, швидко оглянув місцевість і наказав воїнам загородити виходи; вісім чоловік побігли за Ауном далі.

Раптом почувся лютий регіт, потім страшний крик, і в прохід на ворогів звалилось велетенське тіло печерного лева...

— Людям-Собакам смерть! — вигукнув Аун.

Троє воїнів впали з розпоротими животами, четвертий — з розірваним горлом... Аун і Зур збігли на плескуватий камінь; закрутились дрюки, полетіли дротики, пробиваючи груди, стегна, плечі, тимчасом як хижак, гасаючи між камінням, трощив і роздирав утікачів...

Безмірний жах охопив Людей-Собак. Страх смерті поєднався з безмірним здивуванням перед появою велетенського звіра. Побіг навіть ватажок. Зате Аун виявив усю свою спритність. Леопардовими стрибками наздоганяв він утікачів, і його дрюк сіяв смерть між них...

Коли Люди Вогню добігли до свого притулку, їх було тільки восьмеро; інші лежали в траві мертві або важко поранені.

— Хай Зур спинить тигра кзамів! — гукнув Аун.

Заховавшись у своєму притулку, вороги ставали небезпечними. Відчай повернув їм силу; їхні списи могли крізь щілини пробити хижакові черево.

Лев слухняно зупинився. Бачачи розкидану здобич, він ухопив зубами ще тепле тіло вбитого і рушив до свого барлога.

Хвилину син Тура вагався, а потім сказав:

— Зур піде з тигром кзамів. Він повернеться через горішню печеру і звелить жінкам приготуватись!

Зур і печерний лев зникли за скелями. Аун зібрав дротики, а потім повільно підійшов до Людей Вогню. Він бачив їх крізь щілини між камінням і в багатьох міг би влучити дротиком, але в ньому жила душа Нао, повна несвідомого милосердя.

— Чому Люди-Собаки напали на Волохатих Людей? Навіщо вони хотіли вбити Ауна і Жінок-Вовчиць?

Голос Ауна бринів м’яким сумом; Люди Вогню мовчки його слухали. На мить присадкуватий, кремезний ватажок з’явився між двома каменями і подав сигнал до наступу. Уламр наготував списометалку і сказав:

— Аун дужчий і прудкіший за ватажка Собак! І він може вбивати здалеку.

Вгорі, на скелястому виступі, радісно кричали жінки. Вони слідкували за боротьбою, бачили раптову появу незвичайного звіра, і їхні душі сповнились фанатичного довір’я до Ауна.

Першою зійшла Джеха, потім Ухр, потім всі інші, за винятком однієї, що залишилась стерегти печеру.

Вони зібрались біля Ауна і, люто поглядаючи на притулок ворога, згадували всі свої муки і ганьбили Людей Вогню. Ті ж мовчали, жорстокі й рішучі, і тримали напоготові свої довгі списи. Їхня позиція була неприступною. Коли б не Аун, вони і зараз були б дужчі. Крім Ухр, жодна з жінок не могла захиститись від удару. Жінки це знали і, хоч палали ненавистю до ворогів, тримались досить обережно.

Наблизившись до вогню, Вовчиці почали кидати в нього траву та гілля. Вихопилось полум’я і освітило все навкруги. Жінки зносили паливо звідусіль. Чулись вигуки:

— Люди-Собаки не наважаться битись! Вони повиздихають з голоду і спраги!

В міру того як одні сузір’я зникали на заході, а інші з’являлись на сході, зростали неспокій і нетерплячка. Вороги здавались тепер страшнішими, і жінки не спали, боячись пастки. Аун і навіть Зур зрозуміли, що доведеться битись. Син Землі сказав:

— Треба змусити Людей-Собак покинути їхній притулок.

Подумавши, Зур виклав свій план:

— Вони не зможуть устояти проти вогню... Аун, Зур і жінки закидають їх підпаленими гілками!

Уламр радісно скрикнув. Обидва наламали сухого гілля і поклали його одним кінцем в огонь. Потім скликали жінок, і, коли Зур роз’яснив їм свій план нападу, всі схопили головешки і побігли до притулку.

Палаючі гілки посипались на Людей-Собак. Спочатку вони гасили вогонь, але страх і лють переповнили їхні груди. Їх душив дим, опіки викликали запаморочливий біль; краще всяка небезпека, ніж загинути отак без бою...

На камені з’явилась кремезна постать ватажка. Він хрипко завив і рушив уперед, за ним вискочили й семеро інших воїнів. За наказом Ауна жінки відступали. Двічі крутнулись пращі, і впало двоє Людей-Собак. З шести, що залишились, п’ятеро напали на жінок та Зура, а шостий кинувся на Ауна, який тримався осторонь. Син Тура метнув дротик, поранив ворога в плече і став чекати. Він міг би побігти, щоб стомити ворога, проте віддавав перевагу бою. Нападаючий, — а це був широкоплечий, звіроподібний ватажок, — ударив списом, наче звір велетенським рогом. Спис зустрівся з дрюком, зігнувся й відскочив, але блискавкою вдарив знову. З Аунових грудей заструменіла кров, але він встиг ударити ворога по голові. Ватажок упав на коліна і покірливо, мов переможений звір, випустив зброю, розуміючи, що настав кінець. Аун звів дрюк, але не вдарив. Дивна огида охопила його, у грудях ворухнулось почуття жалю, яке було його слабістю і слабістю Нао...

На місці бою двоє поранених жінок лежали в траві. Дротики Зура і списи робили своє: жінки добивали ними ворогів. Наймолодший з воїнів, збожеволівши від жаху, біг прямо на Ауна. Але коли він побачив перед собою величезний дрюк, його м’язи ослабли, і воїн упав непритомний. Жінки підбігли, щоб убити його, та син Тура,, піднявши руку, вигукнув:

— Його життя в руках Ауна!

Жінки спинилися, зненависть скривила їм обличчя. Почувши стогін поранених у першій сутичці, вони побігли їх добивати. Аун з огидою слухав крики агонії і нишком радів, що Джеха не брала участі в кривавому бенкеті своїх подруг.

В орді

Аун, Зур і Жінки-Вовчиці прожили серед базальтових скель цілий місяць. Під час бою з ворогом одну жінку було вбито, чотирьох поранено; Аунова ж рана була легка. Звільнившись від Людей Вогню, мисливці стали хазяями степу, лісу й річки. Однією своєю присутністю печерний лев далеко відганяв великих хижаків.

Життя було легке й привільне. Зазнавши стільки небезпек, Аун і Зур втішались глибоким спокоєм. Зур любив ці часи дозвілля, коли в пам’яті спливають спогади. І він пробуджувався від своїх мрій тільки для того, щоб вигадати якусь нову пастку на дичину чи зібрати споживного коріння.

Аун же навіть під час відпочинку був жертвою своїх бурхливих інстинктів. Думками він линув до Джехи. Його хвилювало пишне волосся і мінливий блиск її очей. Все в ній, здавалося, приваблювало, як ранки над річкою, як квіти в степу. Інколи в грудях уламра вибухало обурення. Тоді він ненавидів свою легкодухість, робився суворим і войовничим. Він ладен був вимагати від Ухр, щоб та виконала шлюбний обряд своєї орди — повалила Джеху на землю і поранила її груди гострим кремінцем.

Жінки були задоволені цим життям, яке давало їм такий глибокий спокій. Вони втрачали почуття власної свободи і зв’язували свою долю з долею великого уламра. Майбутнє їх не турбувало, і після пережитого нещастя у них не було іншого бажання, як жити в цьому спокійному достатку, що відновлюється кожного вечора і кожного ранку. Вони погодились навіть, щоб Аун звільнив двох полонених. Він сам їх відвів до місця, де притока вливалася в річку.

Залишалось п’ять тижнів до сезону дощів. Аун все частіше згадував про свою орду, про Нао — переможця кзамів, рудих карликів і Агоо Волохатого, про вечірні вогнища та суворих товаришів, чиєї жорстокості він, проте, не любив.

Одного разу він сказав Ухр:

— Аун і Зур навідаються до своєї орди, а Вовчиці знайдуть собі печеру поблизу великої гори. З настанням тепла уламри повернуться. Вони будуть спільниками Вовчиць.

В Ухр і Вовчиць було таке почуття, ніби всі загрози світу нависли над ними. Розмова почалась у долині біля річки. Жінки оточили сина Тура, наймолодші жалібно стогнали. Джеха кинулась до Ауна. Вона була схвильована, і в очах заблищали сльози. Аун, мов не в собі, мовчки дивився на неї, а потім сказав:

— Ухр обіцяла, що Джеха стане дружиною Ауна. Джеха погоджується.

Він обернувся до Ухр і тремтячим голосом промовив:

— Віддай мені Джеху в подруги!

Ухр кинула на ватажка довгий сумний погляд, потім схопила Джеху за волосся і повалила на землю. Нахилившись над нею з гострим каменем, Ухр глибоко подряпала тіло дівчини від плеча до середини грудей. Кров’ю, що потекла з рани, Аун змочив свої губи. Ухр вимовила кілька слів, які вимовляли всі її предки, віддаючи жінку чоловікові.

Наступного дня невеличкий загін вирушив у путь. Аунові і Зурові було дуже жаль розлучатися з печерним левом. Зур сумував більше, ніж товариш. Його плем’я вмирало разом з ним; він з гіркотою залишав печеру та хижака, якого зробив своїм спільником. Ніщо не тягло його до орди: там він був чужий, і молоді уламри ставились до нього з презирством...

Мисливці й жінки залишили позаду місце, де руді леви змушені були тікати від праслонів; минули гранітний виступ, біля якого махайродус зжер носорога, і де Аун убив цього шаблезубого хижака, та дійшли до відрога, яким гора заглиблювалась у цей багатий на здобич край.

З висоти цього відрога вони вперше побачили тоді річку і того дивного червоного звіра, що жив ще за тих часів, коли не було печерного лева, предка левів і тигрів. Тут Вовчиці знайшли собі простору печеру, щоб перебути в ній сезон дощів. Потім вони допомогли Аунові й Зурові відшукати шлях через гору.

Розлука була тяжкою. Вовчиці більше не почуватимуть біля себе тієї сили, що врятувала їх від Людей Вогню; вони житимуть самі в повній небезпек країні. Перед балкою, куди пішли троє мандрівників, жінки зупинились і зняли жалісний стогін. Аун обернувся і закричав:

— Ми ще зустрінемось на березі річки!

Йому самому було тяжко на серці. Земля, яку він залишав, була повна засідок і небезпек, але на ній він був хазяїном, на ній подолав усі небезпеки, своєю силою перемагав ворогів і звірів. На цих землях він знайшов і Джеху.

Зур же мріяв лише про повернення до базальтових скель.

Минали ранки, минали вечори. Аун, Зур і Джеха здирались крутими схилами на гору. Аунові не терпілось побачити орду. З кожним переходом зростала радість в його молодій душі.

Нарешті вони знову знайшли той прохід в скелях, яким колись вийшли з гір. Знайшли і щілину. Вона поширшала, і тепер лізти до печери було легше. Ось і печери, з яких лине шум води. Тут лягли спати, а ранком знову рушили в путь. Отак ішли ще два дні, поки відшукали орду.

Зустріч відбулась надвечір біля підніжжя одного горба, під навислою величезною порфіровою брилою. Жінки зносили докупи сухе гілля, яке Нао мав запалити. Закричали вартові, і Аун перший наблизився до сина Леопарда. Запала глибока тиша. Жінки неприязно поглядали на Джеху...

Нао сказав поважно:

— Минув цілий сезон, як ви кудись подалися..

— Ми перейшли гору і знайшли неосяжні землі для полювання! — відповів Аун.

Обличчя Нао полагіднішало. Він пригадав ті тяжкі часи, коли сам вирушив у подорож з Намом і Гавом, щоб завоювати вогонь; він знову пережив боротьбу з сірим ведмедем і тигрицею, погоню за людожерами, спілку з ватажком мамутів, підступність рудих карликів і гостинність ва, предковічний ліс, Людей-з-блакитною-шерстю, напад печерного ведмедя і страшну зустріч по дорозі до орди з Агоо Волосатим... Тоді Нао приніс в орду завойований вогонь і вміння добувати його з камінців, перейняте від Людей-без-плечей.

— Гаразд, — сказав він, — Нао слухає сина Тура.

Він запалив вогнище і наказав синові розповідати.

Коли той почав говорити, мандрівнича душа Нао спалахнула. Червоний звір глибоко здивував його, але він обурився, коли Аун сказав, що праслони були більші за мамутів:

— Немає звіра більшого за мамута, з яким Нао жив у землі кзамів!

Нао з розповіді впізнав хижака, що жив серед базальтових скель, і звернувся до Нама:

— Цей звір убиває тигра так само легко, як лев пантеру!

Спілка з печерним левом зворушила Нао до глибини душі. Він привітно звернувся до Зура:

— Ва були найспритніші з людей. Це вони знайшли вогонь у камінчиках. Вони перепливали річки на плетиві з гілля і знаходили воду, яка тече під землею!

Оповідання про бій з Людьми Вогню сповнило його груди гордістю. З сяючими очима він поклав руку на плече юнака:

— Аун має серце і силу ватажка!

Оточивши їх колом, уламри з недовір’ям слухали розповідь: вони пригадували, як Нао відвоював огонь і врятував орду, що гинула серед скель на морозі; Аун же привів тільки чужу дівчину та свого кволого приятеля, якого ніхто в орді не любив.

Хуам, син Цапа, вигукнув:

— Чи не сказав Аун, що ті землі значно тепліші, ніж наші?.. Уламри не зможуть там жити! Коли ми переходили Розпечену Долину, воїни і жінки мерли там, як коники восени.

Глухі голоси підтримали Хуама. І Аун зрозумів, що орда любить його ще менше, ніж до мандрівки.

Протягом тижня син Тура втішався приємним життям серед людей своєї орди. Він ходив на полювання з уламрами або залишався з Джехою, з якою жінки орди навіть не розмовляли. Потроху його почав огортати сум. Аун вважав, що зробив потрібну справу, рівну подвигу Нао: хоч і не приніс вогонь, та зате знайшов за горами багаті на здобич неосяжні землі. Він почував себе дужчим за всіх юнаків, рівним силою з ватажком. Уламри ж Ауна не шанували. Вони більше поважали Хуама, бо знали, що Хуам буде ватажком, коли помре син Леопарда, і Хуама доведеться слухатись.

Хуам ненавидів Ауна, і почувалось, що ця ненависть вибухне при першій нагоді.

Ще перед мандрівкою сина Тура Хуам докоряв йому, що він любить Зура більше, ніж орду; до того ж Аун ще й одружився з дівчиною, народженою на тій землі, де орда ніколи не бувала. Отже, Аун став чужинцем. Особливо кляли його жінки. Вони з лайкою відвертались від Джехи, завжди знімали хрипкий галас услід чужинці. Навіть Аунові сестри втікали від неї.

Вечорами, залишаючись з Джехою і Зуром, Аун ще гостріше відчував своє приниження. Лють і обурення палали в його душі.

Через кілька днів Аун збунтувався. Він почав уникати товариства уламрів і уперто відокремлювався з Джехою та Зуром. На полювання Аун ходив кожного разу, коли наказ Нао не затримував його в орді. Він тікав на кілька днів до підземної річки, і якась дивна сила підштовхувала його до отвору в стіні, за якою починалась країна пригод.

Одного разу Аун пішов полювати на леопарда. В сусідніх лісах їх була сила-силенна. Великі, обережні, відважні, спритні й ненажерливі, вони винищували оленів, сайгаків, ослів і навіть молодих зубрів. Нао не полював на них зовсім. Багато уламрів побоювалося їх, бо поранені леопарди люто боронилися. І мало хто з мисливців зважувався полювати на них наодинці.

Аун довго блукав у лісі, не знаходячи сліду звіра. Неподалеку від кременистого річища, де дзюрчало джерельце, мисливець зачув запах леопарда. Аун ліг в папороті і завмер.

Біля джерела, під густим листяним шатром, виднілось невеличке скелясте підвищення з заглибленням. Там, поклавши голову на лапи, в повній безпеці дрімав звір. Незважаючи на велику відстань і півтемряву, Аун пізнав леопарда. Між людиною і звіром було щось дванадцяти сотень ліктів. Мисливцю пощастило просунутися на вісімсот ліктів, не потурбувавши звіра. Коли ж Аун заплутався у високій траві і зняв шум, леопард підняв голову, і в печері спалахнули два янтарних з смарагдовим відблиском вогника.

Аун непорушно лежав на землі, поки звір підозріло принюхувався. Блискучі очі леопарда уважно обстежили все, після чого звір знову поклав голову на лапи і заспокоївся. Аун чекав не одну довгу хвилину, перш ніж рушити далі, йому треба було подолати близько двохсот ліктів, а потім він міг кинути списометалкою дротика. Рана, завдана з такої відстані, не могла бути смертельною, та Аун сподівався, що роздратований звір вийде на бій...

Легенький вітрець відносив запах мисливця убік. Аун швидко проповз ще сто п’ятдесят ліктів і сховався за дерево.

Знову леопард, прислухаючись, підняв голову, а потім вийшов з печери, щоб краще розібратись у підозрілому запаху.

Раптом почулось мекання, між смоковниць з’явилась сарна, і леопард плигнув до неї. Сарна кинулась до того самого дерева, за яким ховався Аун. Мисливець підхопився і крутнув пращею. Дротик влучив у потилицю хижака. Леопард люто нявкнув, проте напасти не зважився, а поліз у зарості і звідти стежив за мисливцем.

Щоб уникнути несподіванки, Аун став на галявині, тримаючи в одній руці дрюк, а в другій дротик.

Леопард крізь траву стежив за людиною і шукав способу непомітно наблизитись до неї, щоб потім уже стрибнути на плечі.

Та згодом його лють ущухла; рана йому не дошкуляла, і хоч звір розгадав план уламра, та все ж бачив у людині небезпечного ворога. Він спробував змінити позицію, але Аун помітив плямисту шкуру і кинув дротик. У високій траві дротик відхилився, а леопард побіг в глиб лісу.

Вже деякий час у лісі тривала якась метушня, а згодом мисливець почув наближення гурту людей. Вигукнувши клич орди, Аун погнався за хижаком. З різних боків виткнулись голови, полетіли дротики. Раптом з’явився Хуам і, крутнувши списометалкою, кинув спис. Поранений у бік, леопард підскочив і обернувся, готовий до бою... Хуам зник, поховалися й інші мисливці; тільки Аун залишився на своєму місці...

Леопард більше не вагався. За якусь мить він був уже біля сина Тура і плигнув на нього... Дрюком Аун спинив і збив звіра на землю, а потім завдав йому смертельного удару, і звір сконав.

Аж тоді Хуам з товаришами підбігли до Ауна. Спершись на дрюк, син Тура дивився на них. Він гадав, що всі почнуть захоплюватись його силою; в ньому навіть ворухнулась дружня ніжність, чарівна властивість його роду.

Але обличчя були суворі.

Один з прибічників Хуама вигукнув:

— Хуам переміг леопарда!

Решта мисливців підтримала його. Хуам підійшов до леопарда і показав на свій спис, що глибоко вп’явся між ребрами. Аун обурено відповів:

— Леопарда переміг не Хуам!

Уламри зареготали, теж показуючи на спис. Прибічник Хуама знову сказав:

— Ні, переміг Хуам!.. Аун тільки закінчив перемогу.

Син Тура підняв дрюк. Гнів клекотів у його грудях. Він вигукнув зневажливо:

— Чого вартий леопард? Аун подолав червоного звіра, тигра і Людей-Собак!.. Один лише Нао може зрівнятись з ним силою!

Хуам не відступав. Він почував за своєю спиною груди товаришів.

— Хаум не боїться ні лева, ні тигра!

Гіркий сум огорнув серце Ауна. Він був ніби чужинець серед своїх одноплемінників. Аун вхопив убитого леопарда і кинув їм до ніг зі словами:

— Син Тура не битиметься з уламрами... Він дарує їм леопарда.

Вони вже не реготали, а лютими очима міряли високу постать і величезний дрюк. Всі нишком визнавали силу Ауна, рівну силі великих хижаків, але водночас ненавиділи його і зневажали його ласкавість...

Аун повернувся до табору повний огиди і нудьги. Біля печери з навислою кам’яною брилою він знайшов Джеху, що самотньо скоцюрбилась на камені. Побачивши його, вона підвелася з жалібною скаргою. З подряпини на щоці текла кров.

— Джеху поранили? — запитав Аун, обнімаючи її за плечі.

Вона тихо відповіла:

— Жінки кидались камінням...

— Вони кидали каміння в Джеху?

Джеха ствердно кивнула. Мисливця охопило обурення. Озирнувшись навкруги і нікого не побачивши, він спитав:

— Де ж вони?

— Я не знаю.

У відчаї він похилив голову. Його страждання дійшли межі. І в мовчанці, що запала потому, Аун відчув, що не зможе більше жити з ордою.

— Чи не краще Джесі повернутися з Ауном і Зуром до Вовчиць? — прошепотів він.

Джеха звела на нього очі, не вірячи своєму щастю. Це було створіння покірне й боязке. Їй було тяжко серед уламрів. Вона постійно відчувала зневагу, ненависть і глум жінок, і це було тим тяжче, що вона ледве розуміла мову орди. Вона не сміла скаржитись і не сказала б ані слова про свою рану, коли б Аун не спитав її... Вона вигукнула:

— Джеха піде туди, куди піде Аун!

— Чи не краще їй жити зі своєю ордою?

— Гак, — прошепотіла Джеха.

— Тоді ми повернемось на берег великої річки!

Вона полегшено зітхнула і схилила голову чоловікові на плече.

Коли повернувся з мандрівки до підземної місцевості Зур, Аун відвів його від табору, бо жінки й мисливці вже посходились, і коротко сказав:

— Аун хотів би знову побачити Вовчиць, печерного лева і високу печеру.

Зур звів на Ауна свої неспокійні очі, і радісна посмішка засяяла у нього на обличчі. Він знав, що його товаришу важко жити в орді, та й у самого Зура ніби камінь лежав на серці.

— Зур буде щасливий у високій печері!

Ці слова розвіяли останні сумніви мисливця. Він підійшов до Нао, що відпочивав під навислою скелею, і сказав:

— Воїни не люблять сина Тура. Він хоче знову піти на той бік гори. Він житиме з Жінками-Вовчицями і буде спільником уламрів.

Нао уважно слухав. Він ставився до юнака з великою прихильністю, але знав про ворожі почуття орди до Ауна і передбачав жорстоку боротьбу.

— Орда незадоволена, що Аун завжди з чужинцями, — погодився Нао, — і не забуде цього, якщо він залишиться з нею. Але спільників уламри поважають. Вони воювали пліч-о-пліч з ва. І вони шануватимуть Ауна, коли він покине уламрів. Весною Нао поведе своїх на той бік гори. Він осяде на гірському плато, а Вовчиці житимуть в долині. Спускаючись під час холодів у долину, він не буде полювати на березі Ауна. І наша спілка буде міцна!

Він поклав руку на плече юнака і додав:

— Син Тура був би великим ватажком серед уламрів, коли б не віддавав переваги Зуру та чужій дівчині!

Син Тура визнав справедливість цих слів, але не шкодував, що зробив рішучий крок. Більше, ніж будь-коли, він віддавав тепер перевагу Джесі і Зурові. Важко йому буде лише без Нао.

— Аун принесе синові Леопарда зубів і блискучих камінчиків! — тихо промовив він.

Смеркалось. М’який сум огортав двох воїнів, які мали однакову вдачу і різну долю. Обидва блискуче довели свою силу й відвагу. Але майже однакові подвиги зробили батька ватажком, а сина вигнанцем.

Епілог

В скелях, за триста кроків від печери Вовчиць, оселилося подружжя махайродусів. Жінки знали моторність, силу, спритність і відвагу цих винищувачів великих тварин. Жодна з жінок не зважувалась виходити з печери. Минулої ночі червоні звірі довго блукали біля притулку. Інколи вони наближались, і тоді чути було шарудіння й важке дихання. Тоді жінки знімали галас і кидали гостре каміння. Влучити в звірів було важко: заважали камені й колюче гілля, навалене перед печерою для захисту. Нарешті махайродуси почали полювати на інших звірів, але протягом дня звірі навідувалися до схованки загадкових істот.

Наближався сезон дощів.

За своєю барикадою, в темній печері, жінки згадували хороброго мандрівника, який переміг Людей-Собак, і цей спогад посилював їхній смуток.

Дрюком та дротиками він винищив би червоних звірів...

Напередодні махайродусам пощастило, мабуть, на полюванні, бо вони підійшли до печери задовго до смерку. День був похмурий, небо затягли густі хмари. З долини дув, виючи серед каміння, пронизливий вітер. Плакали діти. Збившись біля входу, Вовчиці похмуро оглядали рівнину, а Ухр думала, що хижаки напевне залишаться і надалі жити в скелях.

Вітер на схилі шаленів; махайродуси з риком підбігали до притулку. Ухр з тугою на душі почала готуватись до захисту.

Раптом у повітрі просвистів довгий дротик і вп’явся хижакові в шию. Мов божевільний, той кинувся на Вовчиць. Та його зустріли вістря списів, що виткнулись крізь щілини огорожі. Другий дротик пробив червоний тулуб. Виття вітру приглушив бойовий клич, і з скелі сплигнув високий мисливець.

Жінки гарячково відкидали каміння, що захищало їхній притулок... Махайродус лежав нерухомий; його подруга, налякана передсмертним риком та появою стількох людей, тікала до річки.

Вовчиці тісним колом оточили рятівника. Обличчя сяяли, великі очі захоплено дивились на Ауна. Він приносив їм безпеку і впевненість у перемозі над стихією, тваринами та ворожими племенами... А син Тура, відчуваючи, що йому більше не доведеться жити серед уламрів, вигукнув:

— Аун і Зур повернулись до Вовчиць! Їх більше мисливці не кинуть! Вони житимуть всі разом у великій печері, біля якої винищили Людей-Собак!

В міру того, як він говорив, радість глибшала; Вовчиці схилялися перед ним на знак покори й любові. Щиросердий Аун забув про своє нещасливе повернення до людей своєї орди і мріяв тепер про нову орду, що виросте і зміцніє під його проводом.

— Ухр і Вовчиці стануть твоїми воїнами, — сказала жінка-ватажок. — Де житимеш ти, там і вони житимуть. Вони будуть виконувати твою волю і поважати твої звичаї.

— Вони стануть сильними, — відповів Аун. — Вони навчаться робити і кидати списи та дротики, битися сокирами. Вони не боятимуться ні Людей-Собак, ні червоного звіра!

Жінки назбирали хмизу, і велике вогнище запалало у темряві. Нічних небезпек більше не існувало; щастю, яке сповнювало їх молоді душі, вони не бачили кінця.

Один лише Зур нишком сумував: він буде щасливий тільки тоді, коли побачить базальтові скелі і печерного лева.

Перемагаючи бурю, невеличкий загін на дванадцятий день досяг печери. Першою туди увійшла Ухр. Вилетіли кажани, що знайшли собі там притулок; з переляканим клекотом знявся сокіл. Стоячи на виступі, Аун простяг руки до степів і джунглів. Скрізь вирувало життя: вода годувала безліч сомів, черепах, крокодилів, гіпопотамів, пітонів, червоних чапель, жовтоголових журавлів, чорних лебедів, ібісів, бакланів; в лісах і степу було повно оленів, кіз, сайгаків, лосів, ослів, коней, тапірів, кабанів, буйволів, і сарн; серед віття дерев пурхали папуги, голуби, шпаки, фазани; безліч рослин могли постачати своє їстівне коріння і плоди. Аун почував себе могутнішим за всіх хижаків, сповненим енергії і молодого завзяття. Всі навколо нього — і Джеха, і Ухр, і Зур — були ніби частиною його...

Зур потихеньку спустився до нижньої печери. Підійшов до щілини, нахилився і зазирнув: барліг був пустий... Тремтячи, Зур проліз у вузький отвір і почав оглядати кутки. На сухих кістках лежали свіжі, все було просякнуто запахом хижака. Син Землі вибрався з барлога і довго блукав у великій тузі, забувши про звірів, що могли ховатися по чагарниках... Та ледве він увійшов у джунглі, як його обличчя засяяло:

— Печерний лев!

Велетенський звір сидів недалечко серед бамбуків над рештками кабана... Зачувши голос людини, хижак підвів страхітливу голову, потім схопився і з риком побіг до свого спільника.

Щастя Зура було безмежне. Коли звір наблизився, Зур обійняв його за шию, і велика гордість переповнила його кволі груди...