На нові землі

Напад тигра

Аун прокинувся десь опівночі. На заході за джунглями сідав місяць, і від його світла туман над віттям здавався рожевим. Попеляста темрява вкривала галявину. Вогонь біля бамбуків ледве жеврів.

Спочатку мисливець бачив тільки нерухому рослинність, але його нюх відчував чиюсь присутність. Згодом майнула тінь. Вона відірвалась від купи пальм і обережно почала наближатись. Аун вже знав, що це тигр. Він дивився на звіра з тривогою і гнівом. Відвага бурхала в грудях юнака, як ураган над водою. Хоч він знав про перевагу тигра над людиною і хоч його проймав таємничий жах, йому хотілось битися. Хіба не вбив Нао сірого ведмедя й тигрицю? Хіба сам він не вбив махайродуса, переможця носорога? Запаморочення Ауна, проте, швидко минуло: обережність предків заспокоїла кров. Він знав, що і Нао, і Фаум, і брати Агоо нападали на тигра тільки тоді, коли треба було рятувати своє життя...

Прокинувся і той, хто мав стримувати Ауна. Син Землі також відчув присутність страховища. Він поглянув на Ауна, що стояв напоготові з дрючком, і сказав:

— Тигр не знайшов ніякої здобичі.

— Якщо він наблизиться, — сказав син Тура тремтячим голосом, — Аун кине в нього дротик і спис!..

— Поранити тигра дуже небезпечно. Він лютіший за лева.

— А коли він не схоче піти геть від притулку?

— Аун і Зур мають харчів на два дні.

— Але у нас немає води! І чому з ним не прийшла тигриця?

Зур мовчав. Він уже думав про це. Мисливець знає, що хижаки інколи об’єднуються для вистежування здобичі, яку важко піймати одразу. Хвилину повагавшись, Зур відповів:

— Тигр блукає сам з кінця дня. Мабуть, тигриця десь далеко від галявини.

Аунові не було коли розпитувати далі. Він пильно слідкував за тигром, що наблизився до бамбуків на п’ятдесят ліктів.

Було вже добре видно його здоровенну голову з шорсткою шерстю на потилиці. Очі тигра світились яскравіше, ніж минулого разу. Аун почував дивну огиду до цих зелених вогників, на Зура ж вони наганяли жах. Час від часу над галявиною розлягався рик. Тигр підійшов ще ближче, потім почав нишпорити туди й сюди та кружляти навколо притулку з таким терпінням, яке породжувало відчай і страх. Звір немовби сподівався, що від цього поширшають щілини або ослабне плетиво з ліан і бамбуків. Кожного разу, коли він наближався, люди тремтіли, ніби сподівання хижака от-от мали справдитись.

Нарешті тигр причаївся в сухій траві. Звідти він терпляче стежив за людьми, і коли роззявляв пащу, його ікла блищали в світлі згасаючого вогнища.

— Він залишиться тут і вранці, — сказав Аун.

Зур не відповів. Він уважно дивився на дві тонкі гілки терпентинового дерева, які поклав біля вогню, бо вважав за потрібне завжди мати при собі сухі дрова. Потім поколов тоншу гілку і зібрав трісочки в оберемок.

— Невже Зур хоче розкладати вогонь? — незадоволено вигукнув син Тура.

— Вітру нема, земля в притулку гола, бамбук молодий, — відповів Зур, б’ючи кресалом по кременю, — Зурові потрібен зовсім маленький огонь!

Аун не суперечив. Він побачив, як полум’я охопило тріску, як його товариш підпалив кінець гілочки теребінта. Вона спалахнула яскравим вогнем. Тоді, нахилившись над щілиною, син Землі кинув цей факел у бік тигра... Прокресливши півколо, палаюча тріска впала в суху траву. Вона ж росла в найсухішому місці галявини, і ранкова роса ще не зволожила її.

Тигр підскочив перед вогнем, що зник серед найвищих стеблин. Аун мовчки сміявся. Зур уважно спостерігав, щоб в разі потреби запалити новий факел.

У траві помітне було тільки червоне миготіння. Тигр знову припав до землі...

Почекавши ще якусь мить, Зур підпалив другу гілку. Вогонь уже почав жерти її другий кінець, коли над травою знялось полум’я і шугнуло в усі боки блискучою повіддю. Хижак з риком підскочив. Він вже готовий був кинутись на притулок, як Зур жбурнув ще один факел...

Факел влучив хижакові в груди, і той як навіжений завертівся на місці. З сухим тріском вогонь заплигав поміж стеблинами, потім шугнув угору і оточив хижака. Тигр люто заверещав, вискочив з полум’я і щодуху помчав геть.

— Він не повернеться! — впевнено сказав Зур. — Жоден звір не вертається на те місце, де обпікся.

Аун був у захваті від хитрощів товариша, його радісний сміх переможно лунав над галявиною.

— Зур хитріший за Гуна Сухі Кості! — вигукнув Аун.

І його мускуляста рука ніжно лягла на плече сина Землі.

Тигр не повернувся. Аун і Зур спокійно спали всю ніч. Туман укривав галявину й джунглі, тиша й нерухомість залягли аж до світанку. Потім почали прокидатись звірі. Над річкою і деревами знявся глухий шум. Син Тура вийшов з притулку і уважно оглянув місцевість. Нічого підозрілого не було помітно. Пройшли олені, і це ще більше заспокоїло людину.

Аун повернувся до Зура і сказав:

— Рушаймо. Але спочатку йтимемо на захід, щоб не зустрітись з тигром.

Вони вирушили, ледве зайнялась зоря. Туман повільно розповзався клоччям і танув у блідому небі, що починало синіти. Звірів спочатку було мало, а потім значно побільшало: воїни догадувались, що вони вже перейшли місцевість, де панував тигр. Проте Аун тривожно нюхав повітря. Хвороблива спека огортала листя; дошкуляли червоноголові мухи. Тонкі промені сонця, прохоплюючись крізь листя, пекли шкіру, як терміти. З листя дерев визирали збуджені мавпи. Папуги кричали сухими, пронизливими, божевільними голосами...

— Грім буде гніватись на ліс! — сказав син Землі.

Аун спинився, щоб оглянути місцевість на заході.

Починалась галявина, видно було довгу смужку блакитного неба без єдиної хмаринки. А проте двоє людей відчували тривогу, що ширилася навкруги, наче острах перед чимсь невідомим.

Це тривало довго. Аун і Зур спустились навскоси до річки. Опівдні гроза була ще далеко. Вогню не розкладали. Неохоче з’ївши по шматку спеченого напередодні м’яса, лягли відпочивати. Спокій їх порушували напади в’їдливих комах.

Коли вони рушили далі, на заході з’явилися перші молочнобілі хмарки, які потім поступово перетворились на темносині хмари. Знялось неспокійне мекання кіз і ревіння буйволів. В траві заметушились кобри...

Хвилину воїни вагались, чи йти далі. Але тут залишатись було небезпечно. Віття тисячолітніх дерев росло надто високо, земля була пухка. Вони не бачили ніякого захисту від тропічної зливи, що насувалась на джунглі... Вітер то шумів, як річка, у верховіттях дерев, то шаленів, зриваючи листя. Потім запанувала важка густа тиша. Дощова хмара, ніби чорний дим, підіймалась вгору. Страшні бліді вогні почали пронизувати ліс. Вони були ще далеко від Ауна і Зура, і ударів грому ще не було чути. Коли стіна дощу вкрила півнеба і почала спускатись на схід, смертельний жах скував живі створіння. Тільки де-не-де полохлива тварина шукала своє лігво та стурбована комашка ховалася під кору дерева. Над життям лісу запанувала інша стихія, що породжує і годує ліси, коли ллється повільно, але нищить і дерево, і траву, і тварин, коли дає собі повну волю.

Товариші знали ці люті сили. Аун думав тільки про схованку, Зур же час від часу зводив очі до неба, і йому здавалось, що в хмарах шаленіють страхітливі хижаки. Ось вже чути їхній рик. На великій відстані він ще глухий, як рик лева десь за горою. Але незабаром цей рик набрав повної сили, а блискавки стали нестерпно яскравими. З гуркотом водопадів полилась вода. Люди вийшли на берег озера, оточеного калюжами. В густому тумані не видно було ніякого притулку, а блискавка все била. Під розлоге віття баніану, де сховались двоє людей, підліз леопард. Тонко й жалібно вили мавпи. Вода ревіла так, ніби океан прорвав греблі на небі. Подихи вітру приносили запах блискавки і рослин... Через годину вода в озері піднялася й пожерла калюжі. Вона вийшла з берегів і почала заливати ліс.

Мандрівники мусили відступити. Але їм назустріч теж бігла вода, ревіння якої зливалось з гуркотом грози. Людям треба було бігти на схід. Бурхливі струмки ніби гнались за ними. Ледве їм щастило втекти від одного, як з’являлись інші. Аун мчав галопом, немов баский кінь. Зур біг за ним пригнувшись, майже не відриваючи ніг від землі, як бігали всі Люди-без-плечей. Коли вони втекли нарешті від повені, то попрямували на схід, сподіваючись вийти до річки.

Вони переходили галявини, продирались між бамбуками, пальмами й ліанами. Набрякле водою болото змусило їх повернути на північ. Гроза вщухла. Вітер вже не шаленів. Нарешті вони вийшли на галявину, де протікав струмок дощової води.

Перед рівчаком юнаки зупинились, щоб узнати його глибину.

Блискавка ударила в купу чорних дерев, і на другому березі, мов очманіле, велетенськими стрибками закружляло якесь довге, гнучке тіло. Аун і Зур впізнали тигра. Покрутившись так з переляку, хижак нарешті заспокоївся, коли раптом побачив вертикальних звірів...

Інстинкт Ауна підказав йому, що це той самий тигр, який нишпорив навколо їхнього притулку. Зур же переконався в цьому, коли побачив у нього на грудях жовту пляму, випалену смолоскипом. Не так швидко, але й тигр упізнав незвичайну здобич, яка робить вогонь, ліанові огорожі та полум’я на траві. Він зустрів їх знову саме в ту хвилину, коли інший вогонь вдарив у купу чорних дерев. Їхні образи поєднувались з страшними речами, і хижак завагався.

Якусь хвилину всі троє не рухались. Між людьми і звіром пролягла дуже мала відстань, і втеча була неможлива.

Аун вже схопився за спис. Приготувався до бою й Зур, знаючи, що в разі втечі тигр поженеться за ними.

Зур перший кинув свою зброю. Просвистівши над водою, вона влучила хижакові в голову біля правого ока. Той з лютим ревом плигнув, але кров залила йому очі, і стрибок втратив ту страшну точність, яка засуджувала на смерть близьку здобич. Гнучке тіло гупнуло у рівчак, перекинулось, але таки зачепилось за берег.

Тут підскочив Аун, і його спис влучив тигрові в груди. Оскаженілий звір видерся на берег і напав на людей. Він шкутильгав і біг не так швидко. Другий дротик Зура вп’явся в бік, а тимчасом син Тура поранив його в потилицю...

Потім вони вхопились за дрюки. Аун витримав напад і вдарив звіра по черепу, а Зур, підскочивши збоку, вже бив по хребту. Один пазур дряпнув уламру груди, але він ухилився, і дрюк, вдаривши по ніздрях, на хвилину зупинив хижака... Перш ніж він знову зміг напасти, Аун вдарив утретє, та з такою силою, що тигр і не поворухнувся, ніби раптом заснув. Тоді, не гаючи часу, товариші потрощили йому хребет і лапи. Велетенський звір засмикався в жахливих корчах. Син Тура виколов йому ліве око, і хижак опинився цілком у владі людей.

Тигра було переможено.

Ліс людей-лемурів

Знову настали погожі дні. Воїни сміливо заглиблювалися в країну, де текла широка, як озеро, річка. В них жила радість переможців, яка хоч і не присипала обережності, проте робила уявлення про небезпеку майже приємними. Вони знаходили собі житла в джунглях і на березі, в скелях, у дуплах тисячолітніх дерев, у таких колючих чагарниках, що, вирубавши в них сокирою місце для відпочинку та заклавши вхід, можна було кидати виклик хижакам.

Їх зупинило озеро. Повернувши від річки, вони вийшли до невисокої гори. За чверть дня піднялись на гірське плато; воно починалось переліском і переходило в густий ліс. Плато тяглося а північного сходу на південний захід. На північному заході над ним височів гірський хребет, з якого збігали дві річки, живлячи своєю водою ще одне озеро.

Аун і Зур дійшли до лісу перед самим заходом сонця. На ніч влаштувались у щілині порфірової скелі. Загородивши вхід у щілину гіллям, мандрівники розклали багаття і спекли в ньому велику ящірку. Тут не було такої спеки, як у долині; з сусідніх гір повівав свіжий вітер. Після стількох задушливих вечорів двоє людей насолоджувались прохолодою, що нагадала їм землю уламрів. Дихати було не менш приємно, ніж їсти. Ліс шумів, як далека вода. Інколи було чути нявкання хижака, зловісний регіт гієн та виття собак.

Раптом зчинився гамір, і на деревах з’явилися дивні істоти. Вони нагадували і собак, і рудих карликів. На рухливих обличчях світились круглі й дуже близько поставлені очі. Їхні лапи нагадували руки людей.

Аун і Зур впізнали їх. Це були мавпи-резуси з зеленою шкірою на спині, рудуватою на грудях і з червоними, як вранішнє сонце, обличчями. Вони дивились на вогонь. Син Землі не почував до них презирства. Де в чому він вважав їх як і кзамів, за собі подібних. Аун теж був такої думки. На новій землі товариші зустрічали їх майже щодня і знали, що вони цілком безпечні. Проте, внаслідок своєї схожості з рудими карликами, резуси викликали в людей якийсь неспокій.

В останньому світлі згаслого дня їх можна було налічити більше десятка. Подивившись хвилину на полум’я, вони з неймовірною швидкістю поплигали з гілки на гілку, з дерева на дерево, потім знову почали спостерігати незвичайне видовисько. Нарешті один великий, як вовк, самець повільно зліз на землю і пішов до вогню. Пройшовши з десяток ліктів, він зупинився і жалібно застогнав, ніби когось кличучи.

Аун ухопився за спис, згадавши підступність рудих карликів, що ніяк не були більші за резусів. Але він випустив зброю з рук, знову почувши жалібний стогін. Постоявши трохи, мавпа зробила ще кілька кроків. Тепер вона, здавалося, зовсім спинилась, бо її страх і цікавість зрівноважились...

Тут почулось виття, і на горбочку з’явились три вовки. Вони скрадались проти вітру, тому ні люди, ні резуси не помітили їх наближення.

Резус кинувся тікати до дерева. Один вовк побіг йому назустріч, тоді як два інших загородили відступ по боках. Вільним залишався тільки шлях на вогонь. Велика мавпа на хвилину розгубилась, а її товариші відчайдушно верещали. Вона повернулась обличчям до людей, побачила, що вовки стискують свій трикутник, і, мов божевільна, кинулась вперед...

Коли вона добігла до вогню, хижаки вже насідали на неї. Найпрудкішому залишалось бігти якихось десять ліктів. Резус у відчаї застогнав. Між страшним полум’ям і хижаками не було ніякого вільного простору. Прийшла смерть. Мавпа відчула її холодний подих. Вона повернулась спочатку до лісу, до цього зеленого океану, де так легко можна було врятуватись від ворожих зубів... Потім її обличчя з невимовним благанням обернулось до людей.

Зур підвівся і взяв дротик. Інстинкт його племені клекотів у жилах. Він плигнув до мавпи. Перед вертикальною постаттю вовк відступив. Тимчасом випростався і Аун. Вовки завили. Тримаючись віддалік, позціплювавши зуби, вони не збирались тікати.

Аун з презирством кинув камінь. Камінь влучив у плече найближчого вовка, і той відбіг до своїх товаришів.

— Вовки не варті ні списа, ні дротика! — зареготав син Тура.

Резуси плигали і перекидалися у вітті дерев, а нерухомий втікач дивився на своїх несподіваних рятівників, його довгі руки тремтіли, в грудях причаївся жах. Він боявся невідомого вогню, боявся вовків, боявся й цих істот, що так прямо рухались, і їхнього голосу, що не нагадував йому жоден голос з лісів та степів. Та згодом його серце почало битись спокійніше. Очі уважніше стежили за людьми. Він заспокоювався: раз дивна істота не вдарила, то можна гадати, що вона зовсім не займе. Резус боїться тепер тільки вогню та вовків. Згодом і вогонь перестав бути для нього таким страшним, бо нерухомо сидить на своєму місці, на купі хмизу.

Прогнавши хижаків, Аун і Зур дивляться на свого гостя. Він сидить, як дитина. Схожість посилюють маленькі руки та майже плоскі груди.

— Вовки не з’їдять зеленого карлика! — говорить Аун з реготом, від якого мавпа здригається.

— Аун і Зур відведуть його в ліс! — додає Зур.

Коли почали наближатись до резуса, він знову затремтів. Та повільні рухи і голос без загрозливих вовчих інтонацій заспокоїли резуса, і між трьома істотами запанував мир. Аун і Зур нишком раділи новому товаришу, що збуджував цікавість і робив приємнішим їхнє самотнє життя.

Час минав, а вовки все вартували. Інколи вони починали вити, розлючені вогнем, людьми і цією здобиччю, що врятувалась від них не завдяки своїй прудкості чи спритності, а лише через незрозуміле втручання.

Та кінець кінцем вони зникли, потонувши в темряві ночі. Напрям вітру змінився, і вовки вже не могли наблизитись непомітно.

Резус все ще сидів. Він починав звикати до вогню. Зоряне чисте небо забирало тепло, з сусідньої гори віяв холодний вітер, і мавпа, подібно до людей, насолоджувалась теплом від багаття.

Потім резус тихенько скрикнув, уважно подивився на своїх рятівників і поплигав до дерев.

Аунові і Зурові шкода було розлучатися з ним.

Ранком другого дня люди пішли в сельви. Вони здивували їх могутніми деревами і непрохідними чагарниками. Там було менше гадюк, ніж у степу. Зграї білоголових круків крякали на вершечках дерев; лосі перебігали галявини, чорні ведмеді лазили по деревах; з кущів інколи вискакував леопард, не зважуючись напасти на людей. Траплялися гурти мавп з довгими хвостами та бородатими головами. Вони купами звисали з гілля і оскаженіло верещали. Єднання давало їм радість і силу для оборони свого життя і своєї місцевості.

На четверту ніч Аун відчув якийсь незвичайний запах. З часу їхнього прибуття на нові землі ще ніколи жоден запах не нагадував у такій мірі запаху людини. Аун затремтів, з переляку його волосся стало сторч. Запах тигра, лева, махайродуса, навіть лева-велетня не міг би його так занепокоїти...

Він розбудив Зура, щоб підготуватись до бою, і обидва напружили свої відчуття. У Зура вони не були такі досконалі, як в уламра. Аун енергійно понюхав повітря і сказав:

— Запах нагадує кзамів.

Кзами були найлютішими серед людей. Шерсть, схожа на лосячу, кущиками вкривала їхні обличчя й тулуби; руки були довгі, як у лісових людей; ноги короткі й викривлені, стегна немов обтесані з трьох боків, пальці на ногах величезні. Вони їли полонених уламрів, а також Людей-без-плечей, які, проте, врятувались від масового винищення.

Через деякий час запах ніби послабшав, — таємнича істота віддалялась. Потім вій знову став відчутнішим, і Зур прошепотів:

— Син Тура каже правду: це дух кзамів.

Від тривоги й нетерплячки Аун почав частіше дихати. Його дрюк уже лежав біля ніг. Він наготував також списометалку, щоб ударити списом з великої відстані...

Аун був уже впевнений, що тут не одна істота: запах линув з двох боків. Він сказав:

— Вони нас бачать, а ми їх ні... Треба ж і нам їх побачити. Ходім!

Менш рухливий, ніж уламр, Зур не відповів.

— Нас освітлює вогонь, — почав знову Аун. І взяв свій дрючок.

Зур ще раз подивився у темряву, але нічого не побачив і, розуміючи, що невідомі можуть напасти зненацька, погодився з Ауном.

Син Тура вже пішов, і Зур мовчки пристав до нього. Нахиляючись та уважно оглядаючи все навкруги, вони час від часу зупинялись. Аун пильно вдивлявся, прислухався і нюхав повітря Він тримав в одній руці дрюк, а в другій списометалку з вкладеним дротиком. Ідучи отак, він увесь час ловив запах і нарешті пересвідчився, що істот було тільки дві.

Почувся шелест. Захиталися віти чагарника і залунав легенький тупіт. Аун і Зур побачили крізь віття постать, але так невиразно, що не могли б сказати, людина це була, чи тварина. Проте тупіт був від двох ніг: ні резус, ні гібон, ні інші мавпи так не бігали.

Аун тихо сказав:

— Це люди.

Вони зупинились приголомшені. Таємнича постать наганяла жах. І раптом, перед небезпекою, Аун вигукнув свій бойовий клич. Тоді щось затупотіло з іншого боку. Шарудіння і запах послабшали. Уламр побіг навздогін. Але шлях перепинили спочатку ліани, а далі калюжа. Зур спитав:

— Навіщо Аун вигукнув бойовий клич? Може, ці люди зовсім не хочуть битися з нами.

— Від них тхне, як від кзамів!

— Запах Людей з-блакитною-шерстю теж одгонить кзамами.

Ця думка вразила уламра. Інстинкт обережності на хвилину затримав його. Він довго нюхав повітря і потім сказав:

— Вони далеко.

— Вони знають ліс, а ми його не знаємо» — промовив Зур. — Ми не побачимо їх вночі. Треба почекати до ранку.

Аун не відповів. Він ступив кілька кроків ліворуч і припав до землі. Так можна було почути найлегший шелест. Син Тура ледве-ледве почув ходу невідомих істот. Вона віддалялась і стихала, а натомість було чути тупіт невеликої зграї собак.

— Лісові Люди не зважилися битись! — сказав він підводячись. — А може, пішли кликати своїх братів.

Вони повернулись до вогню і підклали хмизу. Серця тривожно стискались. Та згодом, коли в лісі запанувала мертва тиша і небезпека здалась дуже далекою, уламр ліг спати, а Зур залишився на варті біля пригасаючого вогнища.

Вранці вони ніяк не могли вирішити: йти далі чи повернути назад? Менш охочий до пригод Зур хотів повернутися, щоб знову оселитись на березі річки в скелях, де спілка з левом-велетнем робила людей непереможними. Проте Аун, захоплений цікавою подорожжю, не погодився. Він говорив:

— Якщо ми підемо назад, хіба Лісові Люди не зможуть погнатись за нами? А звідки ми знаємо, що в тих землях, які ми пройшли, немає інших людей?

Ці міркування здавались Зурові тим більше справедливими, що вони спали йому в голову раніше, ніж їх висловив Аун. Він добре знав, що люди блукають більше, ніж шакали, вовки й собаки. Тільки птахи перелітають ширші простори. Аун з Зуром не зустріли по дорозі до лісу жодної орди. Та це ще зовсім не доводить, що людей там не було і що вони не зустрінуться на шляху додому.

Зур погодився. Хоч і не такий спритний в бою, але більш прозорливий, він був відважним не менш, ніж Аун, а коритися долі вмів краще. В ньому жив фаталізм[11] його племені. Всі його рідні загинули, і він не один раз дивувався, що сам іще живе. Без Ауна він був би самотнім: всі радощі життя пов’язувалися з дружбою, з Ауном, і втрата товариша уявлялась йому найбільшою небезпекою.

День минув без тривоги, і коли вони вибрали місце для відпочинку, то не помітили нічого підозрілого.

Вони спинились у гущавині лісу, але в такому куточку, де блискавка випалила траву й дерева. Декілька великих каменів утворювали притулок, який залишалось тільки зміцнити колючим віттям чагарника. Аун і Зур спекли стегно оленя, м’ясо якого вони любили, і полягали під зоряним небом. Перед світанком Аун прокинувся. Він побачив, що Зур стоїть обличчям на південь і уважно прислухається.

— Чи не почув Зур лева або тигра?

Зур не міг відповісти; йому здалося, що він чує знайомий підозрілий запах... Аун з силою потяг носом повітря і сказав:

— Повернулись Лісові Люди.

Він розібрав колючу огорожу і повільно пішов на південь. Запах зникав; тримався він тільки в слідах, залишених таємничими істотами. Гнатись за ними в темряві не було можливості. Аун і Зур повернулись до притулку і почекали до ранку, який запалив вже хмари на сході рожевим вогнем. Защебетала якась маленька пташка. Між хмар боязко заблищали вогні. Та ось вони спалахнули. Янтарні озера, смарагдові річки та пурпурні гори з’явились і зникли на небі над країною лісів. Потім крізь віття могутніх старих дерев визирнула велетенська червона куля.

Зур і Аун вирушили у путь. Вони йшли на південь, слідом за таємницею. Бути захопленими зненацька здавалось їм більшою небезпекою, ніж іти слідом за тими, хто їх вистежує. Інстинкт підказував їм, що для захисту треба пізнати силу цих істот. Обережність Зура поєднувалась з запалом Ауна.

Йшли швидко. Перешкод зустрічалось небагато. Здавалось, що тут був добре втоптаний ордами шлях. Аун увесь час відчував запах. Спочатку він був слабкий, але біля полудня зміцнів. Нетерплячий Аун прискорив ходу. Ліс почав рідшати Зайшли на галявину з поодинокими деревами, кущами, папороттю та кількома гнилими калюжами... На хвилину Аун завагався, але тут запах вдарив йому в ніздрі, і він раптом скрикнув: на м’якій землі виднілись свіжі сліди. Це були сліди ніг з п’ятьма пальцями, що більше нагадували ноги людини, ніж дріопітека.

Нахилившись, син Тура довго розглядав ці сліди і нарешті сказав:

— Лісові Люди близько... Вони ще не дійшли до свого притулку.

Товариші пішли далі. Їхні серця шалено бились. Вони не наближались ні до одного куща, не обійшовши навколо нього. Коли пройшли три чи чотири тисячі ліктів, Аун показав на купу мастикових дерев і тихо вимовив:

— Вони там!

Обидва затремтіли. До ніжності, що протягом стількох прожитих разом днів зростала в їхніх серцях, тепер домішувалось глибоке занепокоєння. Ніщо не говорило про силу ворогів. Аун знав, що їх було всього двоє. Себе самого Аун вважав за рівного Нао, найдужчого з усіх уламрів, але Зур був одним з найслабших: майже всі уламри мали важчі дрюки і швидше рухалися. Треба було спробувати битись на відстані. Якщо вороги не мали списометалок, то перевага буде на боці уламра і Людини-без-плечей.

— Чи готовий Зур битися? — запитав Аун з тривожною ласкавістю.

— Зур готовий... але слід спробувати укласти спілку з Лісовими Людьми, як це зробили колись ва з уламрами.

— Обидві орди були ворогами рудих карликів.

Аун виступив перший, бо краще відчував запах і хотів зустріти перший удар. Цього вимагало його розуміння відваги, а також острах втратити товариша.

Наблизившись на сотню ліктів, вони почали обходити купу мастикових дерев, зупиняючись, щоб оглянути просвіти в гущавині. Але ні серед стовбурів, ні серед віття нікого не було видно.

Тоді уламр голосно закричав:

— Лісові Люди думають, що заховались, але ми знаємо їхню схованку. Аун і Зур дужчі... вони вбили червоного звіра і тигра!

Гущавина вперто берегла свою таємницю. Ніякого звуку, крім легенького шелесту вітру, дзижчання червоноголових мух та далекого співу пташки. Роздратований Аун вигукнув:

— Уламри мають нюх шакалів і слух вовків! Двоє Лісових Людей сховалися серед мастикових дерев!

Зграйка жовтоголових журавлів спустилась на вкриту лататтям калюжу, над верховіттям дерев ширяв сокіл, а в далечині, під немилосердним сонячним промінням, що випалювало траву, проходив легкий табун антилоп. Страх, обережність чи хитрість радили таємничим істотам зберігати тишу.

Аун заклав у свою списометалку дротик, але, передумавши, наламав тонких гілок і обчухрав їх. Зур зробив те саме.

Закінчивши цю роботу, вони все ж не пішли в наступ одразу. Зур вважав, що краще почекати, та й Аун теж вагався... Проте уява про небезпеку ставала все більш нестерпною. Він заклав одну гілку в списометалку і крутнув зброєю. Ніякого враження! Вони ще тричі кидали гілки, і все марно. Та після п’ятого разу почувся глухий крик, розсунулось віття і перед мастиковими деревами з’явилась волохата істота.

Як і Зур та Аун, вона стояла на ногах. Спина її була вигнута, а плечі, майже такі вузькі, як і у Зура, видавалися наперед. Груди були плескаті, як у собак, голова велика, з широченним ротом і дуже вузьким лобом. Гострі вуха нагадували вуха шакала і людини Волосся на голові утворювало гребінь, на скронях воно було коротке, мов щетина, руки здавались коротшими за мавп’ячі. Лісовик тримав у руці загострену каменюку... Лісова Людина була худа, менша на зріст, ніж уламр, І більша за рудого карлика. Одну мить її круглі очі дивились на воїнів; потім шкіра на лобі люто зморщилась, щелепи заскреготіли.

Аун і Зур розглядали його постать і слідкували за рухами. Останні сумніви розвіялись: перед ними стояла людина. Камінь у руці лісовика був загострений, і тримався він на задніх лапах краще, ніж Люди-з-блакитною-шерстю. В рухах дивної істоти було щось таке, що відрізняло її від резуса, і навіть гібона чи дріопітека...

Зур дивився на Лісову Людину все ще з острахом, великий же уламр, порівнявши зброю супротивника із своїм дрюком, списом та дротиками, і свій високий зріст з цією присадкуватою постаттю, визнав себе дужчим. Він підійшов ще на кілька кроків до мастикових дерев і закричав:

— Син Тура і син Землі не хочуть убивати Лісову Людину!

Йому відповів хрипкий голос, який хоч і нагадував рикання ведмедя, але все ж мав невиразну членороздільну вимову. Зразу ж почувся ще один трохи тонший голос, після чого зі схованки вискочила друга постать. Вона була тонша, з вузькими грудьми, великим животом кривими ногами, і круглими переляканими очима. Жах, що змушує кидатись у наступ, спотворював її обличчя. Аун зареготав. Він показав свою зброю, підняв руки з могутніми м’язами і сказав:

— Як же чоловік і жінка з довгим волоссям битимуться проти Ауна?

Його регіт здивував лісовиків і послабив страх. На грубих обличчях заграла цікавість. Тоді м’яко заговорив Зур:

— Чому б Волохатим Людям не укласти спілку з уламром і ва? Ліс безмежний, здобичі безліч.

Зур передчував, що вони не зрозуміють його, але, як і Аун, вірив у силу виразного слова. І не помилився: волохаті жінка й чоловік з цікавістю наставляли вуха. Мало-помалу з цікавості народжувалось довір’я.

Зур змовк, а вони ще прислухались, нахилившись вперед. Потім почала говорити жінка, і мова її, що нагадувала крики звірів, мала все ж ритм мови людини. Аун знову почав сміятись, але цілком дружелюбно. Кинувши свою зброю до ніг, він подавав знаки замирення. Жінка теж засміялась — хрипко, уривчасто; слідом за нею засміявся й чоловік.

Тоді Аун і Зур почали наближатися до мастикових дерев. Вони підходили поволі, зупиняючись, і несли з собою тільки дрюки. Лісові Люди поривались тікати, але сміх уламра ніби затримував їх на місці. Нарешті воїни підійшли до Лісових Людей.

Це була тривожна, але вирішальна хвилина. На широконосих обличчях тубільців знову позначилось недовір’я. Їхні очі забігали, лоби наморщились... Лісовик мимоволі звів руки з каменем, але Аун, простягши величезний дрюк, знову почав сміятись:

— Чого вартий камінчик Волохатої Людини проти великого дрюка?

А Зур додав співуче:

— Аун і Зур не леви й не вовки!

Тривога згасала. Жінка зробила перший крок. Вона доторкнулась до руки Зура вище ліктя, вимовляючи якісь невиразні склади. Нічого страшного не сталось, і почуття небезпеки зникло. Народившись з мирного дотику, довір’я почало швидко зростати. Зур простяг чоловікові шматок сушеного м’яса, і той його з’їв; одночасно Аун дав печеного коріння лісовій жінці.

Ще не настав вечір, а вони вже тримались так, ніби прожили вкупі кілька місяців.

Вогонь не злякав нових товаришів. Вони з цікавістю поглядали, як він плигає по сухих гілках, і скоро зрозуміли, що біля нього можна грітися. Повіяв свіжий вітер. З землі крізь прозоре й легке повітря до зірок линуло тепло. Мандрівників тішило те, що погляди їхніх дивних гостей ніби прикипіли до вогню. Це нагадувало Зуру й Ауну вечори в орді, і від того, що тепер їх було більше, вони почували себе безпечніше.

Зур силкувався зрозуміти загадкові звуки й жести нових товаришів. Він вже знав, що чоловік мав ім’я щось схоже на Ра, а жінка відгукувалась на слово Вао, але хотів довідатись, чи були в лісі ще люди і чи жили вони ордою. Він намагався порозумітись за допомогою жестів, але спроби виявились майже марними.

Протягом кількох наступних днів спілка стала ще міцнішою. У волохатих чоловіка й жінки недовір’я наче й не було. Менш розвинені, ніж Аун та Зур, вони швидко призвичаювалися до нових людей. Вао та Ра мали природжену м’яку вдачу, схильність до покірності, що залишала місце для насильства тільки під час страху чи гніву. Вони не мали такої сили впливу, як великий уламр, і такої здатності до мислення, як Зур. Своїми ж відчуттями вони були рівні синові Тура. Крім того, Лісові Люди бачили в темряві не гірше, ніж рись, а по деревах лазили, як резуси чи гібони. Вони охоче їли м’ясо, але могли годуватися листям, молодим стеблом, сирим корінням, грибами. Бігали не так швидко, як Аун, але не гірше Зура. Силою м’язів вони були дужчі за ва, але значно слабші за великого уламра. Не маючи іншої зброї, крім загостреного каміння, яким вони зрізали також стебла та кору на їжу, вони не могли ні здобувати вогонь, ні підтримувати його.

Колись давно у лісах третинного періоду предки цих лемурів вигадали слово, навчились грубо тесати перші камені і поширилися по всій землі. Але в той час, як одні люди привчались користуватись вогнем, а інші знайшли спосіб добувати його з кремінців і сухого дерева, в той час як в спритніших руках знаряддя і зброя вдосконалювались, вони жили легко і при достатку, а тому і залишались людьми-лемурами старих віків. Їхня мова протягом тисячоліть не змінилась, хіба що, може, втратила кілька слів, а мова жестів лишилась на тому ж рівні, лемури трохи вміли пристосувати жести до нових умов, але на шкоду старим звичаям.

Разом з тим вони могли оборонятись від леопарда, пантери, від вовків та собак, які рідко коли нападали на них. Вміння здиратись на дерева рятувало їх від лева й тигра, чию присутність вони відчували на великій відстані. Годуючись абичим, вони майже не знали голоду, бо навіть взимку без особливих труднощів знаходили їстівне коріння та гриби. До того ж вони не знали і тих страшних морозів, що допікали уламрам, ва, рудим карликам та кзамам у північних і західних землях по той бік гори.

А проте їхнє плем’я, що колись густо заселяло ліси, тепер вимирало. Якісь таємничі причини винищували їх на сході й на півдні. Інші люди, значно дужчі за них, які краще володіли мовою, вміли робити страшну зброю і добувати вогонь, загнали людей-лемурів на це плато. Протягом тисячоліття кожне покоління переможців приходило сюди не більше як двічі чи тричі і ніколи не осідало надовго. А коли вони приходили, тубільці тікали далі в глиб лісу. Це були жахливі часи, що залишились більше в інстинкті, ніж у мозку. Тоді життя людей-лемурів ставало сумним...

Ра і Вао не знали цього лиха. Вони були молоді, і за їхнього віку подібної навали не трапилось. Двічі чи тричі вони бачили на плато вогні таборів, та видіння це залишалось неясним спогадом, що оживав тільки перед вогнем Ауна та Зура.

Тимчасом Зур і Вао навчились краще розуміти одне одного. Зур довідався, що в лісі є й інші люди-лемури, і сказав про це Аунові. Аун сприйняв новину спокійно. Раз він уклав спілку з Ра, то був певний, що й інші не почнуть війну. Зур не поділяв цієї безтурботності. Він не уявляв собі, щоб лемури були войовничими — Ра і Вао не полювали на хижаків, — але боявся, щоб лемури не подумали про якийсь напад.

Одного вечора, коли вогонь танцював по сухих гілках, Ра і Вао весело бавились, кидаючи в нього хмиз. Мисливці пекли на рожні четвертину лані, від якої вже йшов смачний запах печеного м’яса. Тут же на плоскому камені пеклись гриби. Крізь листяне мереживо було видно тонкі роги молодика вгорі серед зірок.

Коли їжа спеклась, Аун дав частину лемурам, а решту поділив із своїм товаришем. Хоч їхній притулок був не дуже гарний, але вони почували себе цілком безпечно, їх оточували дерева з високими голими стовбурами. Тигр на них не здерся б, люди ж могли врятуватися там раніше, ніж устиг би напасти хижак.

Вечірнє повітря було тепле. Серед первісних людей панувало повне довір’я. Лагідні між собою, готові разом боронитись проти небезпек, вони втішались великим щастям здоров’я, відпочинку, ласої їжі...

Раптом Аун і Ра, а потім Вао здригнулися. Вітер доніс якийсь легенький запах. Ра і Вао ніби засміялись, а заклопотаний уламр сказав Зурові:

— Нові люди близько.

Зур обернувся до жінки. Вона витягла шию і своїми рисячими очима вдивлялась у темряву. Зур торкнув її за плече і запитав словами й жестами. Запитання було зрозуміле мисливцям, події робили його ще яснішим. Вао кивнула, простягла обидві руки вперед і вимовила щось на знак схвалення.

— Аун має рацію, — сказав син Землі. — Прийшли інші Лісові Люди.

Уламр підвівся; Ра поповз по траві; настав тривожний момент. Від недовір’я Аун зціпив зуби, Зур наморщив чоло. Тимчасом Ра вже пішов. Зур покликав його. Обличчя лемура зніяковіло, вся постать свідчила про те, що він вагається. Він хотів кинутись до своїх одноплемінників і одночасно боявся Ауна.

Через хвилину син Тура схопив свою зброю і пішов туди, звідки йшов запах. А він все дужчав. Воїн порахував, що в лісі мало бути шість чи сім чоловік, і пішов швидше. Якусь мить запах був зовсім близько, але потім розвіявся. В попелястому світлі, що пробивалось крізь віття, Аун ніби побачив постаті. Та вони зразу ж зникли. Воїн побіг ще швидше, хоч місцями його затримував чагарник. Раптом він зупинився: перед ним розстелилась водяна поверхня завширшки з двісті ліктів. У воду шубовснуло кілька жаб, решта закумкала серед латаття розбитими старечими голосами. Молодий місяць поклав на воду довгий лускатий хвіст...

На другий берег одна по одній, ніби з водоростей, виринали постаті лемурів. Аун гукнув їм:

— Син Тура і син Землі — спільники Волохатих Людей!

Почувши цей дзвінкий голос, втікачі спинились. Потім, проверещавши щось невиразне, вони замахали своїм гострим камінням і вже хотіли рушати далі на південь, коли з кущів вибіг Ра. Він щось крикнув людям свого племені, вказав на Ауна, потім поклав йому на груди обидві руки. Залунали верескливі голоси, замахали руки. Своїми рисячими очима втікачі бачили лемура й уламра, як удень; так само і Ра нічого не прогавив з міміки й жестів своїх родичів.

А коли з’явилися Вао з Зуром, вереск знявся ще більший. Потім на хвилину стало тихо.

— Як Волохаті Люди перейшли болото? — голосно запитав Аун.

Зур повернувся до Вао і пояснив запитання. Вона засміялась і потягла Зура ліворуч. Там, під прозорою водою, він побачив сіру поверхню. Вао подала знак, ступила в воду, заглибилася по стегна і пішла цим підводним шляхом. За нею без вагання рушили Аун, Ра і Зур.

Одну хвилину лемури на другому боці лишались нерухомі, потім їх охопив переляк; одна жінка подала сигнал, і всі кинулись врозтіч... Ра закричав їм услід високим голосом. Найкремезніший з усієї групи, спинився; один по одному спинилися і всі інші. Вони стояли ламаною лінією.

Коли Аун досяг берега, знову зчинилась паніка, яка скоро, проте, уляглась. Ра, що теж був уже на березі, вийшов наперед. Кремезний чоловік очікував. Це була тривожна хвилина. Увагу всіх лемурів привернула велика постать Ауна. Ті, що зустрічались з Людьми Вогню, не пригадували серед них такого велетня. Картини нещадного винищення постали перед ними; руки й ноги тих, кого вже не раз перемагали, тремтіли від жаху. Та в міру того, як Ра щось пояснював жестами, вони заспокоювались. Кремезний чоловік дозволив Аунові покласти руку на його плече. Зур щойно виліз на берег і подавав знаки дружнього привітання, яких навчився у Вао. Тоді серед цих бідолашних істот запанувала радість, а може, й неусвідомлена гордість від того, що їм пощастило укласти спілку з велетнем, який був більшим за найстрашніших їхніх переможців. Першою до кремезного чоловіка підійшла жінка. Аун голосно сміявся, щиро радіючи цій орді: адже вона була йому така люба після стількох днів блукань.

Люди Вогню

Кілька тижнів Аун, Зур та їхні спільники блукали в лісі. Життя було легке й повне достатку. Лемури легко знаходили джерела, здалеку помічали хижаків, збирали їстівне коріння, видовбували серцевину з дерев саго. Вечорами біля вогню вони почували себе у цілковитій безпеці. Аун і Зур наробили своїм супутникам дрюків та сокир, і через деякий час Лісові Люди навчились досить спритно орудувати цією зброєю. Всі показували, що готові йти під проводом уламра на хижаків. Як і всі первісні люди, лемури були створені для бойового гурту; вони могли ставати страшними, аби тільки ватажок викликав у них довір’я. Довір’я ж до Ауна дедалі глибшало. Вони наївно любили велетня і його всеперемагаючі руки. Дзвінкий голос Ауна зворушував їх до сміху. Вечорами, коли червонувате світло вогню танцювало на траві та стрибало попід віттями дерев, вони з веселим гамором оточували уламра. Спілка з уламром позбавила їх божевільного жаху, який наганяли на них Люди Вогню. Такою ж приємною була їм і спритність Зура. Вони знали його надзвичайну хитрість і те, що велетень слухається його порад. Він розумів їхні жести та неясні слова. Але між ними й Зуром була ніби рівність: вони любили його майже так само, як любили один одного, тоді як їх пошана до Ауна мала характер обожнювання...

Чим далі загін просувався на південь, тим дужче виявляли лемури вагання, а то й страх. Вао пояснила, що тут кінчався ліс. Плато стало більш пологим, спека дошкульнішою, знову почали траплятися пальми, ліани, зарості баніанів та бамбука.

Якось після полудня вони зупинились перед стрімким спуском. Вузькою долиною бігла бурхлива річка. На протилежному березі простелився степ з рідкими острівцями дерев.

Причаївшись у кущах, лемури тривожно вдивлялись у степ. Розпитавши Вао, Зур сказав синові Тура:

— Це країна Людей Вогню!

Аун оглядав її з жадібною цікавістю.

Зур додав:

— Коли вони приходять у ліс, то вбивають Волохатих Людей і їдять їх, як оленів чи антилоп.

Лють заклекотіла в грудях уламра: він пригадав кзамів-людожерів, у яких Нао відвоював вогонь.

Місцевість була зручна для стоянки. В скелі знайшли довгу печеру, придатну для оборони як від хижаків, так і від людей. На галявині, перед печерою, можна було розкласти вогнище, а густий чагарник закривав би його від людського ока. З допомогою лемурів Аун і Зур закрили вхід до печери, і коли надійшов вечір, печера могла витримати напад тридцяти чоловік.

Син Тура сказав:

— Аун, Зур і Волохаті Люди дужчі за Людей Вогню!

Він засміявся, і його веселий настрій передався іншим. Вечірнє сонце сідало в річку і заливало хмари гарячим світлом. Подібні до червоних скель на півночі країни ва, хмари розляглися над степом, нагадуючи химерні квіти. Серед темряви палахкотів вогонь. Свіжий вітер допомагав йому поглинати кору й гілля. Для орди смажився цілий олень. Під керівництвом Зура Лісові Люди пекли коріння, кінську квасолю та гриби.

Наприкінці вечері Ра, що сидів біля чагарника, раптом скочив на ноги, пролопотів щось невиразне і показав рукою на протилежний берег.

Аун і Зур продерлись крізь чагарник і остовпіли: на тім боці річки, ліворуч від їхнього табору, блимав вогонь. Спочатку він пригасав і ледве прохоплювався крізь гілля, але потім ожив, і полум’я застрибало вгору. Поплив червоний дим. Полум’я збільшувалось і, здавалось, перемагало темряву, відсуваючи її далеко в степ. Біля вогню було видно постаті людей, то чорного, то мідного кольору залежно від того, де вони стояли: спереду чи позаду вогнища.

Лісові Люди побігли слідом за Ауном. Крізь віття чагарника вони жадібно стежили за рухами своїх ворогів... Лемури дрижали від страху. Найстарші пригадували панічну втечу від цих людей; в їхній уяві знову поставали картини вбивства одноплемінників.

Уважно придивившись, Аун побачив Людей Вогню. Наколовши шматки м’яса на рожни, вони пекли його над вогнищем. Всіх чоловіків було семеро. Безперечно, це був один з мисливських загонів, що їх часто виряджали з орди уламри, руді карлики, кзами та ва. Один мисливець гартував на вогні вістря списа, решта чекала на вечерю. По всьому було видно, що вогнища лемурів вони не помічали. Їхній табір лежав нижче, ніж табір Ауна і Зура, та й чагарник був гарним сховищем... Та ось Аун раптом відчув, що вони щось помітили. Час від часу один з ворогів обертався до вищого берега і уважно вдивлявся в нього.

— Вони бачать відблиск нашого багаття! — сказав Зур.

Спокій Людей Вогню дивував його. Може, вони думають, що тут отаборились люди з їхньої орди? Він запитав про це Вао. Та показала на річку, ліворуч, праворуч і дала зрозуміти, що переправи поблизу немає. Течія в ріці була така швидка, що ні людина, ні звір не могли її подолати. До ворожого табору треба було йти цілу добу. Тому зараз небезпека не загрожувала ні з того, ні з іншого боку...

Довго ще Аун розглядав ці істоти, які були ближче до його раси, ніж лемури, і які, проте, більше нагадували кзамів, ніж уламрів. Незважаючи на значну відстань, він бачив короткі ноги, широкі тулуби, але не помітив вужчих, ніж у людожерів, лобів, масивних щелеп та випнутого надбрів’я.

— Сьогодні вночі Люди Вогню не нападуть на нас, — запевнив Аун. — Чи ж зважаться вони на це завтра?

Його мужнє серце не боялось бою: він вірив у перемогу. Хоч лемури і слабші за ворогів, зате їх більше. До того ж уламр покладався на свою силу і на Зурову хитрість. Він запитав у Вао:

— Чи мають Люди Вогню списи й дротики?

Через деякий час та зрозуміла його і в свою чергу звернулась до найстаршого лемура.

— Вони кидають каміння, — відповів Зур, розгадавши жестикуляцію лемурів.

— А вогню з камінців вони не добувають! — радісно вигукнув Аун, бо на деякій відстані від великого вогнища ворогів він помітив два маленьких, що блимали в клітках-сховищах. Коли вбити у них вогонь, як це колись зробили кзами уламрам, то вороги змушені будуть повернутися до своєї орди...

Ніч минала спокійно. Ставши на варту першим, Аун міг краще стежити за ворогом, бо місяць заходив сьогодні пізніше, ніж минулого вечора. Разом з ним вартувало й двоє лемурів. Вони розуміли необхідність цього заходу і вартували по черзі, коли загрожувала якась небезпека. Ніщо не могло їх стурбувати більше, ніж сусідство Людей Вогню.

Коли на варті став Зур, місяць зайшов, і на тім боці вогонь ледве жеврів. Воїни спали, лише вартовий ходив навколо них у півтемряві. Згодом Зур уже не бачив нічого, і тільки рисячі очі Ра слідкували за ворогами, незважаючи на значну відстань... Ніч минала. Сотні зірок закотилися за небосхил на заході, інші підіймались вгору. Лише одна червона зоря нерухомо стояла на півночі. На світанку туман, що піднявся над річкою, поволі закрив протилежний берег і табір Людей Вогню.

Ранком туман ще тримався. Але вітер розганяв його, а сонце прибивало до землі. Сива завіса поволі розтанула, і стало видно протилежний берег.

У лемурів вихопилось щось подібне до зітхання. Людей Вогню не було. Тільки купка попелу та чорнуватого вугілля залишилась на тому місці, де стояв їх табір.

Невидимий ворог

Аун, Зур та лемури більшу частину дня працювали над зміцненням печери, щоб зробити її неприступною. Надійна для захисту від хижаків, які завжди в решті решт підуть собі геть, печера не захищала від нападу людей. Уламр і Людина-без-плечей дуже добре знали, що руді карлики і кзами могли тримати в облозі своїх ворогів протягом цілих тижнів. Заховатися в печері від численного ворога було все одно, що приректи себе на смерть. Та проти десятка ворогів, — а вчора їх було тільки семеро, — печера могла стати доброю схованкою.

Після полудня мисливці вбили кількох антилоп, щоб просушити м’ясо на сонці і на вогні, а лемури назбирали плодів і коріння.

Усі були насторожі. Вартували, звичайно, з обережністю собак чи шакалів. Захопити табір було важко: з півдня його захищали річка й урвище, зі сходу — безкрая пустеля, а з заходу — болотяна місцевість. Вільним залишався тільки один шлях — через ліс, що стояв ззаду, але галявина між ним і печерою була зручна для нагляду. Таким чином, ворог не міг напасти зненацька. Щоб досягти печери, Людям Вогню треба було пробігти від ста до дев’ятисот кроків під загрозою дротиків та списів.

Не чутно було жодного підозрілого запаху, що сповіщав би про наближення ворогів. На смерканні лемури розташувались колом з радіусом у три тисячі ліктів. Аун вилазив на найвищі скелі, однак теж нічого не помітив. Якщо ворог і прийшов на цей берег річки, то, мабуть, зупинився десь далеко. Уламр почав заспокоюватися.

— Людей Вогню було тільки семеро, вони пішли собі геть, — сказав він Зурові.

Аун хотів сказати, що велике вогнище навело ворогів на думку про численний гурт, здатний добре оборонятися. Та Зур ходив стурбований. Вміючи передбачати краще, ніж уламри, він промовив:

— Якщо вони не прийшли, то лише тому, що повернулись до орди за допомогою!

— Їхня орда далеко! — безпечно запевнив Аун. — Навіщо їм туди повертатися?

— Лісові Люди не вміють добувати вогонь. Отже, вони схочуть довідатись, що це за нові люди в лісі.

Ця відповідь стурбувала Ауна. Розставивши вартових так, щоб уникнути будь-якої несподіванки, він заспокоївся. Як і завжди, Аун став на варту першим. Молодик, більший і ясніший, ніж вчора, мав зайти тільки опівночі... Місячне світло допомагало Ауну, та було майже зайвим для рисячих очей лемурів: у темряві вони почували себе краще. Стояла глибока нічна тиша, яку тільки інколи порушували голоси полюючих хижаків. Аун куняв біля вогнища без думки та мрії; одні лише відчуття напружено вартували. Троє лемурів спали, але найтонший підозрілий запах враз підняв би їх на ноги... Слух і нюх цих людей гострий, як у собак, був напружений, наче молодий очерет на болоті.

Місяць проплив уже дві третини свого шляху, коли раптом Аун підвів голову. Побачивши, що від багаття лишився тільки червоний жар, він поклав на нього оберемок хмизу. Потім, насторожено потягши носом повітря, позирнув на вартових. Двоє піднялись, а зразу ж за ними і третій.

З лісу линув якийсь запах.

Він нагадував запах лемурів, і Аун вирішив, що прибув другий їхній загін. Аун пішов до Ра. Той насторожив вуха і широко роздув ніздрі, тремтячи, немов у пропасниці. Коли Аун наблизився, Ра показав рукою на ліс і прошепотів кілька невиразних слів. Аун зрозумів його: Люди Вогню повернулись!

Сховані у гущавині, вони бачили вогонь, бачили уламра, але самі лишались невидимі.

Однак, несподіваний напад був неможливий. Навколо печери скрізь росла трава, і тільки де-не-де височіло якесь дерево чи невеличкі острівці чагарника.

При попелястому сяйві місяця гостре око Ауна вивчало місцевість. Сповнений відваги, він ледве міг стримати бойовий клич, що ладен був вихопитися з грудей. В його жилах клекотіла ненависть до Людей Вогню, які перепливли річку і обійшли пустелю тільки для того, щоб напасти на табір. Адже цим вони доводили свою лють, свою силу і свою ворожість!

Перш ніж будити Зура, Аун почав кружляти перед печерою, щоб довідатись, звідки лине той запах та скільки ворогів ховається в лісі. В руках у нього була краща списометалка, два дротики і спис висіли за плечима. Аун хотів виманити Людей Вогню на галявину. Вони вміли тільки кидати руками каміння, отже, мисливець поранив би чи вбив кількох з них раніше, ніж вони наблизилися б до нього. Вони не встигли б його навіть поранити.

А тимчасом лемури, які вже знали про появу ворогів, по одному виходили з печери. З ними вийшов і Зур, що дізнався про небезпеку від Вао.

Великий уламр слідкував одночасно і за своїми спільниками, і за темним лісом. Тих, що ховалися в ньому, не могло бути більше семи. А тут було вісім лемурів-воїнів, чотири жінки, що силою майже не поступалися чоловікам, та ще й Аун з Зуром. Якщо лемури виявлять відвагу, успіх буде забезпечено. Але більшість їх була до смерті налякана і не витримала б навального нападу. Мужність не покинула тільки Кремезного, Ра, Вао та ще одного юнака з жвавими очима.

— Воїнів стільки ж, скільки було біля вогню вчора? — спитав Зур.

— Не більше, — відповів Аун. — Чи не час вигукнути бойовий клич?

Зур схилявся більше до миру, ніж до війни. Поміркувавши, він сказав:

— Ліс великий... Здобичі вистачить для всіх людей. Може, краще Зурові поговорити з Людьми Вогню?

Незважаючи на збудження, Аун погодився. Ва промовив речитативом, і голос його бринів м’якше, ніж звичайно:

— Син Тура і син Землі ніколи не воювали з Людьми Вогню! Вони їм не вороги!

Ліс мовчав. Тоді закричав Аун:

— Аун убив червоного звіра! Аун і Зур вбили тигра! У них є дрюки, списи і дротики! Якщо Люди Вогню захочуть війни, то жоден з них не повернеться до своєї орди!

Чути було лише тихий подих вітру Аун підійшов на сто кроків до лісу і закричав ще голосніше:

— Люди Вогню не хочуть відповідати?

Наблизившись, він відчув їх запах ще краще. І знаючи, що за ним стежать, раптом страшенно розлютився. Аун ударив себе в груди і вигукнув:

— Аун розпоре вам груди й животи! Він кине ваші трупи гієнам!

Тільки луна від його поклику, що нагадувала вовче виття, покотилась темним лісом. Уламр підійшов ще ближче; тепер між ним і лісом лишалось тільки триста ліктів. Він крикнув Зурові, щоб той не йшов слідом, і кинув ще одну погрозу:

— Син Тура потрощить вам голови!

Він сподівався, що вороги побачать його самого і перейдуть у наступ.

Запах на хвилину став відчутнішим, але зразу ж послабшав. Аун пройшов уперед ще на сто п’ятдесят ліктів і став перед ворогами на весь зріст. Дротик, кинутий списометалкою, міг тепер досягти лісу.

Раптом пролунав сигнал тривоги. Зліва, з-за найближчого куща, вискочили три чоловіки. Вони помчали, щоб перерізати Аунові шлях до відступу. Він розгадав цей намір, презирливо засміявся і, заклавши дротик в списометалку, почав поволі відступати. В цю хвилину праворуч з’явились ще троє... Відчай стиснув серця лемурів. Їхній гурт наполовину розбігся, але Ра, Вао, юнак, Кремезний та ще один старший лемур трималися міцно. Вао навіть вихопилась уперед, щоб завернути одну жінку, яка з переляку побігла просто в ліс.

Шестеро Людей Вогню мали от-от з’єднатися й відрізати Ауна від лемурів. Списометалка крутнулась, і дротик пробив плече одного з нападаючих. Одразу Зур і Ра пішли в наступ. Приголомшені відстанню, з якої вдарив уламр, і здивовані тим, що Зур повів на бій лемурів, Люди Вогню злякались можливої несподіванки і відступили.

Ті нападники, що були праворуч, встигли захопити з собою Вао.