Напровесні

Х

Але наступного дня Рут не пішла до Поттера. Минув тиждень, поки вона зібралася з духом, і на той час літо почало вже переходити в осінь. Вийшовши якось уранці погодувати курей, вона зразу ж відчула запах осені, вдихнула його з вологим туманом, що осідав на траву росою, яку, проте, сонце незабаром висушувало.

Рут винесла надвір стільчик і сіла латати рукав сорочки. Було зовсім тихо, і вона чула, як падають перші яблука. Дерева в гаю починали жовтіти, ніби хтось їх покропив жовтою фарбою.

Коли вона ходила вчора на ферму Райдела, то бачила останніх женців — стерня здавалася щетиною на постриженій голові, а солома була складена в копиці.

Високо в небі кружляли стрижі й ластівки.

Осінь, подумала Рут, ріжучи ножицями біле полотно. Та їй не хотілося, щоб вона настала, бо це означало, що прийде ще одна пора року, яку їй доведеться прожити без Бена. Минулої осені… Нараз Рут спохмурніла і різко вивернула сорочку, а потім похилила голову. Та невже ж вона, мов та миша в колесі, мусить знову й знову повертатися до минулого?

Все довкола мінилося зеленим і золотим, та це вже були інші барви, осінні, — тьмяні й висохлі, а не соковиті, як навесні. Вдень світило сонце, а надвечір кружляли в шаленому танці навколо неї та під деревами зграї комарів.

Їй не хотілося ні осені, ні зими, не хотілося, щоб змінювались пори року. І все ж таки це буде прекрасно: листя папороті засихатиме і згортатиметься в гарні трубочки, жовта барва перейде в оранжеву, а та — в темно-коричневу, букові ліси теж стануть іншими, приберуть кольору підсушеного тютюнового листя. Вона уявила, як гарно стане біля моря — усе там буде голубе, сіре, світло-лілове, як почорніє ліс, сонце зробиться криваво-червоним, а гори вкриються пухким білим снігом. Це літо тяглося дуже повільно, час майже спинився, і їй хотілося кудись податися звідси, проте вона знала, що це неможливо.

Та протягом останнього тижня вона майже не думала про себе. Немає в Цьому потреби, досі вона якось жила, житиме й далі, просто дихатиме й більше нічого. Але до Поттера вона піде, повинна піти, і ці відвідини або зміцнять її теперішнє світосприймання, або зовсім його зруйнують.

Настав і проминув день її народження, їй сповнилося двадцять. А відчувала себе старшою на сотні, а то й тисячі років, старою, як сам світ, але водночас і зовсім маленькою, немовлям, яке щойно вийшло з теплого материнського лона.

Народження, смерть, воскресіння — з одного тунелю людина переходить у інший, потім ще в інший.

Тепер, цими вересневими світанками та вечорами в гущавині лісу кричав пугач, а чорні дрозди співали вже не так голосисто — весна давно проминула. Рут поглянула на акуратну латку на Райделовій сорочці і подумала, що вона таки зробила якусь роботу і може навіть трохи пишатися з цього.

На день народження Джо подарував їй одну із своїх найгарніших мушель — важку, з товстими й випнутими, мов губи, краями, з коричневими цятками на сріблясто-рожевому тлі. А ще він подарував їй жмутик пижма, плитку шоколаду і шматок пемзи у формі човника.

Глянувши на Джо, Рут зрозуміла, що він тільки й думає про далекі моря, тільки й бачить щогли, вітрила та високі хвилі. Ну що ж, може, він і подасться в далекі мандри, адже через рік він скінчить школу і тоді зможе, як і його прадід Холмс, стати моряком.

Мало не щодня він заглядає до прадідових скринь і риється серед скарбів, привезених із далеких подорожей. Цілком можливо, що Джо звідси поїде. Ось тоді уже нікого в неї не лишиться, вона стане зовсім самотня…

«Мені двадцять, — подумала вона, — ну й що з того? І скільки мені ще жити на світі, і чи пам’ятатиму я через двадцять, сорок чи п’ятдесят років, якою була тепер? А що станеться з Беном, чи зміниться він, коли я зустріну його вже старою бабусею?» Кажуть: «Любов сильніша за смерть». Та все ж якби вона не вірила в потойбічний світ, то воліла б зникнути, розвіятися, мов дим од вітру…

Рут підвелася й акуратно згорнула сорочку. Треба нарешті піти до Поттера, бо далі зволікати неможливо. Було чверть на сьому.

«Мені вже двадцять років, — думала Рут, ідучи стежкою через вигін, а я досі нічого не знаю. Я нічого не читаю, не знаю, про що говорять великі письменники, а Джо знає, і Бен знав також. Може, книжки допомогли б мені збагнути істину. Принаймні відірвали б мене від власних думок, і дні й ночі не здавалися б такими довгими…»

Їй пригадалися два чи три вірші, які вона вивчила в школі коли їй було років десять-одинадцять, і читала напам’ять батькові та. його друзям. Батько любив похизуватися нею перед гостями, вона була його гордістю, можливо єдиним, чим він міг похвалитися за всі п’ятдесят років життя.

Не бійся ні сонця палючого,

Ні шалених зими хуртовин…

Тут Рут затнулася, слова змішались у пам’яті, і вона насилу змогла укласти їх у два рядки іншого вірша:

Хлопці і дівчата, що тепер сміються,

Підуть в землю, як і ті, що в землі довбуться.

То були давні і дуже сумні вірші, і навіть тоді в неї аж сльози на очах виступали, хоч вона їх і не розуміла. Маленька Рут дивилась у вікно, де видніли болота, переводила погляд на небо, на воду — усе безбарвне, мов кістки, і їй хотілося вмерти.

Я поперу, орачу, сорочку твою,

Я чисто її поперу.

Я поперу, орачу, сорочку твою

І висушу потім її.

До цього вірша була й мелодія. Але Рут і досі не знала, чому ці рядки колись викликали в неї сльози.

Книжки. Та книжок уже немає, принаймні Бенових, їх вона запхала в мішки і продала мандрівному торговцеві. Проте кілька книжок у неї ще є — ті, які дісталися їй від хрещеної Фрай: біблія, молитовник, «Путь пілігрима», кулінарна книга, словник англійської мови і «Життя містера Джорджа Герберта». В жодну з них Рут навіть не заглядала.

«Нічого я не знаю».

Та, може, це було й на краще.

В рожево-червоних променях надвечірнього сонця прямо перед нею показався дах Поттерового будиночка. Як на самотнього чоловіка, то був дуже охайний будиночок, з газоном, з акуратно підстриженим живоплотом, з недавно пофарбованими ворітьми й дверима. Невже він сам собі й готує, і пере білизну, невже в нього немає ні друзів, ні товаришів? їй цікаво було, чи почуває він себе самотнім, чи читає книжки, чи думає… А може, просто працює в лісі, потім приходить додому, робить щось у садку, прогулює собаку і вкладається спати.

Рут спинилася, майже сховавшись у папороті. Що вона йому скаже, Поттерові? І раптом їй пригадалися батько й Елен, у пам’яті спливла картина, як вони знімають з дерева груші, і Рут збагнула, як давно їх не бачила, як мало знає про теперішнє їхнє життя і як змінилася вона сама. Після Бенової смерті вони писали їй, умовляли повернутись додому, пропонували приїхати до неї, та вона нічого цього не хотіла, вона вже якось сама дасть собі раду. Та, по правді кажучи, вона просто боялася, що її знову затягне старе життя, що дні, прожиті з Беном, помалу забуватимуться, і кінець кінцем стане здаватися, що його ніколи й не було. Вона відділилася, стала жити окремо, отже, нехай обходяться без неї. Батько знову одружився, у нього є Елен, тож нащо йому тепер вона, Рут?

Рут почула, як раз у раз устромляється в землю лопата. Отже, Поттер удома, в садку. Зараз вона зайде до нього. Над живоплотом струміла вгору тонесенька цівка диму, і коли Рут підійшла ближче і вдихнула його запах, то знову несподівано перенеслася в минуле, пригадала один з вечорів тогорічної осені. Бен тоді розпалив багаття і був весь у попелі — обличчя, волосся, руки. «От саме такі дрібниці, як оте багаття, — думалось Рут, — от їх і найтяжче забути». Бо їй бракувало тепер не палких запевнень у коханні, не благородних вчинків і високих слів, а звичайного повсякдення — обідів, роботи, сну, розмов про се-те, шарудіння його ходи, запаху мокрих черевиків на сходах. Ніщо не замінить цього, ніщо, навіть якби вона жила вічно. Вона жадала не пристрасті, не плотського кохання, не дітей — їй хотілося значно меншого і водночас значно більшого.

Вона взялася за клямку хвіртки. Справді, фарба ще свіжа, яскрава, вона не встигла вигоріти й облущитися на сонці.

Рут ще могла повернутися й піти звідси, поки він не помітив її. Навіщо .вона прийшла сюди? Було тепло, вигін купався в променях сонця. Розмірено скрипіла лопата, і чувся запах горілого дерева. Рут штовхнула хвіртку і, повільно обминувши будинок, побачила в садку зігнуту спину Поттера. Як же вона занедбала свій садок, дала йому здичавіти — а ось тут усе квітне, усе плодоносить, живопліт акуратно підстрижений, соняшники високі; кущі осінніх маргариток підв’язані, а бадилля городини — соковите, густе, щойно полите. Все буяло, все було дбайливо доглянуте. Саме так хазяйнував би Бен, якби йому судилося прожити ще хоч рік. Вона навіть не потурбувалась поцікавитися, що там зробив у її садку Джо.

Поттер на хвильку випростався, спершись ногою на лопату, і перепочивав — невисокий, майже зовсім сивий, а йому ж нема й п’ятдесяти.

Ось тепер їй треба повернутися й піти. Або озватися, якось подолати відстань, що розділяє їх, адже Поттер був на другому кінці садка. Та ноги не рухалися. Крізь шпарину в живоплоті вона бачила верхівки буків. Піт стікав у неї по шиї, виступив на верхній губі. У Поттера сорочка теж потемніла від поту і подекуди прилипла до спини. Піт від страху і піт від праці. Але чого вона так боїться?

Рут стояла й мовчала. Та ось із дому вибіг собака Тіл і загавкав. Поттер озирнувся. Він помітив її, гукнув собаку до себе. Вони дивились одне на одного і довго ще не рухалися з місця, не заводили розмови. Обоє очікували, думали, згадували і просто не знали, з чого почати.

Собака слухняно сів, та все ще тихо скавулів і здригався. Рут простягла руку й гукнула собаку — це був привід порушити мовчанку, тоді . й Поттер щось пробурмотів. І раптом, якось несподівано, собака заспокоївся, підбіг до Рут і тицьнувся в неї носом, а вона погладила його по голові. А через хвилину він уже біг назад, до хазяїна. Рут повільно пішла за ним.

— Рут Брайс, — Поттер запитливо подивився їй у обличчя, і знову опустив очі на лопату, наполовину вгороджену в пухку землю. — Рут Брайс.

— Я… я хотіла прийти. Ще раніше. Я справді хотіла прийти…

Поттер ствердно кивнув головою. Його обличчя було ніби сплющене якимсь тягарем, що тиснув зверху на голову, глибокі й тоненькі зморшки борознили чоло, мов позначки на географічній карті.

— У вас гарний садок, — мовила Рут і відчула себе ніяково. Але треба ж якось почати…

— Еге ж. — Він зняв ногу з лопати. — Еге ж, непоганий.

— Ми… Я в своєму нічого не робила. Там усього багато — і городини, і квітів, і дерев, та я навіть не знаю, як їх доглядати. Все занедбане. Нічого я не робила…

— Мені слід було б зайти, та я не зважувався.

— Ні, не треба було.

— Але ж ви потребуєте допомоги, є ж і важка робота, ось хоч би й копати.

— Дещо зробив Джо — він посадив боби. Він робив усе, що міг.

— Знаю.

— Та цього не досить. Я не повинна була занедбувати свій сад і город.

— Ще є час виправити це.

— Атож.

— Ось побачите, у вас на все потім знайдеться час.

— А яблуні — я просто не знаю, що з ними робити — вони не родять. Хіба що кілька яблук на все дерево. Вони вже старі. Бен збирався їх вирубати.

— За ними просто не доглядали. Багато років.

Собака Тіл сидів біля самих ніг Рут, і вона знов нахилилася погладити його чорну шерсть. «А чи не завести й мені собаку?» — подумала вона. Хоч якесь буде товариство. Але ж у неї є віслюк Валаам, є кури, а вона зовсім про них не дбає, від самої весни — тільки й того, що дає їсти, пити. Хіба може вона взяти ще й собаку?

— У нас гість, — пояснив Тілові Поттер. — Ти зрозумів? У нас гість.

Собака завиляв хвостом.

— Розкажіть мені все, — швидко мовила Рут, боячись, що їй не стане хоробрості, і вона, вибачившись, утече. — Я… я хочу знати, як помер Бен. Давно хотіла вас розпитати, та досі не могла. Розкажіть мені все-все.

— Атож, вам треба це знати. Я розкажу.

Середина багаття провалилася, гілля зсунулося, бризнувши дощем іскор.

— Дуже люблю розкладати багаття, — сказав Поттер. — І взимку люблю сидіти біля вогню — це дає мені справжню втіху.

— У вас тут так багато квітів — і стільки різних. А це що? Я такого ніколи й не бачила.

— Це трави, — сказав Поттер. — Міс Фрай, напевне, зналася на них. 1 мало які квіти так гарно пахнуть. Я й вирощую їх задля пахощів, та й дивитися на них любо.

Рут пройшлася по саду, розглядаючи духмяні зелені трави, майоран, сріблясто-сірий чебрець і високі пагони кропу. Зірвала листочок м’яти й потерла його між пальцями — він був сухий і ворсистий, аж поки сік виступив.

— Я дам вам усе, що хочете, — сказав Поттер. — Насіння, саджанці, щепи. Доглядати їх неважко— аби прийнялися.

Та Рут стомлено відвернулася. Не могла зараз думати ні про що інше, крім наступної розмови з Поттером. Про що вона розпитуватиме, що почує? Так ніби сиділа на березі річки, через яку їй конче треба було переправитись.

— Ходімо краще в дім, — сказав Поттер.

Там теж було охайно, усе сяяло чистотою, усе на своєму місці. В каміні лежали акуратно складені сухі поліняки. Поттер пішов помити руки, а Рут сіла у велике важке крісло, справжнє чоловіче крісло. Усі меблі у кімнаті були старі й потемнілі. «Що він робить вечорами і чому не одружився?» — подумала Рут.

За вікном темніло захмарене небо. Напевне, йому добре самому, і він не зважає на тишу в домі, задовольняється товариством свого собаки.

Ось він зайшов — вишарував руки так, аж вони пашіли. На них помітні були білі, як сіль, волосинки.

— Я наллю вам сидру.

Рут відчувала, що він збентежений, — мабуть, не звик приймати гостей, а хотів, щоб вона почувала себе як удома.

— А може, хочете чаю?

— Ні, краще сидру.

— Він у мене добрий, прозорий. Минулий рік був урожайний на яблука.

Рут узяла кухоль, наповнений трунком медового кольору, — кухоль приємно холодив руку.

— У мене часто пересихає в горлі, бо цілий день працюєш у лісі, а потім копаєш, та ще й дим від багаття.

— Сьогодні душно.

— Еге ж. Літо цього року сухе.

— Щодня спека, усе вигоріло довкола. Я втомлююся від сонця — воно таке сліпуче, аж очі ріже.

Поттер ствердно кивнув і сів у крісло, навпроти неї, а собака вмостився на килимку. Сидр був дуже приємний на смак. Поттер поклав руки на коліна й опустив очі додолу, а Рут пригадалося, як він прийшов до неї того вечора, коли загинув Бен, як розгубився, бачачи її горе, і нічого не міг ні сказати, ні зробити. Вона подумала, що треба зараз вибачитися перед ним або подякувати, та не могла. Просто мовчки пила сидр, вдихаючи запах яблук.

— Я збирався зайти до вас, — сказав Поттер, — не раз думав про це. Мені не хотілося б, щоб ви думали, ніби я забув про вас. Я не раз проходив із собакою повз ваш дім.

— Справді?

— Розмовляв із хлопцем і питав, чи можу чимось допомогти.

— А чим ви допомогли б?

— Ви тільки не думайте, що я забув. Від того дня, як це сталося, воно щодня в мене перед очима.

Рут дивилася на Поттера і знову відчула сором. Ось іще одна людина, про яку вона забула, а він же знав Бена все його життя, товаришував з ним, любив його. Чи ж легко було йому пережити це? Адже він останній, хто бачив Бена живого, і перший, хто побачив його мертвого. І, мабуть, ще й відчував себе винним, хоча то й був лише нещасливий випадок. Їй давно треба було зайти до нього, поговорити з ним. А вона сприйняла Бенову смерть тільки як особисту втрату і навіть не припускала, що й інші можуть страждати; і як же вона помилялась, адже ніхто на світі не живе тільки для себе.

— Ви були чуйний до мене, — нарешті спромоглася вона сказати. — Того дня… того вечора. Я нічого не могла зрозуміти тоді, але це запам’ятала.

— Я тривожився за вас… Не бачив біля дому нікого, крім хлопця… Проходив повз ваш будинок і дивився, чи світиться…

Рут поставила кухоль із сидром. Тіні, мов щупальця, потяглися через кімнату, та все одно було добре видно сиве волосся, білу сорочку і сухорляві пальці Потгера.

— Розкажіть мені все. Тепер я хочу знати, як це сталося.

— А ви готові вислухати?

— Мені треба знати все, про що не можу здогадатися, чого раніше не хотіла б ні від кого почути. Тепер мені треба знати.

— Гаразд.

Та він ще довго мовчав, і Рут вдивлялася в його обличчя. Мабуть, він намагався проникнути поглядом у минуле, в той день, що так змінив його. Собака лежав непорушно, мов камінь.

— Той день був погожий, сонячний. Пам’ятаю, я прокинувся, випустив собаку і подумав: сьогодні буде гарна погода.

«Атож, — подумала Рут, — то був гарний день — здавалося, що вже настала весна».

— Ми працювали на косогорі, розчищали чагарник. Я був з Беном весь ранок, а молодий Колт — трохи вище, сам по собі. Звичайний день, як і будь-який інший.

— Бен розмовляв з вами? Що саме він говорив?

— Не дуже. Він ніколи багато не говорив.

— Іноді він казав… щось дуже дивне, знаєте.

— Знаю. А того дня… Бувало, він за годину і слова не мовить, а потім скаже щось таке, чого не можна забути. І все зауважував, усе помічав, що діється довкола.

— То що ж він сказав того дня?

— Він сказав: «Яке гарне життя. Яке гарне у мене життя».

Поттер нахилився і схвильовано погладив собаку. Рут не вимовила ні слова.

— Потім я відстав і працював вище, а він спустився в саму западину. Я сказав, щоб він подивився і позначив, які дерева можна пустити на зруб. Райделові треба було зрубати кілька великих дерев, він мав замовлення на тонну колод. Але, крім цього, нам лишалося ще багато роботи по розчистці лісу. Пригадую, було жарко. А надто на сонці. Вже не пам’ятаю, про що я думав. Ні про що, мабуть, ні про що особливе. Просто радів собі, бо я з тих людей, які роблять свою роботу з радістю. А тут ще й гарна погода.

Він похитав головою.

— Я не почув тоді жодного звуку — нічого, ніякої перестороги. Я здогадався б, якби щось почув, та й він також. Коли працюєш у лісі, то швидко навчаєшся розуміти, що означає той чи той звук, і можеш за кілька місяців наперед визначити, що дерево згнило і скоро впаде. Це й видно. Коли в’яз трухлявіє, то ворони не мостять на ньому гнізд. Знаєте той ряд в’язів на краю вигону — на самих вершечках там завжди гніздились ворони? І ось кілька років тому два дерева лишилися без гнізд. Два дерева, що стояли якраз посередині. Бен помітив це, і вони справді виявилися трухлявими. І ми їх зрубали. Ворони знають, щось їм підказує. А те дерево — ми обидва його прогледіли. Я повинен був його помітити. Хоч Райдел і каже, що це навряд чи було можливо. Але ж я стільки працював у лісі, я повинен був помітити. Якби придивився уважмо, то зрозумів би.

— Але чому воно впало саме тоді? Чому?

— Коріння розгалузилося неглибоко. Коли рубаєш або пиляєш таке дерево, воно все тремтить. А кілька тижнів тому була буря, і дерево уже ледь трималося, бо давно струхлявіло. Я ніколи не знатиму напевне, що ж там сталося. Почув удари сокири — у кожного лісоруба свій ритм, ви знаєте. І раптом — якийсь дивний звук, та я не встиг і подумати, звідки він, бо повалилося небо. Уявіть собі лишень, як падає величезне дерево і трощить усе довкола.

Він утер піт з чола одним пальцем, і Рут зрозуміла, що він досі чує той гуркіт, і сама почула його разом з ним. Вона знала, з яким гуркотом і тріском падає дерево.

— Ось як це було, і я не міг з місця зрушити, так ніби придушило мене, мої ноги… Я не знаю, скільки часу минуло — може, й багато. Він не закричав, не покликав на допомогу, бо я почув би. Було зовсім тихо. Я стояв на сонці, мов громом прибитий, і не міг змусити себе спуститися вниз, подивитися — і так знав, що це сталося. Відчував, що він мертвий. Знав напевне.

Поттер безпорадно розвів руками — як їй це пояснити? Та вона зрозуміла, бо и сама відчула, коли це сталося, хоч була далеко звідти, в своєму садку.

— Зрештою, я побіг туди й побачив… побачив дерево — те місце, де воно зламалося. Стовбур протрухлявів усередині, хоч кора й здавалася здоровою. Я повинен був помітити це ще за кілька місяців до нещастя.

— Ні, — озвалася Рут. — Не могли.

Та він, мабуть, не почув.

— Там утворилася ціла галявина, — сказав Поттер. — І так було тепло — наче вже настало літо.

Він замовк. Собака потягнувся й випростав лапи.

— Розказуйте, — попросила Рут, — ви повинні все мені розказати.

— Бен лежав під деревом, воно придушило йому спину, трохи нижче плечей… Лежав він обличчям до землі, розкинувши руки. Я й не доторкнувся до нього… Не було потреби…

— Про що ви подумали? Коли побачили все це?..

— Я подумав…

Як їй це поясниш? Він і сам не міг уявити зараз собі ту раптову тишу, яка зависла над лісом — ніби все навколо перейнялося відчуттям цієї смерті.

— Потім ми стягли з нього дерево, не пам’ятаю вже як. Молодий Колт теж почув і прибіг, і вдвох ми відтягли дерево вбік. Та хлопцю стало погано—він ще молодий і ніколи такого не бачив… Я став навколішки і перевернув Бена… Поклав на спину. Я знав, що все скінчено, та однаково треба було подивитися та й по допомогу послати. Про всяк випадок. Хоча я знав напевне…

— Що…— почала Рут і затнулася. Спробувала ковтнути сидру, та руки тремтіли, і вона поставила кухоль. — Розкажіть мені, чи дуже його покалічило. Розкажіть усе…

— Воно роздушило йому груди, потрощило ребра…

— А голову? А обличчя?

— Ні, ні, тільки трохи подряпало. Він упав на листя. Кілька подряпин на чолі — от і все. Очі були розплющені, і я закрив їх йому. Ні, лише груди були наче… наче…— Він стиснув пальці в кулаки. — І текла кров — просочилася крізь сорочку, крізь джемпер. Але обличчя не зачепило. Зовсім.

Рут заплющила очі й уявила, як Бен лежить там з потрощеними грудьми. «Але обличчя не зачепило, — подумала вона. — І руки та ноги лишилися цілі».

— Я послав Колта… туди, до дороги. Там десь працював Дент, ставив огорожу… А потім вони зустріли Картера… І пішли по лікаря… по людей.

— А ви лишилися?

— Я сів біля нього. Просто сидів на землі. Ми були сам на сам. Це таке… В житті не відчував нічого подібного. Ніколи я ще не зустрічався зі смертю, не бачив, як вона приходить і забирає людину. Мерців бачив. Але такого ще не відчував.

— А чого саме? Чого?

— Істини, — повільно відказав Поттер. — А після цього я вже знав, що воно таке—істина, зрозумів це, коли сидів поруч із ним. Коли доторкнувся до нього. То була смерть і… і водночас життя. Я певен цього. І ніколи не засумніваюсь. Мені це підказував і внутрішній голос, і все навколо. І Бен також. Просто сталася зміна… велика зміна…

Поттер неспокійно засовався на стільці. Собака загарчав уві сні.

— Я не можу розповісти, що я тоді відчував. Так, щоб ви зрозуміли.

— Ні, я добре вас розумію. Відтоді я багато передумала всього — сьогодні одне, завтра інше… То вірила собі, то не вірила… Але того дня я відчула те саме, що й ви…

І розповіла Поттерові про все, з усіма подробицями. І як поверталася напередодні з Тефтона, і як тоді змінився світ, і про рожевий кварц, і як гарно було їй увечері з Беном, і як раптово відчула в садку, що сталося лихо.

— Я зрозуміла, — сказала вона.

У кімнаті стало зовсім темно.

— А куди вони його понесли? Хто його ніс? Хто оглянув?..

— Лікар — доктор Люїс із Тефтона. Потім я і Картер підняли його, винесли до дороги й поклали на воза. От і все. Більше нам не було чого там робити.

— А потім усі почули про це, всі дізналися — і Брайси, і все село… Але я знала про це найперша, відчула в ту саму хвилину. Як це могло статися?

— Таке буває. Між двома близькими людьми.

— Я не бачила його… після смерті, — сказала Рут. — Вони всі підходили, коли він лежав удома, й розглядали його. А я не пішла. Я боялася. Не хотіла бачити, що з ним сталося. А тепер хотіла б.

— Але у вас є що згадувати. Правда ж, Рут?

— Якби я його побачила… То обличчя було не ушкоджене?

— Я розповів вам правду… Ви маєте право знати її — от я й розповів…

— Я не хочу, щоб ви щадили мої почуття.

— А я й не щадив.

— Справді?—І вона подивилась на Поттера. — А тепер…

Їй здалося, що кімната цілком змінилася, бо нарешті вона знає правду, ділить її з Поттером і знає також, що відчув того дня він. Ніби протяглася між ними тонесенька ниточка, яка ніколи не обірветься. Поттер… Він зберіг для неї всі ці подробиці, щоб розповісти їй, коли вона буде здатна їх вислухати.

— А тепер…

Та вона не знала, що ж тепер, нічого не знала ні про теперішнє, ні про майбутнє, ні про себе, ні про Бена. Знала тільки, що тіло його лежало на землі, життя було розтрощене деревом, одежа просякла кров’ю. Але обличчя збереглося неушкодженим.

Якось несподівано до очей підступили сльози і покотилися по щоках. Поттер сидів мовчки, та все ж з ним їй було легше, він брав частку її горя собі. Вона плакала, як ніколи ще не плакала на очах у людей, і, зрештою, це було краще, ніж стільки місяців страждати на самоті. Принаймні вона відчула хоч якусь полегкість.

Поттер приготував вечерю—холодне м’ясо, хліб і квашені огірки. Спершу Рут відмагалася — їй, мовляв, нічого не хочеться їсти. Але покуштувавши рожевого, соковитого м’яса, відчула, що страшенно голодна. Поттер пильно подивився на неї.

— Вам треба їсти. Не годиться мучити себе голодом. Бенові це не сподобалося б.

Рут не розсердилась і не образилась, як раніше, коли люди говорили, що сказав би, подумав або схвалив Бен. Поттер мав рацію, і він щиро турбувався про неї.

Вона глянула на свою порожню тарілку. Досі вона ні з ким не їла після Бенової смерті, навіть із Джо. Розповівши про той день, Поттер зумів розважити її, витягти З нори, де вона сиділа досі, Замкнувшись у собі. А тепер їй хотілося спитати в нього, чи не сумно йому жити самому в домі, може, він і її цього навчить, бо так віднині житиме й вона. Немає сумніву, що житиме вона самотня, тож має призвичаїтися до цього. Але допитуватися, як це роблять інші, не стала — боялася образити Поттера.

Рут підвелася. Сказала, що їй час додому, і Поттер провів її через вигін, а собака біг попереду.

— Я рада, що прийшла до вас. Рада, що ви розповіли мені — розповіли все.

— Тепер вам доведеться з цим жити. Забути про таке важко.

— А я й не хочу забувати.

— Якби я не розповів вам правди, ви уявляли б собі щось іще гірше.

— О, так.

Бо ж і справді їй ввижалися кошмари, і не тільки уві сні, а й наяву, часто стояв перед очима Бен з побитим, понівеченим обличчям, анітрохи не схожий на. себе, або ввижалося, як він умирає, привалений деревом, стогнучи від болю,, зовсім самотній. Що ж, насправді було не так уже й страшно, і, можливо, їй буде легше жити, знаючи правду.

— Я навідуватиму вас. Щоразу, як проходитиму повз ваш дім, — сказав Поттер.

Але Рут знала, що він ніколи не стане втручатися в її життя.

Поттер покликав собаку і пішов назад, а вона стояла за ворітьми і слухала, як віддаляються його кроки. Була тиха, тепла ніч, і коли вона поглянула на небо, то пригадала, як Бен пробував навчити її розпізнавати зірки, називав їх. «Це ж так просто, — казав він. — Все одно що знати вулиці свого міста». Та їй не просто було запам’ятати, як навивається та чи та зірка, вони щоночі змінювали своє місце, були безладно розкидані, мов ті квіти на луках. Рут подобалися їх імена. Деякі з них Бен написав для неї, і вона вимовляла їх уголос просто так, для власної втіхи.

Персей. Аурігаабо. Візничий. Жираф. Плеяди…

Ще малою дитиною вона не вірила, як вірили інші, що небо високо вгорі, там, де зірки. Було щось страшне й холодне в чорному зоряному просторі, і здавалося, там нема нічого, крім крижаної пустки. А небо, вона відчувала, зовсім поруч, просто людина не може його бачити. Таке відчуття охопило її й тепер. Досить тільки простягти руку…

Але Рут опустила руку. Нічого вона не дістане. Їй лишається тільки жити і сподіватися. А сьогоднішній день був важливим, вона ступила якийсь крок уперед.

І вона пішла через сад — треба впустити на ніч курей.

XI

Іноді їй здавалося, що вона взагалі не жила до зустрічі з Беном. Бо всього навчив її Бен, і вона беззастережно вірила йому, їй не було потреби мати власну думку, щось вирішувати самій. А тепер ось доведеться. Та вже й осінь давно настала, а все, що Рут бачила або впізнавала, нагадувало їй про Бена. Здавалося, живучи вдома з батьком, вона мала б дечого навчитися і знати, скажімо, як змінюється природа протягом року, але єдине, що спливало у неї в пам’яті з тих часів, — це гола рівнина, небо, річка, розгалужена на безліч проток, і більше їй не пригадувалося нічого з того одноманітного і буденного життя. Приїхавши сюди, вона мов на світ народилася, зрозуміла, навіщо дано їй вуха й очі, навчилася розрізняти речі на запах, на смак і на дотик. Дехто вважає, ніби лише в дитинстві всі відчуття загострені, та це не про неї. Вона була ніби лялечка в непрозорій оболонці, поки Бен не розбудив її, не навчив жити.

Після зустрічі з Поттером вона знову якось непомітно повернулася до того ритму життя, яким жила з нинішньої весни. Сама одна спала, працювала і їла, дні були схожі один на один, і вона вже не знала, понеділок сьогодні чи п’ятниця. Плакала менше, хоча не раз сльози самі лилися з очей, навіть якщо вона свідомо не згадувала про Бена.

Вона не була щаслива, але не була й зовсім нещасна. Вона існувала. Змінилися барви й звуки, вечори стали коротшими, ранки пахли вологою, а ночі були холодні.

Бував у неї Джо, — він приходив прямо зі школи, — але не щодня. Більш нікого вона не бачила, тільки чоловіка, що приносив шитво від Райделів, та раз чи двічі Поттер, проминаючи її ворота чи йдучи вигоном із собакою, зупинявся, дивився на неї і піднімав на знак привітання палицю. Але ближче він не підходив.

Листя на деревах темнішало, ставало іржаво-коричневим або, навпаки, світлішало і жовтіло, щодалі менше листочків лишалися тьмяно-зеленими. На живоплотах червоніли ягоди шипшини і глоду, терен робився сизим і темно-синім, а на вигоні та при дорогах достигали ягоди смородини, прибираючи винного кольору. Рут думала, що можна було б назбирати кислиць і приготувати з них желе, нарвати терену на наливку, купити в Райдела груш-падалиць і законсервувати їх. За два роки Бен навчив її, які плоди і коли збирати, як робити сік або прозорий і густий джем. Але тепер вона тільки нарвала якось жменю смородини і з’їла, викидаючи недостиглі і кислі .ягоди. Навіщо їй наповнювати кошик ягодами і годинами стояти в кухні, адже взимку ніхто, крім неї, не покуштує, не оцінить того, що вона зробила. А може, назбирати фруктів на продаж і вторгувати трохи грошей? Але й цього вона не зробила. Просто сиділа в садку або йшла до лісу, де було тихо, темно і пахло прілим листям, ходила до річки й дивилась на воду., і всі ці дні їй здавалося, що світ навколо неї руйнується, і тільки вона ще жива й ціла. Птахи збиралися в небі зграями, готуючись летіти у вирій, а дрозди-ялівники ще тільки мали прилетіти; чайки та куріпки ходили за плугом, що перевертав скиби чорної землі. Ніде вже не чулося пташиного щебету, тільки стрекотіли сойки та сороки. На деревах мовчки сиділи горлиці, а коники поховалися у траві.

Але й досі світило опівдні сонце, було тепло й сухо, фермери ходили стурбовані, худоба була млявою, а в церкві молилися, щоб пішов дощ.

XII

Рут весь час вабило в ліс, тепер вона рідко ходила гуляти в поле або на схили гори. Минув вересень, і повітря між деревами було задушливе, непорушне, в лісі пахло прілою деревиною, землею, ягодами й грибами— усе просякло вологою від роси й туманів, і здавалося, що це піт, вичавлений з кори дерев. Рут навіть ставало трохи лячно від солодкавого запаху гниття і глибокої тиші. Та ось почало опадати листя, і вгорі з’явилися прогалини, крізь які, мов ранньої весни, пробивалося сонце. У повітрі кружляло крилате насіння явора.

Якщо одразу після Бсиової смерті Рут поринала у важке забуття, то тепер її ночі були безсонними й тривожними. Вона рано вставала, дивилася на себе в дзеркало і бачила на засмаглій шкірі обличчя ледь помітні бліді смуги під очима «Я стала старшою», — думала Рут. І справді, її обличчя змінилося, втратило дитячу округлість і м’якість, проступили вилиці. Двадцять років — це багато чи мало? Вона не знала…

Перевернувшись у ліжку, вона розплющила очі. У кімнаті ще було темно, але Рут знала, що вже не засне. Було прохолодно, але її шкіра, простирадла і ковдри аж пашіли. Рут підійшла до вікна і побачила, що вже та пора, коли ніч кінчається, а ранок ще не настав.

Вона вийшла надвір — тиша, спокій. Рут уже звикла до цього і не боялася. Проте й сама не знала, чого їй заманулося піти с ній порі до лісу, зовсім самій, — адже все навкруги було холодне, мертве, і вона нічого не бачила, нічого не чула, крім своєї ходи та биття власного серця. Мабуть, їй захотілося відпочити від денної спеки, та й думалося о цій порі краще.

Спочатку вона пішла до западини. Мертва кора в’яза, що впав на Бена, обросла м’якими поруватими грибами. У щілинах ховалися комахи, вони перебігали через її руку, заповзали між пальці. У повітрі пахло гнилизною.

«Це запах смерті», — подумала Рут. Навколо неї витала смерть, і не раптова, як у Бена, а повільна й підступна. Те, що раніше росло й нуртувало соками, тепер зів’яло, засохло, згнило. Тоді була весна, а тепер надходить зима. Та потім знову прийде весна. Спершу смерть, потім — відродження. Вона почувала в собі і те, і те: стара кров ніби висихала, поступалася місцем новій, та це в неї тільки-но починалося. Вона відчувала в собі переміну і радо прийняла її, хоча й не знала, що її чекає далі — які почуття, сподівання, досвід прийдуть на зміну минулим. Та нове може зрости лише на старому грунті. Отже, треба було все те пережити.

На узліссі починало сіріти, і вона сіла, чекаючи, поки світанок дійде до неї. Сріблясті стовбури дерев помалу виступали з темряви. Рут підвелася й пішла до струмка. Він майже висох, тоненька цівка води струміла між замуленими камінцями.

«Господи, — думала Рут, — скільки ж я ще отак блукатиму, пектимуся на сонці, сидітиму годинами в лісі або кружлятиму між дерев, коли ж нарешті пробудиться в мені якась надія і дасть мені силу жити далі?» Іноді вона картала себе; нічого, мовляв, само собою не зміниться, поки вона цього не захоче. А іноді сподівалася на якусь допомогу — щось прийде і поверне її до життя.

Адже досі їй не доводилось надіятися на себе, на власні сили — бо спершу про неї дбав батько, а потім Бен. І тому вона однаково нічого не зможе зробити і просто чекатиме.

Камінці в струмочку побілішали, і вода заблищала у вранішньому світлі. І тоді Рут почула розпачливий чоловічий крик, майже ридання. Вона не злякалася, не зрушила з місця. Але хто, крім неї, міг з’явитися тут отакій ранній порі, спотикатися, але йти і йти, надривно голосячи і скрикуючи від болю чи страждання? Хто б то міг бути?

Вона почекала біля струмка, сподіваючись, що незнайомець пройде повз неї. Вже трохи розвиднілося, але сонця ще не було.

Кроки стихли, проте плач не змовкав — приглушений, раз у раз уриваний важким зітханням. Ці звуки щось нагадували Рут. Ну звичайно, так само тужила вона в перші дні і ночі по смерті Бена.

Вона рушила на голос, розглядаючись довкола. Та, побачивши нарешті того чоловіка, стала мов укопана, не наважуючись підійти ближче і нічого не розуміючи. То був Ратмен, священик. Він сидів, обхопивши руками коліна і похиливши голову. Ридав і плакав, раз у раз стискав пальці в кулаки, волосся в нього було сплутане і скуйовджене. Він щось бурмотів, ковтаючи слова, так що Рут нічого не могла зрозуміти. Він не чув, коли вона підійшла, і їй нічого не лишалося, як очікувати, не знаючи, що робити. Вона помітила, що одежа в нього пом’ята, ніби він спав у ній. штани забризкані грязюкою і подерті — мабуть, біг наосліп крізь колючі чагарі та гілля. Ніколи в житті не чула Рут чоловічого плачу. І спочатку хотіла піти. Але ж у нього, напевне, якесь страшне горе, і вона не може покинути його тут самого. Нарешті вона зважилась і підійшла ближче. Ратмен не ворухнувся. Почав сіятися дрібний дощик.

— Що сталося? — спитала вона. — Ой, що це з вами?

Та сказала вона це майже пошепки.

За якусь мить він підвів голову, але Рут знала, що він не бачить її, не знає, де він і навіщо. Безвиразний погляд, очі червоні й запухлі, обличчя мокре від сліз. Він здавався зовсім старим, хоча був молодий. На ньому не було стоячого комірця, і видніла мертвотно-біла шия. Він тремтів і нестямно хитав головою. Потім знову подивився на Рут і опустився навколішки. Вона підійшла і теж стала навколішки поруч із ним.

— Я була біля струмка і почула ваш голос… Що сталося?

Він і далі дивився на неї безвиразним поглядом, не озиваючись, не витираючи сліз. Зіщулився мов звірятко або дитина, коли їх мучить нестерпний біль.

Нечутно мрячив дрібний дощик, волосся й плечі Ратмена були вже мокрі. «Ми молилися, щоб пішов дощ, — подумала Рут, — і ось нарешті настав кінець посухи».

Вона торкнулася його плеча.

— Вам треба йти додому. Накрапає дощ. Зараз тільки шосте година ранку. Хочете, я проведу вас?

Вона збагнула, що каже те саме, що казали їй інші люди, і тоді це її дратувало, і тільки тепер вона зрозуміла: коли людина в горі, її треба втішити, нехай навіть це будуть звичайнісінькі слова.

— Що ви тут робите? Чого ви тут? — спитав він різко.

— Я… Я часто сюди приходжу… Тут тихо. Прокидаюся і приходжу. А сьогодні оце почула вас. Ви не хворі?

Він знову затремтів.

— Ви чули, що я казав?

— Ні. Я чула, як ви плакали, але слів не зрозуміла.

— Плакав… Атож… Я плакав…

Він говорив спокійно, але якимсь безживним голосом. Дощ посилився і скапував з листя важкими краплями.

— Ходімо звідси. Тут мокро.

— Справді…

Але Ратмен не зрушив з місця. А тоді сказав:

— Моя донька померла. Учора захворіла, а сьогодні померла. Уже померла.

Його донька. Рут пригадала, як кілька тижнів тому — коли ж це було? — Картер казав, що священикова дружина народила другу дівчинку. А була в них ще одна дівчинка, років трьох, з чистою, білою шкірою. Рут навіть не знала, як її звуть.

— Моя донька вмерла.

І він схопився на ноги і закричав, аж луна пішла лісом. Здавалося, він збожеволів.

— Вона мертва, а де ж ти був, господи, зі своєю добротою і милосердям? Вона мучилася від болю, а ти не полегшив її страждань, і вона вмерла! Чому ти вбив не мене, а її? О, моя дитина!..

Голос його урвався, і він мовчки втупився в небо, що проглядало синіми клаптями крізь завісу пожовклого листя. Рут із жахом чекала, що його спостигне кара, ударить блискавкою. Або впаде дерево. Або небо. Та нічого такого не сталося.

Дощ не вщухав, і Ратмен знову заплакав, затуливши обличчя руками.

— Прости мене, господи, — благав він. — О, господи, прости мене!

Тоді Рут підвелася, лагідно взяла його за руку — він не опирався — і повела до села. З похмурого неба лив і лив дощ, і вони змокли до рубця. Ратмен слухняно ішов за нею, плачучи, мов дитина. Рут знала, що повинна допомогти йому…

XIII

В домі було темно й тихо. Рут стояла біля Томаса Ратмена в темному передпокої, і краплі дощу стікали з її волосся на плечі, а з сукні — на підлогу. Вона тут ніколи раніше не була і взагалі майже не знала цих людей. Що ж їй тепер робити — іти додому чи лишитися тут? Здавалося, Ратмен її зовсім не помічає. Від дверей війнуло протягом. А десь нагорі чувся плач голодної дитини.

— Треба скинути мокрий одяг, — сказала Рут.

. Він обернувся і здивовано глянув на неї.

— А ваша дружина де — нагорі чи…

Вона затнулася, бо зрозуміла: він не чує, що вона каже, і не усвідомлює, ні де він є, ні що сталося.

Ратмен пройшов уперед, відчинив двері, потім зачинив їх за собою. Запала тиша, але й далі чувся плач дитини.

Це був великий старий будинок. Сходи покривав витертий килим. Бен казав їй, що священик — бідна людина, та все одно її вразила занедбаність і вбогість цієї оселі. Так ніби тут мешкали дуже старі люди, що позамикали половину порожніх кімнат, аби не платити служницям і за опалення.

Дитина плакала все голосніше, і Рут не витримала. Піднялася сходами й погукала місіс Ратмен. Відповіді не почула, навіть коли двічі постукала в двері, звідки долинав плач. Вона увійшла до кімнати.

Штори були напіврозсунені, а вікна так забризкані дощем, що якусь мить Рут нічого не могла роздивитися. Вона стояла і нервово стискала ручку дверей.

— Що там таке?

Місіс Ратмен лежала в ліжку, спершись ліктем на подушку, світле волосся було заплетене в коси, що спадали на плечі. Ще зовсім молода жінка, мабуть, не набагато старша за Рут, але в очах і скривленому роті застиг вираз страждання. І Рут пригадала, як хтось казав, ніби після народження другої дитини вона весь час нездужала. Тепер місіс Ратмен дивилася на Рут без подиву і особливої цікавості.

— Що там таке?

Дитяче ліжечко стояло поруч з великим і звідти чувся дедалі голосніший плач. Мати повернула голову і глянула туди, та не промовила до дитини ні слова, навіть не спробувала взяти її на руки.

Рут пройшла в глиб кімнати. Краще було б узагалі не приходити, бо чим вона може зарадити? Що подумає про неї ця жінка?

— Воно плаче. Весь час плаче. Нема вже сили терпіти цей плач.

— Може, йому щось дати? Або взяти на руки?

— Воно тільки й знає, що плакати. Айсобел — та не плакала. Майже ніколи не плакала. Навіть учора, коли була так тяжко хвора, і то зовсім не плакала. А тепер вона мертва і вже не заплаче ніколи. Вона померла, ви знаєте? Наша Айсобел померла.

— Так, я зустріла вашого чоловіка. Я гуляла в лісі, і він теж… був там. Він сказав мені. Я привела його додому.

— Ви вдова Бена Брайса.

— Так.

— Чого ви прийшли сюди?

— Та я… Я подумала, що містерові Ратмену краще повернутися додому. Надворі дощ. Він був такий схвильований і… я подумала, що зможу чимось допомогти.

— А чим ви можете допомогти?

— Нічим, — спокійно відповіла Рут.

— Отож-то й є, що нічим.

— Може…

— Що «може»?

— Може, я зварю їсти або догляну немовля. Я ж можу це зробити.

— Навіщо воно вам?

— Чи ви хочете, щоб я пішла? Щоб не було чужих у домі?

— Де мій чоловік?

— Він унизу. Зайшов у якусь кімнату.

— Він плакав, ви знаєте? Усю ніч плакав. Не лягав спати, не роздягався. Сидів на стільці і плакав, а я нічим не могла допомогти йому. Я не плачу, а мій чоловік і дитина весь час плачуть. Зате Айсобел ніколи не плакала, навіть коли була зовсім маленька.

— Атож, ви казали мені.

Проте місіс Ратмен говорила і говорила, ніби боялася тиші:

— Коли вона була немовлям і хотіла їсти, то просто розплющувала очі; пхикала лише тоді, коли різалися зубки, та досить було взяти її на руки і заговорити, як вона замовкала. Її легко було заспокоїти і вкласти спати. А вчора…

Вона засовалася в ліжку і випростала руки й ноги, зсунувши набік злинялу стьобану ковдру.

— Вона сказала: «У мене болить голівка, у мене болить голівка». Але не плакала, зовсім не плакала. Я б і не здогадалася, що вона хвора. Що так серйозно хвора. Але Том — він знав. Вона була скоріш його дитиною, він дуже любив її — і все зрозумів. Очі в неї стали якісь дивні, і вона раз у раз затуляла їх долонькою. І повторювала: «У мене голівка болить». Була така гаряча, що жар можна було відчути навіть крізь ковдру. Потім прийшов лікар і сказав, що вона вмирає, що в неї запалення мозку чи щось таке, і вже ніхто їй не допоможе, і ніхто не винен у цьому. Я не могла витримати, не могла сидіти й чекати, поки вона помре. Тому я пішла. А Том лишився. Він сидів біля неї, а немовля кричало й кричало. Воно завжди кричить. А Айсобел не кричала, поки й померла… Ніхто не міг урятувати її. Ніхто не винен у цьому.

Раптом вона підвелася і закричала на дитинча:

— Замовкни, чуєш, замовкни! Несила далі терпіти твоє скигління!

Рут перейшла кімнату і взяла немовля на руки. Воно одразу ж замовкло і дивилося на неї темними, мов сливи, оченятами. Рут сіла на стілець і почала гойдати дитину. Тоді глянула на молоду матір. Але та уже відвернулася, товста коса впала їй на обличчя, і через мить вона заснула, а Рут усе сиділа з немовлям на руках, аж поки й воно заснуло, сиділа й дивилася, як стікають краплі дощу по шибках.

Рут і сама не знала, як це вийшло, але вона лишилася в Ратменів на цілий тиждень. Ніхто нічого їй не казав, не просив її лишитися чи поратися по дому, та коли наступного ранку вона викупала й сповила немовля, а потім затопила в кухні і приготувала сніданок, вони просто цілком поклалися на неї, як і вона свого часу на Джо. Рут усе робила в домі — і прала, і прасувала, і готувала їсти, і прибирала, бо знала, що, крім неї, ніхто цього не зробить.

Дружина Ратмена вставала десь опівдні, вдягалася й сідала біля вікна, дивлячись на дерева. Або, що траплялося частіше, ходила слідом за Рут і говорила, говорила без упину про свою померлу дитину, про плач немовляти, повторюючи одні й ті самі слова, так ніби Рут ніяк не могла зрозуміти, про що йдеться. І Рут аж лячно ставало, вона почала боятись цієї жінки з безумним поглядом і істеричним голосом. Мабуть, Міріам Ратмен була хвора ще до смерті Айсобел, і не тільки тілом, а й розумом, думала Рут. Очі її бігали, навіть коли вона розмовляла, вся її увага була зосереджена на чомусь, що ховалося в ній самій, слова лилися з неї бездумно, і вона їх просто не помічала, не усвідомлювала, що каже.

Бувало, підійде до Рут, безпорадно зупиниться перед нею й питає:

— Чи не час мені їсти? Чи не пора мені перевдягатися? А дитину будемо купати чи ні?

Рут звикла до цього і відповідала їй, але така безпорадність дивувала і лякала її.

Самого священика вона бачила дуже рідко. Але що найдужче її вражало, то це відчуженість між чоловіком і дружиною — вони майже не помічали одне одного в домі. Ратмен або замикався у себе в кімнаті, або виходив з дому і годинами десь блукав, а повертався блідий, стомлений, у промоклому або подертому одязі, сідав і їв що-небудь, приготоване Рут, не помічаючи, що перед ним на тарілці. Приходили люди, та він не виходив до них. Рут нарешті зрозуміла, що сама була такою, такою здавалася іншим, коли ховалася від людей, годинами блукала в лісі або ходила вночі на могилу Бена, цілком утративши почуття часу.

Як Рут ходила на могилу, так Ратмен ходив у маленьку спальню, де лежала його мертва дитина і сидів біля неї, можливо, сподіваючись, що якимось чудом йому вдасться оживити її.

Рут уникала цієї кімнати. Та за день до похорону, витерши руки після миття посуду, вона зрозуміла, що повинна зараз піти туди, подивитися і побути там.

Коли взялася за ручку дверей, до горла їй підкотився клубок, і вона аж задихнулася. Але треба було зайти, і вона відчинила двері.

Ратмен сидів і плакав, похиливши голову на руки. Рут підійшла до ліжка, що стояло біля вікна. Він її не помітив. Рут подивилася.

«Ось яка вона, смерть», — подумала Рут. Таким був Бен, і хрещена Фрай, і кожен, хто жив на світі, а потім перестав дихати. Ось яким стає тіло, коли з нього вилітає дух. Рут простягла руку і торкнулася дитини, шкіра була холодна й гладенька, мов шкуринка якогось плоду. Але в кімнаті панував спокій, спокій і відчуття неминучості. Здавалося, ця дівчинка була приречена вмерти, і їй не судилося вирости. Саме стільки було їй відмірено.

Але що вона відчула б, якби це була її власна дитина, зачата від Бена і виплекана в її лоні? Чи не здалася б тоді ця смерть несправедливою і безжальною? Хто його знає. Вона бачила тільки горе і розпач батька, потьмарення матері і розуміла, як їм тяжко і скільки ще вони мають вистраждати.

Молодий священик підвів голову. Неголений, з пом’ятим обличчям, він ще менше скидався на живого, ніж дитина, що лежала перед ним.

— Чому? — спитав він. — Чому інші живуть — і старі, і хворі, і всякі негідники, а моя дитина померла? Чому не вони? Чому?

Рут мовчала.

— Хіба ви над цим не думали? Мабуть, думали, мабуть, думали. Чому помер ваш чоловік? Де ж правда, де ж справедливість? А я ж молився. Молився, щоб вона одужала, а коли вмерла, молився, щоб сталося чудо й вона воскресла. Але вона мертва. Вона все одно мертва.

— Так, мертва.

— А завтра я мушу віднести її на кладовище і покласти в могилу. Як же я це зроблю? Як я зможу розлучитися з нею?

— Але ж треба.

Обличчя в нього перекосилося, мов від удару, і він одвернувся. Нахилився над ліжечком і знову гірко заплакав, і Рут вчувалися в його риданнях гнів і обурення.

Вона вийшла, бо не знала, що сказати, як зарадити його горю. Повернулася на кухню і стала прати пелюшки, а за вікном сяяло сонце, зеленіла трава і стрибали чорні дрозди. Їхнє пір’я виблискувало на сонці, як мокре вугілля.

Рут сиділа в кріслі-гойдалці біля вікна у кухні, і там її знайшов Ратмен.

Зараз їй хотілося одного — повернутися додому, лишитися знову самій, бо за цей тиждень у Ратменів вона зовсім вибилася із сил. У домі було повно роботи, і під кінець дня у неї все нило від утоми, хоч двічі й приходила допомогти Картерова дружина. Та найбільше змучило Рут їхнє горе, їй здавалося, що вони змусили її розділити його з ними, а іноді навіть нести за них цей тягар, а вона ще й від свого горя як слід не отямилась…

Рут не пішла на похорон дитини, а лишилася з Міріам Ратмен, яка цілий день пролежала в ліжку. Вона то мовчала, то спала, то сиділа й щось белькотіла, ледь устигаючи звести подих і пильно дивлячись в очі Рут.

Рут бачила у вікно, як священик виходив із дому з труною в руках. Що він, мабуть, відчував у цю мить! І вона подумала: «Допоможи їм, боже!» Але не дуже вірила, що це можливо.

— Вони обидві поснули, — сказав Ратмен, підійшовши до Рут. — А в мене на душі таке, що, здається мені, я вже ніколи не спатиму. Я хотів, щоб лікар оглянув її, та вона нізащо не хоче. Я й не знаю, чи справді вона хвора, чи справді не при своєму розумі. Не знаю. І нічим не можу зарадити.

— А хіба лікар їй допоможе? — Рут здавалося, що, як і вона, Ратмени повинні пережити своє горе, і ніякі ліки їм не допоможуть.

— Я прийшов подякувати вам, — сказав священик.

— Немає за що.

— Я повинен вам подякувати. — У голосі його чулися ввічливі, майже офіційні нотки, та раптом він закричав: — Навіщо ви це робили? Навіщо лишилися з нами? Чи мало вам своєї смерті, своїх страждань?

«Справді», — подумала вона. Та не відповіла нічого. А він важко опустився на дерев’яну табуретку.

— Я мушу виїхати звідси, — сказав Ратмен. — Я відмовлюся від сану священика і поїду геть. Яке я маю право лишатися тут?

— Це тому, що померла ваша дитина?

— І дитина моя померла, і разом з нею померло все, у що я вірив, заради чого жив. І виходить, що моє життя — обман. Як я зможу приходити тепер до людей, що хворіють, помирають, мучаться і потребують слова правди, що я казатиму їм? Як я зможу тепер правити службу, проповідувати й молитися, розуміючи, що все це брехня? Я знав, якими словами розраджувати людей, та насправді немає таких слів, таких вчинків, і немає розради ні в чому. Коли я згадую, як ходив до людей, розмовляв з ними про смерть, милосердя і втіху, то стає соромно, бо я нічого не розумів, не відчував того, що вони. Я читав книжки, завчав прочитане і думав, що все знаю. Та це було брехнею. Як же мені лишатися тут?

— Усе змінюється, — сказала Рут. — Минає час, і все здається нам зовсім іншим.

Та це були теж тільки слова, і вона не знала, чи зрозуміє він їх, бо й самій їй було ще не все ясно.

— Але ж ви почували те саме. Я знаю. Ви відгородилися від усіх, не хотіли бачити ні мене, ні будь-кого, а на його похороні навіть не плакали. Я бачив, як уночі ви лежали біля його могили, — про що ви думали тоді? Хіба міг вам хтось допомогти? Я тоді засуджував вас, але тепер я добре це розумію.

— Але бували дні… після його смерті… Бували дні,: коли мені ставало легше. І я починала дещо розуміти…

Він похитав головою.

— Що тут можна розуміти? Цьому немає пояснення. Ваш чоловік був молодий, здоровий, він був щасливий, і ви з ним були щасливі, та він помер, а тепер і моя дитина померла. У світі панує несправедливість, і в усьому цьому немає ніякого сенсу. Ніякого.

Рут сиділа і м’яла пальцями спідницю. Розпач і гіркота, що бриніли в його голосі, лякали її, адже досі вона вважала, що пастор має знати більше, ніж інші люди, краще розуміти й пояснювати життя. Вона спробувала розповісти йому, як іноді змінювався для неї світ і яким здавався прекрасним, і як іноді вона починала розуміти сутність речей, — розповіла про свої почуття на похороні і про те, що відчував Поттер, коли стояв навколішки біля мертвого Бена. Ратмен дивився на неї, та вона бачила, що її слова не доходять до нього. Мабуть, даремно вона, завела цю розмову, бо зараз не може полегшити його горя,

— Все розлетілося на друзки, і ніхто вже не збере його докупи. Чому? Чому? — мовив Ратмен.

Та звідки ж їй це знати?

— Мій батько був пастор, і батько мого батька також, і ні в кого не було сумніву, ким стану я. Мій батько був добра людина, і я сподівався, що буду схожим на нього. Перед смертю він довго хворів, страшенно змарнів, схуд і страждав від болю. Він терпів, пробував працювати, правив служби і відвідував людей, бо вони довіряли йому, але під кінець уже не міг навіть читати. Проте смерть не поспішала, хоч він і просив про це. Я тоді вчився в університеті, і мене викликали додому — досі не можу забути, який він був. Я не впізнав його. Весь висох, сама шкіра та кістки. А шкіра була жовта, як віск. Він здавався дуже старим і не міг нічого їсти. Мати сиділа біля нього й давала йому попити води, ото й усе. А однієї ночі, коли ми думали, що він уже вмирає, я лишився біля нього, і він тоді сказав: «Я завжди вірував. А тепер я знаю». А що сталося зі мною? Я не вірую і нічого не знаю. Навіщо я взагалі живу?

Він похилив голову на стіл і сидів нерухомо, не в змозі навіть плакати, — такий був стомлений і змучений.

— А ви, Рут? Як ви збираєтесь жити далі?

— Я про це не думаю. Я звикла жити з Беном. А тепер не знаю.

— Чому б вам не виїхати звідси?

— А куди я поїду?

— Як ви можете витримати, живучи в тому ж будинку, ходячи у той самий ліс, знов і знов згадуючи?

— Я не забуду цього, хоч би куди виїхала.

— Брайси…

— Я не бачуся з ними. Тільки з Джо. Брайси мені чужі.

— Усі люди чужі одне одному.

— Але у вас лишилася дружина. І друга донька.

— А мені потрібна Айсобел. Вона єдина, без кого я не можу жити, і я втратив її.

— Не треба так.

— Що зі мною буде?

«А що буде з нами всіма?» — подумала Рут. Вона трохи боялася і- Ратмена, і його схибленої дружини — адже її власний світ ще такий несталий, і вона повинна уберегти його.

— Я завтра піду додому.

— Так. Звичайно.

Але побачивши вираз його обличчя, вона відчула сором.

— Ви маєте когось, хто міг би побути тут? Щоб доглянути за вами, допомогти вашій дружині?

Він потер рукою чоло.

— Моя сестра… або… не знаю… Я подумаю…

«Я повинна лишитися, — подумала Рут, — я не маю ніякого права тікати, я повинна допомогти їм». Але вона не могла, уже ніяк не могла.

— Вам дати чогось поїсти?

— Ні. — Він звівся на ноги. — Ні. — І вийшов з кухні. Рут почула, як клацнув ключ у дверях його кабінету.

Нагорі було тихо. Міріам Ратмен і немовля спали. Рут запнула фіранки і вийшла.

Наступного дня вона покинула цей дім. Тепер вона прийде додому, зачинить двері і нарешті лишиться сама, відповідатиме тільки за себе, житиме своїм життям, плакатиме за Беном і згадуватиме.

«А ви, Рут? Як ви збираєтесь жити далі?»

Можливо, отак і житиме.

Повітря було холодне, і вже пахло першими морозами. Усе живе готувалося до зими, коли дерева стоятимуть голі, завиватиме вітер, ночі будуть довгими, а дні — короткими.

XIV

Рут стояла біля вікна і дивилася на вкриті гронами ягід кущі глоду та гостролисту — оранжеві, мов полум’я, червоні, наче кров. Глибоко вдихнула й повільно видихнула повітря і подумала: «Я знов стала сама собою». Коли раптом побачила, як до її дому неквапно йде якась жінка. Крізь прогалини в живоплоті було видно її голову, запнуту синім шарфом. Хто ж це до неї іде? Рут згадала дружину пастора, і її охопила тривога, вона відчула себе винною, що покинула напризволяще хвору жінку; атож, вона була хвора, і не тільки з горя за померлою дитиною: белькотіла всякі нісенітниці, нестямно втуплювалася поглядом перед собою, поринала на години в тяжкий сон і не зносила плачу власної дитини. І вона по-своєму просила, щоб Рут допомогла їй, щоб хтось зцілив її збурений розум і хворе тіло, але ні Рут не змогла нічого зробити, ні Ратмен, бо він поринув у своє власне горе, свої власні безнадійні думки і сумніви. Що вони тепер там роблять — самі у своєму домі, чоловік і дружина, але такі далекі одне від одного, мов люди з різних світів? Хто з ними поруч, хто догляне малу дитину, хто скупає і заспокоїть її?

«Я зробила все, що могла», — подумала Рут і заплющила очі.

А коли розплющила їх, то побачила молоду жінку з розпухлим і блідим, мов ягода омели, обличчям. Вона йшла стежкою, якось дивно притискаючи до грудей руку, ніби захищалася від когось. Та це була не Ратменова дружина, а Еліс Брайс. Та сама Еліс, що завжди ставилася до Рут вороже, була сувора і непривітна. Вона й тепер не всміхалася. Але якось дуже змінилася і мала такий вираз обличчя, ніби її щойно спіткало якесь велике лихо. Вона не бачила, що Рут стежить за нею у вікно. І минуло чимало часу, перш ніж вона несміливо постукала в двері.

Еліс Брайс. Чого це вона прийшла? Щоб розбити шкаралупу самотності, в яку сховалася Рут, щоб воскресити спогади про минуле, про давні сварки й кривди, нагадати, що Бен не завжди належав їй, Рут? Ні, їй немає про що говорити з Еліс. То, може, краще не відчиняти дверей, а піти нагору й дочекатися, поки зовиця піде собі. Окрім Джо, ніхто з Бенової родини не прагнув бачити Рут, та й вона не дуже хотіла зустрічатися з ними, для них вона вмерла так само, як і Бен. «Чужі», — сказала вона Ратменові.

Еліс уже не стукала в двері, але і не йшла геть. Ну що ж, однаково день зіпсовано. Треба піти й відчинити.

Бенова сестра сиділа на східцях, спиною до Рут. Вітер знявся над вигоном, розгойдував верхівки дерев і зривав з гілля пожовкле листя. Еліс повернула голову, але не підвелася.

— Мені більше нічого не лишалося робити, — сказала вона. — Я збиралася сидіти тут і чекати, доки ти з’явишся. Гадаєш, я прийшла б сюди, якби мені було куди піти?

Вона здавалася хворою, та в голосі її вчувалась давня ворожість. Проте Рут відчула, що зараз Еліс говорить, немов захищаючись.

— Я була у священика. В нього померла донька.

— Джо казав мені.

— Хтось же мусив допомогти їм.

— Хтось завжди допоможе. Коли вже запізно.

Еліс підвелась і довго дивилася Рут в обличчя. Вона мовчала, а Рут, як і завжди при зустрічах з Еліс або Дорою Брайс, відчула себе приниженою, але водночас і розсердилась — вона не дозволить їм глумитися з себе. Вони не люблять її і навіть не намагаються це приховати. Здається, жодного разу вона не чула ні від кого з них доброго слова.

Але щось інше змінилося. Еліс, яка завжди була надією матері, її гордістю, Еліс, якій не дозволяли й за холодну воду братися, яка мала чекати нагоди, що не трапилася Дорі Брайс, Еліс, для якої не шкодували ні часу, ні хвали, ні грошей, хоч і забували про любов і ласку, ця сама Еліс була не просто стомленою чи хворою, а ще й неохайною, розхристаною, брудною, з-під бавовняного шарфа вибивалося немите волосся, комірець на сукні був несвіжий. А на лівій щоці червоніли якісь смуги, ніби хтось її подряпав або побив. Виявляється, й Еліс не була чимось винятковим, рідкісним — і з нею могла трапитися біда.

Вони стояли й дивились одна на одну, а вітер усе дужчав і грюкав хвірткою. Зрештою, Рут відступила вбік і розчинила двері ширше, щоб пропустити зовицю.

Їхні голоси переслідували його, він нікуди не міг сховатись від них. Навіть коли замикався у своїй кімнаті на горищі, ці розлючені голоси проникали крізь стіни, крізь підлогу.

Тремтячим голосом мати повторювала одне й те саме, мов папуга, яку він колись чув на базарі у Тефтоні, а потім голосила, як і тоді, коли помер Бен. А Еліс кидалася короткими, мов удари ножа, глузливими словами, а батько щось бубонів, намагаючись угамувати їх. Щоправда, Джо й не пам’ятав, коли в цьому домі був спокій. Тільки інколи западала напружена тиша, що розповзалася по кімнатах, та це було схоже на море, яке причаїлося перед штормом.

Він лежав на ліжку, і голоси здавалися йому інструментами якогось жахливого оркестру, вони звучали невлад і неприємно деренчали.

Коли тут жив Бен, було трохи краще, він умів заспокоїти їх — і не так словами, як самою своєю присутністю.

Джо затиснув вуха, аж боляче стало, і спробував читати щоденник — він знайшов їх кілька в прадідовій скрині. Спробував уявити собі те, що читав, перенестися в інший, уявний світ.

9 вересня. Ось уже сім днів стоїть гарна погода, і це нам винагорода за ті злигодні й прикрощі, що спіткали нас під час штормів минулого місяця. Команда трималася стійко, і, хвалити бога, у нас досить питної води, і ми більше не зазнаємо втрат від дизентерії, сплативши їй мито сповна.

11 вересня. Ми кинули якір у бухточці, на самому заході цього архіпелагу, і перед нами просто дивовижні краєвиди. Такої пишної і яскравої зелені не побачиш у жодному, навіть наймальовничішому куточку Англії. Чиста, прозора вода набирає кольору то нефриту, то аквамарину — залежно від освітлення. Сьогодні ми збираємося висадитись на берег. Мене тішить згадка про розмову в Портсмуті з капітаном Колфексом, який запевнив мене, що тут нас приймуть добре, хоча тубільці й виявлятимуть неабиякий інтерес і до нашого вигляду, і до наших вчинків.

25 вересня. Другий помічник Голлард помер сьогодні вдосвіта від проривної виразки шлунку, що супроводжувалася високою температурою, і ми нічим не могли зарадити. Майже шість годин він лежав непритомний, та все ж таки зміг вислухати кілька слів з євангелія та молитовника, а тоді впокоївся смертю праведника. Поховали його у морі, і вся команда салютувала. Люди журилися, бо Голларда всі любили, а щодо мене, то я сприйняв його смерть як особисту втрату.

На цьому тижні пропливемо повз острів Яву, і пошли нам, господи, ще кілька днів такої погоди.

Джо прочитав уже один такий зошит, а тепер закінчував і цей. Були й ще зошити в темно-зелених шкіряних палітурках із застібками, він прочитає в них про шторми, про тропічні джунглі, про дивовижні палаци, про птахів з довжелезними хвостами, що грають усіма барвами дорогоцінного каміння, про табуни дельфінів, що пливли за кораблем, про всіяне зорями нічне небо. Він читатиме щовечора, аж поки очі злипатимуться, і картини прочитаного з’являтимуться йому в снах, і він за якісь хвилини долатиме тисячі миль, і ніколи це йому не набридне, і він слухатиме голоси моря й вітру і ще якісь дивні голоси. А вранці прокинеться — і не знатиме, де він, і цілий день носитиме в собі ці мрії, і страх, і непевність, і почуття провини і навіть зради. Бо він не знав напевне, і ніхто, ніхто не міг йому підказати, чи не помиляється він, прагнучи стати моряком, чи знайде він у цьому втіху, радість і щастя. Він не знав. Він розгортав прадідів щоденник і читав, а потім ішов гуляти через зорані осінні поля до гір. А вдома не змовкали злі, бездушні й розпачливі голоси. Він не розумів, чому вони сваряться і чому нарешті не запанує мир і спокій у їхньому домі.

«Рут», — подумав він, і на душі одразу полегшало. Рут має знати відповідь, вона, напевне, уже вдома. Ось він піде до неї, і нехай вони тут хоч показяться — йому байдуже.

Нараз Джо сів у ліжку, виглянув у вікно й подумав: «Якби я тільки зміг жити тут разом з Рут, то нікуди б я й не поїхав, не захотів би мандрувати по чужих краях або навіть жити в якомусь іншому домі». Чого ж він тоді не піде до неї? Хіба це когось обходить? Та Джо не знав, як їй сказати про це і чи захоче вона, адже він завжди нагадуватиме їй Бена. Та й у глибині душі знав, що їй найкраще самій, їхні взаємини могли бути такими, як тепер, але не ближчими.

Він знову ліг і нарешті заснув, а голоси лунали все гучніше, перекриваючи один одного і сповнюючи сни Джо тривогою і сльозами. Він уже не чув, як ніч нарешті затопила будинок і в кімнатах запала напружена, непевна тиша.

XV

— Куди б я ще могла піти? Що мені було робити?

Але тепер це був не виклик. Не зневага й гордість звучали в голосі Еліс, а волання про допомогу. Скільки вона, Рут, чула останніми тижнями таких безнадійних запитань — серед них їй вчувався і власний голос.

— Що мені було робити?

Еліс безсило відхилилася на спинку стільця, та тіло її лишалося напруженим. Їй було страшно.

Отак вони й сиділи, довго-довго — то розмовляли, то мовчали, дивились одна на одну або кудись убік. Рут не знала, що сказати, і не тому, що була приголомшена або сердилась, що Еліс з’явилася непрохана зі своїми турботами. Вона намагалася бути лагідною і нічого не розпитувати, просто мовчки слухала, бо не знала, що тут можна сказати. Та все ж таки спитала:

— А чом би тобі не одружитися з ним?

— Одружитися?

— Атож, з Робом Фолі. Це ж його дитина. Він повинен одружитися з тобою. Так буде порядно.

— Ні.

— Чому?

Еліс лише мимохідь згадала про коваля, як про щось неістотне для неї.

Рут не знала, чи довго вони зустрічалися і що між ними було.

— Він не одружиться зі мною. Та й яке це має значення? Хіба в цьому річ?

— Але якщо він тобі не байдужий, а ти й дитина не байдужі йому…

— Байдужі…

— Він так сказав?

— Він сказав: «А що мені до цього, дівчино? Інші теж приходили до мене з цією ж баєчкою. І думаю, що будуть Ще не раз приходити». Зрештою, нічого іншого я й не сподівалася.

— Та це ж безчесно!

— Ні. Це реально. Принаймні він сказав правду. Він ніколи нічого не обіцяв мені. Навіть не прикидався.

— Він любився з тобою.

— Ох, Рут! Я бачу, ти нічогісінько в цьому не тямиш.

— Може, й ні. Але я знаю, як мають поводитися двоє людей.

— У тебе був Бен.

— Атож.

— І більше нікого. Правда ж?

— Більше ніхто не був мені потрібний.

— Ти думаєш, я не знаю? І не знаю, що й він почував те саме? — Еліс підвищила голос, і в ньому забриніли заздрощі і давня неприязнь.

— Пробач.

— Чого тут вибачатися. Бен помер. Ти знаєш тільки це одне. А я знаю й інше.

— І що ж ти почуваєш? Ти любиш його?

Якийсь час Еліс мовчала, водячи пальцем по краєчку стільця. Рут уперше затопила цієї осені — тими ясеновими дровами, що їх нарубав і привіз Бен за тиждень до смерті. Рут акуратно наклала їх у камін, як він учив її. Та розпаливши вогонь, аж здригнулася. Серце стислось, і вона відчула себе винною, коли побачила, як голубі язики полум’я, мов зміїні жала, лижуть дрова. Це ж вона спалює ще якусь частку свого минулого. Воно перетвориться на дим і ніколи вже не повернеться.

Зате вони сиділи вдвох біля каміна, і вогонь зігрівав їх, і було на що дивитися, коли уривалась розмова, а запах диму навіював спогади.

І Еліс відповіла:

— Мабуть, я нікого не любила в своєму житті. Нікого, крім свого брата Бена.

Ці слова потрясли Рут. Але потім на душі їй потепліло, прийшло розуміння і відчуття полегкості. То ось чому Еліс ніколи не любила її, а потім зненавиділа й усіляко принижувала. Ось чому. Бо Еліс любила Бена, а Рут забрала його.

Але любов до Бена може їх і об’єднати, хоч цього ніколи й не було раніше. А він помер і вже не побачить їхнього зближення.

Тепер у Еліс буде дитина від чоловіка, який їй зовсім байдужий. Чого ж тоді вона з ним зійшлася? Якщо між ними не було ні любові, ні навіть приязні, то що ж було?

— Хіба ти не знаєш, що за життя в тому домі? Хіба не можеш уявити, як я його зненавиділа за ці роки? Тільки завдяки Бенові там ще можна було почувати себе як дома, бути самим собою. А коли він помер, то всьому настав кінець. Тепер там тільки мати, що день і ніч голосить, та батько — а що з нього?

— Джо…

— Джо? Та він же дитина.

«Е ні, — подумала Рут. — Джо розуміє більше, аніж будь-хто з вас». Та вона нічого не сказала.

— І всі ці роки я змушена була сидіти і вислуховувати її: яке майбутнє вона для мене готує, ким я маю стати, чого досягти. Вона й гадки не припускала, що я хочу жити своїм життям — я мусила жити для неї, бути знаряддям її честолюбних мрій. Вона ніколи й нічого не знала про мене. Ні про будь-кого з нас. Вона дбає лише про себе, а мене стала називати гордячкою. Та що тут говорити! Усе своє життя вона жила тільки гордістю. Я мусила знайти якийсь вихід, кудись утекти. Все одно куди. Головне було показати їй, що я можу сама обрати собі дорогу.

— Справді…

Рут ясно уявляла собі, як усе це відбувалося, як Еліс на зло матері зійшлася з Робом Фолі, хоч він для неї не був і шеляга вартий. Зате він уособлював усе, що зневажала Дора Брайс; така людина, на її думку, не гідна була навіть привітатися до її дочки.

І от Еліс збирається стати матір’ю, і їй сказано й ногою не потикатися в батьківський дім; вона може робити усе, що їй заманеться,. народжувати дитину чи позбутися її, заводити собі друзів, чоловіка, домівку або ні. Дору Брайс це більше не обходить.

— Вона репетувала як несамовита: «Забирайся звідси, забирайся геть!» А батька навіть не слухала — а він умовляв її дозволити мені лишитися вдома. Йому хочеться спокійного життя. І він мене не соромиться. Але мати правила своєї: «Геть із цього дому!» Ну, та я не дуже й сумувала, зрештою, це не те місце, де хотілося б лишитись до скону віку, правда ж?

Вона заплющила очі. Обличчя в неї схудло і зблідло від пережитого. «І як люди можуть отак поводитись, — подумала Рут, — вигнати свою дитину, навіть не вислухавши її? Ніхто не має права так чинити».

А вголос мовила:

— Я рада, що ти надумала прийти сюди. Ти вчинила розумно.

— Я не хочу, щоб ти жаліла мене. І щоб дала мені притулок з почуття обов’язку, як Беновій сестрі. Не думай, що мені це потрібно.

— А я й не думаю.

— Я знайду, куди податися. Щось вигадаю. Коли зможу зібратися з думками.

— Лишайся тут.

— Ти ж мене не любиш.

— Я не знаю тебе, — сказала Рут, і це була правда. — Я ніколи тебе не знала.

— А ти хотіла? Намагалася?

— Ні.

— У тебе був Бен. І ти більше ні про що не думала.

— Так, ні про що.

— О, я тебе не звинувачую. Ти не думай, що я тебе звинувачую.

Еліс тихо заплакала, сльози текли по щоках, та вона їх не витирала, а Рут сиділа поруч, гріла руки біля вогню і мовчки дивилась на язики полум’я. «Як багато ллється на світі сліз, — думала вона. — О боже, і чого це люди такі нещасливі, безсилі й самотні, чого вони лютують і не можуть порозумітися одне з одним?» У цю мить їй здалося, що всі, кого вона тільки знала, плачуть і дні, і ночі, що останні місяці вона не чула нічого, крім голосіння.

Невже так і далі буде? Доки ж це може тривати?

Рут постелила Еліс у маленькій кімнаті, і та одразу ж лягла. А Рут ще сиділа з годину біля вогню, аж поки пересвідчилась, що Еліс заснула. В домі було зовсім тихо, тільки потріскували дрова, бризкаючи іскрами. І все ж таки щось змінилося — здавалося, у кожній кімнаті, у кожному куточку відчувається присутність чужої людини.

Рут знала: те, що вона сьогодні вчинила, потрібно не лише Еліс, а й їй самій, це правильний крок, і тільки вона могла зважитися на нього. Не можна їй лишатися тут зовсім самотньою, ні про кого не дбаючи, та їй уже й не хотілося цього. Так далі жити не можна. Треба забути про давні сварки та приховану ворожнечу, адже в цьому винна й вона, може, навіть більше, ніж інші.

Рут надягла пальто і вийшла з дому. Вітер не вщухав, дув їй у спину, мало не підіймав її над землею. Дерева під його поривами гнулися і гойдались, мов корабель, що попав у бурю. Останні солодкаві запахи осіннього гниття поступалися першому холодному й свіжому подихові зими. У лісах, мабуть, тепер опадає, кружляючи, мов сніжинки, листя, і вже завтра крізь чорне плетиво гілля засиніють клаптики неба.

Ніч була безмісячна, та Рут звикла ходити поночі цими стежками й дорогами, вона не могла б тут заблукати навіть із заплющеними очима.

На розі Фос-Лейн вона зупинилася, щоб перевести дух, набратися хоробрості. Десь у глибині душі вона сподівалася, що Брайси вже лягли спати і в неї буде виправдання, щоб повернутися додому. Що вона їм скаже, з чого почне? Їй здавалося, ніби Брайси говорять якоюсь чужоземною мовою — так важко з ними буває порозумітися.

«Але ж і вони люди, — заспокоювала себе Рут, — з людськими почуттями й турботами. До того ж вони вже немолоді й самотні».

Крізь запнуті навіски проходило світло. Рут повільно наближалася до будинку, міцно притискаючи до грудей руки. І благала: «Допоможи мені, будь ласка, допоможи». Це до Бена вона зверталася, бо без нього й досі почувала себе безпорадною, ніколи не знала напевне, чи гаразд вона говорить або чинить.

«Допоможи мені».

Пронизливий вітер гуляв по провулку. Заходячи з Артуром Брайсом до кімнати, Рут пригадала, як уперше прийшла сюди з Беном і що тоді почувала, та те, здавалося, було сотні років тому, — так вона відтоді змінилася. А вони — ті самі. Дора Брайс поглянула на неї байдуже — і не сказала нічого.

В кімнаті було дуже тепло, в каміні яскраво палахкотів вогонь, а меблі, здавалося, з усіх боків посунули на Рут. Вона вдихнула задушливе повітря, і їй знову пригадався той ранок, коли ховали Бена, і чорні постаті, схожі на круків, що сиділи на стільцях і з осудом розглядали її.

Ні, вона не осуджує Еліс, що та захотіла втекти з цього дому — байдуже куди, хоч світ за очі.

Артур Брайс підсунув Рут стільця до самого каміна, та вона відсунула його і сіла на самий краєчок. Їй перехопило горло, язик затерп, а в роті пересохло. «Допоможи мені!»

Нарешті Артур Брайс порушив мовчанку і мовив:

— Ну, й вітер надворі. Справжній буревій.

— Еге ж. — І Рут швидко заговорила, дивлячись на Дору Брайс:— Я прийшла сказати вам про Еліс. Що з нею усе гаразд. Вона у мене. Я думала…

— Я не хочу, щоб у цьому домі згадували її ім’я. Прошу тебе не ходити сюди, не нагадувати, не ворушити все знову. З цим покінчено. Вона зганьбила нас — чи ж легко мені це зносити?

— Прошу вас, вислухайте мене… — Рут була тепер зовсім спокійна. Вона не хоче сваритися. Досить уже цього було.

— Чого це ти раптом прийшла сюди?

— Я хотіла… Я знаю, що мені давно треба було зайти до вас… Чимось допомогти вам, поговорити…

— Про що нам говорити?

— Доро…

Але дружина зміряла Артура Брайса таким зневажливим поглядом, що той одразу замовк, згорбившись на стільці.

— У тебе ж ніколи не знаходилося часу для нас.

— Я хотіла б усе це змінити. Принаймні спробувати. А Еліс нехай лишається у мене, і ви зможете з нею бачитися. Якщо, звичайно, вона захоче.

— Атож, ви обидві однакові, ніколи не думаєте про інших.

— Облиште… — Та Рут одразу ж опанувала себе. — Будьмо друзями. Навіщо нам і далі ворогувати, не бачитися одне з одним? Спробуймо знайти спільну мову! Хоча б спробуймо.

Дора Брайс одвернулася і втупилась у вогонь.

Рут у відчаї провадила:

— Заради Бена. Хіба не можемо ми стати друзями заради нього? Він був вашим сином і моїм чоловіком. Ми обидві пережили цю втрату, обидві страждаємо. Невже це не може зблизити нас?

— Звідки ти знаєш, що я почуваю? Нічого ти не знаєш. Я носила його під серцем, народжувала, ростила. А що ти про все це знаєш?

— Нічого. Але ж…

— Ніхто з вас не знає.

— Іншим теж не легко, — озвався Артур Брайс, — кожному по-своєму. Але, зрештою, це одне й те саме.

І Рут пригадала, як він прийшов увечері на цвинтар, коли вони з Джо прикрасили могилу квітами, згадала, як зблизила їх спільна любов і горе. Між нею і Артуром Брайсом не було ніякої ворожнечі, хоч вони майже не знали одне одного.

— Еліс…

— Я ж тобі сказала, хіба ти не чула? Її більше нема. Вона сама цього захотіла, і я не хочу більше про неї чути.

— Та вона ж нещасна. Налякана.

— Ти не чула, чого вона наговорила мені вчора увечері. Чим я заслужила це?

— Таке й з іншими траплялося. Адже вона чекає дитини, в якої не буде батька. Вона просто не тямила, що говорила.

— Вона тямила. І знає, що я відповіла. А я не звикла кидати слів на вітер.

— Але ж ви її мати!

— Мені нема чого цим пишатися.

Рут хотіла заплакати від безсилля, їй здавалося, що вона молотить кулаками і дряпає пальцями залізні двері, замкнені на важкий засув.

— Невже ви ніколи не захочете побачити її, чимось допомогти?

— Мені більш немає чого сказати.

— А я? Як же зі мною? Невже ви не вибачите мені, нехай там що я зробила, не спробуєте зблизитися зі мною… Хоча б спробуйте… Я ж була дружиною Бена!

Мовчанка. Полум’я в каміні розгорілося ще дужче. Рут стало млосно — і від задухи, і від марних зусиль, а ще було їй страшенно прикро, адже вона прийшла сюди, зібравши всю свою мужність, щиро прагнучи помиритися і подружитися з ними, назавжди забути минуле. Та все даремно. Вона зробила все, що могла, — і більш не пробувала заговорити до Дори Брайс.

Вітер не вщухав, стало ще холодніше, та вона раділа, що зможе остудитися після задухи, гніву й напруження, що панували у тому домі. Коли відчиняла хвіртку, Артур Брайс торкнувся її руки.

— Вона сама не своя. Це для неї страшний удар. Адже вона сподівалася зовсім на інше, стільки надій покладала на дочку. Це важко знести.

— Звичайно.

— Не гнівайтеся на неї.

Рут обернулася і глянула на нього. Подумала: «Він усе ще любить її. Любить, незважаючи ні на її слова, ні на вчинки».

— А ви? — спитала вона у нього. — Ви хочете зустрічатися з Еліс? Хочете, щоб вона повернулась додому? ,

Він похитав головою.

— Вона зробила хибний крок. І мусить сплатити за це. Їй буде нелегко.

— Але ж їй потрібна чуйність, увага. Потрібні мати й батько — потрібні всі ми.

— Трохи згодом, — сказав він, озирнувшись на дім. — Нехай мине якийсь час, і все владнається. Нехай тільки мине час…

— Якщо захочете побачити її, то знаєте, де знайти.

— Ви добра, Рут. — Він стис її руку. — Я був радий за нього… за Бена. Чи казав я про це раніше? Ви добра.

Їй треба було б відповісти, принаймні сказати, що вони одне одного розуміють, та він уже пошкандибав назад до будинку і тільки злегка підняв на прощання руку, перш ніж зачинити за собою двері.

«Ну що ж, — подумала Рут, — я спробувала, зробила все, що могла».

І .вона рушила через село додому, поринувши в темряву і долаючи зустрічний вітер.

На самому вершечку гори лежав долілиць Джо. Вітри та дощі, здавалося, стерли і змили з природи всі барви. А сьогодні випав сухий і погожий день. Голі поля то спадали вниз перед його очима, то знову підіймались на пагорби, а на самому обрії видніли мов крізь серпанок диму. Небо було молочно-біле. Джо поглянув туди, де стояли букові ліси — дерева вишикувались, ніби закуті у крицю воїни, що чекали наказу кинутися вперед і захопити поля. Дві сороки пролетіли в Джо над головою.

Цими ночами, коли надворі завивав вітер, Джо лежав у себе в кімнаті з розплющеними очима, відчував, як од вітру ходить ходором під ним ліжко, чув, як шумлять і хитаються дерева, мов хвилі на морі, і твердо вирішив, що поїде звідси. 1 побачив це у своїх снах. А от сьогодні все було, інакше. Цілий ранок він блукав лісом, ходив понад річкою, що виблискувала, як метал. Слухав, як шарудить під ногами зів’яле листя, погладжував холодну кору ясенів, модрин та буків, і тріск гілля здавався йому хрускотом кісток. Він постояв у западині, вдихаючи морозне повітря, просякнуте духом плісняви, відчував, що навколо сплять по своїх норах та барлогах багато всяких тварин. А потім вийшов сюди на гору і уявив собі, що вибрався на дах світу. Десь далеко бекали вівці. Довкола — неозорий простір і чисте повітря.

І Джо зрозумів, що нікуди він не поїде, що ніколи не буде щасливим ні на морі, ні в чужих краях. Як і в Бена, його місце тут, він належить оцим лісам, ярам, гаям та струмкам, йому треба чути, де щебечуть пташки, як шарудять білки в гіллі дерев, як пробираються кущами лисиці та борсуки, йому треба підставляти обличчя під зимовий вітер, вдихати пахощі весни, грітися у промінні літнього сонця.

Нікуди він не поїде. Є на це й інші причини. Адже він не може покинути Рут, а також матір і батька, які, хоч і не розуміють, але потребують його, він це бачить по їхніх очах, а надто тепер, коли Бена не стало, а оце пішла з дому й Еліс. Вони не переживуть, якщо й він утече. Джо знав себе, розумів, що дуже схожий на Бена, а тому він, хоч і по-своєму, повинен заступити брата. Десь за рік він закінчує школу, а тоді піде працювати до Райдела, стане лісником або єгерем.

Джо перевернувся на спину і подивився на безкрає голубе небо. Потім заплющив очі і відчув, як обертається земля, заколисуючи його.

Наближався кінець року, усе готувалося до зими, папороть і трава на вигоні зморщилися, зів’яли і потемніли. Про смерть Бена Брайса дехто уже забув, а дехто ще пам’ятав. Та ця смерть у той чи в інший спосіб зачепила усіх, і наприкінці року це відчув кожен.

Дружину Ратмена відвезли за багато миль до лікарні, а її немовля — до сестри, отже, Ратмен лишився сам. Він молився в темному будинку, плакав, інколи згадував про Рут Брайс і тоді вірив, що зможе пережити своє горе. Але щоночі лежав з розплющеними очима і почувався далеким і від людей, і від бога, а ще далі від істини і будь-якої надії. Ночі здавались йому нескінченними, але й дня йому не хотілось бачити, коли нарешті він просотувався крізь штори.

Хоч Еліс Брайс і не виходила з дому, люди однаково довідалися про все і пліткували, а в Роба Фолі була вже інша дівчина, Енні Петерс; вона була за прислугу в Райдела і щонеділі приходила в дім коваля, і теж думала, що кохає його. Люди жили, працювали, готувалися до зими. В одну з листопадових ночей помер у своїй халупі старий Муні, а ворон сидів нашорошений і мовчки дивився на тіло хазяїна. Минуло аж три тижні, перш ніж Поттер знайшов його мертвого, гуляючи з собакою біля халупи. Поттер знову опинився віч-на-віч зі смертю і сумно похитав головою: тепер це була холодна, самотня й невтішна смерть — кому й коли було якесь діло до старого Муні?

У домі на Фос-Лейн Дора Брайс усе ще не згадувала про свою дочку, але, сидячи вечорами біля каміна, вона відчувала, як у ній зроджується цікавість до майбутньої дитини. Уночі, знаючи, що дружина не спить, і згадуючи, скільки нещасть спіткало їх цього року, Артур Брайс обнімав її своєю скаліченою рукою і бажав, щоб він був іншим чоловіком, здатним утішити її й підтримати. А нагорі, перед тим як лягти спати, Джо тихо зачиняв прадідову скриню і відсовував її у самий куток кімнати, за завісу.

Ударили перші морози, і все вкрилося льодом, вода в баках і стічних трубах позамерзала, а на подвір’ї Райделової ферми звисала з кранів, мов сталактити. Але сніг усе не випадав. Уночі вівці спускалися на поля і тулились одна до одної, важкі й незграбні під грубою збитою вовною

Настав грудень. Була неділя. Вийшовши з чорного ходу надвір, Рут пройшла садом і спинилася між яблунями, на тому самому місці, де була того полудня, коли відчула, що Бен помер. Стояла і вдихала морозне нічне повітря. Трава й бадилля городини були вкриті інеєм, мов цукровою пудрою.

Вона зовсім самотня. І все ж таки не самотня. Вона та сама Рут Брайс. І все ж таки не та сама. Вона й досі любить Бена і хоче, щоб він був з нею, і досі не знає, як житиме далі. Та повинна жити від дня до дня. Тепер зима. Але настане й весна.

Підібгавши ноги і склавши руки на округлому животі, спала у своїй кімнаті Еліс. Рут не знала, ні що вона почуває, ні що думає, і, можливо, вони так і не полюблять одна одну, так ніколи й не стануть близькими. Та поки що горе і пам’ять про Бена зблизили їх, і вони якось жили, чекаючи народження дитини. Джо провідував їх. А якось зайшов і Артур Брайс, і, хоч він майже не розмовляв, Рут зраділа — ці відвідини були приємні для Еліс та й для неї також. Бо вона вже чула про смерть Муні — і її страшенно вразило, як це людина може померти, не маючи ні рідних, ні друзів. Вона не допустить, щоб таке сталося з тими, хто близький їй.

Рут провела рукою по стовбуру яблуні. Потім повернулась і пішла стежкою до будинку, де вже не було порожньо, де жила не тільки вона. «О, Бен!» — мовила вона, майже викрикнула його ім’я.

Уже на порозі вона озирнулась і побачила, як, скрадаючись, пробігла через садок лисиця. Та кури були вже замкнені, у безпеці, і лисиця побігла далі через луку до темного лісу.

У світлі місяця, що плив у небі, нерухомо, мов вирізьблений із граніту, стояв віслюк Валаам.

Рут зачинила двері.

З англійської переклала Оксана ТАРАНЕНКО