Напровесні

ІІ

За день до нещасливого випадку вона поїхала на базар до Тефтона й купила Бенові подарунок — маленький нешліфований кристал рожевого кварцу. Продав його їй чоловік без одного вyxa, що держав крамничку, в якій були виставлені ювелірні вироби і порцеляна — він скуповував усе це в жителів їхньої округи. Там завжди було щось нове й дивовижне, і хоч досі вона нічого не купувала, все ж любила стояти перед вітриною, дивитися й фантазувати — звідки взялася та чи та річ і кому раніше вона належала.

Кристал був сірий і знизу дірчастий, як шматок вулканічної лави, але на зрізі він мінився рожевим сяйвом, мов крижинка на сонці. Вона стояла на середині вулиці поміж візків, навантажених фруктами, та мішків із зерном і раптом подумала, що повинна зараз витратити частину грошей, які дісталися їй у спадок від хрещеної Фрай.

Витратити бездумно, мов та жінка, що вилила з глека запашний бальзам.

Вона дуже хотіла подарувати щось Бенові, і не якусь там практичну річ, а таку, що тішитиме зір. Проте дорогою додому її обсіли сумніви, вона боялася, що Бен посміється з неї або ж поставиться до подарунка байдуже. Може, вона купила цей камінець лише для себе, собі на радість. Вона раз у раз сягала рукою на дно кошика, де лежав загорнутий у газету кристал, і мацала його гострі грані.

Коли надвечір вона звернула зі шляху на стежку, до їхнього дому лишалося ще дві милі, — погода змінилась, і стало тепло, як навесні. По берегах річки пробивалися паростки чистотілу та аконіту — зарано, сказав би Бен, у березні або навіть у квітні ще має випасти сніг. Ліси та гаї стояли голі, темне гілля чорніло проти блакитного неба, і Рут бачила між обрідними буками всю дорогу, аж ген до полів у долині.

А в повітрі відчувалося щось особливе, якийсь незвичний запах — запах першого проростання, і Рут опанувала глибока радість. Краєвид здавався їй невимовно гарним, вона бачила кожен прожилок на листочку, кожну травинку, так ніби заново народилась у якомусь іншому світі. У надвечірньому світлі схили пагорбів та яри здавалися зовсім іншими. Змінилися й барви — папороть стала світло-зеленою, наче мох, а земля золотистою, як тютюн. А вчора вона була темною, мов торф.

Рут захотілося співати. Адже в неї було все, чого тільки можна бажати, весь світ належав їй; удалині виднів її будиночок, і Рут аж головою стріпнула — так паморочилася вона в неї від щастя. І чого це з нею таке робиться? Адже нічого особливого не сталося, усе ще стоїть зима, а це лише останні спалахи сонячного світла над лісом.

Вона неквапно спорожнила кошик, а дивне відчуття не полишало її, усе в домі вона бачила ніби вперше. А на дерев’яному столі лежав кристал рожевого кварцу.

Бен не сміявся з неї. Він довго й пильно розглядав кристал, не доторкаючись до нього. Потім висунув шухляду й дістав збільшувальне скло, яке багато років тому подарував йому дід, і, стоячи біля вікна, вони вдвох роздивлялися на блискучі цяточки та гладенькі грані. — Джо, напевне, знає все про цей камінь. Звідки він, чому прибрав такої форми.

І справді, Джо знав про такі речі геть усе.

— Він не дорогий, і я заплатила за нього із своїх грошей. Мені хотілося зробити тобі щось приємне, — сказала Рут.

Але Бен, здавалося, не почув. Він ніколи не вмів відповідати на вияв любові або ж говорити про свої почуття.

—А куди ти його покладеш?

Він завагався, похитав головою і сказав: — Подумаю.

А поки що камінь лишився на столі і, пораючись біля плити, вона знову й знову поглядала на нього.

Того вечора Бен не шукав собі роботи ні в домі, ні в садку.

Повечерявши, він узявся за газету, яку Рут привезла з міста, а потім за книжку, про дзвони — її дав їм почитати аптекар Томкін.

Ще кілька років тому, до одруження з Рут, Бенові запропонували стати дзвонарем — зайняти місце старого Рідока. Спочатку Бен вагався, адже це було щось зовсім нове для нього. Та всі були переконані, що він справиться. «Ти спокійної вдачі, — говорив Томкін, — руки у тебе дужі, ти молодий і сильний, а благовісти ти слухав змалечку, і я певен, ти зумієш». Старші чоловіки вчилися на слух, довгі роки працюючи разом і спостерігаючи за всіма рухами напарника, але сам Томкін опанував це мистецтво за книжкою і сподівався, що й Бен навчиться в той самий спосіб.

Бен читав десь із годину, а Рут дивилась на нього і почувала себе дуже щасливою — щось подібне відчувала вона й тоді, коли поверталась додому.

У кімнаті стало прохолодно, і Бен розпалив вогонь, укинувши до каміна кілька каштанових поліняк.

— Це ще не весна, не забувай. Та вона йому не повірила. Не повірила вона йому й наступного ранку, коли він стояв і допивав свій чай, а світанок сірим привидом сунув через луку й сад.

— Мороз, — мовив Бен і показав рукою на пагінці — вони тьмяно поблискували. Чай парував йому в обличчя.

А коли він виходив, небо було вже малинове, і сонне виглянуло з-за обрію.

— Уже весна, — сказала вона, — ось побачиш.

Бен похитав головою, засміявся, а коли відчинив двері, то в кімнату ринуло повітря — холодне і гостре, мов скло. Вона дивилася, як він неквапливо іде — на лівому плечі торбина зі сніданком, — і знову радість зашумувала в ній, як вино. Вона відчувала, що може зробити усе що завгодно.

Покраяла останню, вже зачерствілу хлібину, нарізала трохи бекону, потім набрала у відро зерна й пішла годувати птаство — спочатку синиць та дроздів, а тоді курей. Був останній день лютого. Завтра вже березень. «Весна», — подумала вона.

Тихенько заревів за тином Валаам, а на кущах глоду, на яблуневих гілках сиділи зграї пташок — і щебетали, щебетали.

Коли сонце підбилося вище, знову потепліло, паморозь розтанула, і на травичці заблищали краплі води.

Рут поралася в кухні. Відчинивши навстіж двері, вона прала, пекла хліб і раз у раз відривалася від роботи й дивилася на довгохвостих синиць, що шугали то вниз, то вгору, наче циркачі на канаті. Звичайний собі день. Було тихо і спокійно, як завжди.

Картер прийшов по помиї раніше, ніж звичайно, і сказав, що свяшеникова дружина народила ще одну доньку. Рут любила Картера за те, що той розповідав їй новини і ніколи не пліткував, не лихословив. Він сповіщав про народження або смерть, про пошесть на худобу, про те, яка зараз погода за горами. Але нічого від себе, ніяких вигадок або напівправди. Люди довіряли Картерові.

Сонце в синьому небі піднімалось усе вище.

Десь близько четвертої Рут узяла кошик з білизною, прищепки й пішла до натягненої між двома яблунями шворки. Ось тоді це й сталося. Вона взяла сорочку і стгруснула її, аж раптом її наче вдарило 6 обличчя, але відчула вона не біль, а моторошний жах. Небо, здавалося, почорніло. В голові у неї запаморочилось, руки затремтіли, і вона впустила мокру сорочку на траву. Серце мало не вискакувало з грудей.

Ніколи в житті не зазнавала Рут подібного відчуття. Може, вона захворіла? Що її так злякало — адже навколо все тихо й спокійно? Вона простягла руку й ухопилася за стовбур дерева. Мала таке відчуття, що коли ступить хоч крок, то не тільки вона, а й весь світ розпадеться на друзки. Рут тремтіла, їй було холодно, уся кров, здавалося, прилинула до голови.

Вона не знала, скільки часу простояла коло того дерева, але зрештою відірвала руку від стовбура і повільно побрела назад до будинку, забувши і про сорочку на траві, і про кошик. Хотіла була налити собі води, але чашка випала з її тремтячої руки додолу й розбилася. Вона дивилась на скалки, що розсипалися по червоному лінолеуму підлоги, і їй захотілося втекти, сховатися в шафі або за стільцем, сховатися від самої себе, як у дитинстві, коли вона тікала від грози. Їй страшно було навіть поглянути на садок, а там же нічогісінько не змінилося — так само стояли осяяні сонцем дерева, щебетали пташки, віслюк, як і раніше, поскубував траву на луці, а кури щось клювали й греблися.

О, ще ж це з нею таке, що сталося?

Від грудей відлягло, і дихати стало легше, але вона тільки й спромоглася, що дійти до стільця в сусідній кімнаті. Сіла на самий краєчок, і нерви її та м’язи напружилися до краю. Вона помацала собі пульс — він був нерівний, наче цокання зіпсованого годинника. Страх не полишав її — здавалося, ним просякло усе повітря.

Сутеніло, небо за вікнами стало непрозорим. Треба щось робити, опанувати себе й піти до кухні приготувати вечерю. Але на думку, що треба підвестися, страх знову підступив їй до горла, наче нудота. Якщо це хвороба, то чому в неї нічого не болить? Атож, вона не відчувала болю, а лише гнітючий страх. І була певна: сталося щось жахливе.

Рут побачила Девіда Колта, наймолодшого з лісорубів, що працювали на Райдела. Цей білявий хлопець, невисокий і тендітний як на таку роботу, обперся на їхню хвіртку, щоб перевести дух — мабуть, біг усю дорогу. Рут побачила його обличчя, і все зрозуміла.

Він обійшов будинок, прямуючи до чорного ходу і здригнувся, побачивши, що вона вже там, дивиться на нього й очікує. Підняв руку і витер з верхньої губи піт.

— Де він? — спитала Рут.

— Він…

— Де він? Що з ним сталося? Його поранило?.. Я знаю, його поранило…

Не опускаючи руки, Девід Колт промимрив кілька слів. Він затинався — здавалося, йому бракує повітря.

— Мене там не було… Я був… Це сталося в западині, а я працював вище, на схилі гори. Поттер… з ним був лише Поттер. Мене там не було.

Він мав таке відчуття, ніби язик його розпух і не вміщався в роті.

— Де він?

— Вони… вони винесли його на дорогу… приїхав лікар… вони…

Він рвучко відвернувся і в розпачі подумав: «Я не знаю, що мені робити, я не можу їй цього розповісти. О господи, і чому вони не послали когось іншого!» Було вже зовсім темно і холодно.

Рут гнівно закричала на нього, їй хотілося схопити його за барки і трусонути, щоб він скоріше розповів їй усе.

— Упало дерево і…..

— То його відвезли до лікарні? Вони забрали його? І куди повезли? Що вони йому роблять?

Треба негайно бігти до Бена, — це все, що могла придумати Рут.

Вона не хоче, щоб до нього доторкався хтось інший.

— Дерево вбило його. Він мертвий.

Напруження миттю спало, і Рут не промовила більш ні слова. Вона одразу все зрозуміла — адже знала про це й раніше, відчула лихо, як тільки воно сталося.

— Упало дерево… Вони…

Потім прийшов Поттер і ще якийсь чоловік, і Рут помітила вираз полегкості на блідому, як крейда, обличчі Девіда Колта. Їй здалося, що до неї наближаються широченними кроками два велетні з довжелезними руками, височенні, мов гори. Поттер зупинився в нерішучості, потім відсторонив Колта і взяв Рут за руку, щоб відвести її в дім. Вона відсахнулася від нього, мов ошпарена. Поттер розкрив рота і заговорив, а інші стояли поряд, біля дверей, і мовчки слухали. Ось тоді вона й затулила руками вуха, закричала, що нічого не хоче слухати. Вона знає все, що їй треба знати: Бен помер. І не треба їй розказувати, як це сталося. Вона кричала й кричала, ніби сподівалася в цей спосіб заглушити неймовірну звістку, прогнати з-перед очей оті примари.

Поттер замовк. Провів її в другу кімнату, посадив на стілець, засвітив лампу і стояв поряд, аж поки вона перестала кричати. Хтось приніс їй склянку води. Вона відштовхнула її.

— Ви йдіть звідси, — сказав Поттер, — а я відведу її до Брайсів. Їй там буде краще, та й лікар, туди прийде.

— Ні!

Усі інші вийшли з кімнати.

— Я залишуся тут.

— Там тобі буде краще. Тебе не можна зараз лишати саму.

— Ні, ні, не хочу…

Поттер зітхнув. — Зі мною все гаразд. Бен помер, я знаю. І знаю, коли це сталося. Знаю. Зі мною все гаразд.

— Ти не повинна сидіти сама як палець.

— Хтось пішов їх сповістити? На Фос-Лейн?

— Атож.

— Залиште мене саму.

— Я не можу, розумієш — не можу!

Якусь мить Рут дивилась на Поттера. Вона майже нічого про нього не знала, хоч Бен і працював із ним п’ять, а то й більше років. Поттер жив самотою, по той бік вигону, завжди там жив.

— Я не хочу туди йти. Не хочу бути з ними.

Вона відчувала, що він теж у розпачі, що і його глибоко вразила Беиова смерть, і він не знає, як їй допомогти, що сказати І як повестися; він не міг примусити її піти з ним і боявся залишити саму.

Вона підвелася й пішла до кухні приготувати чай. Була цілком спокійна. Тільки б вони не намагалися розповісти їй щось іще. Тепер, коли вона знала, що Бен мертвий, їй уже не хотілося бути біля нього.

Хоч би де лежало його тіло, воно вже йому не належить. Її Бен десь тут, зовсім поруч… Якщо вона простягне руку, то доторкнеться до нього, якщо заговорить — він почує її. Весь дім був сповнений ним. Її Беном.

Вони пили чай. Вогонь яскраво палахкотів і відкидав червонястий відблиск на Поттерове обличчя та його дужі руки, що тримали кухоль.

Можливо, він ще посидить з нею. Нараз їй захотілося, щоб він лишився.

Вона озвалася: — Зовсім ніби весна. Я так сказала вранці… а він засміявся. Був мороз, коли Бен виходив, але потім потепліло, правда ж? Наче й справді настала весна.

Поттер не відповів. Вона не могла пояснити йому, якою щасливою відчула себе вчора, коли весь світ здавався їй мов оновленим, не могла розповісти й про страх, що охопив її сьогодні в садку. Сказала тільки: — Я знала…

Та Поттерові це ні про що не говорило.

— А може, все-таки підеш туди? Я проведу тебе до села. Так було б краще.

— Ні.

Поттер спохмурнів, і йому, як і молодому Колтові, захотілося, щоб на його місці був хтось інший, щоб хтось звільнив його від цього обов’язку. З людьми він завжди почував себе скуто. Міг порозумітися лише з дітьми — і то не часто. Досі він бачився з Рут тільки вряди-годи, вітався й ішов собі далі.

Йому знову й знову вчувався тріск, і він бачив, як падає могутній в’яз. Потім — тиша, і він, Поттер, схилений над тілом товариша, йому, не треба було й торкатись до нього — він і так одразу все зрозумів.

Ніхто в цьому не винен. Ні він, ні Бен. Нещасливий випадок, та й годі. Безглузда, раптова смерть. Поттер стривожено спостерігав за Рут: стоїть, схилившись над плитою, — і зовсім не плаче. А чим може зарадити він?.. Отож Поттер і далі сидів біля неї мовчки.

Рут не пам’ятала, скільки людей приходило до неї того вечора.

Здавалося, їм кінця не буде. Раз у раз шанобливо стукали в двері, і перед нею з’являлося чиєсь обличчя з виразом належного суму — чоловіки, старі й молоді, місіс Райдел, Картерова дружина, Еліс Брайс. Але вони стояли десь далеко-далеко, і навіть тоді, коли маленька кімнатка наповнилася людьми вщерть, їхні слова долітали до Рут, мов з другого кінця довжелезного тунелю.

— Ходімо з нами. Тобі не слід залишатися тут. Ти сама не своя.

Негаразд сидіти самій після того, що сталося. Бен не похвалив би тебе за це.

Рут була вражена. Невже вони думають, ніби краще за неї знають, що схвалив би і чого б не схвалив Бен? Вона попросила б їх зовсім не згадувати його, коли б не знала в душі, що це не істотно, що Бен завжди буде тільки з нею. Для них він тепер недосяжний.

— Я залишуся тут. Зі мною все гаразд. Не турбуйтеся.

Вона так і не підвелася зі стільця, що стояв біля плити. Поттер давно вже пішов.

— Зі мною все гаразд.

Вона аж стомилася. Це було те саме, що намагатися переконати в чомусь глухого чи божевільного.

Еліс Брайс сиділа за столом, відвернувшись від Рут. Еліс була майже однакового зросту з Беном, мала схожі риси обличчя, але зовсім інший колір волосся, та й вдачею брат і сестра дуже різнилися.

«Горда», — завжди казали Брайси про Рут. Гордою ж була Еліс, вона завжди пишалася своєю вродою і граційністю, бо такою її виховала Дора Брайс.

«Ти досягнеш того, чого не змогла досягти я. Я не хочу, щоб ти змарнувала своє життя на чоловіка без майбутнього і застряла в цій глушині. Ні, ти можеш піти далі і ти повинна вибитися в люди».

Еліс була в глухій, по саму шию, темно-синій сукні, яка їй личила, відтінюючи волосся і ніжну білу шкіру. Всі свої вільні гроші Брайси витрачали на вбрання для Еліс.

— Іди додому, — знову озвалася Рут. — Іди додому.

Їй хотілося якомога скоріше залишитися самій — і тоді вона відчує Бена зовсім близько, поруч себе, а ці люди проганяли чоловіків образ, затуляли його від неї.

— Маму довелося покласти в ліжко. Ми мусили викликати лікаря, щоб він дав їй снотворне. Вона не змогла прийти сюди зі мною.

— То й нехай.

— Хіба тобі нема ніякого діла до нас? Тобі байдуже, що ми почуваємо? Бен був не тільки твій. Уяви собі, що відчула мати, коли їй принесли цю звістку!

Рут підвелася й пішла до кухні. Місяць уже зійшов, і його проміння освітило рожевий кварц, що так і лежав на столі, де залишив його Бен. Мабуть, цей камінь випромінював щось чудодійне, бо, подивившись на нього, Рут знову заспокоїлась і пробачила Еліс її слова, їй хотілося побути на самоті в тихій холодній кухні. Тут до неї повернулося відчуття, що Бен, хоч і мертвий, а все ж тут, поруч з нею. Вона не почувала себе ні розгубленою, ні хворою, ні переляканою. Ніщо в світі не змінилося. Час не зупинився. Вони сподівалися, що вона, Рут, ще не усвідомила страшної правди, і ось-ось не витримає, закричить знову і стане від них залежною.

— Ти якась ненормальна.

Це сказала Бенова сестра Еліс, що сиділа в суміжній кімнаті, Еліс, що й уявлення не мала, як змінилася за цей день Рут. Відтоді, як вона купила у Тефтоні уламок кварцу і, йдучи додому, побачила згори, як оновилась під сонячним промінням природа, відтоді все на світі стало для неї доладним і гармонійним, мов оцей кристал. Але цю гармонію могла бачити тільки вона, Рут.

Еліс… Треба повертатися до кімнати і знову розмовляти з нею. Не пояснювати їй, звичайно. Але спробувати бути лагідною хоча б до цієї дівчини, яка ніколи не любила й не розуміла Рут.

Ніхто з них не зможе збагнути того, що збагнула вона: раптовий виплеск світової гармонії, який вона спостерігала вранці, мусив мати кінець — і він завершився о четвертій годині смертю Бена. Рут завжди про це пам’ятатиме, хоч би що сталося, і, мабуть, тільки це й допоможе їй вижити.

Еліс пильно подивилася на Рут. — Ти що, не розумієш? Ходиш, як уві сні. Бена вбито, і його вже немає.

Руки її зненацька безсило впали на стіл.

— Я знаю.

— Ти не розумієш, ти ще не віриш у це.

— Я тобі наллю чаю. Або какао. Я купила на базарі трохи какао.

— Хіба ти…

Але тут Еліс рвучко підхопилась на ноги й озирнулася, шукаючи своє пальто. Було вже пізно, за північ. Ніхто вже більше не прийде. — Ти казала, що хочеш бути сама. Гаразд, я залишу тебе. Тобі нічого від мене не треба. Ні від мене, ні від будь-кого з нас. Ми завжди були для тебе чужими.

Рут стояла в дверях. Їй було шкода Еліс, але почувала вона себе дуже далеко від неї, десь на другому кінці світу.

Вона сказала: — Місяць уже зійшов. Тобі добре буде видно дорогу з гори, і ти спокійно дійдеш.

У каміні перекинулося поліно і дощем бризнули іскри. — Мене просили тебе спитати, куди краще привезти тіло — сюди чи на Фос-Лейн. Вирішуй сама. — Голос Еліс звучав вороже й сухо.

— Мені байдуже.

— Що?

— Твоя мати…

— Вона хоче, щоб до нас.

— То й нехай.

Бо, зрештою, вона не хотіла бачити у своєму домі труну, не хотіла бачити мертвого тіла. Їй краще відчувати поруч справжнього Бена, з яким вони жили в цьому будинку, і який і тепер невидимо присутній тут…

— Так буде краще.

Вона ледь вимовляла слова — страшенно втомилася.

— Звідти буде ближче.

Виходячи, Еліс озирнулася.

— Ти навіть не плачеш. Мабуть, тобі й не хочеться плакати.

Рут знову сіла на стілець і одразу заснула. Вогонь у каміні ще трохи жеврів, а тоді погас. Коли наступного дня, близько шостої години, прийшов Джо, кімната в сірому ранковому світлі здавалася холодною й незатишною.

Вони б ніколи не послали його сюди, він, звичайно, вирішив провідати її сам, а в таких випадках ніщо не могло спинити його. Коли Рут розплющила очі, Джо стояв за кілька кроків і стурбовано дивився на неї.

— Джо…

Вона ворухнулася й відчула, що м’язи на шиї та спині болять, а ліва рука, на яку вона сперлася, зовсім затерпла.

У кімнаті все було, як завжди, усе на своїх звичних місцях. На якусь мить це здивувало Рут, бо вона чекала, що все тепер зміниться.

— Джо! — з радістю озвалася вона ще раз. Тільки його вона й хотіла бачити тепер біля себе. Коли дивилася на нього, їй ставало легше на душі, адже він ніколи не умовлятиме її робити щось неприємне для неї, йому нічого не треба пояснювати.

— Ти не лягала в ліжко.

— Але я поспала. Я не сподівалася, що засну… Несила було піднятись нагору, я так стомилася.

Їй пригадалося, якою стомленою вона себе почувала. Навіть думати не могла і сама не усвідомлювала, що робить.

— Тобі було незручно.

— То байдуже.

Якусь хвилину обоє мовчали, дивлячись одне на одне. Але не тому, що хтось із них був наляканий чи збентежений. Просто не було потреби говорити.

Джо вийшов у кухню, і вона чула, як він відкриває плиту і вигрібає холодний попіл. Потім він приніс знадвору вугілля, налив у чайник води.

— А тим часом я погодую курей, — почула Рут його голос.

— Не треба.

Бо їй хотілося щось зробити самій і хотілося поглянути на курей.

Вона взяла ківш і набрала корму. Джо не став сперечатися. Такий він був — ніколи не нав’язував нікому своїх бажань.

Кури в курнику вовтузилися, мов юрба школярів, які чекають, щоб їх випустили на перерву. Вони позлітали вниз і обліпили її ноги, поки вона змішувала корм з водою. Здавалося, минули десятки років від того ранку, коли вона робила це сама, провівши Бена на роботу.

Потім вона збирала яйця, деякі були ще теплі. Складала їх у ківш, і вони лежали там рядочком, світло-коричневі, рожево-сірі, як ті морські камінці, що їх назбирав Джо ще шестирічним хлопчиком, коли вони були всією родиною біля моря. Брайси назбирали тоді трохи грошей, заощаджуючи кілька років, і поїздом поїхали до моря, за сорок миль від Тефтона. Джо розповідав їй про цю незабутню подорож, він пам’ятав кожну дрібничку, ті п’ять днів і досі здавалися йому якимсь чудом. Це сталося ще до того, як Рут приїхала сюди, і вона любила слухати про ті часи, бо все, що траплялося в житті Бена, було важливим для неї.

Через місяць після тієї подорожі бик поранив Артура Брайса, і хоча він і далі ходив на заробітки до Райделів, але тільки вряди-годи, і виконував там усяку дрібну роботу. Отож із грішми відразу стало сутужно, і родина вже ніколи не їздила відпочивати.

Коли вона принесла яйця, Джо сказав:

— Дай-но я засмажу тобі одне. У плиті так добре горить.

— Не треба.

Він не наполягав.

— А собі засмаж. Поснідай, Джо.

— Я прийшов одразу, тільки-но прокинувся. Усі наші ще сплять, 􀀀 Еліс була тут учора допізна.

— Я знаю. Вони потім цілу ніч плакали і все таке.

Він вибрав собі яйце.

— А ти не плакала, Рут?

— Ні.

Як це можна — мати всього чотирнадцять років і все розуміти, знати, як поводити себе з нею, що говорити? Джо був невисокий, як на; свій вік, широкоплечий, як і його батько, з довгими руками й ногами, Бен і Еліс вдалися в матір — обоє високі і тонкокості.

Він засмажив два яйця, змащуючи їх смальцем, аж поки білок навколо жовтка став непрозорим. Чи було щось таке, чого б він не вмів, робити? І робити добре, бо він завжди був розважливим і терплячим.

Діставши із шафки тарілку, Джо подивився на Рут. Вона заперечливо, похитала головою. Але їй приємно було спостерігати, як Джо їсть яєчню та хліб з маслом, серйозний такий і спокійний. Їм було легко вдвох.

Напровесні Джо вона побачила за кілька днів після знайомства з Беном, і між ними одразу зродилася приязнь, виникло взаєморозуміння. Він тоді розповів їй, як у лісі поблизу Чарнлі натрапив на одуда, як занімів з подиву, коли побачив таку рідкісну, таку гарну пташку, з барвистим пір’ям і чудернацьким гребенем. — Ніхто мені не повірив, — сказав він, — краще б я їм нічого не говорив. Усі побігли до лісу шукати того одуда, але я знав, що вони його не побачать — такий зчинили галас. Сказали, що мені це привиділось, а думали, що я набрехав. Але одуд там таки був — я його бачив на власні очі.

Другого дня він прийшов до хрещеної Фрай, у будиночку якої вона жила, і приніс показати книжку про птахів.

— Ця книжка належала моєму прадідові. — Джо перегортав сторінки з великою обережністю. — У нас лишилося багато його речей. Окрім мене, ніхто не цікавиться ними.

Книга була товста, в темно-червоній шкіряній оправі, кожну картинку накривав аркуш цигаркового паперу. На цих малюнках були відтворені усі відтінки пір’я. Вони довго роздивлялися маленького одуда.

— Можливо, я його більше не побачу, — сказав Джо. — Ніколи в житті. Вони рідко трапляються. Та все ж я один раз його бачив. Таке не забувається.

Джо також знав, що біля струмка, за лісом Райделів, живуть зимородки. Одного теплого, й тихого надвечір’я він повів її туди і навчив ходити так, щоб нічого не потривожити. Блакить пташиних крил була яснішою за прозору воду, в якій відбивалося сонце.

— Я нікому не казав, де вони живуть, — мовив Джо. — Я сюди сам приходжу.

— Але ж ти привів мене.

— Та привів. — А не боїшся, що я комусь розповім?

Джо подивився на той бік струмка, де берег круто піднімався вгору, і мовив: — Я знаю, що ти не скажеш нікому.

То була їхня перша таємниця, і Рут хотілося якось подякувати йому, та вона не могла знайти слів. А було це три роки тому, і Джо сповнилося тоді тільки одинадцять. Маленький хлопчик із шорстким коротко підстриженим волоссям, але вже й тоді відчувалася в ньому ця мудрість, це розуміння світу.

Він доїв яєчню, помив і витер тарілку. Рут стояла біля столу, і спогад про те, як вона поверталася з базару додому, про останній вечір з Беном світився у її змученій душі, мов промінчик сонця. Вона почувала себе чужою, покинутою в цьому світі. Час зупинився у ту хвилину, коли вона відчула, що Бен помер, і Рут не уявляла собі, як той час почнеться для неї знову.

Джо погладив кінчиками пальців камінь.

— Рожевий кварц.

— Так. Я купила його в Тефтоні, щоб подарувати Бенові.

— Кварц буває жовтий, як масло, буває такий, як цей, буває білий і синій. Та синій трапляється рідко. Бен так і сказав: Джо знатиме про цей камінь усе.

— Він може ненароком упасти й розбитися. Поклади його вище, на поличку.

— Ні, я хочу, щоб він лишився тут.

Ніщо в цьому домі не повинно змінюватися, ніщо…

Коли плита нагрілася, Рут захотіла помитись і похапцем скинула з себе весь одяг; вона носила його всю цю добу і почувала себе в ньому брудною.

Коли занурилася в теплу воду, їй здалося, ніби вона може в ній розчинитись або запливти на цих теплих хвилях кудись далеко-далеко, — саме цього їй і хотілося. Намилюючи собі руки, ноги й живіт, споліскуючи тіло водою, вона почувала себе так, ніби хтось миє її, як дитину. «Поки я лежу в цій воді, нічого поганого не станеться!» — подумала Рут.

Вона заплющила очі, і перед ними замерехтіло сяйво — світло-зелене і голубе, а потім сріблясте, наче далека зірка. Ноги у воді здавалися невагомими. Якби отак утопитися — легко, без болю й страху.

Вона відчувала, що Бен десь поруч, — він був трохи насуплений, проте не сердитий, а ніби чимось здивований. Рут вистромила руку з води і хотіла доторкнутися до його обличчя, та воно відхилилося якраз на відстань її простягненої руки. Ну то й нехай, вона лежатиме тут, у воді, хоча б цілу вічність, чекатиме, поки Бен підійде до неї.

Голос долинув зовсім з іншого боку.

— Рут.

А потім стукіт у двері. Вона розплющила очі. Хто б це міг бути?

Вона нікого не хоче бачити.

— Ти мене чуєш? З тобою все гаразд?

Джо.

Вода зовсім холодна, вкрилася непрозорою піною. Шкіра на пальцях у Рут побіліла і зморщилась.

— Зі мною все гаразд.

— А я оце хочу піти напоїти віслюка.

Вона й забула про віслюка. Зовсім отямившись, вилізла з ванни, їй було холодно, фаянсова ванна і шибки на вікнах здавалися такими яскравими— аж очі різало. Рушник був шорсткий, грубий і боляче дряпав спину. Виринувши з мрії, де було так тепло й безпечно, вона опинилася в холодній і незатишній кімнаті. Як їй витерпіти цю реальність?

— Як хочеш, ми можемо в щось пограти, — сказав Джо. — В шашки або доміно.

Надворі мрячило, і небо було тьмяно-сіре. «Вже, мабуть, полудень, — подумала Рут, — а може, й пізніше». Джо з’їв трохи холодного м’яса, вона попила молока, а потім знову чаю. Час зливався з бульканням чайника, з присмаком і запахом темних розмоклих листочків.

Коли вона не пила чаю, в роті одразу пересихало.

Що сказав Джо? Вона подивилась йому в обличчя, намагаючись пригадати. Ні, забулося. Дощові краплі легко ковзали по шибках.

— Джо, нехай вони більше сюди не приходять. Я нікого не хочу бачити.

— Не прийдуть.

— А як прийдуть…— І Рут так зціпила кулаки, аж нігті вп’ялися в долоні.

— Гаразд, я перекажу їм.

— Але ж ти зостанешся, Джо?

— Звичайно.

— Учора ввечері…— Вона глибоко вдихнула повітря, старанно добираючи слова, перш ніж їх вимовити. —Ти був удома, коли вони принесли вам цю звістку?

— Я відчинив двері. То був містер Ренкін.

Вона спробувала уявити собі цю картину.

— Мати зомліла, і довелося дати їй бренді та нюхальної солі. Потім її поклали в ліжко.

Він говорив про матір, наче про якусь сторонню людину.

— А ти? Що робив ти?

Вона боялась, що всі про нього забули, і ніхто його не втішив, не заспокоїв.

— Я вийшов з дому. Піднявся на гору, а потім спустився на той бік. Я довго-довго ходив.

— Сам?

— Атож. Я думав. От і все. Плакати мені не хотілося. Просто хотів побути сам і подумати.

Джо пригадав ту прогулянку. В кишені у нього лежав складаний ножик з костяною колодочкою, який подарував йому Бен на день народження, і він раз у раз стискав його в руці, щоб заспокоїтись. Осяяний останніми променями сонця краєвид за горою був безлюдний і мирний.

Джо ліг на траву і задивився на невеличкі поля, схожі на зелені подушки, покладені одна на одну, оточені з усіх боків темно-коричневими лісами. А вдалині видніли пагорби та долини сусіднього графства.

Мінячись рожево-бузковими і синювато-сірими барвами, вони, здавалося, відступали все далі й далі у надвечірньому світлі.

— Здавалося мені…— почав Джо та й замовк, бо як він міг пояснити їй те дивне відчуття, яке його тоді охопило? Наче раптом усе стало на свої місця, як у розв’язаному кросворді. Він ніколи раніше не думав отак про смерть. Те відчуття було безглуздим — Джо був певен цього. Адже він мав би відчути гнів, гіркоту непоправної втрати. Як їй пояснити?

— Я знала, коли це сталося, — сказала Рут. — Я була в садку, І мені здалося… Ніби я сама помираю абощо… Я злякалась і відчула: скоїлося щось страшне.

— Люди іноді відчувають на відстані. Тварини також.

— Звідки, Джо? Як я про це здогадалася?

Але насправді вона й сама знала відповідь. Кохати Бена — означало читати його думки, завжди знати, де він і що почуває, щасливий він чи нещасний. Тож не дивно, що вона одразу відчула, коли він помер.

Джо підвівся й опустив штори.

— Мабуть, вони чекають на тебе? Ти повинен вернутися додому?

— А ти хочеш, щоб я пішов?

— Ні.

— Ну, то й гаразд. Їм однаково.

— Ти сказав, куди йдеш?

— Я лишив записку. А втім, їм байдуже, що я роблю, його, певно, теж це зовсім не турбувало.

Хлопець знайшов шахівницю, і вони почали грати в шашки, сидячи біля вогню і слухаючи, як ляпотить за вікнами дощ. Рут здавалося, ніби вона стоїть збоку і дивиться на цю жінку в жовтій блузці й спідниці, яка переставляє на дошці маленькі червоні кружальця. Джо був добрий гравець і грав чесно, не піддавався їй, отож вона не виграла жодного разу, проте це не мало значення.

— Ти стомилася?

Від звуку голосу Джо Рут знову відчула, що сидить за шахівницею.

— Не знаю.

— Зготувати тобі щось попоїсти?

— Ні, не треба.

Проте, коли він приготував їсти собі, вона теж узяла з тарілки скибочку сиру та половинку помідора, і цього їй вистачило, хоча вона й не відчула ніякого смаку.

— Якщо хочеш, я залишуся спати тут, — сказав Джо.

Спати… Ну що ж, вона, мабуть, теж засне. Тільки не нагорі — не в тій кімнаті, де стоїть ліжко і де в шухлядах і в шафі повно Бенового одягу, і де подушка пахне Беновим волоссям. Вона знову спатиме тут, на стільці біля каміна. Якщо й не засне, то принаймні відчуватиме, що Джо з нею поруч.

— Я тобі постелю. В маленькій кімнаті.

— Я й сам собі постелю.

— Ні.

Бо не треба їй сидіти й сидіти, наче кров застигла у неї в жилах.

Коли відчинила двері до маленької кімнати, їй знову здалося, що вона зіткнулася віч-на-віч із Беном. Вона вголос вимовила його ім’я.

Легкий вітерець гойднув ситцеву завіску і приніс запах мокрої папороті та дерну.

— Бене! — тихенько покликала Рут.

Здавалося, він витав у повітрі, яким вона дихала, стояв позаду і дивився через її плече.

Її вразило, що вона не злякалася, — не його, звичайно, а того, що трапляються такі речі, в які вона досі ніколи не вірила. Це зовсім не те, що пригадувати Бена або уявляти його, це була певність, що він тут, поряд. І що найдивовижніше — вона відчувала його присутність саме тоді, коли зовсім і не думала про нього. Заходячи до цієї кімнати, вона міркувала лише про те, яку постіль постелити Джо і чи простирадла не вогкі.

Вона промовила:

— Зі мною все гаразд, Бене. Нічого трапитись уже не може. Мене нічим тепер не вразити. Ти зі мною і Джо зі мною. От і добре.

Чому вона розмовляла з ним?

Адже Бен помер, і тепер він на тому світі. А в цій кімнаті його бути не може.

І все ж таки він був тут. Рут опустила штору й витерла краплі дощу з підвіконня. Дай боже, щоб усе так і лишалося. Час для неї зупинився, і вона не хоче, щоб він знову прийшов у рух. Вона не хоче відчувати більше нічого — так їй буде легше витримати.

Та вона знала, що все зміниться, що це лише тимчасове затишшя, але треба дякувати за нього й перепочити, бо рано чи пізно неминуче вдарить гроза.

Тієї ночі вона не склепила очей. Втома й розгубленість випарувалися з її тіла, наче наркоз, і вона мала таке відчуття, ніби хвиля викинула її на берег і вона лежить на піску при повній свідомості. Дощ усе накрапав. Бен казав тоді правду, весна ще не настала, а ті два сонячні дні здавалися далекими-далекими, згадкою з дитинства.

Відчуття, що Бен тут, у домі, минуло. Рут спробувала відновити його, озивалась до чоловіка, та в кімнаті було порожньо. 1 вона уже не могла прогнати від себе думку, куди ж вони віднесли Бенове тіло і що з ним роблять.

Вона спробувала уявити собі, як готують покійника до похорону.

Досі Рут не траплялося віч-на-віч стикатися зі смертю. Хрещена Фрай померла уві сні через тиждень після того, як Рут вернулася додому, мати впокоїлася давно-давно, коли Рут була трирічною дівчинкою, і від неї тоді все приховали, вирядивши її до родичів у Дербішір.

Може, Бен лежить зараз у моргу, в лікарні? На чому ж він там лежить? На ліжку чи на ношах? Чи на мармуровому столі? Як він тепер виглядає? Схожий на її Бена чи зовсім змінився — став блідий і задубілий, мов те неживе порося, яке вони знайшли колись біля своєї хвіртки? Бен узяв тоді його і закопав у садку під яблунями. А тепер закопають Бена. Можливо, його перебинтували або зашили у білий саван.

Чужі люди торкались до нього, байдужі руки роздягли й обмили його тіло, закрили повіки. Вона обурювалася, бо Бен належав лише їй, ніхто не мав права так по-блюзнірському поводитися з ним. Зникло почуття, що його тіло — це лише порожня оболонка, тепер він був для неї живим, із плоті й крові. Їй дуже хотілося б знати, як саме покалічило його дерево. Розбило голову чи потрощило ребра? Але про це вона ніколи не зважилася б розпитувати. І що вони зробили? Чи повправляли переломи, чи залишили відкриті рани? А може, лишили все, як було, бо ж мертвому все це байдуже.

У четвер його привезуть на Фос-Лейн, до батьків. Цього хотіла Дора Брайс, а Рут погодилась, і справді думала тоді, що це для неї не має ваги. Але тепер їй раптом захотілося, щоб він лежав тут, щоб вона могла доторкнутись до його тіла, сидіти біля нього до самого кінця.

Адже його домівка — тут.

Приходив священик Ратмен, щоб поговорити з нею, домовитися про похорон, але вона втекла нагору і там зачинилася, і він був змушений переказати все через Джо. Чому вона так злякалася пастора?

Адже він був добрий, і вони обоє вірили в одне й те саме. Але їй не хотілося, щоб той говорив їй про смерть Бена, про потойбічне життя — вона й так це знає, а чого не знає, те збагне й сама, власним розумом.

Похорон призначили на п’ятницю, і хтось мав зайти по неї.

— Ні, я піду сама.

Хлопець здавався стурбованим. — Що таке, Джо?

— Треба… Вони хочуть, щоб ти спершу зайшла до них. А тоді, всі разом, підемо за труною до церкви.

Всі разом… Вона не хотіла йти ні з ким. Вона не любила дивитись на людське горе, а буде воно глибоким і щирим, адже Бена любили всі, і кожен відчує цю втрату. Проте їй хотілося, щоб оплакувала його тільки вона сама.

Похорон маячив перед нею, мов стрімка скеля, на яку вона обов’язково мусить зійти, бо не можна ні звернути вбік, ні відступити назад. Рут сиділа, стискаючи бильця крісла і благала, щоб бог дав їй силу витримати все це й не збожеволіти.

Спочатку вона не зрозуміла, хто це схлипує там, нагорі. Сиділа, заглиблена в себе, не помічаючи темряви, не відчуваючи тепла, яке ще струміло від уже погаслого каміна.

Та ось вона схопилась на ноги. Це Джо плаче. Адже, крім нього, в домі нікого нема.

Він сидів на ліжку, затуливши обличчя руками.

— Джо…

Він не поворухнувся. В кімнаті пахло вогкістю.

Рут сіла до нього на ліжко, взяла його за руку, та коли, врешті, він відвів од лиця долоні, вона побачила, що він не плакав, як їй почулося спочатку. Очі, що здавалися величезними на вилицюватому обличчі, були сухі, й у них світився страх.

— Все гаразд, Джо, я тут. Що сталося?

Якийсь час він мовчав. Потім кілька разів глибоко зітхнув і ліг на спину.

— Мені щось приснилося. Не знаю, де я був.

— Ти тут, у ліжку.

— Там були дерева.

Вона з острахом чекала, що він скаже далі.

— Я був у лісі. Там гарно, сонячно й тихо — ти ж знаєш, як це буває. Я почував себе щасливим-щасливим, а в дерев були обличчя, і ті обличчя сміялися.

Він ще раз глибоко зітхнув і здригнувся. Рут торкнулася рукою його щоки.

— Потім споночіло, і всі обличчя змінилися. Вони стали потворними, з лютими посмішками, як у тих химер, що на церковній дзвіниці. Вони обернулися на чортів і кинулися гуртом на мене, а я впав і не міг утекти.

Жаскі марення. Та, може, зрештою, це допоможе йому здолати журбу і страх. У неї це ще попереду.

— Дати тобі чогось попити?

— Котра година?

Вона не знала.

— Я посиджу з тобою. Зварю нам какао.

Коли вона повернулася, то побачила, що Джо заспокоївся.

Обличчя його порожевіло, а в очах уже не світився страх.

— А що буде з тобою, Рут? — спитав він. — Після всього цього. Що ти робитимеш?

Після всього цього? Вона не думала про це, майбутнє для неї просто не існувало.

— Мені б не хотілося, щоб ти поїхала звідси.

— Поїхала? Ні, я не поїду нікуди… Звичайно ж, ні.

Бо навіть якби їй спало таке на думку, куди вона поїде? Тут її дім, і її місце тут.

Три роки тому, коли батько одружився з Елен Гейдж, Рут переїхала жити до хрещеної Фрай. Елен добре ставилася до падчерки, хотіла, щоб вони подружилися, і Рут розуміла, що ця жінка буде доброю дружиною для батька. Рут раділа з цього, насамперед тому, що стала вільною, вона вже не була єдиною в батьковому житті, і він більше не триматиме її біля себе. Елен їй подобалася, та після їхнього одруження вона не захотіла жити, з ними, бо прагнула самостійності, адже їй сповнилося вісімнадцять..

На той час хрещеній Фрай було близько дев’яноста, вона майже осліпла і ходила з ціпком. Але старенька зберегла бадьорість і мужність, вона постійно піклувалася про інших, і тому в її домі завжди було повно людей. Вона привітала Рут, як свою рідну дитину, а та, в свою чергу, поралась по господарству, варила старенькій їсти і водила її на прогулянки.

Тоді стояв червень, літо було в самому розпалі, і спини чоловіків, що косили сіно у Райдела, аж почорніли. Рут почувала себе добре, як удома, навіть коли ще не зустріла Бена.

— Куди ж мені звідси їхати, Джо?

Він поставив порожній кухоль на полицю.

— Я тобі розповідав про мушлі?

Вона кліпнула очима. Але такий уже був Джо: він вважав, що всі мають встигати за його мінливою думкою.

— Я знайшов їх на горищі у шафі. Ці мушлі привіз мій прадід з Вест-Індії та Китаю. Деякі з них мов перлові, а одна — рожева і скручена. як змія. Треба почитати про них у книжках.

Мушлі. Мушлі і камені, пташки й рослини, комахи й гриби, що ростуть на вогких лісових низинах, — про все це знає Джо.

— Мені б хотілося побачити ті краї. — Голос його став мрійливим. — От би стати моряком — де б я тільки не побував!

— А ти не сумуватимеш за цими місцями? За всім, до чого звик?

— Звичайно, сумуватиму. І через те я ще не знаю, що робитиму.

Коли читаю про теплі краї, про ліси, в яких, мов наші горобці, пурхають барвисті пташки, про непрохідні джунглі, про шторми, що клекотять біля мису Горн, мені здається… іноді… що тільки це мені й треба. — Він розплющив очі і спитав:— А як же ти, Рут? Як житимеш далі ти?

Вона похитала головою і вийшла. На площадці сходів зупинилася і постояла біля дверей кімнати, в яку не зважувалася зайти.

Була майже четверта ранку. Рут заснула лише на якусь мить, і їй одразу наснився сон Джо. Спершу обличчя дерев лякали її, але потім вона зрозуміла, що дерева взяли собі обличчя тих людей, що приходили до неї з учорашнього дня: Поттера, Еліс, Девіда Колта, священика і навіть тих, кого вона ще не бачила — Дори та Артура Брайсів, інших односельців. Здавалося, це тривало дуже довго, проте коли вона прокинулась, то тільки пробило п’яту. Рут підвелася і сиділа, поки всі ті привиддя, всі спогади відлетіли, і в голові прояснилося. Вона стежила за рухом годинникової стрілки: ось уже п’ята, пів на шосту, шоста, а коли пробило сьому, до кімнати тихо зайшов Джо.

Сьогодні четвер. Ще тільки один день, одна ніч, одна крихта дорогоцінного часу, мов крапелька води, що висить під краном, але ось-ось упаде, і її не стане.

На кухні Джо розтопив плиту і поставив на вогонь чайник. Ці звуки її заспокоювали.

Було вже по п’ятій годині. Рут умилася в кухні під краном крижаною водою, що обпікала шкіру.

Місячне світло уже поблякло, займався світанок, і все навкруги здавалося якимсь нереальним, а вона почувала себе невагомою, мов уві сні. Але висока трава, що росла понад стежкою, змочувала їй ноги, і це повертало її до дійсності.

Стежка звужувалась і звертала в буковий ліс, петляючи між деревами. Всі нічні тварини вже поховались у гнізда та нори, і коли Рут підійшла до хвіртки в огорожі навколо поля, то почула перші несміливі голоси пташок. Небо трохи проясніло, на луці та попід лісом білими клаптями лежав ранковий туман. Вона чула запах свіжої трави, яку толочила ногами, і вогкий запах туману.

В лісі стежка пішла круто вниз, і Рут ковзалася на прілому листі та мохові, хапалася за гілки й коріння. Ставало дедалі видніше, тепер уже можна було розгледіти сірі обриси дерев за кілька ярдів попереду.

Вона нічого не відчувала, не боялася, думала тільки про те, що мусить дійти туди.

Нижче в долині туман був густіший і тягся за нею, мов подертий шифоновий шарф. За буками росли дуби та в’язи, а поміж ними — кущі шипшини й інший чагарник. Попереду промайнула ласка з червоними, як намистини, очима. Ще один спуск до останньої просіки. Тут було .зовсім тихо. Вже зовсім розвиднілось, і можна було розгледіти все розмаїття лісових барв. Листя стало зеленим, земля — коричневою, сріблясті торочки лишайника відтінювали світло-зелений мох.

Аж ось і западина.

Спершу Рут не помітила тут ніяких слідів того, що сталося. Але розглянувшись довкола, побачила зрізану памолодь та купу пообламуваних гілок.

Саме дерево лежало осторонь. Коріння було наполовину вивернуте, наче зуби з ясен, і в землі зяяла вирва. Підійшовши ближче, Рут побачила, що деревина згнила, а кора суха й поточена шашелем. Проте на верхніх гілках зеленіли бруньки. Ніхто в цьому не винен, ніхто не міг знати.

Вона присіла й поклала руки на кору дерева. Кора була м’яка від моху. То ось де воно сталося. Важко було вгадати, де саме придавило Бена дерево, люди затоптали все навколо.

Рут зрозуміла, що для Бена було найкраще померти в лісі. Це його місце, він бігав тут змалечку, працював тут. Вона не хотіла б, щоб він місяцями лежав у лікарні.

Між гіллям прослизнув перший промінчик сонця, і павутиння на глодові райдужно заяскріло крапельками роси. Рут стояла навколішки, припавши обличчям до дерева, яке вбило її чоловіка. Заклякла від холоду, відчувала, що одяг промок, але не йшла звідси, бо тут вона набиралася мужності і якоїсь надії. Лежала напівпритомна, перед очима снувалися якісь видіння; щебетали пташки, а потім їй учулися уривки людської мови, так ніби хтось прийшов по неї в цей ліс.

Коли вона нарешті розплющила очі, то відчула себе набагато краще. Це місце їй подобалося, бо тут помер Бен, а Бен був добра людина. Вона знала тепер, що їй можна сюди приходити — тут вона завжди знайде спокій і ніколи не відчує ніякого страху. Бо якщо погана смерть позначає злом місце, де вона сталася, то чом добра смерть не може позначити його добром?

Минуло ще чимало часу, поки нарешті вона підвелася і спробувала .розім’яти закляклі руки та ноги.

У долині туман згортався й згортався, мов довжелезний сувій полотна. Рут знайшла з десяток грибів, зверху білих, а знизу — рожево-коричневих. Кілька з них вона поклала до кишень, а решту несла в пригорщах і так піднялася на гору й перейшла вигін. Біля хвіртки на неї чекав стурбований Джо. Вона озвалася до нього здалеку, щоб заспокоїти його. Віслюк почув її голос і заревів.

— Рут…

— Я жива-здорова.

— Гриби!

— Я назбирала їх у долині.

Він стривожено зиркнув на неї.

— Я ходила туди. В западину. Мені треба було піти.

— Розумію.

— Треба було піти туди самій.

— Тепер тобі легше?

— Так.

Тепер їй є хоч на щось опертися, і це допоможе якось пережити день. Вона боялась лише вечора і не зважувалася заглянути наперед, бо знала: найважче для неї почнеться якраз тоді, коли для інших усе вже буде позаду.

ІІІ

Коли вона звернула на Фос-Лейн і побачила будинок Брайсів, у неї знову з’явилося відчуття, ніби вона спостерігає себе збоку, здаля — з цікавістю. проте цілком спокійно.

Біля дверей юрмилися люди, але побачивши її, вони шепотілися, потім замовкали і розступалися перед нею.

На ній була коричнева спідниця й пальто, голова непокрита, бо вона не мала капелюшка, а умисне купити його задля цієї нагоди їй навіть не спало на думку. Це змінило б її, вона стала б не такою, яку знав Бен.

Біля розчинених навстіж дверей Рут спинилася. Серце калатало, і вона сплела пальці рук. Онде вони сидять. Усі в чорному, жінки в капелюшках, чоловіки — мовчазні і незвичні в своїх костюмах, із жалобними пов’язками на рукавах. Коли вона зайшла до маленької вітальні,, усі замовкли. Ніхто до неї не підійшов.

Дора Брайс сиділа на стільці біля вогню, притуливши до обличчя хустинку. В кімнаті було душно. Рут відчула, що задихається, їй захотілося втекти від цих мертвотно-блідих, наче притрушених попелом облич. Що їм до неї, що їм до Бена? Вона пригадала, як Джо розповідав їй, що в давнину люди йшли на похорон у білому, мов на свято.

— Рут…

Артур Брайс узяв її за руку, а потім якось незграбно випустив.

Твердий білий комір натер йому шию, вона почервоніла і трохи спухла. Можливо, якби не жінки, він ставився б до неї добре. Та він не суперечив ні Дорі, ні Еліс і в усьому наслідував їхній приклад.

А хто ж оті інші? Вони дивовижно схожі одне на одного. То, певно,, тітки, дядьки, двоюрідні сестри та брати Брайсів. Її родичів тут не було. Хто зиркав на неї і зразу ж відводив очі, а хто дивився безвиразним поглядом. «Вам уже, мабуть, нарозказували про мене, — подумала Рут!, — і, звичайно ж, ви всьому повірили». А де ж це Джо? Хоча б він прийшов! Ніколи в житті не почувала вона себе такою самотньою, такою далекою від людей. Вона могла покластися лише на свого гордість, на свою мужність.

— Тобі треба піти нагору.

У дверях біля сходів стояв Артур Брайс, і вона спочатку не зрозуміла. А коли збагнула, про що йдеться, то аж відсахнулася. Кімната попливла перед очима, у вухах задзвеніло.

— Ой ні, — прошепотіла вона, — ні.

Дора Брайс підвела голову.

— Ти не хочеш віддати йому останню шану? Не хочеш навіть попрощатися з ним?

— Не бійся. Я піду з тобою, дитино. — Артур Брайс засунув пальці за комір сорочки. — Він такий, як…

— Ні!

Вона побачила обличчя Еліс, згадала її вчорашні слова: «Мабуть, тобі й не хочеться плакати». Але їй несила піднятись нагору, вона нездатна дивитись на його тіло, яке ось-ось заб’ють навіки в труні. І тепер це не потрібно нікому. Рут озирнулася. Отже, вони всі ходили туди, нагору? Так, ходили. Вона уявила, як ця траурна процесія піднімається сходами, як кожен зазирає до труни. Дивиться на Бена… Як вони могли? Яке право мали всі ці люди доторкатись до Бена й дивитись на нього одразу по його смерті, тоді як вона була цього позбавлена?

Але так воно й краще. Однаково Бен не належить їм. «Коли я бачила його востаннє, він був живий, ішов стежкою на роботу, починався звичний день, і ми були щасливі, ось це я й хочу пам’ятати, на цьому не лежить маска смерті».

Дора Брайс сиділа з похиленою головою і щось говорила, але голос її уривався від сліз.

— Ми тобі приготували постіль на ніч.

— Ні, я піду додому.

— До себе? Ти хочеш перебути цю ніч там, сама-самісінька?

О господи, о господи, все починається спочатку… Їй хотілося закричати в нестямі: «Залиште, залиште мене саму!»

— Тобі годилося б побути з нами хоч цього разу. Саме сьогодні.

Чому?

— Хоча б це ти можеш для нас зробити? — озвалась Еліс, і голос її прозвучав чітко й сухо.

Але чому? Чи їм не однаково, де вона спатиме цю ніч? Що в цьому образливого, як вона повернеться ночувати додому?

Усі замовкли, бо почулися кроки чоловіків у чорному, які проминали Рут і йшли нагору.

Вона подумала: «Я ще можу піти з ними — це остання можливість». Помітила, що Артур Брайс подивився на неї очікувально.

Вона відвернулася. На вулиці стояв катафалк і стовбичила юрба цікавих, які чекали, коли винесуть тіло, щоб посунути слідом за родичами покійника до церкви.

Хтось зачинив нагорі двері, та все ж вона почула, як глухо застукотів молоток.

Катафалк рухався дуже повільно. Попереду йшло двоє чоловіків із поховального закладу, а за машиною, наче вервечка чорних мурашок, сунула похоронна процесія. Коли вийшли з Фос-Лейн, сонце пробилося крізь важкі, набряклі дощем хмари. Рут була спокійна і байдужа до Напровесні всього того. Вона йшла сама, їй ніхто не був потрібен. Трохи позаду йшов Джо — зосереджений і видимо стурбований.

Труна була із золотистого, як бджолиний мед, дерева. Але до чого тут Бен? Адже він навколо неї, іде зовсім поруч і раз у раз заспокійливо торкається її руки. Їй хотілося сказати: «Ти кудись ходив, а тепер повернувся. Куди ж ти ходив? І навіщо? Навіщо?» А може, вона збожеволіла?

Процесія спинилася перед цвинтарною брамою, за якою стояла невеличка кам’яна церква. Священик і вікарій були схожі на сорок у своєму чорно-білому вбранні, і раптом Рут пригадався день їхнього з Беном весілля. Вони прийшли сюди рано-вранці — вона була в скромній сукні із світлої вовни, без рукавичок, без капелюшка, без квітів. То було негучне весілля, — з десяток запрошених, ніякої урочистості, — потім вони одразу пішли до свого дому. Їм обом так хотілося, і обом було байдуже, що скажуть люди про таке раптове і скромне весілля. Дорі Брайс не залишалося нічого, як змиритись, але вона вважала, що в усьому винна Рут, що вона підбурила проти неї сина.

Забамкав дзвін, і всі несвідомо підлагодили під нього ходу.

Здавалося, усе в світі сповільнилось і її дихання та биття серця, і хода священиків та носіїв. Незабаром вони зупиняться. Все незабаром зупиниться.

І справді, на якусь мить час зупинився: чоловіки поставили труну й одійшли, усі посідали, а священики чекали, коли перестане бамкати дзвін. У церкві було повно людей. Дзвін замовк. Запала мертва тиша.

Рут сиділа з Джо на передній лаві, і нікого не могла бачити — тільки чула схлипування, покашлювання та човгання ніг. Джо сидів нерухомо.

Рут ясно й виразно чула слова священика, та нічого не розуміла, ніби він промовляв чужою мовою. Всі її чуття загострилися, здавалося, що кожний предмет має чіткі обриси, вуха її вловлювали кожен окремий подих.

Аж раптом, так само несподівано, як годі, коли вона поверталася додому з Тефтона, усе навколо змінилося — ніби освітилося зсередини.

Засяяли і кам’яні церковні стіни, і темне дерево кафедри, і білі та жовті квіти на труні, і вітражі, і люди, і оздоби — і все це злилося в один прекрасний образ. Знов її охопило почуття гармонії, вона збагнула сутність життя і, нарешті, почула слова, які зрозуміла.

«І тоді я побачив нове небо і нову землю, бо першого неба і першої землі не стало і не стало моря. І побачив я святе місто — новий Єрусалим, що сходив з неба, від бога, як наречена, прикрашена для свого обранця, і я почув величний голос, що промовляв з трону: «Глянь, ось житло бога поміж людей. Він буде жити з ними. І вони будуть його людьми. І сам бог буде з ними. І він витре кожну сльозу з їхніх очей, і не буде більше смерті, і не буде ні суму, ні плачу, ні горя, бо все, що було раніше, минуло»…

Рут стояла перед церквою, розпущені темно-руді коси спадали їй на плечі. Вони уже пережили з Беном це одкровення, і тому вона почувала себе далеко-далеко від цих людей. А Бен був тут, був поруч з нею.

Їй аж у голові запаморочилось, але не від розпачу, а від радості, бо ж кохання виявилося сильнішим за смерть.

Вітер обдував обличчя, ворушив квіти на труні й розгойдував верхів’я тополь за церквою. У небі швидко-швидко мчали темні дощові хмари.

Коли перші грудки землі впали на світле віко труни, Рут подумала: «Якщо зараз стану навколішки і вимолю в бога, щоб труна відкрилася, — вона виявиться порожня». Рут не розуміла, як ці чорні круки, що стояли біля могили, могли вірити, що Бен помер. Вони поглядали на неї і, мабуть, думали, що вона досі не усвідомила того, що сталося, або не плаче через свою гордість. А чого їй плакати? Хіба є на це якісь причини?

Від сліз обличчя їхні здавалися неживими, розпухлими, і Рут хотілося закричати їм: «Це ж ви мерці! Ви!» Бо вона не бачила в них нічого живого — того життя, яке проявляється в мерехтливих барвах трави та квітів, у божественному подихові вітру, в пульсуванні крові її тіла.

Хтось торкнувся її. Джо. Люди вже розходились. Усе скінчилося.

Рут подивилася на темно-іржаву землю, складену двома горбочками обабіч відкритої могили.

— Рут…

Джо плакав, під очима в нього залягли темні синці. Рут стисла його тремтячу руку, і вони вийшли з цвинтаря.

Люди затримувались і, можливо, хотіли заговорити з нею, висловити їй своє співчуття та, поглянувши на неї, мовчки відступали.

Дора Брайс ішла непевною ходою, спершись на чоловіка. Еліс підтримувала її з другого боку. Отож люди з’юрмились коло неї, бо знали, як триматися з жінкою, що зомліває і голосить, тобто поводиться як належить, як велить звичай.

Знову всі зібрались у вітальні. Тепер, коли труни в домі не стало, вони почули себе вільніше у своєму незвичному вбранні, жваво загомоніли.

Рут бачила, як їхні руки тягнуться по бутерброди та тістечка, розмішують цукор у найкращих, які були в домі, порцелянових чашках.

Джо сидів біля неї мовчки, і незабаром вони перестали умовляти її їсти та пити і вже не звертали на неї уваги, відчуваючи чи то ніяковість, чи то недовіру.

Насувався вечір, та ніхто не збирався йти, їхні голоси звучали то гучніше, то тихше і нагадували дзижчання докучливих мух.

Рут знов відчула себе страшенно втомленою, руки й ноги задерев’яніли, у неї не було вже ні сили, ні бажання іти додому. Повіки розпухли й злипалися. Вона не могла й поворухнутися. Якби вже ніколи не поворухнутися.

Кімната спорожніла. Усі вже пішли. На столі були безладно розкидані тарілки, ложки, серветки. Рут отямилася від тиші й покірно пішла за Еліс нагору, у приготовлену для неї спальню. Це була крихітна комірчина, чиста й холодна, з голими стінами. Простирадла на ліжку були натягнуті, мов бинти. Знаючи, що не засне, Рут не стала розбирати постіль, не роздягалася, а лише скинула черевики й панчохи.

Вони змусили її взяти участь у дивному ритуалі, який самі собі вигадали, а в неї не було сил опиратися. Рут не уявляла, яка користь із того, що вона проведе цю єдину ніч у домі батьків свого померлого чоловіка, який обов’язок вона цим виконає. Не варто й намагатися зрозуміти. Голова боліла від утоми та переживань, яких було так багато за останні чотири дні.

Ніхто не прийшов до неї, та їй і не потрібно було ніяких виявів нещирої приязні. Проте, лежачи на вузькому й високому ліжку і чуючи, як у домі весь час ходять люди, вона раптом відчула бажання, щоб хтось озвався до неї.

Увечері вона чула голосіння Дори Брайс, яке долинало до неї так виразно, наче й стін у домі не було. Рут відчувала сором за жінку, що може так поводитись, але й за себе, бо вона так не могла.

Голосіння то посилювалось, то стихало, переходило в здавлене схлипування і тоді чути було заспокійливе бурмотіння Артура Брайса.

Хтось ходив сходами —то вгору, то вниз. Еліс була з матір’ю і теж плакала. Тіло Рут немов задубіло. Яка нескінченна ніч у неї попереду!

Надворі пронизливо завивав вітер.

Один раз вона встала з ліжка, підійшла до вікна і побачила свинцево-сірі хмари, що бігли, знов і знов затуляючи повний місяць, і в пам’яті ожили слова однієї балади про смерть: І посадили яблуню

Над головою в нього.

Ох-хо-хо! Ох-хо-хо!

Над головою в нього!

Стихло голосіння Дори Брайс, і будинок оповила тиша. Тепер і Рут могла поплакати. Але ні, не тут. Гордість стримувала її від сліз, вона і зараз не покаже їм, не дасть почути, що у неї в душі.

Просто не вірилося, що Бен народився в такій сім’ї, виріс серед таких людей. І Джо. Джо також був чужий у цьому домі. Лише Еліс була схожа на батьків, лише вона успадкувала їхню обмеженість і безсердечність.

Бен привів її в дім на Фос-Лейн через тиждень після їхнього знайомства. Бо навіть за такий короткий час обоє вони зрозуміли: їм судилося жити разом, це так само неминуче, як і те, що дерева ростимуть вічно. Тієї неділі пополудні він зайшов по неї до хрещеної Фрай.

Рут непокоїлася, чи добре вона вбрана, — то їй здавалося, що надто офіційно, то, навпаки, що легковажно, надто яскраво. Бен тоді засміявся: «Таж вони знайомитимуться з тобою, а не з твоїм убранням!» Але він мав би знати, що це неправда, що насамперед вони роздивляться її сукню, її зачіску, черевики, браслет, роздивляться на ній кожну дрібничку і по цьому її оцінюватимуть. А їй же хотілося подружити з ними, стати для них рідною.

Тепер уже Рут знала, що їм було байдуже і до її вигляду, і до поведінки, і до вбрання — вони наперед незлюбили її. Будь-яка дівчина, що спробувала б відібрати в них Бена, не мала жодного шансу сподобатись їм.

Вона згадала про це сьогодні, бо й сьогодні було так само, як і тоді.

Вони сиділи у вітальні на краєчках незручних стільців і пили з найкращих порцелянових чашок чай, а Рут не могла ні думати, ні розмовляти з ними, а тому мовчала, і вони витлумачили це як гордість. На все життя затаврували її цим словом. Вона пам’ятала, як вони дивились тоді на неї, а Бен теж замовк, не знаючи, як їй допомогти, і тільки Джо був сам собою, розповідав про одну місцину в лісі, де багато малини.

«Тепер я вже ніколи не прийду в цей дім, — подумала Рут. — Мене не поєднує з ними ні любов, ні приязнь, ні сердечність, та й вони будуть раді з цього. Мене для них просто не стане, як не стало Бена.

Навіть більшою мірою, бо про Бена вони завжди зберігатимуть спогад, як зберігають старі листи. Дора Брайс згадуватиме, яким був її Бен, коли ще не одружився зі мною, вона втішатиметься своїм горем до скону, а про мене легко забуде».

Рут стало так гірко, аж вона злякалася.

Ніч тривала. Рут лічила удари свого серця, прислухалась до вітру і знала, що ніхто й ніщо її не заспокоїть.

Ох, Бене, ти помер,

В труну тебе поклали.

Ох-хо-хо! Ох-хо-хо!

В труну тебе поклали!

Вона пролежала без сну в цій холодній кімнаті сотні років — отже, скоро світатиме. Рут натягла панчохи, взяла черевики і зійшла вниз, намагаючись ступати якомога тихше, щоб нікого не розбудити. Вони не прокинулись. У кухні Рут побачила, що вже за десять хвилин п’ята, але небо було все ще темне. Віяв холодний вітер, десь у провулку грюкнула хвіртка.

На кухонному столі лежав пакунок, обгорнутий цупким папером.

Учора ввечері Еліс показала на нього і мовила: «Ти можеш забрати не собі. Тепер воно твоє». Рут була надто змучена, щоб збагнути, про що мова. Тепер вона вирішила взяти пакунок, може, в ньому якісь речі Бена, що їх він не забрав до себе, і вони хочуть позбутися їх.

Якусь мить вона вагалася. Може, слід написати записку, вибачитися? Але ж вони однаково нічому не повірять. І що це змінить? У цьому домі їй важко дихати. Вона хотіла якомога скоріше забути про нього, забути, що колись тут була.

Рут узяла пакунок, відчинила двері, і холодний вітер ударив їй в обличчя. Вулиця виблискувала темним льодом. І Рут побігла. Було ще темно, коси розсипались у неї по плечах і маяли, наче прапор, вона ковзала на слизькій дорозі, спотикалась і ледь не падала через кожні три кроки, але нічого не помічала і думала тільки про те, щоб скоріше втекти звідси до себе, додому. Рут здавалося, що свіжий вітер, задуваючи їй в обличчя, очищає її від усього вчорашнього. Та вибігши за село, вона сповільнила ходу й зупинилася. У вухах дзвеніло, в голові паморочилось, і вона хапала ротом повітря.

Небо вже зажевріло, коли Рут неквапно стала підніматися схилом до вигону. Тут усе їй було знайоме, але здавалося якимось неживим, немов поверхня місяця. Відчуття радості, гармонії, внутрішнього осяяння, що охопило її вчора, згасло і, мабуть, уже не повернеться…

Та ось у тьмяному сяйві світанку вона побачила свій дім, і вигін, і верхів’я дерев. Це її світ — і в ньому їй доведеться жити. Тут вона може робити що хоче — жити або померти. Терпіти, зціпивши зуби, й мовчати.

Несподівано вітер стих. Рут відчинила двері чорного ходу. Тиша вихлюпнула з буднику й затопила її. Вона знала, що має робити. Зараз же, не зволікаючи. Вона підійшла до сходів і почала підніматися нагору.

Напровесні їй здалося, що вона вперше у цій кімнаті. Було дуже холодно. Так ніби кілька років тут ніхто не жив. Рут відчинила дверцята шафи, висунула шухляду комода, заглянула в буфет, роздивлялась на все, що там було, взяла Бенів гребінець і провела ним по обличчю. Вона нічого не почувала. Анічогісінько. Невже оце й усе? Невже їй довіку судилося тепер жити у цій мертвій тиші — не відчуваючи ні горя, ні любові, ні страху? Так-таки нічого? Невже?..

Вона скинула пальто і поклала на стілець. А тоді, певна, що тепер нічого не може статися, знічев’я розгорнула принесений пакунок.

Цього слід було чекати, і все ж таки Рут завмерла від несподіванки. В пакунку була одежа, в якій Бена спіткала смерть. Рут дістала звідти синю сорочку, потім темний вовняний светр, вельветові штани і теплі шкарпетки. Вона розгладжувала кожну одежину і прагнула відчути в цій тканині запах чоловікового тіла. Та марно. Вона вже потім зрозуміла, що всю цю одіж випрано й випрасувано…

Вона занурила обличчя в цю купу одягу. Горе її нарешті вирвалося назовні й заполонило її, бо ж вони навіть і це забрали від неї, навіть кров його змили. Тільки тепер вона цілком, до кіпця усвідомила, що Бен помер, покинув її і не залишив по собі нічого, анічогісінько.

IV

Смерть Бена Брайса стала ніби каменем, кинутим у тиху воду, каменем, який зчинив вир, і Рут затягло в саму його середину. А хвилі розкотилися по всьому селу і навіть вийшли за його межі. Люди якось змінилися, так ніби пережили війну, або землетрус, або пожежу.

Приголомшені були навіть ті, хто не раз дивився смерті у вічі.

Потрясіння й горе зблизили людей, і вони стали розуміти одне одного з півслова, а то й зовсім не озиваючись. Ніхто не пам’ятав, щоб чиясь смерть так сильно його вразила. Нещасливі випадки траплялися не раз, життя є життя — то дитину вб’є, то старого діда, то якусь тварину, і свіжі могили з’являлися на цвинтарі нерідко, смуток був не в новину. Чому ж такою непоправною втратою здалася людям смерть Бена Брайса?..

Поттер сидів у своєму будиночку і міркував, що пора висаджувати першу розсаду в парнику. Та він не робив нічого. Лише сидів, тримаючи в руці надкушену скибку хліба з сиром, і згадував. А Тіл, його собака, відчував, що з хазяїном коїться щось не те, і не хотів дрімати біля вогню. Він то гасав по будинку, то терся мордою об ноги хазяїна.

Поттер знав, що таке смерть. Він бачив, як його брат, заходячись кашлем, помирав від невиліковної затяжної хвороби легенів; він сидів біля смертельної постелі своїх батька й матері, проводжаючи їх з останню дорогу. Та це була природна смерть, з якою людина може змиритися, йому б і не хотілося, щоб вони й далі жили, страждаючи, слабнучи з кожним роком і тілом, і розумом. А тут зовсім інше. Він просто не йняв віри, що Бен Брайс помер. Бен — такий веселий і спокійний, такий залюблений у життя. Ті, хто знав Бена, відчували, який він життєрадісний, який добрий, хоча святим його аж ніяк не можна було назвати. Працювати з ним бувало нелегко, іноді він заглиблювався в себе, і ніхто не знав, про що він думає. А траплялося, викладав усе, що а нього на думці, — і це завжди було недалеко від істини.

Та не тільки обставини того, нещасливого випадку не міг забути Поттер, не тільки тріск, коли падало дерево, і мертву тишу, що настала одразу по тому. Найдужче запам’яталося йому те почуття, яке охопило його, коли він нахилився над Беном і переконався, що хлопець уже неживий. У ту мить, йому відкрилася якась глибока-глибока істина, і та істина змінила його. Стоячи навколішки на сирій землі біля нерухомого тіла, він відчув себе віч-на-віч зі смертю і зрозумів, що це добре. Якщо він коли й сумнівався в безсмерті душі, то тепер усі ті сумніви зникли, його охопив благоговійний страх, і здавалося, що не тільки він, а й весь ліс занімів, споглядаючи це велике таїнство — розставання душі з тілом. А коли Поттер узяв Бена Брайса за руку, відчув на дотик кістку і волосся на шкірі, то його наче вдарило електричним струмом, він відчув якийсь, імпульс, значення якого так і не збагнув. Це відчуття не полишало його й тепер.

Під час похоронної відправи віна стояв біля самих дверей церкви і знову відчув те саме, хоча тоді в лісі смерть приголомшила його куди більше.

Поттер похитав головою. Він наче опинився потойбіч якихось дверей, і тепер намагався звикнути до незнайомого світу, до свого нового «я».

Він жив одинаком ось уже тридцять років і звик до цього; він був не з тих, хто думає. А тепер тільки те й робив, що думав.

Собака обнюхав щілину під дверима, потім підбіг до Поттера і тихенько заскавулів. Хазяїн підвівся, і вони вийшли вдвох із дому. Вечір був вологий і сірий. Вони спустилися до букового лісу, потім піднялися на гору і спустилися 3 протилежного боку. Все навколо ніби завмерло й посіріло, небо було вкрите хмарами.

Поттеровї здавалося, що і для нього, і для інших людей з їхнього села світ перевернувся і треба з цим змиритися, бо назад вороття немає.

Вони блукали, аж поки споночіло, а повертаючись, Поттер побачив, що вікно в Рут Брайс світиться, і зупинився. Йому було шкода її, але він знав, що не може зайти до неї. Рут не схоче його бачити, бо він носить на собі тавро смерті, яка забрала її чоловіка. Що станеться з цією жінкою? Поттерові аж страшно зробилося, коли він про це подумав. т Будинок на Фос-Лейн мав такий вигляд, ніби в усі кімнати набився вогкий туман і застряв там назавжди. З ранку до ночі, з ночі до ранку чулося голосіння Дори Брайс. Вона то лежала в ліжку, то, зіщулившись, сиділа біля вогню. Очі її розпухли від плачу, а губи були солоні від сліз. Говорила вона тільки сама до себе, повторюючи одне й те саме:

— І чому це горе спіткало мене, а не когось іншого? У чому я завинила? Хіба Бен хоч раз когось скривдив? Як же я тепер житиму,, як я житиму? Та невже ж він помер?

Зрештою це почало дратувати усіх довкола, і вони перестали втішати її. Артур Брайс, здоровий чолов’яга з покаліченою рукою й плечем, безпорадно мовчав, глибоко ховаючи в душі своє горе. Джо тікав, у гори або в ліс і блукав там самотою, а потім ішов до Рут — допомогти їй, розрадити її і самому знайти розраду. Еліс увірвався терпець — Напровесні і вона нарешті зрозуміла, як ненавидить цей дім. Їй захотілось утекти звідти, вона задихалась у тій нестерпній атмосфері, яку створювала навколо себе мати. Але Еліс не знала, куди подітися, чим зайнятися.

Якось увечері вона раптом схопилась на ноги, підійшла до матері і смикнула її за руку. Дора Брайс то нахилялась, то випростувалась, наче їй щось боліло всередині.

— Перестань! Чуєш, мамо, зараз же перестань. Гадаєш, нам легко зносити твої сльози та голосіння? А ми хіба не страждаємо — та яка користь з твого плачу? Навіщо це?

Мати звела очі на дочку і побачила, що обличчя в тієї зле, горде й безжальне.

— Чи це щось змінить? Чи слізьми воскресиш Бена? Де твоя гордість, де твоя гідність?

Дочку обурювало не тільки те, що мати день і ніч скиглить, а й те, що вона занедбала себе — не вмивалася, не розчісувалась, не змінювала одежі, а весь клопіт по дому й господарству переклала на Еліс і на Джо.

— Ну яка з цього користь?

Дора Брайс нічого не відповіла, тільки ближче підсунулась до вогню і замкнулась у своєму горі та обуренні. Їй думалось: «Ось і моя дочка проти мене — що ж мені лишилося? Чоловік, від якого ніякої допомоги, чоловік, не придатний ні на що, і дитина, яка вже почуває себе в цьому домі чужою. Що ж лишилося мені на світі?» І вона знову подумала про свого первістка, про свого Бена, і в своїй уяві наділила його всіма можливими чеснотами. Тільки він любив її по-справжньому, піклувався про неї і розумів її, як ніхто інший. Тільки він…

Вона знову затремтіла від ридань і навіть не помітила, як Еліс вийшла з дому. Всі покинули її, всім було гидко й несила далі терпіти її квиління. «Нічого я не спізнала в житті, — подумала Дора Брайс, — ні радості, ні успіху, ні щастя. Життя ошукало, одурило мене».

Синова смерть тільки нагадала їй, що вона могла б мати, чого могла б досягти. Тому вона й страждала, бо тепер у неї не лишилося вже ніяких ілюзій.

Священик Томас Ратмен схилився над ліжечком, де спала його донька, замилувався ніжного темно-рожевою шкірою на повіках і знову відчув той самий подив — невже справді це його плоть і кров? Та він був стурбований, не міг забути, як Рут Брайс утекла нагору, коли він прийшов, не міг забути виразу її обличчя на похороні.

Він подумав, що треба, мабуть, ще раз піти до неї, спробувати її втішити, і хоча він був сумлінним священиком, але думав так з почуття любові, а не обов’язку, бо прийшов сюди, щоб любити всіх цих людей.

Його донька, Айсобел, поворухнулася, перевернулася на другий бік і щось забелькотіла уві сні, а він знову подумав про те дерево, про ту наглу, несподівану смерть. Він боявся за свою доньку, хотів, щоб ніяке лихо не спіткало її в цьому світі, проте знав, що це неможливо, нереально, що вона мусить рости і страждати, і тільки тоді зможе стати людиною.

Бен Брайс не лишив по собі дитини, що могла б хоч якось утішити дружину. Чи шкодує вона за цим? І знову він подумав, що треба піти до неї, хоч уже й пізно. Тим паче, що сьогодні вранці він почув, як хтось у селі сказав: «Вона накладе на себе руки, вона цього не переживе, ось побачите».

Згадавши про це, Томас Ратмен одразу ж помолився за Рут, щоб їй стало мужності здолати гріховну спокусу.

Ще коли він був хлопчиком, батьків друг, теж священик, повісився на бантині у хліві через рік по смерті дружини. Цілий рік боровся він з горем, самотністю та спокусою і не здужав перемогти, піддався, збожеволів від усього цього.

Тієї ж ночі Томасів батько прокинувся від страшного кошмару.

Його товариш волав про допомогу, і треба було б тоді негайно піти до нього. Але стояла зима, лежав глибокий сніг, а жив той друг від них аж за сім миль. Батько стояв у себе в спальні і прислухався до голосу розуму, який нашіптував йому, що сон це лише сон, а ніяке не пророцтво, що страх зародився в темних глибинах його власної душі. Томасів батько був людиною розважливою і вченою, та йому бракувало уяви, і він не надавав ваги ні своїм, ні чужим підсвідомим чуттям.

Отож він знову ліг у ліжко і міцно заснув.

Наступного ранку хтось прийшов до нього, долаючи глибокі замети, і розповів йому про самогубство приятеля. Той наклав на себе руки десь опівночі. Усе своє подальше життя Томасів батько не переставав мучитися докорами сумління, просив прощення в бога і в небіжчика, за те, що не відповів на волання про допомогу. Після тієї страшної події він аж постарів, і син його теж запам’ятав це на все життя — тож і тепер невпинно думав про Рут Брайс, знову й знову молився за неї, і, мабуть, негайно пішов би туди, якби не прокинулась і не заплакала дитина.

Райдел сидів у себе в конторі, розпалював люльку, що раз у раз гасла, переглядав якісь папери, та ніяк не міг зосередитись, бо все думав, скільки грошей запропонувати Рут Брайс, і не знав, чи вона їх візьме. Нещасливий випадок стався у його лісі, отже, й він винний, хоча і Поттер, і управитель Хейкес не погоджувалися з цим. Вони всі разом ходили подивитися на той в’яз, і Райдел сам бачив, що цьому годі було запобігти. Але ночами він не міг заснути — його мучило почуття провини. А ще він думав про марність свого життя і життя взагалі.

Бен Брайс працював на нього, починаючи з п’ятнадцяти років, — і навіть раніше, літніми вечорами та на канікули. Цей хлопець любив роботу, на нього можна було покластися. Але річ не тільки в цьому — адже багато хто з чоловіків працював добре. То був Бен Брайс.

Райдел не раз приходив поговорити з ним — то про дерева, то про погоду, то про шкідників, про будь-що, він любив спостерігати, як працює юнак, бо той так і променився впевненістю й життєрадісністю, а саме цього й бракувало самому Райделові. Часом Бен Брайс бував і мовчазним, він міг замкнутися в собі або відповідати на запитання коротко й різко. Але ніколи не здавався він розчарованим або розгубленим.

Натоптуючи в люльку тютюн і знову розпалюючи її, Райдел думав про те, який він уже старий, хоч йому й шістдесяти не було. Здавалося, кров уже не біжить в його жилах, і життя не жевріє в ньому. Тіло його всихало, волосся випадало і ніякої мети, ніякої надії попереду. Він був багатий, його шанували, і список найманих робітників у його синій розрахунковій книзі був довгий, та це все не мало ніякої ваги. Коли він стояв у церкві на похороні Бена Брайса, то тільки й думав, яке безглузде людське життя, а його життя й поготів.

Люлька погасла знову. В роті лишився гіркуватий присмак тютюну. Скільки ж усе-таки грошей дати Рут Брайс?.. У Райдела не було бажання ані працювати, ані повертатися додому, де на нього чекала дружина, яка давно вже не любить його.

Він вийшов і, спершись па ворота, окинув поглядом свої землі. Він віддав би їх усі — аби тільки скинути з себе тягар провини, адже це його дерево убило Бена Брайса, а багатство однаково не дає йому ніякої радості.

Ніхто не знав, як довідався про Бенову смерть старий Муні, як дійшли чутки до його хатини, що стояла за шість миль від села. А може, він почув про це, блукаючи, як завжди, околицею. Проте нікому й па думку не спало, що ця новина його теж, по-своєму, вразила.

Раніше його оселя правила за притулок для пастухів, де вони могли переночувати, коли котилися вівці, чи сховатися від негоди. Хижка була складена з каменю й оббита старою іржавою бляхою, дах перекосився і протікав у кутку, тож усередині завжди пахло вогкістю і нерідко на підлозі стояла калюжа. Та Муні не мерз і ніколи не хворів.

Була в нього грубка, в якій він топив дровами, хмизом або торфом, але дим частіше валував прямо в халупу, і стіни були чорні від сажі.

Почувши про смерть Бена Бранса, Муні повернувся до своєї смердючої хижки — йому хотілося обміркувати це на самоті. Він знав усіх цих хлопців тільки на ім’я і ніколи з жодним не розмовляв. Але Бена Брайса, так само як і його молодшого брата, Муні відрізняв від решти. Вони обидва завжди казали правду.

В кутку сидів приручений ворон з підбитим крилом, не ворон, а якесь опудало. Муні годував його крихтами хліба й зерном і думав про смерть. Одні вважають, що смерть — це випадок, лиха доля, інші — що вона приходить забирати слабких, яким уже немає місця на цьому світі. Але Муні думав не так, він вважав, що коли людина готова до смерті, не боїться її, то нехай костомаха краще забере її зразу, поки людина ще не забруднилася Злом, яке панує в світі.

— Я готовий, — промовив він, а птах тим часом дзьобав його в долоню. — Я вже давно готовий.

Так само був готовий і Бен Брайс. У його погляді світилася спокійна рішучість людини, яка пізнала себе і пізнала світ, а отже, й готова покинути його.

Ось так міркував Муні, варячи у великій бляшанці куріпку, яку він нишком підбив біля живоплоту, що відмежовував володіння Райдела.

Він не раз обіцяв собі коли-небудь записати все це, але тепер збагнув, що це не потрібно. Цими думками він жив, а для інших вони надто складні й глибокі. Його роздуми давали йому втіху— і цього досить.

Він жив у собі, як у чотирьох стінах своєї халупи, і не хотів, щоб хтось потривожив його іззовні.

І ось тепер — ця незвичайна смерть.

Ворон настовбурчив пір’я, а потім знову заспокоївся, заплющив очі. Споночіло, і тільки в грубці ще жеврів вогонь.

Розтривожені смертю Бена Брайса, люди ще довго не могли заспокоїтись. Хто ходив замислений і смутний, а хто — як Дора Брайс — тужив і плакав за небіжчиком. Та, мабуть, найчутливіше сприйняли цю подію діти, ніби відчувши, яке непевне людське життя. Отож по всій околиці люди бачили погані сни, мучилися від страху і тривоги.

З дощами й вітром минув перший тиждень березня. Настав великий піст, але весни того року могло й не бути.

V

Вона подумала: «Скільки ж я можу плакати — адже очі не бездонна криниця». А сама безсило лежала в ліжку і то розпачливо ридала, то тихенько скімлила — а сльози лилися й лилися. Потім ішла обмити мокре й розпухле обличчя холодною водою. У дзеркало вже більше не дивилася. Вона змарніла від плачу, і Бен соромився б її. Їй не раз вчувався Бенів голос, він заспокоював її, просив, щоб вона не плакала: «Не тужи за мною. Чого ти плачеш? Чого? Зі мною все гаразд. Ніщо більше не завдасть мені болю».

Це розсердило її, і вона виказала йому всю правду, що плаче вона не за ним, а за собою, за своїм змарнованим життям. Невже він не розуміє? «Нащо ти покинув мене саму? — дорікала Бенові Рут. — Ти маєш тепер усе, а я нічогісінько. То дай же мені змогу хоча б наплакатись».

Минали дні, минали ночі, іноді заходив Джо, та Рут було байдуже, чи бачить він її сльози, чи чує її плач…

Проте щовечора, хоч як погано себе почувала, вона йшла садовити курей на сідало — жодного разу не пропустила.

Іноді прокидалася вночі, задубівши з холоду, й не могла навіть поворухнутися, натягти на себе ковдру або. спуститися вниз і погрітися біля вогню, який завжди розпалював Джо. Часом її мучила спрага, і вона підводилася, брала білий глек і пила, пила, але спрага все не вгамовувалася. Їсти вона майже не їла, лише коли-не-коли надкусить яблуко, морквину або скибочку сиру.

Засинала вона лиш на якусь часинку, коли вдень, а коли вночі, і їй часто снилися злісно перекошені обличчя дерев із сну Джо. Та все ж їй здавалося, що це минеться, треба тільки перетерпіти, і горе, мов темний тунель, колись скінчиться, і по той бік його вона знову зустрінеться з Беном. «Смерть, по суті, те саме, що й народження», — думала Рут. Їй хотілося усе ділити з Беном порівну, а сталося так, що смерть він зустрів сам. «Я мала б бути з ним, — повторювала Рут подумки, — і тоді, коли впало дерево, і тоді, коли він помер, — а я зрадила його, полишила на самого себе».

Проте було два дні, коли вона не плакала.

Першого разу в домі був Джо. Він порався в кухні, а вона лежала нагорі в ліжку, виснажена горем, виплакавши всі сльози. Сама не помітила, як заснула, і тоді їй приснився Бен. Він був у цій же кімнаті, але не показувався на очі, стояв десь позаду. Рут відчувала: він не хоче, щоб вона озиралася, але то був справжній Бен — живий і здоровий.

Якийсь час у сні більше нічого не відбувалося. А потім Бен сказав: «Я завжди тобі допомагатиму». — «Гаразд». — «Хоч би де ти була, я завжди допоможу тобі. Чуєш, Рут?» — «Чую…» Напровесні Почувши своє ім’я, вона прокинулась і тихо лежала в ліжку. Надворі вечоріло, йшов дощ, небо було сіре й похмуре. Та Рут цього не бачила. Усе навколо променилося світлом, тим самим, яке змінило весь краєвид напередодні Бенової смерті та в день похорону. Світилися і збляклі штори на вікнах, і стілець біля ліжка, і шафа з темного дуба, і дзеркало, і стеля. І сама Рут, здавалося, випромінювала те світло.

Випроставши руку, вона бачила кожну жилку, кожен суглоб, ніби все це було щойно створено з чогось гарнішого, ніж тіло й кості. Вона заплющила очі, а тоді знову розплющила їх, та нічого не змінилося. Хіба що небо надворі потемнішало, а сяйво в кімнаті стало ще яскравіше.

Рут лежала й купалася в ньому, мов у весняних водах, і відчувала, як заспокоюється, спочиває. Вона вже не плакала — то було колись давно, не тут, не з нею.

Їй пригадалися почуті в церкві слова, і вона промовила їх уголос: «І він витре кожну сльозу з їхніх очей, і не буде більше смерті, і не буде ні суму, ні плачу, ні горя, бо все, що було раніше, минуло».

Тепер, як і тоді в церкві, ці слова проникли їй у саму душу, з очей її бризнули сльози, та це були сльози вдячності, а не полегкості.

Джо обережно постукав у двері, а коли вона відповіла, увійшов і зупинився неподалік од ліжка.

— Джо?

Стало темно. Сон і сяйво згасали.

— Що то було?

Рут почула власний голос, і він звучав, як завжди. Повернула голову й поглянула на Джо. Вираз обличчя в того був занепокоєний і навіть трохи зляканий. Він повільно підійшов до неї, став навколішки і поклав голову їй на руку.

— Що сталося, Рут? Адже щось сталося, правда? — Все гаразд.

— Я був у кухні і… зрозумів: щось тут сталося, але що саме — не знаю.

— Нема чого лякатися, Джо.

— Справді? — Нічого поганого не сталося.

— А що ж це було, Рут?

Вона мовчала. В кімнаті зовсім стемніло. Рут остаточно прокинулась і сказала: 􀀀 Я не знаю, що, але це було правдою.

— Тобі краще? — Так, я трохи заснула.

Вона простягла руку і погладила Джо по голові. Волосся в нього було густе й шорстке, не таке, як у Бена. Він про щось думав, щось відчував, цей сон на мить привидівся і йому, через те він і злякався…

А якщо цього сновидіння взагалі не було? Ні, таки було. І вона знову може заснути, і тоді знову побачить цей сон.

Рут підвелася й пішла до курей, а потім ще якусь хвилю стояла в росяній траві, гладила віслюка, а навколо панував спокій, і спокій був у неї в душі.

Та ніч і наступний день були найтяжчими в її житті. Джо пішов додому. А вона налила собі в чашку молока і пила маленькими ковтками, прислухаючись, як дощ ляпотить по даху і стікає на траву. Її морозило, вона вся закоцюбла, а в горлі пересохло. «Бен помер, — думала вона, — і всьому кінець. Нічого від нього не лишилося, і краще б він не народжувався па світ. Навіщо нам було зустрічатися, кохати одне одного, одружуватись, яка ціна нашому щастю в цьому несправедливому світі?» Ні з того ні з сього упало на людину, на її Бена, дерево, і от розумна істота, що мислила, що відчувала, пішла у темну яму, нічого про це не знаючи, і не знає про це й тепер. Її Бена немає.

Краще б і не було ніколи ані його, ані цього світу.

Їй стало моторошно— ану ж це правда, і її сон вона сама ж і вигадала, щоб утішити себе, заспокоїти? «Нащо ж було давати його мені?— скрикнула вона. — Давати мені Бена, а потім його убити?» І не знала, кого звинувачує: бога чи диявола, життя чи смерть, а може, й самого Бена…

Їй несила було піднятись нагору, і вона сіла просто біля каміна і ридала, ридала, припавши обличчям до килимка, а надворі лив і лив дощ. Усю ніч, безперестану.

У півсні Рут раптом захотілося, щоб хрещена Фрай була тепер жива, бо тільки вона могла чимось допомогти їй. Хрещена Фрай, якій тоді було вже під дев’яносто, якось заговорила з Рут про свою близьку смерть. Вона чекала її спокійно й без страху, була готова до неї. Все, у що вірила Рут, вона взяла або від хрещеної Фрай, або від Бена, бо вони були одних поглядів на речі, що не належали цьому світу. Саме хрещена навчала її, що Великдень — то час випробування, а різдво — то свято веселих легенд і дитячих мрій. І Великдень не знає ніяких мрій, а тільки страждання, смерть і воскресіння, розпач, надію і впевненість. , Великдень був уже не за горами, але Рут не знала, чи він тепер для неї щось означає.

Рано-вранці вона прокинулася від важкого, як смерть, напівсну.

Тремтячи від холоду й виснаження, вона не могла й поворухнутися і весь ранок лежала з розплющеними очима, дивлячись на попіл у каміні й тільки тепер зрозумівши, що таке справжній розпач.

Прийшов Джо. Поглянув, потім нахилився й доторкнувся до неї.

Рут мовчала, і він одійшов. Незабаром вона почула, як він звично порається в кухні, і мляво подумала, що пора вставати, бо й Джо потребує допомоги і турботи, а вона, можливо, налякала його або викликала в нього відразу.

Рут знову заплющила очі, щоб відгородитися від мокрого непривітного ранку, від холодного попелу в каміні. Затулила долонями вуха, щоб не чути ляпотіння дощу. А в голові без угаву звучали ті самі слова. Він помер. Його немає. Ніде немає. Він помер. Помер…

Зрештою вона встала, хоч і сама не знала навіщо. Вимилась під душем, а потім дивилася, як ллється вода — та сама вода, що завжди здавалась їй прекрасною у будь-якому вигляді —у морі, у .річці, у ставку, в дощових краплях. А тепер вода, як І все інше, здавалася їй мертвою— і навіть огидною, коли стікала брудними патьоками з її тіла.

Джо стояв у кухні біля плити. Але не міг зігрітися, бо аж тремтів від страху за Рут. Він дуже її любив, але не знав, як допомогти їй.

Усім іншим до неї було байдужісінько. На Фос-Лейн про неї навіть не згадували. Мати вже не голосила і важко човгала по хаті, стала зовсім старою жінкою. Батько мовчки, приходив, їв, пив і знову йшов на .роботу.

Що йому робити?

«Господи, — думав Джо. — допоможи мені, господи».

А чим? Він цього й сам не знав.

«Зціли її. Зціли її, господи».

Та в глибині душі хлопець знав: вона могла б зцілитися тільки в тому разі, якби ожив Бен, якби повернулося колишнє життя…

Джо поставив на вогонь чайник, закип’ятив воду і приготував чай.

Обхопив обома руками чашку і притулив її до обличчя, щоб зігрітися.

Нагорі грюкнули двері, та він не зміг зважитися понести туди чай, боявся, що заразиться від неї страхом та відчаєм і втратить мужність, утратить свою останню віру… І Вона нічого не хотіла, нічого не сподівалася. Отож другий радісний день став для неї щасливою несподіванкою, справжнім дарунком долі і ще довго сяяв, мов золота монета в купі мідяків.

Її розбудило сонце. Воно торкнулося промінням її обличчя та закладених за голову рук, а коли вона підійшла до вікна, то побачила синє небо і схожі на скляні намистинки останні дощові краплі на живоплоті. То там, то там витикалися поміж кущами перші проліски й аконіт.

Зненацька її охопило нестримне бажання втекти звідси, забути про всі ці дні та ночі, сповнені думками про смерть. Вона вмилася й одяглася, відчуваючи дивне збудження — аж під шкірою поколювало.

Побачила в садку Джо з повним кошиком яєць і гукнула його, аж він розгубився, бо останніми днями вони, мабуть, і словом не перемовились. Він приходив і йшов додому, мов тінь. А ось тепер вона стоїть у дверях, у чистій голубій сукні, і вираз обличчя в неї змінився, полагіднів.

«Вона щаслива, — подумав Джо. — Атож, щаслива».

Він мало не закричав з радощів, адже це та сама Рут, яку він знав, і вона не наклала на себе руки…

— Сьогодні дванадцять яєць, — сказав він. — Дві курки, здається, квокчуть.

— Джо…

Та вона не знала, як пояснити йому свої почуття, як подякувати за те, що так вірно приходив, усе робив і нічого не питав, ні в що не втручався. Тепер вона любила його, як нікого на світі.

Він подав їй кошик з яйцями.

— Джо, а що, як нам поїхати…

Він спохмурнів.

— Сьогодні мені не хочеться сидіти вдома, я так стомилася від цього. Сиджу нагорі — а надворі все дощ і дощ. А сьогодні вранці прокинулась, побачила сонце — і так мені захотілося кудись піти.

— Може, на базар у Тефтон?

— Ой, ні.

Тільки не туди. Їй хотілося забути минуле хоча б на один день, не бачити нічого, що нагадувало б про нього, вибратися кудись, де вона не була раніше. Рут знала, що цей день не повториться, що страждання її не скінчилися, просто час на мить зупинився, і їй відпущено один день для— перепочинку.

— Джо, а що, як нам поїхати…

Вона завагалась. Усе довкола, — і поля, і ліси, і долини, і навіть далека річка, — усе тут нагадувало про минуле.

— Поїдьмо до моря.

— До моря? — перепитав він з ноткою сумніву.

— Поїздом. А до Тефтона дійдемо пішки. І цілий день пробудемо в Хедвелл-Бей.

— Це ж туди, куди ми їздили з батьками! Туди, де я назбирав камінців! О, Хедвелл-Бей!

Було ще рано, десь близько сьомої, і вони мали встигнути на ранковий поїзд.

— Знаєш, Рут…

Вони увійшли до залитої сонцем кухні, і Джо виймав яйця з кошика. Вона озирнулася.

— Я боявся, я дуже боявся, що ти вже не будеш такою, як колись.

— Пробач, Джо. Я не подумала про тебе. Ти щодня приходив, а я навіть не розмовляла з тобою, я…

— Ні, річ не в цім…— Джо похитав головою.

— Ти про той сон?

— Ні.

— А про що ж?

— Іноді я прокидаюся вночі, а в домі тихо-тихо. Вони ж навіть не знають, удома я чи ні. Нічого вони не знають. Тоді я думаю про тебе.

— А про Бена ти думаєш? Ти сумуєш за ним?

— Я… Ти знаєш, це якось дивно…

— Що?

— Я вибираюся на саму вершину гори — і там я про нього думаю.

Саме там. Так і має бути. Бен був іншою людиною — не такий, як усі ми.

— Бен справді був ні на кого не схожий, але дуже схожий на тебе.

— Колись давно, ще семирічним хлопцем, я вбив кроля. Один мій приятель, що жив у Хеджлі, взяв батькову рушницю і похвалився, що вміє стріляти. А я не вмів, я не стріляв ніколи. І це мене зачепило, я сказав йому, що теж умію стріляти, умію робити усе, що й він, усе на світі. І тоді той хлопець дав мені рушницю, щоб я показав, як я стріляю. Вона була дуже важка. Я й не думав, що рушниці такі важкі. І боляче відтягувала руку. Та ось я побачив неподалік кроля. Він сидів нерухомо, і я вистрелив. Як він заверещав! Це мій єдиний поганий вчинок у житті. Той вереск я пам’ятаю й досі…

Джо непорушно стояв за кілька кроків від неї.

— Я тоді проплакав усю ніч. Навіть уві єні мені вчувався той жалібний вереск. Потім прийшов Бен, і я йому все розповів. Нікому б іншому не сказав про це.

Рут нічого не відповіла, та зрозуміла, якими близькими були брати і як тяжко переживає Джо Бенову смерть.

У кухні було затишно і пахло чимось свіжим і чистим. Вона озирнулась довкола. Усе прибрано, каструлі й тарілки стоять на полицях, плита вимита до блиску. І що б вона робила, якби не Джо?

— То поїдемо до моря? —озвалася Рут. — Якщо тобі так хочеться…

Джо поглянув на неї, побачив її збуджене обличчя і сказав:

— Гаразд, ми поїдемо. — А тоді несподівано підійшов, обняв її і прошепотів тремтячим від радості голосом: — О, море!

Сонце піднялося вище і сяяло в прозорому небі, мов металевий диск.

Їм здавалося, вони самі-самісінькі на світі. Перед ними вигиналася затока Хедвелл-Бей, синіло море, білів пісок, блищали омиті хвилями скелі. В їх розколинах, мов у пригорщах, збиралися калюжки води.

День був теплий, тихий, небо на обрії мінилося сріблястими барвами.

Джо стояв і недовірливо розглядався довкола. А тоді промовив: — Усе таке саме. І пахне так само… Воно…— Він у захваті сплів пальці рук. — Що будемо робити?

— Що хочеш. Вирішуй сам.

Цей день здавався Рут сном, в який вона то поринала, то виринала з нього, але знала, що має запам’ятати сьогодні кожну дрібничку, сповна пережити кожну мить.

Вони повільно спускалися до берега, пісок шарудів під ногами, а сліди тяглися за ними, ніби вервечка якихось звірят. Було тихо, і пахло солоною водою, рибою та чорними морськими водоростями, покритими повітряними пухирцями. Джо збирав водорості і вішав собі на руку

— Якщо повісити ці водорості біля дому, то можна вгадувати, яка буде погода, сухо чи дощ, треба тільки помацати їх.

Джо знову залишив Рут саму і став лазити по світло-бурих скелях, обліплених уже іншими водоростями, схожими на зелене, слизьке волосся.

— А осьде морські анемони! — вигукнув Джо, і Рут полізла за ним.

Потім вони нахилилися і стали дивитись, як відбиваються у воді їхні обличчя. Вони були, як два бліді місяці, з темними й блискучими цяточками очей. Вдихаючи морське повітря, Рут подумала: «Я ніколи цього не забуду. А якщо тут зміниться на гірше, то більше ніколи сюди не приїду».

Вона занурила руку в холодну воду і торкнулася анемона. Від дотику той згорнув пелюстки, і став схожий на рожевий ротик немовляти.

— Вони живі, — промовив Джо. — І це не рослини, а тварини.

Він був щасливий, вільний від усіх турбот та прикрощів, які діймали його останніми днями. І Рут подумала: «Принаймні я хоч цим спокутую свою мимовільну провину перед ним».

Вони йшли та йшли понад берегом, море майже не хвилювалося, сонце палило, зігріваючи їх і напікаючи навколишні скелі, небо було синє, ніби щойно пофарбоване. Джо збирав мушлі, скойки, рапани, морські вушка та дрібну, відшліфовану морем гальку — усе це він запихав у кишені. Вона вже не шкодувала, що з ними немає Бена, їй було досить Джо, обоє безтурботно впивалися радощами цього сонячного й тихого дня.

Потім полягали на піску, і Рут примружила очі. Небо та море злилися, і здавалося, що час не існує в цьому райдужному чарівному світі.

Було вже темно і прохолодно. Ідучи стежкою вгору, Рут відчувала себе невагомою, у вухах шуміли хвилі, а тіло здавалося скупаним у чистому морському повітрі, сонячному сяйві і мерехтливих відблисках морської води. Вона справді відродилася до життя, відчувала кожен свій м’яз, чула кожен звук — їхні кроки, потріскування гілок на деревах, шарудіння якогось звірятка в придорожній канаві, — чула усе це виразно, наче бамкання дзвонів. Дихалось їй глибоко, на повні груди.

Зійшов місяць — повний і білий, наче вирізаний з паперу.

Джо втомився і йшов мовчки, ховаючи радість у глибині душі. Біля підніжжя косогору вони зупинилися. Джо треба було звертати праворуч, до села, а Рут іти прямо, до вигону. А може, й вона піде з ним до будинку на Фос-Лейн, може, в такому настрої їй пощастить порозумітися з ними, розвіяти ворожнечу і недовіру?

— Вони ж не знають, де ти пропадав. Мені, мабуть, треба піти і сказати…

— Їм байдуже.

— Але ж…

— Ніхто нічого не помітив. Не ходи туди, Рут. Не треба. — Голос його тремтів..

— Але ж маю я пояснити…

— Не варто. Я хотів би, щоб вони нічого не знали про сьогоднішній день. Він наш, а якщо вони дізнаються, то все зіпсують. Не ходи.

. Рут відчула, що він хоче захистити її від них і щось від неї приховує.

— Я прийду завтра, — сказав Джо і пішов, але потім повернувся і на якусь мить міцно її обняв.

— Дякую, дякую, — прошепотів він, тоді дістав з кишені морське вушко і простягнув їй.

— Не забувай про цей день, Джо, запам’ятай усе-усе.

Відповідь була б зайвою.

Джо пішов, а вона все стояла, тримаючи в руці мушлю, дослухаючись до його кроків. Іти додому не хотілося, бо там вона одразу усвідомить, що день минув, і все, про що вона так намагалася забути, чекає на неї в порожніх темних кімнатах.

І раптом перед нею виникло видіння: Бен ішов до неї через вигін, і Рут аж скрикнула, бо ту ж мить збагнула, що його немає і вона самотня на цій темній стежці, і ніяк, ніяк не зможе бути з Беном.

От хіба що…

Зійшовши на пагорб, вона пустилася бігти, ніби спізнювалась і боялася, що він не дочекається. І картала себе за те, що так довго сюди не приходила.

Раніше вона уявляла, що він з нею, вдома або кудись пішов, тепер же зрозуміла: він там, куди його принесли і де лишили. Чи провідували його інші? Дора Брайс, Еліс, сусіди або родичі? Як би їй хотілося, щоб туди ніхто не ходив, щоб це була ніби її власна садиба, яку можна замкнути на ключ. Але насправді ця садиба була без огорожі, і будь-хто міг прийти туди й дивитися, як дивилися всі на нього, коли він лежав у відкритій труні.

Рут пройшла у браму кладовища і пішла по траві повз давні, замшілі могильні плити. Їй не потрібне було місячне світло, вона знайшла б дорогу й навпомацки, навіть якби була сліпа. На південь від церкви за старими могилами були зовсім недавні і остання з них — Бенова. А ще далі — незаймана трава.

Рут стала, як укопана. Квіти звідси уже забрали, і лишився тільки довгастий горбок, мов кротовина, що пробилася крізь траву. Наче безіменна могила якогось зайди. Рут не могла цілком усвідомити, де вона є, це здавалося неможливим. Бен тут, під землею, він мертвий, і ніколи більше не заговорить, не поворухнеться, не дихатиме. Це ж просто безглуздя.

Вона стала навколішки на траву і промовила:

— Ми з Джо їздили сьогодні до моря. До Хедвелл-Бей. Там пісок і сонячне небо, і ми довго-довго гуляли. Як шкода, що тебе не було з нами. Чому ти не поїхав туди, чому?

Тиша гнітила її, а тополі й тиси здавалися витесаними з каменю колонами.

«Який він зараз? —думала вона. — Чи дуже змінився?» Розпач і бажання визволити Бена з цієї підземної в’язниці, з того світлого дерев’яного ящика охопило її з такою силою, що вона схопилася за дернину і легко її зірвала, бо трава ще не встигла пустити коріння.

Потім уявила, як Бен лежить у цілковитій темряві, застиглий і непорушний, як розкладається його тіло, волосся стає крихким, а кров твердне у жилах. Знову й знову повторювала собі те, що зрозуміла раніше, коли мала ясніший розум: «Те, що лежить отут під землею, — це не Бен, це лише оболонка, лялечка, з якої вилетів метелик, а Бена тут немає».

Тоді де ж він, де? Адже тіло, яке вона кохала, і серце, що билося разом з її серцем, усе, що вона бачила, чула і сприймала в Бенові, лежить тут, у землі, усе таке, як і колись, і не зовсім таке — перетворене на ніщо.

Як вона боялася, що дерево скалічило його тіло, але ж то дрібниці порівняно з тим, як руйнує його сира земля й хробаки. В голові крутилося безліч думок, і одну з них Рут вимовила уголос:

— Кожному свій час і народжуватись, і помирати.

Мабуть, це й справді так. Але якби вона знала тоді, коли вперше зустрілася з Беном, що йому судився такий короткий вік, то одразу ж утекла б від нього і не дала б серцю волі.

Невже не дала б?

Але цього вона не знала, взагалі нічого вже не знала.

Сліз не було, і Рут лягла на вкриту дерном могилу та так і лишилась лежати.

Час минав, місяць котився в небі, а полегкості не було, вона відчувала лише пронизливий холод, що йшов від могили, та терпкий запах вологої землі і трави…

Якби можна було зараз умерти… Та цього не станеться…

Вона лежала, і потроху відходив у далеке минуле, в інше життя спогад про море, про сонячне небо і про тиху радість, яку спізнала вона того дня.

Після тієї ночі вона часто стала приходити на могилу. Її відвідини не лишилися непоміченими, за нею підглядали, селом пішли всякі чутки. Люди гадали, що ж вона робитиме далі, очікували.

VI

— До моря? Що ти верзеш? Ти часом не здурів, хлопче? До чого тут море?

Джо стояв у найдальшому кутку кімнати. Того вечора вони чекали на нього, і зрештою йому довелося видати свою таємницю. Мати, що зовсім не цікавилася ним дотепер, не помічала навіть, чи він є на світі, з якоїсь чудернацької примхи зажадала раптом знати, де він був.

— Ану, розказуй, де пропадав!

— Ми їздили до моря. Поїздом від Тефтона. Оце і все.

— Звісно, вона схибнута, але нащо вплутувати в усе це тебе?

— Не говори так про Рут.

— Я так і знала — і ти проти мене! Всі ви однакові. Я нічого іншого й не сподівалася, один бог знає, за що мені така кара. Усе життя я із шкури пнулася, щоб вас виростити, — от ви й подякували мені. Гадаєш, у твоєму віці я не могла сподіватися на щось краще?

Знову те саме. Еліс сиділа з непроникним обличчям, ніби закам’яніла.

— Хіба хто-небудь з вас спробував мене зрозуміти? Чи знаєте ви, як я страждаю? Які я принесла жертви? Ні, ви нічого не знаєте. Тільки Бен розумів мене і жалів. Але він помер, і нікого в мене не лишилося.

Джо крутив між пальцями камінець.

— І чим це вона причарувала тебе? Пропадаєш там що божий день, усе їй робиш. А для мене ти хоч що-небудь коли зробив? Чому це вона не береться ні за холодну воду? Інші ж працюють. Мало їй казали, що життя триває і вона не виняток? Це б і я могла влягтися в ліжко, ніжитися собі й не вставати. Вона таки несповна розуму, та хто ж у цьому винен, як не вона сама? Сіла на твою шию. Час покласти цьому край. Я забороняю тобі ходити туди й сидіти день і ніч під одним дахом із схибнутою.

— Вона не схибнута, не кажи так про неї.

— То ось як ти розмовляєш зі мною? І це мій син? Мабуть, у неї навчився! Вона ж горда, не знається з нами. Ну й нехай. Нам тепер нема до неї ніякого діла.

— А мені є.

— Знаю, ти на її боці, вона намовляє тебе проти мене. Що ти розумієш, хлопче? Хіба така дитина, як ти, може її розкусити? Навіть Бен не зміг. Спочатку вона забрала у мене його, а тепер хоче й тебе.

— Повинен же хтось потурбуватись про неї. От я й допомагаю їй.

— Повинен? Чого це раптом — повинен? — Дора Брайс повернулася й пішла до кухні. — Море! Яке вона має право тринькати гроші на прогулянки та розваги? То оце вона так сумує? Скільки часу минуло? Нема навіть чотирьох тижнів. А вона вже до моря поїхала, розважатись. Бездушна вона людина.

— Неправда, — тихо промовив Джо. Його вже починало нудити від усього цього; але він нізащо не зрадить Рут, захистить її від усіх.

— Я можу тобі сказати, чим вона скінчить. Будь-хто тобі це скаже. Вона або збожеволіє, і її заберуть, або скоренько знайде собі іншого чоловіка і виїде звідси. Ось так.

Але тут не витримала Еліс. Їй уже несила було й далі сидіти в цій задушливій кімнаті і вислуховувати нескінченні гіркі нарікання.

Вона підхопилась на ноги.

— Облиш його, дай йому спокій, — сказала Еліс. — Чи тобі не однаково, куди він їздив? Що в цьому страшного? Невже ми не можемо розмовляти, як нормальні люди, хоч на хвильку про це забути?

— І ти? І ти туди ж? Усі ви з нею, усі проти мене.

— Ніхто тебе не кривдить.

— Я могла б чогось домогтися в житті, я могла б…

— Ми вже не раз про це чули. Ти могла б стати великою пані! Та хто тобі повірить? Усі ці твої фантазії — чиста дурниця. А насправді ти немолода п’ятдесятирічна жінка, що одружилася з наймитом. То чому б тобі не заспокоїтися, не змиритися з цим?

Дора Брайс похитнулася, сперлась на стіну і затулила обличчя.

— А я не збираюся лишатись далі у цьому домі, — провадила Еліс. — Сидіти тут і чекати, коли збудуться твої фантазії, сидіти рік, і два, і більше, і так нічого й не дочекатися — то краще я спробую жити своїм життям і не буду такою, яку ти вимріяла собі.

Джо волів би якось припинити цю сварку, йому прикро було чути, як грубо і безжально пересварюються мати з дочкою, намагаючись вразити одна одну якомога дошкульніше. Та він нічим не міг цьому зарадити. Вони навіть не помітили, як він вислизнув з кімнати і вийшов надвір, його поїздка до моря вже нікого не цікавила.

Він вийшов за село, мало не плачучи з відчаю, що в їхньому домі панує ненависть, що так недобре говорять про Рут, що немає Бена, а тільки він знав, як угамувати жінок, як дати всьому лад.

Джо, як завжди, перейшов через поле, піднявся на гору, спустився па протилежний бік і тільки тоді ліг на землю й гірко заплакав. Та не себе було йому шкода. Він витримає. Це матір і сестру він оплакував, а ще було йому гірко, що зіпсовано спогад про такий чарівний день біля моря. У нього лишилися тільки камінчики. Він витяг з кишені одного і притулив до щоки. Хоч щось приємне збереглося.

Еліс Брайс також пішла з дому і після хвилинного вагання рушила в інший бік, туди, де жив Роб Фолі. Цей молодий коваль часто заговорював до неї і поглядав якось особливо. Він жадав її. Еліс почувала себе винною, збудженою і трохи зляканою. Але вона має повне право розпоряджатися сама собою. І дівчина високо піднесла голову — нехай дивляться, нехай кажуть що хочуть.

Отож коли Артур Брайс, випивши дорогою кухоль пива, повернувся додому, йому довелося вислухати нову зливу гірких нарікань. Тепер уже його було звинувачено в усіх злигоднях, що випали на долю Дори Брайс. Він сидів знесилений, відчуваючи застарілий біль у скаліченій руці, та плечі, і мовчав — бо що він міг сказати? Але йому хотілося б зробити щось таке, щоб вона відчула себе щасливішою, якось змінити її життя, або примирити з цим, бо, попри все, він і досі її любив.

Якась невідома сила знову й знову приводила Рут на кладовище.

Ходила вона й у лісову западину — і тут почувала себе зовсім інакше, заспокоювалася, думки яснішали. Тут, у лісі, вона ставала сама собою, їй вільно дихалось, і в пам’яті зринали тільки щасливі спогади.

Ось уже кілька днів стояла гарна, ясна погода, і знову з’явилось відчуття близької весни.

Якось пополудні Рут перейшла поле й увійшла до лісу. То там, то там сонце проривалось між буками і підзолочувало жовте й буре торішнє листя, відкидало від стовбурів довгі миготливі тіні. У самій долині росли густі кущі, і там вона почула якусь дивну пісню — її виводили десь по той бік просіки дзвінкі дитячі голоси. Спочатку Рут не могла розібрати слів і не бачила, хто співає, та за хвильку діти вийшли вервечкою з лісу. Вона відступила трохи вбік, сховалася за дуб і спостерігала.

Дітей було п’ятеро — дівчатка з їхнього села, і Рут усіх їх знала.

На них були довгі старі спідниці або плаття їхніх матерів і старших сестер, а голови вони покрили клаптями простирадел чи завісок, мов черниці.

Перша дівчинка несла в простягнених перед собою руках якусь білу скриньку. Вони здавалися примарами і нагадали Рут людей, що йшли за групою до церкви. Щоправда, ті були всі в чорному, а діти — в білому. Вони знову й знову співали одні й ті самі рядки з пісні, фальшиво і невлад:

І всі пташки на деревах

Заплакали й заридали,

Як почули вони звістку,

Що вільшанка вмерла,

Як почули вони звістку,

Що вільшанка вмерла.

Дівчатка наближалися, весь час співаючи. Потім зупинилися неподалік від місця, де упав в’яз, і тільки тоді одна по одній замовкли.

Дівчинка на ім’я Дженні Колт, та, що несла скриньку, нахилилась і поставила її на купу листя. Тоді до неї підійшла друга дівчинка і почала копати яму маленькою іржавою лопаткою. Інші із зосередженими, не по дитячому серйозними, навіть урочистими обличчями стояли мов статуї, в своїй довгій ношеній-переношеній одежі.

Нарешті яму викопали.

— А тепер співайте. Я ховатиму її і проказуватиму молитву, а ви співайте.

Дівчинка опустилась навколішки, взяла скриньку, дуже обережно поставила в яму і почала засипати її землею та прілим листям, щось примовляючи, а інші знову заспівали, і слова дівчинки було важко розчути, та Рут розчула.

— Попіл до попелу, прах до праху, попіл до попелу, прах до праху, попіл до попелу, прах до праху…

І всі пташки па деревах

Заплакали й заридали…

І дівчинка встромила в землю хрестик із прутиків. Вона стояла, похиливши голову, урочиста, мов священик, а інші співали й співали.

Потім повернулися і так само повільно рушили назад між деревами. Їхні голоси ще довго долинали до Рут, потім тільки луна, а потім — тиша, і свіжа могила якоїсь чи то пташки, чи то звірятка.

Рут підійшла до в’яза і сіла на ньому. Сонячне тепло й світло пробивалося й сюди, і вона на хвильку відчула себе щасливою, навіть більше— в неї з’явилася впевненість, що вона виживе, пройде цей довгий, темний тунель і вийде по той бік оновленою, зціленою, заспокоєною. Як це станеться і коли, вона не знала, і ніхто не зміг би їй цього сказати…

А за дітей можна ие боятися, вони здатні виконати ритуал смерті і поховання без суму, анітрохи не переймаючись цим. Вона була рада, що побачила їх, почула їхній урочистий иезлагоджеиий спів, і та мелодія і слова ще довго вчувалися їй, а білі постаті дітей з’являлися в її снах.

На кладовище вона ходила вже не так часто. Її тепер дужче вабила западина, і вона приходила туди, сідала на дереві і віддавалася спогадам, пробувала зібрати їх докупи і збагнути істину. Досі вона бачила її тільки в проблисках, ніби картину в темряві, на яку падало яскраве світло, але миттю й згасало, так що годі було роздивитися щось до ладу.

VII

Щодня пополудні хрещена Фрай лягала спочити на низенькій канапці у вітальні, і Рут виходила сама на прогулянку. Їй подобалися тутешні краєвиди — зовсім не схожі на ті, що вдома. Там поля були рівні, а навесні або взимку ще й безбарвні, залиті водою або покриті льодом. Дерев там було мало, кущики живоплоту миршаві й ріденькі, а небо висіло не тільки вгорі, а й з усіх боків, ніби величезне похмуре склепіння.

Тут усе мало свої обриси, а яке розмаїття пагорбів і ярів, високий гребінь гори і глухі ліси, живоплоти високі, на зарослих зеленою травою крутих насипах, і коли підійдеш до прогалини чи хвіртки, то очам відкриваються поля буйного жнива та пасовища, а на дальших схилах — букові ліси і сині гори на обрії.

Був червень, стояла спека. Проте листя на деревах було свіже, зелене, цвіла конюшина.

На живоплотах видніли квіти ломиноса, звисали білі дзвіночки берізки, на полях рясніли стокротки й ромашки. Щодня Рут збирала оберемки різних квітів — білих, рожево-бузкових, ясно-жовтих. Вона приносила їх додому і любовно ставила в глечики й вази, та ніяк не могла звикнути до того, що наступного ранку знаходила їх зів’ялими, бо їм чогось бракувало для життя.

Та все ж вона збирала їх, видряпувалася на кручі за білим сухоцвітом та братками, чіплялася спідницею за колючки, а іноді, оступившись, падала в сухий рів, непомітний під травою. Вона гуляла й гуляла, небо над нею було волошкове і все таке дивовижне, таке незвичайне; ніколи ще не почувала вона себе такою щасливою, але десь у глибині душі таївся ніби неспокій, якесь очікування. Їй сповнилося дев’ятнадцять, вона була вільна і знову й знову згадувала, що батько одружився з Елен і вже не самотній, уже не обплутуватиме свою дочку путами, які називав любов’ю. Звісно, то й була своєрідна любов, проте недобра. Рут навіть не уявляла, що зробила б, як звільнилася б, коли б він не одружився з Елен, — адже вона не була ні винахідливою, ні хороброю.

Та все обійшлося, все позаду. Вона ходила полями, берегом річки, лежала в низенькій висохлій траві на горі, слухаючи спів жайворонків у небі, і почувала себе незалежною, сповненою надій.

Якщо пополудні пекло сонце, вона йшла до лісу і там почувала себе якимось морським створінням, що хлюпочеться у водянисто-зеленому світлі.

Тієї п’ятниці, побачивши Бена на просіці, Рут збагнула, що це той самий хлопець, який дивився на неї минулої неділі, коли вона виходила з церкви. Його обличчя Рут добре запам’ятала, сама не знала чому.

Він сидів на землі, і біля нього лежала відкрита торбина із сніданком. Почувши її кроки, він озирнувся.

Тепер вона найвиразніше пам’ятала саме той його погляд. Коли згадувала Бена в інших місцях, в інші часи, навіть тоді, коли вони були вже разом, то не могла пригадати його обличчя. Прокидалася серед ночі й у розпачі знов і знов намагалась пригадати його риси, та вони розпливалися перед її зором, такі рідні і все ж забуті.

Але того погляду вона не забуде ніколи.

Згодом Рут ніколи не дивувалася, що так сталось. Їй було лише дев’ятнадцять, і доти вона майже не знала чоловіків, крім батькових приятелів та родичів, бо всіх інших батько віднаджував, убачаючи в них загрозу для себе. А тепер вона почувала себе незвично вільною, вперше у житті належала сама собі. І зустрівши Бена, одразу й покохала його. Рут була вдячна, що покохала саме його, адже, очікуючи кохання, вона могла зустріти когось іншого і стати нещасною, бо не змогла б захистити себе від цього.

А от Бенова любов до неї завжди її вражала. Він покохав її теж одразу, хоча й був старший, двадцятисемирічний молодик, і цілком незалежний, і, мабуть, йому зустрічалися й інші дівчата, а Рут ніколи не була високої думки про свою вроду. Колись батько сказав їй: «Тобі ніколи не стати красунею», — і вона повірила. Коли ж розповіла про це Бенові, то він сказав, що досі не траплялася йому дівчина, з якою б він захотів спізнатися ближче.

— Ти чекав?

Атож. У таких справах краще не поспішати.

Їхню першу розмову Рут пам’ятала чудово, бо знову й знову відтворювала її в пам’яті — і того вечора в домі у хрещеної Фрай, і ще не раз наступними днями, — це було як вірш, вивчений у дитинстві. Наче й зараз вона чула їхні голоси і вдихала пахощі лісу, що оточував їх.

— Ви хрещениця міс Фрай? — І одразу всміхнувся, побачивши її трохи зляканий погляд. — Таж тут усі про все знають — чого ви дивуєтесь?

«Справді? — хотіла б сказати вона. — А от я вас не знаю».

Але не сказала нічого.

— Ви назавжди сюди приїхали?

— Ні, ненадовго, а проте, ще не знаю. Можливо, до осені. Не знаю.

— Міс Фрай добра, порядна жінка.

Якби це сказав хтось інший, воно прозвучало б дивно, тільки не у Бена — така була його манера висловлюватись, і Рут від самого початку звикла до неї. І сказав він правду — хрещена Фрай таки була жінка порядна й добра.

Бен завжди говорив те, що думав або відчував, він не був двуликим, а оскільки вона ще не знала, як поводяться чоловіки з жінками, до яких лестощів та обману вдаються, то одразу й повірила в його щирість, коли він сказав: «Сподіваюся, ви залишитесь тут». Хоча згодом прямота Бена не раз лякала її й насторожувала. Інших це уже не вражало, вони звикли вислуховувати від Бена те, чого не сказав би ніхто, крім нього.

Несподівано для самої себе Рут відчула себе з ним легко-легко і розповіла йому про батька й Елен, про свій дім, про те, як їй тут подобається, де вона буває, і Бен слухав її дуже уважно.

Згадуючи це, вона думала: ось так тихо сидів він того першого разу і так само сидів увечері напередодні смерті, ніби забувши про свою звичайну непосидючість. І ці дві події утворили початок і кінець маленького замкнутого кола, в якому, проте, як здавалося Рут, минуло все її життя.

Бен підвівся тоді і пішов працювати далі, а вона й собі рушила вгору поміж буками, думаючи про те, що він сказав, як дивився на неї. А коли вже вийшла на осяяну сонцем стежку, то зупинилася, згадавши, що він не спитав, як її звуть, а його ім’я вона знала. Їй навіть захотілося повернутись і сказати йому.

Наближалася середина літа. Дні довшали, розмотуючись, мов прегарні нитки золотого прядива. Старенька Фрай спостерігала за хрещеницею, бачила, як та змінилась, та нічого не говорила. Аж поки якось у неділю Бен прийшов до них додому — на той час він уже знав її ім’я — і запросив Рут на прогулянку до Кантлоу-Хілла. Ось тоді усе й вирішилось, і вона анітрохи не здивувалася, тільки повніше відчула, як усе-таки добре жити на світі.

Кантлоу-Хілл. Туди було близько шістьох миль, але Рут чудово ходила пішки.

— Це тут, — мовив Бен і показав на маленьку кам’яну церкву на самій горі, що ховалася серед розлогих каштанів, які відкидали густу тінь. Вони зійшли на порослий густою низенькою травою пагорб, де паслися вівці, що кинулись перед ними врозтіч, сполохано бекаючи.

Повітря було сухе й пахло сіном, а вгорі мерехтіло від спеки.

Протягом наступних трьох тижнів вона щодня зустрічалася з Беном, та саме ця перша прогулянка до Кантлоу-Хілла знов і знов зринала в її пам’яті.

Рут раз у раз поглядала на нього, і їй уже здавалося, що от-от він зникне. Коли ж опускала очі й дивилася в далеч з гори, де лежали поля й ліси і де простяглася рівна, жовтаво-сіра стрічка дороги, а за нею мерехтіло в золотому сонячному сяйві село, то їй здавалося, що все якось аж погарнішало, осяяне її щастям…

Бен повів її до церкви, там було холодно, мов у льоху, і мерехтіло якесь дивне матове світло. Церква була невеличка й проста. Бен показував їй тварин і пташок, вирізьблених на капітелях колон, а також образи богоматері і святого немовляти над вівтарем, що мінилися синіми й золотистими барвами. Лави були із світлого дерева, але не було ні вітражів, ні гаптованих завіс, ні подушечок для моління. Тому можна було добре розгледіти арки, колони й склепіння, а в рамі вхідних дверей — зелений краєвид і стрічку яскравого синього неба.

Десь далеко забекали вівці, а на цвинтарі защебетали дрозди та горлиці.

Сидячи в холодку, на траві між могилами, вони їли яйця та сир із хлібом, і Рут заплющила очі й мовчки помолилася, щоб так тривало вічко.

Тепле вечірнє повітря було напоєне всіма пахощами дня, небо не темніло, а навпаки — світлішало, дерева й гори відкидали довгі: тіні і кожен звук тріпотів окремо, мов цятка повітря на мильній бульбашці.

Лісом вони спустилися до струмка і там збирали водяну хрінницю, і толочили ногами чебрець. В неглибокому струмочку дзюркотіла по сріблястих камінцях вода — прозора, наче кришталь. Рут нахилилася, занурила у воду руки, і вони аж засвітилися, коли вода задзюркотіла між пальцями. Рут помацала холодні стеблинки водоростів.

Світло стало зеленавим, а вечірній легіт шумів у верхів’ях дерев, наче хвилі далекого моря.

— От і гаразд, — сказала хрещена Фрай, коли Рут повернулась додому.

І, простягши руку, старенька притягла хрещеницю до свого крісла і зазирнула їй у вічі: вона чудово все зрозуміла.

VIII

Спершу Рут побачила цього чоловіка у вікно. Вона прокинулася з півгодини тому, а може, й раніше, вмилася, одяглася, проте не бралася нічого робити, стояла собі біля вікна й дивилася, нічого не думаючи, не відчуваючи, ще одурманена нічними кошмарами. Дощ уже перестав, але небо було ще сіре…

То був обшарпаний дід, що штовхав поперед себе тачку з погнутим колесом. Він з’їхав з дороги і звернув до її будинку. Рут була подумала, що це хтось хоче її провідати і, прикриваючись турботою, щось випитати про її стан. Вона одсахнулася од вікна.

Та той чоловік був не з тутешніх, вона ніколи раніше його не бачила. Коли він під’їхав ближче, Рут помітила, що у візку щось є, прикрите подертим мішком чи якоюсь ганчіркою. Це, мабуть, один з тих мандрівних торговців, що продають горщики, сковороди та щітки. Їй нічого не треба, зараз вона відчинить вікно і скаже йому, щоб ішов собі. Та в неї не стало сили навіть на таку дрібницю, і незнайомець заїхав на подвір’я, поставив тачку біля воріт і спроквола пошкандибав стежкою до чорного ходу. Ну й нехай, постоїть, постоїть та й піде, треба лиш почекати.

7г коли він удруге чи втретє постукав, Рут спустилася. Раптом їй страшенно закортіло хоч на хвилину побачити людське обличчя. Джо не прийшов сьогодні.

Насправді незнайомець був не такий старий, але обшарпаний і брудний, з виснаженим обличчям, з натрудженими руками й ногами. «Мабуть, він не знає, ні хто я така, ні про Бена», — подумала Рут. Та ні, мусить знати, усі мусять знати — невже є в світі хоч одна людина, яка б не знала?

Тільки-но вона відчинила двері, як старий звично заторохтів слова, які повторював за день десятки разів:

— Старий одяг, черевики, горщики, сковороди, тарілки, вази, годинники, будильники — цілі й поламані, срібло, монети, медалі, ножі, ножиці, прикраси, праски, щипці для вугілля, ковдри, мідні речі…

— Як, усе це?..

— Будь-що з цього, будь-що…

— І оце стільки речей ви возите на своїй тачці?

Старий скинув кашкета і зразу ж його надів, та Рут устигла розгледіти, що волосся в нього росте кущиками і голова вкрита лисинками— мов коростява шкура якоїсь тварини.

— Продавайте, молода пані, все, що у вас є продати: старий одяг, черевики, горщики, сковороди…

— Ні, — одразу сказала вона, бо продавати їй було нічого, а якби й було, то навіщо?

Але той не замовк і торохтів, наче заведений, аж поки знову не назвав усі речі, які купує.

Рут дивилася повз нього на сад, на розмоклу від дощу землю, на стежку, вкриту червоною липучою глиною. Віслюк Валаам стояв біля огорожі, голова в нього звисала, ніби на зламаній шиї. Так само щойно стояла біля вікна Рут.

— Мені немає чого продати.

— Я дам добрі гроші за ваші старі речі.

— У мене нічого нема на продаж.

Він повернувся, щоб піти, — видно, подумав, що нема чого марнувати час на цю дівчину, яка недавно одружилась і тільки починає заводити господарство. Це у старих завжди щось є продати, у старих або в дуже бідних.

І раптом у неї сяйнула несподівана думка. О ні, вона має що продати, і, можливо, це допоможе їй забути про все, почати нове життя.

— Зачекайте!

Старий зупинився і глянув на неї через плече.

— Чи не могли б ви… чи не могли б ви прийти ще раз, пізніше?

— Пополудні?

— Гаразд, пополудні. Тоді я вам продам деякі речі… багато всяких речей…

Старий нічого не відповів, і Рут знову гукнула його, коли він підійшов уже до воріт.

— То ви зайдете? Будь ласка, прийдіть ще раз…

Він поправив кашкета, кивнув головою і взявся за тачку. Знову почало мрячити.

Несподівана думка заполонила Рут, мов напад божевілля, хотілося будь-що зробити це, а часу було обмаль. Зате, коли все буде позаду, коли прийде цей чоловік і все забере — тоді, о годі…

Але вона мусить підготуватися. Негайно. Почне з другого поверху.

Спершу вона навмання повитягала шухляди, порозкривала шафи, наполовину спорожнила їх і поскидала речі на підлогу й на ліжко. Але потім зрозуміла, що треба це робити до ладу, інакше вона не закінчить ніколи. Пішла до комори і знайшла там кілька старих мішків з-під зерна. Вони були трохи вологі й пахли мишами, але на це згодяться. У ті мішки вона й стала пхати все, що потрапляло під руку: піджаки, сорочки, черевики, штани, джемпери, все підряд, а коли впоралася з одягом, то спустилася вниз — там ще було хтозна-скільки всього, вона й не уявляла, що в Бена так багато всяких речей. І в мішок полетіли інструменти, книжки, люльки, ключі, усе, що знайшлося в письмовому столі, Рут не давала собі жодної секунди на роздуми. Лишила собі тільки одну чи дві речі — рожевий кварц, збільшувальне скло, шкіряний пояс зі срібною пряжкою і кишенькового годинника — це вона хотіла подарувати Джо.

Був ще перстень з печаткою, якого Бен ніколи не носив, але часто його розглядав, він дістався йому від діда. Оцей перстень вона й залишить собі, а більше нічого, анічогісінько.

Спальня цілком змінилася, одразу було видно, що належить вона одній людині. Тільки ліжко було двоспальне. І Рут захотілося позбутись і його. Може, той старий з тачкою має якогось знайомого, що забере в неї ліжко, а як ні —вона віддасть його комусь іншому.

То було старе металеве ліжко, високе й широке. Як і багато інших меблів у їхньому домі, воно належало хрещеній Фрай. У маленькій кімнаті стоїть невеличке ліжко, от на ньому вона й спатиме. Якби стало сили, то одразу переставила б його сюди, щоб нічого не лишилося ні від Бена, ні від колишнього життя, ніяких спогадів. Їй буде куди краще спати на вузькому ліжку, де немає місця для зайвої ковдри або подушки, яку вона могла б спросоння обняти за звичкою.

Дверці великої шафи були розчинені навстіж. Рут зазирнула всередину, простягла руку, та відчула лише порожнечу і гладеньку круглу поперечину, на якій раніше висів Бенів одяг.

Мішки були важкі і, коли вона тягла їх наниз, важко гупали по сходах. Рут поставила їх у кухні біля самих дверей і сіла дожидати чоловіка з тачкою. Ні про що інше вона вже не могла думати, годі було уявити майбутнє, не покінчивши з цим.

Її зовсім не обходило, що подумають про це інші: Бенові батьки, люди в селі чи навіть сам Бен. Рут думала тільки про себе, до того ж ці речі належать їй, і вона може робити з ними все, що захоче, а нащо вони їй? Так найкраще. Можна було б, звісно, пороздавати їх чоловікам із села, але потім довелося б бачити на них те, що належало Бенові, що було на його тілі, а цього вона не знесла б.

Час минав, і вранішня мряка перетворилася на густий туман, що стелився по садку, вигону, огортав будинок, і Рут уже нічого не бачила, нічого не чула знадвору, проте байдуже—адже вона сама відгородилася від людей, від життя, і так їй було краще. Та й люди її уникали, бо вона нагадувала їм про смерть, а про це нікому не хочеться думати.

Було вже близько п’ятої, і серце її шалено калатало — а що як не прийде? Рут ходила з кімнати в кімнату, виглядала то в одне вікно, то в друге і благала, щоб він прийшов, бо інакше як вона житиме з цими мішками, скинутими на купу біля дверей? Вони нагадували їй мерців, що очікують похорону. Вона нізащо не зможе їх розв’язати, повиймати все й поскладати назад, їй страшно було навіть подумати, що доведеться знову торкатися їх.

Пригадалися діти, яких вона зустріла в лісі. Ну що ж, вона зробить так само, якось дотягне мішки до луки або гайка і закопає їх там. Або розкладе у садку багаття і спалить їх.

Та коли почало смеркатися, і туман став ще густішим, Рут почула торохтіння погнутого колеса. Тачка тепер була порожня.

Він нахилився над мішком, розв’язав шворку, якою вона абияк зав’язала його, і вже збирався повикладати речі на підлогу в кухні,

— Не треба!

Рут у нестямі схопила старого за руку, бо не хотіла, не могла знову дивитись на все це.

— Заберіть їх. Я хочу, щоб ви забрали їх геть.

— Мені ж треба… Я ж мушу подивитися, що там, чи воно годиться на щось…

— Ні… Я не хочу, щоб ви розв’язували мішок.

. Він випростався і пильно глянув на неї.

— Там одяг… чоловічий одяг… А ще всякий інструмент… То все добрі речі…

— Ви кажете…

— Мені байдуже, скільки ви заплатите. Тільки заберіть їх, будь ласка, заберіть скоріше.

І подумала: «Однаково він про все дізнається. Йому розкажуть, і піде чутка селом».

Старий мовчки поскладав мішки на тачку, накрив їх брезентом і подав Рут гроші. Вона й не глянула ні на них, ні на нього, зачинила двері й увійшла в дім, а там сховалася в кутку кімнати, щоб не бачити навантаженої тачки. Лише чула, як стукотить колесо та віддаляються в тумані кроки старого.

Вона вся тремтіла, чи то від полегкості, чи від утоми, а може й від сорому…

В кімнаті стало зовсім темно. Минуло чимало часу, поки вона розтулила долоню і глянула на гроші. Там лежало кілька монет. Вона навіть не порахувала їх, вони здалися їй огидними, мов тридцять іудиних срібняків. Їй треба позбутися цих грошей, як позбулася вона всіх Бенових речей — і то негайно.

Рут вибігла з дому і поринула в мокрий туман. Пробігла через садок, перелізла через тин на луку і бігла й бігла, спотикаючись об купини, забризкавшись по коліна в грязюку. Вона задихалася, в грудях пекло. Продиралася крізь кущі, папороть і переплутані гілки й коріння, що рвали їй одежу, добігла до гайка, спіткнулася там і впала, поранивши руку, а потім знову піднялася й побігла, вся в крові, обліплена мокрим листям. Нічого перед собою не бачачи, навпомацки зійшла на пагорб і шпурнула гроші. От вона й очистилась, адже викинула гроші, навіть не порахувавши їх. Але тільки-но відчинивши двері будинку, Рут зрозуміла, як тяжко завинила вона перед Беном — цього ніколи їй не спокутувати. І вона впала навколішки і, ридаючи, благала прощення.

IX

Здавалося, дощам і туманам ніколи не буде кінця, а великий піст триватиме вічно.

Та коли другого дня після продажу Бенових речей Рут прокинулася рано-вранці, кімната була залита сонячним світлом. Вона підійшла до вікна і подивилась на позолочений зелений краєвид, на весну. Був кінець квітня, великодня субота, і Рут зрозуміла, що прощення прийшло.

Вона спокійно поглянула на спорожнілі шухляди та полиці в шафах, усе позачиняла, потім одяглася й розчахнула вікна в усіх кімнатах, хоча було ще досить холодно…

У коморі знайшла маленьку хлібину, загорнену в білий рушник, яку, мабуть, лишив їй Джо, і, хоч вона вже зачерствіла, Рут відрізала скибку, намастила маслом і з’їла, а потім пішла випустити курей та забрати яйця.

Сьогодні навіть яйця здавалися іншими, не безбарвними і важкими, мов каменюки. Рут розбила двоє і розмішала їх з маслом до зо- лотаво-жовтої маси, що приємно сяяла на сковорідці. Давно вже їй не було так смачно. Вона ніби зробила собі подарунок і зрозуміла, що треба прийняти його з радістю, не тільки заради себе, а й заради Бена. Саме цього він чекав від неї. Усе навколо сьогодні здавалося їй подарунком.

Близько восьмої години прийшов Джо. Він теж ніби змінився.

Зачесаний, чистий, як умита дитина, він ступав легко й весело. Підійшовши до неї, подивився їй у вічі і всміхнувся. Отже, він даремно боявся…

— Завтра…— почав був Джо.

— Знаю, Великдень… А я мало не забула, Джо, ти уявляєш?..

Адже великдень — це велике свято. Вона згадала, що торік він

був значно раніше, в березні, коли ще стояла зима.

— Треба буде піти на могилу, — сказав Джо, — або я сам піду, як ти не хочеш. Мені це буде приємно, а тобі, може, й ні. Та хтось неодмінно має піти.

Він озирнувся довкола, глянув на небо поверх дерев.

— Сьогодні чудова погода — якраз для цього. Не завжди перед Великоднем випадає такий погожий день.

У великодню суботу люди збирали в лісі та по берегах струмка квіти й мох і приносили все це на кладовище, щоб прикрасити могили. Годинами викладали на дерні візерунки з квітів, працювали до вечора, а іноді й при світлі ліхтарів, щоб назавтра, на великдень, покійники могли воскреснути серед свіжих квітів.

— Я зрозумію, якщо ти не захочеш піти.

— Ні, що ти. Звісно, піду.

Адже це вперше вона могла щось зробити для Бена. 1 їй приємно буде ходити з Джо по навколишніх лісах, наповнюючи кошики мохом та весняними квітами.

— Ні, ні, ми підемо разом.

Джо спохмурнів і відвів погляд.

— А як інші? — запитала Рут.

Він знизав плечима.

— Може, Еліс піде?

Він заперечливо похитав головою.

Цей день сяяв двома кольорами — зеленим і золотим, а небо, здавалося, увібрало в себе все сяйво сонця та жовтих квітів, що вкрили поля, луки й узлісся.

Рут і Джо зупинилися на мить посеред поля й озирнулися навкруги. Усе потопало в розмаїтті зеленого, ніби хтось накинув ажурне покривало на віти дерев, де розпукувалися перші бруньки. «Ніколи в житті не бачила я стільки відтінків зеленого, — подумала Рут. — Тут тобі і смарагдова облямівка модрини навколо букових лісів, і жовтава зелень тополь, і попелясто-зелене листя верби, і світлий, вівсяно-оливковий колір молодої пшениці. У затінку берегів трава була темна, як мох, а на пагорбах, під сонцем, — світла, мов липовий цвіт. А коли вони увійшли до лісу, то й повітря здалося їм прозоро-зеленим, ніби вода в ставку, а під ногами зеленіли гладенькі гострячки пролісків.

Вони йшли буковим лісом, спускаючись до струмка, і проминули те місце, де Рут уперше розмовляла з Беном, — вона одразу впізнала його, та не спинилась, не стривожилася, на душі було спокійно.

У цей самий струмок — правда, вода в ньому сьогодні бігла швидше— вони заглядали з Беном, милуючись, як миготять їхні віддзеркалені обличчя в проточній воді. Джо став збирати білий торфяний мох і вистилати ним кошики. Мох був густий, пружний, мов дитячі кучері, і приємно пахнув вологою. Вони рвали його з землею, щоб він завчасно не зів’яв і добре вкладався на могилі. Робили все це вони спокійно й радісно, ходили схилом обережно, щоб не спіткнутися, і все ж таки Рут послизнулася й замочила ноги в крижаній воді струмка. Та дарма, ніщо не могло зіпсувати цей день. То там, то там зелена варва лісу

ставала темнішою, проте листя буків було ще зовсім світле, воно зазеленіє лиш на початку травня. Все навкруги просвічувалося сонцем, воно золотило їхні руки й обличчя, торкалося камінців на дні струмка, і тоді вони здавалися прозорими овалами або бризкали пучками променів. Тепер можна іти й по квіти.

— Глянь, яке все жовте, — сміючись, сказав Джо. — Так ніби ми знайшли на дні моря цілий скарб золотих монет.

Навколо жовтів блідий первоцвіт і трохи темніші баранчики, чистотіл та пишна болотяна калюжниця, розпускалися пізні квіти лісових нарцисів і яскраві, мов золоті медальйони, кульбаби. Може, це й бур’ян, але який же гарний буде він на могилі!

У цьому золотаво-жовтому морі губилися білі та світло-бузкові квіти рясту, анемони, барвінок і листя щавлю, помережане рожевими прожилками.

Вони пішли додому, щоб поскладати квіти в холодну комору, а потім знову вирушили по сині проліски і назбирали їх стільки, що аж розсипали по дорозі, лишаючи за собою на стежці сизувато-синій слід. Руки в Рут були брудні і слизькі від липких стебел, вона занурила обличчя в квіти, вдихала запах весни і відчувала, що в гелеві паморочиться. Потім звела погляд на Джо, обличчя в нього пашіло від сонця, і вперше їй здалося, що вони чимось схожі з Беном, якимсь невловним виразом очей та уст. Це її анітрохи не здивувало, навпаки, вона зраділа і тепер ще дужче любила Джо—адже він схожий на Бена і разом з тим .несхожий, однієї крові зі своїм братом, але зовсім інша людина.

Піднімаючись на пагорб до церкви, Рут побачила, що на цвинтарі вже багато людей. Нахилившись або ставши навколішки, вони прикрашали могили, і на якусь мить їй захотілося повернути назад і втекти, бо вони ж дивитимуться на неї чи навіть заговорять, і їй доведеться дізнатися, що вони думають про неї або про Бена, вони вторгнуться до її світу.

Була сьома година вечора, старі могильні плити відкидали на траву тіні.

Коли увійшли в браму, Джо підступив ближче до Рут, прагнучи її захистити. Він розумів, як їй зараз тяжко, а може, й сам потребував її допомоги. Люди, зачувши кроки, оберталися, та потім знову нахилялися над своєю роботою. Ніхто не розглядав її. Отже, все так само. Вони ставляться до неї з підозрою, та це й зрозуміло, бо за останній час наслухались про неї безліч байок. Можливо, їм уже відомо й те, як учора вона продала Бенові речі. Рут високо піднесла голову.

Та спершу вони підійшли не до Бенової могили. Біля самої паперті, під простою буро-жовтою плитою спочивала хрещена Фрай — це їй Рут принесла її улюблені голубі, білі та світло-рожеві квіти. У садку старенької завжди було рясно: у січні — пролісків, а у квітні й травні — незабудок, що росли у затінку кущів лаванди.

Джо мостив мох, утрамбовуючи його в землю, а Рут виклала хрест із квітів, безладно змішавши їх, бо саме так любила хрещена Фрай, вона ніколи не розділяла квітів і не садила їх рівними рядочками.

В самий розпал роботи Рут почула за собою кроки, і тінь упала на покриту мохом могилу. Вона озирнулася.

— О, Рут, я не думала, що ти цього року прийдеш. Я хотіла це зробити за тебе.

То була міс Клара, сусідка хрещеної Фрай, вони приятелювали понад тридцять років. Маленька, висхла жінка з покрученими від ревматизму руками й ногами. Та все ж вона прийшла з кошиком голубих квітів і збиралася стати навколішки й прикрасити могилу, не думаючи, що ноги можуть задерев’яніти і вона навряд чи додибає додому.

— Яз радістю все тут зроблю. А ти…

Джо стурбовано глянув на Рут. Та вона була спокійна і сама сказала:

— Потім ми підемо на могилу до Бена і прикрасимо її жовтими квітами.

Міс Клара. Рут і забула про неї; якщо вона й була на похороні Бена, то Рут її не помітила. Ця старенька жінка не з тих, хто втручається і пліткуе. Рут раптом збагнула, що після смерті хрещеної Фрай міс Клара лишилася зовсім самотня, і відчула докори сумління, що досі її не провідала, не поговорила з нею. Бо ж замкнулася — спершу у затишному лоні щастя з Беном, а потім — у холодній шкаралупі горя. І ні про кого не згадувала, ні про кого не думала.

— Хочете, ми викладемо ваші квіти? — спитала Рут, бо міс Клара стояла і схвильовано дивилась на те, що вони вже зробили, — мабуть, не хотіла повертатися додому, не вшанувавши пам’яті покійної подруги.

— Джо…

Він одразу підвівся й узяв у міс Клари кошика.

— Земля холодна й волога, — сказала Рут. — Вам не слід ставати навколішки. Та якщо ви покажете Джо, як вам хочеться викласти квітй…

Очі міс Клари засвітилися вдячністю.

— Я прийду, Рут, як тільки тут закінчу, — сказав Джо. — Зачекай мене.

— Звичайно.

Рут узяла кошик з мохом та золотаво-жовтими квітами і, обійшовши церкву, сама почала прикрашати Бенову могилу. Тут було темніше, сонце вже сховалося за дзвіницею. Дерен на свіжій могилі був холодний, а мох на дотик нагадував водорості. І вона подумала про того страдника, якого в сутінках зняли з жахливого хреста, поклали у гробницю й завалили вхід важким каменем. Уявила, як там було порожньо й лунко, мов у печері, уявила безкровне, загорнуте в саван неживе тіло і відчула ту саму розгубленість, страх і розпач/ які охопили людей, що бачили ту жахливу страту.

— О, Бене, — прошепотіла вона і поклала руку на могилу, туди, де ще не встигла покласти мох. Але була спокійна і вже не намагалася уявити, що там, під землею.

Сутеніло, і квіти вже не здавалися такими яскравими, як тоді, коли Рут зірвала їх, і якими вони знову будуть завтра, під першими променями сонця. Хрест вона виклала густо, кожна квіточка прилягала до іншої, гострі пелюстки нарцисів торкалися до круглих квіточок жовтцю, а між ними — первоцвіт.

Тим часом уже зовсім споночіло, і коли прийшов Дж’о, могила була вбрана. Спина й ноги в Рут затерпли. Вона передала кошика Джо. ‘

— Зроби й ти що-небудь.

І підвелася, розтираючи шию й плечі. У повітрі пахло вологими квітами. • »

— Міс Клара пішла додому. Вона просила переказати тобі…— Він завагався.

— Що?

— Вона сказала: «Я не забула її. Я щодня про неї думаю».

Дехто приніс на цвинтар ліхтарі, і то там, то там на траві мерехтіли кружальця світла. Рут спіймала на собі чийсь погляд, що одразу ковзнув убік. Але ніхто не озвався. Джо, сидячи навпочіпки, випростався на хвилину і сказав:

— Уявляєш, як це буде завтра?

«Атож, — думала Рут, — завтра засяє сонце, і квіти на могилах здаватимуться шатами воскреслих. Але якщо він і воскресне, де я його знайду? Як я його впізнаю?»

Вона втомилась і тілом, і душею, хотілося лягти отут, біля могили, і заснути, йк сплять під землею усі ці чоловіки та жінки, дочекатися завтрашнього ранку, дочекатися нового життя.

— Джо…

— То що, ходімо? Здається, все зроблено, як ти думаєш?

— Так, усе зроблено.

Порожні кошики були легкі, мов пір’їнки, Джо почепив обидва на руку і йшов, погойдуючи ними. Люди на цвинтарі ще були, вони збиралися групками біля стежки і гомоніли між собою, та, побачивши Рут і Джо, замовкали. Може, зони вже ніколи не зведуть на неї очей, не озвуться й словом? Ну що ж, вона витримає, їх не можна за це осуджувати.

Вони помітили, що одразу за брамою хтось стоїть на стежці. Джо завмер, але Рут ішла, не спиняючись. Вона вже бачила обличчя того чоловіка і знов, як і тоді, з міс Кларою, гостро відчула чуже страждання, і знову їй стало соромно за свою нечулість, за байдужість до інших.

Артур Брайс здавався старим і змученим, покалічена рука безсило звисала. Рут бачила, що він не знає, як заговорити, з чого почати.

Ось і Джо підійшов до неї.

— Я вже йду, — сказав він. — Скоро буду вдома.

— Та нічого. — Батько похитав головою і переступив з ноги на ногу. — Я знав, що ти тут, і не турбувався.

Авжеж, ніхто з них ніколи не турбувався, Джо не раз казав їй про це: «Вони мене просто не помічають. Їм байдуже, що я роблю».

А чи справді це так? Звідки їй знати, що почуває Артур Брайс після смерті старшого сина і як ставиться до молодшого, який цурається родини. Він ніколи не висловлював уголос своїх думок, не виявляв своїх почуттів, бо соромився, а може, й сам до кінця не усвідомлював їх. Рут подумала, що ніколи не знала його, навіть не намагалася зрозуміти, а він же Бенів батько, без нього не було б і Бена. Проте він завжди видавався їй чужим. А оце ніби вперше його зустріла. І вона спитала:

— Ви підете подивитися на могилу?

— Та мабуть. Я якраз хотів піти туди.

Проте він не зрушив з місця.

— Ми прикрасили її золотим хрестом… Дуже гарно… Всі квіти мов золоті, — сказав Джо. — Та ти зараз не роздивишся. Треба зачекати до ранку.

Хтось пройшов повз них, світячи ліхтарем.

— Треба ж було хоч комусь прийти.

— А чому Еліс…

— її немає. Тепер вона щовечора кудись ходить.

Про Дору Брайс Рут і не питала — й так знала, що та сидить удома, біля каміна, і голосить, а коли вони прийдуть, почне скаржитись і нарікати: «Невже ви сподівалися, що я піду? Стоятиму навколішки в темряві і працюватиму? Ви думаєте, я витримаю не, знаючи, що мій син так недавно ліг у могилу? І який там Великдень, коли в мене таке горе!»

«А я чим краща? — подумала Рут. — Я замкнулася у себе в домі і думаю лиш про себе, про своє горе. Хіба це не те саме?»

— То я піду. Я тільки хотів поглянути, чи все гаразд, — сказав Артур Брайс.

— А ти думав, ми забудемо? — розсердився Джо. — Як тобі могло спасти на думку, що Рут або я не прийдемо?..

Рут заспокійливо поклала руку йому на плече.

— Ходімо з нами, — мовила вона до Артура Брайса.

Нарешті щось між ними змінилося, вона помітила це з виразу його обличчя. Здавалося, він хоче сказати їй щось приємне, втішити її. Йому хотілося піти з ними і не почувати себе самотнім. Йому потрібна була її любов. Вони йшли утрьох і мовчали, але відчували, що вони разом, що спокутували минуле.

У кінці провулка Артур Брайс сказав:

— Тобі не слід іти самій через вигін.

— Ще не пізно.

— Але вже темно.

— Я звикла і не боюся темряви.

— Я тебе проведу, як завжди, — озвався Джо.

— Не треба. Іди додому. Іди додому з батьком.

Адже інші теж потребують його допомоги, його товариства, а вона всі ці тижні егоїстично тримала Джо при собі…

З кошиками в руках Рут ішла додому, і тиха радість сповнювала їй душу.

Тепер Рут навіть не могла собі уявити, як це їй могло спасти на думку позбутися ліжка, —адже вона так звикла до нього, так добре почувала себе в м’яких обіймах перини.

А завтра Великдень.

І ось, лежачи в ліжку, вона ясно пригадала їхню з Беном розмову торік, на страсну п’ятницю. Вони пішли тоді гуляти в буковий ліс, було холодно, руки і обличчя у Рут обвітрилися й пекли, голову надуло східним вітром. Вони вже повернулися додому, коли десь між дванадцятою і третьою небо почорніло і знялася буря. Зашуміли дерева в садку, шквал ударив по вікнах.

— Послухай, що робиться!

Бен підвів очі від книжки.

— Кажуть, ніби всі пташки замовкли на ці три години. Усе стихло, крім вітру.

— А ще кажуть, ніби худоба стає навколішки у своїх стійлах в ніч на різдво.

— Дехто й тепер у це вірить.

— А ти не віриш?

— Це лиш спосіб тлумачити деякі незрозумілі явища.

Бен підвівся й підійшов до вікна подивитись на бурю.

— А о третій сонце вигляне знову?

— Думаю, що сьогодні навіть раніше. Дивись!

І він показав на хмари, що їх вітер шматував, мов старе ганчір’я, крізь яке то там, то там уже проглядали сині смужки. На траві лежав град, та він швидко розтане.

Рут підійшла до Бена, і він сказав:

— Колись…

— Що буде колись?

Бен завагався.

— Я часто про це думаю. Про смерть. А надто в такі дні, як сьогодні.

— Не треба!

Він здивовано глянув на неї.

— А ти не думаєш?

— Я… я не знаю. Але не люблю я страсної п’ятниці, скоріше б вона минула.

— Чому?

— Хочу, щоб настав Великдень.

— Але ж спершу має бути страсна п’ятниця.

— Я піду варити обід.

— Зачекай, Рут. То ти не думаєш про смерть?

— Ні. А втім, не знаю.

Та розмова відбулася невдовзі після того, як мирно впокоїлася хрещена Фрай. Але ця смерть здалася Рут цілком природною — адже хрещена Фрай була вже дуже стара.

Рут заперечливо похитала головою.

— Ще не думала. Принаймні про свою чи твою.

— Звісно, якщо думати — то про мою або твою.

— Може, коли ми будемо старі й хворі. Може, тоді. Я думаю про смерть, коли гинуть тварини. Та це зовсім інше.

— Чому? 1 чому ти цього боїшся? Якщо подумати про смерть, то зрозумієш…

— Я не хочу думати про смерть.

— Але ж це не страшно. Померти — зовсім не страшно. Невже ти не розумієш?

— Це не означає, що ми мусимо думати про це й говорити. Не зараз. Не тепер.

— Ні, мусимо.

Вона запам’ятала все, що він казав того дня, але так і не зрозуміла його до кінця.

— Ми мусимо про це думати й говорити. Смерть завжди з нами поруч, вона в нас самих. І якщо ти це усвідомиш, тобі зовсім не страшно буде померти.

Вона тоді аж за руку його схопила, щоб утримати біля себе, на цьому світі, їй стало моторошно від його слів.

— Не говори… не говори про це, ти не повинен згадувати про смерть. Ти ніколи не помреш, ніколи. Я тобі не дозволю.

— О, Рут! — І він подивився на неї мудрим і сумним поглядом. — о, моя Рут!

Так ніби він говорив про це з нею щойно. Вона виразно чула звук Бенового голосу, бачила кожну рисочку його обличчя.

А йому судилося вмерти.

Вона схвильовано сіла на ліжку. Звідки це? Як воно їй спало на думку? Адже такого він не казав. І справді, це були не його слова, не фантазія — це була істина. Йому судилося вмерти.

Рут знову впала на подушки, неспроможна збагнути цього, але твердо знаючи, що так воно й є. Потім заснула і проспала без сновидінь, аж поки вранці її розбудив щебет перших пташок. Займався перламутровий світанок великодня.

Учора весь світ був повен квітів і дерев, а сьогодні, йдучи до церкви, Рут усюди бачила пташок. У небі знову сяяло сонце, але трава була така росяна, що Рут; пройшовши садком, наскрізь промочила ноги. У кущах співали вівчарики, а високо в небі, майже невидимі, заливалися жайворонки. В полі вона побачила фазанів — розумних і кмітливих птахів, яким пощастило врятуватися від рушниці, а тепер їм уже нічого не загрожувало, бо мисливський сезон скінчився. Їхні пишні хвости мінилися мідно-золотими та іржаво-червоними барвами. Усе навкруги співало, і Рут здалося, ніби це вона чує мелодійне гудіння світу, що обертається довкола своєї осі. І подумала: «Я досі щаслива, я все ще при своєму розумі і так триватиме принаймні до сьогоднішнього вечора, поки світитиме сонце». Їй здавалося, вона не йде, а лине над землею.

По той бік вигону чекав на неї Джо. Серйозний, у вихідному костюмі, він здавався старшим і вищим. Сьогодні Рут не побачила в ньому ніякої схожості з Беном.

Востаннє вона була в церкві на похороні Бена. Та навіщо ці невеселі думки, треба думати про сьогоднішнє свято. І вона має бути сьогодні серед людей і не зважати, якщо на неї витріщатимуться й перешіптуватимуться. Та коли побачила, як підіймається вгору по схилу довга вервечка людей і цілий гурт на паперті, то стиснула руки~— серце мало не вискакувало з грудей.

— Ой, Рут, поглянь! Ти тільки поглянь!

Вони якраз підійшли до цвинтарної брами. Джо простяг руку, і вона подивилась туди.

Невже вона була сліпа минулого року? Невже й торік усе було таким? Цвинтар перетворився на чудовий сад з пишними клумбами, кожна могила була прикрашена вогким зеленим мохом і свіжою травою, а на цьому тлі яскріли всіма барвами веселки білі, сині, рожеві й жовтогарячі квіти. Наче й справді мерці воскресли і вели танок у сонячному сяйві.

Рут повільно звернула за церкву до Бенової могили. Вона сяяла, мов сонце. Ї Рут зупинилася — їй не було потреби підходити ближче.

Джо торкнувся її руки.

— Оеь, бачиш, — мовив він, і голос його аж зривався від захвату, — це сталося. Насправді.

— А ти сумнівався?

— Та якось було, — серйозно відповів він. — Лиш одного разу.

Лиш одного разу. І Рут знову пересвідчилася, які схожі були брати

у своєму сприйнятті світу. Джо, як і Бен, умів одразу збагнути головне, те, що не лежить на поверхні, тоді як їй це вдалося лише раз чи двічі. А брати обидва були наділені цим божественним даром.

Коли Рут увійшла до церкви, їй здалося, що вона потрапила на освітлену сонцем лісову галявину — всюди квіти і листя, всюди духмяні пахощі. Вівтар, кафедра, купіль, поруччя — усе обвите гірляндами білих і жовтих квітів, усипаний голубими пролісками зелений мох прикрашав карнизи, мерехтливе сонячне світло, проникаючи крізь шибки, підпалювало мідь на хрестах та аналої. Рут почувала себе щасливою, вона спустилася між високими дерев’яними лавами до самого вівтаря, розглянулася довкола, ловлячи на собі чийсь недовірливий або запитливий погляд, усміхалась у відповідь. Сіла на ту саму лаву, і на якусь мить їй пригадався той день і довга світла труна, що заповнила собою всю церкву, весь світ.

Нараз вона збагнула, що біля неї сидять або стоять навколішки не тільки живі люди з села, а й усі, хто будь-коли молився в цій церкві, і саме повітря наче виповнилося могутньою силою воскресіння, і Рут почула себе ніби часткою величезного, живого гобелена, в якому всі нитки переплутувалися, але кожна виділялася, кожна була сама собою. Дивна музика звучала в її голові і водночас ніби десь далеко-далеко…

Рут розплющила очі і знову побачила квіти й осяяні сонцем стіни — усе це було справжнє, живе, прекрасне, воно не привиділось їй. А потім з’явився священик з усім кліром, і люди підвелися, щоб проспівати великодній гімн, і Рут уперше, — не після Бенової смерті, а взагалі уперше, — відчула, що вона живе з ними одним життям і не повинна відчувати в серці ні ворожості, ні підозри, ні страху, ні гордощів — ці почуття небезпечні, отруйні і зрештою можуть призвести її до загибелі. Вона стала навколішки і промовила: «Ніколи в житті я не буду несправедливою. Ніколи не плакатиму з жалю до себе, цінуватиму щирість і не буду невдячною. Я стану доброю. Я неодмінно стану доброю». І вірила, що так і буде, ночі гіркоти й розпачу відступили кудись далеко-далеко з минуле.

Ніщо й ніколи не завдасть їй більше болю.

Рут вийшла з церкви окриленою, сповненою рішучості. Джо десь відстав, і вона опинилася сама серед людей, тих, кому всміхалася, йдучи до служби, а тепер їй захотілося заговорити до них, показати, що вона змінилася, шо вони більше її не дратують і вона не хоче цуратися їх. Та слова завмирали на вустах, Рут чекала, поки хто-небудь підійде і заговорить перший, з надією дивилася то на одне обличчя, то на друге.

Але побачила, що люди не змінилися і все ще страхаються її, страхаються того тавра смерті й горя, яке лежить на ній, усе ще Осуджують її за гордощі. Вони звикли цуратися її, адже вона сама цього хотіла — звідки ж їм знати про переміну, що відбулася в ній?

Рут бачила, як вони непривітно зиркали на неї, а тоді одразу відвертались і по двоє чи по троє спускалися стежкою до села, і зрозуміла, яка вона їм чужа. Тоді їй захотілося закричати їм навздогін, що сьогодні Великдень, початок нового життя, що вона хоче стати іншою, а де ж їхнє милосердя, чому вони не привітають її, не скажуть— теплого слова? Невже вони сподіваються, що вона зможе почати нове життя сама, без їхньої допомоги? Проте знала, що люди мають слушність, що вона зараз жне те, що посіяла. І їй нестямно захотілося, щоб Бен був поряд, захистив її від цього ворожого світу, і тоді їй ніхто не був би потрібен, нехай би всі вони йшли своєю дорогою.

Рут розглянулася довкола. Усе було таке саме, і водночас усе змінилося. Світ спорожнів, хоча й далі сяяло сонце, співали пташки, пурхаючи по заквітчаному цвинтарі. Як і хвилину тому, скрізь буяло життя, але вона раптом відчула себе самотньою і беззахисною.

Коли Джо нарешті вийшов із церкви, вона глянула на нього вже іншими очима, як на вразливого підлітка, що має свої турботи і своє життя. Хіба можна на нього покластися?

Що ж сталося? І чому, чому?

І це після того, як вона помолилася і відчула таку впевненість у своїх силах! А тепер почуває себе ошуканою, одуреною. Люди відверну

лися від неї, не допомогли почати все заново. Ну що ж, доведеться спробувати самій.

— Знаєш, Джо, якщо ти зараз збігаєш додому і перевдягнешся, то ми зможемо влаштувати невеличку прогулянку. Зійдемо на гору, потім спустимося до річки… Якщо захочеш, звичайно…

Джо подивився на неї знічено.

— Ой, Рут, я не можу. Нікуди не можу піти з тобою.

— Не можеш?

— Я хотів би, але… Треба їхати в Даттон-Річ провідати бабусю Холмс, усі наші їдуть, і я пообіцяв, що теж поїду, ще вчора, коли повертався з батьком додому. Отже, мушу дотримати слова.

Так, звичайно, він повинен їхати. Не все ж їй тримати Джо біля себе, він не належить їй. Хоч він і не любить своїх батьків, вони теж мають якісь права на нього, і треба, щоб він провідав бабусю.

— Авжеж, я не подумала. Звісно, тобі треба поїхати.

— А ти…

— О, Джо, не дивися так на мене, не турбуйся. Я маю повно роботи. Треба дещо зробити в садку і піти провідати міс Клару — вона, мабуть, захворіла, бо не прийшла до церкви.

— Я не хочу, щоб ти лишалася сама.

— То дарма, Джо. Зі мною все буде гаразд.

— Розумієш, мені конче треба поїхати, я пообіцяв.

— Ну, звісно. Сьогодні ж Великдень. Бабусі приємно буде побачити тебе, всіх вас.

— Я прийду завтра, я не залишу тебе саму ще на один день.

— Джо…

— Що таке?

Руг хотіла сказати йому, який він добрий і як вона любить його, і що він ніколи не мусить потурати її забаганкам і жертвувати заради неї своєю свободою, своїм життям. Та зрештою не сказала нічого і лиш поклала руку йому на плече.

Сидячи пополудні на сонечку, Рут зрозуміла, що нема чого звинувачувати світ — це саму себе вона ненавидить. Але вона не зміниться, як не зміниться і її становище, вона — вдова, і нічого тут не вдієш. А вчора вона просто піддалась ілюзії—надто щасливій і надто передчасній; учора, збираючи квіти і прикрашаючи могилу, вона подумала, що змирилася зі своєю самотністю і з тим, що вже не побачить Бена на цьому світі, і їй здалося, що тепер у неї стане сили й мужності подивитися цій правді у вічі.

А сьогодні знову все спочатку. І доки ж це буде, доки її то підноситиме вгору, то жбурлятиме вниз? Якщо так триватиме й далі, то вона взагалі не зможе жити, бо ні радість, ні горе, ні втіха, ні біль не матимуть для неї ніякого сенсу.

Близько полудня Рут спустилася до села провідати міс Клару. Їй хотілося побути в чиємусь товаристві, а Джо поїхав з родиною в Даттон-Річ. Вона не ображалась на нього, але почувала себе самотньою і трохи заздрила цьому зближенню родини, з якої самохіть себе викреслила.

Рут не застала міс Клару вдома, всі двері були замкнені. Отже, вона не така вже й самотня і має друзів або родичів, про яких Рут нічого не знає.

Тепер вона вже не відчувала присутності Бена в домі, а те, що лежить у заквітчаній могилі, буде зменшуватись і зменшуватись, аж поки перетвориться на ніщо Рут уже сумнівалася, що Бен коли-небудь узагалі існував.

Вона заплющила очі, але це не допомогло, в голові шуміло, і здавалося, що там закипає кров. Їй стало млосно, і все попливло перед очима. Зрештою, вона впала на траву і гірко заплакала, розмазуючи по щоках сльози:

— О, господи, о господи… Я ж знала… Ні, я нічого не знаю, нічого… О господи, мабуть, я збожеволіла.

Її приголомшили власні слова, вимовлені уголос. «Я збожеволіла». Рут лежала нерухомо, але земля двигтіла під нею. «Я збожеволіла», і вона лежала, очікуючи на якийсь жахливий вибух або смерч, на щось таке, від чого вона справді збожеволіє і нестямно заверещить або нестримно зарегоче. Та нічого такого не сталося. Навкруги все було тихо й спокійно. Сонце гріло її в потилицю та в розкидані руки. Вона задрімала, і їй привидівся заквітчаний цвинтар і здалося, що ось-ось вона збагне просту й величну істину, усе зрозуміє — і про своє життя, і про Бенове, і про його смерть, і взагалі про життя і смерть на землі.

Вона не зрозуміла, чи справді спала, та коли прийшла до тями, то почувала себе оновленою, розвіявся і страх, і розпач. Якось вона таки спроможеться врятуватись.

Ой, ні!

Щось у ній знов надломилося, і вона повільно звелася на ноги. Ні, у неї нема сили, щоб урятуватись. У п’ятницю і сьогодні вона збагнула це остаточно.

Після смерті Бена жодна її думка, жодне її почуття не мало аніякісінької ваги. Та й узагалі, почуття — це ілюзія.

Вона зайшла до будинку — там було прохолодно. Дві істини вже відкрилися їй: Бенові судилося вмерти, і в неї немає сили врятуватися. Усе її подальше життя — це темний тунель, з якого вона не бачить виходу. І Рут знову заплакала.

— Як я усе це витримаю? Як житиму далі?

Тиша вкривала все, мов шар пороху.

Минув Великдень, весняні квіти на могилах зів’яли, і їх позгрібали та попалили. У квітні випав сніг, а в травні знову полили дощі, і Рут більше не дошукувалася істини, а просто існувала, не думаючи, не пробуючи щось зрозуміти. А на початку липня, коли вона перейнялася відчуттям, що живе самотня одвіку, та все ж таки ще не змирилася зі смертю Бена, настали жаркі літні дні.