Ей, на славній, панове, Україні,
У славнім городі у Корсуні,
Там крикне-покликне Филоне, корсунський полковниче, Козаків на Черкень-долину ув охотне військо викликає: «Ей, козаки, діти, друзі!
Прошу я вас, добре дбайте:
Чи нема міжду вами котрого козака старинного,
Отамана курінного,—
У первому разі на герці погуляти,
За віру християнську одностайне стати?
Чи не мог би котрий козак собі слави-лицерствія достати?» От тогді ж то, як у городі Крилові жила собі удова, Старенька жена,
По мужеві Грициха,
А по прозванію Коновчиха;
Та мала собі сина єдиного — Івася Вдовиченка;
Змалку леліла, у найми не пущала,
Чужим рукам на старанне не давала.
Іще ж то вдова глас козацький зачуває,
Сина свого Івася Вдовиченка у поле до плуга одсила?. От тогдЬто Филоне, корсунський полковниче,
На доброго коня сідав,
До города Крилова прибував,
Хрещатий корогов на ринку поставляв,
Осаули по улицях розсилав,
Червонії праперки у руки давав.
Осаули по улицях пробігали,
' Червонії праперки у руцях проношали,
Козаків на Черкень-долину ув охотне військо викликали, Іще ж то сам Филоне, корсунський полковниче,
На доброго коня сідає,
Міжду винниці і міжду броварниці пробігає,
Іще стиха словами промовляє:
«Ей,винники,броварники!
Годі вам по запічкам валяться,
По броварнях пив варити,
По винницях горілок курити, •
Очей своїх молодецьких викуряти,
Своїми молодецькими плічми сажі витирати!
Ходіте з Филоном, кор.суяським полковником,
На Черкень-долину ув охотне військо гуляти:
Чи не мог би котрий козак собі слави-лицерствія доставати». От тогді ж то Івась Удовиченко у полі
глас козацький зачуває, Із поля до господи піхотою прибуває,
До матері, старенької вдови, крижем у ноги впадає:
«Ей, мати моя, вдово,
Старенькая жен-о!
Благослови мені, козаку молодому, у перівому разі
на герці погуляти,
За віру християнську одностайне стати —
Чи не мог би я собі слави-лицерствія достати?»
Тогді-то вдова стиха словами промовляє:
«Ей, Івасю Удовиченку, дитя моє!
Чи тобі в мене нічого спити,
Чи нічого з’їсти,
,Чи ні в чім хороше сходити?
Чи тебе городова старшина не знає?
Чи міщанськая челядь не поважає?
Єсть у нас коні воронії І чотири воли плуговії —
Будем ми у полі хліб пахати,
Будем панів і козаків на хліб, на сіль затягати,— Будуть нас без лицерствія добре знати».
«Ей, мати моя, вдово,
Старенькая жено!
Хотя ж у нас є й коні воронії,
І чотири воли плуговії,
Хотя ми будем у полі хліб пахати,
Будем панів і козаків на хліб, на сіль затягати — Будуть мене пани і козаки напідпитку зневажати, Полежіем, домотуром, гречкосієм узивати.
А коли б ти, мати, добре дбала,
Дев’ятеро скоту із кошари на вибор займала,
До города Корсуня одбавляла,
Із жидом-рендаром торг торгувала,
Мені, Івасю Вдовиченку, коня на славу справляла., Що моя душа козацька весьма барзде улюбувала». Тогді-то удова,
Старенька жена,
Істиха словами промовляє:
«Ей, Івасю Вдовиченку, дитя моє!
Не за тобою сі скарби-маєтки збирала,
Щоб я тобі коня на славу спаровляла!..»
«Щоб же ти сього говорить не дождала!»
От тогді-то, як у святий день у воскресний Удова,
Старенька жена,
До божої церкви ік утрені одходила,
Всю козацьку зброю у кімнату замикала,
Тільки шаблю булатну та пищаль семип’ядну На колку покидала.
Тогді ж то Івась Удовиченко
Шаблю булатну і пищаль семип’ядну забирає,
Козацьке собі запальчиве серце має,
Келепом кімнату одбиває,
Всю козацьку зброю на плечі забирає,
Піхотою ув охотне військо поспішає,
Матір старенькую на воротях стрічає,
Ізгорда словами отвергав:
«Ей, мати моя, вдово,
Старенька жено!
Не подобало б тобі козаку молодому і дороги переходить, Подобало б тобі в кутку сидіти,
Та хоть чужую дитину малую колихати;
Абияк з упокоєм хліба-солі уживати».
Тогді-то вдова,
Старенька жена,
Удариться об поли руками,
Обіллється дрібними сльозами,
Промовить стиха словами:
«Ей, Івасю Вдовиченку, дитя моєї Бодай ти й туди не дойшло,
І відти не прийшло!
Щоб тебе перва куля не минувала,
У первій військовій потребі спіткала!»
Отогді-то вдова,
Старенька жена,
Два дні свого сина кляне-проклинає,
На третій день подумає-погадає,
Руки до бога здіймає,
Господа з небес благає:
«Дай мені, боже, сі слова перед собою мати,
А свого сина Івася Вдовиченка хоть раз у вічі повидати!» Тогді ж то вдова — не вбогою себе мала —
Одинадцятеро скоту з кошари на вибір занімала,
До города Корсуня одбавляла,
Із жидом-рендаром торг торгувала,
Івасю Вдовиченку коня на славу спаровляла,
Ще козаку запорозькому сім кіп на жупан давала,
А три копи на мед та на оковиту горілку:
«Ей, козаче, козаче!
Коли б ти добре дбав —
Де мого сина нагониш,
Там його окониш,
Добрим лицарем настановиш:
Нехай він по походах піхотою не ходить,
Своїх молодецьких ніжок не вриває,
Мене, матері, старенької вдови, не проклинає!»
Тогді-то козак — як він коня до рук принімав —
На Гайман-долині козаків наганяв,
Чотири сотні обминував,
У п’ятій сотні Івася Вдовиченка познавав,
Коня до рук йому уручав.
Тогді ж то Івасю Вдовиченку на доброго коня сідає,
Міжду козаками як сокіл літає:
«Я ж-думав, що мене мати у домі клене-проклинає,
Аж вона обо мні великеє старанне має.
Дай мені, боже, сей поход сходити,
Знав би я, як свою матір у домі споважати!»
Отогді-то на Черкень-долину прибували,
Козацькими табурами постали.
Тогді ж то Филоне, корсунський полковниче,
Із намету виходжає,
До козаків стиха словами промовляє:
«Ей, козаки, діти, друзі!
Прошу вас, добре дбайте:
Чи нема міжду вами котрого козака старинного,
Отамана курінного,
У первому разі на герці погуляти,
За віру християнську достойно і праведно стати?
Чи не мог би котрий козак собі слави-лицерствія достати? Тогді-то всі козаки замовчали...
Тільки Івась Удовиченко стиха словами промовляє:
«Ей, Филоне, корсунський полковниче,
Батьку старий!
Благослови мені, козаку молодому,
У первому разі на герці погуляти,
За віру християнську достойно-праведно стати —
Чи не мог би я собі слави-лицерствія достати?»
Тогді ж то Филоне, корсунський полковниче,
Стиха словами промовляє:
«Ей, Івасю Вдовиченку!
Ще ти дитя молоде,
Розумом недійшле,
У походах не бувало,
Крові християнської не видало;
Кров християнську увидиш,
Барзде скоро ізомлієш.
Чи не обереться котрий козак старинний?..»
«Ей, Филоне, корсунський полковниче,
Батьку старий!
Возьми ти утя єдно стареє,
А друге младеє,
Пусти ти на воду:
Чи не равно буде плисти младе,
Як би старе?
Чи не равно буде козак младий На герці гуляти, як би старий?» «Ой Івасю Вдовиченку, дитя младеє!
Коли ж ти мою загадку одгадав,
Благословляю ж тобі у первому разі на герді
погуляти...»
Гогді ж то Івась Удовиченко,
Як од Филона, корсунського полковника,
Благословеніє принімав,
Сам на доброго коня сідав,
Міжду козацькими табурами пробігав,
Шлик із себе скидав,
Хрест на себе слагав,
Отцеву і матчину молитву споминав,
Із усяким козаком сердешне прощеніє мав,
Старого козака рідним отцем узивав,
Младого козака рідним братом узивав,
На турецькі табури пробігав,
Турецькі намети поперевертав,
Турок п’ятдесят під міч узяв,
Дев’ятеро живцем ізв’язав,
Перед Филона, корсунського полковника,
в намет приставляв. Тогді-то Филоне, корсунський полковниче,
Із намету виходжає,
Івася Вдовиченка рідним братом узиває:
«Ей, Івасю Удовиченку, братець мій рідний!
Десь ти,— каже,— у походах бував,
Козацьких звичаєв познав;
Прошу ж тепер до свого намета —
Сядем ми з .тобою, поговоримо об козацьких прикметах...» Тогді ж то Івась Удовиченко З Филоном, корсунським полковником,
Попліч сідає,
Мед та ковиту горілку попиває.
Як став у собі нещасний хмель зачувати, .
Став другий раз у Филона, корсунського полковника, Благословенія прохати.
Тогді-то Филоне, корсунський полковник,
Істиха словами промовляє:
«Ей, Івасю Вдовиченку, братцю мій рідний!
Не велю я тобі хмельному на герці гуляти,
А велю я тобі у наметі на моєму ліжку опочивати».
Тогді-то Івасю Вдовиченку сього не слухає,
Другий раз на доброго коня сідає,
Міжду козацькими табурами пробігає,
Шлика не скидає,
Хреста на себе не слагає,
Отцевої і материної молитви не споминає І всякого козака зневажає.
Тогді-то на Черкеню-долину пробігав...
Як став із низу літній вітер повівати,
Став його нещасний хміль ізнемагати,
Став він коневі, на гриву .ізлягати,
Став і поводи з рук упущати... ' "г Стали його турки у хмелю познавати,
Стали по комишах засідати,
Стали його з коня збивати...
Став його кінь по Черкені-долині сам гуляти...
Тогді ж то Филоне, корсунський полковниче,
Із намету виходжає,
На Черкень-долину поглядає,
До козаків стиха словами промовляє:
«Ей, козаки, діти, друзі!
Прошу я вас, добре дбайте,
На коні сідайте,
На Черкень-долину прибігайте:
Недурно Івася Вдовиченка кінь по степу гуляє;
Видно, нашого первого лицаря на світі немає.
Хоть тіло його у трупу знаходжайте,
Перед Филона, корсунського полковника,
У намет представте».
Отогді-то козаки добре дбали,
На коні сідали,
На Черкень-долину пробігали,
Івася Вдовиченка у трупу тіло знаходили.
Вже ж він і очима не гляне,
І руками не здійме,
І ногами не пійде,
Тільки стиха словами промовляє:
«Помалу, братці, не вразьте моїх смертельних ран.
Не булатними шаблями мене рубали,
Не ординськими стрілами з коня збивали,—
Се мене отцева молитва та материні сльози побили!» Отогді-то козаки добре дбали,
Івася Вдовиченка взяли,
Перед Филона, корсунського полковника,
У намет представили.
Тогді ж то Филоне, корсунський полковниче,
Із намета виходжає 1 стиха словами промовляє:
«Нй, Івасю Вдовиченку, братцю мій рідний!
Як я тобі не велів хмельному на герці гуляти,
А велів тобі у наметі на моїм ліжку опочивати...»
Тогді-то Івасю Удовиченку стиха словами промовляє:
«Ей, Филоне, корсунський полковниче,
Батьку старий!
Не булатними шаблями мене рубали,
Не ординськими стрілами із коня збивали —
Се мене отцева молитва та материні сльози побили...» «Де ж тепер, Івасю Вдовиченку, повелиш поховати:
Чи до города Крилова одбавляти,
Чи на Черкені-долині по-козацьки поховати?»
«Ей, Филоне, корсунський полковниче,
Батьку старий!
Не велю я тобі до города Крилова одбавляти,
Моїй матері тоски й печалі задавати,
А велю на Черкені-долині по-козацьки поховати».
Отогді ж то козаки добре дбали,
Штихами суходіл копали,
Шликами землю виносили —
Івасю Вдовиченка похоронили;
Із разних пищаль подзвонили —
По Івасю Вдовиченку похорон ізчинили.
Отогді-то козаки обратно до города Корсуня прибували. То ще вдова козаків стрічала,
У козаків сина свого питала.
То один козак сказав їй правду:
«Ей, мати, вдово,
Старенька жено!
Не журись по своєму сину Івасю Вдовиченку:
Уже ж тепер твій син на Черкені-долині оженився — Поняв собі туркеню, препишную панну;
Уже ж тепер він і в військо не ходить,
Ніякої податі не дає...
Ніхто в козацький угол не стукає».
Отогді-то вдова не догадлива бувала,
Ще у другого козака правди питала.
То другий козак усю правду їй сказав:
«Ей, удово,
Старенька жено!
Не журись по своєму сину Івасю Вдовиченку —
Уже ж тепер твій син на Черкені-долині оженився:
Поняв собі туркеню, препишную панну;
Уже ж тепер він і в військо не ходить,
Ніякої податі не дає...
Ніхто в козацький угол не стукає;
Поняв собі панянку —
У чистім полі могилу-землянку;
На могилі трави зелененькі І цвіти біленькі...»
«А я ж думала, що буду із своїм сином жити, Чужоземській невісті годити,
Абияк з упокоєм хліб-сіль уживати!..»
От тогді ж то удова — не убогою себе мала — Всіх козаків у двір завертала,
Бочку меду, а другу оковитої горілки викотила,— Всіх козаків поїла, кормила,
По Івасю Вдовиченку похорон і весіллє зчинила. Отогді ж то Івась Вдовиченко помер,
А слава його не вмре, не поляже.
РОЗМОВА ДНІПРА З ДУНАЄМ
Питається Дніпр тихого Дунаю:
«Тихий Дунаю,
Що я своїх козаків на тобі не видаю?
Чи твоє дунайськеє гирло моїх козаків пожерло,
Чи твоя Дунай-вода моїх козаків забрала?» Промовить тихий Дунай до Дніпра-Славути: «Дніпр-батьку, Славуто!
Сам собі думаю да гадаю,
Що твоїх козаків у себе не видаю:
Уже чверть года три місяця вибиває,
Як твоїх козаків у мене немає,
Ні моє дунайськеє гирло твоїх козаків не пожерло, Ні моя дунайська вода твоїх козаків не забрала, їх турки не постреляли, не порубали,
До города-царя в полон не забрали...
Всі мої квіти луговії і низовії пониділи,
Що твоїх козаків у себе не виділи.
Твої козаки на черкеській горі пробувають, Холодної води в барила набирають,
Шляхи і дороги замічали,
Городи бусурменські плюндрували,
Огкем-мечем воювали,
Сребра-злата по достатках набирали.
До річки Хортиці прибували,
Велику переправу собі мали,
До стародавньої Січі поспішали,
У стародавній Січі очертою сідали,
Сребро і злато турецьке на три часті паювали,
Мед і оковиту горілку подпивали,
За весь мир господа прохали...
Которії козаки чистим полем гуляли,
Річки низовії, помощниці Дніпровії, добре знали!»
СМЕРТЬ КОЗАКА БАНДУРИСТА
На татарських полях Та на козацьких шляхах То ж не вовки-сіроманці Квилять та проквиляють,
Не орли-чорнокрильці клекочуть,
Попід небесами літають,—
То ж сидить на могилі Козак старесенький,
Як голубонько сивесенький,
Та на бандуру грае-виграває, Голосно-жалібно співає.
Гей, і кінь же біля його Постріляний та порубаний,
І ратища поламані
І в ладівниці — ні однісенького набою,
І піхви — без шаблі булатної,
Тільки осталася козакові бандура подорожня, Та в глибокій кишені тютюну гіівпапушки,
Та люлька-бурулька.
Гей, сидить же кобзар на могилі,
І люлечку потягає,
І на бандурі грає-виграває,
І голосно-жалібно співає:
«Гей, панове-молодці,
Козаки запорожці!
Ой де ж то ви пробуваєте?
Чи до Січі-матері приїжджаєте,
Чи ляхів-ворогів киями покладаєте,
Чи татар-бусурмен
Малахаями, як череду, в полон завертаєте? Гей, коли б же мені бог поміг
Старі ноги розправляти Та й за вами поспішати,
Хоч би я на останку віку вам заіграв Та голосно-жалібно заспівав.
Гей, уже ж, видно, мені без бандури пропадати,-Уже нездужаю по степах я чвалати;
Будуть мене вовки-сіроманці зустрічати І дідом за обідом коня мого заїдати.^»
Сидить козак на могилі,
На кобзі грає-виграває,
Жалібно співає:
«Гей, кобзо моя,
Дружино моя,
Бандуро моя мальована!
Де ж мені тебе діти:
А чи в чистому .степу спалити І попілець на вітер пустити,
А чи на могилі положити?
А будуть буйні вітри по степу пролітати,
Твої струни зачіпати І жалібно вигравати,
І будуть козаки подорожні проїжджати,
І твій голос зачувати,
І до могили будуть привертати...»
ПРОВОДИ КОЗАКА ДО ВІЙСЬКА
Ой у неділю барзо рано-пораненьо Не сива зозуля закувала —
Сестра брата своего із подвірні своєї В військо виряджала,
Словами промовляла І сльозами ридала:
«Ей же, мій брате рідненький,
Голубонько сивенький!
Відкіля тебе виглядати,
Із якої сторонки у гостині сподіватись:
Чи з Чорного моря,
Чи з чистого поля,
Чи з славного із войного люду, війська Запорожжя?» «Ей, сестро-моя рідненька,
Як голубка сивенька!
Не виглядай мене ні з Чорного моря,
Ні з чистого поля,
Ні з славного люду, війська Запорожжя.
А виглядай мене, сестро,
Як будуть о Нетрі сині озера замерзати,
А о святім Василії калина білим цвітом процвітати». «Ей, добре ж ти, братко, знаєш,
Добре, братко, ти відаєш:
Як синім озерам о Петрі не замерзати,
А о святім Василії калині білим цвітом не процвітати... То я іще скільки у світі проживала,
А у старих людей не .чувала,
Щоб синім озерам о Петрі замерзати,
А о святім Василії калині, білим цвітом процвітати». «Добре ж ти, сестро, знаєш,
Добре ти, сестро, і відаєш:.
Як синім озерам о Петрі не замерзати,
А о святім Василії калині білим цвітом не процвітати, Так мені вік-віком у гостинях не бувати...»
«Ей, як будеш ти, братко, на чужій стороні проживати, Будеш ти пити і гуляти,
Будуть ранньою зорею і вечірньою До тебе куми і побратими приходжати,
Будуть тебе рідним братком називати...»
При добрій годині —
Куми й побратими!
Як пристигла козака-летягу нещасливая година,
Злая хуртовина,
То одцуралася й притаманная родина.
На святую неділю люди з церкви йдуть,
Як бджоли гудуть,
Плече об плече торкаються,
Род з родом,
Брат із братом,
Сват із сватом На здоров’я питаються;
А козака-летяги при нещасливій годині Ніхто не займає І на здоров’я не питає,
Наче б ніколи не бували І хліба-солі не вживали!
Господи, утверди й подержи Пана Грицька І всіх вислухающих На многії літа.
КОЗАЦЬКЕ ЖИТТЯ
Не один козак сам собі шкоду шкодив,
Що від молодої жінки у військо ходив.
Його жінка кляла-проклинала:
«Бодай тебе, козаче-сіромахо, побило в чистому полі Три недолі:
Перша недоля—щоб під тобою добрий кінь приставу Друга недоля — щоб ти козаків не догнав;
Третя недоля — щоб тебе козаки не злюбили І в курінь не пустили!»
А козак добре дбає,
На жінку не потурає,
Жінці віри не діймає,
Коневі частенько зеленого сіна підкладає,
Жовтого вівса підсипає,
Холодною криничною водою коня напуває,
У поход виступає.
Господь йому дав,
Що під ним добрий кінь не пристав,
Він козаків доганяв;
Що його козаки злюбили,
До себе в курінь пустили,
Ще й отаманом настановляй.
Тогді козак у війську про.буває,
Свою новину козакам оповідає:
«Слухайте, панове-молодці,
Як то жіноцька клятьба дурно йде,
Так як мимо сухе дерево вітер гуде;
Жіноцькі сльози — дурні, як вода тече».
Жінка в корчмі пила, та гуляла,
Та домівки не знала,
Мов її хата к нечистій матері пусткою завоняла. Скоро стала козака з походу сподіватись,
Стала до домівки приходжати,
Стала в печі розтопляти,
Стала той борщ кислий,
Оскомистий, чортзна-колишній Із-під лави виставляти,
Стала до печі приставляти,
От тим борщем хотіла козака привітати.
Скоро став козак з походу прибувати,
Став до нових воріт, до ламаних, доїжджати;
Він з коня не вставає,
Келепом нові-ламані ворота відчиняє,
Козацьким голосом гукає.
Скоро стала козачка козацький голос зачувати,
То вона не стала против нього дверми виходжати, Стала, мов сивою голубкою, в вікно вилітати.
Тоді козак добре дбає,
Хорошенько її келепом по плечах привітає, Карбачем по спині затинає.
Тогді козачка у хату вбігала,
Буцім нехотя той борщ поліном штиркнула.
Ну його к нечистій матері! У піч обертала,
Новий борщ унов варити зачинала;
До скрині тягла,
Не простого — лляного полотна тридцять локтів
узяла
До шинкарки тягла,
Три кварти не простої горілки — оковита узяла,
З медом та з перцем розогрівала,
От тим козака частувала та вітала.
От то вийшла козачка на другий день за ворота,
Аж сидить жінок превеликая рота,—
А сказано — жінки, як сороки:
Одна на одну зглядали Та й козачку осуждали,
Та й козачці не казали.
Одна-таки старушка не втерпіла,
І козачці сказала:
«Гей, козачко, козачко! :
Десь твій козак нерано з походу прибував,
Що попід очима добрі гостинці додавав»,,
То козачка добре дбала,
По-свойому козака покривала:
«Чи ви ж то, жіночки-голубочки, не знаєте,
Що мій козак нерано з походу прибував,
Заставив мене в печі потопити,
Вечеряти варити,
А я пішла по дрова,
Та не втрапила по дрова,
А втрапила по лучину,
Попідбивала собі очі на ключину.
Роблю ж я таки те ремество синило,
Так воно мені добре взнаки далося:
Як я його мішала, так воно мені за очі взялося».
А козак сидить у корчмі та мед-вино кружає,
Корчму сохваляє:
«Гей, корчмо, корчмо-княгине!
Чом-то в тобі козацького добра багато гине?
1 сама єси неошатно ходиш,
І нас, козаків-нетяг, під случай без свиток водиш!» Знати, знати козацьку хату,
Скрізь десяту:
Вона соломою не покрита,
Приспою не осипана,
Коло двора нечиста-ма й кола,
На дровітні дров ні поліна,
Сидить в ній козацька жінка — околіла.
Знати, знати козацьку жінку,
Що всю зиму боса ходить,
Горшком воду носить,
Полоником діти напуває!
КОЗАК НЕТЯГА ФЕСЬКО ГАНЖА АНДИБЕР
Ой полем, полем Килиїмським,
Битим шляхом Ординським,
Ей гуляв, гуляв козак, бідний летяга, сім год і чотири Да потеряв з-під себе три коні воронії.
На козаку, бідному летязі,
Три серомязі,
Опанчина рогожовая,
Поясина хмельовая;
На козаку, бідному летязі, сап’янці —
Видні п’яти і пальці,
Де ступить — босої ноги слід пише;
А ще на козаку, бідному летязі, шапка-бирка —
Зверху дірка,
Шовком шита,
Буйним вітром підбита,
А околиці давно немає.
Іще ж то козак, бідний летяга, до города Килиї прибув Та не питається, де б то стати Коня попасти,
А питається, де корчма новая,
Шинкарка молодая,
Настя кабачна:
«Тая на нас, на бідних летяг, хоч зла, да й обачна».
Городом Килиєю іде,
Слухає-прислухається,
Чи не радиться хто на славне Запорожжя гуляти.
Аж тільки радяться-поражаються Три дуки-сребраники На кабак іти
Меду да оковитої горілки попивати.
Тогді-то козак добре дбав,
Попереду собі у кабаку кватиру займав,
Край груби сідає,
Плечі свої козацькі пригріває.
Тогді дуки-сребраники у кабак уходжали,
У стола сідали,
По цебру меду, оковитої горілки постановляли.
Первий дука-сребраника Гаврило Довгополенко
переяславський,
А другий ВойтеНко ніжинський,
Третій Золотаренко чернігівський.
Іще ж бідного козака-летяги не вітають Ні медом шклянкою,
Ні горілки чаркою.
То козак, бідний летяга, на дуків-сребраників скоса
поглядає;
То один дука-сребраника був обачний,—
Гаврило Довгополенко переяславський,—
Із кармана людську денежку виймав,
Насті кабачній до рук добре оддавав,
А ще стиха словами промовляв:
«Ей,— каже,— ти, шинкарко молода, ти, Насте кабачна! Ти,— каже,— до сих бідних козаків-летяг хоч злая,
да й обачна:
Коли б ти добре дбала,
Сю денежку до рук приймала,
До погреба одходила,
Хоч норцового пива уточила,
Сьому козаку, бідному летязі,
На похміллє живіт його козацький скріпила».
От тогді-то Настя кабачна денежку приймала,
До погреба одходила,
Меду та оковитої горілки вточила,
Козаку, бідному летязі, коновку в руки втеребила.
От тогді козак, бідний летяга, як узяв коновку за ухо, Оглядиться — аж і в дні сухо.
От тогді-то козак, бідний летяга,
Як став у собі хмель козацький зачувати,
Став коновкою по мосту погримати,^-Стали в дуків-сребраників Із стола чарки й шклянки літати.
От тогді ж то козак, бідний летяга,
Як став у собі більший хмель зачувати,
Став з-під опанчини рогожової,
З-під поясини хмельової,
Щирозлотний обушок виймати,-
Став шинкарці молодій за цебер меду застановляти;
Стали дуки-сребраники
Один до одного стиха словами промовляти:
«Ей, шинкарко молода,
Настя кабачна!
Нехай сей козак, бідний летяга,
Не мається в тебе сеї заставщини викупляти,
Нам, дукам-сребраникам,
Нехай не зарікається воли поганяти,
А тобі, Насті кабачній, груб топити!»
От тогді-то козак, бідний летяга,
Як став сії слова зачувати,
Так він став по кінець стола сідати,
Став чересок винімати,
Став шинкарці молодій,
Насті кабачній,
Увесь стіл червінцями устилати.
Тогді дуки-сребраники,
Як стали в його червінці зоглядати,
Тогді стали його вітати Медом шклянкою І горілки чаркою.
Тогді й шинкарка молода,
Настя кабачна,
Істиха словами промовляє:
«Ей, козаче,-— каже,— козаче!
Чи снідав ти сьогодні, чи обідав?
Ходи зо мною до кімнати,
Сядем ми з тобою поснідаєм ■
Ли пообідаєм».
Тогді-то козак, бідний летяга,
По кабаку походжає,
Кватиру одчиняє,
На бистрії ріки поглядає,
Кличе, добре покликає:
«Ой ріки,—каже — ви ріки НИЗОВІЇ, ’ . ' Помощниці Дншриьи'
Або мені помоч. дайте,
Або мене з собою візьміте!»
От тогді один козак іде, ■ ■■■
Шати дорогії несе,
На його козацькі плечі надіє; —
Другий козак іде,
Боти сап’янові несе,
На його козацькі ноги надіє;
Третій козак іде,
Шличок козацький несе,
На його козацьку главу надіє.
Тогді дуки-сребраники Стиха словами промовляли:
«Ей, не єсть же се, братці,
Козак,, бідний, летяга,
А єсть се Фесько Ганжа Андибер,
Гетьман запорозький!
Присунься ти до нас,— кажуть,— ближче, Поклонимось ми тобі нижче;
Будем радиться,
Чи гаразд-добре на славній Україні проживати», Тогді стали його вітати Медом шклянкою І горілки чаркою.
То він теє од дуків-сребраників приймав,
Сам не випивав,
А все на свої шати проливав:
«Ей, шати мої, шати!
Пийте, гуляйте:
Не мене шанують,
А вас поважають;
Як я вас на собі не мав,
Ніхто мене й гетьманом не почитав».
Тогді-то Фесько Ганжа Андибер,
Гетьман запорозький,
Стиха словами промовляв:
«Ей, козаки,— каже,— діти, друзі, молодці! Прошу я вас, добре дбайте,
Сих дуків-сребраників '
За лоб, паче волів-,
Із-за стола виводжайте,
Перед окнами покладайте,
У три березини потягайте!»
Тогді ж то козаки, діти, друзі, молодці, Добре дбали —
Сих дуків-сребраників за лоб брали,
Із-за стола, паче волів, виводжали,
Перед окнами покладали,
У три березини, потягали,
А ще стиха словами промовляли:
«Ей, дуки,— кажуть,— ви, дуки!
За вами всі луги і луки,—
Нігде нашому брату, козаку-летязі, стати Й коня попасти!»
Тогді-то Фесько Ганжа Андибер,
Гетьман запорозький,
Хоча помер,
Дак слава його козацька не вмре, не поляже! Теперешнього .часу,
Господи, утверди й подержи Люду царського,
Народу християнського На многая літа.
СЕСТРА НА ЧУЖИНІ
В неділю рано-пораненько Не сива зозуля закувала,
Як сестра до брата з чужої сторони поклон посилала, Жалібненько до себе прохала:
«Братику мій рідненький,
Як голубоньку сивенький!
Прибудь ти до мене,
Одвідай мене На чужій стороні,
При нещасливій фортувині!»
Брат тоє зачуває,
Словами промовляє:
«Сестро моя рідненька!
Рад би я до тебе прибувати,
Да не знаю, где тебе шукати:
Не можно мені, сестро, за темними лугами,
За бистрими ріками,
За широкими степами».
сестра тоє зачуває,
До брата словами промовляє,
Дрібними сльозами обливає:
«Братику мій рідненький!
Через луги темнії, високії ясним соколеньком перелини, Через ріки бистрії, тлубокії білим лебеденьком перепливи, Через степи широкії малим-невеликим перепелоньком
перебіжи,
На мій двір, брате, сивим голубоньком прилини, Жалібненько загуди,
Тугу серцю моєму розділи,
Що в нашій, брате, землі християнській людям бог
празгіик дає,
Люди до церкви ідуть, /
Як пчілки гудуть,
Із церкви виступають,
Як рожа процвітають,
Одно до одного приступають, 4
По приятельству на хліб, на сіль до себе зазиває,
Мене, брате, нещасної, мов ніхто родом не знає;
Що як був у нас отець і мати,
Тогді могли нас всі люди родом знати,
Як помер отець і мати,
Не став нас ніхто вже знати,
Не стало ні кума, ні побратима,
Пришибла мене, брате, на чужій стороні злая,
нещасливая година,
Одцуралась сердечна названа родина;
Тілько у мене, брате, сердечного роду,
Що вийду я в божий храм, на святії отці подивлюся, Господу богу помолюся:
Ото у мене, брате, отець і матуся!»