Ей, на Чорному морю,
На камені біленькім,
Там сидить сокіл ясненький, Жалібненько квилє-проквиляє І на Чорне море Спильна поглядає,
Що на Чорному морю Щось недобре начинає:
Злосупротивна хвилечна хвиля вставав, Судна козацькі-молодецькі :
На три часті розбиває.
Перву часть ухопило —
У біларапську землю занесло;
Другу часть схопило —
У Дунай в гирло забило;
А третя часть тут має —
Посеред Чорного моря 'ч
На бистрій хвилі,
На лихій хуртовині потопляє.
При той часті Було війська много,
А був старшиною Грицько Коломниченко,—
По всьому війську барзе окличен,— Словами промовляє,
Сльозами обливає:
«Ей, козаки, панове-молодці!
Добре ви дбайте,
Гріхів не тайте!
Ісповідайтеся ви Милосердному богу,
Чорному морю,
Отаману кошовому,
Хто на собі гріхи має!»
Тут всі козаки так замовчали,
Як в рот види набрали,
Тільки озоветься Олексій Попович,
Гетьман-запорожець:
«Ей, козаки, панове-молодці!
Добре ви чиніте,
Самого мене, Олексія Поповича, возьміте, До. моєї шиї камінь біленький прив’яжіте, Очі мої козацькі-молодецькі Червоною китайкою затміте,
У Чорне море Самого мене спустіте:
То нехай я буду Своєю головою Чорне море дарувати,
Ніж я маю
Много війська безневинно На Чорнім морі погубити,
Ніж я маю много душ,
Вір християнських,
На Чорному морі потопити».
Тоє козаки як зачували,
Словами промовляли,
Сльозами обливали:
«Ей, Олексію Поповичу,
Славний лицарю і писарю!
Ти ж святе письмо По тричі на день читаєш І нас, простих козаків,
На все добре научаєш;
Про що ж ти од нас Гріхів більше маєш?»
Олексій Попович Тоє зачуває,
Словами промовляє,
Сльозами обливає:
«Ей, козаки, панове-молодці!
Я святе письмо По тричі на день читаю І вас, козаків простих,
На все добре научаю,
Од вас таки гріхів більш маю:
Що як в охотне військо од’їжджав,
І з отцем, і з матір’ю
Триста душ дітей маленьких Конем своїм добрим розбивав,, і Кров християнську Безвинно проливав,
А молодії жони За ворота вибігали,
Діток маленьких На руки хватали,
Мене, Олексія Поповича, Кляли-проклинали.
А ще мимо сорока церков пробігав,
Шляпи не здіймав І на себе хреста не покладав,
І отцевської-матчиної Молитви не споминав...
Либонь мене, козаки, панове-молодці, Найбільше той гріх спіткав.
А ще мимо царської громади пробігав,
За своєю гордощю шляпи не здіймав,
«На день добрий» не давав...
Либонь мене, козаки, панове-молодці, Найбільше той гріх спіткав.
Ей, се не Чорне море мене утопляє:
Се отцевська-матчина мене молитва карає. Ей, коли б мене отцевська-матчина молитва • На Чорному морю не втопила,
Од смерті боронила,
Як буду я до отця, до матері І до роду прибувати,
То буду я отця і матір Штати, шанувати, поважати,
І старшого брата За рідного отця почитати,
І близьких сусід За рідну братію У себе вживати».
Як став Олексій Попович
Гріхи богу повідати,
То зараз стала злосупротивна ; Хвилечна хвиля і
На Чорному морю притихати: : Притихала і впадала,
Мов на Чорнім морі не бувала/' Усіх козаків до острова Живцем прибивала.
То козаки на остров виходили, Великим дивом дивовалн,
Словами промовляли,
Сльозами обливали,
Що на Чорнім морі,
На бистрій хвилі,
На лихій хуртовині потопали, :
Ні одного козака Через Олексія Поповича Между військом не стеряли. Олексій Попович На чудо виходжає,
Бере в руки святе письмо,
По тричі на день читає,
І всіх простих козаків На вСе добре научає:
«Слухайте, козаки, панове-молодці, Як се святе письмо просвіщає,
На все моленіє указує:
Которий чоловік Отцевську-матчину молитву Штить, шанує, поважає,
Того отцевська-матчина молитва Зо дна моря винімає,
Од гріхів душу одкупає,
До царствія небесного проводжає; Та отцевська-матчина молитва У купецтві і в реместві,
І на полі, і на морі На поміч приспіває;
Нам годиться тоє спам’ятати,
За которими молитвами Стали ми хліба-солі поживати»:. Дай, боже, миру царському, : Народу християнському,
Усім на здравіє, на многі літа мати
БУРЯ НА ЧОРНОМУ МОРІ
Ой на Чорному морі.
На білому камені,
Ой то там сидить ясен сокіл-білозорець:
Низенько голову склонив,
Та жалібно квилить-проквнляє;
Та на* святеє небо,
На Чорноє море, .
Іспильна поглядає,
ХЦо на святому небі,
На Чорному морі негаразд починає:
На святому, небі,усі звізди потьмарило,
Половина місяця у тьму уступило;
На Чорному морі, негаразд починає:
Ізо дна моря сильно хвиля вставає,
Судна козацькі молодецькі на три часті розбиває. Першу часть одбивало —
У тихий Дунай заношало;
Другую часть одбивало —
У землю Грабськую На каторгу турецьку заношало;
Третю часть одбивало —
Да на Чорному морі затопляло.
То-то же при тій часті два братики рідненькі.
Як голубоньки сивенькі,
То вони потопали,
Порятунку собі нівідкіля не мали.
Да вони один до одного припливали,
Словами промовляли.
Гірко ридали —
Прощенія домагали,
Перед господом милосердним гріхи свої сповідали. Ой между ними третій чужий-чужениця, Бездольний, безродний і безпомощний, потопає, Порятунку собі нівідкіль не має.
То він до їх припливає,
Словами промовляє,
Гірко сльозами ридає,—
Прощенія домагає,
Перед господом милосердним Гріхи свої сповідає.
То ті брати промовлять словами.
Обіллються гірко сльозами: «Се ж то нас, браття, не сильна морська хвиля затопляє, Се-то отцева молитва і материна Нас видимо карає:
Що як ми у охотне військо виряджалися,
То од отця, од матки прощенія не приймали,
Да старую матусю ми од себе а й стременами одпихали; То тоже ми собі превелику гордость мали:
Старшого брата у себе за брата не мали,
Сестру середульшу марно зневажали,
Близькому сусіді хліба і солі ізбавляли;
То же ми собі превелику гордость мали:
Проти божих церков їжджали,
Шличків із голов не здіймали,
На своє лице хреста не клали,
Милосердного творця на поміч не призивали,
Да по улицях кіньми вигравали,
Да проти себе нікого не стрічали,
Діток малих кіньми розбивали,
Кров християнську на сиру землю проливали!
Ей, коли б то нас, браття, могла
отцева і матчина молитва відсіля визволяти, То нехай же б ми могли вже знати.
Як отцеву і матчину молитву штити-поважати,
І старшого брата за рідного батька мати,
Сестру середульшую штити-поважати,
Близького сусіду у себе за рідного брата мати!»
То як стали словами промовляти,
Отцеву і матчину молитву споминати,—
Став господь милосердний їм помагати,
Стало Чорне море утихати;
Та так-то утихало,
Ніби не гуляло.
То стали ті два брати к берегу припливати,
Стали за білий камінь рученьками брати Да на край виходжати,
На край веселий,
Между мир хрещений,
У города християнськії,
Та до отця, до матки в гості прибувати.
То тоже отець-мати навпроти синів виходжали,
Синів питали:
«Ой сини, пани-молодці!
Чи добре вам у дорозі починало?»
«Добре, отець і мати, нам було на Чорному морі гуляти;
Тільки недобре було, отець і мати, Чужому-чужениці на Чорному морі потопати: йому прощенія ні од кого прийняти І на чужині порятунку дати!»
Да услиши, господи, у просьбах, у молитвах Люду царському,
Народу християнському І усім головам слухающим На многая літа,
До конця віка!
ВТЕЧА ТРЬОХ БРАТІВ 13 ГОРОДА АЗОВА,
З ТУРЕЦЬКОЇ НЕВОЛІ
Ой у святую неділеньку рано-пораненьку Не синії тумани уставали,
Не буйнії вітри повівали,
Не чорнії хмари наступали,
Не дрібнії дощі накрапали,
Когда три брати із города Азова,
З турецької-бусурменської Великої неволі утікали.
Два ли то брата кінних,
А найменший — піший-піхотинець,
За кінними братами уганяє,
За стремена хапає,
По білому камінню, по сирому корінню Свої козацькі-молодецькі ноги собиває, Кров’ю сліди заливає,
Піском рани засипає,
Между коні убігає,
За стремена хватає,
До братів словами рече-промовляє: «Братія мої рідненькі,
Як соколи ясненькі!
Станьте ви, братія, підождіте,
Свої козацькії-молодецькії коні припиніте І мене, пішого-піхотинця,
Между себе возьміте,
Хоч мало-немного, версту місця, підвезіте, У християнськії городи підвезіте,
А ні — ви мені, браття,
У чистому полі по своїй добрій волі З пліч головоньку здійміте,
Козацьке моє молодецьке Тіло в сиру землю поховайте,
Звіру-птиці на поталу не давайте». Середульший брат добре дбає,
До найстаршого брата словами промовляє: «Брате мій рідненький,
Як соколе ясненький!
Станьмо ми, брате, надождімо,
Свої козацькії-молодецькії коні припинімо, Брата свого найменшого,
Пішого-піхотинця, надождімо,
Хоч мало-немного,
Версту місця підвезімо,
У християнськії города підвезімо.
Лучче не ми йому, брате, у чистому полі У своїй добрій волі З пліч головоньку здіймімо,
Козацькеє його молодецькеє Тіло в землю сиру поховаймо,
Звіру-птиці на поталу не подаваймо,.
Що моє ли серце не осмілиться,
Война моя рука не зніметься,
Булатная шабля не йме сікти-рубати.
Лучче було, брате,
У турецькій-бусурменській неволі Усім трьом помирати,
Чим нам свого брата, пішого-піхотинця,
У великій неволі покидати».
Найстарший брат худо дбає,
З плеча нагайкою крає,
Своєму братові рече-промовляє:
«Що як будемо ми, брате,
Свого брата найменшого, пішого-піхотинця, Ждати-ожидати,
Козацькії-молодецькії коні обіждати,
Буде за нами великая неволя,
Сильна погоня ганяти,
Будуть нас у полон, у гіршу неволю завертати, Будуть наше тіло на три часті Сікти-рубати;
То нум же ми, браття, тікати.
Лучче нашому брату найменшому, Пішому-піхотинцю, у турецькій неволі Самому помирати,
А ми ли будем, брате, тікати,
Безпечно лісами та байраками гуляти,
З клену-древа верхи ламати,
Своєму братові найменшому, пішому-піхотинцю,
На прикмету покидати».
їхали ли ті брати не день, не два,
Не три й не чотири,
Стали ті брати до лісів, до байраків доїжджати, Став середульший брат З клену-древа верхи ламати,
Своєму братові найменшому,
Пішому-піхотинцю,
На путі-дорозі покидати.
Став найменший брат доходжати,
Гірко плакать і ридати,
Дрібні сльози проливати,
Своїх братів споминати:
«Невже ж моїх братів на світі немає?
Невже ж за ними турецька-бусурменська Сильна погоня ганяла,
У плін, у гіршу неволю завертала, їхні тіла на три часті сікла-рубала?»
Стали ті брати за ліса, за байраки виїжджати, Стали вони до тихих вод доїжджати. Середульший брат добре дбає,
До тих вод доїжджає,
До свого брата словами промовляє:
«Брате мій рідненький, як соколе ясненький!
Що тут же, брате, трави зелені І води холодні,
Станьмо ми, брате, надождімо,
Свої козацькі-молодецькі коні припинімо.
Свого ли брата найменшого,
Пішого-піхотинця,
Хоч мало-немного підождімо,
Версту міста підвезімо;
Або не ми ли йому, брате, у чистому полі,
По своїй добрій волі,
З пліч, головоньку здіймімо,
Козацьке його молодецьке тіло У сиру землю поховаймо,
Звіру-птиці на поталу не подаваймо»,
«Моє серце не осмілиться,
Война моя рука не здійметься,
Булатная шабля не йме сікти-рубати,
Лучче нашому брату найменшому, Пішому-піхотинцю,
У турецькій неволі самому помирати».
Стали ті два брати за ліса, за байраки виїжджати, Стали вони у вольнії степи виїжджати,
У вольнії степи виїжджати,
Нічого у себе не мати.
Середульший брат добре дбає,
На собі єдиний дорогий синій каптан має,
Та й той обриває,
Своєму братові, пішому-піхотинцеві,
На путі-дорозі покидає.
Став найменший брат За ліса, за байраки виходжати,
Став він дорогії вещі у вічі забачати,
Став він до їх доходжати,
Дорогії прикмети по сирій землі забирати,
Ой у свої руці брати,
К своєму серцю принімати,
Гірко плакати-ридати, дрібні сльози проливати, Своїх братів споминати:
«Невже ж моїх братів на світі немає,
Бо й не об чому їх дорогії вещі По сирій землі валяються,
Невже ли за ними турецька-бусурменська Велика неволя сильну погоню ганяла,
У плолон, у гіршу неволю завертала, їхнє тіло на три часті сікла-рубала,
А мене, найменшого, пішого-піхотинця,
По лісам, по байракам На спочивках минала?»
Став найменший брат до Савур-могили доходжати, Став ли буйний вітер повівати,
Із козацьких-молодецьких його ніг валяти.
«Що перше горе — безвіддя, друге — безхліб’я, Третє горе — братів не догнав,
Уже ли мені своїх братів не наганяти,
Уже ли мені в отцевському дворі не бувати,
Уже ли мені свого отця-неньку у вічі не видати. Наслідував мені господь
У турецькій, у бусурменській у великій неволі На Савур-могилі смертю постраждати».
Стало ли сонце намеркати,
Стали сизокрилії-орли налітати,
На козацький на молодецький На чорний чуб наступати;
Стали вони з лоба очі винімати,
Християнською кров’ю запивати;
Туди звірі надходжали,
Коло жовтої кості тіло оббирали,
По лісам, по байракам розношали,
У сиру землю загрібали,
На путі-дорозі не покидали.
Стали ті два брати
До християнських городів доїжджати,
Став середульший брат свого старшого брата Правди-неправди питати:
«Що то ми будем, брате,
Своєму отцю й неньці отвічати,
Що в одному ми городі бували,
Однії листи писали,
Що ми свого брата найменшого, пішого-піхотинця,
У турецькій неволі покидали?»
Найстарший брат худо дбає,
З плеча нагайкою крає,
Своєму брату слова неприятні рече-промовляє: «Брате рідненький, як соколе сивенький!
Як маємо ми, брате, свого найменшого брата, Пішого-піхотинця,
Ждати-ожидати,
Буде за нами турецька-бусурменська велика неволя,-Сильна погоня уганяти,
Буде наше тіло на три часті сікти-рубати;
А ще худо, брате, отцеве імущество "На три часті розділяти,—
Лучче ли будемо, брате,
На дві часті паювати,
Своєму отцю-неньці неправду казати:
Не в одному ми полку бували,
Не одному ми пану служили,
Що ми свого брата найменшого,
Пішого-піхотинця,
Дев’ять літ у вічі не видали».
Стали ті два брати
До отцевського двору доїжджати,
Стали отець і матуся Із хлібом і сіллю виходжати,
Стали вони свого найстаршого сина За гостя приймати і за стіл саджати,
Стали вони про найменшого сина Усю правду питати.
Став же найстарший син за стіл сідати,
Своєму отцю-неньці неправду казати:
«Не в одному ми полку бували,
Не одному ми пану служили,
Що ми свого брата найменшого За дев’ять літ у вічі не видали».
Став середульший брат за стіл сідати,
Гірко плакать і ридати,
Дрібні сльози проливати,
Став він своєму отцю-неньці Усю правду казати:
«Що в одному ми полку бували І одному ми пану служили —
У турецькій-бусурменській у тяжкій неволі,
У городі у Азові пробували,
Із города Азова умісті із полону утікали,
Тільки ми свого брата найменшого,
Пішого-піхотинця,
У турецькій, у бусурменській великій неволі покидали». Стали отець-мати обіди справляти,
Молебні наймати,
Стали найстаршого сина із двору зсилати,
Стали його обществом-народом До розстрілу випроводжати.
Став найстарший брат Гірко плакати-ридати,
Свого брата найменшого,
Пішого-піхотинця, споминатн:
«Лучче мені було тебе, брате,
У турецькій, у бусурменській великій неволі Тебе доглядати,
А чим мені, брате, між своїм народом,
У своїм безрідді смертю постраждати».
Ой та то ж не пили пилили Гне тумани вставали,
Як із землі турецької Та із віри бусурменської З города Озова, з тяжкої неволі Три брати утікали.
Що двоє та брати кінних,
А третій піший-пішаниця,
Що як він чужий-чужениця,
За кінними біжить-підбігає,
На сире коріння Та на біле каміння
Ніжки свої козацькі-молодецькі посікає,
Та сліди свої кровію заливає,
До кінних братів добігає,
За стременечка хапає,
Словами промовляє:
«Станьте ж, братці, коней попасіте І мене підождіте,
1 з собою на коней возьміте,
До городів християнських хоч мало підвезіте.
Та й нехай же я буду знати,
Куди в городи християнські до отця, до матері
доходжати».
І ті брати теє зачували Та словами промовляли:
«Братику наш менший, милий,
Як голубонько сивий!
Що ми самі не втечемо І тебе не ввеземо,
Бо буде з города Озова велика погоня вставати,
То тебе, пішого, в тернах, в мілюсах, в байраках
- минати,
А нас, кінних, буде доганяти,
Стріляти й рубати
Або живцем у полон завертати.
Як жив ти, здоров будеш,
То й сам у землю християнську прибудеш».
І тії брати сеє промовляли,
Відтіль побігали.
А менший брат,
Піший-пішаниця,
За кінними братами уганяє,
Коней за стремена хапає Та словами промовляє 1 сльозами обливає:
«Братики мої рідненькі, миленькі,
Як голубоньки сивенькі!
Коли ж, братці, не хочете ждати,
Хоч одно ви милосердіє майте:
Назад коней завертайте, ^
Із піхов шаблі виймайте,
І мені з пліч головку здіймайте,
І тіло моє порубайте,
В чистім полі поховайте,
А звірам і птицям на поталу не оддайте».
І тії брати сеє зачували Та словами промовляли:
«Братику милий,
Голубонько сивий!
Що кажеш, мов наше серце ножем пробиваєш,
Що наші мечі на тебе не здіймуться,
На дванадцять частей розлетяться, .
І душа наша гріхів довіку не викупиться.
Сього, брате, нігде ізроду не чували,
Щоб рідною кровію шаблю обмивали Або гострим списом опрощеніє брали».
«Коли ж мене, братця, не хочете рубати,
То прошу вас, братця,
Як будете до байраків прибувати,
Терновії віття в запілля рубайте,
А мені, меншому брату, в предмету покидайте!»
То вже два козаки у байраки уїжджає,
Середульший же брат милосердіє має,
Терновії віття верхи істинає І пішому брату, меншому, у предмету покидає.
Отоді ж то до Савур-могили добігали І на Савур-могилі три дні й три ночі спочивали,
І свого меншого брата, пішого-пішаницю, піджидали. А менший брат, піший-пішаниця,
До тернів, байраків добігає,
Терновії віття у руки бере-хапає,
До серця козацького прикладає Та сльозами обливає:
«Осюди же мої два братики кінних прибігали,
Терновії віття в тернові стинали,
А мені, меншому брату, пішому-пішаииді,
В признаку кидали,
Щоб же я знав, куди з тяжкої неволі В городи християнські До отця, до матері,
До роду утікати».
Тут сее промовляє,
Відтіль побігає,
Із байраків, із мілюсів вибігає:
Не було ні тернів, ні байраків, ніяких признаків,
Тільки поле леліє,
А на йому трава зеленіє.
Та став же старший брат та середульший На полівку вибігати,
На степи високі,
На великі дороги розхіднії,
Та й не стало ні тернів, ні байраків рубати І меншому брату у признаку покидати. .
То став же середульший брат До старшого словами промовляти:
«Нум, брате, із себе зелені жупани скидати І червону та жовту китайку віддирати,
А нехай та нехай же він, бідний, знає,
Куди за нами, кінними, утікати»..
То старший же брат до середульшого брата став
гордо промовляти: «Чи подобенство, брате, щоб я своє добро турецьке На шматки драв
Та меншому брату у предмету давав!
А як же він жив-здоров буде,
То сам в городи християнські
Без наших предметів усяких прибуде».
То середульший брат милосердіє має,
То він із свого жупана
Червону та жовту китайку видирає
І по шляху стеле-покладає,
А меншому брату, пішому, у предмету зоставляє.
Та став же середульший брат До старшого брата словами промовляти:
«Братику мій старший, ріднесенький,
Як голубонько сивесенький!
Тут же трави зелені,
І води здорові,
І очерети вдобні,
Станьмо ми, брате, тут хоч мало-немного,
Своїх коней попасімо,
І свого меншого брата, пішого-пішаницю, підождімо,
І на коні возьмімо,
До городів християнських трохи підвезімо,
Нехай же наш брат, піший-пішаниця,
Буде знати, куди в городи християнські До отця, до матері доходжати».
То став же брат старший до середульшого промовляти:
«Ой та чи ще тобі, брате, каторга турецька не ввірялась, Чи сириця в руки не в’їдалась?
Що як будемо, брате,
Свого пішого меншого брата піджидати,
То буде з города Озіва Велика погоня уставати,
То буде нас, кінних, доганяти,
То буде нас на три штуки рубати Або в гіршу неволю живцем завертати,
То буде же нашого брата меншого, пішого,
У тернах і байраках на спочині минати.
То ми свого брата меншого не ввеземо І самі із озівської турецької неволі не втечемо».
То став же пішоходець із тернів виходити,
То став червону китайку находити,
Та у ручки бере-хапає,
Словами промовляє:
«Недурно червона китайка по шляху валяє,
Що, мабуть, моїх братиків ріднесеньких В живих на світі немає.
А коли б же я міг знати,
Чи їх постріляно, чи їх порубано,
Чи живими в руки забрано,
Гей, то пішов би я по тернах, по байраках блукати,
Тіла козацького-молодецького шукати.
Та тіло козацьке-молодецьке в чистім полі поховати,
Звірам і птицям на поталу не оддати».
На шлях Муравський вибігає,
Та тільки трошки своїх братиків рідненьких сліди забачає. То побило меншого брата в полі три недолі:
Одно — безвіддя,
А друге — безхліб’я,
А третє — буйний вітер у полі повіває Та бідного козака з ніг валяє.
До Савур-могили прибуває .
1 на Савур-могйлу ісходжає,
І там собі дев’ятого дня спочивок має.
Дев’ятого дня з неба води-погоди вижйдає І мало-немного спочиває,
І ось до нього вовки-сіроманці находжали,
І орли-чорнокрильці налітали,
В головах сідали,
Хотіли заздалегоди живота темний похорон одправляти. То він їх забачає Та словами промовляє:
«Вовки-сіроманці і орли-чорнокрильці,
Гості мої милі,
Хоч мало-немного підождіте,
Поки душа козацька з тілом розлучиться.
Отоді ж ви будете на чорні кудрі наступати,
Із-під лоба чорні очі висмикати,
Попід зеленими яворами ховати І комишами укривати».
І мало-немного спочивав,
От руками не візьме,
Ногами не піде,
Ясно очима на небо не згляне,
На небо взирає і тяжко вздихає:
«Голово ж ти моя козацька!
Голово ж ти моя молодецька!
Бувала ж ти у землях турецьких І в вірах бусурменських,
А тепер припало — на безвідді, на безхліб’ї погибаю». Ой не чорная хмара налітала,
Не буйні вітри війнули,
Як душа козацька з тілом розлучалась.
Отоді ж до його вовки-сіроманці находжали І тіло козацьке-молодецьке жвакували,
І орли-чорнокрильці налітали,
В головах сідали І чорні очі із-під лоба висмикали;
Ще й дрібная птиця налітала,
Коло жовтої кості тіло обдирала;
Ще й зозулі налітали,
В головах сідали,
Як ріднії сестри, кували;
Ще й вовки-сіроманці находжали І жовтую кість по тернах, по балках розтаскали,
Попід зелененькими яворами ховали,
Комишами укривали
Та жалібно квилили і проквилили —
То ж вони козацький похорон одправляли.
Та стали два брати кінних до річки Самарки прибігати, Стала їх темная нічка обнімати,
То став же старший брат
До середульшого брата словами промовляти:
«Станьмо, брате, тута —
Тут могили високі,
І трава хороша,
І вода погожа.
Станьмо ж, брате, хоч мало-немного Коней попасімо;
Станьмо, брате, поки сон обігріє,
Чи не прибуде к нам брат наш менший,
Піший-піхотинець:
Тоді ж на його великое усердіє маю І всю добичу іскидаю,
А його, пішого, межи коні хапаю».
«Тоді ж було, брате, хапати, як я казав,—
Уже дев’ятий день минув,
Як хліб-сіль їв і воду пив,
Досі на світі немає».
Отоді ж вони коней пустопаш попускали І кульбаки під себе постеляли,
А оружжа по комишах поховали Та безпечно спать полягали,
Світової зорі дожидали.
Як став же божий світ світати,
Стали вони на своїх коней сідати,
Через річку Самарку в городи християнські утікати,
То став же старший брат до середульшого словами
промовляти:
«Що як будем же ми свого брата найменшого тут наджидати, То будуть же турки-яничари другими дорогами нас
переймати,
То будуть нас стріляти та рубати,
А лібо живцем, у плін завертати».
А як став же той брат найменший, піший-піхотинець,
Аж до десятого дня до Савур-могили добігати Та став же він на Савур-могилі спочивати,
І на небо взирати,
Доброї години.вижидати.
Важенько вздихає
Та словами тихо промовляє:
«Ой горе бідній сиротині, не пивши,
А ще й к тому і не ївши,
Що довелось мені в тяжкій неволі пробувати,
А тепер прийдеться .на. Савур-могилі і голову покладати». Цеє промовляє
І головку свою козацькую ісклоняє.
Стали ж до нього вовки-сіроманці прибувати,
Із темних лісів сизі орли-чорнокрильці налітати,
То стали його тіло козацьке-молодецьке терзати та
пожирати,
І став же він ще мало-маненько своїми очима
вовків-сіроманців забачати, Став він до них стиха промовляти:
«Любі вовки-сіроманці,
І ви, орли-чорнокрильці,
Погодіте же ви, спочивайте,
Козацького тіла молодецького не терзайте,
Поки душа з тілом розлучиться.
Отоді ж то ви будете на мої чорнії кудрі наступати І будете мої очі із лоба виймати,
А тіло моє козацьке-молодецьке терзати і пожирати Та жовтую кість по чистому полю будете розношати,
Бо нікому буде в сирій землі мене поховати».
А як стали тії два кінні брати до річки Самарки добігати, Та як стали ж вони річку Самарку переїжджати,
То середульший же брат милосердіє має,
Він же до свого брата добрими словами промовляє: «Братику мій милий,
Голубчику сквий!
Тут же трави зелені і очерети угодні,
Давай же ми, брате, своїм коням козацьким спочинок даймо, А на зеленій траві їх попасаймо».
Ой як стала тих двох козаків темная нічка обнімати Стали тії козаки із коней уставати І своїх добрих коней у пустопаш пускати.
Вони рушниці свої у комиш поховали,
А самі собі кульбаки у голови поклали І безпечно спати полягали,
Ранньої зорі дожидали.
То скоро вони ясною зорею вставали Та своїх добрих коней засідлали,
Отоді-то найстарший брат милосердіє мав То словами істиха промовляв: «Ой коли б же наш брат найменший, піший-піхотинець, До нас він сюди прибував,
Ото б же я всю здобичу із коня скидав,
А свого брата найменшого,
пішого-піхотинця, із собою взяв»,
То середульший же брат теє зачуває,
То до свого старшого брата словами промовляє!
«Отож би було, брате, свого найменшого брата
із еобою взяти,
Як він же за нами гнався ї на коні прохався,
А тепер уже, брате, нам з тобою свого
найменшого брата і повік його не видати — Що вже дев’ятий день минає,
Як хліб і сіль він поїдав».
То це вони промовляли І своїх добрих коней дальше поганяли.
То вже не сизі орли заклекотали,
А то ж турки-яничари бідних двох козаків та
коло могили хапали,
Постріляли їх і порубали,
А коней їх із добиччю в городи озівські назад забрали. Полягли двох козаків голови вище річки Самарки,
А третього найменшого,
Пішого-піхотинця, на Савур-могилі.
А сяя слава не вмре, не поляже од нині й до віка,
А вам, братця, всім слухающим головам на многая літа!