Народні Думи

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І ВАСИЛІЙ МОЛДАВСЬКИЙ

(Похід в Молдавію)

Як із низу із Дністра тихий вітер повіває,

Бог святий знає, бог святий і відає,

Що Хмельницький думає-гадає.

Іогді ж то не могли знати ні сотники, ні полковники, Ні джури козацькії,

Ні МуМі громадськії,

Що наш пан гетьман Хмельницький,

Батю Зинов Богдану чигиринський У городі'Чигрині задумав вже й загадав: Дванадцять пар пушок вперед себе одіслав,

А ще сам з города Чигрина рушав;

За їм козаки йдуть,

Яко ярая пчола, гудуть;

Которий козак не міє в себе шаблі булатної,

Пищалі семип’ядної,

Той козак кий на плечі забирає,

За гетьманом Хмельницьким

Ув охотне військо поспішає!

От тогді ж то, як до річки Дністра прибував,

На три часті кЬзаків переправляв,

А ще до города Сороки прибував,

Під городом Сорокою шанці копав,

У шанцях куренем стояв,

А ще од своїх рук листи писав,

До Василія молдавського посилав,

А в листах приписував:

«Ей, Василію молдавський,

Господарю волоський!

Що тепер будеш думати й гадати:

Чи будеш зо мною биться,

Чи мириться?

Чи города свої волоські уступати,

Чи червінцями полумиски сповняти?

Чи будеш гетьмана Хмельницького благати?» Тогді ж то Василій молдавський,

Господар волоський,

Листи читає,

Назад одсилає,

А в листах приписує:

«Пане гетьмане Хмельницький,

Батьку Зинов Богдану чигринський!

Не буду я з тобою ні биться,

Ні мириться,

Ні городів тобі своїх волоських уступати,

Ні червінцями полумисків сповняти:

Не лучче б тобі покориться меншому,

Нєнужлі мені тобі, старшому?»

От тогді ж то Хмельницький, як сії слова зачував, Так він сам на доброго коня сідав,

Коло города Сороки поїжджав,

На город Сороку поглядав Іще стиха словами промовляв:

«Ей, городе, городе Сороко!

Ще ти моїм козакам-дітям не заполоха,

Буду я тебе доставати,

Буду я з тебе великії скарби мати,

Свою голоту наповняти,

По битому тарелю на місяць жалования давати». От тогді-то Хмельницький як похваливсь,

Так гаразд-добре й учинив:

Город Сороку у неділю рано за добіддє взяв,

На ринку обід пообідав,

К полудній годині до города Січави припав,

Город Січаву огнем запалив І мечем ісплюндрував.

От тогді-то інії січавці гетьмана Хмельницького у вічі

не видали,

Усі до города Ясси повтікали,

До Василя молдавського істиха словами промовляли:

«Ей, Василію молдавський,

Госйодарю наш волоський!

Чи будеш за нас одностайне стояти?

Будем тобі голдувати;

Коли ж ти не будеш за нас одностайне стояти,

Будем іншому пану кров’ю вже голдувати».

От тогді-то Василь молдавський,

Господар волоський,

Пару коней у к-олясу закладав,

До города Хотині од’їжджав,

У Хвилецького-капітана станцією стояв.

Тогді ж то од своїх рук листи писав,

До Івана Потоцького,

Кроля польського, посилав:, ■

«Ей, Івану Потоцький,

Кролю польський!

Ти ж бо-то на славній Україні п’єш-гуляєш,

А об моїй ти пригоді нічого не знаєш;

Що ж то в вас гетьман Хмельницький, русин,

Всю мою землю волоську обрушив,

Все моє поле коп’єм ізорав,

Усім моїм волохам, як галкам,

З пліч головки познімав;

Де були в полі стежки-доріжки,—

Волоськими головками повимощував,

Де були в полі глибокії ДОЛИНИ,—'

Волоською кров’ю повиповнював».

От тогді-то Івану Потоцький,

Кролю польський,

Листи читає,

Назад одсилає,

А в листах приписує:

«Ей, Василію молдавський,

Господарю волоський!

Коли ж ти хотів на своїй україні проживати,

Було тобі Хмельницького у вічнії часи не займати.

Бо дався мені гетьман Хмельницький гаразд-добре знати? У первій войні — .

На Жовтій Воді —

П’ятнадцять моїх лицарів стрічав,

Невеликий їм одвіт оддав —

Всім, як галкам, з пліч головки поздіймав,

Трьох синів моїх живцем узяв,

Турському султану в подарунку одіслав,

Мене, Йвана Потоцького,

Кроля польського,

Три дні на прикові край пушки держав.

Ані пить мені, ні їсти не дав.

То дався мені гетьман Хмельницький гаразд-добре знати, Буду його во вік вічний пам’ятати!»

От тогді-то Хмельницький помер,

А слава його козацька не вмре, не поляже!

Теперешнього часу, господи, утверди і подержи Люду царського І всім слухающим,

І всім православним християнам,

Сьому домодержавцю,

Хазяїну й хазяйці,

Подай, боже, на многа літа!

ІВАН БОГУН

У Вінниці на границі,

Під могилою над Бугом-рікою —<

Там стояв Іван Богун вільницький Під обителем-монастирем кальницьким. Під кальницькою обителлю Богун стояв,

Із турками-пашами,

Крулевськими ляхами,

Камлицькими князями Богун воював!

Силу він ляхів-турків стріляв І шабельками рубав,

На аркан забирав,

В річку Буг їх утопляв.

А ляський круль І турецький коноїд-паша,

Нехрещена душа,

Силу війська збирали Івана Богуна і його військо Хмарою бусурменською обступали.

Веселились ляхи-турки,

Круль і князь раділи,

Що обложили Богуна на довгі неділі.

Обступили ляхи-турки,

Кругом обложили,

Козаченьків Богунових голодом морили.

Три тяжкі неділі Богун з військом У тяжкій облозі бував...

Од свого ума білими руками Хмельницькому листа писав,

Богун у Хмельницького батьківської поради пи Та собі підмоги з Чигрина прохав:

«Просю бога й тебе,

Дай помочі, порадь і повесели нас!..

Бо вже нас ляхи й турки обступають,

Кругом знаменами своїми обкидають,

І кругом нас облягають,

І дуже сильно побіждають».

Як Хмельницький цеє зачуває,

До Вінниці за штири доби прибуває, його військо гетьманськеє морем нахлинає, Турецько-польське крульське військо зничтожає, Богуна з козаками з неволі визволяє.

А сам Хмельницький До Богуна під’їжджає І словами промовляє:

«Не сам бог вас спасав —

І я не менше помагав!»

Іван Богун відмовляє:

«Слава богу і хвала гетьману,

Що не дав нас у неволю,, ляхам на поталу!»

Все козацтво І вояцтво У ряди ставало,

На всі голоси кричало,

Промовляло,

А кобзарі грали,

В струни дотинали Та Богдана із Богуном Піснями хваляли!

ПОВСТАННЯ ПРОТИ ПОЛЬСЬКИХ ПАНІВ

Ой чи добре пан Хмельницький починав,

Як з берестецького року всіх панів-ляхів на Вкраїну На чотири місяці висилав

І велів панам-ляхам на Вкраїні чотири місяці стояти,

Ані козаку, ні мужику ні жадної кривди починати.

Де вже ж пани-ляхи на Вкраїні три місяці стояли;

Стало на четвертий місяць повертати.

Стали пани-ляхи способ прибирати:

Од козацьких, од мужицьких комор ключі одбирати,

Над козацьким, над мужицьким добром

господарями знаходжатись,

То вже де бідний козак Розгадає п’ятак,

То нельзя по улиці пойти погуляти,

Ш,об у корчмі п’ятак прогуляти.

То вже не один козак, доброго клича

і луччої руки, один шостак розгадав, Да й той к катовій матері у корчмі прогуляв:.

То вже ж, каже, лях містом іде,

Як свиня, ухом веде;

То лях до корчми приходжає,

Як свиня, ухо до корчми прикладає,

А слухає лях, що козак про ляхів розмовляє.

То лях у корчму убігає І козака за чуб хватає,

То козак козацький звичай знає:

То будто до ляха- медом-вином

і оковитою горілкою припивав,

А тут ляха за чуб хватає,

І скляницею межи очі морськає,

І келепом по ребрам торкає:

«Не лучче б тобі, ляше, преуражий. сину,

На Вкраїні з жінкою спати,

Аніж в^ корчму входжати?

Да вже ж на Вкраїні не одна жінка курку зготувала,

Тебе, ляха, кручого сина, на ніч чекала!»

То вже ж, каже, козаки й мужики У неділю рано, богу помолившись, ласти писали,

В листах добре докладали І до. пана Хмельницького у Полонне посилали:

«Ей, пане Хмельницький,

І отамане чигиринський,

І батько козацький!

Звели нам під москалей тікати

$.бо звели нам з ляхами бунт великий зривати!»

То Хмельницький листи читає,

^!Д,о козаків, словами промовляє:

«Ей, стійте, діти, іПаду ждіте!.

Йе благословляю вам ні під москаля тікати,

Ні з ляхами великого бунту зривати».

То вже ж Хмельницький до козаків приїжджає І словами промовляє:

«Ей, нуте, діти, по три, по чотири з куренів вставайте,

І до дрючків і до голобель хватайте,

І ляхів-панів у нічку у Четвертеньку так,

як кабанів, заганяйте!» То вже ж із куренів по три, по чотири вставали,

До дрючків і до оглобель хватали,

І ляхів-панів так, як кабанів,

у нічку у Четвертеньку заганяли, ■То вже ж один козак лугом біжить,

Коли дивиться у кущ, аж кущ дрижить;

Коли дивиться у кущ, аж у кущі лях, як жлукто, лежить. То козак козацький звичай знає,

Із коня вставає,

І ляха за чуб хватає,

І келепом по ребрах торкає,

То лях до козака словами промовляє:

«Лучче б, козурю, могли мої очі на потилиці стати,

Так би я міг із-за річки Вісли на Вкраїну поглядати».

БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ МИР І НОВЕ ПОВСТАННЯ ПРОТИ ПОЛЬСЬКОЇ шляхти

Ей чи гаразд, чи добре наш гетьман Хмельницький учинив, Що з ляхами, з мостивими панами, у Білій Церкві замирив? Да велів ляхам, мостивим панам, по козаках, по мужиках

стацією стояти,

Да не велів великої стації вимишляти.

То ще ж то ляхи, мостивії пани, по козаках і по мужиках

стацією постали,

Да великую стацію вимишляли.

Од їх ключі поодбирали,

Да стали над їх домами господарями.

Хазяїна на конюшню одсилає,

А сам із його жоною на подушках почиває.

То козак, альбо мужик, із конюшні приходжає,

У кватирку поглядає —

Аж лях, мостивий пан, іще з його жоною на подушках

опочиває.

То він один осьмак у кармані має,

Пійде з тоски да з печалі у кабак да й той прогуляє.

То лях, мостивий пан, од сна уставає,

Юлицею йде,

Казав би, як свиня нескребена, попереду ухом веде,

Іще слухає-прослухає,

Чи не судить його де козак, альбо мужик.

У кабак уходжає,

То йому здається, що його козак медом шклянкою

або горілки чаркою вітає, Аж його козак межи очі шклянкою шмагає Іще стиха словами промовляє:

«Ей ляхи ж ви, ляхи,

Мостивії пани!

Хотя ж ви од нас ключі поодбирали І стали над нашими домами господарями...

Хотя б ви на нашу кунпанію не находжали».

Тогді ж козаки стали у раді, як малії діти;

Од своїх рук листи писали,

До гетьмана Хмельницького посилали,

А в листах прописували:

«Пане гетьмане Хмельницький,

Батьку Зинов наш чигиринський!

За що ти на нас такий гнів положив?

Нащо ти на нас такий ясир наслав?

Уже ж ми тепер ні в чому волі не маєм:

Ляхи, мостивії пани, од нас ключі поодбирали І стали над нашими домами господарями».

Тогді-то Хмельницький листи читає,

Стиха словами промовляє:

«Ей, козаки, діти, друзі, небожата!

Підождіте ви мало, трохи-небагато,—

Як од святої покрови до світлого тридневного воскресенія. Як дасть бог, що прийде весна красна,

Буде наша вся голота рясна».

Тогді-то пан Хмельницький добре дбав,

Козаків до сход сонця у поход випроводжав

І стиха словами промовляв:

«Ей, козаки, діти, друзі!

Прошу вас, добре дбайте,

На славну Україну прибувайте,

Ляхів, мостивих панів, упень рубайте,

Кров їх лядську у полі з жовтим піском мішайте,

Віри святої християнської у поругу не подайте!»

Тогді ляхи, мостивії пани, догадливі бували,

Усі по лісах, по кущах повтікали.

То козак і лісом біжить,

А лях за кущем і лежачи дрижить.

То козак ляха за кущем знаходжає,

Келепом межи плечі наганяє І стиха словами промовляє:

«Ей ляхи ж ви, ляхи,

Мостивії пани!

Годі ж вам поза кущами валяться —

Пора до наших жінок на опочивок іти.

Уже наші жінки і подушки поперебивали,

Вас, ляхів, мостивих панів, ожидали!»

Тогді-то ляхи козаків рідними братами узивали:

«Ей козаки, ріднії братці!

Коли б ви добре дбали

Да нас за Віслу-річку хоть у одних сорочках пускали!» От тогді-то ляхам бог погодив,

На Віслі-річці лід обломив.

Тогді козаки ляхів «рятували»:

За патли хватали

Да ще й далі під лід підпихали

І стиха словами промовляли:

«Ей ляхи ж ви, ляхи,

Мостивії пани!

Колись наші діди над сією річкою козакували,

Да в сій річці скарби поховали.

Як будете скарби находити,

Будем з вами пополам ділити,

Тогді будем з вами за рідного брата жити.

Ступайте! Тут вам дорога одна —•

До самого дна!»

ДУМА ПРО СМЕРТЬ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО

Ей, зажуриться, заклопочеться Хмельницького старая

голова,

Що при йому-то не було ні сотників, ні полковників нема; Тільки пробував при йому Іван Луговський,

Писар військовий,

Козак лейстровий.

Тогді-то вони стали у раді,

Як малії діти,

Од своїх рук листи писали,

По городах по полкових, по сотенних розсилали,

А до козаків у листах приписували:

«Ей, козаки, діти, друзі!

Прошу вас, добре дбайте,

Борошно зсипайте,

До Загребельної могили прибувайте,

Мене, Хмельницького, к собі на пораду ожидайте!»

От тогді ж то козаки добре дбали,

Борошно зсипали,

До Загребельної могили прибували,

Воскресенія Христового дожидали,—

Хмельницького в вічі не видали,

Вознесенія Христового дожидали,—

Хмельницького в вічі не видали,

Духа-тройці дожидали,—

Хмельницького в вічі не видали,

Петра й Павла дожидали,—

Хмельницького в вічі не видали,

Іллі-пророка дожидали,—

Хмельницького в вічі не видали.

Тогді ж то козаки стали у раді,

Як малії діти:

«Хвалився нам гетьман Хмельницький,

Батю Зинов Богдану чигиринський,

У городі Суботові

На спаса-преображеніє ярмарок закликати...»

Тогді ж то козаки добре дбали,

До города Суботова прибували,

Хмельницького стрічали,

Штихи у суходіл стромляли,

Шлики із себе скидали,

Хмельницькому низький поклон послали:

«Пане гетьмане Хмельницький,

Батю Зинов наш чигиринський!

Нащо ти нас потребуєш?»

Тогді ж то Хмельницький стиха словами промовляє:

«Ей, козаки, діти, друзі!

Прошу я вас, добре дбайте,

Собі гетьмана настановляйте.

Чи нема между вами котрого козака старинного,

Отамана курінного?

Вже ж я час од часу хорію,

Между вами гетьманувати не здолію;

То велю я вам между собою козака на гетьманство обирати, Буде между вами гетьманувати,

Вам козацькі порядки давати».

Тогді-то козаки стиха словами промовляли:

«Пане гетьмане Хмельницький,

Батю Зинов наш чигиринський!

Не можем ми самі между собою, козаками, гетьмана

обібрати,

А жолаєм од вашої милості послихати».

От тогді ж то Хмельницький стиха словами промовляє:

«Ей, козаки, діти, друзі!

Прошу я вас, добре дбайте,

Єсть у мене Іван Луговський,

Котрий у мене дванадцять літ за джуру пробував,

Всі мої козацькі звичаї познав,

Буде между вами, козаками, гетьманувати,

Буде вам козацькі порядки давати».

Тогді-то козаки стиха словами промовляли:

«Пане гетьмане Хмельницький,

Батю Зинов наш чигиринський!

Не хочем ми Івана Луговського:

Іван Луговський близько ляхів, мостивих панів, живе,— Буде з ляхами, мостивими панами, накладати,

Буде нас, козаків, за нівіщо мати!»

Тогді-то Хмельницький стиха словами промовляє:

«Ей, козаки, діти, друзі!

Коли ви не хочете Івана Луговського,

Єсть у мене Павел Тетеренко».

«Не хочем ми Павла Тетеренка!»

«Дак скажіте,— говорить,— кого ви жолаєте?»

«Ми,— кажуть,— жолаєм Євраха Хмельниченка».

«Ще ж,— каже,— мойому Євраху Хмельниченку Тільки всього дванадцять літ од роду,

Ще він возрастом мал, розумом не дійшлий».

«Будем,— говорять,— попліч його дванадцять персон

саджати,

Будуть його добрими ділами наущати,

Буде между нами, козаками, гетьманувати,

Нам порядки давати».

От. тогді-то козаки добре дбали,

Бунчук, булаву положили,

Єврася Хмельниченка на гетьманство настановили,

Тогді із разних пищаль погримали,—

Хмельниченка гетьманом поздоровляли.

От тогді Хмельницький, як благословеніє синові здав,

Дак і в дом одправився І сказав йому:

«Гляди ж,— говорить,— сину мій!

Як будеш немного Ташликом-рікою гуляти,

На бубни, на цуромки вигравати,

Дак будеш отця живого заставати.

А як будеш много Ташликом-рікою гуляти,

На бубни, на цуромки вигравати,

Дак не будеш отця живого заставати».

Тогді ж то Єврась, гетьман молодий,

Ташликом-рікою довго гуляв,

На бубни, на цуромки вигравав,

Додому приїжджав І отця живого не заставав.

Тогді-то велів у Штоминім дворі На високій горі Гроб копати.

Тогді ж то козаки штихами суходіл копали.

Шликами землю виносили,

Хмельницького похоронили;

Із разних пищаль подзвонили,

По Хмельницькому похорон зчинили.

Тогді ж то козаки поки старую голову Хмельницького

зачували,

Поти і Єврася Хмельниченка за гетьмана почитали,

А як не стали старої голови Хмельницького зачувати,

Не стали і Єврася Хмельниченка за гетьмана почитати: «Ей, Єврасю Хмельниченку, гетьмане молодий!

Не подобало б тобі над нами, козаками, гетьманувати,

А подобало б тобі наші козацькі курені підмітати!»

ВДОВА ІВАНА СІРКА І СІРЧЕНКИ

В городі Мерефі жила вдова,

Старенькая жона Сірчиха-Іваниха.

Вона сім літ пробувала,

Сірка Івана в очі не видала,

Тілько собі двох синів мала:

Первого сина — Сірченка Петра,

Другого сина — Сірченка Романа.

Вона їх до зросту держала І ще од них слави-пам’яті по смерті сподівала.

Як став Сірченко Петро виростати,

Став своєї мати старенької питати:

«Мати моя, старая жоно!

Скільки я у тебе пробуваю,

Отця свойого, Сірка Івана, в очі не видаю;

Нехай би я мог знати,

Де свойого отця, Сірка Івана, шукати».

Вдова стара промовляла:

«Пішов твій отець до стародавнього Тору пробувати,

Там став він свою голову козацькую покладати».

То вже Сірченко Петро тоє зачуває,

Пилипа Мерефіянського з собою підмовляє,

Голуба Волошина за джуру у себе має.

Стали вони до стародавнього Тору приїжджати,

Отамана торського, Яцка Лохвицького, познавати.

Отамане торський, Яцко Лохвицький, із куреня виходжає, Словами промовляє,

Сірченка Петра познаває:

«Сірченку Петре, чого ти сюди приїжджаєш?

Десь ти свойого отця Івана шукаєш?»

Сірченко Петро словами-промовляє:

«Отамане торський, Яцко Лохвицький!

Я сім год пробуваю —

Отця свойого, Сірка Івана, в очі не видаю».

То вже Сірченко Петро з козаками опрощеніє принімає,

До трьох зелених байраків прибуває.

Козаки до Сірченка Петра словами промовляли:

«Сірченку Петре, не безпечно себе май,

Коней своїх козацьких од себе не пускай».

А Сірченко Петро на тоє не повіряє,

Под тернами-байраками лягає-спочиває,

Коні свої козацькі далеко од себе пускає,

Тілько Голуба Волошина до коней посилає.

Турки тоє забачали,

Із тернів, із байраків вибігали,

Голуба Волошина у полон до себе брали І ще словами промовляли:

«Голубе Волошине! Не хочем ми ні твоїх коней вороних, Хочем ми добре знати,

Щоб твого пана молодого ізрубати».

Голуб Волошин словами промовляє:

«Турки!

Коли можете ви мене од себе пускати,

Могу я сам йому з пліч головку зняти».

Турки того дознали,

Голуба Волошина од себе пускали.

Голуб Волошин до Сірченка Петра прибуває,

Словами промовляє:

«Сірченку Петре, пане молодий!

На доброго коня сідай,

Меж турками поспішай!»

Не успів Сірченко Петре меж турки-яничари вбігати —■ Мог йому Голуб Волошин з пліч головку зняти.

Тогді турки Пилипа Мерефіянського округ оступали,

З пліч головку козацьку знімали,

Козацьке тіло посікли-порубали.

Козаки стародавнії тоє забачали,

На добрії коні сідали,

Турок побіждали,

Козацьке тіло позбирали,

До стародавнього куреня привозили,

Суходол саблями копали,

Шапками, приполами землю носили,

Козацьке тіло схоронили.

Отаман торський, Яцко Лохвицький, тоє зачуває,

До вдови старенької Сірчихи-Іванихи в город

у Мерефу письмо посилає,

Сірчиха-Іваниха письмо читає,

Словами промовляє,

К сирій землі крижем упадає:

«Що вже тепер на моїй голові три печалі пробуває:

Первая печаль — що я сім год пробувала,

Сірка Івана в очі не видала;

Другая печаль — що Сірченка Петра на світі живого немає* Третяя печаль — що Сірченко Роман умирає»,

СЕМЕН ПАЛІЙ І МАЗЕПА

Шведського року, нещасливого літа,

Не одна-то душа християнська

безневинно пішла з сього світа, То тогді-то у городі Лебедині Царі і князі великим всі дивом дивували,

Один до єдного словами промовляли:

«Про що-то, панове, у землі християнській

не стало порядку ставати?» «Про то, панове, що стали проклятії Бусурмени християн братами називати»,

«Хто ж теє зачинав?»

«Начинав теє проклятий Мазепа,

Як Іскру й Кочубея безневинно сам з сього світа зогнав, Семена Палія на Сибір завдав».

То царі і князі єдин до єдиного словами промовляли Да Семена Палія з Сибіру на Москву висилали.

Скоро-то став Семен Палій Великим постом, весняною погодою До білого царя на столицю прибувати,

То світ праведний государ велику радість має,

Що до себе великого лицаря Семена Палія у гості сподіває. То Мазепа тоді як почув,

Що його, проклятого Мазепу, лихо доганяє,

До короля шведського такі речі промовляє:

«Королю шведський, добродію, найясніший мій пане!

Чи будем ми більше города Полтави доставати,

Чи будем з-під города з-під Полтави утікати?

Бо недурно москва стала нас кругом оступати!

Бо в Семена Палія хоч і невеликеє військо охотнее,

Тільки одна сотня,

А буде нашу тисячу гнати й рубати,

Буде нам, великим панам, великий страх завдавати».

То король шведський тоє зачуває,

Словами промовляє:

«Мазепо, безумная главо!

Чи в мене войсько не збройне?

Чи в мене войсько не панцерне?

Да я ще тую москву могу сікти й рубати,

Ще не зарікаюсь у білого царя й на столиці побувати». Скоро став Палій Семен На святого отця Миколая

Із Шереметом Борисом Петровичем під Полтаву прибувати,

То став король шведський із Мазепою тайно втікати,

На царських людей вдаряти;

Много царських людей побивал»,

А в городі у Батурині мужиків да жінок упень сікли

да рубали,

Церкви палили, святості да ікони під ноги топтали,

Плоти справляли,

На той бік Дніпра утікали.

То Семен Палій під Полтаву прибуває,

Січе й рубає, на всі сторони, як полову, метає,

До Дніпра прибуває, на той бік Дніпра поглядає,

Що король шведський із Мазепою на тім боці Дніпра*

походжає,

То він-то мечем махає,

Словам» промовляє':

«Помоли ти, Мазепо, за мене бога', що я тебе не- догнав,— Альбо б посік, альбо порубав,

Альбо живйом на вічну каторгу завдав!»

Земле, земле християнська,

Єгда ти була смутками і печалями наповнена,

Не знала, де родина об родин-і: промишляє.

Дай, боже, честь і х-валу Світ-праведному государю Да й Семену Палію,

Превеликому пану,

Що не дав шведу християн на поталу!

Ой дай, боже, усім християнам многая; літа До щасливого прожитія. у цім світі!

ЧОРНА НЕДІЛЯ У СОРОЧИНЦЯХ

А чи то чорна хмара та синєє небо вкриває, Та синєє небо вкриває,

Навкруги облягає,

Снігом-завірюхою доріженьки у полі замітає, Ой, замітає та, ой, замітає!

А то ж з Миргорода, славного города,. Барабаш виїжджає,

Донців та черкесів за собою викликає:: «Анумо ж, черкеси й донці,

Славнії молодці,

Нумо у Сорочинці у гості!

Нумо у гості гостювати,

Пристава визволяти

Та царський маніфест у народа одбирати,

Та, ой, одбирати!

Та маніфест одбирати,

Зачинщиків у кайдани кувати,

Щоб нам, чиновникам, по вік вічний панувати,

Ніякого нового закону не знати,

Народ у вічній темноті держати!»

Ой у суботу ввечір У Сор.очинцях у дзвони задзвонили,

А в неділю рано козаки з Барабашем до волості приступили Та й народу говорили:

«Ануте, сорочани, нашій силі покоряйтесь Та на маніфест надії не покладайте,

Пристава випускайте,

Зачинщиків покірно оддавайте Та нуте й поспішайте,

Та, ой, поспішайте, не гайтесь!»

«Ой Барабаше, Барабаше!

Ти й сам не пишайся,

Сам не пишайся,

Царському маніфесту покоряйся;

Нащо ж було й вам той новий закон ламати

Та наших людей безвинно та безсудно в тюрму забирати,

Та жінкам, та малим діткам жалю завдавати,

У народа волю одбирати!»

Ой як крикнув той Барабаш та на козацьку силу:

«Бийте ж тих сорочан та не жалійте,

Кіньми топчіть,

З рушниць стріляйте,

Рани й смерть завдавайте!

Покажемо їм, ворожим синам, як начальство не вважати Та на маніфест надію покладати,

Та ще й пристава рештувати,

Землю й волю добувати!

Буде їм земля й воля —

Діткам та онукам нещасная доля Та, ой, нещасная доля!»

Та чи то ж вп’ять тая хмара яснеє сонце вкривала, Молоньями світила Та громами й загриміла,

Чи то орда набігала,

Що колись дідів-прадідів у неволю заганяла

Та била й рубала,

Лютій смерті предавала?

А то ж не чорная хмара яснеє небо вкрила Та й не громом загриміла,

То й не орда набігала,

Що дідів-прадідів у неволю забирала,—

Кинулись на сорочан донці й черкеси, підковами топтали, З рушниць стріляли Та на вулицях доганяли,

На дворах та на левадах лютій смерті предавали,

Били й мордували,

Жалості не мали.

Ой у неділю увечір вп’ять тая завірюха закружила Та доріженьки снігом крила,

А у Сорочинцях жінки, та батьки, ще й малі діти Дрібні сльозоньки проливають Та мерців обмивають,

На столи покладають,

На столи покладають,

Барабаша проклинають:

«Ой Барабаше, Барабаше,

Лихо твоє й наше!

Що ти наших діток посиротив Та й сам свою голову положив».

А у Миргороді, славному городі,

Та над Барабашевою хатою чорний ворон кряче,

А у хаті вдовиця-Барабашиха плаче:

«Ой Барабаше, муже-покойнику, Барабаше,

Лишенько наше,

Та, ой, лишенько наше!

Було б тобі, Барабаше, з Миргорода не виїжджати Та донців не викликати,

Та у народ не стріляти,

Рани й смерть завдавати!

Ой Барабаше, Барабаше,

Лихо твоє й наше —

Та, ой, лишенько, лихо твоє й наше!» •

ПРО СОРОЧИНСЬКІ ПОДІЇ 1905 РОКУ

Що у.святу неділю рано-пораненьку У Сорочинцях сочинилося —

Усі люди союз собі великий мали,

Собі кумпанію велику ізбирали І все собі розмовляли:

«Як би то нам свободи дістати,

Щоб землі дістати,

Щоб було чим малих дітей годувати!»

Не діждали свободи сії знати,

А діждали Барабаша своїми очима повидати.

У понеділок рано-пораненьку

Із Миргорода, із славного города, Барабаш приїжджає, З козаками прибуває,

До людей словами гукає:

«Ой що ж собі маєте,

Що ви собі свободи дожидаєте?

Не будете ви свободи знати,

А будем ми вас стинати,

Щоб ви собі заробляли,

А свободи не дожидали!»

Ось стали люди словами промовляти:

«З чого ми должні жити-проживати,

Як у нас нічим бідних дітей годувати!»

Ой став Барабаш гнів великий покладати:

«Ви должні ще козаків і коней погодувати,

Бо нам було тяжко та важко сією дорогою проїжджати!» Усі люди руки підіймали,

Словами промовляли:

«Ми вас відтіля не визивали,

Не будем ми козаків годувати,

Не будем вашим коням і сіна доставати!

За віщо ми будем свою жизнь покладати?

Де ми будем брати,

Щоб вас годувати?»

То Барабаш і козаки великий гнів положили,—

Великий сор ізробили!

Од людей од’їжджали,

Великий гнів покладали,

За царину виїжджали І совіт собі мали:

«Що ми будемо тепер од’їжджати,

А правди собі не шукати?

А треба їм, треба дати,

Щоб вони знали, як свободу шукати!»

Тоді коні назад обертали,

Усіх людей на місці.заступили,

Орудія оружили —

Усіх людей на землю положили,

Тіло їх християнське на землю поклали,

Кров безневинно проливали.

Которі живі — живі зостались,

Руки вгору піднімали,

Барабаша кляли-проклинали:

«Барабаше, Барабаше, .

Лишенько твоє і наше!

Людей побиваєш І сам тут погибаєш,

Свою голову покладаєш!

Стільки ти крові безневинно проливаєш,

А тіла християнського на землю положив 1 сам свою жизнь покладаєш!»

Ой у середу рано-пораненьку Стільки-то усього сочинилось —

Пан Филоненко із Полтави прибуває,

З козаками приїжджає,

Всіх людей бідних собирає,

На колінах поставляє,

Безневинно обвиняє,

Тіло їх коло кості канчуками оббиває,

Кров їхню безневинно проливає!

Ой стільки-то їх, бідних, побили,

Шматками порубали І кров безневинно проливали,

По темних темницях забрали,

А бідних сиротят без хліба оставляли!

Ой, як то тяжко та важко було сиротятам

різдво Христове дожидати Без батьків без своїх рідних празник пробувати Без хліба, без солі загибати.

Словами промовляли,

Сльозами проливали,

Батьків своїх споминали:

«Нехай ми будем тепер знати,

Як батьки наші помирали,-Безневинно кров проливали І голови свої покладали,

Колись-то ми будем знати —>

Своєю кров’ю батьків одкупляти!

Ой тяжко та важко нам тепер на світі проживати,

Що нікому нам пораду дати».

Стали діти тихо говорити,

Котрих батьки по темних темницях пробувають:

«Ой колись-то ми будем добре знати,—

За цю неволю будем визволяти!

Як то тяжко та важко по темних темницях пробувати,

За неправду загибати!»

Бідні невольники у неволі пробувають,

У темній темниці проживають-пропадають,

Суда праведного дожидають:

«Коли-то нас буде праведний суд осуждати,

То тоді нас будуть із неволі випускати!»

То товариш до товариша словами промовляє, Филоненка-полковника кляне-проклинає:

«Бодай тебе перша куля не минула,

Гостра шабля шеменула!

Як буде тяжке його горе побивати Та будуть тіло його ховати,

То тоді нас буде праведний суд осуждати,

То будем ми тоді з неволі виступати-визволяти.

Та визволь нас вже, визволь, господи, з оцієї каторги, Із темної темниці на край веселий,

Между мир хрещений!»

Сотвори, боже, вічну пам’ять тим, которих побили,

А всім слухающим головам І товариству кревному й сердечному Пошли-, боже, на многа літа!

ХТО ж ТОЙ СОКІЛ, ТОВАРИШІ?

Гей, гей, гей, гей!

Була зима з відлигою,

А другая люта,

Настраждалися солдатеньки залізом окуті. Куди не глянь — біле поле Людським трупом вкрите,

А по селах плачуть жінки та голодні д'іти. Царі, купці, генерали

Війну вихваляють

Та на полях скривавлених

Бенкети справляють.

Та ось над шанцями здійнявся сокіл. Прилетів сокіл,

Прилетів ясний,

Над шанцями літає,

До солдатеньків,

Та товаришів,

Словами промовляє:

«Чи не годі вам, товариші,

В окопах зогнивати?

Бо вже час настав, солдатеньки, Свою волю здобувати!»

Та зачули генерали соколину мову, Наказали стрільцям убити сокола: «Ой хто ж зіб’є його кулею — Нагороду одержить той від царя». Узяв стрілець рушницю в руки Та й пустив кулю,

Тільки не в сокола, а в генерала... Зашуміли люди, немов ріки,

Що кайдани рвуть,

Що стремлять у море;

Ревуть хвилі,

Б’ють пороги,

Земля у загравах...

Сокіл все літає,

Зове людей, закликає:

«До зброї! До зброї!

Поки пани не полягли,

Як бур’яни під косою!»

Стало краще всім робітникам, Зітхнули на повні груди селяни,

І раптом його не стало:

Умер сокіл,

Знемігся він,

Перетрудився...

Та ім’ям його великим Весь світ обновився!

Хто ж той сокіл, товариші,

Куди линув, де він?

То не сокіл, товариші,—

То наш любимий Володимир Леніні

ПРО ВІЙСЬКО ЧЕРВОНЕ, ПРО ЛЕНІНА-БАТЬКА І СИНІВ ЙОГО ВІРНИХ

Анумо, співці-кобзарі,

На голос давайте затягнем Та вдаримо в кобзи журливі,

Хай струни орлами клекочуть,

Хай думи весною плюскочуть,

Як в небі пісні журавлині!

Анумо, співці-кобзарі,

Давайте свій строй перестроїм З сумного на кличний Та вдаримо в кобзи про волю прийдену І люд наш відважний, величний!

Нехай ще лиш трохи спочинуть Пісні старини України:

Неволя турецька,

Орди татарські,

Могили високі І Січ низова молодецька;

Нехай старина почекає,

Бо час нас усіх обганяє На крилах своїх переможних І нас за собою гукає!

Анумо, співці-кобзарі.

Співаймо своїй Батьківщині,

Хто ж кращої пісні од нас заспіває,

У кого є кобза гучніша!

Кому ж, як не людям трудящим і нам,

Воля у світі миліша!

Хто ж перший з співців,

Як не ми, кобзарі,

Думи про волю складали,

Чи ж не ми про відвагу народу В виру на майданах співали!

Анумо, співці-кобзарі, ,

Оспіваєм Червону заграву,

Про військо Червоне могутнє,

Про щастя народів майбутнє,

Про Леніна любого славу!

Ой надворі метелиця, грає хуртовина, ,

А на Київ з Скоропадським суне німців сила,

А за німцем пани й князі, ще й шляхетські графи Сунуть хмарой в Україну, як та орда з Кафи. Зажурилась Україна, села запалали,—

То так бідну Україну пани привітали.

Заплакали малі діти, жінки затужили,

Зачорніли по Вкраїні братськії могили.

Пішли сироти по світу з голоду вмирати —

Батька вбили, мати вмерла, ще й спалили хату... Склали «спілку хліборобську» куркулі поганські,

Та й пішла на них робити голота бідняцька.

А в городі в Половенці, де заводи Брянські,

Б’ють та вішають робочих жандарі гетьманські.

Ще й не вспіли бідні люди покосити сіна,

Пани кажуть, що Вкраїна стала «самостійна».

Яка ж вона «самостійна», як кругом чужинці І на пана одробляють бідняки вкраїнці?!

Бодай така «самостійна» повік не верталась, Панам-дукам дала жнива — з бідних насміялась! Напились пани пузаті з України крові,

Хазяюють, наче дома, у чужій коморі.

Забирають в селян бідних житечко, пшеницю Та все даром відправляють панам за границю.

Не стерпіли бідні люди гетьманської «ласки»

Та й почали бить чужинців, ще й псів гайдамацьких. Пани бачать: діло кепське,

Не виходить ладу —

Та й придумали, прокляті,

Якусь Центральну раду.

А в Києві лиха буря —

Появивсь якийсь Петлюра...

Та збирає все ту раду —

Куркульню й панву пузату,

Та все радиться з панвою:

«Як нам бути з голитьбою Та ще з тими шахтарями,

Що ще здавна бунтарями,

Не вважають добре панство,

Поглядають на багатство,

Щоб у панів одібрати Та голоті роздавати;

Нам, бач, треба таку владу,

Щоб остались бідні ззаду...

І маєтки, як були,

І пани щоб в них жили,

Бо й сам бог про це ж велів,

Що не можна без панів».

У неділю, в день покрови,

Попи дзвонять в усі дзвони:

«Поможи нам, святий Юрій,

Зібрать золота Петлюрі...»

Пожурились бідні люди:

«Що ж то дальше воно буде?»

Анумо, співці-кобзарі,

На голос давайте затягнем Та вдаримо в кобзи журливі,

Хай струни орлами клекочуть,

Хай думи весною плюскочуть,

Як в небі пісні журавлині!

Зима хижим звіром виє,

Пургою заносить Вкраїну,

Пани криваві бенкети справляють,

Нема людоїдам упину.

Та ось в хуртовині Чийсь голос почувся:

«До зброї, голото! До зброї!

За мною, голото,

Я шлях покажу До щастя-життя і до волі!»

Ой, хто ж той орел, що відваживсь літати У хмарах і в бурі шаленій?

Та бідна голота по слову пізнала,

Що був то учитель наш — Ленін!

Вже буряне небо од хмар прояснилось,

А в ясній блакиті на крилах орлиних Бунтарськеє серце носилось.

І з того великого серця бучного Посипались іскри-стожари —

Кругом охопили Вкраїну повстання, Криваві і гнівні пожари.

То не села тепер горять,

Не бідняцькі хати,

То горять кубла куркульські,

Ще й панські палати.

Наварив Петлюра каші В автономнім казанку Та й забув, що тая каша Не до смаку бідняку...

Ой Петлюро-розбійнику,

Шельма превелика,

Подивися, чи не в тебе Мазепина пика;!..

Сидять пани в Німеччині Та й чогось похмурились, їм досадно, що в Петлюри Діла розпетлюрились...

В небі гайворони крячуть На бурю велику —

Б’є Петлюру військо Красне І в спину, і в пику!

Анумо,, співці-кобзарі,

На голос давайте затягнем Та вдаримо в кобзи журливі,

Хай струни орлами клекочуть,

Хай думи весною плюскочуть,

Як в небі пісні журавлині!

Не всі ще пропали пани-генерали,

Купці і князі чужоземні.,,.

їм сниться Вкраїна., «сердешна небога»,

Не так Україна, як землі.

Пароходи ідуть морем,

Прорізають хвилі, їдуть пани лихо діять Вільній Україні.

Наїхало чуже військо із країв далеких... Англічааи, італійці та іще і греки.

А з-за Дону пре Денюка,

Генерал, стара падлюка,

І кадети, і есери,

Ще й кубанські офіцери.

А з-під .Польщі .знову буря —

Появився пес Петлюра.

А за ним пани-магнати Йдуть йому допомагати;

Всі на Київ поспішають,

Та богунці не пускають...

Як узявсь Щорс .за Петлюру —

Чуть не здер із нього шкуру! .

А Боженко тих магнатів Добре теж одколошматив!.

Всилу встиг втекти Петлюра —

Аж облізла з його шкура!

А магнатам дід Боженко

Пом’яв ребра хорошенько!

Затраймо-во жалібно в кобзи,

Боженка і Щорса згадаєм,

Що вмерли за справжню Вкраїну,—

Цю пісню про них ми співаєм.

Ніч вороном чорним упала на землю, Славута-Дт'про посинів...

Послухай, Вкраїно, про двох, з багатьох Твоїх найлюбимих синів.

Що перший — Боженко,, старий твій заступник,—* Він бився за долю Вкраїни І чесною смертю народного сина За тебе, Вкраїно, загинув.

А другий — це Щорс, що під прапор покликав Єднатись робочу голоту,

Бо Ленін йому наказав і навчив,

Як битись за діло народу!

Не вмре ваша слава, богунці відважні, .

Бо слава од смерті не гине,

Вас слава сама між народом прославить Синами справжньої Вкраїни!’

Пруться греки, як лелеки,

З моря на Вкраїну,

Кричать: «Жар нам кури, яйця,

Ще й смачну свинину?»

А французи гладять пузо,

З Азовського лізуть.

«А нам,— кричать,— хліб, пшеницю,

Ще й руду залізну!»

А Денікін-товстопикін Преться із-за Дону Та на Москву поспішає,

Начебто додому.

Наступає чорна хмара,

Всю Росію криє...

Япон лізе з-за Уралу,

Страшним звіром виє.

Ой піднявся орел над Кремлем,

А за ним орлята —

Бистрі соколи крилаті,, ленінці завзяті!

Полетіли ті соколи на. чотири боки,

Наробили буржуякам крилами толоки.

Перший сокіл прилітає рятувать Вкраїну, Кликнув хлопців-партизанів бить панів у спину,

Ще й повів Червоне військо лавами до бою: «Бийтесь, діти пролетарські, за щасливу долю!» А два соколи крилаті кликнули в Донбасі, Загриміло слово «воля» на червонім стязі.

А товариш Фрунзе-сокіл за Урал-горами Проріза червоним стягом чорні вражі хмари, Одхлинають чорні сили, труп не підбирають,

А над полем, вкритим трупом, ворони літають... Анумо, співці-кобзарі,

Затягнемо пісню кобзарську,

Як било панів наше військо Червоне,

Б’ючися за владу Радянську!

Послухайте, громадяни, як діло складалось: Спершу кайзеру й гетьманцям По ребрах дісталось!

Надавав їм Щорс з Боженком І в пику, і в спину —

Кайзер ледь живий вернувся До свого Берліну.

І Петлюри не минули —

Добре його стусонули,

За кордон, як пес, подався Та вже більше й не вертався...

Узялись дубасить грека...

Чуть живий через Одесу Утік в свою греконесу...

Італійцям і французам Пронизав багнетом пузо Ворошилов з шахтарями Та з бідними злидарями.

А Денікін з козаками Тіка з м’ятими боками... їде Клим з Семеном Доном,

Блискають шаблями,

Пада військо генеральське,

Як сміття до ями!

Військо наше йде Червоне,

На кашкетах зорі,

Потопили всіх кадетів У Чорному морі!

З Прикарпаття на Вкраїну пани покотились,

А із Криму англічани з Врангелем явились...

Та вже більше не стерпіла Радянська Росія...

І хвилею лави,

Як море, заграли,

І смерть на панів Злидарі понесли!

І широкі поля —

Українська земля —

Окропились буржуйською кров’ю,

А з бою народи —

Заступники волі —

Вернулись до праці з любов’ю!

Ой ви ж, пани-прудивуси,

Які ж бо ви боягузи,

Нахвалялись за годину Всю загарбать Україну,

Будьоннівці появились —

Ви, як зайді, покотились І лісами, й комишами Аж до самої Варшави.

Згадаєте ще полізти —

Вам не буде більше місця Ні в Варшаві, ні в Волині,

Ні в Карпатській Україні!

Не річки то бурхливі всієї Росії До Чорного моря звернули,

То партія військо Червоне послала Відстоювать діло Комуни.

Удовою затужила осінь над степами,

Дощі дрібні полилися на ковиль сльозами,

В морі Чорнім і Азовськім хвилі розходились,

Над Сивашем, над Чонгаром тумани спустились. Не акули в синім морі пливуть-пропливають,—

То англійські бронеходи на хвилях гойдають. Перекоп — ворожий табір — укрився туманом І гармат велика сила за Турецьким валом.

То не грім ударив з моря в північну годину,—

То англійськії гармати б’ють на Україну.

То не вітер віє з Криму, не дощі то хлищуть — Клекчуть люттю кулемети, кулі вихром свищуть. Вся Росія тут зібралась в цю тяжку годину,

Щоб вступитись за Комуну, за Радянську Україну! Як гукнув до війська Фрунзе: «Уперед! За волю! За' життя майбутнє наше, за щасливу долю!»

Небо померкло, і зорі погасли,

І хмари спинились біжучі,

Як кинулось військо Червоне

На лави ворожі смердючі!

Багнетами військо відважне Червоне Врангеля й англійців ударило в лоб,

Од моря до моря луна покотилась: «Дайош Перекоп!»

І мозком не ввернеш,

І струни не зможуть Цю ніч перемог оспівати,

Як поклик побідний На крилах пронісся:

«Нікому вже нас у віках не здолати!» Трупи ворожі заорють у ниву Плугами нової Вкраїни, .

А слава Червоного війська Повіки не вмре, не загине!

Повернувся Фрунзе з Криму —

На Вкраїні нове диво:

Поки з паном в Криму бились, Куркульські банди появились..,

А попи до бога тоже:

«Поможи Махнові, боже...»

Трава в степу ляже, копитом зім’ята Співатимуть довго тавричанські дівчата; Заспівають пісню «Клима-земляка»,

Чия була нещадная до Махна рука!

І вітер заспіває в степу з ковилями Про те, як за землю билися селяни;

І в степу широкім могили високі Заспівають думи про життя Комуни!.* Трупи ворожі заорють у ниву Плугами нової Вкраїни,

А слава Червоного війська Повіки не вмре,

Не загине!

НЕПОРУШНА ДРУЖБА

(Дума про возз’єднання України з Росією)

Гей, що на нашій славній Україні Та були суворі години:

Що тими несходимими степами Та тими битими ординськими шляхами,

Селами, городами,

Зеленими хуторами,

Ой да то ж то не тільки слава козацька гуляла,

А й ріками-потоками

Людські сльози-горе розливались!..

Налітали чорні круки на Україну — її діти боронили до загину,

Покривали вражим трупом поле...

Ой ти, доле наша, доле!

Тільки степ широкий устелили Високії без числа могили...

А як шляхта скрізь запанувала,

Невільницею Україна стала,

Горя зазнала,

Слізьми обливалась,

На вольную воленьку сподівалась!

Гей, як з’явився тоді на Січі Хмельницький, Богдан-Зиновій,

Сотник чигиринський,

Козаків єднав,

Народ закликав До боротьби нещадної,

До перемоги славної Над панами лютими,

Хижаками неситими!

Гей, то ж не вітри буйнії дуби нагинали,

На Дніпрі-Славуті хвилі-гори підіймали,—

То хвиля народного гніву здіймалась,

Серця гартувала,

Помстою наливала!

То ж то козацькеє військо,'

Славне Запорозьке,

Тією помстою-гнівом палало,

В похід на панів виступало Волю здобувати,

Людей з панського ярма визволяти!

А за тими козаками Незліченними полками Простий люд — посполиті селяни Прибувають до Богдана:

Максим Перебийніс веде військо з Поділля,

А Іван Богун з Подністров’я,

Мартин Пушкаренко з Полтавщини,

А Морозенко з Джалалієм з Брацлавщини,

Іван Кречовський з Київщини,

А Данило Нечай з Вінниччини!

А за ними прилучани й ніженці,

Фастовці й черніговці,

Уманці й білоцерківці,

Ще й самого Богдана чигиринді!

Піднялася всенародная сила,

Бо терпіти наруги панської було вже несила! Гей, хоч недорогі на війську козацькому шати. Та серця людські правдою й гнівом багаті!

Всі добре знали,

Що в нещадну боротьбу вступали,

Та велику віру в перемогу мали!

Ой та то ж то не рік і не два Точилася та жорстока боротьба!

Вірні сини України вкрили себе славою Під Корсунем і Пилявою!

Загнали ляшків,

Загнали панків

Од Жовтих Вод аж за Віслу,

Щоб більше на Україну не лізли!

Гей, тоді ж то бачить Богдан,

Бачить гетьман,

Що пани Потоцькі Та магнати Конецпольські Знову своїх недобитків збирають,

Свою думку мають —

Іти Хмельницького воювати,

Народ український у панське ярмо повертати,

То й бачить Богдан,

Бачить гетьман,

Що тоді буде над шляхтою перемога,

Як прийде від російського брата рідна допомога! Гей, та тоді ж то Хмельницький,

Гетьман український,

Скликає у Переяславі раду — '

Козацьку громаду!

Громаду скликає,

Гостей закликає —

Рідного російського брата —

До нашої хати.

Тоді ж то в Переяславі В усі дзвони дзвонили,

А люди між собою гомоніли,

Раду радили Всією громадою:

«Ніде нам, браття,

Кращої долі-щастя шукати,

Як у єднанні з російським братом! -Будемо ж ми прохати Свого єдинокровного брата:

Прийди до нас, рідний брате,

В боротьбі з ворогами помагати!

Та будемо ми спільне життя будувати,

Та будемо в єдиній сім’ї проживати,

Один одному в помочі ставати,

Хліба-солі з упокоєм уживати!»

Отак розмовляли І клятву велику давали В єднанні з російським братом жити І довічно щастя й горе ділити!

Гей, що з тої пори триста років минає,

Таж не горе козацьке,

А наше щастя радянське На Україні цвітом весняним буяє І Кремлівська зоря його осяває!

Ген-ген на полях,

На колгоспних ланах,

Де могили предковічні з вітрами розмовляють,

Там нащадки козацькі шляхи в новий світ прокладають, Шляхи до комунізму торують,

Своє життя будують З російським народом У єднанні, у згоді!

Гей, гей, від Переяслава і донині У сім’ї єдиній

Живе народ український з російським братом В нашій єдиній хаті!

І цього єднання Нікому не зламати,

Бо одна в нас мати І одна ми родина —

Радянська Вітчизна єдина,

Ще й Ленінська партія велика!

Віднині довіку!

ПРИМІТКИ

До книжки ввійшли кращі' записи -українського поетичного епосу, здійснювані від кінця XVII. ст. до радянського часу. З відомих сюжетів відібрано здебільшого по одному,, рідше — по два часово і територіально віддалені варіанти чи редакції дум.

Публікація текстів здійснена за першоджерелами — першодруком, в окремих випадках за найавторитетнішими виданнями, зокрема за збірниками: Колесса Ф. Українські народні- думи. Львів, 1920; Думи; Упорядкування Г. А. Нудьги. К., 1969; Украинские народные думы. Издание подготовил Б. П. Кирдан. М., 1972; Думи. Іеторико-героїчний цикл. Упорядкування та примітки О. I. Дея. К.,. 1982. (Далі при посиланні на ці видання зазначатимемо лише- упорядників- і сторінку видання).

Тексти подаються за сучасним правописом, із збереженням Лексичних та синтаксичних особливостей' оригіналу, але- з певною уніфікацією вимови.

КОЗАК НЕТЯГА. Один з найдавніших записів думи, датований 1684 р. Вперше надрукував М. Возняк £-928 р.

Подається за виданням: Кирдан Б. П., с. 71—72.

Килиїмське поле — місцевість біля міста Килії (тепер — районний центр Одеської обл.).

Козак запоровський — неточний запис від «козак запорозький»;

КОЗАК ГОЛОТА. Записано в 1854 р. від лірика А. Никоненка в с. Оржиця на Полтавщині. Вперше надруковано в зб. : Записки о Южной Руси. СПб., 1856, т. I, с. 14—19.

Подається за першодруком.

Козак Голота — збірний образ бідняка-нетяги (летяги), що уособлює кращі риси рядового козацтва: мужність, хоробрість, кмітливість.

Гординський (Ординський) шлях — дорога, що контролювалась і була під владою Орди (Гординське поле).

«...А третя й на хлів незгожа.— «Уже й закинуть неспособна».— тобто не варта ні на що, навіть дірку в стрісі' прикрити.

Січ — Запорозька Січ — центр українського козацтва, що сформувався в першій половині XVI ст. за Дніпровими порогами, спочатку-на островах Токмаківка та Велика Хортиця, а згодом на острові Базавлук. Січ була опорою українського народу в боротьбі проти феодально-кріпосницького гніту та іноземних загарбників.

СМЕРТЬ КОРЕЦЬК-ОГО,- Один з найдавніших записів думи, датований 1684 р.

Подається за виданням: Нудьга Г. А., с. 48—51.

Корецький — можливо, йдеться про Самійла Корецького, який 1622 р. у битві на Цецорському полі потрапив у полон і був страчений.

Цецора— місцевість у Румунії (поблизу Ясс), де польсько-шляхетська армія зазнала поразки у битві з турецько-татарськими військами в 1620—1621 pp. У.цьому бою .загинув батько Богдана Хмельницького — Михайло Хмельницький.

Царгорад, Царград — давня слов’янська назва Стамбула, колишньої столиці Туреччини.

Корець — містечко на Волині (тепер — районний центр Ровенської обл.).

Межиріччя — населений л.ункт на 'Волині.

ОТАМАН MAT-ЯШ СТАРИЙ. Записано в 1805 р. Вперше надруковано в кн.: Житецький И. Мысли о народных малорусских думах. К-,

1893, с. 238—24.0.

Подається за першодруком.

Отаман Матяш старий — збірний образ досвідченого козацького ватажка, який протиставляється молодому козацтву.

Устя Самари-Богу—гирло притоки Південного Бугу, де впадає ріка Савранка (за народною вимовою—-Самарка).

Семенів козацький ріг—один із півостровів у Південно-Бузькому лимані, де останній з’єднується з Дніпровським .лиманом.

Кайнарська долина — є припущення, що так називалася .низина у гирлі річки Савранки.

ФЕДІР БЕЗРОДНИИ, БЕЗДОЛЬНИЙ. Записав 1873 р. М. Лисенко від кобзаря О. Вересая з с. Калюжниці на Полтавщині.

Подається за виданням: Кирдан іБ. ;П., с. 84—88.

Федор безродний — епічний персоцаж.

Військо дніпрове — йдеться про козацьке військо, розміщене на Дніпрі, тобто про запорозьких козаків.

Базалуг — під назвою Базавлук відома права притока Дніпра (тепер— поблизу м. -Нікополя), а також острів на Дніпрі, ,нижче дніпровських порогів.

СМЕРТЬ ФЕДОРА БЕЗРОДНОГО. Записав 1814 p. М. Цертелєв на Полтавщині.

Подається за виданням: Кирдан Б. П., с. 83—84.

ТРИ БРАТИ САМАРСЬКІ. Записано в 1805 р. івід кобзаря Івана на Полтавщині. Вперше надруковано в кн. : Житецький іП. Мысли о народных малорусских думах. К., .1893, с. 205.—206.

Подається за першодруком.

Це одна з дум, в центрі якої моралізаторська ідея —-будь-яке порушення усталених традицій, .звичаєвих норм неминуче карається. У да-иому випадку три брати (самарські) гинуть через непослух: зневаживши благословення батьків, вони пішли у охотне (добровільне) козацьке військо, порушивши звичай, згідно якого один із синів повинен був залишитися з батьками.

Криниця Салтанка—криниця біля річки Самарки.

СМЕРТЬ БРАТІВ САМАРСЬКИХ. Записав 1908 р. на фонограф Ф. Колесса від кобзаря М. Кравченка з с. Великі Сорочинці на Полтавщині'. Вперше надруковано в кн.: Колесса Ф. Українські народні думи. Львів, 1920, с. 98—100.

Подається за першодруком.

СМЕРТЬ КОЗАКА НА КОДИНІ-ДОЛИНІ. Записано в м. Сенчі на Полтавщині. Вперше уривок думи надруковано в 1872 р. у журн. «Беседа», № 5, с. 92—93.

Подається за виданням: Дей О. І. с. 30—32.

Кодина — р. Кодима, права притока Південного Бугу.

НЕВОЛЬНИКИ. Записано в середині 50-х років XIX ст. від кобзаря П. Колибаби у м. Вільшани на Харківщині. Вперше надруковано в кн.: Исторические песни малорусского народа с объяснениями Вл. Антоновича и М. Драгоманова. К., 1874, т. 1, с. 90—91.

Подається за першодруком. , '

Дума належить до так званого циклу «невольницьких плачів», які вважаються дослідниками найдавнішими. Створювалися' в середовищі козаків-невільників, що попадали в турецький полон. У неперевершеній художній формі думи цього циклу передають тугу за батьківщиною, прагнення до волі, протест проти чужоземного поневолення.

Невільницький цикл дум нараховує близько двадцяти оригінальних варіантів.

ПЛАЧ НЕВОЛЬНИКА. Записав 1908 р. О. Сластіон від лірнйка І. Скубія у с. Лелюхівка на Полтавщині.

Подається за виданням: Кирдан Б. П., т. 104—105.

Пристань Козловська — пристань у м. Козлові (тепер — м. Євпаторія).

Земля агарська — можливо, йдеться про далекі арабські землі.

НЕВОЛЬНИКИ НА КАТОРЗІ. Записав 1908 р. на фонограф Ф. Колесса від О. Сластіона у м. Миргороді на Полтавщині. Надруковано в кн.: Матеріали до української етнології. Львів, 1913, т. 14, с. 41—50.

Подається за першодруком.

Низ — Подніпров’я нижче порогів.

ІВАН БОГУСЛАВЕЦЬ. Записано в 1805 р. від кобзаря Івана на Полтавщині. Вперше надруковано в кн.: Житецький П. Мысли о народных малорусских думах. К, 1893, с. 221—224.

Подається за першодруком.

МАРУСЯ БОГУСЛАВКА. Записано в першій половині 50-х років XIX ст. від кобзаря М. Ригоренка з с. Краснокутськ на Харківщині.

Вперше надруковано в зб.: Записки о Южной Руси, СПб, 1856, т. І, с. 210—214.

Подається за першодруком.

Сюжет думи та сам образ мужньої жінки-патріотки широко використаний в українській літературі та мистецтві. За своїм художнім рівнем дума є окрасою українського поетичного епосу.

СОКІЛ І СОКОЛЯ. Записано б 1873 р. від кобзаря О. Вересая з с. Калюжинці на Полтавщині.

Подається за виданням: Кирдан Б. П., с. 114—115.

Алегорична форма та зміст думи дають підстави вважати її однією з найдавніших зразків українського думового епосу, своєрідним доповненням до «невольницьких плачів» — передає вболівання рідних та близьких за долю невільників.

Стрільці-булахівці — очевидно, йдеться про болохівців, поселення яких відомі на Волині з XIV ст.

КОВАЛЕНКО. Записано 1912 р. в с. Синевідське Вижне на Львівщині. Надруковано в журн. «Народна творчість та етнографія», 1963, № 3, с. 103—104.

Дума відома в одному варіанті.

Подається за першодруком.

Коваленко — збірний образ козацького отамана.

Пас дорогий — подарунок султана підлеглому за особливі заслуги.

Кизикермень — турецька фортеця того часу.

САМІЙЛО КІШКА. Записано в 1832 р. від кобзаря І. Стрічки на Полтавщині.

Подається за виданням: Кирдан Б. П., с. 140—148.

Сюжет думи побудований на дійсних історичних фактах. Учасник морських походів запорозьких козаків проти Туреччини Самійло Кішка у 70-х роках XVI ст. потрапив у полон. На двадцять п’ятому році каторги, у 1599 р., він організував на галері повстання. Після перемоги разом з невільниками повернувся на Україну, де був обраний гетьманом.

Трапезонт — Трапезунт, Трапезун (тепер — Тробзон), місто і порт на чорноморському узбережжі Туреччини, один із колишніх невільничих ринків.

...Гар молами ориштована — гарматами обладнана, озброєна; від «риштувати» — обладнувати, озброювати.

Почвартаста — триста п’ятдесят.

Кефа-город — місто Кафа (тепер — Феодосія), в XV—XVI ст.— великий невільничий ринок.

Листи визволенії — писемні свідчення про звільнення з неволі. Видавалися за значний викуп.

Червона таволга — вид червоної лози, з якої в давнину робили каучуки і шомполи для рушниць.

Дівка Санджаківна— дочка санджака — військового урядовця султанської Туреччини.

Тендров-острів — острів Тендра, так звана Тендровська коса, у північній частині Чорного моря.

Скалозуб Семен — дослідники історії України XV—XVII ст. називають кількох Скалозубів — козацьких отаманів, однак не встановлено, котрий із них згадується в думі.

...гармати набирайте — в деяких варіантах — «гармати набивайте».

Межигорський спас — Межигірський Спасо-Преображенський монастир, заснований 988 р. поблизу м. Києва вище Вишгорода. Після того, як польсько-шляхетське військо зруйнувало Трахтемирівський монастир 1660 р., при Межигірському монастирі коштом Запорозької Січі був створений шпиталь і притулок для старих і покалічених козаків. 1786 р. монастир було закрито.

Трахтемирівський монастир — заснований запорозькими козаками біля м. Трахтемирова (тепер — Переяслав-Хмельницького району на Київщині). Тривалий час був шпиталем і притулком для поранених і старих одиноких козаків. Зруйнований польсько-шляхетськими загарбниками в 1664—1665 рр. .

Січова покров — козацька церква в Запорозькій Січі.

...полягла Кішки Самійла голова // В Києві-Каневі монастирі...— вказівка на поховання Самійла Кішки у Каневі; оскільки співці дум не мали вірогідних даних про місце поховання козацького отамана, то й згадували обидва козацькі монастирі — Межигорського спаса і Трахтемирівський,

.. Війська Запорозького, Донського Ц З усією черню дніпровою...— кінцівка думи відбиває побратимство українських запорозьких та російських донських козаків.

ОЛЕКСІЙ ПОПОВИЧ. Записано на початку 60-х років XIX ст. па Харківщині. Вперше надруковано в журн. «Основа», 1862, № 8, с. 21—26.

Подається за першодруком.

Олексій Попович — збірний образ епічного героя, історичного прототипу якого не встановлено. Ім’я героя пов’язується з м. Пирятином на Полтавщині.

КоломНиченко Грицько — очевидно, йдеться про Самуеля Зборов-ського, польського шляхтича, який за походженням був з Галичини, тому й прозваний у народі Коломниченком.

БУРЯ НА ЧОРНОМУ МОРІ. Записано в 1873 р. від кобзаря О. Ве-ресая. Вперше надруковано в «Записках Юго-Западного отдела императорского русского географического общества за 1873 г.», К-, 1874, т. І. Додаток «Ноты к думам и песням, исполняемым О. Вересаем», є. 3—6.

Подається за першодруком.

Земля Грабська (подекуди — арабська) — очевидно, йдеться про арабські землі.

...Як отцеву і матчину молитву штити-поважати — в подібні вислови народ вкладав широкий зміст — це передусім батьківська наука, батьківський досвід.

ВТЕЧА ТРЬОХ БРАТІВ ІЗ ГОРОДА АЗОВА, З ТУРЕЦЬКОЇ НЕВОЛІ. Записав 1902 р. О. Сластіон від кобзаря М. Кравченка з с. Великі Сорочинці на Полтавщині. Вперше надруковано в журн. «Киевская старина», 1902, № 5, с. 317—324.

Подається за першодруком.

Азов (Озов) — одне з найдавніших міст Причорномор’я, розташоване в гирлі р. Дон. Понад два століття (з 1471 р. до 1697 р.) перебувало під владою Туреччини.

Савур-могила (Саур-могила)— йдеться про одну з височин Донецького кряжа. Савур-могила знаходиться за вісімнадцять кілометрів від м. Сніжного на Донеччині.

ТРИ БРАТИ АЗОВСЬКІ. Записано в 1916 р. від лірника І. Мережка в с. Чаплинка на Катеринославгцині.

Подається за виданням: Кирдан Б. П., с. 201—209.

Муравський шлях — один з шляхів XVI—XVII ст., що починався біля Перекопу і тягнувся по території України —аж до Росії. Часто згадується в думах, оскільки ним користувалися кримські ординці, здійснюючи спустошливі набіги на Україну та південь Росії.

ІВАСЬ УДОВИЧЕНКО, КОНОВЧЕНКО. Записано в 1832 р. від кобзаря І. Стрічки на Полтавщині. Вперше надруковано в зб.: Малороссийские и червонорусские народные думы и песни. СПб., 1836, с. 36—47.

Подається за першодруком.

Филоненко (в інших варіантах — полковник Филон) — очевидно, козацький полковник з м. Корсуня (тепер — Корсунь-Шевченківський на Черкащині).

На долину Черкень гуляти — місце знаходження долини під - такою назвою не встановлено.

Крилов — старовинне місто-фортеця в гирлі р. Тясмин — правої притоки Дніпра.

Браїлов — місто і фортеця Браїла в нижній течії Дунаю.

РОЗМОВА ДНІПРА З ДУНАЄМ. Записано в 1805 р. від кобзаря Івана на Полтавщині. Вперше надруковано в кн.: Житецький П. Мысли

о народных малорусских думах. К-, 1893, с. 244—245.

Подається за першодруком.

Тихий Дунаю, // Що я своїх козаків на тобі не видаю? — вказівка на походи запорозьких козаків до гирла Дунаю.

До Города-царя — в Царгород.

Твої козаки на черкеській горі продувають — тобто на Північному Кавказі.

До річки Хортиці прибували...— тобто на острів Хортиця на Дніпрі, опорний пункт Запорозької Січі.

Річки низовії, помощниці Дніпровії — образний вислів-алегорія, що вказує на спільність дій Запорозької Січі і козаків-втікачів, які ховалися на нижніх притоках Дніпра.

СМЕРТЬ КОЗАКА БАНДУРИСТА. Записано в 1926 р. від кобзаря Д. Симоиенка з с. Стільне на Чернігівщині.

Подається за виданням: Українські народні думи та історичні пісні. К-, 1955, с. 37—38.

ПРОВОДИ КОЗАКА ДО ВІЙСЬКА. Записано в 1851 р. від кобзаря І. Романенка в с. Британії на Чернігівщині.

Подається за виданням: Кирдан Б. П., с. 317—318.

КОЗАЦЬКЕ ЖИТТЯ. Записано в 1855 р. від кобзаря М. Ригоренка. Вперше надруковано в зб.: Записки о Южной Руси. СПб., 1856, т. І, с. 215—220.

Подається за першодруком.

Ремество синило — фарбування (в синій колір) полотна та домотканих полотняних речей.

КОЗАК НЕТЯГА ФЕСЬКО ГАНЖА АНДИБЕР. Записано в 1853 р. від кобзарів А. Шута з с. Олександрівки та А. Бешка з м. Мени на Чернігівщині. Вперше надруковано в зб.: Народные южнорусские песни. К-.

1894, с. 377—382.

Подається за першодруком.

1 ще ж то козак... до города Килиї прибуває — тут маємо географічне зміщення місця дії, яка відбувається нібито в турецькому місті Кілії. Насправді ж дія відбувається десь в центральному районі України, на що вказує перелік дійових осіб.

Фесько Ганжа Андибер — збірний образ козацького ватажка, що захищає інтереси бідного козацтва.

СЕСТРА НА ЧУЖИНІ. Записано в 1805 р. від кобзаря Івана на Полтавщині. Вперше надруковано в кн.: Житецький П. Мысли о народных малорусских думах. К-, 1893, с. 189—190.

Подається за першодруком.

СЕСТРА ТА БРАТ. Записали 1908 р. на фонограф Леся Українка і К. Квітка в м. Ялті від кобзаря Г. Гончаренка з Харківщини. Вперше надруковано в ки. : Матеріали до української етнології. Львів, 1913, т. 14, с. 190—192.

Подається за першодруком.

ПОВЕРНЕННЯ СИНА. Записано в 1840 р. на Харківщині. Вперше надруковано в кн.: Труды этнографическо-статистической экспедиции в западнорусский край... СПб., 1874, т. 5, с. 849—850.

Дума відома в одному варіанті.

Подається за першодруком.

СОН УДОВИЧЕНКА. Записано від кобзаря в м. Охтирці на Сум-щинї. Вперше надруковано в зб.: Народные южно-русские песни. К., 1854, с. 354—355.

Дума відома в одному варіанті.

Подається за першодруком.

БІДНА ВДОВА I ТРИ СИНИ. Записав 1909 р. О. Сластіон від кобзаря М. Кравченка з с. Великі Сорочинці на Полтавщині. Вперше надруковано в кн.: Колесса Ф. Мелодії українських народних дум.— Матеріали до української етнології. Львів, 1913, т. 13, с. 170—175.

Подається за першодруком.

ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ ТА БАРАБАШ. Записано в 1853 р. від кобзарів А. Шута з с. Олександрівки та А. Бешка з м. Мени на Чернігівщині. Вперше надруковано в зб.: Народные южнорусские песни. К-, 1854, с. 385—391.

Подається за першодруком.

Зачиналися великі война на Україні — очевидно, йдеться про переддень народно-визвольної війни українського народу 1648—1654 рр.

Хмельницький — Хмельницький Богдан (Зіновій) Михайлович (близько 1595—1657), козацький гетьман, видатний полководець и державний діяч, що очолив визвольну війну українського народу проти іноземних загарбників, в результаті якої відбулося возз’єднання України з Росією.

Барабаш Іван — запроданець польської шляхти, змальований в думах як негативний персонаж.

Клииіа білоцерківський — полковник білоцерківського полку Ядько Клиша, один із соратників Богдана Хмельницького у визвольній війні 1648—1654 рр.

До короля Радислава посилали... — йдеться про короля Польщі Владислава IV.

Королівських листів прочитати... — листи (універсали) короля Владислава IV, якими він дозволив збільшити число реєстрового козацтва, доручив будувати човни і готуватася до походів проти Туреччини. Оскільки Барабаш відмовився від збільшення козацького війська, Хмельницький хитрістю добуває у нього королівські універсали і починає підготовку до боротьби з польською шляхтою.

На славній Україні з Хмельницьким великі банкети взчинають — тут в алегоричній формі йдеться про підготовку до повстання.

На славній Україні огнів да тернів ізгаиіати — поетична алегорія, вказує на спалах народного повстання проти іноземного панування на Україні.

Да на старосту свого Крачевського...— йдеться про чигиринського полковника Михайла (Станіслава) Кричевського, якому було доручено польською шляхтою очолити придушення народного повстання на Україні. Але М. Кричевський приєднався до повстанців, став соратником Б. Хмельницького, а згодом був призначений київським полковником.

Первый.полковниче — Максиме ольшанський — йдеться про Максима Кривоноса, соратника Б. Хмельницького, ватажка повсталого селянства, героя визвольної війни 1648—1654 рр.

А другий полковниче — Мартине полтавський — йдеться про Мартина Пушкаря, соратника Б. Хмельницького, учасника визвольної війни 1648—1654 рр.

А третій полковниче — Іване Богуне — йдеться про Івана Богуна, кальницького (вінницького) полковника, соратника Б. Хмельницького, героя визвольної війни 1648—1654 р.

А четвертий — Матвіє Бороховичу — персонаж думи, прототипу якого історичними документами не зафіксовано.

ПЕРЕМОГА КОРСУНСЬКА. Записано в 1855 р. від кобзаря М. Ри-горенка в с. Краснокутськ на Харківщині. Вперше надруковано в зб.! Записки о Южной Руси. СПб., 1856, т. I, с. 223—228.

Подається за першодруком з деякими скороченнями.

Під городом Корсунем вони станом стали—14—15 травня 1648 р. козацьке військо під проводом Б. Хмельницького оточило польський табір під Корсунем.

Під Стеблевом вони солод замочили...— поетичне відображення дій козаків, які під Стеблевом загатили річку Рось, щоб шляхетське військо не змогло використати її як оборонний рубіж.

Пана Потоцького піймали...— Під час бою у Гороховій Діброві польсько-шляхетське військо на чолі з М. Потоцьким та М. Калиновським потрапило в засідку, влаштовану козацьким полком М. Кривоноса.

БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ І ВАСИЛІИ МОЛДАВСЬКИЙ. (ПОХІД В МОЛДАВІЮ). Записано в 1853 р. від кобзаря А. Шута з с. Олександрівни на Чернігівщині. Вперше надруковано в зб.: Народные южно-русские песни. К.., 1854, с. 391—395.

Подається за першодруком.

Василій Молдавський — молдавський господар (князь) Василій Лупу (1634—1653, помер 1661 р.). Був союзником шляхетської Польщі. Щоб забезпечити Україну від нападів з півдня, Богдан Хмельницький розбиває союз Польщі й Молдавії. 1650 р. козацькі полки на чолі з Данилом Нечаєм захопили столицю Молдавії м. Ясси. Навесні 1652 р. козацьке військо здійснює другий похід у Молдавію. Після чого Василій Лупу переходить на бік запорозьких козаків.

Що наш пан гетьман Хмельницький... // Сам з города Чигирина рушав — поетичний вимисел: в походах на Молдавію Б. Хмельницький безпосередньої участі не брав.

На три часті козаків переплавляв...— історично вірогідний факт: переправа козацького війська через р. Дністер відбувалася в трьох місцях.

Город Сорока — тепер селище і залізнична станція в Дашівському районі Вінницької обл.

Город Січава — середньовічне місто і фортеця Сучава — одна з ко-лишніх столиць Молдавії; тепер — місто в Соціалістичній Республіці Румунії.

Город Хотинь — місто Хотин, розташоване на правому березі р. Дністер. Відоме з X ст. В серпні 1650 р. у Хотинську фортецю втік Василій Лупу після захоплення козацькими військами міст Ясс і Сучави.

Хвилецький-капітан — персонаж думи, історичного прототипу якого не встановлено.

...на своїй україні проживати... — тут: у своїй країні.

У первій войні — // На Жовтій Воді.— йдеться про битву під Жовтими Водами 1648 p., що відбулася між козацькими та польсько-шляхетськими військами на р. Жовтій, лівій притоці р. Інгулець.

ІВАН БОГУН. Записано в 1928 р. від І. Чаловського з с. Рясне на Сумщині. Вперше надруковано в кн.: Українські народні думи та історичні пісні. К-, 1955, с. 115—116.

Подається за першодруком.

У Вінниці на границі...— в середині XVII ст. по річці Південний Буг, на якій розташована Вінниця, проходив кордон між козацькими і польсько-шляхетськими військами. Козацьке військо, очолюване Іваном Богуном, було розміщене у Вінницькому монастирі, перетвореному ним у фортецю.

Із турками-паиіами,/І Кролезськими ляхами, 11 Калмицькими князями//Богун воював...— типовий поетичний прийом народної епіки, коли хронологічно зміщені події об’єднуються постаттю народного героя.

В річку Буг їх утопляв...— під час оборони Вінниці І. Богун влаштував для шляхетських військ пастку —наказав поробити на р. Південний Буг великі ополонки, а тонкий лід притрусив сіном; коли польсько-шляхетські війська наступали через річку, то зазнали багато втрат.

Як Хмельницький... // До Вінниці за штири доби прибуває..— У березні 1651 р. Б. Хмельницький до Вінниці не поїхав, а послав на допомогу оточеному козацькому загонові Івана Богуна полки Мартина Пушкаря та Осипа Глуха.

ПОВСТАННЯ ПРОТИ ПОЛЬСЬКИХ ПАНІВ. Записано в 40-х роках XIX ст. на Херсонщині. Вперше надруковано в кн.: Максимович М. Сборник украинских песен, ч. I, К-, 1849, с. 74—77.

Подається за першодруком.

Як із берестецького року...— йдеться про битву під Берестечком 18 червня 1651 p., у якій козацьке військо зазнало поразки.

Хмельницький... и Всіх ляхів-панів на Україну // На чотири місяці висилав... — після поразки козацького війська під Берестечком у вересні

1651 р. була укладена Білоцерківська угода, згідно якої польська шляхта знову повернулася у Брацлавське і Чернігівське воєводства. Сваволя шляхти на українських землях викликала масові заворушення і спричинилася до нового козацько-селянського повстання.

І до пана Хмельницького // У Полонне посилає...— неточне місцезнд-ходження резиденції Богдана Хмельницького, якою насправді був Чигирин. Полонне — місто на Хмельниччині.

І ляхів-панів у нічку у Четвертеньку // Так, як кабанів, заганяйте! — Очевидно, йдеться про бій на р. Батогу біля с. Четвертиновки у травні

1652 р.

БІЛОЦЕРКІВСЬКИЙ МИР І НОВЕ ПОВСТАННЯ ПРОТИ ПОЛЬСЬКОЇ ШЛЯХТИ. Записано в 1853 р. від кобзаря А. Шута з с. Олександрівни на Чернігівщині. Вперше надруковано в зб.: Записки о Южной Руси. СПб., 1856, т. I, с. 51—56.

Подається за першодруком.

Хмельницький... у Білій Церкві замирив...— після поразки під Берестечком і підписання принизливого для України Білоцерківського миру, згідно якого козакам дозволялося самоуправління лише в Київському воєводстві, реєстр козацького війська зменшувався наполовину — до двадцяти тисяч козаків.

Да не велів великої стаціі вимишляти...— йдеться про забезпечення польських військ продуктами, коней — фуражем, що викликало незадоволення місцевого населення.

...як од святої покрови до світлого тридневного воскресенія...— творці думи досить точно вказують на тимчасове перемир’я, під час якого йшла підготовка до боротьби. У травні 1652 р. почався похід, який завершився Батогською перемогою козацтва.

Тоді ж то Хмельницький умер...— традиційне епічне закінчення не відбиває дійсних подій: Богдан Хмельницький помер через шість років після оспіваних у думі подій.

ДУМА ПРО СМЕРТЬ БОГДАНА ХМЕЛЬНИЦЬКОГО. Записано в 1853 р. від кобзаря А. Шута з с. Олександрівки на Чернігівщині. Вперше надруковано в зб.: Народные южнорусские песни, К-, 1854, с. 395—399.

Подається за першодруком.

Луговський Іван — Виговський Іван, генеральний військовий писар козацького війська при Богдані Хмельницькому; з 1657 до 1659 р.— гетьман України. Представляв ту частину українського панства, що орієнтувалася на шляхетську Польщу.

Загребельна могила — місцева назва однієї з козацьких могил.

У городі Суботові — йдеться про село, розташоване близько Чигирина. З початку XVII ст.' належало чигиринському сотнику, батькові Богдана Хмельницького — Михайлові Хмельницькому. В період народно-визвольної війни 1648—1654 рр. в ньому була збудована невелика фортеця, що служила резиденцією Богданові Хмельницькому.

Тетеренко Павел — Тетеря Павло, гетьман Правобережної України в 1663—1665 рр. Належав, як і Виговський Іван, до козацької верхівки.

Хмельниченко Єврах — молодший син Богдана Хмельницького Юрій Хмельницький (1641—1685) був гетьманом в 1659—1663 рр.; захищав

інтереси козацької верхівки. В 1677—1681 рр. як гетьман Правобережної України вів війну проти свого народу на боці Туреччини. Обирайся гетьманом і за життя батька (1657). На час смерті батька Юрію Хмельницькому було 16 років, а не 12, як говориться в думі.

Ташлик-ріка — притока Тясмина.

Єврась, гетьман молодий... Ташликом-рікою довго гуляв — йдеться про 1657 p., коли Ю. Хмельницького було обрано гетьманом, і батька відправив його разом з І. Богуком на Ташлик для опору Кримській орді» Що напала на Україну.

ВДОВА ІВАНА СІРКА І СІРЧЕНКИ. Записано в 1805 р. від сліпця Івана. Вперше надруковано в кн.: Житецький П. Мысли о народных малорусских думах. K., 1893, с. 241—243.

Дума відома в одному варіанті. і

Подається за першодруком.

Сірко — Іван Сірко—талановитий воєначальник, учасник визвольної війки 1648—1654 рр. Після смерті Богдана Хмельницького був вінницьким полковником, неодноразово обирався кошовим отаманом Запорозької Січі. Виступав за союз України з Росією.

Мврефа — містечко на Харківщині.

Тільки двох синів мала: // ...Сірченка Петра... Сірченка Романа...— про синів Івана Сірка точних даних немає.

Тор стародавній — місто на Донеччині (тепер — м. Слов’янськ).

Пилип мерефіянський — персонаж думи, не відомий з історичних джерел.

Голуб Волошин — персонаж думи, не відомий з історичних джерел.

Отамана горського, Яцька Лохвицького познавати...— персонаж думи, не відомий з історичних джерел.

СЕМЕН ПАЛІЙ І МАЗЕПА. Записано в 30-х роках XIX ст. на Кз-теринославщині. Подається за виданням: Максимович М. Сборник украинских народных песен, ч. I, K., 1849, с. 88—91.

Дума відома в одному варіанті.

Шведського року, нещасливого літа —1709 рік, коли відбулася битва з шведами під Полтавою.

Лебедин — містечко на Сумщині.

Мазепа Іван — гетьман Лівобережної України, проводив політику відторгнення України від Росії. Народ затаврував І. Мазепу як зрадника.

Іскра Іван — полтавський полковник, скараний І. Мазепою влітку 1708 р. в с. Борщагівці (біля Білої Церкви) за розкриття російському царю своїх таємних переговорів з польською шляхтою.

Кочубей Василь — генеральний писар військової канцелярії на Україну скараний І. Мазепою разом з І. Іскрою.

Палій Семен — білоцерківський (фастівський) полковник, учасник визвольної війни, керівник народного повстання 1702—1704 рр. Підступно звинувачений І. Мазепою, був висланий ,до Сибіру. Після зради І..Мазепи був .призначений білоцерківським полковником,, .брав участь у Полтавській битві 1709 р.

...король шведський...— Карл XII.

Шеремет Борис Петрович—йдеться цро графа Шереметьєва, фельдмаршала російського війська. Після розгрому шведів під Полтавою переслідував їх до кордонів з Туреччиною.

Батурин— місто і фортеця на Чернігівщині, резиденція І. Мазепи.

ЧОРНА НЕДІЛЯ У СОРОЧИНЦЯХ. Записав 1906 р. В. Короленко від автора думи М. Кравченка у с. .Великі Сорочинці на Полтавщині.

Подається за виданням: Думи, 1959, .с. 159—.161.

У думі відображено дійсні події — селянське ловстання у с. Великі Сорочинці в грудні 1905 р.

Нумо в гості гостювати, пристава визволяти...— йдеться .про .дійсний факт: волосний иисар і урядник с. Великі Сорочинці біули посаджені повсталими селянами в тюрму.

Та царський маніфест у народа одбират.и...—.йдеться про царський маніфест 17 жовтня 1905 р. Наляканий революцією, дар видав маніфест, в якому обіцяв народові політичні свободи, скликання законодавчої думи.

ПРО СОРОЧИНСЬКІ ПОДІЇ 1905 р. Записав 1906 ;р. О. Сластіон від автора думи М. Кравченка у с. Великі Сорочинці ,на Полтавщині.

Подається за виданням: Кирдан Б. П., с. 414—417.

У думі йдеться про каральні експедиції у с. Великі Сорочинці і жорстоку розправу над повсталими селянами.

ХТО Ж ТОЙ СОКІЛ, ТОВАРИШІ? Записано в 1939 р. від кобзаря Ф. Кушнерика з с. Велика Багачка на Полтавщині.

Подається за виданням: .Українські народні думи та Історичні пісні. К-, 1955, с. 344—345.

ПРО ВІЙСЬКО ЧЕРВОНЕ, ПРО ЛЕНІНА-БАТЬКА І СИНІВ ЙОГО ВІРНИХ. Записано в 1928 р. від кобзаря П. Древченка з с. Залютки на Харківщині.

Подається за виданням: Українські народні думи та історичні лісні. К., 1955, с. 349—356.

А на Київ з Скоропадським суне німців сила...— йдеться яро весну 1918 р., коли лімецько-кайзерівські окупанти поставили поміщика П. Скоропадського гетьманом України. В грудні того ж року П. Скоропадський зрікся «лади і втік за кордон.

...в городі Лоловенці, .де заводи Брянські...— йдеться про -село ;Поло-венці, де були металургійні заводи і на місці -якого виріс (сучасний Дніпропетровськ.

Якусь Центральну раду...— буржуазно-націоналістична організація, яка виникла на Україні після Лютневої революції 1917 р. і тимчасово захопила владу.

Наїхало чуже військо із країв далеких...— йдеться про Антанту.

А з-за Дону пре Денюка...— царський генерал Денікін, який при підтримці внутрішньої контрреволюції та за допомогою Антанти 1919 р. очолив похід проти Радянської Росії.

Та богунці не пускають..— Перший Український повстанський полк ім. І. Богуна, сформований М. Щорсом.

А магнатам дід Бооюенко...— Боженко В’асиль Назарович (1869—< 1919), герой громадянської війни на Україні.

З Прикарпаття на Вкраїну ляхи покотились...— йдеться про інтервенцію білополяків на Україну 1920 р.

Над Сивашем, над Чонгаром тумани спустились...— Чонгар — півострів. на Сиваші; під час громадянської війни перетворений в укріплений опорний пункт білогвардійських військ генерала Врангеля. На початку 1920 р. був взятий Червоною Армією.

Турецький вал — старовинне укріплення на Перекопському перешийку. Загони Червоної Армії на чолі з М. Фрунзе штурмом оволоділи Турецьким валом і звільнили Крим від білогвардійців.

НЕПОРУШНА ДРУЖБА (Дума про возз’єднання України з Росією). Створена в 1953 р. в Києві учасниками самодіяльного ансамблю кобзарів. Вперше надруковано в зб.: Українські народні думи та історичні пісні. К., 1955, с. 561—564.

Подається за першодруком.

СЛОВНИЧОК ПОЯСНЮВАЛЬНИХ СЛІВ

Адамашок — сорт шовкової тканини.

Азамат — адамашок.

Альбо — або, чи.

Бавельняний — бавовняний.

Бардзо (барзе, ізбарзе) — дуже.

Бусурман (басурман) —турок, татарин.

Баша — паша.

Бирка — шапка з овечого смушку.

Біларапський — арабський; тут: турецький.

Білозір (білозор) — ясноликий, мудрий.

Біляки — одяг з дорогого білого сукна.

Боти — чоботи.

Бравославець — хвалько, чванько.

Бранка — полонянка.

Брит — ширина тканини.

Броварня — пивоварня.

Булатна шабля — шабля з булату — надзвичайно міцної сталі.

Бунчук — мистецьки оздоблена коротка палиця з потовщенням на одному кінці та з кінським хвостом; в давнину — знак військової влади.

Волоки — зав’язки від постолів або личаків, зроблені з валу.

Волоський — молдавський, румунський.

Габа — дорога вовняна тканина.

Голдувати — скорятися, схилятися.

Джавр — жайворонок.

Джура (чура) — козацький слуга; помічник, товариш, довірена особа військового керівника. Добувати — тут: грабувати.

Домотур — той, що сидить дома.

Завивало — чалма.

Іднати — тут: миритися, перепрошувати.

Катирга — турецька галера.

Каюк — козацький човен, зроблений з товстої колоди.

Кватера — тут: місце в шинку.

Келєп — чекан; палка з металевим потовщенням в кінці.

Киндяк — смугаста тканина і одежа.

Китайка — рід тканини. -

Коновка (кінва) — дерев’яний посуд місткістю близько одного літра.

Клейноди — атрибути влади.

Ключник — тут: наглядач над невільниками на галері.

Копія — спис.

Кошу ля — сорочка.

Криж — хрест.

Кульбака — сідло.

Ли (лібо) — чи, або.

Лядський — польський.

Малахай — канчук, нагайка.

Молонья — блискавка.

Молот — тут: військова сутичка, битва.

Морськати—бити, ударяти.

Нагаї (нагайці)—тут: кримські татари, Ногайська орда.

Наділок — тут: піхва для шаблі.

Недовірок — ренегат, відступник, зрадник свого народу.

Недолимок — чекан.

Нетяга (летяга) — бідняк.

Норцове пиво — молоде, ще не готове для вживання.

Облавок — борт корабля, галери.

Оболонь — тут: вікно.

Обушок щирозлотний — вид зброї.

Окличен—«голосно гукав, так, щоб усі чули» (пояснення кобзаря Г. Гончаренка).

Окднити — придбати коня.

Опанчша (опанча) — рід верхньої одежі.

Опачина — велике весло на морському кораблі, яким гребли кілька чоловік.

Осьмак — старовинна монета в чотири копійки, вісім грошів.

Очерт — коло.

Персть (перст)—земля, грунт.

Пищаль — старовинна вогнепальна зброя; рушниця, що заряджалася з дула.

Півчвартаста — триста п’ятдесят.

Покровена — покрита.

Полежій — лежень, лежебока.

Полівка — рівнина, степ, поле.

Понидіти — засумувати, зів’янути.

Постав — шматок (тканини).

Прапірок (праперок)—прапорець.

Прасунок — жаль, сум.

Предмета — прикмета.

Присішки — стремена.

Притаманная родина — найближча родина. Пустопаш — без пастуха, без нагляду.

Ремество — ремесло, робота.

Сага — річковий залив.

Сажень — міра довжини, що дорівнює 2,1336 м. Семикопний — високий, як сім кіп.

Семиряга — одежа з ряднини.

Сириця — сиром’ятна, невироблена шкіра. Сіроманець — вовк.

Сіром’яга — серм’яга, верхня одежа.

Скляниця — шклянка.

Сор — сварка.

Спаровляти — тут: купувати.

Стація — постій, квартира.

Стожари — тут: вогонь надзвичайної сили. Странний — подорожній.

Схизмат — єретик, розкольник.

Т рембач — трубач.

Тузлук — розсіл для соління.

Тягеля — верхній козацький одяг.

Умисли — думки.

Урікати — докоряти.

Ушкал — розбійник; тут: турецько-татарські за

гарбники.

Фортувина — фортуна, доля.

Цуромки (суремки) — військові сурмк, труби.

Чака (чайка) — рід морського човна.

Червоний — монета з чистого золота.

Чердак — підвищення на кормі великого корабля.

Черес (чересок)—широкий подвійний шкіряний пояс, в якому тримали гроші.

Шарлатний — багряний, пурпурний.

Шеменути — ударити.

Шлик — висока смушева шапка.

Шкерботи — скарби.

Шостак — дрібна монета в три копійки, шість грошів..

Штих — спис.

Яничари (яниченьки) — привілейована регулярна піхота турецьких військ, що була підпорядкована султанові. Формувалась з полонених чи взятих у ясир християн, вихованих у дусі мусульманського фанатизму. Відзначались особливою жорстокістю.

Я риза — слуга, перекладач.

Яса (ясина) — гамір,-крик.

Ясир — полон, населення, взяте у неволю, рабство.

Ясса — салют, крик.

Ячати — кричати, шуміти.

ЗМІСТ

Хмельницький і Василій Молдавський (Похід

НАРОДНЫЕ ДУМЫ

Сборник

Составитель Степан Васильевич Мишанич

СЕРИЯ «ШКОЛЬНАЯ БИБЛИОТЕКА»

— Киев,

издательство художественной литературы «Днипро», 1986

(На украинском языке)

Редактор Н. В. Сойко Художник В. I. Лопата Художній редактор А. /, Клименко Технічний редактор Л. І. Ільченко Коректори Т. Г. Білецька,

Н. I. Забаштанська

Здано до складання 14.01.86.

Підписано до друку 16.05.86.

У^пвн^Ма_п^Тпл ^8>/з^' ^Папі|’ ДРУкарський № 2.

Умови друк. арк. 9,24. Умови, фарбовідб. 9,555. Обл.-вид. арк. 10,182. Тираж 100 000 пр.

Зам, 6-27. Ціна 50 к.

^В252в01^НИД^ї» мгй^Ж'^{1Ь0Ї л}4^{тератури} «Дніпро*. ДмЬОї, Київ-МСП, вул. Володимирська, 42.

Харківська книжкова фабрика Ч1ППК7 V • с, їм. М. В. Фрунзе.

310057, Харків-57, вул. Донець-Захаржевського, 6/8.