Напровесні

І

Вона причинила за собою двері, і стало зовсім тихо, зовсім темно. Вона стояла і вдихала ледь чутний сухий запах орляка, що долинав з вигону. Тепер уже все було сухе, бо майже три тижні палило сонце.

Ця погода змучила її. Проте, коли в квітні й травні лили дощі, глухе ляпотіння крапель по даху також її дратувало. Вона аж ніяк не сподівалася, що звертатиме увагу на погоду — на спеку, вогкість або хмари, на день або ніч, — адже все це існує поза її свідомістю, поза межами її розпачу. Але воно турбувало її, непокоїло, наче опік або невигойна рана.

Вона чекала, поки очі її звикнуть до темряви, і тоді вона піде вузькою стежкою поміж грядками та фруктовими деревами до курника. Цієї ночі не чути було ні совиного крику в гаю, ліворуч від будинку, ні шелесту дерев.

Раптом вона згадала: я самотня. Я сама-самісінька на цьому світі.

Немає ні інших людей, ні тварин, ні пташок, ні комах, немає людського дихання, немає ударів серця, не ростуть дерева, не шелестить листя, а трава висохла. Немає нічого.

Це було для неї нове відчуття. Власне, не відчуття. Самотність, страх перед нескінченними днями й ночами в порожньому будинку, безпорадне усвідомлення довічної розлуки з Беном — ото були відчуття.

А це щось зовсім інше. Це був стан. Це був факт. Абсолютна, безнадійна самотність. І все.

Тим часом місяць вийшов з-за хмари, і в його тьмяному світлі вона могла тепер бачити сірі стовбури фруктових дерев та розлогі верхівки в’язів. В темряві не можна було розрізнити барви, лише обриси. Вона повільно пішла в глиб саду. Була тільки дев’ята година. І був кінець серпня. Тепер щовечора вона заганятиме курей на кілька хвилин раніше, і ці хвилини наближатимуть зиму. Хоча їй не хотілось думати про зиму.

З луки долинув рев віслюка, і вона аж завмерла, сама не своя від страху, так це було несподівано і так сумно. Той рев завжди здавався їй трохи сумним і жалібним, наче волання про допомогу, про співчуття — хоч Бен і сміявся з неї: віслюкові, мовляв, зараз живеться просто чудово, адже він тішиться їхньою любов’ю і має цілий акр паші.

А Бенів брат Джо розповідав їй, що в Африці звірі — гієни, зебри й шакали — кричать ще чудніше; щоправда, про тих звірів він лише читав у книжках і лише уявляв їхні крики. Багато розповідав їй Джо усякої всячини, і знав він дуже багато — почасти з книжок, а почасти завдяки своїй природженій кмітливості. І слух у нього був гостріший, ніж у інших, так що він міг розпізнати щебет будь-якої пташки і навіть знав, як змінюється їхній спів протягом року; міг вгадати по шарудінню в кущах, що там пробігло — кролик, горностай чи лисиця.

Отакий він був, Джо. Минув і уже тиждень, чи навіть більше, як він востаннє її навідав; тепер вона вже не втрачає відчуття часу, як у ті перші тижні, коли для неї все зливалося докупи: день із ніччю, понеділок із п’ятницею, — і жодна година прожитого часу не мала j ніякісінького сенсу.

Почувши її ходу, віслюк заревів знову, і вона, вже заспокоївшись, тихенько озвалася до нього. Навіщо Бен купив віслюка? Коли він привів його і додому з м’якою мотузкою на вкритій виразками шиї, то сказав, що це подарунок для неї, та й для нього також — «аби щось живе було поряд».

І Бен натрапив на віслюка за Довгим гаєм. Тварина з великим хомутом на шиї була прив’язана до дерева на узбіччі дороги. Лудильник, якому віслюк належав, з радістю погодився продати його за фунт стерлінгів, узявши на додачу сир, варені яйця та пиво, що знайшлися у Бена в торбі.

Того дня віслюк дивився на і них якимись застиглими очима; його брудно-сіра шерсть позлипалась від струпів. Він побрів стежкою на луку, потім зупинився і так стояв, не вірячи у своє визволення від хомута, а можливо, він і боявся цієї волі, боявся, що навколо нього стільки паші.

Днями стояв він, притулившись до огорожі, і не доторкався ні до сіна, ні до трави, що їх йому приносила Рут.

Минуло кілька днів, перш ніж він нахилив голову до відра і то лише тоді, коли Рут зникла з його очей, зайшовши до будинку.

Щоб подолати цей страх, потрібні були тижні, тижні витримки й ласки, протягом яких Рут спускалася стежкою на луку, лагідно говорила до віслюка і навіть легенько торкалась його шолудивої, зраненої шиї. Спочатку вони ніяк не називали його. Бен виходив у садок і просто гукав: «Гей, ослику!» або: «Хлопче!». Джо перший назвав його Валаамом. Він приніс біблію і знайшов там оповідь про Валаамову ослицю, яка побачила ангела і заговорила до нього людським голосом. Але ж, заперечив Бен, Валаамом звали Чоловіка, а не його ослицю. Але тут майже всі вони водночас глянули на луку і побачили віслюка — голова у нього була задерта, вуха нашорошені, він уже зважився трохи відійти від огорожі й починав досліджувати навколишній світ, — тоді всім одразу здалося, що Валаам —єдине можливе для нього ім’я. Щоправда, Дора Брайс, почувши, як назвали віслюка, взяла їх на глузи, а чоловік її заявив, що це блюзнірство, проте Рут не здивувалася, бо вона вже звикла до цього всього і з самого початку змирилася з тим, що вони не люблять її і ніколи не простять їй одруження з Беном. Джо одразу ж запевнив, що це його ідея — назвати так віслюка. Джо — хлопець чесний і палкий, коли треба стати па захист Рут. Джо — наймолодший і найрозумніший у їхній родині.

А втім, байдуже… Все віднині для неї байдуже.

Протягом цих місяців, що минули по весні, в неї не раз виникало бажання відпустити або продати віслюка. Після Бенової смерті вона не звертала на нього ніякої уваги, лише бездумно дивилася, як він пасеться на луці. Так само, без усякої цікавості дивилася вона й на все інше. Віслюк сумував за нею, йому не вистачало уваги, до якої він уже звик у своєму новому житті. Бували дні, коли він підходив уранці до огорожі й пильно дивився на будинок, підводив голову і ревів.

Коли до неї забігав Джо, — а це траплялося майже щодня, — він ішов на луку, доливав віслюкові води у відро, розмовляв з ним. Тож віслюк не почував себе самотнім і нікому не потрібним, як Рут.

І от тепер, почувши в темряві його рев, вона знову подумала: «А чи варто його тримати? Навіщо він мені?» Проте чудово знала навіщо: бо це її віслюк, бо купив його Бен, бо ця тварина — частка їхнього минулого. А їй уже не хотілося, як раніше, позбутися всього, що нагадувало б про минуле. Та й любила вона свого віслюка, любила дивитися на нього — сірого, недоладного, ще й з кривими ногами, — так само любила вона дивитися й на курей. Їй було б прикро бачити луку спустілою.

Яблуні в саду стояли так густо, і стежка між ними була така вузенька, що ввечері вона завжди простягала перед собою руку і, як сліпа, намацувала дорогу під навислим гіллям. Простягти руку тепер, вона спіткнулася і ступила із зарослої травою стежки на м’яку землю, мало не впавши на стовбур дерева. Вона не забилася. Випросталась і провела долонями по корі. Кора була шорстка, порепана і дуже холодна. Бен хотів вирубати ці яблуні, надто вони були старі й занедбані. Старий Слай, що був власником цього будинку років п’ятдесят тому, ніколи не підрізав їх, отож тепер на кожному дереві родило лише по кілька твердих, гірких і дрібних яблучок, що росли на самому вершечку. Зрубаємо, казав Бен, і будуть у нас дрова на кілька років — адже яблуні добре горять, та й попіл від них м’який і чистий. Потім він збирався посадити молодняк, ще яблунь та груш і айву, а поки вони підростуть, з будинку відкриватиметься гарний краєвид на луку та буковий ліс за нею.

Тепер дерева лишаться. Навіть якби хтось із сусідів погодився зрубати їх для неї. Вона нічого ні в кого не стане просити — в цьому Рут заприсяглася ще першого дня. До того ж яблуні, як і Валаам, були часткою колишнього життя, за яке вона так розпачливо чіплялась.

Якусь мить постоявши з рукою на стовбурі дерева, вона почула себе вже не чужою, не покинутою напризволяще в порожньому, мертвому світі. Вона чула рев віслюка, вдихала солодкавий запах левкоїв та розквітлого тютюну, а ще в неї були кури — онде вони сидять рядочком на даху курника. Її оточували живі створіння. Світ обертався.

Вона любила доглядати курей, а тепер це стало її єдиною втіхою.

Цієї вечірньої прогулянки через сад вона очікувала цілий день — більш ніщо її не цікавило. Кури знали її, довіряли їй. І на них можна було покластися — тільки-но споночіє, як вони вже на своєму місці, чекають, щоб їх пересадили на сідало в курник. А коли чули, що вона відчиняє хвіртку загороди, починали стиха кудкудакати. Кожну курку вона пригортала до себе, відчуваючи м’який дотик пір’я і тепло мускулястих крил і тіла. Птахи ніколи не пручалися, хіба вона брала якогось дуже незграбно, і тут-таки діставала удар крильми по обличчю.

Тоді вона брала іншу курку, щоб дати цій заспокоїтись.

Бен підсміювався з її любові до курей. Він не відчував неприязні до них — адже вони корисні, не завдають особливого клопоту і несуть добрі яйця, казав Бен. Але ж це зовсім дурні створіння — голови малесенькі, мозку крихта і такі вони незграбні. Бен ніколи не вірив, що Рут відрізняє їх одну від одної, для нього ці істоти невиразної червоно-коричневої масті були всі однакові. Валаам — той усе-таки створіння цікаве, у нього є характер, а який характер у курей? Рут лише заперечливо похитувала головою, не вміючи пояснити, за що вона так їх любить. А втім, Бен надто й не доскіпувався, а Рут не зважала на його кепкування.

Вона причинила дверці курника, опустила защіпку і прислухалась, як шарудять птахи, вмощуючись на ніч. Нарешті шарудіння стихло, і їй нічого не лишалося, як повернутись до будинку, а цього їй зовсім не хотілося. Не тому, що вона боялася. А коли й боялася, то тільки власних думок, спогадів і тиші, гнітючої тиші, в якій гучно відлунювався кожен її крок.

Отож вона не квапилася заходити в дім. Підійшла до грядки, нахилилася, провела рукою по холодних, вологих листках шпінату, а тоді вигребла руками дві картоплини. Вона спече їх просто на вогні, помастить маслом і з’їсть — дозволить собі трохи поласувати.

Червоні квіти запашного горошку здавалися у місячному сяйві зовсім сірими. Ці квіти посадив Джо — він же їх і прополював, і тички поставив. Джо ніколи не питав, що треба зробити, а просто приходив і робив усе мовчки і вправно. Джо знав, що тільки йому Рут дозволить допомогти їй по господарству, тільки з ним вона може зрідка й поговорити.

Джо доводився Бенові братом, але був зовсім не схожий на нього, та й ні на кого не схожий. Йому минуло чотирнадцять років, а могло здатися, що йому й усі сто, — так багато він знав, такий був мудрий і так розумівся на людях. Вона могла терпіти присутність Джо ще й тому, що брати були зовсім несхожі, хоча, незважаючи на чотирнадцять років різниці у вікові, вони дружили. Власне, Джо подобався їй сам по собі, вона любила його за те, що він такий славний хлопчина, а не тому що він Брайс, брат її померлого чоловіка.

Зайшовши до кухні, вона сказала: «Я спечу картоплю. Атож, я її спечу!» Промовила це вголос, майже закричала. Її вже не лякало, що вона говорить сама до себе, і вже не здавалося, що це божевілля.

Першими тижнями вона розмовляла сама із собою, майже не вмовкаючи. Спускалася й піднімалася сходами, бездумно спинялась посеред якоїсь кімнати і говорила, говорила… Говорила про те, що сталося і як це сталося, про свої думки й почуття, про те, що робитиме далі. Розмовляла вона також і з Беном, для неї він був увесь час десь поруч, — або за її спиною, або вгорі на сходах, або за дверима, — і часом це була звичайна собі розмова, чи то вона просто озивалась до нього: «Чуєш, Бене…». Але частіше вона дорікала йому, кричала обурено: «Та де ж ти? Де ти? Чому тобі судилося вмерти? Ох, навіщо ж ти вмер?».

Але з іншими вона ніколи не розмовляла — хіба що іноді з Джо.

Вона мовчала й озивалася лише тоді, коли конче треба було відповісти на якесь запитання або ж відмовитися від їжі, питва чи втішань. Вони всі не спускали з неї очей, вони турбувалися, розраджували її, умовляли, застерігали. Та вона ні з ким не розмовляла, ні перед ким не плакала.

«Я спечу собі цю картоплю».

Бульби лежали в неї на долоні, важкі, мов яйця, обліплені землею.

Але треба ж було розпалити вогонь, а вона не могла зробити цього зусилля тільки заради себе, задля того, щоб спекти дві картоплини.

В плиті погасло. Останнім часом її розпалював тільки Джо — він грів для Рут воду, а раз чи двічі зварив якоїсь страви, аж поки побачив, що вона нічого не їсть.

А як настали теплі липневі дні, вона й зовсім не підходила до плити. Вмивалася і навіть мила голову холодною водою, а їла коли заманеться, — і пізно вранці, а то й серед ночі, — то яблуко або грушу, то скибочку сиру, то сирі овочі, то доїдала в’ялене м’ясо. І ніколи не сідала до столу з виделкою, ножем і тарілкою, а жувала, блукаючи порожнім будинком або в садку. Яйця вона тепер продавала, усі до одного, їй були потрібні гроші.

Спершу люди приносили їй щось попоїсти, навіть Дора Брайс, яка не терпіла невістки за її незалежну вдачу; приносили пиріжків, курячі ніжки, хліб або печиво. Та вона не доторкалася ні до чого, не бажаючи нікому бути зобов’язаною хоча б у чомусь. Проте тепер вона вже соромилася, що одвернулась від людей, які, зрештою, зичили їй тільки добра. Раніше вона й гадки не мала, що здатна так поводитися. А втім, її вдача змінилася, хіба ж це не очевидно? Чи то Бенова смерть розкрила її справжню натуру, доти приховану?

Лише одного разу спробувала вона щось зготувати собі. Вранці прийшов Джо і приніс кроля, уже обдертого й порубаного на шматки.

Він мовчки виклав м’ясо на тарілку й поставив на полицю в коморі.

Того ж таки вечора вона знайшла жир та борошно і приготувала пиріг, ще й зробила підливу з цибулі та зелені. Запах смаженого м’яса та печеного тіста розійшовся по всій оселі, як подих нового життя.

Живіт у неї звело від голоду — аж під ребрами закололо.

Пиріг вийшов з м’якою золотисто-коричневою шкуринкою, підлива розлилася по білій тарілці, як темно-червоне вино. Проте коли вона взяла шматочок до рота, то ніяк не могла проковтнути, і тримала м’ясо під язиком, аж поки воно захололо, стало як грудка. Її занудило, вона вибігла надвір і виблювала все на траву.

Зрештою пиріг зачерствів і втратив запах, шкуринка потьмяніла, а через кілька днів його обсіли мухи, і вона викинула все у помийне відро, яке Картер спорожняв щотижня для своїх свиней.

Рут аж заплакала — так їй шкода стало змарнованої їжі. Той кролик міг би собі ще жити, а його вбили й отак перевели. Після цього вона вже нічого собі не готувала.

Вона поклала свої дві картоплини на кухонний стіл і випила чашку холодного молока. Весь цей час її не полишала думка, що зродилась у її свідомості уже два тижні тому. Вона знала, що цієї думки не спекатись, але з жахом притлумлювала її в собі. Як їй наважитися піти до нього, розпитати його, про все довідатись? Адже коли вона знатиме, як це сталося, то вже ніколи не зможе забути.

Шитво, яке принесли від місіс Райдел, лежало купкою біля стільця. Їй завжди діставалася робота дрібна й погано оплачувана, проте марудна й виснажлива, за яку ніхто більше не хотів братися. А їй би хотілося щось пошити, плаття або спідницю, та вони не доручили б їй цього, навіть якби вірили, що зуміє, адже вона не була швачкою, вона тільки латала одяг.

Робота не поглинала всієї її уваги, і ті самі думки крутилися в голові, поки вона латала протерті лікті на сорочках, штопала шкарпетки, підрублювала або відпускала низ. Не раз їй здавалося, що ці одежини давно пора викинути, тканина уже аж світиться. Зрештою, Райдели були люди заможні, вони володіли орною землею та лісами на десятки миль навкруги. Це лише бідняки латають та перелатують своє ганчір’я, мудрують, як із двох зношених сорочок пошити одну нову. Вона охоче відмовилася б від цієї роботи, але ж якось треба жити, а дістати грошей можна було тільки так або ж продавши будинок. Це була її власність, вона придбала його за гроші, які лишила їй у спадок хрещена Фрай, і вони з Беном пишалися тим, що мають власний дім, а не туляться по чужих кутках. Вона й подумати не могла, щоб продати його, це ж було все, що лишилося від колишнього життя, від Бена. Рут ненавиділа будь-які переміни, нові місця. Ось тому вона шила і прасувала. Хтось із наймитів приносив їй одежу та білизну з ферми Райделів, і вона сама відносила зроблене, намагаючись непомітно прошмигнути в кухню, коли там нікого немає, лишити роботу і скоріше назад, щоб нікого не бачити, ні з ким не розмовляти.

Жителі навколишніх сіл казали, що раді мати Райдела за хазяїна, він хоч і примушував тяжко працювати, але добре платив і здавав своїм наймитам чисті й гарні будиночки. Бен працював багато — така вже була у нього вдача, він не любив байдикувати, не міг сидіти без діла, навіть коли повертався з роботи додому, а вставав же він о пів на сьому ранку й повертався о сьомій вечора, а влітку й пізніше.

«Сядь-но, — не раз казала вона. — Просто сядь біля мене й посидь».

І щоб зробити їй приємність, він сідав, та лише на хвилину, а потім знову вставав і йшов до грубки, перекладав дрова, щоб краще горіли, і зразу ж вигадував собі нове діло. А втім, вона на нього не ображалася. Таким уже він вдався. Головне, що він був з нею, і навіть тоді, коли обкопував дерева в садку або лагодив дах на хліві, вона могла чути його, бучити з вікна. Він був тут, він був поруч.

Напровесні Рут роздивилася одежу, яку треба було полатати. На піджаку протерся комір, на спідниці бракує двоє гудзиків. Дрібниці…

У кімнаті стало прохолодніше. У світлі лампи речі відкидали довгі тіні. Якщо вона зараз же не знайде голку з ниткою і не візьметься до роботи, то так і буде сидіти годинами, сидітиме непорушно, склавши руки на колінах і дивлячись перед собою невидячим поглядом, аж поки нарешті ляже спати. Здавалося, що так вона живе не півроку, а півжиття, якщо це можна назвати життям: просто минає час, і, наче ткацький човник, снують у голові ті самі думки, постають в уяві ті самі картини, зринають у пам’яті ті самі слова.

Вона взялася до шитва й подумала: «От мені вже й краще, і я маю дякувати за це тільки собі — і дуже добре, бо ніхто, крім самої мене, не допоможе мені повернутися до життя».

Та бували дні, коли їй здавалося, що нічого зрештою не змінилось, і в такі дні їй було ще тяжче, ніж спочатку, бо отупіння вже минуло, і вона знала тепер, що це справді сталося і що так буде довіку. Саме в такі дні вона могла б накласти на себе руки — якби не страх. Зрештою, вони на це сподівалися, а може, й хотіли цього — Бенові родичі і всі ті люди, від чиєї допомоги вона відмовилась.

«Поховала себе в тому будиночку. Вічно ходить задумана, невідомо на що живе. А може, вона збожеволіла? Молода жінка в двадцять один рік, одна-однісінька в домі, розмовляє тільки сама з собою, і нікого не хоче знати».

Може, вони думають, вона стала такою, як і старий Муні, той, що живе в халупі неподалік болота? Ні, то зовсім інше, він був схибнутий, скільки його й пам’ятають, жалюгідний, обшарпаний дід, що блукає довкола, дивлячись собі під ноги і ні з ким не вітаючись. Проте до Муні всі ставилися поблажливо. Хтось один, такий, як він, знаходиться завжди. Муні був на війні і казали, що десь там він і збожеволів. Через те й сахається від усіх і нікому не довіряє.

Може, й вона хоче бути такою? «Гордячка, — казали про неї, — та й завжди вона була надто горда. І дуже схоже на те, що вона не миється і не дивиться за собою, та й у домі не прибирає…» Хоча Джо й запевняє їх, що це брехня. Вона, мовляв, ходить чиста, в домі прибрано, як і завжди. Саме в цьому проявляється її гордість.

Отож вони перемивали їй кісточки — і Дора Брайс, і Еліс, і дружини та матері Бенових товаришів по роботі — і розповідали про неї всім, хто бував у їхньому селі. Вони тільки й чекали, щоб вона збожеволіла і почала бігати селом гола-голісінька, тоді її можна було б замкнути. Або знайти мертвою.

Від них нічого не могло сховатися. Вони знали, скільки разів ходила вона через поля та буковий ліс до западини і лишалася там, розплатавшись на землі неподалік того місця, де впало дерево, знали, скільки разів ходила вона — і то не вдень, а вночі — на кладовище.

Вони знали геть усе, і хоч вона замикала двері й зачиняла віконниці, хоч навколо будинку росли густі й розлогі в’язи та папороть, заввишки з людину, і до найближчої оселі було не менше милі, а до села і всі три, їй здавалося, вони стежать за кожним її рухом, чують, як вона розмовляє сама з собою, як плаче.

Вона усе сиділа й шила, а в домі було тихо, як у могилі, і надворі також було зовсім тихо, і стовбури буків здавалися сріблястими у місячному сяйві.

На горішньому поверсі батьківського будинку на Фос-Лейн лежав у своєму ліжку Джо. Очі його були розплющені, і він бачив крізь нещільно запнуті завіски вузьку смужку нічного неба, і думав про Рут, як він завжди думав про неї — з любов’ю та острахом. Джо знав, що тільки він може дати їй те, чого вона потребує, уся відповідальність за неї лягла тепер на його плечі, а він не завжди був певний, чи витримає. Тамуючи своє власне горе, яке він мусив ховати глибоко в собі, Джо з жахом думав, що настане день, коли він не зможе допомогти Рут. Вона каже: «Я сама справлюся. Мені ніхто не потрібний», — і тільки він знає, що це не так.

Він почував себе дуже стомленим. Але Джо був із тих людей, що ніколи не впадають у розпач, навіть якщо їм страшно. Він умів володіти собою.

Щось зашаруділо. Мабуть, білка або якась нічна пташка перебігла по бляшаному даху хліва, по той бік саду, а Рут здалося, ніби те створіння закопошилося в її голові. Вона склала наволочку, яку латала, і поклала голку, нитки й наперсток до своєї робочої скриньки. Потім пішла нагору до ліжка. Здавалося, що на руках і ногах повисли важенні гирі. Сон буде, як і завжди тепер, важким, задушливим, тривожним, так ніби це на неї навалили землі та дерну. Їй нічого не снилося, вона не ворушилась і ніколи не хотіла прокидатися й зустрічати новий день.

Та цієї ночі, заснувши, вона раптом через годину розплющила очі; відчула, яка глибока тиша панує в домі й надворі, і пригадала, що повинна зробити. Минуло вже шість місяців, як помер Бен, і тепер їй потрібно знати про його смерть усе, кожну дрібничку, довідатися про те, чого раніше не хотіла чути, затуляла руками вуха і так кричала, що вони не зважувались говорити далі, замовкали і, зрештою, ішли собі геть. Досі вона не знала нічого — тільки те, що в западині впало дерево, і Бена не стало.

За милю від неї, по той бік вигону, жив Поттер, чоловік, який був тоді поруч із Беном. Завтра вона до нього піде. Завтра.

І Рут знову заснула.